Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 2
ЗМІСТ
|
ВСТУП
ВИСНОВОК СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ |
|
|
|
ВСТУП
Публічне адміністрування – академічна дисципліна, що вивчає мистецтво і науку управління, що застосовується у публічному секторі.
У першому офіційному американському виданні „Вступ до вивчення публічного адміністрування” (Леонард Уайт, 1926 р.) наведені чотири вирішальних припущення, які формують основу публічного адміністрування:
· Адміністрування є процесом, який безперервно здійснюється на федеральному, державному та локальному рівнях.
· Основа для вивчення менеджменту, не права.
· Адміністрування залишається мистецтвом, але ідеал перетворення на науку є реалістичним і вартим.
· Адміністрування стає і буде продовжувати бути серцевиною проблем сучасного уряду.
Актуальність
Об’єкт
Предмет
Задачи:
1. Рассмотреть государственное и муниципальное управление — публичное управление.
2. Рассмотреть государственное и муниципальное управление как отрасль знания и учебную дисциплину.
1 ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ЧАСТИНА СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
Традиційна модель публічного адміністрування може бути охарактеризована як адміністрування, що здійснюється під формальним контролем політичного керівництва, базується на бюрократичних принципах управління і наявності в органах публічного адміністрування постійних, нейтральних та безособових співробітників, котрі мотивуються тільки суспільними інтересами, однаково служать будь-яким правлячим суб´єктам і реалізують політику, обумовлену цими суб´єктами, не привносячи в неї нічого свого.
Дослідження публічної політики в країнах Заходу конституювали її в самостійну наукову дисципліну як «держава в дії». Публічна політика трактується як наука про «публічну дію», тобто вирішує завдання публічного менеджменту. Вивчення публічної політики розпочинається від вже загально визнаної відмінності між двома поняттями: policy (політика як програма діяльності) і politics (політика як система поглядів). Проблема публічної політики розглядається в аспекті зростаючої нездатності сучасної держави вирішувати соціальні проблеми населення. Поняття «публічна політика» в буденному сприйнятті тісно пов’язане з політично активно функціонуючим «демократичним суспільством». Завдання публічної політики – досягнення консенсусу, тобто суспільної згоди щодо зафіксованих проблем.
Публічна політика включає в себе як сукупність об’єктивних соціальних структур (форма розподілу ресурсів), так і сукупності суб’єктивних структур (легітимних практичних схем та понять). Публічна політика як дійсність об’єктивного порядку «оформлюється» легітимними практичними схемами, які є дійсністю суб’єктивного порядку.
Публічну політику можна представляти як програму дій. Спрямовану на розв’язання певної проблеми чи комплексу проблем, досягнення певної мети.
Характерні риси публічної політики:
1. Публічність політики – виражає інтереси всієї нації. Для її успіху потрібна добровільна підтримка всіх дійових осіб цієї політики. Реалізація політики – процес, спрямований як по горизонталі, так і по вертикалі. Відсутність горизонтальної складової публічної політики в посткомуністичних країнах суттєво знижує її ефективність і збільшує ризик невдачі, оскільки публічна підтримка реалізації політики та партнерство з дійовими особами поза управлінською вертикаллю замінена на двостороннє спілкування між окремими (переважно державними) агенціями та органами прийняття рішень. Це призводить до обмеження ресурсів та інструментів здійснення, знижує об’єктивну оцінку результатів здійснення політики, підвищує ризик хибності в послідовності виконавчих дій та розподілі ресурсів, закладає помилки в реалізації наступних планів і політик.
2. Прозорість політики. Обмеження участі інших дійових осіб у публічній політиці спілкуванням з органами прийняття рішень призводить до фільтрації інформації. Зумисна фільтрація інформації можлива в випадках прагнення органів прийняття рішень подати свою діяльність у вигідному для себе світлі, а ненавмисна може бути пов’язана з відсутністю в інших дійових осіб чіткого бачення всієї політики і небажання витрачати час та ресурси на збір повної інформації.
3. Безперервність політики. Будь-яка публічна політика має початок, але не має кінця. Публічна політика є ланкою загального стратегічного плану розвитку нації в цілому чи окремих її складових, реалізація якої здійснюється в межах певної системи, розвивається та трансформується разом з нею. Наявність горизонтальної складової додає певної свободи для трансформування цієї системи, а брак її робить систему мало гнучкою. Внаслідок цього зміна політичного керівництва держави не рідко призводить до деформації чи руйнування попередньої системи здійснення публічної політики, і відповідно, до призупинення чи викривлення самої публічної політики. Постає необхідність докладання значних зусиль щодо формулювання і реалізації нової публічної політики, спрямованої не лише на розв’язання проблеми, а й на подолання наслідків попередньої публічної політики.
4. Залучення та використання ресурсів для реалізації публічної політики. Горизонтальна складова публічної політики автоматично передбачає залучення ресурсів усіх дійових осіб, зацікавлених у результатах політики. Брак горизонтальної складової змушує органи прийняття рішень обмежуватися лише доступними для державних органів управління ресурсами або зважуватись на різну конфіскацію ресурсів, втрачаючи партнерів реалізації публічної політики.
Ідея громадської думки передує поняттю публічної політики в її сучасному сенсі, хоча її сучасне значення тісно пов’язане з розвитком більш колективних моделей політичного життя. Громадська думка була поняттям, яке розвивалось разом з розвитком політичних інституцій і способів її поширення.
Публічне адміністрування є важливим інструментом здійснення державного управління, а його системний розвиток правомірно розглядати як одну з ключових умов вдосконалення функціонування всіх органів влади.
Державне управління, як вид діяльності – це перманентний процес прийняття управлінських рішень на всіх рівнях. Від якості цих рішень залежить ефективність державного управління, поступальний розвиток держави чи регіону, раціональне використання всіх видів ресурсів.
Сучасні умови розвитку України, яким притаманні поглиблення демократизації, спрямованість на європейську інтеграцію, інформатизація всіх сфер життєдіяльності людини, потребують існування ефективних та результативних механізмів державного управління. У будь-якій системі управління основним компонентом є управлінське рішення, від якого залежать структура, функції та результати роботи системи.
Процес прийняття управлінського рішення та його впровадження – це два складники безперервного процесу аналізу державної політики. Процес вироблення управлінського рішення складний і багатогранний. Практика прийняття управлінських рішень в Україні та інших країнах свідчить про прийняття їх не за принципом оптимальності, а скоріше за принципом вимушеної раціональності. Тому визначальним критерієм для технології прийняття рішень є якість вирішення проблеми та кількість якісно вирішених проблем публічними органами влади. Аналітичні ж методи залишаються оптимальними для технологічних процесів прийняття управлінських рішень.
Особливістю прийняття управлінських рішень у сфері державного управління та місцевого самоврядування є те, що вони стосуються широких верств населення, приймаються в умовах невизначеності, дефіциту часу та ресурсів, суперечливості цілей, нечіткості критеріїв і значної кількості обмежень. При прийнятті необґрунтованих рішень зростають витрати. Тому, економія на якості управлінського рішення є неприпустимою через високу ціну помилок. Оптимізація управління загалом і його важливої ланки – процесів управлінського вибору – є вагомим аспектом забезпечення ефективного функціонування не лише окремих суб’єктів, але й великих організаційно-професійних структур.
Прийняття рішень, так само як і обмін інформацією - складова частина будь-якої управлінської функції. Цикл управлінської діяльності складається з цілепокладання, планування, організації, координації, контролю і корегування цілей та представлений у вигляді двох елементів управління: підготовки і здійснення управлінських рішень.
Управлінське рішення - це свідомий вольовий акт суб’єкта управління, прийнятий ним відповідно до закріпленої компетенції у процесі управлінської діяльності і спрямований на врегулювання підвідомчих відносин. Управлінське рішення - основний інструмент дії державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування на керований об’єкт.
Основні ознаки управлінських рішень:
1) суб’єкт управління приймає рішення виходячи не з власних потреб, а в цілях врегулювання конкретної ситуації або проблеми;
2) розробка, прийняття та реалізація управлінських рішень здійснюється суб’єктами управління в межах закріпленої законом компетенції;
3) для прийняття управлінського рішення необхідні наявність професіоналізму, спеціальних знань, компетентності;
4) поділ праці полягає в тому, що вирішення виникаючих проблем, розробку та прийняття управлінських рішень здійснюють керуючі суб'єкти (керівники, менеджери), а їх реалізацію покладено на виконавчі структури.
Слід відзначити, що управлінські рішення мають свою специфіку:
- рішення та їх наслідки стосуються багатьох людей та можуть зберігати силу впливу на досить тривалий час;
- ухвалення рішень є особливою функцією керівника, який повинен її виконувати в процесі управлінської праці та нести відповідальність за наслідки рішень;
- рішення займає в процесі управління центральне місце.
Отже, від ефективності прийняття управлінських рішень органами публічної влади залежить забезпечення високих стандартів якості життя, надання якісних послуг, сталий розвиток громадянського суспільства та добробут держави в цілому.
Діяльність з управління, застосування різних його засобів утворюють управлінський процес. Він починається з надходження ззовні інформації в рецептори (до органів публічного колективу, посадовим особам). Вони сприймають інформацію, відбирають, відстежують і частково оцінюють її. На цій основі регулюючі органи роблять остаточну оцінку інформації, приймають рішення і видають управлінські команди, які підтримують стабільність публічного колективу або, навпаки, змінюють його.
Управлінський процес - це система різних відносин. В ньому є прямі і зворотні зв'язки. Вплив керуючого суб'єкта (органу, посадової особи і т.д.) на об'єкт - це встановлення прямих зв'язків з об'єктом. Такий вплив може бути постійним (наприклад, підпорядкованість по службі), епізодичним або тимчасовим (наприклад, введення надзвичайного стану на термін 30 діб в певному регіоні Росії, що поширюється на всіх осіб, що знаходяться на території регіону). Вплив може бути досить активним, навіть силовим (заходи державних органів з припинення страйку, визнаного судом незаконним), а може бути м'яким «управлінням диригента» або зовсім зовні непомітним. Для добре налагодженого управління характерно саме останнє. Чи не аврали і штурми, надзвичайні і екстрені заходи, а поточна, непомітна на перший погляд управлінська робота завжди дає найкращий ефект. Звичайно, в надзвичайних ситуаціях необхідні і надзвичайні заходи, коли форми прямого управління різко змінюються. Однак застосовувати їх слід вкрай обережно, оскільки вони можуть зруйнувати управлінський механізм.
Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.
Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його юридичне оформлення, узаконення.
За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії:
|
Структурні |
Функціональні |
|
- сесії парламентів — депутатські комісії - народні контролери тощо |
- депутатські запити - накази виборців - громадська думка тощо |
За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:
|
Імперативні |
Консультативні |
|
• мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян: - референдум конституційний та законодавчий; — вибори; — накази виборців та ін. |
• мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян: - референдум консультативний; - всенародне обговорення законопроектів; — мітинги; — анкетування та ін. |
У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.
Вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.
Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю свободно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.
На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільської, селищної, міської ради та їх голови).
Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система — система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округи.
Так, вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 р. проводилися за змішаною системою: із 450 депутатів — 225 обиралося в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості (мажоритарна система), а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (пропорційна система).
Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.
Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.
Референдуми за предметом проведення:
• конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;
• законодавчі — на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон;
• консультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.
Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:
• обов'язковий — предметом референдуму є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України);• факультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).
Предметом референдуму можуть бути питання:
— що мають істотне значення для визначення політики держави
ззовні (міжнародні-правові питання) — входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві;
— що мають істотне значення для вдосконалення системи управління
усередині (адміністративно-правові питання) -- вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністративно-територіального поділу.
Юридичні наслідки зазначених референдумів — різні:
1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяльності.
2. Результати консультативного референдуму не є обов'язковими для винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.
За територією проведення референдум може бути:
1) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом.
Відповідно до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний, усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом. Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області.
Референдум в Україні не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Як уже зазначалося, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
2) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів федерації (у федеративній державі) або адміністративно-територіальних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших питань місцевого значення.
Прийняті рішення на місцевому референдумі (наприклад, перейменування сіл, міст або дострокове припинення повноважень місцевої Ради, її голови) мають вишу юридичну силу щодо рішень відповідних місцевих Рад народних депутатів.
Новий усеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведений через 5 років, а місцевий референдум — через 1 рік від дня проведення попереднього референдуму з цих самих питань.
У виборах і референдумах мають право брати участь громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Гарантується вільне волевиявлення. Голосування під час виборів і референдумів є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. http://www.vuzlib.org/beta3/html/1/11993/12060/
2. inpos.com.ua/398
3. oridu.odessa.ua/11/rozklad/10-14_09_2012.doc
4. Бакуменко В.Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики: Монографія. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 320 с.
5. Державне управління: Словник-довідник / Уклад.: В.Д. Бакуменко (кер.творч.кол.), Д.О. Безносенко, В.М. Князев, С.О. Кравченко, Л.Г. Штика та ін.; За заг.ред. В.М. Князева, В.Д. Бакуменка. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.
6. Державне управління: теорія і практика / Заг. ред. проф. Авер’янова В.Б. – К.: Юрінком Інтер. 1998. 43 с.
7. Технологія прийняття управлінських рішень: навч.посіб. / Уклад. В.Д. Бакуменко. – К.: Вид-во НАДУ при Президентові України, 2007. – 20с.