Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
«У місті ріс,
У місті згинув.
Одним я днем,
Себе покинув.
Літав у мріях,
Довго жив.
Тепер помер,
Але ожив.»
(Сизько В.А.)
1
Не злічена кількість доріг. Я йду й не можу збагнути, чи то я блукаю у вісні, чи то є буття.
Йду собі по дорозі, а спереду їде віз. Столітній дідусь направляє воза в мою сторону.
Біля мене він зупиняється, дивиться оцінюючим поглядом.
Дід з підозрою глянув на мене. Але потім його лице змінилось, він змінив злість на милість.
2
«Десь у кінці 65-го, дід Василь Сідало йшов по лісу, вертаючись з праці, у сусідньому селі. Вже звечоріло, але все було чітко видно, через те, що вже випав перший сніг. Десь далеко ревів дикий кабан, мабуть потрапив у капкан, на дереві попереду сиділа білка, ніщо не передвіщало біди.
Василь йшов собі, мріючи, про теплу миску борщу, з свіжовипеченим хлібом старої матері.
В подумах Василь дійшов до кінця лісу, вийшов на дорогу, та побачив одиноку жінку.
Вона йшла в одній нічній сорочці. І здавалося, що вона геть з’їхала з глузду. Йшла, не зважаючи на те, що довкола зима, сніг і лютий мороз.
Василь наздогнав жінку, і спитався у неї, чому вона йде одна, босоніж, у одній нічній сорочці, посеред лісу.
Жінка розповіла йому, що вона не знає, як вона опинилася посеред лісу, що не пам’ятає свого минулого. »
3
Я підсунувся ближче до діда, обійняв його за плече. Було якось не по собі від його сліз. Очі самі по собі мокріли.
- Не плачте діду… - Єдине, що я зміг проговорити, і теж заплакав.
4
Стає дуже сумно коли люди гірко плачуть. Я сидів біля діда Василя, і міркував щодо його історії. В душі скопилося дуже багато болю та жалю.
5
«У-у-у-у це солодке слово Камчатка» - лунає пісня із радіоприймача діда Василя. Пісня досить незрозуміла, якщо думати про її текст, але мелодія мені подобається. Щось в ній є від мене, та моєї ситуації.
Дід Василь тихенько собі сопів на припічку, а я сидів біля відкритого вікна, потягував дідову махорку. Одного вечора він запропонував мені скуштувати його димного заспокійливого, і за декілька днів я повноцінно звик до приємного диму махорки.
Білий кіт на ім’я Тімон терся об мою ногу, мабуть просив їсти, хоча хто знає, може й просто жалів мене. Я не знав звідкіля я, чому опинився у цьому місці, і куди тепер подітися.
Мої роздуми порушив стрибок Тімона, на мої коліна, він трохи потоптався, а потім ліг і завів свою котячу пісню. Про це я досить чітко знав.
Десь усередині я знав, що моя пам’ять повернеться, але коли?!
6
7
Дід Василь працював у селі лісорубом, разом із двома чоловіками, Миколою, та Василем.
В компанію я влився після першої ж чарки, для початку роботи. Дід Василь, з нами не пив, лише їв сало, та повторював, що вже не ті роки, не те здоров’я, згадував минуле, коли міг три літри випити за сніданком, пропрацювати цілий день, та не відрубати собі нічого.
На це Василь та Микола реготали, як діти.
Після такого сніданку, я досить чітко зрозумів, що спиртне дало по мозку, і робота може відійти на другий план.
Але дід Василь не дав мені розкиснути, і знарядивши мене сокирою послав на свіже-спиляні дерева, котрі потрібно було зробити дровами.
8
Робота, - це така дія, котра, несе в собі, як спокій, так і духовну сповідь з самим собою, та з Господом.
Алкоголь відпустив вже в першу годину, я спустив десять потів, так зрозумів, що тіло очистилося повністю. Це розуміння привело мене до іншого, котре оголошувало бойкот алкоголю.
В голові здійнявся рій диких бджіл, - моїх дум, - котрі, вже не давали мені зупинятися. Я все працював, але поту вже не було. Лише якісь димчасті спогади, якихось моментів життя, хоча хто його знає, може все це моя фантазія.
Хотілося б вірити в те, що мої спогади починають повертатися до мене.
9
За роботою я не помітив, як настав вечір, котрий ніс в собі, якийсь сум, та журбу.
Хотілося зараз бути з тими, хто був для мене рідним, але їх я не пам’ятав, і взагалі не знав є вони чи ні.
Дід Василь першим зупинив працю і пішов до бочки з водою, котра слугувала нам вмивальником серед робочого дня. Він спочатку занурив голову у воду і пів хвилини держав її там, я було злякався, але після він винирнув і вже ковшем облив себе повністю.
Я здивувався, як могла вода бути криничної температури, коли, цілий день було тепло.
- Ви не брешете? – Спитав я діда.
- Чому ж мені брехати, йди перевір на собі.
Я підійшов до бочки і повторив дії діда Василя. Спочатку вода була теплою, але після того як пройшло пів хвилини мене взяла у свої пута вода, я почав провалюватися до дна. Спочатку я злякався, але після того, як зрозумів, що не можу скинути пут, здався і віддався вічності.
Стало темно, але якось не боязко, а навіть навпаки, добре, по домашньому. Я почав відчувати тепло рідної домівки.
Спереду почали з’являтися обриси будівель, та людей.
10
На цьому питанні я увірвався до своїх думок, і знайшов відчуття. Мені було прохолодно, але не холодно. Я відчував свіжість криниці.
Всі засміялися, навіть дід Василь, своїми дідівськими прикореневими зубами. Це виглядало досить смішно, і я не зміг стримати усмішки.
11
Коли сонце зайшло за обрій, ми з дідом Василем вже були дома, сиділи на порозі, та розмовляли.
В основному він розповідав мені про своє життя. Як на мене, то з його слів можна було б написати цілу книгу, сторінок на шістсот.
Основну частину життя дід прожив у селі, лише на декілька років від’їжджав до Москви, на навчання у лісогосподарському університеті, де здобув професію, - лісовод. Професія досить дивна, але мені щось нагадувала, хоча я й не пам’ятав що.
Потім життя діда Василя перетекло до сімейно буття, та сімейного добробуту.
12
Вранці я прокинувся з страшенним бажанням напитися крижаної води з колодязя. В самій лише спідній білизні вийшов на вулицю, опустив відро на дно колодязя, та задовольнив бажання.
Коли повертався до хати зустрів на самому порозі діда Василя. На його обличчі я читав біль.
Я зі всієї сили кинувся на вулицю і побіг до хати фельдшера.
Але було запізно, коли ми повернулися дід Василь вже не дихав.
На його обличчі я прочитав задоволення. Тепер він зустрінеться зі своєю покійною матір’ю та дружиною. Своїми дорогоцінними людьми.
«Спочивай з миром дід Василь» - проговорив я подумки.
13
Після поховання я прийшов додому, зі мною прийшли співробітники Микола та Василь. З ними ми пом’янули діда.
Все пройшло майже без слів.
Всім бракувало діда Василя.
14
Після семиденного поминання прийшов сільський голова, він розповів мені, що у діда Василя не залишилося спадкоємців. Взявши з мене слово, що я буду доглядати за хатою, пішов у сільраду оформляти на мене спадщину.
15
Вже на сороковини все трохи заспокоїлося, хоча на душі було якось не правильно, чогось бракувало.
Вечорами, після роботи у лісогосподарстві, я сидів, гладив Тімона, та згадував дні коли ми розмовляли з дідом Василем.
Стало не по собі, в грудях щось занило, стало боляче, але не фізично. Тімон підняв голову, та подивився мені у очі, мабуть відчував мій біль.
В його погляді я прочитав спокій, та підтримку.
16
Вночі, мені приснився сон:
«Я йшов по дорозі, до села, я знав хто я. Мене звали Юрій Марцев, я був родом з міста Київ, що на Україні. Я опинився у цьому селі, тому, що був зацікавлений у історії зникнення моєї бабусі Свириди Леонової, котра пропала безвісти у 65-му році, десь у районі села Митево, на Росії. По дорозі я потрапив у автокатастрофу, в якій втратив пам’ять. Але згодом її відновив, лише на декілька днів. І лишень ступив на територію села Митево, втратив пам’ять знов. »
17
Прокинувшись у холодному поті, я зрозумів, що все згадав, хто я і звідки. Боячись, що втрачу її знову, все занотував у напівпустому зошиті, єдиному зошиті у цій хаті.
Вранці, зрозумів, що пам’ять не зникла, і була у тому ж самому обсязі, що й уночі. Що додало мені впевненості у собі.
На роботі я довго тримав у собі тягар слів, і вже наприкінці робочого дня не втримався і все розповів співробітникам.
За що був нагороджений теж деякою правдою.
Дід Василь все своє життя працював на лісогосподарстві, але у душі, він був чистіший всіх, і не раз тяжко хворі лікувалися побувши з ним, хоча б у одній кімнаті.
Десь у п’яти десятих роках до нього їздили з усього світу. А одного разу все зупинилося, весь світ забув про цілителя. Ніхто в селі не знав чому так сталося, чи то сам дід Василь так захотів, чи то щось більше. Але більше ніхто не приїжджав до нього.
У шістдесят п’ятому році на околицях села він зустрів жінку, котра, як виявилося була моєю бабусею. За рік померла його старенька мати, у віці 103 роки, середньому віці смертності у селі, а ще за рік дід Василь та моя бабуся Свирида побралися. Хоча ім’я знав тільки я, в розповіді ім’я не згадувалося взагалі.
18
З усім багажем знань я повернувся додому, та ліг спати.
Прокинувся я від того, що відчував прохолоду. Я відкрив очі, та зрозумів, що знаходжуся у воді. У тій самій воді, що у бочці. Я винирнув і озирнувся, на мене дивилися три пари зацікавлених очей.
Я нічого не зрозумів, і не хотів поки що цим ділитись. Було якось ніяково, але заради перевірки себе, мені довелося мовчати.
Лише ввечері, коли ми сиділи на порозі хати з дідом Василем, я розповів йому, що все згадав, коли занурився у воду.
Він здався мені якимось замисленим, не таким як завжди.
19
Ранком, я увійшов до кімнати діда Василя хотів привітатися, та побачив лише його фото з чорною стрічкою, котре принесло мені занепокоєння.
Тепер я не розумів, що правда, а що вимисел. Мені почало здаватися, що я починаю сходити з глузду. Хоча може, щось більше крилося за всім тим, що зі мною сталося.
Сьогодні була неділя, і я вирішив сходити в церкву, поговорити на самоті з Господом, може Він мені дасть відповіді на питання, котрі почали згризати мене із середини.
В церкві було багатолюдно, зібралися майже всі жителі села. На мене навіть уваги ніхто не звертав, що було рідкістю у моєму старому, минулому житті, коли я відвідував церкви.
Я підійшов до образу Пресвятої Богородиці «всіх відчайдушних радість», про неї було написано в літописі життя Амфілохія Почаївського.
«Господи, Богородице, Свята Трійця, та Ви, Всі Святі небесні, прошу дайте відповідь на питання. Чому я опинився тут? Чому я не розумію, що правда, а що вимисел? Чи є вихід із цього буття? Дайте мені відповідь, будь-ласка.» - Говорив я про себе.
На плече лягла тяжка рука.
Отець Діонісій замислився на хвилину.
Ця розмова розбила мене вщент.
20
Прийшовши з церкви я одразу ж набрав відро води з колодязя і вилив на себе ціле відро.
Спочатку я відчував лише холод, але згодом відчув, якесь душевне потепління, не було смутку на душі, і чорний клубок роздумів розмотався.
Стало так добре, нібито, сердечний тягар спав з грудей. І вже ніщо не турбувало.
Що це?
Чудодійна сила води?
Мабуть?!
21
«У-у-у-у це солодке слово Камчатка» - знову лунало із радіоприймача. Я сидів на лавці у дворі, біля хати. Тімон, як завжди сидів у мене на колінах, та підспівував по своєму пісні.
Була чудова пора, недавно зайшло сонце, і настали сутінки. В сутінковий час, я любив, раніше звичайно, ходити по вулицям Києва. В цю пору Київ ніби оживав, після довгої, денної сплячки. Вулиці заполоняло електричне світло різних кольорів, та розмірів.
Ще у далекому дитинстві, мені довелося бачити вечірній Київ з висоти. Це було біля пам’ятника голодомору, у парку Слави. Туди мене возив мій батько. Це був неперевершений вечір, його я ніколи не забуду.
А у селі Митево все було інакше, десь завивав собака, мабуть просив їсти, десь співали зозулі, десь вже прокидалися сови, та підхоплювали пісню зозуль. Зліва, по вулиці гралися голосно дітлахи, мабуть і не здогадуються, яке воно життя. В їхньому віці і я не знав, яке воно.
Мені здавалося, що життя, це коли ти робиш все, що тобі хочеться, ніхто тобі не заважає, і ти не маєш зобов’язань.
Але ж з роками, ми всі старішаємо, і це приводить нас до обов’язкових зобов’язань у житті. Перед батьками, перед дітьми, перед шефом на роботі, перед суспільством.
Але у цьому селі ніхто, ні кому, нічим не зобов’язаний. Про них взагалі мало хто знає і пам’ятає. Це село покинуте пам’яттю людей, але мабуть не забуте Господом.
22
Вночі мені приснився дід Василь, він розмовляв зі мною.
Ми говорили про все, про його минуле, теперішнє і майбутнє. Про те чого немає, і те, що є.
Ми сиділи на лавці біля його хати, але це була не та хата в якій я спав, а його, хата, яку він сприймає, як ідеальну. Десь усередині я чув жіночі голоси.
Мені дуже захотілося побачити свою бабусю, але я не міг, і це трохи пригнічувало.
Із сторони хати повіяло запахом свіже зварених вареників.
Ми говорили вічність, але я знав, що це була мить. І вже на світанні наша розмова добігла до кінця.
Здавалося, що пройшло декілька років, я відчував це у душі, але знав, що це все лише сон, і відчуття, це відчуття від сну.
23
Зранку я зібрався, хоча це дуже голосно сказано, одягнувся, закрив двері на ключ, віддав його голові, та й пішов геть із села. По дорозі з села мене підхопив випадковий водій, котрий їхав, як це не дивно, до самісінького Києва.
Я знав, що більше не повернуся в це село. Не забуду його, а просто не повернуся, я зробив вже те, що повинен був.
Тепер діло за іншим, за часом.
З кожним кілометром дороги, на душі ставало сумніше і сумніше. Але це був сум добрий, душевний, той, що не пригнічує, а просто нагадує.
- Що будеш у Києві робити? – спитав водій.
- Жити…
24
Я розумів, що не все ще було закінчено, що не всі питання отримали відповідь, але відповіді вже не буде.
Плин часу, ось моя відповідь.
Їхати по дорозі, дивитися на життя, це все плин часу. А час, - це вічність.
Вічність у очах, у почуттях…
25
Майже всю дорогу ми розмовляли з водієм, але мої думки були не з нами, я літав … я літав у мріях… Дивлячись у вікно я заряджався тією енергетикою, яку несла дорога. Тому, що дорога, - це буття, плин часу, та почуттів.
26
Я бачив сон. Йшов по лісу, попереду мене йшла одинока бабуся. Вся згорблена, у ватнику, хустині, але у літніх сандаліях. Я догнав її, та впізнав у ній свою бабусю.
PAGE 8