Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Можливість суттєвих змін у школі теоретики і практики вітчизняної освіти пов´язують з ідеями розвивального навчання. На основі наукових праць створено методичні посібники, спеціальні програми. Одним із основних принципів реформування вітчизняної школи проголошено принцип розвивальної освіти.
Найпоширенішими у масовій початковій школі є варіанти системи розвивального навчання, розроблені науковими колективами під керівництвом російських психологів і педагогів Леоніда Занкова (1901—1977), Даниїла Ельконіна (1904—1977) і Василя Давидова (1930—1998). У тісному контакті з педагогами-практиками вони створили повний комплект підручників для початкової школи. Ці технології як самодостатні дидактичні системи широко впроваджують поряд з традиційним навчанням у школах Києва, Харкова, Севастополя, Миколаєва, Херсона та ін.
Проблема розвитку існує з тих пір, як людство почало усвідомлено спрямовувати свої зусилля на підготовку дітей до виживання. Про це свідчать археологічні знахідки та елементи минулого в сучасних мовах, у житті та звичаях різних народів, ігри для розвитку кмітливості, загадки, розваги, головоломки, які дійшли до нас із глибин століть. З появою писемності подібні свідчення набули системного характеру. Одним із перших реалізував у процесі навчання ідею розвитку давньокитайський мислитель Конфуцій (прибл. 551—479 до н. е.), прізвище якого означає «учитель Кун». У його школі навчання проводилось у формі вільних бесід, спільних роздумів, дискусій. Для Конфуція головним було не озброєння учнів конкретними знаннями, а їх ґрунтовний загальний розвиток, моральне і духовне піднесення. Його ідеї у різні часи розвивали давньогрецькі мислителі Сократ (прибл. 470—399 до н. е.), Демокріт (прибл. 470 (460) — прибл. 380 (370) до н. е.), давньоримський філософ Квінтіліан (прибл. 35 — прибл. 96), італійський педагог-гуманіст Вітторіно да Фельтре (1378—1446), французький філософ, письменник Мішель де Монтень (1533—1592), Я.-А. Коменський, Ж.-Ж. Руссо.
Термін «розвивальне навчання» наприкінці XVIII ст. запровадив Й.-Г. Песталоцці, чиї ідеї про розвиток здібностей дітей К. Ушинський назвав відкриттям значнішим, ніж відкриття Америки. А сам Й.-Г. Песталоцці розвиток вважав «всезагальною потребою всього людства». У шкільному навчанні це завдання, на його думку, повинно розв´язуватися у процесі викладання всіх предметів. Особливо цінними у педагогічній спадщині Песталоцці є ідея розвитку дітей у процесі навчання через принцип природовідповідності і своєрідне тлумачення природи задатків.
Безпосередньо стимулювала формування цілісної теорії розвивального навчання висловлена на початку 30-х років XX ст. Л. Виготським ідея про можливість і доцільність навчання, орієнтованого на розвиток дитини як на безпосередню головну мету. За його переконаннями, оцінювати рівень розвитку дитини потрібно не лише за тим, що вона робить самостійно (актуальний рівень розвитку), а й за тим, що вона може робити з допомогою дорослого (зона найближчого розвитку). Водночас Л. Виготський не заперечував необхідності засвоєння знань, умінь і навичок, однак їх він вважав не кінцевою метою навчання, а лише засобом розвитку учнів.
Рівень актуального розвитку дитини засвідчують сформовані в неї психічні процеси. Це означає, що за її актуальним розвитком можна судити про завершені цикли розвитку. Однак метою освіти є перспективний розвиток дитини, тому розвивальна освіта, крім досягнутих результатів розвитку, використовує процеси, що перебувають на стадії становлення. В дитячому садку, початковій школі дитину вчать нового, просуваючи її в розвитку, даючи їй змогу зробити більше, ніж вона може.
Дитина може наслідувати тільки те, що перебуває у зоні її інтелектуальних можливостей. З допомогою дорослого, на думку Виготського, вона може виконувати не будь-які дії, а лише ті, до яких певною мірою готова: «Що дитина вміє робити сьогодні у співробітництві (з дорослим), вона зможе зробити завтра самостійно… Лише те навчання в дитячому віці добре, яке забігає поперед розвитку й веде його за собою. Але навчати дитину можна лише тому, чому вона вже здатна навчатися… Можливості навчання визначаються зоною її найближчого розвитку». На цій підставі він робить висновок: «Педагогіка повинна орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день дитячого розвитку. Тільки тоді вона зможе в процесі навчання викликати до життя ті процеси розвитку, які поки що перебувають у зоні найближчого розвитку».
Ці міркування Л. Виготського щодо організації навчально-виховного процесу пізніше набули конкретизації, уточнення та поглиблення.
|
В кінці 1950-х років науковим колективом під керівництвом Леоніда Володимировича Занкова (1901-1977рр.) було розпочато експериментальне дослідження з вивчення об’єктивних закономірностей процесу навчання. Воно було розпочато з метою розвитку ідей та положень Л.С. Виготського про співвідношення навчання та загального психічного розвитку учнів. Теорія Л.В. Занкова спочатку була створена для навчання учнів, але деякі її положення можуть бути корисні і при навчанні дорослих. Згідно з цією концепцією, загальний розвиток тлумачився як розвиток здібностей учнів. Основними критеріями при визначенні його рівня були розвиток спостережливості, абстрактного мислення, практичних дій. Прагнучи сформувати дидактичну систему, яка забезпечила б найвищу ефективність навчання, що є передумовою загального розвитку учнів, Л. Занков обґрунтував основні дидактичні принципи розвивального навчання, суттєво відмінні від принципів традиційної дидактики (наочності, свідомості, систематичності тощо), спрямованих на успішне навчання, тобто засвоєння учнями знань, умінь, навичок. Нова система принципів зорієнтована на досягнення оптимального рівня загального розвитку школярів, що, безперечно, пов'язано і з належною успішністю у навчанні. Загалом система розвивального навчання мала у своїй основі такі взаємопов'язані принципи: принцип навчання на високому рівні складності; принцип навчання швидким темпом; принцип провідної ролі теоретичних знань; принцип усвідомлення школярами процесу учіння; принцип цілеспрямованої і систематичної роботи з розвитку всіх учнів. |
В історії становлення системи розвивального навчання Л.В. Занкова можна виділити декілька етапів .
І етап – з 1957 року по 1960 рік. На першому етапі дослідження за експериментальною системою працював лише один клас у Московській школі № 172.
ІІ етап – 60-і – 70-і роки. На цьому етапі дослідження, починаючи з 1961 року, робота за експериментальною системою все більше розширювалася. Впродовж 1963-1969 навчальних років близько двох тисяч учителів різних регіонів Росії та України підтвердили високу результативність системи Л.В. Занкова.
В цей період були розроблені та пройшли перевірку підручники.
В 1968-69 навчальних роках експеримент за системою Занкова закінчився. Після офіційного завершення експерименту в містах вчителі продовжували працювати за системою Л.В. Занкова. Та ця система не дістала широкого застосування в практиці масового навчання.
На основі результатів дослідження в 70-і роки ХХ ст. була проведена реформа початкового навчання. Але фактично ідеї Л.В. Занкова не були використані. Зміни в школі відобразилися лише: по-перше, в ущільненні навчальних програм, у спрощенні змісту освіти і, по-друге, в скороченні термінів початкового навчання. Був здійснений перехід на 3-річний термін навчання.
ІІІ етап – 80-і – 90-і роки. В цей період система одержала „друге дихання”, до неї почали знову проявляти інтерес вчителі масової школи та дирекція.
Теоретичною основою системи розвивального навчання є наступні ключові положення:
1. За переконанням Л.В. Занкова, розвиток є складним процесом, який визначається як зовнішніми, так і внутрішніми факторами.
Під основним зовнішнім фактором Л.В. Занков розумів навчання, а під внутрішніми – індивідуальні особливості кожної дитини. Взаємозв’язок названих факторів випливає з наступного: навчання веде за собою розвиток дитини, проте при організації навчання необхідно враховувати внутрішні закономірності розвитку психіки школярів, їх індивідуальні особливості.
2. Сприятливі можливості для розвитку внутрішніх індивідуальних особливостей школярів у процесі навчання будуть створені в тому випадку, якщо навчання буде будуватись з урахуванням „зони ближнього розвитку дитини”, тобто в ході навчання повинні створюватись умови для подолання дітьми посильних труднощів, які в першу чергу мають розвивати наступні компоненти психологічної діяльності дітей: спостережливість, мислення, емоційно-вольові якості і практичні дії.
3. У процесі навчання, на думку Л.В. Занкова, необхідно враховувати нерівномірність розвитку дітей, що обумовлено їх індивідуальними особливостями, особливостями їх нервової системи, їх досвідом і т.д. Тому в процесі навчання при рівних умовах розвиток учнів відбуватиметься різними темпами.
Система розвивального навчання, розроблена Л.В. Занковим, відрізняється від традиційної системи перш за все формулюванням мети навчання. В цій системі висувається мета загального розвитку особистості школяра, а засвоєння ж знань, умінь і навичок здійснюється на основі просування дітей у загальному розвитку, тобто є засобом досягнення основної мети.
Під загальним розвитком Л.В. Занков і його послідовники розуміють розвиток розуму, волі і відчуттів, які, на їх думку, є фундаментальними сторонами психіки, тобто, йдеться про різносторонній психічний розвиток школярів.
Розвивальне навчання - такий процес діяльності учнів, у ході якого кожна дитина повинна самостійно або з допомогою вчителя осмислити матеріал, творчо застосувати його в нестандартних умовах та свідомо запам'ятати для дальшого навчання.
Основна відмінність розвивального навчання від традиційного в цілях навчання: мета традиційної (початкової) школи - навчити дитину читати, писати, рахувати; мета розвивального навчання - сформувати в дитини конкретні здібності (рефлексії, аналізу, планування) до самовдосконалення. Головне завдання педагога - вивчаючи особисті навчально-пізнавальні можливості учня, визначити індивідуальну зону найближчого розвитку дитини, допомогти формуванню її ще не розвинених здібностей.
Мета розвивального навчання - формування активного самостійного творчого мислення учня і на цій основі поступового переходу до самостійного навчання.
Завдання розвивального навчання: формування особистості з:
а) гнучким розумом;
б) розвиненими потребами до дальшого пізнання та самостійних дій;
в) певними навичками і творчими здібностями.
Побудова уроку за технологією розвивального
навчання:
1) формування в учнів мотивів навчання, позитивного ставлення до нього;
2) оволодіння новою інформацією шляхом пізнавальної діяльності школярів, спрямованої на опанування нових знань та способів навчальних дій;
Готуючись до уроку, вчитель має продумувати та організовувати діяльність так, щоб відбувався розвиток процесів сприйняття, щоб учні засвоювали матеріал, щоб у них поступово нагромаджувався індивідуальний досвід пошукової діяльності, розвивалась уява, здатність комбінувати, конструювати, перетворювати»
Зміст освіти залишається програмовим, можливо, дещо розширюються його межі.
Методи для організації розвивального навчання найкраще використовувати проблемні, продуктивні, дослідницькі, які сприяють розвитку творчого мислення.
Існує система прийомів навчання, які сприяють розвитку інтелекту:
Ефективності уроку сприяє:
- піклування про психологічний контакт з класом, творче самопочуття;
- постійна робота вчителя над підвищенням своєї майстерності;
Поняття «розвиваючого навчання» може вважатися змістовним узагальненням (В.В. Давидов). Його зміст, сутність, взаємозв’язки з основними психолого-педагогічними категоріями розкриваються у ряді означень-узагальнень.
Система навчання Л.В.Занкова виникла в ході міждисциплінарного дослідження навчання та розвитку. Міждисциплінарний характер виявився, по-перше, в інтеграції досягнень декількох наук, які займаються вивченням дитини: фізіології, дефектології, психології та педагогіки, по-друге, в інтеграції експеримента, теорії та практики. Вперше результати наукового дослідження через психолого-педагогічний експеримент набули виду цілісної педагогічної системи і, таким чином, були доведені до практичної їх реалізації.
Загальний розвиток Л.В.Занков сприймає як цілісний рух психіки, коли кожне новостворення виникає в результаті взаємодії його розума, волі, почуттів. При цьому сосбливе значення приділяється естетичному розвитку. Мова йде про єдність та рівнозначність у розвитку інтектуального та емоційного.
В теперішній час пріорітетами освіти є ідеали розвиваючого навчання: уміння вчитися, предметні та універсальні способи дій, індивідуальний прогрес дитини в емоційній, соціальній та пізнавальній сферах. Для реалізації цих пріорітетів необхідна науково обгрунтована, перевірена часом розвиваюча педагогічна система. Такою є система Л.В.Занкова, яку характеризує цілісність її частин.
Мета навчання – оптимальний загальний розвиток кожної дитини.
Завдання навчання – представити учням цілісну широку картину світу засобами науки, літератури, мистецтва та пізнання.
Дидактичні принципи – навчання на високому рівні важкості з дотриманням міри важкості; ведуча роль теоретичних знань; усвідомлення поцесу навчання; швидкий темп проходження навчального матеріалу; робота над розвитком кожної дитини , у тому числі і слабого.
Типові закономірності методичної системи – багатогранність, процесуальність, варіативнсть.
Л.В. Занков відмовився від практики, коли кожний відрізок навчального курсу розгядався як самостійна і закінчена одиниця, коли можна переходити до нового відрізка лише після того, як буде засвоєн попередній. У процесі навчання використовується широкий спектр форм навчання: класних та позакласних; фронтальних, групових, індивідуальних у співвідношенні з особливостями навчального предмета та бажанням учнів.
Урок залишається основним елементом освітнього процесу, але в системі Л.В.Занкова його функції, форма організації можуть істотно варіюватися. Основні інваріантні якості уроку:
- Цілі підпорядковуються не тільки повідомленням і перевірці ЗУН, а й іншим групам властивостей особистості;
- Полілог у класі, заснований на самостійній розумової діяльності дітей;
- Співпраця вчителя і учня.
Методична мета - створення на уроці умов для прояву пізнавальної активності учнів.
Ця мета досягається наступними шляхами:
- Вчитель створює проблемні ситуації, колізії;
- Використовує різноманітні форми і методи організації навчальної діяльності, що дозволяють розкривати суб'єктний досвід учнів;
- Складає і обговорює план уроку разом з учнями;
- Створює атмосферу зацікавленості кожного учня в роботі класу;
- Стимулює учнів до висловлювань, використання різних способів виконання завдань без страху помилитися, одержати неправильну відповідь і т.п.;
- Використовує в ході уроку дидактичний матеріал, що дозволяє учневі вибирати найбільш значущі для нього вид та форму навчального змісту;
- Оцінює не тільки кінцевий результат (правильно - неправильно), а й процес діяльності учня;
- Заохочує прагнення учня знаходити свій спосіб роботи (вирішення завдання), аналізувати способи роботи інших учнів, вибирати та освоювати найбільш раціональні.
Особливості уроку
Хід пізнання - «від учнів».
Перетворюючий характер діяльності учня: спостерігають, порівнюють, групують, класифікують, роблять висновки, з'ясовують закономірності. Звідси інший характер завдань: не просто списати і вставити пропущені букви, вирішити завдання, але пробудити до розумовим дій, їх планування.
Інтенсивна самостійна діяльність учнів, що з емоційним переживанням, яка супроводжується ефектом несподіванки завдання, включенням орієнтовно-дослідницької реакції, механізму творчості, допомогою і заохоченням з боку вчителя.
Колективний пошук, що направляється вчителем, який забезпечується питаннями, пробуджують самостійну думку учнів, попередніми домашніми завданнями.
Створення педагогічних ситуацій спілкування на уроці, що дозволяють кожному учню виявляти ініціативу, самостійність, вибірковість у способах роботи, створення обстановки для природного самовираження учня.
Гнучка структура. Виділені загальні цілі та засоби організації уроку в технології розвивального навчання конкретизуються вчителем в залежності від призначення уроку, його тематичного змісту.
4.Концептуальні дидактичні положення технології Занкова
Л.В.Занков поставив метою свого дослідження виявлення об'єктивних педагогічних закономірностей у співвідношенні навчання та розвитку, що дозволило б знайти шляхи навчання школярів, які призводять до досягнення їх оптимального загального розвитку.
Л. В. Занков під загальним розвитком розумів розвиток здібностей учнів і для виявлення рівня такого розвитку використовував наступні показники:
1. Розвиток спостережливості. Цей показник загального психічного розвитку важливий тому, що він пов'язаний з розвитком сприйняття. У процесі сприйняття здійснюється уявний аналіз і синтез спостережуваних предметів та їх частин. Тим самим розвиток спостережливості, рівень і напрямок спостережень дітей служать надійним показником розвитку багатьох важливих психічних процесів школярів.
2. Розвиток абстрактного мислення. Для перевірки рівня розвитку абстрактного мислення використовувалася особлива методика, що дозволяє зримо бачити, як учні виконують розумові дії в певному аспекті і міняють цей аспект у залежності від поставленої перед ними завдання. Тим самим виявлявся рівень розвитку таких розумових операцій, як аналіз, синтез, абстрагування та узагальнення.
3. Розвиток практичних дій, умінь створити певний матеріальний об'єкт. Цей показник дає можливість виявити не лише рівень розвитку у дитини ручних операцій, але і ряду важливих сторін сприйняття і мислення.
Л.В.Занков розробив основні дидактичні принципи навчання, які виявлялися і формулювалися їм на основі аналізу експериментального навчання.
Відмінність цих дидактичних принципів від звичайних принципів дидактики (наочності, свідомості, систематичності та ін) полягає в тому, що принципи дидактики спрямовані на успішний результат навчання у засвоєнні учнями знань, умінь і навичок, тим часом як принципи Л. В. Занкова спрямовані на досягнення загального розвитку школярів, яке, звичайно, забезпечує і успішність результатів навчання.
Цими принципами є наступні:
1. Принцип навчання на високому рівні складності.
Цей принцип є провідним у технології розвивального навчання і характеризується, на думку Л. Занкова, не тим, що перевищує «середню норму» складності, а насамперед тим, що розкриває духовні сили дитини, дає їм простір і спрямування. Йдеться про складність, пов'язану з пізнанням суті явищ, які вивчаються, залежностей між ними, із справжнім залученням дітей до цінностей науки й культури. Засвоєні знання, стаючи надбанням школяра, забезпечують перехід на вищий ступінь розвитку.
2. Принцип навчання швидким темпом.
Він органічно пов'язаний із попереднім і передбачає відмову від одноманітного повторення пройденого матеріалу. Суть його полягає в тому, щоб діти безперервно збагачували свій розум різноманітним змістом, який створює сприятливі умови для глибшого осмислення набутих знань. Однак не варто вдаватися до поспішності в навчальній роботі і збільшувати кількість завдань для школярів.
Дієвим у такому навчанні є застосування диференційованого (франц. differentiation, від лат. differentia — відмінність) підходу, за якими одні й ті самі теми програми сильні і слабкі учні вивчають з неоднаковою глибиною.
3. Принцип провідної ролі теоретичних знань
Він орієнтує на зосередження уваги не на всіх складностях, а на пов'язаних із теоретичним осмисленням явищ, виявленням їх внутрішніх суттєвих зв'язків. Головним у навчальному процесі є розмежування різних ознак об'єктів і явищ, що вивчаються. Здійснюється воно в межах принципу системності й цілісності, згідно з яким кожний елемент засвоюється у зв'язку з іншим і всередині певного цілого. У формуванні понять, способів мислення, діяльності домінує індуктивний шлях, який передбачає перехід від спостереження одиничних фактів і явищ до встановлення загальних закономірностей, правил, законів. Особливу роль відіграє процес порівняння, яке дає змогу з'ясувати подібність і відмінність явищ і речей, диференціювати їх властивості, відношення. Значна увага при цьому приділяється розвитку аналізуючого спостереження, здатності до виокремлення різних аспектів і властивостей явищ, їх чіткому мовленнєвому вираженню.
4. Принцип усвідомлення школярами процесу учіння.
Цей принцип випливає із загальноприйнятого дидактичного принципу свідомості і передбачає усвідомлення учнями способів дій і операцій, за допомогою яких відбувається процес учіння, що є передумовою розуміння навчального матеріалу, вміння застосовувати теоретичні знання на практиці, оволодіння мислительними операціями (порівняння, синтез, узагальнення), а також позитивного ставлення школярів до навчальної праці. Адже одна з найважливіших умов розвитку учня полягає в тому, що процес оволодіння знаннями і навичками є об'єктом його усвідомлення. Тому навчальний процес має бути організований так, щоб учень з'ясував для себе розташування матеріалу, необхідність заучування певних його елементів.
5. Принцип цілеспрямованої і систематичної роботи з розвитку всіх учнів.
Зосереджений він на подоланні неуспішності окремих учнів, посиленій увазі до їх загального психічного розвитку. Йдеться про виявлення і корекцію тих аспектів психічного розвитку, відставання яких було основною причиною неуспішності. За традиційної методики для подолання неуспішності слабких учнів використовують багато тренувальних вправ, однак це не сприяє розвитку дітей, а спричинює ще більше відставання, оскільки вони потребують систематичної роботи, спрямованої на їх розвиток. Експерименти Л. Занкова засвідчили, що цілеспрямована й систематична робота зумовлює зрушення у розвитку слабких учнів і кращі результати у засвоєнні знань і навичок.
Саме 4-тий і 5-тий принципах дозволяє віднести дану технологію до особистісно орієнтованих. В процесі реалізації даної технології передбачається складання і обговорення плану уроку разом з учнями, вибір найбільш значущих для учнів видів і форм навчального змісту на основі підготовленого дидактичного матеріалу, оцінювання не тільки кінцевого результату, але і процесу діяльності учня, що, безумовно, є рисами особистісно орієнтованої освіти.
Принцип цілеспрямованої і систематичної роботи над розвитком усіх учнів, у тому числі і найбільш слабких. Л.В.Занков пояснює це тим, що зазвичай на слабких учнів звалюється лавина тренувальних вправ. Згідно з традиційною методикою ця міра необхідна для подолання неуспішності учнів. Досвід Л.В.Занкова показав зворотне: перевантаження учнів, що не встигають, тренувальними вправами не сприяє їхньому розвитку, а навпаки, збільшує їхнє відставання. Для того, щоб слабкі учні успішно оволоділи знаннями, необхідно забезпечити зрушення у їхньому загальному розвитку. Це потребує особливої уваги до формування мотивів учіння.
У дидактичній системі Л.В.Занкова основною формою навчання залишається урок. У його підготовці беруть участь діти, але головну роль відіграє досвідчений учитель. Педагоги здебільшого заздалегідь повідомляють тему уроку, дають завдання підготувати до нього матеріал. На початку уроку клас сам пропонує план роботи. Одразу ж розпочинається обговорення, обмін думками.
Педагог звертається не тільки до інтелектуальної, а й до моральної сфери дитини, до її суб'єктивного досвіду. Кожне новоутворення молодшого школяра розглядається як результат взаємодії розуму, волі, почуття учнів, тобто як результат діяльності цілісної особистості. Тому їх формування і просуває розвиток особистості в цілому.
Запропонована Л.В.Занковим дидактична система виявилась ефективною для всіх етапів організації процесу навчання. Однак, незважаючи на її продуктивність у загальному розвитку учня, вона залишається до цього часу нереалізованою. У 60-70 роках були спроби впровадити її у масову шкільну практику, але вони не досягли успіху, бо вчителі виявилися не підготовленими до забезпечення нових програм відповідними педагогічними технологіями.
ВИСНОВКИ
Таким чином, Л.В.Занковим були сформульовані дидактичні принципи системи розвиваючого навчання. Принцип усвідомлення процесу навчання. Учню дається можливість усвідомити процесу пізнання: що він до цього знав, а що нового відкрилось. Принцип проходження матеріалу швидким темпом: він протистоїть тупцюванню на місці, однотипності вправ при проходженні однієї теми. Дітей більше цікавить узнати нове, ніж довго повторювати знайомий матеріал. Розвиток всіх учнів, як слабких так і сильних. Він підтверджує високу гуманну направленість системи. Будь-який розподіл учнів за успішністю, створення особливих класів, однотипних за розумовими даними учнів Л.В.Занков рахував як такими, що протистоять законам розвитку і самій природовідповідності навчання. Розглянута концепція розвиваючого навчання дає можливість зробити висновок про те, що індивідуально-розвиваюче навчання, проголошуване сьогодні пріоритетним, залишається теоретичним, а не реальним для вітчизняної освітньої практики. Це порозумівається тим, що основні ідеї концепцій спрямовані на загальний психічний розвиток або розвиток мислення, формування розумових дій, міцне засвоєння навчального матеріалу. Причому рішення цих задач відноситься переважно до молодшого шкільного віку. Трансформування традиційного навчання в індивідуально-розвиваюче виявилося для автору концепції складним. Це зв'язано з тим, що особистісна ідея в 50-70 рр. XX в. ще не мала необхідної теоретико-методологічної і методичної основи, без якої й індивідуально-розвиваюче навчання залишалося лише ідеєю, далекої від теоретичного і практичного втілення. Цілі навчання в сучасних підходах передбачають не тільки формування знань, але і загальний розвиток учнів, їх інтелектуальних, трудових, художніх умінь, задоволення пізнавальних і духовних потреб учнів. Учитель повинен керувати учбово-пізнавальною діяльністю учнів, одночасно стимулюючи їхню самостійну роботу, активність і творчий пошук.