Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
1. Філософські погляди І. Канта.
Значним станом розвитку новоєвропейської філософської думки була німецька класична філософія другої половини XVIII — першої половини XIX ст. зі своїми головними представниками: І. Кантом, Г. Гегелем, Л. Фейербахом, Й. Фіхте, Ф. Шеллінгом. Вона отримала назву класичної завдяки всесвітньо-історичному внеску в становлення логіки, діалектики, методології, онтології, гносеології, етики та естетики, в дослідження проблем взаємозв'язків і розвитку в природі, суспільстві та свідомості людей, їх пізнавальних і діяльних можливостей
Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724–
1804рр.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший
період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався
переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в
науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової
туманності. У загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,
що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто
в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.
З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період,
коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм.
Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781 р.),
«Пролегомени» (1783 р.), «Критика практичного розуму» (1788 р.).
У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне,
чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем порівняно з
попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому,
що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта.
Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої
пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант,
потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі й можливості. Це був
великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища
речей, результат їхньої дії па органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають
явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір – час) та
апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та
ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна
сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення, при
цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених проти-
річчях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких
антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що
складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У
своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до
розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова
розвитку знання.
У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного
існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми
споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної
дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі
етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як
кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає
самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять
«людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про
надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль.
Він створив учення про так званий категоричний імператив (зако
повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність
такого імперативу дає людині свободу і разом з тим в сукупності створює
всезагальний моральний закон для суспільства. Заслугою І. Канта є його вчення про антиномії — суперечності розуму. Згідно з цим ученням, суперечності в розумі неминуче виникають завжди, коли поняття абсолютного, яке залучається лише до аналізу світу "речей у собі", також застосовується до пізнання "речей для нас", де е тільки минуще, скінченне й обумовлене. Звідси виникають чотири антиномії.
1. Світ має початок у часі й обмежений у просторі. — Світ не має початку в часі і нескінченний в просторі.
2. Кожна складна субстанція утворюється простими. — Жодна річ не складається з простих частин, і у світі взагалі немає нічого простого.
3. Причинність за законами природи недостатня для пояснення всіх явищ. Існує вільна причина (спонтанна). — Немає жодної свободи, усе відбувається у світі тільки за законами, за необхідністю.
4. До світу належить, безумовно, необхідна сутність, як його причина. — Немає жодної абсолютно необхідної сутності світу як його причини ні в ньому, ні поза ним.
Теологія стверджує, що лише релігійна віра робить можливими моральні діяння. Позиція Канта інша: "...мораль аж ніяк не потребує релігії...". Релігія черпає створювані нею моральні приписи з моральної свідомості, яка незалежна від релігії. Незалежна вона взагалі і від мотивів, що є поза сферою моральності. Ідею Бога створює розум.Кант не був атеїстом. Як агностик він вважав однаково недоказовими і атеїзм, і теїзм. Але, ставлячи питання про походження релігійних ідей, Кант відхиляв теологічні посилання на божественне одкровення, надприродне навіювання тощо. За Кантом, ідеї Бога, позбавленого безсмертя, потойбічного існування — апріорні (тобто позбавлені об'єктивного змісту) ідеї чистого розуму, тому релігійна віра має не теоретичну, а тільки практичну (моральну) основу.
У сфері моралі Кант зробив глибокі гуманістичні висновки про те, що людина — мета, а не засіб історичного процесу, і що найважливішим завданням філософії є виховання людини — гуманіста. Філософія покликана навчити людину того, якою треба бути, щоб стати людиною. Для цього вона повинна дати людям моральний закон. Такий закон Кант визначив назвою "категоричний імператив" (безумовна поведінка). Він має два визначення. У "Критиці практичного розуму" закон сформульований так: "Роби так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути водночас і принципом загального законодавства". Інше формулювання — в "Основоположенні до метафізики моралі": "Дій так, щоб ти ніколи не ставився до людства, як у твоїй особі, так і в особі будь-якого іншого, тільки як до засобу, але, і завжди, у той самий час, і як до мети .
Моральний ідеал Канта — моральна автономія особистості. Досягнення цього ідеалу філософ пов'язував із розвитком правової держави. Він вважав, що лише в суспільстві, де всім людям забезпечені рівні громадянські права, можливі дійсно моральні стосунки між індивідами.
Отже, родоначальник німецької класичної філософії ставив, осмислював, намагався розв'язати проблему створення науково-філософського світогляду. Велич Канта виявляється в процесі розвитку його ідей, теоретичного осмислення і світоглядного освоєння його філософії, яка стала основою багатьох філософських шкіл, течій і напрямів.
2.Об'єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Вершиною німецької класичної філософії є творчість Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831). Його основними філософськими працями є: "Феноменологія духу" (1807), "Наука логіки" (1812—1816), "Енциклопедія філософських наук", "Філософія права" (1821), "Лекції з філософії історії" (1837), "Лекції з естетики" (1835—1836), "Лекції з філософії релігії" (1832), "Лекції з історії філософії" (1833—1836).
Велике значення гегелівської філософії полягає в тому, що в ній в систематичній формі викладені діалектичне світорозуміння і діалектичний метод дослідження. Однак вона внутрішньо суперечлива. Діалектичному методу, який має революційне наукове значення, протистоїть у ній консервативна система, що стало наслідком відображення у світогляді філософа всесвітньо-історичних революційних подій і одночасно економічної та політичної відсталості Німеччини його епохи.
Гегель відкинув учення Канта про апріорні форми мислення. Він влучно зауважив, що бажання пізнати до того, як пізнаємо, таке ж безглузде, як "мудре" висловлювання того схоласта, який хотів навчитися плавати раніше, ніж кинутися у воду. Природа існує незалежно від людини, а людське знання має об'єктивний зміст. Явища речей такі ж об'єктивні, як і їхні сутності. Філософія Гегеля, отже, є об'єктивним ідеалізмом.
У своїй філософії Гегель виходить із принципу тотожності буття і мислення, дійсності й розуму. Свідомість неможливо логічно вивести з матерії, а матерія не виводиться зі свідомості.
Філософська система Гегеля включає логіку, філософію природи і філософію духу, з якою безпосередньо пов'язані філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.
Логіці у своїй філософії Гегель відводив центральне місце, присвятивши її дослідженню головну філософську працю "Наука логіки". У пій він відмовився від формальної логики, що панувала раніше. Головний його здобуток полягає в розробленні діалектичної логіки. Про цс свідчить аналіз Гегелем багатьох понять, історично вироблених у ході пізнавального процесу: буття, ніщо, становлення, якості, кількості, міри, сутності, тотожності, відмінності, суперечності, необхідності й випадковості, можливості й дійсності тощо. Гегель оголосив логіку вченням про сутність речей і поставив перед нею завдання досліджувати загальні закономірності розвитку пізнання.
Поняття, за Гегелем, взаємозалежні й перебувають в стані розвитку від абстрактного до конкретного, від однобічного, бідного за змістом, поняття до поняття всебічного і змістовного. Внутрішнім джерелом такого розвитку є суперечність, яка рухає світом. Суперечність — не аномалія, не дефект речі, а взаємозв'язок, взаємозумовленість протилежних сторін визначень, принцип кожного саморуху. Розвиток необхідно приводити до заперечення вихідних форм. Заперечення, внутрішньо властиве явищам, — закономірний ступінь процесу розвитку.
Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Тільки останнє є моментом розвитку, виникнення нового зі збереженням життєздатних елементів старого. Таке конкретне заперечення він називав "зняттям".
За першим запереченням, стверджував філософ, йде слідом друге. Відбувається заперечення. Воно "знімає" старе заперечення і відновлює на новій основі й у новій формі те, що заперечувалось раніше. Проте це не повторення старого і не повернення до вихідного пункту, а новий, вищий ступінь розвитку. На жаль, цей діалектичний за природою процес Гегель вклав у шаблон "тріади": "теза — антитеза — синтез", під який намагався підігнати всі процеси розвитку.
Будь-яке поняття, за Гегелем, є не тільки чимось загальним, а й одиничним і особливим. У понятті загальне, одиничне, особливе так само нероздільні, як нероздільні тотожність і відмінність. Абстрактної істипи немає. Істина завжди конкретна. Всі ці та інші відкриття Гегеля мають величезне значення. Проте всі вони стосуються лише творчості абсолютної ідеї.
Гегель поставив питання про співвідношення теоретичного знання і практичної діяльності, про зв'язок теорії і практики. Bin дійшов важливого висновку, що перетворення дійсності й пізнання її утворюють єдиний процес. Але, практика в Гегеля — це не застосування матеріальних засобів для зміни і пізнання дійсності, а діяльність мислення, абсолютної ідеї, що творить світ, пізнаючи себе.
Отже, логіка в Гегеля є наукою про ідею в собі і для себе. Наукою про ідею в її небутті у нього є філософія природи. Абсолютна ідея, пізнавши свій власний зміст, вирішує відпустити себе як природу. У Гегеля немає відповіді на запитання про існування абсолютної ідеї до природи у "чистому вигляді". Вона в нього поза часом, як і природа. Проте Гегель в основному солідарний з християнським догматом створення світу, але в оновленому вигляді: світ створений, твориться тепер, буде вічно створюватися.
Головними формами відчуженого, природного буття абсолютної ідеї в Гегеля є механіка, фізика, органіка. Механіка вивчає простір, час, матерію, рух, всесвітнє тяжіння. Матерія і рух нерозривно пов'язані. Але матерія — лише зовнішній вияв абсолютної ідеї, рух — тільки переміщення в просторі, кругообіг, повторення того, що було раніше. Фізика — вчення про небесні тіла, світло, теплоту тощо. Органіка включає геологію, ботаніку, зоологію. Матерія інертна, млява, не здатна до розвитку. Тому філософія природи в цілому — найслабкіша частина його системи.
Розгляд абсолютної ідеї па завершальному етапі її розвитку, коли вона залишає природу і повертається до самої себе, становить зміст духу. Це третя частина філософської системи Гегеля — ідеалістичне вчення про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, в якому історія людства зводиться до історії його духовного розвитку, пізнання і самопізнання.
Філософія духу складається з учень про суб'єктивний дух — антропології, феноменології, психології; про об'єктивний дух — права, моральності, держави; про абсолютний дух — мистецтва, релігії, філософії.
Отже, гегелівський діалектичний метод— прогресивна складова його філософії. її система, тобто вчення про природу, людину, суспільство як форми існування абсолютної ідеї, консервативна. Матеріалістичні тенденції в розвитку філософської думки Гегель або ігнорував, або фальсифікував. Завершив він свою систему тим, що оголосив 'ії кінцевим пунктом розвитку філософії взагалі.
3.Антропологічний матеріалізм і психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха
Матеріалізм і атеїзм німецької класичної філософії представлені, головним чином, творчістю Людвіга Фейербаха (1804—1872). Йому належать такі філософські праці: дисертація "Про єдиний, загальний і нескінченний розум", "Думки про смерть і безсмертя", "До критики філософії Гегеля", "Сутність християнства", "Попередні тези до реформи філософії", "Основні положення філософії майбутнього" та ін.
Найперше завдання філософії Фейербах вбачав у критиці релігії, викритті ілюзій, що становлять сутність релігійної свідомості. Він розглядав філософію і релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного: в основі релігії — віра в догмати, а філософії — знання істинної природи речей. Живучість релігії Фейербах пояснював не тільки обманом і неуцтвом людей, а й умовами їхнього життя. Першоджерело релігійних ілюзій — у почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля шукає вихід у фантазії, яка породжує надії і розраду, — так виникають образи богів як джерел здійснення людських сподівань.
Отже, релігія, вважав Фейербах, виникла з відчуженості людської сутності внаслідок приписування Богові атрибутів, які насправді належать самій людині. Бог є те, чим людина насправді хоче бути. Очевидною е ілюзія, яка важко викорінюється: дійсний творець Бога — людина — розглядається як творіння Бога, ставиться в залежність від нього і так втрачає свободу і самостійність.
Релігія, за висновком Фейербаха, паралізує прагнення людини до кращого життя в реальному світі й перетворення цього світу. Звільнення від релігійних помилок Фейербах вбачав у розумінні людини не як творіння Бога, а як найдосконалішої частини природи. Природа існує незалежно від будь-якої філософії. Bona е основою, на якій виросли люди. Поза природою і людиною немає нічого.
Ідеалістична філософія, за Фейербахом, є спекулятивною. Філософ, який розмірковує про абсолютний розум, що нібито утворює приховану основу всього сущого, по суті лише витончено викладає релігійні уявлення про Бога і створення ним світу. Проте Фейербах не ставив знака рівності між ідеалістичною філософією і релігією. Він вказував на те, що раціоналістичне тлумачення релігії ідеалізмом веде до суперечності з релігійними догмами, які за своєю суттю непримиренні з наукою, розумом, логікою. У центрі вчення Фейербаха — людина як "...єдиний, універсальний і вищий предмет філософії...". Він відкинув ідеалістичне трактування, за яким людина розглядалася насамперед як духовна істота. На думку Фейербаха, людина є психофізичною єдністю, єдністю душі і тіла. Тіло в його цілісності утворює сутність людського "Я". Духовне начало в людині не можна відокремити від тіла, дух і тіло — дві грані тієї реальності, що називається організмом.
Отже, сутність людини Фейербах трактував біологічно. Індивід — не історично-духовне утворення, як у Гегеля, а ланка в розвитку людського роду. Такий підхід до вивчення людини у філософії називається антропологічним. Його прихильники вбачають у понятті "людина" основну світоглядну категорію і стверджують, що тільки на її основі можна розробити систему уявлень про світ.
Л. Фейербах ввів антропологізм у філософію, обґрунтував його як теоретичний і методологічний принцип. Він став у його вченні основою критики релігії і німецького класичного ідеалізму, а також свідченням обмеженості філософської позиції останнього. Фейербах критикував ідеалізм в основному з позицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого він разом із гегелівським ідеалізмом відкинув і гегелівську діалектику. Правда, у вченні Фейербаха є елементи діалектики. Зокрема, він визнавав об'єктивний характер заперечення, говорив про боротьбу між новим і старим, про заперечення в тому розумінні, як розглядав цей процес Г. Гегель. В уявленні Фейербаха діалектика — лише відомий ще з часів античності засіб ведення філософської дискусії, шлях пошуку суперечностей у судженнях співрозмовника.
Отже, Фейербах розкрив таємницю ідеалізму — релігію, але не зміг протиставити діалектичному ідеалізму нову форму матеріалістичного світорозуміння — діалектичний матеріалізм Однобічність, метафізичність антропологізму Фейербаха найбільш випукло розкривається в його вченні про людину. Реальне життя людей, сутність людини він розумів абстрактно, поза зв'язком з певними історичними суспільними відносинами. Насправді людина є не тільки природною, а й історичною та соціальною істотою. Специфіка сутності кожного індивіда визначається особливостями впливу на нього суспільних відносин. Тому людська сутність однозначно соціальна, вона постійно формується, розвивається, удосконалюється.
Неісторичне розуміння людини перешкоджало Фейербаху до кінця зрозуміти й історично минущий характер релігії. Він часто говорив, що релігійно-фантастичні погляди на світ неминуче зникнуть, людина відкине містичне уявлення про свою сутність, досягне на землі того, що релігія обіцяє їй в потойбічному світі. Водночас він вважав, що релігія відображає і щось споконвіку властиве людині, хоч і в перекрученій формі, а тому релігійне почуття непереборне. Таким "вічно властивим людині" у Фейербаха є любов до людей. Любов до Бога — перекручена форма людської любові. Звідси любов — щира релігія, релігія без Бога. Атеїст Фейербах, таким чином, проголосив себе реформатором релігії. Він не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується зведенням релігійних уявлень до їхнього земного змісту. Головне в ній — аналіз матеріальних причин релігійного подвоєння світу.
У теорії пізнання Фейербах виступив як сенсуаліст. Він вважав, що відчуття — єдине джерело людського пізнання, що тільки дане людині через органи чуття, має справжню реальність. Він відкинув можливість абстрактного пізнання за допомогою розуму, вважаючи його надбанням ідеалістичної спекуляції. Людина діє за велінням чуттєвості. Форми чуттєвості різноманітні: любов до життя, прагнення щастя, егоїзм, інтерес, потреби, втіха та ін. Відповідно до своїх почуттів, людина чинить за необхідності й вільно. Вільно людина діє лише тоді, коли діє за необхідності. Для Фейербаха свобода — це також єдність людини з умовами, в яких виявляється її сутність. Людина вільна там і тоді, де і коли умови життя дають їй можливість задовольняти природне прагнення щастя, реалізувати свої здібності
Суперечності життя, їх матеріальні, соціальні і духовні підстави не були помічені Фейербахом. Замість вивчення реальних, живих людей у їхній історичній дії він створив культ абстрактної людини — ядро нової релігії. Необхідним був перехід до науки про людину і суспільство. Це завдання вирішив діалектичний матеріалізм.
Філософією Фейербаха завершується німецька класична філософія, її історичне значення полягає в розробленні діалектичного світорозуміння і методу. Вона стала теоретичною основою створення і розвитку якісно нового напряму у філософії — діалектичного матеріалізму.
4. Марксизм пов'язаний з іменами Карла Маркса (1818-1883) і Фрідріха Енгельса (1820–1895). Це філософське і соціально-економічне вчення, якому судилося відіграти важливу роль у житті європейського і навіть світового людства. Виникнувши у 40-х роках XIX ст., марксизм був теоретичним відображенням кризи класичного капіталізму, політичних цілей та інтересів пролетаріату, що сформувався і підіймався на боротьбу.
Теоретичними джерелами марксизму були німецька класична філософія, англійська класична політична економія та французький утопічний соціалізм. Вони були піддані докорінній критичній переробці Марксом і Енгельсом у процесі творення марксизму.
У XIX ст. почалася велика революція в природознавстві. Вирішальними моментами в розвиткові природознавства цього періоду були три великих відкриття, які стали природничо-науковою основою філософії марксизму:
– відкриття клітини (1839 p.). Згідно з клітинною теорією було встановлено, що розвиток всіх організмів, починаючи з нижчих і кінчаючи вищими, здійснюється за одним загальним законом. Цим самим було доведено матеріальну єдність і взаємозв'язок всього органічного світу – від нижчих організмів до людини;
– відкриття закону збереження і перетворення енергії (початок 40-х років XIX ст.). Цей закон доводив, що механічна сила, теплота, світло, електрика, магнетизм, хімічні процеси здатні за певних умов переходити один в одного, що рух в природі є безперервним перетворенням енергії однієї форми в іншу.
Звідси – філософський висновок про незнищуваність та нестворюваність матерії і руху із нічого, про єдність та взаємодію різних форм руху матерії;
Характерною, якісно відмінною від попередніх філософських теорій, рисою марксизму є органічне поєднання матеріалізму і діалектики, становлення матеріалістичного розуміння суспільства й історії, відкрите проголошення класового характеру теорії, ідеології та революційної практики.
У значній філософській спадщині К. Маркса й Ф. Енгельса центральною темою і головним філософським відкриттям є ідея матеріалістичого розуміння історії. Обґрунтуванням останньої, розкриттям сутності капіталістичного виробництва і приватної власності, товару, грошей і капіталу є аналіз відчуженої праці.
Уже в ранніх творах К. Маркс розвивав гегелівське вчення про відчуження. Відчужену працю (примусову працю) він розглядає в чотирьох аспектах:
– сировинний матеріал і вироби не належать працівникові, чужі йому;
– сам процес трудової діяльності для трудящого примусовий;
– праця віднімає у трудящого "родове життя", життя природне;
– підневільна праця породжує відчуження між людьми.
Відчуження за капіталізму носить масовий характер: людина відчужена від результатів своєї праці, від самої себе як людини, від природи, культури. Соціальний порядок стає більш відчуженим і пригнічує людину тим сильніше, чим інтенсивніше вона трудиться.
К. Маркс і Ф. Енгельс роблять з цього висновок: подолати відчуження можна тільки шляхом знищення приватної власності, що можливо лише за допомогою революційного перетворення суспільства і самої людини, бо революція і є засобом знищення експлуатації людини.
Розробляючи ідею матеріалістичного розуміння історії, Маркс і Енгельс запроваджують ряд нових філософсько-соціологічних понять: "продуктивні сили", "виробничі відносини", "базис" і "надбудова", "соціальна революція", "суспільно-економічна формація" тощо.
Основою життя суспільства е економічне життя, насамперед матеріальне виробництво. Суспільним виробництвом є як матеріальне виробництво, так і виробництво духовне. Перше з них є визначальним, Воно обумовлює і формування свідомості, і спосіб життя, і сутність людей тієї чи іншої історичної епохи. Виробничі відносини визначають усі інші відносини між людьми і становлять суспільний базис. Звідси випливає висновок: "Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість".
Але матеріалістичне розуміння історії не заперечує ролі ідей в житті суспільства. Роль ідейних факторів суспільного розвитку (моральних, наукових, релігійних та ін.) дедалі зростає. Матеріалізм К. Маркса не підпорядковує духовні цінності матеріальним, як це інколи йому приписується. Духовне життя вище за життя матеріальне. Але перше потребує для себе фундаменту.
Матеріалізм марксистської філософії на відміну від попереднього матеріалізму набув принципово нової риси. Він стає діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. Почала розроблятись проблема діалектики. Зокрема, діалектика розглядається як загальна теорія і методологія пізнання.
Принциповою новизною філософії марксизму е вчення про людину. Критикуючи антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха за його абстрактний, позачасовий і позакласовий підхід до розуміння людини, марксизм стверджує, що людина не просто існує в природі, а практично її перетворює, змінюючись в цьому процесі і сама. Людина не лише біологічна істота, а й соціальна, її сутністю є "сукупність всіх суспільних відносин".
Розвивати марксистську філософію продовжив В.І. Ленін (1870–1924). Він розробив ряд принципових положень діалектико-матеріалістичної філософи:
– вперше дав визначення матерії як об'єктивної реальності, що існує незалежно від людини, людської свідомості і відображається в ній;
– розвинув теорію відображення, обґрунтувавши ідею, що відображення – це властивість матерії, її найзагальніша характеристика. Особливу увагу приділив діалектиці процесу пізнання, ролі практики в пізнанні дійсності;
– піддав гострій критиці агностицизм, визначив процес пізнання: "Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики – такий діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об'єктивної реальності";
– розкрив сутність та причини кризи фізики кінця XIX – початку XX ст. й вказав шляхи виходу з неї. Стверджував, що новітні досягнення науки про будову матерії підтверджують вчення марксистської філософії про невичерпність матерії, про нескінченість діалектичного процесу пізнання об'єктивного світу;
– обґрунтував ідею партійності філософії вважаючи, що марксистська філософія – це форма самоусвідомлення пролетаріатом свого місця і ролі в суспільстві.
У теоретичному доробку Леніна значне місце займають питання суспільного розвитку і, зокрема, практика революційних перетворень.
Ленін розробив теорію соціалістичної революції, сформулював закон нерівномірності розвитку капіталістичних країн в епоху імперіалізму. Якісним стрибком переходу суспільства на новий щабель свого розвитку є революція, що означає зміну форм та характеру власності на засоби виробництва, а звідси – докорінна зміна соціальної, політичної, духовної життєдіяльності суспільства.
Велику увагу Ленін приділяє новому розумінню сутності держави. Остання тлумачиться ним як "машина" управління та пригнічення панівним класом інших класів. У майбутньому держава відімре, переможе комунізм.
Ленін розвиває вчення Маркса та Енгельса про класи і класову боротьбу. Дає визначення класів, стверджує, що єдиною формою державного управління, за якої можлива ліквідація експлуатації людини, є диктатура пролетаріату. За Леніним, диктатура пролетаріату – це вища форма демократії.
У наш час існують різні підходи до марксизму, різне його розуміння. Є, наприклад, "західний", "східний", "неомарксизм", "гуманістичний" та інші форми марксизму. Однак всі інтерпретатори згодні в одному – ідеї марксизму здійснили величезний вплив на філософську думку XX ст., на соціологію знання і практику.
В останні роки спостерігалася огульна критика марксизму, майже повне заперечення позитивних, прогресивних його положень. Такий підхід, як і абсолютизація, "обожнення" марксистської філософської теорії, що спостерігалося в недалекому минулому, недопустимий. До будь-якої філософії, в тому числі і марксистської, бажано підходити виважено і неупереджено, враховуючи соціальні умови, в яких існує і розвивається філософське вчення
.