Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Заняття №___ Міжнародні відносини другої
половини 40 –х – 60 – рр.
1. Початок "холодної війни"
Після закінчення Другої світової війни сталінське керівництво Радянського Союзу сподівалося встановити свій контроль у кра їнах, звільнених Радянською армією, привести до влади комуні стичні уряди і в такий спосіб створити навколо себе зону з друж ніх і залежних від СРСР держав. Своєю "чергою, керівні діячі США за підтримки уряду Великої Британії прагнули не допустити пе реходу країн Центральної та Південно-Східної Європи під конт роль Радянського Союзу і не дозволити поширення комуністич ного тоталітаризму на нові території.
Широке оприлюднення думка про необхідність боротьби проти міжнародного комунізму знайшла в промові колишнього прем'єр-міністра Великої Британії В. Черчилля, з якою він висту пив 5 березня 1946 р. у Вестмінстерському коледжі м. Фултон штату Міссурі (США) в присутності президента Трумена. Ствер джуючи, що СРСР відокремив Східну Європу від усього світу "залізною завісою", Черчилль запропонував створити для бо ротьби проти СРСР і комунізму "асоціацію народів, котрі розмо вляють англійською мовою", яка володіла б ядерною зброєю і могла б розраховувати на військову перевагу над Радянським Союзом. Ця промова вважається початком "холодної війни".
Своєю чергою, Радянський Союз взяв активну участь у роз палі "холодної війни". Він почав провадити активний зовнішньополітичний курс, розширювати зону свого впливу на сусідні держави, незважаючи на інтереси народів цих країн і світову громадську думку.
Тому можна погодитися зі словами американського історика Артура Шлесінджера-молодшого:
"Холодна війна... була результатом не якогось рішення, а на слідком дилеми, перед якою опинилися сторони. Кожна сторона відчувала непереборне бажання провадити саме ту політику, яку інша ніяк не могла розглядати інакше, як загрозу принципам влаш тування світу. Потім кожна сторона відчула настійну потребу розпочати оборонні заходи. Так, росіяни не бачили іншого вибору, крім зміцнення своєї безпеки у Східній Європі. Американці, які вва жали, що це всього лише перший крок у напрямку до Західної Єв ропи, прореагували заявою про свої інтереси в зоні, яку росіяни вважали дуже важливою для своєї безпеки...
Кожна сторона жагуче вірила, що майбутня міжнародна стабіль ність залежить від успіху її власної концепції світового порядку".
Отже, "холодна війна" мала як внутрішні, так і зовнішні при чини.
Внутрішні причини:
До зовнішніх причин належать:
"Холодна війна" стала новим виявом основної тенденції сві тового розвитку у XX ст. - боротьби між демократією і тоталі таризмом.
Вона знайшла своє втілення в: активній участі в регіональних конфліктах, установленні економічних блокад, обмежень, гонці ракетно-ядерних і космічних озброєнь, боротьбі розвідувальних служб, ідеологічних диверсіях, глобальному військовому проти стоянні, стратегії взаємного ядерного залякування тощо.
Хронологічно "холодну війну" можна переділити на два ос новні періоди:
1) 1946-1975 pp.; 2) 1979 — кінець 80-х pp.
"Холодна війна" вилилась у протистояння військово-політич них блоків у Європі та інших регіонах світу.
Першою серйозною сутичкою в Європі стала "берлінська криза". Вона виникла 1948 р. після введення у західній частині Німеччини нової грошової одиниці. Радянська сторона розціни ла цю акцію як крок, що веде до розколу країни.
Скориставшись із того, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені конкретні зобов'язання СРСР із за безпечення транспортним зв'язком західних секторів міста, 24 червня 1948 р. Радянський Союз перекрив транспортні артерії Західного Берліна і Західної Німеччини. Фактично було встанов лено блокаду Західного Берліна. Блокада тривала 324 дні - з 24 червня 1948 р, до 12 травня 1949 p., коли на конференції в Нью-Йорку колишні союзники домовилися про компромісні умо ви її скасування.
У тяжкі дні "берлінської кризи" постачання двохмільйонного міста всім необхідним перебрала англо-американська авіація. Було встановлено "повітряний міст", яким мешканці Західного Берлі на отримували продовольство, медикаменти, паливо, машини та інші товари.
2.Доктрина Трумена
Особливу стурбованість західних політиків викликало становище у Греції та Туреччині. Комуністи Греції відмовили ся взяти участь у виборах, які відбувалися під міжнародним наглядом, і на початку 1946 р. розпочали збройну боротьбу за владу. Було відомо, що повстанські загони комуністів отриму ють допомогу ззовні, зокрема з Болгарії, Югославії та Албанії. Ще на завершальному етапі Другої світової війни Радянський Союз висунув територіальні претензії до Туреччини, а також вимагав розмістити радянські війська у зоні чорноморських проток. Анкара справедливо розцінила вимогу Москви як грубе втручання у внутрішні справи Туреччини.
Президент США Г. Трумен у березні 1947 р. надіслав послання конгресові, в якому охарактеризував становище, що склалось у Східному Середземномор'ї, як загрозу безпеці США. Трумен просив санкції конгресу на виділення допомоги Греції та Туреччині, у тому числі американським військовим персоналом. Уперше в міжнародних післявоєнних відносинах було сформовано принцип: стримання експансії СРСР для захисту безпеки США.
Американський президент у своїй доктрині окреслив основи суспільного життя вільного світу: уряди мають здійснювати владу на засадах згоди з тими, ким правлять, обов'язково треба поважати права людини як основу мирного ладу, дотри муватися вільного надходження інформації, думок, свободи пересування й економічного обміну.
Однією з основних проблем післявоєнного устрою світу була відбудова зруйнованої економіки. США у червні 1947 р. запро понували Європі план допомоги кредитами, постачанням товарів тощо, оприлюднений державним секретарем Дж. Маршаллом. Країни, які потребували допомоги, повинні були пода ти відомості про стан економіки, валютні резерви, проекти використання наданих фінансів. Допомогу США європейцям. Сталін розцінив як спробу втручання у внутрішні справи су веренних держав, їхнього економічного і політичного закабалення. Для комуністичного керівництва відкрита економіка була неприйнятною, тому комуністичний табір під тиском Москви відхилив американські пропозиції. Однак СРСР не запропонував власного альтернативного плану відбудови Євро пи. Східна Європа відмежувалася від світового ринку, і це позбавило її значних переваг при міжнародному поділі праці. Ставлення європейських держав до «плану Маршалла» фактично визначило поділ Європи, розпочалось активне формування блокової політики.
3.Створення воєнно – блокової системи
У березні 1948 р. в Брюсселі Велика Британія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали угоду про воєнно-політичний союз (так званий Західний союз). У квітні 1949 р. дванадцять держав - США, Канада, Італія, Данія, Норвегія, Ісландія, Португалія й усі держави Брюссельського пакту підписали договір про створення військового Північноатлан тичного союзу (НАТО). Новостворений блок проголошував захист демократії, відкритість і цілісність світового ринку, заперечував однопартійну систему.
На противагу НАТО комуністичні держави у травні 1955 р. створили свій воєнно-політичний блок - Організацію Вар шавського Договору, названу за місцем підписання договору. До Варшавського пакту увійшли СРСР, Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія. КНР підтримала утворення пакту. Оскільки військову основу Вар шавського блоку становила радянська армія, а головнокоман дування й політичне керівництво знаходилися у Кремлі, Моск ва ще більше зміцнила владу над комуністичними країнами Європи. Раніше, в січні 1949 p., було утворено Раду еко номічної взаємодопомоги (РЕВ), куди увійшли комуністичні країни - СРСР, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, а рік по тому - Албанія та НДР.
З'явилися й інші військово-політичні блоки в регіонах, які, на думку західних політиків, потребували захисту від комуністичної загрози. У 1951 р. - АНЗЮС (Австралія, Нова Зеландія, США), в 1954 р. - СЕАТО, куди увійшли США, Вели ка Британія, Франція, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Австралія та Нова Зеландія. В 1955 р. сформувався Багдадсь кий пакт (названий за місцем підписання, з серпня 1959 р.- СЕНТО), до якого належали Велика Британія, Туреччина, Пакистан, Іран, Ірак.
Таким чином, до середини 50 –х рр. розподіл світу на два ворогуючі табори був остаточно оформлений різними військово – політичними союзами. Ця ситуація призвела до загрози нової світової війни.
Війна в Кореї.
Міжнародна напруженість зростала, "холодна війна" кілька разів перетворювалася на "гарячу". У 1950-1953 pp. розгорнулися бойові дії на Корейському півострові.
З 1948 р. тут існували дві держави: Республіка Корея зі столи цею в Сеулі та Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) зі столицею у Пхеньяні. Збройний конфлікт між двома державами розпочався 25 червня 1950 р. нападом військ КНДР на Республіку Корея. Армія останньої виявилася небоєздатною і почала відступати. Майже вся територія Південної Кореї була зайнята військами КНДР. Коли Рада Безпеки ООН ухвалила ре золюцію» в якій засудила агресію КНДР, війська США та деяких інших країн у вересні 1950 р. вступили у війну, а наприкінці жовтня, захопивши Пхеньян, вийшли до китайського кордону. На допомогу КНДР прийшов північний сусід — Китай. 26 листо пада 1 млн. китайських "добровольців" за підтримки радянських танків та авіації перейшов у наступ і змусив американців відсту пити. Радянські льотчики під командуванням І. Кожедуба при кривали небо.
30 листопада 1950 р. президент Трумен заявив, що США го тові використати всі військові засоби аж до ядерної зброї. Впер ше виникла небезпека переростання локального конфлікту в яде рну війну. І все ж здоровий глузд виявився сильнішим од війсь кових і політичних амбіцій.
Наприкінці 1950 р. фронт стабілізувався в районі 38-ї парале лі. Два роки тривала позиційна війна. У 1953 р. було підписано перемир'я, яке зафіксувало існування двох держав на Корейсько му півострові.
Карибська криза.
Ще одна серйозна загроза світові вини кла 1962 р. під час Карибської кризи.
США різко негативно по ставилися до революції на Кубі. У і 961 р. вони підтрима ли висадження контрреволю ційних груп на територію Куби. Ф. Кастро звернувся по допомогу до СРСР. Радянське керівництво вирішило розміс тити на острові ядерні ракети середнього радіуса дії. Довідавшись про це, президент Дж. Кен неді оголосив про встановлення з 22 жовтня 1962 р. морської блокади Куби і про огляд усіх радянських кораблів, які пливли до острова. Водночас радянські та американські війська було приведено у стан бойової готовність Ніколи раніше небезпека ядерної війни не була настільки реальною, як у ті дні.
Мовою документів
Ось що писав американський Історик Пол Джонс:
"24 жовтня навантажені ракетами радянські судна досягли лінії каран тину й зупинилися. Але залишалося прибрати встановлені ракети. Отже, наступного дня президент Кеннеді телеграфував Хрущову, вимагаючи "від новлення попереднього становища" (тобто виведення ракет). Хрущов на діслав дві відповіді. У першій, від 26 жовтня, висловлювалася згода в обмін на американську гарантію, що США не нападуть ка Кубу. У другій, надісла ній наступного дня, вимагалася ще одна поступка від США — прибрати з Туреччини американські ракети середнього радіуса дії "Юпітер". Кеннеді проігнорував другого листа і прийняв угоду про ненапад, запропонований у першому. Саме на основі цього 28 жовтня Хрущов погодився вивести ра кети".
Берлінська стіна. Але "холодна війна" тривала ще понад 20 ро ків, її символом стала Берлінська стіна, побудована протягом однієї ночі проти 13 серпня 1961 p., яка переділила Берлін на Західний і Східний.
Реакція США на цю акцію була надзвичайно різкою. Амери канське командування почало перекидати додаткові частини на територію ФРН і Західного Берліна. 27 жовтня американські тан ки було підтягнуто до контрольно-пропускного пункту на Фрідріхштрассе, навпроти них на відстані 200 м зупинилися радянські танки. Цілу добу тривало протистояння. Нарешті, керівники обох держав віддали наказ своїм військам відійти від кордону. Напру жена ситуація в місті зберігалася до укладення 3 серпня 1971 р. чотиристоронньої угоди щодо Західного Берліна. Отже, "холод на війна" неодноразово ставила світ на межу глобальної ядерної війни.
4. Міжнародні відносини нпркінці 50 – поч. 60 - рр
Проблеми роззброєння були в центрі уваги всіх сесій Гене ральної Асамблеї ООН другої половини 50-х років. У 1953 p., коли СРСР і США майже одночасно оволоділи секретом водне вої бомби, протистояння двох блоків вийшло на новий, термо ядерний, щабель. Поряд з обома наддержавами володарями атомної зброї стали Велика Британія (1952), Франція (1960), Ки тай (1964). Кожна із сторін, втягнувшись у гонку озброєнь, нагромаджувала значні арсенали засобів масового знищення, і будь-яка випадковість могла призвести до загибелі світової цивілізації. Поява наприкінці 50-х років балістичних ракет з ядерними боєголовками, здатних за лічені хвилини долетіти до будь-якого пункту земної кулі, викликала справжню рево люцію у засобах ведення війни. Практично кожна міжнародна криза супроводжувалася взаємними погрозами обох блоків застосувати ядерну зброю. І Захід, і Схід у міжнародних відно синах виходили на «атомну дипломатію», займали позицію сили. Радянсько-американське протистояння у сфері ядерних озброєнь водночас було стримуючим фактором для обох сторін. Усі розуміли катастрофічні наслідки розв'язання конфліктних проблем ядерними ударами.
Політика взаємного недовір'я спричинила напруженість у міжнародних відносинах. Широкі верстви громадськості світу наполегливо виступали за мир і роззброєння. Правлячі кола супротивних блоків змушені були прислухатися до цих думок. У вересні 1960 р. вперше в історії ООН на порядок денний Генеральної Асамблеї було поставлено питання про загальне і повне роззброєння. У виступі М. Хрущова на цьому форумі пролунали пропозиції про ліквідацію всіх армій, флотів, навіть навчальних військових закладів. Однак про їхню не щирість свідчила кінцева частина промови, в якій він урочис то пообіцяв «поховати» капіталізм. Свій план роззброєння висувала й американська сторона. В його основу було покладе но ідею «відкритого неба», тобто контролю за послідовними етапами роззброєння шляхом взаємного аерофотографування територій. Цю пропозицію Радянський Союз відкинув. Далі питання роззброєння перейшло на розгляд численних комісій і підкомісій, які не були уповноважені приймати остаточні ухвали.
В умовах радянсько-американської конфронтації позитив ний вплив на міжнародні відносини мала політика країн Західної Європи. Наприкінці 50-х років відбувалося їх збли ження в економічному і політичному плані. В березні 1957 р. у Римі було підписано угоду про створення Європейського еко номічного співтовариства (ЄЕС), або так званого «Спільного ринку», засновниками якого стали Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург.
На зламі 50-60-х років невралгічною точкою Європи став Західний Берлін, що його намагався поглинути комуністич ний блок, і саме з цією метою Радянський Союз обстоював не обхідність надати йому статус вільного міста. Однак Захід ро зумів, наскільки «вільним» буде це місто, з усіх боків оточене територією НДР. 13 серпня 1961 р. власті НДР, інспіровані Москвою, звели берлінський прикордонний мур, який пере тнув німецьку столицю і став символом поділу Європи.
КАРИБСЬКА (КУБИНСЬКА) КРИЗА
Карибська (Кубинська) криза 1962 р. стала кульмінацією небезпечного протистояння двох військово-політичних блоків. На початку 1959 р. на Кубі відбулася революція. її лідер Фідель Кастро у квітні 1961 р. проголосив курс на побудову соціалізму. Радянський Союз надав кубинському режимові значну матеріальну та військову допомогу. Між обома країна ми було досягнуто таємної домовленості про будівництво на Кубі радянської ракетної бази. Устаткування для цього достав ляли на острів у трюмах кораблів торговельного флоту СРСР.
Радянські військові плани не залишилися непоміченими. Американські розвідувальні літаки відстежили будівництво ракетних шахт на Кубі. Було опубліковано фотознімки. Дип ломати США на засіданні Ради Безпеки ООН розцінили їх як доказ розміщення радянської ядерної зброї у безпосередній близькості до кордонів США. Представники СРСР всупереч фактам заперечували присутність на острові грізної зброї. Президент США Дж. Кеннеді 22 жовтня 1962 р. оголосив про встановлення морської блокади Куби. Дві наддержави, а потім і обидва блоки - НАТО та Організація Варшавського Договору - привели свої збройні сили в стан бойової готовності. У будь-яку хвилину могла статися трагічна розв'язка протистояння.
Генеральний секретар ООН закликав керівників СРСР та США утриматися від усіляких дій, що могли б загострити ста новище. Вранці 27 жовтня радянською ракетою «земля-повітря» над Кубою було збито американський літак-розвідник. Військові радники Кеннеді пропонували негайно завдати по острову повітряного удару. Президент ледве стри мував натиск генералів. Зі свого боку радянські маршали
підбурювали до війни Хрущова. В один з цих днів радянський лідер одержав листа від Фіделя Кастро. Кубинський союзник переконував, що настав слушний момент під приводом само оборони назавжди покінчити з імперіалізмом.
Подолання Карибської кризи залежало від Дж. Кеннеді та М. Хрущова. Різними каналами вони активно вели перегово ри. Вранці 28 жовтня московське радіо передало відкритим текстом послання М. Хрущова до Дж. Кеннеді. GPCP погодив ся забрати з Куби ракетно-ядерну зброю в обмін на гарантії США про невтручання у внутрішні справи Куби. У свою чергу США зняли блокаду Куби, дали гарантії невтручання до її внутрішніх справ і погодилися компенсувати СРСР втрату ра кетної бази демонтажем своєї ракетної бази у Туреччині.
4. Договір про заборону ядерної зброї
У Карибській кризі керівники обох наддержав виявили здатність до компромісу. З'явилися нові підходи до проблем світової політики. І хоча один з лідерів комуністичного блоку Мао Цзедун заявив, що з огляду на своє величезне населення Китай виживе в атомній війні і побудує на планеті комунізм, дані світової науки спростовували таку можливість. Учені не бачили шансів для продовження життя на земній кулі в разі термоядерного конфлікту. Вони вказували і на неприпус тимість радіоактивного забруднення планети внаслідок випро бувань ядерної зброї. Мільйони людей страждали на не виліковні хвороби від радіаційного опромінювання. З огляду на це, а також прагнучи продовжити діалог між державами, 5 серпня 1963 р. СРСР, США та Велика Британія підписали у Москві Договір про заборону випробувань ядерної зброї в ат мосфері, космічному просторі та під водою. До нього приєдна лося понад сто держав світу. Також була досягнута радянсько-американська домовленість «не розміщувати у космічному просторі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового винищення». У жовтні 1964 р. Пекін вперше здійснив випробування власної атомної бомби і разом з Францією залишався поза колом держав, які підписали Московський договір.
На середину 60-х років понад 40 країн світу мали 600 атом них реакторів, що генерували електроенергію, однак могли бу ти використані і для ядерних досліджень. За цих умов актуаль ною ставала проблема заборони розповсюдження атомної зброї. Впродовж другої половини 60-х років завершилася підготовка проекту Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який було підписано в 1968 р. XXII сесія Генеральної Асамблеї ООН переважною більшістю голосів схвалила цей
Договір. Він був відкритий для підписання усіма державами, й до нього приєдналися понад сто держав.
Укладені договори мали велике значення, насамперед для покращання екологічного стану планети. Наприклад, через сім років після підписання Договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах вміст радіоактивного ізотопу «стронцій-90» на земній поверхні зменшився у 20 разів.
ВТРУЧАННЯ НАДДЕРЖАВ У ВНУТРІШНІ СПРАВИ ІНШИХ КРАЇН
Уроки Карибської кризи були взяті до уваги обома наддер жавами. СРСР і США вже не доводили протистояння до межі війни. Проте боротьба за сфери впливу в усіх регіонах тривала. Гостре протиборство виникло на Індокитайському півост рові. У 60-х роках комуністичний В'єтнам організував парти занський рух на півдні країни. США почали надавати допомогу Республіці В'єтнам, СРСР та КНР у свою чергу підтримували ДРВ. У 1964 р. американці безпосередньо втрутилися в індоки тайський конфлікт. Розпочалась американо-в'єтнамська війна, в якій збройні сили США виявилися нездатними злама ти опір в'єтнамських комуністів. У 1973 р. США змушені були піти на підписання Угоди про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі, вивести свої війська з країни. Комуністичний блок святкував перемогу, оскільки утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам (1976) призвело до фактичного усунення впливу країн Заходу з Індокитаю.
Іншою «гарячою точкою» на політичній карті світу зали шався Близький Схід. Шестиденна війна (червень 1967 р.) призвела до окупації Ізраїлем сектору Газа та Сінайського півострова, східної частини Єрусалима, західного берега р. Йордану, сирійського міста Ель-Кунейтра і розташованих поблизу нього Голанських висот. Сотні тисяч палестинців -жителів окупованих земель - були зігнані зі своїх земель. Во ни знайшли притулок у сусідніх державах, поповнюючи ряди біженців попередніх арабо-ізраїльських конфліктів. Серед них виник і набрав сили рух Опору, який ставив за мету утворення на окупованих землях незалежної держави Палестини і повер нення біженців до власних домівок.
Внаслідок складної дипломатичної боротьби Рада Безпеки ООН на пропозицію Великої Британії в листопаді 1967 р. ухва лила резолюцію, яка накреслила шляхи встановлення «спра ведливого та міцного миру на Близькому Сході». Основні її пункти - виведення ізраїльських військ з окупованих тери торій; взаємне анулювання всіх претензій і припинення війни між арабськими країнами та Ізраїлем; забезпечення свободи судноплавства в регіоні; досягнення справедливого врегулю вання проблем біженців; забезпечення територіальної недотор канності та політичної незалежності кожної держави у регіоні.
У серпні 1968 р. розпочалася збройна інтервенція СРСР та його союзників у Чехословаччину. Паростки демократизації політичного життя у цій країні були розцінені у Москві як «наступ імперіалістичних сил». Війська СРСР, підтримані підрозділами НДР, Болгарії, Угорщини та Польщі провели ка ральну акцію під гаслом «захисту соціалізму».
Події 1968 р. у Чехословаччині продемонстрували неприхо ваний намір брежнєвського керівництва тримати під контро лем внутрішнє життя країн Східної Європи. Такий спосіб дій на Заході називали «доктриною обмеженого суверенітету», або «доктриною Брежнєва». На словах заперечуючи наявність та кої доктрини, Москва визначала свої відносини із східноєвро пейськими країнами як «колективну відповідальність за долю соціалізму». У 70-х роках залежне від СРСР становище керівництва «братніх країн» щорічно підтверджувала практи ка кримських зустрічей з майже обов'язковим відпочинком лідерів комуністичних держав у Радянському Союзі. Свою роль у закріпленні системи усталених взаємовідносин відігра вали і пільгові ціни на енергоносії та сировину, які СРСР постачав східноєвропейським країнам.
Інтервенція комуністичних країн викликала обурення світової громадськості. Чехословацькі події посилили напру женість у Європі, засвідчивши глибоку кризу в комуністично му таборі. Це, зокрема, виявлялося у суперництві за лідерство в комуністичному русі між Москвою та Пекіном. Виявилися незгоди і щодо територіальних проблем. Наприкінці 60-х років сталися сутички на китайсько-радянському кордоні. Конфлікт міг перерости у термоядерну війну. В суперництві за кордони Радянський Союз мав вагомі аргументи - найновіші ракетно-артилерійські комплекси, після залпів яких китайські війська змушені були відступити. Напруженість у міжнародних відно синах на Далекому Сході тривала ще два десятиліття.
У той час, коли світову політику визначало блокове протистояння Захід - Схід, почало формуватись об'єднання позаблокових держав. Неприєднання їх до жодних військово-політичних угруповань позитивно впливало на вироблення конструктивної міжнародної політики.
5. Рух за мир. Рух неприєднання.
Військове протистояння, яке супроводжувалося виснажливою гонкою озброєнь, викликало критику широких верств громадсь кості., які починали усвідомлювати необхідність колективних дій проти загрози загального знищення.
Перший всесвітній конгрес прихильників миру відбувся у квітні 1949 р. одночасно в Парижі й Празі. На ньому було започатко вано рух за роззброєння і збереження миру. Цей рух набув ши рокого поширення в різних кутках земної кулі. Підтвердженням того слугував факт збирання підписів під Стокгольмським звер ненням проти загрози ядерної війни. Це звернення було прийня то в березні 1950 р. постійним комітетом всесвітнього конгресу прихильників миру на сесії у Стокгольмі (Швеція). У документі йшлося про необхідність установити суворий контроль за вироб ництвом ядерної зброї, про заборону її застосування, про оголо шення "воєнними злочинцями" тих державних діячів, які перши ми його використають.
Протягом 6 місяців під Стокгольмським зверненням у різних країнах поставили свої підписи понад 500 млн осіб.
У наступні роки всесвітні конгреси прихильників миру прово дилися регулярно і справляли великий вплив на міжнародні від носини.
У 1955 р. відомі вчені світу Альберт Ейнштейн, Фредерік Жоліо-Кюрі, Бертран Рассел та інші виступили з ініціативою створення руху вчених за мир, роззброєння, міжнародну безпеку і співробітництво. Рух дістав назву Пагуоського за місцем прове дення першої конференції прихильників цього напряму боротьби (м. Пагуош, Канада).
РУХ НЕПРИЄДНАННЯ
Становлення Руху неприєднання пов'язане з виходом на міжнародну арену молодих держав Азії, Африки, Латинської Америки. Цей рух організаційно оформився 1961 р. у Белграді, де відбулася перша конференція країн, що не приєдна лися до військово-політичних блоків. У Белградській конфе ренції взяли участь делегації 25 країн. Кількість учасників від конференції до конференції зростала і у 90-х роках становила понад 120.
Географічне розширення Руху збігалося із зміною поколінь його керівників. Лідерів національно-визвольної боротьби змінили діячі постколоніальної пори. Однак це не вплинуло на загальну доктрину неприєднання. Проблема членства у Русі неприєднання була предметом постійних суперечок. Пер ша конференція визначила, що до нього належать ті країни, які виявлять самостійність у політиці, підтримують національно-визвольну боротьбу, не беруть участь у будь-яких колективних військових союзах, не надають іноземним країнам військових баз на своїй території. Більшість афро-азіатських країн дотримувалися думки, що до організації повинні вступати тільки колишні колонії. Югославія ж і деякі латиноамериканські країни наполягали на участі у Русі навіть держав комуністичного табору за умови, якщо ті не є членами Варшавського Договору. Ця пропозиція перемогла, і до Руху ввійшли ДРВ і Куба. Життєздатність Руху неприєднання значною мірою визна чалася тим, що програма не обмежувалася деколонізацією та антиблоковістю. За змістом вона була масштабнішою і віддзер калювала прагнення молодих держав до проведення рівно правної міжнародної економічної політики, запровадження принципів мирного співіснування. Рух, зокрема, виступав як активний поборник ліквідації ядерної загрози. Ця організація відіграла позитивну роль при розв'язанні багатьох конфліктів. Учасники Руху неприєднання виступали проти війни в Індоки таї, на Близькому Сході, проти втручання наддержав у внутрішні справи інших держав.
Запитання для закріплення нового матеріалу