Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція 20
ТРАДИЦІЙНА ОБРЯДОВІСТЬ
Сімейні обряди та звичаї
Спосіб внутрішнього життя людини традиційного суспільства містив у своїй основі ємке поняття ладу, тобто порядку, гармонії в усьому. Його дійовість досягалася за допомогою регламентації усіх сфер життя, котре проходило у певній циклічності: або за річним календарем, або за стадіями розвитку людини та її сім'ї. Кожна важлива подія у системі такої циклічності акцентувалася певними символічними діями: обрядами, ритуалами та святами — найважливішими складовими народної духовної культури. Обряд — це сукупність традиційних умовних дій, котрі в образно-симврлічній формі виражають усталені зв'язки людей з природою та поміж собою; сукупність обрядів, пов'язаних з відзначенням найважливіших життєвих подій переважно культового змісту, становить ритуал; урочисте ж відзначення знаменних подій, яке включає розважальні елементи та деякі обрядові дії, — це свято.
Відповідно до циклічності процесу життєдіяльності людей склалися окремі типи свят та обрядів. Основних з них два: сімейні й календарні. Сімейна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, календарна ж — у житті природи або трудовій діяльності людей, котра, як правило, підпорядковувалася сільськогосподарському трудовому календарю. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язувалися з народними віруваннями та повір'ями.
Сімейна обрядовість становить систему свят, обрядів та ритуалів, якими відзначаються всі найважливіші життєві події людини від її народження до смерті; крім того, вони закріплюють про неї пам'ять і після смерті. У цьому плані сімейна обрядовість глибоко філософічна, оскільки, встановлюючи духовний зв'язок між поколіннями, вона наповнює життя оптимістичним змістом.
У сімейній обрядовості сплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких сягає різних історичних епох із притаманними кожній з них соціальними, правовими, морально-етичними, релігійними нормами і уявленнями. Витоки формування сімейних обрядів нерідко були пов'язані з магічними актами, що мали різне функціональне призначення. Умовно їх можна поділити на спонукальні — призначені забезпечити щастя сім'ї, багатство, плодючість і здоров'я людині — та запобіжні — спрямовані на захист людини або родини від злих сил. Із розвитком раціональних знань магічний аспект цих обрядів поступово втрачався, а ритуальні дії перетворювалися на традиційні розваги. Разом із появою нових обрядових дій та символічних ритуалів старі продовжували зберігатися, однак їхній зміст певним чином змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.
Найбільш рельєфно зазначена закономірність виявляється в основних обрядах сімейного циклу: родильних, весільних та поховально-поминальних.
Родильні обряди, що супроводжують народження дитини та її прилучення до свого роду, поділяються на чотири основних моменти: власне народження; очищення матері та повивальної бабки; прийняття новонародженого до роду і громади; соціалізація дитини. Це проявляється через послідовний ряд взаємопов'язаних обрядів: народин, очищення, ім'янаречення, обрання 'кумів, провідок, зливок, хрестин, похрестин, пострижин.
Родильна обрядовість належить до числа особливо делікатних сфер, і тому вона найбільш ретельно обставлялася магічними діями та обереговими знаками. Особливо це стосувалося першого етапу народин, коли місце пологів зберігалось у таємниці, а коло дійових осіб обмежувалося до трьох: породіллі, баби-повитухи та чоловіка породіллі. Традиційним місцем пологів була комора чи лазня, або й поле: дітей, що народилися на ниві, називали житничками. Про пологи намагалися не говорити нікому, навіть повитуху запрошували в останній момент. Повивальна бабка (в різних регіонах України вона мала різні назви: баба-бранка — на Правобережжі, баба-пупорізка — на Наддністрянщині, баба — в Поліссі тощо) завжди обиралася з числа найповажніших жінок села і була, як вважали, пов'язана з магічними силами.
У процесі народин постійно вдавалися до магічних дій. Коли пологи були важкими, повитуха наказувала відчинити всі замки, повідкривати двері, вікна, скрині, порозстьобувати коміри сорочок, навіть просила відчинити царські ворота в церкві, а потім обкурювала породіллю зіллям. Найдосвідченіші повитухи використовували і раціональні прийоми народної медицини: вони вправно робили породіллі масаж, компреси з навару льону, розтирання маслом, вигрівання гарячим зерном. Приймаючи роди, баба намагалася прищепити дитині необхідні риси характеру: хлопцеві, «аби господарем був», пуповину відсікали на сокирі, а дівчинці, «щоб доброю пряхою була», — на гребені. Одночасно вона застосовувала і оберегові прийоми: обкурювала дитину димом, у рукав сорочки, в яку завертали новонародженого, клала вузлик з печиною (шматочком глини від печі), кусень хліба з салом або сіль та свічу; ще один такий же вузлик кидала на перехресті доріг із словами: «На тобі, чорте, плату!»
Коли утаємничені процедури завершувалися, давали певний знак: або вивішували на високій жердині сорочку породіллі, або, як це прийнято у верховинців Карпат, стріляли з рушниці чи розпалювали багаття. Для сусідів та родичів це слугувало сигналом, що можна провідати пoрoділлю, — такі провідування називалися обвідками (одвєдками). За звичаєм, приходили лише заміжні жінки з невеличкими подарунками «на зубок» — пирогами, ласощами.
Одвідки іноді поєднували з обрядовою купеллю, якій надавали великого значення, — адже вона мала і гігієнічні, і оберегові функції, пов'язані з водою. Аби дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля); у купіль дівчинки додавали меду, а іноді й молока («щоб гарною була»), хлопчикам клали корінь дивосилу («щоб сильними були») або сокиру («щоб уміли майструвати»). Кожен, хто приходив до хати під час ритуалу, мав кинути у купіль монету «на щастя».
Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давнім звичаєм прилучення до домашнього вогнища та роду. Вшанування новонародженого та частування породіллі повитухою й близькими сусідами мало назву родин. Головною дійовою особою на родинах була повитуха: вона накривала стіл і приймала гостей. За традицією, не можна було приходити на родини з пустими руками, тому йшли з дарунками: полотном для пелюшок та обрядовою їжею. Вшановуючи породіллю, бажали їй та її дитині щастя, здоров'я: «Щоб дитина була багата, як земля, дужа, як вода, щоб в коморі і в оборі всього було доволі». Вшановували і повитуху: чоловік породіллі частував її хлібом-сіллю та підносив подарунки.
Найважливішим моментом родильної обрядовості був звичай прилучення новонародженого до громади, який нерідко поєднував декілька обрядових дій: ім'янаречення, хрестини та обмивання (зливання), хоча ці обряди могли виконуватися і окремо. Звичай ім'янаречення пов'язувався з переконанням, що гарно обране ім'я має сприяти щастю та добробуту немовляти. Відтворював він і усталені норми моралі та звичаєвого права, нерідко проявляючись через відповідні символи: наприклад, дитині, що народжувалась поза шлюбом, давали негарне ім'я.
Звичай хрестинного обіду базувався на бодай і умовній участі в ньому всіх мешканців села, символізуючи тим самим причетність новонародженого до громади. Головними дійовими особами у ньому виступали кум і кума, котрі сприймалися не просто як хрещені батьки, а як представники громади, посередники між громадою та батьками дитини. Останній статус кумів мав особливе значення, адже згідно з усталеними уявленнями всі причетні до народження дитини — породілля, повитуха й навіть чоловік породіллі — є «нечистими» і тому не можуть брати участі у хрестинах. Прилучення дитини до таїнства хрещення могли здійснювати тільки куми.
Аби зняти з породіллі та повитухи «нечистоту», влаштовували очищення (зливки), що мали обов'язково відбутися у перші дев'ять днів. Для цього повитуха рано-вранці приносила непочатої води, до якої додавали вівса, хмелю, конопляного сім'я, дубової тріски. На долівку клали сокиру (коли новонароджений був хлопчиком) або прядку (коли немовля — дівчинка), породілля правою ногою ставала на сокиру і здіймала правицю, на яку баба-бранка лляла воду, з лівої ж руки породілля виливала трохи води. Далі руки міняли, проробляючи таку процедуру тричі, а відтак всі ці дії повторювала й повитуха. Після обряду повитуха, породілля з немовлям на руках і всі присутні жінки тричі обходили довкола столу. Закінчувався обряд частуванням, під час якого породілля мусила сидіти на кожусі вовною догори, аби вберегтися від нечистої сили. Те, що це робилося після хрестин — головної церковної дії, що убезпечувала дитину і породіллю, наочно демонструє релігійний дуалізм — поєднання народних і християнських вірувань.
Цикл родильної обрядовості завершувався обрядом похрестин (очередин, продирин) — прийомом гостей на честь дитини. «Продирати оченята дитині» приходили найближчі родичі та знайомі, котрі, за звичаєм, клали дитині гроші, а по закінченні частування везли на бороні до корчмн бабу-повитуху.
У сімейній обрядовості українців було прийнято відзначати пострижини — річницю від дня народження дитини. На цей ювілей запрошували повитуху та хрещених батьків. Посеред хати на долівці простилали вовною догори кожух, садовили на нього хлопчика, і названий батько вистригав своєму похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням (обрубуванням, рубанням), бо колись дійсно виконувався сокирою, причому двічі: через місяць після народження (як знак прилучення дитини до роду) і в; рік повноліття, символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану.
Дівочий різновид пострижин — обряд заплітання (у Закарпатті він проводився через п'ять років після народження) — урочисте плетення навхрест перших кісок. Для цього обряду батьки запрошували хрещену мати, якій дарували калача та хустку.
Весілля в середовищі українців являло собою справжню урочисту драму, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Це одно з тих явищ національної культури, яке найбільшою мірою зберегло архаїчний колорит світоглядних уявлень, етичних норм, народної моралі та звичаєвого права. Відгомоном давнього умикання, наприклад, стали такі складові весілля, як збирання весільної дружини та весільний похід по молоду, свідченням колишньої купівлі-продажу молодої є перейми, викуп коси тощо. У весільній звичаєвості закодовані й прадавні цінності матріархату. По суті, лише у весільних діях виявляється колишній пріоритет жінки: адже саме вона зустрічає весільний поїзд молодого, виряджає молодих до вінчання, вбирає дочку-наречену'у вінок, веде молодих на посад, зустрічає та благословляє наречених після вінчання.
Українська весільна обрядовість поділяється на три взаємопов'язаних цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів включає ряд обрядів: передвесільний — сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір; власне весілля — запросини, обдарування, посад молодих, розплітання коси, розподіл короваю, перевезення посагу, перезву, рядження; післявесільний — хлібини, свашини та гостини.
Все починалося зі сватання (рушників, словин, брання рушників, змовин), коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Історично склалися три основних варіанти сватання: найбільш архаїчний, пов'язаний з умиканням молодої; сватання дівчини до парубка; «класичне» сватання дівчини через старостів молодого. Сватання з умиканням добре описане Левассер де Бопланом стосовно XVII ст.: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танку шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця, інакше пропала його голівонька». Єдиною умовою такого викрадання мала бути попередня згода самої дівчини.
Другий варіант сватання — дівчини до хлопця — мав у XVI—XVIII ст. в Україні значне поширення і відбувався двома шляхами: сватанням самої дівчини і сватанням хлопця свахою дівчини. До самостійного сватання дівчина вдавалася переважно тоді, коли хлопець її ошукав. У такому випадку дівчина приходила до хати хлопця і, звертаючись до нього, казала: «Я бачу по тобі, що ти людина добра, що дружина твоя буде щасливою і матиме дбайливого господаря. Прошу тебе, одружися зі мною». Таке ж прохання вона адресувала батькам парубка. Коли сватання відбувалося за допомогою свахи дівчини, та вела «класичну» для своєї ролі розмову про куницю та мисливця або про красну дівицю та доброго молодця: «Йду з далекої сторонушки, не рідної, але від родичів красної дівиці. Знемагає її серденько по доброму молодцю; вона сохне в самотності, мов трава на горючому піску...»
Традиційне сватання, особливо поширене з XIX ст., відбувалося у формі переговорів послів молодого з батьками дівчини. Цей досить складний обряд вельми стисло описав Тарас Шевченко: «Покохавшись літо чи то два... парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».
Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він «вхопив гарбуза» чи «облизав макогін». Аби уникнути сорому через відмову, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, щоб зберегти це в таємниці. На Гуцульщині, де більше турбувалися про майновий стан молодих, напередодні сватання робили обзорини — оглядали їхнє господарство. Подібні обряди мали поширення і в інших районах України, щоправда, вони проводилися після сватання, якщо воно було успішним. Основне призначення цих обрядів (вони ще мали назви оглядин чи переглядин) — обговорити умови весілля.
Невдовзі після цього влаштовували заручини (полюбини, хустки, сватанки, запоїни) — перший весільний обряд, що набував законної чинності: тепер дівчина і парубок вважалися нареченими і не мали права відмовитися від шлюбу; якщо таке траплялося, то винні мусили відшкодувати збитки та ще й заплатити «за образу».
Заручини за своєю структурою і функціями нагадували весілля. Молодий і молода з дружками запрошували гостей, сватів і родичів до хати молодої, де відбувалися церемонії поєднання двох родів. Власне, довкола цієї ідеї і вибудовувалася вся передвесільна обрядовість. Вона включала три основні ритуальні дії: посад, благословїння та обдарування.
Сенс церемонії посаду — у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили 4 на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах, де збереглися більш архаїчні обряди, цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родів.
Опісля починалося урочисте благословїння молодих їхніми батьками. Останні, за звичаєм, сідали на лаву, застелену кожухом (символ благополуччя родини), а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших — молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, приймаючи благословїння. По його закінченні родичі обмінювалися подарунками, а головне — обдаровували наречених; як правило, не обходилися рушниками та хустками, а дарували хто худобу, хто клапоть землі.
На ознаку того, що дівчина і хлопець заручені, вони обмінювалися перснями і, крім того, отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку або квітку (на Буковині — траву). В західних районах більш поширеними були вінки, котрі плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому, бо якщо вінок пропаде — не буде щастя у подружньому житті.
Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання короваю та запросини. Принагідно зазначимо, що для Західної України більш притаманною була барвінкова культура, для Східної — коровайна. Перехідною зоною виступало Поділля: там молода із дружками у п'ятницю .йшла до лісу за барвінком, і того ж дня родичі та сусіди сходилися на випікання короваю. Але як би не розподілялися ці два весільних обряди по регіонах, вони мають єдине і дуже давнє коріння, пов'язане з поклонінням культові рослин та предків.
В українців вічнозелений барвінок завжди вважався символом вічності кохання та шлюбу і, природно, одним із головних елементів весільної обрядовості. Збирати барвінок ішли у супроводі музик із хлібом, вівсом та горілкою. В Галичині прийнято було йти по барвінок усією молодіжною громадою, на Бойківщині молода йшла з дружками та малим хлопцем, у Закарпатті — лише дружки молодої та молодого, а на Наддніпрянщині — невелика група молоді, котра мала виготовити вінок як прикрасу до короваю. Виготовлені з барвінку вінки іноді мастили медом, додавали кілька зубців часнику (як обереговий знак), вплітали китиці вівса, клали вінки на хліб і несли їх до батьків на благословіння.
У східних та центральних районах України більш поширеним передвесільним обрядом був дівич-вечір (дівичник, вечорина, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванка, заводини), також пов'язаний із барвінковими обрядами: адже, крім виготовлення гільця (вільця, квітки), дівчата плели й вінки. Ними не тільки прикрашали молодих та дружок, а й вдягали на руки всім, кого запрошували на весілля.
Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Особливою ліричністю визначалися такі вечори у дівочій громаді. Саме там «завивали» весільне гільце — вишневу чи соснову гілку, прикрашену стрічками та жмутками колосків, — символ незайманості, краси та молодості. Виготовляли тут і квітки та вінки для молодих. Одягання вінків супроводжувалося певними ритуалами: на долівці розстеляли біле полотно, на нього ставили хлібну діжу, зверху клали подушку, і на все це сідала молода, яку мав розплести молодший брат. Після розплітання коси дівчата прикрашали голову молодої весільним вінком. Колись ці дії виконувала мати.
Весільна матка (старша дружка) садовила біля молодої молодого, чіпляла йому вінок і накривала обох рушником та посипала житом (символ родючості). Після цього молодих величали князем та княгинею, котрі відтепер повинні були збирати свої дружини (весільний поїзд). У цьому обрядовому елементі відобразився давній мотив протиставлення родів. Особливо характерним це було для першої частини весілля, коли відбувалася «боротьба» між двома родами; з укладанням між ними «угоди» (ритуал розподілу короваю) взаємини ставали дружніми.
Весільний поїзд в українців, як правило, був великим, підкреслюючи тим самим урочистість події. Дружину нареченого складали староста і підстароста, дружко (у Галичині та на Волині він називався маршалком) — розпорядник весілля та його помічник — піддружий, а також ціла група нежонатих хлопців — бояр, дружбів, котрих очолював старший боярин. Дружину нареченої представляли старший дружко (боярин), дружки, дружби, свахи та старости. При формуванні весільного поїзда обов'язково дотримувалися традиційного правила — обирати непарну кількість дружинників, аби парою стали наречені.
На весіллі неодмінно діяли так звані весільні чини, кожний з яких виконував свою певну обрядову роль. Розпоряджався весільним дійством дружко або староста (сват), йому допомагала старостина (сваха, свашка), що розпоряджалася подарунками, краянням хліба, покриванням молодої. До почту молодих входили й особи, які виконували якісь одномоментні функції: світилка, що стежила, аби не згасли свічки при виконанні обряду посаду; хорунжий, що ходив із весільною корогвою; солов'ї, котрі «продавали» придане нареченої; гудаки (веселики, музики), які забезпечували музичне супроводження весілля; кошельник — розпорядник обряду обдарування; обряд пов'язування намітки виконували приданки, закосяни, свашки, випікання короваю — коровайниці, виготовлення вінків — вінкоплетниці, перевезення приданого — візники (возниці, кодаші). Усі ж учасники весілля мали спільну назву весільних гостей (сватів, сватьбових).
Весільний поїзд визначався особливою мальовничістю. Ось як, наприклад, описувала його П.Коломийченко: «...Дівки надівають вишиті сорочки, плахти, красні запаски, літом — корсетки і черевики, а зимою — юпки і чоботи, цвітки і ленти, а парубки — синії жупани, червоні пояси та сірі шапки. Кожен учасник весільного поїзда, виконуючи свою роль, ніс якусь річ: піддружий — горілку і хліб, свашки — чоботи — подарунок для тещі, старости — барило та борону батькові, а матері — прядку, та всім гостям — шишки...»
Поки молодий та молода збирали свої дружини, коровайниці — заміжні й добропорядні жінки — готували коровай та весільне печиво (дивень, лежень, теремок, гільце, шишки, гуски, калачики, полюбовники). Головним весільним хлібом в українському весіллі був коровай. На думку М.Сумцова, — це священний хліб, котрий мав велике ритуальне значення і фактично замінив собою тварин, яких колись приносили у жертву. Пізніше коровай сприймався як дар молодим від усього роду, символ їх вічного єднання. Ця ідея пронизувала всі дії, пов'язані з коровайною обрядовістю. Зокрема, поширеним було випікання двійняток — печива, що символізувало подружню єдність, а також спільність дій коровайниць: останніх, за звичаєм, зв'язували рушником, і так вони мусили, місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки тощо. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — лиху долю. Тому коровайниці весь час «улещували» коровай приказками та піснями. Ритуальний розподіл короваю відбувався одразу після покривання молодої і символізував єднання двох родів та прилучення до них молодих.
Власне весілля розпочиналося із запросин, що включали урочисте вирядження дочки та сина та ритуал запрошення гостей. Останній був неоднаковим у різних частинах України: у південних районах, як правило, запрошував молодий, у Карпатах — спеціальні посередники — звані, на Поділлі молоді ходили запрошувати разом. Запрошували переважно родичів, близьких знайомих та сусідів, а у невеликих селах — усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: «Просили по дорозі, аби не були на порозі».
Напередодні весілля молодий зі своїм почтом збирався їхати по молоду. Виряджала сина мати, супроводжуючи це різними магічними діями: напинала на нього вивернутий вовною догори кожух, обсипала його зерном та дрібними грішми. Схема поїздки молодого має два варіанти: більш давній (з оселі нареченого до оселі нареченої і знов додому) і пізніший (з оселі нареченого до оселі нареченої, далі до церкви, відтак знов до молодої, нарешті, повернення з молодою до батьківської оселі). На шляху весільного поїзда родичі молодої влаштовували перейму, вимагаючи викупу за молоду. Такі дії повторювалися ще кілька разів: біля воріт нареченої (ворітна); в сінях, де молоду охороняли дружки; у весільній залі — за місце біля нареченої; останній же викуп — так званий весільний пропій — відбувався наприкінці весілля.
Важливою складовою весільної обрядовості є вінчання — церковне освячення шлюбу, впроваджене церквою відповідно до указу Синоду 1843 р. Воно повинно було проводитись в один день із народним весіллям, але за традицією відбувалося переважно до посаду — центрального дійства в народній весільній обрядовості.
У міру органічного входження вінчання у традиційну весільну обрядовість складалася своєрідна ритуалізована система, що поєднувала і церковні, і суто народні елементи. Крім вінчання, вона включала церковні оповіді — освячення згоди молодих на шлюб, а також прощі — прохання молодими батьківського благословіння. Батьки, виряджаючи дітей на вінчання, благословляли їх «прощівним» хлібом, бажаючи «ніколи не знати нужди та жити в мирі». Під час вінчання весільна матка тримала на плечах у молодого свічку та колачі, а весільний батько — свічку на плечах молодої.
Найдраматичнішим моментом весілля був обряд покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та під владу чоловіка і слугував знаком «примирення» родів — після цього розпочиналися загальні веселощі.
Колись обряд розплітання коси та покривання голови молодої очіпком та наміткою здійснювався у домі молодої приданками та свекрухою, наприкінці ж XIX ст. — як у домі молодої, так і в оселі молодого приданками, свекрухою, а іноді й самим молодим. Наречену садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом або медом. Обряд посаду нерідко поєднувався з покриванням: свахи покривали голову нареченої білою наміткою — серпанком, поверх якої надягали весільний вінок.
Більш архаїчний обряд покривання зберігся на Гуцульщині. Там під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому музики грали сумну мелодію. Як тільки молодий чув звуки скрипки, він забігав до комори і зубами перекушував шварку, яка тримала бовтиці (металеві прикраси) в косах молодої; тоді й розсипався весь пишний головний убір гуцульської княгині. Відтепер вона мала заплітати дві коси, закручувати їх у кружок на кибалку або кичку, вдягати очіпок, а зверху вив'язувати перемітку чи хустку.
Весілля закінчувалося, як правило, у понеділок циклом перезваних обрядів, основне призначення яких — прилучення молодої до сімейного вогнища чоловіка. Перезва складається з трьох основних обрядових дій: комори, єднання родин та циганщини (ряджених, ловчі). Комора включала перевдягання молодої, вивід її до гостей та демонстрацію цнотливості. Коли наречена доводила свою «чесність», весілля набувало особливо радісного звучання: молода вбиралася в одяг переважно червоного кольору, гостей прикрашали червоними стрічками та поясами, подавали підфарбовану соком калини горілку, віддавали шану батькам за добре виховання дочки.
У понеділок, передостанній день весілля, молоду «привчали» до домашньої роботи в хаті чоловіка, доручаючи їй мазати піч, приносити воду або готувати страви. Закінчувалося весілля (як правило, у вівторок) рядженням. Весільні гості перевдягалися, з музикою йшли селом, випрошували, а то й крали курей, гусей, робили складчину і продовжували веселощі в домі батьків молодого.
Аби зміцнити зв'язок молодих із батьками та полегшити адаптування нареченої в новій оселі, народна мудрість передбачала цілу низку післявесільних обрядів. Отож, через день-два молодий кликав усіх родичів на пропій (перезивки). У першу після весілля неділю справляли великі пироги (молода, сама пекла їх і разом з чоловіком везла до своїх батьків). На Поділлі такі відвідини називалися розхідним борщем, а у гуцулів — мінами: тесть віддавав молодому те, що мінив (обіцяв) йому, коли укладали шлюбну угоду. Останній повесільний ритуал — колачини — відбувався через місяць. Молодий купував колачі та напої, запрошував весільних батьків та гостей, щоб «запити» своє господарство.
За нових соціально-економічних і культурних умов старовинна весільна обрядовість зазнає суттєвих трансформацій, хоча її основа залишається традиційною. Особливо це стосується усталених весільних атрибутів: вінків, рушників тощо. Щодо хліба, то ним і дотепер освячуються найважливіші обрядові дії: запрошення на весілля, виряджання наречених до шлюбу та їх зустріч, обдарування гостей.
Нарешті, розглянемо останній тип сімейних обрядів та звичаїв, пов'язаний тепер уже із сумними подіями в людському бутті. Українці завжди сприймали смерть як велике горе, але водночас і як неминучість: «Якби не вмирали, то під небо б підпирали». Таке неоднозначне ставлення до смерті зумовило формування складної системи поховально-поминальних ритуалів, які відповідали давнім світоглядним уявленням про тіло, душу, та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але якщо душа назавжди покидала тіло, то дух за певних умов міг повернутися до нього або просто на землю, що вважалося неприродним. Виходячи з цього поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця.
Звідси — надзвичайна присутність сакрального у поховально-поминальній обрядовості, для якої кожний, здавалося б, незначний елемент набуває Особливого магічного значення; звідси ж і особлива регламентація дій, пов'язаних із похованням небіжчика. Більше того: вважалося, що смерть — це лише перехідний ступінь до існування у потойбічному світі, який пов'язаний із земним, причому світ предків здатний впливати на земне життя залежно від конкретної поведінки людей. Словом, смерть і життя, облямовані ритуально-обрядовою системою, розумілися як єдиний взаємопов'язаний процес. Відповідно до цього і поховально-поминальну обрядовість прийнято трактувати як єдину сферу, яка, втім, складається з двох основних частин: похорону і поминок.
Похорон — це система ритуальних норм поведінки та обрядових дій, пов'язаних з оповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорону та його проводами.
Коли вмирала людина, про це оповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки або перемітки. Серед верховинців було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище та сурмити у трембіти.
Смерть позначалася на поведінці всіх близьких до померлого і навіть усіх односельців. Життя у цей час уповільнювалося й затихало, бо не можна було ні гучно розмовляти, ні виконувати роботи, які викликали шум. Крім того, не годилося вивозити гній, садити капусту чи підсипати яйця під квочку, бо «все це завмре». З цієї ж причини із двору небіжчика забирали вулики та все насіння, а з хати намагалися винести й кота, бо якщо той стрибне через покійного, останній перетвориться на упиря.
Особливо делікатно ставилися до душі померлого: якщо у хаті літає муха, не можна її бити, бо не виключено, що саме вона і є його душею; заборонялося пити воду в хаті небіжчика, адже її могла пити душа; коли хтось хотів сісти на лаву, мусив подмухати на неї, аби не розчавити душу покійного.
На час похорону дівчата розпускали волосся, чоловіки ходили без головних уборів. Коли приходили до хати небіжчика, читали «Отче наш», цілували покійному руку (крім неодружених — «не буде дітей») і віталися, але не традиційним «Добрий день», а іншою формулою — «Здорові будьте».
Особливо важливим вважалося те, як людина померла: спокійно чи в агонії. Якщо вона вмирала тяжко, це був знак того, що покійник за життя знався з нечистою силою, і, отже, міг заподіяти шкоду живим. Аби запобігти цьому, існували різноманітні магічні дії: в одному випадку знімали з даху і ламали коника, аби дати можливість душі покинути тіло, в іншому — просвердлювали черінь печі, у третьому — спалювали заслонку, в четвертому — дзвонили у дзвони. У руки тяжко вмираючого вставляли запалену свічку, освячену на Стрітення або у Великий четвер, a очі затуляли монетами (якщо б він на когось подивився, той би помер). Але і цього вважалося замало. Тому й на похоронах «наглих» мерців дотримувалися оберегової символіки: вбивали їм у груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, посипали очі чи могилу маком, завалювали її камінням або сміттям.
Коли ж людина вмирала «нормальною» смертю, обряд поховання був зовсім іншим. Насамперед омивали душу: перед померлим ставили жбан з водою, в якому, за повір'ями, купалася душа, перш ніж відлетіти на той світ. Такий жбан мав стояти 40 днів — стільки, скільки душа прощалася з тілом.
Після омовіння душі небіжчика обмивали й обряджали у нове, смертне вбрання: літніх — у переважно темних кольорів (бойки, навпаки, вбирали покійного у так зване біле шмаття, а гуцули завивали у біле полотно), молодих дівчат — у спідниці синього, зеленого та жовтого кольорів, які в народі вважалися жалобними. З жінок знімали усі прикраси, їм пов'язували хустку або вдягали намітку. На чоловіків завжди одягали шапку, а коли священик був проти цього, головний убір клали збоку від покійника або під голову. В багатьох місцях України померлому одягали панчохи або традиційні калаги, зшиті з легкої тканини. З цього приводу навіть побутувало прислів'я: «Кілько не роби, то все рівно босим поховають». Натомість переважно в західних районах покійного обов'язково взували в жовті або чорні чоботи (попередньо витягнувши усі цвяхи: в труну нічого не можна було класти металевого, крім мідного хреста), оскільки вірили, що невзутий попече ноги, як перелітатиме через «огненну ріку».
Певною своєрідністю в Україні визначався похорон неодружених. На знак того, що померла Молода людина, біля її тіла встановлювали деревце (весільне гільце). Вбирали неодружених померлих у весільний одяг. Молоду дівчину, наприклад, ховали у вінку зі стрічками або у фаті, на середній палець правої руки одягали перстень з воску, до руки прив'язували весільного рушника, а волосся розплітали. Родичі дівчини роздавали всім присутнім подарунки, як на весіллі, на віко труни клали весільний коровай. Неодруженого хлопця так само прибирали у весільний одяг з усіма атрибутами. Під час похорону виконувалися і суто весільні звичаї та обряди: обирали весільний поїзд, запрошували бояр та дружок. Померлих дівчину або хлопця називали «князем» і «княгинею». Іноді для них обирали з числа живих нареченого або наречену, котрі виконували ці ролі з дотриманням усіх весільних обрядів. На могилі дівчини обов'язково закопували весільне деревце.
Колись небіжчика після обмивання клали на лаву, підстеливши під нього кожух, і лише пізніше стали класти у труну, ногами до дверей: чоловіків праворуч від них, а жінок ліворуч. Звичай ставити труну на стіл з'явився порівняно недавно, але суть його аналогічна: покійник має поспілкуватися з домашніми божествами та попрощатися з ними.
Віддавна так повелося, що весь час, поки небіжчик перебуває в хаті, біля нього чатують родичі чи старенькі сусіди, які співають побожних пісень або розповідають про померлого. Існували в Україні й архаїчні ігри при мерці, а в Карпатському регіоні — навіть ігри з мерцем, генетично пов'язані з давньослов'янськими тризнами (буквально: боротьба, змагання). Ігри при мерці, описані наприкінці XIX ст. В. Шухевичем та В. Гнатюком, нагадували звичайні молодіжні забави, спрямовані на те, аби «зробити веселість між людьми, бо тоді і домашнім стає легше на серці». Щодо ігор із мерцем, то їхня природа остаточно не з'ясована, хоч вони явно тяжіють до культу предків: приміром, хлопці «тягають мерця за ноги і кличуть, щоби вставав і бавив ся з ними, тягають за волосся і питають ся, чи відгадає, хто потяг...»
Особливою магічністю визначався винос труни з небіжчиком, оскільки це пов'язувалося з захистом родини та господарства від його шкідливого впливу. Намагаючись перешкодити померлому відшукати дорогу додому, його виносили ногами вперед переважно через задні двері, тричі постукавши труною об поріг хати, щоб покійник попрощався з пращурами і більше не повертався. Як тільки труну виносили з хати, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий горщик (символ оновлення життя), а шлях, яким виносили труну, посипали житом та ячменем, аби в домі більше ніхто не вмирав.
В українців Карпат було прийнято перед тим як нести покійника на цвинтар, виголошувати перед домовиною, що ставили на подвір'ї, прощу. Це робив від імені померлого священик, прощаючись і прохаючи прощення. Всі присутні ставали на коліна, прихиляючи голови до віка труни. Після цього родичі покійного роздавали поману — пам'ятку про померлого: сердак, пояс, сорочку, перемітку. На користь усіх присутніх жертвували також біле теля, лоша або ягня, а по закінченні поховання робили поману в церкві.
Українці суворо дотримувалися напівцерковного звичаю печатати могилу, якого не знають інші народи. Священик під церковні співи позначав лопатою хрест над могилою, а потім навхрест кидав на труну землю. Як відзначав ще Д. Зеленій, поховання без такого ритуалу українці вважали неповним; лише воно не давало покійникові вийти з могили. Доповненням до цих оберегових дій було встановлення на могилах хрестів. Вони, як правило, робилися дерев'яними, іноді у вигляді каплички або голубця — двосхилого даху. Було прийнято пов'язувати хрести рушниками, а на могилах хлопчиків та неодружених чоловіків — хустками. Відзнакою могили козака був дерев'яний спис із прив'язаною до нього хусткою, що символізувало військове знамено.
До речі, поховання українських козаків визначалося особливою своєрідністю, як і все їхнє життя. Адже рідко коли козакові випадала спокійна смерть, а коли таке й траплялося, то знову ж не вдома, а десь серед поля. Тоді його супутники насипали на могилі пагорбок, устромляли в нього списа, а хустину, якою накривали небіжчика, привозили священикові, аби той здійснив над нею релігійний обряд та посипав землею.
Найчастіше ж козаки, приречені ворогами-католиками на шибеницю, конали на палі або стовпі з гострим шпичаком на кінці. «Так умирав мій дідусь — царство йому небесне! — писав Дмитро Яворницький, — так помер мій батько — нехай він царює на тім світі! Так і я хочу померти — спадковою стовповою смертю. А відтак лежали козаки в степу непоховані... омиті дощами, овіяні вітрами, лежали доти, поки від них залишалися голі кістяки і поки між кісток не проростала зелена трава, а через очні створи не пробивався високий бур'ян, — оце й було замість савана полеглому в боротьбі за батьківщину козакові...»
Але повернімося до «звичайного» похорону. По його закінченні для всіх присутніх улаштовували трапезу, обов'язковою стравою на якій було коливо (канун) — варена пшениця з медом. Одразу після трапези було прийнято ставити на вікно склянку горілки та окраєць хліба, призначені для духу покійного: адже він, за повір'ям, повертався додому протягом дев'яти днів. Наступного дня на могилу несли сніданок («будили покійного»). Цим завершувався похорон, і цим же розпочиналися поминки.
Поминки — система звичаїв, пов'язаних зі вшануванням померлого та всіх предків. Вони поділяються на дві групи: родові та вселенські. Перші присвячуються пам'яті близьких, другі — вшануванню померлих узагалі (ці дні визначені народним або церковним календарем).
До родових поминок, крім згаданого вище звичаю «будити покійного», належать третини, дев'ятини, сороковини та роковини — вшанування померлого у відповідні ритуальні дні, а також Русальний Великдень — спеціальний день (четвер перед Трійцею) поминання «нечистих» покійників (самогубців, утоплеників, померлих нехрещених дітей).
Відзначення окремих поминальних днів пов'язується з народними світоглядними уявленнями про життя та смерть. Отож, вважалося, що на третій день тіло покидає душа, на дев'ятий — дух, на сороковий же день тіло перестає існувати. Богослови ж цю символіку трактують інакше: цифра три, на їхню думку, пов'язана з вірою у Трійцю (Отця, Сина і Святого Духа); дев'ять — із прилученням померлого до дев'яти чинів ангелів; сорок — із біблійними сюжетами, зокрема з сорокаденними мандрами Ісуса Христа.
Кожні родові поминки влаштовувалися за єдиним сценарієм і включали три основні дії: заупокійну службу Божу, поминальну трапезу та відвідини могили. Як і на похороні, на поминках дотримувалися традиційних звичаїв залишати на підвіконні склянку горілки з окрайцем хліба та готувати ритуальну кутю (коливо, канун). Єдиним винятком з усталеного сценарію є звичай випікання з тіста на сороковий день після смерті так званої драбинки — символу сходження померлого на небо.
Відвідини могили також включали ритуальну трапезу біля покійного, але, крім неї, ще голосіння та тризну (ігри та кулачні бої). Останні є відгомоном стародавніх змагань біля могили померлого, які влаштовувалися не лише народові поминки, а й на вселенські: розпочиналися вони за три тижні до Масляни і тривали аж до Великого посту. Щодо голосінь, то колись вони вважалися обов'язковою , складовою поминальної обрядовості східних слов'ян — як символ віддання шани померлому. Пізніше вони в основному збереглися серед росіян, а в середовищі українців стали зустрічатися рідше. Втім, до них вдавалися і українки, особливо на похоронах та у поминальні дні; проте поминальні голосіння нерідко закінчувалися веселими піснями — «щоб покійнички не ображалися, що невеселі йдемо від них».
До вселенських поминок належать такі основні дні, як родительські суботи, що справлялися перед М'ясницями й Трійцею, різдвяна вечеря (25 грудня), Великдень, проводи, що влаштовуються на початку Фоминого тижня (другий понеділок після Великодня). В Галичині проводи бувають на другий день Великодня (Великдень для померлих), на Поділлі, — як правило, за тиждень після Великодня (гробки). Крім названих днів, покійних поминають у день Усікновення глави св. Іоанна Предтечі (11 вересня) та у Дмитрівську суботу (26 жовтня).
А взагалі наша мова багата на слова, якими позначають поняття, пов'язані зі смертю. Покійного скрізь в Україні називають небіжчиком, покійником, померлим, змерлим, мерцем, мертвяком, тілом. У слова «померти» теж є багато синонімів: переставитися, упокоїтися, опочити, віддати Богові душу, минутися (щоправда, є і зневажливі вирази: дати дуба, гигнути, скочуритися, дригнути, витягти ноги тощо). І все ж про людину, близьку до смерті, найчастіше кажуть: «вона стає на Божу дорогу», а Божа дорога — це шлях із цього світу на той світ.
До речі, визнання двох світів не є рисою лише, здавалось би, спрощеної народної філософії — воно одвічно було та й нині є проблемою і релігійних учень, і світоглядних концепцій, і суто наукових теорій. Отже, цей феномен, мабуть, усе ж таки не є вигадкою наших мрійливих і богобоязливих пращурів, а чи здатні ми збагнути його?
Календарні свята й обряди
Ця система становить найсуттєвішу частину традиційно-побутової культури, оскільки по суті визначає весь розпорядок життя людини протягом року. Ключове поняття календарної обрядовості — коляда (від лат. calendae — перший день кожного місяця) — фіксувало певну ритмічність життя за суто зовнішніми ознаками. Щодо внутрішньої її сутності, то вона зумовлювалася двома чинниками: стадіальністю процесу життєдіяльності людини та сезонністю природи. Стадіальність життєдіяльності поділялася на три головних моменти: весільний сезон, коли дозволялося укладати шлюби; період заготівлі запасів на зиму і час культу предків. Ці моменти концентрували у собі триєдність найважливіших складових людського буття: фізичного існування, продовження роду і духовного відтворення. У такому ж логічному зв'язку перебувала календарна обрядовість і з природою, відповідно поділяючись на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, із іншого — до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності.
Весняне пробудження природи викликало і пожвавлення діяльності людини, а заразом і намагання забезпечити успіх у цій діяльності через звернення до богів. Зимовий цикл обрядовості припадав на поворотний момент у природі — зимове сонцестояння — та на початок нового року, і у людини виникало природне бажання передбачити майбутнє й водночас вплинути на нього. Саме тому у зимовому циклі так багато колядувань, щедрувань, ряджень, ворожінь. Літні обряди знов-таки викликалися поворотним моментом у природі — літнім сонцеворотом, а також важливим аграрним періодом — очікуванням урожаю. Його забезпечення становило суть магії рослин (Зелені свята) та води (Івана Купала): обрядовість цих свят зводилася до закликання врожаю. Осінній обрядовий цикл збігався з помарнінням природи і водночас — з апофеозом діяльності людини — збиранням дарів природи (обжинки, дожинки) та підготовкою наступного врожаю. Отже, цикл замикався і знову розпочинався з тих самих природних явищ, тих самих господарських проблем та відповідних обрядовий дій. А повторюваність становить основу механізму творення календарних обрядових традицій.
Щодо природи останніх існують два погляди: один пояснює існування календарних обрядів виключно з позицій солярної (космогонічної) теорії, другий — із точки зору теорії аграрної (господарської). Релігійна, в тому числі побудована на космогонічних поглядах, основа календарних обрядів, звичайно, мала місце: адже у глибоку дохристиянську давнину серед слов'янства побутував особливий релігійний календар, згідно з яким люди вшановували своїх богів. Але при цьому кожен із богів уособлював певну стихію, від котрої залежав успіх хліборобських занять. Пізніше зв'язок хліборобства з сонячними стихіями проявився рельєфніше, як і більш чітким стало його оформлення обрядово-ритуальними засобами. Отже, календарна обрядовість українців, як і інших хліборобських народів, є аграрно-магічною, пов'язаною з шануванням сонця, рослинності, предків.
Безпосередній зв'язок богів і божеств із господарською діяльністю людини наочно виявляється у хліборобських приказках: «На Юрка сховається в житі курка»; «На Прокопа жита копа»; «Як прийде Ілля, то наробить в полі гнилля»; «Дочекався Луки: ані хліба, ні муки»; «Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова» тощо. Проте глибинну основу вказаного зв'язку розкриває саме система календарних обрядів.
Перш ніж приступити до характеристики зимового циклу обрядовості, зазначимо, що практика зустрічі Нового року 1 січня була запроваджена лише з 1700 p., — традиційно ж його святкували 1 березня. Втім за порівняно короткий історичний період склалася нова традиція і нова система календарної обрядовості. Хоча різнобій у літочисленні іноді дається взнаки: наприклад, у деяких колядках і зараз співають не про зиму, а про початок весни.
Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодні Різдва (24 грудня ст. ст.) і закінчується Водохрещею (5 січня). Цей період називається зимовими святками, або Дванадцятиденним; християнізований же цикл продовжується до 24 лютого — свята Обрітення глави Іоанна Хрестителя. Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове, 25 грудня); Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення (1 лютого) та Обрітення.
Вечір напередодні Різдва (Коляда, Свят-вечір) називався ще багатою кутею. До нього ретельно готувалися: розтоплювали піч 12 полінами, що висушувалися 12 днів, пекли й варили 12 ритуальних страв, головні з яких — різдвяна кутя та узвар. Під вечір до хати вносили дідуха — обжинкового снопа. Вважалося, що він, як і всі інші хатні речі, набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю. По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, аби поминути душі померлих.
Починаючи від Свят-вечора і аж до Водохрещі колядували та щедрували — співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям. Цю обрядову місію виконувала молодіжна громада, котра мусила обійти й поздоровити всі родини села. Вважалося, що все, про що співають колядники та щедрувальники, збудеться, отже, їхні співи були свого роду добрими закляттями. Особливо активно співочі ватаги діяли напередодні Нового року — на свято Маланки. До складу такого молодіжного гурту входили старший ватажок, заспівувач, музики (скрипаль, цимбаліст та гравець на бубоні), іноді ще танцюристи та міхоноша. Нерідко колядники, а часом і щедрувальники, представляли так званий «живий вертеп» — специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, його головними дійовими особами були «Маланка» або «Коза», котрі розігрували інтермедії, що являли собою традиційні обряди. Так, основною ритуальною дією «Кози» був танець, який відображав «умирання» і «воскресіння», символізуючи тим самим циклічність природи і сезонність аграрної діяльності. Аграрно-магічний зміст новорічної обрядовості ще виразніше проступав у засіваннях (посипаннях). Цей обряд виконували у перший день Нового року і дорослі, і діти. Зерно, посилане ними, зберігали до посіву, частину ж віддавали куркам, аби краще неслися, а також худобі, щоб забезпечити її здоров'я та приплід. Серед українців побутував і більш архаїчний звичай — ходити під Новий рік із плугом, імітуючи оранку.
Свято Коляди колись було цілісною обрядовою системою і присвячувалося насамперед сонцю: воно так і називалося — Святом народження сонця. Християнська церква, що докладала багато зусиль, аби позбутися «поганських» обрядів, до цього дня приурочила святкування Різдва, започаткувавши тим самим двовір'я. Про таку ситуацію писав ще у «Синопсисі» Іннокентій Гізель 1674 року: «Коляда й досі не перестає обновлятись... в усі Святі дні збираються на богомерзькі ігрища, пісні співають, а в них і про Різдво Христове згадують, але ж це беззаконно...» Врешті-решт деякі язичницькі і християнські обряди поєдналися; щоправда, при цьому втратилося багато суто народних свят. Так, призабулося колись поширене в Галичині свято Туриці на честь бога Тура, невиразним стало і свято Корочуна, що колись присвячувалося найкоротшому дню року.
Сильно християнізувалося й ще одне велике свято — Водохреща, котре отримало назву Богоявления. Водохреща включала три основні обрядові дії: Свят-вечір, святкову богослужбу і освячення води. Свят-вечір влаштовували після завершення посту (тому його називали ще голодною кутею, або третьою кутею: першу робили під Різдво, другу — під Новий рік) за таким же сценарієм, як і багату кутю.
Центральною дією Водохрещі було освячення води. Після святкової богослужби йшли до ставка або річки (а іноді й до криниці), де заздалегідь видовбувалася ополонка у вигляді хреста. Священнослужитель занурював у неї хреста, після чого вода вважалася освяченою. Люди набирали її в посудини і кропили господарські будівлі, свійських тварин, дерева у садку (гуцули в такому випадку робили з вівсяного снопа перевесла, окропляли їх свяченою водою і перев'язували кожне дерево). Тобто і в хрещенській обрядовості явно простежувалася аграрна магія, котра підсилювалася християнською символікою: після освячення води пастирі ходили по обійстях своїх вірних і малювали на дверях хреста, освячуючи будівлі водою. Наступного дня (6 січня) Коляду «забивали» стрілами, що слугувало знаком завершення зимових святок.
Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов'язувався з найважливішою життєвою справою — закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період — іще й пробудження природи та людських почуттів. Звідси весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії.
Перехідним святом між зимовим і весняним обрядовими циклами вважається Свято жайворонків, або Свято сорока мучеників (9 березня ст. ст.). Цього дня дівчата збиралися у гурти, йшли у поле, співали пісень, перегукувалися. Нерідко вони брали з собою печених із тіста жайворонків і підкидали їх угору, закликаючи весну. Свято жайворонків, власне, започатковувало тривале обрядове дійство — веснянки (гаївки, гагілки, ягівки), які продовжувалися аж до Зелених свят (Трійці). З роками вони поступово перетворюються на молодіжні гуляння, а пісенний репертуар — з обрядового на любовний, сімейний і навіть жартівливий.
Розпочинався весняний цикл днем св. Євдокії (Явдохи), котрий збігався з давньослов'янським Новим роком (1 березня). Цей цикл включав значну кількість свят: Збірну неділю, Масляну, Благовіщення (25 березня), св. Юрія, Великдень, день Симона Зілота, Навський і Рахманський Великдень та ін. Завершувався весняний цикл троїцько-русальною обрядовістю, якою водночас розпочинався літній обрядовий цикл.
Своєрідною емблемою весняної обрядовості в Україні були високопоетичні народні співи — веснянки, що пронизували не одне свято та обрядове дійство. Перше з них — Збірна неділя, яку відзначали на початку Великого посту.
У цей день молодь збиралася на вигоні і обирала з-поміж себе березу — найкращу дівчину, котра мала керувати веснянковими обрядами. Її функція поширювалася і на ритуали, пов'язані з Масляною (Масницею, Сирною неділею, Масляницею), котру православна церква включила до свого календаря під назвою «Масляний тиждень» (припадав на лютий — березень). Щоправда, це давньослов'янське свято не дуже зазнало християнського впливу, про що, зокрема, свідчить його магічне спрямування. Щедра трапеза, що супроводжувала Масляну, уособлювала магію родючості, а масляничний розгул був відгомоном давніх весняних шлюбів.
Ідея пробудження, котра становила сутність Масляни, не обмежувалася, однак, пробудженням людських почуттів, а стосувалася оновлення всього живого. Люди намагалися магічними способами прискорити цей процес, звільняючись від зими, смерті, мороку: зокрема спалювали або розривали солом'яне опудало Морани (Мари) — слов'янської богині смерті. При цьому характерно, що вони немовби повертали її землі, аби дати тій силу для нового врожаю. Щоправда, українці мало де зберегли цей архаїчний звичай — на відміну від, скажімо, росіян. Проте Масляна в Україні має свої оригінальні варіанти: наприклад, поширений звичай колодія (колодки), генетично пов'язаний з ритуалом знищення опудала Зими. Пізніше він дещо трансформувався, проявившись і як символ проводів Масляни, і як засіб покарання. В останньому випадку дівчатам та парубкам до ніг прив'язували колоди за те, що вони не одружилися минулого року. Ті у свою чергу відкуповували колодку, ставлячи могорич; дівчата ж могли ще й повернути колодку, даруючи на Великдень своєму обранцеві вишиту хусточку. Подекуди в Україні зберігся і більш архаїчний звичай: жінки, збираючись протягом кількох днів у корчмі, робили над поліном певні магічні дії: у понеділок — сповивали, у вівторок — хрестили, у четвер — одспівували, у п'ятницю — ховали.
Близьке до обрядових дій Масляни давнє весняне свято Юрія (св. Георгія), що відзначається 23 квітня. Як і багато інших дохристиянських свят, воно канонізувалося, однак по суті існують два різних свята: церковне й апокрифічне. Функції давнього свята Юрія надзвичайно широкі; найголовніше ж призначення цього святого вбачається у відмиканні навесні неба та землі: «Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить».
Довкола цієї ідеї будувалася вся система обрядів, ритуалів та прикмет: «на Юрову росу» вперше виганяли в череду худобу, на ній качалися, бо вона цілюща, а дівчата вмивалися нею для краси. Гуцули під Юрія палили вогні, а череду освячували водою; в інших регіонах України влаштовували в полі хороводи, а також громадські трапези.
Головним весняним святом у народі завжди вважався Великдень — свято, котре пізніше християнська церква встановила як Воскресіння Христове. Воно досить органічно поєднувало давні язичницькі ритуали та церковні обряди. Великдень — це цілий обрядовий цикл, який включає такі основні компоненти: Страсний тиждень, що у свою чергу поділявся на Вербну неділю (або суботу) і Чистий четвер; Великдень (Паска) та Світлий (Великодній) тиждень, до якого входили радуниця (шанування предків) і Світлий (Волочильний) понеділок.
У Вербну неділю освячували в церкві лозини верби, якими потім шмагали домочадців та худобу, приговорюючи: «Верба хльос, бий до сльоз, рости на здоров'я»; або: «Верба б'є, не я б'ю, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко». Четвер напередодні Паски (Чистий, або Великий) пов'язувався з очищувальними обрядами і особливо був насичений магічними та символічними діями. Зокрема, люди обливалися водою, принесеною з джерела до схід сонця, — «поки ворон дітей не купав». Прийнято було дзвонити у дзвони, щоб відлякати нечисту силу, та влаштовувати гуляння на церковному подвір'ї. Починаючи з п'ятниці дзвони замовкали, але люди все ж калатали довбеньками у сухі дошки.
Великдень сприймали як найсвітліше свято. У цей день знову по всіх усюдах розносився церковний благовіст (при цьому вважалося, що чим гучніше дзвонити, тим багатший буде врожай). Церква ж проказувала: «Як Христос воскрес, сонце з радості не заходило, і день був великим, тому й назва Великдень. На Воскресіння Господнє одне одного цілуємо з червоним яйцем і мовимо: один — «Христос воскрес!», другий — «Воістину творець неба і землі і всього світу воскрес із мертвих!»
Загалом весняний обрядовий цикл, присвячений небесним силам та їхнім персоніфікованим образам, мав, як правило, аграрне заземлення. Навіть звичайні виробничі дії люди намагалися, бодай символічно, приурочити до певних святих: до Єремії Запрягальника — першу оранку, до Юрія — перший випас худоби і т. д.
Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (29 серпня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Ілліч день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята — богів Лада (з 25 травня по 15 червня), Ярила (3 червня), Громові свята та ін.
Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Саме довкола них вибудовувалися обрядові й магічні дії, пов'язані з шануванням сонця, рослинності, предків і покликані забезпечити врожай. На це спрямовувалися і русалії — перший обрядовий тиждень перед Зеленими святами. У народі він сприймався як Навський Великдень, коли русалки виходили гуляти, водили хороводи і заманювали парубків і дівчат.
З міфологізаціею русалок пов'язаний не тільки русалчин тиждень, а й усі Зелені свята: на русалії дівчата укладають з мавками тимчасовий посестринський союз, на Семик (сьомий четвер після Великодня) здійснюють обряди на честь як русалок, так і всіх залежних покійних. Причому поминки визначалися особливою веселістю й гучністю, аби відлякати нечисту силу. В українців прийнято було перед Трійцею розмальовувати яйця у жовтий колір і роздавати їх дітям у пам'ять померлих «наглою смертю» дітей.
Пора Петрівок (наступний тиждень після Зелених свят) вносить кардинальні зміни в характер літніх свят: у них починають переважати купальські пісні й купальська містерія. Найяскравіше це проявлялося в головному літньому святі — Купала, яке включало декілька свят: починалося воно з Петрівок, а закінчувалося в день Петра (з 23 по 29 червня). Дохристиянське свято Купайла збіглося з пізнішим християнським святом Іоанна Хрестителя, об'єднавшись у єдине свято Івана Купала.
Купальські свята визначаються особливою поетичністю та чарівністю, адже у цей час пробуджувалася всіляка нечиста сила, дозрівало чудодійне зілля, розквітала папороть... Існувало повір'я: хто встигне зірвати квітку папороті (а вона розквітає опівночі, загорається вогнем і тут же осипається), тому відкриваються заховані скарби, а сам він дістане чудодійну силу та знання. Отож, у ніч на Купала (23 червня) сміливі шукали в лісі папороть, дівчата ворожили на вінках, молодь десь над водою запалювала вогні і стрибала через них: купальські вогні та купальська вода мали цілющу та очищувальну силу.
Один із купальських обрядів-ворожінь поетично описав наш сучасник — митрополіт Іларіон: «А на Купайла рано сонце, сходячи, «грає — Купайла звеличає»: міниться в фарбах і танцює, бо цього дня воно жениться. Надвечір дівчата пускають на воду вінки, і з них гадають: куди попливе вінок, туди дівка й заміж піде, а коли вінок стане на воді, не вийде заміж, а коли потоне — помре. Пускають вінки і з свічами, і чия свічка погасне раніше, тій дівчині трапиться нещастя. А то часом парубки ловлять пущені вінки, а дівчата співають...»
Центральне місце у святі займало прикрашання ритуального деревця — купайли (купайлиці, гільця, марени). Ним слугувала гілка верби, вишні або ясеня, прикрашена польовими квітами, паперовими стрічками, запаленими свічками. Довкола купайлиці дівчата водили кругові танки, співали про кохання та сватання. Подекуди його «купали» у воді, а потім розламували й роздавали кожній дівчині — «щоб багатство велося».
Уся купальська обрядовість наскрізь просякнута символікою, яка поєднує елементи солярного культу, аграрної магії, очищувальних та еротичних обрядів: купальські вогні — це відгомін культу сонця, купальська вода — символ цілющої сили, папороть — символ щасливої долі, чудодійна Іванівська роса забезпечувала красу й кохання, а купальське дерево — родючість та щастя.
Найбільшою мірою аграрно-магічна функція проявлялася в літніх святах жнив — обжинках (дожинках). Ці свята базувалися на вірі в те, що польові божества живуть в останньому снопі, — звідси й священне до нього ставлення. Згідно з українськими традиціями, з останніх колосків робили сніп та вінок, оздоблювали їх стрічками та квітами, а вінок вдягали найвродливішій жниці. З піснями її супроводжували до села, де жницю одарювали, а для всіх улаштовували колективну трапезу. Було прийнято зберігати обжинковий сніп до весни, аби зачати з його зерен нову багату ниву.
До жнивних свят належать також Маковія (1 серпня) та Спаса (19 серпня). На Маковія святили мак, зілля та збіжжя, на Спаса — також плоди і мед. Цими святами, власне, й завершувався цикл літньої обрядовості.
Осінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а вбирає окремі, часом розрізнені звичаї та прикмети. Втім їхній загальний характер визначається станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносяться у приміщення, набуваючи форми вечорниць.
Розпочинається осінній цикл із свята Семена (1 вересня), котре колись збігалося з новим церковним роком. Увесь цикл включає такі свята та обряди: Семена, Покрови (1 жовтня), св. Димитрія (Дмитра; 26 жовтня), Кузьми та Дем'яна (1 листопада), Введення (21 листопада), Катерини (24 листопада), св. Георгія (23 листопада), Андрія (30 листопада), св. Варвари (4 грудня) та св. Миколи (6 грудня).
Обряди осіннього циклу переважно були спрямовані на родинне життя. З Покрови починалися весілля (дівчата казали: «Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку»). Цей сезон тривав до Пилипівки (14 листопада), після чого не можна було вже вінчатися: «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри». Те, що весілля припадали саме на перші місяці осені, не є випадковим: вони збігалися зі шлюбними сезонами давнини, і недарма день покровителів шлюбу Козьми та Дем'яна відзначався саме у цей період. Інші свята осіннього циклу також пов'язані з одруженням чи ворожінням про обранців. Ворожили і на Введення, і на Катерини, і на Андрія, причому «арсенал» цих ворожінь був надзвичайно різноманітний.
Крім суто родинного спрямування, свята осіннього циклу позначали і стадіальність природи, так би мовити, «колесо часу». Найбільш виразно це проявлялося у святі Дмитра. Символічно, але саме св. Дмитро, згідно з уявленнями, тримає у себе ключі, якими замикає землю аж до приходу св. Юрія. Останній, приїхавши на білому коні, відмикав тими ключами землю на весну. Отже, коло аграрного календаря замикалося, і все починалося спочатку.
---| література |---------------------------------------------------------------------
Сумцов Н. Ф. Культурные переживания. Киев, 1890;
Беньковский И. Смерть, погребение и загробная жизнь по понятию и верованию народа // Киев. старина. 1896. № 54;
Шухевич В. Гуцульщина. Львов, 1899—1908. Т. 1—5;
Воропай О. Звичаї нашого народу: Етногр. нарис: У 2 т. Мюнхен, 1958;
Весілля: У 2 кн. Київ, 1970;
Здоровега Н. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. Київ, 1974;
Курочкін О. В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність. Київ, 1978;
Соколова В. К. Весенне-летние календарные обряды русских, украинцев и белорусов. Москва, 1979;
Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. Вінніпег, 1981;
Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження. Київ, 1983;
Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. Київ, 1988;
Этнография восточных славян. Москва, 1987;
Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. Москва, 1991;
Супруненко В. П. Народный дневник. Днепропетровск. 1991;
Культура і побут населення України. Київ, 1991;
Українська минувшина: Ілюстр. етногр. довідник. Київ, 1993;
Успенский П. Д. Новая модель Вселенной. Санкт-Петербург, 1993.