Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Соціальне управління — це складна динамічна система, кожний елемент якої продукує, передає, сприймає, перетворює регулюючі впливи таким чином, що вони зливаються врешті-решт в те, що потрібно суспільству, — задану впорядкованість суспільного життя.
Перефразовуючи вислів Ю. М. Козлова, зазначене можна подати іншими словами — це управління, яке здійснюється в певному масштабі спеціальними суб'єктами — органами управління, це повсякденна, врегульована нормами права виконавча, розпорядча, координуюча і контрольна діяльність щодо управління фінансово-економічною, соціально-культурною та іншими сферами певної соціальної системи.
З погляду теорії інформації у соціальних системах організаційні структури управління соціальними системами, незалежно від їх рівня, здійснюють:
Інформація, яка здатна забезпечити потреби управління соціальними системами, це не тільки інформація у нормах права (правова інформація), а й інша соціально-значима інформація, що утворюється, циркулює і зникає в різних рівнях соціальних систем. Для того щоб орган управління соціальними системами міг функціонувати, йому, як і будь-якій людині, потрібно забезпечити себе інформацією.
З'ясування суті організаційно-правового аспекту інформаційного забезпечення дає можливість визначитися:
Для цього визначимося в категорії "забезпечення". Слово "забезпечення" означає дію, а також зберігання, виконання чогось, гарантує здійснення того чи іншого процесу. Таким чином, коли говорять про якесь часткове забезпечення управління, вказуючи на його конкретний якісний аспект (наприклад, інформаційний), то мають на увазі передусім комплекс засобів, умов і дій, що гарантують нормальне проходження управлінських процесів.
З метою з'ясування поняття інформаційного забезпечення треба знати, що саме мусить бути забезпечене. Якщо йдеться про забезпеченість системи управління множиною інформації, тобто про її наявність, то воно вичерпується, завершується, стає реальним з її появою.
Якщо ж йдеться про забезпечення організованості системи управління, упорядкованості взаємодії, функціонування її складових компонентів, то під забезпеченням слід розуміти організаційну діяльність.
На нашу думку, в це поняття повинен включатися комплекс взаємозв'язаних методів, заходів і засобів (науково-методичного, соціально-політичного, техніко-економічного й організаційно-правового характеру тощо), які реалізують створення і функціонування інформаційних технологій — процесів збору, передачі, переробки, зберігання та видачі (відображення), а також використання інформації з метою здійснення ефективної діяльності органів управління соціальними системами.
До поняття "інформаційне забезпечення" обґрунтовано віднесений організаційний аспект, який вказує на головні напрями правового регулювання саме інформаційного забезпечення.
Таке значення цього терміна може бути співвіднесеним з організацією діяльності, пов'язаною зі збором, реєстрацією, передачею, зберіганням, опрацюванням і поданням інформації.
Поняття "інформаційне забезпечення" найбільше відповідає поняттю створення і підтримки відповідних організаційно-функціональних характеристик системи соціального управління. Тобто існують об'єктивні причини для виділення трьох значень поняття "інформаційне забезпечення":
У практиці управління соціальними системами всі зазначені аспекти змісту інформаційного забезпечення нерозривні. У цій роботі інформаційне забезпечення розглядається у такому змісті.
Інформаційне забезпечення систем управління — це поєднання усієї інформації, що використовується, специфічних засобів і методів її опрацювання, а також діяльності фахівців щодо ефективного використання даних, відомостей, знань в організації управління конкретною соціальною системою.
Продуктивне інформаційне забезпечення складається тільки з об'єктивних, своєчасних, достовірних відомостей, які оцінюються як корисні знання (інформація). Із загального потоку даних вилучаються тільки відомості, які потрібні для певного рівня управління соціальними системами, зрозумілі цьому рівню і зменшують його ентропію (невизначеність). Інші дані утворюють так званий у теорії інформації шум.
З погляду теорії інформаційного забезпечення управління соціальними системами, інформація — це результат аналітико-синтетичного опрацювання даних (відомостей) щодо об'єкта управління, що підтримує його функціонування.
Виходячи зі змісту такої сутності категорії "інформація", виникає необхідність визначення категорії "інформаційно-аналітична робота" як вид забезпечення управлінської діяльності. Інформаційно-аналітична робота — це постійна дослідна діяльність (функція процесу управління), що охоплює своїм змістом широкий комплекс організаційних заходів і методичних прийомів для вивчення і оцінки інформації про зовнішні та внутрішні фактори функціонування системи управління щодо виконання визначених для неї мети і завдань.
Слід зазначити, що інформаційно-аналітична робота (у вузькому змісті — опрацювання інформації) здійснюється переважно свідомо. Хоча на рівні мистецтва управління інформація може бути результатом евристики — підсвідомого опрацювання відомостей (даних) щодо об'єкта управління. У зазначеному контексті, наприклад, для однієї людини (як суб'єкта управління) якісь конкретні дані стають інформацією, для іншої — ні. Таким чином, інформація має переважно порівняльний характер. Мистецтво інформаційно-аналітичної роботи можна порівняти з народним висловом: побачити в краплинці води всю велич моря.
Зазначене поняття є вужчим за значенням категорії "інформаційно-аналітичне забезпечення". На наш погляд, з урахуванням сегмента аналітичної роботи більш доцільним є вживання категорії "інформаційно-аналітичне забезпечення".
На практиці інформаційне забезпечення охоплює систему руху і перетворення інформації, включаючи класифікаційні переліки всіх даних, методи їх об'єктивного вираження, кодування, зберігання та передачі.
З погляду теорії інформації, інформація, яка оброблюється в системі управління, є предметом управлінської праці. У цьому зв'язку особливого значення набуває інший зміст інформаційного забезпечення як напряму управлінської діяльності. І хоча його дослідженню приділяється багато уваги, стосовно його складу ще не існує спільної думки.
Зокрема, представники теорії інформації розуміють під інформаційним забезпеченням сукупність методів і засобів, що забезпечують функціонування інформаційних процесів.
Розробники в галузі проектування й експлуатації сучасних багатопроцесорних і багатомашинних систем поняття інформаційного забезпечення визначають як сукупність єдиної системи класифікації та кодування техніко-економічної інформації, уніфікованої системи документації, що певним чином організовані та описані за допомогою технічних засобів, які застосовуються для обслуговування користувачів різної відомчої підлеглості.
Види інформаційно-аналітичної діяльності
У системі управління існує значна кількість проблем, проблеми характеризуються інформаційною відкритістю і невизначеністю меж проблемної галузі, унікальністю кожної ситуації, високими вимогами до оперативності прийняття рішень за умови фрагментованості та протирічивості інформації і потребують інформаційно-аналітичного забезпечення.
До аналітичної діяльності відносять ті процедури і процеси інтелектуальної діяльності, які мають ознаки творчості, породжують нову інформацію, дозволяють виявляти нові проблеми або їх аспекти, пропонувати нетрадиційні способи їх вирішення .
Зростає інтерес управлінських структур до методів і засобів аналітичної роботи, посилюється роль різних видів експертизи (правової, фінансової, макроекономічної, міжнародної, науково-технічної та ін.).
Надання особі, що приймає рішення, аналітичного продукту, який є не просто впорядкованим набором окремих фрагментів проблемної галузі, а цілісною картиною, яка відображає об’єкт управління у зручному для сприйняття ракурсі, містить пропозиції варіантів альтернативної поведінки і можливих наслідків, дає можливість сприймати об’єкт у його динаміці.
Інформаційно-аналітична діяльність характерна перш за все для політичних, економічних досліджень з метою прийняття рішень у сфері управління. Інформаційно-аналітичні служби органів влади і управління покликані моделювати соціологічні аспекти, здійснювати прогнозування політичних конфліктів, результатів голосування, здійснювати аналітичний моніторинг не тільки явних поточних проблем, а і виявляти проблемні ситуації, проводити ситуаційний аналіз та вирішувати інші завдання соціального, політичного, фінансового, екологічного моніторингу.
Розрізняють моніторингові, ініційовані і кумулятивні аналітичні дослідження.
1. Моніторингові дослідження призначені для довготермінового аналітичного спостереження за розвитком певної ситуації з метою забезпечення можливості апріорного синтезу управлінських рішень, які мають профілактичний або упереджуючий характер.
Моніторинг - безперервне спостерігання за станом оточуючого середовища і управління ним шляхом своєчасного інформування про можливості настання несприятливих, критичних або неприпустимих ситуацій.
Моніторингові дослідження передбачають одержання статистичних або змістовних показників, які характеризують об’єкт спостереження і які можна виміряти. Система спостережень будується на фіксації дискретних кількісних характеристик об’єкта спостереження, накопичуванні цих відомостей і на можливості шляхом інтелектуальної інтерпретації 43
одержаних відомостей зробити висновки про якісний стан об’єкта. Моніторинг ґрунтується на спостереженні типових рис у поведінці об’єктів спостереження і на своєчасній фіксації на їх фоні різних відхилень від норми.
Інформаційно-аналітичний моніторинг – вид інформаційної діяльності, пов’язаний з процесами аналізу, синтезу інформації із застосуванням методів моделювання, експертного оцінювання, діагностики і прогнозування, що реалізуються у режимах постійного збирання інформації з традиційних і нетрадиційних джерел з метою регулярного інформаційного забезпечення користувачів.
Моніторингові аналітичні дослідження, як правило, регламентуються етапами обробки інформації, обраною тематикою і фіксованим переліком джерел. Головне в моніторингових дослідженнях – чітка орієнтація на конкретну постановку задачі і цілеспрямовану змістовну обробку інформації.
2. Ініційовані аналітичні дослідження проводяться за раніш незапланованими дорученнями керівництва або в результаті виявлення при проведенні моніторингових досліджень нових проблемних ситуацій.
Ініційовані дослідження вирізняються істотним впливом чинників невизначеності цілей і суб’єктивності критеріїв оцінки рішень, які приймаються. Важливе значення в цьому процесі надається виявленню індикаторів, формальних характеристик, якісних і кількісних показників, які відображають аналітичну динаміку ситуації. Це завдання передбачає вивчення вітчизняного і зарубіжного досвіду вибору інформаційних індикаторів даної проблемної ситуації, наявні державні і комерційні джерела інформації, оцінити взаємозалежність значень покажчиків з урахуванням динаміки в часі та ін. Вибір індикаторів має проводитись під безпосереднім змістовим контролем кінцевого користувача з урахуванням сформульованої ним задачі аналітичного дослідження. Для виявлення і формулювання характеристик досліджуваної ситуації необхідно забезпечити аналіз і оцінку альтернативних характеристик ситуації з урахуванням їх суб’єктивно-інтуїтивних оцінок експертами-аналітиками.
У результаті ініціації або одержують кінцевий аналітичний результат із структуризацією проблеми, або починається моніторинговий аналітичний процес, або проводиться кумулятивне аналітичне дослідження.
3. Кумулятивні дослідження характеризуються високими вимогами до оперативності їх проведення, використанням спеціалізованих методів опрацювання експертної інформації.
Кумулятивні дослідження проводяться на основі ситуативної обробки інформації групами керівників та/або експертів-аналітиків. У цих дослідженнях широко застосовується методологія групових експертних 44
процедур (метод “комісій”, метод “мозкової атаки”, метод “ситуаційного аналізу”, процедура “Дельфі” та ін.).
Одним із видів інформаційно-аналітичного моніторингу є комунікативний аудит, який передбачає вивчення повідомлень про фірму і повідомлень, розповсюджуваних від лиця фірми і здійснюваний для визначення результативності комунікативної політики, яка проводиться організацією.
Поняття “комунікативна політика” може застосовуватись у таких значеннях:
1. Перспективний курс дій підприємства і наявність у нього обґрунтованої стратегії використання комплексу комунікативних (комунікаційних) засобів взаємодії з усіма суб’єктами маркетингової системи, яка забезпечує стабільну і ефективну діяльність з формування попиту і просування товарів і послуг на ринок.
2. Комплекс заходів із забезпечення ефективної взаємодії бізнес-партнерів, організації реклами, методів стимулювання збуту і зв’язків із громадськістю.
Система інформаційного забезпечення управління ефективно функціонує за таких умов:
− спеціальна підготовка спеціалістів широкого профілю, які добре обізнані з відповідною тематикою і завданнями, які стоять перед організацією;
− чітке визначення методів, форм і видів інформаційного обслуговування для забезпечення його оперативності і компактності.
2.Система державного управління складається із повсякденного здійснення певних функцій. Термін «функція» застосовують для позначення діяльності будь-яких державних органів незалежно від їх мети. Функціонувати — значить діяти, бути в дії, виконувати обов'язки. Функція є і обов'язок, і коло діяльності, і призначення. Функція управління як поняття — це певний напрям спеціалізованої діяльності виконавчої влади, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю.
Характер завдань, пов'язаних з управлінням, впливає на сутність управлінських функцій. Завдання, що здійснюються органами державного управління, є вельми різноманітними. Кожна управлінська акція передбачає наявність певної мсти та використання для її досягнення відповідних засобів. Сутність та призначення управлінських функцій обумовлені системою соціально-економічних, соціально-політичних та інших чинників, що існують у державі.
Відповідно до ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Змістом виконавчої влади як самостійного виду державної діяльності є комплекс функцій, в яких безпосередньо знаходить свій прояв владно-організуючий зміст державного управління, яке здійснюється в різних процесуальних формах через постійний інформаційний обмін між суб'єктом та об'єктом управління на основі прямих та зворотних зв'язків. Функція управління пов'язує в одне ціле запланований результат, практичну діяльність по виконанню намічених завдань та одержаний результат.
Функції управління — це відносно самостійні та однорідні частини змісту управлінської діяльності, в яких виражається владно-організуючий вплив суб'єкта управління на об'єкт.
Отже, функцію державного управління можна визначити як частину управлінської діяльності держави, що здійснюється на основі закону чи іншого правового акта органами виконавчої влади притаманними їм методами для виконання завдань державного управління.
Функції виконавчої влади, як вже підкреслювалося, є відносно самостійними та універсальними. Існують різні підходи щодо їх класифікації. Їх поділяють на політичні та технічні функції, або функції загального управління і спеціалізовані функції, функції здійснення суверенітету (зовнішнього і внутрішнього), економічні, соціальні, соціально-виховні функції тощо.
Найбільш поширеною у вітчизняній літературі є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні.
Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються. Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль. Ця класифікація побудована на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.
Функція прогнозування. Необхідність у прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв'язувати як повсякденні завдання, так і перспективні проблеми. Прогнозування — це наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів, притаманних суб'єкту і об'єкту управління. Прогнозування обумовлене також характером об'єкта управління, що відрізняється значною динамічністю. Не можна здійснювати управлінські дії без знання їх наслідків. Тому управлінська система повинна бути прогнозованою. Державне управління покликане вирішувати довгострокові, перспективні завдання, розв'язання яких відбуватиметься в умовах певної невизначеності, якщо органи виконавчої влади не матимуть прогнозів. В управлінському процесі прогнозування використовується і як функція, і як принцип, і як метод управління. Тому органи виконавчої влади повинні розробляти прогнози, управляти ними, вирішувати свої завдання на їх підставі.
Функція планування присутня на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних, культурних та ін.), розробленні програм, за допомогою яких повинна бути досягнута мета. Шлях реалізації функції планування має такий схематичний вигляд: необхідність — завдання — функція — рішення (мета). Методика планування ґрунтується на принципах науковості, комплексності, багатоваріантності рішень, виборі оптимального варіанту, нормативності та ін.
Функція організації пов’язана зі створенням організаційного механізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керовані системи, а також зв'язки і відносини між ними. Особливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність всіх інших функцій управління. Зміст функції організації включає створення органів управління, побудову структури апарату управління, формування управлінських підрозділів, ланок, розроблення положень про органи управління, встановлення взаємозв'язків між управлінськими структурами, підбір та розстановку кадрів та ін. Організація означає також реорганізацію та ліквідацію органів управління, підприємств, установ.
Завдяки функції регулювання досягається необхідний стан упорядкування та стійкості системи управління. Регулювання охоплює головним чином поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань та заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об'єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються у заданому напрямку та відповідно до встановленої програми. Необхідність оперативного регулювання обумовлена виключно мобільністю самого управління. Здатність управлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулювання.
Координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджуються дії не тільки керівників усередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.
Функція обліку пов'язана зі збиранням, передачею, зберіганням та переробленням даних, реєстрацією і групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність та витрати ресурсів і т. ін. Облік є передумовою контролю.
Функція контролю має свої особливості відносно всіх інших функцій. Так, якщо планування ставить завдання, організація приводить систему управління в стан можливості виконання цього завдання, то контроль характеризується універсальністю стосовно управлінської системи. Контроль покликаний постійно надавати інформацію про дійсний стан справи щодо виконання завдань.
Контроль починається з одержання інформації про дійсний стан керованого об'єкта та закінчується прийняттям рішень, які передбачають відповідну корекцію в системі управління для досягнення запланованої мети. Контроль ґрунтується на принципі зворотних зв'язків, які існують при будь-якій взаємодії суб'єкта і об'єкта в системі управління. Кожна загальна функція управління перебуває у взаємозв'язку з іншими.
Розглянуті загальні функції управління необхідні для здійснення державного управління як на загальнодержавному, так і на регіональних, місцевих, галузевих рівнях.
Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкта чи об'єкта управління.
До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), у системі органів виконавчої влади належать:
забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;
розроблення проекту Закону про Державний бюджет та забезпечення його виконання;
розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку держави та інші, перелічені в ст. 116 Конституції України.
Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави. Серед них такі: керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях; призначення за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних організацій та припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів); прийняття у разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак і нагородження ними та ін.
Розмежування функцій існує й на нижчих рівнях державної виконавчої влади. Так, місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують здійснення таких основних функцій: виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; підтримання законності та правопорядку; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку;
програм охорони довкілля; підготовка та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів;
взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Управлінські функції в АРК здійснюються на підставі розділу Х Конституції України, особливо ст. ст. 134, 136, 138. Розмежування функцій здійснюється також на усіх рівнях галузевих систем управління.
Перелік основних спеціальних функцій виконавчої влади свідчить про те, що вони є численними та різноманітними, але разом з тим взаємопов'язаними як завдання, що розв'язуються органами управління. Порівняння загальних функцій зі спеціальними приводить до висновку, що перші пов'язані з процесами державного управління, тобто проявляються у будь-яких взаємодіях відповідних керуючих та керованих систем. Зміст же спеціальних функцій становлять не загальні закономірності, а особливості взаємодії конкретних суб'єктів та об'єктів державного управління.
Спеціальні функції можна згрупувати за типами основних завдань (особливо на вищому рівні): це добір кадрів та їх розстановка, складання бюджету, здійснення довгострокових цілей та подолання кризових ситуацій. Особливо велике значення в діяльності виконавчої влади надається прийняттю і здійсненню довгострокових цілей, тоді як кадрова та бюджетна політика належить до категорії засобів, але не мети. Такий напрям діяльності виконавчої влади, як подолання кризових ситуацій, е особливим. Маються на увазі будь-які кризи — загальнонаціональні чи місцеві, від стихійного лиха (землетруси, повені) до загального страйку, проблеми та події, які можуть порушити громадський порядок, суспільну безпеку (наприклад, спори про благоустрій в тій чи іншій місцевості, захоплення заручників терористами, викрадення літака, неприпустимий тиск з боку іншої держави на інтереси нашої держави та інші конфліктні ситуації). Особливість кризових ситуацій полягає в тому, що рішення повинні бути швидкими, оперативними, наочними і такими, що стосуються різних органів управління, установ, підприємств, які в цій ситуації координують свої дії. Функція координації (зовнішня) у подібних ситуаціях є домінуючою.
Спеціальні функції (як найчисленніші) поділяються на види залежно від сфер управління. Така специфічність функцій присутня у сферах економіки, соціально-культурній, адміністративно-політичній.
Подальша диференціація функцій, обумовлена особливостями об'єктів управління, відбувається усередині цих сфер управління завдяки допоміжним функціям. Основне їх призначення — забезпечення обслуговування процесів загальних та спеціальних функцій. За їх допомогою створюються необхідні умови для нормальної діяльності управлінських структур.
Така класифікація функцій є найбільш поширеною (хоча вона і суперечлива) не тільки в теорії, а й на практиці управління. За критерієм забезпечення потреб допоміжні функції класифікують за наступними групами: а) у цілепокладаючій організації — прогнозування, стратегічне та поточне планування; б) у необхідних ресурсах — фінансування, матеріально-технічне постачання, транспортне обслуговування, стимулювання, трудові ресурси, кадрове забезпечення; в) у впорядкованості, погодженості в діях — керування, координація, організація, контроль та ін.; г) у постійному вдосконаленні самої системи управління — організація, діагностування, проектування, організаційний розвиток тощо.
Наведене розмежування функцій державного управління має умовний характер, оскільки в дійсності, на практиці вони переплітаються, взаємодіють між собою в єдиній системі впливу суб'єкта на об'єкт управління.
Використана література:
Коментар до Конституцій України. — К., 1996.
Муниципальное право. — М., 1997.
Овсянко Д. М. Административное право. — М., 1997.
Тихомиров Ю. А. Публичное право. — М., 1995.
Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. - М., 1998.
Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1985.
Інформатизація законодавчої, нормотворчої, право застосовної та правоосвітньої діяльності: Посібник / Л. Є. Горьовий, М. Я. Швець, Т. Г. Дрогаль та ін. — К.: Парламентське видавництво, 1999.
Інформаційні технології та захист інформації: Збірник наук, праць. — Запоріжжя: Юрид. Ін-т МВС України. — 1998. — Вип. 2.
Інформаційному суспільству України інформаційне законодавство (щодо питань реформування у сфері суспільних інформаційних відносин) / Р. Калюжний, В. Гавловський, М. Гуцалюк, В. Цимбалюк // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні. — К. — 2001. — № 2.
Інформаційне суспільство. Дефініції... / В. М. Брижко, А. А. Орехов, В. С Цимбалюк, О. Н. Гальченко, А. М. Чорнобров) /Під ред. P. А. Калюжного, М. Я. Швеця. — Київ: Інтеграл, 2002.
Калюжный Р. А. Научно-технический прогресе в деятельности правоохранительных органов. — К.: Наук, думка, 1990.
Калюжний Р. А., Цимбалюк В. С. Вдосконалення інформатизації ОВС України — передумова покращення їх діяльності в боротьбі зі злочинністю // Правова система України: теорія і практика. — К., 1993.
Калюжний Р. А., Цимбалюк В. С Інформатизація державного управління і національна безпека України // Розбудова держави. 1993. — №8.
Калюжний Р. А., Цимбалюк В. С Розбудова держави та інформатизація державного управління // Розбудова держави. — 1994. — №2.
Мартиненко Василь Миколайович. Державне управління: шлях до нової парадигми (теорія та методологія) / Національна академія держ. управління при Президентові України. Харківський регіональний ін-т. — Х. : Видавництво ХарРІ НАДУ "Магістр", 2003. — 218с.
Нижник Ніна Романівна, Дубенко Світлана Дмитрівна, Мельниченко Віктор Іванович, Плахотнюк Н. Г., Мосов С. П. Державне управління в Україні: організаційно-правові засади: Навч. посіб. / Українська Академія держ. управління при Президентові України / Ніна Романівна Нижник (ред.). — К. : Видавництво УАДУ, 2002. — 164с.
Оболенський Олексій Юрійович. Державне управління та державна служба: сучасні напрями розвитку / Одеська національна юридична академія. — О. : АО БАХВА, 2003. — 319с.
Райт Глен. Державне управління / Інститут держ. управління та самоврядування при Кабінеті Міністрів України / Василь... Івашко (пер.з англ.). — К. : Основи, 1994. — 190с.
СтеценкоСемен Григорович. Адміністративне право України: навч. посібник. — К. : Атіка, 2007. — 624c.
Цвєтков Віктор Васильович. Державне управління: основні фактори ефективності: Політико-правовий аспект / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, Академія правових наук України. — Х. : Право, 1996. — 164с.
3. «Координація» — упорядкування, погодження, сполучення, приведення до ладу, у відповідність (дій, понять, складових частин чогось)». Базуючись на цьому визначенні, можна сказати, що координація означає погодження шляхом упорядкування, приведення системи у відповідність. За допомогою координації, таким чином, досягається упорядкування системи, погодженість функціонування її елементів. Без координації як засобу упорядкування частин та елементів системи немає власно, і самої системи.
Вперше визначення координації у своїй праці приводить П.М. Керженцев, він пише: «Координація, тобто узгодження праці, як правило зустрічається між тими елементами організації системи, які знаходяться на одному рівні, тобто не підпорядковані і не керують один одним, а перебувають в стані рівноправності.
Дуже близьке за змістом значення координації наводить польський вчений Я. Зеленевський. «Координація, — пише він, — являє собою різновид взаємодії, що характеризує відносини між організаційними підрозділами, що складаються з неузгоджених, розчленованих елементів... Координація (взагалі є взаємозв’язок між організаційними підрозділами, що являють собою предмет горизонтальних зв’язків між ними) на відміну від «вертикально» службових і функціональних зв’язків, які проходять між ними».
А. Лунєєв розглядає координацію в управлінні як «узгодження» і встановлення доцільного співвідношення дій різних органів, їх структурних підрозділів, а також службовців для досягнення певних цілей з найменшими затратами сил та засобів. Автор визнає можливість здійснення координаційної діяльності не тільки між рівними згідно з ієрархією органами, що характерно для вищенаведених поглядів, але й між елементами системи, які знаходяться на різних управлінських рівнях. Метою такої діяльності є підвищення ефективності роботи апаратів управління.
Ґрунтуючись на тлумаченні термінів «координація» та «взаємодія» в значенні погодженості, наведені автори вважають їх близькими за змістом, а деякі навіть тотожними. Деякі автори, користуючись терміном «координація», взагалі не вживають терміна «взаємодія».
Деякі автори вважають, що координація — це діяльність щодо здійснення організації взаємодії, що поняттям «координація» охоплюється поняття «взаємодія».
Г.Г. Зуйков, визначаючи координацію, наводить нові характерні ознаки, які дозволяють відмежувати її від інших взаємопов’язаних і близьких за значенням понять. Він стверджує, що «координація — це діяльність суб’єкта управління по відношенню до підлеглих органів, на відміну від взаємозв’язку вона містить в собі елементи підпорядкування рішенням координуючого органу».
З наведеним вище визначенням, в цілому можна погодитися, зазначаючи те, що автор проводить розмежування не від «взаємодії», як він пише, а від «організації взаємодії».
Деякі автори вважають, що між координацією та взаємодією відсутня різниця за сутністю і розрізняються вони між собою тим, що при координації погодженість досягається за рахунок власних повноважень суб’єкта управління, в той час як при взаємодії вона досягається за допомогою домовленостей рівних за своїм становищем партнерів.
Наведені вище визначення дозволяють назвати наступні ознаки координації:
1) координація за своїм характером є діяльність суб’єкта управління;
2) у процесі координації проявляються власні ознаки цієї діяльності;
3) вплив суб’єкта на об’єкт згідно із законом ієрархії;
4) об’єктами координації можуть бути лише взаємодіючі служби, підрозділи, органи які є підсистемами в системі правоохоронних органів;
5) мета координації — направлення діяльності взаємодіючих підсистем на виконання загальних для них завдань;
6) загальні завдання вирішуються кожним із взаємодіючих органів самостійно, автономно.
На мою думку, у поняттях «координація» та «взаємодія» є істотні відмінності. Більше того, не зовсім логічне (правомірне) навіть саме питання про порівняння цих понять, оскільки це цілком різні за своїм значенням поняття, співвідношення яких з відомою часткою умовності може бути відображено в схемі: причина (координація) — наслідок (взаємодія) з урахуванням того, що не завжди наслідком координації може бути взаємодія, також як причиною останнього — координація, і що можливо взаємопроникнення їх одне в одне.
Узагальнюючи точки зору різних авторів, можна навести декілька найбільш значущих у теоретичному і прикладному аспекті варіантів розуміння терміна «координація», а саме:
- функція управління (як процесу) і діяльності апарату управління;
- самостійна функція управління;
- невід’ємний елемент будь-якої функції управління;
- мета управління;
- означає погодженість дій тільки підпорядкованих сторін і т. ін.
Одже, координацію можна розглядати як провідну функцію державного управління, направлену на узгодження і досягнення загальної для елементів конкретної соціальної системи мети , тобто — взаємодію.
Наведене поняття координації є загальним для будь-якої соціально-керованої системи, хоча стосовно конкретної системи зміст ряду загальних ознак може змінюватися, відображаючи особливості та умови її функціонування.
Виділяють два види координації: вертикальну і горизонтальну.
Вертикальна координація - це управлінські відносини, які виникають між вищим і нижчим органами виконавчої влади. При цьому суб'єкти зв'язків можуть перебувати в організаційній залежності (один з них підпорядкований іншому), а можуть і не перебувати в ній. Так, наприклад, Міністерство юстиції України, згідно з п. 4 Положення про Міністерство юстиції, координує діяльність місцевих органів виконавчої влади (котрі не підпорядковані йому) щодо правової освіти населення. Горизонтальна координація виникає між двома або більше органами,що перебувають на одному організаційному рівні системи органів. Наприклад, коли те саме Міністерство юстиції координує діяльність центральних органів виконавчої влади щодо правової освіти населення.
Горизонтальна координація може бути двох видів:
а) коли суб'єкти юридично нерівні, оскільки один з них наділяється державно-владними повноваженнями щодо іншого;
б) коли відносини виникають за умов компетенційної рівності суб'єктів.
В літературі виділяються також й інші види координації: узгодження, ієрархічна координація, предметно-технологічна, штабна та інші
ПЛАН:
1. Зміст та значення інформаційно-аналітичного забезпечення державного управління.
2. Поняття та класифікація функцій державного управління, їх сутність та зміст.
3. Поняття та основні елементи взаємодії й координації.