Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 5. Відносини власності в економічному житті суспільства.
План.
1.
Вузловим елементом суспільниїх відносин і економічної системи є відносини власності.
Власність - дуже складна категорія, яка з з різних боків вивчається суспільними науками і характеризується різними аспектами політичними, морально-психологічними, соціальними, юридичними та економічними
Поняття «власність» використовують у двох значеннях: економічному та юридичному.
Спочатку власність розглядали як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак речі самі по собі не є власністю, так як і золото не є грошима. Вони перетворююються на гроші тільки зза певних економічних відносин.
Це стосується і власності. Головною її характеристикою є не річ і не відношення людини до речей , а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших. Тому:
з економічного погляду власність — це виробничі відносини між суб'єктами господарювання з приводу привласнення об'єктів власності (земля, засоби виробництва, знання, інформація, робоча сила тощо).
Суб»єктами власності можуть бути :
Такий підхід дає змогу встановити:
Варто зауважити, що категорія «привласнення» породжує свій антипод - категорію «відчуження».
Віжчуження - це позбавлення суб»єєкта прав на володіння, користування та розпорядження об»єктом власності.
Привласнення та відчуження – це парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Якщо одни заявляє, що «це моє», це все одно, що він заявив іншим : «це не ваше».
Тому процес привласнення-відчуження - це дві діалектичні сторони сутності відносин власності.Суперечність в системі «привласнення-відчуження» євнутрішнім джерелом розвитку відносин власності.
Як бачимо, відносини власності охоплюють всю економічну систему, визначають характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту, його обмін та розподіл, впливають на інтереси різних верств населення.
Інтереси мають суперечливий характер, що може призвести до конфліктів, і навіть війн. Це потребує надання економічним відносинам характеру правових, тобто суб'єкти відносин власності мають бути носіями певних потреб і обов'язків.
Держава з»являється як певний інститут, що встановлює права власності.
З юридичного погляду власність характеризує майнові відносини з приводу привласнення та використання людьми , матеріальних і духовних цінностей, які закріплені системою чинного законодавства кожної країни , також міжнародними правовими нормами.
Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин., тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав та обов»язків.
Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними ознаками –
- володіння – відносини , пов»язані з наявністю у того, чи іншого суб»єку об»єктів власності з господарським володінням ним. Саме по собі володіння ще не означає власності ( володарем об»єкту може бути і орендар).
- користування - відносини між людьми щодо вилучення корисних властивостей з об»єктів власності, а також отримання відповідного доходу;
- розпорядження – вища категорія прав власності, яка передбачає , що розпорядник об»єкта є його повним власником, тому має право самостійно вирішувати його долю, а саме продавати, обмінювати, дарувати, здавати в оренду.
Розвинені країни у своїй практичній діяльності користуються системою прав власності, розробленою англійським юристом А. Оноре, яка містить такі елементи:
2.
Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два основних підходи : вертикально-історичний і горизонтально-структурний.
Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються в процесі тривалої еволюції суспільства і змінюють одна одну.
На перших етапах розвитку людства використовувалися колективні форми власності, тому що тільки поєднуючи свої зусилля людина могла протистояти жорстокій природі.
Згодом розвиток продуктивних сил та самої людини приводять до появи нового типу власності – приватної. Ці два типи власності ( приватна та суспільна) на різних етапах розвитку суспільства приймають різні конкретно-історичні форми:
Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію власності критеріями якого є
Згідно з цим виокремлюємо два основних типи власності : приватна та суспільна.
Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування та розпорядження об»єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній особі).
Приватний тип власності виступає як сукупність різних форм власності , а саме:
Приватна власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, надає йому певну економічну свободу вибору , стату в суспільстві, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність.
Індивідуально-трудова характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.
Сімейна трудова власність передбачає , що використовується праця членів сім»ї.
Партнерська власність виступає як об»єднання капіталів або майна кількох юридичних або фізичних осіб з метою здійснення спільної підприємницької двяльності. Кожний учасник при цьому зберігає внесену їм частку ( пай) майна чи капіталу.
Корпоративна (акціонерна) власність утворюється завдяки випуску та продажу акцій. Особливість цієї форми в тому , що вона поєднує риси приватної та суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає вартості їхніх акцій, разом з тим через розпорошеність акціонерів, реальне право розпорядження і управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.
Якщо розглядати реалізацію корпоративної форми власності через відносини володіння, розпорядження і користування, то носіями відносин володіння виступають відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди), відносини управління та розпорядження реалізуються власниками контрольного пакету.
Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особичті та колективні інтереси акціонерів.
Упродовж останніх десятиліть у країнах Заходу відбувається процес обмеження економічного простору й діапазону функціонування класичної форми приватно-капіталістичної власності на засоби виробництва, її діалектичне перетворення, зумовлене всебічним розвитком корпоративної форми приватної власності і зростанням внаслідок цього кількості власників, тобто класична приватна власність поступово стає елементом колективної власності, залишаючись при цьому приватною для кожного окремого її власника.
У країнах Заходу корпорації, які є акціонерними підприємствами, виробляють до 90 % усієї продукції. До переваг корпоративної форми власності над приватнокапіталістичною належать: висока виробнича динаміка і можливість акумулювати капітали та засоби будь-якої форми власності для оперативного вирішення виробничих або інших завдань.
Усередині корпорації відбуваються процеси подальшої трансформації власності.
Так, у Франції законодавчо стимулюється внутрішній перерозподіл акцій. Дедалі помітнішою стає тенденція переходу підприємств у повну власність їх персоналу. По суті, йдеться про створення кооперативної форми власності не в результаті об'єднання дрібних індивідуальних власників, а через придбання підприємства його персоналом. Особливого поширення ця форма власності набула в Західній Європі, насамперед у скандинавських країнах.
Наприклад, у Швеції тільки в обробній промисловості налічується понад 100 підприємств, власниками яких є їхній персонал.Уряди підтримують програми надання робітникам акцій для придбання власності, використовуючи їх для запобігання негативним соціально-економічним наслідкам концентрації капіталу в окремих осіб чи держави.
У США для реалізації програм акціонування держава використовує головним чином фінансові важелі. На думку американських фахівців, запровадження цих програм дасть змогу досягти балансу між трьома основними проблемами, що викликають найбільшу стурбованість у суспільстві: соціальною справедливістю, економічною ефективністю і надходженням коштів до державного бюджету.
Акціонування сприяє формуванню багатоукладної економіки і спричинює появу змішаних форм власності.Наприклад, залізнична компанія «Конрейнл» багато років є спільною власністю Уряду США (85 % акцій) та її працівників (15 % акцій).
У Сполучених Штатах Америки внаслідок реалізації програм акціонування кількість компаній, в яких працівникам належить від 1 до 100 % акцій, сягнула 12 тис. Майже 700 компаній повністю належать їхнім персоналам на правах колективної власності. Плани передачі власності реалізують понад 200 великих корпорацій, серед яких такі гіганти, як «Локхід», «Проктер енд Гембл», «Анхойзер-Буш», «Крайслер», «Істерн ейрлайнс», «Кепітел сйрлайнс». У трьох останніх співробітникам належить понад 20 % акціонерного капіталу. Нині загальна кількість працівників в американських компаніях, де здійснюються програми акціонування, становить майже 18 млн, або 10% усієї робочої сили США. Загальна сума акціонерного капіталу цих компаній сягає 60 млрд. доларів.
В Америці вже майже 30 років успішно працює Програма накопичення власності — Employee Stock Ownership Plan (ESOP) — одна з найпрогресивніших організацій суспільної праці, яка робить працівників підприємств власниками акцій своїх компаній. Зрозуміло, що працівники не спроможні тільки за рахунок заощаджень викупити акції своїх підприємств. Це можна зробити шляхом отримання кредиту через ESOP. Володіння працівниками акціями своїх компаній позитивно впливає на продуктивність та ефективність функціонування компаній, а також сприяє досягненню різних цілей, головними з яких є:
- Створення додаткового доходу для працівників. Винагорода, яку отримують найкращі працівники, стимулює ефективність їхньої праці. Виходячи з цього, приблизно 40 % ESOP створювались як плани із забезпечення доходів працівників.
- Можливість викупити акції своєї компанії у тих працівників-власників, що звільняються або виходять на пенсію.
- Можливість запобігти негайному закриттю підприємства власниками з економічних або нших причин.
- Можливість запобігти втраті робочих місць або захиститися від нових потенційно індиферентних чи нелояльних власників.
Не спиняючись на інших цілях, можна зазначити, що рентабельність економічної діяльності фірм, які використовували ESOP, підвищувалася на 3—4 % швидше, ніж у фірм без цієї програми. Таке зростання забезпечило створення приблизно на 50 % більше додаткових робочих місць у цих компаніях.
Таким чином, ідея створення народних підприємств (під якими розуміють підприємства, акції яких належать їх працівникам) с досить перспективною.
У країнах Заходу кожний третій найманий працівник бере участь у перетворенні власності. Зростання кількості суб'єктів власності зумовлює перетворення найманого працівника на співвласника засобів виробництва, або на працюючого власника. Питання про його участь в управлінні виробничо-функціонуючою власністю є досить складним. Часткове розв'язання проблеми полягає в юридично-правовому оформленні повноважень, делегованих менеджеру співвласниками. У такому випадку менеджер стає найманим працівником для співвласників цього підприємства.
У компаніях, якими володіє трудовий колектив, створюються внутрішньозаводські комітети управління, які займаються вирішенням поточних питань діяльності підприємств. У деяких фірмах ці комітети мають статус консультаційних, в інших — їм надано право приймати рішення, що мають законну силу.
Така форма власності сприяє об'єднанню інтересів працівників і керівництва: усі зацікавлені в зростанні та ефективності виробництва тощо. Зазвичай співвласники підприємства живуть територіально близько один від одного. З урахуванням цього виникла ідея «общини» (ком'юніті).
Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва та його результатів.
Суспільна власність існує в двох формах : державній та колективній.
Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи державної влади.
Об'єктами державної власності залежно від рівня влади є природні ресурси (земля, її надра, води, ліси, повітряний простір), засоби комунікації, транспорт, заклади освіти, культури, спорту тощо.
Державна власність поділяється на такі види :
Колетивна форма власності – це така форма відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють певні колективи.
Колективна власність поділяється на такі види :
Крім того, в сучасному суспільстві виокремлюють так звану змішану форму власності, яка поєднує різні власності – приватну та державну, колектину, кооперативну, а також в тому числі і власність іноземних суб»єктів.
3.
Поняття "інтелектуальна власність" (англ. Intellectual property) виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, художній, виробничій та інших сферах.
В 1967 році у Стокгольмі було підписано Конвенцію про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, якою визначено, що до інтелектуальної власності належать права на:
літературні, художні та наукові твори;
виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі;
винаходи у сферах людської діяльності;
наукові відкриття;
промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
захист від недобросовісної конкуренції;
усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.
Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що, за визначенням, є благом не матеріальним і зберігаються за його творцями та можуть використовуватися іншими особами лише з їх дозволу, окрім випадків, визначених законодавством.
Прийнятими, практично у всіх країнах, документами, що засвідчують першість у створенні і права на володіння об’єктами інтелектуальної власності, є патент на винахід, промисловий зразок; свідоцтво на товарний знак, топографію інтегральної схеми, зазначення походження товарів; свідоцтво про реєстрацію твору (в галузі мистецтва, літератури та науки).
У ряді країн, також, видаються патенти на корисні моделі, (зокрема, патенти на корисні моделі, з деякими відмінностями, реєструються в Україні і Росії). Окрім державних органів, свідоцтва про реєстрацію авторських прав на твори також можуть видавати уповноважені авторські товариства.
Усі названі охоронні документами, по суті угодами між державою і заявниками відповідних об’єктів інтелектуальної власності.
Суспільство змушене, на короткий термін, надавати патентно-копірайтну (англ. сopyright – авторське право) монополію, незважаючи на те, що вона, в принципі, для економічного життя є негативним явищем (шкодить конкуренції), оскільки без такої монополії не будуть створюватися нові засоби виробництва і предмети праці, на ринок буде мало надходити нових товарів, загальмується культурно-освітній розвиток.
За названою угодою, держава надає заявникові на певний строк монопольне право на використання об’єкту інтелектуальної власності та заборону використання його іншими особами і охороняє це право (в Україні, і ряді інших країн, 10 і 20 років - на корисну модель і винахід; 15 років – на промисловий зразок; 10 років, з правом безкінечного подовження, - на знак для товарів і послуг; до кінця життя автора, або останнього із співавторів, плюс 70 років після його смерті). Заявник за це ділиться з державою і громадськістю інформацією про суть і зміст об’єкту, і згідний, що об’єкт, після завершення вказаних строків охорони, стане суспільним надбанням і може вільно використовуватися будь-якою особою, або, у випадку його особливої специфіки та/або важливості, може складати державну таємницю (для об’єктів у такому разі видається патент на секретний винахід чи секретну корисну модель).
Слід зазначити, що стосовно необхідності охорони прав інтелектуальної власності існує діаметрально протилежна думка, яка полягає у тому, що саме патентно-копірайтна монополія уповільнює культурний розвиток, зупиняє людський прогрес і ставить більшість інформаційних та інтелектуальних ресурсів під контроль мультинаціональних корпорацій. Прихильники такої думки є у багатьох країнах. Вони, навіть, об’єднуються в свої політичні партії. Подібна піратська партія "Піратська бухта" (Pirate Bay), що є у Швеції, і яка виступає за легалізацію порушення авторських прав, навіть одержала місце у Європейському парламенті.
Але, як би там не було, практично усі держави, задля стимулювання розвитку продуктивних сил, науки, техніки, мистецтва і освіти, на певний проміжок часу, надають патентну і копірайтну монополію, за що творці і винахідники платять державам і, загалом, людству, тим що називається технологічним, науковим і гуманітарним прогресом.
Охоронні документи на об’єкти промислової власності (винаходи і корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг або ж торговельні марки, компонування або ж топографії інтегральних мікросхем тощо) мають національний характер, тобто вони діють на території тільки тієї країни, яка видала охоронний документ.
Разом з тим, для бажаючих розповсюдити охорону об’єкту промислової власності заявленого для реєстрації у будь якій країні-учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20.03.1883р. (набула чинності для України 25.12.1991р.), існує пільговий термін (12 місяців - для винаходу і 6 місяців – для товарного знаку), на протязі якого можна подати заявку на цей же об’єкт у будь-якій іншій країні-учасниці, із збереженням пріоритету за заявкою поданою у першій країні. Такий перехідний пріоритет називається конвенційним.
Умовою надання конвенційного пріоритету є правильне оформлення національної заявки відповідно до внутрішнього законодавства країни.
Охоронний документ на об’єкт інтелектуальної власності видається якщо заявлений об’єкт відповідає умовам надання правової охорони. Винахід можна запатентувати, якщо він є новим, має винахідницький (неочевидний для фахівця) і промислово придатний. Для корисної моделі і промислового зразка такими умовами є тільки новизна і промислова придатність. Що стосується знаку для товарів і послуг, то свідоцтво про його реєстрацію для вибраних товарів і/або послуг можна одержати якщо заявлений знак володіє розрізняльною здатністю.
Охоронні документи на об’єкти інтелектуальної власності видаються за умови сплати відповідних зборів і мита.
Об'єтки авторського права
Твори лiтератури: письмовi твори белетристичного характеру, збiрники творiв.
Твори мистецтва: музичнi, драматичнi, хореографiчнi, аудiовiзуальнi твори; твори образотворчого та прикладного мистецтва, архiтектури, фотографiї; сценiчнi обробки, аранжування, переробки та переклади творiв.
Твори мистецтва: музичнi, драматичнi, хореографiчнi, аудiовiзуальнi твори; твори образотворчого та прикладного мистецтва, архiтектури, фотографiї; сценiчнi обробки, аранжування, переробки та переклади творiв.
Комп’ютерні програми: набір інструкцій, виражених у формі, придатній для зчитування комп’ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети.
Бази даних: сукупність творів, даних, або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, підбір і розташування складових частин якої, та її упорядкування є результатом творчої праці.
Об'єкти суміжних прав
Виконання творів: виконання вперше на територiї України, зафiксовано на фонограмi чи включено в передачу органiзацiї мовлення.
Фонограми і відеограми: мiсце знаходження виробника i перша публiкацiя фонограми — на територiї України, чи протягом 30 днiв вiд дня першої публiкацiї в iншiй державi.
Програми телерадіоорганізацій: мiсце знаходження i здiйснення передач з передавача розташованого на території України.
Об'єкти науково-технічної інформації
Науково-технiчна документація: результати науково-дослiдної, дослiдно-конструкторської, проектно-технологiчної, виробничої та громадської дiяльностi, зафiксованi у формi, яка забезпечує їх вiдтворення, використання та поширення.
Науковi вiдкриття: встановлення ранiше невiдомих, об’єктивно iснуючих закономiрностей, властивостей i явищ матерiального свiту.
Рацiоналiзаторськi пропозицiї: пропозицiя нова i корисна для пiдприємства, якому вона подана i передбачає створення, або замiну конструкцiї виробiв, технологiї виробництва i застосовуваної техніки, або складу матерiалу. Сорти рослин (селекцiйнi досягнення): сорт є новим та вiдповiдає умовам вiдмiнностi, однорiдностi i стабiльностi.
Породи тварин (селекцiйнi досягнення): порода є новою та вiдповiдає умовам вiдмiнностi, однорiдностi i стабільності.
Об'єкти промислової власності
Винаходи: продукт (пристрiй, речовина, штам мiкроорганiзму, культура клiтин рослин i тварин), спосіб, застосування раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням, якщо вiн новий, має винахiдницький рiвень i є промислово придатним. Кориснi моделi: конструктивне виконання пристрою, що є новим i промислово придатним.
Промисловi зразки: форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу i призначені для задоволення естетичних та ергономiчних потреб, якщо вiн новий i промислово придатний.
Топографії інтегральних мікросхем: зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними.
Секретнi об’єкти: об’єкти промислової власностi (винаходи, кориснi моделi i промисловi зразки), що становлять державну таємницю.
Захист від недобросовiсної конкуренцiї: захист через адміністративні чи судовi органи вiд недобросовiсних конкурентних дiй — неправомірне використання ділової репутації підприємця, створення перешкод у процесі конкуренції, неправомірне використання комерційної таємниці.
Засоби індивідуалізації
Знаки для товарiв і послуг: словеснi, зображувальнi, об’ємнi та iншi позначення або їх комбiнацiї, виконанi у будь-якому кольорi чи поєднаннi кольорiв, що вiдповiдають умовам правової охорони.
Зазначення походження товарів (назва мiсця чи географічне зазначення походження товару): визначення, що iдентифiкують певний товар, який походить з певного району чи мiсцевостi країни, коли якiсть або iншi характеристики товару, на яких базується його репутацiя, обумовленi географiчним мiсцем походження товару.
Фiрмовi назви: назва пiдприємства зареєстрованого на мiсцевому (регiональному) рiвнi, що є його вiзитною карточкою i частиною його iмiджу.
Ноу-Хау
Комерційні секрети: (відомості виробничого, організаційного, фінансового та ін. характеру, що складають комерційну цінність, не відомі третім особам і недоступні необмеженому кругу осіб).
Технічна документація: конструкторська, технологічна, проектна, економічна, юридична, призначена для використання у виробництві і реалізації товарів і послуг.
Творчі розробки: незапатентовані винаходи, формули, рецепти, склади, розрахунки, дослідні зразки, результати випробовувань і дослідів.
Системи організації виробництва, маркетингу, управління якістю продукції, кадрами, фінансами, політикою капіталовкладень. Виробничо-комерційний досвід організації виробництва, маркетингу і навчання персоналу
Науково-технічна документація.
До порушення права інтелектуальної власності відносяться:
піратство
плагіат
підроблення та зміна інформації, тощо
Розвитком та захистом інтелектуальної власності в усьому світі займається Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), заснована при ООН в 1976 році.
ВОІВ сприяє підписанню нових міжнародних угод та модернізації національних законодавств, заохочує адміністративне співробітництво між країнами, надає технічну допомогу розвиваючимся країнам і утримує служби, які полегшують міжнародний захист винаходів, знаків та промислових зразків.
При ВОІВ діє центр по арбітражу та посередництву. З 1999 року ВОІВ надає послуги по врегулюванню суперечок, які виникають при реєстрації та використанні найбільш поширених типових назв доменів в Інтернеті (.com, .net, .org).
ВОІВ здійснює управлання 21 угодою, які охоплюють основні аспекти інтелектуальної власності. Двома ключовими угодами є Паризька конвенція про охорону промиcлової власності (1883) та Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів (1886).
Україні діють такі законодавчі акти по захисту інтелектуальної власності, як закони України
«Про авторське право і суміжні права»
«Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»
«Про охорону прав на промислові зразки»
«Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»,
«Про охорону прав на зазначення походження товарів»
«Про охорону прав на сорти рослин»
«Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»
Норми щодо регулювання відносин інтелектуальної власності містяться також в інших законах, наприклад законах України
«Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних»
«Про особливості державного регулювання діяльності суб`єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування»
«Про племінну справу у тваринництві»
«Про науково-технічну інформацію»
«Про лікарські засоби» тощо
Крім того, при регулюванні відносин інтелектуальної власності у разі необхідності застосовуються міжнародні договори у сфері інтелектуальної власності, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
В січні 2004 року було прийнято новий Цивільний кодекс України, в якому чітко визначається поняття «право інтелектуальної власності», відображається його співвідношення з правом власності на річ, визначаються об'єкти, суб'єкти права, зміст майнових і особистих немайнових прав інтелектуальної власності, підстави їх виникнення, умови використання об'єктів інтелектуальної власності і передачі прав на них, визначаються наслідки порушення права інтелектуальної власності і способи судового захисту. ЦК України також дає перелік об'єктів права інтелектуальної власності. Цей перелік не виключний і може постійно поповнюватися новими результатами творчої діяльності. І мита.
4.
Роздержавлення — це сукупність заходів з перетворення державної власності, спрямованих на усунення надмірної ролі держави в економіці.
Крім того, роздержавлення означає зняття з держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв’язків горизонтальними.
Роздержавлення може здійснюватися по таких напрямах:
1) роздержавлення процесів присвоєння, визнання кожного працівника і трудового колективу рівноправним учасником привласнення, демонополізація;
2) створення різноманітних форм господарювання, надання всім формам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності в рамках закону;
3) формування нових організаційних структур, створення нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціуми, асоціації і т. д.), між якими головну роль відіграють горизонтальні зв’язки.
Класичною формою роздержавлення на сучасному етапі виступає акціонування (корпоратизація) державних підприємств.
Другою формою є оренда майна підприємств їх трудовими колективами.
Таким чином, роздержавлення спрямоване на подолання монополізму, розвиток конкуренції і підприємництва. Це — центральна проблема переходу до ринкової економіки.
У тісному зв’язку з роздержавленням перебуває приватизація — один з напрямів роздержавлення власності, що полягає в передачі її в приватну власність окремих громадян та юридичних осіб.
Приватизація державних і муніципальних підприємств України означає придбання громадянами, акціонерними товариствами (товариствами) у держави і місцевих органів влади у власність:
Таким чином, розбіжності між приватизацією і роздержавленням зводяться до того, що перша відображає процес докорінної трансформації відносин власності, а друга є поняттям, що охоплює весь комплекс перетворень існуючої господарської системи, спрямованих на руйнацію в ній державного диктату і створення умов для функціонування економіки як незалежної від держави сфери суспільної діяльності людей.
Об’єктами приватизації можуть бути: велика промисловість, дрібні і середні підприємства промисловості і торгівлі, підприємства сфери послуг, жилий фонд, житлове будівництво, підприємства сільського господарства та ін.
Після приватизації суб’єктами власності стають: приватна особа, працівник приватизованого підприємства, трудовий колектив, банки, холдинги, акціонерні товариства (товариства) т. д.
Масштаби приватизації в тій або іншій країні залежать від того, наскільки широко використовувався в них метод націоналізації приватного сектора в попередній період.
Процес денаціоналізації означає повернення власності попереднім власникам. Зрозуміло, що в Україні така форма роздержавлення через об’єктивні і суб’єктивні обставини не може широко застосовуватися. Тому приватизація являє собою програму впорядкованого входу країни у ті сфери діяльності, де приватне підприємництво спроможнє функціонувати досить успішно.
Важливо зрозуміти, що приватизація зовсім не означає звільнення держави від відповідальності за ту або іншу соціальну сферу або загальний добробут громадян.
Приватизація просто визнає, що на перший план виходять якість і вартість товарів і послуг, а не той, хто їх робить. У кожному окремому випадку держава за бажанням може використовувати свою владу, але обов’язково нести відповідальність по забезпеченню виробництва тих або інших товарів, надання тих або інших послуг і гарантувати, щоб їх рівень відповідав необхідним стандартам. Проте державі немає потреби робити товари або надавати послуги, якщо це бажають і можуть краще зробити приватні підприємці. У більшості випадків приватний сектор, що діє в умовах конкуренції, спроможній і готовий надати товари і послуги високої якості за цінами, нижчими за державні.
Основними цілями і завданнями приватизації є:
Для України особливо важливими є ще й такі цілі і завдання:
Відповідно до чинного законодавства (Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств та організацій» (1992) України приватизація державної власності здійснюється на основі таких принципів:
Світова практика свідчить, що приватизацію можна здійснювати трьома основними шляхами.
Перший — це процес відмови від володіння, за якого державна власність або права держави на управління підприємством передаються або продаються приватним власникам. Новими власниками можуть бути: приватні особи або фірми, акціонери, працівники підприємства, що приватизується, комбінація всіх цих варіантів.
Способів передачі державної власності в приватні руки може бути кілька. Основними серед них є: відкритий продаж (тендер) об’єктів приватизації на аукціоні, конкурсі; продаж частини акцій з метою забезпечення конкуренції покупців; викуп об’єктів приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об’єктів; викуп державного майна, зданого в оренду. Державне майно можна придбати за рахунок власних і залучених коштів покупців, а також приватизаційних паперів особливого виду — державних цінних паперів, що надають право на безкоштовне одержання в процесі приватизації частини державного майна підприємств, державного житлового і земельного фондів.
Другий метод приватизації державних підприємств — це метод контрактів. Він передбачає, що уряд укладає контракт з приватною фірмою, відповідно до якого остання бере на себе постачання товарів і надання послуг або здійснення того чи іншого виду діяльності з тих, що входять у коло державних господарських функцій.
Наприклад, збір сміття, очищення стічних вод — види діяльності, що повинні забезпечуватися державою, оскільки вільний ринок навряд чи зможе зробити це на належному рівні. Проте державі зовсім не обов’язково поширювати свою діяльність до тих меж, коли вона починає займатися практичним здійсненням цих видів діяльності з використанням державних найманих працівників. Уряд може підписати контракт з компанією, що професійно займається очищенням використовуваної у виробництві води, і ця компанія найматиме робочу силу і забезпечуватиме необхідні послуги.
Відповідальність уряду зводитиметься до того, щоб додержувати умови контракту і стежити за тим, як приватна фірма виконує взяті нею зобов’язання.
Перевага методу контрактів полягає в тому, що в сферу державних послуг він вносить елемент конкуренції, яка, в свою чергу, призводить до зниження собівартості і підвищення якості послуг, оскільки підприємець, розраховуючи на прибуток, намагатиметься одержати урядовий контракт, а потім залучити й утримати споживача.
Третій метод приватизації — це система так званих ваучерів (документів, що засвідчують видачу кредиту). По цій системі держава дає окремим громадянам можливість підвищити їх купівельну спроможність. Як правило, це робиться у формі сертифікатів, за які в держави або приватних підприємців можна придбати чітко визначені товари і послуги. Хоча ваучери досить поширені лише у кількох промислово розвинутих країнах, вони часто є найкращим засобом забезпечення доступу до елементарних соціальних послуг для бідних прошарків населення.
В Україні приватизація майна мала великі недоліки :
- відсутність програми інвентарізації обю»єктів еаціональної економіки;
- тяжіння окремих реформаторів до крайнощів необгрунтовано зруйннувало державний сектор, в результаті чого держава як суб»єкт власності втратила більше 60% свого промислового потенціалу;
- новоявлені власники підприємств проігнорували цілі приватизації. Зокрема , розуміючи незаконність «прихватизованого майна», вони робили і роблять все для того , щоб максимально використати захоплену власність в своїх корисних інтересах, при цьому забуваючи про інвестиції і зменшуючи соціальні стандарти на своїх підприємствах;
- приватизація проходила в багатьох випадках при порушенні закону, а саме таємно, без аукціону, без інформаціх населення щодо умов приватизації того чи іншого об»єкту.
Таким чином, роздержавлення і приватизація державного майна — це складні і неоднозначні процеси, що потребують детальної організаційно-економічної підготовки нового рівня загальної та економічної культури, не допускають поквапливості. За умов перехідної економіки, коли існує можливість соціально-політичної дестабілізації суспільства і дедалі ясніше проявляється посадова безкарність, особливо необхідна чітка правова процедура приватизації. Успіх останньої можливий лише за активної підтримки більшості населення, коли кожному громадянинові гарантується його частка у загальнонародній власності і він стане повноправним суб’єктом цього процесу.
PAGE 1