Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
24
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ
спеціалізована вчена рада Д. 64.807.01
На правах рукопису
МІСЮН Анна Володимирівна
УДК 786.2 + 78.03
ЕВОЛЮЦІЯ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ В КУЛЬТУРІ АНТИЧНОСТІ
(на матеріалі аттичної трагедії)
Спеціальність 17. 00. 01 —
теорія та історія культури
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття
наукового ступеня кандидата мистецтвознавства
ХАРКІВ 1998
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Одеському державному політехничному університеті, на кафедрі культурології.
Науковий керівник - Баканурський Анатолій Григорович,
доктор мистецтвознавства, професор, Одеський політехнічний університет.
Офіційні опоненти: Зборовець Іполіт Васильович, доктор мистецтвознавства, професор, Харківська державна академія культури;
Мілявський Борис Львович, кандидат філологічних наук, доцент, Харківський державний педагогічний університет
Провідна установа: Одеський державний університет ім. І.І. Мечнікова
Захист відбудеться 24 грудня 1998 р. об 11-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 64. 807.01 Харківської державної академії культури за адресою: 310003, Харків, Бурсацький узвіз, 4, ауд. Малий зал.
З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Харківської державної академії культури за адресою: Харків-центр, Бурсацький узвіз, 4.
Автореферат розісланий 19 листопада 1998 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Є.О. Бортник
ЗАГАЛЬНА ХАКАТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Сучасний розвиток теорії та історії культури, спричинений звільненням гуманітарного дослідження від ідеологічних табу, відкриттям широкого доступу до матеріалів досліджень зарубіжних та вітчизняних (доби жорсткої політичної цензури) вчених, поширенням новітніх методів роботи з історико-культурними артефактами, дозволяє в новому аспекті розлянути одну з магистральних проблем сучасної науки —роль та місце індивідуальності в культурі різних епох. Особливого значення вивчення цієї проблеми набуває в періоди кризи культурної парадигми, якою є, наприклад, сучасна культурна ситуація в Україні та в інших постсоціалістичних державах. Саме в такі часи на культурну авансцену виступає, активно про себе заявляючи, людська особистість, що шукає та знаходить виходи з найскладніших лабіринтів кризової культури, які потім рецензуються та відбираються соціумом, стаючи загальнокультурними алгоритмами, за якими будується нова картина світу. Тим більш це актуально для України. Адже однією з рис національного характеру українського етносу завжди було тяжіння до індивідуальних форм самовираження та реалізації, що й дозволило на протязі сторіч зберігати свою мову та культуру в умовах відсутності націальної держави.
Категорія індивідуальність і термін, що її визначає, носять в сучасній гуманітарній науці дискусійний та дещо маргінальний характер. Хоч до них часто апелюють, серьйозного вивчення та однозначної дефініції вони не отримали. Культурологи, історики та теоретики культури не визначили ще, чи є ця категорія конструктом всіх без вийнятку культур, чи становить чинник небагатьох, головним чином новоєвропейських культур та не раніше доби Відродження; нарешті, яка питома вага індивідуальності в кожній з них. На тій підставі, що наявність та значуща роль індивідуальності в культурі дає право на приналежність до європейського цивілізаційного процесу та його цінностей, яким би чином не трактували останні, частині культурних систем було відмовлено в праві на індивідуальність, яка в багатьох дослідженнях як термін носить відверто оцінний характер.
З погляду дисертанта, не може бути культури без індивідуальності. Питання полягає лише в питомій вазі цього конструкту в тій чи іншій культурі. Самий же феномен індивідуальності носить тотальний загальнокультурний характер, маючи при цьому свою специфіку для кажної культурної доби.
Первісний, моделюючий культуру стан - діалектичну єдність та протистояння суспільства та індивідуальності так адекватно, як театр, не відображає жодне явище мистецтва і культури взагалі. Що до античного театру, то він являє собою особливий, унікальний феномен світової культури. Він виник в добу розпаду міфологічного типу свідомості і став квінтесенцією культурних надбань Стародавнього світу, а разом із тим —механізмом моделювання культури нової Європи, що виникла на базі першої з європейських культур —культури Давньої Греції. Багатий на міфологеми, архетипи, що відображають колективне безсвідоме часів генези етносу та державності —головних чинників європейського культурного процесу,—античний театр, зокрема аттична трагедія, при цьому апелюють до індивідуальної людини, її совісті, відповідальності, вперше в світовій культурі виводячи проблеми вибору та провини як основні онтологічні проблеми. Саме в цій несталій рівновазі між колективним та індивідуальним, вперше явленій античністю, а тому особливо гостро пережитій культурою через аттичну трагедію, полягає стала актуальність античного театру, а наразі і всієї класичної античної культури.
В своєму дослідженні ми базувалися на тому, что витоки культурних алгоритмів ХХ ст., загальнокультурних парадигм, зокрема політичних, соціальних, побутових, знаходяться в культурі античності. Тому чим більше ми осягаємо свою культуру, тим адекватніше здатні зрозуміти культуру Еллади, від якої ми успадкували не лише видатні культурні здобутки, а й невирішені проблеми, згубні культурні стереотипи тощо, так би мовити, генетичні недоліки . В цьому сенсі вивчення античності завжди актуальне і в науковому, і в культурологічному, і в практичному аспектах; тим більш, що з самого початку наукового вивчення культури (тобто з XVII - XVIII ст.) до античності ставились як до неперевершеного зразка (класу) в усіх культурних пошуках - від естетичних до політичних.
Актуальність вивчення античної культури та театру зумовлена також тим неабияким глядацьким інтересом, який викликали в ХХ ст. як прямі постановки античної класики на європейській сцені (наприклад, П. Бруком, П. Годлером, Л. Курбасом, М. Рейнхгардтом, П. Штайном, Г. Юрою та іншими), так і численні алюзії на античну тематику в репертуарі українських та російських драматичних театрів України.
Обєктом дослідження є антична культура класичної доби і, більш спеціально, аттична трагедія як універсальна модель цієї культурної епохи і як соціорегулюючий та культуро-моделюючий механізм останньої. Дисертант в своєму дослідженні наполягає на тому, що головним змістом культури цього періоду була послідовна індивідуація (термінологія Ф. Ніцше).
Предметом дисертаційного дослідження є еволюція індивідуальності в античній культурі (що відобразилась зокрема і в виникненні феномена аттичної трагедії), специфікація античного типу індивідуальності, виявлення характерних рис та діахронічних особливостей останньої.
Хронологічні межі дослідження —доба давньогрецької класики (кінець VI - початок IV ст. до н.е.), період, що його К. Ясперс визначив терміном осьові віки, відомий як епоха грецького дива. На цей період припадають унікальний (порівняно з синхронними культурами) зліт художньої творчості, іновації в політичній, економічній, інтелектуальній, нарешті, побутовій сферах існування полісу та його громадян, виділення нового соціокультурного простору —приватного життя. В дисертації доводиться, що за походженням та культурним змістом все це —явища одного порядку, спричинені кризою культурної парадигми та розпадом міфологічного типу свідомості. Кризовість, перехідний характер античної класики як типу культури дає можливість відстежити генезу, динаміку та напрямки культурних процесів, які на сторіччя становитимуть зміст європейського розвитку.
Ступень наукової розробки проблеми. Праці з антикознавства, за виключенням досліджень з історії та теорії давньоримскої культури Г.С. Кнабе (“Матеріали до лекцій з загальної теорії культури та культури античного Риму”. М., 1993), далекі від системного, комплексного аналізу. Немає і великої наукової монографії, яка б узагальнено, цілісно висвітлила античну культуру Давньої Греції, питання її типології та синхро-діахронічних особливостей. Це суттєво ускладнює адекватне розуміння античності в цілому, і зокрема тої ролі, яку відігравав в цій культурі театр.
До того ж ряд дослідників, в том числі істориків та мистецтвознавців античності, піддають сумніву або самий факт існування індивідуальності, або суттєвість її ролі в цій культурі взагалі. Це перш за все стосується радянських вчених. Досить обережним стосовно індивідуальності в античності був акад. О.Ф. Лосєв, однак загальний контекст його рабіт не виключає її присутності як елемента цієї культурної доби.
Що до західних вчених, таких як Ж.-П. Вернан ( “Міф та трагедія в давній Греції”. Брайтон, 1980), Р. Літтман ( “Грецький Експеримент. Імперіалізм та соціальний конфлікт 800 - 400 рр. до н.е.”. Гонолулу, 1974), Ф. Солмен ( “Гесіод та Есхіл”. 1949), Ч. Старр ( “Витоки грецької цивілізації (1100-650 рр. до н.е.). НЙ, 1961) та ін., то їх концепції не лише враховують, але й значною мірою базуються на визнанні важливості індивідуального елемента в античному соціумі та культурі взагалі. Але в своїй більшості вони розуміють індивідуальність як стихійний та деструктивний елемент, що призвів до розпаду мифологічної цілісності світу, і, виходячи з гіпотетичної стихійності, не потребує спеціального дослідження та типології. Таким чином, проблема еволюції індивідуальності в давньогрецькій культурі (на матеріалі трагедії або будь-якого іншого виду людської творчості) не була глибоко досліджена ні у нас в країні, ні закордоном. Але значна когорта дослідників близько підійшла до розгляду проблем, яких ми торкаємося в дисертації.
В цьому сенсі зразками дослідженя для нас прислужилися роботи О.Ф. Лосєва, перш за все підсумок всього його творчого життя багатотомна Історія античної естетики (у 8 т., 1963-1989), низка спеціальних досліджень, зокрема присвячених аттичній трагедії та її розумінню Платоном та Аристотелем (розділи в “Нарисах античного символізму та міфології”. 1993); вже згадувана робота Г.С.Кнабе з історії та теорії культури античного Риму.
З проблем театру класичного періоду існує велике коло літератури. З них найбільш значущими для нашої роботи ми вважаємо дослідження Б.В. Варнеке (“Античний театр”. 1919; “Актори давньої Греції”. 1919; “Історія античного театру”. 1940) та В.М. Ярхо (перш за все, “Антична драма: Технологія майстерності”. 1990). Ці історики античного театру бачили аттичну трагедію в контексті культури, що її створила, як живе явище, що постійно розвивається, має свою внутрішню логику та специфіку. Так Б.В. Варнеке поставив низку важливих для історії античного театру питань, що витікають з загальної канви розвитку, відповісти на як він не зміг, виходячи з проблем самого театру. Потрібні були культурологічні методи, щоб відповісти на такі суто театральні питання як питання про причини зниження ролі трагічного поета в життєдіяльності античного театру, абсолютизації положення акторів при вирішенні репертуарних питань тощо. Такий культурологічний вже підхід вирізняє деякі, особливо останніх років, роботи В.М. Ярхо (зокрема, статті в ВДІ за 1995-1996 гг., що присвячені новому осмисленню текстів Есхіла, Софокла та Еврипіда).
Великий доробок в дослідження проблем античного театру та створившої його культури внесли за останні півстоліття вчені, близькі до Кембриджської школи класичної филології. Розвиваючи ідеї Ф.Ніцше, викладені в його програмній роботі “Народження трагедії, або еллінство та песимізм”, вони вбачають в індивідуації причини кризи та загибелі полісної системи і античного театру разом з нею. Перш за все це вихованці міфологічної школи М. Бібер (“Історія грецького та римського театру”, 1964), Б. Нокс (“Героічний час: Студії Софоклової трагедії”. 1964), Ф. Солмен (“Гесіод та Есхіл”. 1949), У. Стенфорд (“Грецька трагедія та емоції”. 1983; “Двозначність в грецькій літературі: Лекції з теорії та практики”. 1972), Дж. Томпсон (передмова та коментарі до академічного видання “Орестеї” Есхіла в Празі 1966р.), С. Уітмен (“Еврипід та завершений цикл Міфу”. 1974), Т. Уебстер (“Трагедії Еврипіда”. 1967), близькі до них французські дослідники Ж.-П. Вернан та Ж. де Роміллі (що належать до зоснованної Л. Жерне школи історичної антропології в антикознавстві).
На відміну від них, дисертант вбачає в індивідуації не трагічну ваду античної культури, а закономірний процесс, що був детермінований природніми змінами у засобі існування та картини світу. З цього нерва культури і народилася, на думку диссертанта, аттична трагедія.
Дисертаційні роботи з проблем історії античності не враховують індивідуальність як вагомий чинник культурного процесу епохи класики і не включають вивчення проблем театру як моделі та механізму античної культури. Натомість дисертації з історії та теорії давньогрецького театру носять суто мистецькознавчий або філологічний характер. Таким чином наша дисертація є першою, що розглядає в комплексі розвиток античної культури епохи класики та еволюцію аттичної трагедії. Близькою за підходами є незахищена дисертація на здобуття ступеня кандидата мистецтвознавства І.А. Ілїна “Театр у древніх греків”(1946 р., глави з неї видруковані в збірці статей І.А. Ілїна “Історія мистецтва та естетика”. - М., 1983).
Мета та завдання дослідження. Головна мета дослідження —доведення значущості індивідуального компонента в античній культурі епохи класики, розгляд еволюції індивідуальності, що активно проходила в цей період, та виникнення на цьому грунті низки культурних феноменів, перш за все, аттичної трагедії, —обумовила такі завдання, що необхідно вирішити:
Методологічні основи дослідження. Дисертант виходить з положення, що культура являє собою прийняту в даному соціумі складну знакову систему, що має умовно-внутрішню потенцію до саморозвитку і дає уявлення про світ та місце людини в цьому світі.
Такий культурологічний та семіотичний підхід, віднайдений представниками французської школи “Анналів”(М. Блок, Ж. Лефевр, Ж. Дюбі), близькими до них італійцями К. Гінзбургом та У. Еко, широко застосо- вується в сучасному науковому дослідженні культур різних епох. Його було розвинено в працях О. Добіаш-Рождественської, О. Фрейденберг, Л. Жерне, А. Гуревича, вчених московсько-тартуської семіотичної школи (Ю. Лотмана, В. Топорова, О. Панченка та ін.). В українській науці такий підхід репезентуються блискучими роботами А. Білецького, В. Скуратовського, М. Чмихова.
Виходячи з обраної нами концепції, античність належить до типу перхідних, кризових культурних систем, що їх характеризує інваріантність багатьох процесів, поєднання внутрішнього драматичного напруження з загальним оптимістичним світосприйняттям, сполучення високого гуманізму з розумінням того, що Людина —лише складова Світу, який живе за своїми, непідвласними людині законами. Такому типу культур (типологічно близькі —Ренесанс, європейська культура XVII ст., культура межі ХІХ-ХХ вв., сучасна культурна ситуація) притаманні руйнація культурної парадигми, розмитість колективних норм, недійсність соціальних регуляторів, а тому —підвищення ролі індивідуальності. Саме в таких, кризових культурах надзвичайно швидко іде культурне формоутворення (як видів і жанрів мистецтва, так і політичних форм, різного виду корпорацій тощо), оскільки таким чином суспільство шукає нові типи соціальної регуляції, бажано неформальні (з точки зору відживших себе старих).
Дискусійний характер ставлення до терміну індивідуальність вимагає від нас дати робоче визначення цієї категорії. На відміну від особистості, що являє собою характеристику людини з точки зору її участі в суспільному житті та значущості тої ролі, яку вона відіграє в цьому житті, індивідуальність визначає внутрішній світ людини, його духовний потенціал, що виражається в формах, які не мають прямого та безпосереднього суспільного змісту.
Саме дослідження ментальності цілком наявно вказують на послідовну індивідуацію, що йшла в античній культурі епохи класики, як на головну причину всіх колізій развитку театру в Стародавній Греції.
Подане дисертаційне дослідження витримане в руслі плюралістичної методології (за П. Фейєрабендом), що обумовлено суміжністю теми , необхідністю застосування при дослідженні одної з основних категорій (індивідуальності) складної багатокомпонентної системи (культура) матеріалу, а значить методів його наукового аналізу, з різних галузей гуманітарного знання. Основні методи дослідження, використані нами, це синхронічно-діахронічний, порівняльно-історичний, метод художнього співвідношення, аналіз драматичного тексту провадився з позицій структурно-семіотичного підходу. Базою для використання цих методів була послідовна діалектика, що за формою та по суті найбільш відповідає античному типу мислення.
Емпірична база дослідження складається з декількох груп джерел. Перш за все, це аутентичні тексти античної культури: твори та фрагменти творів, що не зберіглись повністю, античних трагедіографів —Есхіла, Софокла, Еврипіда в академічних виданнях; трактати античних теоретиків театру (перш за все, Поетика Аристотеля), філософів, істориків, логографів та біографів; матеріал пластичних мистецтв Стародавньої Греції.
Другу групу джерел складають дослідження з теорії міфу, враховуючи міфологічний тип мислення, з яким тісно повязана і яким обгрунтована картина світу античної людини. Виключно важливими нам видаються праці О.Ф. Лосєва, Е.М. Мелетинського, М.І. Стебліна-Камінського, В. Топорова, О.М. Фрейденберг, М. Еліаде та інш..
До третьої групи джерел належать праці з соціальної, економічної та політичної історії Давньої Греції, що допомагають ввести театр в загальнокультурний та історичний контекст епохи. Це роботи з історії античного поліса Ю.В. Андрєєва, Г.О. Кошеленко, М. Арніма, Р. Літтман. До цього ж типу джерел слід віднести і низку статей Ю.Н. Давидова з історичної соціалогії античної Греції.
Четверта група джерел містить значущий матеріал, що ілюструє ставлення древніх до дозвілля, приватного життя, проведення вільного часу, що знайшло специфічне відображення в театрі та ставленні до нього. Це праці Л. Віннічук, Дж. Обера, Дж. Хамфри та інш..
Наукова новизна дослідження витікає з нових для історії та теорії античної культури підходів (культурологічні підходи), що дозволяє розглянути цю культуру як кризову та визначити значущисть індивідуального елемента в її стуктурі. Таким чином новизну дисертації становить:
Теретичне та практичне значення дисертації полягає в поглибленні та розширенні існуючих в сучасній науці уявлень як про місце і значення в античній культурі аттичної трагедії, так і про античну культуру епохи класики взагалі, розглянуту її через призму процесу індивідуації.
Висновки, що їх дійшли в дисертації, а також широкий ілюстративний матеріал з різноманітних галузей життя античного поліса, його громадян, театру (авторів, акторів, системи функціонування) можуть бути використані в наукових дослідженнях з проблем античності, сучасній театральній практиці (особливо, при постановці класичних творів), в різних формах роботи з глядачем. Значна частина матеріалу може бути використана під час читання курсів лекцій з історії та теорії культури, мистецтва або театру для студентів як гуманітарних, так і технічних вузів, при читанні спецкурсів, що присвячені як проблемам античної історії та культури, так і театру.
Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертаційного дослідження, як окремі теоретичні положення, так і загальна концепція, методологічні підходи були використані автором під час читання лекційного курсу "Українська та світова культура" та "Релігієзнавство" на кафедрі культурології Одеського державного політехнічного університету (з 1992 по 1998 р.), при побудові спецкурсів "Античність в європейській культурі" та "Історія християнства".
Окремі матеріали і проблеми, що розглядаються в дисертації, викладені в доповідях на міжнародних науково-практичних конференціях "Культура на порозі нового сторіччя: підсумки та перспективи" (Одеса, травень 1994 р.) та "Культурні парадигми перехідних епох" (Одеса, травень 1996 р.), членом оргкомітету, редколегії та завідуючою секцією яких була дисертант, а також в низці статей та розділів підручників "Українська та світова культура" та "Релігієзнавство", співавтором яких є дисертант.
Ряд дисертаційних проблем були представлені в доповідях на науково-методичних засіданнях кафедри культурології ОДПУ, де дисертацію и обговорено.
Структура дисертації.
Вступ
Розділ 1.Аттична трагедія як універсальна модель античної культури
Розділ 2. Індивідуалістична мотивація давньогрецького міфу в драматургії (До проблеми категорії якості)
(загальний обсяг —сторінок).
Висновки
Список використаної літератури (136 позицій).
ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, схарактерізовано обєкт, предмет і хронологічні межі дослідження, ступень вивчення проблеми, сформульовано мету та завдання, що їх вирішує дисертант, окреслено емпірічну базу дослідження, визначені наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи; подані робочі визначення термінів "культура" та "індивідуальність".
Перший розділ "Аттична трагедія як універсальна модель античної культури" присвячений аналізу генези та функціонування трагічного театру в античній культурі, як моделі та механізма останньої, як "образа" культури. Дисертант доводить, що головною характеристикою класики треба вважати не її "статуарність", а "театральність".
Підкреслено, що сама генеза аттичної трагедії повторювала становлення классичної античної культури, в якому головними магістральними напрямками (через специфіку етногенезу еллінів) стають рефлексія над міфом та процес послідовної індивідуації. Нерозвиненність соціальної структури раннього грецького полісу доби колонізації Греції спричиняє те, що функції соціальної регуляції приймають на себе, з одного боку, культові (головним чином, діонісійського характеру) і, з другого, агоністичні практики (всілякі змагання, перш за все, Олімпійські ігри). Саме з них, в процесі подальшої індивідуації та інтелектуалізації античного суспільства, народжується аттична трагедія як модель і механізм давньогрецької культури.
Виявлено, що з самого початку свого існування аттична трагедія виконує функції социальної регуляції спільноти: зниження рівня агресії (досить значного у пасионарнім суспільстві) через катарсіс; апробація нових моделей поведінки (шляхом колективного обговорення та присудження нагород переможцям); підняття престижності занять інтелектуальною діятельністю та творчістю (через агон драматургів та акторів); соціальне примирення демократичного поліса з аристократами (через агон хорегів, що виконували хорегію як суспілну літургію) і таке ін.. Через театр, співробітництво в ньому ясраві особистості здобули можливість самореалізації. Тут народжувався незвичний для високоіндивідуалізованої Греції досвід творчої співпраці, тобто нова модель існування та співтворчості. Громадяни інших держав (природно, еллінських) одержали можливість інкорпоруватись в чужих полісах. Навіть жінки в давньогрецькому театрі (зокрема, в Аттіці, де їх становище було найпригнобленішим)одержали змогу вільно висловлюватись (хай лише в межах театрону) на жагучі політичні та онтологічні теми.
Розвиток драматичної дії (перш за все, розвиток діалогу) сприяв встановленню в античній культурі не тільки навички та традиції слухання, а й еволюції політичної та судової практики Давньої Греції. Спеціально підкреслюється, що саме перенесення в будівлю театру Діоніса народних зборів Афін не тільки удосконалювало культуру античного парламентаризму, а й значною мірою впливало, завдяки характерній грекам прихильності до естетизації життя, на зміну архитектурного ансамблю афінського Акрополя.
Аналізуючи поступове складання трагічного театрального дійства, дисертант доходить висновку, що в трагедії адекватною культурі мовою міфа (його персонажів, архетипів, міфологем) були відображені головні проблеми становлення та розвитку поліса як форми існування античної культури і людини, індивідуація як основний магістральний напрямок цього розвитку, перехід типу регуляції від принципів shame-culture до принципів guilt-culture та призведені цим складні колізії взаємовідносин колективного та індивідуального чинників полісної культури. Саме в трагічному театрі шляхом самодемонстрації народу йшов процес рефлексії полісу над самим собою. Звертається увага на те, що на початку V ст. до н.д. в розподілі глядацьких місць вперше була закріплена грецька соціальна стратифікація і особливі привілеї окремих осіб.
Особлива увага приділяється тому, як через кореляцію публічного наративного характеру культури взагалі з аналогічними ознаками театрального дійства подальший розвиток драматичної дії призводить до удосконалення самого розумового аппарату глядачів, сприяє розповсюдженню нових соціальних, політичних та наукових ідей. Вражаючі темпи процесу трансляції були обумовлені тим, що еволюція трагічного театру проходила в особливій для античної культури сфері - сфері Гри або дозвілля, що носила в Давній Греції теоретичний, тобто розумово-споглядальний характер. Це в свою чергу спричиняло виключно швидке досягнення трагедією зрілої, розвиненої, врешті-решт, довершеної форми.
Особливо виділяється значення аттичної трагедії як механізму підтримання еллінської єдності. Трагедія стає загальногрецьким значущим явищем, хоч її становлення та еволюція проходили власне в Афінах. Автори та актори, що розвивали цей вид творчості, походили з самих різних грецьких держав-полісів, в той же час трагедії, що їх було написано в Афінах, ставили по всій Греції(навіть в найвіддаленіших колоніях, як Ольвія або Тіра) у звязку з культовими святами в спеціально збудованих театрах.
Вже в античності трагедія стала найпопулярнішим видовищем, а завдяки соціорегулюючому та розвиваючому громадянський тип особистості значенню, ще й була на дотації держави (при чому в даному разі незалежно від політичної системи - демократії, олигархії або тиранії). Підкреслюється, що факт запозичення у афінян традиції постановки трагедій говорить про те, що проблеми, які в ній висвітлювалися, були не виключно аттичними, а загальногрецькими; і, з іншого боку, мова міфа та архетипів, спосіб психологічної реалізації героїв трагедії - зрозумілими всім еллінам, оскільки вони знаходилися в спільному міфосеміотичному просторі. Аттична трагедія в епоху развиненої класики стала тим культурним механізмом, що дозволяв зберігати еллінську культурну єдність всуперечь центробіжним та сепаратиським тенденціям, і, з іншого боку, сприяв "підтягуванню" до деякого загального рівня полісів, які відстали в темпах культурного осмислення картини світу.
В розділі також поданий аналіз того, як уявлення про трагічну провину, вибір, відкриття свідомості як трагедії і в той же час як ознаки богорівності людини, що їх розвивав античний театр, сприяли секулярізації культури взагалі, переходу від міфологічного до рефлективно-логичного типу мислення, причому не окремих індивідів, а мас носіїв культурної традиції. В цьому процесі індивідуації значну роль відігравали великі трагедіографи: Есхіл, Софокл і Еврипід - найяскравіші індивідуальності, представники національної культурної еліти.
Саме їм вдалось зробити змістом трагедії людське життя взагалі, заінтригувати глядача її перипетіями, перетворити в культурний артефакт факт народження індивідуальної свідомості та прийняття рішення окремою людиною. Відкриття свідомості, просвітлення, що до них було ритуальним утаємниченим актом для небагатьох, стало інтригуючим масового глядача загальнокультурним надбанням.
Впізнавання як національної історії, так і глибин людської душі, упізнання та пізнання як екзистенціальний акт стає не лише складовою внутрішньо жанрової інтриги трагедії, а й однією з основ античної культурної парадигми. Таким чином здійснювалась емансіпація евристичного і познавального конструктів культури від жрецько-сакральної до полісно-громадян- ської форми. Виключний внесок, що його зробили ці автори в розвиток культури та суспільної думки, і значення, яке для сучасників та нащадків мала їх творчість, відобразились, перш за все, в тому факті, що збереглися саме їх твори, незважаючи на катаклізми, які спіткали античну культуру. Після них вмирає мистецтво написання трагедії взагалі. Керівна роль в античному театрі (до римського часу) цілком переходить до акторів, які ставили, в основному, тексти Есхіла, Софокла та Еврипіда.
Наприкінці розділу зроблено висновок, що трагедія стала універсаль- ною моделлю класичної античності, і це дозволяє історику та теоретику культури досліджувати динаміку та напрямки розвитку цієї останньої, спираючись на матеріал аттичної трагедії.
У другому розділі "Індивідуалістична мотивація давньогрецького міфу в драматургії (До проблеми категорії якості)", спираючись перш за все на текст та традицію функціонування античної трагедії, розглянутий як самий процес індивідуації, так і діахронічні його особливості для цієї культури.
Доводиться, що процес індивідуації (на думку дисертанта саме він складав головний культурний зміст доби в цілому) відобразився в трагедії через: послідовну рефлексію над світом-міфом; перегляд мотивації вчинка (рух від сакрально-культової до індивідуально-екзистенціальної мотивації фактів буття, історії та окремого людського життя); індивідуалізацію уявлень про природу, простір та час (від вчення про всесвіт і його структуру у Есхіла через сумірність з людським часом у Софокла до уявлення про нескінченність та вічність, що в ній загублена Людина, у Еврипіда). Показово, що внутрішньою інтригою трагічного дійства стає індивідуалістична мотивація (перш за все автором трагедії) давньогрецького міфу, надбання цим останнім категорії якості, причому якості етичної та естетичної, наділення міфологічного героя індивідуальними рисами, а його дій —моральною оцінкою.
У цьому розділі на матеріалі, перш за все, аттичної трагедії ми відтво- рюємо ментальну картину світу, аналізуємо ті стрімкі зміни в напрямку індиві- дуації усіх головних категорій, які йдуть в ній протягом періоду класики: простору та часу, буття, героя культури, краси, доблесті, цінностей і т. ін.. В розділі виявлено, що на місце архаїчної гармонії в світоспрйнятті античності прийшов моральний світ, де найважливішу роль починає відігравати окремий індивід, Людина як міра всіх речей.
Аттична трагедія виникає як культове явище, і саме вона першою відображає зміни в напрямку індивідуалізації та інтелектуалізації стосунків людини та Абсолюта. На проскеніоні театру Діоніса відобразилась вся еволюція сакрального: містико-піфагорейське абстрагування богів у Есхіла (вершина міфологізируючої думки) та народження з росколу божествених структур індивідуальної свідомості; абсолютизація людської волі та вибору, що подані через індивідуальну долю, як відображення вищої Волі у Софокла; зародження ідеї над- і позаперсонального Бога, що неприступний людському розуму, а тому являє себе через Випадок та Диво, у Еврипіда.
Доведено, що в сфері драматичного вперше з виключною ясністю репрезентована криза міфологічної культурної парадигми, яка була побудована на колективних (полісних) взаєминах із світом божествених стихій, і спроба віднайти вихід з неї через ідею індивідуального спасіння, створення особистих стосунків людини з Богом (особливо, в творчості Еврипіда). Аналізується індивідуальний внесок кожного з авторів в розвиток релігійної концепції античного світу. Есхіл, творчість якого була своєрідним підсумком доби розквіту полісу, всвоїх трагедіях створює цілісне вчення про співвідношення світу богів та світу людського життя, вносить в трагедію дух містерії, що в ній народжується індивідуальна свідомість людини і де вона зустрічається із світом богів і своєї долі. В творчості Софокла вперше в античній європейській культурі зароджується ідея святості людини і її діяння, як жертви спокути гріхів світу, коли індивідуальна доля доростає до рівня Долі доль (приречення), що потім дістане розвиток в практиці християнства. Еврипід, в свою чергу розвиваючи рух в напрямку побудови індивідуальних стосунків людини і Бога, в обхід колективного культу, вперше в античній історії виводить ідею індивідуального спасіння замість полісного благоденства та підтримання полісного ж всесвіту.
Аналізуючи причини падіння після Еврипіда ролі драматурга в античному театрі, дисертант наприкінці цієї частини доходить висновку, що в межах напівкультового явища в творчості трьох великих трагедіографів аттична трагедія повністю "висловилась" з приводу стосунків людини і Абсолюту. Подальший розвиток цих стосунків йшов в античній культурі не через коллективний полісний культ, а через індивідуальні духовні практики.
Той факт, що обмежена і відносна, але все ж свобода, надана полісом людині в сфері культової практики, дозволила трагедіографам інтерпретувати проблеми космогенезу, гріха та його спокути, надії та спасіння, робить їх ідеї та творчість більш вагомими, ніж простий акт самореалізації, дозволяє розцінити їх як погляди певних верств і суспільства загалом, як голос мовчазної більшості, що дійшов до нас, тим більше, що нам відома оцінка сучасниками як окремих творів драматургів, так і їх творчості в цілому.
Аналіз, проведений в наступній частині розділу, еволюції поглядів на природу людського життя, розвиток картини світу, що вони подані в аттичній трагедії від Есхіла до Еврипіда, демонструють рух античної класичної культури в напрямку поглиблення процесів індивідуації зменшення ролі та значення колективистських (общинних) встановлень і державних (полісних) законів для окремої людини, висування на перше місце проблем особистого, приватного життя і, в свою чергу, ускладнення останнього. Підкреслюється, що всі ці процеси розумілися античною людиною як трагедія, оскільки на місце алгоритмізованого, в багатьох відношеннях зручного міфологічного існування приходило осмислене індивідуальне життя, де за особистий, своєю свідомістю обгрунтований вибір людина змушена була самостійно ж і розплачуватись, нести тягар особистої відповідальності за своє життя.
Поступово, від Есхіла до Еврипіда, йде еволюція цінностей від загальнополісних до приватних, що відбивало рух від культури сорому до культури провини. Створюються внутрішні, інтеріорізовані стандарти, що їм намагаються відповідати герої трагедії та герої культури. На місце єдиного сформульованого ідеалу архаїчної спільноти —героїчного аристократичного стандарту приходить розмаїття особистих стандартів, за якими індивідуальна людина будує своє життя та свої відносини із світом.
Якщо для Есхіла —поліс над усе, і будь-яке людське діяння, будь-який вибір розглядається з точки зору його прийнятності для поліса, то вже Софокл вбачає за можливе робити вибір, що він протистоїть полісним нормам. Однак його справжній герой мусить або примиритися з полісом, або вмерти вільним від його Законів, щоб зберегти свою особисту суть. Що ж до героїв Еврипіда, то вони завжди обирають своє єдине, неповторне життя і свої бажання, навіть якщо для цього треба зруйнувати полісний світ, його мораль або піддати сумніву справеливість його богів. Війна, яка для Есхіла була засобом обстоювання індивідуальності Поліса та його богів, а для Софокла —індивідуальності героя-аристократа, типом його вічного упокоєння в памяті нащадків, для Еврипіда стає трагедією людства, оскільки руйнує світи як переможених, так і переможців, віднімає їхні єдині та неповторні життя, що дорівнюють світам. Тому Еврипід з індивідуалістични позицій ревізує наслідки сакральної перемоги еллінів в Троянській війні, показує її виключну жорстокість та абсурдність, враховуючи той мізерний привід та грандіозні жертви, що з нею повязані.
В останній частині розділу аналізується діалектичний характер античного типу індивідуальності, який проявився в тому, що переплетіння суспільного звучання кожної людської дії з розумінням одиничності будь-якої людської істоти робили відчуття особистої індивідуальності надзвичайно трагічним, звідки і виникало песимістичне світосприйняття цієї епохи. В якості рис, що діахронічно виділяють індивідуальність античного типу, дисертант позначає, перш за все, несталу рівновагу між двома сторонами людської природи: зорієнтованістю взовнє, на життя колективу, і внутрішнім усвідомленням себе, як моделі Космосу. Наростаюча кристалізація індивідуальності у греків вступає в конфлікт із їх "особистістю", ніколи, однак, не переступаючи межі останньої —базою оцінки та самооцінки людини частіше за все залишаються його суспільні прояви.
Однак дисертантом доведено, що в преріод античної класики значно поширюється простір індивідуальної свободи, не детермінованої культурними нормами та стереотипами мотивації своїх вчинків та оцінки дій і особистостей інших людей, індивідуальної реакції на них, що частіше за все спричитена не суспільними стандартами, а особистими розмірковуваннями та прихильностями. При цьому будь-які вибори та їх мотивація набувають категорію якості.
Характерізуючи специфічні риси античної, за визначенням дисертанта діалектичної індивідуальності, виділяються: прихильність не до новаторства в моделях поведінки та самореалізації, як у новоєвропейської індивідуальності, а радше внутрішню готовність рефлексувати та робити вибори між різними вже існуючими в культурі нормами, стереотипами (надбання категорії якості); відстоювання, з одного боку, своєї самості, неповторності, незначущого для полісу "залишка" від усіх суспільних маніфестацій, а з другого —пристрастне, майже хворобливе бажання бути оціненним і навіть любимим (дуже особисте для поліса відношення) саме за цей "залишок" від соціальної ролі. Саме в античний період за рахунок розширеня простору особистої свободи утворюється нова сфера існування людини —"приватне життя". В ній виключну роль грають такі категорії як дружба (індивідуалістична філія, замість полісної койнонії) і любов, аналізу еволюції яких в аттичній трагедії та культурі і присвячена остання частина розділу.
Висновки.
У висновках дисертант наголошує на тому, що в дисертації вперше у вітчизняному мистецтвознавстві здійснено спробу довести, що складний полісемантичний і синтетичний феномен, яким був давньогрецький театр і аттична трагедія зокрема, являють собою універсальну модель античної культури в цілому. Без усвідомлення цього факту неможливо розглядати як еволюцію цього виду людської творчості, так і античної культури. Підкреслюється, що виникнення театру, що прославив мистецтво Давньої Греції, було обумовлене особливою роллю та місцем, яке в античній культурній системі посідала індивідуальність.
Особливо підкреслено, що виділеня особистості з колективу і формування на основі цього процесу (індивідуація) суспільства як групи індивідуальностей як принципове явище мало місце лише один раз і в одному місті: в процесі специфічного етногенезу еллінів та становлення античного полісу. Через цей процес і розуміє дисертант феномен "осьових віків" або "грецького дива".
У висновках подаються основні характерні риси діалектичної індивідуальності (як античного типу індивідуальності) і окреслюються особливості її відображення в творчості видатних митців античної класики: Есхіла, Софокла та Еврипіда. Дістає освітлення короткий нарис еволюції ставлення в культурі до особистості, збагачення останньої все більш неповторними рисами, що не мають прямого соціального значення ("залишками" від зовнішніх соціальних маніфестацій).
Підкреслюється, що новоєвропейська культура, як і новоєвропейська індивідуальність багато успадкували від античності. Це й тяжіння до творчості, яку ще люди класичної Греції сприймали як прояв богорівності людини, що була виліплена з попілу титанів та поглиненого їми Діоніса; й прагнення самореалізації і в той же час соціальної значущості та корисності; й відкриття свідомості, яким в світову історію та культуру увійшла аттична трагедія —універсальна модель своєї культури. Трагічно пережите античністю відкриття індивідуальності спонукає знову звертатися до цієї епохи в пошуках рецептів виходу з найскладніших лабиринтів сучасної культурної ситуації постмодернізму, в семіотичному полі якої важливий чинник становлять античні алюзії та ремінісценції, а прямі постановки античної трагедії стають "хітами" театрального репертуару.
Список опублікованих праць здобувача, в яких викладені основні теоретичні та практичні положення дисертації:
Місюн А. В. Еволюція індивідуальності в культурі античності (на матеріалі аттичної трагедії). - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.01 - теорія та історія культури. - Харківська державна академія культури, Харків, 1998.
Дисертація присвячена дослідженню античної культури епохи класики і, більш спеціально, аттичній трагедії як універсальній моделі культури цієї епохи та соціорегулюючого і культромоделюючого механізму останньої. В роботі розвивається ідея про те, що головним змістом цього періоду стала послідовна індивідуація.
Досліджені проблеми еволюції індивідуальності в античній культурі, що відобразилося в виникненні феномену аттичної трагедії; проблеми специфікації античного типу індивідуальності, виявлення характерних рис та діахронічних особливостей останньої. Запропоновані нові підходи до дослідження античного типу культури та аттичного театру.
Ключові слова: діалектична індивідуальність, особистість, індивідуація, інтеріорізація, картина світу, аттична трагедія, культурні механізми, рефлексія, міфосеміотичний простір.
Мисюн А.В. Эволюция индивидуальности в культуре античности (на материале аттической трагедии). - Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.01 - теория и история культуры. - Харьковская государственная академия культуры, Харьков, 1998.
Диссертация посвящена исследованию античной культуры и, специальней, аттической трагедии как универсальной модели этой культурной эпохи и социорегулирующего, культуро-моделирующего механизма последней. В работе развивается идея о том, что основным содержанием этого периода стала последовательная индивидуация.
Исследованы проблемы эволюции индивидуальности в античной культуре, что проявилось в возникновении феномена аттической трагедии; проблемы спецификации античного типа индивидуальности, выявления характерных черт и диахронических особенностей последней. Предложены новые подходы к исследованию античного типа культуры и античного театра.
Ключевые слова: диалектическая индивидуальность, личность, индивидуация, интериоризация, картина мира, аттическая трагедия, культурные механизмы, рефлексия, мифосемиотическое пространство.
Misiun A.V. The Evolution of Individuality in the Antiquity Culture (on the material of Attic tragedy). - Manuscript.
Thesis for a candidates degree by specialty 17.00.01 - Culture theory and history. - Kharkiv State Academia of Culture, Kharkiv, 1998.
The dissertation is devote to the investigation of the ancient culture of the classical epoch, and, in particular, to attic tragedy as a universal model and socio-regulating and culture-simulating mechanism of the latter. The idea that the main countent of that period of time became the consecutive individualization is developed in the given work.
The problem of individuality evolution in the ancient culture has been investigated which became apparent in coming into existence the attic tragedy phenomenon; the one of the ancient type individuality specification, determination of the characteristic features and the diachronical peculiarities of the latter/ The new approaches to the investigation of the ancient type culture and ancient theater are offered.
Key words: dialectical individuality, personality, individuation, interiorization, worlds picture, attic tragedy, cultural mechanisms, reflexion, mythosemiotic space