Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Марчук Михайло Георгійович
УДК 167.7 + 124.5
АКСІОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ
НАУКОВОГО ЗНАННЯ: ПОНЯТТЯ,
СТРУКТУРА, СПОСІБ АКТУАЛІЗАЦІЇ
09.00.09 –філософія науки
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Київ –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії Чернівецького національного
університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.
Науковий консультант:
доктор філософських наук, професор
Крисаченко Валентин Семенович, завідувач відділом
загальних проблем національної безпеки Національного
інституту стратегічних досліджень.
Офіційні опоненти:
доктор філософських наук, професор
Кримський Сергій Борисович, головний
науковий співробітник Інституту філософії
ім. Г.С.Сковороди НАН України;
доктор філософських наук, професор
Сидоренко Лідія Іванівна, професор кафедри філософії та
методології науки філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
доктор філософських наук, професор
Ожеван Микола Андрійович, завідувач відділом інформаційної
зпеки та міжнародних інформа- ційних відносин Національного
інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України.
Провідна установа:
Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра філософії науки і культури.
Захист відбудеться “ 31 ” березня 2003 р. о 14-00 год.
на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському
національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:
, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.
З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені
М.О.Максимовича Київського національного університету імені
Тараса Шевченка за адресою: Київ, вул. Володимирська, 58.
Автореферат розісланий “ 28 ” лютого 2003 р.
Вчений секретар спеціалізованої
вченої ради П.І.Скрипка
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження визначається передусім особливостями сучасного стану філософії та методології науки, постмодерної культури загалом, яка в умовах різкого загострення низки глобальних проблем опинилася перед потребою переосмислення ціннісних аспектів науково-технічного поступу. Те, що “знання –сила”, відомо з давніх часів. Але тільки сьогодні потенціал наукового знання чітко виявляє свої ціннісні характеристики. Згадана “сила” несподівано стала демонструвати свої деструктивні, загрозливі тенденції. Тож і не дивно, що ціннісні потенції знання наприкінці ХХ –початку ХХІ ст. постали однією з найбільш актуальних і цікавих тем. Осмислення структури аксіологічного потенціалу наукового знання –доконечна передумова розв’язання багатьох існуючих у цій сфері філософського дослідження проблем.
В умовах демократичного, відкритого суспільства ціннісні потенції доступної всім інформації, зокрема тієї, що може стати інструментом антигуманних (у тому числі й терористичних) актів, є проблемою глобального характеру. Забруднення ментального середовища призводить до появи мутантів, які, перебравши на себе функцію “вільних радикалів”, зухвало порушують умовну, як з’ясувалося, межу між уявною реальністю (з усіма її апокаліптичними сюжетами) і дійсністю. Моральна особистість, оцінюючи цю віртуальну реальність як абсолютно підконтрольну й безпечну “річ-для-мене”, забуває, що в чужих руках (як “річ-для-іншого”) вона вже може мати іншу цінність. В умовах нестабільності (а чим вищий рівень організації системи, тим вона більш нестабільна), знаючи потенційні можливості та способи їх активізації, достатньо легко “вколоти” середовище в потрібних місцях (С.Курдюмов), аби викликати лавиноподібний процес його спонтанної перебудови. Це проблема також і для соціальної психології, наприклад, у дослідженні чинників, які пов’язані з небезпекою панічної поведінки мас, і для політичної науки, економіки, і для сучасного людинознавства загалом.
Іншим аргументом на користь аксіологічного дослідження потенціалу наукового знання є чітко виражена в постмодерному світоглядному дискурсі тенденція, котру можна було б назвати “реабілітацією тілесності”. Вона з’явилась у процесі подолання дуалізму, картезіанського протиставлення духу та матерії. При цьому поняття тілесності набуває дещо специфічного значення, позначаючи одухотворення матерії (зокрема, створення штучного інтелекту), дедалі зростаюче взаємопроникнення духовного та матеріального. Тілесне –третій вимір дійсності поруч із матеріальним і нематеріальним (П.Козловський). Технократичний погляд на світ, який відокремлює інформацію від її матеріального носія, не враховує того, що в царині людського діалогу зміст і його форма, повідомлення та його носій не можуть бути абстраговані одне від одного, складаючи разом особливу силу, потенцію реальності, завдяки якій актуальне буття розширює свої функціональні горизонти.
Науково-технічна культура дійшла межі своїх екзистенційно значущих у добу модерну можливостей, що наповнювали унікальним і неповторним смислом існування людини і людства. Нині сам тип цивілізації, реалізований у формі техногенного розвитку, значною мірою вичерпав, актуалізував притаманні йому культуротворчі потенції, що спонукає до пошуків адекватних форм осмисленого й передбачуваного подальшого розвитку, кардинальної переорієнтації стратегії життєдіяльності, зміни ціннісних орієнтацій. Антисцієнтистський варіант подібної переоцінки утопічний, тому що він кличе назад, пропонує реставрувати культуру традиційну в її, так би мовити, “чистому”, первісному вигляді. Більш обґрунтованим є варіант аксіологізації науково-технічного поступу, надання йому гуманістично спрямованого загальнокультурного виміру. Та гуманізувати науку й техніку можна лише в один спосіб –актуалізувати внутрішньо притаманні їм універсальні ціннісні потенції. По суті такий підхід означає зміну самого типу наукової раціональності, переосмислення її ціннісного статусу, що є пріоритетною проблемою сучасної філософії та методології науки. В ситуації, коли інтелігенція переживає своєрідний шок перед науково-технічною цивілізацією, все більш очевидною стає необхідність нового зрушення гуманітарної парадигми (Г.Тульчинський), яка могла б забезпечити радикальні зміни в духовному досвіді, метафізиці, політиці, моральності, художній і науковій практиці.
Наука пізнає найбільш істотні, важливі, потрібні людині речі –феномени, які набувають у свідомості суб’єкта відповідної значущості, хоч їхня справжня цінність у більшості випадків не помічається, так само, наприклад, як екологічно чисте середовище, без якого ми не можемо жити, але цінність якого не проблематизується, доки все гаразд. І не випадково, напевне, ціннісні аспекти наукового знання стали актуальними в добу загострення проблем, які мають у тому числі й екологічне підґрунтя. Нинішнє “глобальне захворювання” людства зумовлене порушенням гармонії, втратою справжніх орієнтирів. Тому сьогодні дедалі більше науковців апелюють до вселюдських цінностей, намагаючись осмислити не просто взаємозв’язок науки і цінностей, а з’ясувати аксіологічні підвалини самого наукового знання. Це свідчить про те, що наука намагається переорієнтуватися на більш універсальні цінності, ніж сама лиш абстрактна істина. Йдеться не про те, що наука має бути ціннісно зорієнтованою –такою вона була завжди, адже розвивалась у певному соціокультурному середовищі, створювалася представниками тієї чи тієї культури, виконувала різноманітні соціальні функції тощо. Дуже важливо з’ясувати саму структуру ціннісного потенціалу наукового знання, закономірності та найбільш оптимальні форми актуалізації. Все це доводить, що ціннісні потенції знання на початку третього тисячоліття –справді надзвичайно актуальна для філософії, культурології, психології, людинознавства та наукознавства тема.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження пов’язана з науково-дослідницькою програмою “Філософсько-соціологічні проблеми розвитку науково-пізнавального потенціалу особи і суспільства” (номер державної реєстрації 0191U001865), що виконується кафедрою філософії філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Вона враховує також основні засади “Державної національної програми “Освіта” (“Україна ХХІ століття”)” та інших програмних документів, які спрямовані на розвиток філософських досліджень в умовах трансформації гуманітарної освіти на початку третього тисячоліття.
Стан опрацювання проблеми. Аксіологічна проблематика сучасної філософії та методології науки стає дедалі більш актуальною. Протягом останніх десятиріч у цій сфері філософського знання простежується чітко виражена тенденція становлення нової дисципліни –аксіології науки, яка могла б узагальнити й систематизувати, об’єднати в одне ціле досягнення філософської теорії цінності, гносеології, методології природничонаукового та гуманітарного пізнання. Досягнуті на цьому шляху результати й складають основне теоретичне підґрунтя даного дисертаційного дослідження.
Витоки сучасного розуміння проблеми аксіологічного потенціалу знання –в історії класичної філософії. Вчення Платона про взаємозв’язок Істини, Добра, Краси як іпостасей вищого Блага небезпідставно можна вважати першою найбільш універсальною моделлю філософської теорії цінності. Сама ж аксіологія виникла наприкінці ХVІІІ –початку ХІХ століття, будучи результатом і теоретичною формою маніфестації “романтичної реакції” на догматичний раціоналізм епохи Просвітництва.
Всі належні передумови для цього були закладені “критичним ідеалізмом” І.Канта, зокрема порівняльним аналізом теоретичного та практичного розуму, конститутивних і регулятивних принципів, осмисленням апріорних форм усякого можливого знання. Важливу роль зіграло його вчення про “максими розуму” –суб’єктивні основоположення, виведені не з природи об’єкта, а з інтересу розуму стосовно “деякої можливої досконалості” пізнання цього об’єкта. Ціннісна свідомість як особливий “закон усередині нас” орієнтує суб’єкта щодо мети і смислу практичної діяльності, не будучи суто раціональною програмою, проте безпосередньо й точно визначаючи її можливість або неможливість (у відповідності з телеологічною здатністю судження). Відкривши перед філософією “ціннісний універсум” і намагаючись осмислити його структурні компоненти, видатний мислитель не втрачав надії пізнати єдність усієї здатності чистого розуму (теоретичного і практичного в тому числі), коли можна буде все виводити з одного принципу.
На жаль, численні послідовники Канта зігнорували цю “максиму” філософії свого вчителя, постійно впадаючи у крайнощі. Так, уже неокантіанці різко протиставили “пізнавальне” і “ціннісне” (“судження факту” і “судження цінності”), що стало головною проблемою всього подальшого розвитку філософії та методології науки. У Г.Ріккерта згадана дихотомія ґрунтується на протиставленні буття і “царства цінностей”, у В.Віндельбанда –буття і “нормативної свідомості”. Звідси уявлення про два діаметрально протилежні методи –генералізуючий (або номотетичний) та індивідуалізуючий (або ідеографічний), якими послуговуються, відповідно, природничі науки і науки про культуру. Трактуючи філософію як учення про принципи абсолютної оцінки, чисте вчення про цінності, неокантіанці не надто переймалися ціннісними потенціями самого наукового знання, хоч і залишили помітний слід в аксіології науки.
Цю традицію підхопили і довели до логічного завершення Ф.Ніцше, А.Бергсон, інші представники аксіологічно зорієнтованого філософування, будучи переконаними, що ставлення людини до світу в кінцевому підсумку не пізнавальне, а ціннісне, тому головною дійовою фігурою має вважатися не гносеологічний суб’єкт, якого цікавить істина сама собою (чисте знання), а суб’єкт, зацікавлений в істині як засобі розв’язання життєвих проблем. У результаті такого розуміння природи знання було, нарешті, дискредитовано застарілу гносеологічну модель і переконливо доведено неповноцінність, обмеженість абстрактного, тобто ціннісно нейтрального, суто гносеологічного суб’єкта.
Протилежний полюс у суперечці з приводу співвідношення “пізнавальне –ціннісне” репрезентує позитивізм, абсолютизуючи не ціннісний, а когнітивний ідеал знання. Програма розбудови науки, що повністю виключає зі знання суб’єктивність (О.Конт, Г.Спенсер), як це не парадоксально, дуже швидко виявила свій суб’єктивізм, адже поза живою взаємодією суб’єкта з об’єктом останній ототожнюється з апріорними уявленнями про нього.
Неопозитивістська настанова на радикальний емпіризм є так само кроком назад, якщо за точку відліку брати апріоризм І.Канта, хоч постулати значення (“мовний каркас”) у концепції Р.Карнапа неявно містять у собі ціннісний підтекст. Об’єктивність істини ототожнюється з “нейтральністю” фактуальних (емпіричних) і логічних висловлень стосовно всього суб’єктивного, тоді як ціннісні судження взагалі позбавлені смислового значення. Вони не істинні й не хибні, тому підлягають елімінації з наукового пізнання. Там же, де це неможливо, про науку не йдеться, тобто ціннісні потенції знання неопозитивістською методологією науки відверто ігноруються.
Постпозитивісти (Т.Кун, І.Лакатос, К.Поппер, П.Фейєрабенд, Ст.Тулмін, М.Полані та ін.) значною мірою реабілітували образ аксіологічно зумовленого наукового знання, досліджуючи його метафізичний (онтологічний) і методологічний (світоглядно-філософський) потенціал.
Істотний внесок у становлення ціннісної теорії знання здійснили представники західної соціології науки, серед яких М.Шелер, Е.Дюркгейм, К.Мангейм, В.Старк, Т.Парсонс і ін. Критичний аналіз їхніх ідей підтверджує важливість аксіологічних аспектів у сфері соціологічного дослідження знання (Л.Н.Москвичов, Є.Н.Причепій). Широко й оригінально проблема ціннісного потенціалу знання представлена філософією життя В.Дільтея, екзистенціалізмом К.Ясперса, Ж.-П.Сартра, М.Бердяєва, феноменологією Е.Гуссерля, герменевтикою М.Гайдеґґера, Г.-Г.Гадамера. Всі вони, кожен по-своєму, розвивали традицію кантівського трансценденталізму й апріоризму, здійснюючи пошук адекватної сучасному розвитку науки аксіологічної теорії знання. Прагматизм, ототожнюючи когнітивне і ціннісне ставлення до дійсності, відкидає ригоризм, яким грішили і неоканціанці, і неопозитивісти, відродивши у такий спосіб ідею “прагматичної віри” І.Канта. Близькою до прагматизму в цьому відношенні була марксистська філософія, згідно з якою теоретичне вважається структурним елементом практичного ставлення людини до дійсності, а сама практика –критерієм істинності знань.
У міру зростання інтересу до позалогічних, соціокультурних чинників наукового пізнання дана проблема ставала предметом аналізу в радянській філософії. Незважаючи на те, що в середині минулого століття теорія цінності характеризується переважно як ідеалістичне буржуазне вчення, спрямоване проти історичного матеріалізму, саме тоді стався своєрідний “аксіологічний прорив” –опублікована монографія В.П.Тугаринова “Про цінності життя і культури” (Л., 1960), в якій обґрунтовувалася думка про необхідність освоєння та переосмислення предметного поля філософської теорії цінності. Через чотири роки в Україні видрукувана монографія В.О.Василенка “Цінність і оцінка” (К., 1964), четвертий розділ якої має назву “Пізнання й оцінка”, де стверджується, що пізнання невіддільне від оцінки. Широко відомою стала стаття І.А.Майзеля “Наука і проблема цінності” в колективній монографії “Проблема цінності у філософії” (М.-Л., 1966), в якій сама наука проголошується вищою цінністю. З іншого боку, на принциповій відмінності когнітивного та ціннісного продовжували наполягати О.М.Бакурадзе, О.Г.Дробницький, М.С.Каган і ін.
У 70-80-ті рр. переважає думка про необхідність осмислювати знання в історичному, соціокультурному контексті, що пояснюється значними успіхами науково-технічного поступу. Філософи дедалі більше схиляються до висновку про нерозривну єдність істини і цінності (В.П.Візгін, А.Івін, П.В.Копнін, Б.Г.Кузнєцов, Л.А.Мікешина, О.Л.Нікіфоров, А.І.Уйомов). Вивчаються такі важливі чинники, як ідеали, образи, норми, цілі наукового пізнання, що впливають на його результативність (Л.М.Архангельський, Л.А.Соловей, В.С.Стьопін, В.С.Черняк, В.І.Ярошовець). У межах цієї теми здійснюються дослідження гуманістичного потенціалу наукового знання (А.А.Гусейнов, В.Ж.Келле, Е.Л.Мамчур, М.А.Ожеван, Т.Д.Пікашова, М.Б.Туровський). Наукознавці звернули увагу на те, що видатні вчені, серед яких найбільш помітними є фігури В.Вернадського, Тейяра де Шардена, А.Ейнштейна, Б.Рассела, давно попереджали про глобальну небезпеку сцієнтистського світогляду, вказували на необхідність реабілітації вселюдських цінностей, гуманізації науки, актуалізації внутрішньо притаманного їй культуротворчого потенціалу. Морально-етичний аспект аксіології знання ґрунтовно досліджували В.А.Малахов, Ю.В.Перов, Е.Ю.Соловйов, О.І.Фортова, І.Т.Фролов, Б.Г.Юдін; естетичні цінності науки –А.Л.Анреєв, С.Д.Безклубенко, В.С.Біблер, Ю.Б.Борєв, А.В.Гулига, Ю.Н.Давидов, В.П.Іванов, Ю.М.Лотман, А.В.Рубцов, В.І.Свинцов, Л.Н.Столович.
Особливо вагомий внесок у дослідження різноманітних аспектів аксіологічної зумовленості наукового знання зробили вітчизняні філософи. Досліджувалися культурно-екзистенційні виміри наукового знання (С.Б.Кримський, М.В.Попович), вплив на пізнання перебудови мислення (Є.І.Андрос, В.Г.Табачковський, І.В.Бойченко), трансформація цінностей у процесі формування синергетичного світорозуміння (І.С.Добронравова), ціннісна зумовленість екологічної культури (В.С.Крисаченко). Наукові цінності в структурі духовної культури, ідеології, виховання виявляють В.П.Андрющенко, І.В.Бичко, Л.В.Губерський, В.І.Касьян, М.І.Михальченко, Б.В.Новиков. Про вплив аксіологічних чинників на світогляд ученого пишуть В.М.Костєв, В.К.Тартаковський, І.Ф.Надольний, В.І.Шинкарук, В.П.Іванов. Аксіологічні параметри раціональності досліджують П.Ф.Йолон, С.Б.Кримський, Б.А.Парахонський, М.В.Попович, В.І.Омельянчик, А.Т.Ішмуратов. Осмислюються ціннісні аспекти модальних суджень і способів обґрунтування в логіці та методології науки (А.Є.Конверський). На необхідність цілісної концепції соціокультурної зумовленості пізнання звернули увагу Г.І.Волинка, Н.П.Депенчук, Л.І.Карнаухов, С.Б.Кримський, В.А.Рижко, В.Г.Табачковський. Ціннісні моменти суб’єк–об’єктної взаємодії досліджують А.М.Лой, А.Т.Лук’янов, Є.М.Причепій, М.А.Парнюк, В.А.Рижко. В.Ф.Шевцов і ін. Аксіологічні аспекти наукових теорій аналізують М.С.Бургін, В.І.Кузнецов. Окремі питання ціннісної зумовленості природничонаукового знання розглядають І.В.Огородник, Л.І.Сидоренко. Про ціннісні орієнтації в дослідженні соціальних процесів пишуть Г.І.Горак, І.В.Бичко, М.В.Дученко, Н.Т.Костик, Т.І.Ящук.
Наприкінці ХХ –початку ХХІ століття найбільш актуальним є пошук універсальної, синтетичної ціннісної концепції. З’являються ґрунтовні узагальнюючі дослідження, серед яких монографія Г.П.Вижлецова “Аксіологія культури” (СПб, 1996). Публікуються історико-аксіологічні праці –книга Л.Н.Столовича “Краса. Добро. Істина. Нарис історії естетичної аксіології” (М, 1996). Аксіологія стає навчальною дисципліною, видаються посібники: лекції М.С.Кагана “Філософська теорія цінності” (СПб, 1997). Проблема “ціннісного виміру науки” (В.А.Бєлов, 2001) стає пріоритетною в методології.
Сьогодні теорія цінності переживає своєрідний ренесанс. Основною причиною цього, на нашу думку, є формування синтетичного світогляду, в якому наукове знання не просто було б одним із видів цінності, а мало пріоритетне право репрезентувати всю систему, актуалізуючи внутрішньо притаманні йому ціннісні потенції. Саме з таких позицій нині розглядається співвідношення наукової та релігійної картини світу (І.С.Дмитрієва, Ю.І.Кулаков, А.Кураєв, Н.А.Лісовенко, Л.А.Маркова, І.П.Меркулов, М.М.Сидоренко, О.Л.Фейнберг, П.Л.Яроцький). Враховуючи те, що “метафізика можливого” (“потенціологія” за М.Епштейном) претендує на статус філософії ХХІ століття, а також усе зростаючий інтерес до ціннісної проблематики в методології, відкривається широка перспектива дослідження ціннісного потенціалу наукового знання.
Мета і завдання дисертації. Основна мета дисертаційного дослідження –виявити й описати сам феномен аксіологічного потенціалу наукового знання, з’ясувати його природу, внутрішню структуру, спосіб актуалізації в контексті проблематики філософії та методології науки.
Реалізація даної мети передбачає розв’язання наступних завдань:
. Дослідити ідейні витоки і світоглядні передумови постановки проблеми аксіологічного потенціалу знання, причини її актуальності в сучасній філософії та методології науки.
. Розкрити сутність і методологічні можливості потенціалістичного розуміння цінності, сферу його теоретичного та практичного застосування в наукознавстві.
. Вибудувати модель, яка дозволяла б аналізувати й осмислювати аксіологічні параметри наукового знання, виходячи з апріорної структури “світу цінностей”.
. Довести взаємозумовленість аксіологічних (епістемічної, етичної та естетичної) потенцій знання, необхідність їх узгодженої реалізації в процесі наукового дослідження.
. Виявити притаманну релігійно-метафізичному рівню світогляду вченого тенденцію до гармонізації фундаментальних аксіологічних потенцій знання.
. Показати ефективність і духовно-практичну значущість аксіологічної концепції знання в процесі переосмислення завдань освіти і виховання.
7. З’ясувати світоглядно-смислопороджуючу роль аксіологічного потенціалізму в конструюванні сучасної загальнонаукової картини світу.
Об’єктом дослідження є науково-пізнавальна діяльність у контексті ціннісної сфери культури, її фундаментальні потенції.
Предметом дослідження є потенціалістичне розуміння цінності наукового знання та його методологічні можливості в процесі науково-пізнавальної діяльності.
Теоретико-методологічні засади дослідження. Вибір автором ідейно-теоретичної та методологічної платформи для розбудови власного розуміння проблеми і перспектив її практичного розв’язання визначається вихідною настановою здолати ригоризм у тлумаченні диспозиції “когнітивне-ціннісне” за допомогою так званого потенціалістичного розуміння цінності. Витоки останнього –в класичній філософії, зокрема, тій традиції, що намагалася вийти за межі дихотомії “суб’єктивізм–об’єктивізм” і всіх інших опозиційних “ізмів”. Ідеться про метафізику можливого (Аристотель, Плотін, Кузанський, Ляйбніц), теорію цінності (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, М.Шелер, В.Соловйов), провідні тенденції розвитку західної філософії та методології науки (К.Поппер, П.Фейєрабенд, Т.Кун, І.Лакатос, М.Полані, Ст.Тулмін, Л.Лаудан, Г.Патнем і ін.).
У дисертації широко використовується концептуальний інструментарій відомих українських і російських філософів сучасності, які всебічно досліджували історичну та соціокультурну зумовленість наукового пізнання, його ціннісні параметри і можливості. Мова йде про такі поняття, як аксіосфера, цінність істини, уявлення про моральні й естетичні виміри пізнавальної діяльності, співвідношення наукового знання та релігійної віри, смисл інтуїтивного судження в науці, світоглядне та методологічне значення модальної категорії можливості, критичний аналіз догматичного протиставлення пізнавального та ціннісного ставлення до дійсності, з’ясування змісту ще й досі поширеної тези про ціннісну нейтральність істини і т. ін.
Наукова новизна результатів дослідження полягає в осмисленні глибоко закорінених у класичній філософії та поширених у сучасному світоглядному дискурсі (хоч і не завжди явно виражених) уявлень про ціннісний потенціал знання. В узагальненому вигляді результати дослідження знайшли своє теоретичне відображення в таких висновках і положеннях, які містять елементи наукової новизни і виносяться на захист:
Проблематика ціннісного потенціалу знання характерна для всієї західноєвропейської традиції філософування. Метафізика можливого, теорія цінності та методологія науки –важливі сфери філософського дослідження, де формувалися передумови її нинішніх експлікацій.
Потенціалізм у концептуально-світоглядному, методологічному розумінні –специфічний погляд на широку сферу традиційної філософської проблематики, зосереджений на можливостях, якими володіє будь-який скінченний акт, зумовлений спонтанно виникаючими залежностями між усіма сумірно-протилежними силами (потенціями) взаємодіючих елементів.
Модель аксіології знання включає три “ціннісні координати” зі значеннями Істина, Добро, Краса, що в сумі виражають абсолютну цінність ідеї Блага. Така сферично-векторна схема відкриває широкі можливості системного дослідження ціннісного потенціалу наукового знання, виявлення не тільки суто когнітивних, а й морально-естетичних аспектів, евристичного значення метафізичних і релігійних ідей, апріорних уявлень, інтуїцій тощо.
Знання посідає чільне місце в аксіосфері культури, однак у результаті ціннісного самовизначення науки виникла дихотомія “когнітивне–ціннісне”, що призвела до поляризації “двох культур”. Утвердження нової методологічної парадигми покликане реабілітувати гуманістичні цінності й оздоровити сцієтнистськи спотворений образ природничонаукового знання.
Надмірно зраціоналізоване й, отже, знецінене в усіх інших відношеннях мислення перешкоджає всебічному розвитку суб’єкта, спрямовуючи творчі сили в одне русло –пізнання природи як об’єкта безмежного панування. Та гіпертрофований ірраціоналізм, антисцієнтистська настанова мислення –не менша вада світогляду. Тому й не припиняються пошуки нової раціональності в атмосфері, розрідженій духом ірраціоналізму.
Пізнавальна цінність інтуїції –в розширенні горизонту можливого досвіду, вільного простору, в якому рухається дискурсивна думка. Вона пробуджує дрімаючі потенції, завдяки яким цей обрій осмислюється не стільки як зовнішня межа, скільки як умова можливості неперервного зростання знання.
Виростаючи з міфологічно-синкретичної форми свідомості, раціональна філософія, що претендує на науковість, ігнорує належне, зосередивши увагу лише на сутньому. Належне, однак –не стільки те, що має бути, скільки те, що вже лежить в основі самого сутнього, зумовлюючи актуалізацію та постійне відтворення його ціннісного потенціалу.
Моральна потенція знання стає значущою, коли усвідомлюється дисгармонія між істиною та добром. Актуалізація морального потенціалу знання не зводиться до заборон, а радше до забезпечення гармонійності та збалансованості науково-технічного поступу.
З погляду естетики науки когнітивна потенція мистецтва тісно пов’язана з естетичною потенцією наукового знання. Відмінність між науковою та художньою діяльністю не в тому, що в них по-різному репрезентована суб’єктивність або креативність, а в тому, що домінуючі потенції різні.
Система світоглядних уявлень, якими послуговується вчений, має серед інших і метафізично-теологічне значення. Для науки абсолютні ціннісні орієнтири –як гарантія загальної спрямованості зусиль її творців на благо –життєво необхідні, тому світогляд, у відповідності з яким це вище Благо називається Богом, не може суперечити гуманістично зорієнтованим інтелектуальним ініціативам.
Завданням освіти і виховання має стати координація спонтанного процесу реалізації духовного (пізнавального, морального, чуттєвого) потенціалу взаємодії людини зі світом. Аксіологічно-потенціалістичне розуміння гармонійного, всебічного, повноцінного розвитку людини дозволяє моделювати різні варіанти виховної тактики і стратегії, залежно від стану внутрішніх і зовнішніх потенцій тієї чи тієї виховної ситуації.
У контексті сучасної загальнонаукової картини світу, що вибудовується на засадах еволюціонізму, чітко проявляються риси аксіологічного потенціалізму. Ретроспективний аналіз еволюції наукового світорозуміння свідчить про послідовну зміну органічної (“до-сучасність”) на механістичну (“сучасність”) і, нарешті, ціннісно-потенціалістичну (“постсучасність”) концепцію реальності.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів визначається передусім ефективністю запропонованого підходу в осмисленні ціннісних аспектів знання. Результати дисертаційного дослідження можна розглядати як основу для подальшої розробки аксіологічної проблематики науки, зокрема більш поглибленого вивчення ціннісного потенціалу знання, його моральних, естетичних а також універсально-світоглядних, сакрально-метафізичних аспектів. Аксіологічний потенціалізм і його методологічні настанови мають евристичне значення в усіх інтелектуальних ініціативах, які стосуються не тільки аксіології науки чи аксіології знання загалом, а й філософської теорії цінності, а також аксіологічно зорієнтованої філософії та методології науки. Положення, що відзначаються новизною та складають особистий внесок автора в науку, можуть успішно застосовуватись у навчальному процесі, про що свідчить їх апробація в лекційних курсах і спецкурсах, а також на семінарських заняттях з історії філософії, етики, аксіології, методології гуманітарного пізнання, соціальної філософії, що проводились автором упродовж своєї викладацької діяльності в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на кафедрі філософії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Принципові ідеї, теоретичні положення дисертації були представлені на конференціях: Творчість: теорія і практика (Київ, 1991); Методологія і зміст гуманітарної освіти: сучасний стан і перспективи розвитку (Херсон, 1993); “Духовна діяльність та її специфіка” (Запоріжжя, 1993); Проблеми виховної роботи у вузі: спадкоємність, сучасне, майбутнє (Херсон, 1993); “Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі” (Чернівці, 1993); “Молодь і проблеми конфлікту в період переходу до демократичного суспільства” (Чернівці, 1994); “Наукова конференція викладачів, співробітників та студентів, присвячена 120-річчю заснування Чернівецького університету” (Чернівці, 1995); “Демографічна ситуація в карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на ХХІ століття” (Чернівці-Київ, 1996); “Сучасна гуманітарна освіта: стан і перспективи” (Чернівці, 1996); “Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми” (Чернівці, 1996); Конституціоналізм в Україні: досвід, проблеми, перспективи (Чернівці, 1996); “Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997); “Довкілля життя: шляхи оптимізації” (Чернівці, 1999); VІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Ідея справедливості на схилі ХХ століття” (Харків, 1999); Сковородинівські читання на Поділлі (Хмельницький, 1999); “Україна і світ на межі тисячоліть: міжнародні відносини, право, історія, культура у зв’язках із християнською традицією” (Хмельницький, 1999); “Біблія у світовій літературі” (Чернівці, 1999); “Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність” (Запоріжжя, 2000); “Християнство як феномен культури” (Київ, 2000); “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000); “Філософія Гегеля і сучасність” (Львів, 2000); “Гуманізм. Людина. Пізнання” (Дрогобич, 2001); “Актуальні проблеми державного управління та місцевого самоврядування” (Запоріжжя, 2001); “Освітньо-виховний та професійний потенціал світоглядно-філософських дисциплін: класичні парадигми та альтернативи ХХІ століття” (Чернівці, 2001).
Результати дослідження відображені в науковій монографії “Ціннісні потенції знання”. –Чернівці, “Рута”, 2001 (17,44 друк. арк.), 26 наукових статтях у фахових виданнях з філософії (загальним обсягом 13 друк. арк.).
Структура та обсяг дисертації. Мета і завдання дослідження визначили структуру дисертації, що складається зі вступу, чотирьох розділів, кожен з яких містить два-три підрозділи (всього 10), висновків і списку використаної літератури з 295 найменувань (на 24 сторінках). Обсяг дисертації –сторінок основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “Вступі” обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, з’ясовується стан її наукової розробки, формулюються мета, завдання, визначаються предмет і об’єкт аналізу, наукова новизна роботи, теоретичне та практичне значення результатів дослідження.
Перший розділ, який отримав назву “Загальнофілософські та концептуально-дисциплінарні засади аксіології знання”, присвячено дослідженню передумов і шляхів експлікації в сучасному світоглядному та філософсько-методологічному дискурсі традиційних, але не завжди явно виражених уявлень, які стосуються ціннісного потенціалу знання. З’ясовується сутність і методологічне значення так званого “потенціалістичного” розуміння цінності. Виходячи зі структури ціннісного світу, в якій виділяються три аксіологічні координати –епістемічна, етична й естетична, розробляється модель аксіології знання, що ґрунтується на принципі взаємозумовленості ціннісних потенцій.
У першому підрозділі “Ідейно-теоретичне підґрунтя проблеми аксіологічного потенціалу наукового знання” мова йде про витоки сучасного розуміння проблематики аксіології наукового знання, заснованого на потенціалістичному тлумаченні змісту поняття цінності. Загальнофілософська теорія цінності та методологія науки, осмислюючи різні духовно-практичні потенції взаємодії людини зі світом, об’єднуються (зводяться до спільного знаменника) в аксіології знання на ґрунті філософського потенціалізму.
Потенціалізм як особливий спосіб інтерпретації ціннісного змісту знання вперше був осмислений Аристотелем у контексті ним же започаткованої метафізики можливого. Потенції –не просто можливості, це певні здатності, що визначаються за їх відношенням до деякої першої здатності, що перебуває в іншому, чи у самій речі, оскільки вона –інше. Потенція –не тільки активний, а й “реактивний” чинник, адже вона виражає здатність іншого збуджувати бажання діяти. Щось є здатним, якщо й інше має такого роду здатність по відношенню до нього. Кожна потенція передбачає сумірну їй протилежну потенцію. Дане поняття має чітко виражений аксіологічний характер. Аристотель наголошує: це здатність діяти і зазнавати дії належним чином. Особливо це стосується потенцій інтелектуальних, які мають амбівалентний характер і передбачають оцінку та відповідальний вибір альтернатив.
Осмислював Аристотель і взаємодію потенцій у пізнавальному процесі, дійшовши висновку, що відсутність актуалізації (коли ми не сприймаємо річ) не означає, що самі потенції втрачаються. Його теза про те, що дійсність передує можливості часто трактується поверхово, хоч Аристотель у даному випадку мав на увазі форму (сутність), а не чуттєве буття. Мова йде про дійсність абсолютної можливості. Лише стосовно даного конкретного стану дійсності можна говорити про безумовну первинність можливості. З існуючого в можливості виникає щось існуюче дійсно лише через уже дійсне.
Таке розуміння потенційності відкрило можливість онтологізувати дану категорію. Так, у Плотіна поняття “потенція” має значення фундаментального поняття. Три іпостасі потенції буття –Єдине, Розум і Душа. Н.Кузанський уже прямо вибудовує метафізику можливого, розвиваючи ідеї попередників. Абсолютна можливість у нього тотожна з абсолютним буттям, яким є Бог, адже тільки Він є тим, чим може бути. Звідси поняття “буття-можливість”. Усе здійснене –відносне. Та споглядаючи актуальне, ми можемо пізнати в ньому потенційне (“саме собою можу”). Приблизний, імовірнісний характер нашого знання, –вважає Кузанський, –не стільки вада, скільки перевага людини, адже подібне пізнається подібним: осягнення можливого саме підпорядковане принципу можливого. Завдяки потенційності мислення нам і відкривається “буття-можливість”.
У Новий час онтологію можливого розвиває Ляйбніц. Потенція в нього постає сферою можливих реальностей. Дійсне може бути пізнане як можливе. Для цього досить утворити поняття про нього, що перебуває в божественному розумінні. Визнання потенційності буття має принципове значення, будучи передумовою свободи, у тому числі й свободи творення світу Богом. Особливо помітний внесок у теорію ціннісного потенціалізму зробили Кант і неокантіанці, виявляючи аксіологічні підвалини і потенціал знання.
Філософія ХХ століття також не залишилася байдужою до цієї проблеми. В сучасній філософській літературі ціннісна проблематика науки досліджується досить активно, хоч і не систематично. В центрі уваги здебільшого моральні чи естетичні аспекти цієї широкої теми. Що стосується потенціалізму, то немає нічого дивного в тому, що філософія цього періоду не змогла належним чином оцінити авторитетно репрезентований в історії світової філософської думки оригінальний і перспективний підхід. Але й тут є зрушення. В опублікованій 2001 року монографії М.Епштейна “Філософія можливого” висловлюється переконання, що в даний час, вичерпавши модальність наївно сутнього та сентиментально належного, філософія відкриває в собі можливість третьої модальності –модальності самого можливого, що філософія не зобов’язана мати справу зі світом сутнього й належного, з дійсністю та необхідністю, що її покликання –світ можливого.
Цілком поділяючи думку про те, що сучасна філософія не випадково зацікавилася модальністю можливого, ми однозначно пов’язуємо цю тенденцію з аксіологізацією знання. Проблема не в можливостях, а в аксіології можливого. Вважати, що філософія ХХІ століття має бути “чистою” філософією можливого, –це по суті справи повторювати стару помилку. Знати всі можливості, безперечно, важливо, та як абстрагуватися при цьому від належного? Після трагедії, що сталася в Америці 11 вересня 2001 року, безвідповідально стверджувати, що власна справа філософії –не пояснювати або змінювати світ, а множити можливі світи. Апологія можливого, відірвана від екзистенційно-відповідального, смисло-доцільного, сакрально-ціннісного ставлення до потенціалу буття та мислення сьогодні просто небезпечна. Тому ми глибоко переконані, що не ціннісно нейтральна “потенціологія”, а саме філософія ціннісного потенціалізму стає найбільш актуальною на початку нової доби, яка прагне себе виразити й усвідомити.
У другому підрозділі “Сутність і світоглядно-методологічне значення потенціалістичного розуміння цінності” розкривається феноменологія ціннісного потенціалізму. Актуалізм –учення, пов’язане з іменем італійського неогегельянця Д.Джентіле. Потенціалізм як універсальний принцип уперше став предметом аналізу (критики) у концепції В.Франкла, де він ототожнюється з орієнтацією на можливості, тоді як основною, мовляв, є потреба в орієнтації переважно на те, що має бути (належне). Критикуючи “потенціалістів” за нібито притаманне їм ухиляння від осмислення ціннісної проблематики, автор абстрактно протиставляє дві взаємопов’язані категорії, вважаючи, очевидно, що міркування про можливості несумісні з уявленнями про їх оцінку та відповідальний вибір. Але чи доречно говорити про цінності, не думаючи при цьому про можливість (або неможливість) актуалізації потенціалу належного?
Потенціалізм –оригінальний і плідний, творчо-конструктивний погляд на широку сферу філософської проблематики, у тому числі й аксіологічної. Це манера пов’язувати осмислюване з актуалізацією можливого, настанова мислення, що трактує будь-який процес як актуалізацію притаманних йому внутрішніх і зовнішніх потенцій. Таке визначення сходить, як уже зазначалося, до аристотелізму, неоплатонізму, філософії Т.Аквінського, вчення Н.Кузанського про “буття-можливість”, а в сучасному розумінні потенціалізм (як онтологічний, епістемологічний, аксіологічний принцип) є варіантом апріоризму і трансценденталізму. В історії філософії потенціалізм –один із фундаментальних принципів світоглядного дискурсу, хоч і досі залишається в тіні більш яскравих, ефектних, однобічних “ізмів”. Інколи спроби відшукати середній шлях або “золоту середину” між крайнощами наражалися на шалену критику, що межувала з відвертою лайкою (“огидна партія середини” тощо). Потенціалізм і справді репрезентує третю (поряд із “діалектичною” та “метафізичною”) –компромісну, толерантну манеру філософування, найбільш оптимальну, помірковану, хоч і не надто поширену поки що форму не-ригористичного, не-войовничого, не-репресивного мислення.
В античній філософії потенціалізм як особлива форма філософування, спосіб інтерпретації “вічних” проблем є чи не найбільш істотним і поширеним її мотивом. Теза Протагора “Людина –міра всіх речей” і сократівське “Пізнай самого себе” –не що інше, як спроба сформулювати засадничу ідею потенціалізму. Цікавим у цьому плані був би історико-філософський екскурс, але з огляду на стислий обсяг, обмежимося прикладами осмислення даної проблематики у ХХ сторіччі.
Кожен акт має свій ніби наперед заданий потенціал. Актуалізація потенціалу визначається спонтанно виникаючими взаємодіями сумірно-протилежних потенцій, чим і пояснюється феномен, який отримав назву самоорганізації. Потенція –“річ-у-собі”, що може бути “річчю-для-іншого”. Та ж сама потенція в різних співвідношеннях “індукує” різні потенціали. Згасання напруги між полюсами взаємодії через несприятливі, наприклад, умови середовища, призводить до спонтанної перебудови і формування нового сукупного потенціалу системи, до зміни самої динаміки актуалізації можливого.
Цінність і потенція змістовно дуже близькі категорії. В одній із перших у вітчизняній аксіологічній літературі монографії (В.Василенко, 1964) цінність визначається передусім як потенційно-диспозиційна форма мислення, що фіксує значущість однієї сторони взаємодії для іншої. У “філософії здивування” (Г.Парсонс) ідеться про несподіване, раптове усвідомлення суб’єктом універсального потенціалу взаємодії зі світом, його значущості для смислу життя. Цінність трактується передусім як актуалізація (здійснення) “потенцій-потреб” у відповідності з можливостями вибору. Є.Трубецький у трактаті “Смисл життя” пише про незалежність “істини-смислу” від суб’єкта, проте цінністю для нас є смисл, який ми могли б утверджувати, актуалізуючи свої вищі потенції. Ціннісна концепція В.Франкла проаналізована в дисертації прискіпливо й детально з огляду на те, що він прямо виступив проти потенціалізму, хоч неявно сам активно розвиває потенціалістичне розуміння цінності, стверджуючи, що пізнання цінності –це усвідомлення можливості на тлі дійсності. Так само ретельно крізь призму ціннісного потенціалізму переосмислюються ідеї “Філософії свободи” М.Бердяєва, його промовиста метафора “шлюбна таємниця пізнання”. Потенціал істини, за Бердяєвим, не вичерпується істиною інтелектуалістичною та раціоналістичною. Вищу, божественну істину не можна пізнати малим розумом (ratio), а тільки розумом великим, а саме Логосом, який потенційно присутній в душі. Завершується даний підрозділ аналізом потенціалістичного розуміння цінності наукового знання на прикладах з історії природознавства, математики, починаючи з античності й закінчуючи сьогоденням.
У третьому підрозділі “Структура “ціннісного світу” і “сферично-векторна” модель аксіології знання” йдеться, зокрема, про предмет і метод аксіології науки. Не претендуючи на остаточне розв’язання цієї проблеми, автор намагається вибудувати модель аксіології знання, що випливає з уявлення про структуру ціннісної сфери культури. Кожна дисципліна формується на основі певної парадигми, покликаної впорядкувати й систематизувати накопичений у період її становлення теоретичний матеріал. Аксіологія науки, принципи якої висловлювалися давно, має можливість отримати статус окремої філософської дисципліни, побудованої на засадах аксіологічного потенціалізму.
Під впливом апріоризму Канта, його метафори “внутрішнього компасу” виникла ідея визначити структуру “ціннісного універсуму”, який трактується не як паралельний світ, а світ людського буття, наділений додатковими (ціннісними) смислами. Постулюється наявність апріорних форм не тільки чуттєвого споглядання й абстрактного мислення (простір, час, категорії), котрі є передумовами математичного та природничонаукового знання, а й апріорних форм етично-вольового ставлення до дійсності та естетично-чуттєвого переживання. Структура цього унікального, ціннісно забарвленого простору формально збігається зі структурою простору фізичного. Вона також тривимірна, має три координати –інтелектуальну, вольову, чуттєву. Сума векторів “Істина”, “Добро”, “Краса” вказує на вище Благо (для віруючої людини –Бога). Важливим є зв’язок іманентних і трансцендентних потенцій. Будь-який феномен у цьому просторі набуває ціннісного значення, що визначається за місцем і спрямуванням у системі ціннісних координат і може бути відображений за допомогою вектора.
Таке розуміння структури ціннісного потенціалу буття може претендувати на роль парадигми як у сфері філософської теорії цінності, так і аксіології науки, оскільки дозволяє, по-перше, вивчати цінності системно, по-друге, всебічно витлумачити саму природу цінності, по-третє, чітко визначити специфіку наукових цінностей у цілісній аксіологічній системі. Вона відкриває можливість більш ґрунтовно вивчати процес пізнання –з урахуванням його етичних і естетичних параметрів, евристичного значення метафізичних і релігійних ідей, містичних інтуїцій тощо.
Під цим кутом зору досліджуються ідейно-теоретичні витоки аксіології науки, внесок у ціннісну теорію знання неокантіанців –Віндельбанда, Рікерта, фундаторів філософії життя –Ніцше, Дільтея, представників соціології знання –Дюркгейма, Шелера, Мангейма, Старка, Парсонса, у працях яких є чітко виражені мотиви потенціалізму. Ціннісно-потенціалістичний образ наукового знання вимальовується також у сфері філософії та методології науки, особливо з огляду на її провідну тенденцію –перехід від формальних моделей до змістовних, від з’ясування структури до виявлення чинників зростання знання. Під цим кутом зору проаналізовано відповідні висловлення Вітгенштейна, логічних позитивістів, Карнапа, Поппера, Фейєрабенда, Малкея, Куна, Полані та ін. У кінцевому підсумку таке дослідження дозволило дійти висновку: 1) знання формується в аксіологічному просторі культури і не може бути ціннісно нейтральним; 2) взаємодія наукового знання і цінностей осмислюється передусім як актуалізація сумірно-протилежних потенцій, а не як однобічна причинна зумовленість або діалектична єдність і боротьба протилежностей; 3) запропонована модель аксіосфери цілком доречно й виправдано претендує на роль методологічної основи аксіології науки.
Другий розділ “Епістемічний (логіко-гносеологічний) вимір аксіологічного потенціалу знання” присвячено дискусійному питанню про ціннісний статус істини і наукового знання загалом. У контексті концепції ціннісного потенціалізму виявляються ті характеристики пізнавальної діяльності, що засвідчують її чільне місце в аксіосфері культури. Йдеться, зокрема, про нерозривний зв’язок інтелектуальної спроможності людини з усіма іншими потенціями, про цінність ірраціональної компоненти мислення тощо.
У першому підрозділі “Протиставлення когнітивного та ціннісного в знанні: від ригоризму до потенціалізму” в центрі уваги антиномія, що виникла в процесі з’ясування специфіки пізнавального та ціннісного ставлення до дійсності, проблема, розв’язати яку неможливо за допомогою традиційного підходу, згідно з яким істина вважається ціннісно нейтральною.
Протиставлення знання та цінності сходить до періоду диференціації цілісного світогляду. Вважається, що синкретизм є свідченням його недосконалості. Проте сьогодні, навпаки, значущим є питання про відновлення втраченої цілісності, про потребу компенсувати історично виправдану спеціалізацію мислення. Ціннісні потенції знання не є потенціями “чистого” розуму, вони мають етичний, естетичний і навіть релігійний смисл, і тому є всі підстави вважати, що філософія цінності виникла в руслі тенденції до відновлення втраченої синкретичності.
Проблема співвідношення цінностей і нібито “нейтрального” в аксіологічному розумінні знання має також генетичні передумови, адже наука формувалась у ціннісному просторі культури як її органічна підсистема, відвойовуючи та самовіддано захищаючи власну “територію”. Наукове знання, будучи одним із унікальних за своєю значущістю культурних феноменів, стало протиставлятись їм усім як особлива, пріоритетна, вища цінність. Успіхи заснованого на даній парадигмі природознавства призвели до того, що єдина раніше традиційна культура ніби сама собою розпалася на “дві культури” –природничонаукову та художньо-гуманітарну. Та порушення внутрішньої рівноваги духовного світу не могло залишатися тривалий час без наслідків. У ХХ ст. образ науки змінюється. Світ людини включається в структуру знання. Приходить розуміння, що немає “чистого”, позаціннісного знання навіть у математиці. Наука “нейтральна” лиш у тому розумінні, що вона – спеціалізований вид людської діяльності. В цьому її достоїнство, проте й обмеженість. Якими б значними не були досягнення науки, її власними засобами неможливо дати відповідь на “вічні” питання про смисл існування, призначення людини у світі, реальність того, що перебуває поза межами людського розуміння тощо.
Сама можливість протиставлення когнітивних і ціннісних аспектів (і потенцій) теоретичного знання зумовлена двозначністю терміна “наука”, що в англомовній літературі зафіксована словами “сайєнс” і “гуманітес”. Класичний ідеал природничонаукового знання міг ігнорувати цінності, що не впливало на досягнення головної мети –об’єктивного, достовірного знання. Гуманітарне знання, що постало на протилежному полюсі, взяло на себе відповідальність за суб’єктивний світ особистості, морально-естетичне, метафізично-релігійне освоєння дійсності, сферу екзистенційних оцінок і цінностей. У процесі такої поляризації знання виникла спокуса провести чітку демаркаційну лінію між “когнітивним” і “ціннісним”. А позаяк ідея в основі своїй хибна, створюється міф про позаціннісний статус істинного знання. Цей навіть іще сьогодні популярний міф –історично виправдане явище. Він зіграв і позитивну роль, оберігаючи сферу наукового дослідження від некомпетентного втручання чужих їй інтересів і цінностей.
Позбутися дихотомії “когнітивне –ціннісне” неможливо, не осмисливши її на методологічному рівні. Традиція чіткого протиставлення наукового та ціннісного ставлення до дійсності започаткована М.Вебером. У неопозитивізмі дана теза була переосмислена в контексті протиставлення істиннісних і ціннісних суджень. Еволюція позитивістської методології науки призвела до часткового визнання ролі цінностей у науковому пізнанні. “Концептуальний каркас” К.Поппера –не що інше, як аксіологічний контекст, у якому формується потенціал пануючої в науці теорії. Вагомий внесок у становлення ціннісної теорії знання здійснили представники так званої “історичної школи” в методології. Вони також осмислювали цінності, що входять у контекст науки, аксіологічні компоненти взірців або “парадигм”, їхню роль у процесі розвитку наукових теорій і т. ін.
Те, що філософсько-методологічні концепції знання змінюються, не є недоліком, але при цьому головним залишається питання про вектор їх еволюції. Він усе більше, на нашу думку, під впливом силового поля (потенціалу) вселюдських цінностей –відхиляється від інтелектуальної координати в бік універсальної, синтетичної потенції людського мислення. Питання про ціннісні координати наукового пізнання та пізнавальної діяльності загалом є одним із найбільш актуальних. У стратегічній перспективі його можна розглядати як питання про долю самої науки.
У другому підрозділі “Наукова раціональність і цінність ірраціонального контексту дискурсивної думки” осмислюється ціннісний аспект істини в її логічному та більш загальному –екзистенційно-світоглядному, практично-духовному значенні. Саме поняття істини трактується не тільки як епістемічна, а й аксіологічна категорія.
В європейському Просвітництві логіко-гносеологічна домінанта мислення до такої міри витіснила морально-філософські та художньо-естетичні форми освоєння дійсності, що реакція на таку деформацію була просто неминучою. Мова йде про так звану “романтичну реакцію” –протест проти надмірно зраціоналізованого й, отже, знеціненого в багатьох інших відношеннях світогляду, що заважав усебічній актуалізації творчого потенціалу суб’єкта, спрямовуючи його енергію в єдине (хоч і досить широке) русло пізнання природи як об’єкта безмежного панування. При цьому, правда, романтики не змогли уникнути іншої крайності. Та незважаючи на це, аксіологічний потенціал істини, який відкрився перед філософією, а завдяки їй –і перед наукою, став атмосферою, в якій культивований класикою логос якось несподівано засяяв усіма барвами веселки, об’єднавшись із етично й естетично вихованим розумом, якому вже не байдужий суб’єктивно-ціннісний вимір істини.
Поставивши за мету пізнати цінності буття, філософія відразу ж зіткнулася з труднощами. На відміну від мистецтва чи моралі, вона не може бути вільною від ідеалу несуперечливого мислення. Переступаючи через обмеження, вона намагається пізнати як єдність те, що для логічного мислення завжди буде роздвоєністю. Не відмовляючись від ідеалу науковості, філософія хоче в універсальному зберегти онтологічну цінність унікального та неповторного, виразити зміст переживання, в якому свідомість розширюється разом із розширенням буття. Тут не обійтися без інтуїції, пізнавальна цінність якої в тому, що вона розширює горизонт можливого досвіду, відкриває простір, в якому рухається дискурсивна думка, пробуджує дрімаючі потенції суб’єкта, завдяки яким цей горизонт осмислюється не стільки як зовнішня межа, скільки як внутрішні можливості пізнавального процесу.
Питання про цінність істини передбачає певне розуміння змісту категорій “сутнє” та “належне”. Цілком абстрагуватися від передумов належного можна тільки з благословення догматичної філософії, обтяженої методологічним імперативом “суворої науковості”. З іншого боку, відмова від об’єктивності –також не вихід. Тому й не припиняються пошуки нової раціональності в атмосфері, розрідженій духом ірраціоналізму. Цінність ірраціональної компоненти мислення пояснюється не лише надзвичайно важливим значенням емоційних і вольових аспектів духовного розвитку людини, а й потребою постійно врівноважувати або ж нейтралізувати крайнощі раціоналізму. Виростаючи з міфології, філософія розриває, розколює навпіл синкретичну форму свідомості, розрізняючи у мислимому сутнє та належне. Відтак інтелект не може встояти перед спокусою взагалі відкинути усякі міркування про належне, зосередившись лише на сутньому. Наука, зрештою, змушена сором’язливо припускати “можливість неможливого”, та в межах пануючої парадигми ідея детермінізму для неї, безперечно, завжди була пріоритетною, чим і зумовлене специфічне розуміння змісту наукової істини як адекватного відображення дійсності.
Суто об’єктивна істина так само немислима, як і суб’єктивна. Взагалі абсурдно говорити про якісь абстрактні, безвідносні до людини і людства істини. Сказане можна проілюструвати за допомогою порівняльної характеристики змісту понять “істина” і “правда”. Хоч істина людині не байдужа, лише правду вона готова захищати і стверджувати, жертвуючи інколи навіть найдорожчим, адже крім відображення сутнього вона говорить про щось життєво важливе, про належне. Проте й істина причетна до належного. Будучи одним із фундаментальних аксіологічних понять, “належне” позначає не стільки те, що має бути, скільки те, що вже є, відвіку лежить в основі самого сутнього, постійно зумовлюючи актуалізацію та відтворення його ціннісного потенціалу. Онтологія належного не зводиться, отже, тільки до трансцендентного. Вона репрезентує динамічний і цілісний потенціал становлення самого сутнього, нерозривну єдність у ньому фізичного та метафізичного.
Третій розділ “Позагносеологічні ціннісні параметри актуалізації потенціалу науковості знання” висвітлює роль і значення двох інших –етичної та естетичної потенцій наукового знання, що надають йому повноцінного культуротворчого характеру. Дослідження специфічних особливостей кожної з них є передумовою можливої гармонізації розвитку науки, актуалізації синтетичного потенціалу теоретичного мислення, що має надзвичайно важливе значення в становленні сучасної загальнонаукової картини світу.
Перший підрозділ “Смисл обмежень у сфері науково-технічного поступу та роль етичної потенції знання” розпочинається з осмислення питання про науковий потенціал самої етики. В історії філософії проблема статусу моральної свідомості розв’язувалася по-різному. Сократ і Платон однозначно трактували моральність як одну з основних функцій знання, та вже Аристотель обґрунтовує тезу про практичний характер етики. У Новий час її розвинув І.Кант. Але й у ХХ столітті було чимало прихильників етичного раціоналізму, переконаних у тому, що можлива суто наукова мораль і що нормативна етика –не наука. З огляду на те, що предметом етики є раціональна модель етичної поведінки особистості, нормативна теорія моральності має право на існування. Критерієм істинності суджень у даному випадку буде можливість ефективного застосування норм, які досліджуються й теоретично виправдовуються.
Не може бути наукою мораль, оскільки в її основі лежить ірраціональна сила. Моральна потенція самодостатня, вона заставляє мовчати всі міркування. Раціоналізація моральності можлива тільки в тому розумінні, що за наявності різних альтернатив, перевага надається найбільш осмисленій і перспективній, але ця логіка майже не впливає на прийняття моральних рішень. І все ж етична теорія можлива. Вона не створює морального підґрунтя поведінки, проте сприяє досягненню мети. Прагматичний аспект етики проявляється в актуалізації ціннісного потенціалу мислення, вираженого в ідеалах, імперативах і нормах.
Уже йшлося про неспецифічні для наукового знання, не завжди явно виражені потенції –етичні, естетичні, релігійні. Вчений має прагнути здійснити позитивний внесок у систему наукового знання, дбаючи при цьому про ціннісні характеристики результату своєї діяльності, у тому числі й моральні. Чим вищий аксіологічний потенціал знання, тим більше шансів, що ним скористаються на благо. Та, на жаль, нема гарантії, що будуть обрані найкращі можливості. Тому ми зобов’язані принаймні свої власні зусилля спрямовувати на розширення кола позитивних аксіологічних альтернатив і свідомо уникати актуалізації негативних ціннісних потенцій.
Саме собою наукове пізнання не є ні моральним, ні аморальним актом, але йому притаманні відповідні ціннісні потенції, що виявляються в процесі взаємодії творця наукових істин з аксіосферою культури в цілому. Проблеми виникають не тільки в результаті реалізації власне моральної потенції. Причиною труднощів є неможливість актуалізувати відразу всі цінні можливості. Моральна потенція стає значущою в умовах дисгармонії між істиною та добром. Аморальною може бути тільки “неповна істина”.
Наука впливає на мораль, збуджуючи почуття та спонукаючи актуалізувати творчі можливості. Ціннісний потенціал наукового знання широкий, але вибір –за конкретними людьми. Треба намагатись актуалізувати кращу з альтернатив. Але ніколи не можна заздалегідь передбачити, які результати дасть наукове відкриття, чим і пояснюється перевага потенційно можливого перед актуальним. Без універсальної системи цінностей свобода наукової творчості була б абстрактною. Наука виявляє всі можливі ціннісні перспективи, орієнтуючи практику на здійснення кращих.
Важливо знати, які з можливостей мають аксіологічну перевагу. Тому наріжним каменем етичної відповідальності вчених є належне ставлення до можливих небезпек. Актуалізація моральної потенції знання не зводиться до заборон у сфері наукового дослідження, вона покликана забезпечити гармонійність і збалансованість науково-технічного розвитку. Потенціал науки має вписуватись у можливості природи. Екологічна криза свідчить не тільки про вичерпання ресурсу зовнішнього середовища, а й наших внутрішніх потенцій.
Отже, природа наукового знання не суто раціональна, йому притаманні різні ціннісні потенції. Ми мали змогу пересвідчитись у цьому, досліджуючи етичну потенцію науки. Естетична потенція знання –не менш істотна. Вона стосується ще одного важливого ціннісного виміру культури.
У другому підрозділі “Естетична потенція наукового дослідження: конструктивність ідеалу краси”, присвяченому з’ясуванню сутності та передумов актуалізації художньо-естетичної потенції знання, йдеться водночас і про когнітивну потенцію мистецтва. Пізнавальна функція мистецтва тісно пов’язана з естетичною потенцією наукового знання. Вони утворюють особливий зріз аксіосфери культури, що проходить через дві ціннісні координати –“краса–потворність”, “істина–облуда”.
Спектр існуючих уявлень про взаємодію науки і мистецтва широкий –від абсолютизації ролі науки до такої ж абсолютизації ролі мистецтва. В одному випадку мистецтво проголошується нижчою формою освоєння людиною світу, тоді як в іншому –єдино досконалим засобом проникнення в таємниці буття, недоступні для дискурсивного мислення. Гносеологізм ігнорує специфіку художньо-естетичного ставлення до дійсності, трактуючи мистецтво не як особливу сферу культури, а як зону знання, потенційно відкриту для науки, як невиразне тло дискурсивної думки. Але мистецтво не є пізнанням у прямому розумінні цього слова. Його призначення –розвиток і актуалізація чуттєвого потенціалу мислення.
Наукова та художня творчість є, безумовно, дуже специфічними формами активності суб’єкта. Намагання знівелювати їхні відмінності, нав’язати їм неспецифічні функції може тільки зашкодити культурі, в якій вони органічно взаємодіють і доповнюють одна одну. Проте вони мають і спільне підґрунтя, на яке вказують окремі вчені, переконані в неприродності надто різких протиставлень. У подібних випадках, як правило, підкреслюється взаємопов’язаність інтелектуальної та емоційної сфер у ціннісному просторі творчого самовираження людини.
Можна зрозуміти намагання встановити відмінності між наукою та мистецтвом, але не завжди переконливими є поширені в літературі критерії такого розрізнення. Творчість у всіх її можливих (інтелектуальних, етичних, естетичних) аспектах є завжди актуалізацією потенціалу взаємодії суб’єкта з об’єктом. У науковій творчості актуалізується в основному раціональна потенція даної взаємодії, де світ осягається крізь призму інтелектуальної спроможності людини, а художня творчість актуалізує передовсім естетичну потенцію мислення. Основна відмінність не в тому, що в них більшою чи меншою мірою виражена суб’єктивність, а в тому, що домінуючі ціннісні потенції різні.
Так само некоректним є підхід, згідно з яким основним предметом естетичної свідомості є креативні потенції людини, адже вільна творча індивідуальність інтелектуальними засобами формується не меншою мірою, ніж естетичними. Наука і мистецтво такою ж мірою відображають світ, як і формують адаптовану до людського “бачення” дійсність. В обох випадках цей процес може бути творчим і нетворчим. Абсолютно безпідставно деякі теоретики пов’язують творчість лише з естетичною сферою. Мистецтво може не тільки опосередковано, ззовні впливати на розвиток науки, пробуджуючи творчі здібності вченого, багато в чому схожі зі здібностями художніми, а й безпосередньо, немовби зсередини. Саму науку з такого погляду можна вважати одним із видів мистецтва. Геніальні вчені в самій науковій творчості реалізують естетичну потенцію мислення, віддаючи належне цінності краси.
Отже, більш адекватне розуміння проблеми –ціннісно-потенціалістичне. Воно фіксує спрямованість естетичної та наукової творчості на відповідні цінності. Науку з такого широкого погляду можна визначити як особливий досвід організації інтелектуального бачення світу і місця в ньому людини, а мистецтво –як організацію досвіду чуттєвого. Ціннісні потенції зумовлюють особливості цього досвіду, характер його систематизації.
Поняття краси має два основні значення –суто естетичне (чуттєва краса) і більш універсальне, пов’язане з ідеєю Блага (надчуттєва краса). Ще Платон осмислював їхню відмінність і єдність. Естетика науки оперує в основному першим значенням, але при цьому не заперечується й інше. Мова йде про визначення краси, що сходить до Плотіна й не містить уже натяку на частини і ціле, виражаючи те, що проглядає крізь матеріальне явище як вічна ознака “чогось неповторного”. Ми бачимо, що у граничному своєму значенні Краса сходить до Божественного. Те ж саме можна сказати і про Істину, і про Добро. Потенціал духовно-практичної взаємодії людини зі світом актуалізується цілісно, і тільки потім осмислюється як інтелектуальний, естетичний або моральний акт. Сьогодні можна стверджувати, що актуалізація ціннісних потенцій знання має тенденцію до відновлення втраченого синкретизму.
Четвертий розділ “Світоглядно-смислопороджуюча роль аксіологічного потенціалу знання” має не стільки теоретико-методологічне, скільки практично-духовне спрямування. Розуміння взаємозумовленості вихідних аксіологічних потенцій науки є передумовою більш універсального погляду на природу людського мислення, його синтетичного, культуротворчого потенціалу. Важливо з’ясувати питання, що стосуються можливості гармонійного поєднання ціннісних потенцій в актах осмисленого самоствердження людини, зокрема єдності наукового знання та релігійної віри, актуалізації ціннісного потенціалу мислення в процесі виховання та самовиховання, формування постнекласичної загальнонаукової картини світу на засадах еволюціонізму та потенціалізму.
У першому підрозділі “Поєднання ціннісних елементів знання в релігійному світорозумінні вченого” досліджується ціннісно-смислова структура свідомості з погляду такого її важливого елемента як віра. Питання про сутність і функції віри з огляду на ту надзвичайно важливу роль, яку вона відіграє в структурі внутрішнього світу людини, є вельми актуальним, адже йдеться про один із найбільш істотних чинників духовності. Релігійні цінності хоч і не мають прямого стосунку до наукової картини світу, все ж опосередковано, через особистість ученого, його світогляд і віру в трансцендентальні засади буття, значною мірою зумовлюють “аксіологію” наукової діяльності. Так само й наукові цінності не можуть не впливати на характер еволюції релігійних уявлень.
Між релігійною вірою та науковим осмисленням дійсності насправді немає нездоланної безодні. Стає все більш очевидним, що сучасне інтегральне світосприйняття неможливе лише на релігійних або наукових засадах. Ні релігія, ні наука не самодостатні. При всій строгості, точності своїх методів, наука репрезентує лиш один –інтелектуальний –аспект універсального потенціалу взаємодії людини зі світом. Аналогічно й релігія, хоч вона має начебто більше підстав претендувати на світоглядний універсалізм, усе ж таки віддає перевагу вольовій (у розумінні морального воління) потенції.
Формування нового мислення вносить істотні корективи у взаємини релігії та науки. Багато західних учених передбачають настання епохи синтезу наукової та релігійної картини світу в межах інтегрального світогляду. М.Вебер намагався довести, що наука пов’язана з релігією генетично. На думку М.Бердяєва, християнство створило передумови для розвитку науки і техніки, звільнивши мислення від язичницьких уявлень про демонічні сили, страх перед якими унеможливлював її пізнання та перетворення. Найвидатніші вчені намагалися дати відповідь на питання про співвідношення наукового пізнання та релігійної віри. А.Ейнштейн, як відомо, називав своє світорозуміння “космічною релігією”, а фізиків, які намагаються вибудувати об’єктивну картину світу –“віруючими”, адже вони покладаються на інтуїтивне відчуття єдності світу. Справді, чимало видатних учених вірили в Бога, серед яких І.Ньютон, який був не тільки геніальним фізиком, оптиком і математиком, а й теологом.
Є щось підступне в самому формулюванні: “знання чи віра”, “наука чи релігія”, “філософія чи теологія”, адже воно відверто спонукає до ригористичних висновків. Метафізика в своїй основі сумірна з релігією, виростаючи, як і вона, з віри в реальність трансцендентного. Небезпідставно ж Аристотель називав свою “першу філософію” теологією. Сьогодні ми не менше віримо в існування метафізичних сутностей, ніж вірили в ті далекі від нас історичні часи. І хоча наївні вірування відходять у минуле, віра як інтенція мислення по суті незнищенна. Протилежністю віри може бути тільки сумнів, а не знання.
Арсенал наукового мислення включає цілу низку таких елементів, які не передбачають ні доведення, ні спростування, будучи зумовленими не в останню чергу вірою (наприклад, інтуїтивне судження). Тією мірою, якою наука причетна до формування світогляду, вона пов’язана з релігією. На думку М.Вебера, світоглядна проблематика збігається з релігійною, впираючись у питання про віру. Система найбільш загальних уявлень, які культивуються наукою, має серед інших і релігійне значення. Релігія гарантує цілісне сприйняття реальності, наповнюючи світогляд вірою в можливість актуалізації вищих потенцій буття. Вона спонукає до самовдосконалення через любов і поклоніння Абсолюту. Завдяки релігії світ уявляється гармонійним і досконалим.
Інтуїтивна впевненість у доцільності та гармонійності світу надає роботі вченого ціннісного значення. Розвиток науки детермінується в основному прагматичними цілями, однак і для неї абсолютні ціннісні орієнтири –як гарантія загальної спрямованості зусиль її творців на благо –так само життєво необхідні. Тому світогляд, у відповідності з яким це вище Благо називається Богом, аж ніяк не може суперечити гуманістично зорієнтованим інтелектуальним ініціативам.
У другому підрозділі “Ціннісні потенції наукового знання в контексті проблем освіти і виховання” розглядається взаємозв’язок ідей аксіології знання з проблематикою сучасної педагогіки. Співвідношення цінностей науки, освіти і виховання –багатогранна й багатоаспектна тема. До того ж вона ще не досліджена в методологічному плані. Більшість етичних проблем науки і техніки пов’язана з культурою виховання. Стиль наукового мислення впливає на специфіку виховних інтенцій, а виховання –на формування ціннісних орієнтацій у сфері наукової діяльності. Переоцінка наукових цінностей передбачає зміну ціннісних орієнтацій у педагогічній сфері, що, у свою чергу, впливає на формування й утвердження нового стилю наукового мислення. Перед освітою та вихованням уже давно постало завдання не стільки асимілювати наукові досягнення, скільки створювати необхідне підґрунтя для ціннісно зорієнтованого розвитку самої науки. На жаль, ідеали і цінності педагогічної діяльності не завжди узгоджуються з рівнем самосвідомості науки і культури. Переважає традиційна парадигма. Непорушною залишається максима: вихователь має виховувати, він є повноправним і єдиним суб’єктом педагогічного процесу.
Велику роль у формуванні нової концепції виховання, котра б узгоджувалася з основними тенденціями розвитку постмодерної культури, може зіграти релігійна свідомість. Ідейні взаємовпливи мають, як відомо, не тільки прямий, а й опосередкований характер. Моральні принципи християнства, мають, що переконливо довів І.Кант, і суто раціональний аспект –їх можна тлумачити “у межах тільки розуму”. Йдеться не про релігійну форму, а лише глибинну суть ідеї. Духовна велич християнства –в безмежній довірі до людини, у відмові від тотального контролю над її внутрішнім світом, її духовністю. Класична етика відразу ж асимілювала гуманістичний християнський ідеал, а консервативна педагогічна думка залишилась індиферентною до цього унікального досягнення людського духу. Не підлягає сумніву, що рано чи пізно теорія виховання має повністю переорієнтуватися на ідеал свободи волі особистості. Ми мусимо відмовитися від ідеології тотального, добре спланованого, цілеспрямованого й уніфікованого виховного впливу однієї частини суспільства на іншу.
Відомо, що перші педагогічні вчення були складовою частиною філософських систем. Уже тоді висловлювалися думки, засновані на вірі в унікальні духовні можливості, творчі потенції людини. Ідея потенціалізму як методологічного принципу проста: кінцевою метою виховання має бути не абстрактний ідеал, а потенціал активної взаємодії конкретної, живої особистості з природним і культурним оточенням, який вона реалізує самостійно, реагуючи на різні, в тому числі й педагогічні, впливи в умовах наявності альтернатив. Отже, свобода волі має стати основною цінністю педагогічної діяльності. Виховний процес визначається багатьма чинниками, серед яких особливе значення мають, по-перше, духовні потенції особистості вихованця, по-друге, безпосереднє середовище становлення та розвитку й, нарешті, особистість педагога в контексті цього середовища в ролі посередника.
З огляду на ціннісну структуру внутрішнього світу людини, а також відповідну структуру середовища, в якому ці потенції проявляються, можна дійти висновку, що головною метою виховання має бути координація спонтанного в своїй основі процесу реалізації духовного (когнітивного, морального, чуттєвого) потенціалу взаємодії зі світом. Ідея гармонійного, всебічного, повноцінного розвитку особистості втілюється за допомогою ціннісної моделі знання в буквально зримий образ, який дозволяє моделювати різноманітні варіанти виховної стратегії і тактики, залежно від стану внутрішніх і зовнішніх потенцій тієї чи тієї конкретної виховної ситуації. Ця модель універсальна. Вона успішно може бути застосована і в осмисленні ціннісних аспектів наукової картини світу.
В заключному (третьому) підрозділі “Вплив аксіологічного потенціалу знання на формування сучасної картини світу” досліджуються ціннісні характеристики світоглядних уявлень, які формуються засобами наукового пізнання. Ставиться питання про саму можливість єдиної загальнонаукової картини світу, котра встановила б універсальну систему ціннісних орієнтацій, спільну для всіх учених і всієї низки наукових дисциплін, яка здатна забезпечити органічну єдність усієї маси існуючого нині знання –починаючи від фізики й закінчуючи метафізикою. Таку картину дійсності не слід ототожнювати з єдиною наукою, позаяк остання –нездійсненна мрія, фантом утопічної фантазії. Мова йде лише про необхідність універсальної дослідницької програми, яка забезпечувала б неперервне розширення горизонту систематизації знань і синтез їх у несуперечливу систему.
Важливу роль у процесі формування цілісної загальнонаукової картини світу могла б зіграти єдина методологія, пошуки якої здійснюються з урахуванням аксіологічного потенціалу пізнання, позаяк із багатьох імовірних підходів добираються ті, що мають найбільшу цінність у межах тієї чи тієї культурної традиції. Співіснування чи послідовна зміна різноманітних парадигм і програм аж ніяк не суперечить ідеї цілісності наукового знання, що переконливо довели представники історичної школи в методології науки.
Сьогодні проблема єдності наукового знання розв’язується в основному на шляху створення цілісної картини світу, про що свідчать оригінальні концепції, розроблені найбільш авторитетними представниками наукової та філософської думки на основі принципів універсального еволюціонізму, що поєднують ідеї системного та еволюційного підходів. Універсальний еволюціонізм є не тільки результатом поширення ґрунтовно розробленої природничонаукової моделі на науку в цілому. Вважається, що поняття “еволюція” вперше було застосоване в біології, потім, завдяки наявному в ньому смисловому потенціалу, воно було поширене, з одного боку, на неживу природу, а з іншого –на суспільство й духовні явища. Проте фізика його відкрила самостійно, а Спенсер, як відомо, створив еволюційну етику раніше, ніж Дарвін опублікував свою відому працю.
Принцип еволюціонізму був одним із фундаментальних у філософії. Він, як зазначає Р’юз, має стосунок і до способу мислення політекономів, а Дарвін лише переніс його з теорії суспільного договору неокантіанського типу в біологію. До того ж еволюційний підхід істотно трансформувався в самій біології, ставши основою вчення про біосферу та ноосферу. Тейяр де Шарден і В.Вернадський надали еволюційній теорії глобального характеру. Дана концепція широко використовується в космологічних теоріях. Уніфіковану еволюційну парадигму розробляють представники сучасної теорії самоорганізації. Все це свідчить про значний евристичний потенціал еволюціоністської моделі розвитку.
Велику роль у становленні сучасної загальнонаукової картини світу відіграє екологія, поєднуючи знання про біосферу зі знанням про соціальні процеси. Головне питання екології знову ж таки –потенціал стабільної взаємодії людини з довкіллям. Антропний принцип так само ґрунтується на припущенні, що коли життя і мислення з’явились у результаті еволюційного розвитку Всесвіту, то в ньому від самого початку закладено відповідний потенціал, який за сприятливих умов актуалізується.
Сучасна модель еволюціонізму характеризується своєю аксіологічною визначеністю. Потенціалізм яскраво проявляється в так званій генетичній (еволюційній) епістемології, започаткованій Лоренцом, Піаже, Поппером і розвинутій Тулміном, Кемпбелом, Хахлвегом. Оскільки Спенсер виділяв окрім біологічного та наукового ще й моральний еволюціонізм, то доречним є, на наш погляд, аналіз еволюційної етики (Вілсон, Р’юз, Айяла та ін.). Еволюційна естетика, на жаль, відсутня в цьому ряду, хоч апріорна модель аксіосфери культури, яку покладено в основу даного дослідження, передбачає таку можливість. У дисертації здійснено спробу експлікувати й узагальнити пов’язані з еволюціонізмом уявлення про естетичний потенціал наукової картини світу. Підтвердженням евристичного значення потенціалістичного розуміння цінності наукового знання могло б слугувати визначення можливого предмета і принципів еволюційної естетики. В результаті еволюційного розвитку світ якщо й не прогресує, то стає більш компліментарним, естетично досконалим, але водночас і більш непередбачуваним, ірраціональним, нестабільним і вразливим.
У “Висновках” підводяться підсумки дослідження, узагальнюються його результати, а також визначаються можливі напрямки подальшої розробки сформульованих у дисертації теоретичних положень.
Дослідження ціннісного потенціалу знання в контексті філософії та методології науки істотно розширює горизонт її найбільш актуальної на початку нового століття проблематики. Сама логіка становлення наукового мислення спонукала до кардинального переосмислення застарілих уявлень і, зокрема, тези про ціннісну нейтральність наукового пізнання. Теоретичне мислення містить у собі різноманітні ціннісні потенції, що за сприятливих умов актуалізуються, наповнюючи знання не тільки інтелектуальними, а й етичними, естетичними, іншими екзистенційно значущими смислами.
Проблема ціннісного потенціалу мислення стала пріоритетною в процесі відновлення синкретизму, втраченої цілісності духовного світу, коли наукове пізнання також усе більш активно виявляє внутрішньо притаманні йому ціннісні параметри, завдяки чому новітній образ науки істотно відрізняється від її класичного взірця. Наука сама зініціювала згадану переоцінку цінностей, шукаючи адекватну сучасній пізнавальній і загальнокультурній ситуації методологічну парадигму, покликану реабілітувати гуманістичні цінності й оздоровити сцієнтистськи спотворений образ природознавства.
Криза класичного раціоналізму від самого початку постала саме як проблема ціннісного потенціалу наукового знання. Спроби її розв’язати у більшості випадків є апеляцією до прихованих можливостей людського мислення, до надраціональних, інтуїтивних способів осягнення буття. Надмірно зраціоналізоване й, отже, знецінене в усіх інших відношеннях мислення перешкоджає всебічному розвитку суб’єкта. Перенесення акценту на дослідження ціннісного потенціалу знання може посприяти успішному становленню “нової” раціональності.
Витоки аксіологічного потенціалізму –в історії західноєвропейської філософії. Метафізика можливого, філософія цінності, теорія пізнання –це три найбільш істотні сфери філософського дослідження, де формувались основні передумови осмислення проблеми ціннісного потенціалу наукового знання. Потенціалізм у гранично загальному своєму значенні –специфічний, оригінальний погляд на широку сферу традиційної філософської проблематики, зосередженої в кінцевому підсумку довкола питання про потенціал, який лежить в основі будь-яких актів і зумовлений спонтанно виникаючими залежностями між усіма сумірно-протилежними взаємодіючими силами (потенціями). Однак у ситуації різкого загострення глобальних проблем сучасності важливим є питання не стільки про можливості, скільки про ціннісні параметри можливого.
Модель аксіосфери культури, яка випливає з потенціалістичного розуміння цінності, включає три координати, кожна з яких у вигляді вектора вказує на Істину, Добро, Красу –три іпостасі Блага. Така сферично-векторна (голографічна) модель аксіосфери відкриває широкі можливості перед аксіологією знання. Вона допомагає більш глибоко пізнати саму природу цінностей, вивчати їх усебічно й системно, по-новому витлумачити аксіологічну зумовленість наукового знання, досліджувати його етичні й естетичні параметри, евристичне значення метафізичних і релігійних ідей, апріорних уявлень і містичних інтуїцій у науковій творчості тощо.
Аксіологія знання, виростаючи на ґрунті потенціалістичного розуміння цінності, дозволяє не тільки адекватно “вписати” істину в цілісний і довершений контекст аксіосфери культури, а й осмислити її не завжди явно виражені ціннісні характеристики. Етична потенція знання стає важливою в ситуації порушення гармонії між істиною і добром. Її реалізація не зводиться до заборон, а швидше до забезпечення гармонійності та збалансованості науково-технічного поступу. Художньо-естетична потенція знання виявляє конструктивність ідеалу краси в науковому дослідженні та практичному застосуванні його результатів. Система найбільш загальних уявлень, якими послуговується вчений, має серед інших і теологічне значення. Релігія гарантує цілісне сприйняття реальності, зумовлене вірою в можливість актуалізації вищих потенцій буття. Для науки абсолютні ціннісні орієнтири є гарантією загальної спрямованості зусиль її творців на благо.
У контексті наукової картини світу, що вибудовується на основі принципів універсального еволюціонізму, проявляються риси аксіологічного потенціалізму. Різні дослідники по-різному характеризують особливості новітньої картини світу, що формується в добу так званого постмодерну. До існуючих у літературі порівняльних образів модерністського та постмодерністського світогляду можна додати, що перший був, умовно кажучи, актуалістичним, а другий усе більшою мірою схиляється до потенціалізму. Ретроспективний аналіз еволюції світогляду свідчить про послідовне перетворення органічної (“до-сучасність”) на механістичну (“сучасність”) і, нарешті, потенціалістичну (“постсучасність”) модель реальності. Постмодерн, активно долаючи детерміністичний образ дійсності, немовби повертається до первісно-синкретичного, надавши йому лиш історичних відтінків і зосередивши увагу на ще нереалізованих потенціях. Усе в сучасному світі змінюється, буття релятивізується, проте на цьому невиразному тлі спонтанно вимальовується ціннісно-потенціалістичний образ дійсності.
ОПУБЛІКОВАНІ ПРАЦІ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:
Монографія:
Марчук М .Г. Ціннісні потенції знання. –Чернівці, “Рута”, 2001. –с.
Статті в наукових періодичних фахових виданнях:
1. Марчук М.Г. Про канонічний потенціалізм Епікура // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. –Вип. 8. –Філософія. –Чернівці, 1997. –С. 97-104.
. Марчук М.Г. Смисл і цінність // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. –Вип. 35. –Філософія. –Чернівці, 1998. –С. 157-162.
3. Марчук М.Г. Істина, конфлікт і суперечність // Нова парадигма. Альманах наукових праць. –Вип. 13. –Запоріжжя, 1999. –С. 5-9.
4. Марчук М.Г. Справедливість і потенціал індивідуальної свободи // Ідея справедливості на схилі ХХ століття / Додаток до Вісника Університету внутрішніх справ. –Харків, 1999. –С. 159-163.
. Марчук М.Г. Потенціал віри і знання за М.Бердяєвим // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. –Вип. 64. –Філософія. –Чернівці, 1999. –С. 12-17.
. Марчук М.Г. Віра та науковий дискурс // Philosophia prima: метафізичні питання (Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України). –Вип. 2. –Київ, 1999. –С. 117-125.
. Марчук М.Г. Інтелектуально-ціннісний потенціалізм у середньовічній апологетиці й патристиці // Нова парадигма. Альманах наукових праць. –Вип. 14. –Запоріжжя, 2000. –С. 6-17.
. Марчук М.Г. Ідеї та проблеми аксіології науки у контексті західної соціології знання // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. –Вип. 69. –Філософія. –Чернівці, 2000. –С. 12-16.
. Марчук М.Г. Цінності науки і культура виховання // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. –Вип. VІ. –Харків, 2000. –С. 38-46.
. Марчук М.Г. Аксіологія науки: предмет і парадигма // Нова парадигма. Альманах наукових праць. –Вип. 16. –Запоріжжя, 2000. –С. 45-54.
. Марчук М.Г. Потенціалізм як апріорна світоглядна форма // Мультиверсум. Філософський альманах. (Інститут філософії). –Вип. 12. –Київ, 2000. –С. 28-36.
. Марчук М.Г. Перша тотальна переоцінка цінностей у світлі філософського потенціалізму // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. –Вип. VІІ. –Харків, 2000. –С. 9-17.
13. Марчук М.Г. Людина –міра всіх речей // Нова парадигма. Альманах наукових праць. –Вип. 17. –Запоріжжя, 2000. –С. 51-60.
14. Марчук М.Г. Ціннісні потенції релігійної віри у контексті наукового пізнання // Українське релігієзнавство. Бюлетень. Вип. 14. –Київ, 2000. –С. 3-11.
. Марчук М.Г. Потенціал еволюції знання // Вісник Харківського державного університету. Серія: Філософські науки. Теорія культури та філософія науки. –№ 465. –Харків, 2000. –С. 18-27.
16. Марчук М.Г. Концептуальні витоки аксіології знання // Наукові записки Тернопільського державного університету. Серія: Філософія, економіка, соціологія. –№ 4 –Тернопіль, 2000. –С. 100-105.
17. Марчук М.Г. Ціннісний аспект істини і категорія належного // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Вісник Київського лінгвістичного університету. –Київ: Видавничий центр ВДЛУ, 2000. –С. 58-65.
. Марчук М.Г. Інтелектуальна цінність ірраціонального // Вісник Харківського державного університету. Серія: Філософія. Філософські перипетії. – № 474. –Харків., 2000. –С. 67-71.
. Марчук М.Г. Потенціалістичне розуміння цінностей у В.Франкла // Філософія. Культура. Життя. –Вип. 8. –Дніпропетровськ, 2000. –С. 230-237.
. Марчук М.Г. Наукове знання в аксіологічному контексті // Мультиверсум. Філософський альманах. (Інститут філософії). –Вип. 16. –Київ, 2000. –С. 213-223.
. Марчук М.Г. Інтелектуальні конфлікти і зростання знання // Науковий вісник Харківського державного педагогічного університету № 12. Серія “Філософія”. –Вип. 6. –Харків: ХДПУ, 2000. –С. 18-26.
. Марчук М.Г. Науковий потенціал етичної нормативності // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. –Дрогобич: Вимір, 2000. –Випуск другий. –С. 34-43.
. Марчук М.Г. Естетична потенція наукового знання // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. –Вип. VІІІ. –Харків, 2000. –С. 74-81.
24. Марчук М.Г. Теорія цінності: генезис і структура // Науковий вісник ВДУ. Серія: Філософські науки (Волинський державний університет ім. Лесі Українки). Вип. 8. –Луцьк, 2000. –С. 55-59.
. Марчук М.Г. Етична потенція наукового знання // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. –Вип. 101. Філософія. –Чернівці, 2001. –С. 22-26.
. Марчук М.Г. Теоретико-пізнавальні дихотомії з погляду гносеологічного потенціалізму // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. –Вип. 130. Філософія. –Чернівці, 2001. –С. 22-27.
АНОТАЦІЯ
Марчук М. Г. Аксіологічний потенціал наукового знання: поняття, структура, спосіб актуалізації. –Рукопис.
Дисертація на здобуття вченого ступеня доктора філософських наук зі спеціальності 09.00.09 –філософія науки. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2003.
Дисертація присвячена дослідженню ціннісного потенціалу знання. Висвітлюються важливі загальнотеоретичні питання, пов’язані з аксіологічною проблематикою сучасної філософії та методології науки. У центрі уваги автора –феномен аксіологічного потенціалу наукового знання, його природа, внутрішня структура, процес актуалізації в контексті проблем епістемології, загальної теорії цінності, філософії та методології науки. Осмислюються витоки, актуальність і світоглядні передумови постановки проблеми, сутність і методологічні можливості потенціалістичного розуміння цінності, сфера його теоретичного та практичного застосування в наукознавстві.
Розробляється модель аксіосфери культури, яка розширює можливості змістовного дослідження ціннісних аспектів наукового знання. По-новому трактується взаємозумовленість аксіологічних (епістемічних, етичних, естетичних) потенцій знання, необхідність їх узгодженої реалізації в процесі наукового дослідження, що випливає з ідеї гармонійного співвідношення Істини, Добра, Краси в системі ціннісних орієнтацій вченого та розуміння реальної небезпеки гіпертрофованого розвитку в якомусь одному напрямі.
Здійснено спробу реабілітувати інтуїтивно-підсвідому, не завжди явно виражену релігійну, сакрально-метафізичну потенцію методологічного мислення вченого, зумовлену потребою гармонізації віри і знання та пов’язану з інтенцією на цінність абсолютного Блага –кінцевої мети і вищого смислу всіх актів самоствердження людини у світі. Показано плідність, ефективність і практичну значущість аксіологічної теорії знання в процесі переосмислення завдань освіти і виховання, вирішальне значення ціннісного потенціалу мислення в конструюванні загальнонаукової картини світу на засадах еволюціонізму тощо.
Ключові слова: Аксіологія, аксіосфера, актуалізація, актуалізм, етика, естетика, добро, знання, істина, краса, наука, методологія, модель, потенція, потенціал, потенціалізм, цінність.
АННОТАЦИЯ
Марчук М. Г. Аксиологический потенциал научного знания: понятие, структура, способ актуализации. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.09 –философия науки. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. Киев, 2003.
Диссертация посвящена исследованию ценностного потенциала знания. Освещаются важные общетеоретические вопросы, связанные с аксиологической проблематикой современной философии и методологии науки. В центре внимания автора –феномен аксиологического потенциала научного знания, его природа, внутренняя структура, процесс актуализации в контексте проблем эпистемологии, общей теории ценности, философии и методологии науки. Осмысливаются истоки, актуальность и мировоззренческие предпосылки постановки проблемы, сущность и методологические возможности потенциалистического понимания ценности, сфера его теоретического и практического применения в науковедении.
Разрабатывается модель аксиосферы культуры, которая расширяет возможности содержательного исследования ценностных аспектов научного знания. По-новому трактуется взаимообусловленность аксиологических (эпистемических, этических, эстетических) потенций знания, необходимость их согласованной реализации в процессе научного исследования, которая вытекает из идеи гармонического соотношения Истины, Добра, Красоты в системе ценностных ориентаций ученого и понимания реальной опасности гипертрофированного развития в каком-то одном направлении.
Осуществлена попытка теоретически реабилитировать интуитивно-подсознательную, не всегда явно выраженную религиозную, сакрально-метафизическую потенцию методологического мышления ученого, обусловленную потребностью гармонизации веры и знания и связанную с интенцией на ценность абсолютного Блага –конечной цели и высшего смысла всех актов самоутверждения человека в мире. Показана плодотворность, эффективность и практическая значимость аксиологической теории знания в процессе переосмысления задач образования и воспитания, решающее значение ценностного потенциала мышления в конструировании общенаучной картины мира на основе принципов эволюционизма.
Ключевые слова: Аксиология, аксиосфера, актуализация, актуализм, добро, знание, истина, красота, методология, модель, наука, потенция, потенциал, потенциализм, ценность, этика, эстетика.
Summary
Marchuk M.G. The Axiological Potential of the Scientific Knowledge: Notion, Structure, and Ways of Actualization. –Manuscript.
Dissertation thesis for obtaining the scientific degree of doctor of philosophy in specialty 09.00.09 –philosophy of science. The Taras Shevchenko Kievan National University. Kyiv, 2003.
The dissertation is dedicated to investigation of the value potential of knowledge. The important theoretical questions connected with the axiological problems of modern philosophy and methodology of science are analyzed. The author focuses upon the phenomenon of the axiological potential of the scientific knowledge, it's nature, internal structure, the process of actualization in the context of problems of epistemology, general theory of value, philosophy and methodology of science.
The author gives sense to the genesis topicality and the Weltanschauung preconditions of the formation of problem as well as to the essence and the methodological abilities of the potentialistic understanding of value and the sphere of its theoretical and practical application in the general theory of science.
The model of axiosphere of culture is being worked out which widens the possibilities of investigation of value aspects of the scientific knowledge. A new interpretation of correlation of the axiological (epistemical, ethical, esthetical) potencies of knowledge is given from the point of view of necessity of their coordinated realization in the process of scientific investigation. The mentioned above thoughts come from the idea of harmonious correlation of Truth, Good, Beauty in the system of value orientations of the scientist i and the danger of hypertrophied development in one of the directions. An attempt is made to rehabilitate the intuitively-subconscious religious sacral metaphysical potency of the methodological thought which is not always explicit and is connected with the intention for the value of absolute Good - the final aim and the higher meaning of all acts of self-realization of man in the world.
There has been shown the fitfulness efficiency and practical importance of the axiological theory of knowledge in the process of reinterpretation of the purposes of education. The decisive meaning of the value potential of thought in construction of the fundamental "scientific picture of the world" on the basis of evolutionism is also proved.
The key words:
Axiology, axiocphere, act, actualization, actualism, good, epistemology, ethics, aesthetics, knowledge, methodology, model, truth, beauty, science, potency, potential, potentialism, value.