Конкуренція ~ важливий елемент ринкового механізму

Работа добавлена на сайт samzan.net:

11. Конкуренція – важливий елемент ринкового механізму. Зміст конкуренції. Види та методи конкуренції.

Конкуренція – економічне суперництво між учасниками ринкового господарства за якнайвигідніші умови виробництва і збуту товарів та послуг, за отримання найбільшого прибутку. Конкуренція є головною ознакою ринкової економіки. Вона виступає як рушійна сила, що змушує підприємця шукати шляхи для ведення  свого бізнесу, піклуватися про подальший його розвиток. Конкуренція завжди пов’язана з обмеженням інтересів виробників.                                                                       

Риси конкуренції

- Розподіляє ресурси.

- Урівноважує попит та пропозицію.

- Стимулює виробництво до зниження витрат і впровадження нових видів продукції.

- Забезпечує незалежність споживача, гарантуючи захист від диктату товаровиробників.

- Сприяє поліпшенню якості й розширенню асортименту продукції.

- Сприяє нерівномірному розподілу доходів між різними соціальними групами населення.

- Доводить до банкрутства велику кількість дрібних, середніх і навіть частину великих товаровиробників, чим спричиняє безробіття.

- Породжує монополію.

 Види конкуренції 

1.Внутрішньогалузева – між товаровиробниками однієї галузі за найбільш вигідні умови виробництва і збуту продукції.

2.Міжгалузева – конкурентна боротьба між товаровиробниками різних галузей промисловості за величину прибутку, вигідне розміщення капіталу, ринки збуту.

3. Міжнаціональна – конкурентна боротьба між країнами, що виробляють однотипну продукцію, за вигідні контракти, ринки збуту тощо.

 Методи конкуренції

1.Ціновий – здійснюється за допомогою регулювання цін: на свій товар виробник установлює ціни, нижчі за ціни конкурентів, що може призвести до банкрутства останніх.

2. Неціновий – відбувається між товаровиробниками шляхом надання продукції неповторних особливостей: якісних, технічних, дизайнерських тощо.                      

13.Виникнення та сутність грошей. Основні функції грошей.(немає виникнення та сутності)

Гроші – загальний еквівалент, за допомогою якого вимірюється вартість товарів та послуг.                                         

Функції грошей

- гроші як засіб обігу – цю функцію гроші виконують у процесі обміну, руху товарів від виробника до споживача (купля – продаж) Тобто, вони виступають посередником в обміні товарів. Т-Г-Т.                                                

– гроші як міра вартості – ця функція грошей проявляється при купівлі товарів або послуг. Для визначення ціни товару потрібно подумки прирівняти його до певної кількості грошей або золота.

– гроші як засіб платежу – цю функцію гроші виконують тоді, коли відбувається виплата заробітної плати, пенсії, стипендії сплачують податки, орендну плату, комунальні послуги.

– гроші як засіб накопичення – у цій функції гроші виступають тоді, коли  вони виходять із товарного обігу. Вони набувають вигляду золотих злитків, золотих і срібних монет, прикрас, рахунків у банку, нерухомості, цінних паперів.

– світові (міжнародні) гроші – ця функція проявляється під час економічних відносин між державою, а саме в ситуації надання грошей у кредит, розрахунків по боргах, платежів та товари й послуги.

15. Ринки виробничих ресурсів.

Ринки основних виробничих ресурсів — це ринки землі, праці, капіталу, що використовуються для задоволення виробничих потреб.

Необхідні для виробництва ресурси фірми купують на специфічних ринках, які називаються ринками факторів виробництва або ресурсів. Продавцями на цих ринках виступають домогосподарства та інші фірми, які володіють тими чи іншими ресурсами.

Усі фірми враховують ціни факторів виробництва, які вони купують у процесі прийняття рішення про те, що і як виробляти. Таким чином, ринки ресурсів є невід'ємною частиною кругообігу товарів і послуг, що циркулюють між фірмами й домогосподарствами в ринковій економіці.

Ринки ресурсів, як і всі інші, регулюються силами попиту та пропозиції. Попит фірми на фактори виробництва має спільні риси для всіх видів ресурсів. Закон попиту також справедливий для ринку ресурсів, як для ринку готової продукції: чим вищою є ціна ресурсу, тим меншим за інших рівних умов буде обсяг попиту на нього. Проте пропозиція кожного з ресурсів має свої специфічні особливості. Розглянемо їх детальніше.

16. Ринок праці. Попит і пропонування на ринку праці. Види, форми та системи оплати праці.

Ринок праці — це сукупність економічних відносин між найманими працівниками та підприємствами з приводу купівлі-продажу робочої сили.

Носієм попиту на ринку праці є підприємства (приватні або державні), які мають вільні робочі місця, тобто в них є попит на заміщення (заповнення) вакантних місць; носієм пропозиції на ринку праці є ті, хто має здатність до праці за відсутності робочого місця (тобто ті, хто здійснює пошук роботи — місця застосування свого ресурсу «праця»).

Ціною на ринку праці виступає заробітна плата — грошова винагорода, що виплачується найманим працівникам за використання їх праці. Іншими словами, заробітна гілата — грошове вираження вартості ціни товару «робоча сила», дохід власника ресурсу «праця».

Ставка заробітної плати формується під впливом взаємодії попиту та пропозиції на цьому ринку.

Пропозиція праці формується під впливом багатьох чинників:

ставка заробітної плати (відповідно до закону пропозиції);

кількість економічно активного населення;

рівень добробуту нації, розвиненість системи соціального захисту;

рівень оподаткування доходів населення;

установлена тривалість робочого дня, умови праці;

динаміка цін на споживчі товари та послуги тощо.

Крім ринкових чинників значною мірою на заробітну плату виливає відповідна політика держави (політика оплати праці) та діяльність професійних спілок

       Види та системи оплати праці

Заробітна плата існує у двох основних формах: погодинній і відрядній.

Погодинна заробітна плата — це ціна робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу.

Відрядна, або поштучна, заробітна плата — це ціна робочої сили залежно від розмірів виробітку за одиницю часу.

Основними системами оплати праці є тарифні, преміальні й колективні.

Згідно з тарифною системою оплати посадові оклади працівників розробляють на основі оцінки різних трудових характеристик та визначають певні розряди, відповідно до яких і відбувається нарахування заробітної плати. Зокрема, беруть до уваги такі чинники, як кваліфікація виконавця (освіта, досвід роботи, професійна підготовка); розумові та фізичні зусилля; його відповідальність за матеріали, устаткування тощо; умови праці.

Застосування преміальної системи ґрунтується на прийомах відрядної та погодинної заробітної плати. Відрядно-преміальна система передбачає сплачування робітнику певної суми за кожний виріб. Нормою вважають обсяг роботи, виконуваної, як правило, робітником середньої кваліфікації за одну годину. За її перевиконання на 1 % заробітна плата збільшується також на 1 %, але загальний розмір надбавок не перевищує 15—20 % від загального заробітку.

Найпоширенішою формою колективної оплати праці є система «участі в прибутках». Вона передбачає, що за рахунок заздалегідь установленої частки прибутку формується преміальний фонд, із якого робітники одержують виплати. Премії нараховують за підвищення продуктивності праці, зниження витрат виробництва. Виплата премій робітнику залежить від розміру його заробітної плати з урахуванням особистих і трудових характеристик.

Заробітна плата є однією з найбільш масових форм доходу в економіці. Її розмір у різних галузях господарства може служити показником добробуту суспільства в цілому. Порівняння номінальної та реальної заробітної плати може надати інформацію про рівень інфляції.

Номінальна заробітна плата — сума грошей, яку отримує працівник за продаж своєї робочої сили та її функціонування. Її розміри не дають реального уявлення про життєвий рівень робітника, рівень його споживання.

Реальна заробітна плата — кількість спожитих товарів і послуг, які працівник може придбати за свій грошовий заробіток за існуючого рівня цін після вирахування податків.

17. Особливості ринку землі. Попит і пропонування землі. Земельна рента. Ціна землі та причини її диференціації. Роль держави в організації ринку землі.

Найціннішим природним ресурсом є земля. В умовах ринку ресурсів вона стає об'єктом купівлі-продажу. Ціна на землю, як і на будь-який інший товар, формується за допомогою ринкового механізму — балансом попиту та пропозиції. Попит на землю залежить від продуктивності землі й від попиту на продукцію, що виробляється за допомогою землі. Розрізняють сільськогосподарський та несільськогосподарський попит на землю. Сільськогосподарський попит залежить перш за все від якості, родючості землі.

Несільськогосподарський — від розташування ділянки, багатства розміщених на ньому природних ресурсів.

Отже, ринок землі має певні особливості, а саме:

- попит на землю є похідним, оскільки залежить від ціни на продукцію, що виробляється на землі, і від продуктивності землі;

- пропозиція землі є повністю нееластичною, тобто має майже повну незалежність від ціни, що пояснюється здебільшого незмінним характером площі землі, яка перебуває в господарському обігу. Земля є невідтворюваним дарунком природи. Можна покращити якість землі, проте на кількості землі це не позначиться.

Реалізація права власності на землю дає змогу здійснювати пошук більш ефективного господаря через купівлю-продаж землі та її оренду, залучати додаткові кредитні ресурси через заставу землі. Ціну, яку сплачують за використання землі або інших природних ресурсів, кількість яких обмежена, називають економічною рентою. Коли йдеться про плату за використання безпосередньо землі, то в цьому випадку оперують поняттям «земельна рента».

Ринок землі в Україні на сьогодні є одним із найменш розвинених. Це пов'язано з тривалим існуванням державної власності на землю в минулому й суперечливим поглядом різних політичних сил на формування приватної власності на землю, без чого ринок функціонувати не може.

18. Ринок капіталів ( кредитних ресурсів). Попит і пропозиція на ринку капіталів. Відсоток. Причини відмінностей у відсоткових ставках. Роль банків в організації ринку капіталів

До капітальних ресурсів відносять перш за все товари й послуги виробничого призначення. Власники капітальних благ можуть здавати їх в оренду та отримувати дохід на капітал у вигляді орендної плати, лізингової плати, відсотка.

Орендна плата — регулярні платежі за тимчасове користування капітальними благами.

Особливим видом оренди є лізинг — довгострокова оренда майна виробничого призначення з подальшим правом викупу, що має певні податкові пільги.

Крім того що капітал постає в матеріальній формі, він має грошове вираження у вигляді інвестицій.

Інвестиції — це довгострокові капіталовкладення в різні проекти з метою здобуття економічного ефекту.

Конкуренція стимулює активне впровадження нової техніки та технології, розробку нових моделей товарів, підвищення їхньої якості, тому підприємства потребують усе нових інвестицій. Важливим їх джерелом є кредит.

Кредит — це гроші, які позичальник отримує від банку чи іншої фінансової установи, уклавши з ним кредитний договір, і які підлягають поверненню разом із відсотками, на умовах і в термін, передбачений кредитним договором.

Через фінансових посередників — банки, кредитні товариства, страхові компанії, фондові біржі — тимчасово вільні грошові кошти на засадах кредитування вкладаються в різні інвестиційні проекти. За допомогою кредиту вільні грошові капітали та доходи підприємств, домогосподарств, держави акумулюються та перетворюються на позичковий капітал, який за плату надається в користування. Через кредитиий механізм позичковий капітал перерозподіляється на основні повернення між галузями, переходячи в ті сфери, які забезпечують одержання більшого прибутку або яким надається перевага відповідно до національних програм розвитку економіки. Так відбувається перенесення коштів від тих, хто заощаджує, до інвесторів, які купують капітальні блага.

Низька відсоткова ставка приводить до зростання інвестицій та розширення виробництва, висока відсоткова ставка знецінює інвестиції та стримує виробництво.

Розрізняють номінальну та реальну відсоткову ставку.

Номінальна відсоткова ставка — це фактична відсоткова ставка на ринку позичкового капіталу, тобто відсоткова ставка без урахування інфляції. Як номінальні виступають відсоткові ставки банківських установ. Номінальна ставка свідчить про абсолютне зростання грошових коштів інвестора.

Реальна відсоткова ставка — це ставка, що скоригована на відсоток інфляції. Реальна ставка свідчить про приріст купівельної спроможності коштів інвестора.

Номінальна відсоткова ставка є завжди додатною, проте реальна відсоткова ставка може бути від'ємною. Це відбувається тоді, коли темп інфляції перевищує номінальну відсоткову ставку.

19. Особливості ринку інформації. Попит і пропонування інформації. Ціна інформації. Доход власника інформаційних ресурсів.

Інформація — це рідкісне благо, оволодіння яким потребує певних витрат.

Ринок інформації — сукупність економічних відносин із приводу збирання, обробки, систематизації інформації та продажу її кінцевому споживачу. Иа ринку інформації товаром виступають унікальні товари: ліцензії, проекти, ноу-хау, програми математичного забезпечення, наукові прогнози, авторські права й патенти тощо.

Особливо важливим елементом ринку інформації сьогодні є ноу-хау (у дослівному перекладі з англ. — «знати як») — це сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду, необхідних для виготовлення якогось виробу або відтворення виробничого процесу. Інформація на зразок ноу-хау реалізується шляхом укладання контракту та передачі споживачу у формі технічної документації (різних креслень, проектів, схем, техніко-економічних обґрунтувань, технологічних карт, методики, різних розрахунків, формул тощо) та усної інформації або демонстрування.

Між виробником і споживачем на ринку інформації стають посередники, основна функція яких зводиться до збору, обробки та продажу різноманітної інформації. За цей вид послуг посередники беруть плату у вигляді комісійних. Цінність інформаційних продуктів ґрунтується на часовій сутності (як правило, інформація є найціннішою в момент її створення) та актуальності. У міру тиражування цінність її значно знижується. Особливою ціною на ринку інформації є плата за рекламу.

23. Підприємство: суть умови функціонування й економічні форми організації.

Підприємство — це самостійний господарський суб'єкт, що має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність із метою одержання прибутку.

Нерідко поняття підприємство ототожнюють із фірмою. Однак ці поняття не завжди збігаються. В економічній теорії поняття «фірма» вживається для того, щоб підкреслити її цілісність як господарської одиниці, фірма може складатися з кількох підприємств, виробничих одиниць. Наприклад, до однієї фірми може входити фабрика, кар'єр, шахта та інші підприємства.

У різних галузях національної економіки підприємства характеризуються певними особливостями.

Проте можна визначити загальні риси, які властиві всім підприємствам:

- самостійність у системі господарства країни. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою підприємства, товарний знак;

- вироблена підприємством продукція може в умовах поділу праці набувати форми товару;

- підприємство — це самостійний товаровиробник, тобто воно виробляє основну масу продукції не для власного споживання, а для покупців;

- підприємство має бути не тільки самостійним, але й повинно отримувати прибуток, тобто бути рентабельним;

- усі підрозділи підприємства не є юридичними особами, тобто не мають права самостійно виступати суб'єктами ринкових відносин;

- підприємство має власний трудовий колектив із його специфічними інтересами;

- підприємство є складовою частиною народногосподарського комплексу, що визначена на основі поділу праці. Воно повинно мати власну нішу в народному господарстві, знайти споживачів своєї продукції в умовах конкурентної боротьби.

У ринкових умовах підприємство набуває нової якості: воно самостійно обирає діяльність, має високу відповідальність за результати виробництва, зацікавлене в ефективному господарюванні, бере участь у вільній конкурентній боротьбі, яка є головною рушійною силою, що примушує стежити за досягненнями науково-технічного прогресу, передовою технологією, покращувати якість продукції, усебічно задовольняти потреби споживача. Таким чином, ринок передбачає функціонування підприємства нової якості, яке відповідає вимогам більш ефективної економіки.

Основним діючим суб'єктом у підприємництві є підприємець. Поняття «підприємець» часто вживають як синонім таких понять, як «господар», «бізнесмен». Людину, яка організувала власну справу та веде її, характеризують, використовуючи одне з цих понять. Однак вони не є тотожними.

Підприємець — суб'єкт, що поєднує в собі новаторські, комерційні та організаційні здібності для пошуку й розвитку нових видів, методів виробництва, нових сфер застосування капіталу. Підприємець може бути власником ресурсів, а може скористатися запозиченим капіталом. Власник може отримувати дохід від власності та не бути підприємцем (наприклад, здавати в оренду землю або інші засоби виробництва). Менеджер не обов'язково є підприємцем (наприклад менеджер—начальник цеху). А ось уже бізнесмена розуміють як підприємця, комерсанта, людину, яка робить відповідну справу (бізнес).

24. Види підприємництва: виробниче, комерційне, посередницьке, фінансове.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, нов'язана з ризиком діяльність суб'єкта господарювання з виробництва товарів і послуг із метою отримання прибутку. Вона здійснюється на власний ризик фізичними та юридичним особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності.

Найповніше сутність підприємництва розкривається в його функціях.

Функції підприємництва широкі й різноманітні: організаційна, ресурсна, стимулююча, інноваційна тощо. Але найголовнішою серед них є суспільна. У своїй діяльності підприємець має враховувати потребу суспільства. Робити гроші, задовольняючи людські потреби, — основна сутність підприємництва.

Вигоди суспільства від підприємництва:

•  сплата податків;
•   створення робочих місць;
•   науково-технічний розвиток;
•  раціональне використання ресурсів тощо.

Підприємництво розвивається в певному соціально-економічному та історичному середовищі, для його безперервного відтворення необхідні певні передумови, а саме: економічні, політичні, юридичні, психологічні.

Види підприємництва

Підприємницька діяльність — необмежене поле застосування зусиль. Вона різноманітна, як і людські потреби. Усі численні прояви підприємництва, що властиві ринковій економіці, за сферами діяльності можна згрупувати таким чином: виробниче підприємництво, комерційне підприємництво, посередницьке підприємництво, фінансове підприємництво (у тому числі страхове підприємництво).

Виробниче підприємництво — вид бізнесу, коли підприємець, використовуючи фактори виробництва, виготовляє продукцію, виконує роботи, надає послуги для подальшого продажу споживачеві.

Комерційне (торговельно-посередницьке підприємництво) — вид діяльності з реалізації продукції, надання посередницьких послуг.

Фінансове – особливий вид діяльності, коли предметом купівлі-продажу виступають гроші, цінні папери.

Страховий бізнес полягає в тому, що підприємець за певну винагороду гарантує особі чи організації компенсацію за можливі ризики (втрата майна, цінностей, життя).

Фермерство – особливий вид підприємницької діяльності громадян України, що полягає у виробництві, переробці та реалізації с/г продукції з метою одержання прибутку. Сільськогосподарські підприємства різноманітного призначення дістали назву ферм.

25. Види підприємств за формами власності: приватне, колективне та державне підприємство.

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм.

Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

- індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно на її праці;

- сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян України — членів однієї сім'ї, які проживають разом;

- приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, із правом наймання робочої сили;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, товариства, громадської та релігійної організації;

- державно-комунальне (муніципальне) підприємство, засноване на власності територіальних громад;

- державне підприємство, засноване на державній формі власності;

- спільне підприємство, засноване шляхом об'єднання майна різних власників.

33.34. Маркетинг у діяльності підприємця. Функції маркетингу. Сегментація ринку за споживачами, продуктами, каналами збуту.

Ринкова економіка, менеджмент і маркетинг — органічно поєднані поняття. Процеси організації та управління в умовах ринку потребують вирішення двох проблем. Перша — всебічне вивчення споживчого попиту з метою орієнтації виробництва на покупця. Друга — передбачення активного впливу виробництва на ринок, попит, формування потреб споживачів. Вирішення цих проблем має забезпечити маркетинг. Сьогодні він є невід'ємною складовою загальної господарської структури, одним з головних елементів цивілізованого підприємства.

Маркетинг широко застосовується у світовій практиці. Так, у США його використовують понад 80 % фірм, витрачаючи на реалізацію його принципів до 22 % свого річного обороту, що вимірюється сотнями тисяч і мільйонів доларів. Наприклад, японські фірми перед початком досліджень і розробки нових видів продукції й технології, як правило, завжди оцінюють результати аналізу «ринкових» експертів, утому числі маркетингових служб, щоб мати повне уявлення про місткість і динаміку ринку щодо випуску продукції. Ці заходи створюють для фірм стійку позицію серед конкурентів і забезпечують максимальні доходи, страхуючи від непередбачених втрат.

На принципах маркетингу будує свої системи менеджменту більшість компаній США, Японії, Західної Європи та інших розвинених країн. Оволодінню маркетинговим мистецтвом відводиться провідне місце в програмах підготовки економістів і менеджерів. На цю справу фірми не шкодують мільярдів доларів.

Поняття «маркетинг» досить давнє, адже воно супроводжує всі ринкові операції та відносини. Спочатку маркетинг визначався як результат підприємницької діяльності, що забезпечує рух товарів і послуг від виробника до споживача. З початку 70-х років XX ст. це поняття охоплює ширший спектр діяльності, набувши більш складного і комплексного змісту. Є багато визначень маркетингу. Походить це слово від англійського тагкеt, що означає ринок, збут. Найстисліші трактування визначають маркетинг як збутову діяльність, що полягає у просуванні товарів і послуг від виробника до споживача. Таке тлумачення наводиться у словнику ділових термінів, виданому в США інститутом Гамільтона. Аналогічне визначення знаходимо у виданні Американської асоціації маркетингу: «Маркетинг є здійснення різних видів господарської діяльності, що направляють товар від виробництва до споживача». Дещо ширше це поняття тлумачиться Британським інститутом управління: «Маркетинг — це один з видів творчої управлінської діяльності, який сприяє збільшенню виробництва, торгівлі й зайнятості через виявлення запитів споживачів та організації досліджень і розробок для задоволення цих запитів; маркетинг пов'язує можливості виробництва з можливостями реалізації товарів і послуг, обґрунтовує характер, напрям і масштаби всієї роботи, необхідної для отримання прибутку в результаті продажу максимальної кількості продукції кінцевому споживачу».

Об'єднує ці визначення те, що вони акцентують увагу на активній позиції маркетингу стосовно споживача, задоволенні його запитів, чітко визначають мету маркетингової діяльності — отримання прибутку від максимального збуту товарів.

На наш погляд, найбільш лаконічно й точно поняття маркетингу виражене у «Словнику міжнародних фінансових, валютних і біржових термінів»:

«Маркетинг — комплексна система організації виробництва та збуту продукції, орієнтована на задоволення потреб і отримання прибутку на ґрунті дослідження й прогнозування ринку».

Основними функціями системи маркетингу є взаємопов'язаний   комплекс дій, що включає:

- аналіз внутрішнього і зовнішнього середовища, в якому функціонує підприємство або фірма;

- комплексне вивчення ринку, потреб споживачів, конкурентів, товарного асортименту;

- планування виробництва товару, формування попиту і стимулювання буту;

- формування і реалізація цінової політики;

- інформаційне забезпечення маркетингу; управління маркетингом (реалізація і контроль маркетингових заходів); 

- розробку та реалізацію маркетингових програм.

Маркетинг, як і будь-яка система, охоплює ряд аспектів, які розкривають його зміст;

по-перше, це комплекс функцій підприємства (фірми) щодо організації збуту продукції;

по-друге, він відбиває взаємовідносини з покупцями, поведінку підприємства на ринку, систему заходів для активного впливу на ринок;

по-третє, виступає формою конкурентної боротьби;

по-четверте, маркетинг дає можливість виявити запити споживачів на ринку, організувати виробництво необхідної продукції, забезпечити безперебійний рух товарів до споживачів;

по-п'яте, він має забезпечити стійке зростання прибутку підприємства (фірми).

Залежно від ринків збуту, вироблюваної продукції, маркетинг поділяють на внутрішній та міжнародний, маркетинг споживчих товарів, засобів виробництва і послуг. Водночас будь-яка система маркетингу включає три основні моменти: 1) вивчення ринків збуту; 2) аналіз діяльності підприємства; 3) вироблення і реалізацію політики маркетингу.

Успіх підприємницької діяльності врешті-решт залежить від споживача, який купує або не купує товар даної фірми. Маркетинг є невід’ємною складовою підприємництва, спрямованою на вивчення попиту й організацію виробництва і збуту товарів.

Сегментація ринку за споживачами, продуктами, каналами збуту – Таблиця.

35. Складові маркетингу: продукт, продажна ціна, просування, позиція на ринку.

                                 

Сруктура маркетингу

Продукт Який товар давати на ринки, асортимент, якість товару, обсяг збуту, вид упаковки.	Збут Продаж через посередників чи безпосередньо споживачам, кількість торгових точок; контроль діяльності каналів збуту; вибір постачальників; вивчення конкурентів.	Просування Реклама, стимулюваня збуту.	Ціни Диференціація.

Реалізується маркетинг за допомогою комплексних програм, які включають заходи щодо поліпшення якості товару, цінової політики, формування попиту, стимулювання збуту і реклами, організації технічного сервісу та розширення асортименту пропонованих послуг.

36. Історія реклами.

Історія реклами обчислюється не роками, а тисячоліттями. З моменту виникнення такої економічної категорії як товар, і встановлення товарного виробництва, почався розвиток реклами як мистецтва.

Рекламна діяльність зародилася ще на світанку цивілізації, пережила різні етапи еволюції разом з еволюцією людини, її потреб і культурного розвитку.

Слово «реклама» походить від латинського «reclamare» - викрикувати.

Інститут глашатаїв був зафіксований на державному рівні дуже давно. Посада глашатая згадується ще в XIV ст. до Різдва Христового.

Глашатаї використовувалися для повсякденного інформування жителів стародавніх міст. Вони повідомляли населенню найрізноманітнішу інформацію: про вшанування уславлених полководців, про прибуття в місто чужоземних послів, про чергову роздачу хліба або грандіозну циркову виставу, про виклик громадян у суд, про винесення вироків і виконання страт тощо.

Дешевшими і поширенішими були написи, надряпані або намальовані фарбою на стінах, так звані графіті (від латинського слова «graftio» - дряпати). Особливо багато їх збереглося в законсервованому вулканічним попелом стародавньому місті Помпеї, їх налічується понад 1,5 тисячі. Серед них символічні зображення шкіл, таверн, терм зі стрілками, які вказують напрям до них, інформація про видовища, передвиборні гасла римських і місцевих політиків і адміністраторів, а також перестороги щодо заборони реклами у неналежних місцях. Приклад останнього: «Забороняється писати тут. Горе тому, чиє ім'я буде згадуватись тут. Хай не буде йому ласки богів».

Для впорядкування рекламної стихії стіни громадських будівель були спеціально побілені чи покриті білою фарбою. Вони мали назву «альбум» (від латинського слова «albus» - білий) і призначались для оперативних повідомлень, об'яв, новин. Спеціально оброблені білі дошки виставляли на площах біля будинку верховного жерця, понтифіка. На них писали для загального відома важливі державні новини, висновки з ауспіцій (гадань по польоту птахів), про щасливі або нещасливі дні, прогноз погоди, урядові розпорядження. Потім ці щити-таблиці ховали в архів.

Отже, можна сказати, що в античний період усні об'яви вже доповнювалися багатим набором письмових і зображальних засобів, що створювали рекламні образи, метою яких було глибше проникнення у психіку потенційного споживача, бажання підштовхнути його до вигідних для рекламодавця дій.

Початки таких понять, як афіша, плакат, торгова марка, рекламна акція, треба шукати саме в античному періоді історії людства.

Оскільки за середньовіччя основами суспільства були релігійний світогляд, християнська ідеологія, церква, то на цьому етапі розвивалась переважно своєрідна релігійна реклама - проповіді, настанови, повчання - з наміром утвердження в масовій свідомості вищих релігійних цінностей. Демонстрації таких цінностей під час релігійних процесій на канонічні свята і на честь значної кількості місцевих святих мали риси рекламного аранжування - ікони, святі Дари, скульптурні зображення Христа і Богоматері, проповіді священнослужителів із «повчальними прикладами».

У Х - XI ст. зі зростанням кількості населення в середньовіч¬них містах відродився інститут глашатаїв та гінців. У глашатаях мали потребу духівництво, лицарство, бюргерство, купецькі гільдії. Були також королівські й лицарські глашатаї (герольди) і міські глашатаї, які інформували населення про адміністративні розпорядження міської влади.

 У XII ст. з'явились перші відомості про живописні вивіски, які спочатку вирізали з дерева або полотна, а потім фарбували чи вкривали позолотою. Вони повідомляли назву будинку, були рекламою лавок, служили головним орієнтиром у міському лабіринті, коли ні назв вулиць, ні номерів будинків іще не було. 

Успішний розвиток реклами потребував промислового виробництва паперу (з 1320 р. у Німеччині) і друкарського обладнання (середина XV ст.).

 У середновіччі виникають такі носії реклами:

• летючки, що є прямими попередниками сучасних листівок, які використовуються як у політичних, так і в торгово-рекламних цілях;

• афіші різних видовищ (коротке рукописне повідомлення, яке вивідувалось переважно на поштах і заїздах, з переліком номерів та їх виконавців);

• каталоги виданих книг із зазначенням цін;

• анотації- важливий жанр книготоргової реклами;

• видавничі проспекти;

• заголовки, які коротко переказують зміст книги.

Важливою подією в розвитку реклами є створення 1530 року у Венеції інформаційного бюро, метою якого було збирати політичну й торговельну інформацію (відомості про прибуття та відплиття морських суден, ціни на товари, безпеку доріг тощо) і продавати її заінтересованим особам. Поступово такі інститути масової інформації створюються і в інших європейських містах.

Ще одним нововведенням у цей період була поява нових професіоналів -  збирачів та рознощиків новин, які мали постійні місця зустрічей, надійні джерела інформації у різних верствах населення.

Наприкінці XV ст. у Західній Європі створюються друкарські підприємства, а потім у XVI ст. формується ринок друкованих видань і з'являється конкуренція в цій сфері, що привело до виникнення ще одного рекламного носія - видавничої марки і реклами книжкової продукції.

Нарешті, 30 травня 1631 року вийшла перша французька щотижнева газета під назвою «Gazett», в якій друкувались офіційні державні новини і різноманітна міжнародна інформація.

 У 60-ті роки XVII ст. в Англії виникають перші рекламні агенції, пізніше вони поширювалися скрізь у Західній Європі.

У 1752 p. англійський парламент прийняв закон, який визначав, що предметом об'яв і публічних звернень мають бути тільки надійні речі - від товарів до репутації фірм або особистостей.

До правління Петра I, реклама була усною і в картинках. Торговці, рознощики, бродячі ремісники навперебій розхвалювали свій товар, наповнюючи своїми криками вулиці міст. За указом Петра I для реклами почали використовувати "леткі" листки, що поширювалися по корчмах і ринках.

 У XIX столітті панували два види реклами: друкарська - календарі, листки, прейскуранти і зовнішня - вивіски магазинів, корчмарень, складів. У 1880 році в Москві з'явилася перша світлова реклама - електричні лампочки прикрасили вивіску "Пасаж" на мосту Коваля.  Паралельно розвивається жанр плаката, над упаковками і етикетками працюють художники. Причому Росія тоді була, що називається, попереду планети всій.  Усесвітня виставка торгівельного плаката проходить в 1897 році саме в Петербурзі.

У 1922 р. новим засобом реклами стало радіо. Тридцяті-сорокові були «золотими роками» радіо. В економічно розвинутих країнах радіо багато років тримало увагу мільйонів слухачів, транслюючи рекламні оголошення.

З появою телебачення (перед другою світовою війною) радіо відійшло на другий план.

З 1948 р. починається ера реклами на телебаченні. Поява кабельного телебачення, платних телевізійних програм і відеозаписів обіцяє тривале життя реклами на телебаченні. З'явилася можливість робити рекламні передачі за інтересами. Нині глядачі вже не звертають уваги на рекламні вставки загального характеру. Їх може зацікавити тільки інформативна, розважальна або необхідна побутова реклама. Щоб вплинути на глядача сьогодні, треба мати зовсім інші підходи до тестування реклами. Очікуються нові відкриття в супутниковому зв'язку, що дасть унікальну перспективу опанувати світову аудиторію з використанням сучасних технічних засобів типу Internet.

В Україні тільки-но починає розвиватися рекламний бізнес. Це зв'язано з тим, що Україна як самостійна країна також лише почала процес становлення. Початком розвитку рекламного бізнесу в Україні можна вважати прийняття у 1996 році закону «Про рекламу».

37. Загальна характеристика рекламної практики: цілі, функції, завдання. Види та вимоги до реклами.

Реклама завжди спрямована на споживача, у тому числі і потенційного, вона має на меті сповістити його різними способами про нові товари та послуги та їх споживчі властивості.

Цілі рекламної діяльності повинні бути чітко встановлені, виражені кількісно та визначено термінами, що дозволить контролювати ефективність рекламних заходів.

Високоякісна інформативна реклама — це найдорожчий інструмент маркетингу; її завдання:

створити позитивний імідж фірми — виробнику чи посереднику;

збільшити чистий прибуток і рентабельність;

збільшити кількість покупців та обсяги продажу;

стабілізувати обсяги продажу при зменшенні попиту й спаді ділової активності.

У ст. 1 Закону України "Про рекламу" міститься таке визначення:

Реклама — це спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі і в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання зиску.

Обґрунтована даними маркетингових досліджень рекламна діяльність забезпечує стабільно високий рівень продажу товарів і послуг, швидке реагування на зміни ринкової ситуації, вжиття необхідних засобів активної протидії конкурентам, коригування товарного асортименту залежно від потреб споживчої аудиторії.

39. Економічна ефективність реклами та інших форм стимулювання збуту, показники і методи їх визначення.

Кожен підприємець чи керівник фірми може скористатися будь-яким засобом комплексу стимулювання збуту, якщо воно вписується в рамки закону України «про рекламу».

Витрати на комплекс стимулювання збуту в основному великі, особливо на рекламу. Не зважаючи на це на Україні з'являється все більше рекламних агентств, що говорить про попит на такий вид послуг.

Економічна ефективність реклами - вимір її впливу на збільшення обсягу продажів. При визначенні впливу реклами на зростання обсягу продажів аналізуються оперативні та бухгалтерські дані. Проте слід мати на увазі, що, крім реклами, на реалізацію товару можуть впливати і інші фактори: якість товару, його ціна, наявність у продажі аналогічних товарів, місце розташування підприємства, рівень культури обслуговування покупців. Показниками економічного ефекту можуть бути зміни обсягу прибутку внаслідок проведення рекламних заходів.

Стимулювання збуту - це короткочасні міри, що заохочують покупку товару. У той час як реклама призводить доводи на користь покупки товару, стимулювання збуту пояснює, чому це потрібно зробити негайно. Існують три рівні стимулювання: стимулювання споживача, торгівлі і власного торгового персоналу. 

Стимулювання споживача - це стимулювання збуту, націлене на заохочення покупки споживачем, містить у собі поширення безкоштовних зразків, купони, знижки, конкурси, премії та інше.

Є операції по стимулюванню збуту, що відносяться до твердого типу - істотне зниження цін, продаж додаткової кількості товару при незмінних цінах. Це ефективно, якщо мова йде про короткий відрізок часу, але дорого обходиться виробнику.

В даний час операції по стимулюванню збуту носять зазвичай більш м'який характер (ігри, конкурси покупців і інші). Вони більш ефективні в створенні позитивного іміджу товару.

Сполучення “твердих” і “м'яких” методів стимулювання збуту спонукує покупця до здійснення негайної покупки і якщо стимулювання відповідає чеканням покупця і погодиться зі специфікою товару, то воно вселяє споживачу симпатію й інтерес з меншими, у порівнянні з рекламою, витратами.

Оцінка ефективності реклами проводиться звичайно по відношенню до її певного виду. Ефект від рекламної діяльності містить як економічні, так і соціально-психологічні складові.

40. Виробничий потенціал національної економіки: трудові, земельні (природні), фінансові ресурси та технології.

Національна економіка — це цілісна, інтегрована сукупність усіх господарчих суб'єктів та економічних зв'язків між ними, що встановлюються на основі загальнодержавного поділу праці. Це єдине економічне середовище, у якому взаємодіють усі суб'єкти економіки (домогосподарства, фірми, держава), галузеві та територіальні комплекси.

За своєю структурою національна економіка поділяється на дві великі сфери:

^ сферу матеріального виробництва — це галузі промисловості, сільського господарства, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо, у яких створюються матеріальні блага та послуги матеріального характеру;

^ сферу нематеріального виробництва (наука, освіта, охорона здоров'я, культура)» у якій створюються нематеріальні блага та послуги.

Виробничий потенціал національної економіки характеризує можливості господарського комплексу виробляти товари, надавати послуги, тобто задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливості визначаються всіма наявними в країні ресурсами — матеріальними, трудовими, природними, фінансовими, науково- технічними, інформаційними тощо.

41. Економічні коливання національної економіки. Причини, суть та фази економічного циклу.

У багатьох країнах із ринковою економікою впродовж останніх двох століть спостерігається економічне зростання, що забезпечило істотне підвищення життєвого рівня населення. Проте тривале економічне зростання не є рівномірним. Історичний аналіз економічного розвитку свідчить про те, що піднесення в ринковій економіці неминуче чергуються зі спадами, інколи настають глибокі економічні депресії, 5ікі супроводжуються зростанням безробіття. Чим зумовлені такі економічні коливання? Чому зростають ціни, а інфляцію проголошують ворогом номер один навіть у найрозвиненіших країнах? З'ясуємо ці питання.

Економічні коливання та види циклів

У ринковій економіці обсяг валового внутрішнього продукту, реальні доходи та зайнятість то збільшуються, то зменшуються. Такі періодичні зміни в обсязі виробництва, зайнятості та доходах називають економічними коливаннями.

Економічні коливання — це повторення піднесень і спадів рівнів економічної активності, які відрізняються одне від одного тривалістю та інтенсивністю.

Для пояснення економічних коливань уживають поняття «діловий», або «економічний, цикл».

Економічний (діловий) цикл — це коливання рівня ділової активності в певний проміжок часу. Економічні цикли розрізняють за тривалістю.:

Короткотермінові (3—4 роки) — і кризи кредитно-грошової системи.  Періодично виникають в економіці розвинених країн у зв'язку і зі скасуванням усіма країнами вмісту золота в їх валюті.

Середньотермінові (7-11 років) кризи промислового виробництва товарів. Теорія запр. К. Марксом.

Великі (40-60) пов’язані з необхідностю технологічного відновлення способу виробництва, що періодично виникає. Автором теорії цих процесів є М. Кондратьєв.

Незважаючи на розбіжності циклів у різних країнах та їх різну тривалість, виділяють певні загальні риси ділового циклу. Економічний цикл має такі фази: рецесія (спад), депресія (дно), пожвавлення, піднесення (пік, бум). Перехід від однієї фази до іншої здійснюється автоматично — на основі ринкових саморегуляторів.

Рецесія (спад) — це фаза ділового циклу, у якій національний обсяг виробництва скорочується, зменшуються обсяги купівлі населенням, насамперед, товарів тривалого користування, і зростають запаси цих товарів на складах у торговельній мережі. На скорочення закупівель і збільшення запасів на складах бізнес реагує зниженням виробництва. Тому реальний валовий внутрішній продукт починає зменшуватися. Зменшуються інвестиції в будівництво, машини й устаткування. Водночас скорочується попит на робочу силу. Спочатку скорочується середня тривалість робочого тижня, частина робітників іде у вимушені відпустки, а далі — звільняється з роботи, що призводить до безробіття. У період рецесії заробітна плата також може знижуватися, різко зменшуються прибутки фірм. Отже, найбільш складною фазою є рецесія, яка викликає скорочення виробництва, банкрутство, безробіття, зниження життєвого рівня, політичну напруженість, згортання соціальних програм, створює загрозу для демократії.

Депресія (дно) — це найнижчий період спаду, який може бути глибоким і тривалим. Падіння веде економіку до кризи або стагнації. Де період недовикористання економічних ресурсів і високого безробіття. Виникає максимальне падіння виробництва й торгівлі, різко зменшуються доходи та платоспроможний попит. Найзначні- тою циклічною кризою XX ст. була криза 1929—1933 рр., яка охопила майже всі розвинені країни та дістала назву Великої депресії.

В умовах депресії виробництво на багатьох підприємствах зупиняється, тому пропозиція перестає перевищувати попит. Це призводить до припинення зростання цін та зниження темпів інфляції при значному рівні безробіття. На цій фазі створюються умови виходу з кризи: здешевлення засобів виробництва та кредитів сприяють новому накопиченню капіталу.

Пожвавлення є дзеркальним відображенням спаду. Кожна з рис пожвавлення виявляється в протилежній формі: відбувається зростання ВВП та прибутків, зменшується кількість безробітних тощо. Підприємці купують або більш продуктивне обладнання (продовжують виробництво старого товару з меншими витратами), або починають здійснювати переозброєння виробництва (відбувається перехід на виробництво нової продукції). У цих випадках збільшується попит на інвестиційні товари, що стимулює виробництво і починається пожвавлення. Пожвавлення триває доти, доки в економіці не буде досягнуто рівня, із якого почався спад.

Подальший розвиток має назву піднесення.

Піднесення (бум) — це найвища фаза циклу. Доходи в суспільстві зростають, попит випереджає пропозицію, що викликає зростання цін. В економіці спостерігається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. Але саме тут закладаються підвалини подальшої кризи перевиробництва.

Причини економічних коливань

Економічний цикл дозволяє оновити виробничий процес, вивести його на новий технологічний рівень, оздоровити економіку за рахунок знищення «економічно нежиттєздатних» підприємств. Водночас така саморегуляція економіки має серйозні соціально-економічні наслідки (банкрутство, безробіття, зниження життєвого рівня громадян тощо).

Розглядаючи циклічність на теоретичному рівні, економісти погоджуються, що кризовий стан в економіці виникає внаслідок серйозних порушень у співвідношенні між споживчим попитом і пропозицією товарів, або між потребами та споживанням суспільства, з одного боку, і виробництвом — з іншого. Ці порушення можуть бути викликані як внутрішніми чинниками (зміни обсягів інвестицій, коливання обсягів грошової маси), так і зовнішніми (зміни кількості населення, відкриття або виснаження родовищ корисних копалин, технологічні революції, війни).

 Показники економічних коливань

Ще на початку XX ст. дослідники звернули увагу на можливість використання сукупності економічних показників, які здатні стало й надійно передбачати економічні кризи, — економічних індикаторів (барометрів).

Економічні індикатори — це такі статистичні показники, динаміка яких стало відповідає зміні економічної кон'юнктури.

Види такої відповідності різні. Одні статичні показники можуть випереджати в часі зміну економічної кон'юнктури (наприклад індекс цін Доу-Джонса на промислові акції, вартість нових замовлень на товари тривалого використання, контракти на будівництво житла, контракти на будівництво промислових і торговельних об'єктів тощо), інші збігаються з нею (наприклад рівень безробіття, чистий прибуток корпорацій, індекс ВИП, індекс оптових цін на промислову продукцію тощо)» нарешті, деякі запізнюються (наприклад особисті прибутки, обсяг роздрібних продажів, величина боргу за споживчим кредитом, норми відсотка за комерційними позиками, товарно-матеріальні запаси в обробній промисловості).

Оскільки циклічність розвитку є об'єктивною закономірністю, держава повинна передбачати економічні коливання та вчасно використовувати засоби пом'якшення негативних проявів цього процесу. У сучасній економічній теорії існують різні думки щодо запобігання спаду та подолання негативних наслідків циклічного розвитку. На думку кейнсіанців, ринкова система, по суті, є нерів- новажною, тому для її стабілізації необхідна активна економічна політика держави. Заходами фіскальної політики (регулювання доходів і витрат держави) уряд покликаний стимулювати сукупний попит, а також збільшення інвестицій, зайнятості, обсягу ВВП.

Монетаристи, навпаки, відводять уряду обмежену роль, наполягають на пріоритеті мікроєкономічного регулювання, кредитно- грошової політики (регулюванні кількості грошей в обігу) та стимулюванні пропозиції.

42. Безробіття і зайнятість трудових ресурсів.

Населення країни поділяється на різні категорії щодо його можливостей участі в праці. Розрізняють такі поняття: робоча сила, зайняте населення, безробітні.

Зайняте населення — це люди, забезпечені оплачуваними робочими місцями.

Безробітні — це ті, хто не має роботи, але активно її шукає.

Безробітні, за визначенням Міжнародної організації праці (МОП), — це особи віком 15—70 років (зареєстровані та не- зареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно відповідають трьом умовам: не мали роботи (прибуткового заняття); активно шукали роботу або намагалися організувати власну справу впродовж останніх чотирьох тижнів, що передували опитуванню; готові стати до роботи впродовж двох найближчих тижнів.

За українським законодавством відповідно до ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» безробітними визнаються громадяни працездатного віку, які не мають роботи й заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукають роботу та готові її розпочати. Отже, офіційна система обліку безробіття в Україні занижує реальні показники, оскільки велика частка безробітних такими не вважаються, тому що вони з різних причин не реєструються в службі зайнятості.

Хоч як бездоганно працювали б ринкові механізми, вони не можуть, проте, забезпечити повної зайнятості за наявності вільних робочих місць. Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства. Воно с невід'ємним атрибутом ринкової економіки.

Безробіття - це соціально-економічне явище, за якого частинна працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.

Безробіття в ринковій економіці - це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття має циклічний характер.

Зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана і з задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству, і як правило, приносить заробіток.

44. Причини безробіття. Наслідки безробіття для національної економіки.

Західні економічні школи дотримуються різних поглядів на суть та причини без робіття.

Безробіття уперше виникло у Великобританії на почзтку XIX ст. Проте, до кінця століття воно не мало масового характеру, зростало лише в період економічних криз. Так. у США в 1920-1929 рр. середня кількість безробітних становила 2.2 млн. чол., а в 30-х - близько 20% осіб найманої праці.

Першу спробу поясниш сутність безробіття зробив англійський економіст Т.Мальтус. Він пояснив його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого явища він вбачав у вічному біологічному законі, властивому всім живим істотам, -розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість засобів до існування. Ця теорія з певними модифікаціями існує й нині. Засобами усунення безробіття Мальтус і неомальтузіанці вважають війни, епідемії, свідоме обмеження народжуваності та іи.

У середині 50-х рр. виникла технологічна теорія безробіття, згідно з якою його причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям на думку її авторів слід через обмеження технологічного прогресу, ного сповільнення.

Найпоширенішою в наш час є кейнсіанська теорія безробіття. Згідно з якою його причиною с недостатній сукупний попит на товари. Держава, підвищуючи доходи, або знижуючи податки, може збільшити в економіці суспільний потит, що зумовить зростання попиту на робочу силу, а це в свою чергу, знизить рівень безробіття.

Ще одна концепція безробіття (класичний підхід) не вбачає у безробітті серйозної економічної проблеми, оскільки причиною його вважас надто високу заробітну плату, а в умовах вільного ринку такий стан довго зберігатися не може. Дійовим заходом проти безробіття вважається зниження заробітної плати до рівня економічної рівноваги. Безробіття зумовлене комплексом причин:

- структурними змінами в економіці: 

- спади і кризи в економіці.

- нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах;

- постійним прогресом техніки, особливо його революційної форми -НТР:

- пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота:

- непропорційнісію розвитку економіки:

- обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.

Як бачимо, причин безробіття може бути чимало. Тому економісти нині розглядають не безробіття взагалі, а його конкретні форми чи види.

На сьогодні за даними ООН, близько 800 млн. чол., тобто практично кожний третій працездатний у світі, не має роботи взагалі або має випадковий чи сезонний заробіток. Чим нижчий рівень соціально-економічного розвитку країни, тим вищий рівень безробіття, і навпаки. На території колишнього СРСР безробіття було приховане (або внутрішньозаводське).

Хоча й існує думка, що безробіття є стимулятором трудової дисциплінованості й активності працюючого населення, однак соціально-економічні втрати від безробіття є настільки значними, що в усьому світі докладається багато зусиль для мінімізації безробіття, і все одно в жодній країні не вдається ліквідувати його повністю.

Головна економічна «ціна» безробіття — недовироблена продукція. Коли економіка не в змозі створити достатню кількість місць для тих, хто здатний та бажає працювати, потенційне виробництво товарів та послуг утрачається. За наявності безробіття суспільство опиняється в ситуації нижче кривої виробничих можливостей.

До інших соціальио-економічних наслідків безробіття також відносять:

^ утрату незайнятими робітниками кваліфікації, почуття самоповаги, моральну деградацію;

^ зменшення доходів населення, погіршення умов життя людей; ^ зростання кількості психічних захворювань і самогубств;

^ соціальні потрясіння, зростання злочинності, розпад сімей; ^ необхідність додаткових суспільних витрат, пов'язаних із підтримкою безробітних.

Винятково важлива роль у подоланні безробіття належить державі, її економічній політиці. Основними методами державного регулювання зайнятості населення є такі:

^ законодавче регулювання умов найму та використання робочої сили;

^ створення нових робочих місць у державному секторі;

^ стимулювання дрібного й середнього бізнесу; заходи з підготовки та перепідготовки робочої сили, покращення інформованості населення про можливості зайнятості;

^ соціальне страхування та соціальний захист безробітних;

^ працевлаштування незайнятого населення.

Для реалізації державної політики зайнятості створюються біржі праці, або служби зайнятості.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вона здатна виконувати, що обумовлено переважанням пропозиції праці над попитом на неї.

ВИДИ БЕЗРОБІТТЯ

Фрикційне безробіття виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу через звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, вперше шукає роботу. Фрикційне безробіття вважається неминучим і деякою мірою бажаним, оскільки частина працівників тимчасово втративши роботу, переходить з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вище оплачувану і продуктивну. Це означає більші доходи для робітників і раціональний розподіл трудових ресурсів, а отже і більший реальний обсяг національного продукту.

Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті НТП відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу. Ці зміни призводять до того, що попит на деякі професії зменшується або взагалі зникає, а на інші професії, яких раніше не існувало, зростає. "Структурні" безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а то і місця проживання. Фрикційне безробіття має короткостроковий характер, а структурне - довгостроковий, тому і вважається більш важким.

Циклічне безробіття виникає за циклічних спадів, коли відбуваробочу силу і зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

45. Державна служба зайнятості України та соціальний захист безробітних

Державна служба  зайнятості в Україні виконує такі функції:

•  аналізує та прогнозує попит і пропозиції на робочу силу;
•  інформує населення і державні органи управління про ситуацію на ринку праці;
•  консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечити робочою силою, про вимоги до професії  та з інших питань сприяння зайнятості населення;
•  веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з приводу працевлаштування;
•  надає допомогуу виборі прийнятної роботи;
•  організовує необхідну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів;
•  сприяє підприємствам в організації і визначенні змісту курсів навчання та перенавчання;
•  надає послуги з працевлаштування і професійної орієнтації працівникам, які вивільняються, а також незайнятому населенню;
•  реєструє безробітних і надає їм у межах своєї компетенції допомогу, в тому числі й грошову;

    - бере участь у підготовці перспективних і поточних державних і регіональних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття

46. Загальний рівень цін та інфляція.

Ви вже знаєте, що ідеальною для грошового обігу є ситуація відповідності кількості грошей потребам суспільства в них: коли грошей не більше й не менше, ніж потрібно для нормальної торгівлі при рівні цін, що склався, та певній швидкості обігу грошової одиниці. Але в реальному житті так буває нечасто. Найбільш типовий випадок — паперових грошей набагато більше, ніж реальна потреба в них. Тоді зростає середній рівень цін, купівельна спроможність грошової одиниці падає, вона знецінюється. У такому випадку говорять про інфляцію. Інфляція, як і безробіття, є одним із проявів порушення макроекономічної рівноваги. У будь-якому суспільстві проблема інфляції турбує не лише політиків та економістів. Із проблемами інфляції стикаються як розвинені країни, так і країни, що розвиваються. Українцям також відоме це явище. У чому полягає сутність інфляції, чи можна з нею боротися, як запобігти — відповіді на ці питання ви отримаєте сьогодні на уроці.

Інфляція — це стійка тенденція зростання середнього рівня цін, що супроводжується зниженням купівельної спроможності національної грошової одиниці. Термін «інфляція» від латин. означає «роздувати».

Чи можна вважати інфляцією будь-яке зростання ціни?

Ні, не можна, оскільки, якщо ціна на ті чи інші товари час від часу підвищується — це ще не інфляція. Адже таке підвищення ціни може бути викликане, наприклад, покращенням якості товару, і тому — зростанням його вартості. Інфляція має місце тоді, коли підвищується загальний рівень цін, що призводить до знецінення грошей. Інфляція не означає зростання всіх цін в економіці. Ціни на окремі товари можуть поводитися по-різному: підвищуватися, знижуватися або залишатися без змін. Інфляція виникає тоді, коли збільшується загальний індекс цін, тобто дефлятор ВВІІ.

Дефляція — процес, зворотний інфляції, що характеризується зниженням середнього рівня цін та зростанням купівельної спроможності грошової одиниці.

Згідно з кількісною теорією грошей, кількість грошей в обігу має відповідати обсягу ВВП. Рівень цін визначається пропозицією грошей, а оскільки пропозицію грошей контролює Центральний банк, то він і відповідає за інфляцію. Як показує вітчизняний до- ; свід, суттєвий вплив на інфляцію має фінансування бюджетного дефіциту. Якщо значна частина державного бюджетного дефіциту фінансується за рахунок того, що просто друкується більше грошей, то це стає потужним джерелом інфляції. За допомогою «друкарського верстата» збільшується грошова маса, а це призводить до знецінення грошей і підвищення загального рівня цін.

В економіці України інфляція виникла ще в період існування СРСР, у 50—60-х рр. XX ст., і була пов'язана з різким падінням ефективності суспільного виробництва. Однак вона мала прихова- і ний характер і виявлялася в товарному дефіциті та великій різниці в цінах: низьких на кінцеву продукцію й високих на всі види сировини. Відкритий вибух інфляції відбувся в січні 1992 р., коли були «відпущені» всі ціни. Від цього моменту інфляційний процес став швидко розвиватися. Головними негрошовими чинниками інфляції в Україні є: криза планової господарської системи, що виявляється в падінні виробництва, незбалансованості, диспропорційності економіки; неекономність виробництва через витратний характер виробництва й низький рівень продуктивності праці та якості продукції.

47. Види та причини інфляції.

Причини інфляції

Сучасні економісти розглядають інфляцію як багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні. Це можуть бути як зовнішні, так і внутрішні чинники, як грошового, так негрошового походження.

До найважливіших причин інфляції можна віднести такі: 

^ непродумана політика центрального банку: якщо центральний банк із певних причин (економічних чи політичних) швидко збільшує пропозицію грошей, то неминуче розвивається інфляція попиту;

^ незбалансованість видатків і прибутку: це призводить до дефіциту державного бюджету, фінансування якого за допомогою додаткової емісії спричинює інфляцію попиту;

^ кредитна експансія: надмірне розширенням кредиту веде до емісії грошей у безгрошовій формі;

^ інфляційно небезпечні інвестиції: військові витрати, утримання збиткових підприємств збільшують державний борг, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші; переважання в ринкових структурах олігопольних ринків; ^ імпортована інфляція, роль якої зростає зі збільшенням відкритості економіки та втягненням її у світогосподарські зв'язки тієї чи іншої країни;

^ інфляційні очікування; виникнення в інфляції самопідтримуючого характеру;

^ неекономічні чинники; революції, війни, політична нестабільність, утрата довіри до уряду тощо.

Відомий економіст В. Новожилов відзначив, що труднощі та проблеми інфляції полягають у тому, що пристосувати кількість грошей до кількості товарів неймовірно важко, а виготовити паперові гроші в бажаному розмірі нескладно, і головне, практично нічого не коштує. Це є великою спокусою для тих, хто має право створювати гроші.

Види інфляції

Залежно від мети дослідження та причин виникнення розрізняють різні види інфляції.

За характером інфляційного процесу:

^ відкрита інфляція відбувається тоді, коли макроекономічна нерівновага виявляється в нічим не стримуваному, вільному зростанні цін, що явно впливає на «споживчий кошик». Із відкритою інфляцією можливо боротися, оскільки вона виникає через зростання цін, динаміку яких можна вивчати й аналізувати;

^ прихована інфляція виникає під впливом державного контролю цін. Тоді ціни на товари не зростають, але замість якісних товарів за тими самими цінами продаються неякісні. Створюється дефіцит добрих товарів, що веде до перепродажу продукції за завищеними цінами. Саме така інфляція була характерною для економіки СРСР.

За місцем поширення:

^ локальна інфляція — зростання цін відбувається в межах однієї держави;

^ світова інфляція — охоплює групу країн або всю глобальну економіку.

За можливістю прогнозування:

^ очікувана інфляція, яку можна передбачити, спрогнозувати її рівень заздалегідь, готуватися до неї;

^ неочікувана, яка вища за прогнозований рівень інфляції для даного періоду.

За темпами підвищення цін:

^ помірна (повзуча), коли ціни зростають менше ніж на 10 % за рік;

^ галопуюча, коли ціни зростають в інтервалі від 20 до 200 % за рік;

^ гіперінфляція, коли ціни зростають на 2—3 % щоденно, а за рік темп інфляції може становити десятки тисяч відсотків. Так, наприклад, переможена в Першій світовій війні Німеччина у 20-ті рр. для сплати репараційних платежів використовувала друкарський верстат. Розмір готівки зріс у 7 трлн разів від початку 1922 до грудня 1923 р., а індекс цін від 1 до 10 000 000 000 (10 млрд). 5)

За причинами:

^ інфляція попиту — це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту.

При інфляції попиту «забагато грошей полює за невеликою кількістю товарів», тобто сукупний попит виявляється набагато більшим, ніж сукупна пропозиція товарів і послуг, що призводить до зростання загального рівня цін;

^ інфляція витрат (шок пропозиції), в основі якої лежить взаємозв'язок витрат і цін.

Зростання витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибутки й обсяг продукції, що підприємства можуть пропонувати за існуючого рівня цін. У результаті зменшується пропозиція товарів і послуг у масштабі всієї економіки. Це призводить до зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.

49. Інструменти грошового регулювання: емісія  грошей, режими формування валютного курсу.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, впливати на зайнятість, сприяти економічному зростанню, боротися з інфляційними спалахами тощо. Проте фіскальна політика працює доволі повільно. Минає певний час, відколи визначено потребу у фіскальних заходах, до того моменту, коли відповідних заходів буде вжито. До того ж точно передбачити майбутню динаміку ділової активності дуже складно. Тому не менш важливим напрямом державного регулювання є проведення грошово-кредитної (монетарної) політики, за допомогою якої держава намагається управляти кількістю грошей в економіці та їхньою ціною (ставкою відсотка). Сьогодні ви дізнаєтеся, як держава використовує інструменти грошового регулювання.

Кредитна-грошова (монетарна) політика – це діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною та стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції й безробіття, вирівнювання платіжного балансу країни. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни.

Головною функцією центрального банку є здійснення контролю за грошовою масою та кредитом в економіці. Якщо економічна активність погіршується, центральний банк намагатиметься збільшувати грошову масу й кредит..Але якщо видатки стають загрозливо надлишковими, у результаті чого зростають ціни та з'являється багато вільних робочих місць, тоді центральний банк робитиме все можливе, щоб скоротити грошову масу й кредит.

Центральний банк у процесі розроблення та реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а щодо банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку. Маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб'єктів економіки (фізичних і юридичних осіб), що вирішують, у якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою та на депозитних рахунках у банках. Основними чинниками, що впливають на це рішення, вважають:

- довіру до банківської системи, тобто рівень ризику, пов'язаний із розміщенням коштів у банках;

- очікуваний дохід від розміщення коштів у банках, який визначається рівнем відсоткової ставки комерційних банків;

- масштаби тіньової економіки, підґрунтям якої є спроба уникнути контролю за законністю бізнесу, а також спроба уникнути сплати податків.

Банківська система України. Функції Національного та комерційних банків.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Саме він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням, виконує функцію емісійного центру готівкового обігу. Із завершеням у 1996 р. грошової реформи НБУ  емітує в обіг національну валюту — гривні та копійки. Як емісійний центр країни він має повноваження щодо організації й регулювання готівкового грошового обігу.

До методів, за допомогою яких центральний банк діє на сукупні видатки, належать:

- ужиття заходів, спрямованих на скорочення банківських резервів;

- скорочення сукупної грошової маси, яке зазвичай веде до зменшення обсягу кредиту (це означає його більшу дорожнечу та меншу доступність. Зменшення грошової маси зумовлює зростання норми відсотка;

- поступове скорочення приватних і державних інвестицій, викликане подорожчанням і зниженням доступності кредиту;

-тиск на кредит та інвестиційні видатки, що знижує вплив на витрачання доходу, ціни й зайнятість.

Національний банк може впливати на здатність банківської системи до створення грошей за допомогою таких інструментів: операції на відкритому ринку, зміна резервної норми, зміна облікової ставки.

Якщо центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, то комерційні банки купують їх, а натомість віддають центральному банку гроші. Отже, кредитні ресурси комерційних банків (і, відповідно, їхні можливості надавати позики клієнтам) зменшуються. Це призводить до скорочення грошової маси в обігу та підвищення відсоткової ставки. «Дорогий» кредит примушує підприємців зменшувати обсяги виробництва; безробіття зростає; темпи економічного розвитку уповільнюються. Якщо ж центральний банк купує цінні папери в комерційних банків, то в такий спосіб він надає їм додаткові ресурси та розширює їхні можливості надавати кредити.

Вибір того чи іншого інструмента визначається залежно від конкретного стану, ситуації на грошовому ринку.

 Валютний курс та валютна політика держави

Ще одним із напрямів державного регулювання є проведення політики валютного курсоутворєння, яка в цілому спрямовується на забезпечення прогнозованої динаміки обмінного курсу та недопущення його значних коливань.

Валютний (обмінний) курс — це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. Держава через центральний банк має можливість впливати на валютний курс за посередництвом валютних інтервенцій. Вона скуповує чи продає свої грошові знаки, щоб утримати курс національної валюти в певних межах. При скупці іноземної валюти знижується курс національної валюти, а при продажу — зростає. Можливості здійснення валютних інтервенцій центральним банком обмежені величиною валютних резервів.

Коли держава обмежує грошову масу, підвищує відсоткові ставки, то вона тим самим знижує темпи зростання інфляції, що приваблює іноземних інвесторів. Гроші надходять до країни, підвищуючи курс національної валюти. При збільшенні обсягу фінансування та зменшенні відсоткових ставок відбувається скорочення іноземних вкладень в економіку і зниження курсу національної валюти. Отже, необхідно намагатися досягти оптимальної рівноваги між ціною національної валюти та цінами інших валют.

Вибір режиму валютних курсів залежить від того, що має на меті економічна політика. У ситуації, коли за головне береться досягнення повної зайнятості, а інфляції особливого значення не надається, перевага може бути віддана «плаваючим» валютним курсам. Коли ж метою є уникнення інфляції, переважними є фіксовані валютні курси.

Вибір тієї чи іншої валютної політики визначається ступенем залежності національної економіки від процесів, що відбуваються у світовому господарстві. Якщо країна великою мірою піддається загрозі внутрішньої нестабільності та менше залежить від зовнішньої, то для неї, як правило, кращими є фіксовані валютні курси. У випадку, коли економіка країни значною мірою залежить від світового ринку, а внутрішня економічна ситуація й національна макроекономічна політика відносно стабільні, то більш вигідними вважають «плаваючі» валютні курси.

51. Світове господарство: зміст та основні етапи розвитку.

Світове господарство — історично складена сукупність національних господарств усіх країн світу, пов'язаних між собою всесвітніми економічними зв'язками, в основі яких лежить міжнародний поділ праці.

Регулюють світове господарство заходами національної та міждержавної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Основні етапи розвитку світового господарства

Світове господарство склалося на початку XX ст. у результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного включення економік у загальну систему світових господарських зв'язків, що стало наслідком розвитку суспільного виробництва.

Історично первинною формою міжнародних економічних відносин була світова торгівля. Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення в середині XIX ст. у провідних країнах великої фабрично-заводської індустрії, яка вже не могла існувати без світового збуту. У міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план, замість переважно торгових відносин, виробничих зв'язків, в основі яких лежав вивіз капіталу. Наприкінці XIX ст. в епоху формування крупних монополістичних об'єднань цей процес в основному завершився.

Утворення світового ринку, а потім і світового господарства, встановлення довготривалих торгових, виробничих і фінансових зв'язків між різними країнами означали кінець національної відособленості хоча б у галузі економіки.

У XX ст. й особливо після Другої світової війни процес включення національних економік у світове господарство став розвиватися в таких напрямах, як повсюдне послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили; посилення тенденції до інтеграції національних господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності транснаціональних корпорацій та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну; підвищення ролі міжнародних валютно-кредитних, фінансових і торгових організацій; збільшення взаємозалежності провідних промислових центрів і ресурсодобувних країн в умовах виникнення і нарощування енергетичної кризи.

Ще однією особливістю післявоєнного етапу розвитку світового господарства стало посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин. Особливого значення набув вивіз капіталу державою, в тому числі у вигляді державних кредитів, регулювання державою зовнішньої торгівлі, фінансових і кредитних операцій на міжнародному рівні. За безпосередньої участі урядових органів відбувається поглиблення інтеграційних процесів, особливо в Західній Європі. Розробляються і здійснюються на практиці різні проекти погодження політики між країнами в фінансовій, кредитній, валютній, податковій, сільськогосподарській, митній та інших галузях.

Нині світове господарство охоплює понад 200 національних господарств, десятки впливових міжнародних організацій, тисячі великих транснаціональних корпорацій.

Характерні риси сучасного світового господарства:

^ розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передусім у формах увезення-вивєзення капіталу, робочої сили й технологій;

^ зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у кількох країнах, насамперед у межах транснаціональних корпорацій (ТНК);

^ економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

^ виникнення економіки відкритого типу в межах багатьох держав і міждержавних об'єднань.

Організуючою основою світового господарства є міжнародний поділ праці — вища форма суспільного поділу праці, що виражається в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції, послуг і подальшому обміні ними.

Інтернаціоналізація виробництва під дією НТР створює таку ситуацію, коли країнам уже невигідно мати виключно все «своє виробництво». Інтегруючись у світове господарство, країни прагнуть знайти та знаходять там свою нішу.

Спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції й послуг передбачає їх виробництво в розмірах, які набагато перевищують власні потреби країни-виробника. Так формуються галузі міжнародної спеціалізації, тобто такі, які орієнтовані на експорт продукції й у першу чергу визначають «обличчя» країни в міжнародному розподілі праці

У сучасному світовому господарстві виділяють три головні економічні осередки: Європейський (на чолі з Німеччиною), Американський (із провідною роллю СІІІА), Азіатсько- Тихоокеанський (із провідною роллю Японії та посиленням китайської економіки).

Особливістю світового господарства є його цілісність, що забезпечується механізмом міжнародних відносин, підтримується діяльністю потужних транснаціональних корпорацій та міжнародних організацій.

52. Форми міжнародних економічних відносин: світова торгівля, міжнародний рух капіталів, міжнародна валютна система, міграція робочої сили, науково – технічне співробітництво та глобальна інформаційна мережа.

Міжнародні економічні відносини — це складний комплекс виробничих, торговельних, фінансових, науково-технічних, валютно-кредитних зв'язків між країнами, який дає можливість ефективного використання ресурсів, збільшення світового обсягу товарів і послуг.

Найбільш значущі форми міжнародних економічних відносин:

^ міжнародна торгівля товарами й послугами;

^ міжнародний рух капіталів;

^ міжнародна міграція робочої сили;

^ міжнародне науково-технічне співробітництво;

         ^ міжнародні валютно-кредитні відносини.

Здавна представники економічної науки намагалися зрозуміти природу міжнародних економічних відносин, прагнучи обґрунтувати необхідність і вигідність міждержавного обміну товарами та послугами.

А. Сміт у праці «Дослідження про природу та багатство народів» висунув теорію абсолютних переваг, згідно з якою абсолютна перевага країни у виробництві певного продукту означає, що ця країна здатна виробляти більшу кількість одиниць цього продукту з певного обсягу ресурсів за наявного рівня технології порівняно з конкурентами.

Концепція абсолютних переваг домінувала аж до початку XIX ст., доки не з'явилася інша думка, зокрема теорія порівняльних переваг Д. Рікардо.

У 1817 р. Д. Рікардо опублікував свою працю «Принципи політичної економії та оподаткування», де обґрунтував теорію порівняльних (відносних) переваг, яка й до сьогодні залишається однією з найважливіших і незаперечних теорій економіки. Він показав, що абсолютні переваги є окремим випадком загального правила. Теорія порівняльних переваг використовує додаткову категорію альтернативних витрат. На думку Д. Рікардо, альтернативні витрати — це порівняння цін одиниць товарів на внутрішньому ринку, виражених через кількість робочого часу, витраченого на їх виробництво. Країна має порівняльну перевагу у виробництві продукту, якщо вона виробляє цей продукт із нижчою альтернативою вартістю, ніж потенційний торговельний партнер. Згідно з цією теорією країни експортують товари, які вони виробляють, із меншими витратами, а імпортують такі товари, що виробляються іншими партнерами з меншими витратами. Так, наприклад, країнам із надлишком праці вигідно виготовляти та експортувати товари, які потребують значних її витрат; країнам, що мають вільні капітали, вигідніше спеціалізуватися на виготовленні та експорті капіталомістких продуктів, імпортуючи трудомісткі з-за кордону.

Економічна ефективність, із якою країни здатні виробляти товари, змінюється з часом. Тому переваги — як абсолютні, так і порівняльні (відносні), — що мають країни, е непостійними.

Міжнародна або світова торгівля — це сфера міжнародних товарно- грошових відносин, що являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу. Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків товарів (послуг) — експорту та імпорту — і характеризується торговельним сальдо, торговельним обігом, структурою експорту та імпорту.

Експорт — продаж товару, що передбачає його вивезення за кордон.

Імпорт — купівля товару, що передбачає його ввезення з-за кордону.

Торговельне сальдо — різниця між вартісними обсягами експорту та імпорту.

Торговельний обіг — сума вартісних обсягів експорту та імпорту.

Структура імпорту характеризує склад і відношення обсягів сировини та готової кінцевої продукції, які ввозяться до країни.

Міжнародна торгівля посідає особливе місце у складній системі світогосподарських зв'язків. Хоча в сучасних умовах головною формою міжнародних економічних відносин є не вивезення товарів, а зарубіжне інвестування, усе ж таки міжнародна торгівля за своїми масштабами й функціями в загальному обсязі міжнародних економічних відносин зберігає винятково важливе значення.

Вплив зовнішньої торгівлі на розвиток національної економіки
Доповнення відсутніх, але необхідних елементів- виробництва (ресурси, техніка та ін.)	Зміна структури ВНП, пристосовування економіки не лише до внутрішніх, але  й до міжнародних потреб.
Максимізація національного доходу за рахунок і зменшення витрат на основі міжнародного поділу праці	Створення сприятливих умов для розширення масштабів виробництва (особливо для невеликих країн)

Підвищення рівня конкурентоспроможності національної продукції завдяки міжнародній конкуренції

Майже всі країни залежать від міжнародної торгівлі, але для різних країн, з огляду на їхні ресурсозабезпеченість та місткість внутрішнього ринку, така залежність є неоднаковою.

Регулювання торговельно-економічних відносин здійснюється державними органами та недержавними інститутами й має на меті захист національної економіки і стимулювання розвитку торговельних відносин.

Захист внутрішнього ринку від зовнішньої конкуренції

Мито - державний збір на товари, що перетинають митний кордон.

Квоти (установлений законом максимальний обсяг товару, який можна імпортувати (експортувати) протягом певного періоду часу)

Ліцензії (ліцензування (нетарифний бар'єр) — видача державними органами письмового дозволу (ліцензії на ввезення або вивезення визначеної кількості товарів)

«Добровільне» обмеження експорту (зниження обсягів  і експорту в деякі країни з метою уникнення суворих митних бар'єрів)

 Міжнародний рух капіталу

Однією з основних форм сучасних міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати й отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним із джерел фінансування імпорту. Головними суб'єктами вивозу капіталу є іноземні країни, міжнародні фінансові організації (наприклад МВФ, МБРР), транснаціональні корпорації (ТНК). Об'єктивною основою міжнародної міграції капіталу виступає нерівномірність економічного розвитку країн світової спільноти.

За ознакою одержання прибутку на капітал (підприємницький прибуток або відсоток) форми вивезення приватного та державного капіталу поділяються на вивезення підприємницького капіталу (інвестування) та вивезення позичкового капіталу.

За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених у господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням, інвестиції — це витрати на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та пов'язані з цим зміни оборотного капіталу.

Іноземні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни та вкладені у справу або підприємство на території іншої країни.

У сучасному світі постійно збільшуються обсяги іноземного інвестування, значно зростає вплив на цей процес із боку транснаціональних корпорацій, відбувається тяжіння до глобалізації світової економіки.

Міжнародний кредит визначається як позика у грошовій або товарній формі, яка надається кредитором країни позичальникові іншої країни на умовах терміновості повернення та виплати відсотків. Значення міжнародного кредиту в розвитку світової економіки полягає в тому, що завдяки кредиту відбувається перерозподіл капіталів між країнами відповідно до потреб і можливостей більш прибуткового застосування. Його ефективність в умовах вільного переміщення аналогічна впливу вільної торгівлі або міграції праці на добробут нації. Експорт позикового капіталу набуває все більших масштабів і став основою сучасної системи міжнародного кредиту. У міжнародних масштабах як позиковий використовується здебільшого державний капітал, меншою мірою — приватний.

Основна частина міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в мілснародних фінансових центрах. Провідним світовим фінансовим центром є Нью- Йорк, а європейським — Лондон. Великими фінансовими центрами є також Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюріх, Франкфурт-на-Майні. Фінансові центри не ізольовані один від одного, а є частиною єдиного світового ринку капіталів.

Міжнародна валютна система. Валютний курс

Міжнародна валютна система — форма організації валютних відносин у межах світового господарства. У сучасних умовах міжнародна валютна система виконує важливу роль у світо- господарських зв'язках і безпосередньо впливає на темпи зростання виробництва, міжнародний обмін, формування цін, рівень заробітної плати, тобто на показники, що визначають економічний стан розвитку країн. Складовими частинами світової валютної системи є регіональні та національні валютні системи.

Національна валютна система — це державно-правова форма організації валютних відносин на території певної країни. Вона встановлює певний порядок валютних розрахунків і правила роботи з валютою інших країн. Основою національної валютної системи та її головним елементом є національна валюта — грошова одиниця країни.

Цілісна структура міжнародних валютних відносин являє собою активну взаємодію національних валютних систем. Вага валюти в міжнародних розрахункових операціях визначається можливістю її конвертованості.

Конвертованість — це здатність вільного обміну національної грошової одиниці на грошові одиниці інших країн. Конвертованість характеризує відкритість економіки, ліберальний напрямок зовнішньої торгівлі, вільну міграцію факторів виробництва.

За ступенем конвертованості розрізняють валюти вільно конвертовані, обмежено (частково) конвертовані, неконвертовані.

Вільно конвертовані

Валюти, що без обмеження обмінюються на будь-які інші іноземні валюти, — грошові одиниці інших країн (американський долар, японська єна, євро тощо).

Частково конвертовані

Валюти держав, які вводять на обмінні операції певні обмеження (гривня України, рубль Росії тощо)

Неконвертовані (замкнуті) Валюти країн, у яких уряд забороняє громадянам і фірмам здійснювати валютні операції (раніше — рубль у СРСР та валюти інших країн із плановою економікою)

Економічні зв'язки країн зумовлюють необхідність обміну грошової одиниці однієї країни на грошову одиницю іншої.

Валютний курс являє собою ціну грошової одиниці певної країни, яка виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс, так само, як і ціна будь-якого звичайного товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції.

У реальній практиці міжнародних відносин в умовах паперово- грошового обігу застосовуються два види валютних курсів: фіксовані та «плаваючі» (гнучкі).

«Плаваючий» (гнучкий) курс формується на валютних ринках під впливом попиту та пропозиції. Фіксований курс установлюється на основі міждержавних угод або офіційних державних постанов.

Більшість країн, починаючи від 70-х рр. XX ст., користується валютним курсом, в основі якого лежить «плаваючий» курс. Фіксований валютний курс найбільш доцільний за умов внутрішніх кризових ситуацій у нестабільній економіці, тому що забезпечує нижчі темпи інфляції, стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

На динаміку курсу валют впливають такі чинники: національний дохід і рівень витрат виробництва, реальна купівельна спроможність грошей, рівень інфляції в країні, стан платіжного балансу, рівень відсоткових ставок у країні, довіра до валюти на світовому ринку тощо.

Зміни курсу валюти неоднаково впливають на різних суб'єктів ринку. За незмінних зовнішніх та внутрішніх цін зміна курсу валют змінює й відносні ціни. Наприклад, здешевлення гривні робить вітчизняні товари на внутрішньому ринку дорожчими. Відповідно, якщо складається протилежна ситуація, це погіршує позиції національних експортерів, але йде на користь споживачам імпортних товарів у країні. Негативні наслідки зниження вартості валюти, крім споживачів, відчувають також виробники, які у виробництві використовують імпортну сировину, матеріали, обладнання: відбувається зростання витрат і, як наслідок, падіння прибутку або збитковість виробництва.

Розвиток світових валютних систем регулюється відповідними міждержавними валютними угодами, утілення яких забезпечується створенням на колективних засадах міждержавних валютно- фінансових та банківських установ і організацій.

Міжнародні валютно-фінаисові організації — це організації, що здійснюють міжнародне й міждержавне регулювання валютних відносин. До їх складу входять: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР, Світовий банк), Європейський банк реконструкції та розвитку й багато регіональних міждержавних валютно-фінансових організацій.

Міграція робочої сили — це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною. Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів між національними економіками.

Існують різні критерії класифікації форм міжнародної міграції робочої сили. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни) й імміграцію (її в'їзд у країну). Залежно від рівня кваліфікації можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Перший із цих потоків спрямований переважно з країн, що розвиваються, в розвинуті.

53. Інтеграційні зв’язки  України. Наслідки економічної інтеграції для національної економіки.

Одним із найважливіших чинників розвитку людської цивілізації, безумовно, виявилася інтеграція. Вже за одне це вона гідна детального вивчення. Термін “інтеграція” походить з латині, де integratio означає з'єднання окремих частин у загальне, ціле, єдине. Одним із видів інтеграції є економічна інтеграція. Вона – найвищий ступінь розвитку міжнародних економічних відношень.

Економічна інтеграція - це процес економічної взаємодії країн, який приводить до зближення господарських механізмів, що набуває форми міждержавних угод і узгоджено регульований міждержавними органами.

Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві (або більше) країни об'єднуються разом для створення ширшого економічного простору з метою:

-   забезпечення кращих умов торгівлі;

- збільшення розмірів ринку, використання ефекту масштабу виробництва;

- розширення торгівлі паралельно з поліпшенням інфраструктури;

- поширення передових технологій;

- стимулювання конкуренції.

Інтеграція України у світову економіку передбачає пошук свого місця в системі міжнародного й насамперед загальноєвропейського поділу праці.

До сприятливих факторів входження України у світове господарство можна віднести:

- геополітичне розташування між Західною Європою і Азією;

- наявність кваліфікованої й дешевої робочої сили, здатної до висококваліфікованої й наукоємної праці;

- багаті природні ресурси, сприятливі природно-кліматичні умови;

- потенційно великий ринок товарів і послуг;

- значний науково-технічний потенціал національної економіки України.

До несприятливих факторів входження України у світове господарство (або факторів, що гальмують процеси інтеграції України у світову економіку) відносять:

- певну відірваність від головних напрямів сучасного науково-технічного і економічного розвитку (з розпадом СРСР);

- слабку й нераціональну участь України в міжнародному розподілі праці;

- високу ресурсомісткість виробництва в умовах нестачі паливно-енергетичних ресурсів, тобто велику енергозалежність від інших країн;

- нераціональну структуру експорту й імпорту;

- неадаптованість вітчизняного законодавства до європейського й світового;

- залежність від міжнародних фінансових організацій (значний зовнішній борг країни);

- внутрішню політичну нестабільність.

Негативну роль на інтеграційні зв’язки України відіграє так звана «багатовекторність» — непослідовна політика балансування між ЄС і Росією, яка перешкоджає недвозначному визначенню інтеграційних пріоритетів України.

З одного боку, перший крок до вступу в  Європейський Союз (ЄС) Україна зробила у травні 2008 року, коли вступила до СОТ (Світової організації торгівлі до якої входить 153 країни), що є початком для інтеграції України до ЄС.

З іншого боку глибокі інтеграційні зв’язки України з Російською Федерацією, є її залежність від енергоресурсів та торгівельно-економічних зв’яків.

Наслідки інтеграції:

- розвиток експортного потенціалу та поліпшення структури експорту;

- раціоналізацію імпорту;

- підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

- залучення іноземних інвестицій для технологічної модернізації виробництва;

- забезпечення економічної безпеки України.

54. Перспективи ресурсного самозабезпечення й розвитку експортного потенціалу України. Наявні сировинні,  матеріально-технічні й трудові ресурси. Експортна спеціалізація господарства України.

Подальша інтеграція економіки України у світове господарство, її ефективність великою мірою залежать від наявних ресурсів країни, які є основним елементом економічного потенціалу. Перш ніж дати характеристику останнього, нагадаємо, що площа України становить 603,7 тис. км2. Це приблизно дорівнює території таких європейських країн, як Франція та Швейцарія разом узяті.

Чисельність населення країни на початок 2011 р. становили 46 млн. чоловік, що не набагато менше ніж у Великобританії та Франції.

Україна має великі запаси корисних копалин і надзвичайно вигідне територіальне поєднання сировинних родовищ. Країна володіє значними покладами вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, титану, урану, мінеральних солей.

Функціонування народногосподарського комплексу України, значною мірою залежить від поставок з інших країн різних видів мінеральних, паливно-енергетичних та інших видів сировини, що змушує нас імпортувати велику кількість вуглеводів, котрі постійно дорожчають на ринках збуту. За таких умов енергетична програма країни має бути зорієнтована передусім на підвищення ефективності власного енергетичного комплексу, розвиток енергозберігаючих технологій, на структурну перебудову економіки. Іншого шляху немає. Тут можна послатися на досвід Японії: значно зменшивши і постійно витримуючи за останні 15 років річне нафто споживання на рівні близько 50 млн. т, країна збільшила при цьому промислове виробництво майже вдвічі.

Як показали відкриття геологів, вугільна промисловість України цілком може сприяти такій енергетичній переорієнтації. Ще донедавна вважали, що вугільні запаси Донбасу якщо не виснажені, то надзвичайно підірвані сторіччям їхньої експлуатації. Проте геологи довели, що це не так. Тільки в Добропільському ареалі Донецької області за останні роки вдалося відкрити досить продуктивні пласти потужністю від одного до двох метрів, що дасть можливість добути 4 млрд. т «чорного золота».

Донбас може забезпечити Україну не тільки вугіллям, а й газом, істотно послабивши залежність країни від зовнішніх джерел надходження. Так, за підрахунками вчених, українська частина вугільного басейну зосереджує понад 1,3 трлн м3 метану, який нині є серйозним ворогом гірників та екології. Тим часом світова практика, і насамперед вугільна промисловість США, свідчить, що можна не тільки успішно боротися з метаном, а й використовувати його в промислових цілях. У США розроблені й успішно функціонують технології, що дають змогу добувати його з родовищ як до розкриття вугільних пластів, так і в процесі експлуатації. При цьому не тільки розв'язується проблема безпеки праці гірників, а й добувається надійний екологічно чистий енергоносій; тисяча кубів метану за теплотворною спроможністю дорівнює тонні найбільш калорійного вугілля.

Вугільний метан у багатьох зарубіжних країнах використовується на теплових електростанціях, металургійних і хімічних заводах як пальне для автотранспорту й побутового палива. Сьогодні з кожних десяти шахт України лише одна частково утилізує метан, а в Донбасі є підприємства, де на кожну тонну вугілля можна добувати понад 100 м3 метану.

За даними Інституту газу США, видобуток вугільного метану в світі до 2010 р. повинен зрости до 470-610 млрд. м3 на рік (15-20% загального видобутку природного газу), в тому числі в США — 60-80 млрд. м3. Очевидно, й Україні слід орієнтуватися на ці цифри. Таким чином, важливим завданням, що стоїть перед економікою України, яка переживає глибоку енергетичну кризу, є створення й розвиток метанодобувної галузі, яка на промисловому рівні займалася б проектуванням вуглегазових промислів, створенням техніки й технології видобутку і транспортування вугільного метану.

З енергетичною програмою України безпосередньо пов'язана й структурна перебудова економіки. Економіка України має деформовану структуру народного господарства, яка залишилася їй від колишнього Союзу. її докорінна перебудова в напрямі зниження частки важкої індустрії, військово-промислового комплексу й підвищення виробництва наукоємних продуктів і товарів народного споживання дасть можливість значною мірою ослабити залежність наших підприємств-гігантів від поставок палива й енергії з-за меж України. Адже тільки на потреби індустрії використовується 78% річного обсягу газу.

І, нарешті, треба підкреслити, що елементарні заходи щодо економії світла та пального, утеплення приміщень і житла можуть забезпечити країні не менше, ніж 10% економії енергії.

Таким чином, проблеми енергетичного майбутнього України слід розв'язувати комплексно, виходячи з жорсткого режиму економії, враховуючи власні теплові, ядерні, гідрологічні ресурси, відновлювальні джерела енергії, розвиваючи економічне співробітництво з близьким і дальнім зарубіжжям.

В Україні відчувається гостра нестача лісових ресурсів. У зв'язку з цим потреба в лісоматеріалах як деревообробних підприємств, так і населення своїми ресурсами не задовольняється. Лісистість території країни становить лише 14,3%. Виснаження-лісосировинних запасів призвело до зменшення обсягів лісокористування. За рахунок місцевих ресурсів потреба в деревині задовольняється лише на 38-40%, а решта сировини ввозиться з багатолісних районів Росії (до 60%).

Оскільки постачання деревини з Росії дуже ускладнилося й обсяг його обмежений, необхідно ввести суворий режим економії деревини у сфері споживання і на деревообробних підприємствах, де рівень її використання в два — два з половиною рази нижчий, ніж у розвинутих країнах. Дослідження науковців показують, що лише за рахунок упровадження на підприємствах деревообробної галузі прогресивних технологій можна заощадити й додатково залучити в господарський обіг 10-12 млн. м3 деревини щорічно.

Дуже гостро стоїть проблема забезпечення країни картоном і папером. Свої потреби в цій продукції країна забезпечує за рахунок своїх ресурсів тільки на 20-40%. Сировиною для целюлозно-паперового комбінату, який буде розміщено у північно-західному регіоні, може слугувати деревина від рубок, догляду та перерозподілу лісоматеріалів у сфері споживання. Водночас треба збільшити обсяги плантаційного лісовирощування безпосередньо при целюлозно-паперових комбінатах.

Продовольчі ресурси України достатні не тільки для повного задоволення потреб населення, а й для поставки за її межі.

Економіка України забезпечується продукцією власного виробництва на 82%. Практично повністю за цей рахунок покриваються потреби у вугіллі, електроенергії, продуктах коксохімії, продукції м'ясо-молочної, комбікормової промисловості, у хлібобулочних і макаронних виробах. За межі України вивозиться понад 16%) суспільного продукту, в тому числі понад 40% чорних металів і металевих виробів, окремих видів енергетичного, підйомно-транспортного, нафтового, хімічного й ковальського пресового устаткування, автомобілів, тракторів, трансформаторів, екскаваторів, тепловозів, шин, автобусів, сільськогосподарської техніки й цукру.

Існують усі передумови для становлення України як процвітаючої незалежної держави. До них можна передусім віднести:

1.Наявність промислових, сировинних і водних ресурсів, чорноземів, що дає змогу повністю забезпечити населення продуктами харчування.

2.  Потенційну здатність кадрів до висококваліфікованої і на наукоємної праці, яка може бути реалізована у короткий час за рахунок активізації сильніших ринкових стимулів до праці.

3.  Вигідне географічне положення, вихід до моря, сприятливий клімат, різноманітна й мальовнича природа.

Таким чином, проведений аналіз дає можливість зробити висновок, що Україна має достатні трудові й природні ресурси, сировинну базу та виробничі потужності, необхідні для її розвитку як незалежної, суверенної держави, інтеграції у світову співдружність.

Серед численних форм зовнішньоекономічних зв'язків провідне місце належить зовнішній торгівлі, особливо експортному виробництву, від якого значною мірою залежить ефективність економіки.

Ситуація в експортному виробництві України не відповідає не тільки економічному потенціалу країни з валовими показниками, а й господарсько-технологічній структурі, галузевому розподілу та кадровому потенціалу. Майже відсутній експорт високотехнологічної продукції наукомісткого виробництва. Нераціональним є і територіальне розміщення експортних потужностей. Регіональні можливості експортного потенціалу України залежать від рівня розвитку окремих економічних регіонів. Так, в експорті України на Східний економічний регіон припадає 23,8 % поставок продукції до зарубіжних країн, Придніпровський — 20,6, Південний — 15,4, Північ-но-Східний — 12,1, Західний — 11,3, Центральний — 8,2 % (поставки, не розподілені за областями, становлять 8,2 %).

Основними торговими партнерами України залишаються пострадянські республіки. На них припадає переважна частка зовнішньоторговельного обороту України. На країни СНД і Балтії припадає до 70 % всього зовнішньоторговельного обороту України: на експорт — близько 60, на імпорт —до 80 %. Виходячи з торгово-економічних інтересів України, держави колишнього СРСР умовно можна поділити на чотири групи: 

країни, що мають виробництва, технологічно пов'язані з підприємствами України (Росія, Білорусь);

країни середньоазіатського регіону (Казахстан, Туркменістан, Узбекис-іан, Киргизстан);

країни закавказького регіону (Азербайджан, Грузія, Вірменія);

країни європейського регіону (Латвія, Литва, Естонія, Молдова).

Експортно-імпортні поставки України за цими групами країн поділені нерівномірно. З одними наша країна підтримує більш інтенсивні зовнішньоторговельні відносини, з іншими з різних причин обсяги торгівлі зовсім невеликі (Вірменія, Таджикистан, Киргизстан, Грузія). Найбільшим зовнішньоторговельним партнером України залишається Росія. На неї припадає переважна частка імпорту та близько половини українського експорту, Щодо експорту в інші країни, то за Росією йдуть Білорусь, Туркменістан, Азербайджан. Надто низькі показники експортних поставок з України до Казах стцну, Вірменії, Киргизстану, Латвії, Молдови.

Основу експорту України в країни близького зарубіжжя становлять: прокат чорних металів, товари народного споживання, автомобілі вантажні, труби сталеві, судна тощо. В структурі експорту до Росії переважають товари народного споживання (цукор олія), чавун, сталеві труби, глинозем тощо.)

Аналіз статистичних даних щодо зовнішньоторговельних зв'язків України дає можливість зробити деякі висновки та визначити певні тенденції розвитку експортно-імпортних відносин.

Головною причиною послаблення експортного потенціалу України у 90-х роках XX ст. був спад майже в усіх галузях матеріального виробництва.

і друга причина тісно пов'язана з першою. Значна зношеність промислово-виробничих фондів означає зменшення техніко-економічних можливостей підприємств, їхньої здатності випускати якісну продукцію, яка могла б конкурувати на світових ринках. Продукція багатьох українських підприємств не має експортного попиту, а отже, й збуту, затоварює власні складські приміщення. Тому одним з першочергових завдань є модернізація виробництва. Це стосується всіх галузей промисловості. Необхідні реновація основних виробничих фондів, оновлення їх на основі сучасних техніко-технологічних досягнень. Третя причина — недосконалість (а в останні роки навіть погіршений) структури експорту й імпорту зовнішньої торгівлі України, тобто вартісного співвідношення, часток різних видів товарів у загальній сумі експорту або імпорту країни.

Проте в стратегічному розумінні йдеться про необхідність формування оптимальної та економічно ефективної структури експорту, що потребує:

докорінного поліпшення загальної структури промислового виробництва і народного господарства в цілому;

значного збільшення в експортних поставках частки машин і устаїкування, наукомістких видів продукції й технології;

збільшення у зовнішньоекономічних відносинах із зарубіжними країнами вартісного обміну науково-технічною документацією, ліцензіями, патент

удосконалення форм і методів розвитку економічних, науково і них, валютно-фінансових відносин господарських суб'єктів України 11 і рубіжними партнерами, зокрема розробка довготермінових програм співробітництва;

створення сприятливих умов для надходження до України іноземних інвестицій та забезпечення правових норм, актів і положень, що регулюють міжнародні економічні зв'язки.

1. а- оплата ежегодных и дополнительных отпусков без денежной компенсации за неиспользованный
2. 23 Иванова Сергея Александровича Цель работы- Ознакомление с помощью осциллографа с видом траектори
3. коллагеновый комплекс парфюмерная компози 1 ция.
4. Заря10 к Савина Л
5. франзузом ЛМонтанье и американцем Р
6. Купирование хвоста собаки
7. Город костей Кассандра КлэрГород костей Серия- Сумеречные охотники ~ 1 Пере
8. Некоторые вопросы структурной перестройки экономики Украины
9. АРБИС Серия мастерклассов от ведущих специалистовконсультантов АРБИС
10. уже в юности определил свои интересы- познание духовного мира и служение ему
11. Введение Так как гражданские права и обязанности возникают изменяются и прекращаются главным образом
12. баталист прапорщик В
13.  Теоретические аспекты таможенных платежей при таможенном оформлении товара
14. УТВЕРЖДАЮ Председатель методической комиссии кафедры физики к.
15. Polr lQeed holds-Religious ntionlism uthoritrin leders with democrtic elements re- Eltsin Putin Lukshenko hmdinejd nd Chvez uthoritrin regime is- semi
16. Реферат- Террористическая деятельность и боевая организация партии социалистов-революционеров
17. рефераты ~аза~стан Республикасы Алматы 2007 Диссертациялы~ ж~мыс ~аза~
18. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук Вінниця Ї
19. . Укажите выражение значение которого является наименьшим 2.
20. ААНДРЕАС ХЕРРМАННпрофессор Университета Иоганна Гутенберга Германия Производство и сервис сле

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе