Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
«Булацг постать,
яка трохи осторонь
стояла від
датськоїсуспільности.
Багато було питань,
якіділили'ивід
тої суспільности.
А головне—її вдача,
безкжпромісова,
мілітантна, горда,
щоможна побачити
йнаіїпортреті,
звідки дивляться на вас
парапроникливих
суворих очей,з-під трохи
насуплених брів,
висунуте наперед,
виразно окреслене
підборіддя, високе
просте чоло, твердо
закроєніуста; нічого
зсолодкавости
українсшоїМарусі,
ацілість—повна
жіночого чару,
краси і детермінації»1.
Дмитро Донцов
ОЛЕНА ПЧІЛКА
(ОЛЬГА ПЕТРІВНА
ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ)
(1849-1930)
Біографія
Ольга Петрівна Драгоманова народилася 17(29) червня 1849 року в місті Гадячі на Полтавщині в дворянській родині. Батько, Петро Якимович (1802—1860), був високоосвіченою людиною, мав неабиякий літературний хист — публікував опо відання, вірші та переклади французьких роман тиків Ламартіна, Шатобріана, Леконта де Ліля в різних російських журналах та альманахах, що свідчило про «родову зав'язку» письменниць кого таланту його дітей, зокрема Михайла та Ольги.
Повернувшись з Петербурга на батьківщину з ідеями, що були сумішшю християнства з філософією XVIII ст. та якобінства з демокра тичним цезаризмом, Петро Драгоманов «не зна йшов собі місця в канцелярсько-дворянському устрою повітового життя миколаївського часу і, одружившись, більше сидів дома і читав кни ги, якщо не турбувався процесами різного дріб ного люду типу селян (з колишніх козаків), які відшукували собі свободу, рекрут, неправиль но взятих в армію, і взагалі всяких ущемлених. За це його терпіти не могли місцеві чиновники і велика частина поміщиків»2.
Пристрасть до читання і політики перейшла від батька до дітей, які за його вказівкою пере читували всі книги з його бібліотеки, де пере важали історичні твори.
Мати, Єлизавета Іванівна Цяцька (1821— 1895), дочка полтавського дворянина, звичайна хуторянська панна, що вміла читати, але «на-
1Допцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 155.
2Драгоманов М. Автобиографическая заметка // Літ.-публ. праці: В 2 т. — К, 1970. — Т. 1. — С. 39.
239
писати могла лише своє прізвище і ні слова більше»1, як стверджує її дочка Ольга.
Родина жила в просторому будинку, при якому був гарний сад з пасікою. «Ми, діти, геть уже пізніше дуже любили той садочок і ті вулики, — писала Олена Пчілка. — А коли б хто хотів знати, то й свій письменницький псевдонім позичила я від тих, добре мені знайомих пчілок» [8].
Діти Драгоманових, а їх було шестеро (Михайло, Іван, Варвара, Ольга, Єлена, Олександр) виростали серед дворових людей, у стихії українського слова, пісні, казки, національних обрядів: колядування, посипання, запросини на весілля тощо. Одначе вже з дитинства різким дисонансом в українську стихію нагло вривалася Московщина. Якось само собою розумілось, що до батьків треба було звертатись «мамінь-ка», «папінька», «тьотінька», «бабушка», а з гістьми, навіть з дітьми, спілкуватися російською мовою, бо «Гриші та Анюти не вміли гово рити по-моєму, то їм же трудно міняти свою мову на чужу [...] Гриші й Анюти не хотіли здобувати в себе тієї доброти до мене, не хотіли для мене поступатися своїм... Так починалося з-між малих, так велося й далі — і наостанку мова українська з тією делікатністю зостається на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить» [9].
Грамоти навчав батько — за російськими підручниками; не доходи ла сюди й українська книжка, що могла б зачепити не одну струну душі дитини; отже, читали й вивчали напам'ять твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя — найулюбленішого письменника Петра Драгоманова. Природно, що, виростаючи в такій інтелектуальній атмосфері, Олена Пчілка вже в 9 років «дебютувала» перекладом уривку поеми М. Лєрмонтова «Мцирі», а вже згодом, з такою самою любов'ю перекладала М. Гоголя й твори інших письменників з життя українців для своїх дітей.
Крім розвитку інтелектуальних здібностей батько дбав про мо рально-духовну гармонію стосунків з дітьми: «В той час, коли пов новладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити, що хотіти, — у нас ніколи нікого не били, ні з кого неі знущались; в ту пору, коли в педагогіці шкільній і хатній учити мало собі синонім бити, — нас, дітей, не тільки ніколи не били, а навіть ніякими іншими способами не карали; отже, ми виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, старших родичів з тілом і душею беззахисних дітей; для наставлян ня на «добрий розум» було тільки спокійне, лагідне слово» [11].
Уроки вищої педагогіки й гуманізму дав батько своїм дітям 1859 р., коли його викликали до Полтавської гімназії через провини його сина Михайла — учня останнього класу, якому загрожувало виклю-
чення за зухвале слово, сказане інспекторові. Адміністрація гімна зії запропонувала дилему: або висікти сина різками на очах гімна зистів, або його виключать без права вступу до іншої школи. Бать ко зостався вірним своїм переконанням і вибрав друге, «сказавши, що хоч йому дуже тяжко бачити велику перешкоду на синовому життєвому шляху, коли хлопець не могтиме скінчити гімназії та йти далі, але він, батько, волить прийняти вже таке лихо, аніж висікти сина різками: не бито його малим, тим паче неможливо завдавати йому такої ганьби, коли він став дорослим юнаком. Нехай буде, що буде!»1
М. Драгоманова виключили з гімназії, і батькам було дуже незручно за «історію» з сином. Та блискуче витримані іспити в Київському університеті Св. Володимира зробили батьків щасливими: «Наш Ми хайло вже студент, справжній студент, ось його картка». Вони обоє читали ту картку, дивилися на неї, немов на живу істоту. Так, зви чайно, давніше то все була напасть, інакше не могло бути. їх гордо щі, їх славний Миша мав перебути все теє лихо і мав стати сту дентом» [13].
Такі уроки не пройшли безслідно для Олени Пчілки — майбут ньої матері шести дітей, котра, наслідуючи батька, не припускала насильства над особистістю, насаджування своїх переконань чи глуму над заповітним і святим кожної своєї дитини.
На дев'ятому році життя постало питання про навчання Ольги. Батько посилав прохання до Полтавського інституту благородних дівчат, до Смольного інституту в Петербург, але безрезультатно. В Полтаві не було вакансій, а в Петербурзі приймали дітей військо вих: «До сеї пори дякую я долю, що не попала я в той інститут, — писала Олена Пчілка в «Автобіографії». — Там би мене скалічили навіки».
1860 р. помер батько, і дальшою освітою Ольги опікувався брат Михайло, який віддав сестру до Київського приватного пансіону Нельговської (1861). Це був найсолідніший навчальний заклад, в яко му природознавство і фізику викладав І. Пирогов; улюбленим учите лем був Судовщиков, батько письменниці Грицька Григоренка (май бутній сват Олени Пчілки), Михайло Драгоманов викладав історію; винятково добре було поставлене викладання французької та німець кої мов.
1866 рік знаменний двома подіями: письменницьким дебютом у журналі «Гйг о!іе .Іи§егкі» гумористичним оповіданням «Біе темиагеп еіпез Ниіез», написаним як завдання на уроці з німецької мови, і за вершенням пансіону: «Коли я тепер перечитую мої перші оповідання, що писала геть пізніше українською мовою, то знаходжу, що опо-
Чічілка О. Автобіографія // Твори. — X., 1930. — С. 11. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо в тексті лише сторінку.
240
ЧІчілка О. Спогади про Михайла Драгоманова // Твори. — К., 1988. — С. 543. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо сторінку.
241
відання «Забавний вечір» дуже схоже на це моє німецьке оповідан ня: той самий основний мотив: панські й селянські, такі несхожі міис собою й комічні, колізії в поєднанні того і другого. Безперечно одне що оповідання було цілком самостійне» [18], — згадувала Олена Пчілка.
1867 року Олена Пчілка поселилася в Києві у брата, де познайо милася з багатьма цікавими, проукраїнськи настроєними людьми: родинами В. Антоновича, П. Житецького, М. Лисенка, М. Старицько-го, з молодими тоді Ліндфорсами (Русовими), Іваном та Єлизаветою Рашевськими — українофілами, приятелями Опанаса Марковича та ін.
Там заприятелювала з Петром Косачем (1841—1909). «Ми чули, — згадувала Софія Русова, — що сестра Драгоманова була вже зару чена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з'єднати цю горду панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П. А. Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шля хетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманова вибрала саме його»1. Вони повінчалися в церкві села Пирогова біля Києва (1868) і поїхали в Звягель (Новоград-Волинський).
Волинь з її природою, пам'ятками історичної минувшини, народ ними піснями, етнографією зачарувала молоду жінку. Вона записує пісні, народні перекази, збирає етнографічні матеріали, зацікавлення до яких також перейняла від батька і київського гуртка брата Ми хайла. Тут розпочалися серйозні наукові фольклорно-етнографічні дослідження. Зібрані народні пісні вона надсилає М. Лисенкові та Ми хайлові Драгоманову, працює над розвідкою «Вислід про колядки волинські» та науковою роботою «Український орнамент», що були опубліковані значно пізніше і дістали високу оцінку фахівців.
У Звягелі молода, енергійна жінка поринає в громадську роботу. Згуртовує навколо себе людей, готових працювати для народу. Відсутність української книги, видавничої бази висунули на перше місце працю в цьому напрямі. Почали зі збирання «общественной» бібліотеки виключно з українських книжок та створення невеличкого видавництва, метою якого було сприяння друку українських книжок з різних галузей знань, доступних народові. «Співомовки Руданського» були дебютом Олени Пчілки у видавничій справі, котрою займати меться до смерті.
Серйозно, усвідомлено і всеохопно українською справою зай меться Олена Пчілка на початку 70-х років, після поїздки до брата Михайла за кордон, де він перебував у науковому відрядженні (1872).
1Русоеа Софія. Мої спогади. — К., 1996. — С. 31.
242
т
Всіма силами намагалася розважити брата і братову в їхньому невимовному горі — втраті малолітньої доньки Олі. Відвідала Фло ренцію, Рим, Помпеї, а повертаючись додому, пообіцяла братові виконати його доручення: передати листи галичанам-січовикам, які перебували у Відні. «Зустріч з галичанами здалась мені зовсім інак шою, аніж я собі уявляла, — згадувала пізніше Олена Пчілка, — значно інтереснішою; до тієї пори ніякого виразного вражіння про них я не мала, бо не зустрічалась із ними, якщо не лічити побіж них зустрічів у Києві з Терлецьким і іншими, коли вони приїздили у справі переговорів з «Правдою». Тепер особливо я зазнайомилась щиро з Мелітоном Бучинським.
Бачилась з Окуневським, Гриневичем, Білинським. Бучинський і його приятелі — це були перші знані мені активні українці-галичани. Під той час приїздив до Відня дехто і з галицького жіноцтва: прига дую Софію Окуневську. Вона була у Відні недовго, але справила на мене вражіння високоінтелігентної, захопленої вищими інтересами жінки. Я побачила, що й поміж жіноцтвом галицьким є течія націо нальних настроїв. Через ту зустріч, хоч і дуже коротку, почалася і моя знайомість з іншим жіноцтвом галицьким, бо тоді часто між нами згадувано Кобринську-Озаркевич, хоч познайомилася в осо бистій зустрічі з нею я пізніше» [22—23].
Знайомство з галичанами, спілкування з братом та його оточен ням, пожвавлення українського руху, «легалізованого» через відділ РГТ, — все це остаточно утвердило правильність обраного шляху служіння українському народові. Та працювати на українській ниві ставало не тільки складніше, а й небезпечніше.
М. Драгоманова було звільнено з університету і фактично вигна но з України. Емський указ, вимушена політична еміграція брата, приглушення українського слова, публічно-офіційний глум над усім українським викликали в Олени Пчілки внутрішній опір, що назав жди наклав відбиток на її ставлення до Росії, царату та окремих російських літераторів і культурних діячів. Це був її власний, пос лідовний і безкомпромісний погляд на нації, що панували над Ук раїною або допомагали її денаціоналізувати.
Цей її підхід полярно розходився з підходами сучасних їй україн ських інтелігентів, які не мислили національну свободу поза свобо дою Росії, які вірили в російський лібералізм, у вічну згоду з ним і співали осанну російським лібералам. Олена Пчілка бачила страшну хмару російщини, що нависла над Україною і закликала до бороть би з нею, не зважаючи на авторитети — будь то Бєлінський, чи Толстой, чи будь-хто інший.
Олена Пчілка повністю солідаризувалася з думками І. Нечуя-Ле-вицького та О. Кониського, викладеними відповідно у статтях: «Сьо гочасне літературне прямування» та «Український націоналізм» (про Українсько-російські взаємини, далекі від гармонії та ефективності).
243
В час, коли урядові кола Росії сприймали Україну як колонію, а ук раїнців як рабів, коли духовна нівеляція українського етносу, мораль не закріпачення стали головною метою царських циркулярів та указів Олена Пчілка виступала проти холуйського запобігання українського лібералізму перед російською культурою, літературою, проти кос мополітизму, який її брат ще 1873—1874 рр. протиставляв вузько му націоналізмові.
Вона вважала облудною найщасливішу ідею, піднесену фальшиви ми устами чужинця чи насаджену за допомогою багнетів, чи інопле-мінників-агентів омосковлення. Все це вона висловлювала відверто і мужньо, в той час як інші воліли такі речі говорити пошепки або записувати в щоденники. Вона єдина дала оцінку В. Бєлінському як україножеру, захиснику кривавого московського імперіалізму, під тверджуючи її цитатою російського критика, де той писав, що «уряд російський не нарушив народне право, підбивши собі кримчаків і (кавказьких) верховинців, оті банди розбійників... які завдали стільки злого Росії і тим образили її великість» і що «російський уряд виз волив Грузію й Вірменію від тиранії азійських деспотів». На жаль, у своєму ставленні до українців та інших неросійських народів Бєлін ський не був самотній. Україножерські традиції Бєлінського розквітли після його смерті, свідченням чого була гробова мовчанка з боку російської інтелігенції на Емський указ царя-«освободітєля», завдяки якому «в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду, ми бачимо цілий один народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розламав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світу, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїза ції, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причин до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876»1, — писав І. Франко.
Олена Пчілка прекрасно знала російську літературу, займалася перекладами, але ніколи не ідеалізувала українсько-російські взає мини, відкриваючи очі українській суспільності на складність і трагіз українсько-російських взаємин через нерозуміння росіянами україн ського питання, особливо коли йшлося про національний ідеал державну самостійність України.
Віддаючи належне російській культурі й літературі, Олена Пчілкі завжди ставила на перше місце національний ідеал, крізь його призм; аналізувала ці стосунки і робила відповідні висновки. Диференціююч окремі постаті у російському суспільстві у їх ставленні до україн
'Цит. за кн.: Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації. •— Дрогобич, 1991
244
ського питання, Олена Пчілка все ж не бачила різниці між поглядами прихильників старого царського режиму і російськими лібералами, оскільки і ті, і другі не розглядали Україну в аспекті національної незалежності, що, зрештою, спостерігаємо і сьогодні, коли навіть О. Солженіцин не вирвався з силового поля шовінізму й імперіалізму.
Такі виступи Олени Пчілки приносили їй багато неприємностей і нападок з боку опонентів та царського уряду, під таємним наглядом якого вона перебувала з 70-х років, як і її брат Михайло, на зустріч з яким Олена Пчілка поїхала 1878 р. у супроводі свого чоловіка в Париж. «На границі при повороті зробили нам пильний огляд усіх наших речей, — згадувала Олена Пчілка, — а до нашої подорожі приточили навіть те, чого в ній не було. Саме на той час стався терористичний акт над Мезенцевим, і це було поставлено у зв'язку з нашим побаченням з Михайлом, бо ніби то він власне через нас передав у Росію деякі революційні директиви» [27].
1880 р. родина Косачів переїхала в Колодяжне, в маєток чоловіка. Пчілка пожвавлює свою літературну діяльність: дописує в часопис «Громадський друг» І. Франка та М. Павлика; разом з М. Старицьким готує і здійснює видання альманаху «Рада» (1883, 1884), де вміщує вперше свої оригінальні поезії під псевдонімом Олена Пчілка; видає твори М. Гоголя у своєму перекладі: «Записки причинного», «Весня ної ночі» (1880—1881); друкує «Сужена — не огужена!» — жарт на одну дію (1882), її оповідання та поезії, починаючи з 1880 р., регу лярно з'являються у львівському журналі «Зоря»; 1886 р. виходить збірка поезій «Думки-мережанки» (Київ), а в наступному році разом з Наталею Кобринською здійснює підготовку й видання альманаху «Перший вінок», включивши туди оповідання «Товаришки» та дві поезії, веде широке листування, крім М. Драгоманова, з І. Фран ком, М. Павликом, редакторами галицьких часописів тощо.
Одним з імпульсів пожвавлення літературної роботи стали її діти, про що вона сама сказала в «Автобіографії»: «Моя хатня робо та, як і в Звяглі в останні роки, була, так би сказати, педагогічно-літературна. Дбання про лектуру для дітей близько зійшлося в мене з бажанням зайнятися перекладами деяких речей, що мені їх дуже хотілося дати українським малим читачам. Отож я приготувала кни жечку «Українським дітям» з перекладів деяких улюблених моїх письменників російських і польських. Опріч того вже самі діти навіть перекладали деякі оповідання, і я теж лаштувала їх до друку» [28].
Пчілка має на увазі Михайла і Лесю, котрих, оберігаючи від обрусіння, вчила дома сама. «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки — із певністю можу сказати, що мені це вдалося», — заявить вона пізніше. І це справді так. Мати шістьох дітей, Олена Пчілка дбала насамперед про виховання національно свідомого ук раїнця, громадянина-патріота з розвиненим почуттям національної гідності, людину з високою культурою серця, сильного характеру
245
і міцної ідеї й великої сили переконань. Прикладом для наслідування була вона сама, її чоловік; рідне слово, пісня, звичай, традиція бу ли тим інструментом, яким вона шліфувала душі своїх дітей.
Увага до духовного виховання забезпечила велику віддачу з боку дітей, які мусили завдячувати матері любов'ю до літератури, світової історії, знанням іноземних мов, розвитком талантів. Всі діти займа лися художніми перекладами, писали художні твори. Якраз на 80-ті роки припадають перші публікації у львівських часописах старших дітей Михайла (псевдонім Обачний) і Лесі (Лесі Українки).
Великий виховний талант Олена Пчілка спрямовувала й на всю українську молодь. «її сильна вольова натура, її великий патріо тизм, її вміння переконувати діяли з великою силою на молодь, — пише Петро Одарченко. — Свої думки, свої ідеї, свою вольову діяльну любов до України та до українського народу Олена Пчілка перелила не тільки в своїх дітей — вона перелила її в молоді серця тих дітей і юнаків, що мали щастя бачити цю енергійну діячку й чути її палкі промови й заклики»1.
Ставши дитячою письменницею, Олена Пчілка впливала на мо лодь своїми завжди глибоко національними творами і творами світової класики, які вміщувала в один з перших дитячих журналів «Молода Україна» (1908—1915), видавцем якого була сама. В журналі друку валися Леся Українка, Степан Васильченко, Максим Рильський; українські переклади з М. Гоголя, М. Лєрмонтова, Л. Толстого, Дж. Свіфта, Ч. Діккенса, О. Уайльда, А. Доде, С. Лагерлеф та ін. Сис тематично виступала в часописі й Олена Пчілка з віршами, баєчками, оповіданнями та казками для малят, а також декількома дитячими п'єсами.
Дитячі твори Олени Пчілки впродовж ЗО років виходили й окреми ми збірками. Письменниця вміла своїми творами входити у світ дитя чих уявлень, торкатися серця юних читачів. Наче теплом сонячного проміння, зігрівала вона паростки дитячих пошуків та мрій. Ніжне ставлення до дітей відчувається в кожному дитячому творі письмен ниці; її вольові, героїчні, сміливі образи дівчат-патріоток (поеми «Юдіта», «Козачка Олена») були прикладом невтомної праці на ко ристь народу, любові до його мови, культури, історії. «Цій самій меті служили й дитячі п'єси Олени Пчілки, які відзначалися живою розповіддю, прекрасною мовою, патріотичним змістом і моральними мотивами. Повчальний характер п'єс не впливав на їх літературні якості. Збірничок для дітей «Книжка Різдвянка» виховував у дітей любов до рідних національних традицій»2, — зазначає П. Одарченко.
Велику роль зіграла Олена Пчілка у вихованні творчої молоді че рез засноване нею літературне товариство молодих українців «Плея-
Юдарченко П. Українська література: Вибр. статті. — К., 1995. — С. 68. гТам само. — С. 69.
246
па» зразу ж після переїзду родини на постійне проживання в Київ (1890). Зібрання цього товариства відбувалися в помешканнях Ли-сенків, Старицьких, Косачів, Кониського.
Переїзд до Києва стабілізував родинне життя, нарешті вся родина жила разом; ще більше зблизив зі Старицькими та Лисенками, акти візував громадську та літературну діяльність, особливо в «Литератур-но-артистическом обществе». Крім організації вечорів пам'яті україн ських діячів Шевченка, Глібова, Гребінки, Куліша, століття україн ської літератури, «Общество» «виявило на протязі свого існування немалу видавничу діяльність. Оголошувало літературні й музичні конкурси любою мовою. Кращі твори, нагороджені преміями, друко вано в збірках — альманахах «Общества». Вийшло їх три. Альманахи були російські, але друковано там і українські твори, наприклад: мої («Утрачений рай»), Старицького («Остання ніч»), Старицької-Черняхівської («Сафо»), деякі Лесині» [36].
Після закриття владою «Общества» (1903) почалися заходи для відкриття українського клубу (1905). «Я бачила в цьому клубі тих активних молодих, що йшли в громадському житті на наше місце, бачила, що вже й без мене українське життя йтиме своїм шляхом. І хоч була в складі Правління, та мало виявляла активности там. Ближчу участь я приймала лише в роботі етнографічної комісії цього клубу» [там само].
«Мала активність» Олени Пчілки пояснюється найбільше мате ринськими клопотами, пов'язаними з хворобою Лесі, що потребувала не тільки відповідного режиму, дотримування приписів лікарів, а й частих виїздів за кордон.
Проте і в цих несприятливих суспільних і драматичних родинних обставинах не зламалася ні як письменниця, ні як жінка, що виклика ло і подив, і захоплення. Тяжку хворобу доньки, смерть брата Ми хайла і матері (1895) переносила героїчно. Думала про Лесю. Най менше розслаблення, сентименти, скигління могли мати фатальний вплив на доньку. Цього допустити мати не могла. Свій постійний біль вона заглушувала працею.
Півтори години М. Лисенко і М. Старицький читали вітальні те леграми і листи з усіх куточків України з нагоди урочистого святку вання її 25-літньої діяльності в 1901 р.: «Ваша щира любов до свого краю ще з дитячих літ, Ваш несхибний напрямок до тієї мети, зерно котрої заклюнулося разом з Вашою любовою, Ваша невсипу ща двадцятип'ятилітня праця на нашій літературній ниві викликають У моїй душі глибоке почування шаноби й поваги до Вас: треба мати велику моральну силу, щоб за такий довгий час серед тих гірких обставин, у яких нам доводиться працювати, несхибно простувати однією стежкою...
Я певний, що Щасна Доля справдить вибраний Вами літератур ний псевдонім і коли не нам, то нашим нащадкам доведеться оціню-
247
вати Вашу щиру працю народною поговіркою: «Родюча — як земля а робоча — як бджола!»1.
Від редакції «Літературно-наукового вісника» Олену Пчілку приві тали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк. Доробок ювіляра вражає тим більше, що він належить жінці, письменниці, «у якої вистачи ло снаги не тільки чесно й непохитно нести 25 літ стяг українського слова, але й подарувати Україні ряд молодих працівників, що в до машньому крузі набралися любови до рідної мови і до рідного люду... Бажаємо, щоб наша щира участь у Вашому літературному ювілеї була запорукою, що нема тої сили, яка б могла розбити, розрізни ти те, що самим життям і тисячолітньою традицією злучене в одну органічну цілість»2.
Початок двадцятого століття знаменний ще однією всеукраїнською подією: урочистим відкриттям пам'ятника І. Котляревському в Пол таві. Напередодні свята прийшов наказ заборонити виступи україн ською мовою, що викликало розгубленість серед промовців. Деякі взагалі відмовилися виступати, галичани (як іноземці) виступали українською мовою, всі інші •— російською. «Лише одна Олена Пчілка знехтувала царською владою: виголосила свій привіт по-українськи, —» писав Д. Донцов. — Представники влади були так заскочені, що її навіть не зупинили... Факт, що серед громадно зібраних вершків інтелектуального українства лиш одна жінка здобулася на цю мо ральну відвагу, свідчить, яка сила крилася в отій «дивачці»3.
Уперше велика громада людей на офіційному святі почула промови українською мовою, що сприймалися як протест проти національного гніту царської Росії. Боротьбу за українську мову Олена Пчілка вела все життя.
У січні 1905 р. Олена Пчілка у складі представницької делегації від України поїхала до Петербурга з клопотанням про відміну заборон українського друку. Комітет міністрів уже й сам зрозумів, що забо рони українського слова утруднюють розповсюдження корисних відо мостей серед української людності, отже, приносять шкоду. Комітет звернувся до університетів Києва і Харкова, до Петербурзької АН у цій справі. Висновок учених російської АН був однозначний: українське населення повинно мати таке ж право, як і російське, говорити публіч но і друкувати рідною своєю мовою. Цей висновок мав велике значен ня, оскільки підтверджував, що українська мова є, що вона самобут ня, окремішня від російської, «що її ніхто не видумав, а вона існує так само віковічно, як і великоруська, і спинювати українців і не давати їм змоги розвивати своє письменство, освіту й науку не тільки
'Мирний Панас. До Олени Пчілки // Зібр. творів: У 7 т. — К, 1971. — Т. 7. С. 469.
2Літературно-науковий вісник. — 1901. — Т. 13, кн. 3. — С. 218—219. 3Донцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 174.
248
несправедливо, але й для самого народу руського і Російської держа ви шкідливо», — писав М. Грушевський.
Відміна заборони друку відкрила нові можливості для пожвав лення громадсько-політичної роботи, публіцистичної та літератур ної діяльності Олени Пчілки, скерованої на захист національних прав українського народу, на боротьбу проти російського шовінізму. Коли виникла можливіть узяти участь у виданні часопису «Рідний край», перше число якого датувано 24 грудня 1905 року і видано в Полта ві, Пчілка, не вагаючись, прийняла запрошення одного з фундато рів журналу і сама, без родини, переїхала до Полтави. «Майже рік видавала вона «Рідний край» разом з Панасом Мирним і Дмитрієвим на кошти останнього. «У 1907 р. з'явилася думка мені перенести видання до Києва з тим, що поїдемо до Києва я і Шерстюк, а літературний матеріял мені надсилатимуть з Полтави. Так і зробили. Та показало ся скоро, що між мною і полтавцями постали непорозуміння і неза доволення полтавців виданням».
Незадоволення полтавців викликане насамперед відмінним трак туванням мети журналу: «Служити інтересам людности нашого краю, вияснювати усякі потреби народні, повідомляти про все, що діється у всякому закутку України, боронити усяке добре діло, боротися проти усякого лиха і кривди, хоч би тая кривда виходила від сильних і багатих». Не покладалась вона на Державну думу, на роботу посла в Думі.
Пчілка відгукувалася в журналі на всі пекучі політичні питання, включаючи найдразливіші про українсько-російські та українсько-єврейські проблеми, і трактувала їх відверто, сміливо й по-своєму, обстоюючи незалежність позиції, політики і тактики в цих питаннях. Не дивно, що «слабонервні» в тих умовах боялися передплачувати часопис, а влада не один раз конфісковувала журнал, що приносило їй величезні матеріальні збитки. «Я з місяця в місяць докладала своїх грошей і живилась надією, що становище таки ж покращає; мабуть, читачі боялися передплачувати журнал, бо були такі, що прохали пересилати їм журнал на чуже ім'я, боячись репресій на службі за передплату українського журналу. Боляче було і матеріяльно, і мо рально, але не хватало сили справу кинути й видання припинити. Пробувала я була заінтересувати передплатників низькою передплат ною ціною, даремними додатками й т. ін., та це не помагало» [42].
Українська преса бойкотувала Пчілку, російська оголосила її анти семіткою і висловила протест. З гумором на сторінках свого часопису розповідала Олена Пчілка про візит російської делегації до неї, що прийшла протестувати проти антисемітських статей у «Рідному краї», не читаючи його із-за незнання української мови: «Украинских газет не читаєм, так как етаво язика не знаєм». На здивоване питання Пчілки, як можна жити на Україні і не знати української мови, прозвучала відповідь: «Ми живьом не на Украйнє, а в Російской
249
імперій», «Мені зосталось сказати на це одно, і я це сказала: зна чить правда, що ви серед нас чужородне тіло, ви дійсно нам чужі навіть вороги нації».
Своїми викривальними публіцистичними статтями Олена Пчілка переконувала, що до українофобів треба підходити з точки зору боротьби за життя в своєму краї; що всяка нація, що прагне підвес тися з колін, має удосконалити сама себе, загартувати свій дух. Художні твори та автуру журналу вона також добирала з цього погляду. В її журналі друкувалися поезії і антимосковська драма тична поема «Бояриня»; Панас Мирний, Грицько Григоренко, Лю бов Яновська, Христя Алчевська, Надія Кибальчич, Агатангел Крим ський, Олександр Олесь, Людмила Старицька-Черняхівська та багато інших вважали за честь друкуватися в «Рідному краї». Залишаючись впродовж багатьох літ трибуною демократичних письменників, «Рідний край» відігравав колосальну роль як у розвитку громадської думки, так і в літературному процесі.
Нове століття, особливо його початок, був дуже трагічний: помер на 34 році життя її син Михайло (1903), через шість років — чоло вік (1909), охолола в неї на руках Леся (1913); відійшли в інший світ найближчі друзі: М. Старицький (1904), М. Лисенко (1912).
«Після смерти Лесі в персональному житті я залишилась цілком при «Рідному краю»; живила лиш певність того, що я все ж проваджу якусь корисну справу. У Києві мені жити було нічого і, залишивши київське життя, я зовсім перебралася до Гадячого. Туди я перенесла й редакцію «Рідного краю» та «Молодої України», друкуючи все ж їх у київських друкарнях».
1914 р. «Рідний край» було закрито. Пчілка працює в «Газете Гадячского Земства». Вона друкує свої оповідання українською мовою, потім стає редактором газети і з 1917 по 1919 р. переводить газету цілком на українську мову.
Національно-визвольна революція вдихнула нові сили письмен ниці. Всі зусилля Олена Пчілка віддає вихованню шкільної молоді в українському національному дусі: відвідує школи, проводить з учня ми бесіди, організовує вечори пам'яті Т. Шевченка, М. Драгоманова та ін., стає фактично «позашкільною» учителькою. На цей час при падає плідна робота в дитячій драматургії: «Дві п'єси для дитячого театру» («Весняний ранок Тарасовий», «Казка зеленого Гаю»), опе ра «Дві чарівниці» (1917), «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920), «Мир миром» (1921), «Киселик» (1921), «Кобзареві діти», «Без'язи кий», «Боротьба» та ін., які виставлялися в Гадячі, Могилеві-Поділь-ському.
У грудні 1918 р. з приходом до влади Української Центральної Ради у Гадячі відбулося урочисте свято з нагоди присвоєння місцевій чоловічій гімназії імені Михайла Драгоманова, на якому письменни ця виступила зі спогадами про брата.
250
Більшовиків не визнавала, і хоч перейшла вже сімдесятилітній рубіж, не боялася публічно виступити проти більшовицької влади, за що 1920 року була заарештована: «Два конвоїри повели Олену Пчілку через базарну площу до будинку Ревкому, — згадує очеви дець. — Я йшов рядом з Оленою Пчілкою, конвоїри не проганяли мене. По дорозі Ольга Петрівна сказала мені, щоб я негайно пішов до військового комісара-боротьбіста Мусієнка і повідомив його, що Олену Пчілку арештовано. При цьому Ольга Петрівна дала мені й адресу комісара. Я негайно ж побіг, щоб виконати доручення Ольги Петрівни. Було дуже рано, ще тільки сонце почало сходити. Дов генько я стукав, аж нарешті двері відчинилися, і я побачив дружи ну комісара. Я попросив у неї вибачення і пояснив, чому так рано збудив їх. Того ж дня Олену Пчілку завдяки втручанню боротьбіста Мусієнка було звільнено. Але Ольга Петрівна мусила була виїхати з Гадяча. Приїхала її наймолодша донька Ісидора Петрівна й забрала свою матір у Могилів-Подільський»1.
1924 р. Олена Пчілка знову переїжджає до Києва; працює в етно графічній, літературно-історичній, заходознавчій комісіях АН УРСР. Друкує етнографічні розвідки «Про легенди й пісні» (1926), «Малю вання на стінах» (1926), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926). Восени 1929 р., коли по всій Україні прокотилася страшна руйнівна хвиля масових арештів у зв'язку з процесом так званої Спілки виз волення України, — згадує П. Одарченко, — тоді до немічної, розби тої паралічем вісімдесятирічної письменниці прийшли агенти ГПУ з ордером «на право обьіска и ареста». Але тяжкохвора жінка не мог ла вже ні встати, ні «следовать» за агентами»2.
4 жовтня 1930 р. Олена Пчілка померла. Похована в Києві на Байковому цвинтарі.
«ВЕДИ Ж ТИ НАС ВЕЛИЧНИМ ШЛЯХОМ ПРАВДИ!» (ПОЕЗІЯ ОЛЕНИ ПЧІЛКИ)
Художня спадщина Олени Пчілки така ж багатогранна, як і її діяльність. Поезія, проза, драматургія, переклади забезпечили їй чільне місце в когорті українських письменників 70—90-х років XIX століття. Найбільш плідними виявилися 80-ті роки — безнадій но чорні в житті української суспільності, коли все рідне зневажа лося, відкидалося, а в літературі превалювали мотиви зневіри, безна дії й розпачу. Природно, що Олена Пчілка віддала данину цим на строям, хоч ніколи не була схильна «до плачу над лихою долею». Та й не могла бути в міру свого виховання, ідейно-естетичного ідеалу,
'Одарченко Я. Українська література: Вибр. статті. — С. 76. гТам само. — С. 69.
251
сформованого народно-поетичною творчістю, зразками світової пое зії і поезії Шевченка.
Творча діяльність Олени Пчілки почалася з поетичних перекладів улюблених з дитинства поетів: О. Пушкіна («Анчар»), М. Лєрмонтова («Три пальми», «Гілка Палестини», «Мцирі»), польського поета В. Си-рокомлі («Співець») і, дбаючи про лектуру для своїх дітей і малих читачів України, видала книжку перекладів «Українським дітям» (1882).
її приваблювали цілісні, горді, патріотичні натури, готові заради високої мети притлумити сердечний біль, забути особисті інтереси і стати «з громадою на поєдинок». Саме такими критеріями керувалася вона, підбираючи зразки для перекладу з чужомовних літератур, з біблійних мотивів та образів — для переспівів й оригінальної пое зії. З дитинства захопившись «Тарасом Бульбою» і кавказьким ченцем, що виривається на волю і гине в смертельному поєдинку з диким барсом, Олена Пчілка у зрілому віці поетизуватиме, звеличуватиме героя — «цілого чоловіка», як сказав би І. Франко, що живе повно кровним життям людини і громадянина.
Такого «цілого чоловіка» бачимо в герої полоненого короля (з «Лі-ля Венеда» Юліуша Словацького), який відмовився стати «послуга-чем-музикою» нового пана, воліючи спалити свою арфу, ніж згань бити її службою чужинцеві. Симпатії Олени Пчілки якраз на боці такого героя чи героїні.
Громадсько-патріотичні мотиви — ось що вирізняє Олену Пчілку не тільки серед письменниць-жінок, а й серед поетів, попередників і сучасників — співців «гіркої долі», незахмареного щастя, утопії соціалістичного раю. «Не в той слід іду я, в який пішов той Марко Вовчок і сучасні йому автори, я стала на нове поле», — писала вона Омеляну Огоновському. 50 літ вона засівала те поле ідеями правди, віри, добра, краси і гордості за свій народ, з корінням вириваючи бур'ян рабства, слабкості, байдужості, лінивства, що деморалізу вали націю, шкодили її природному розвиткові та росту.
Життя підтвердило слушність несприйняття нею російських лібе ралів і російського лібералізму, проповідувачів соціалізму і класової боротьби. Вона мала рацію й тоді, коли підкреслювала, що ніяке угруповання не переможе, коли не виховає у своїх членів перед усім характеру, гордого і незалежного духу, коли не сформує лю дей «міцного переконання», фанатиків ідеї, цивільної відваги»1.
Такий характер мала Олена Пчілка сама, такий характер виховала і у своїх дітях, переконливим доказом чого є Леся Українка, такі цінності поетизувала вона у своїх творах. Образ жінки-патріотки — централь ний в оригінальній і перекладній поезії Олени Пчілки. В поемі «Козачка Олена», надрукованій у другому випуску альманаху «Рада», головна
'Донцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. Л., 1991. — С. 175.
252
героїня понад усе любить Україну. Заради її захисту вона приглушує сВої сердечні болі, кривду, зраду коханого, відкидає вражену дівочу амбіцію і благословляє його «у непевну путь», «за святеє діло» — дарує йому мережану хустину, що служитиме козакові талісманом щастя.
Свою жіночу гідність і моральну висоту вона доведе ще життям: відмовою одружитися з Василем після смерті його дружини; доглядом за ним, пораненим у другому поході, вихованням його сина; саможер товністю, коли, падаючи від знемоги і старості, сама доглядатиме поранених козаків. Це перший в українській поезії образ жінки, свідомої українки, ніжного серця і сильної волі, з розвиненим почут тям гідності й самоповаги, готової на самопожертву заради України. Отже, заява Олени Пчілки, що вона ступила на нове поле, минаючи слід Марка Вовчка і «тих ніжних коханок, сестер і жінок її, не здатних постояти ні за себе, ні за своїх дітей; які мовчки, покірно і терпеливо зносять наругу над собою, гнуть спину на інших і гинуть під потом, забуті Богом і людьми, божеволіють, «живуть плачучи і помирають плачучи», мала повні підстави.
Від Запорозької Січі, від Шевченка і народної поезії сприйняла Олена Пчілка бойовий дух, уперте стремління до національної свобо ди, до знищення політичного гніту. Провідне начало її світогляду — це радикально-визвольний порив в універсальній формі, прагнення до всебічної емансипації людини і народу. Звідси — боротьба за повно цінну людину, за цілісну і значущу людську особистість; звідси — образи активних інтелектуально-вольових людей, здатних діяти ініціа тивно, самостійно, неординарно.
У поемі «Юдіта» — переспіві біблійного сюжету — героїня свідо мо йде на жертву заради помсти за свій народ, покорений Олофер-ном, закутий у кайдани, оглумлений ним. Вона, Юдіта, Ізраїлю найкращий цвіт, добровільно
Нести охоча на поталу Владарю хижому тому, Що вготував собі забаву, А їм зневагу і тюрму [49].
Вона стійко і мужньо переносить наругу, осуд, і прокльони своїх одноплемінників, намагаючись у прощальному слові запевнити, що чинить правильно і чесно. І дотримала свого слова. Ціною своєї честі повернула честь своєму народу:
Ізраїль! Вбогая Юдіта
Йому себе не продала:
Занапастила свої літа,
Для тебе ж — помсту здобула! [53].
Орієнтація Олени Пчілки на людей, що йдуть своїм шляхом і про тиставляють себе іншим людям, певною мірою зумовлювалася ха-
253
рактером самої поетеси, котрій вистачало мужності в час поклонін ня «старшому братові» сказати: «Не можна думати відірваними гас лами — лібералізм, соціялізм, поступ, або як тепер змосковськи кажуть українці — «прогрес» — без відношення до своєї країни. Особливо тому, що ці ж доктрини несли до нас з Московщини. Що з того, що говорили нам — не будьте вузькоглядами, обмеженими провінціалами! Будьте космополітами, всесвітянцями! — що з того коли прошкробати тільки, а з-за принадної маски якоїсь міжнарод ної науки завше вилазило огидне обличчя облудного наїзника»1.
Набувши бойової вдачі, мужності в частих «поєдинках» з громадою, відчуваючи відразу до пасивної моралі непротивлення злу, Олена Пчілка наділяє цими чеснотами своїх героїнь, тому автобіографізм її творчості має велику питому вагу, особливо в поезії, де лірич ний герой і поетеса становлять одне ціле.
Героїні Олени Пчілки не тільки мають волю і здатні діяти, а й розумно направляють цю волю. Вчинки козачки Олени і Юдіти не є результатом несподівано швидкого рішення, зробленого в стані афек тації, в нападі роздратування чи завдяки миттєвій інтуїції, а цілком усвідомлені. Інколи Олена Пчілка настільки загострює цей бік спра ви, що стає перед небезпекою схематизму й абстракції, та загальна концепція героя як істоти, керованої не тільки інтуїтивно-емоцій ною природою, а насамперед своїм інтелектом, волею, національ ною свідомістю, мала винятково велике значення, носила воістину гуманістичний характер.
Збереження образу «цілого чоловіка» в Олени Пчілки пов'язане, звичайно, з національно-визвольною і гуманістичною традиціями в усьому світобаченні поетеси. Та «цілий чоловік» був би неможливий без наявності відповідної опори і передумови для нього в українській дійсності. В ній Олена Пчілка знаходила тих справжніх людей, бо якраз 80-ті роки XIX ст. знаменні великими зрушеннями в житті українського руху, посиленням суперечностей і конфліктів, що акти візували діяльність цих справжніх людей, яким присвячувала свої твори поетеса і яких брала як прототипів своїх героїв.
Перший вірш, що відкриває збірку «Думки-мережанки», «З новим роком!», присвячений Е. Тригубову і В. Науменку. Вони гостювали! у Косачів у Колодяжному і були першими слухачами і критиками поеми «Козачка Олена». Серед адресатів посвят знайдемо імена рідних (М. Косач, А. Косача, Лесю Українку, А. Судовщикову (сваху), Грицька І Григоренка (Судовщикову-Косач, невістку, українську письменни-1 цю), В. Науменка, М. Лисенка та ін. ).
1880-й — рік переїзду Косачів у Колодяжне — може вважатися і роком «народження» Олени Пчілки-поетеси. «До часу проживання ]
нашого в Колодяжному, — читаємо в «Автобіографії», — припадають перші мої спроби в поезії, але ніде я тих поезій не друкувала і вже геть пізніше зібрала я їх видрукувала окремою книжечкою «Думки-мережанки» [ЗО].
Ця єдина, надрукована за життя, поетична збірка вийшла в Києві 1886 року. Вона складалася з чотирьох розділів: І (без назви) — оригінальні поезії; II — Переспіви; III — Байки; IV — Жарти. «Так як «Думки-мережанки» писані в різні часи, — писала вона, — під різними настроями душі, то зміст книжки вийшов дуже піристий: і тенденційні вірші, і біблейські теми, і байки, і жарти, і чиста ліри ка — все вкупі»1.
Зміст, справді, вийшов строкатий, але ідейне спрямування — любов до рідного краю, його історії, його народу, його пісні і культу ри — наскрізне. Воно і є тим композиційно-філософським стрижнем, що дав змогу об'єднати їх канонічність. Зберігаючи суто зовнішню форму пісні, романсу, сонета, байки, вони наповнені філософським (думки) змістом і виконані одним способом (мережанки — різновид вишивання). Таким чином, назва збірки — не просто вдалий плід поетичної фантазії Олени Пчілки, а тематичний філософський лірич ний образ, з допомогою якого поетеса ділиться з читачем своїми думками і почуттями, розповідає про радість і печаль, тугу і захоп лення, відчай і розгубленість, викликані почуттями особистого чи суспільного життя.
Продовжує збірку вірш «Перед блакитним морем». Мотив поезії названий у заголовку (до речі, всі поезії Олени Пчілки мають назви, необов'язкові в ліриці), який разом з першою строфою виконують композиційно-тематичну функцію зачину і служать емоційним клю чем, який настроює читача на відповідний настрій, емоційно мотивує розвиток теми ліричного суму в наступних трьох строфах, пов'яза них із зачином суто емоційно.
Поетичний морський пейзаж, сонячний день, гурт прекрасний викликають у дівчини думки-асоціації про інший край, без цієї при родної розкоші з блакитним морем, лавровими деревами. Німий роз логий степ, тихесенький бренькіт води самотньої криниці, самотняя вербиця не тільки нагадали їй далеку рідну сторону, а, як уві сні, перенесли на якусь мить туди, на хуторець убогий, де все рідне і тому незрівнянно краще. Зі стану напівзабуття вивів дівчину гул (а не спів) баркароли («дівчина кинулась, зорить довкола»), але й повернувшись з уявного в реальний світ, вона не позбавляється лірич ного суму, бо «... як не схожа тая баркарола з піснями хутора була!»
Поезія побудована на контрасті. Рівновага членів протиставлення (розкішний чужий — бідний рідний край) досягається симетричним
^Донцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 168.
254
1Пчілка Олена. Твори. — К., 1988. — С. 28. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо лише сторінку.
255
розміщенням однакової кількості строф (перша і четверта — друга і третя) у формі градації. Чотири строфи — чотири ступені розвитку
одного тематичного образу. Задума дівчини перед блакитним морем
композиційний місток до наступного перевтілення тематичного образу ліричного суму. Розкриття причини — туга за рідним краєм — у другій строфі. У третій цей образ підсилюється експресивно-асоціа тивним епітетом «самотная криниця», «самотная вербиця», що «пояс нює» настрій дівчини відчуттям самотності в чужому краю; пісня — баркарола — кульмінація його — найвище напруження почуття, залишеного поетесою «відкритим».
В Олени Пчілки немає пейзажної лірики як самостійного жанру. Природа для неї — традиційний засіб глибинного художнього пізнання і розкриття стану душі ліричного героя. Це зумовлено завданнями, які ставила перед поезією Олена Пчілка, тісно пов'язуючи пробле матику з національними, соціальними, громадянськими потребами. В поезії «Волинські спогади» (1883) сумний колорит переживання дівчини протиставлено зовнішньому блиску морського узбережжя. В такому протиставленні втілено глибоку, разючу суперечність між зовнішнім благополуччям і спокоєм і внутрішньою невлаштованістю.
Не називаючи справжньої причини і суті такого розриву між різними пластами життя нової епохи, Олена Пчілка фіксує самий факт цього розриву — як ознаку епохи і як важливу рису життя людини. Поетеса не обґрунтовує цього розриву, а швидше відчуває його. Оскільки це відчуття у своїй основі правильне, то воно стає висхідним пунктом для реалістичного відтворення дійсності. Власне це відчуття різкого і непримиренного протиріччя між «зовнішнім» і «внутрішнім», між благополучною видимістю і неблагополучною сут тю в тій чи іншій конкретній формі виявляється в поезії Олени Пчілки.
Цілий ряд поезій Олени Пчілки побудовано за принципом конфлікт ного протистояння: почуття, вільна творчість — і вимоги розуму, громадянського обов'язку. Цей громадянський обов'язок кличе юнака в тяжку, невідому дорогу («Прощання»). Героїня іншої поезії «Забудь мене!» прощається з коханим і конфлікт серце — розум вирішує на користь другого. Не може єднати свою долю з чоловіком, не гідним її.
До такого присуду вона йшла довго і тяжко. Сердечний жаль ще сильніше охоплює все її єство, але:
Хай і моєму серцю тяжко Сказать тобі: навік прощай! Нехай і так, — нехай і важко, — А серцеві не потурай! [24].
У поезії «Кохані речі» пряма порада дівчатам розважно ставитись до будь-яких речей, не приймати їх на віру. Інтимно-довірливою й привабливо-щирою постає поетеса у віршах, де ліричне «я» іден-
256
тичне авторському «я» («Волинські спогади», «Гульча», «Та вже не тИ!.. », «Мій друже!», «Влад-ру П. Н-ку», «Скарби минулого» та ін.). В них — життєві враження і почуття, переживання самої Олени Дчілки. Та не лише її. Говорячи про себе, про своє, поет говорить про людське, позаяк його натура містить все, чим живе людство.
У процесі роботи над творами Олена Пчілка інколи підсилює особисте начало. Особливо ліричне «я» проявилося у «Волинських спогадах». Це спогади вдячності, любові, суму-жалю за рідними місця ми, де проходило дитинство й молодість поетеси; місця, що своєю розкішною красою, «українською вдачею», рідною мовою, співучи ми гаями, історичними пам'ятками навік зачарували серце поетеси. Минуло багато літ, а пам'ять зримо бачить Волинь незабутню, країну славутню і Луцьк — оберіг старої давнини, і Луцький замок, останок дідизни.
Ліричне «я» Олени Пчілки не приймає «художнього спокою» — цього головного постулату «мистецтва для мистецтва». В час, коли дедалі більше загострювалися суперечності, Олена Пчілка не зраджує ідеалу поета-громадянина, поета-діяча, поета-борця.
Співець — той, хто, припавши низенько, Як покутар світовий і Божий, Свої радощі й сльози тихенько На свою вбогу землю положе!
— це епіграф до збірки, мотив якого поглиблюється в «скарби ми нулого» («Не вмре поезія», «До Кобзаря», «Пророк» та ін.).
Визначивши свої естетичні позиції на початку 80-х років, Олена Пчілка не змінила їх до перших десятиліть XX ст. В цьому вона наслідувала Т. Шевченка, «що висловив глибоку тугу, всю кривду, всю долю свого народу і виявив собою, своєю піснею-думою всю вдачу його». Вона не проминула жодної роковини народження і смерті Кобзаря, щоб не відзначити їх організацією вечора пам'яті, концер том чи публічним виступом про значення його для України.
Традиційна як поет для української поетичної думки, Олена Пчілка має низку особливостей. В її віршах відсутнє шевченківське узагальнено-трагічне сприйняття України як частини всесвіту. Образ України в Олени Пчілки — меншої філософської глибини і відкри тості порівняно з світовою художньою думкою. Але на відміну від абстрагованого мелодраматичного образу України в багатьох сучас ників, в Олени Пчілки образ України розкривається в стильовій атмосфері інвективи, осудження, що конкретизувало предмет роз мови, знімало розмитість абстракції.
Ідейно-тематична й образна система поезії Олени Пчілки пов'язана передусім з осмисленням нової людини, нового буття. Новий ліричний герой як стильова форма вираження нової людини, нового буття став організуючим центром образної системи. В українській поезії
92-268 257
від Т. Шевченка до Лесі Українки поетична творчість Олени Пчілки репрезентує образний світ ліричного героя як вияв його самосві домості.
Ніби полемізуючи з поетами, в яких з плином часу «зникає смілива надія, замість одваги — в серці страх», Олена Пчілка обстоює грома дянську функцію художнього слова, упевненість, що суспільно корис ними можуть бути лише ті твори, які вселяють надію, підносять дух і навіть з могили промовляють
... до людей, що серця позбулись, І люди наберуть від їх нової сили, І будуть серцем жить, як і жили колись [60].
Олена Пчілка належала до кола тих поетів (М. Старицького, І. Ман-жури, Б. Грінченка, Л. Глібова, П. Грабовського), які зуміли подолати «псевдошевченківські шаблони», проторували нові шляхи в літера турі, орієнтуючи поетичне слово на пряме «втручання» у суспільне життя, на служіння визвольним прагненням народу.
Саме цій меті присвятила своє життя і творчість Олена Пчілка. її слово відгукувалося на злободенні завдання часу і було рефлексією душевного стану людини, якій не байдужі соціальне і національне визволення народу, служіння йому. Не задовольняючись відтворенням суто сільських настроїв, Олена Пчілка одна з перших в українській поезії заговорила вустами українського інтелігента, що характеризує її як поета-новатора.
У поезії «Пророк» поетеса показує несформованість позиції на роду з низьким соціальним і національним рівнем свідомості —• сліпого й темного, потребуючого доброго проводиря, інтереси якого збіга лися б з інтересами народу; проводиря, що зміг би стати світлом ясним для сліпих очей; що знає той шлях у край, «Одданий Богом нам». Пророк боляче переживає, що його народ зрадив найсвятішо-му, тому й проклинає його пасивність, лінивство, небажання дійти до заповітної мети. Та це лише миттєвий настрій. Надто дорога йому доля народу, і
... Другий жаль прокинувся в пророка,
Як довше він народ свій пильнував:
Йому з'явилась яма вся глибока,
Духовна, в котру люд його упав.
І сльози пролились в пророка знову,
І одцуравсь він жалю свойого,
До Бога знову зняв гарячу мову,
Щоб спас нещасний рідний люд його! [55—56].
Праця для народу, пробудження його національної гідності і чес ті — це кровний обов'язок пророка, митця, української інтелігенції, що повністю відповідав запитам часу. Попри деякі невправності ви-
258
слову, певна новизна тональності й свіжість голосу були заявлені вже в першій збірці «Думки-мережанки». Це був новий рівень інтелектуалізації української художньої думки. І в цьому Олена Пчілка — наступниця Т. Шевченка. Різниця в тому, що в поезіях Олени Пчілки на першому плані не могутній емоційний заряд, як у Шевченка, а рефлектуюча думка, реалістична приземленість художнього осмислення дійсності.
Інтелектуалізація поетичної думки Олени Пчілки пов'язана на самперед з утвердженням нового для української поезії героя — інтелігента в усій багатовимірності його соціальних зв'язків і само усвідомленні як особистості. Навіть традиційну тему жінки-патріот-ки Олена Пчілка трактує по-своєму. В поезії «Одвідини», що можна назвати віршовим оповіданням, йдеться про покритку-панну, яка в несвітських муках народила дитину, але ще більших мук завдав їй цинізм коханого. Свою байдужість, легковажність, почуття само поваги він навіть не намагається одягти у пристойну форму, хоч претендує на інтелігентність. Його поведінка з породіллею, матір'ю його сина, запізнілі відвідини з причин прогулянки з товариством у Веселу полянку, де торік «бували ми часто», і квітка в петлиці, подарована їй як милостиня жебракові, і абсолютна байдужість до новонародженого — усе це просякнуто цинізмом:
Склонивсь над дитям і промовив недбайно:
— Ну що ж там!., кавалочок м'яса, звичайно! [28].
Любовна тема тут невіддільна від соціальної. У повивальний інсти тут приходять тільки ті, хто не може народити дитя у палаці. Са ме до цієї категорії належить героїня. Перші і, мабуть, останні від відини пана відібрали, вбили найменший проблиск надії, що підтвер джується фінальними риторичними запитаннями оповідачки-черго-вої, від імені якої ведеться розповідь про ці відвідини, що залиши ли тяжкий слід у її серці:
З тих пір — як слабую в палату уводять, «Одвідини» ті в мене з думки не сходять! Чого пак достане по муках тих тяжких? Чи ясного щастя, чи сліз тільки важких!.. [29].
Відмова від обмеження красного письменства надзвичайним і не звичайним, звернення художника до демократичної тематики — все це зміцнювало реалістичні тенденції в поезії Олени Пчілки. Якщо романтична суб'єктивність призводила до зближення, а то й ототож нювання автора з героєм, то Олена Пчілка — реалістка, уміє відок ремити себе від героя, подивитися на нього зі сторони, заставити його жити самостійним життям, говорити і діяти від власної особи. Нарочита прозаїчно-розмовна інтонація, перенесення, діалоги, стри-
259
маність, відсутність замилування, формальної орнаментності, відраза до розчулено-зменшувальної лексики — все це надає поезії «Одві-дини» непідробної щирості і психологічної переконливості. Побутова обстановка вводить читача в зовсім особливу атмосферу, переваж но атмосферу моральних розчарувань і нестерпних мук, що притаманне як інтимній, так і пейзажній ліриці Олени Пчілки.
На перший погляд, може здатися, що пейзажні поезії — це принагідні, незв'язані замальовки, зроблені людиною, що прогу люється і фіксує те, що кинулось їй у вічі і що вона, «не мудрствуя лукаво», перенесла на папір.
Та через розрізнені враження, побутові деталі проступає драма буденної дійсності, контраст настрою ліричного героя, сердечна пе чаль і туга за безповоротно втраченими колишніми мріями, красними надіями, снами золотими («Осіннє листя»); останнім усміхом змерлої природи; минущість молодості і краси («Остання квітка»).
Спокійні, ненав'язливі, без бажання вразити вибрані деталі пое зії «Ноктюрн» (1893) — прозорість неба, спокійний світлозір, тиша:
Коли я у гаю
Собі походжаю
При тихій вечірній годині,
Не знаю, чи вітер травицю торкає,
Чи постать кохана край мене ступає,
У тій самотині, —
Не знаю, не знаю [61].
Слова про тишу відкривають, про самоту — закривають пейзаж. Таке своєрідне обрамлення повторюється в кожній строфі. Повто рення без змін перших трьох рядків і двох останніх (з незначними змінами) створює емоційний натиск на нього. Це новий принцип. Олена Пчілка звертається до методу поетичного навіювання, впливаючи не тільки смислом і враженням, а й емоційними обертонами, напо легливим «завороженням» тишею вечірньої години і самотністю. Пей-заж-характеристика переходить у пейзаж-настрій. Лірична наст-1 роєвість стає частиною драматичного ефекту. Опис вечірньої годи-ни — лейтмотив, що при повторюванні включається в інший кон- і текст, набирає дальшого розвитку та іншої виразності. Та ж сама тиша вечірньої години, доповнена звуковими і зоровими образами: | зорі — очі (2 строфа); щебіт — голос, щебетання — лунання (3 стро фа); сльози — ридання; поллються — зірвуться (4 строфа).
Природа в Олени Пчілки не абстрактна, а локальна і характерна, її пейзаж реалістичний. Умовності немає тут місця, так само, як, і ліричним роздумам з приводу свого почуття, які заміняли лірику у попередників Олени Пчілки, насамперед у поетів-романтиків. Пое тичний зір Олени Пчілки досягає виняткової гостроти, її деталі, | незважаючи на стилістичну скромність, часто вражаючі і закарбо-
260
вуються у пам'яті як єдина деталь імпресіоністів. Прихована емоція в пейзажах Олени Пчілки, що заховалася десь у порах опису, між словами і фразами, у прискореному битті ритму, в натяку, збли жує її з поезією Гете. Гейне якось сказав, що природа захотіла довідатись, як вона виглядає, і створила Гете. Ці слова великою мірою відносяться і до Олени Пчілки. Зрозуміло, йдеться тільки про відносну різницю. Художник не може відтворювати світ інакше, ніж через призму свого темпераменту.
Лаконізм, предметність, діловий характер порівнянь і метафор, простота фрази, її дієвість, її стремління до типу «іменник-дієсло-во» як до якоїсь межі, рівність і стриманість інтонації — це основні риси стилю Олени Пчілки-поета. Зверненням до світу природи Оле на Пчілка розширила амплітуду ліричного вираження психології людини, домоглася тонкого нюансування настроїв, доклала чимало зусиль для збагачення виражальних можливостей української лірики за допомогою символіки природи, музично-звукових проявів її життя, нових знахідок у застосуванні паралелізмів.
Художнє бачення Олени Пчілки початку XX ст. «повертає» при роду людині на вищому етапі їхньої єдності. Орієнтація на глибини психологічного аналізу дала можливість авторові по-новому осмис лити дійсність. Цікавими в цьому плані є поезії «Червоні корогви» (1918), «До Зеленого Гаю» (1919).
Перша поезія — це реакція Олени Пчілки на більшовицьку оку пацію України після жовтневого перевороту, коли
Замість червоних корогов, Високо знятих, лиш червона кров Річками всюди сумними тече... «Яка краса — відродження Країни» — Яка печаль — надій сумні руїни...1
Друга поезія «До Зеленого Гаю» — це оповідь про реальне і перспективне руйнування більшовицькою системою всього, що збері гало український дух, що нагадувало про Україну та її найкращих синів і дочок. В час написання поезії хутір Зелений Гай, придбаний Косачами 1898 р., залишався осередком культури й заповідником пам'яті про незабутню Лесю Українку, яка в цьому поетично-пре красному куточку України жила і писала геніальні твори. Зелений Гай привітно зустрічав О. Кобилянську, В. Стефаника, І. Труша, М. Лисенка, М. Коцюбинського, Ф. Красицького.
Дивовижно-чарівна природа Зеленого Гаю надихала й саму Оле ну Пчілку і навівала невимовну тугу за Михайлом і Лесею — її дітьми, що навічно попрощалися з цим природним раєм на землі; травою поросла могила Петра Косача, не відвідують її у цьому
'Цит. за кн.: Одарченко П. Українська література: Вибр. статті. — К., 1995. — С. 59.
261
затишному будинку найкращі друзі — М. Старицький, М. Лисенко, М. Коцюбинський та багато інших, перелічити їх годі. Та й самий Зелений Гай у великій небезпеці:
А ти стоїш задуманий так тихо, Неначе прочуваєш близьке лихо, Що простягло до тебе руки жадно, А в їй держить сокиру безпощадно, Готову постинать красу могутню І обернути все в пустелю смутну. Все знищити — і дуб, і всяке древо, Щоб задовільнить недолі хиже чрево, Укрить около чорними пеньками Над голими, порожніми ярками1.
З цим куточком так багато пов'язано в Олени Пчілки. Такої гар монії в людини-природи, такого унісону звучання душі й природи годі знайти:
... Мені співав пісні, шептав ти й жалі,
А я тобі незримії скрижалі
Душі моєї нишком розкривала,
Від тебе не таїлась, все сказала...
І радощі, й журбу мою ти знаєш...
Так, друже, так! Прощай! — мені киваєш
І ти, ти віттям смутно поникаєш...
Ці чорні передчуття Олени Пчілки про швидку, безповоротну втрату цього куточка — частини її зболеного серця, на жаль, справ дилися. «Більшовики від мами відібрали Зелений Гай, ліс порубали на дрова, — писала дочка Олени Пчілки Ісидора, — будинок продали «на знос» якомусь спритному зайді, що поставив з цього матеріалу десь на Пслі сукновальню [...]. У колишніх маєтках Пушкіна, Толстого утворено музеї, а скромне, напрочуд гарне невеличке літнисько української письменниці треба знищити, щоб і сліду не лишилося [...]. Кінець Зеленого Гаю — до цього яскрава ілюстрація»2.
Активно виступала Олена Пчілка в жанрі байки. «В її байках, -пише О. Вишневська, — висміюється обивательська філософія «ус мак пожить» («Зілля»), бездарні віршописці, що претендують на славу («Дві зваги й дві слави»), базіки-народолюбці («Радощі й смутки»)»3.
Привертають увагу ці твори майстерністю віршованої техніки, вмілим синтезуванням народнопоетичної основи та авторського вимислу, демократизмом змісту, непідробною жвавістю викладу і дотепністю.
- с. 59.
'Цит. за кн.: Одарченко Я. Українська література: Вибр. статті. — К., 1995. 'Там само. — С. 60—81.
'Українка Леся. Новейшая общественная драма // Зібр. творів: У 12 т. — К., 1977. — Т. 8. — С. 237.
262
Кращу частину поетичного доробку Олени Пчілки характеризує жанрово-тематичне багатство (думка, пісня, сонет, вірш-портрет, вірш-оповідання, медитація, байка, поема тощо), відданість письмен ниці засадам реалізму і народності, послідовність у викритті духовно го рабства, пасивності, нестійкості переконань; тенденція до звільнен ня особистості, розширення її прав; у можливості особистості «на ходити собі подібних чи, якщо вона виняткова і при тому активна, дати її нагоду піднести до свого рівня інших».
Поезія Олени Пчілки зачіпала майже всі найважливіші проблем но-тематичні та естетико-виражальні пошуки епохи. Вона і нині своїм світосприйманням, художнім осмисленням особистості, суті люд ського життя •— близька і зрозуміла читачеві. Олена Пчілка сприяла творенню нового поетичного виразу в українському слові, який аку мулював у собі творчий метод і світоглядні переконання, індиві дуальну манеру та особистість творця, національну своєрідність і сам процес художнього освоєння та організації життєвого мате ріалу.
ЩОЖНЯ ПРОЗА ОЛЕНИ ПЧІЛКИ
Найбільш талановито виявила себе Олена Пчілка в художній прозі, особливо в оповіданнях, якими й дебютувала в журналі «Зоря»: «Шгмаліон» (1884), «Забавний вечір» (1885), «Чад» (1886). Деякі з них мають жанрові ознаки повісті («Світло добра й любові», «Товариш ки»). «Оповідань автобіографічних я зовсім не писала, — застерігала Олена Пчілка майбутніх істориків літератури від ототожнення її з автором оповідання чи героями, — але в основі кожного того опові дання, чи великого, чи маленького, лежить якийсь дійсний факт. Таким чином, «Забавний вечір», «Чад», «Маскарад» і інші подібні відбили мої вражіння з життя провінційної інтелігенції з часу пере бування в Звяглі, Луцькому й Ковелі. Оповідання «Півтора оселед ця», «Золота писанка», «Збентежена вечеря» відбили в собі подеку ди фотографічне вражіння з учительського життя в Гадяцькому повіті. Подія в оповіданні «Соловйовий спів» — це дійсна подія, яку мені розказав один молодий слідчий київський Борецький» [45].
Ранні оповідання Олени Пчілки, на перший погляд, не виходять за межі традиційної форми. І. Франко докоряв письменниці за над мірну деталізацію, сповільненість дії, розтягненість сюжету. Та ав торка керувалася своїми ідейно-естетичними принципами. «Кажете, Що потопаю в подробицях, — писала Олена Пчілка Франкові. — Не оправдовуюсь, а пояснюю, що роблю се умисне, по-моєму, наші славутні українські писателі — Нечуй, Мирний пишуть не тільки без тушовки, не тільки пером, а — пальцем: у їх зовсім нема дрібних штрихів, навіть контур виходить таким, якби кого лиш мокрим паль-
263
цем обвести. Се, по-моєму, велика хиба. Писатель нашого часу без дрібноти описання — неможливий».
Хоча судження Олени Пчілки про І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного надто категоричні, та прагнення писати по-новому частково реалізувалося і в її прозі. Йдучи назустріч новим пошукам у літера турі, Олена Пчілка вимогливіше ставиться до форми своїх творів, намагається відобразити дійсність крізь призму настроїв персонажів, дуже рідко використовує «нейтральні» тропи.
Не ставши невиправним традиціоналістом, Олена Пчілка не на-] лежала до прозаїків, що були в авангарді новаторських шукань, хоч у порушенні проблем зародження, розвитку і місця української інтелігенції; її зв'язку (і відірваності) з народом; у відтворенні ге роїв сильних духом, сильної волі, національного почуття гідності; пієтету до рідного краю і народу вона майже не мала попередників. «І справді, мов на свіжо розквітаючій луці оддихаєш, — писав І. Фран-ко, — так якось любо стає, читаючи Ваші оповідання, а коли де-не-де Ви й сатиру підпускаєте, то й вона така ж делікатна, мила та зграбна, мов та вода погожа в гарячу днину. Але що одно велике діло в Ваших оповіданнях, важний поступ супроти всіх давнішніх наших писателів: Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей. Досі ми її ніде не бачили [49, 10].
Спроби показати українського інтелігента — народника, націо нал-демократа ще на початку 70-х років зробили О. Кониський («Се мен Жук та його родичі»), І. Нечуй-Левицький («Хмари»), Панас Мирний («Товариші»), але всі вони не відзначались таким «свіжим тоном», «яскравістю кольорів», притаманних «вельми зграбненькій» прозі Олени Пчілки; не вміли підхопити розмови освіченого товари ства, навіть такого «вищого» товариства, як економи та офіціалісти. «Ви перші і, як кажу, поки що одні тільки можете нам дати широ-, кий роман на тлі соціально-політичних змагань і боротьби тої зароди жуючоїся української інтелігенції, котрої такі живі зразки видно і й «Світлі», і в «Чаді» [Там само].
Олена Пчілка працювала три роки над повістю «Світло добра і любові» (1886—1888), яку не тільки не довела до «широкого роману», а й залишила незакінченою. Проте і в незакінченому творі їй вдалося порушити багато нових, надзвичайно актуальних проблем: могутній вплив творчості Шевченка на формування в молоді національної свідо мості; перші паростки національно-культурницького руху в Україні; спроби зближення інтелігенції й народу; пошуки інтелігентами-народ-никами шляхів оборони народу від національної й соціальної кривди.
В центрі повісті «Світло добра і любові» змодельований образ сина зубожілого землеміра — Петруся Підгірного, писаря мирового судді. Перейнятий ідеями Т. Шевченка, учитель Ященко знайомить з ними і свого учня Петруся: дає йому читати «Кобзаря», залучає
264
його до участі в підготовці Шевченківського вечора, на якому він сходиться з «хорошими людьми». «Не знаю, — пише захоплено в листі до батька, — чи єсть такі люди і у Вас на Волині; мабуть, єсть, — вони всюди несуть тепер світло добра і любові»1.
Він і сам стає «хорошою людиною», послідовним борцем за народні інтереси, захисником «утиснених» селян. Разом з товаришами — адво катом Васькевичем, слідчим Маляренком — намагається допомогти бідним селянам, захистити їх від напасті і кривди, поліпшити їхнє життя, просвітити: «без культури, без розуму, без світла, доброго братського почування й людської любові в усіх станах, без націо нального самопізнання, поваги до себе й других — нічого не буде», — переконаний Петро Підгірний2.
Майбутнє України Олена Пчілка пов'язувала не тільки зі зміною зовнішніх обставин, державних чи соціальних, а й з самоудоскона-ленням людини передусім у царині духу і національної самосвідо мості. Звідси — ідея виховання національної інтелігенції, здатної відстояти інтереси нації, самобутність її культури, мови, побуту, звичаїв і традицій; потреба єднання інтелігенції з народом пронизує кожен її прозовий твір, особливо повість «Товаришки» (1887). У післямові Олена Пчілка сама визначила тему: «пора першого пробуд ження жіноцтва в 60-х роках, першого поривання його до раціо нальної освіти й життя»3. Частково ця тема порушена в оповіданні «Чад», герої якого більше через моду, ніж з переконань, на словах, а не на ділі, просторікують про «єднання різних станів»; про потребу саможертовної праці на селі, необхідність міряти життя не тисячними посадами, а значно скромніше. «Коли «народництво», так обмежуй свої потреби по-народному! — декларує панна Покровська, яка збира ється в дусі'зближення з народом написати роман про кохання «пре красного панича з прекрасною сільською дівчиною». — А то б хотіли і «жертву благородну» приносити — і розкошувати. По-моєму, о, це пристрастя до розкошів і псує все діло, всі величні пориви й зма гання!» [100].
«Величних поривів» у молодих панів і панночок справді було чи мало: панна Лена збирається в перший день Різдва записати місцеві колядки, Панич Андрій, задля побачення зі служницею Лукією, гото вий «пожертвувати» іменинами в Хведоровичів; були й інші «благо родні» пориви: купити українські ноти; покликати на вбирання ялинки селянських дітей — Хведоську, Лукаша, та «змагання» в цьому на прямку закінчились полярно протилежним результатом. Вечір у городському клубі відсунув на задній план всі «благородні пориви». Лена не тільки не записує колядок, не колядує сама з сільськими
1Пчілка О. Світло добра і любові // Зоря. — 1888. — Ч. 6. — С. 84.
2Там само. — С. 98.
^Перший вінок: Жіночий альманах. — Л., 1887. — С. 358.
265
дівчатами, а й, всупереч традиції, не впускає колядників до хати. Безпардонно виганяють запрошених на вбрання ялинки сільських дітей; гроші, призначені на українські ноти, витрачені на квітки, стьонжку і рукавички для вечора, про який паничі і пані відгукну лися вельми негативно.
«Та й хіба на тих вечорах єсть веселість? — висловлює своє невдоволен ня панич Андрій. — Так, чад якийсь!..
— «Чад!» — переказала, усміхнувшись, Лена. — Он як!.. А ти ж, Ніно,
теж не будеш святами «чадити» на вечорах? [105].
Та просякнуті «чадом», вони отруювали ним тих, що викликали в них «благородні пориви» до зближення і самопожертви. Ніхто з них не здатний на найменшу самопожертву. При першій слушній нагоді самому дістати задоволення чи вигоду всі народницько-словесні по риви втрачають свій сенс. Устами лікаря, зігнорованого Ніною задля пристаркуватого полковника-вдівця, Олена Пчілка розкриває справж ню суть «народолюбства» пані Ніни: «Тая, бач, писателька!.. Слідкує, пізнає цікавий військовий тип!.. Вже ж і тип! Дубина, помазана медом! Он — морда як лиснить! Наче той кавун! І що він може їй говорить, та ще так багацько!? А вона слухає, ще й так уважно! Народниця, бач, противниця «розкошів», ~~ он які оксамитові корсажі надіває, якими золотими наручницями (браслетами. — Авт.) сяє! Що ж! Піде за свого полковника, то ще не такі справить ота повздержна, що вижила б на сільському заробіткові! Так, якраз!.. На язиці тільки прекрасні речі, а в думці ввижаються полковницькі доходи!» [121].
Та Лукія ще раз заставила Андрія «отерпнути», «окаменіти». Повернувшись над ранок додому, веселе й щасливе товариство по бачило «між сивим ґанком та чорним вікном Андрійового кабінету» напівмертву дівчину:
«Лукія лежала лицем догори, смертельно бліда, але напрочуд хороша. Вид був, як у прекрасної статуї. Чорні коси розкинулись по білій панській подушці.
— Може, вона вчаділа? — промовила куховарка, що помагала ліка
реві. — Бо вона трошки посиділа у нас на кухні, казала, що приходила з
дівчатами колядувать в городі, і додавала, що їй голова дуже болить. То,
може, вчаділа!... »
У цьому оповіданні Олена Пчілка досліджує не тільки моральні і психічні проблеми, а й проблеми соціальні, які хвилювали і хвилю ють людей; показала суперечності, які розділяли інтелігенцію і народ; шкідливість поривів, не підтверджених практичними справами; інер цію, безрух і егоїзм української щойно народжуваної інтелігенції й анемічність її змагань.
Нова тематика вимагала відповідних принципів повіствування, композиційних підходів, зміни авторського начала в стилі оповідання, а отже, й образу автора — єдиного носія творчої концепції твору, погляду на світ, втіленої в ньому.
266
Оціночна позиція в оповіданнях Олени Пчілки завжди визначається позицією автора, який досконало знає життя своїх героїв, перей мається їх болями і думками. Автор-оповідач не тільки веде розпо відь (будує сюжет), а й коментує відтворене, висловлює своє ставлен ня до подій і персонажів; дає їм емоційну оцінку; малює деталізова ний портрет; демонструє механізм розповіді, звертається до читача: «Клубний вечір в повітовому городі мав бути величним. Ви усміхає тесь, мій читачу, бо ви собі з більшого города? Даремне усміхає тесь» [115]. Періодичне звернення до читача в різних ситуаціях й епізодах інтимізує розповідь, створює ілюзію співавторства читача або учасника-очевидця події, що знає про героїв не менше, ніж автор. Як до рівного собі, звертається авторка до читача і в інших випадках: «Як звісно читачеві, Андрій танцював з панною Леною» [120]; «Ви, панове психологи, знавці людської душі! Угадайте вже ви, як воно сталося, що лікар, отой погордований, зневажений лікар, сів на передку тих саней, де сіла панна Ніна?.. — ніби консультується з фахівцем-психологом авторка, щоб точно оцінити таку неадекватну ситуації поведінку лікаря. ■— Він сидів плечима до панночок, не озивався, тільки хижо дивився перед собою, — а все-таки їхав у одних санях з панною Ніною!.. » [124].
В українській літературі безпосереднє звертання до читача прак тикувалось в оповіданнях Г. Квітки-Основ'яненка, О. Стороженка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка та інших з формою розповіді від пер шої особи. В оповіданні Олени Пчілки «Чад» розповідь ведеться від 3-ї особи в об'єктивній манері викладу подій. Розповідь веде автор, світоглядна позиція якого наближається до світовідчуття його героїв і читача. В авторську мову інколи вплітається оціночне слово, на приклад: «За десять днів Різдва, саме в неділю, пані Заборовська, що мала оселю в невеличкому підгородному селі Копичинцях, казала запрягти коней, щоб по ясному, гарному дневі та по добрій санній дорозі поїхати в город за покупом: свята ж, бачите, надходили, то треба ж було закупити всячини для дому» [96].
Це і є рисунок-початок, в якому спостерігається типовий для Олени Пчілки процес злиття мови автора і персонажів, а мови остан ніх, у свою чергу, з невласне прямою мовою. В оповіданнях Олени Пчілки авторське начало і реальність знаходяться в процесі відобра ження, в «органічній рівновазі». Сюжет їх відтворює розвиток самої дійсності і водночас виражає концепцію самого автора, в результаті чого складається враження, що відображене являє собою об'єктив ний матеріал, незалежний від автора.
Олена Пчілка свідомо залишає простір читацькому домислу, пред ставляючи картину внутрішнього світу персонажа не як закінчену й абсолютну, а як найбільш вірогідну і тільки в деяких деталях.
Відповідно до нової проблематики, інтересу до характеру героїв та їх соціального стану Олена Пчілка по-своєму підходить до внут-
261
рішнього світу людини, розкриваючи його всебічно. Духовне життя особистості неоднакове, багатолике, і в цій багатоликості своя есте тична правда, що складає неповторну своєрідність стилю письмен ниці та дозволяє нам бачити людину з різних сторін, краще пізнати закономірності духовного життя і закономірності морально-етичних пошуків.
Високу оцінку оповіданню «Чад» дав І. Франко: «Якраз прочитав першу половину «Чаду» — дуже гарна, живо написана річ. Без най меншої зміни буде напечатана: перша половина в другім, а кінець у третім номері (журналу «Зоря». — Авт. ). І ще велике спасибі Вам за правопись. Ви перша й одинока з усіх українських писателів, що, так докладно перейняли галицьку правопись, і тут, як в многому ще дечому, я мушу подивляти Вас» [49, 10].
Значний поступ у самовдосконаленні заради служіння народу спос терігаємо в героїв повісті «Товаришки», які певною мірою стають тим чинником, що рухає національний розвиток вперед. Події повісті відбуваються на початку 60-х років, у час піднесення українського народницького руху, час, коли навіть в маленьке патріархальне місто «міцними струмками покотилось нове життя тих років. Старі основи громадського життя, міркування, хисту, як крига навесні, поламались, закрутились, потрощені, наганяні теплою, вічною те чією. Таким свіжим, молодим повіяло в повітрі!.. Старі руки й голови, здивовані, прибиті, приголомшені, опускались, молоді ж так сміло, бадьоро підіймалися, ретельно шукали праці! Молодь з сяючим поглядом дивилась просто на зійшовше світло правди й волі, і не гадаючи, що світле те може колись примеркнути... » [151].
Свіжий подув часу покликав до активного життя і жіноцтво, вселив бажання вийти за межі існуючих віками правил і «на цілім просторі широкої Русі — України [...] інтелігентна жінка наша почу лася рівночасно русинкою і чоловіком (людиною. — Авт.), упімнула-ся о свої права національні і громадські»1. Саме образ такої жінки — інтелігентки, українки, громадянки — створила Олена Пчілка в повісті «Товаришки», щедро наділивши його автобіографічними рисами, включаючи зовнішність героїні Люби Калиновської, повністю списа ної, за твердженням дослідника творчості письменниці А. Чернишо-ва, з Олени Пчілки. Хоч характер Люби Калиновської близький характеру Олени Пчілки, він не є автопортретом. В образі Люби художньо відтворено особистість, що максимально втілює в собі всі характерні риси суспільної свідомості 60-х років.
З волі авторки Люба наділена такими рисами, як інтенсивність морально-філософських пошуків (для Люби розв'язання морально-філософської проблеми значно важніше, ніж те, як складеться її
іКобринська Н. Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» 3 р. 1887 // Вибр. твори. — К. — 1980. — С. 287.
268
особисте життя), сила волі, аналітичний розум, здатний проникати в глибини морально-етичних проблем; працьовитість, висока націо нальна свідомість. Вихована в інтелектуальній атмосфері, де культи вувалися національні традиції; виколисана під звуки української колискової пісні і народної казки, напоєна красою світової літератури, перейнята ідеями Шевченка, Люба рано відчула потребу знати більш високі надособистісні ідеали і цінності, виправдати своє індивідуаль не існування високою метою, що відповідала б суворим вимогам особистості й узгоджувалась з принципом внутрішньої свободи. Праця для народу в ім'я його свободи і відродження стала для неї сенсом життя.
Для реалізації цієї надмети потрібно було ще багато знань. її вже не задовольняли прочитані романи, бо «там чудеса фантазії, а тут справжня світова область, з такими близькими явищами, з та кими дивними законами!.. » [134].
Люба Калиновська їде в Швейцарію на студії медицини в Цюрих-ський університет. Жадібно, із захватом взялась вона до науки, долаю чи всі перешкоди. Навчалась ревно й охоче. Потоваришувала зі сту-дентами-земляками Кузьменком, Корнієвичем, що були її однодум цями. З ними було цікаво, весело й приємно. Незчулись, як закра лись почуття. Мимоволі Люба милувалась вродою Корнієвича, його густим русявим волоссям, розумними карими очима, козацьким во льовим підборіддям.
Та роз'їхались вони після студій, так і не освідчившись у ко ханні: Кузьменко — на Полтавщину, Корнієвич —ч на Слобідську Україну, Люба ж — на шість тижнів залишилась на акушерських курсах у Відні. Після галасливого студентського товариства у Відні почувала себе дуже самотньою. Враження від старовинного міста з його архітектурою, музеями, галереями були прекрасними, але (за браком співбесідника) тьмяніли невисловлені і засідали десь глибоко в пам'яті до якогось часу. Чужина і чужі люди, чужі часописи, чужа мова. Поверталась поспішно в хатиночку і писала листи в рідний край, рідним людям -— єдина відрада змученої душі. Та сталося диво. Одного разу, тут, у Відні, вона почула рідну мову. Нею розмовляли два паничі, обідаючи в ресторані: «Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російські, а то по-малоросійські [...] і ще б коли її хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. «Що се таке?» — міркує Люба. Інші слова й звороти здаються їй чудними, — чує вона «переконан-нє», «відносини», «ся починає», буду мусів», — а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце прихвачує. А паничі, говорячи серед німців тією мовою, незрозумілою для окола, розмов ляють з такою певністю. Говорять собі і не постерігають, не знають, що ота мовчазна, тиха сусідка так вислухає їх» [217].
269
Вона познайомилась з одним із них. То був студент Віденського університету з Галичини, русин Бучинський. Хлопець зацікавив Любу. В думках порівняла його з російськими студентами. Він був далеко елегантніший: «Високий, лискучий циліндр, білі стрімкі комірці, складне чепурне убрання, старанніше пригладжені волосся й уса, галантна манера — в усьому тому було видно європейця».
Вона теж виросла в україномовній стихії, розмовляла цією мовою з мамою, слугами, але у вищому товаристві, чи за кордоном, у Цю риху!? у Відні?! — це було вище її розуміння. Щоправда, в уні верситеті зрідка вона перекидалася українськими словами, але виключно в жартівливому тоні; для поважного — переходили зразу на російську. На свій сором, Люба не може на рівних розмовляти з галичанином, який вільно, не затинаючись, говорить українською на будь-яку тему, а вона мусить подумати, згадати потрібне слово, попередньо перекласти в думці з російської й аж потім вже вимовити. Виходило строкато й незграбно. її інтелігентний співбесідник мовби не помічає того, не піддає глуму, хоч Люба душею чує той усміх. їй стає ще більше соромно, і вона з усіх сил намагається говорити «йо го мовою». І не тому, щоб «підладитись», а з усвідомлення, «що се органічна мова його бесіди і що так треба, що говорить з ним по-російськи просто не випадає, власне, таки аж соромно якось! Чого ж він уміє, а я ні!».
Слова «просвіта», «часопись», «напрямок», «враження» здава лись їй такими новими, незвичними, що вона не наважувалася їх повторити. Шукала виправдання для себе і собі подібних підросійських українців. Зупинилась на викладанні у школі російською мовою: «Нас наломлює школа, книжка; але й сей проходить школу, ще більш чужу, німецьку, однак же він не кидає свою, пильнує, розвиває». Тут чується міцна тенденція, міцніша, ніж оте полтавське україно фільство, котрого відгомін доходив до Люби перед виїздом у Цю рих, котре кинуло якесь проміння на Кузьменка з Корнієвичем» [220], — зробила висновок Люба.
Вона ловить кожне слово патріота, демократа, «народовця», пе реймаючи від нього не тільки нові українські слова, а й ідеї. Якесь нове, досі не усвідомлене почуття охоплює її серце, мозок, все єство. Не кохання, ні, як це могло здатися з боку. Щось значно більше, поважніше, вагоміше — почуття гордості за приналежність до єдиної, великої європейської нації — українців.
Додому з Відня вона повертається з міцнішими національними переконаннями і з наміром не тільки вивчити «життя самого життя», а й змінити його на краще. Влаштувавшись «хвершалкою» в сусідньому селі, вона не гребує тими «страшенно неймовірними» мужиками, якими так її лякали. Завдяки своєму ставленню, щирому і привітно му, кваліфікованій медичній допомозі Люба зблизилася з селянами, стала їх рятівником, захисником, рідною людиною. Наука за кордо-
270
ном знадобилася у її нелегкій праці серед селян, життя яких здава лось таким одноманітним, простим і порожнім, а насправді таке багате на розмаїтість форм, таке цікаве до «споглядання» і таке широке до праці. Люба встигала скрізь і помагала. Не тільки ліку ванням тіла, а й просвітленням та очищенням темноти мужицької і забрудненої чужинцями свідомості народу. Для неї, як і для Олени Пчілки, народ не обмежувався простолюддям, якому треба тільки співчувати, плачучи над його недолею. Не кожний знедолений гідний співчуття, не кожний пан заслуговує осуду. Устами своєї героїні Олена Пчілка проголошує свої погляди на народ з усіма його верст вами і проявами, на національне життя, українську мову і літературу. Не поділяючи переконань деяких своїх сучасників і насамперед сво го брата М. Драгоманова на українську мову і літературу, як на придатні тільки для домашнього вжитку, Олена Пчілка недвозначно заявляє: визнавати тільки народну мову і селян за народ — значить звужувати поняття народність і націоналізм. «Се — понижати свою народну гадку, обрікши її стояти вічно на одному ступні первісно му! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать, — ні музики, нічого, — нехай буде все тільки на ступні первіснонарод-ному; значить і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця! З таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці... » [239].
Олена Пчілка була однією з небагатьох, що, порушуючи проблеми виховання, навчання, мови, надавала їм важливої політичної ваги; що не спускалась до примітиву в трактуванні соціальних проблем, шука ючи цілющого зілля на загальнонаціональні хвороби у співчутті над гіркою долею народу. Вона обстоювала активну позицію в боротьбі за нову людину, здатну на протистояння передусім духовному рабству і приниженню гідності, та протест проти інерції й безруху суспільності.
У стрімкій динаміці суспільного життя, в соціальному житті Олена Пчілка шукає насамперед моральні проблеми, розглядаючи зміни в суспільному житті з погляду того духовного змісту, що проявився в цих змінах. Проблемно-тематична основа повісті «Товаришки» — ідей но-моральний і духовний зміст відносин двох товаришок — Люби Калиновської і Раїси Брагової, жінок-інтелігенток, вихідців з дво рянського середовища, але вихованих на різних засадах, що впли нуло на характер кожної з них.
Інтелектуально-демократична атмосфера, українське слово, пісня, казка, культ національних традицій і звичаїв сприяли формуванню високих моральних якостей у Люби: здатності поетично сприймати дійсність, сильно і глибоко відчувати; їй притаманні тонка душевна організація, висока естетична й емоційна культура.
У характері Раїси Брагової Олена Пчілка побачила протилежне співвідношення душевних якостей. їй притаманні здатність до прак-
211
тичних дій, цільність у досягненні мети, рішучість, внутрішня впев неність у собі, проте відсутні поетичне відношення до життя, висо ка культура почуття. Філософія утилітаризму, практичної користі, вульгарно-матеріалістичні погляди збіднюють особистість, висувають на перше місце практицизм, не залишаючи місця романтиці, умінню кохати, відчувати красу мистецтва і природи, зберігати і розвивати набутий багаж культури в поведінці, побуті, людських стосунках тощо.
Як і Люба, Раїса виховувалась у збіднілій дворянській родині, в якій все велось по-панськи: спілкувались французькою, зневажали мужиків і все мужиче (читай — українське); мову і традиції.
Не дивно, що Любу вразили вірші Т. Шевченка, написані «по-простому, по-«малоросійському», і те, «що сам він простий селя нин і за своє писання засланий кудись далеко...
Люба сказала про ті вірші своїй товаришці по пансіону, Раїсі Браговій, виголосила при їй цілий шматок з їх; але Раїса сказала, що то зложено по-мужицькому і щось таке неприличне!» [149]. Обидві вчилися в одному пансіоні, разом поїхали в Цюрих на студії меди цини; багато читали, сумлінно навчалися, та моральна основа кінце вої мети навчання в товаришок різна: віддати всі свої інтелектуальні сили народу, підняти його до свого рівня (Люба); «знайти собі придат не становище, незважаючи на нижчих від себе, слабших, не здат них іти вперед» (Раїса). Для Раїси «кожен індивид з того народу [...] може не більше викликать інтересу, як інша ростина! Живе чисто ростинним життям!» [160]. Підтягати до цього рівня народ — значило б зупинити рух вперед еліти, приректи її на пережовування «здобу того укупі з волами, з незмисленною масою! Маса вся прогресиру-вать не може! [...] В людській громаді сили не можуть бути рівні по самій натуральній суті речей; одні — слабші, недолугі, другі — міцніші, вдатніші, нехай же, не гадаючи о неможливому порівнянні сил, іде вперед той, хто здолає!» [161].
Раїса якраз і належала до тих, «хто здолає». Дуже швидко вона звертає на себе увагу професора Штокмана, одружується з ним і пе реїжджає до Петербурга; має медичну практику, але щастя не має. Пан Штокман залишається чужим для оточуючих, нудним і кислим.
Життєва філософія Раїси не виправдовує себе: життя виявилося складнішим від її схем, а «романтизм», відкинутий нею, виявля ється необхідною часткою життя; цей романтизм гніздиться в ній самій і приводить до душевної драми, яку героїня з присутньою їй силою волі зуміла приховати, та не подолати.
Люба й Раїса постають перед нами вже з цілком сформованими ідейно-моральними позиціями, які згодом лише перевіряються життє вими ситуаціями. Емоційна форма превалює при втіленні ідейно-моральної проблематики в повісті Олени Пчілки, звідси — і головна особливість її психологізму: основним об'єктом зображуваного є не
212
послідовність думок і міркувань героїв, не раціонально-аналітична рефлексія, а емоційне переживання, задушевне таємне внутрішнє ядаття, в якому герої інколи й самі не віддають собі звіту. Зворушена приїздом Корнієвича, його «сюрпризом» — привезеним комплектом львівської «Правди», Люба ставить собі багато питань, на жодне з яких не знаходить певної відповіді. Інтуїтивно відчуває, що Корніє-вич приїхав не принагідно, як сам казав, а до неї. Чому ж не каже правди?! Чому приховує свою радість?! Чи, може, не відчуває її?! Чому здержується?! Чи, може, нема чого здержувати?!
Олена Пчілка не стільки пояснює, тлумачить суть психологічних процесів, скільки відтворює душевний стан героя, зрозумілого для читача. Дівоча збентеженість, палке чекання того, найголовнішого, найжаданішого — освідчення в коханні чи принаймні відгуку в серці Корнієвича на її почуття. її думки переплітаються: інтимне й гро мадське зливаються. Думки про Корнієвича, перегляд часопису «Прав да», давня полеміка з Кузьменком про народну мову, вузьку на родність, вузький націоналізм: над лихою долею, над тим, що минуло й минає.
Визначення настрою приблизне, думки — уривчасті. І тим не менше психологічний стан Люби зрозумілий читачеві: ступінь конкретизації і деталізації в Олени Пчілки такий, що створює дос татню наочну картину внутрішнього світу, але не пояснює її. Уста новка не на аналіз — всесторонній, повний, а на відтворення життя. Внутрішній світ при цьому постає перед читачами в усій реальній багатогранності. Хід роздумів і ясне, усвідомлене почуття обов'язку інтелігенції перед народом, і невизначеність настрою — все це складає цільну картину душевного стану героїні.
Пропущене через раціональний фільтр аналізу, духовне життя неминуче привело б до втрати форми, властивої реальній дійсності. У Олени Пчілки цього не відбувається насамперед тому, що вона показує процеси мислення на певному емоційному фоні, відтворює цілісне переживання як єдність почуттів, роздумів, мрій і бажань.
Олена Пчілка надає великої уваги емоційному забарвленню пси хологічного життя, бо власне в тому, що не залежить або майже не залежить від свідомого контролю, людина проявляє свої гли бинні сутнісні риси характеру. А завдання Олени Пчілки і полягало в тому, щоб розкрити ідейно-моральні основи особистості, показати, яка людина насправді, а не якою хоче здаватися собі і оточуючим.
Змістові особливості повісті зумовили виникнення в ній психологіч ного стилю. Згідно з провідним принципом відтворення духовного життя, його можна назвати аналітичним психологізмом. Це значить, що будь-який внутрішній стан Олена Пчілка уміє розкласти на скла дові, розібрати в деталях, всяку думку довести до логічного кінця.
Психологічний світ у повісті (це стосується насамперед головної героїні — Люби) постає як складний, сповнений суперечностей, які
273
письменниця художньо виявляє, пояснює й угадує. Люба — новий в українській літературі образ жінки-інтелігентки, учасниці україн ського руху 60-х років, освіченої, національно свідомої пропаган дистки і втілювачки в життя народу поступових ідей.
Повість писалася для альманаху «Перший вінок», мета якого була порушити жіноче питання в усіх аспектах: становище жінки в сус пільстві, в родині, у суспільному житті. «Найбільшу заслугу коло видання сего «Альманаху», — зауважувала вдячна Н. Кобринська, — положила високоповажна Олена Пчілка, бо коли ми вже гадали, що наші заміри зведуться нінащо, що то страчена робота серед на ших обставин, — вона подала помічну руку і додала заохоти до дальшої праці».
Олена Пчілка художньою практикою і громадсько-культурною працею багато зробила для консолідації українських сил, роз'єднаних штучними кордонами; для розв'язання жіночого питання на євро пейському рівні, для розкріпачення жінки і утвердження її високого статусу в суспільстві і в подружжі. Провідна ідея більшості її творів («Світло добра і любові», «Чад», «Товаришки», «Пігмаліон», «Біла кицька» та ін.) дещо відрізнялася від творів попередників і сучасни ків. «Рівняйся віл з волом, а кінь з конем», — проголосив І. Котлярев ський в «Наталці Полтавці», маючи на увазі соціальну нерівність, що стає на перешкоді щасливому шлюбові. Ця ж причина була осно вою конфлікту української літератури аж до 80-х років XIX ст., до появи творів Н. Кобринської, Є. Ярошинської, в яких, крім соціаль ного чинника, важливу роль відігравала духовна й ідейна спорід неність закоханих. Для Олени Пчілки чинниик національний є най важливішим. Він переважає і соціальний, і духовно-ідейний. Для неї неприйнятна сентенція героїні («Світло добра і любові»), що «не в тім сила, з якої сторони (з якої нації. — Лет.) людина, а щоб по серцю була. Кузьменко («Товаришки») не звертає уваги на відверте загравання Песцової в університеті, не подає їй найменшого натяку на перспективу майбутнього спільного життя. На запитання Люби, що з Песцовою, де вона, — Кузьмєнко відповідає:
«А я почім знаю, де вона ділася, як повернулася в свою Кацапію!
Як? Хіба вона до вас не пише?
Звичайно, ні! Чого ж вона буде до мене писать?» [236].
Подружжя Штокманів теж не знайшло ні гармонії, ні подружнього щастя, незважаючи на спільність професійних інтересів. Одруження їх відбулося без любові, без будь-яких засад іншого характеру — з вигоди. Отже, шлюб їх зарання був приречений.
Хижацтво почуттів, меркантильність у підборі подружньої пари, міщанський примітивізм, фальш, підступність, мізерність, ницість душі Олена Пчілка не любила всіма фібрами душі і висміяла у своїх творах незалежно від національної приналежності їх носія. Більше
274
того, викривальний пафос набував подвійної сили, коли йшлося про українців-перевертнів, неважливо національних чи моральних рабів своїх хиб.
У сатиричних оповіданнях «Біла кицька», «Артишоки» якраз і вис міяні такі раби — жертви своїх хиб. Студент університету, пан Микола, піддавшись хвилюючим чарам панни Марусі, згубив навіки своє життя. Так, йому справді подобалась панна Маруся: і за її вроду (біленька русявочка), і за ніжну, чулу душу (підібрала і вико хала викинене кимось кошеня біленьке з жовтим хвостиком), за цікавість до його занять, за ідентичність смаків (захоплення україн ськими спектаклями, українськими народними піснями), за демо кратизм і простоту поводження тощо, але до одруження не йшлося. 23-літній студент міг розраховувати лише на легкий флірт, та ста лося щось непередбачене. І все через ту біломорду жовтовуху киць ку, що стала причиною його довічного нещастя. А ще через свою надмірну м'якість характеру, точніше, відсутність його. Бо май він сильну вдачу, чи попався б так легко і так безглуздо в розставлені тенета панни Марусі, що обернулись справжніми кайданами под ружнього життя.
Все змінилося до невпізнання. Він покірно віддав свій талант (писав колись вірші), волю, інтереси — все, і став фактично живим, існу ючим придатком, беззастережно виконуючим забаганки, примхи, а найчастіше накази своєї дружини — неймовірно дикі своєю безглуз дістю; змінилася кицька — стала паскудна, гладка, з рудою смугою від вух до половини морди над правим оком, ненависна всім, особ ливо для пана Миколи.
Проте найбільше змінилася сама, тепер уже пані, Маруся. Пан Микола ніяк не міг збагнути причину такої разючої зміни. Куди поділось зацікавлення його працею; як так швидко вивітрилось захоплення його віршами; не просить, як колись, показати клітки гомогенного надіб'я під мікроскопом.
Розповідь від третьої особи дала змогу Олені Пчілці художньо засвоїти й динаміку внутрішнього світу людини. У відтворенні дина міки внутрішнього світу персонажів вирішальний крок зробила не Олена Пчілка, а Панас Мирний. Та в деяких випадках і в прозі Олени Пчілки переживання, психологічний стан розвивається як процес суперечливий і неоднозначний, в якому тісно пов'язані між собою думки й емоції, усвідомлені й підсвідомі бажання і стремлін-ня, картини уяви, спогади, асоціації. Яскравим прикладом такого відображення є душевний стан пана Миколи.
Олена Пчілка детально і художньо переконливо відтворила склад ний стан душі героя, двоплановість, неспівпадання емоційного й ра ціонального в психологічному світі, а значить — і складні стани внут рішньої боротьби, психологічну конфліктність. Усвідомлення чолові чої безхребетності і стихійний бунт проти неї напружують його нер-
275
ви до межі. Робота (наукові досліди), котра приносила йому моральне задоволення, тепер — гірше каторги, а його маленька світличка, що служить кабінетом, де стоїть робочий стіл з розкиданими на ньому «источниками», — тюрма, що закрила двері перед найщи-рішими товаришами, заборонила зачитуватися новими великими жур налами, витіснила поетичні мрії і навіть позбавила його приємності прогулюватись по Хрещатику. Єдине, що дозволяється панові Мико лі, — «писать сочинение на степень», бо тільки таким способом він доб'ється «положення», потрібного не так йому, як його дружині.
Вона, як тюремний наглядач, не втомлювалась коротко, виразно і твердо наказувати йому безвідривно працювати «над сочинением». Докази її лунали так рішуче, що «пан Микола не перечив їй майже ні одним словом, слухав мовчки, хіба що при кінці жінчиної мови тяжко зітхав; але зітхання, хоч і тяжке, не єсть мова, значить, останнє слово зоставалось за панею» [288]. А під примусом хіба мож на щось створити?! Отже, пан Микола ніяк не міг перенести свої уже передумані наукові ідеї на папір. Надто багато подразників: то перо препаскудно пише, то думка перервалася і зникла; то сто ронні речі (картонний вишиваний по крайках кошичок для візиток, портрет Дарвіна), то репліки-накази дружини — все це заважає зосередитись і дратує пана Миколу. Найбільше вибиває його з нор мальної колії його абсолютна безпорадність і немічність перед дружи ною. «Як холодно-недбайло відноситься до його особи, мов до свого яремного вола! І яке суворе в неї тепер обличчя; очі, що колись були блакитно-небесні, тепер такі сірі, як цінь, губи роздуті злости вою погордою...
Страх, яка зміна в усьому! В такий короткий час така страшенна зміна... Нащо вона так зачісує своє волосся, се її зовсім не до лиця. Надає голові якийсь баранячий вигляд» [292]. Відтворення внутріш нього світу пана Миколи ведеться ніби зі сторони. Письменниця фіксує градацію почуттів (терпіння — роздратування — злість — нена висть — вибух протесту), використовуючи деталі зовнішньої поведін ки, що доповнюють картину в тих місцях, де потрібно відтворити емоційний настрій («досадливо гримнувши дверима за панею», «Шарп нув у вікні кватирку і одчинив її навстіж» тощо).
Письменниця поступово підводить читача до розгадки причини тої ненависті, що врешті переходить у лють і дію пана Миколи, котрий у присутності дружини, без її дозволу, боявся й поворухнутись. Думки його перестрибнули на Маню; спогади про її поведінку перед шлюбом і тепер «накрутили» нерви до краю. Другий прихід кицьки він уже не витримав, «зірвався, схопив кицьку за хвіст і, незважаючи на її розпачливе верещання, кинув через кватирку геть через вікно» [307].
Вся ненависть, вся лють, що впродовж довгого часу збиралася на серці і паралізувала його дії, притлумлювала його волю, нараз
275
вибухнула. Дістав велику сатисфакцію. Вперше після одруження відчув смак помсти. Дарма, що це була всього тільки кицька, що вона давно вже перестала бути улюбленицею дружини. Він виплеснув з себе нарешті ту вулканічну ненависть. І коли, повернувшись, дру жина знову дорікала, пан Микола сидів мовчки, опустивши очі. Він знову вернувся в себе і знову готовий виконувати функції яремного вола, тільки десь «далеко-далеко в душі молодесенького мужа, пана Миколи, ворохнулась така думка: «Як шкода, що не кожну осоруж ну кицьку можна взяти за хвіст і вишвирнути за вікно!» [299].
У пошуках організації життєвого матеріалу, не закованого в кар кас «твердого» сюжету, перед Оленою Пчілкою відкривалась ще одна можливість, традиційна для української літератури, — форма розповіді від першої особи. Вона давала деяку свободу для включен ня предметних деталей в епізоди, необхідні не стільки для розвитку сюжету, скільки суб'єктивні, важливі для оповідача.
Письменниця знайшла свій тип оповідача від першої особи, проде монструвала його в творах «Соловйовий спів», «Артишоки», «Пожди, бабо, нових правів» та ін. Для оповідача Олени Пчілки характерна свобода позицій — незв'язаність з певними ідеологічними платформа ми і «літературними» принципами відображення, розкована медита ція, що поєднує в собі елементи філософських роздумів, увагу до мови і психологічного самовираження. Цікаво, що в оповіданнях «Со ловйовий спів», «Пожди, бабо, нових правів» автор-оповідач «обмі нюється» ролями з героєм-персонажем, в результаті чого змінюється композиційно-сюжетна структура.
Автор-оповідач повідомляє читачеві місце і час дії, знайомить із співбесідником і надає йому слово. Він розповідає житейську історію, притримуючись при цьому класичної сюжетної побудови — опові дання в оповіданні, а мова автора, якою починається і закінчується оповідання, виконує композиційну роль — художнього обрамлення. Спів соловейка пробудив у адвоката гіркі спомини минулих літ, унеможливив його дальше перебування в саду («Соловйовий спів»):
«Я мовчки вчинила гостеву волю, встала з лавки й подалась до хати, хоч знала, що не клопіт за мене погнав мого бесідника з садка; я знала, що він тікав від соловйового співу... » [266].
Оповідання «Артишоки» (1903) починається із прямого звертання до читача:
«Ви знаєте, що таке артишоки? Які вони? Спробуйте, мій провінціаль-ний друже, попитать отак скількох ваших знайомих, то ви побачите цікаву річ: ні один з них не признається, що він не знає і не бачив на своєму віку артишоків. А чому б, здається, не признатись?... Ну, отже! Не признається...» [299].
Традиційні й умовні звернення до читачів зустрічаються в Олени Пчілки нерідко. Переважно вони виконують функцію простого фра-
277
зеологічного звороту, даниною загальнопрйнятої манери виразу, спо собом переходу від предмета до предмета.
Незважаючи на нейтральність, чи, можливо, якраз через неї, звертання вносять в прозу Олени Пчілки легкий присмак старомод ності. Олена Пчілка вирізнялась вмінням розбудити в читача настрій; всебічно показати героїв з детальним описом їх оточення й побутової обстановки. На відміну від попередників, які дбали про послідовність, хронологію подій, біографію героїв — часто від дитинства аж до певного характерного випадку, етнографічно-побутовий опис як фон зображення подій (Г. Квітка-Основ'яненко) або соціальну характери стику персонажів (Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький), Олена Пчілка більше уваги надає композиції та сюжетові, іноді пробує будувати гострий сюжет з несподіваною розв'язкою, ускладнює фабулу, заглиб люється у внутрішній світ людини, шукає соціально-психологічних мотивів для розкриття характерів персонажів.
Сама художня структура оповідань Олени Пчілки була своєрідною і показувала читачеві напружену роботу допитливої, вічно шукаю чої думки.
Часто оповідання Олени Пчілки побудовано таким чином: опові дач, від імені якого ведеться розповідь, стикається з якимось фак том чи явищем, що не вкладаються в звичайні уявлення про них. Оповідач шукає пояснення цим фактам і явищам і переважно при ходить до висновку чи думки, що суперечить тим переконанням, з якими він починав своє «художнє дослідження». Ось чому в оповідан ні «Артишоки» ми бачимо не тільки характерні риси українського життя кінця XIX ст., а й можемо простежити самий хід думки і пошуків письменниці.
Письменниця внесла чимало своїх коректив у плані збагачення форми і змісту українського оповідання, в яких розумовий, рефлек-сійний елемент превалює над чуттєвим, покликаним впливати на розум читача. Картини, породжені стихійним поривом фантазії, по чуттів, дуже рідко зустрічаються в Олени Пчілки.
Широкі авторські відступи, зачини, обрамлення, літературні ремі нісценції, натяки на чужий літературний текст («пам'ятаєте у Гого ля ту сучку з дуже панського дому?»), «обігрування» його нагадують стильову манеру Гоголя з його яскравими і натхненними ліричними відступами, написаними поетичною схвильованою й образною мо-І вою, що контрастує з ущипливим гумором розповіді та житейською буденністю виведених людей і подій.
Звертання й відступи Олени Пчілки дещо скромніші й стриманіші, вони не виходять за окреслене автором коло проблем — розпові сти, що трапилось з цими артишоками в одному панському домі. Далі йде детальний опис цього «панського» дому та його мешканців. Як виявилось, він тільки зовнішньо панський, і його мешканці, пани Свойські, давно втратили обов'язковий для панського статусу атри-
278
бут: гроші і маєток. Ще батько пані Свойської за борги заставив маєток у земельному банку, а чоловік, дещо облагородивши його, перезаставив його у дворянському банку. Косметичного ремонту ви стачило ненадовго: «Будинок облупився самим непанським спосо бом, — іронічно зауважує автор-оповідач... » Зоставшись у розвале ному маєтку, без грошей, без найменшого ентузіазму до праці, пани Свойські всю свою надію покладали на єдиний і значний «капі тал» — свою доньку-красуню панну Олімпіаду Аркадіївну, котра в разі вдалого фінансового повороту може ощасливити всю родину.
На жаль, багаті женихи перевелися, а зі знатних родин, «що насилу самі держалися на тих «облагороджених маєтках», також дбали про вигідний фінансовий зворот. Гарна врода і знатний рід явно втрачали ціну в такі страшні кепські часи, коли збідніле дво рянство мусило дати місце «елементу прийшлому, так званій ари стократії грошей» [304].
Представнику якраз такої «аристократії грошей» вирішило панство Свойських віддати свій безцінний скарб — Олімпію. Без особливої радості, бо жених, мало того, що був син купця з Московії, «звізд з неба не хватав», ледве вмів підписатися, та й зовнішністю не відзначався: «рижий детина», «плебейська червоність лиця, та пеле хата голова, та дебелість і незугарність, та несквапність і в роз мові— не для салонів те все!» [302], та й прізвищем Бог покарав — Хомутовников. Не інакше, як його рід торгував хомутами. І це най більше дошкуляло матінку Олімпії. На хвилину забула за його ве личезний капітал, за маєток з прекрасним, справжнім панським до мом, за незчисленні землі, придбані в розорених дворян і мужиків, що помандрували на Сибір, і дала волю словам, забувшись за при сутність доньки: «Уже іменно Хомутовников — страхіття якесь! Просто опудало, штурпак, і більш нічого!.. Неможливий».
Але й за таким женихом влаштоване справжнє полювання, що закінчилось повним фіаско через надмірні старання панів Свойських. Подані на обід-сватання артишоки, що мали вразити жениха вишу каністю панського смаку господарів дому, сват сприйняв як піднесе ний жениху гарбуз «по-панськи», тобто відмову. Отже, фінансова угода не відбулася. Хомутовникова «захомутала» пані Наська для своєї доньки.
Розповідаючи про комічно-сумну історію панства Свойських, Олена Пчілка акцентувала на найбільш характерній особливості дворянст ва її часу — розорення. Воно кидає зловісну тінь на всі сторони дворянського існування — від кухні і туалету до любові і шлюбу. Дворяни викручуються, фальшують, брешуть, поводяться підступно, підло й жорстоко заради матеріальних інтересів. Кохання, шлюб — ці інтимно-особисті людські стосунки стали предметом публічного торгу. Найтрагічнішим є те, що в свідомості жодного з героїв, вклю чаючи й Олімпію, й натяку немає на інший, «нормальний» погляд на
279
ці вкрай потворні явища. Олімпія вважає себе нещасливою не тому, що вона могла стати жертвою шлюбу з чоловіком, за душею якого нічого, крім багатства, не було, а тому, що не стала нею:
«Ви, ви зробили мене нещасною! — кинула Олімпія матері, вернувшись до салону. І сльози знов полилися з очей вродливиці-панночки... » [332].
Трагедію моральної деградації молодшого покоління дворян Олена Пчілка майстерно використала як засіб іронічних контрастних спів-ставлень. Довідавшись про одруження Хомутовникова з Сонькою Наською, Олімпія відчула в серці великий жаль. Квітник, садок ще більше роз'ятрюють «болячу виразку в її серці». В пам'яті спли вають розмови з Хомутовниковим, коли він приїздив просити її руки;
«На самоті з нею він уже не так почував себе зв'язаним, говорив більше; правда, вкидав страхітні слова: «оченно-с», «чего-с»? [...] Рука була против на, мокра (панночка мусила навіть нишком обтерти собі долоню), але Хому-товников почав казати, що [...] він засадить такими квітками все місце коло будинку, весь чисто садок!» [331—332].
Олені Пчілці надзвичайно точно вдалося відтворити думки дівчи ни, їх парадоксальну до неможливого суть. Письменниця виявила особ ливу майстерність у дослідженні глибоких таємниць душі Олімпії, «темних» інстинктів і підсвідомих імпульсів життя героїні. Авторка відобразила багатошаровість людської свідомості, значення її ролі й аспектів впливу на свідоме; сам процес перебігу одночасно на різних рівнях сокровенних і невловимих душевних порухів; «механізм» ви никнення асоціацій. Олена Пчілка зуміла відтворити думки й почуття Олімпії, минулі й сьогоднішні, їх взаємодію і вплив спогаду на поведінку теперішню. «Покинута наречена» згадує такі деталі поведінки, окремі фрази «втраченого нареченого», які мусили б викликати щонайменше огиду, а отже, заспокоєння і радість, що «таке сміття, таке дрантя» не стало її чоловіком. Ведмежа незграбність, примітивність, обмеже ність, гидка спотіла рука, напомаджене волосся і страшний запах помади Хомутовникова втрачають зразу ж своє значення і всякий інте рес, оскільки увага панночки зосереджується на іншому: на перспек тиві вийти заміж і стати багатою. Негативні емоції від дотику рук нівелюються обіцянкою Хомутовникова обсадити весь садок коло будин ку рожами для неї; «крутий дух» його помади вивітрюється вмить, коли «Хомутовников, нахиляючись до неї, питався, як би вона пора дила йому убрати покої, яким шовком покрити мебель?» [332].
І все це втрачено назавжди. Усвідомлення того, що на тих шовкових меблях сидітиме Сонька-«гергепа», і на четвірці вороних їздитиме також вона, перенести неможливо: «Лихі сльози пекучими краплями бризнули з очей Лімпочки. Боже мій! Через що вона останеться тепер нещасною навіки?! Через маму, через її прокляті артишоки!» [там самої
В оповіданні «Артишоки» Олена Пчілка показала, що суспільство, в якому живуть герої Свойські і Наські, — ненормальне, вороже
280
людині. Всі поняття тут ніби перевернуті з ніг на голову. Те, що в цьому товаристві називають добрим тоном, насправді — обивательськи претензійна банальність. Співставляючи таких людей, як пани Свойські та Наські з купецьким сином Хомутовниковим — представником «аристократії грошей», Олена Пчілка підводить читача до переко нання, що їхня сутність однакова — потворна, порожня і нещасна. Критика Олени Пчілки була тим більше гострішою і нещадною, що, згідно з її переконанням, не дивлячись на віки рабства, народ мо рально в більшості випадків стояв незмірно вище від здеградовано-го панства.
Авторка оповідання підводить до висновку, що для її сучасників любов, одруження, щастя — ніщо перед комфортом. Аристократи за походженням і статусом у суспільстві, Свойські і Наські в дійсності аферисти духу і моралі. Обидві панські родини не гребують ніякими аферами — аж до продажу дочок-красунь, — щоб жити, як вони звикли, на широку ногу за рахунок капіталів зятя.
Власне в народі Олена Пчілка бачила втілення кращих якостей нації. Любов до нього надихнула письменницю на створення таких оповідань, як «Збентежена вечеря», «Пожди, бабо, нових правів», «Півтора оселедця» та ін.
Картини селянського життя, змальовані Оленою Пчілкою, роз повідали про проникнення капіталістичних відносин і пов'язану з ним диференціацію селянства; про нові явища в житті українського суспільства, розорення селянства; соціальну й національну прірву між селянами і здеморалізованим панством, яке пристало до панів ної нації (російської), забуло свої звичаї, мову, традицію і, мовби змагаючись з колонізаторами, глумилось над своїм власним народом.
На відміну від своїх попередників і сучасників Олена Пчілка по-своєму трактує селянську проблему, піддаючи критиці українське панство не за багатство і розкіш, не за чини і високі посади, яких не могло мати селянство, а за відчуженість і зраду; за миршавість, анемічність, дегенератство, плебейство і прислужництво чужинцям. Відмежувавшись від рідного народу, відмовившись від рідної мови і традицій, вони стали смішними в очах вищого світу й огидними в очах народу. Доля жорстоко мститься таким покручам. Згадаймо Раїсу («Товаришки»), яка не хотіла знати ні свого народу, ні його звичаїв, ні його натури, бо «що може дать мені се розпізнавання?! Кожен індивід з того народу, по-моєму, може не більше викликать інтере су, як інша ростина! Живе часто ростинним життям!» [160]; пані Маню («Біла кицька») з її відразою до хохлаччини і хохлів; пані Свой-ську, незнання «мужицьких забобонів» якої коштувало їй вигідного жениха. «Не заважає всякі звичаї знати та й пам'ятати про них, не цвіркати людям у очі!» [328], — урезонює її чоловік, та надто пізно.
Поглумилися над звичаями пани з оповідання «Збентежена вече ря» (1906), створеного як відгук на селянські заворушення 1905 року.
281
Сюжет оповідання позбавлений навмисних старань авторки заінт ригувати читача. Події розвиваються в строгому і логічному зв'язку, без часового переміщення, пропусків, замовчування. Природність, простота і внутрішня логіка розвитку в досягненні відтворення види мого психологічного парадоксу.
Початок оповідання (експозиція) не віщувала ніякого ексцесу. На Святий Вечір, як годиться за звичаєм, Оксеня Павленко посилає сина з вечерею до хрещених батьків: молодої пані і селянина Свирида Шкуратенка.
На заперечення чоловіка Оксеня відповідає беззаперечним аргу ментом: звичаю треба додержуватись усім, включаючи і панів:
«Коли по-людськи, то по-людськи! Коли звичай, то звичай!.. » [335].
Вечеря для «хрещених» — два горщики з кутею і два з узваром, поставлені в кошик поміж сінцем, прикриті зверху хустиною і з усними настановами матері вручені Омелькові. Хлопчик вперше вико нує таке важливе і зовсім, як виявилося, не таке легке доручення. Далі події розвиваються в природній послідовності. Омелько прийшов у панський дім, стійко витримав реакцію челяді на таке диво (зди вування ключниці, співчуття Лаврентія, сміх Маньки), подолав своє збентеження від побаченого (багато світла, багато панів; їх глузливі репліки), в думці оцінивши присутніх, заспокоївся і гідно, по-до-рослому, вів розмову з панами про свого хрещеного, який сидить у холодній за участь у розгромі графської економії:
«— Ну, братику, — провадив своє пан офіцер, — неси ж ти вечерю своєму хрещеному батькові та скажи йому, що як буде він заглядать у І панські економії, то я його так похрещу нагайкою, що буде він повік знать!.. — Е, ви мого хрещеного батька не подужаєте: вони здорові. Оце на ярмарку десятник хотів їх бить, так вони як дали йому по пиці, то він і 1 перекинувся! А потім ще й дрючком наклали, а дрючок у їх добрий, із свидини. Прощавайте! — По сій мові Омелько вийшов» [342].
Далі подія розгортається так само закономірно, але швидше. Омель ко приніс вечерю батькові у волость, оглянув його «хату» — темну, з брудними стінами, обвиту павутинням, — якусь порожню і страшну. Жарти батька Свирида не ввели в оману похресника. Він покинув хрещеного в тій поганій хаті самого, відчуваючи великий жаль.
Повертаючись додому попри панське дворище, Омелькові захоті лося глянути, що відбувається там усередині освітленого будинку, як вони вечеряють, і став мимовільним свідком глуму панства над вечерею, так дбайливо приготовленою матір'ю. Його благородна душа не могла витримати. З усієї сили він кидає у вікно подарований йому панею п'ятак:
«Щось мелькнуло перед очима, свиснуло, брязнуло, вибило чарку з рук офіцера [...]. А тут знов — грюк! Брязь! Полетіла шибка з вікна. Тут уже всі кинулись з-за стола врозтіч!
282
— Стріляють!.. Б'ють! Рятуйте! ■— репетувала гостя, пані-поміщиця, біжу-чи до слуг.
Інші кинулись у другий бік — у світлицю.
Бабушка випорсалася з свого крісла після всіх, зачепила, вилізаючи, край скатерті і звалила додолу скілька тарілок та чарок — так все й бряз нуло» [348].
Особливістю порушеної в оповіданні теми є дедалі глибше засвою вання письменницею суті народного світобачення, більш чітке відтво рення пробудженої самосвідомості народу, розуміння свого права на місце в житті, на недоторканність своєї гідності. її селяни-герої — це не ті затуркані й покірні раби, якими звикли помітувати всякі людські п'явки. Вони не плачуть від безсилля і бідності, не мовчать при спробі принизити їх людську гідність. «Люди розумнішають... До іншого додумуються!.. От і з паном все тепер іншу раду дають!» — говорить Хведір Павленко, твердо переконаний, що пані не потре бує мужицької вечері.
Селянин, нарешті, перестав боятися панів. Доведений до відчаю, він безстрашно шукає правду доступними йому засобами, часом надто радикальними (погромами панських економій), наганяючи страх на панів. Той страх невидимо присутній в оповіданні; ним перейняті господарі дому і їхні гості-сусіди — Олександра Іванівна та Іван Олександрович, які не зважились святкувати у своєму селі: «Мото рошно якось було!»; пан поміщик, гість, відчув небезпеку після слів дитини: «Ах, усюди однаково! — зітхнувши одмовила пані гостя»; слідчий і козак-офіцер, що випадково повернули погрітися з розправи над селянами; їх «войовничість» зникає зразу ж, при найменшій загрозі, навіть коли вона з'являється в їхній хворій уяві.
Олена Пчілка виявила блискучу майстерність в удосконаленні структури оповідання. З геніальною чутливістю врахувала нові віяння, пов'язані з реформою малого жанру не тільки в українській літерату рі. До мінімуму зведена передісторія, прямі портретні характеристики персонажів; письменниця майже відмовилась від розгорнутих побуто вих і пейзажних описів; значно збагатила засоби передачі авторської позиції; помітно підвищила смислове навантаження художньої деталі; вирішальну і конструктивну роль надала авторському монологові (замість внутрішнього), який вбирає всі елементи; оцінка створеній картині життя виникає зсередини, голос автора мовби розчиняється в самій системі картини відтвореної дійсності. Універсальна роль в оповіданні належить улюбленому, часто використовуваному Оле ною Пчілкою засобу контрасту: на композиційному рівні (розділи оповідання чергують місце події: хата Хведора Павленка — І розділ; панів — II розділ; у волості — III розділ; хата панів — IV розділ; хата Хведора Павленка — V розділ); образному (майже кожний головний персонаж має свого антипода: баба Явдоха — бабушка Клавдія Платонівна, тато і мати Омелька — пан, пані; хрещений
283
батько — хрещена мати); ідейному (полярно протилежні погляди на життя, на традиції, на мову, на людей).
Відповідно до цього Олена Пчілка надавала більшого значення в кожному окремому випадку особливій, оригінальній точці зору на світ, на самих себе як головних, так і другорядних персонажів. Тому уяву про того чи іншого героя читач має в більшості випадків з пе-1 рехресного, колективного погляду на нього інших людей. Сміх офіцера викликав в Омелька асоціацію з конем Гнідим, а слідчий з тоненьки ми ніжками у вузьких сивеньких штанцях смішив Омелька:
«Яке воно миршаве, — думав Омелько. — А що то воно таке на голові у тієї гладкої пані? Якась кучма, мовби ціле ягня... » [341].
Для офіцера Омелько — «дурник», «каналія», «щеня»; для поміщика- ■ гостя — «порося»; для хрещеного ■— «синок», «братик», а мати «оглядала та обсмикувала хлопчика, ще й волосся пригладила, як шапчину надівав, і в личко заглянула, ще раз потішилася круглим видочком та карими очками свого одиначка... А далі не втерпіла, ще й за ворота провела; чутно було, як гукнула: «Гляди ж, Омелечку, гляди!.. » [336].
Різні точки зору персонажів не тільки помагають глибше і всебіч-ніше пізнати героїв, простежити за їх життям і поведінкою, а й сприя ють розумінню суспільства, до якого вони належать. Завдяки різним поглядам на Омелька, його поведінку і вчинки, мову Олені Пчілці вда лося створити цікавий, один з найкращих в українській літературі образ хлопчика-бунтівника, вихованого на здорових моральних заса дах, з чистою душею і почуттям власної гідності. Він ще маленький, але його обіцянці («я їх ще й битиму, як виросту!») можна вірити. Такі, як він, зуміють захистити себе від «миршавих», «смішних» кривд-ників-панів. «Погорда Омелька до того панства, — писав Д. Донцов, — це не звичайна у нас ненависть хирлявих, звихнених заздрісників до сильних, а погорда раси, певної своєї здоровості, вищості моральної, до збанкрутованої кляси, готової вже до уступлення. Ненависть не здолу вгору, а згори в діл. Відношення письменниці до соціяльно-покривдженого — не розчулений жаль до нього, а симпатія з ним за відвагу його, того хлопця, який мститься за зневагу, шпурляючи назад панам, крізь збиту шибу, отриманого у Свят Вечір п'ятака... За цей жест і любить вона того свого Омелька, не за його лахи і кривду»1.
Такі, як Омелько, дочекаються «правди на світі», виборонять її. Цієї правди чекають всі, особливо в час, коли «старі права кончились, а нові ще не вийшли... » (оповідання «Пожди, бабо, нових правів» (1906). Історія баби Марини — це сумне оповідання про повне безправ'я бідної людини, про необхідність радикальної зміни існуючого стану речей. Цих перемін чекає баба Марина (народ) і автор-оповідач (інтелі генція), що підтверджує фінал твору: «Ох, чи скоро ж то баба Мари на діждеться тих нових правів та й ми разом з нею?» [357].
'Донцов Д. Мати Лесі Ураїнки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 159.
284
т
Піднявшись над стильовими формами усної народної мови, зара ди більш тісного контакту з широким демократичним читачем, Оле на Пчілка звертається до нього, але звертається своєрідно, створю ючи лише ілюзію бесіди завдяки оціночній позиції автора, що постійно нагадує про себе в художньому тексті.
Олена Пчілка у своїх оповіданнях і повістях була особливо уважна до соціально-моральних запитів часу, до суспільно-естетичних пошу ків сучасності. її творча практика 1880—1890 років сприяла виявленню великих можливостей малого жанру в порушенні загальнолюдських проблем. Нові шляхи, межі відкрила вона і в художньому дослі дженні того потаємного зв'язку особистого, незначного, випадкового і скороминущого із загальним і важливим, що є в житті кожної лю дини, розширюючи часові, історичні й соціально-просторові місткості жанру повісті й оповідання. «Олена Пчілка — чудовий стиліст, — оцінює її творчість блискучий письменник і літературознавець Ва лерій Шевчук, — вона вміє майстерно ліпити людські характери, вона вміє цікаво й докладно будувати розповідь, архітектоніка опові дань у неї непогана, хоч і не скрізь. Однак і через 90 років, які ми нули з часу написання тих творів, вони читаються свіжо, а це нема лий факт, коли згадаємо, як часто безнадійно старіють твори навіть десятилітньої давності»1.
Творчий шлях Олени Пчілки переконливо свідчить про те, що лише тоді, коли художник віддає свій талант справі служіння наро ду, його змаганням і сподіванням, талант росте і квітне. Творчість Олени Пчілки відіграла значну роль у національно-визвольній бо ротьбі українського народу.
Вилучена тоталітарним режимом, художня спадщина Олени Пчілки повертається знову до читача. Завдання істориків літератури, всієї української громадськості зібрати, систематизувати, видати і вивчити багатогранну спадщину письменниці і віддати їй належне місце в пантеоні кращих синів і дочок України.
Список рекомендованої літератури
Денисюк 1., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. — Л., 1999.
Донцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. —
Л., 1991. Драгоманов М. Автобиографические заметки // Літературно-публіцистичні праці:
В 2 т. — К, 1970. — Т. 1.
Одарченко П. Українська література: 36. вибр. статей. — К., 1995. Пчілка Олена. Автобіографія // Твори. — X., 1930. Пчілка Олена. Твори. — К., 1988. Русова Софія. Спогади. — К., 1996. Чикаленко Є. X. Щоденник. — Л., 1930.
'Вітчизна. — 1972. — Ч. 7. — С. 209.