Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Національний авіаційний університет
О.М. Ложачевська
МІЖНАРОДНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Конспект лекцій
Київ 2008
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Національний авіаційний університет
О.М. Ложачевська
МІЖНАРОДНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Конспект лекцій
Київ 2008
УДК 658(100)(042.4)
ББК У298.2я7
Л 71
Рецензенти:
Є.М. Сич – докт. екон. наук, професор кафедри економіки підприємств транспорту Державного економіко-технологічного університету транспорту.
О.Є. Бабина - канд. екон. наук, професор кафедри економіки та менеджменту Київської державної академії водного т9ранспорту ім. гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
В.М. Загорулько – докт. екон. наук, професор кафедри маркетингу та ресурсозабезпечення Національного авіаційного університету.
Затверджено на засіданні науково-методично-редакційною радою Інституту економіки та менеджменту НАУ (протокол № від 2008р.)
Л 71 Міжнародний менеджмент: конспект лекцій / Автор: Ложачевська О.М. – К.: НАУ, 2008. – 80 с.
Містить основні поняття дисципліни "Міжнародний менеджмент". Викладено сутність та особливості розвитку міжнародного бізнесу, визначені основні форми та розкриті особливості менеджменту інтегрованих корпоративних структур з урахуванням національних стереотипів поведінки.
Для студентів спеціальностей 8.050103 "Міжнародна економіка", 8.050104 "Фінанси", 8.050107 "Економіка підприємства".
УДК 658(100)(042.4)
ББК 298.2я7
© Ложачевська О.М., 2008
Навчальна дисципліна "Міжнародний менеджмент" є складовою підготовки фахівців до практичної діяльності з напряму "Економіка і підприємництво" і спирається на набуті знання під час вивчення дисциплін "Міжнародна економіка", "Менеджмент", "Менеджмент персоналу", "Міжнародні ринки", "Міжнародна торгівля", "Транснаціональні корпорації", "Стратегічне управління", "Економіка зарубіжних країн" та інших фундаментальних та професійно-орієнтованих дисциплін, у яких глибше вивчається окремі проблеми міжнародної економіки.
Основною метою навчальної дисципліни "Міжнародний менеджмент" є розкриття перспектив розвитку міжнародного менеджменту, його ролі в функціонуванні та розвитку транснаціональних корпорацій, пошук нових форм і методів управління та формування міжнародних стратегій в умовах ринкової економіки.
Головна задача вивчення дисципліни "Міжнародний менеджмент" - засвоєння загальних основ управління діяльністю компаній в сучасних умовах розвитку міжнародного бізнесу, вибір методів формування міжнародних стратегій організаційного та економічного розвитку транснаціональних корпорацій.
На базі здобутих знань з дисципліни "Міжнародний менеджмент" фахівець у своїй професійній діяльності може вирішувати компетентно такі професійні завдання щодо:
- сутності концепцій, розвитку та періодизації міжнародного бізнесу;
- особливостей розвитку та структур міжнародного менеджменту;
- формування стратегій виходу українських фірм на зовнішній ринок та ролі функції міжнародного менеджменту;
- сутності форм транснаціональних компаній та фінансово-промислових груп США, Німеччини, Японії, Південної Кореї, Росії тощо;
- організаційно-правових форм бізнесу в Україні та за кордоном;
- особливостей технології міжнародного менеджменту та планування міжнародних НДДКР.
У результаті засвоєння навчального матеріалу навчального модуля №1 „Міжнародний бізнес” студент повинен:
Знати:
Вміти:
План
Бізнес, як категорія ринкової економіки, являє собою систему зв’язків між економічними суб’єктами (підприємствами, компаніями, банками тощо) у процесі виробництва, розподілу, обміну товарами, послугами, капіталом. На певному етапі розвитку ринкової економіки бізнес починає виходити за національні межі.
Міжнародний бізнес – це підприємницька діяльність того або іншого суб’єкта у двох і більше країнах. Мета міжнародного бізнесу, як і національного – прибуток, а власне стабілізація або збільшення обсягу і норми прибутку, тобто підвищення рентабельності.
В історії розвитку міжнародного бізнесу виділяються три основних об’єкти економічної інтернаціоналізації, глобалізації:
1. Сфера обміну результатами виробництва, або міжнародна торгівля.
2. Сфера обміну факторами виробництва (світові ринки капіталів, праці, технологій).
3. Сфера власне процесу виробництва.
Радикальні зміни, що відбуваються в останні десятиріччя у сфері міжнародної економічної взаємодії, зумовили появу нової для економічної науки галузі знань - міжнародного менеджменту. Дана галузь знань поки ще не достатньо визначена. У множині конкуруючих ідей щодо сутності й предмету міжнародного менеджменту заслуговують на увагу як ті, що визначають його як "продовження" менеджменту "звичайного" в міжнародній сфері, так і ті, що розглядають його як "управління транснаціональними компаніями".
Міжнародний менеджмент – це система методів управління, спрямованих на формування, утримання, розвиток і використання конкурентних переваг у різних країнах з метою підвищення ефективності (рентабельності, якості виробництва, зниження витрат і максимізації прибутку), стабільності, зміцнення і розширення позицій міжнародних компаній на світовому ринку.
Ціль даної теми курсу - розкрити сутність і роль міжнародного менеджменту як парадигми управління сучасним міжнародним бізнесом, тобто як сукупності ідей і методів пояснення сутності явища, чинників розвитку та сфери його існування, а також визначити базу знань і ділові якості міжнародного менеджера, професійна компетентність якого дуже часто стає вирішальним чинником успіху в цій сфері бізнесу.
Виокремлення міжнародного менеджменту у спеціальну галузь наукових знань є наслідком дії чинників, які поділяються на дві групи. Перша включає до себе чинники, що характеризують зовнішнє середовище, в якому здійснюється трансгранична взаємодія національно оформлених економічних суб'єктів. Специфічність цих чинників (environment factors) у міжнародному економічному просторі настільки глибока й фундаментальна, що породжує нові риси й якості у всій системі управління бізнесом, пов'язаним з перетинанням митних кордонів країн. Друга група складається з чинників, які є внутрішніми і контрольованими підприємством (intrafirm factors), але правління якими також вимагає певної модифікації традиційних засобів, прийомів та рішень. Серед чинників першої групи слід, передусім, вказати на такі як зростання економічної взаємозалежності суб'єктів світового ринку, прискорення глобалізації продуктових та фінансових ринків, посилення конкуренції та ролі технологічних перетворень у структурі джерел конкурентоспроможності, існування податкової законодавчої, соціокультурної "асиметрії" між країнами тощо. А до факторів внутрішнього середовища належать операційні активи та топ-характеристики підприємства, персонал та рівень його професіоналізму й пізнавальної мобільності.
Сукупною дією цих екзогенних та ендогенних факторів міжнародної економічної діяльності зумовлено виокремлення й швидкий розвиток міжнародного менеджменту як менеджменту міжнародного бізнесу. Цей підхід власне й визначає сутність міжнародного менеджменту як системи знань про принципи, методи й технологію управління міжнародним бізнесом. Сутність даного визначення відображають слова "міжнародний" та "бізнес". До проблем міжнародного менеджменту відносяться, передусім, проблеми, що виникають за трансграничної економічної діяльності суб'єктів і охоплюють як концептуальні (науково-теоретичні) основи останньої, так і операціональні (практичні) її засоби й інструменти.
Концептуальні основи міжнародного менеджменту включають до себе поняття, концепції й методологію, які лежать в основі менеджменту як формальної дисципліни, а також такої науки як міжнародна економіка та її функціональні напрями.
До операційних (практичних) засобів й прийомів міжнародного менеджменту належать інструменти й процеси, сукупне використання яких сприяє досягненню цілей управління міжнародним бізнесом. У широкому аспекті серед цих інструментів слід відзначити, передусім, організаційні структури управління, курси валют, ф'ючерси, опціони, свопи й інші фінансові інструменти. Серед процесів слід назвати такі як конкуренція, планування, організація, прийняття рішень, інновації й інші. Комбінація та координація цих інструментів і процесів у просторі й часі сприяють досягненню синергетичних переваг та підвищенню ефективності управління міжнародним бізнесом у цілому.
Ефективність міжнародного менеджменту, всього міжнародного бізнесу значною мірою визначає досвід менеджерів.
Менеджер - це особа, яка організує роботу компанії, підрозділу, відділу тощо на підставі сучасних методів управління. Важливо звернути увагу на те, що менеджер - це не просто економіст, юрист або інженер, що займається питаннями управління за своїми службовими обов'язками, а представник особливої професії, який має необхідну суму знань про принципи, методи, норми управління, володіє стандартами відповідної професійної поведінки.
У своїй діяльності менеджери міжнародного бізнесу керуються певними принципами. Слід зазначити, що знання таких принципів передбачає не просто ознайомлення з відповідною літературою або застосування окремих модних технологій. Знання в даному випадку - це уявлення про цілісну систему і про те, яке місце в ній посідає кожний принцип, а також зіставлення власного розуміння з авторитетним джерелом.
Серед принципів сучасного міжнародного менеджменту виділяються наступні.
1. Глобальний підхід до управління міжнародним бізнесом. Особлива роль тут належить системі розподілу цілей, функцій і завдань менеджменту з точки зору географічної і галузевої спрямованості міжнародного бізнесу. Багато менеджерів не мають досвіду міжнародних, а тим більше глобальних операцій, що робить їх нездатними реально оцінювати зусилля і фактори для прийняття ефективних рішень. Цей недолік посилюється відсутністю управлінських процесів, заснованих на досвіді інших. Саме тому міжнародні корпорації формують відповідні механізми оптимізації системи управління міжнародним бізнесом. Одним із таких механізмів в умовах економічної глобалізації є міжнародний аутсорсінг. З посиленням економічної глобальної конкуренції гасло "хто більше заробить" в бізнес-стратегії міжнародної корпорації доповнюється гаслом "хто більше заощадить". В сучасних умовах виникають і широко використовуються нові можливості (методи для економії і відповідно підвищення ефективності міжнародного бізнесу. Йдеться, по-перше, про транснаціоналізацію більшої чи меншої частини виробництва до країн, де існують певні переваги (дешевша робоча сила, більш високий рівень технологій тощо); по-друге, про транснаціоналізацію до інших країн систем забезпечення бізнес-процесів (документування, забезпечення і супроводження угод, ділова комунікація тощо).
2. Обов'язкове складання певної бізнес-моделі. Світова практика свідчить, що постійна гонка за негайним результатом впливає на здатність менеджерів оперувати довгостроковими категоріями. Наявність діючої бізнес-моделі необхідна для того, щоб переконати скептично налаштованих інвесторів.
3. Здійснення контролю в сфері міжнародного бізнесу. В практиці міжнародного менеджменту широко використовуються чотири основних види системи контролю: особистий контроль, бюрократичний контроль, контроль за результатами і культурний контроль.
4. Адекватне застосування принципів менеджменту. Адекватність в даному випадку дозволяє розвивати такі унікальні риси міжнародного бізнесу, як:
- управління, що ґрунтується на довірі, яке веде до стабільності в компанії, посилює почуття корпоративної спільності, служить основою для раціональної системи найму і використання певних категорій кадрів;
- управління знаннями за принципом "з центру-догори-на-низ", що дозволяє уникнути інформаційного перевантаження топ-менеджменту, оскільки догори надходить лише третина всієї інформації, яка надходить до компанії ззовні;
- тотальне управління якістю, де від менеджера вимагається значно більше, ніж вміння впливати на підлеглого зарплатою, похвалою або осудженням. Менеджер повинен побудувати свою роботу так, щоб підлеглі отримували задоволення від своєї роботи.
При цьому дуже важливо, щоб менеджер постійно підвищував свої знання, ерудицію. Звідси виникає необхідність кількісної оцінки менеджменту
В міжнародному менеджменті розрізняють чотири концепції:
1) етноцентрична концепція;
2) поліцентрична концепція;
3) регіоцентрична концепція;
4) геоцентрична концепція.
Зміст етноцентричної концепції управління полягає в орієнтації міжнародної корпорації на використання методів і принципів управління в країні базування. А тому в рамках корпорації використовується єдиний стиль (єдина політика) управління у всіх державах, де є підрозділи даної міжнародної компанії.
Поліцентрична концепція міжнародного менеджменту виходить з того, що умови бізнесу в державах базування структурних підрозділів корпорації відмінні від умов у країні місцезнаходження штаб-квартири міжнародної компанії, і використання стилю управління, характерного для головної (материнської) компанії, можливо лише з великими втратами. Тому в закордонних підрозділах міжнародної компанії стиль управління пристосовують до місцевих умов.
Регіоцентрична концепція міжнародного менеджменту базується на положенні про те, що не тільки окремі економічні регіони (такі, наприклад, як ЄС, НАФТА тощо), але й увесь світ є однорідним ринком, і регіональна інтеграція супроводжується збереженням базових стилів менеджменту.
Геоцентрична концепція міжнародного менеджменту полягає в тому, що оптимальна підприємницька діяльність корпорацій у різних країнах можлива лише завдяки одночасному використанню переваг стандартизації і пристосування. Головна компанія і її закордонні підрозділи в цьому випадку не можуть більше розглядатися як незалежні підприємницькі структури, а мають бути пов'язані між собою як складові частини глобально орієнтованої мережі поділу праці, спеціалізації. Тому незалежно від відповідних умов країни, у якій функціонують структурні підрозділи компанії використовується така стратегія управління, що максимізує глобальну ефективність міжнародної корпорації.
Менеджмент міжнародних корпорацій в сучасних умовах спрямований на підвищення рівня глобалізації бізнесу. Цьому можуть сприяти різні фактори, передусім впровадження технологічних інновацій; зниження виробничих затрат; висока надійність та якість продукції, що випускається і реалізується на світових ринках. Раціональне поєднання усіх існуючих факторів глобалізації з цілями і завданнями міжнародних корпорацій забезпечують різні моделі міжнародного менеджменту.
Історія розвитку міжнародного бізнесу, специфіка галузей, у яких здійснюють свою діяльність міжнародні корпорації, принципи організаційного проектування, стратегія діяльності впливають на формування особливостей управління міжнародною корпорацією.
На сьогодні виділяють такі моделі міжнародного менеджменту:
1) інтернаціональна (міжнародна) модель;
2) мультинаціональна модель;
3) глобальна модель;
4) транснаціональна модель.
Інтернаціональна (міжнародна) модель характеризується такими особливостями:
- закордонні підрозділи використовують принципи менеджменту головної компанії;
- головне організаційне завдання полягає в переміщенні знань і "ноу-хау" в усі структурні підрозділи незалежно від місця їхнього базування, що дозволить зблизити рівень розвитку вітчизняного і закордонного бізнесу (особливо у сфері технологій і маркетингу) на зовнішні ринки (ринки інших країн, місцезнаходження підрозділів міжнародної компанії), що є менш розвинутими в порівнянні з вітчизняним щодо технології і маркетингу;
- здійснюється інтенсивний контроль і координація закордонних підрозділів материнської компанії.
Для мультинаціональної моделі міжнародного менеджменту характерно:
- закордонні підрозділи мають відносну самостійність у прийнятті управлінських рішень;
- головне організаційне завдання полягає:
а) у зміцненні місця продукції на важливих ринках;
б) у підвищенні ефективності автономно діючих закордонних підрозділів;
- координація і контроль здійснюються в основному через особливі відносини топ-менеджменту материнської компанії і менеджерів закордонних підрозділів.
Глобальна модель міжнародного менеджменту характеризується наступними особливостями:
- досягнення ефективності бізнесу базується на централізації капіталів, ресурсів і компетенцій;
- здійснюється однобічний потік товарів, кадрів і ноу-хау: від материнської компанії до закордонних підрозділів;
- фіксується незначний рівень автономії закордонних підрозділів;
- відзначається високий ступінь стандартизації виробництва, завдяки чому скорочуються його витрати, розширюються ринки збуту продукції корпорації.
Транснаціональна модель міжнародного менеджменту характеризується:
- усуненням ієрархічних відносин між головною (материнською) компанією і її закордонними підрозділами;
- імплементацією внутрішньо-організаційної мережі;
- використанням національних особливостей закордонними підрозділами у процесі реалізації стратегії корпорації.
Переваги і недоліки кожної із чотирьох моделей, розглянутих вище, представлені в табл. 1.1.
Таким чином, для інтернаціональної (міжнародної) моделі міжнародного менеджменту найбільш характерна перевага, пов'язана з можливістю перенесення надбаного досвіду на закордонні ринки.
У той же час, дана перевага поширюється тільки на певну сферу досвіду (розробка і маркетинг марочних споживчих товарів; виробництво, управління матеріалами і розробка нових товарів тощо).
Тобто одночасно виникають такі недоліки, як відсутність реагування на особливості місцевого попиту; нездатність реалізувати економію на місцезнаходженні; нездатність використовувати ефект кривої досвіду.
Іншими словами, міжнародна компанія, "експортуючи" свій досвід, не враховує особливості ринку приймаючої країни, не має можливості досягти переваг за рахунок розміщення своїх підрозділів, тому що вони керуються засадами менеджменту головної компанії і не мають можливості скористатися ефектом так званої кривої досвіду.
За мультинаціональної моделі міжнародного менеджменту відбувається пристосування до місцевих особливостей, тому що міжнародна компанія функціонує вже не в одній країні, а в багатьох державах.
Таблиця 1.1
Переваги і недоліки моделей міжнародного менеджменту
|
Модель |
Переваги |
Недоліки |
|
Інтернаціональна (міжнародна) |
Переміщення придбаного досвіду на закордонні ринки. |
Відсутність реагування на особливості місцевого попиту. Спроможність реалізувати переваги місцезнаходження. Нездатність використовувати ефект кривої досвіду. |
|
Мультина-ціональна |
Пристосування товарної пропозиції і маркетингу до місцевих особливостей. |
Нездатність реалізувати економію на місцезнаходженні. Нездатність використовувати ефект кривої досвіду. Нездатність перенести отриманий досвід на закордонні ринки. |
|
Глобальна |
Досягнення ефектів кривої досвіду. Досягнення економії за рахунок масштабів. |
Слабке реагування на особливості місцевого попиту. |
|
Транснаціональна |
Досягнення ефектів кривої досвіду. Досягнення економії за рахунок масштабів. Пристосування товарної пропозиції і маркетингу до місцевих особливостей. Одержання вигоди від глобального навчання. |
Складність впровадження, обумовлена організаційними проблемами. |
Проте такі недоліки, як нездатність реалізувати економію за місцем знаходження і використати ефект кривої досвіду, залишаються у зв'язку з пристосуванням до місцевих особливостей тільки товарної пропозиції і маркетингу, але не виробництва. Досить часто відзначається неможливість перенесення досвіду на закордонні ринки.
Глобальна модель міжнародного менеджменту сприяє використанню ефекту кривої досвіду й економії за рахунок масштабів. Однак глобальність процесів управління приводить до зниження реагування на особливості місцевого попиту через масштабність діяльності компанії.
Транснаціональна модель міжнародного менеджменту має найбільшу кількість переваг. Серед них: одержання вигоди від глобального навчання, тобто надбання досвіду всередині мережі міжнародної корпорації й обміну знаннями і технологіями між підрозділами і головною компанією.
Основний недолік транснаціональної моделі управління міжнародними корпораціями полягає в складності впровадження, що обумовлено організаційними проблемами (досить складною і широко розгалуженою організаційно-інституціональною структурою міжнародної корпорації).
Таким чином, на сучасному етапі економічної глобалізації найбільш ефективною моделлю міжнародного менеджменту є транснаціональна. Це пояснюється тим, що вона використовує переваги стандартизації і диверсифікайії в міжнародному бізнесі.
Типові концепції і моделі управління визначають стратегію, цілі й методи міжнародного менеджменту.
В умовах глобалізації світової економіки конкурентне середовище розширюється, набуває міжнародного характеру. І щоб вижити (а тим більше ефективно функціонувати) в цих умовах міжнародні корпорації розробляють стратегію функціонування. Вона значною мірою залежить від цілей, що ставить перед собою корпорація.
Цілі можуть бути різними. Важливо певним чином згрупувати (класифікувати) їх за визначеними критеріями. Виділяються наступні чотири основні групи.
Перша група включає цілі, що розрізняються за значенням: стратегічні, тактичні, оперативні.
Стратегічні цілі орієнтовані на досягнення стабільності, проникнення на той або інший світовий ринок, на досягнення першості у певній діяльності, тобто є довготривалими.
Тактичні цілі спрямовані на досягнення певних результатів на тому або іншому етапі міжнародної діяльності компанії.
Оперативні цілі пов'язані з вирішенням поточних завдань міжнародного бізнесу.
Друга група цілей відрізняється за термінами їхнього досягнення:
- короткострокові (до 1 року);
- середньострокові (від 1 до 5 років);
- довгострокові (понад 5 років).
Третя група цілей залежить від об'єкта міжнародного бізнесу і міжнародного менеджменту:
- економічні (підвищення фінансової стабільності, продуктивності виробництва, ринкової капіталізації компанії тощо);
- технологічні й науково-технічні (розширення обсягу та сфери НДДКР, освоєння виробництва нових видів продукції тощо);
- виробничі (ріст обсягу виробництва, підвищення якості, зниження собівартості);
- соціальні (створення сприятливих умов виробництва, праці, підвищення кваліфікації працівників у всіх підрозділах);
- адміністративні (зміцнення дисципліни, погодженості дій усіх підрозділів міжнародної компанії).
Четверта група цілей обумовлена певною ієрархією або взаємозалежністю внутрішньокорпоративних цілей:
- загальні цілі міжнародної корпорації;
- функціональні цілі;
- цілі власників, акціонерів;
- цілі менеджерів;
- цілі підрозділів міжнародної корпорації;
- цілі співробітників корпорації.
При цій побудові ієрархічної системи цілей міжнародного менеджменту необхідно враховувати певні вимоги, серед яких на особливу увагу заслуговують наступні:
- ціль більш низького рівня ієрархії має бути підпорядкована цілі більш високого рівня;
- ціль більш високого рівня має орієнтуватися на довший період часу;
- ціль конкретного підрозділу міжнародної корпорації має бути співвіднесена з ресурсами цього підрозділу і повноваженнями його керівника;
- з часом мотивація робітників змінюється, тому ієрархія цілей не постійна і в міру необхідності певним чином коригується.
Важливо підкреслити, що цілі повинні бути конкретними, прозорими (зрозумілими для всіх співробітників), реальними, рухливими (що змінюються зі зміною умов міжнародного бізнесу). Цілі міжнародного менеджменту визначають його завдання та вимоги до їх виконання.
Ефективність міжнародного менеджменту, а значить і міжнародного бізнесу корпорації визначається складом завдань і характером їх виконання.
До основних завдань міжнародного менеджменту відносять наступні:
- охоплення всіх ключових факторів, які пов'язані з міжнародними взаємодіями компанії. Тут необхідно звернути особливу увагу на те, що закордонні операції міжнародної компанії мають бути складовою частиною загальної діяльності корпорації, а значить, включати всі напрями і види діяльності корпорації (виробнича, комерційна, фінансова тощо);
- забезпечення можливості послідовної реалізації генеральної мети міжнародної компанії, що залежить від досягнення цілей усіх її закордонних операцій (експортно-імпортної торгівлі, виробничої, науково-дослідної діяльності тощо).
Контрольні питання для самоконтролю:
План
Для аналізу зовнішнього середовища міжнародного бізнесу використовують економічний, правовий, політичний, маркетинговий та комплексний аналіз культурного середовища.
Економічний аналіз у контексті задач міжнародного менеджменту повинен враховувати наступні основні дані:
1. Місце, що займає країна за показниками: ВНП (ВВП), темпи економічного росту, темпи росту інвестицій, зовнішньоторговельний обіг, імпорт товарів і послуг.
2. Населення країни в цілому й регіонів, динаміка, вікова структура населення.
3. Структура суспільства й питома вага окремих соціальних верств із характеристиками їх особистого й сімейного доходу, динаміка даних показників.
4. Ресурси основних видів діяльності:
- наявність ресурсів в країні й регіонах;
- вартісна оцінка;
- рівень дефіцитності.
5. Основні характеристики можливостей зв'язку (число телефонів на тисячу жителів; різновиди й ефективність роботи пошти; основні характеристики компьютерно-мережних послуг).
6. Транспортні системи.
7. Рівні оплати праці в сферах бізнесу (у розрізі основних категорій найманих робітників); прийняті в країні форми оплати праці.
8. Загальна оцінка економіки та економічних можливостей:
- конкурентів;
- постачальників;
- споживачів.
9. Основні елементи валютного регулювання в країні.
10. Основні елементи торговельних і експортно-імпортних обмежень у країні.
11. Розвиток науково-технічної й консультаційної діяльності в країні (напрямки, фірми, можливості залучення).
12. Рівень основних економічних проблем у країні (інфляція, безробіття, регіональні або галузеві депресивні явища, бідність тощо).
Що стосується правового аналізу зовнішнього середовища, то одним з найважливіших факторів, що постійно впливають на формування й розвиток міжнародного менеджменту, є міжнародне право. При цьому, якщо мова йде про відносини між державами, дана сфера правових знань відноситься до міжнародного публічного права (або до загального міжнародного права).
Питання правових відносин між окремими організаціями або громадянами, які виникають у міжнародному житті, відносяться до міжнародного приватного права. Класичне розмежування міжнародного публічного й приватного права було сформульовано ще в часи Стародавнього Рима.
Міжнародне публічне право розглядається як самостійна правова система, у той час як міжнародне приватне право, відповідно до пануючої концепції, є частиною внутрішньої правової системи кожної держави. Таким чином, норми міжнародного публічного й міжнародного приватного права служать загальній меті створення правових умов міжнародного співробітництва в різних областях. Предметом регулювання в міжнародному приватному праві є міжнародні цивільні відносини, які включають економічні, господарські, науково-технічні й культурні зв'язки. Завданням міжнародного приватного права є правове регулювання ділових зв'язків організацій і фірм різних країн.
Найважливішими джерелами міжнародного приватного права є міжнародні договори, внутрішнє законодавство держав, судова й арбітражна практика, а також звичаї. Природно, що питома вага тих або інших видів джерел міжнародного права в різних державах неоднаковий. Можливо також, що до окремих правовідносин застосовуються норми, що містяться в різних джерелах.
Розробка проектів різного роду угод (конвенцій) в області міжнародного приватного права є сферою діяльності Гаазької конференції з міжнародного приватного права, статут якої з 1955 р. поширюється на 38 держав. Постійну роботу в цій області проводять також різні міжнародні організації приватного права, Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародний морський комітет (ММК) та інші організації.
Для формування національних норм міжнародного приватного права в окремих державах велике значення має внутрішнє законодавство.
Політичний аналіз зовнішнього середовища в контексті задач міжнародного менеджменту повинен враховувати наступні основні дані:
1. Політичний режим у країні і його відносини з Україною.
2. Міждержавні (міжрегіональні, міжміські) угоди між країною й українською владою, які можуть цікавити фірму.
3. Участь країни в політичних блоках і міжнародних економічних союзах (можливий вплив на майбутній бізнес: можливості, небезпеки).
4. Політичні партії й громадські організації в Україні, що мають більш тісні контакти із владою, політичними партіями й громадськими організаціями країни.
5. Політичні лідери.
6. Основні політичні партії й найбільш впливові громадські організації в країні.
7. Основні політичні суперники, що виборюють владу в країні та їхні принципові позиції в економічних, соціальних і правових питаннях.
8. Коротка характеристика зв'язку "бізнес-політика" (фірми, партії, лідери).
9. Найближчі вибори парламенту й президента (або їхніх аналогів у країні), перспективи їхнього результату і ймовірний вплив на бізнес і на відносини з Україною.
10. Роль і вплив регіональної влади.
11. Політична обстановка в регіонах.
12. Загальна оцінка політичної стабільності в країні.
Внаслідок виконання трьох зазначених вище видів аналізу у відділах фірм, і в першу чергу - у маркетинговому, з'являється свого роду "зовнішній" фон, на якому можна більш-менш обґрунтовано робити те, що ми називаємо маркетинговим аналізом. Маркетинговий аналіз дозволяє визначитися з основними маркетинговими характеристиками майбутнього бізнесу. Даний аналіз кваліфіковані маркетологи можуть виконати, найчастіше навіть не вдаючись до допомоги зовнішніх консультантів. Знаючи результати аналізу зовнішнього середовища, менеджер приймає обґрунтовані стратегічні рішення про доцільність виходу фірми на міжнародний ринок, а в ряді випадків може досить обґрунтовано спрогнозувати й майбутню стратегію його розвитку.
Більшість теорій і моделей міжнародного бізнесу ґрунтується на уявленні, згідно з яким усі наслідки ділових рішень може бути відбито кількісно у площині підходу "витрати-результати". Вплив і наслідки культурного чиннику на результативність міжнародного бізнесу не є таким простим і лінійним.
Обґрунтування зв'язків між культурними факторами й бізнесом в сучасній літературі здійснюється в межах трьох основних підходів.
Перший підхід представляють так звані універсалісти. Їх точка зору полягає в тому, що значення культурного фактора перебільшене і, оскільки всі люди більш-менш однакові, не слід робити якісь істотні виправлення на культуру і тим більш, чекати від неї істотного приросту ефективності управління міжнародним бізнесом.
Згідно з другим підходом країни і нації розрізняються аж ніяк не культурною традицією, а головним чином - рівнем економічного розвитку. Цей підхід відомий як економіко-кластерний. Відповідно до нього міжнародний менеджер має шукати відповіді на питання ефективного управління саме в контексті порівняльного економічного розвитку приймаючої країни та країни базування.
Нарешті, третя точка зору відстоює важливу роль саме культурного чинника, вважаючи, що його вивчення і практичне використання підвищує ефективність міжнародного менеджменту. Більш того, особливості абсолютно несхожих у відношенні саме культурно-історичного розвитку країн дають найчастіше однаково високі кінцеві економічні результати, побудовані на різних моделях менеджменту.
Практика міжнародного менеджменту дозволяє виділити і сформулювати низку культурологічних проблем, які виникають у процесі міжнародної економічної діяльності і мають стати об'єктом аналізу в межах первісного вивчення культурного зовнішнього середовища та контролю в управлінських процесах.
Стереотипізація може розглядатися як свого роду похідна від неадекватного сприйняття представниками іншої нації або іншої культури, людина, власне кажучи, відмовляється від об'єктивного сприйняття й аналізу інформації, заміняючи все це свого роду національними штампами.
Складовою аналізу культурного зовнішнього середовища є дослідження національних стереотипів поведінки. У сукупності варіацій, пов'язаних з національними стереотипами поведінки, міжнародний менеджер має враховувати відмінності американського, англійського, французького та японського стереотипів поведінки.
Американський національний стереотип, головними рисами якого є:
- твердий прагматизм, орієнтація на реальну справу, що приносить користь, повага і прагнення до матеріального добробуту і заробітку грошей;
- динамізм мети: американець завжди бачить життєву, ділову, особисту й інші цілі, яких він хоче досягти, і постійно знаходиться під напругою надії щодо їх досягнення. Прогрес і постійне прагнення до відновлення ("мета - дія - досягнення - нова мета") стали свого роду ідолом, якому вклоняється вся нація;
- поважне ставлення до часу як такого, і тим більше до часу як найважливішого ділового ресурсу. Вислів "час – гроші" у цьому розумінні дуже американський за своїм змістом, оскільки тверда орієнтація на реальну справу, що обіцяє розмірний прибуток, змушує саме через цю призму дивитися на час;
- індивідуалізм і впевненість у тому, що лише ти сам можеш усе зробити для себе і відповідно - виняткова самостійність у прийнятті і реалізації рішень, так само, як і повна готовність нести за них усю необхідну відповідальність;
- дружність, відвертість і щирість, готовність до співробітництва і пошуку розумних компромісів, прагнення до одержання всієї потрібної інформації і готовність обмінюватися нею з партнерами;
- твердий поділ ділового і особистого в американській діловій практиці й у поведінці взагалі;
- патріотизм і гордість за успіхи і становище США у світі переходять у певні прояви етноцентризму: тут і особлива роль країни у світі, і доброчинність американської духовної експансії, і "зразкова" демократія, що має копіюватися всіма.
Англійський національний стереотип, головними рисами якого є:
- прагматичність, орієнтація на справу і дію, здоровий життєвий глузд. Однак в англійцях не спостерігається американської пристрасті до грошей, збільшення прибутку як головного мірила життєвих досягнень. Скоріше англієць відноситься до бізнесу, як до гри і спорту: він, природно, усіляко піклується про прибутки і гарний стан справи, але настільки ж важливе для нього і те, що називається спортивним азартом, одержанням цікавого змагання і захоплюючої гри;
- нелюбов до умоглядних проектів, за якими не стоїть реальна справа. Одна з важливих рис їх характеру - не атакувати проблему в чоло, а що називається, "обтікати" її в спробі "нащупати" рішення;
- почуття власної гідності, яке природно підводить англійця до усвідомлення необхідності дотримання етичних норм і загальноприйнятих традиційних правил, навіть якщо ці норми і правила не записані ні в яких законах;
- повага до традицій - національних, державних, сімейних і інших. Цей традиціоналізм також може приймати різні форми і, зокрема, форму відомого консерватизму, що виявляється у різних сторонах способу життя і мислення;
- певний етноцентризм, але у порівнянні з американським він істотно більш прихований, винятково коректний і, як правило, не проявляється у формах, що зачіпають національні почуття інших людей.
Французький національний стереотип, головними рисами якого є:
- інтелектуалізм, любов до мистецтва, гармонії і краси – природні властивості національного характеру французів - дуже цікаво виявилися у сфері ділового життя. Практика показує, що жодна європейська нація не займається побудовою високодосконалих планів, проектів і програм так, як французи;
- боязкість і нерішучість французів у сфері реалізації і практичного виконання на папері всього задуманого. І є цікаве пояснення цього феномена: оскільки дійсність багато в чому алогічна і нерідко ірраціональна, погано укладається в гармонічні логічні схеми і вимагає миттєвих, критичних за часом рішень, а все це категорично випадає з французького національного характеру, то таке відношення до реалізації планів і проектів і є природною реакцією дійсного француза;
- нелюбов до компромісів і більша, ніж у інших націй, схильність до конфліктів і суперечок у вирішенні різних проблем;
- розкутість, жвавість характеру, гумор, що іскриться, і спритність у неофіційній обстановці.
Японський національний стереотип. Його базовими рисами є надзвичайно продуктивне поєднання нескінченної працьовитості і терпіння японців із настільки ж нескінченним внутрішнім прагненням до краси і досконалості.
Японці – безумовні, але, як і багато в чому іншому, оригінальні традиціоналісти. Дбайливо зберігаючи все краще у своїй культурі, вони жадібно сприймають і дуже вміло адаптують кращі досягнення інших країн і націй.
Широко відомий групізм японців, тобто дисциплінованість і відданість почуттю боргу перед колективом (групою), визнання безумовного авторитету колективу, готовність приносити в жертву йому особисті статки й інтереси.
Життєві риси нації - це, насамперед, ввічливість і делікатність, крайня акуратність і охайність, природна східна відданість самовладанню й абсолютному контролю над особистою поведінкою і емоціями.
Контрольні питання для самоконтролю:
План
3.1.Інтеграційні та глобалізаційні процеси розвитку світової економіки.
3.2.Міжнародні стратегічні альянси.
3.3.Міжнародні міжорганізаційні угоди
3.4.Економічна сутність та форми транснаціональних компаній.
3.5.Фінансово-промислові групи США, Німеччини, Японії, Південної Кореї, Росії.
3.6. Інтегровані банківські структури.
3.7. Форми міжнародних стратегічних альянсів.
Однієї з основних тенденцій, що характеризують світову економіку на сучасному етапі розвитку, є глобалізація. При цьому, по-перше, зростає міждержавна й міжфірмова конкурентна боротьба за економічні ресурси й ринки збуту, по-друге відбувається поетапний розвиток міждержавних союзів країн, що створюються з метою досягнення глобальних переваг перед загальними конкурентами на світовому ринку (ЄС, НАФТА, АСЕАН тощо). Інтеграційні процеси на регіональних та міждержавному рівнях поступово призводять до ослаблення значення окремих національних економік. З іншого боку, глобалізація викликала нові стратегічні підходи в багатьох галузях.
Одночасно потужний імпульс розвитку одержує інтеграційна господарська діяльність на рівні компаній: всезростаючий рівень міжнародної конкуренції змушує компанії шукати шляхи об'єднання потенціалів і співробітництва в боротьбі за виживання, або за ринкове лідерство. Встановлення ділових партнерських відносин між компаніями різних країн і створення корпоративних структур різного ступеня інтегрованості - одна з найпоширеніших організаційних стратегій в останні десятиліття.
В межах партнерських відносин, фірми все частіше утворюють стратегічні альянси. Із середини 1980-х рр. їхня кількість у світі щорічно зростала більш, ніж на 25%. 6% всіх доходів, одержуваних 1000 найбільших корпорацій США, припадає на альянси.
Прагнення до більш глибокої інтеграції проявилося в останнє десятиліття у фірмах і банках США, Європи й Азії. До числа найбільш відомих компаній можна віднести об'єднання банківських груп Citibank і Travellers, телекомунікаційних компаній WorldCom і MCI, автогигантів Daimler і Chrysler, нафтових компаній British Petroleum і Amoco. Важливою особливістю таких угод, особливо - великомасштабних, є їх міжнародний, міжнаціональний характер, у результаті чого виникає транснаціональна кооперація.
В практиці сучасного міжнародного бізнесу вироблені різноманітні, у тому числі досить гнучкі форми корпоративної інтеграції, до числа яких відносяться:
- ліцензійний договір - використання авторського права, товарного знаку, патенту;
- спільне виробництво - виготовлення комплексного виробу або його компоненту одним із закордонних партнерів;
- контракт-менеджмент - передача одним з партнерів іншому "ноу-хау" в області менеджменту;
- франчайзинг - видача ліцензії на певну діяльність із наданням додаткової управлінської, маркетингової й технологічної підтримки;
- стратегічний альянс - формальний або неформальний союз, створюваний з метою об'єднання ресурсів для вирішення завдань реорганізації, підвищення ринкової ефективності тощо, або досягнення "ефекту масштабу", або в інших цілях;
- спільне підприємство - одна з розповсюджених форм стратегічного альянсу;
- транснаціональна компанія - найбільш "тверда" форма міжнародного співробітництва, заснована на механізмі акціонерної участі й або інших способах корпоративного контролю.
Міжнародний стратегічний альянс (МСА) являє собою відносно тривалу за часом міжорганізаційну угоду зі співробітництва, що передбачає спільне використання ресурсів і/або структур керування двох або більше самостійних організацій, розташованих у двох або більше країнах, для спільного виконання завдань, пов'язаних з корпоративною місією кожної з них.
У широкому розумінні до МСА відносяться функціональні угоди (наприклад, спільні науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки, угоди з розвитку виробництва, удосконалення продукції тощо), угоди про участь в активах, у зв’язку зі створенням нової організації (наприклад, спільні підприємства), так і без утворення нової організації (взаємний обмін акціями, придбання невеликої частки). Таким чином, МСА є функціональними структурами, заснованими на формальному або неформальному договорі. Організації-засновники здійснюють спільне керування й контроль за спільною діяльністю.
Історично міжнародним стратегічним альянсам передували національні. У той же час на шляху до створення загального ринку в країнах Європейського Союзу виникла гібридна форма міжнародних і національних альянсів. Провідні національні фірми Європи вступили в консорціуми, щоб спільно реагувати на виклики, отримані від конкурентів з США та Японії.
Стратегічне значення альянсу для учасників досягається за рахунок міжорганізаційних угод, які:
Окрім особливостей форми й структури управління всім альянсам властива певна інтеграція між партнерами - у меншому ступені, чим при поглинанні або злитті, але в більшої, ніж при простих відносинах купівлі-продажу. Саме на цій стороні альянсів акцентує увагу М. Портер, визначаючи їх як "довгострокові угоди між фірмами, що йдуть далі звичайних торговельних операцій, але не доводять справу до злиття фірм".
Міжнародні міжорганізаційні угоди, щоб їх можна було класифікувати як МСА повинні володіти наступними властивостями:
По-перше, комбінація ресурсів партнерів повинна бути спрямована на створення цінності, загальна величина якої перевищувала б цінність, створену при роздільному використанні ресурсів. Такий тип синергії розповсюджений у багатьох сучасних видах діяльності, особливо в галузях високих технологій.
Другою особливістю є те, що дві або більше організацій, об'єднані для реалізації узгоджених цілей, залишаються незалежними після формування альянсу.
По-третє, фірми-партнери спільно ділять вигоди від функціонування альянсу й здійснюють спільний контроль.
По-четверте, організації-партнери надають постійну підтримку одному або декільком стратегічним напрямкам діяльності альянсу, наприклад, розвитку технології, виробництву продукції тощо.
Відзначимо, що жоден з партнерів в альянсі не може контролювати процес прийняття стратегічних рішень з широкого кола проблем бізнесу іншим партнером (партнерами). У протилежному випадку альянс переростає в більш інтегровану форму кооперації - фінансово-промислову групу з домінуючою роллю головної компанії. Міжнародні стратегічні альянси відіграють помітну роль у життєдіяльності ключових галузей світової економіки.
Відносно висока концентрація МСА у виробництві комп'ютерів, фармацевтиці, автомобілебудуванні, аерокосмічній промисловості й сфері розваг пояснюється, зокрема, тим, що компанії шукають шляхи співробітництва з метою зниження характерних для цих галузей високих витрат із входу в галузь, високих тарифних і/або нетарифних бар'єрів, значних технологічних і операційних ризиків.
Транснаціональна компанія (ТНК) є однією з найбільш складних форм організації міжнародного бізнесу. Така компанія використовує міжнародний підхід у пошуку закордонних ринків і при розміщенні виробництва, а також комплексну глобальну філософію бізнесу, що передбачає господарську діяльність як усередині країни походження, так і за її межами. Організація, форми й структурні особливості різних ТНК можуть бути досить різноманітними. Проте можна виділити наступні основні принципи, що лежать в основі ТНК і відрізняють дану форму організації міжнародного бізнесу від інших форм міжнародного бізнесу, зокрема МСА:
Поряд з терміном "транснаціональний" для визначення бізнесу, що веде міжнародні операції у світі, часто використовують поняття "глобальний". При цьому передбачається, що менеджмент глобальної компанії:
З даної точки зору, транснаціональна компанія - це різновид холдингової компанії, що здійснює господарську діяльність на різних національних ринках і прагне через менеджерів дочірніх підрозділів адаптувати свої продукти й маркетингову стратегію до місцевих особливостей.
На сьогоднішній день ТНК, перетворившись у транснаціональні групи компаній виробничого, торговельного, фінансового й науково-дослідного профілю, не тільки залишаються опорою економіки розвинених країн, але й перетворилися в одну з головних цінностей світового господарства. ТНК перетворили світову економіку в справді міжнародне виробництво, дали імпульс розвитку науково-технічному прогресу в різних його проявах, забезпечили підвищення технічного рівня і якості продукції, ріст ефективності виробництва. Особливо варто відзначити значення ТНК із позиції вдосконалювання форм менеджменту й організації підприємства, керування його комерційним, виробничо-технологічним і кадровим потенціалом.
За рахунок міжнародної інтеграції компанії досягають різноманітних цілей, а саме:
- доступ до нових ринків, подолання державних торговельних і інвестиційних бар'єрів;
- доступ до нових джерел ресурсів - матеріальних, фінансових, трудових, технологічних, інформаційних, організаційних;
- досягнення конкурентних переваг, усунення або пом'якшення конкуренції в інтересах партнерів;
- економія за рахунок збільшення масштабів виробництва, раціоналізація виробництва, підвищення його ефективності, використання переваг вертикальної інтеграції;
- зниження ризику.
Найбільші сучасні ТНК являють собою міжнародні фінансово-промислові об'єднання, що включають у свою структуру головну компанію фінансової або виробничої орієнтації й численні пов'язані з нею системою корпоративної (акціонерної) участі дочірні й асоційовані фірми (підрозділи), що працюють у сфері промисловості, логістики, торгівлі й маркетингу, фінансів, НДДКР тощо, розташовані як в основній країні базування ТНК, так і закордоном. Таку форму інтегрованої корпоративної структури називають фінансово-промисловою групою (ФПГ).
Структура й характер діяльності інтегрованих об'єднань у різних країнах мають як схожі риси, так і помітні відмінності. Дані відмінності обумовлені конкретними історичними обставинами формування ФПГ у тій або іншій країні, особливостями законодавчого регулювання корпоративних відносин (особливо - антимонопольним законодавством), ступенем розвитку фондового ринку, роллю фінансових організацій і держави в питаннях корпоративної власності й управління.
У США фінансово-промислові групи формувалися в умовах розвиненої ринкової системи на ринку капіталу, широкого доступу як великих інвесторів, так і дрібних вкладників до фондових інструментів. Високий рівень і темпи розвитку промисловості й конкуренції: ринкове середовище дозволило корпораціям ефективно нарощувати капітал за рахунок емісії акцій. Банки ж при цьому відігравали допоміжну роль, виступаючи в ролі фінансово-розрахункових агентів і не приймаючи участі в управлінні корпораціями.
Даній ситуації сприяло антимонопольне законодавство США, що спочатку перешкоджало злиттю банківського капіталу із промисловим. Починаючи з 1970-х рр. у США відбувається поступове пом'якшення обмежень, що накладаються на роль банків при формуванні ФПГ.
У результаті чого сформувалося кілька сотень найбільших ТНК, що є основою американської економіки, причому на частку сотні провідних компаній припадає від 50 до 60% ВНП. У США склалася два основних типи ТНК у формі фінансово-промислових груп: ТНК, сформовані навколо промислової корпорації, і ТНК, сформовані навколо банку.
Структура німецької економіки ґрунтується на значній ролі банків та їхніх тісних взаємозв’язках з нефінансовим сектором (промисловість, торгівля, послуги, транспорт тощо). Виняткова роль банків визначається особливостями німецького законодавства, відповідно до якого приватні інвестори не мають доступу на фондові біржі, а купують і продають акції за допомогою посередників, в основному - банків. Незалежні дрібні акціонери через високі транзакційні витрати бажають не тримати куплені акції, а депонувати їх у банку. При цьому банк надає клієнтові корпоративну інформацію про збори акціонерів (порядок денний, рекомендації правління, пропозиції інших акціонерів щодо резолюції зборів). Більше того, більшість приватних акціонерів бажає на основі доручення передавати банку право голосування за депонованими акціями (одна з деяких є безкоштовною послугою німецьких банків).
У результаті провідні банки Німеччини (насамперед Deutsche Bank, Dresdner Bank і Commerzbank) на основі власного володіння акціями, доручень на право голосування й акцій, що належать своїм дочірнім інвестиційним компаніям, сконцентрували у своїх руках величезну частку контролю над провідними відкритими акціонерними товариствами Німеччини - більше 80% голосів на зборах представлено банками. Це дозволяє банкам ФРН обирати членів наглядової ради й призначати інших керівників підприємств, а також жорстко контролювати процес зміни статутів корпорацій.
Навколо цих банків були утворені великі горизонтально інтегровані фінансово-промислові об'єднання. На вершині ієрархії знаходиться банк, з ним зв'язана група великих промислово-торговельних компаній, навколо яких групується безліч великих і середніх фірм. Особливістю німецьких ФПГ також є досить великий ступінь участі компаній у капіталі один одного .
Крім цього у Німеччині існують і вертикально інтегровані об'єднання, ядром яких є промисловий концерн. Прикладом такої групи ФПГ є Tyssen Oppenheim, у центрі якої знаходиться концерн Tyssen, що працює в сталевій і вугільній галузях промисловості. Група сформована у вигляді двох ієрархічно вибудуваних холдингових структур. Головним банком групи є приватний банкірський будинок Oppenheim, поряд з уповноваженими представниками родини Тиссенов цей банк представлений у наглядових радах обох холдингових компаній.
Основу економіки Японії на сьогоднішній день становлять шість найбільших ФПГ: Mitsubishi, Sumitomo, Mitsui, Fuji, Dai-ichi Kangyo і Sanwa. Сукупний обсяг продажів шести груп-гігантів становить близько 15% ВНП країни.
Японські ФПГ являють собою неієрархічні структури із широким поширенням перехресного володіння акціями (взаємна участь). Основною ланкою японської групи компаній, ядром, навколо якого сформована структура, є один з основних банків. Група також містить у собі велику торгівельну компанію ("торгівельний дім"), страхову й інвестиційну компанію. Виробничі підприємства також зв'язані взаємною участю в капіталі один одного, а також специфічним фінансуванням за участю головного банку групи ("кейрецу-фінансування").
Дана корпоративна структура управління японських ФПГ склалася в процесі реконструкції економіки після закінчення Другої світової війни, при цьому пріоритетний розвиток одержала банківська система. Також, винятково велика була роль держави, що направила через основні банки довгострокові фінансові ресурси для відновлення й розвитку промислового потенціалу.
Для Південної Кореї характерний високий ступінь монополізації економіки, при цьому основу становлять найбільші ФПГ, такі як: Samsung, Daewoo, LG тощо. Корейські групи нагадують за своєю структурою японські холдингові компанії "дзайбацу", що існували до Другої світової війни: вони представляють собою ієрархічні піраміди, в основі яких лежить сімейний капітал.
Корейські ФПГ відрізняються високим рівнем диверсифікованості, у кожній з них представлені всі провідні галузі промисловості. Широка диверсифікованість корейських груп проходила під сильним впливом держави, що стимулювала реалізацію імпортозамінних продуктів. Діяльність корейських груп відрізняється високим ступенем інтернаціоналізації, при цьому основний акцент робиться на держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону й США.
Російські фінансово-промислові групи перебувають у початкової стадії формування й тільки деякі з них можуть бути віднесені до категорії ТНК (причому, як правило, закордонні дочірні підприємства розташовані в країнах СНД). Створення ФПГ почалося шляхом приватизації й акціонування державних підприємств, що раніше становили основу економіки колишнього Радянського Союзу.
Створені групові структури відрізняються ієрархічним типом побудови. Більша частина груп сформувалася навколо промислових кіл торгових підприємств, такі ФПГ відрізняє вертикальна інтеграція в рамках однієї галузі (нафтова промисловість, лісовий сектор, чорна металургія). Інші ФПГ були утворені банками в результаті придбання великих пакетів акцій на аукціонах, такі групи виявляються горизонтально інтегрованими об'єднаннями або конгломератами, що включають у себе підприємства незв'язаних між собою галузей.
До числа найбільш помітних інтегрованих структур у міжнародному бізнесі відносяться групи, утворені міжнародними банками. Таким терміном звичайно визначають великі банки, що мають банківські офіси (підрозділу) в багатьох країнах і що займаються великою міжнародною діловою активністю. Діяльність міжнародних банків тісно пов'язана з бізнесом ТНК: міжнародні банки надають закордонним компаніям ТНК необхідні фінансові послуги, тим самим сприяючи їхньому розвитку. Крім того, міжнародні банки є транснаціональними. Міжнародні банки сполучають у своїй діяльності традиційні послуги й процедури з новими фінансовими інструментами, виробленими для більшої конкурентоспроможності у світовому масштабі.
Серед напрямків діяльності міжнародних банків виділяють наступні:
Деякі з міжнародних банків прагнуть виконувати всі з перерахованих операцій. Інші, навпаки, вважають за доцільне працювати за деякими напрямками міжнародної діяльності. Спеціалізація або універсалізація міжнародного банку залежать від його фінансових ресурсів, а також багато в чому від того, якого роду фінансові послуги закордоном необхідні його основним клієнтам.
Початковим етапом міжнародної діяльності будь-якого банку є встановлення кореспондентських відносин з місцевими банками інших країн, які називають банками-кореспондентами. Це необхідно для здійснення клірингу міжнародних платежів з експорту й імпорту, проведення документарних операцій, пов'язаних з міжнародною торгівлею (оплати векселів, підтвердження й виконання акредитивів і інкасо тощо), а також надання різноманітної інформації.
У міру розширення головним банком своїх міжнародних фінансових операцій форми закордонної присутності ускладнюються. Найчастіше наступним кроком стає створення банківського відділення (філії) на території позанаціонального або офшорного фінансового центру. Позанаціональні центри являють собою більш дешеві джерела капіталу для ТНК, чим національні ринки.
Важливими характеристиками офшорних фінансових центрів є економічна й політична стабільність, а також сприятливий режим нормативного регулювання діяльності фінансових інститутів і інвесторів.
Через своє офшорне відділення міжнародний банк приймає внески й видає кредити в євровалютах, проводячи відособлений облік цих операцій. Перевагою ведення банківського бізнесу через офшорні відділення є простота реєстрації, відсутність резервних вимог при прийманні депозитів, пільгове (або нульове) оподатковування тощо. При цьому офшорні відділення міжнародних банків у таких регіонах, як Карибський басейн (Багамські й Кайманові острова), фактично виконують роль облікових центрів і мають мінімальний штат. Відділення ж, розташовані в найбільших світових фінансових центрах, таких як Лондон, Нью-Йорк, Цюріх. Люксембург, Сінгапур або Гонконг, виконують значно більш широке коло банківських операцій, включаючи участь у міжнародній торгівлі, валютно-обмінних операціях, залученні й розміщенні великих обсягів грошових ресурсів у євровалютах, міжнародних кредитах.
Інтенсивна глобальна конкуренція є основною рушійною силою виникнення МСА. Щоб не відстати від конкурентів і тим більше обігнати їх, фірмі необхідно вступити на шлях постійних інновацій, культивувати організаційну гнучкість в умовах зростаючої змінності зовнішнього ділового середовища, обмеженості ресурсів, ринкової невизначеності. Розвиток здатності ефективно й гнучко використовувати наявні ресурси лежить в основі підприємництва і є головним мотивам створення МСА.
МСА можна розділити на:
МСА горизонтального типу створюються з організаціями, що ведуть діяльність на одній стадії виробничого процесу й/або виробляють однорідні товари або послуги.
МСА вертикального типу укладаються з постачальниками комплектуючих виробів або послуг для фірми.
МСА з дистриб'юторами або замовниками передбачають довгострокове співробітництво з дистриб'юторами або основними споживачами.
Родинні диференційовані МСА створюються з організаціями, що виробляють як доповнюючі товари та послуги, так і товари або послуги-замінники. До першої категорії відносяться, наприклад, угоди між великими авіалініями, що оперують на далеких маршрутах, і більш дрібними перевізниками, що обслуговують короткі регіональні маршрути, пов'язані з маршрутами основних перевізників. До другого можуть бути віднесені угоди між фірмами, що забезпечують стаціонарний (провідниковий) телефонний зв'язок і операторами стільникового зв'язка для збільшення ємності їхньої спільної мережі.
Перспективні диверсифіковані МСА створюються з організаціями, що працюють у непов'язаних між собою галузях, між якими можливе (або вже відбувається) розмивання меж, як правило, внаслідок інновацій. У даному випадку міжрегіональне співробітництво взаємозбагачує партнерів з погляду обміну технологіями й управлінським досвідом.
Переваги від участі в МСА можна призвести до досягнення ефекту економії за рахунок збільшення масштабу виробництва, економії від квазіінтеграційного зв'язку з постачальниками, економії від квазіінтегрованого зв'язку з дистриб'юторами й замовниками, економії від розширення діапазону діяльності, одержанню технологій і управлінського досвіду, зниженню ризику й невизначеності.
При створенні альянсу спочатку необхідна оцінка потенціалу розвитку конкурентної переваги від співробітництва за кожним з вищезгаданих напрямків, з огляду на досягнутий власний рівень компетенції, а також рівень компетенції існуючих і потенційних партнерів. Наступний крок - позиціонування у відносинах з партнерами для того, щоб максимізувати свої стійкі переваги від співробітництва в рамках діючих обмежень.
Контрольні питання для самоконтролю:
План
4.1. Системи організаційно-правових форм бізнесу в Україні та за кордоном.
4.2. Особливості діяльності господарських товариств.
4.3. Організаційно-правові форми обєднання підприємств.
4.4. Специфічні форми підприємства за кордоном.
Згідно Господарського кодексу України підприємство як організаційна форма господарювання визначається як самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту, також воно є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Згідно ст. 63 визначаються наступні види та організаційні форми підприємств:
1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
2. У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.
3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
4. Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам евро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми.
Що стосується поняття та особливостей діяльності господарського товариства, то господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).
Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.
Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.
Загальна номінальна вартість випущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який не може бути меншим від розміру, визначеного законом.
Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. У випадку, якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченим нотаріально.
Існують також інші організаційно-правові форми бізнесу, які утворюються у вигляді об'єднань підприємств. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.
Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації.
Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.
Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.
Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.
Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).
Також, підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи).
Згідно Господарського кодексу України та інших нормативно-правових актів, промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції.
До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові і проектні установи, інші установи і організації усіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин.
Асоційовані підприємства (господарські організації) - це група суб'єктів господарювання - юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні.
Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю. Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.
Світовий досвід не обмежується розглянутими формами підприємництва, використовуючи, у тому числі, їхні варіанти й комбінації. Хоча європейські законодавчі системи найбільшою мірою відповідають українським нормам, вони мають не тільки часткові, але й структурні відмінності.
Так, німецька система передбачає неіснуючу в Україні модель командитного товариства заснованого на акціях. У створенні товариства бере участь не менш 5 засновників. Принаймні один з них несе перед кредиторами необмежену відповідальність за його зобов'язаннями, а інші приймають участь у розділеному на акції статутному капіталі.
Французька модель товариства з обмеженою відповідальністю має одного власника, введена в 1985 р., дозволяє фактично зменшити ризик індивідуального підприємництва. Якщо раніше при відсутності можливості одноосібно створити комерційне товариство, підприємець був змушений відповідати за результати діяльності свого підприємства всім особистим майном, то тепер його відповідальність може бути обмежена (у випадку вибору даної організаційно-правової форми) майном, внесеним у статутний капітал товариства. Єдиним власником майна може виступати як фізична, так і юридична особа, і для обох випадків уведені специфічні обмеження. Громадянин не має права створювати більше одного товариства даного типу.
Модель об'єднання за економічними інтересами використовується французькими фірмами для ведення спільної діяльності (найчастіше - у наукових дослідженнях і розробках, маркетингу, управлінні, перевезеннях) без втрати незалежності. Хоча таке об'єднання стає юридичною особою з моменту реєстрації установчого договору, одержуваний в результаті його функціонування прибуток належить не йому, а безпосередньо учасникам. Об'єднання може як мати, так і не мати власного капіталу - у кожному разі власники несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями.
Ще одна оригінальна форма господарської діяльності у Франції - некомерційне товариство. Учасники відповідають за його зобов'язаннями своїм особистим майном пропорційно внескам у капіталі товариства; частка кожного з них може бути відчужена тільки за згодою всіх інших учасників. До числа переваг цієї форми відноситься відсутність обов'язку вести бухгалтерський облік і сприятливий податковий режим. Вона часто зустрічається в рієлтерській діяльності та у сільському господарстві.
Якщо ж звернутися до країн англо-американського права, то там значні розбіжності в організаційно-правових формах підприємництва виникають уже на базовому рівні структури; реальна подібність обмежується такими найпростішими формами, як підприємництво без утворення юридичної особи й товариства. У цих умовах описувати приватні відхилення не має сенсу - необхідно проводити повний порівняльний аналіз застосовуваних систем.
Контрольні питання для самоконтролю:
У результаті засвоєння навчального матеріалу навчального модуля №2 „Міжнародний менеджмент” студент повинен:
Знати:
Вміти:
План
5.1. Основні положення теорії міжнародної конкуренції М.Портер.
5.2. Порівняння багатонаціональної та глобальної конкуренції.
5.3. Види міжнародних стратегій.
5.4. Формування маркетингової стратегії.
5.5. Міжнародна продуктова політика.
5.6. Міжнародна цінова політика.
5.7. Міжнародна політика збуту та міжнародна рекламна політика.
5.8. Стратегія міжнародного портфелю.
5.9. Гібридна стратегія учасників міжнародних альянсів.
Вихід на міжнародний ринок дає додаткові можливості, але разом з тим ставить нові проблеми з погляду конкуренції. Відповідно до теорії міжнародної конкуренції М. Портера, конкурентна перевага створюється й утримується в тісній залежності від умов країни базування. Під країною базування розуміється країна, де розробляються стратегія, основна продукція й технологія й де є робоча сила з необхідними вміннями. ТНК діє в багатьох країнах, але основа конкурентної переваги знаходиться в одній країні, або, у виняткових випадках, у деяких з них.
Підприємства одержують конкурентну перевагу, якщо в країні базування є:
Перераховані фактори формування конкурентної переваги взаємодіють один з одним, створюючи системний ефект. Це відображається в моделі національного ромба як взаємозв'язок всіх факторів (рис. 1).
Рис. 1. Модель "національного ромба" М. Портера.
Наявність унікальних природних ресурсів, дешевої або кваліфікованої робочої сили знижує виробничі витрати в тій або іншій країні й дозволяє фірмі конкурувати за рахунок низьких витрат. У міжнародній практиці масовим явищем стало перенесення трудомістких виробництв у країни з дешевою робочою силою (наприклад, телевізорів - зі США в Мексику, а чипів - з Японії в Південну Корею).
Поява в регіоні, що має сприятливі фактори виробництва, декількох фірм-конкурентів приводить до інтенсифікації суперництва між ними й, як наслідок, зміцнення їхньої лідируючої позиції в галузі.
Виникає місцевий ринок робочої кваліфікованої сили, що переносить "ноу-хау" з одного підприємства на інше, і сприяє більш швидкому впровадженню нововведень. Закріпленню цієї ситуації сприяє посилена увага регіональної влади до важливих платників податків, що становлять основу благополуччя країни, створенню сприятливої інфраструктури. Місцевий споживач стає досить перебірливим і цим допомагає випереджати іноземних конкурентів, стимулюючи випереджаюче підвищення якості й зниження ціни.
Утриматися на світовому рівні підприємство може лише в тому випадку, якщо його постачальники є лідерами у своїй галузі. Місцева конкуренція постачальників також поліпшує конкурентоспроможність розглянутих підприємств, тому що завдяки гарним комунікаціям прискорюються темпи нововведень.
М. Портер звернув увагу не тільки на існування конкуренції між родинними підприємствами, але й на наявність географічної концентрації й тісного переплетення зв'язків між ними і їхніми суміжниками. Таку групу підприємств він назвав підприємницьким кластером. Класичними кластерами є зосередження підприємств автомобільної й суміжної галузей у районі Детройта або електронної промисловості в каліфорнійській Силіконовій долині.
Основними причинами виходу фірм на міжнародний ринок є їхнє прагнення знизити витрати й бажання одержати доступ до унікальних ресурсів.
Вихід на міжнародний ринок означає збільшення масштабів виробництва. Це, з одного боку, зменшує частку постійних витрат у собівартості продукції, а з іншого боку - приводить до більше швидкого вдосконалювання процесу виробництва. Відзначимо, що фірма в цьому випадку має цінову перевагу й на внутрішньому ринку країни походження.
Для зниження витрат виробництво часто переносять в іноземні країни, якщо там є більше дешеві або унікальні виробничі ресурси. У деяких галузях як і раніше велику роль відіграють такі фактори, як: вартість робочої сили, наявність сировини або доступність капіталу. У наукоємних виробництвах особливе значення надається взаємодії з науково-технічними центрами, здатності до випереджаючого відновлення технологій, що визначається науковими й інженерними традиціями тієї або іншої країни, системою загальної й фахової освіти.
Стандартною причиною виходу на іноземний ринок є прагнення наблизитися до споживача. ТНК розміщується ближче до ринків збуту, щоб знизити витрати й більш гнучко реагувати на зміни попиту.
Ще один мотив для інтернаціоналізації - використання розходжень у законодавстві різних країн для одержання різних пільг, наприклад субсидій на НДДКР і особливо податкових послаблень. Як правило, ТНК оптимізує грошові потоки, використовуючи офшорні зони й значний обсяг внутріфірмової торгівлі. Вихід безпосередніх конкурентів на нові іноземні ринки може дати їм додаткові переваги на тих ринках, де вже ведеться конкурентна боротьба (ефект масштабу, спеціалізація тощо). Для того щоб не допустити такого розвитку подій, ТНК переслідують своїх конкурентів на всіх доступних їм ринках.
Значно на стратегію ТНК впливає небезпека втрати ринку, пов'язана зі зміною "правил гри" іноземною державою: збільшенням тарифів, квотуванням, застосуванням інших важелів, спрямованих на створення національного виробництва. Досить часто фірми не займаються міжнародним бізнесом і особливо прямими інвестиціями, незважаючи на явну економічну вигоду. Це викликано особливостями прийняття рішень на корпоративному рівні. Незнання ситуації в іншій країні змушує менеджерів переоцінювати ризики й не розглядати відповідні варіанти, навіть якщо є прогнози одержання високого прибутку. На первісних стадіях організації бізнесу виявляються важливими додаткові мотиви, якими керуються топ-менеджери.
Конкуренція на міжнародних ринках пред’являє більш тверді вимоги до розробки стратегій, чим суперництво на національних ринках. Особливу увагу необхідно приділити потребам споживачів, організації каналів збуту, мотивам конкурентів і їхніх методів протидії, які можуть відрізнятися від існуючих на національному ринку. На міжнародному ринку фірми повинні також враховувати такі його особливості, як різний рівень виробничих витрат, коливання валютних курсів, відмінності в національній економічній політиці різних країн, характер міжнародної конкуренції. Перераховані фактори значно підсилюють невизначеність при прийнятті стратегічних управлінських рішень. Наприклад, коливання валютного курсу можуть докорінно змінити оцінку вартості фактору виробництва або навіть усього проекту в цілому.
Умови міжнародної конкуренції в різних галузях істотно відрізняються. Існують галузі, де конкуренція обмежується національним ринком і не залежить від того, що відбувається за його межами. Таку форму конкуренції називають багатонаціональною. У цьому випадку не існує світового ринку, а є набір самостійних національних ринків. Досягнуті на одному національному ринку конкурентні переваги обмежуються його межами й не можуть бути перенесені в інші країни, де діє дана фірма. Для кожної країни доводиться розробляти власну стратегію. Багатонаціональна конкуренція характерна, наприклад, для таких галузей, як пивоварство, торгівля продуктами харчування, страхування життя. Вона обумовлюється істотними розходженнями в культурному, економічному й політичному середовищі різних країн.
Глобальна конкуренція має місце, коли ціни й конкурентні умови національних ринків тісно зв'язані між собою. В даному випадку мова йде про світовий або глобальний ринок: конкурентна позиція фірми на одному національному ринку значно впливає на її позиції на іншому. В умовах глобальної конкуренції лідерство фірми забезпечується її діяльністю на всіх ринках, але особливо необхідно завоювати перевагу в стратегічно важливих країнах, де місткість ринку найбільша й існує розвинена інфраструктура. Саме на стратегічних ринках конкуренція досягає найбільшої гостроти. Глобальною конкуренцією характеризуються цивільне авіабудування, автомобільна, годинникова, телекомунікаційна й деякі інші галузі. Існують галузі, де є сегменти як із глобальної, так і з багатонаціональної конкуренції.
Багатонаціональна конкуренція вимагає багатонаціональної корпоративної стратегії, а глобальна конкуренція - глобальної стратегії.
Основною метою багатонаціональної стратегії є відповідність місцевим умовам країни, а не конкурентним перевагам у світовому або навіть національному масштабі.
У галузях із глобальною конкуренцією позиція фірми в одній країні впливає на її позиції в інших. Конкурентні переваги фірми, завойовані фірмою на національному ринку, доповнюються перевагами, що з'являються в інших країнах. Продаж товарів здійснюється в більшості країн, що виступають важливими ринками збуту товарів фірми. Глобальна стратегія припускає використання двох методів, завдяки яким фірми можуть досягти конкурентної переваги або сховати певні недоліки роботи в якій-небудь країні: по-перше, розміщення певних видів діяльності в різних країнах для найкращої роботи на ринку багатьох країн; по-друге, координація діяльності розосереджених відділень.
Діяльність, спрямована на роботу з покупцем, повинна бути зосереджена в безпосередній близькості від нього (це маркетинг, поширення товарів і післяпродажне обслуговування). Певні види виробництва повинні перебувати якнайближче до покупця, що зв'язано як з високими транспортними видатками, так і з більш тісним співробітництвом з покупцем.
При формуванні глобальної стратегії фірма повинна визначитися, по-перше, з тим, чи доцільно зосередити свою діяльність в одній, декількох або багатьох країнах, а по-друге, на яких країнах зупинити свій вибір. У випадку зосередження діяльності в одній країні провадиться поставка вже готових матеріалів в інші країни. Конкурентна перевага досягається за рахунок ефекту масштабу, зниження витрат при випуску нового виду продукції. Діяльність в декількох країнах доцільна, коли місцеві потреби різні, транспортування, зв'язок і зберігання сильно впливає на підвищення кінцевої ціни. Це необхідно також для поліпшення маркетингу в іноземній країні й тісній взаємодії з покупцями, для одержання актуальної інформації про країну.
Крім визначення місця здійснення того або іншого виду діяльності, перед фірмами встає завдання вибору країни. При проведенні глобальної стратегії фірма може виконувати певні операції не тільки в країні базування, але й в інших, більш вигідних регіонах. Основна причина, за якої той або інший вид діяльності зосереджений у певній країні, - більше низька вартість факторів виробництва. Однак уже сьогодні фірми переносять діяльність закордон із інших причин: крім більш дешевої сировини й робочої сили інтерес викликають наукові кадри й інформаційні бази. Крім того, фірми, зацікавлені в більше міцних ділових відносинах із закордонними партнерами, прагнуть розмістити філії у відповідних країнах.
Багато в чому перенесення окремих видів діяльності в інші країни залежить від політичної ситуації в них. При введенні квот або податків на ввіз імпортних товарів ціни на продукцію фірм зростають і роблять товари неконкурентоспроможними. З метою збереження ринків збуту фірми переводять свою діяльність на територію цих країн.
Інша можливість досягнення конкурентної переваги - координація діяльності фірми при здійсненні глобальної стратегії. Узгодження діяльності припускає обмін інформацією, розподіл відповідальності й узгодження зусиль фірми в заданому напрямку. Сутність переваги координації полягає в нагромадженні знань і отриманого досвіду. Координація може підсилити диференціацію продукції фірми, клієнти якої працюють у багатьох країнах одночасно. Здатність обслуговувати мобільних клієнтів є досить важливим аргументом на користь гарної координації діяльності відділень.
Маркетингова стратегія. На практиці головні компанії більшості ТНК грають активну маркетингову роль, досить відмінну від виконуваними їхніми дочірніми підприємствами на національному рівні.
Роль головної компанії ТНК у формуванні маркетингової стратегії на регіональному й глобальному рівні включає рішення, що безпосередньо торкаються міжнародних клієнтів. Частіше ж вона складається з рішень, координаційної діяльності й політики, які направляють маркетингову стратегію ТНК у певне русло, залишаючи при цьому достатню волю національним підрозділам для адаптації їхнього маркетингу до національних умов ведення бізнесу.
У процесі розробки стратегії міжнародного маркетингу головна компанія ТНК виконує дві основні функції:
Міжнародна продуктова політика. Успіх міжнародної стратегії ТНК залежить від того, якою мірою вироблені компанією товари й послуги будуть сприйняті й визнані покупцями в різних країнах. При цьому головна компанія ТНК відіграє важливу роль у наступних напрямках: стандартизація, розробка й розвиток продуктів, контроль за безпекою продуктів і їхньою якістю.
Із застосуванням міжнародних стандартів насамперед асоціюються такі продукти, як промислові інструменти або верстати, які використовуються в різних країнах для виконання схожих або однакових завдань. У той же час міжнародна стандартизація продуктів широко застосовується й відносно споживчих товарів.
З питанням стандартизації тісно зв'язане питання розробки й розвитку продуктів для міжнародних ринків. У цій сфері можливі наступні чотири основних варіанти міжнародної політики головної компанії ТНК.
1. Національне виробництво. При національному виробництві продукт розробляється індивідуально для кожного окремого ринку. Це забезпечує високий ступінь адаптації продукту до специфічних потреб національних споживачів, але в той же час приводить до дублювання витрат на НДДКР.
2. Домашнє виробництво. При домашньому виробництві продукт розробляється для певного національного ринку, що одночасно є "домашнім" ринком ТНК (основний регіон базування). Потім продукт без змін просувається на закордонні ринки шляхом експорту або перенесення виробничих потужностей.
3. Послідовне виробництво. Відрізняється від попередньої схеми тим, що споконвічний продукт згодом модифікується або адаптується до умов закордонного ринку. Перевагою другого й третього варіантів є концентрація НДДКР у країні базування. Крім того, продукт проходить ретельну апробацію на домашньому ринку, перш ніж почне продаватися за кордоном. Як правило, просування продукту на ринок починається з країни базування ТНК, оскільки там накопичений найбільший досвід.
4. Багатонаціональне виробництво. Продукт спочатку розробляється таким чином, щоб задовольняти умовам більш, ніж одного національного ринку. Щоб досягти даної мети, виробництво вимагає високого ступеня координації НДДКР і процесу прийняття рішень, незважаючи на національні бар'єри. З іншого боку, значний ризик того, що кінцевий продукт не матиме попиту на жодному із цільових національних ринків. Проте ТНК, що працюють у таких конкурентних міжнародних галузях, як побутова й офісна електроніка або фармацевтика, дотримуються цієї політики, оскільки не мають достатньо фінансових можливостей, але найчастіше не мають навіть резерву часу для модифікації своїх продуктів для кожного із численних національних ринків - настільки великий ризик появи імітацій, що виробляється конкурентами.
Проблеми з безпекою та якістю продуктів, що випускаються, можуть безпосередньо негативно відбитися на репутації й фінансовому становищі ТНК у міжнародному масштабі.
Для забезпечення мінімальних вимог якості й безпеки широко використовуються централізовані стандарти, яких дотримуються всі міжнародні підрозділи корпорації.
У розробці власних стандартів найбільші корпорації опираються на стандарти якості, розроблені такими міжнародними організаціями, як Всесвітня організація зі стандартизації (ISO). Так, комплекс стандартів ISO серії 9000 охоплює стандартизацію всієї системи керування якістю й застосовується в країнах, що входять у Європейський Союз і до Світової організації торгівлі (СОТ).
При міжнародній ціновій політиці можливі чотири основні варіанти діяльності головної компанії ТНК.
1. Ціни на національній основі. Кожна дочірня компанія вільна застосовувати власні ціни, при цьому головна компанія в процесі ціноутворення не приймає участі. Перевагою цієї стратегії є те, що національні ціни враховують умови місцевих ринків у тій мірі, у якій вони інтерпретовані місцевим менеджментом.
2. Ціноутворення на основі стандартної формули. Для розрахунку цін у кожній країні застосовується одна формула, розроблена фахівцями головної компанії. Даний підхід рятує від небезпеки цінової конкуренції всередині корпорації, однак позбавляє ТНК одного з важливих стратегічних переваг - гнучкості в зміні ціни, навіть якщо такі зміни позитивно відбилися б на рентабельності продажів.
3. Міжнародне стратегічне ціноутворення. Ціни встановлюються безпосередньо головною компанією - це частина загальної політики ТНК. Ціни можуть варіюватися від країни до країни відповідно до фактичних витрат і доходів на даній національній території. При реалізації даної стратегії головна компанія опирається на гнучкість у ціноутворенні, як на основний конкурентний інструмент, досягаючи специфічних конкурентних переваг.
Що стосується міжнародної політики збуту, то збут (дистрибуція) товарів традиційно є областю маркетингу, що перебуває поза безпосереднім контролем з боку головної компанії ТНК, оскільки в неї залучені численні незалежні або напівнезалежні посередники.
Можна було б очікувати, що в кожній країні варто виробляти особливі механізми збуту виходячи з особливостей національного законодавства, так само як з національних традицій і звичок. Проте дана область маркетингу настільки важлива для багатьох ТНК, що їхні головні компанії координують політики збуту й дистрибуції в міжнародному масштабі. Практика показує, що вибір головною компанією правильної політики збуту є важливої складової успіху на міжнародних ринках.
Міжнародна рекламна політика та просування товару на ринок специфічні для кожного національного ринку. У той же час багато найбільших ТНК зіштовхуються з нездатністю своїх національних дочірніх підприємств проводити самостійні рекламні кампанії: ці фірми найчастіше відчувають дефіцит грошових ресурсів, а їхні менеджери сконцентровані на рішенні поточних виробничих завдань. Тому головні компанії багатьох ТНК виступають у ролі свого роду "бірж" рекламних ідей і методів, пропонованих різними підрозділами корпорації.
Однієї з важливих складових менеджменту ТНК є портфельна стратегія. Суть міжнародної портфельної стратегії корпорації полягає в загальному зниженні ризику ділових операцій за рахунок розподілу доступних ресурсів:
- між альтернативними галузями й напрямками бізнесу (галузева або продуктова диверсифікованість);
- у різних країнах і географічних регіонах (географічна або регіональна диверсифікованість, інакше - інтернаціоналізація).
Сполучення обох напрямків відкриває шлях для побудови різноманітних стратегій формування й керування портфелем активів ТНК, пов'язаних з географічним розміщенням бізнесу дочірніх фірм, спеціалізованих у різних галузях. Як і у випадку портфеля, складеного із цінних паперів, портфельні стратегії міжнародних компаній орієнтовані на пошук оптимального розподілу ресурсів з метою збереження певних характерних ознак.
Планування портфельної стратегії містить у собі наступну послідовність кроків:
Портфельна стратегія може бути реалізована з мінімумом подібних обмежень у рамках ТНК, побудованих за типом фінансових груп, тобто у випадку, якщо окремі підрозділи мають високий ступінь незалежності.
Виникнення інтенсивної глобальної конкуренції знизило ефективність традиційних конкурентних стратегій, ставши основною рушійною силою створення міжнародних стратегічних альянсів. Разом з тим при формуванні альянсів фірми зіштовхуються з найважливішою проблемою стратегічного вибору: де й у якому ступені співпрацювати, а де й у якому ступені конкурувати. Інакше кажучи, вони об'єктивно знаходяться перед необхідністю розробки гібридної стратегії.
Гібридна стратегія являє собою сполучення конкурентної стратегії й стратегії співробітництва з метою оптимізації позиції фірми в галузі.
Фірма повинна знайти таке сполучення різних видів стратегій, що відповідало б різноманіттю зовнішнього й внутрішнього середовища галузі, у якій вона знаходиться.
Процедура розробки гібридної стратегії складається із чотирьох кроків:
розробка стратегії співробітництва без врахування конкурентного позиціонування;
якщо крок 3 показує відсутність гармонічного взаємозв'язку стратегій співробітництва й конкуренції - вивчення можливості такого їхнього комбінування, що оптимізує загальна стійка перевага фірми.
Контрольні питання для самоконтролю:
План
6.1.Валютно-фінансове середовище міжнародного менеджменту.
6.2.Світова валютна система на сучасному етапі розвитку світового господарства.
6.3.Регулюючі валютні органи міжнародної фінансової системи.
6.4.Способи фінансування імпорту.
6.5.Міжнародний ринок інвестицій.
6.6.Міжнародні інвестиційні компанії.
Міжнародний менеджер, приймаючи рішення, повинен орієнтуватися в особливостях міжнародного валютно-фінансового середовища, у якій працює міжнародна фірма. При прийнятті управлінських рішень міжнародним менеджером повинні враховуватися наступні особливості сучасного валютно-фінансового середовища:
1. Різномаїття валют. Національні грошові одиниці, опосередковуючи міжнародні економічні відносини, називаються валютою. Фінансовий менеджер фірми, залученої до зовнішньоекономічної діяльності, має справу з безліччю валют держав, куди здійснюється експорт товарів або послуг, де працюють закордонні відділення, філії, дочірні компанії. Потоки готівки, що надходять у головну компанію ТНК із різних держав, виражені в різних валютах. Тому аналіз обмінних курсів, а також впливу коливань вартості валют повинні бути включені у фінансовий аналіз. Дані фактори важливі також і для фірми, що здійснює тільки експортно-імпортні операції.
Крім національних валют на міжнародному фінансовому ринку використовуються фідуціарні грошові одиниці, що імітуються міжнародними організаціями й виконують роль міжнародних грошей, наприклад SDR.
SDR (special drawing rights) - спеціальні права запозичення – емітують Міжнародний валютний фонд (МВФ). Валютна допомога МВФ часто виражається в SDR, також у SDR ведеться статистика цього фонду. SDR є середньозваженою комбінацією декількох найбільш стійких світових валют, що становлять його кошик. У цей час кошик SDR будується на базі долара США, євро, японської ієни й англійського фунта стерлінгів. Щоденні котирування SDR у доларах США дає Лондонська біржа. SDR існує у вигляді записів за рахунками країн - учасниць МВФ у цьому фонді.
На території країн Європейського Союзу введена в наявний оборот єдина валюта - євро. Її емітує Європейський центральний банк. Євро - єдина грошова одиниця країн, що входять у Європейський економічний і валютний союз (ЄЕВС), крім Швейцарії. Щоденні котирування євро до долара США публікуються в основних фінансових газетах світу.
2. Валютний курс. При здійсненні операцій, пов'язаних з декількома валютами, суб'єктові необхідно знати вартість обміну валют - валютний курс, що змінюється в часі, що ускладнює процес прийняття рішень для міжнародного менеджера.
Валютний курс може бути фіксованим і плаваючим. Фіксований курс національної валюти припускає її прив'язку до іншої валюти або певних комбінацій валют. Основою фіксованого курсу є офіційно встановлене співвідношення грошових одиниць різних країн. При змінному валютному курсі курс національної валюти визначається грою попиту та пропозиції на міжнародному й внутрішньому валютному ринку.
Як за умов вільного плавання валют, так і при фіксованому валютному курсі існує валютно-курсовий ризик всіх операцій, проведених господарюючим суб'єктом на зовнішньому ринку.
Валютно-курсовий ризик - це ймовірність втрат або недоодержання прибутку в порівнянні із планованими величинами, пов'язаних з коливанням валютного курсу.
Валютно-курсовий ризик може як негативно, так і позитивно відбитися на нетто-вартості фірми (банку) і є одним з основних параметрів, що враховуються міжнародним менеджером при прийнятті фінансових рішень.
Потоки готівки, що генеруються філіями й дочірніми компаніями головної фірми ТНК, повинні бути конвертовані у валюту країни походження материнської компанії, і, таким чином, вони також під впливом змін валютних курсів.
Так, вартість німецького дочірнього підприємства General Motors буде залежати від курсу обміну євро на долар. Для менеджера важливо, скільки буде коштувати млн євро в доларах США сьогодні й через рік.
Валютний ризик існує й при твердій фіксації валютного курсу. Зміни в економічному становищі країни у світі, політичні зміни приводять до необхідності офіційної зміни валютного курсу убік його збільшення (ревальвації) або зменшення (девальвації). Ці зміни можуть істотно вплинути на фінансове становище компанії, що здійснює експортно-імпортну діяльність.
Фінансовий менеджер повинен уміти ідентифікувати виникаючі валютні ризики, прогнозувати їхню величину й вибирати оптимальну стратегію хеджирования.
Хеджування - будь-яка процедура, за допомогою якої усувається або зменшується нестабільність грошових надходжень компанії в майбутньому.
3. Політичний ризик пов'язаний з будь-якими діями уряду приймаючої країни, який зменшує вартість інвестицій компанії. Бувають випадки, коли вони проводять експропріацію активів компанії без виплати компенсації. Але й такі дії, як підвищення податків, валютний контроль або контроль над репатріацією прибутку, обмеження на зміни цін і процентні ставки, зменшують цінність інвестицій материнської компанії в закордонне дочірнє підприємство. Політичний ризик залежить від країни, і він включається в будь-який фінансовий аналіз.
4. Особливості економічних і юридичних систем. Кожна країна має свої неповторні політичні й економічні інститути, й інституціональні розходження між країнами можуть створити певні труднощі при координації операцій дочірніх компаній у всьому світі. Наприклад, розходження в податковому законодавстві між країнами можуть призвести до того, що економічна угода буде мати неоднакові економічні результати після сплати податків залежно від того, де дана угода була підписана. Податки стягуються як у країні - джерелі капіталу, так і в країнах-реципієнтах. При цьому чистий ефект оподатковування залежить від того, податкові органи якої країни стягують податок першими і як реагують податкові органи іншої країни на факт стягнення податку. За загальним правилом першим податок стягується в країні-реципієнті. Країна - джерело капіталу потім може вдатися до однієї з наступних стратегій:
Таким чином, вигідність закордонних інвестицій для фірми буде неоднаковою в кожному конкретному випадку.
5. Функціонування євровалютного ринку. Держава й великі компанії активно використовують у своїй кредитній і інвестиційній діяльності євровалюти.
Євровалюта - це національна валюта, переведена на рахунки в іноземні банки й використовується ними для операцій у всіх країнах, крім країни - емітента цієї валюти. Історично ринки євродоларів першими з'явилися в Європі в 1960-х рр., і з тих пір ринок євровалют активно розвивається у всьому світі. Найбільші центри євровалютної торгівлі - Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур та столиці європейських держав. Особливістю операцій з євровалютами є те, що вони не підлягають контролю й регламентації з боку національних валютних органів країни - емітента даної валюти. Тому ресурси на ринку євровалют надаються під більш низькою процентною ставкою, ніж середньо ринкові. Разом з тим, більша прибутковість операцій на євроринку пов’язана з високою їхньою ризиковістю.
Поява євровалютного ринку призвела до того, що держава й великі фірми можуть одержати більш дешеве фінансування на євроринку, якщо іноземне або внутрішнє кредитування є неможливим за буль-яких причин.
6. Роль державних органів. Основні грошові потоки від іноземних відділень ТНК - дивіденди й роялті - звичайно обкладаються податками як іноземними урядами країн, так і місцевими. Крім того, іноземний уряд може обмежити розмір грошових доходів, які можна репатріювати в країну походження материнської компанії ТНК. Наприклад, може бути встановлена межа, виражена у відсотках від чистої вартості власного капіталу дочірніх компаній, на розмір виплат готівкою дивідендів, які може виплатити дочірня компанія своїй материнській компанії. Звичайно дані обмеження націлені на те, щоб змусити ТНК реінвестувати доходи в іноземній державі, але іноді вони нав'язуються для запобігання відпливу великих капіталів, що може вплинути на курс національної валюти.
Уряд може сприяти припливу іноземного капіталу у країну або стримувати його, створюючи несприятливий інвестиційний клімат.
Світова валютна система на сучасному етапі розвитку характеризується тим, що всі суб'єкти світового господарства працюють у рамках міжнародної валютної системи (МВС).
Світова валютна система - історично сформована форма організації валютних відносин країн, закріплена міжурядовими домовленостями.
Основними конструктивними елементами валютної системи є:
Діюча світова валютна система була організаційно оформлена на Ямайці в 1976 р. і називається, відповідно, Ямайською.
Ямайська валютна система є поліцентричною. У ній роль провідної валюти не закріплений ні за однією національною валютою світу. Мірою вартості вивезеного із країни багатства може виступати будь-яка вільно конвертована валюта, євро або міжнародна платіжна одиниці SDR.
Сучасна валютна система побудована на базі плаваючих валютних курсів. Центральні банки країн не зобов'язані втручатися в роботу валютних ринків для зміни курсу своїх валют. МВФ дозволив країнам-учасницям вибирати режим установлення валютного курсу самостійно. У цей час використовуються три режими: плаваючий, фіксований і змішаний.
Змінний валютний курс звичайно вибирають розвинені країни. Валюти цих країн є вільно конвертованими і їхнє курсоутворення визначається грою попиту та пропозиції на валютному ринку. У "вільному плаванні" перебувають валюти США, Канади, Японії, Швейцарії й інших країн. Однак нерідкі випадки участі центральних банків у роботі валютних ринків.
До твердої фіксації валютних курсів частіше прибігають країни, що розвиваються. Фіксація курсу здійснюється стосовно вільно конвертованих валют, SDR, євро. Важливою особливістю МВС у цей час є скасування всіх монетарних функцій золота. Країни не мають права фіксувати курс своїх валют до золота, золото перестало виконувати також і роль світових грошей.
Змішане плавання було характерно до початку 1999 р. для валют країн, що входять у Європейську валютну систему. Курси валют цих країн фіксувалися стосовно ЕКЮ, і через цей еквівалент здійснювалася фіксація курсів одних до одних. Сьогодні на території цих країн в обороті перебуває єдина європейська валюта євро, курс якої формується в режимі "вільного плавання".
Роль регулюючого валютного органу в Ямайській валютній системі виконує Міжнародний валютний фонд (МВФ). Основне його призначення - спостереження за валютною політикою держав, надання допомоги країнам, що мають труднощі із платіжним балансом країни. Він покликаний сприяти міжнародній кооперації, забезпечуючи механізм співробітництва держав у рішенні міжнародних фінансових проблем. У його завдання входять також підтримка правил обміну валютами й нагляд за валютними курсами, створення багатонаціональної системи платежів за валютними операціями, боротьба з національними валютними обмеженнями.
Крім МВФ, значне місце у валютному фінансуванні держав і великих фірм належить Міжнародному банку реконструкції й розвитку (МБРР), що надає дешеві валютні кредити на структурну перебудову економіки; для центральних банків країн істотну роль грає Міжнародний банк розрахунків у Базелі.
Таким чином, сучасна Ямайська валютна система є системою плаваючих валютних курсів, багатовалютним стандартом. Всі операції господарюючих суб'єктів на міжнародному ринку піддаються валютно-курсовим ризикам. Мінливість валют і процентних ставок зростає із часом, що значно ускладнює процес прийняття рішень для міжнародного менеджера.
Джерела фінансування імпорту схожі із джерелами фінансування експорту. Це обумовлено тим, що надання кредиту експортерові дозволяє йому розширити торговельний кредит імпортерові (наприклад, коли банк готовий надати експортерові аванс під інкасо, експортер має можливість погодитися на оплату товару за допомогою термінової тратти), а також тим, що надання кредиту імпортерові дозволяє експортерові одержувати оплату негайно (використовуючи, наприклад, лізингові або форфейтингові операції).
Способи фінансування імпортерів включають:
Міжнародні інвестиції – це інвестиції, які дають можливість отримати більш високу прибутковість вкладення капіталу порівняно з національним ринком інвесторів за рахунок більшого зростання цін активів на інших національних ринках, зростання курсу валют щодо валюти інвестора внаслідок ефекту транснаціоналізації діяльності корпорацій.
Ринок міжнародних інвестицій поділяють на два основні сегменти:
Фінансовими інвестиціями є контракти, записані на папері або електронному вигляді. Реальними інвестиціями є інвестиції у будь-який тип матеріальних активів (земля, устаткування, підприємства).
Існують наступні види інвестиційних компаній:
Контрольні питання для самоконтролю:
План
7.1.Міжнародні корпорації як чинник міжнародної трудової міграції.
7.2.Стратігї управління кадрами.
7.3.Планування персоналу в корпораціях.
7.4.Асиміляція та ідентифікація персоналу.
7.5.Мотивація праці в міжнародних корпораціях.
7.6.Кодекс поведінки міжнародних корпорацій.
7.7.Етична поведінка в бізнесі.
Міжнародні корпорації являють собою великі фінансово-виробничі, науково-технологічні, торгово-сервісні об'єднання, для яких характерним є органічне поєднання виробництва в країні базування з широко розгалуженою системою функціонування закордоном. Штаб-квартира корпорації здійснює управління основними параметрами функціонування дочірніх фірм, що включають і питання управління персоналом, у тому числі гармонізації трудових відносин і розвитку обміну трудовими ресурсами. На рівні структурних підрозділів здійснюються заходи щодо управління персоналом на основі політики корпорації, яка розробляється головною компанією.
Стратегія міжнародних корпорацій у сфері управління трудовим потенціалом в умовах НТП і твердої конкуренції базується на якісно новій (глобальній) комбінації матеріальних, фінансових і людських (у тому числі й управлінських) ресурсів і спрямована на підвищення продуктивності праці і зростання ефективності виробництва. При цьому штаб-квартира міжнародної корпорації орієнтується на реалізацію глобальних стратегій у структурних підрозділах, а дочірні компанії і їх персонал враховують національні особливості країни базування.
У теорії і практиці сучасного менеджменту співробітники розглядаються як основне джерело досягнення конкурентних переваг вищого порядку. У боротьбі за лідерство на світових ринках міжнародні корпорації все більшу роль відводять "людському капіталу" в силу його особливих якостей.
Міжнародні корпорації є найважливішим чинником міжнародної трудової міграції, що сприяють поширенню професійних знань, процесу обміну міжнародним досвідом і руху робочої сили слідом за капіталовкладеннями. Тим самим створюється міжнародний ринок праці, для якого характерні процеси конвергенції професійної підготовки персоналу.
Одним із основних позитивних наслідків діяльності міжнародних корпорацій є забезпечення зайнятості населення в країнах розташування дочірніх компаній. Міжнародні корпорації гарантують більш високу заробітну плату і краще соціальне забезпечення зайнятих у філіях і членів їхніх родин, а також сприяють підвищенню кваліфікації національних кадрів і рівня освіти населення. Тим самим корпорації дестабілізують ситуацію на ринку праці країни розташування дочірніх компаній, підсилюють конкуренцію роботодавців у боротьбі за висококваліфіковані кадри і впливають на рівень заробітної плати в даній країні.
Зростання значення суб'єктивного фактора в сучасних умовах по-новому порушує питання про роль функції управління персоналом у підвищенні ефективності діяльності корпорації. Основні напрями, за якими здійснюється цей вплив, різноманітні:
Необхідною умовою ефективного управління персоналом у міжнародній корпорації є розуміння співробітниками цілей організації і засобів їх досягнення. У цьому зв'язку особлива увага приділяється формуванню механізму, що дозволяє співробітникам однаково ефективно впливати як на розробку планів діяльності, так і на вибір способів і шляхів реалізації складених планів. Функціонування такого механізму базується на розвинутій системі комунікацій у корпорації, що забезпечує чітке розуміння кожним співробітником своїх функцій. У практиці управління останніх років чітко проглядається все більш тісне переплетення різних моделей управління персоналом: американської, японської, західноєвропейської, у чому виявляється процес інтернаціоналізації сучасного менеджменту. Часто джерела тих чи інших нововведень лежать не в національно-культурних особливостях тієї або іншої фірми, а визначаються об'єктивною логікою НТП.
Сучасний менеджмент не стільки наука і практика управління, скільки мистецтво управління людьми. До завдань менеджменту персоналу входить розробка концепції управління трудовими ресурсами. Головне завдання полягає в створенні умов для реалізації кожним працівником потенційних можливостей. Тут особливо важливо оптимально організувати роботу колективу і мінімізувати трансакційні витрати всередині колективу. Зміни в управлінні персоналом трансформуються до змін зовнішнього середовища (зміни кон'юнктури ринку, освоєння нових напрямів та інструментів бізнесу тощо). Міжнародні корпорації інтенсивно впроваджують нові стратегії управління кадрами, що передбачають:
Характерними рисами управління трудовими ресурсами на основі змін НТП є:
Одним із завдань менеджменту є виявлення факторів, що блокують інноваційний потенціал компанії. У міжнародних корпораціях до них відносять:
- недовіру менеджерів до ідей, висунутих знизу;
- необхідність безлічі погоджень за новими ідеями;
- втручання інших підрозділів і відділів в оцінку новаторських пропозицій тощо.
Для нівелювання негативного впливу цих факторів розробляються відповідні заходи (наприклад, забезпечення підтримки з боку вищого керівництва, механізм ефективних комунікацій з горизонтальними підрозділами, вузами і зовнішніми науковими організаціями). З погляду менеджменту, необхідна ціла система заходів, які підсилюють інноваційний потенціал співробітників, що дозволяє вивести забезпечення корпорації людськими й інформаційними ресурсами на якісно новий рівень.
Головними складовими цієї системи є:
Науково-технічний прогрес за останні десятиліття став причиною великих змін у трудовій діяльності. Традиційна технологія поступово поступається місцем гнучким виробничим комплексам, робототехніці, наукомісткому виробництву, заснованому на комп'ютерній техніці і сучасних засобах зв'язку, біо- і лазерної технології. Внаслідок їх впровадження скорочується чисельність персоналу, підвищується питома вага фахівців, керівників, робітників високої кваліфікації.
Змінюється і зміст трудової діяльності. В цілому зменшується роль навичок фізичного маніпулювання предметами і засобами праці і зростає значення концептуальних навичок. Однією із визначальних рис сучасного виробництва є його залежність від якості робочої сили, форм її використання, ступеня залучення до справ фірми.
Система управління персоналом на рівні структурних підрозділів складається з двох підсистем: тактичної і стратегічної. На тактичну підсистему покладені такі функції, як організація набору робочої сили (пошук, співбесіда, тестування, оформлення документів), підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації кадрів, організація розподілу, переміщення, просування, звільнення працівників; оцінка і надання рекомендацій з їх подальшої кар'єри; поточний облік і планування потреб у кадрах в рамках одного року на основі аналізу їх стану.
Стратегічна підсистема управління персоналом орієнтована на розробку кадрової політики на основі аналізу структури персоналу, ефективності використання робочого часу, прогнозів розвитку виробництва, зайнятості, стратегії корпорації.
Кадрова стратегія являє собою специфічний набір основних принципів, правил і цілей роботи з персоналом, конкретизованих з урахуванням типів організаційної стратегії, організаційного і кадрового потенціалу, а також типу кадрової політики. Складовими стратегії управління персоналом є:
- добір персоналу;
- оцінка діяльності;
- винагорода;
- розвиток персоналу.
Концепція довгострокової кадрової політики реалізується на основі кадрового планування. Основою планування персоналу є попереднє визначення процесу, призначеного до реалізації і прийняття випереджуючих рішень.
Планування персоналу в корпораціях - це розробка заходів і прогнозування параметрів кадрової політики на певну перспективу відповідно до мети і завдань роботи з персоналом і до стратегії розвитку компанії в цілому.
Мета кадрового планування полягає в тому, щоб надати працюючим робочі місця в потрібний час і в необхідній кількості у відповідності як з їх здібностями, так і вимогами виробництва. У центрі планування персоналу в корпорації знаходяться дії, що передбачають:
Виділяють перспективне і поточне (оперативне) кадрове планування.
Перспективне планування звичайно охоплює період до п'яти років. Планування цілей можна поділити на такі проміжні процеси:
1) аналіз вихідної ситуації (напрями діяльності компанії і персоналу);
2) підготовка проекту системи цілей;
3) збір інформації про систему цілей і їх досягнення;
4) уточнення системи цілей.
Велика увага в міжнародних корпораціях приділяється процесу адаптації нових співробітників. Адаптація персоналу - це процес пристосування знову прийнятого персоналу до традицій і норм колективу компанії, а також сукупність заходів, спрямованих на ліквідацію конфліктів і скорочення терміну проходження цього процесу. Вона є деякою мірою індикатором успішності або провалу роботи з пошуку, добору і наймання персоналу.
Набір і адаптація нових працівників має велике значення в діяльності структурних підрозділів міжнародних корпорацій, оскільки саме на цьому етапі формується кадровий потенціал. При цьому існує проблема оптимального співвідношення кількості нових співробітників і тих, що вже працюють у компанії.
Іноземні фахівці визначають адаптацію як взаємне пристосування працівника й організації, що ґрунтується на поступовій адаптації співробітника в нову професійну, соціальну й організаційно-економічну сферу праці.
У процесі адаптації здійснюється плавне введення нового працівника у сферу його діяльності і виключаються ситуації, які можуть негативно вплинути на входження працівника в колектив, - непередбачені труднощі, пов'язані з перенавантаженнями, дефіцитом інформації тощо. Тому в адаптаційний період вживаються заходи щодо недопущення ряду моментів, які приводять до психологічної дезадаптації працівника.
Природно, всі організації прагнуть скоротити період адаптації. Основним заходом, що сприяє цьому, є організація стажування нових фахівців.
Асиміляція персоналу - важливий етап адаптації прийнятого на роботу персоналу. Асиміляція (від лат. assimilatio) - злиття, уподібнення, засвоєння. Традиційно даний термін використовується для позначення злиття однієї соціальної групи з іншою із засвоєнням однією з них ознак більш великої групи. Це безпосередньо стосується персоналу великих компаній, тому що нові працівники включаються в загальну систему трудових ресурсів, приймаючи традиції трудового колективу і принципи трудових відносин, що існують у даній компанії.
Асиміляція персоналу може бути природною або змушеною, повною або частковою. Вона проходить без конфліктних ситуацій і ускладнень, якщо вона є предметом регулювання керівництва компанії. Асиміляція проходить з оптимальною швидкістю в заздалегідь визначених рамках. Практика управління персоналом найбільших корпорацій світу показує, що для асиміляції широко використовують неформальні відносини в колективі, проведення спільних святкових заходів, змішаний розподіл персоналу тощо.
Ідентифікація персоналу є логічним продовженням його асиміляції. Ідентифікація означає визнання тотожності соціальних груп; процес емоційного та іншого самоототожнення нових співробітників з трудовим колективом. Ідентифікація персоналу є також предметом регулювання з боку керівництва компанії і кадрової служби, які безперервно контролюють цей процес і розробляють заходи щодо запобігання конфліктних ситуацій і підвищення продуктивності праці.
Причиною, що зумовлює необхідність впровадження передових досягнень менеджменту, є криза трудової активності. ЇЇ суть - відчуження праці, втрата абсолютною більшістю працівників мотивуючої функції. Тим часом мотивація персоналу в будь-якій фірмі й економічній системі має визначальний характер і значною мірою визначає добробут.
Мотивація праці - це прагнення працівника задовольнити потреби за допомогою трудової діяльності. Велике значення для формування мотивів праці має оцінка імовірності досягнення цілей. Система мотивів і стимулів до праці повинна спиратися на певну базу - нормативний рівень трудової діяльності. Працівник має знати, які вимоги до нього висуваються, яку винагороду він одержить при їх неухильному дотриманні, які санкції настануть у разі їх порушення. Для формування трудової мотивації найбільшу значимість має характер засвоєних індивідумом трудових норм і цінностей.
Мотивація праці - найважливіший фактор результативності роботи, і в цій якості вона складає основу трудового потенціалу працівника, тобто всієї сукупності властивостей, що впливають на виробничу діяльність.
Сучасні працівники приділяють велику увагу цінностям, не пов'язаним безпосередню з роботою. Вони прагнуть різноманітного, цікавого життя. Іншими словами, механізм трудової мотивації стає і складніше, і різноманітніше. З огляду на ці обставини, менеджмент спрямовує зусилля на вирішення наступних завдань:
- переорієнтацію управлінських механізмів на кінцеві результати трудового процесу, групових завдань, нововведень;
- розробка альтернативних варіантів організації, режимів роботи з більш гнучкими параметрами, індивідуалізованих умов праці;
- розширення стимулюючого інструментарію і підвищення ролі важелів активізації новаторської діяльності;
- довгостроковий розвиток ключових груп працівників;
- формування нового господарського мислення персоналу, що стимулює динамічні зміни і підприємницький стиль роботи.
Найчастіше застосовується мотивація персоналу за рахунок впровадження гнучких режимів роботи.
Ефективним засобом мотивації працівників, які обслуговують споживачів, є надання можливості вибору техніки або устаткування, з яким вони працюватимуть. Це і вигідно і з погляду бюджетних обмежень. В умовах запеклої конкуренції, коли хороших працівників для обслуговуючого підрозділу нелегко знайти, а конкурентів, що бажають їх найняти, багато, дуже важливо, щоб вони відчули до себе увагу і турботу і прагнули залишитися в фірмі.
Участь фірм у фінансуванні витрат на медичне обслуговування, страхування життя і пенсійне забезпечення, як і в цілому соціальні програми, відіграють значну роль у стимулюванні й розвитку персоналу. Сучасні роботодавці розглядають витрати на соціальні програми як одну із форм довгострокової інвестиції. Тому їхні витрати не обмежуються зарплатою і внесками в державну систему соціального страхування. Фірми добровільно витрачають значні кошти, щоб утримати цінних коштовних працівників, поліпшити фізичний стан персоналу і створити оптимальні умови для роботи. Роботодавці фінансують медичне обслуговування для підтримання персоналу в робочому стані і надають оплачені перерви протягом робочого дня для створення оптимального режиму робочого часу. Асортимент і розміри пільг залежать від тривалості виробничого стажу. Роботодавці повністю або частково фінансують значну кількість пільг. Такими важливими пільгами як медичне обслуговування і пенсія за рахунок фірми охоплено 2/3 зайнятих.
Заслуговують на увагу і специфічні принципи мотивації, застосовувані в міжнародних корпораціях. Принцип заслуг у політиці оплати і просування персоналу американських компаній звичайно протиставляється принципу старшинства, якого дотримуються деякі японські фірми. У США рівень зарплати, премії, підвищення в посаді звичайно не залежать від віку або статі працівників, а лише від реальних результатів їхньої роботи. Диференціація в оплаті і преміюванні працівників однакових посад у цьому випадку досить велика, і центральною ланкою всієї кадрової роботи стає щорічна індивідуальна оцінка й атестація співробітників, що базується на чітких формальних критеріях і затвердженій процедурі її проведення.
Принцип старшинства в політиці оплати праці широко використовується в Японії і передбачає автоматичне підвищення зарплати працівників залежно від стажу роботи. Істотна надбавка до зарплати дається також при одруженні або народженні дитини. Вагому надбавку до зарплати на великих успішних фірмах складають виплати і пільги із соціальних фондів (відрахування в пенсійні фонди, медичне страхування, часткова або повна оплата житла, доставка на роботу заводським транспортом, оплата місця в профілакторіях і будинках відпочинку фірми).
У цілому можна констатувати, що принцип старшинства, який зберігся і понині в деяких японських корпораціях, спрямований на забезпечення кадрової стабільності. Використання принципу старшинства, за різними оцінками, охоплює від 22 до 30% усієї робочої сили Японії і характерне переважно для великих корпорацій.
У 70-х роках XX ст. різко посилилися протиріччя між міжнародними корпораціями і приймаючими державами, пов'язані з підривом національного суверенітету, погіршенням екологічної ситуації, деградацією населення й різким зменшенням запасів непоновлюваних ресурсів. Проявом протиріч у ряді випадків стала експропріація власності міжнародних корпорацій. Ці міжнародні конфлікти стали стимулом для прийняття спеціальних рішень на рівні міжнародних організацій, пов'язаних з формуванням правил поведінки міжнародних корпорацій, і основою для перегляду політики експансії з боку міжнародних корпорацій. Вже у 80-х роках стратегічною лінією міжнародних корпорацій стає розвиток обробних виробництв у приймаючих державах, зміна стандартів і норм поведінки.
Істотне значення для розвитку сучасних міжнародних корпорацій мають так звані кодекси поведінки - погоджені на багатосторонній основі документи, що формулюють конкретні принципи і норми регулювання міжнародного бізнесу.
Під егідою Економічної і соціальної ради ООН (ЕКОСОС) був розроблений універсальний кодекс, що охоплює всі аспекти діяльності міжнародних корпорацій.
В універсальному кодексі поведінки міжнародних корпорацій визначені основні норми їхньої діяльності, серед яких особливо важливими є:
Тристороння декларація (прийнята у 1977 р.), передбачає низку правил поведінки ТНК у сфері наймання робочої сили, підготовки кадрів, забезпечення відповідних умов праці і життя робітників.
У 1976 році Організацією економічного і соціального розвитку (ОЕСР) були затверджені Керівні принципи для ТНК, що охоплюють всі питання діяльності міжнародних корпорацій.
Перераховані вище інструменти міжнародної політики у відношенні до міжнародних корпорацій відносять до класу добровільно дотримуваних норм так званого "м'якого", необов'язкового для дотримання права. Однак міжнародний кодекс є основою для прийняття національних законодавчих актів, обов'язкових для виконання. Більшість країн світового співтовариства прислухаються до рекомендацій міжнародних організацій і недотримання міжнародними корпораціями запропонованих рекомендацій можуть на них відповідно впливати.
До основних позитивних аспектів діяльності міжнародних корпорацій у приймаючих країнах відносять:
У той же час в ряді випадків діяльність міжнародних корпорацій у тривалій перспективі гальмує розвиток національної економіки держав, що розвиваються. Однією з проблем є "відтік розуму".
Негативний вплив міжнародних корпорацій на розвиток національної економіки виявляється в:
Істотне значення у попередженні міжнародних конфліктів мають етичні норми, яких дотримуються співробітники і керівництво міжнародних корпорацій.
Діяльність міжнародних корпорацій має ґрунтуватися на дотриманні принципів всесвітньої етики, серед яких:
Етична поведінка в бізнесі - це прихильність корпорації до коректної конкуренції, заснованої на відмові від монопольного положення й активного використання адміністративного ресурсу; уникнення участі в конфліктах, пов'язаних з позаекономічним переділом власності; відсутність агресивності при здійсненні стратегічного курсу; транспарентність.
Етику бізнесу поділяють на дві сфери:
1) макроетика - частина етики бізнесу, яка розглядає специфіку моральних відносин між макросуб'єктами соціальної та економічної структури суспільства: як корпораціями, державою і суспільством у цілому, так і його частинами;
2) мікроетика - частина етики бізнесу, яка досліджує специфіку моральних відносин у самій корпорації, між міжнародною корпорацією як суб'єктом моралі і її працівниками та власниками акцій.
На макрорівні виділяють два рівні: горизонтальний і вертикальний.
На горизонтальному розглядаються моральні відносини між суб'єктами, які мають однакові характеристики, а також між різними корпораціями.
На вертикальному - моральні відносини між суб'єктами, які мають різні характеристики і властивості. До цього рівня відносять зв'язки, що виникають між міжнародними корпораціями і державою, між корпораціями і суспільством у цілому, між корпораціями і навколишнім середовищем.
Етичні проблеми в бізнесі виникають у зв'язку з розбіжністю стандартів моралі і переконань в різних країнах світу при спільних вищих моральних цінностях. Через те, що основні моральні норми різняться між собою через відмінності у віруваннях і судженнях, виникають протилежні погляди, які у свою чергу спираються на єдині принципи і подібні стандарти.
Основними постулатами високої ділової етики є:
У 80-х роках XX ст. поширення набули три головні напрями в етиці бізнесу:
1) етика філантропії;
2) етика справедливості;
3) етика особистої відповідальності.
Згідно з етикою філантропії, благодійна діяльність у бізнесі є обов'язковою, тому що будь-яке добро покращує результати.
Згідно з етикою справедливості, відносини між працівниками і державою, що приймає закордонну корпорацію на своїй території, мають бути засновані на принципах справедливості і рівності.
Відповідно до основних положень етики особистої відповідальності, необхідно дотримуватися прав усіх осіб, прямо або побічно пов'язаних з бізнесом.
Найбільш розповсюдженими порушеннями етичних норм бізнесу, які складно припинити в рамках діючого законодавства, є такі:
Промислове шпигунство стає одним із найбільш розповсюджених способів одержання інформації про стратегічні і тактичні плани конкурентів, досягнення у сфері НДДКР, що багато в чому пов'язано з прискореним НДДКР розвитком спеціальних технічних засобів.
Маніпулювання інформацією. Найбільш розповсюдженим методом є здійснення спеціальної дезінформації, спрямованої на дестабілізацію ситуації з продажами товарів конкурентів, падіння курсу акцій, зрив певних фінансових або комерційно-виробничих угод, а також підрив репутації і престижу.
Переманювання кадрів. Класичне порушення етики бізнесу, що має відпрацьовані технології. Процес складається з декількох компонентів: виявляються можливі претенденти на вакантні посади або на ті напрями діяльності в компанії, яка функціонує недостатньо ефективно. На другому етапі здійснюється психологічна обробка претендентів, яким пропонують значні моральні і матеріальні стимули у разі переходу на нове місце роботи.
Випуск продукції низької якості або товарів, що вимагають постійного обслуговування. Споживача вводять в оману щодо якості продукції. Досить часто подібна ситуація виникає на фармацевтичному ринку, коли виробники копій максимально наближають оформлення упаковки і назву до оригіналу, в той час як лікувальні характеристики цих препаратів далекі від параметрів, визначених їх розробниками.
Недостовірна реклама використовується з метою більш успішного просування продукції на ринку. У рекламі використовується інформація, яка або не відповідає дійсності, або її прикрашують. Споживача вводять в оману щодо властивостей товару або інших характеристик, які впливають на вибір.
Приховування фактів і недостовірна інформація у звітності та при проведенні перевірок. Порушення етики бізнесу, що в деяких випадках призводить до катастрофічних результатів як для корпорації, так і для акціонерів. Скандали зі звітністю змушують державні органи посилювати вимоги до облікової інформації і збільшувати кількість перевірок.
Картельні змови на ринках - одне із найбільш розповсюджених видів порушень правил ведення бізнесу. За порушення правил конкуренції європейське законодавство передбачає штрафи, максимальний розмір яких може сягати 10% річного обороту компанії.
Серед основних способів заниження бази оподаткуання найбільші міжнародні корпорації використовують:
Штучні обмеження ділової практики включають угоди і домовленості, що встановлюють певний рівень цін; угоди стосовно поділу ринків або споживачів; введення обмежень щодо місця, часу, обсягів продажу товарів; колективні дії, пов'язані з виконанням домовленостей, які призводять до обмеження діяльності інших економічних агентів.
Етичні норми в бізнесі у деяких випадках важко трактувати, а тому складно дати однозначну оцінку поведінки міжнародних корпорацій. Особливо проблематично чітко визначитися в сферах, пов'язаних з охороною здоров'я, освітою і культурою.
Контрольні питання для самоконтролю:
|
[1] ВСТУП
[2] [2.1] Тема 1. Міжнародний бізнес та міжнародний менеджмент [2.2] Тема 2. Зовнішнє середовище міжнародного бізнесу [2.3] Тема 3. Організація і стратегічне управління [2.4] в міжнародних фірмах [2.5] Тема 4. Організаційно-правові форми міжнародного бізнесу
[3] [3.1] Тема 5. Стратегічне планування в міжнародній фірмі [3.2] Тема 6. Фінансові та інвестиційні рішення в міжнародному менеджменті [3.3] Тема 7. Сучасні технології міжнародного менеджменту
[4] [5] ЗМІСТ |
Навчальне видання
ЛОЖАЧЕВСЬКА Олена Михайлівна
МІЖНАРОДНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Конспект лекцій
Технічний редактор
Коректор
Підп. до друку_______. Формат 60*84/16. Папір офс.
Офс. друк. Ум. друк.арк. 2,75. Обл.-вид.арк. 3.
Тираж 100 пр. Замовлення №__________. Вид. №_________.
Видавництво НАУ
03058. Київ-58, проспект Космонавта Комарова 1.
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК
№ 977 від 05.07.2002.