Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 1
МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
Дніпропетровська державна фінансова академія
Курс лекцій
2 частина
Дніпропетровськ – 2007
МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
Дніпропетровська державна фінансова академія
Економічний факультет
Кафедра економічної теорії
Курс лекцій
2 частина
для студентів усіх форм навчання, які навчаються за галуззю знань
0305 “Економіка та підприємництво” з напрямів підготовки
6.030508 “Фінанси і кредит, 6.030504 “Економіка підприємства”, 6.030505“Управління персоналом та економіка праці”
Дніпропетровськ – 2007
Історія економіки та економічної думки. Курс лекцій для студентів всіх форм навчання. Дніпропетровськ. – Дніпропетровська державна фінансова академія. 2007 –153 с.
Курс лекцій для студентів всіх форм навчання з дисципліни “Історія економіки та економічної думки”, розроблений згідно з освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра за спеціальностями напряму 0501 – “Економіка і підприємництво”, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2006 р. і навчальним планом.
Курс лекцій містить в собі лекції, які доповнюються науковими термінами і поняттями, питаннями для самостійної підготовки, списком рекомендованої літератури. У ньому комплексно розкритий розвиток господарств країн Європейської цивілізації та їх наукове відображення в економічній думці, надані загальні закономірності розвитку економічних учень, їх суперечності, позитивні і негативні сторони.
Курс лекцій призначений допомогти студентам у засвоєнні програмного матеріалу дисципліни.
|
Укладач: |
С.А. Корнієнко– к.е.н., доцент кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії |
|
Рецензенти: |
О.Ф. Івашина – к.е.н., доцент кафедри економічної теорії та державного регулювання економіки Академії митної справи України А.Г. Бабенко – д.е.н., професор, зав. кафедри Управління персоналом і економіки праці Дніпропетровської державної фінансової академії |
|
Відповідальний за випуск: |
В.А. Табінський – к.е.н, завідувач кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії |
Обговорено та схвалено Вченою радою економічного факультету
Протокол № 2 від р.
Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри економічної теорії
Протокол № 8 від 12.03.2007 р.
ВСТУП
Дисципліна “Історія економіки та економічної думки” є однією із базових навчальних дисциплін з економічної теорії і відіграє важливе значення у фундаментальній підготовці фахівців з економічної діяльності. Мета дисципліни – це формування знань про історичний розвиток господарств та економічної думки країн Європейської цивілізації для розуміння генезису та закономірностей функціонування економічних систем.
У сучасній розгалуженій системі економічних наук історія економіки та економічної думки займає важливе самостійне місце і відіграє значну роль. Одна з основних функцій історії економіки та економічної думки - необхідність з'ясування наукового достоїнства різних шкіл та напрямів економічної науки, їх дійсного внеску до світо вої скарбниці економічного знання. Історія економіки та економічної думки допомагає виявити сучасний стан дослідження актуальних проблем еко номіки, сконцентрувати увагу на ще невирішених важливих питаннях економічної теорії і політики.
Велике пізнавально-виховне значення має історія економіки та економічної думки у системі економічної освіти, підготовці еко номістів нової незалежної держави, формуванні їхньої кваліфікації. Особ ливо зростає значення історико-економічних знань в сучасних умовах. В Україні здійснюється процес формування змішаної економічної системи, де головним є введення ринкової системи відносин. Історія економіки та економічної думки свідчить, що ефективне функціонування ринкової економіки передбачає необхідність органічної взаємодії централізованих і децентралізованих засад організації економічного життя суспільства.
Майже у всіх країнах світу держава і ринок, доповнюючи один одного, ділять між собою функції, регулюючи таким чином економічні процеси. Ринкова система відносин включає в себе безпосередньо ринкове і державне (економічне і правове) регулювання. Неправомірна позиція про повне видалення держави з економічного життя, особливо в сучасних умовах нестабільної економіки України. При цьому та чи інша складова змішаної економічної системи може перебільшувати.
В період радикальних змін ролі держави питання про межі і форми та інструменти втручання держави у ринкові процеси надзвичайно актуальні для України та інших країн, що переживають період ринкової трансформації економічних систем. В цих умовах важливо урахування досвіду, що висвітлює історія економіки та економічної думки, та досвіду країн, що знаходяться в стадії переходу від соціалізму до демократичних засад управління.
Історія економіки та економічної думки визначає основні принципи політики держав, що діють в умовах змішаних систем економіки, і висвітлює пошук найбільш ефективного використання як ринкових так і адміністративних методів управління. В Україні необхідно керувати державним сектором, використовувати державне планування і прогнозування, виробити пріоритети у формуванні територіальних, міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій, які б забезпечили високу ефективність виробництва та оптимальну збалансованість національного ринку.
Історія економіки та економічної думки значно підвищує культуру економічного мислення, дає змогу розглядати проблеми у значно ширшому аспекті, вона вивчає історичний процес виникнення і розвитку основних систем економічних поглядів учених різних історичних періодів. З цього випливає, що аналіз виникнення і розвитку економічних учень охоплює весь історичний процес суспільного розвитку, всі історичні епохи, починаючи з рабовласницького суспільства. Підходи і трактування економічних явищ та процесів неоднозначні, а тому в економічній науці ми маємо справу з різними теоріями і школами. Проте це не означає існування різних економічних наук. Економічна наука єдина, а школи і напрями, як і в інших науках, - різноманітні.
Сучасна економічна наука - це результат нашарувань різних історичних епох, кожна з яких привносила свої спостереження, пропонувала свої теми, формулювала свої поняття і теорії. Історія економіки охоплює весь відомий нам з археографічних пам’яток період існування суспільства, починаючи в основному з стародавнього Єгипту. В працях мислителів античної Греції: Ксенофонта, Платона, Аристотеля зустрічаються праці по критичному осмисленню теоретичних доробок філософів-попередників стародавнього світу. Представники класичної політичної економії піддавали критичному аналізу погляди меркантилістів, а представники історичної школи – класичну політичну економію. В наступних етапах праці з політичної економії завжди містили критичні оцінки попередників.
Британська енциклопедія рядом своїх статей поклала початок спеціальним дослідженням з історії економічної думки. Класичною працею з історії економічної думки став твір К. Маркса “Теорії додаткової вартості”. Першим фундаментальним дослідженням з історії економічної думки вважають працю Й. Шумпетера “Історія економічного аналізу” (1954). Ця праця здобула високу оцінку фахівців економічних наук. Згодом з’являється низка праць з історії економічної думки видатних вчених-економістів Е. Жамса, М. Блауга, Такаші Негіші, Р. Хейлбронера та багатьох інших.
Наприкінці XIX ст. в університетах започатковано викладання курсу історії економічної думки, яке мало як періоди підвищеного інтересу до нього, так і періоди втрати цього інтересу. В наш час на економічних факультетах усього світу відновлено читання курсу з “Історії економіки та економічної думки”.
Задача історії економіки та економічної думки - відновлювати втрачені змісти наших знань. Це спосіб краще, тобто повніше і глибше, опанувати тим, що накопичено в арсеналі сучасної науки. Тривалий час історико-економічним дослідженням не надавалося достатньої уваги , занижувалася роль дисципліни у підготовці професіоналів-економістів. Відповідно зростає потреба у спеціальній, особливо навчальній, літературі. Історія економіки та економічної думки дає реальне бачення довготермінових тенденцій економічного розвитку – картину історичного руху від минулого до сучасного стану. Ця дисципліна розкриває причини тих чи інших явищ, підтверджує правильність, чи помилки сучасної економічної політики, обґрунтовує її перспективи. Історія економіки та економічної думки відіграє фундаментальну роль у формуванні економіста-практика, дослідника і педагога, формує в них критичне мислення, об’ємне бачення соціально-економічних процесів і явищ.
В запропонованому курсі лекцій втілені намагання об'єктивно, неупереджено розкрити сучасний стан науки, узагальнити досвід викладання предмета в умовах незалеж ності України. Головний методологічний принцип це системно-всесвітній принцип, тобто підхід до історії економіки та економічної думки як до загального суперечливого світового процесу, у якому в міру загального історичного розвитку активно взаємодіють вчені усе більш широкого кола різних націй і регіонів.
В курсі лекцій використані праці вчених - основоположників окремих теорій, шкіл і напрямів вітчизняної та світової економічної думки. Разом з тим загальний матеріал склали також праці таких визнаних авторитетів у галузі історії економіки та економічної думки, як Жід Шарль – 1847-1932 (Франція), твір “Історія економічних учень” (1918); Ріст Шарль – 1874-1955 (Франція), твір “Історія економічних доктрин” в співавторстві з Шарлем Жидом; Жамс Еміль Пьер Мари 1899-1987 (Франція) твір “Історія економічної думки XX віку” (1959); Шумпетер Йозеф Алоїз – 1883-1950 (Австрія), твір “Історія економічного аналізу” (1954); Селігмен Бен Барух – 1912-1970 (США), твір “Основні течії сучасної економічної думки” (1962); Блауг Марк – 1927 (Нідерланди), твір “Економічна історія та історія економічної теорії” (1986); Туган-Барановський Михайло Іванович – 1865-1919 (Україна), твір “Російська фабрика у минулому і сучасному. Історико-економічне дослідження” (1898); та інших вітчизняних і зарубіжних учених-економістів, чиї праці пода ються у списку рекомендованої літератури.
ТЕМА 6
РОЗВИТОК РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТ.)
План
На кінець XV ст. економіка феодального господарства в країнах Західної Європи набула певного розвитку. Чітко окреслило ся феодальне та селянське господарство. Швидко розвиваються феодальні міста та ремесла, котрі перетворюються на дрібнотоварні, зростає їх економічна роль, поглиблюється суспільний поділ праці, розвивається внутрішня та зовнішня торгівля, зростає роль грошей.
У XVI—XVIII ст. в країнах Західної Європи поступово ство рюються умови для переходу від феодального до індустріального суспільства, що було пов'язано з розвитком товарно-грошових відносин, особливо в містах; початком руйнування натурального феодального господарства; зростанням обсягів торгівлі. Виника ють перші великі капітали, розвивається лихварство.
Вирішальна роль у процесі розкладу феодального господарст ва та переходу до індустріального суспільства належить розвитку науки, техніки, сільськогосподарського виробництва, які створи ли передумови для здійснення Великих географічних відкриттів кінця XV — початку XVIII ст.
Саме в цей період у країнах Західної Європи відбуваються важливі зміни, пов'язані зі створенням постійних армій, які потре бували багато зброї, тканин для обмундирування. Розвивається мануфактурне виробництво з застосуванням вільнонайманої праці.
На кінець XV ст. в країнах Західної Європи було багато зроб лено для розвитку промислового виробництва. Так, удосконалю ється водяне колесо, яке використовувалося як двигун. Попит на метал сприяв удосконаленню доменної печі, що дало можливість одержувати більш якісний метал. У металообробці почали застосовувати молоти для ковки металу та прості види шліфувальних та токарних верстатів. У гірничій справі впроваджуються насоси для відкачування води з шахт та різні підйомні механізми, що по зитивно вплинуло на видобуток руди та вугілля. В ткацькому ви робництві було вдосконалено ткацький верстат, з'явилася в'язаль на машина, що дало можливість збільшити виробництво тканин. Велике значення для створення різних машин і механізмів мало виготовлення годинника з маятником, майбутнього прообразу багатьох машин. Розвивається книгодрукування за допомогою лі тературного набору. Особливо великі досягнення були зроблені у виготовленні вогнепальної зброї різних видів та рушниць.
Відбулися суттєві зрушення у суднобудуванні. В кінці XV ст. було побудовано новий тип морського судна — каравелу. Такі судна мали велику кількість вітрил, могли брати на борт багато-численну команду та значний запас провіанту, розрахований на довгий час плавання в океані.
Певні зрушення мали місце і в сільському господарстві, хоча воно розвивалося повільнішими темпами, ніж промисловість. Так, у сільському господарстві освоюються нові землі, впроваджу ється багатопільна система землеробства, травосіяння, внесення органічних добрив, осушуються болота, для обробки землі засто совується більш вдосконалений плуг на кінній тязі. В тваринниц тві були виведені нові, більш продуктивні породи худоби, зрос тає порайонна спеціалізація відповідно до природнокліматичних умов окремих країн. Все це підвищило продуктивність праці в сільському господарстві.
Значні досягнення мали місце в науці. Вони дали можливість удосконалити компас, астролябію, морські карти та атласи, обґрунтувати кулястість Землі, що давало можливість у майбутньо му здійснити навколосвітнє плавання.
Досягнення західноєвропейських країн у кінці XV — на почат ку XVI ст. у промисловості й сільському господарстві дали мож ливість значно збільшити обсяги виробництва товарів та товаро обіг. Однак для зростаючого товарообігу в Західній Європі вже не вистачало золота та срібла як засобу обертання і платні, з яко го карбувалися гроші, адже паперових грошей європейці ще не знали. Нестача золота та срібла загострилася також унаслідок па сивної торгівлі Західної Європи зі Сходом та відсутністю золото носних родовищ і майже повним використанням срібних копалин у Німеччині.
Розвиток дрібнотоварного виробництва, розширення товарно-грошових відносин, можливість феодала купувати будь-які това ри, особливо різні прикраси, а королів — поповнювати державну казну, призвело до спалаху «жаги золота». Наприкінці XV ст. на золото почали молитися як на бога, воно стає головною мірою цінностей. Золото набуває все більшої ваги і як джерело накопи чення та збагачення. Прагнення до накопичення золота та срібла переросло в гостру економічну проблему як наслідок поперед нього економічного розвитку країн Західної Європи. Все це збільшувало прагнення дворян—феодалів, особливо тих, хто збі днів, до захоплення заморських територій, багатих на золото та срібло, стимулювало організацію морських експедицій.
Отже, розвиток економіки країн Західної Європи призвів до «жаги золота», бажання збагачення феодалів та купецтва, штовхало до пошуку золота та срібла, особливо на Сході, який за різними джерелами був багатий на ці дорогоцінні метали.
У середині XV ст. також виникли труднощі в європейських країн у торгівлі зі Сходом по суходолу. Туреччина захопила тра диційні торгові шляхи на Близькому Сході, а араби контролюва ли торгівлю через Північну Африку. Торгівля європейськими то варами стала неприбутковою, оскільки вони обкладалися високим митом, а торгові каравани часто грабувалися, унаслідок чого левантійська торгівля опинилися у глибокій кризі. Основні тор гові міста Італії — Генуя та Венеція, через які здійснювалася європейська торгівля, занепадають. Усе це ще більше підштовхува ло європейців до пошуку морських шляхів на Схід.
У XV—XVI ст. західноєвропейці значно збільшили вживання різних східних прянощів, зокрема пахучого перцю. Торгівля прянощами давала величезні прибутки, прянощі цінилися нарівні з золотом. До того ж ціни на прянощі в Європі весь час зростали у зв'язку із занепадом торгівлі зі Сходом по суходолу. Отже, за таких умов для європейців дуже гостро постало питання пошуку морського шляху на Схід.
Вагому роль в організації перших морських експедицій віді грав політичний фактор. Саме в кінці XV ст. в Західній Європі утворюються перші централізовані монархії — Іспанія і Португа лія, які ліквідували феодальну роздрібненість. Створення перших централізованих монархій привело до збільшення витрат на утри мання армій, королівських дворів, виплату пенсій феодалам, що розорилися, до цього ж переважна кількість феодалів прагнула збагатитися під час морських експедицій і таким чином поліпши ти своє матеріальне становище.
Крім цього, Іспанія і Португалія мали вигідне географічне положення: вихід в Атлантику, велику кількість досвідчених капі танів та матросів, накопичений значний досвід у кораблебуду ванні; вони могли фінансувати великі морські експедиції. Все це сприяло тому, що саме Іспанія і Португалія були тими першими країнами, що поклали наприкінці XV ст. початок морським експедиціям.
Таким чином, головними причинами організації європейцями морських експедицій у кінці XV ст. були: пошук морських шляхів на Схід, щоб звільнитися від залежності Туреччини та арабів; не обхідність одержання дорогоцінних металів золота та срібла, не стача якого стримувала розвиток торгівлі та збагачення феодалів І купців; збільшення надходження різних прянощів, які користу валися великим попитом.
Морські експедиції, які здійснили європейці з кінця XV до по чатку XVIII ст. увійшли в історію як Великі географічні відкрит тя і мали для економіки країн Західної Європи дуже велике зна чення. Серед них найважливіші були такі:
1488 р. Португальські мореплавники Кан та Діаш обстежили узбережжя західної та південної Африки.
1492 р. X. Колумб, вважаючи, що Індія знаходиться на заході Атлантичного узбережжя, відкрив Америку, Кубу, острови Гаїті.
1497—1499 рр. Васко де Гама відкрив морський шлях з Західної Європи навколо південної Африки в Індію.
1498 р. Англійський капітан Кабот відкриває Ньюфаундленд.
1499 р. Португальці відкривають Бразилію.
1513—1525 рр. Іспанські завойовники перейшли Панамський перешийок і досягли Тихого океану. Кортес завойовує Мексику.
1506 р. Португальці відкривають острів Мадагаскар.
1519—1522 рр. Магеллан здійснює вперше навколосвітню по дорож, відкриває багато нових земель, зокрема острови сучасної Індонезії.
1531—1532рр. Ф. Писарро завойовує території Південної Америки.
1606—1644 рр. — голландські мореплавники відкривають новий континент Австралію та Нову Зеландію.
Головна мета морських експедицій полягала в тому, щоб якомога скоріше досягти країн Сходу та оволодіти їх багатствами.
Відкриття європейськими країнами великої кількості нових земель мало для них суттєві наслідки, позитивно вплинуло на їх ній економічний розвиток.
Одним з найвагоміших наслідків Великих географічних від криттів було створення колоніальної системи. Першими колоні альними державами стають Іспанія і Португалія. Ці держави, за хопивши величезні землі, грабували їх та населення, здійснюючи нееквівалентний обмін. Іспанія і Португалія першими почали створювати на відкритих землях факторії та плантації для виро щування кавового дерева, бавовни, тютюну, чаю, але головний прибуток давала нееквівалентна торгівля з аборигенами різними дешевими товарами в обмін на золото, срібло та дорогоцінне ка міння, а то й просто неприкритий грабіж. Велику кількість туземців гнали на роботу в копальні для видобування золота та срібла, примушували задарма працювати на плантаціях.
Не відставали від Іспанії і Португалії у пограбуванні колоній Голландія, Англія та Франція. В XVI—XVIII ст. Англія і Голлан дія широко розгорнули работоргівлю. Африканських негрів пе репродували для роботи на плантаціях в Америці. Работоргівля приносила прибутки, які досягали 1000%.
Кошти від пограбування колоній Іспанія і Португалія витрачали на розваги, будівництво палаців та придбання предметів розкоші, а Англія, Голландія і Франція спрямували свої прибутки від колоній на розвиток промисловості та торгівлі, що в майбутньому дало свої позитивні наслідки.
Великі географічні відкриття привели до утворення світового ринку та встановлення стабільних економічних зв'язків між Західною Європою та знов відкритими землями, що сприяло розвитку торгівлі, мореплавства, промисловості. На кінець XVII ст. знання європейців про земну поверхню набагато збільшилось. Колонії почали широко використовуватися для господарської діяльності, сприяли розширенню зовнішньої торгівлі. Створюються умови для міжнародного поділу праці, світового господарства та світо вого ринку. Розвитку світової торгівлі сприяло також знайомство європейців з новими культурами: тютюном, какао, кавою, картоп лею, маїсом, томатами та ін., які дістали в Європі широкого вжи тку. Все це привело не тільки до розширення асортименту різних товарів, але до значного збільшення обсягів торгівлі. Так, тільки ввіз прянощів у Європу в XVI ст. перевищував обсяги венеціан ської та генуезької торгівлі більш як у З0 разів.
Становлення світового ринку відбилося на методах здійснення міжнародної торгівлі. Утворюються торговельні компанії, які ак тивно включилися у боротьбу за нові ринки. Серед них найбіль шими були англійська та голландська Ост-Індська компанії, які активно проводили нееквівалентну торгівлю з колоніями, одер жуючи величезні прибутки.
У XVI ст. обсяги світової торгівлі країн Західної Європи зі знов відкритими землями настільки збільшилися, що це призво дить до виникнення торгових бірж, де угоди укладалися за зраз ками товарів. Перша така біржа була заснована в місті Антверпе ні в Голландії. Збільшення обсягів торгівлі викликало велику потребу в кредитах для кредитування торгівлі, а це сприяло за снуванню перших великих банків. Такі банки виникають в Амстердамі та Лондоні. Ці банки стали головними кредиторами тор гівлі європейських країн з колоніями і сприяли її розширенню.
Розвиток світового ринку привів до переміщення головних торговельних шляхів та напрямків торгівлі. Венеція та Генуя — головні торгові міста в XV ст. — втрачають своє місце у світовій торгівлі, їх торгівля занепадає, а торгівля портових міст Іспанії і Португалії швидко розвивається. Але підйом торгівлі Іспанії і Португалії був недовгим. Уже на початку XVII ст. центр світової торгівлі перемістився на узбережжя Атлантичного океану. Голов на роль у світовій торгівлі переходить до Голландії, Англії та Франції. Міста Антверпен, Амстердам та Лондон стають не тіль ки світовими торговими центрами, а й фінансовими.
Суттєвим наслідком Великих географічних відкриттів була «революція цін», яка привела до значного підвищення цін в XVI ст. в Західній Європі, де до того ціни на промислові й сільськогос подарські товари були майже стабільними. Але вже в 30-х роках XVI ст. ціни в Іспанії і Португалії зросли в 4 - 5 разів, у Франції - у 2 - 3 рази, в Англії — в 4 рази. Країни, що брали активну участь у відкритті нових земель, зокрема Іспанія і Португалія, ввезли велику кількість дорогоцінних металів, що призвело до збільшення запасів золота в Європі в XVI ст. більш ніж у 2 рази, а срібла — в 3 рази.
Однак головною причиною «революції цін» було не так знач не збільшення кількості золота та срібла, як стрімке падіння їх вартості. Це було пов'язано з тим, що золото та срібло видобува лося дешевою працею рабів, а то й просто грабунками туземного населення, тоді як умови виробництва товарів у країнах Західної Європи залишалися в основному без змін. За таких умов в XVI ст. еквівалентом тієї ж кількості товару стала більша кіль кість золота та срібла, ніж раніше, що й призвело до різкого зрос тання цін, особливо на предмети першої необхідності.
Як наслідок, «революція цін» призвела до збагачення мануфа ктуристів та падіння реальної заробітної платні найманих робіт ників, оскільки зростали ціни на продукти харчування та предме ти широко вжитку. Так, в Англії ціни на товари підвищились на 155%, а заробітна плата робітників — тільки на 30%. Від «революції цін» виграли також торгівці, які займалися спекуляцією, та частина заможних селян, котрі продавали свою продукцію за зростаючими цінами. “Революція цін” негативно відбилася також на прибутках феодалів, які на багато років наперед установлюва ли для селян фіксовану ренту грошима.
Унаслідок “революції цін” відбувається швидке розорення класу феодалів та падіння заробітної платні найманих робітників, одночасно з цим зростають прибутки мануфактуристів та купец тва. В цілому «революція цін» прискорила процес падіння фео дальної системи, прискорила формування капіталістичного господарства, призвела до накопичення великих сум грошей у руках незначної кількості людей.
Таким чином, Великі географічні відкриття привели до утво рення колоніальної системи, розвитку світового ринку, змін на прямків у світовій торгівлі, одержанню країнами Західної Європи великої кількості дорогоцінних металів. Пограбування підкоре них європейцями народів дало можливість одержати величезні матеріальні ресурси, вкласти їх в економіку, що сприяло швид кому розвитку країн Західної Європи та переходу від феодально го до індустріального суспільства.
У XVI—XVIII ст. внаслідок розвитку ринкових відносин під впливом Великих географічних відкриттів відбувається криза феодального натурального господарства, землі феодалів перетво рюються на товар, предмет купівлі й продажу, прискорюється процес розорення селян. На кризу натурального феодального го сподарства також активно вплинуло переведення селян на гро шову ренту, що прискорило втягування селян і феодалів у ринко ві відносини. Здійснюється генеза основних ознак індустріаль ного суспільства, що в першу чергу було пов'язано зі швидким розвитком мануфактурно — капіталістичного підприємства, яке застосовувало вільнонайману працю, орієнтувалося на виробниц тво продукції, що користувалася попитом у населення, тобто працювало для потреб ринку як внутрішнього, так і зовнішнього. Криза натурального феодального господарства прискорювала розвиток ринкового господарства.
Криза натуральної системи господарювання феодалів, усе більше їх підпорядкування потребам ринку, розвиток мануфактур ного виробництва, яке також орієнтувалося на задоволення по треб ринку, закладали підвалини ринкового господарства в краї нах Західної Європи.
Великі географічні відкриття, утворення колоніальної систе ми, становлення світового ринку привели до того, що дрібне то варне виробництво вже не задовольняло зростаючі потреби в різ них товарах промислового виробництва. За таких умов повстало питання про створення великого масового виробництва товарів. Для цього було потрібно накопичити капітал та мати вільного робітника, який був би змушений працювати на підприємстві. Іс торичний процес накопичення капіталу та відокремлення вироб ника від засобів виробництва одержав назву “первісного нагромад ження капіталу”. Нагромадження значних фінансових коштів для створення мануфактурного виробництва відбувалося в основному насиль ницьким шляхом.
Швидкому накопиченню капіталів сприяв грабіж колоній, не еквівалентна торгівля та работоргівля. Первісне накопичення ка піталу значно прискорило розвиток мануфактурного виробництва в країнах Західної Європи.
Історія генези індустріальних країн Західної Європи тісно пов'язана з розвитком мануфактурного виробництва в XVI—XVIII ст., від якого в значній мірі залежав економічний розвиток країн у цілому. Характерною рисою мануфактури у порівнянні з поперед ньою простою кооперацією був перехід до поопераційного поділу праці при виготовленні товарів, що привело до значного підви щення продуктивності праці. Мануфактурне виробництво історич но підготувало передумови для великої машинної індустрії.
У класичному вигляді процес первісного нагромадження капі талу відбувався в Англії. Ще в XIII—XIV ст. Англія вивозила сиру вовну на переробку за кордон, зокрема до Голландії. У XV ст. в Англії починають будуватися мануфактури для виробництва сукна з власної сировини, попит на яку з кожним роком зростав. У XVI ст. виготовленням вовняних тканин займалося близько половини робочого населення Англії, а на початок XVII ст. 90% англійського експорту складала продукція суконного виробництва.
Зростання попиту на якісне англійське сукно дало поштовх до розведення овець, що стало більш вигідним, ніж землеробство. Високі прибутки англійських феодалів — лендлордів — від про дажу вовни сприяли росту аграрного сектору та зумовили наси льницький згін селян із землі, захоплення общинних та церков них земель, перетворення їх на пасовища. Лендлорди викорис товували своє право приватної власності на землю, руйнували житла селян, створювали великі пасовища для овець, які обгоро джували парканами, тому цей процес одержав назву «обгороджу вання». Лендлорди часто здавали «обгороджену» землю в оренду фермерам, які використовували в господарствах вільнонайману робочу силу селян, що втратили .землю. Так утворювалися капі талістичні господарства на селі.
Під час процесу обгороджування тисячі селян примусово втрачали засоби до існування — землю — і були змушені йти в міста шукати роботу, де працевлаштовувалася лише їх невелика частка. Значна решта селян перетворювалися на жебраків та зло діїв. У зв'язку з цим в Англії в XVI—XVII ст. приймаються про ти жебраків дуже жорсткі закони, які одержали назву “криваве законодавство”.
Отже, унаслідок проведення процесу обгороджування насиль ницьким шляхом, мануфактури в Англії одержали сировину та дешеву робочу силу, що сприяло їх розвитку та забезпечувало їх власникам накопичення капіталів.
Другою стороною первісного нагромадження капіталу було накопичення значних сум грошей у руках окремих людей. Тут для Англії були характерні такі джерела, як: використання дер жавних боргів та високих відсотків від них, здійснення політики протекціонізму (покровительства), що давало можливість держа ві встановлювати високі митні тарифи, які захищали від конкурен ції власного виробника.
Значну роль для Англії у нагромадженні капіталів відіграли Великі географічні відкриття, грабіж колоній, особливо Індії, не еквівалентна торгівля, піратство, работоргівля, яка набула вели ких масштабів у XVII ст., коли негри з Африки тисячами вивози лися на продаж до Америки. Позитивно на процес нагромадження капіталу вплинув і політичний фактор — буржуазна револю ція (1640-—1660рр.), яка привела до політичної влади буржуазію.
Перелічені вище джерела надали можливість окремим особам в Англії накопичити великі кошти, які були вкладені у розвиток мануфактурного виробництва і перетворилися на капітал.
Що до Голландії, то процес первісного нагромадження капіта лу тут почався раніше, ніж в Англії. Ще наприкінці XIV ст. у Гол ландії сталося руйнування феодальних відносин на селі й утво рення фермерських господарств, і як наслідок — виникнення значної кількості вільної робочої сили.
Буржуазна революція в Голландії в другій половині XVI ст. прискорила процес первісного нагромадження капіталу, який відбувався за рахунок таких джерел, як: розвиток фінансових операцій; сільського господарства; грабування колоній та неекві валентного обміну товарами з ними; прибутків від торгівлі. Пере творення Голландії на провідну фінансову державу світу активно вплинуло на розвиток мануфактурного виробництва на основі за стосування вільнонайманої праці. Отже, з'явилась можливість швидко розвинути суднобудівельні, суконні, полотняні, шовкові та інші мануфактури, створити підприємства з переробки продукції сільського господарства, перетворити країну в найбільшу торговельну та фінансову державу світу.
Вплив Великих географічних відкриттів прискорив процес первісного нагромадження капіталу в Англії, Голландії та інших країнах Західної Європи та руйнування натурального феодально го господарства; ці відкриття втягували феодальне господарство в ринкові відносини, позитивно впливали на розширення ману фактурного виробництва, що створювало передумови для пере ходу до індустріального суспільства.
З середини XVII ст. мануфактура стає панівною формою виробництва, охоплюючи все більшу кількість випуску різних видів товарів та поглиблюючи міжнародний поділ праці. Галузевий склад мануфактур у значній мірі визначався природно-геогра фічними умовами та історичним розвитком тієї чи іншої країни. Так, в Англії в основному переважали суконні, металургійні, ме талообробні та суднобудівельні мануфактури; у Німеччині — гірничі, металообробні та будівельні, у Голландії—текстильні та суднобудівельні.
Розвиток мануфактурного виробництва викликав погіршання умов праці робітників, збільшення тривалості робочого дня, за стосування жіночої та дитячої праці, зниження реальної заробіт ної платні, що сприяло загостренню соціальних протиріч. Значний внесок у розвиток мануфактурного виробництва зро били перші буржуазні революції в Західній Європі та США: у Ні дерландах (1566—1609 рр.), в Англії (1640—1649 рр.), Франції (1789—1794 рр.), США (1775—1783 рр.). Ці революції створили умови для приходу до політичної влади буржуазії, яка прийняла закони, спрямовані на подальший розвиток мануфактурного ви робництва, розширення торгівлі, фінансової справи, на ліквіда цію феодальних пережитків, що гальмували економічний розви ток країн. Головний підсумок буржуазних революцій полягає в остаточній перемозі над феодалізмом і встановленням буржуаз но-демократичного устрою. Основний напрямок діяльності бур жуазії, яка прийшла до політичної влади, полягав у тому, щоб створити сприятливі умови для розвитку мануфактур та спряму вати всі закони у фінансовій сфері на накопичення різними шля хами грошей та захистити внутрішній ринок країн від іноземних товарів.
Суттєвий вплив на розвиток мануфактурного виробництва та торгівлі мала буржуазна революція в Англії. Вона мала всесвітньо-історичне значення, сприявши остаточній ліквідації феодаліз му. Прийшовши до політичної влади у ході революції, англійська буржуазія приймає закони, спрямовані на розвиток про мисловості й торгівлі, зміцнення фінансів. Так, у 1651 р. прийма ється «Навігаційний акт», за яким усі товари, які ввозилися до Англії, повинні були перевозитися лише на англійських судах; парламент своїми законами підтримував процес обгороджування, що забезпечувало дешевою робочою силою мануфактури. Уряд активно проводив політику накопичення капіталу в країні, що зміцнювало грошову систему та виробництво. Для укріплення кредитної системи в 1694 р. був відкритий Англійський банк, значно розширилася територія колоній. У XVIII ст. Англія пере творилася на найбільшу колоніальну державу світу, що позитив но вплинуло на індустріальний розвиток країни, забезпечило ри нок збуту її товарів.
Активною антифеодальною була економічна політика фран цузької буржуазної революції. Революція скасувала податкові привілеї дворян, ліквідувала регламентацію виробництва та цехи, проголосила свободу торгівлі, запровадила політику протекціоніз му, значною мірою розв'язала аграрне питання, наділивши селян невеликою кількістю землі. У січні 1800 р. в країні створюється Французький банк, розвивається кредитно-фінансова система.
Розвиток торгівлі в XVII—XVIII ст. в таких країнах, як Гол ландія, Англія та Франція приводить до того, що торгівля, особ ливо колоніальна, стає однією з провідних галузей економіки, приносячи країнам величезні прибутки. Тому політика торговель ного балансу та розширення торгових зв'язків між країнами на буває великого значення. Торговельний баланс розраховувався як різниця між експортом і імпортом товарів.
Отже, вже на початку розвитку світової торгівлі країни вважали, що потрібно більше експортувати товарів за кордон, ніж імпортувати, щоб мати позитивний баланс, який активно впливав на накопичення грошей в країні.
Щоб забезпечити позитивний торговельний баланс країни Західної Європи активно проводили політику протекціонізму спрямовану на захист законами та правилами промисловості та внутрішнього ринку країн від проникнення на нього іноземних товарів. Для цього використовувалися перш за все високі ставки мита на ввіз товарів з-за кордону. В той же час політика протек ціонізму заохочувала розвиток національної економіки та захи щала її від іноземної конкуренції. Політику протекціонізму, наприклад, активно проводила Англія, і це позитивно впливало на розвиток мануфактурного виробництва.
Таким чином, у мануфактурний період розвитку економіки в країнах Західної Європи під впливом Великих географічних від криттів, швидкого первісного нагромадження капіталу, створен ня колоніальної системи та становлення світового ринку відбува вся розклад натурального феодального господарства. Поряд з цим розвивалися ринкові відносини; значних обсягів набуває внутрішня та зовнішня торгівля, яка сприяє розширенню ману фактурного виробництва, яке заклало підвалини для переходу до індустріального суспільства.
Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в країнах Західної Європи та США сільське господарство ще було провідною галуззю економіки, тут було зайнято майже 90% населення. Од нак, під впливом розвитку мануфактурного виробництва, росту міст, торгівлі, відкриття великої кількості нових земель, зростан ня потреб у сировині та продуктах харчування в сільському господарстві відбуваються суттєві зрушення.
Так, в Англії внаслідок політики обгороджування в другій по ловині XVIII ст. селянство як клас майже зникає і його замінюють підприємці-фермери та вільнонаймані сільськогосподарські робіт ники. Фермерські господарства вели інтенсивне господарство, за стосовували в сільському господарстві нові культури та машини.
Унаслідок аграрного перевороту відбувається подальше зрос тання продуктивності в сільському господарстві, що було викликане введенням багатопільної системи в землеробстві, запровад женням травосіяння, стійлового утримання худоби та збільшен ням її продуктивності, розширенням посівних площ. Аграрний переворот в Англії поклав початок розвитку капіталістичного фермерства та експлуатації найманих робітників, впровадженню більш досконалих знарядь праці, машин для обробітку землі, розширенню внутрішнього ринку країни, забезпеченню промис ловості, що швидко розвивалася, дешевою робочою силою та ма нуфактур сировиною. Кардинальні зміни у сільському господарс тві сприяли виникненню системи постачання продуктами харчу вання великих міст, позитивно впливали на створення умов для промислового перевороту в Англії, розширювали внутрішній ринок.
У Франції внаслідок ліквідації феодальних пережитків після Великої французької буржуазної революції 1789—94 рр. земля поміщиків була поділена між селянами і перейшла в їх приватну власність. Селяни одержали невеликі наділи землі, які до того ж постійно ділилися. Це призвело до того, що в основному наділи селян були за розміром 2—3 га. Таке господарство було парцелярним (від слова «парцелла» — частка), тобто малоземельним. На невеличкому земельному наділі селяни не могли запровадити нові прийоми агротехніки, машини, тому французьке сільське господарство було малопродуктивним, з низькими врожаями, ледь забезпечувало власні потреби селян у продуктах харчування. Дрібноселянське землеробство Франції гальмувало розвиток промисловості країни, звужувало внутрішній ринок, що негативно впливало на переважну частину населення країни.
У Німеччині скасування феодальних пережитків у сільському господарстві на початку XIX ст. відбулось поступово шляхом до вгих реформ, болючих для селян. У класичному варіанті цей процес відбувався у Прусії. У 1807 р. внаслідок реформ у сільсь кому господарстві земля в основному залишалася у власності по міщиків-юнкерів, а селяни одержали лише особисту свободу. Так, у Прусії створилися умови для розвитку так званого «прусь кого» шляху розвитку сільського господарства, який передбачав збереження поміщицького землеволодіння, поступове, повільне їх перетворення на капіталістичні господарства, використання значної частини повинностей селян на користь поміщиків. При «пруському» шляху також відбувався процес розшарування се лян, унаслідок якого незначна частина селян перетворилася в «гросбауерів» (заможних селян). «Пруський» шлях давав можли вість німецьким поміщикам-юнкерам створити великі зразкові гос подарства, які застосовували передову агротехніку, машини, шту чні добрива, мали високі врожаї, особливо технічних культур, що позитивно впливало на розвиток німецької харчової промисловос ті та експорт її продукції за кордон. Поряд з цим “пруський” шлях був дуже болючим і невигідним для селянства, оскільки особисто вільного селянина він фактично прив'язував до поміщицьких гос подарств, у той час як селяни не були економічно зацікавлені працювати на полі поміщика. В перспективі цей шлях розвитку сільського господарства показав свою неефективність.
Іншим різновидом методів ведення сільського господарства відзначалися північноамериканські колонії Англії. Ще в XVII ст. почалося інтенсивне освоєння вихідцями з Англії північноамери канських родючих земель. Цей процес набув широких масштабів у XVIII ст., внаслідок чого виникло ведення сільського господар ства двох типів. Перший тип — великі плантації для вирощуван ня бавовни, рису, тютюну, індиго, де застосовувалася примусова праця негрів рабів, що завозилися з Африки. Це плантаторське господарство було малоефективне, не застосовувало добрива, но сило екстенсивний характер, до того ж негри—раби не були еко номічно зацікавлені у своїй праці; таке господарство трималося на жорсткому примусі до праці та насильстві.
Поряд з цим переселенці з Англії привезли в колонії навички ведення фермерського господарства, що поклало початок розвит ку так званого «американського» шляху розвитку сільського гос подарства. Цей шлях передбачав приватну власність безпосеред ньо виробника-фермера на засоби виробництва, землю та на продукцію, що він виробляв і вільно розпоряджався нею. За та ких умов фермер був економічно зацікавлений у результатах своєї праці. “Американський” шлях розвитку в сільському гос подарстві передбачав господарювання фермерів за відсутності поміщиків, феодалів і був найбільш економічно ефективним.
Наприкінці XVIII ст. Англія своєю економічною політикою все більше намагалася перетворити північноамериканські колонії на важливий аграрно-сировинний придаток, у той час як економіка американських колоній стала вже могутнім конкурентом для самої Англії. Ці протиріччя привели до війни за незалежність північно американських колоній (1775—1783 рр.) та відокремлення їх від Англії. Війна за незалежність привела до утворення в 1776 р. нової держави — США і носила характер буржуазної революції, у ході якої були ліквідовані феодальні пережитки: земля англійських фе одалів-лендлордів була забрана державою та розпродана. Ліквіда ція феодальних пережитків створила сприятливі умови для розвитку американського, фермерського шляху в сільському господарстві в США, яке дало могутній поштовх для розвитку економі ки нової країни. Виникли також умови для поступової ліквідації великих плантацій у сільському господарстві на Півдні США.
Таким чином, розвиток капіталізму в сільському господарстві наприкінці XVIII ст. в країнах Західної Європи та США відзначав ся своєю строкатістю, але послідовно простежувалася тенденція двох шляхів розвитку капіталізму в сільському господарстві: пруського та американського, причому, як показав час, американсь кий шлях набув поширення і розвитку в країнах Західної Європи та США завдяки своїй ефективності та економічній зацікавленос ті виробника, який працював на себе на своїй землі й прагнув краще працювати, щоб одержати більший прибуток.
Поряд з суттєвими зрушеннями, які мали місце в сільському господарстві в країнах Західної Європи і США наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. відбулися кардинальні зміни в промис ловості. Серед цих змін головною подією був промисловий пере ворот — перехід від мануфактури з її ручною працею до фабрики із застосуванням системи машин та парового двигуна. Промисло вий переворот був справжньою революцією у виробництві, він сприяв процесу індустріалізації країн Західного світу, мав важли ві соціально-економічні наслідки.
Першою країною, де відбувся промисловий переворот, була Англія. Тут склалися сприятливі передумови для його здійснен ня. У XVIII ст. Англія створює величезну колоніальну імперію, яка стає могутнім джерелом одержання великих коштів для роз витку промисловості та ринком збуту промислових товарів. Створення європейськими державами масових армій та великих флотів сприяло виробництву англійською промисловістю стан дартизованих виробів, сукна, взуття, зброї. Великий попит був також на бавовняні тканини, які мали низькі ціни внаслідок де шевої сировини, що завозилася з колоній.
Промисловому перевороту в Англії сприяли і соціальні пере думови і перш за все процес обгороджування, який привів до зникнення класу селянства, переважна частина якого пішла на промислові підприємства у міста, ставши найманими робітника ми, а частина англійського купецтва, заснувавши промислові підприємства, перетворилася на промислову буржуазію.
Отже, під впливом промислового перевороту в англійському суспільстві утворилося два нових класи: промисловий пролетарі ат і буржуазія.
Важливою передумовою промислового перевороту в Англії були політичні події. Наприкінці XVII ст. в Англії відбулася буржуазна революція, яка ліквідувала феодальні пережитки і приве ла до влади буржуазію, яка законодавчим шляхом створила спри ятливі умови для розвитку промисловості, торгівлі, фінансів, за хисту приватного власника.
Таким чином, економічні, соціальні та політичні передумови, які склалися в Англії у XVIII ст., підготували сприятливі умови для здійснення промислового перевороту, переходу від мануфак тури до фабрики.
Промисловий переворот в Англії почався з бавовняної промисловості в кінці XVIII ст. Бавовняні тканини мали на світовому ринку великий попит та низькі ціни, а англійські колонії постача ли для їх виробництва дешеву сировину. Мануфактури з їх руч ною працею не встигали за попитом на бавовняні тканини, через що постало питання задовольнити попит на тканини шляхом за стосування машин.
Англійські підприємці активно підтримували впровадження машин на підприємствах. Так, у 1765 р. Дж. Харгривс створив механічну прядку, яка давала можливість виробляти 16—18 тон ких ниток, але приводилася в рух рукою ткача. В 1779 р. С. Кромптон побудував мюль-машину, яка за допомогою механі чної сили приводила в рух 400 веретен і давала тонку та міцну пряжу. У 1785 р. Е. Картрайт винайшов механічний ткацький верстат, що заміняв працю 40 ткачів, були також удосконалені процеси фарбування тканин та нанесення на них різних малюн ків. Механізація вироблення тканин поставила питання про ство рення універсального двигуна. Таким двигуном стала парова ма шина Дж. Уатта, сконструйована в 1784 р., яка дала можливість побудувати першу фабрику, на якій верстати приводилися в дію паровою машиною. Відтепер можна було будувати підприємства в будь-якому місці і не залежати від сили падаючої води, яка обертала водяне колесо і приводила в дію верстати. Необхідність виготовлення машин покликало до життя нову галузь у промис ловості — машинобудування. Цьому сприяла поява металооброб них верстатів, зокрема токарного, фрезерного, свердлувального, механічних парових молотів, підйомних кранів.
Зростаючий попит на різні машини поставив питання про збільшення виплавки металу. В 1784 р. Корт винайшов пудингову піч, де метал виплавлявся за допомогою кам'яного вугілля, ве ликі поклади якого були в Англії.
Початок застосування парових машин в промисловості, збільшення попиту на метал сприяли розвитку вугільної промис ловості. Створення прокатного стану дало можливість виробляти рельси для шахт, щоб вивозити вугілля, а згодом побудувати першу залізницю, завдяки винаходу Дж. Стефенсоном паровозу.
Таким чином, були створені умови для будівництва залізниць, які з'єднали різні райони країни і стали надійним засобом переве зення вантажів та пасажирів.
У 20-х роках XIX ст. промисловий переворот в Англії завер шився. Замість мануфактури провідним підприємством стала фаб рика, яка використовувала для виробництва різних товарів сис тему машин та паровий двигун, застосування якого стало масовим. У 1825 р. в Англії працювало вже 15 тис. парових ма шин. Промисловий переворот сприяв випереджаючому розвитку металургійної, вугільної, машинобудівної промисловості, викли кав розорення ремісників, які не витримували конкуренції з ве ликим фабричним виробництвом. Швидко зростали промислові центри та міське населення, більше половини населення країни працювало в промисловості.
Англія перетворилася в першу індустріальну державу; на її частку припадало майже 50% світового промислового виробниц тва. Під впливом промислового перевороту в Англії відбувають ся суттєві соціальні зміни. В англійському суспільстві виникло два класи — пролетаріат і буржуазія. Застосування машин на ви робництві дало змогу значно збільшити використання дитячої та жіночої праці, зменшити оплату праці.
Отже, промисловий переворот в Англії привів до переходу від мануфактурної стадії промисловості до фабричної, створив нову економічну базу для індустріального суспільства на основі вели кої машинної індустрії, зробив кардинальні зрушення в соціаль но-економічному плані, внаслідок чого основним виробником став робітник, а замість купця головне місце в суспільстві стало належать фабриканту. Промисловий переворот в Англії мав ве ликий вплив на перехід до індустріального суспільства в інших країнах Західної Європи та США.
Так, після завершення промислового перевороту в Англії промислові перевороти відбуваються в інших країнах Західної Європи та США. Однією з країн, де почався промисловий пере ворот, слідом за Англією була Франція.
У Франції промисловий переворот відбувся на З0—40 років пізніше, ніж в Англії, — в 60-х роках XIX ст. На таке запізнення негативно вплинула структура промисловості країни. Підприємс тва Франції були дрібні, виробляли предмети жіночого туалету, одяг, ювелірні вироби, парфуми, дорогі шовкові тканини, меблі. Ці вироби були розраховані на заможні верстви населення, вироблялися невеликими партіями і тому не мали широкого ринку збуту. За таких умов застосування машин на цих підприємствах було економічно невигідно. До того ж у Франції головна роль в економіці належала не промисловцям, а банкірам, які ставили собі за мету одержання прибутків від високих процентів. Гальмувала промисловий переворот у Франції її зовнішня політика. Запрова джена Наполеоном у 1806 р. Континентальна блокада Англії ма ла негативні наслідки для розвитку економіки самої Франції: Франція надовго залишилася без англійських машин та сировини, особливо бавовни, що затримало промисловий переворот.
У Франції також відставала від Англії наукова та інженерна думка, мало впроваджувалося винаходів у промисловість. Отже, перелічені вище фактори затримували у Франції завер шення промислового перевороту.
Однак після ліквідації Континентальної блокади процес про мислового перевороту у Франції значно пожвавився, і в 1815— 1830 рр. там швидкими темпами починається промисловий пере ворот. Відбувається заміна ручної праці на машинну. Так, кіль кість ткацьких верстатів у департаменті Верхній Рейн зросла в 10 разів, а кількість парових двигунів, що застосовувалися в проми словості країни, — більш ніж у 10 разів. У З0—40 рр. здійснює ться масове застосування машин у текстильній промисловості, у великих масштабах відбувається залізничне будівництво, яке да ло поштовх для розвитку вугільної та металургійної промислово сті. Про швидке здійснення промислового перевороту свідчить масове застосування парових двигунів та зростання довжини за лізниць: кількість двигунів порівняно з попереднім періодом збільшилась у 7 разів, а довжина залізниць — у 9 разів.
У 50—60-х роках XIX ст. промисловий переворот у Франції завершується, про що свідчить масове застосування в промисло вості парових двигунів. Їх кількість в 1870 р. становила 25 тис.; прискорився розвиток металургійної та вугільної промисловості. Значний поштовх для промислового перевороту дала перебудова Парижа в 60—70 роках XIX ст., яка вимагала великої кількості різних промислових товарів. За темпами зростання важка промис ловість почала випереджати легку.
Однак, не зважаючи на суттєві зрушення в промисловості, Франція внаслідок промислового перевороту не стала індустрі альною, а перетворилася в аграрно-індустріальну країну. Голов ними причинами цього був вузький внутрішній ринок з низькою купівельною спроможністю основної частки населення — мало земельного селянства, значна перевага грошового лихварського капіталу над промисловим, наявність великого прошарку рантьє, які жили на прибутки не від промисловості, а від цінних паперів, недостатній розвиток власної машинобудівної бази, нестача си ровини, зокрема бавовни, а також залізної руди, вугілля. На почат ку 60-х років XIX ст. Франція під впливом промислового перево роту вийшла на друге місце в світі після Англії за обсягом промислового виробництва.
У Німеччині процес промислового перевороту та створення машинної індустрії значно затримався. Промисловий переворот у Німеччині почав здійснюватися лише після створення в 30-х ро ках XIX ст. митного союзу та буржуазної революції 1848 р. Про ведення промислового перевороту в Німеччині гальмувалося значними феодальними пережитками та наявністю в країні вели кої кількості князівств, які мали свої закони, митні кордони, гро ші, податки. В промисловості Німеччини поряд з мануфактурами значне місце ще займали цехи ремісників, кількість парових двигунів у промисловості в З0—40-х роках XIX обчислювалася одиницями. За таких умов Німеччина в 30-х роках XIX ст. залишалася еконо мічно відсталою, аграрною країною зі слабкою промисловістю.
Однак у 40-х роках XIX ст. промисловий переворот у Німеччині розпочався в легкій промисловості та на транспорті і відбувався переважно за рахунок ввезення машин з Англії та прохо див досить повільно.
Автори економічних теорій першої половини XIX ст. завершили «переосмислювання» класичних доктрин, сформульованих іще А. Смітом. Залишаючи непорушними основні догмати класиків, ці автори скористалися з різних підходів, аби довести прогресивність капіталізму, невичерпність його саморегулюючого потенціалу. Вони стали першовідкривачами теорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростання, граничної корисності, граничної ефективності факторів виробництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, що визначили напрями розвитку політекономії нашої доби.
Економічна теорія Адама Сміта. Центральний мотив — душа "Багатства народів"— це дія "невидимої руки"; отримуємо ми свій хліб не з милості пекаря, а з його егоїстичних інтересів.
Історично склалося так, що майже повсюдно формування економічної науки найчастіше пов'язувалося з іменем і працями Адама Сміта — видатного англійського вченого-економіста кінця XVIII ст. Ця "людська слабкість" буде подолана, очевидно, нескоро, тому що на відміну від природничих наук, які вимагають, як правило, уявлення про сучасний рівень знань у цій галузі, економічну науку навряд чи можна осягнути, не ознайомившись з теоретичним світоглядом видатних економістів класичної політичної економії. Серед них Адам Сміт є, безперечно, центральною фігурою. І хоч економічна наука починається дійсно не з цієї особи, але саме він став тим, хто створив першу повноцінну працю, де викладені загальні основи цієї науки — теорія виробництва і розподілу. Він показав дію абстрактних принципів на історичному матеріалі і навів ряд прикладів їх застосування в економічній політиці, причому вся ця праця пронизана високою ідеєю очевидної і простої системи природної свободи волі, до якої, як здавалось Адаму Сміту, іде весь світ. Завдяки цьому він і тепер ли шається живою фігурою економічної науки.
Природа багатства. Знайомство з теоретичними викладками А. Сміта слід розпочати з його розуміння предмета дослідження економічної науки, зазначивши при цьому, що політика, яку він обгрунтував, отримала назву фритредерства (вільна торгівля). Проте основна заслуга в розвитку економічної думки належить економічній теорії А. Сміта.
У своїй книзі "Дослідження про природу і причини багатства на родів" він виділив як її центральну проблему — економічний розвиток су спільства і підвищення його добробуту. Ця класична праця розглядає умо ви і шляхи, які ведуть людей до найбільшого добробуту.
Уже в перших рядках книги автор твердить: "Щорічна праця кожно го народу являє собою первісний фонд, який надає йому всі необхідні для існування і зручностей життя продукти..." Ці слова дозволяють зро зуміти, що економіка будь-якої країни, за Смітом, розвиваючись, множить багатства народу не тому, що ці багатства є грошима, а тому, що їх слід вбачати в матеріальних (фізичних) ресурсах, які дає "щорічна праця кож ного народу".
Таким чином, А. Сміт з першої ж фрази засуджує меркантилістське мислення, висуваючи для цього, здавалося б, зовсім не новий аргумент про те, що сутністю і природою багатства є виключно праця. Далі цю думку він розвиває в дуже цікавій концепції зростання поділу праці, а по суті — доктрині технічного прогресу як основного засобу збільшення багатства будь-якої країни у ті часи.
Однак на питання про те, в якій сфері економіки багатство збільшується швидше, міркування А. Сміта виявилися небезспірними. З одного боку, у своїй теорії про продуктивну працю (про що мова йтиме нижче) він переконує читача в тому, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, а з іншого — для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. "Капітал, який вкладають у землеробство, додає набагато більше вартості до дійсного багатства! доходу...". При цьому А. Сміт гадав, що з розвитком економіки ціни на промислові товари мають знижуватись, а на сільськогосподарські продукти — підвищуватися, тому, на його думку, "у країнах, де сільське господарство являє собою найкраще вкладення капіталу..., капітали ок ремих осіб будуть, певна річ, вкладатись найкращим для всього суспіль ства чином".
Зрозуміти це упущення автора "Багатства народів" складно, тим паче що в той час в Англії процвітала мануфактурна промисловість і почали з'являтися навіть високопродуктивні фабрики, які працювали від водя ного колеса. Тому навряд чи А. Сміт може вважатися "буржуазним ученим", якщо він твердив про роль землевласників у суспільстві так:". Інте реси першого (землевласника) з цих трьох класів тісно і нерозривно пов'я зані із спільними інтересами суспільства. Все, що сприяє чи зашкоджує інтересам першого, неминуче сприяє чи шкодить інтересам суспільства".
Проте велич А. Сміта як вченого грунтується на його економічних прогнозах і фундаментальних теоретико-методологічних позиціях, які більш ніж на ціле століття передбачили і подальшу економічну політику бага тьох держав, і напрям наукового пошуку величезної спільності вчених-економістів. Для того, щоб пояснити феномен успіху А. Сміта, насампе ред слід звернутися до особливостей його методології.
Сутність “економічної людини”. Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто ринкових економічних відносин. Водночас, на відміну наприклад від Ф. Кене, у розумінні Сміта, і це він постійно підкреслює, ринкові закони кращим чином можуть впливати на еко номіку, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси суспільства в цілому бачаться як сума інтересів осіб, що його складають. Розвиваючи цю ідею, автор "Багатства народів" вводить поняття "економічна людина" і "невидима рука", які стали популярними.
Сутність "економічної людини" всебічно розкрита вже у другій главі книги 1 "Багатства народів", де особливо вражає положення про те, що поділ праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну. Нагадавши спочатку читачеві, що собаки одна з одною свідомо кісткою не обмінюються, А. Сміт характеризує "економічну людину" словами: "вона скоріше досягне своєї мети, якщо звернеться до егоїзму своїх ближніх і зуміє показати їм, що в їх власних інтересах зробити для неї те, що вона вимагає від них. Кожний, хто пропонує іншому угоду будь-якого роду, пропонує зробити саме це. Дай мені те, що мені по трібно, і ти отримаєш те, що потрібно тобі",— така суть всякої подібної пропозиції. Не від добродійства м'ясника, пивовара або пекаря очікуємо ми отримати свій обід, а від дотримання ними своїх власних інтересів. Ми звертаємося не до їх людяності, а до їх егоїзму, і ніколи не говоримо їм про нашу потребу, а про їх користь. Кожна окрема людина намагається вико ристати свій капітал так, щоб продукти його мали найбільшу вартість. Звичайно, вона і не думає при цьому про суспільну користь і не усвідом лює, наскільки сприяє їй. Людина має на увазі лише власні інтереси, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямо вується до мети, яка зовсім не входила в її наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, людина часто більш дійовим чином служить інтересам су спільства, ніж тоді, коли свідомо намагається робити це.
Про тенденційність поняття смітовської "економічної людини" в сучасній економічній літературі згадують дуже часто. Наприклад, за оцін кою Л. Мізеса, після Сміта економічна наука аж до нашого часу по суті вивчає не живих людей, а так звану економічну людину, фантома, який має мало спільного з реальними людьми. Безглуздя цієї концепції, про довжує він, стає цілком очевидним, коли виникає питання про різницю між реальною людиною й економічною. Остання розглядається як доско налий егоїст, поінформований про все на світі і зосереджений виключно на нагромадженні все більшого і більшого багатства.
"Невидима рука" А. Сміта. Без особливих коментарів А. Сміт викладає читачеві положення про "невидиму руку". При цьому не можна виключити, що ідею автор "Багатства народів" запозичив із памфлетів меркантилістів XVII ст., де йшлося проте, що економічна поведінка передбачає передусім прибуток, а для цього державі слід захищати в своїх егоїстичних інтересах вітчизняних підприємців.
Але А. Сміт анітрохи не повторює меркантилістів. У його книзі суть "невидимої руки" полягає у пропаганді таких суспільних прав і умов, за яких завдяки вільній конкуренції підприємців і через їх власні інтереси ринкова економіка буде якнайкраще вирішувати суспільні завдання і при веде до гармонії власну і колективну волю з максимально можливою ко ристю для всіх і кожного. "Кожен індивід намагається використати свій капітал так, щоб він приніс найбільший прибуток. Він, як правило, не має наміру забезпечувати суспільні інтереси і не знає, наскільки він їх забезпечує. Він опікується лише своїм власним добром, дбає лише про власну користь. І в цьому ним керує невидима рука аби досягти мети, яка не є частиною його намірів. Дбаючи про свої власні інтереси, він часто забезпечує інтереси суспільства ефективніше, ніж коли він має намір забезпечити їх насправді," — відмічає А. Сміт.
Іншими словами, "невидима рука" незалежно від волі і намірів інди віда — "економічної людини" — направляє її і всіх людей до найкращих результатів, користі і до більш високих цілей суспільства, ніби тим самим виправдовуючи прагнення людини-егоїста ставити власний інтерес вище суспільного. Таким чином, смітовська "невидима рука" припускає таке співвідношення між "економічною людиною" і суспільством, тобто "видимою рукою" державного управління, коли остання, не протидіючи об' єктивним законам економіки, перестає обмежувати експорт й імпорт і виступати штучною перешкодою "звичайному ринковому порядку".
Звідси ринковий механізм господарювання, а за Смітом — "очевид на і проста система звичайної свободи", завдяки "невидимій руці" зав жди буде автоматично зрівноважуватися. Державі ж для досягнення правових й інституціональних гарантій і визначення межового невтручан ня зостаються, як каже А. Сміт, "три надто важливі обов'язки". До них належать: витрати на суспільні роботи (щоб створити й утримувати суспільні споруди і суспільні заклади, забезпечувати винагороду викла дачам, суддям, чиновникам, священикам та іншим, хто служить інтере сам "державотворця і держави"); витрати на забезпечення військової безпеки; витрати на здійснення правосуддя, включаючи охорону прав власності. Таким чином, смітовський господарсько-суспільний устрій спи рається на гру приватних інтересів у межах і під захистом права.
Отож, "в кожному цивілізованому суспільстві" діють всесильні і невідворотні економічні закони — це і є лейтмотивом методології досліджень А. Сміта. Ці закони діють поза бажанням людей і часто всупереч їх волі. Вводячи у такій формі в науку поняття про об'єктивні економічні закони, Сміт зробив важливий крок уперед. Цим він по суті поставив економічну теорію на наукову основу.
Прихильність до цієї ідеї потім стане очевидною у працях усіх представ ників класичної політичної економії, у тому числі у Д. Рікардо, що оголо сив основним завданням економічної науки необхідність дослідити зако ни, які управляють "...усім, що вироблено на землі", а також у К.Маркса, який досліджував "закони руху капіталізму".
Неодмінною умовою дії економічних законів є, за А. Смітом, вільна кон куренція. Він вважає, що тільки вона в змозі позбавити учасників ринку влади над ціною, і чим більше продавців, тим менш імовірний монополізм, тому що "монополісти, підтримуючи постійну нестачу продуктів на ринку і ніколи не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свій товар набагато дорожче від дійсної ціни і підвищують свої доходи..." На захист ідеї вільної конкуренції в 10-му розділі книги А. Сміт засуджує виключно привілеї торгових компаній, закони про учнівство, цехові постанови, закони про бідних, вважаючи, що вони (закони) обмежують ринок праці, мобільність робочої сили і масштаби конкурентної боротьби. Він також переконаний, що як тільки представники одного і того самого виду торгівлі і ремесла збираються разом, їх розмова рідко коли не закінчується "змовою проти по купців або будь-якою угодою про підвищення цін". Розкриваючи механізм "невидимої руки" у сучасних умовах, лауреат Нобелівської премії з економіки Фрідріх фон Хайєк (1899 — 1988) відмічає, що конкуренція через механізм цін інформує учасників ринку про можливості, якими вони можуть скористатися для ефективного використання тих обмежених ресурсів, якими розпоряджається суспільство. Водночас ринок сприяє концентрації знань, умінь і навиків, які розсіяні у суспільстві і можуть бути використані для виробництва товарів. Саме так Ф. Хайєк розглядає конку ренцію як процедуру відкриття.
Порівняно з плановою ринкова економіка має дві переваги. По-перше, у ній використовуються знання всіх учасників ринку, а не тільки дуже вузького кола осіб, зайнятих плануванням і управлінням виробництвом у рам ках командної економіки. По-друге, ринок служить приватним цілям інди відуумів у всій його гамі, хоча і "не гарантує обов'язкового задоволення спочатку більш важливих потреб, а потім менш важливих. У цьому криєть ся причина того, чому люди заперечують ринок,"— відмічає Хайєк.
Роль конкуренції якраз і полягає в тому, що завдяки їй на ринку виникає і підтримується спонтанний порядок, який не залежить від чиєїсь волі, бажання і намірів. Хоч кожний намагався досягнути на ринку своєї мети чи користі, але ці намагання, зіштовхуючись у ході конкуренції одне з одним, незалежно від бажання учасників ринку, об'єктивно координуються і коригуються, і в результаті безсвідомо, за їх "спиною", виникає спонтанний самовільний, ніким не передбачений порядок, який виявляється в установленій рівновазі між попитом і пропозицією. Ф. Хайєк пише: "Такий порядок зводиться до взаємопристосування індивідуальних планів і здійснюється за принципом, який ми услід за природничими науками, що також звернулися до вивчення спонтанних порядків (або "самоорганізуючих систем"), стали називати "від'ємним зворотним зв'язком".
Цей принцип, уперше якісно сформульований у загальній формі в кібернетиці, дійсно переконливо пояснює процес утворення стабільної ринкової ціни. Коли попит на товари перевищує пропозицію, тобто вини кає дефіцит, тоді ціни на них зростають. І навпаки, якщо пропозиція пе ревищує попит, то ціна на товари падає. У такому випадку ринок являє собою самоорганізуючу або самокеруючу систему. Ф. Хайєк характери зує ринок як "складну високоорганізовану структуру, де відбувається про цес несвідомої самоорганізації".
Нині економісти вважають, що ринок не можна назвати повністю самоорганізованою системою, яку можна запускати і вона буде працювати далі без перебоїв, як це випливає навіть із самої природи соціально-економічної системи, де діють люди, наділені свідомістю і тому здатні коригувати недоліки самоорганізації зовнішньою організацією. Але вся суть полягає у тому, що, по-перше, самоорганізацію не можна протиставляти організації, а слід розглядати їх як взаємодоповнюючі фактори; по-друге, зовнішня організація управління і регулювання має відповідати вимогам і внутрішнім можливостям самоорганізації системи.
А. Сміт сам визнавав, що достоїнства ринкового механізму проявляють ся повністю лише тоді, коли присутня система стримувань і противаг дос коналої конкуренції. За таких умов ринки генеруватимуть ефективний розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих можливостей (МВМ). Коли всі галузі є об'єктами стримувань і противаг досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімаль ної кількості ресурсів.
Коли виникає недосконала конкуренція, то суспільство рухається всередину від МВМ. Це може статися, наприклад, коли єдиний продавець або монополіст підносить до небес ціну товару з метою отримання додат кових прибутків. Виробництво цього товару зменшується порівняно з найефективнішим рівнем, а через це терпить ефективність економіки. Коли мало продавців, існує недостатньо стримувань для того, щоб забез печити визначення цін витратами виробництва. І за такої ситуації магіч на властивість "невидимої руки" ринків може зникнути.
Таким чином, А. Сміт відкрив цікаву властивість конкурентної ринкової економіки. За досконалої конкуренції, без невдач ринку, ринки витис кують з доступних ресурсів настільки багато корисних товарів і послуг, наскільки це можливо. Проте коли сили монополії або збитки від забруднення навколишнього середовища, або інші подібні невдачі ринку стають А; надто поширеними, ці чудові властивості "невидимої руки" можуть зійти нанівець.
Проблеми торгівлі і поділу праці. Раніше вже згадувалася думка А. Сміта, який вважав, що найпершим джерелом багатства є сільськогосподарське виробництво і тільки потім — промислове. Це, мабуть, пов'язано з його реакцією на твердження меркан тилістів, які ставили на перший план зовнішню торгівлю, а потім націо нальну промисловість. Але щодо структури самої торгівлі, то й тут автор "Багатства народів" робить висновки, які суперечать принципам мер кантилістів: він висуває на перше місце внутрішню торгівлю, на дру ге — зовнішню, а на третє — транзитну. В останній частині аргументи А. Сміта такі: "Капітал, який вкладають у внутрішню торгівлю держа ви, заохочує і включає більшу кількість продуктивної праці в цій країні і збільшує вартість її продукту більшою мірою, ніж такий самий за роз міром капітал, який вкладається в зовнішню торгівлю предметами спо живання, а капітал, зайнятий в цій останній, має в обох цих відношен нях ще більшу перевагу над однаковою величиною капіталу, вкладеного у транзитну торгівлю". Щодо цього А. Сміт сформулював основне завдан ня політичної економії таким чином: "...Основне завдання політичної економії кожної країни полягає у збільшенні її багатства та могут ності; тому вона не повинна віддавати зовнішній торгівлі предмета ми споживання більше переваг, ніж внутрішній торгівлі, або ж спри яти транзитній торгівлі, такою мірою, що остання переважала б і першу, і другу".
"Багатство народів" А. Сміта починається з проблем поділу праці зовсім не випадково. На прикладі, який став хрестоматійним, він показує як у шпильковій мануфактурі поділ праці не менш як у три рази підвищує продуктивність праці. Один робітник виробить у найкращому випадку кілька дюжин недосконалих шпильок за день. Але якщо процес поділити на кілька простих повторюваних операцій, то декілька працюючих зроблять багато тисяч шпильок за день.
Яскравим прикладом спеціалізації є сучасна лінія складання автомобілів, коли машини рухаються по конвеєру, а робітники чи навіть роботи, виконують спеціалізовані функції. Робітник може, наприклад, зосереджуватися лише на монтуванні лівої покришки до "Запорожця". Результатом спеціалізації є гігантське зростання продуктивності праці в багатьох галузях.
Виникнення спеціалізації сприяло розвитку складної мережі торговельних зв'язків між людьми і країнами, яку спостерігаємо сьогодні. Мало хто з нас виробляє закінчений продукт; ми виготовляємо крихітну части ну того, що споживаємо. Ми можемо викладати невелику частину курсу в коледжі і виготовляти ґудзики чи замки-блискавки, чи складові до автомобіля або комп'ютера. В обмін на цю спеціалізовану працю ми отримуємо доход, придатний для придбання товарів з усього світу.
Проте слід відзначити, що А. Сміт не зумів вирішити проблему різниці між поділом праці всередині мануфактури і в суспільстві. Він розглядав суспільство, як велику майстерню, твердячи, що не можна охопити процес поділу праці у цілому; зв'язок між окремими виробництвами ускладнюється через розкиданість галузей і велику кількість зайнятих у кожній із них. А. Сміт фактично підготував "грунт" для май бутніх суджень і суперечок з багатьох основних теоретичних проблем політичної економії.
Теорія вартості. Однією з таких теорій, що неоднозначно тлумачилася ще до А. Сміта, була теорія вартості (цінності) товарів і послуг. Вона згодом до кінця XIX ст. залишалася центральною теорією еко номічної науки.
Ознайомимося з теорією вартості А, Сміта, навколо якої найбільш полемізували його послідовники і супротивники. Відзначивши наявність у кожного товару споживної і мінової вартості, А. Сміт першу залишив без розгляду. Причиною цього є те, що в поняття "споживна вартість" А. Сміт вклав суть не граничної, а повної корисності, тобто можливість одного окремого предмета чи блага задовольнити потребу споживача, причому не конкретну, а загальну. Тому для нього споживна вартість не може бути умовою мінової вартості товару. Слід відзначити, що до А. Сміта відкидали теорію вартості, засновану на понятті корисності, оскільки вважалось неможливим установити кількісний зв'язок між корисністю і ціною. Найімовірніше, що у той час просто не бачили зв'язку між ко рисністю і ціною, як зараз ми його розуміємо.
Відмовившись від розгляду споживної вартості, А. Сміт звертається до з'ясування причин і механізмів обміну, суті мінової вартості. Він відмічає, що оскільки товари найчастіше обмінюються, то "...більш природним буде оцінювати їх мінову вартість за кількістю якого-небудь товару, яку можна на них купити, а не за кількістю праці". Та вже на наступній сторінці автор "Багатства народів" услід за неприйняттям версії кількості "праці, на яку можна... купити товар", спростував і версію визначення вартості за кількістю якого-небудь товару, підкресливши, що товар, вартість яко го постійно коливається (мається на увазі золото і срібло), ніяким чином не може бути точним виміром вартості інших товарів. Після цього А. Сміт заявляє, що вартість однакової кількості праці працівника однакова, і тому саме праця становить їх (товарів) дійсну ціну, а гроші становлять лише їх номінальну ціну.
Щодо смітовської тези про постійність вартості праці, яка по суті є умовою виробництва кожної одиниці товару при постійних витратах, то вона, безперечно, не витримує ніякої критики, оскільки залежно від об сягу виробництва витрати, як відомо, змінюються. А другу свою тезу, згідно з якою праця становить дійсну ціну товарів, А. Сміт розвиває з двоїстих позицій, через що одні смітіанці побачили "трудову" природу похо дження вартості товарів, а інші — "витратну".
Автор "Багатства народів" ніби зробив остаточний висновок, говорячи, що "праця є єдиною загальною, рівно як і єдино точною, мірою вартості, або єдиною мірою, за допомогою якої ми в змозі порівняти між собою вар тості різних товарів у всі часи і в усіх місцях". Але через кілька сторінок він робить два уточнення. У першому говориться, що "у суспільстві первісному і малорозвиненому, яке існувало до періоду нагромадження капіталу і обернення землі у приватну власність, співвідношення між кількістю праці... було, очевидно, єдиним фундаментом... для обміну їх один на одного". Відповідно до другого уточнення — вартість визначається як сума доходів (заробітна плата, прибуток і рента), оскільки у кожному розвиненому суспільстві всі ці три складові частини більшою або меншою мірою входять у ціну величезної більшості товарів.
Праця виступає як єдине джерело створення вартості. У процесі подальшого розподілу створений працею доход розподіляється на прибуток, заробітну плату і ренту.
Друге положення - "Капітал" і "Земля". Поряд з працею капітал і земля беруть участь у створенні продукту і (відповідно) доходів. Тепер вони виступають як виробничі фактори, беручи участь у створенні вартості. Капітал створює доход у формі прибутку, земля — у формі ренти, праця — у формі за робітної плати.
За такого стану речей, за Смітом, робітникові не завжди належить весь продукт його праці. Здебільшого він має ділити його з власником капіта лу, який наймає його. У такому випадку кількість праці, яка звичайно затрачується на виробництво якого-небудь товару, не є єдиною умовою для визначення кількості праці, яка може бути куплена або отримана в обмін на товар. Отож, виходячи із наведених вище уточнень, пов'язаних з тео рією вартості (цінності), можна було б припустити, що А. Сміт більше схилявся не до трудової теорії, а до теорії витрат. Але у двоїстості його позицій немає сумнівів, коли у восьмому розділі першої книги він твер дить про трудове походження всіх доходів, з яких складається ціна, а не про суму витрат, які зумовлюють ці доходи як складові ціни. Бо, зі слів автора, рента — це перше відрахування з продукту праці, яка була затра чена на обробіток землі; прибуток — друге відрахування з продукту праці, затраченої на обробіток землі; заробітна плата — продукт праці, який становить природну винагороду за працю.
Про продуктивну і непродуктивну працю. До числа теоретичних проблем, охоплених А. Смітом, не можна не віднести і концепцію продуктивності праці. Це важливо, незважаючи навіть на те, що сучасна економічна наука відмовляється від основ них постулатів. Справа в тому, що А. Сміт, вводячи у третьому розділі дру гої книги поняття "продуктивність праці", сформулював його як працю, що "...збільшує вартість матеріалів, які вона переробляє, а також за кріплюється і реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, який можна продати і який існує, хоча б деякий час після того, як заверше на праця". Відповідно — непродуктивна праця, за Смітом,— це послу ги, які зникають відразу, після їх здійснення, а праця, витрачена на них, нічого не додає до вартості, має свою вартість, заслуговує винагороди і не закріплюється і не реалізується в якому-небудь окремому предметі або товарі, придатному для продажу. Тобто продуктивною він вважав працю, яку можна обміняти на капітал, непродуктивною — працю, яка об мінюється на доход. Всю сферу нематеріального виробництва Сміт вважав непродуктивною.
Більшість представників класичної політичної економії не лише не сприйняла беззастережно смітівський зміст розмежування праці на продуктивний і непродуктивний види, але й критично віднеслась до нього. Вже в другій половині XIX ст. в межах немарксистської економічної тео рії він був подоланий. Правда, смітівське розмежування від К. Маркса потім перейшло у так звану марксистсько-ленінську політекономію.
А насправді принципова різниця між продуктивною і непродуктивною працею полягає не в тому, створює чи не створює ця праця відчутний матеріальний продукт (об'єкт). Щодо цього особливо переконливими є докази англійського економіста Лайонелла Роббінса, викладені у книзі "Все про природу і значення економічної науки" (1935 р.). У розділі "Пред мет економічної науки " він пише, що навіть праця оперного співака або балетного танцюриста має розглядатися як "продуктивна", тому що вона має специфічну цінність для різних економічних суб'єктів, бо по слуги балетного танцюриста становлять частину багатства, і економіч на теорія досліджує утворення ціни на них точно так, як наприклад, на послуги кухаря. Мабуть тому М. Блауг зробив неприємний висновок щодо цієї теорії автора "Багатства народів", заявивши, що розмежування продуктивної і непродуктивної праці, зроблене Смітом, є, мабуть, однією із найбільш згубних концепцій в історії економічної думки. Але при всьо му критичному ставленні до викладення Смітом цієї ідеї не можна не ви знати, що вона аж ніяк не є двоїстою чи безглуздою.
Теорія грошей і доходів. Теорія грошей А. Сміта не вирізняється якимись особли-вими положеннями. Але як й інші його теорії, вона при ваблює масштабністю і глибиною аналізу, логічно аргу ментованими узагальненнями. У п'ятому розділі першої книги він відзна чає, що гроші зробились загальноприйнятим засобом торгівлі з тих пір, як закінчилася мінова торгівля, але подібно до всіх інших товарів, зо лото і срібло обмінюються у своїй вартості. В одинадцятому розділі пер шої книги зроблено історико-економічний екскурс на користь кількісної теорії грошей. Автор твердить, що праця, а не якийсь особливий товар чи група товарів є дійсною мірою вартості срібла (грошей); засуджується меркантилістська система поглядів, відповідно до якої національне багатст во полягає у достатній кількості золота і срібла, а національна бідність нав паки — у їх нестачі.
Однак проблематиці грошей А. Сміт відвів окремий другий розділ другої книги, де проголосив одну із своїх крилатих фраз про те, що падіння курсу паперових грошей нижче вартості золота і срібної монети зовсім не означає падіння вартості цих металів. Нарешті, слід підкреслити, що автор "Багатства народів," як й інші класики, розглядає гроші, не інак ше як технічне знаряддя для обміну і торгівлі, ставлячи на перше місце їхню функцію обігу.
Якщо говорити про теорію доходів, то очевидно, що у А. Сміта вона грунтується виключно на класовому підході. За Смітом, річний продукт поділяється між трьома класами (робітники, капіталісти і землевласни ки). При цьому, як вже зазначалося вище, економічне благополуччя краї ни він вважав залежним від діяльності землевласників, а не промисловців.
Доход робітників — заробітна плата — за Смітом, прямо залежить від рівня національного багатства країни. Достатність його теорії заробітної плати полягає насамперед у тім, що на відміну, скажімо, від У. Петті, фізіократів, а потім і Д. Рікардо, він відкидав так звану закономірність зниження величини оплати праці до рівня мінімуму. Більше того, на його переконання, за наявності високої заробітної плати робітники завжди будуть більш діяльними, старанними і кмітливими, ніж при низькій заробітній платі. Але,— попереджає автор "Багатства народів,"— "господарі завжди і всюди знаходяться у своєрідній, мовчазній, але постійній і одноманітній змові з метою не підвищувати заробітну пла ту робітників вище за її існуючий рівень".
Прибуток як доход на капітал визначається, пише А. Сміт у дев'ятому розділі першої книги, вартістю використаного на справу капіталу і буває більшим або меншим залежно від розмірів цього капіталу, і не слід його плутати із заробітною платою, яка нібито встановлюється "відповід но до кількості, складності і важкості.. .праці щодо нагляду і управління". На його думку, сума прибутку підприємця, який ризикує своїм капіта лом,— це частина створеної робітниками вартості, яка направляється на оплату прибутку підприємця на весь капітал, який він авансував у вигляді матеріалів і заробітної плати.
Ще одному виду доходів — ренті — спеціально присвячений останній, одинадцятий розділ першої книги. Вона менш досліджена, аніж, скажі мо, у Д. Рікардо, але окремі положення все ж заслуговують на увагу. Зок рема, за Смітом, харчові продукти завжди являють собою єдиний сільськогосподарський продукт, від якого землевласник має якусь ренту. А. Сміт дав кілька визначень ренти: 1) рента як відрахування від продукту праці робітника, що присвоюються землевласниками; 2) рента як результат дії природних факторів; 3) рента як результат монополії на сільськогосподарську продукцію.
У п'ятій книзі, названій "Про витрати правителя чи держави", розглядаються різні правила стягнення податків, мита, принципи перерозподі лу і використання доходів. У цій книзі є спеціальний розділ "Чотири ос новні правила податків". Сплату податків слід покласти не на один клас, як пропонували фізіократи, а на всіх однаково — на працю, на капітал, на землю.
Чотири основні правила стягнення податків полягали у наступному:
- податки мають платити всі громадяни, кожний — відповідно до своїх
доходів;
- податок, який слід сплатити, має бути точно визначеним, а не змінюватися довільно;
- всякий податок має стягуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника;
- податок має встановлюватися за принципом справедливості. Це стосується розміру платежу, санкцій за несплату, розподілу рівнів оподаткування пропорційно до доходів і т. ін. Податок, необдумано встановлений, створює сильну спокусу обману, але із збільшенням такої спокуси звичайно посилюється і покарання за обман. Таким чином, на дум ку Сміта, закон, порушуючи справедливість, сам провокує до спокуси, а потім карає тих, хто не встояв проти неї.
Капітал. У теорії капіталу А. Сміта (перший розділ другої книги) очевидна його більш прогресивна позиція порівняно з фізіократа ми. Капітал характеризується ним як одна з двох частин запасів, від якої очікують отримувати прибуток, а друга частина,— пише він,— це та, яка йде безпосередньо на споживання. На відміну від фізіократів, за Смітом, продуктивним є капітал, зайнятий не тільки у сільському госпо дарстві, а й у всій галузі матеріального виробництва. Крім того, він ввів поняття поділу капіталу на основний і оборотний, показав різницю у співвідношенні між цими частинами капіталу залежно від галузі госпо дарства. Під оборотним капіталом А. Сміт розумів ту його частину, яка знаходиться в обороті. Та частина, яка не вступає в оборот, отримала на зву основного капіталу. Як основний, так і оборотний капітал, заА. Смітом, приносить прибуток: основний — у виробництві, оборотний — у сфері обігу.
До складу основного капіталу А. Сміт відніс: машини, знаряддя праці; будівлі; покращення землі; кваліфікацію працівників (сучасною термінологією — людський капітал). Оборотний капітал, на думку вченого, скла дався з грошей, продовольства, сировини і напівфабрикатів, готових виробів. Постійне поповнення оборотного капіталу, вважав А. Сміт, відбувається за рахунок, головним чином, трьох джерел — від продукту землі, копалень та риболовства.
А. Сміт не лишив недоторканою і теорію відтворення, яка була вперше введена в науковий оборот Ф. Кене. Відомо, що позицію А. Сміта щодо цієї проблематики К. Маркс оцінив критично. Критика К. Маркса дійсно значуща, оскільки А. Сміт, характеризуючи склад "усієї ціни річного продук ту праці", яка підлягає розподілу, цілковито зводить до доходів, з яких, як він вважав, складається ціна товару. При цьому він заявляв, що ціна всякого товару в остаточному підсумку має бути зведена... до цих трьох частин, оскільки будь-яка частка ціни... за необхідності може стати чиї мось прибутком".
Отже, внесок Адама Сміта в економічний аналіз полягав у розкритті ним ролі ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання. Він довів, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори.
Майже через століття К. Маркс проголосив, що капіталізм приречений, оскільки внаслідок посилення циклічних коливань і революційних ви ступів пролетаріату відбудеться перехід до соціалізму. І до 80-х років XX ст. майже третина людей керувалася марксистською доктриною. Але праця Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) започаткувала новий підхід в аналітичній економіці, який допоміг урядам через монетарну і фіскальну політику значно пом'якшити найсильніші руйнівні впливи ділових циклів.
У короткому резюме виділимо основні положення праці, яка стала для Сміта основним підсумком його творчого життя.
Перше. Щодо мотивів і стимулів господарської діяльності, то, на відміну від фізіократів, які вважали, що економічний лад — це система, яку має відкрити винахідницький розум, а власник утвердити, Сміт твер дить, що ні винаходити, ні створювати господарський лад немає необхід ності. Такий лад існує. Вчений розпізнає і описує його механізм, складові елементи і відносини. В основі господарського механізму знаходиться і діє "економічна людина". У погоні за власною вигодою вона направляється "невидимою рукою" до досягнення такого результату, який і не входив у її наміри. Дбаючи про власний інтерес, людина сприяє загальній вигоді.
Друге. Свободі економічної діяльності індивідуумів не потрібно перешкоджати, не слід її жорстко регламентувати. Сміт виступає проти надлишкових обмежень з боку держави, він — за свободу торгівлі, в тому числі зовнішньої, тобто за політику фритредерства, проти протекціонізму.
Третє. Теорії вартості і ціни розроблені як вихідні концепції у загальній теоретичній системі економічної науки.
Вплив Сміта поширився не на одну школу, практично він спрямовувався по кількох напрямах: по лінії рікардіанської школи (трудова теорія вартості); по лінії тих шкіл і окремих економістів, які розробляли проблеми цін і ціноутворення на основі співвідношення попиту і пропозиції (школа Маршалла) або на основі споживної вартості товарів (австрійська школа); по лінії тих, хто досліджував вплив і взаємодію факторів виробництва (Ж. -Б. Сей). Концепція свободи торгівлі знайшла своє теоретичне обгрунтування у тео рії порівняльних витрат, згідно з якою поділ праці у галузі міжнародного обміну служить важливою передумовою підвищення продуктивності й отримання економічних вигод. "Багатство народів" знаходилось у центрі уваги і супротивників класичної школи, які виступали проти "космополітичної" економічної науки (історична школа, інституціоналізм).
У 80-ті роки колесо історії зробило новий оберт. Капіталістичні країни Заходу і соціалістичні країни Сходу заново відкрили силу ринкової економіки індукувати швидкі технічні зміни у високий рівень життя. У західних країнах уряди зменшили тягар регулювання промисловості і вивільнили з-під державного контролю ціни. Найдраматичніше події розвивалися у Східній Європі, де в результаті мирних революцій 1989 р. країни Варшавського блоку відкинули централізований апарат планування і дали змогу знову ожити ринковим силам. Фундаментальні положення А. Сміта були заново відкриті більш як через два століття після того, як були викладені у "Багатстві народів".
Основні ідеї економічного вчення Д. Рікардо. Рікардо і його послідовники розробили теорію функціонування вільного підприємництва (або, за їх термі нологією. вільної конкуренції), що містить у собі багато істин, які, оче видно, будуть зберігати своє значен ня, доки існує цей світ.
Вихідною позицією у творчості Д. Рікардо стала властива всім авторам класичної політичної економії прихильність до концепції економічного лібералізму, який не допускає ніякого державного втручання в економіку і дозволяє вільне підприємництво, вільну торгівлю та інші "економічні свободи". Цю позицію він послідовно відстоював у своїх наукових працях. Вона ж стала основною темою виданого ним у 1815 році невеликого памфлета "Досвід про вплив низької ціни хліба на прибуток з капіталу", який мав великий успіх у прогресивних суспільних колах Англії того часу. Як уже відзначалося, прийняті англійським парламентом "хлібні закони" різко обмежували ввезення у країну іноземного зерна, що сприяло збере женню високих цін на хліб і відповідало лише інтересам тоді ще впливо вих землевласників. У названому памфлеті Д. Рікардо, доводячи негатив не значення "хлібних законів" для більшої частини населення Англії, вихід із становища, що складалося, вбачав у необмеженій вільній торгівлі зерном, у тому числі через імпорт дешевого хліба з інших країн. Однак "хлібні закони" не привели до згубних наслідків, які передрікав Рікардо, тому що він не розглядав проблему технічних удосконалень у сільському господарстві, повіривши в те, що англійські лендлорди не здатні сприй няти вдосконалення, хоч ця точка зору спростовувалася досвідом історії.
Говорячи про Д. Рікардо, варто також відзначити, що за чотири роки до своєї смерті він повністю залишив бізнес. Це рішення ним було прий няте не стільки для того, щоб, використовуючи своє досить пристойне фінансове становище, продовжити подальші наукові пошуки у галузі еко номічної теорії, скільки із бажання на державному рівні втілювати в жит тя власні економічні ідеї. Саме з такою метою у 1819 р. Д. Рікардо, зробивши необхідні "грошові витрати", домігся обрання у члени Палати общин англійського парламенту від однієї з виборчих дільниць Ірландії. Не приєднавшись офіційно до жодної парламентської фракції, Д. Рікардо дотримувався незалежної позиції з усіх проблем.
У парламентських промовах він рішуче виступав за скасування "хлібних законів", підтримував вимоги про лібералізацію економіки, вільну торгівлю і друк, недопущення обмеження права зборів тощо.
Ще однією важливою віхою в біографії Д. Рікардо, як свідчать дослідни ки життєвого шляху цього вченого, є заснування в 1821 р. першого в Англії клубу політичної економії.
Методологічні основи дослідження. Починаючи знайомство з найвидатнішим твором Д. Рікардо “Засади політичної економії і оподаткування” (1817р.), потрібно звернути увагу на те, що вже у передмові до книги він у властивій йому лаконічній формі ви словив власне розуміння двох, на його думку ключових, проблем еко номічної теорії.
По-перше, солідаризуючись із А. Смітом, він також виділяв у суспільстві три основні класи (власників землі; власників грошей і капіталу, необхідного для її обробітку; робітників, працею яких вона обробляється) і три види доходів (ренту, прибуток, заробітну плату). По-друге, дав своє трактування "головного завдання політичної економії", яке полягає, за його словами, у тому, "щоб визначити закони, які керують розподілом доходів".
Пізніше, у середині XIX століття, лідер класичної політичної економії США Г.Ч. Кері назвав вчення Д. Рікардо системою незгод і чвар між класами.
За Д. Рікардо, саме класові відносини лежать в основі процесів розподілу доходів у суспільстві, оскільки він був упевнений, що ріст доходів капіталістів (прибуток) обов'язково знижує доход робітників (заробітну плату) і навпаки, вбачаючи у цьому жорсткий закономірний зворотний зв'язок.
Відповідно до концепції природного порядку А. Сміта, для примноження багатства країни, яке розглядається як відповідна величина фізично го обсягу виробництва, Рікардо вважає основною умовою вільну конку ренцію та інші принципи політики економічного лібералізму. Це, зокрема, випливає з його цілком однозначної заяви про те, що тільки "процвітаюча країна, особливо якщо вона дозволяє вільне ввезення харчових продуктів, може нагромаджувати значний капітал без істотного зменшення норм прибутку або значного росту земельної ренти".
Тому, характеризуючи методологічну позицію класиків, можна відзначити, що Д. Рікардо вважав за можливе, спираючись на доктрину природ ного права як наукової істини, твердити, що при вільній конкуренції інте реси індивіда і цілого збігаються, і що режим вільної конкуренції взагалі (з певними практичними відступами) є найбільш доцільним, найбільш відповідає інтересам нації.
Теоретичні усвідомлення вартості. Значну увагу в своїх "Засадах" Д. Рікардо приділив теоретичному усвідомленню таких категорій, як "вартість", "рента", "заробітна плата", "прибуток" та інші, а також особливостям формування їх кількісних характеристик в умовах машинної індустрії, різної родючості землі, росту чисельності на селення та інших обставин.
Розглянемо деякі основні моменти теоретичних напрацювань Д. Рікардо, враховуючи їх новизну, суперечливість положень і окремі недоліки, очевидні з позицій сучасної економічної теорії.
Виходячи із структури вищезгаданих "Засад", теорії вартості, яка займає одне з центральних місць у дослідах А. Сміта, Д. Рікардо присвя тив перший розділ своєї книги. У ній, полемізуючи із своїм кумиром, вче ний заперечує смітівську двояку оцінку цієї категорії, безапеляційно на полягаючи тільки на одній — однофакторній оцінці: "Вартість товару або кількості якогось іншого товару, на який він обмінюється, залежить від власної кількості праці, яка необхідна для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка сплачується за цю працю".
Таким чином, Д. Рікардо вперше продемонстрував свою прихильність до трудової теорії вартості, оскільки у "Досвіді", виданому за два роки до цього, дану проблему він не зачіпав.
Про суперечливість і витратний принцип подібного трактування вартості товарів уже згадувалось вище в загальній характеристиці класичної політичної економії. Але Д. Рікардо зробив при цьому дуже суттєві і принципові застереження і коментарі. Наприклад про те, що "мінову вартість" зумовлює, поряд із кількістю і якістю праці, рідкісність товару і що про відносні ціни на товари варто говорити лише тоді, коли їх кількість може бути збільшена працею людини і при виробництві яких конку ренція не зазнає ніяких обмежень.
Або інший приклад: "Але якщо я говорю, що праця є основою будь-якої вартості, і що відносна кількість її визначає (майже цілком) відносну вартість товарів, то це ще не означає, що я не беру до уваги різницю в якості праці і складність порівняння години чи дня праці в одній галузі промисловості з працею тієї ж тривалості в іншій.
Оцінка праці різної якості швидко встановлюється на ринку з достатньою точністю і значною мірою залежить від зрівнювального мистецтва робітника! напруги виконуваної ним праці".
Водночас у книзі Д. Рікардо, як і в "Багатстві народів" А. Сміта, на відміну від праць К. Маркса, категорії "вартість" і "ціна" використовують ся фактично як синоніми. Так, говорячи про "природні" і "ринкові ціни", Д. Рікардо пише: "Якщо ми беремо працю за основу вартості товарів, то із цього ще не значить, що ми заперечуємо випадкові і тимчасові відхилення дійсної чи ринкової ціни товарів від їх початкової і природної ціни".
Щодо твердження Д. Рікардо про те, що на рівень цін товарів, поряд із затраченою живою працею, впливає й уречевлена праця, тобто "праця, затрачена на знаряддя праці, інструменти і будівлі, які сприяють цій праці", то з ним, звичайно, не можна не погодитись.
Але викликає незгоду його теза про те, що "відносна вартість товарів" не залежить від зміни рівня заробітної плати робітників. Навряд чи мож на назвати обгрунтованим положення про те, що "підвищення вартості праці (заробітної плати) неможливе без відповідного падіння прибутку".
Д. Рікардо, а також інші відомі представники класичної школи вважали, що нібито всі товари вироблялися з постійними витратами при фіксо ваних технологічних коефіцієнтах. Рікардо допускав мінливість факторних пропорцій у розділі про "машини", але при цьому поступка ніколи не виливалася в русло основної течії класичної теорії. Більше того, пожертвували заради окремого випадка сільськогосподарської продукції, де гра ничні витрати виробництва відхилялись від середніх. Класична економічна наука була змушена оперувати двома теоріями цінностей: ціна промислової продукції залежить виключно від умов пропозиції, тоді як ціна сільськогосподарської продукції змінюється з масштабом вироб ництва і тому залежить від характеру попиту.
З положень, висловлених Д. Рікардо щодо категорії "вартості", виділимо ще два, які по праву належать до "золотого фонду" класичної політич ної економії. Суть їх полягає в наступному.
По-перше гроші як товар при зниженні своєї вартості зумовлюють необхідність росту заробітної плати, що у свою чергу "незмінно супроводжується підвищенням ціни товарів".
По-друге, гроші як всезагальний засіб обміну між усіма цивілізовани ми країнами "розподіляються між ними в пропорціях, які змінюються з кожним удосконаленням торгівлі і машин, із зростанням труднощів при добуванні їжі та інших предметів життєвої необхідності для зростаючої кількості населення". Ці цілком логічні судження і привели Д. Рікардо до висновку про зміну вартості грошей як товару, залежно від їх кількості в обігу, про що мова піде нижче.
Нарешті, автор "Засад" був абсолютно правий у своєму переконанні про пряму залежність зниження рівня мінової вартості товарів від збільшення використання на їх виробництво основного капіталу, вка зуючи на те, що "чим більшу частку становить основний капітал, тим більшим буде це падіння".
Категорію "капітал" Д. Рікардо охарактеризував як "частину багат ства країни, котра використовується у виробництві і складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин та іншого, що необхідне, щоб при вести в рух працю". Ця теза відрізняється від думки А. Сміта, який відно сив до капіталу нагромаджену працю, втілену у знаряддях виробництва. Тут позиція Рікардо збігається з поглядами інших представників класич ної політичної економії, які зверталися до теорії капіталу, але, на відміну від них, він зумів показати, що через нерівність прибутку на вкладений капітал останній "переміщується із однієї діяльності в іншу".
Суть ренти і рентоутворювальні фактори. Теорія доходів Д. Рікардо значно збагатила класичну політичну економію аналізом суті ренти, прибутку і заробітної плати. Ним розроблені цікаві концепції щодо цих категорій, які отримали неоднозначну оцінку як його прибічників, так і опонентів.
Рікардо, на відміну від фізіократів, які вважали, що рента (чистий продукт) є даром природи, доводить, що природа у створенні ренти не бере участі і не визначає рівень цін. Джерелом ренти є не родючість землі, а праця робітників, зайнятих у сільському господарстві.
Вартість хліба та іншої сільськогосподарської продукції визначається затратами праці на відносно гірших ділянках землі. Це регулююча ціна. За нею продається продукція (однакової якості), яка отримується і на гірших, і на середніх, і на кращих землях. На землях більш родючих утворюється надлишок продукції, який і становить джерело рентного до ходу власника землі.
Так, концепція ренти Д. Рікардо зберігає свою актуальність і в наш час. Основні її положення полягають у тому, що рента завжди платиться за користування землею, оскільки її кількість небезмежна, якість — не однакова, а із зростанням населення починають оброблятися нові ділянки землі, гірші за своєю якістю і розміщенням, що потребують більших витрат праці, за якими визначається вартість сільськогоспо дарських продуктів.
Як пояснював Д. Рікардо, "не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб дорогий", і сама "рента не є складовою частиною ціни товару".
Переконливими є названі ним рентоутворювальні фактори: неоднаковий природний потенціал ділянок (родючість) і різна віддаленість їх від ринків, де може бути реалізована отримана з них товарна продукція.
Очевидно, що для Д. Рікардо, як і для інших класиків, земля є невідтворюваною і розглядається як фізичний ресурс, а не економічний. Тому в нього не тільки земля, але й рента виступають як "вільний дар землі".
Але оскільки обмежений фонд землі використовується тільки одним спо собом (наприклад, як рілля або як пасовище) та із закономірним зменшенням віддачі, Д. Рікардо висловлює застереження: "Праця природи оплачується не тому, що вона робить багато, а тому, що вона робить мало. Чим скупіше стає вона на свої дари, тим більшої ціни вона потребує за свою роботу".
Тут цікаво відзначити, що в часи Д. Рікардо побутувала думка (її вперше висловив Джеймс Мілль) про те, що ренту, як доход, потрібно було б вилучати у вигляді податку на користь держави.
Але якби рентні суми перейшли від землевласників до орендарів, ціни на сільськогосподарську продукцію і середня норма прибутку в сільсько му господарстві залишились би такими самими, оскільки перехід доходу не позначиться на граничних витратах виробництва зерна.
Тому для Д. Рікардо положення про ренту не виходило за рамки суто наукових проблем, а його теорія диференціальної ренти знаменує зародок маржиналістського підходу в економічній теорії.
Погляди на заробітну плату і прибуток. Погляди Д. Рікардо на заробітну плату, або як він писав, "природну" і "ринкову ціну праці", напевно склалися під впливом теоретичних поглядів Т. Мальтуса, який "застерігав" людство про ката строфічні наслідки, якщо темпи росту населення будуть випереджати приріст необхідних засобів для існування людей.
У будь-якому випадку, характеризуючи "природну ціну праці" як можливість робітника утримувати своєю працею себе і сім'ю, сплачу ючи витрати на їжу, предмети першої необхідності і зручності, а "ринко ву ціну праці" як плату, що складається під впливом реального співвідношення попиту і пропозиції на працю, Д. Рікардо зробив надто сумнівний (майже мальтусівський) прогноз з приводу перспективного рівня заробітної плати у суспільстві у зв'язку з темпами народонаселен ня. Він писав: "При істинному русі суспільства заробітна плата має тен денцію до падіння, оскільки регулюється попитом і пропозицією, тому що приплив робітників буде постійно зростати в одному і тому ж ступені, тоді як попит на них буде повільнішим".
На підтвердження свого песимістичного прогнозу Д. Рікардо зазначав також, що заробітна плата буде підвищуватися завжди не такою мірою, "щоб робітник мав можливість купувати так багато предметів комфорту і необхідності, скільки він купував до підвищення ціни на ці товари". Що правда, досліджуючи "закони", які регулюють заробітну плату, він зро бив принципове застереження, що обгрунтована ним тенденція заробітної плати до падіння може мати місце тільки в умовах "особистої і вільної ринкової конкуренції", і тоді заробітна плата не буде "контролювати ся втручанням законодавства".
Неоднозначні судження висловив Д. Рікардо щодо формування, динаміки і перспектив росту прибутку підприємця.
При цьому він так само виходив із сумнівного положення про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати, а заробітна плата — від ціни предметів життєвої необхідності.. тому, що кількість усіх інших потрібних предметів може бути збільшена майже безмежно".
Як і у випадку із заробітною платою, в умовах вільної конкуренції, на думку Д. Рікардо, "прибуток має природну тенденцію падати, тому що з прогресом суспільства і зростанням населення, яке потребує додаткової кількості їжі, члени суспільства отримують заробітну плату при затратах більшої і більшої праці".
Однак при цьому він додавав: "На щастя, ця тенденція, це, так би мовити, прагнення прибутку, призупиняється через повторні проміжки часу завдяки удосконаленням у машинах, які використовуються при вироб ництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттям в агро номічній науці, які дозволяють нам зберегти частину праці і таким чином знизити для робітника ціну на предмети першої необхідності".
Щодо теорії грошей. Відомо, що система монометалізму, або, як ще говорять, система золотого стандарту, який визначає закріплення за золотом монопольної ролі грошей, встановилася в Англії наприкінці XVIII ст., а в 1816 році була законодавче закріплена. Тому теоретичні позиції Д. Рікардо з теорії грошей грунтувалися на поло женнях, характерних для форми золотомонетного стандарту, відповідно до якого зумовленій законом кількості золота, що викарбувана на монеті для обігу, відповідав вільний і гарантований розмін паперових грошей.
Залишаючись при цьому прихильником трудової теорії вартості, автор "Засад" писав, що "ні золото, ні якийсь інший товар не можуть бути зав жди досконалою мірою вартості усіх речей".
Крім того, Д. Рікардо був прихильником кількісної теорії грошей, пов'язуючи зміну Їх вартості як товарів з їх (грошей) кількістю в обігу. Тут маса товарів просто зіштовхується з масою грошей, і таким чином встановлюються товарні ціни. Якщо золотих грошей в обіг потрапило більше, то ціни вищі, якщо ж менше — нижчі. Ця кількісна теорія грошей, з праць Юма, уже знайома.
Щодо паперових грошей, то над Рікардо тяжів досвід нерозмінного паперовогрошового обігу. Купівельна спроможність паперових грошей дійсно визначається, в основному, їх кількістю. Скільки б не було випу щено їх, усі вони будуть являти собою ту кількість повноцінних золотих грошей, яка необхідна для обігу. Коли, скажімо, паперових гривень ста не вдвоє більше, ніж потрібно золотих, кожна паперова гривня знецінить ся удвоє. Проте Рікардо не бачив принципової різниці між паперовими грошима і золотими, вважаючи золото по суті знаком вартості. Він вба чав у грошах тільки засіб обігу і не враховував усієї складності і багато гранності їх функцій.
Принцип порівняльних переваг. Якщо у певній країні нагромадилося надто багато золота то в ній підвищуються товарні ціни, і стає вигідним ввозити в неї товари з-за кордону. У торговому балансі країни створюється дефіцит, якщо доводиться розрахо вуватися золотом. Воно "відтікає" з країни, ціни знижуються, приплив за рубіжних товарів призупиняється і встановлюється рівновага. При нестачі золота в країні все відбувається у зворотному порядку. Таким чином, діє автоматичний механізм, який вирівнює торговельний баланс і роз поділяє золото між країнами. Отже, Д. Рікардо робить висновок на ко ристь вільної торгівлі. Він сформулював положення про порівняльні пе реваги у вигляді особливого принципу або закону. У своїй книзі "Засади" він на конкретному прикладі, у цифровому виразі показав, чому Англії вигідно експортувати сукно в Португалію та імпортувати звідти вино. В Англії, пише він, умови можуть бути такими, коли виробництво сукна потребує праці 100 робітників протягом року, а на виробництво вина потрібна була б праця 120 чоловік. У Португалії ж на виробництві вина працюють тільки 80 чоловік. Тому Англія вважає більш вигідним завозити вино, а вивозити сукно. Узагальнюючи цей приклад, Рікардо формулює такий принцип: "При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, які дають найбільші вигоди. Це домагання індивідуальної вигоди найдивовижнішим чином пов'язано із загальним благом для всіх. Стимулюю чи працьовитість, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найбільш дійовим чином всі ті сили, які дає нам природа, цей принцип приводить до найбільш ефективного поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальну масу продуктів, він збільшує загальне благо получчя і зв'язує вузлами загальної користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину".
Незважаючи на те, що принцип порівняльних переваг, сформульова ний Рікардо, враховує лише один фактор виробництва — працю, завдяки чому набув особливої ясності, простоти і переконливості, галузь його за стосування може бути розширена і розповсюджена на всі фактори, які бе руть участь у виробництві. Подальший свій розвиток цей принцип одер жав у моделях шведських економістів Е. Хекшера і Б. Уліна, які розглядали два фактори виробництва — капітал і працю.
Отже, аналіз Рікардо порівняльної переваги свідчить про те, що коли починається торгівля і кожна країна зосереджує зусилля у своїй сфері порівняльної переваги, то всі маніть вигоду. Робітники різних країн можуть отримати більшу кількість споживчих товарів за ту саму кількість праці, коли країни спеціалізуються у своїх сферах порівняльної перева ги і обмінюють власну продукцію на товари, для виробництва яких у них не зовсім сприятливі умови. Коли кордони відкриті для міжнародної торгівлі, національний доход кожної торгуючої країни зростає.
Досліджуючи закономірності економічного розвитку суспільства, в якому панують принципи необмеженої вільної конкуренції підприємців і вільної торгівлі, Д. Рікардо, можливо, не передбачав, що в умовах економічного лібералізму (і це підтвердив практичний досвід світової цивілізації) неминучі обмежуючі їх тенденції і як наслідок — кризи невідповідності виробленої товарної продукції і послуг платоспроможному попиту на ці товари і послуги, тобто так звані кризи надвиробництва, або ж кризи недоспоживання. Подібна криза вперше мала місце в 1825 р. на батьківщині вченого через два роки після його смерті.
Таким чином, можна твердити, що Д. Рікардо визнав "закон ринків Сея" (цей закон буде подано нижче), тобто догму про безкризовий і рівноважний стан економіки при повній зайнятості. Він писав: "Продукти зав жди купуються за продукти або послуги, і гроші служать тільки мірилом, за допомогою якого відбувається цей обмін. Певний товар може бути вироблений у надлишковій кількості, і ринок буде до такої міри перенасичений, що не буде навіть відшкодовано капітал, витрачений на цей товар. Але це не може статись з усіма товарами одночасно".
Економісти-класики, послідовники Д. Рікардо, знали про періодичні кризи і стали свідками їх у 1825, 1836 і 1847 рр. Кожний з них розумів, що економіка вільного підприємництва зазнає періодичних коливань ділової активності. Однак, скоріше, вони розвивали думку, що економіка доско налої конкуренції завжди тяжіє до повної зайнятості. Депресія не може тривати безкінечно, оскільки пропозиція формує попит на мікро- і макроекономічних рівнях через автоматичне коригуван ня цін і процентної ставки.
Національний доход. Бартер. "Природна ціна". Експорт, імпорт. Додаткова вартість. Регресивна система оподаткування. Закон вартості. Пропорційна система оподаткування. Замінники. Прогресивна система оподат кування. Фритредерство. Досконала і недосконала конкуренція. Економічний лібе ралізм. Ринкова рівновага. "Економічна людина". Ринковий механізм. "Неви дима рука" А. Сміта. Межа виробничих можливостей. Конкурентна рівнова га. Ціна як сигнал. Валовий внутрішній продукт. Конкурентний ринок. Фізіократи. Номінальна ціна. Економічний прибуток. Пропозиція робочої сили. Основний капітал. Відтворення капіталу. Оборотний капітал. Еко номічне зростання. Відкрита економіка. Товарні гроші. Трудова теорія вартості. Додана вартість. Золотий стандарт. Ринкова ціна праці. Валютний ринок. Гнучкість цін. Акціонерне товариство. Рентоутворюючі фактори. Сальдо зовнішньої торгівлі. Економічна рента. Валютні резерви. Порівняльні переваги в економіці.
Питання для самоконтролю
Література
7. Афанасьєв В. Вклад австрийской школы в развитие трудовой теории стоимости // Вопросы экономики. – 2003. -№2. – с. 102-117.
8. Батура О., Головата І. Теорія цінності в оцінках українських економістів на зламі XIX-XX ст.. // Економіка України, - 2002., - №7, - с. 57-62.
9. Мочерний С. Синергетичний підхід в економічному дослідженні (дослідження сучасних економічних систем) // Економіка України. – 2001. - №5. - с. 44-51.
10. Леоненко П.М. Становлення і розвиток фінансової науки у світлі історії економічної думки // Фінанси України. – 2000. - №6. – с. 36.
ТЕМА 7
РИНКОВЕ ГОСПОДАРСТВО КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В ПЕРІОД МОНОПОЛІСТИЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)
План
1. Економічні умови періоду виникнення монополістичної конкуренції.
2. Економічні вчення періоду монополістичної конкуренції.
Наприкінці XVIII ст., після поділу Польщі, більша час тина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Схі дна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Че рнігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, По дільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губер нія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославсь ка, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Сло божанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капі талізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відно син. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 р. він становив у Правобе режній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії— 6%.
У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювали ся зв'язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі біль ше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій більш досконалий сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнен ня агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосо вували найману робочу силу. Проте більшість їхніх спроб закін чувалася невдало. Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщи ки розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. З 20-х років XIX ст. починають культивувати посіви цук рових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цу кровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.
У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату ху добу, овець. Особливу увагу приділяли вирощуванню тонкорун них овець. У 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн голів овець, з них майже половина тонкорунних.
Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємниц тво. В маєтках будувались ґуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років XIX ст. поміщики почали бу дувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну про мисловість почав пробиватися купецький капітал.
Поміщики намагалися використати всі можливості підвищен ня прибутковості своїх господарств. Поряд з ґуральництвом, цу кроварінням, суконною промисловістю зростали інші галузі: бро-варництво, млинарство, медоваріння, виробництво скла, шкір тощо. Значні доходи давала суконна промисловість.
Розширення поміщицького господарства, прагнення збільши ти прибутки призводили до посилення експлуатації селянства і, як наслідок, до занепаду селянського господарства. А оскільки поміщицькі й селянські господарства були тісно пов'язані, почи нає занепадати і поміщицьке господарство. Шукаючи виходу з цього становища, поміщики починають заставляти маєтки, бува ло і вдруге, і втретє. Уряд намагався поліпшити становище помі щиків у 1830 і 1839 рр. Цар Микола І дозволив збільшувати роз мір позики, що видавалася поміщикам державними кредитними установами, і одночасно зменшив банківський процент. Та ці за ходи не поліпшили становища, а тільки призвели до збільшення кількості застав. На 1856 р. було заставлено 23,9% поміщицьких маєтків і 53%—селян-кріпаків. Невикуплені маєтки продавалися на публічних торгах. Їх купували більш хазяйновиті поміщики, купці, підприємці.
Таким чином, з 30-х років XIX ст. кріпосницьке сільське го сподарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що зникає натуральність господарства. Все було підпорядковане вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщиць кі господарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонит ві за прибутками вимагали, щоб крім панщини селяни сплачували чинш, і цим самим примушували селян продавати части ну своєї продукції.
Про кризу свідчило також і те, що йшло обезземелення селян, тобто їх залишали без засобів виробництва. Якщо в другій поло вині XVIII ст. селяни Лівобережної України користувалися май же 75% усієї поміщицької землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 45,5%. Па Правобережній Україні в селян у користуванні було ще менше землі — 37%. Це мало наслідком зростання мало-і безземельних селян. На Лівобережній Україні в 1859р. селян-городників було 10%, а халупників, тобто безземельних — 24%.
Кріпосне право було причиною низького агрокультурного рів ня сільського господарства, зумовлювало його екстенсивність і низьку продуктивність. Урожайність землеробства була на низь кому рівні (ЗО—35 пудів зерна з десятини, у 2 рази менше, ніж в Англії).
У своїх господарствах поміщики почали впроваджувати ма шини: косилки, молотарки, віялки тощо. Але більшість цих спроб закінчувалися невдачею. Все гальмувало панування феодально-кріпосницької системи. Частина поміщиків розуміла, що вихід з цього становища був тільки в скасуванні кріпацтва.
Мануфактурні підприємства, що існували у Східній Україні до початку XIX ст., можна поділити на 3 типи:
1) мануфактури, за сновані на примусовій праці (вотчинні й більшість казенних);
2) посесійні мануфактури, на яких поряд з працею приписних і посесійних селян використовувалася праця вільнонайманих ро бітників;
3) мануфактури, засновані на вільнонайманій праці (ку пецькі й селянські).
Вотчинні мануфактури у великій кількості почали виникати наприкінці XVIII ст. і особливо на початку XIX ст. На першому місці стояло ґуральництво. Проте до 20-х років XIX ст. великих ґуралень було небагато. З 20-х років з'являлися великі парові ґу ральні. В зв'язку з цим за 40 років загальна кількість ґуралень зменшилася більш як у двічі, а обсяг продукції зріс більш як утричі.
У першій половині XIX ст. спостерігається процес занепаду вотчинної та посесійної мануфактури і швидке зростання купець кої і селянської. У 1860 р. в Східній Україні було 2147 промисло вих підприємств (без ґуралень), серед них купецьких — 94,2%.
До вотчинних мануфактур належали і мануфактури з вироб ництва сукна. Державна казна була зацікавлена у виробництві сукна і підтримувала поміщицькі підприємства. Вони одержува ли безпроцентні кредити, субсидії, були захищені митними тарифами. Проте і в суконну промисловість проникає купецький капі тал. У 1860 р. купецькі суконні підприємства давали 53 відсотки продукції.
Занепадають поміщицькі рудні, не витримуючи конкуренції великих металургійних підприємств, побудованих купцями.
З 1820-х років почало розвиватися цукроваріння. Спочатку заво ди будували багаті поміщики, але вже з 40-х років цукрові заводи почали будувати купці, застосовуючи парову техніку. У 1843 р. вихідці з заможного селянства, великі підприємці Яхненко і Си-миренко збудували цукровий завод у Городищі (Київська губер нія). У 1861 р. на Україні було вже 229 цукрових заводів, що ста новило 2/3 всіх цукрових заводів країни. Частка купецького капіталу в них зростала.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. розквіт вотчинних і посесійних мануфактур пояснювався здебільшого державними замовленнями. Проте, коли вотчинне виробництво перевищило потреби казни і вимушене було зі своєю продукцією вийти на ринок, воно опинилося в надзвичайно скрутному становищі. Справа в тому, що техніка виробництва на вотчинних і посесій них мануфактурах була надзвичайно низькою, що було обумов лено наявністю дармової робочої сили кріпаків. У той же час продуктивність праці незаінтересованих у результатах праці се лян була низькою. Ні за своєю якістю, ні навіть вартістю вироби кріпосницьких мануфактур не могли конкурувати з продукцією капіталістичних підприємств. Уже на початку XIX ст. продуктив ність праці на капіталістичних мануфактурах була в 2—4 рази вищою, а коли з'явилося машинне виробництво, воно остаточно знищило вотчинне і посесійне (за винятком поміщицьких цукро вих заводів).
Особливо важким було становище посесійних підприємств у зв'язку з тим, що власники посесійних підприємств не мали пра ва відчужувати робочу силу від підприємств. Вони зверталися до уряду з вимогами звільнити їх від посесійних селян. У 1840 р. та ка постанова вийшла. У результаті за порівняно короткий строк посесійні підприємства перетворились у капіталістичні. Якщо в 1828 р. кількість підприємств з вільнонайманою працею станови ла 46,2%, то в 1861 р. — 94,2%, а вільнонайманих робітників у 1828р.—25,6%, у 1861 р.—73,7%.
Розвиток машинобудування зумовив промисловий переворот в Україні; як і в Росії, він розпочався з 30-х років XIX ст. і мав свої особливості. Так, якщо в Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні — у горілчаній і цукровій галузях промисловості. Відмінність полягала також і в тому. що в Росії про мисловий переворот охопив спочатку купецьку мануфактуру, а в Україні — поміщицьку. У 1841 р. поміщик Кандиба побудував на Чернігівщині завод сільськогосподарських машин, парових кот лів, ткацьких верстатів тощо. У 1840-х роках заможні купці побуду вали машинобудівні заводи в Києві, Млієві, Херсонській губернії.
Промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підпри ємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприє мець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мі німуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили. 59,7% усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскіль ки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.
Промисловий переворот зумовив утворення основних класів капіталістичного суспільства — буржуазії і пролетаріату.
У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі знаходи лись у складі Австро-Угорської імперії. Це був період феодальної реакції. У Східній Галичині вся земля поділялася на домініальну (поміщицьку) і рустикальну (селянську). Рустикальна земля вва жалася не майном селян, а наділом, вона становила 48,9% усіх земель. У користуванні селян були також пасовища, луки і зовсім незначна частина лісів. Тут панувало велике феодальне землево лодіння. Тільки 4% всіх земель належало державі (камеральні маєтки), церкві, міським громадам, вільним селянам. У сільському господарстві переважало продовольче хліборобство і технічні культури; вирощували овес, ячмінь, жито, пшеницю, льон, коно плі, тютюн. З 80-років XVIII ст. почали широко культивувати картоплю.
Втягнений поміщицьких господарств у товарно-грошові від носини приводило до посилення експлуатації селянства. Основ ною формою експлуатації була панщина, яка зростала протягом усієї першої половини XIX ст. Усупереч закону 1786р., що об межував панщину трьома днями на тиждень, в багатьох фільвар ках селян примушували працювати шість—сім днів на тиждень. Селяни відбували панщину не тільки за користування орною зем лею, а й за користування лісом, луками, пасовищами. Крім пан щини, існували інші повинності. Частину прибутку сплачували державі як земельний податок, на користь духовенства. Врешті-решт селянинові з його прибутку залишалося 15,3%.
Важким тягарем для галицьких селян був обов'язок купувати певну кількість горілки на рік у своїх феодалів, які мали право пропінації, тобто право виробництва і торгівлі алкогольними на поями.
Поміщики збільшували площі фільварків, відбираючи землі селян і нехтуючи законами Йосифа II. Зростала кількість мало- і безземельних селян. Селяни поділялися на такі групи:
Найбільш характерною для галицького села була група чвертьселян, вона становила 41,1% всіх селян.
Повні селяни і деякі власники фільварків почали в своїх гос подарствах застосовувати найману робочу силу, передові методи господарювання, проте це не торкнулося основної маси поміщи ків і селян.
Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини: текс тильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Широко розповсюджено було виробництво полотна. Засновувались су конні мануфактури, папірні, гути, керамічні й залізоробні підпри ємства, ливарні заводи. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицьке ремесло і мануфактури за непали. Винятком було тільки ґуральництво, основною сирови ною для якого стала картопля. Це було одним з найважливіших джерел доходу. В 1841 р. в Галичині було 203 горілчаних заводів.
Успішно розвивалася сірчана промисловість.
В розвитку економіки Галичини важливе місце належало тор говельному капіталу. Він відігравав важливу роль у зовнішній торгівлі, головною статтею якої була худоба.
Головною причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузький внутрішній ринок, що стриму вало розвиток місцевої промисловості. Друга важлива причина економічної відсталості Галичини — особливість галицького тор говельного капіталу. Купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.
У Північній Буковині багато земель належало релігійному фонду, який було утворено в 1786 р. Він складався з 267 монас тирських маєтків і володів 27,75% всієї земельної площі. Під ма єтками поміщиків знаходилась приблизно така ж кількість землі (27,18%). У користуванні селян знаходилась рустикальна земля — 41,9% всієї земельної площі. Вона вважалася власністю феодала. Був ще невеликий прошарок дрібних землевласників — резешей або каларашей.
У Північній Буковині було мало землі, придатної для земле робства, тому тут більшого значення набувало скотарство, розве дення великої рогатої худоби й овець. Головними культурами в сільському господарстві були кукурудза і картопля.
Як і в інших районах України, тут посилюється товаризація поміщицького господарства, що приводить до розширення площі маєтків за рахунок селянських земель. Поміщики нехтували за конами 80-х років XVIII ст. і поступово відновлювали свої пози ції, що існували до реформ 70—80-х років XVIII ст. У зв'язку зі збільшенням панських маєтків зростала панщина, в деяких маєт ках вона доходила до 100—150 днів на рік. Крім панщини селяни сплачували натуральні й грошові чинші, віддавали поміщикам десятину від урожаю тощо.
Необхідність сплачувати грошовий чинш, податки державі втягували селян у товарно-грошові відносини, а це вело до роз шарування селянства. Селяни Північної Буковини за майновим станом поділялися на 4 групи. Заможна частина — фрунташі — становила всього 4,9% селянства, а збіднілі — малоземельні й халупники — 78,3%.
Для ремесла тут була характерна обробка продуктів вівчарст ва, вироби з дерева.
У містах існували цехи. Цеховими ремісниками були здебіль шого німці, які мали від уряду пільги.
Із галузей промисловості розвивалися ґуральництво, виробниц тво поташу, видобування солі, залізоробна і металообробна про мисловості. У промисловості переважали мануфактури ремісни чого типу, але подекуди з'являлися і парові машини, тобто ману фактури почали переростати у фабрично-заводські підприємства. Основну частину робітників становили вільнонаймані.
Закарпаття ще в XI ст. було загарбане Угорщиною і в першій половині XIX ст. знаходилось у складі Австро-У горської імперії. Це був відсталий аграрний край.
У першій половині XIX ст. тут також відбувалася товаризація поміщицького господарства. Поширювалися площі, зайняті зде більшого пшеницею, виноградниками. Поміщики поліпшували породи великої рогатої худоби, вирощували свиней. Більше уваги почали звертати на переробку сільськогосподарської продукції в маєтках; в окремих маєтках засновуються лісопильні й підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються машини і застосовується наймана праця. Особливо ці процеси були помітні на початку XIX ст., у період наполеонівських воєн і континен тальної блокади Англії.
Незважаючи на закони Йосифа II, які угорський сейм за корот кий час звів майже нанівець, відбувалося скорочення селянських наділів, які й без того були дуже малі. Наприкінці XIX ст. на один селянській двір припадало в середньому 2 га орної землі й на 3 двори одна голова робочої худоби.
На початку XIX ст. основна маса селянства була покріпачена: поміщикам і монастирям належало 94,15% всіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, норми якої весь час зроста ли. Крім панщини, селяни давали поміщикам дев'яту частину від урожаю зернових і виноградників, від худоби і бджіл; також сплачували різні податки і відбували державні повинності.
Посилення експлуатації призводило до поглиблення розшару вання селян, збільшувалась кількість малоземельних і безземель них. У 40-х роках XIX ст. в окремих повітах безземельні стано вили до 50% селянських дворів і лише 2—3% заможних.
У першій половині XIX ст. мало місце і деяке пожвавлення в промисловості. Розвивалось залізоробне, поташне, селітряне, га лунове, горілчане, лісопильне виробництво. Майже все воно було зосереджено в руках поміщиків. На підприємствах почали засто совувати парові машини і найману робочу силу. З'являються під приємства, засновані купцями, з використанням тільки найманих робітників. Отже, і в Закарпатті розпочався промисловий перево рот, мануфактурна промисловість почала переростати у фабрич но-заводську.
Посилення феодального гніту викликало різкі протести селян. опір з їхнього боку. Селяни з західноукраїнських земель тікали у великій кількості поодинці та сім'ями на Правобережну Україну. у степи Південної України, в Молдавію і т. ін. Подавали позови на поміщиків, підпалювали їхні економії, відмовлялися від при мусової купівлі горілки, від виконання феодальних повинностей тощо. Нарешті, селяни із зброєю в руках почали виступати проти кріпосницького ярма. В 1843 р. в Північній Буковині вибухнуло повстання під проводом Лук'яна Кобилиці. В 1846р. в Галичині повсталі селяни розгромили 474 панські маєтки. В 1847 р. — знову заворушення в Північній Буковині. Всі вони були придушені, але уряд, щоб заспокоїти селян, мусив іти на деякі поступки. Проте, головне питання — феодальна власність поміщиків на землю — не вирішувалося, право власності залишалося за поміщиками і зберігалися всі найтяжчі повинності. Півзаходи уряду не задово льняли селян, вони не припиняли боротьби.
Розвиток капіталізму в економічному житті й невпинна бо ротьба селян проти кріпацтва зробили нагальним питання про його скасування. Вирішення цієї проблеми було прискорене бур жуазною революцією 1848 р. в Західній Європі і, зокрема, в Авс тро-Угорщині.
13 березня 1848 р. в Австрії з повстання у Відні розпочалася буржуазна революція. 15 березня вибухнуло повстання в Угор щині. Революційний рух почав перекидатися на західноукраїнсь кі землі. Селяни відмовлялися від виконання панщини.
Щоб запобігти повстанню в західноукраїнських землях, уряд іде на поступки і видає 17 квітня 1848 р. закон, за яким з 15 трав ня 1848 р. в Галичині скасовувались феодальні (панщинні й інші) повинності селян-господарів, халупників і комірників. Ліси, па совища, луки, водойми тощо, якими селяни користувалися спіль но з поміщиком, залишаються власністю останнього і, якщо се ляни бажають ними користуватися, мають укладати з паном договір і за це платити. За втрату повинностей поміщики звільня лися від «опікунських обов'язків» щодо селян: від обов'язку лі кувати селян на випадок епідемії і селянську худобу при епізоо-тіях, від обов'язку допомагати своїм нужденним підданим, від витрат на доставку рекрутів на місця набору і т. ін. Держава зо бов'язувалася компенсувати поміщикам 2/3 вартості феодальних повинностей, а 1/3 дорівнювала вартості «опікунських обов'язків» поміщика. Таким чином уряд проголошував, що він дарує селя нам свободу від усіх феодальних повинностей.
7 вересня 1848 р. було підписано закон про скасування кріпос ного права в Австрії. Згідно з цим законом селяни оголошувалися вільними громадянами держави, поміщики втрачали владу над се лянами. Домініальні і рустикальні землі ставали вільною власніс тю, і селяни стали власниками своїх земельних наділів. Всі повин ності халупників і комірників цим законом скасовувалися безплат но. Скасовувалося також право поміщиків примушувати селян ку пувати у них горілку і пиво. Але право пропінації залишилося.
Одним з найголовніших питань при скасуванні феодальних по винностей було питання визначення розміру відшкодування втрат так званої індемнізації, тобто відшкодування за пішу панщину, па нщину з кіньми і волами, за десятину, натуральні данини зерном і чинш. Вартість цих повинностей була оцінена в 46,5 млн золотих гульденів. При визначенні вартості повинностей враховувалась їх ня річна ціна. Вона мала дорівнювати 5% річних з капіталу.
Таким чином, сума винагороди обчислювалася так: поміщик мусив одержати таку суму, щоб, поклавши її в банк, тільки на річ ний процент міг би одержувати щорічно свій прибуток в мину лому від повинностей. Сума винагороди обраховувалася діленням річної ціни повинностей, помноженої на 100, на п’ять. 30% від цієї суми відкладалися за скасовані «опікунські обов'язки». Поміщик одержував 70% вартості феодальних по винностей, причому не готівкою, а п'ятипроцентними облігація ми, які погашалися державними кредитними установами протя гом ряду років.
Проте, як тільки реакція одержала перемогу над революцією, усе відшкодування держава переклала на селян. Селяни щорічно мусили сплачувати відповідну частину боргу, проценти на борг і, крім того, певну суму на утримання адміністрації, яка займалася цією фінансовою операцією. З цією метою було введено спеці альний податок на селян. «Подарунок» держави перетворився на викуп, який селяни мали б платити до 1943 р.
Феодальні повинності селян Північної Буковини було скасо вано спеціальним актом 1 липня 1848 р. Вартість селянських по винностей була визначена в 4 млн золотих гульденів. Як і в Гали чині, власність поміщиків лишилася недоторканою, їм залиши лися сервітути (землі громадського користування). Реформу було проведено таким чином, що приблизно 72% селянських дворів землю або зовсім не одержали, або одержали таку кількість, що прожити з неї було неможливо, і селяни перетворювались на наймитів з наділом і без наділу.
Як і в Галичині, обіцянка подарувати звільнення від панщини обернулася на борг, який селяни мусили б платити до 1944 р.
Селянська реформа в Закарпатті мала деякі особливості. Закон про скасування панщини було видано угорським сеймом 18 березня 1848 р. Від панщини звільнили не всіх селян. Становище селян-орендарів, двораків і наймитів поміщицьких маєтків не змінилося. Крім того, від селян було відрізано багато земель, у деяких місцевостях 70—80% селян одержали менше половини того наділу, що мали до реформи. Поміщики одержали компенсацію в 4,4 млн форинтів. Її сплачували селяни у формі додаткового податку.
Отже, аграрна реформа 1848 р. в Західній Україні не тільки не знищила поміщицького землеволодіння, а й розширила його за рахунок сервітутних земель, які мали велике господарське зна чення для селян цього краю. Безземельні й малоземельні селяни землі не одержали. Поміщики втратили владу над селянами, але мали можливість їх закабалити, надаючи їм землю в оренду. Во ни одержали компенсацію за втрачені феодальні повинності й те пер щорічно отримували платежі, сплату яких гарантував уряд.
Селянська реформа 1848 р. мала грабіжницький характер. Усі селяни втратили сервітутні землі, багато селян отримали зменшені наділи орної землі. Вони мусили сплачувати величезний ін-демнізаційний борг.
Усе це гальмувало розвиток капіталізму в сільському госпо дарстві Західної України і в економіці загалом. Але разом з цим реформа й полегшила дальший розвиток капіталізму.
У Східній Україні цю реформу було проведено в 1861 р. Реформа була підготовлена всім ходом економічного розвитку Росії, який витягував її на шлях капіталізму, а кріпацтво перетво рилося на гальмо для розвитку промисловості й сільського гос подарства.
Кримська війна 1853—1856 рр., в якій Росія зазнала поразки, виявила економічну, технічну і воєнну відсталість царської Росії, гнилість кріпосницької системи.
Нарешті, селянський рух набрав надзвичайно широкого роз маху. Хвиля селянських заворушень безперервно наростала. Па нуючі кола Росії почали розуміти необхідність скасування кріпос ного права. В 1857 р. було створено Таємний комітет для під готовки реформи. Згодом підготовку реформи очолив Головний комітет у селянській справі. Крім того, в губерніях були створені дворянські комітети для складання проектів реформи.
Реформа готувалася майже 5 років, і весь час точилась боро тьба між окремими групами поміщиків про умови звільнення се лян. Більшість поміщиків України були прихильниками звіль нення селян або без землі, або з невеликими клаптиками землі, щоб забезпечити поміщиків робочими руками, а також за обов'яз ковий викуп землі й особи селянина.
19 лютого 1861 р. Олександр II підписав маніфест і «Поло ження про селян, звільнених з кріпосної залежності». До них на лежали «Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності», де було викладено основні умови скасування кріпацтва; чотири місцевих положення (Великоросія, Лівобережжя, Правобережжя, Литва та Білорусія). Великоросійське положення одночасно стосувалося і трьох південних губерній України: Ка теринославської, Таврійської і південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. На Лівобере жній Україні переважно з подвірно-сімейним землекористу ванням діяло Малоросійське місцеве положення. На Правобереж ній — Київська, Волинська, Подільська губернії, де також у більшості було подвірне-сімейне землекористування, діяло окре ме місцеве положення. Було також опубліковано положення про дворових селян і т. ін.
Реформа торкалася трьох найголовніших питань: 1) особи се лянина, 2) наділення селян землею і 3) викупної операції.
На підставі «Загального положення» селянин ставав вільною людиною й одержував ряд громадянських прав: він міг займатися торгівлею та промисловістю, володіти рухомим і нерухомим майном, укладати договори, виступати позивачем і свідком у су ді, переходити в інші стани, вступати в навчальні заклади, брати участь в органах самоврядування та ін.
Проте воля, яку здобули селяни, була обмеженою. Було збе режено сільську общину, усі члени якої були пов'язані круговою порукою — відповідальність усіх за своєчасні платежі податків і викупних платежів за землю, відбування повинностей тощо. Без згоди общини селянин не мав права вийти з неї. Поміщики втру чалися в господарське життя сільських общин: без згоди поміщи ка не можна було міняти сівозміни, розорювати нові землі тощо.
Селяни залишалися нижчим станом. Вони сплачували подуш ний податок, відбували рекрутчину, їх могли піддавати фізичним покаранням.
Крім того, до укладення викупних угод з поміщиками селяни залишалися тимчасовозобов'язаними, повинні були відбувати повинності, платити оброк або відбувати панщину і підлягали вот чинній владі поміщика. Розуміючи складність питання визначен ня розміру наділів і суми викупу, держава надала на укладення угоди 2 роки, але в деяких місцевостях з різних причин селяни були тимчасовозобов'язаними 22 роки. Тимчасовозобов'язаний селянин, якщо володів наділом землі, що за реформою дорівню вав вищому наділу, мусив або відбувати 70 днів (40 чоловічих, ЗО жіночих) на рік панщини, або платити чинш, розмір якого стано вив від 6 до 12 крб. на рік. Після укладення викупної угоди селя нин переходив на викуп, тимчасовозобов'язане становище при пинялося.
9 років після реформи селянин не мав права відмовитися від землі й виходити зі складу сільської общини.
Нарешті, органи селянського управління, які було створено ре формою (сільський схід, сільський староста, збирач податків, волосний схід, волосне управління, волосний староста тощо), зале жали від представників царської адміністрації — мирових посере дників з дворян та ін. Мирові посередники мали право відміняти рішення сільських сходів, піддавати селянських виборних арешту або штрафу. Отже, владу окремого поміщика над селянами було замінено владою представників місцевого дворянства в цілому.
Грабіжницька суть реформи яскравіше за все виявилась при визначенні розмірів наділів. Земля вважалася власністю поміщи ків. Вони були зобов'язані надати селянину наділ. Наділення се лян землею визначалося місцевими положеннями. Всю територію України було поділено на чорноземні, нечорноземні й степові гу бернії. В чорноземних і нечорноземних губерніях було дві норми наділу — вища і нижча, котрі співвідносились як 1:3, у степових — одна, указна від 3 до 6,5 десятини залежно від місцевості. Землею наділялися ревізькі душі — особи чоловічої статі, що досягли 12 років, і старші. Розміри наділів у чорноземних губерніях дорів нювали: нижчий — 0,9—2 десятини; вищий — 2,7—6 десятин, в нечорноземних — нижчий 1,0—2,3, вищий — 3—7 десятин. Були і місцеві особливості.
Поміщики мали право забирати собі кращі землі, переносити селянські садиби, польові наділи в інші місця, прокладати доро ги, де їм вигідно тощо. Селяни не отримали лісів, пасовищ, водойм.
На Лівобережній і Степовій Україні поміщики пересічно від різали у селян майже 28% загальної площі селянського землеко ристування. В окремих місцевостях відрізки становили значно більше. В Степовій Україні відрізки доходили до 70%, а в Лука-шівці Золотоніського р-ну на Полтавщині вони становили 92%. Зменшували наділи різними шляхами. Якщо селянин до реформи мав більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу для даної місцевості, поміщик міг надлишок відрізати.
У тих місцевостях, де були родючі ґрунти, поміщики були за інтересовані залишити собі якомога більше землі і пропонували селянам узяти безкоштовно 1/4 вищого наділу — це так звані дарчі або четвертні наділи. Такі наділи отримали 3,9% селян.
Поміщик мав право зменшити селянські наділи, якщо в нього залишалося менше третини всієї землі, що він мав до реформи у чорноземних та нечорноземних губерніях і менше половини — у степових.
Зовсім не одержували землі селяни дрібнопомісних поміщи ків, селяни Південного узбережжя Криму, двораки, місячники, солдати, бобилі, городники тощо. З 2,5 млн ревізьких душ поміщицьких селян було обезземелено 440 тис. селян (9,2%), близько 100 тис. дістали наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Се редній наділ на Лівобережжі становив до 2,5 десятини, у Степо вій — до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини.
Землю відводили сільський общині, а потім закріпляли за се лянськими родинами згідно з кількістю ревізьких душ у спадкове користування.
На Правобережній Україні були деякі особливості в прове денні реформи, викликані польським національно-визвольним повстанням 1863 р. Тут селянам було повернуто всі відібрані в них після інвентарної реформи 1848 р. землі, не було відрізків і навіть зроблено деякі прирізки. За законом від 30 липня 1863 р. викуп селянських наділів був обов'язковим, і суму викупу було зменшено пересічно на 20%, а в деяких місцевостях на 40—50%. Незважаючи на ці поступки, тут теж залишилося багато малозе мельних і безземельних селян.
Селян було пограбовано і при визначенні суми викупу. Було створено спеціальне «Положення про викуп». За ним садибні ді лянки селянин міг викупити в будь-який час, а польовий наділ тільки за згодою поміщика. Причому селянин не міг примусити поміщика виділити йому наділ, а поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп.
Визначаючи суму викупу, поміщик орієнтувався не на ринкові ціни на землю, а на свій дореформений грошовий оброк. Помі щик бажав одержати таку суму грошей, щоб 6% річних приноси ли йому дореформений грошовий оброк. Викупний оброк обраховувався діленням річного оброку, помноженому на 100, на шість.
Ці суми значно перевищували ціну землі. Селяни не могли сплатити їх відразу. Тому держава, захищаючи інтереси поміщи ків, взяла на себе обов'язок сплатити 80% всієї викупної суми, а 20 % сплачують селяни, якщо вони викупали повний наділ, або 75% — за неповний.
У цих умовах селяни ставали боржниками держави і мусили протягом 49,5 року платити щорічно по 6% від боргу державі. Через це селяни мусили б сплатити суму втричі більшу, ніж було сплачено державою.
Тільки в 1906р. під впливом революції 1905—1906р. уряд відмовився від стягнення заборгованості. До цього часу селяни 8 українських губерній сплатили тільки державі 382 млн карбо ванців, в той час як їхній борг становив 166,8 млн крб.
Таким чином, при проведенні реформи селяни були пограбо вані і поміщиками і державою.
Проте, реформа мала велике значення для економічного роз витку України. Нею були знищені перепони для розвитку капіта лізму, і він почав швидко розвиватися.
Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відно сини, змусила їх вийти на ринок, зробила можливим купівлю зем лі, продаж і купівлю робочої сили. Вона примусила селян підви щувати товарність їхніх господарств у зв'язку з необхідністю сплати викупних платежів. Господарства селян стають товарни ми, починається швидке розшарування селянства, з'являються нові типи сільського населення: сільська буржуазія і сільський пролетаріат. Саме вихід селян на ринок прискорив розшарування, тому що собівартість продукції в кожному господарстві різна, і той селянин, в якого вона була низькою, одержував більше при бутків, збагачувався і навпаки.
До селянської буржуазії належали селяни, що вели торгове землеробство, а також власники невеликих торгових і промисло вих підприємств і закладів. Ця категорія в Україні в 90-х роках XIX ст. становила 15—20%.
До сільськогосподарських найманих робітників належали ма лоземельні й зовсім безземельні селяни, наймити, чорноробочі й т. ін. Вони становили 60% усіх селян.
Невелику групу в 20—25% складали селяни-середняки, що в більшості вели натуральне господарство.
Заможні селяни були добре забезпечені землею, реманентом, ху добою. В їхніх руках було близько 40% надільної і приватної землі, 80% орендної, понад 50% робочої і продуктивної худоби. На одне господарство припадало майже 22 десятини землі, у той час як на один двір бідноти — 4 десятини, середнього селянства — 7 десятин.
Кожна з цих груп по-різному впливала на розвиток внутріш нього ринку. Найактивніший вплив чинили сільська буржуазія і пролетаріат. Буржуазія виступала як продавець і покупець, про летаріат — як покупець. Найменше значення мало середнє селян ство, воно зверталося до ринку значно менше, задовольняючи свої потреби у власному господарстві.
Реформа 1861 р. змусила і поміщиків перебудувати свої гос подарства. Ця перебудова складалася з трьох важливих частин: 1) поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці; 2) придбати власний інвентар, робочу худобу; 3) остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.
Природно, що такий перехід не міг відбутися швидко, оскіль ки, по-перше, не було умов для розвитку капіталістичного госпо дарства: не було достатньо людей, що звикли працювати за наймом, не було в достатній кількості грошей, щоб купити машини, і, нарешті, поміщики не мали досвіду торговельно-підприємниць кої діяльності. По-друге, були умови, що дозволяли поміщикам господарювати по-старому. Панщинна система господарства не була знищена зовсім, її було лише підірвано. Та обставина, що селяни не одержали пасовищ, луків, лісів, водойм, а також те, що селяни не одержали достатньо земель, змушувала їх орендувати землю в поміщиків. Поміщики за оренду примушували селян відробляти в своїх господарствах. Це не що інше як видозмінена панщина.
Крім того, збереглася можливість «позаекономічного примусу»: тимчасово зобов'язані селяни, кругова порука в общині тощо.
Усе це аж ніяк не стимулювало капіталістичну перебудову поміщицького господарства і давало поміщикам можливість жити по-старому.
Інтенсивна перебудова поміщицького господарства почалася з другої половини 70-х років XIX ст. і була викликана тим, що по чав зникати середняк, основний орендар поміщицької землі й ос новний відробітник.
Щодо другого боку перебудови — придбання власного рема ненту і робочої худоби, то він тісно пов'язаний з заміною праці кріпаків або відробітників. З кінця 1970-х років розпочався період швидкого і систематичного застосування машин.
Нарешті, третя складова частина капіталістичної перебудови поміщицького господарства — пристосування його до ринку і перетворення в торгове, підприємницьке — виявилася в тому, що після реформи 1861 р. поглибилася територіальна спеціалізація сільського господарства.
Районом торговельного зернового господарства стала Степо ва Україна. Тут швидко зростали посівні площі. В Таврійській губернії, наприклад, посівні площі зросли на 244,5%. 75—80% зернової продукції становили експортні культури: пшениця і ячмінь.
Південна Україна стала районом вирощування льону-кучеряв цю. Під цією культурою тут було зайнято 200 тис. десятин, у той час як в інших губерніях — 57 тис. десятин. Районом торговельного бурякосіяння стала Правобережна Україна. На початку XX ст. посівні площі цукрових буряків на Правобережжі становили 75% усієї земельної площі.
У Чернігівській, Київський губерніях, Степовій Україні роз ширювалися посіви картоплі, яка в більшості йшла на винокурін ня й картопляно-крохмальне виробництво. З 1870 по 1900 рр. по сівні площі під картоплею зросли майже втричі, а частка картоплі в загальній масі переробленої на горілку сировини — з 9,1 до 70,8 відсотка.
Чернігівська і Полтавська губернії посідали перше місце за розмірами посівів тютюну та виробництвом тютюнових виробів.
Торговельну спеціалізацію названим районам надавали, голо вним чином, розташовані там поміщицькі й у деякій мірі селян ські господарства.
На Півдні України розвивалося торговельне тваринництво: конярство, вівчарство. На Правобережжі вирощували велику ро гату худобу.
Проте скорочувалися посіви жита. У зв'язку зі скороченням площ кормових угідь у селянських господарствах зменшилась кількість худоби, переважно овець і волів.
Розвиток промисловості та міст збільшив попит на сільського сподарську продукцію на внутрішньому ринку і зменшив експорт худоби. Експорт коней зріс. Зріс експорт птиці, яєць і ко ров'ячого масла.
Процес капіталістичної перебудови проходив для поміщи цьких господарств хворобливо. Відчуваючи постійний брак грошей для придбання дорогих машин і найму робочої сили, поміщики продавали частину своїх земель або закладали їх у банки (зокрема в Дворянському банку, спеціально створеному в 1885р.). За 1863—1902 рр. було продано 25,6 млн десятин землі. За 1877—1905рр. дворянське землеволодіння в Україні скоротилося на 32,5%. Найшвидше воно скорочувалося в Пів денній Україні — на 49%, на Лівобережній — на 35%, на Пра вобережжі — на 25%. Повільне зменшення у поміщиків земель на Правобережній Україні пояснюється кількома причинами. Тут і політика царського уряду, котрий після повстання 1863 р. сприяв поширенню російського поміщицького землеволодіння, і, головне, те, що тут ще до реформи 1861 р. успішно розвива лось поміщицьке підприємництво, пов'язане з цукровою про мисловістю.
Зростала заборгованість поміщиків різним кредитним устано вам, у 1903 р. вона становила 676 млн крб.
Таким чином, розвиток капіталізму сприяв зростанню продук тивних сил, продуктивності праці в сільському господарстві, фе одальне землеволодіння перетворювалось у буржуазне.
Збереження поміщицького землеволодіння, селянське беззе мелля і малоземелля, оренда, відробітки гальмувати розвиток промисловості й створювали надлишок робочої сили в країні. Наприкінці XIX ст. в Правобережній і Лівобережній Україні він становив приблизно 2183 тис. осіб. Найбільший надлишок робо чої сили був у селах Київської, Полтавської і Подільської губер ній — більше ніж 30% дорослого чоловічого населення.
Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя тощо. Піти на заро бітки було зовсім непросто: де існувала община, потрібна була її згода, було ще багато інших формальностей. Незважаючи на це, з кожним роком кількість відхідників збільшувалась. За 40 років (з 1861 по 1900 рр.) видача паспортів відхідникам збільшилась більш як у 10 разів.
Наприкінці XIX ст. великих розмірів набуває переселення се лян на Схід Російської імперії. Після реформи 1861 р. переселен ня заборонялося, оскільки це позбавляло уряд регулярної виплати викупної суми, податків у повному обсязі, виконання різноманіт них повинностей, а поміщиків — дешевої робочої сили, знижен ня плати за оренду землі. Переселення було обставлене багатьма дуже складними умовами.
Зростання обезземелювання, важких умов життя, складність відходу на заробітки, обмеження переселення надзвичайно рево люціонізувало селян. Протягом усієї другої половини XIX ст. се лянство виступало за ліквідацію поміщицького землеволодіння, проти тяжких умов життя. Тільки в 60-х роках XIX ст. на Україні відбулося близько 2870 селянських виступів, в яких взяло участь понад 2,2 млн осіб.
Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширило внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали дарчі й мінімальні наділи; прискорило нагромадження капіталів (тепер підприє мець не платив робітникові ту частину заробітної плати, що йшла на чини).
Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 1870—1880 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витіс няє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: під несення, кризи, депресії. 60-ті роки — початок 1870-х позначилися піднесенням у роз витку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських і азовських портів. Спорудження першої за лізниці в Україні почалося у 1863 році, і на кінець 80-х років XIX ст. тут була створена ціла система залізниць. Вони сполу чали між собою центр Російської імперії з Донбасом, азовськи ми, чорноморськими портами, Західною Європою. Одеса стала головним портом з вивозу зерна, Маріуполь — вугілля. Заяви лися великі залізничні вузли: Київ, Харків, Катеринослав, Кре менчук, Одеса. За 1865—1890 роки в Україні було побудова но 6350 верст залізниць. Широке будівництво сприяло розвитку внутрішнього ринку країни.
Після реформи 1861 р. занепадає головна паливно-металур гійна база Росії — Урал, і наперед виходить Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний регіон. Набирає великого зна чення Південно-Західний цукровий район. Україна стає одним із головних і найбільш розвинутих центрів імперії.
У зв'язку з розвитком промисловості підвищилась потреба в паливі. Це сприяло розвитку кам'яновугільної промисловості Донбасу. Донбас починає витісняти інші райони видобутку ву гілля. Якщо в 1860 р. він давав майже 33% вугілля всієї імперії, то в 1900 р. — уже 68,9%. Сюди почали вкладати капітали інозем ці. Місця дрібних малопродуктивних шахт зайняли великі з ви добутком 1—2 млн пудів вугілля на рік.
Проте та кількість вугілля, що її видобували в імперії, не задо вольняла потреб зростаючої промисловості, вугілля доводилося імпортувати. Власники шахт, щоб не знижувати високі ціни на вугілля, домагалися підвищення мита на імпортне вугілля. Техні ка на шахтах була надзвичайно примітивна, і власники шахт ні чого не робили для її модернізації, тому що мали у великій кіль кості дешеву робочу силу.
Недостатньо розвинутою була і металургійна промисловість. Розвиток промисловості взагалі й будівництво залізниць зокрема підвищили попит на метал. В Україні починається розвиток залі зорудної промисловості. Україна стає центром видобутку залізної руди. За 1870—1900 роки видобуток її тут зріс у 158 разів, у той час як на Уралі — тільки в 4 рази. Головною базою видобутку за лізної руди стає Криворіжжя.
Поєднання донецького вугілля і криворізької руди сприяло розвитку металургії. На початок 1900 р. в Донбасі й Кривому Розі було 17 великих чавуноливарних заводів і близько 100 дрібних. На початок XX ст. Україна давала понад 52% усієї продукції ча вуну в імперії.
Україна стала центром виробництва рейок: в 1900 р. тут було виготовлено 76% загального виробництва рейок Росії.
У металургійній промисловості України було багато інозем ного капіталу, тому що власники підприємств одержували коло сальні прибутки, нерідко 30 і навіть 40%.
Металургійна промисловість України не могла задовольнити потреб усіх галузей промисловості в металі, в основному вона за довольняла потреби залізничного будівництва. Це гальмувало розвиток такої важливої галузі, як важке машинобудування. Таке становище пояснювалося значною мірою тим, що в металургій ній промисловості Росії була велика частка іноземного капіталу, якому було невигідно розвивати всі галузі промисловості.
Розвиток великої машинної індустрії — це показник рівня розвитку промисловості взагалі. В Росії ця галузь була найвідста лішою. Більшість складних машин і верстатів привозилася з-за кордону.
Найбільш розвиненою галуззю в промисловості було сільсь когосподарське машинобудування, що було викликано розвитком капіталізму в сільському господарстві й зростаючим попитом на машини. Центром сільськогосподарського машинобудування ста ли: Олександрівськ, Харків, Одеса, Бердянськ, Миколаїв, Київ, Херсон. Усі великі заводи належали іноземним капіталістам. У 1912 р. на Україні був зосереджений 21% всіх підприємств сіль ськогосподарського машинобудування імперії, але вартість їхньої продукції становила 53% загальної. Значне місце в машинобуду ванні посідало транспортне машинобудування, зосереджене в Луганську, Харкові, Миколаєві тощо.
Розгорталося суднобудівництво й судноремонтна промисло вість (Херсон, Миколаїв, Київ, Одеса.)
Малорозвинутими були: хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів тощо.
На першому місці за розвитком в Україні стояли галузі, по в'язані з переробкою сільськогосподарської продукції: цукрова, спиртова, борошномельна, олійна, тютюнова. Найпоширенішим було цукроваріння, де промисловий переворот відбувся ще до реформи 1861 р. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії. В 1885р. Україна виробляла 87,8% усього цукру Росії.
У 1860-х роках почалася технічна перебудова цукроварень, заміна примусової праці кріпосних селян працею вільнонайманих робітників, будувалися великі підприємства, виникали товарист ва на паях. Великі капіталістичні підприємства остаточно витіс нили дрібних. В 1887 р. було створено цукровий синдикат у Росії. Це було одне з перших монополістичних об'єднань у Росії. В 1893 р. він об'єднував 93,5% усіх цукрових заводів імперії. Син дикат скорочував виробництво і підвищував ціни на цукор на внутрішньому ринку, це давало йому можливість одержувати ве ликі прибутки і збільшувати вивіз цукру за кордон для продажу за більш низькими цінами.
Упроваджувалась нова техніка, парові машини, йшла концен трація виробництва у винокурінні, борошномельному виробниц тві, олійному, тютюновому.
Промислове піднесення 1860-х — початку 1870-х років XIX ст. за кінчилося економічною кризою 1873—1874 рр. Після незначного піднесення в 1875—1880 рр. криза знов охопила економіку України в 1881—1883 рр. З кінця 80-х років XIX ст. почалось но ве промислове піднесення, яке тривало протягом усього остан нього десятиріччя XIX ст.
В економіці Західної України переважало сільське господарс тво. Після реформ 1848 р. тут збереглася велика землевласність поміщиків, монастирів. На початку XX ст. їм належало в Східній Галичині 40,3% усієї площі краю, Буковині — 40,5%, у Закарпат ті — 45%. Перебудова господарств, пристосування до нових ка піталістичних умов для поміщиків відбувалася дуже важко. З кі нця XIX ст. посилився процес руйнування поміщицьких господарств. Маєтки цілком або частинами продавалися, їх купу вали купці, заможні селяни, посесори тощо. Багато землі купува ла єврейська буржуазія.
З розвитком капіталізму в сільському господарстві оренда землі й відробітки починають поступатися найманій праці, удоскона лювались знаряддя праці та машини.
Землеробство набувало торговельного капіталістичного характе ру. Йде територіальна спеціалізація окремих районів. Виділяються райони зернового господарства — Галицьке Поділля; вирощування тютюну — Південне Поділля; посівів хмелю, льону, конопель, ма ку, картоплі. Промислового характеру набуває садівництво. Фрукти збували в містах і вивозили в промислові центри Австрії.
Розвивалося торговельне тваринництво. На продаж вирощува ли велику рогату худобу, коней, свиней, овець. Деяку частину вивозили навіть за кордон.
Розвиток капіталізму поглиблював соціальну диференціацію селян. У 1902 р. в Галичині заможні селяни становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель. На Буковині 8% господарств мали 21,3% землі, на Закарпатті 9,93% господарств заможних селян утримували 23% усієї корисної зем лі. В Східній Галичині без- і малоземельні селяни становили 79,9%, а в Північній Буковині — 87,03%.
У господарствах заможних селян застосовувалась наймана праця як постійних, так і сезонних робітників.
Безперервне зростання податків вело до зубожіння селянства, втрати ними землі. Зубожіння прискорювалось і лихварством. Селяни одержували від лихварів гроші, худобу, хліб на надзви чайно тяжких умовах (іноді норма процента досягала 500 і біль ше). Лихварі за несплату боргів забирали землі.
Недостатній розвиток капіталізму в сільському господарстві, промисловості мали наслідком аграрне перенаселення, надлишок робочих рук. Неможливість знайти роботу на батьківщині зму шувала селян емігрувати. З кінця XIX ст. еміграція набуває масо вого характеру. Переселялися до Канади, США, Аргентини, Бра зилії. Перед першою світовою війною цей потік зменшився, частина емігрантів навіть повернулася назад. На сезонну роботу емігрували до Німеччини, Румунії, Данії, Росії тощо.
Промисловість у Західній Україні розвивалась занадто повіль но. Переважала дрібна промисловість. Австрійський уряд не сприяв розвиткові промисловості в західноукраїнських землях, не надавав ніяких пільг, допомоги та ін. Стримував розвиток промис ловості й брак підприємців, котрі мали б великі капітали, втрата інтересу до промислової діяльності з боку поміщиків, також ім порт промислової продукції з більш розвинених провінцій імперії.
Саме через імпорт якісної продукції фабрично-заводської промисловості західних провінцій Австрії занепадають скляна, фаянсово-порцелянова, цукрова, шкіряна, текстильна, паперова, сірникова галузі промисловості в Західній Україні. В кращому стані були галузі, які не зазнавали конкуренції і навіть експорту вали частину своєї продукції (борошномельна, спиртогорілчана, тютюнова, лісопильна, соляна.)
В 1850—1860-х роках XIX ст. тут розпочинається промисловий переворот. З кінця 1870-х років XIX ст. швидко почала розвиватися нафтова промисловість Галичини. Під впливом збільшення попиту на наф топродукти почалось переобладнання нафтодобувної й озокерит ної промисловості. Ручне видобування нафти замінюється новою технікою, застосовується вдосконалений метод буріння глибоких свердловин, для видобутку нафти почали використовувати паро ві, а пізніше двигуни внутрішнього згоряння. Їхня потужність на території Дрогобицької і Станіславської гірничих округ зросла в 1913 р. майже до 50 тис. к.с. Зростав видобуток нафти. У 70-х ро ках він становив 20—3О тис. т на рік, у 1909 р. — 2053 тис. т. По над 4/5 усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.
Нафтова промисловість Прикарпаття знаходилась у руках іноземного капіталу: німецького, англійського, французького, американського, бельгійського. Місцевий галицький капітал мав тільки 12,25% з усього вкладеного в нафтову промисловість ка піталу.
У 1860-х — 1870-х рр. західноукраїнські землі були з'єднані заліз ницями з Заходом і Росією. Звідси в західноукраїнскі землі поча ли вивозити промислову і сільськогосподарську сировину. Схід на Галичина перетворилася на внутрішню колонію Австрії і стала ринком збуту та джерелом сировини для австрійської метрополії.
Іноземний капітал проникав у борошномельне виробництво, лісопильну промисловість.
У 1870—1880-ті роки в лісопильну промисловість, найбільш роз винену й технічно оснащену, почали вкладати капітали австрій ські і німецькі капіталісти. Вони скуповували величезні масиви галицьких лісів, засновували парові тартаки, вивозили одержану продукцію на європейські ринки.
Важкої промисловості в Західній Україні майже не існувало. Деякого розвитку набула металообробна і машинобудівна проми словість. Інші галузі промисловості були розвинені дуже нерівно мірно. Досить успішно розвивався видобуток солі, цегляне виро бництво.
Хімічна промисловість була представлена нафтопереробними заводами. Виробництво фарб, мила, соди було незначним. Дрібними підприємствами були представлені швейна, взуттє ва, килимарська промисловості. З кінця XIX ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.
Проте, треба сказати, що з кінця XIX — на початку XX ст. тут відбувається концентрація виробництва, виникають монополії у нафтовій промисловості, деревообробній тощо. Картелі й синди кати не давали можливості розвиватися тим галузям, які були для них небажаними.
Економічна відсталість західноукраїнських земель позначи лась на стані шляхів сполучення (їх було мало), на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. Західна Україна залишалась відсталою аграрною провінцією Австро-Угорщи ни. На початку XX ст. в промисловості Галичини було зайнято 9%, в Закарпатті — 5% населення.
Галузева структура, хоча і зробила після реформи 1848 р. зна чні кроки вперед, залишалась однобокою і мала типовий колоні альний характер.
2. Економічні вчення періоду монополістичної конкуренції.
Марксизм виник у 40-х рр. XIX ст. як напрям класичної по літекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу.
Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучас никами і свідками утвердження капіталістичних відносин; отже форму вання марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, про явом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.
Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від успішного розвитку капі талістичного виробництва, бо не мав інших засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на погіршення свого становища. Поча лось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого класу.
1836 р. в Англії виникає чартистський рух, що проіснував близь ко чверті століття. Його організованість, масовість, економічні та, головне, політичні гасла свідчили про те, що у суспільстві народжу ється нова могутня сила.
Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса й Ен гельса, відбувався шляхом повільної реформації феодальних відно син, що болісно позначалося на основній масі населення. Повстан ням сілезьких ткачів 1844 р. розпочався новий напрямок у робітничому русі: виступи робітників почали набирати комуністич ного забарвлення. Саме тоді уперше постало питання про теоретич не обгрунтування революційної боротьби.
У Франції 1831 та 1834 рр. суперечності розвитку капіталізму від билися в повстаннях ліонських ткачів. Революція 1848 р., коли па ризькі робітники вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними га слами, та післяреволюційні події підготували нові підходи до ви значення мети боротьби робітничого класу за свої права.
Значення Маркса для сучасної еко номічної теорії полягає в тому, що його роботи — це невичерпне джерело прямих, безпосередніх спостережень дійсності. У 40-х роках XIX ст., у часи, коли були зроблені важ ливі наукові відкриття, створена важлива основа капіталізму, світ пере жив три економічні кризи (1825, 1836, 1847 рр.), мали місце виступи ро бітників, які висували політичні вимоги (ліонські і сілезькі ткачі), створені чартистські організації в Англії. Джерелами марксизму були німецька класична філософія (Гегель, Фейєрбах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур'є, Сен-Сімон), англійська класична політекономія (Сміт, Рікардо).
Перші твори марксизму . Першим політекономічним твором марксизму вважається праця Фрідріха Енгельса (1820—1895 рр.) "Нариси до критики політичної економії" (1844). В ній розглядаються проблеми приватної власності як вихідної бази капіталізму; нагромадження, концентрація і централізація капіталу; економічні кризи. У "Нарисах" ще відчувається вплив на молодого Енгельса Фур'є і соціалістів-рікардіанців. Це стосується як самих термінів, так і морально-етичних принципів у трактуванні категорій, успадкованих від соціалістів-утопістів. Значення цієї праці полягає в тому, що вона відвернула увагу молодого Маркса від філософії і права і спрямувала її в сферу економічних питань.
У наступній праці Енгельса "Становище робітничого класу в Англії" (1845) дана характеристика становища робітничого класу Англії після за вершення промислового перевороту. У цій роботі він підкреслив, що ста новлення капіталістичної промисловості є результатом промислового пе ревороту, дав характеристику криз, але ще не дав повного уявлення про їх цикли і фази. При підготовці "Капіталу" Маркс широко використову вав цю працю Енгельса.
Карл Маркс залишив помітний слід в історії економічної думки. Сила впливу його вчення велика. Ідеї К. Маркса дуже часто виходять за межі безпосередньо економічних проблем, переплітаючись з філософськими, соціологічними і політичними проблемами. Він створив щось на зразок релігії, в основі якої лежать прості ідеї: соціальна рівність, воля, демо кратія.
Творча спадщина К. Маркса має багато спільного з досягненнями ви датних представників класичної школи економічної думки, особливо А. Сміта і Д. Рікардо. Проте, їх теоретико-ідеологічні позиції, як думав ав тор "Капіталу", стали лише вершиною основ "буржуазної" економічної тео рії, і після їх праць класична політична економія начебто себе вичерпала.
Уже в першому розділі першого тому "Капіталу" К. Маркс заявляє, що "вульгарний економіст" відійшов від принципів Сміта—Рікардо, ігнорує "реальні" і "визначальні фактори", ковзає по поверхні економічних явищ і має справу з суб'єктивним ставленням до грошових витрат економічних агентів. При цьому "вульгарний економіст", за Марксом, є виразником буржуазної (класової) ідеології, і з цієї причини (навіть не маючи намірів бути неправдивим) позбавлений можливості тлумачити реальність об'єктивно.
Методологія дослідження. За визнанням самого К. Маркса, методологічно він виходив одночасно з трьох наукових джерел: англійської класичної політичної економії Сміта—Рікардо, німецької класичної філософії Гегеля—Фейєрбаха і французького утопічного соціа лізму. У перших він запозичив та розвинув серед багатьох інших трудову теорію вартості, положення закону тенденції норми прибутку до знижен ня, продуктивної праці тощо, у других — ідеї діалектики і матеріалізму, у третіх — поняття класової боротьби, елементи соціального устрою су спільства. Тому автор "Капіталу" є не єдиним серед дослідників початку і середини XIX століття, які розглядали політику і державу як другорядні явища відносно соціально-економічних, і віддавали перевагу, відповідно до каузального підходу, класифікації економічних категорій на первинні і вторинні; вважали економічні закони, капіталізм і відповідно ринковий механізм господарювання історично минущими і т.п.
Проте центральне місце в методології досліджень К. Маркса займає його концепція про базис і надбудову, про що він заявив ще в 1859 р. у "Критиці політичної економії". Основна ідея праці була сформульована так: "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі незалежні відносини — виробничі відносини, які відпо відають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політич на надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політич ний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість”.
На переконання К. Маркса, капіталізм, ера якого "бере свій початок у XVI ст.", виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби вироб ництва та анархію ринку. У цій системі, де працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець, і робітник) стає чужою сама собі, тому що не може самореалізуватися у праці, яка перетворилася лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби. Що стосується істинної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, "мірою ба гатства" стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Однак у автора "Капіталу" дійсно "немає ніяких переконливих даних ні про момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він має припинити функціонувати..." Маркс навів певну кількість доказів, які дозволяють вважати, що капіталістичний лад буде функціонувати все гірше і гірше, проте він не довів економічно, що внутрішні протиріччя капіталізму будуть його руйнувати.
Слід підкреслити, що в доказах К. Маркса про неминучу поразку ка піталізму основним є не порушення ринкових принципів розподілу до ходів між класами суспільства, а те, що ця система не забезпечує цілко витої зайнятості, тяжіє до колоніальної експлуатації і війн. Суспільним ідеалом він вважає соціалізм і комунізм, називаючи їх фазами неанта гоністичного комуністичного суспільства, при якому засоби виробниц тва не будуть більше об'єктом приватного присвоєння і кожна людина отримає свободу.
Але тут доречно згадати Ф. Хайєка, який писав: "Обіцянка свободи стала, безумовно, одним із найбільш сильних знарядь соціалістичної про паганди, яка дала людям впевненість, що соціалізм принесе звільнення. Тим більш жорстокою буде трагедія, якщо виявиться, що обіцяний нам Шлях до Свободи є в дійсності Дорогою в Рабство. Саме обіцянка свободи не дає побачити непримиримі протиріччя між фундаментальними прин ципами соціалізму і лібералізму... В результаті більша частина інтелі генції прийняла соціалізм, тому що побачила в ньому продовження лібе ральної традиції. Сама думка про те, що соціалізм веде до несвободи, здається їм тому абсурдною".
Із всього того, що К. Маркс "зробив нового" в теорії класів, за його ж визнанням, основне "складалося із доведення" сходження проле таріату, на зразок підняття у свій час буржуазії. З цього приводу Р. Арон заявляє: "сходження пролетаріату не можна уподібнювати (не в міфо логічному значенні) сходженню буржуазії, і тут основна помилка всього марксистського бачення історії, наслідки якої не можна виміряти”.
На протиріччях капіталізму, а також і ринкових економічних відносин К. Маркс акцентує увагу і в теорії капіталу. Вже у визначенні категорії "ка пітал", її сутність характеризує як "засіб експлуатації" робітника і вста новлення влади над робочою силою. Не погоджуючись з цим, Й. Шумпетер водночас відмічав, що у К. Маркса "основна ідея про те, що капітал є по суті засобом панування над виробництвом, зовсім не збігається з наши ми висновками".
У К.Маркса, однак, є ще два трактування "капіталу". Одне із них оче видне, коли він пише, що " приєднуючи до їх (товарів) мертвої предмет ності живу робочу силу, капіталіст перетворює вартість — минулу, здійснену, мертву працю в капітал, в самозростаючу вартість, в живе чу довисько, яке починає "працювати" неначе під впливом захопившої його любовної пристрасті". Інше трактування очевидне у вказівках автора "Ка піталу" про взаємозв'язок походження додаткової вартості і самозростан ня капіталу, зокрема тоді, коли він твердить: "Тільки той робітник про дуктивний, який виробляє для капіталіста додаткову вартість або слугує самозростанню капіталу".
Елементом нового в теорії капіталу К. Маркса можна назвати введе не у вступі до розділу 23 першого тому "Капіталу" поняття "органічна бу дова капіталу", яке являє собою вартісне співвідношення між постійним і змінним капіталом.
Судження К. Маркса про вплив структури капіталу на створення додат кової вартості далеко неоднозначні. Так, у першому томі "Капіталу" за значається, що частка додаткової вартості на підприємстві або в галузі економіки тим більша, чим більша частка змінного капіталу і праці, але тим менша, чим більша в органічній будові капіталу частка постійного ка піталу, тобто вищий рівень механізації і наповненості підприємства або га лузі машинами й обладнанням. У третьому томі "Капіталу" підкреслюєть ся, що це протиріччя можна розв'язати, якщо розрізняти поняття норма додаткової вартості і норма прибутку.
Для розуміння суті та особливостей трудової теорії К. Маркса принци пове значення має концепція двоїстого характеру праці, втіленої в то варі. К. Маркс вважає, що зведення товару до "праці" недостатнє і неповне — необхідно звести його до праці в двоякій формі, а саме в формі конкретної і абстрактної праці. Конкретна праця — це корисна, доцільна форма праці, незалежна від будь-яких суспільних форм умова існування людей, вічна природна не обхідність. За Марксом, така праця характеризується своєю метою, харак тером операцій, предметом, засобами і результатами.
Абстрактна праця — це "праця взагалі", безвідносно до корисної, доцільної форми, затрата праці в фізіологічному розумінні слова, як витра та людської робочої сили. Вона виступає одночасно реальним та історич ним явищем товарного виробництва.
Вартість робочої сили. Автор "Капіталу" тлумачить одержання найманим робітником заробітної плати як результат обміну з капіталістом за "робочу силу", яку він продає, а не саму працю, як вважали основоположники класичної політичної економії. Згідно з його теорією, заробітна плата еквівалентна кількості товарів, які необхідні для підтримання життя робітника і його сім'ї. Робоча сила для самого робітника набирає форми товару, що йому належить". Вартість ро бочої сили ... визначається робочим часом, який необхідний для вироб ництва, а отже, і відтворення цього специфічного предмета торгівлі". В одному вислові К. Маркса "власник робочої сили" характеризується як "людина, яка продала свою власну шкуру і тому не бачить у майбутньому ніякої перспективи, крім однієї: що цю шкуру будуть вичиняти".
Таким чином, за Марксом, оскільки робітник продає робочу силу, а не працю, то не залишається сумнівів у тому, що "неоплачена праця", яку можна виявити і виміряти, до заробітної плати відношення не має, а "не оплачена робоча сила" не може бути зафіксована, бо "угода" здійснюється в обмін на вартість цілісної робочої сили робітника. Але, як зазначає з цього приводу М. Блауг, "трудова теорія вартості як така не дає гарантії того, що робоча сила продається за своєю (трудовою) вартістю".
З висоти реалій сьогодення М. Блауг зазначає з цього приводу: "Помил ка Маркса — у невизнанні того, що праця може виявитися відносно дефі цитним фактором. І саме з цієї причини, а не через які-небудь серйозні помилки йому не вдалося вірно змалювати історичну еволюцію капіта лізму...", "... Маркс недооцінював економічні наслідки виникнення проф спілок і виборчих прав робітників".
Виробництво додаткової вартості - ключева проблема пер шого тому "Капіталу", фундаментальне положення теоре тичного аналізу взаємовідносин двох основних класів: найманих робітників і капіталістів — власників засобів ви робництва. Висновок автора "Капіталу" такий — джерелом додаткової вар тості є тільки "неоплачена праця" продуктивних робітників, які прода ють свою робочу силу. Причому механізм добування додаткової вартості у розумінні К. Маркса — це данність, яка також проста і очевидна: протягом "необхідного часу", який завжди менший від фактично відпрацьованого часу, робітник відпрацьовує свою "необхідну працю", вартість своєї ро бочої сили, щоб одержати її у формі заробітної плати, а протягом "додат кового часу" має місце вже "додаткова праця", яка і створює бажану капі талістам "додаткову вартість". І оскільки експлуатація очевидна, то серед інших пропонується і "формула", за допомогою якої слід виміряти рівень (а за Марксом — "норму") цієї експлуатації, а саме: "норма експлуатації" — це співвідношення між розміром додаткової вартості і розміром оплати робочої сили — змінного капіталу, виражене у відсотках. (Постійний капі тал, який виражається в машинах і сировині, може лише переносити свою цінність на продукт, але не створює додаткової вартості.)
Автор "Капіталу" критикує "теорію останньої години" Н. Сеніора саме у зв'язку з ідеєю і навіть спробою підтвердити її числови ми розрахунками про те, що лише протягом "останньої години" робочого дня нібито створюється чистий прибуток капіталіста.
Теорія додаткової вартості є у К. Маркса вихідною позицією для ви значення введеного ще фізіократами поняття "продуктивна праця". Тут, по суті солідаризуючись з трактуванням Дж. С. Мілля (в розділі 22 пер шого тому Маркс визнав неможливим віднести його до "вульгарних еко номістів — апологетів"), автор "Капіталу" все ж уточнює (судячи з ви кладу розділу 14 першого тому і кількох прикладів у другому томі), що праця є продуктивною, по-перше, якщо виробляє додаткову вартість, яка зростає у формі не "абсолютної", а "відносної додаткової вартості", що до зволяє здешевлювати вартість життєвих засобів; а по-друге, якщо визнати, що продуктивна праця може створювати додаткову вартість тільки у сфері виробництва, а не обігу.
Судження К. Маркса про норму прибутку багато у чому збігаються з положеннями Д. Рікардо. А саме, за Марксом також природним є зумов лений конкуренцією механізм переливання капіталу із одного заняття в інше, що сприяє тенденції норми прибутку до зниження, утворенню серед ньої норми прибутку. Різниця в судженнях цих учених полягає не лише в тій, на перший погляд формальності, що К. Маркс розглядає розподіл між галузями економіки загальної маси додаткової вартості, а Д. Рікардо — прибутку, але передусім у тлумаченні закону тенденції норми прибут ку до зниження.
Суть цієї розбіжності така: Д. Рікардо тлумачить зазначену тенденцію як наслідок конкурентної боротьби, що змушує капіталістів направляти свій капітал у більш прибуткові сектори економіки, що зумовлює неначе мультиплікаційний ефект поступового зниження норми прибутку, який посилюється потребою витрат "все більшої і більшої праці", але кожний раз переривається "завдяки удосконаленням у машинах..., а також відкриттям в агрономічній науці". За Марксом (див. розділи 13—15, том III), справа полягає у принципово іншому, бо в його тлумаченні тенденція норми прибутку до зниження — це історичний феномен механізму само руйнування капіталізму через неминучу в погоні за стійкою "нормою при бутку" зміну органічної будови капіталу на користь збільшення в його загальному обсязі частини постійного і відповідно зменшення частини змінного капіталу, який є джерелом додаткової вартості, а остання — "спо нукальним мотивом, межею і кінцевою метою капіталістичного виробниц тва" (розділ 11, том І).
Теорія ренти в "Капіталі" майже аналогічна теорії ренти Д. Рікар до. Різниця полягає в доповненні, зробленому К. Марксом про існування разом з "диференційованою" рентою ренти "абсолютної". Виникнен ня останньої автор "Капіталу" пов'язує зі специфічно низькою в сільсько му господарстві органічною будовою капіталу і з приватною власністю на землю. Внаслідок дії першого фактора, вважає він, вартість сільськогос подарської продукції завжди вища від її "ціни виробництва", а через дру гий фактор у сільському господарстві не може працювати механізм "пе реливання капіталу", який довів би норму прибутку тут до середнього показника. У результаті власник землі отримує можливість вимагати з фермера-орендаря орендну плату, яка перевищує природний рівень рен ти, тобто отримувати надприбуток, аналогічно тому, що приносить за інших одинакових умов краща якість (родючість) землі або менша відда леність земельних ділянок від ринків збуту. Залишається тільки додати, що "марксова теорія абсолютної ренти не має ніякої сили за межами його теорії додаткової вартості і необхідності перетворення вартості в ціну", яка випливає з цієї теорії.
Недосконалість теорії економічних циклів, або теорії криз са мого К. Маркса не підлягає сумнівам. Він не уникнув недоліків, не зважаючи на те, що на відміну від прибічників ідеї криз недоспоживання завдяки своїй схемі відтворення довів можливість розширеного відтворен ня. Справа в тому, що, власне кажучи, в "Капіталі" викладена не стільки теорія криз, скільки каузальна (причинно-наслідкова) оцінка нагрома дження капіталу і розподілу доходів при капіталізмі, які неминуче призво дять до періодів "загального перевиробництва". Циклічний процес, за К. Марксом, починається з підйому, спричиненого ростом сукупного по питу для нагромадження заради максимізації прибутку, до якої прагнуть капіталісти,— це причина; закінчується цикл спадом, оскільки зроста ючий у період підйому попит на працю перевищує його реальну пропози цію і приводить до підвищення заробітної плати та усунення безробіття, що обертається потім зниженням норми прибутку і уповільненим нагро мадженням — це наслідок. І знову починається новий економічний цикл, протягом якого відбувається нова переструктуризація економіки, яка супроводжується інвестиціями і створенням нових робочих місць, доки у процесі нагромадження не почнуть переважати тенденції норми прибутку до зниження і старіння капітальних цінностей, ріст резервної армії праці і падіння заробітної платні і настане кризова ситуація.
Тому насправді марксова картина циклічного процесу, або кризи " є од ночасно і кара і очищення", "бо все, що Маркс мав на увазі, зводиться до поняття, начебто капіталізму властива тенденція до безперервного розши рення виробництва безвідносно до наявності ефективного попиту, який один надає сенс цьому виробництву". На його думку, пише М. Блауг, "по пит на інвестиції буде підтримуватися, а капітал використовуватися на повну потужність до тих пір, доки вкладені кошти будуть приносити хоча б мінімальний прибуток. Це майже повністю узгоджується з періодичним скороченням інвестицій як наслідком шокового ефекту від падіння нор ми прибутку". Доказом цього можуть бути слова самого автора "Капіта лу" про те, що " остаточною причиною усіх дійсних криз завжди залиша ються бідність і обмеженість споживання мас, що протидіють прагненню капіталістичного виробництва розвивати продуктивні сили таким чином, ніби межею їх розвитку могла бути лише абсолютна споживча здатність суспільства" (розділ 30, том III).
У теорію марксизму значний внесок зробив Ф. Енгельс своєю робо тою "Анти-Дюрінг", яка була видана у 1878 р. В ній Енгельс ставить пи тання про політекономію у широкому і вузькому значенні. У вузькому значенні він розумів політекономію, яка вивчає лише капіталізм. Політ економія у широкому розумінні — це наука, яка вивчає всі суспільні фор мації і економічні закони," які керують виробництвом і обміном матері альних життєвих благ у людському суспільстві".
Один з підрозділів написав К.Маркс. Підрозділ містив критичний огляд економічних теорій, починаючи з Платона та Аристотеля до класичної політичної економії, становлення ячкої Маркс зв¢язує з ім¢ям Петті та з школою фізіократів.
Енгельс розглядав процеси виникнення приватної власності, класів, держави, товарного виробництва, вартості, нагромадження капіталу, еко номічних криз. Енгельс виділив протиріччя, які виникають у ринковій економіці: між суспільним характером виробництва і приватнокапіталі стичним привласненням, між робітничим класом і буржуазією (працею і капіталом), між організацією виробництва на окремому підприємстві і анархією суспільного виробництва в цілому, між виробництвом і спожи ванням.
На могильній плиті К. Маркса вибито такі слова, які він написав у 26 років: "Досі філософи тільки пояснювали світ. Завдання в тому, щоб змінити його". Маркс вірив у насильницьку революцію, що зруйнує капіталістичну систему, яка, на його думку, експлуатує робітників.
Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи та теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну теоретичну систему, яка охопила всі соці альні науки і не залишила поза увагою ні політику, ні економіку, ні закономірності соціального та духовного розвитку суспільства.
Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історич них фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розу міння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль «частки» великого суспільного органі зму, інтереси якої не є визначальними і повністю залежать від реалі зації основного, державного інтересу.
Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було за початковано Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом — ви значенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство розглядається з погляду боротьби класів. Класики, особливо Давид Рікардо, дотримувалися думки, що власники праці й капіталу — землевласник, капіталіст та найманий робітник — змагаються один з одним за більшу частку кінцевого продукту. Відповідно теорія розподілу кінцевого продукту часто була центральною в їхньому економічному вченні.
Саме цей підхід було покладено Марксом і Енгельсом в основу економічної теорії. Боротьба між двома класами — власниками і найманими робітниками, позбавленими власності, розглядалася ними як одна із засадних характеристик суспільного розвитку. Отже, вони розглядали людину не як вільну економічну індивіду альність, а як соціально-класову істоту, основну продуктивну силу суспільства, що є центром суспільних процесів і сама може впли вати на них.
В «Економічно-філософських рукописах» Маркс стверджує, що досі політекономія як наука захищала існуючий лад, відповідала йо го потребам. Нині її предметом мають стати відносини між працею та капіталом.
Дві праці, написані Марксом та Енгельсом спільно (1844—1846), демонструють єдність їхніх поглядів на економічні закономірності та перспективи розвитку капіталізму. Це «Святе сімейство» та «Ні мецька ідеологія». Будучи філософськими по суті, вони містять ряд висновків щодо детермінованості суспільного устрою панівною формою власності. Маркс і Енгельс стверджують, що капіталізм сам створює свого руйнівника в особі пролетаріату, місія якого полягає у знищенні приватної власності, і буржуазна «політична економія, що приймає відносини приватної власності за людяні та розумні, безперервно впадає в протиріччя з основною передумовою — при ватною власністю». Суть держави вони визначають як диктатуру економічно панівного класу, а категорії прибутку, ренти, процента зв'язують з існуванням приватної власності.
Дві праці Карла Маркса «Злиденність філософії» (1847 р.) та «Наймана праця і капітал» (1849 р.) були першим кроком на шляху до створення цілісної економічної доктрини.
Ранні праці Маркса не тільки мали соціальну спрямованість і працювали на революційну ідею, але водночас були й першими спробами систематизації економічної теорії.
Особливе місце в теоретичній спадщині цього періоду займає «Маніфест комуністичної партії» (1848). Це перший систематичний виклад особливого класового світогляду. У «Маніфесті» подано ха рактеристику капіталізму, визначено його історично прогресивну роль, розкрито його суперечності. Політекономічний аспект твору полягає у висвітленні перспектив капіталістичного суспільства і йо го трансформації в суспільство комуністичне. Перед пролетаріатом ставиться завдання завоювання політичної влади як перший крок до повалення влади буржуазії і ліквідації приватної власності.
З 1850 р. за прямого сприяння Енге льса та за його матеріальної підтримки (Енгельс виявився досить здібним підприємцем) Маркс розпочинає роботу зі створення фун даментального економічного вчення. Маркс підготував так званий “Чорновий рукопис” (1857-1858 рр.), досить завершений твір.
Приступивши до праці над економічним твором, який признача вся до видання, Маркс уже 1859 р. випустив два розділи першої книги під загальною назвою «До критики політичної економії». Перший із них —«Товар»— присвячено теорії трудової вартості. У ньому критично проаналізовано погляди на цю проблему попе редників: Петті, Сміта, Рікардо та інших. У другому розділі «Гро ші, або простий обіг» розглядаються питання, що їх було викладено у чорнових рукописах. Тут також суттєва увага приділяється кри тиці теорії «робочих грошей» Прудона, але позитивну частину його вчення сприйнято і доповнено розглядом функцій грошей у зв'язку з їхньою суттю. Пізніше, у «Капіталі», викладаючи цю проблему, Маркс значно скоротив досить об'ємний матеріал, кот рий у названій публікації є фактично окремим фундаментальним дослідженням.
Після невеликої перерви Маркс знову повертається до своїх досліджень (1861 - 1863 р.) закінчує рукопис «До критики полі тичної економії», що, по суті, була вже другим рукописним варіан том «Капіталу». Сюди, крім розглянутих уже питань, увійшла тео рія відтворення, перетворення прибутку на середній прибуток, вар тості — на ціну виробництва, проаналізовано джерела абсолютної ренти. Зміст майбутнього, четвертого тому «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» — майже повністю було викладено в цьому рукопису.
Третій рукописний варіант «Капіталу» (1864—1865) призначався для публікації, а тому матеріал у ньому було подано в більш систе матизованому вигляді. Змістом його став ґрунтовний теоретичний аналіз капіталістичного виробництва.
Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п'ятнадцять років. Її було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій. Кілька рукописних варіантів «Капіта лу» (1857—1865) («Критика політичної економії», «До критики по літичної економії», другий та третій попередні варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс намагався надати цьому твору характеру вичерпної, логічно закінченої теорії. Головною метою дослідження, за словами Маркса, було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства».
Однак вихід у світ одночасно всіх томів «Капіталу» не пощасти ло забезпечити: праця тривала надалі, а обсяги опрацьованих мате ріалів зростали. Було прийнято рішення про видання першої, в ці лому завершеної частини.
Перший том «Капіталу» вийшов з друку 1867 р., і йому Маркс дав заголовок — «Процес виробництва капіталу».
Центральною проблемою цього тому є проблема виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналі зі, — це визначальна роль виробництва щодо розподілу, обміну та споживання.
Дослідження починається з визначення ролі грошей та товару у становленні капіталізму. Аналізуючи просте товарне виробництво, Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу.
Категорії товару і його вартості було достатньо досліджено представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але та кого суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості то вару не дав ніхто.
Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, що товар має дві властивості, перша з яких забезпечує йому по пит на ринку (споживна вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ; друга (вартість) — забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі, порівнюватися з ними неза лежно від того, в якій формі вони виступають, які конкретні потре би задовольняють.
На визначення самого Маркса, найкращим у першому томі «Ка піталу» є те, що в ньому закладено основи підходів до аналізу ви робництва за капіталізму: 1) підкреслений вже в першому розділі двоїстий характер праці, дивлячись по тому, виражений він у спо живній чи міновій вартості (на цьому засноване все розуміння фак торів); 2) здійснено дослідження додаткової вартості незалежно від її особливих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т. д. В першому томі «Капіталу» К.Маркс досконально дослідив роль одного з факторів виробництва — праці, відкрив та описав причини безробіття, проаналізував різні теорії грошей і об грунтував власну теорію. Досконалою вважають також його теорію заробітної плати. У цій частині фундаментальної праці міститься ще багато нових концепцій: це, зокрема, теорія органічної будови капі талу, що увібрала в себе всі досягнення теорії факторів виробництва ін.
Водночас критики вважають марксову теорію капіталу досить суперечливою, особливо в тій частині, що стосується природи та структури капіталу, а також не погоджуються із визначенням додат кової вартості як продукту лише додаткової праці.
Другий том «Капіталу». Другий та третій томи «Капіталу» ви йшли в світ завдяки Фрідріху Енгельсу, що, виконуючи заповіт Маркса, доопрацював його рукописи і забезпечив їх видання. Вони були логічним продовженням та розвитком ідей першого тому. Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу». Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл Маркс, ви значаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва.
Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі «Капіталу», — це визначення ролі обігових форм у створенні додат кової вартості та капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму (грошова, товарна і знову грошова стадії).
Прибуток як перетворена форма додаткової вартості є ме тою і мотивом діяльності капіталіста, показником ефективності роз витку капіталістичного виробництва. Відношення прибутку до ви трат виробництва (норма прибутку) сигналізує про доцільність діяльності, віддачу одиниці капіталу та ступінь його зростання, стан справ на ринку товарів і, частково, на ринку праці.
У третьому томі «Капіталу» показано механізми вирівнювання норми прибутку під впливом основного чинника — конкуренції. Але все це передбачає встановлення певного рівня цін для кож ного виду товарів, цін, котрі не збігаються з вартістю. До того ж встановлюється середній рівень цін на товари, котрий Маркс нази ває ціною виробництва і котрий гарантує однаковий прибуток на однаковий капітал. Тобто за міжгалузевої конкуренції вартість набирає перетвореної форми ціни виробництва.
Міжгалузева конкуренція не дає жодних переваг капіталам з високою чи низькою органічною будовою. Головним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробниц тво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція. Тут за формування ціни товару більшого значення на дається його вартості, отже, більшого значення набувають індивіду альні витрати праці.
На думку Маркса, приватна власність на землю як форма моно полізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для вклю чення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузе ву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму — замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу до даткової вартості між класами (землевласники — орендарі — на ймані робітники), що її репрезентують.
Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз проблеми фор мування цін на землю, ґрунтовне дослідження впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка позичкового процента, попит і пропо зиція, податки тощо) факторів.
Ця частина дослідження містить також економічний, історичний, ретроспективний та перспективний аналіз становлення капіталісти чних відносин у сільському господарстві.
Завершується дослідження проблем, винесених у третій том «Капіталу» розділом «Доходи та їх джерела», де Маркс протистав ляє свою трудову теорію вартості, відповідно до якої саме праця є основним джерелом усіх доходів капіталістичного суспільства, тео рії трьох факторів виробництва. Він підкреслює, що обгрунтування джерел доходів з допомогою триєдиної формули: земля — рента, капітал — прибуток, праця — заробітна плата є помилковим, оскільки не враховує того, що право привласнення визначається способом виробництва, за якого приватна форма власності зумов лює існування експлуатації найманої праці і визначає пропорції розподілу її результату (додаткової вартості) відповідно до розмірів цієї власності. Маркс указує на історичну обумовленість існуючих форм розподілу та на їхню залежність від виробництва.
Четвертий том «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» — вийшов у світ в 1905—1910 рр. за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Цей том відповідає тій частині «Економічних рукописів 1861—1863 рр.», що в ній Маркс викладає майже двохсотрічну історію пошуків джерел додаткової вартості буржуазною політичною економією. На відміну від «Критики полі тичної економії» (інша назва «Капіталу») ця частина є оглядом роз витку теорії і коментарем до спроб проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій обігу та теорії вартості.
У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта з його систематизацією вчень меркантилістів і зачатками фізіократичної теорії; Вільяма Петті, що започаткував класичну школу; Франсуа Кене з його «Економічною таблицею»; Адама Сміта з аналізом переваг та недоліків його трудової теорії вартості. Особливо докладно Маркс аналізує теорію Давида Рікардо, стверджучи, що послідовники Рікардо вульгаризували його погля ди, прискорюючи тим самим розпад класичної школи політичної економії.
Він критикує погляди Карла Родбертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля та Джона Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе по слідовниками Рікардо, переглядали трудову теорію вартості.
Четвертий том «Капіталу» був, по суті, першим дослідженням з історії економічної думки. Водночас у ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.
Праці К. Маркса та Ф. Енгельса 70—90-х рр. Після видання першого тому «Капіталу» виникла потреба в подальшому розвитку економічної теорії, її адаптації до потреб часу. Полемізуючи з економістами, соціологами, революціонерами, ї Маркс і Енгельс коментують свої теоретичні узагальнення, поглиблюють трактування деяких проблем.
Продовжуючи роботу над «Капіталом», 1871 р. Маркс публікує працю «Громадянська війна у Франції», де підсумовує досвід Пари зької комуни. Він дає оцінку не лише революційним, а й економіч ним її досягненням та помилкам, визначає історичну перспективу революційних перетворень. Пізніше, у праці «Націоналізація зем лі» (1872) він визначить своє бачення основ суспільних відносин соціалізму.
У «Критиці Готської програми» (1875) Карл Маркс сформулював своє бачення закономірностей розвитку майбутнього комуністично го суспільства. К.Маркс і Ф.Енгельс не залишили всебічно обгрунтованої теорії соціалізму.
Критикуючи Прудона, Маркс дійшов висновку, що будь-якому способу виробництва відповідає своя форма власності, а точніше, саме вона визначає суспільний лад. Соціалізм, на його думку, абсолютно не сумісний з приватною власністю. У першому то мі «Капіталу» Маркс показує, як у межах капіталістичного ви робництва визрівають паростки суспільної власності — відбуває ться процес усуспільнення праці внаслідок її дальшого поділу, концентрації і спеціалізації. З іншого боку, визріває потреба в су спільній власності, що змогла б сприяти усуненню капіталістич них суперечностей, головною з яких є суперечність між суспіль ним характером праці та капіталістичною формою привласнення її результатів. Суспільна власність на засоби виробництва та планування — дві основні риси, що визначатимуть, на думку Маркса, суть майбутньо го суспільства. У «Націоналізації землі» (1872) він пише, що влас ність у соціалістичному суспільстві мусить мати не групову, а за гальнонародну форму, чому сприятиме національна централізація засобів виробництва. Лише тоді вона зможе стати національною ос новою суспільства, якщо буде складатися «з об'єднання вільних і рівних виробників, які займаються суспільною працею за загальним і раціональним планом».
У «Критиці Готської програми» Маркс детальніше спиняється на характеристиці особливостей цього суспільства, виходячи з тези про визначальну роль виробництва щодо розподілу. Цей принцип аналі зу відносин розподілу він протиставляє ласальянській тезі про не урізаний дохід членів майбутнього комуністичного суспільства, згі дно з якою справедливий розподіл означає, що весь створений продукт має надходити однаковими частками в розпорядження всіх членів суспільства на підставі рівності їхніх прав.
Критикуючи цю тезу, Маркс визначає принципи розподілу су спільного продукту. Основним його посиланням є те, що майбутнє комуністичне суспільство у своєму розвиткові знатиме дві фази, перша з яких — соціалізм, відрізнятиметься від другої, власне ко муністичної, рівнем розвитку продуктивних сил, ставленням до праці, а отже, і принципами розподілу. Відтак суспільний продукт по-різному розподілятиметься на кожній з двох фаз.
Маркс розробляє модель розширеного відтворення за соціалізму. Він зазначає, що на першому етапі цей розподіл передбачатиме формування фонду заміщення спожитих засобів виробництва, фон ду розширення виробництва (фонд нагромадження) і резервного, або страхового, фонду. Їх формування є економічною необхідністю. Із загального доходу вираховуватимуться також загальні витрати на управління, що не є безпосередньо виробничими. Утримання не працездатних і інші форми спільного споживання (школи, лікарні тощо) будуть забезпечуватись за рахунок коштів суспільних фон дів споживання. Фонди індивідуального споживання формуватиму ться після всіх цих відрахувань. Частина, що призначена для індиві дуального споживання, на першій фазі розподілятиметься за пра цею, щоб відігравати роль стимулу, а на другій стадії — за потребою. Зрештою, весь продукт за комунізму буде належати тим, хто його створив, оскільки використовуватиметься в інтересах усьо го суспільства.
Маркс розкритикував «залізний закон заробітної плати», ніби розмір заробітної плати регулюється законом народонаселення і завжди тяжіє до мінімуму засобів існування. Він спростовує цю тезу ласальянців, спираючись на докази, викладені в першому томі «Капіталу».
У цій праці також розглядалася проблема ролі держави на кож ній з фаз розвитку комуністичного суспільства. Маркс підкреслив класову суть будь-якої держави і вказав, що держава перехідного до комунізму періоду є виразником інтересів пролетаріату, знаряддям його диктатури.
В наступній книжці «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880) Енгельс дає огляд утопічних ідей соціалізму, історії їх розвитку.
У праці «До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року» Енгельс указує на швидке зростання картелів та трестів, дає характеристику їхньої економічної та організаційної природи, мети та причин утворення, як засобу протистояння анархії, конкуренції, кризам надвиробництва. Функціями цих економічних новостворень є регулювання виробництва через визначення обсягів та розподіл між підприємствами, а також регулювання цін та прибутку. Енгельс зазначає, що з виникненням нового економічного яви ща, зумовленого розвитком продуктивних сил суспільства, від буваються зміни у виробництві та обігу, знову на перший план виступає проблема протекціонізму в міжнародній торговельній політиці, а отже проблема втручання держави у сферу економічної діяльності.
На думку Енгельса монополістичні об'єднання вступають у конкурентну боротьбу за тими самими законами, що й немонополізовані підприємства, хіба що сама боротьба набуває запеклішого характеру, та в межах монополістичного об'єднання виникає нова форма функціонування виробництва — планування.
Це, по суті, означає, що Енгельс уже передбачав «генетичну» можливість переходу монополістичного управління виробництвом у державно-монополістичну форму. Однак теорія революційного пе ретворення суспільства (навіть з огляду на помічені Енгельсом принципово нові явища) не зазнала жодних змін.
Розвиток В. І. Леніним марксистського економічного вчення. Ортодоксальне сприйняття теорії марксизму зв'язується з ім'ям В. І. Леніна, що вів запеклу боротьбу з будь-якими спробами крити чного переосмислення чи доповнення марксистської економічної та революційної доктрини. Догматизувавши та перетворивши економі чне вчення Маркса і Енгельса на партійну науку, він вульгаризував його, сприяв його протиставленню всім іншим напрямкам розвитку економічної думки. З часом ставало все очевиднішим, що практичне використання марксистської теорії для обгрунтування революційної боротьби вичерпало свої можливості, оскільки час вносив суттєві зміни в суспільно-економічну ситуацію. Новий етап розвитку капіталіс тичного суспільства демонстрував його гнучкість і широкі можли вості адекватної реакції на потреби демократизації економічного устрою.
У Росії 90-х рр., країні, де капіталістичні відносини тільки заро джувались і ще не проникли в усі сфери суспільного життя, сприй няття марксистського вчення, особливо політичного його аспекту. було досить високим. Однак це не означало, що не розвивались інші напрямки економічної думки, які точніше відображали проблеми капіталістичного суспільства. Тому пристосування марксизму до потреб революційної боротьби, його використання як теоретичного обгрунтування необхідності соціальної революції здійснювалося за умов безкомпромісної теоретичної боротьби.
Наприкінці XIX ст. в поле зору економічної теорії потрапляє проблема забезпечення суспільно-економічної рівноваги. Головним стає питання про засоби забезпечення економічної стабільності, мі сце держави (допустимі межі її втручання) та ринкових відносин в цьому процесі.
Розвиток Леніним теорії марксизму полягав не стільки в позити вній творчості, скільки в доведенні винятковості марксистського економічного вчення, його справедливості щодо всіх етапів розвит ку капіталістичного суспільства та щодо всіх країн.
Ленін повністю поділяв марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства. Виходячи з тези про особливості розвитку капіталізму в Росії, аграрній країні, в якій процес переходу від феодального устрою ще не завершився, Ленін намагається визначити перспективи роз витку внутрішнього капіталістичного ринку. Він аналізує етапи пе реростання натурального господарства в товарне і товарного в капі талістичне. На прикладі сільського господарства досліджує процес відокремлення безпосереднього виробника товару від засобів ви робництва, що знаменує собою утвердження капіталістичних відно син. Його характеристики товарного виробництва є достатньо ви черпними.
Висновок про те, що внутрішній ринок для капіталізму створюється самим капіталізмом в процесі його розвитку, Ле нін обґрунтовує у працях «З приводу так званого питання про ринки (1893), «До характеристики економічного романтизму» (1897), «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Зауваження щодо питання про теорії ринків» (1898) та «Ще до питання про теорію реаліза ції» (1899).
У згаданих працях Ленін доповнив теорію відтворення. Він сформулював закон про визначальну роль виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання та вплив першого підрозділу на формування загальної структури су спільного виробництва.
Ленін також досліджує процес формування внутрішнього та зо внішнього ринків, що зв'язує з розвитком суспільного та міжнарод ного поділу праці. Тобто суперечності відтворення, а не проблеми реалізації, поро джують боротьбу за зовнішні ринки.
Внеском Леніна в розвиток економічної теорії можна вважати його аналіз монополістичної стадії капіталізму. Щоправда, ме тод та мету дослідження знову ж таки запозичено в Маркса, а еко номічну теорію спрямовано на доведення справедливості револю ційної доктрини. Основні положення ленінської теорії викладено в його книжці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1917).
Ленін доводить, що монополія не знищує конкуренції, а лише змі нює форми конкурентної боротьби, в результаті чого остання стає ще більш жорстокою. Виникнення монополістичних об'єднань не обмежується ли ше сферою виробництва. Ці процеси притаманні також іншим сферам: як наслідок концентрації та централізації промислового капіталу монополізується банківський капітал, відбувається зро щування монополістичного промислового й монополістичного банківського капіталів з утворенням фінансового капіталу і фінан сової олігархії.
Економічним наслідком вивезення капіталів є інтернаціоналі зація економіки, що веде до утворення міжнародних монополістич них союзів і поділу світу між ними. Дослідження імперіалізму Ленін завершує висновками уза гальнюючого характеру, визначаючи п'ять його основних рис.
У наступних працях, особливо в «Держава і революція» (1917), Ленін визначає ще одну рису, притаманну цій стадії, — зародження державно-монополістичної економіки, поєднання сили монополій із силою держави, створення передумов для регулювання економіки з одного центру. Одержавлення економіки Ленін характеризує як процес по глиблення суспільного характеру праці, створення умов для вико нання державою нових економічних, політичних та соціальних функцій.
Наступні праці Леніна було спрямовано на розвиток марксистсь кої теорії про економічні та політичні основи соціалістичного суспі льства. Вони грунтувалися на використанні марксистського методу та на догматизації положень Маркса і Енгельса щодо структури ви робничих відносин майбутнього суспільства.
Марксизм і сучасність. Марксизм — це закономірний етап пізнання дійсності, що зумо влювався відповідними вимогами часу й відповідними соціальними інтересами. Деякі викладені Марксом ідеї, що їх західні дослідники оголошували не тільки помилковими, а й шкідливими, насправді належали не йому, а Адаму Сміту, Гегелю, Жан-Жаку Руссо, Сен-Сімону ін.
Так, основна політична ідея марксистського вчення про примат суспільного над особистим, що стала наріжним каменем побудови соціалізму в СРСР, належала не Марксу, а Сен-Сімону та позитиві стській історико-матеріалістичній філософії. Ця філософія, що ви знавала творцем суспільної дійсності історію, не бачила в окремому індивідуумі сили, здатної впливати на історичний процес.
Виходячи з абстракцій, Маркс показує роль додаткової вар тості (що, на його думку, виступає у формі прибутку) як визначаль ного чинника розвитку капіталізму, основи його відтворення, його рушійної сили, стимулу впровадження досягнень науково-техніч ного прогресу. Саме з допомогою абстракцій він досліджує меха нізм відновлення економічної рівноваги ще до того, як проаналізує вплив попиту та пропозиції на процес формування цін. Чи не такі самі висновки згодом стануть основою кейнсіанського вчення?
Теорії формування цін та прибутку за умов вільної конкуренції, земельної ренти, позичкового процента, викладені в третьому томі «Капіталу», є прикладом досконалого поєднання логіки абстракт них узагальнень та моделювання економічних процесів і рекомен дуються для вивчення в навчальних закладах у контексті неокла сичних теорій.
Визнаним вкладом в економічну науку є теорія реалізації Марк са, яку було також сформульовано з позицій трудової теорії вартос ті. Маркс не наполягає на абсолютизації вартісних показників, він указує на те, що вони відображають тенденцію, котра є об'єктивною і, здійснюючись, спричиняє обов'язкові наслідки на макроекономічному та мікроекономічному рівнях. Він пояснює природу циклічності, криз надвиробництва, визначає фази циклу, аналізує наслідки цих явищ. Усе це високо оцінюється сучасною економічною наукою.
Схеми реалізації суспільного продукту, в яких відображено рух усіх частин вартості створеного продукту, є значним внеском у до слідження проблеми пропорційності, тобто рівноваги суспільного виробництва. Висновки, зроблена Марксом, узяли на озброєння не лише ортодоксальні марксисти. Його теза про визначальну роль ви робництва засобів виробництва і їхнього розподілу щодо виробниц тва та розподілу предметів споживання є вихідною для багатьох су часних (особливо кейнсіанських) теорій.
На основі теоретичних абстракцій Маркс створив широку за гальну картину капіталістичного відтворення та його чинників. У межах теорії розширеного відтворення капіталу він зробив ряд ви сновків стосовно нагромадження, його визначальної ролі та факто рів, висновків, що є актуальними і сьогодні, коли йдеться про проб леми економічного зростання і його джерел, про роль ефективного попиту та інвестицій.
Методологічні підходи до визначення пропорцій суспільного вироб ництва, сформульовані Марксом у його схемах відтворення, було вико ристано для побудови балансів народного господарства у вигляді таб лиць типу «витрата-випуск», запропонованих В. Леонтьєвим.
Висновки з теорії будови капіталу, що розглядала зростання органічної будови капіталу як наслідок науково-технічного прогре су й розвитку продуктивних сил, повторюються в сучасних неокла сичних та кейнсіанських теоріях економічного зростання. Недо оцінка категорії органічної будови капіталу тривалий час була причиною невірогідності висновків, сформульованих на базі вироб ничої функції.
Особливо цікавими є зроблені Марксом у процесі аналізу проб лем ціноутворення й конкурентної боротьби узагальнення щодо ме ханізму дії економічних стимулів для впровадження досягнень нау ково-технічного прогресу.
Узагалі, марксистська економічна теорія містить цілу низку нау ково обгрунтованих висновків, що характеризують закономірності функціонування капіталістичного ринкового господарства, зокрема ідеї про ринкову ціну рівноваги, формування середньої норми при бутку, визначення ролі конкуренції, внеску капіталізму в розвиток продуктивних сил та ін.
Нині марксистське економічне вчення знов опинилося в центрі уваги західних дослідників, які намагаються переглянути доктрину Маркса та формалізувати її з допомогою економіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими, оскільки біль шість вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не підда ються кількісному аналізу.
Звичайно, марксистське економічне вчення містить і багато хиб них висновків. Але, зрештою, це притаманно будь-якій теорії. Однак ідеї марксизму було певною мірою апробовано на практиці, тому сьогодні їх можна оцінити досить вичерпно.
Визнаючи справедливість твер дження про недоліки ринкової економіки, сучасна економічна наука шукає способи розв'язання її проблем. Саме так виникли теорії со ціально-ринкового господарства, неокласична, монетаристська та кейнсіанська доктрини.
Офіційною комуністичною доктриною було взято на озброєння з учення Маркса все те, що, хоча б частково, чи за формою, збігалося із декларованою метою, підтверджувало та виправдовувало б теорію побудови шляхом насилля нового, справедливого суспільства.
Тому поза увагою послідовників марксизму залишилось те, що Маркс у своїх працях розглядає два шляхи переходу до соціалізму як більш справедливого суспільного ладу — революційний та ево люційний.
Хоч у багатьох своїх працях він передбачає революційне зни щення капіталізму, у першому варіанті «Капіталу» («Економічних рукописах 1857—1861 рр.») Маркс аналізує перехід до нового су спільного ладу еволюційним шляхом — через розвиток науки і техніки, що мають досягти рівня, коли вартість, як породження живої праці, відімре і всі суспільні відносини вимушено наберуть іншої форми.
Він писав: «Обмін живої праці на уречевлену працю, тобто організація суспільної праці у формі протилежній капіталу та на йманій праці, являє собою останній ступінь розвитку вартісних відносин і заснованого на вартості виробництва. Передумовою цього останнього ступеня є і продовжує залишатись маса безпосе реднього робочого часу, кількість витраченої праці, як вирішального фактора виробництва багатства. Але з розвитком великої промисловості створення дійсного багатства стає менш залежним від робочого часу і кількості витраченої праці, ніж від могутності тих агентів, що приводяться в рух протягом робочого часу і які самі, у свою чергу (їх потужна ефективність), не перебувають ні в якій відповідності з безпосередньо робочим часом, а скоріше залежать від загального рівня науки та прогресу техніки або від застосування цієї науки до виробництва». Чи варто було критику вати теорії конвергенції систем як реакційні, як такі, що захища ють класові інтереси буржуазії, коли вони виходять саме з такого висновку?
Офіційна комуністична доктрина, цитуючи «Маніфест Комуніс тичної партії», звертала увагу на те, що завдання комуністів полягає у скасуванні приватної власності, але цілком ігнорувала уточнення, що йдеться про буржуазну приватну власність, тобто таку, що ви значає форми виробництва і розподілу, за яких наявні антагонізм класів і експлуатація праці.
Теза про державну форму власності, що часто трапляється в Маркса, також є неоднозначною, адже він писав, що бюрократія «має в своєму володінні державу, ...це і є її приватна власність». Розглядаючи державу як механізм диктату одного з класів суспільс тва, Маркс звичайно мав на увазі, що її існування є тимчасовим, от же, державна форма власності також є скороминущою.
Як бачимо, висновки Маркса щодо проблеми трансформування суспільства були неоднозначними, залишали великий простір для вибору форм соціальних перетворень та значну можливість для різ номанітного їх трактування. Однозначним і категоричним був лише висновок про об'єктивну необхідність цих перетворень. Ортодок сальні послідовники марксизму тільки це і взяли на озброєння і зро били все, аби втілити в життя. Проте ідеї Маркса-політика виявили ся значно менш життєздатними, ніж ідеї Маркса-економіста. Внесок марксистської економічної теорії в науку визнано економістами всіх поколінь і всіх наукових напрямків. Багатьма аспектами теоретико-економічної концепції, запропонованої Марксом, науковці корис туються й досі, бо ця концепція є логічною, побудованою з допомо гою методу, який базувався на принципах діалектичності та істори чності, поєднання теорії та практики, зіставлення та порівняння, використання статистики та моделювання. У багатьох випадках Маркс був провісником сучасних економічних теорій. Тому маркси стську економічну теорію можна вважати плідним напрямком роз витку економічної думки.
Капітал. Змінні витрати. Фонд нагромадження. Норма додаткової вар тості. Оборотні засоби. Сукупний капітал. Виробничий надлишок. Конкрет на і абстрактна праця. Постійний і змінний капітал. Просте товарне вироб ництво. Органічна будова капіталу. Розвинене товарне виробництво. Концентрація виробництва. Пауперизація.
ТЕМА 8
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX – ПОЧАТОК XX СТ.)
План
1. Ринкове господарство в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)
Промисловий переворот і розвиток капіталізму в Україні. Важливу роль у здійсненні промисло вого перевороту і розвитку капіталізму в Україні мали соціально-економічні реформи на селі. У 1847—1848 рр. у Правобережній Україні царські власті провели так звану інвентарну реформу. Її мета полягала в законодавчому врегулюванні взаємовідносин поміщиків і кріпаків. У кожному маєтку запроваджувалась інвен тарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей, які мав визначити сам поміщик. Його земельна власність до того ж залишалася недоторканною. Запровадження реформи силою успіху не мало. Вона не вирішу вала проблем селянства, а була спробою увічнити кріпосницькі відносини.
Не минуло і двох десятиліть як уряду знову довелося повер татись до проблем селян. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва з'явилися весною 1861 р. Принципові риси російської моделі селянської реформи, що за чепила долі 5,3 млн селян, схожі з австрійською (1848 р. імпера торським патентом оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині та Буко вині) і з ухвалою Угорського сейму (1848), підтвердженою зго дом імператорським патентом (1853) щодо селян Закарпаття: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоврядування, наділення селян землею та визначення за неї повинностей, викуп селянських наділів.
Внаслідок реформи 94 % колишніх поміщицьких селян одер жали наділи менше 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму. За ці наділи селяни заплатили 20 % рентою, а 80 % повинні були протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановленими реформою дуже високими цінами, які майже в 3 рази перевищували тодішні ринкові ціни на зем лю. Внаслідок реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини, 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. Від 14 % у Херсонській губернії до 37 % у Катеринославській найкращих селянських земель у процесі розмежування за підтримки держави захопили поміщики Російської імперії.
Таке ж становище було і на Правобережжі. За звільнення селян дідичі одержали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовищами.
Реформи 1861 р. зберігали селянську общину, яка перетво рювалася у найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної спла ти селянами платежів та податків і виконання ними повиннос-тей. Характерною особливістю України було незначне поширен ня селянських общин. Так, у Лівобережній Україні общиною жили понад ЗО % , а на Правобережжі — лише 20, тоді як у Росії понад 95 % селян. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в перспективі більший потяг українських селян до приватної власності, ніж російських селян.
Реформи відкрили перед звільненими з кріпацтва селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного найму робочої сили.
Проте слід зазначити, що модернізація народного господар ства Російської імперії, до складу якої входило 80 % україн ських земель, мала наздоганяючий характер. В основу такої мо делі покладено принцип втілення передових технологій та еко номічних механізмів не шляхом розвитку і зрілості національ ної економіки, а, як правило, під тиском зовнішніх факторів, що загрожують втратою позицій на міжнародній арені державі-аут сайдеру.
Характерні риси моделі економіки, що “наздоганяє” такі:
- втілення в життя прогресивних явищ та процесів не завдя ки еволюції "знизу", а силовій модернізації — "революції згори";
- вибіркове, а не системне запозичення та використання світо вих досягнень у галузі техніки, технології та організації вироб ництва;
- пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки;
- збереження протягом тривалого часу багатоукладності, па ралельне існування нового, що набирає силу, укладу та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку і повністю не вичер пали своїх можливостей;
- порушення однорідності економічного простору, усклад нення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.
Принциповою особливістю наздоганяючої моделі є різке зро стання ролі держави, що виявляється у встановленні державно го контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління.
У пореформений період розвиток капі талізму в сільському господарстві відбу вався двома шляхами, відомими під на звами прусського й американського. Прусським шляхом до ка піталізму йшли правобережні й лівобережні губернії України, де діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селя нин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селян. Правобережжя, завдяки розвитку цукрової промис ловості, дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення американ ський спосіб переходу до капіталізму — поміщики створюва ли на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтува лися на використанні машин та вільнонайманої праці, а заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу. У сфері землеволодіння та землекористування внаслідок пе ретворення землі на товар у другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення. По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68 % усієї дворянської землі були близько 3 тис. поміщиків. По-дру ге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов у напрямі переходу від становості до безстановості, актив ного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. У 1877—1905 рр. поміщики українських губерній продали осо бам недворянського походження третину загальної площі дво рянського землеволодіння (6 млн десятин), крім того заможні селя ни викупили у свою власність із дворянського землеволодіння 4,5 млн десятин землі. Тому власний земельний фонд зріс майже у 4 рази. По-третє, значно зросло орендне землекористування. Відробіткова форма оренди відживала, зростання товарності гос подарств сприяло поширенню грошової, підприємницької оренди.
Товаризація сільськогосподарського виробництва давала мож ливість застосування техніки у землеробстві, використання вільно найманої праці, посівних площ та поліпшення структури посівів. Насамперед це було характерним для південноукраїнських ре гіонів. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло май же 700 парових двигунів. Протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на Півдні України за ці роки зросло в 12 разів.
Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприя ла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн осіб. Завдяки колонізації Півдня України та інтенсивному розвитку господар ства в інших регіонах України за період 1860—1887 рр. посівні площі зросли в 1,5 раза. Товаризація виробництва сприяла змінам у структурі посівів: різко збільшилась частка посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо.
Внаслідок цих змін частка української пшениці в експорті Ро сійської імперії становила 90 %. До того ж в Україні збирали 43 % свіжого врожаю ячменю, 20 % — пшениці та 10 % — кукурудзи.
На початку XX ст. в аграрному секторі України налічувало ся понад 32 тис. поміщицьких господарств. Посилився процес майнової диференціації. У 1917 р. частка заставлених господарств (понад 15 десятин) досягла 5,1 % , а безземельних та малоземель них селян в Україні — 80,5 %. Внаслідок цих процесів зростала соціальна напруженість.
Особливості української промисловості. Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноросійських економічних тенденцій, водночас мала особливості:
1. Перетворення Півдня України, на основну паливно-ме талургійну базу Російської імперії. З часу реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив у 1900 р. 691,5 млн пудів (майже 70 % усього видо бутку Російської імперії); залізної руди — в 158 разів (210 млн пудів — більше половини загальноімперського видобутку), тоді як на Уралі лише в 4 рази. Наприкінці 90-х років Україна дава ла понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів). Енергоозброєність кожного заводу Півдня була вищою в середньому в 42 рази, ніж на Уралі, що сприяло вищій (у 6 разів) продуктивності праці робітника-металурга.
2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими тем пи розвитку індустрії. Виробництво чавуну протягом 1870— 1880 рр. збільшилося в Україні у 4 рази, прокату — в 7,7 раза, тоді як у Росії аналогічно на 25 і 139%. Аналогічні процеси відбувалися і в інших галузях важкої індустрії України.
3. Високий рівень концентрації виробництва. У 1892 р. вісім найбільших шахт Донбасу видавали на-гора більше трети ни річного видобутку вугілля та антрациту краю. У 60—90-х ро ках при зменшенні загальної кількості цукрових заводів в Украї ні (з 247 до 153) виробництво цукру на них зросло в 14 разів.
4. Значний вплив іноземного капіталу. У Катеринослав ській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникло 17 нових металургійних заводів. Більшість із них були побудовані на кошти іноземних капіталістів: англійських — завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських — Дніпровський завод у селищі Кам'янському (те пер Дніпродзержинськ); французьких — Гданцівський біля Кри вого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського — поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського — у Донбасі. Французький, бельгійський, англій ський і німецький капітали займали ключові позиції в кам'яно вугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. 25 % всіх зарубіжних інвестицій Російської імперії припадало на Україну. На цих заводах запроваджувалися новітні техніка та технології, використовували апробовані у передових країнах форми організації праці, велася підготовка кваліфікованого, високопрофесійного персоналу. На багатьох заводах адміністратив но-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.
Капіталістам-іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.
5. Структурна та територіальна диспропорційність. За підтримки держави пріоритетне значення надавалося важкій індустрії, яка розвивалася темпами вдвічі швидшими порівняно з галузями легкої промисловості. Такий підхід призвів до сер йозних деформацій структури економіки України — гіпертрофованого нарощення виробництва засобів виробництва за раху нок звуження виробництва предметів споживання. Ця тенден ція в економіці України збереглася й у XX ст. Більше того, по тужне нарощування промислового потенціалу та концентрація робочої сили в Подніпров'ї та Донбасі разюче контрастували з розвитком інших регіонів України. До сьогодні така диспропор ція в розміщенні продуктивних сил України становить складну проблему національної економіки.
6. Формування економіки України як органічної части ни економічного простору Російської імперії. Цей процес ви являвся у гіпертрофованому розвитку галузей великої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні розвитку частини га лузей легкої промисловості (полотняна, суконна і т. ін.), які кон курували з аналогічним виробництвом центральноросійських земель; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін. Лише 155 українських промислових підприємств виробляли го тову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення та кої продукції в Росії. Готові товари, що довозилися з Росії, кош тували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагромадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Регулювання цін за перевезення вантажів залізницями було таким, що було вигідніше вивозити продукцію поза межі України, ніж доставляти її на власній території. До речі, гужові дороги тут на той час набули слави найгірших у Європі.
Подібні тенденції спостерігалися і на початку XX ст. За рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях Украї на не лише домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. Продукція лише п'яти найбільших заводів-гігантів Півдня України (Юзівського, Дніпровського, Олександрівського, Петровського, Донецько-Юр'ївського) становила понад 45 % загального промислового виробництва, зокрема, майже 25 % загальноросійського чавуну. На початку XX ст. кількість цукрових заводів зменшилася з 247 до 153 (зі збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис. до 78 тис.). Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 до 23 млн пудів (84 % виробництва всієї Російської імперії). Щоб не допускати зниження цін на внут рішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об'єдналися в цукровий синдикат — перше в Російській імперії капіталістичне монопольне об'єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90 % усіх цукрових заводів України.
У цілому на великих підприємствах в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, тоді як у США — лише 33 %.
Формування внутрішнього ринку. На початку XX ст. прогресувала тенденція нерівномірності розвитку регіонів України. Найбільш відсталим регіоном, де зберігалися пережитки кріпацтва, залишалося Лівобережжя. У цей же період сформувалася певна спеціалізація промислових регіонів України. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої. Кривий Ріг — залізоруд ної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової промисловості. Ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення, а частка промисловості України в загальному обсязі продукції усього народного госпо дарства становила 48,2%.
У 1913 р. тут вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час при падало 20,2 % усієї продукції машинобудування (65 підприємств сільськогосподарського машинобудування давали майже 70% загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь) та металургійної промисловості Росії. Продовжувалось підпорядкування української промисловості імперському центру. У 1913 р. на українську промисловість припадало 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Це певною мірою визначало характер розвитку економіки України в цілому: вона залишалася сільськогосподарським райо ном імперії, де в селах проживало 80 % населення.
Важливу роль у завершенні формування внутрішнього рин ку і зростання капіталістичного промислового виробництва мало шляхове будівництво. На території України першу залізницю Львів — Перемишль було прокладено в 1861 р. До 1900 р. дов жина залізничної колії в Україні становила 8417 км. Харків ський і Луганський паровозобудівні заводи, що виникли наприкін ці XIX ст., до 1900 р. випустили 233 паровози. Зростання про мислового виробництва і розвиток мережі залізниць сприяли роз ширенню стаціонарної торгівлі, яка з 80-х років стала переважа ти. Ярмарки і базари поступаються місцем стаціонарній роздрібній мережі — крамничній і магазинній торгівлі. Кількість стаціонарних торгових установ збільшилася з 33,2 тис. у 1861 р. до 87 тис. у 1900 р. Зростала роль товарних бірж.
Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної державно-кредитної системи. У 1860 р. уряд Росії ліквідував старі дореформені банки і створив якісно новий Державний банк, на який покладалося завдання зміцнення грошової і кредитної систем. В Україні функціонувало три контори Державного бан ку — в Києві, Харкові й Одесі та 24 його відділення в інших містах, що здійснювали кредитування торгівлі, промисловості й сільського господарства. У 1897 р. банку було надано право са мостійно здійснювати емісію грошей.
У 60—70-х роках формується мережа комерційних банків. У Росії перший акціонерний Комерційний банк було засновано в Петербурзі в 1864 р. У 1868 р. засновано Київський приватний комерційний банк і Харківський торговельний банк, у 1871 р. — Київський промисловий, у 1872 р. — Катеринославський комер ційний з філіями у Полтаві та інші великі банки. У 1873 р. в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків, які використо вували свої засоби як позичковий капітал і надання позик під цінні папери або заставу товарів. Діяльність їх характеризувалась розширенням операцій, викликаних великим попитом на кредити в умовах буму залізничного будівництва. Проте 1871 р. став для багатьох із банків роком великих збитків, низьких диві дендів і великих списань безнадійних боргів, спричинених част ковими банкрутствами. Потрібен був час, щоб акціонерні ко мерційні банки знову зайняли належне місце у фінансово-кре дитній системі.
80-ті роки позначені створенням нових державних земель них банків: Селянського (1882) і Дворянського (1885). Держав ний Селянський банк перебував у підпорядкуванні Міністерства фінансів і мав 9 філій в Україні. Його основна функція — на дання довгострокових позик селянам під заставу землі, яку вони викуповували у поміщиків, на умовах оплати 7,5--8,5 % роз міру кредиту щорічно. Державний Дворянський банк мав в Украї ні 7 філій, які надавали довгострокові позики потомственим дворянам-землевласникам.
Зупинення падіння курсу рубля і зміцнення національної валюти мало важливе значення для розвитку економіки. З цією метою у травні 1895 р. Державна рада своєю постановою відно вила дозвіл на угоди у золотій валюті (заборонені наприкінці 1863 р.), а міністру фінансів надала право дозволяти приймання золотих монет при сплаті податків, а також встановлювати і змінювати курс золотої монети за платежами до казни. Після затвердження царем постанова набрала сили закону, що фак тично означало офіційне визнання золота як грошей. У січні 1897 р. Державна рада прийняла закон "Про карбування й ви пуск у обіг золотих грошей", за яким дозволявся вільний обмін паперових кредитних рублів на золото за. фактичним курсом. Мо нети з чистого золота карбувалися вартістю 5, 10, 15 рублів (ім періали). Встановлювався фіксований курс кредитного рубля:
7 руб. 40 коп. за золотий півімперіал номіналом 9 рублів. Один рубль прирівнювався до 0,77 г золота. У "миколаївській десятці" чистого золота було 7,7 г (золотий паритет основних у той час валют був такий: 1 долар — 1,5 г, 1 фунт стерлінгів — 7,8 г, 1 франк — 0,29 г, 1 марка — 0,35 г). Державний банк мав ви ключне право емісії банкнот, які забезпечувались державним зо лотим запасом і обмінювались на золото, як і в провідних краї нах світу. Це значно зміцнило фінансово-кредитну систему краї ни, що сприяло розвитку економіки, розширенню торгівлі і поси ленню зовнішньоекономічних зв'язків.
Важливе значення у товаризації виробництва на селі мала столипінська агарна реформа. Основний зміст указу 1910 р. полягав в утвердженні на селі приватної селянської власності, яка передбачала спадкове володіння, купівлю-продаж і заставу землі. Метою було формування міцних селянських господарств фермерського типу. Цей процес і відбувався у реальному житті. В Україні (найбільше — на Правобережжі й Півдні) на хутори й відруби виселилися 226 тис. селянських господарств, що стано вило майже половину їх загальної кількості. Реформа сприяла розвитку аграрних відносин на селі, широкому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільсько го господарства.
З 1910 по 1913 р. посівні площі в українських губерніях зрос ли на 900 тис. десятин і загалом становили 22,9 млн десятин. Валовий збір зерна становив 1200 млн пудів (1913). Україна за безпечувала 40 % зернової продукції, експортованої Російською імперією. Третина всієї продукції сільського господарства про давалася на внутрішньому і зовнішньому ринках. Проте наявність 2 млн селян із середнім наділом 2 десятини (половина з яких не мали ні коня, ні корови), 5 тис. поміщиків, які володіли в середньому 1600 десятин (1914), зумовлювала невисоку середню врожайність — 9—10 ц з га, утримувала українське село у постійній соціальній напруженості.
Велике значення в індустріалізації України мала протекціо ністська політика російського уряду. Порівняно з 1868 р. у 1891 р. мита на чавун збільшились у 10 разів, на гас — у 3, рей ки — 4,5 , машини — у 8, паровози — у 4, на бавовняні ткани ни — у 2 рази. Сума мита до вартості товару у 1868 р. становила 17,6 %, а у 1891 р. — 33 % вартості вивозу. Для порівняння: в Італії цей показник становив 18 %, у Франції — 9, у Німеччині — 8, у США — 30 %. І лише у Бразилії він був вищим і становив 40 % .
Високі митні збори на імпортовані іноземні товари відкрива ли внутрішній ринок для вітчизняної промисловості та сприяли її розвитку. Водночас така політика сприяла імпорту не товарів, а капіталів.
Отже, на початку XX ст. під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни в економічній сфері. Перетворення в аграрному секторі сприяли високому рівню концент рації землі, докорінному перерозподілу земельної власності (від становості до безстановості), застосуванню техніки, використан ню вільнонайманої праці, поліпшенню структури посівів тощо. Ці зміни дали Україні можливість перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, розпочалась індустріаліза ція економіки України. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургій ну базу імперії. Розвиток української промисловості характери зувався більш швидким порівняно із загальноімперським тем пом зростання, високим рівнем концентрації виробництва, знач ним впливом іноземного капіталу, структурною та територіаль ною диспропорційністю тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства.
2. Економічна думка в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)
Економічна думка в Україні має багатовікову історію. У цьому розділі розглянуто лише економічну думку другої половини XIX ст. початку ХХ ст., коли відбувалися величезні зрушення в економіці та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві.
Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на пи тання щодо перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських губерній. Українські еко номісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.
Економічні проблеми в період підготовки та здійснення реформи 1861 р. Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських за ворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.
Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної ду мки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та револю ційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилеж них класів — поміщиків та селян.
Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських наро дів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностайні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П.Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).
Ті, хто стояв на ліберальних позиціях, заперечували революційну боротьбу і виступали за еволюційний шлях розвитку. В.Н.Карабін, один із засновників Харківського університету, А.О.Скальковський, Д.П.Журавський, Д.М.Струков ін. проголошували підготовку реформи по скасуванню кріпосного права. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.
У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським госпо дарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали без земельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянсь кі ліберали виступали за збереження поділу землі як об'єкта господа рювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створен ня умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною пере шкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною зе мельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщи цьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної влас ності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-крі посницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.
Ліберально-буржуазна економічна думка в пореформений період. Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження ка піталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і україн ська національна буржуазія та її ідеологи.
Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспі льна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від ньо го. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зро стаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.
Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інте лігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга нізаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харко ві, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х роках, із посиленням революційного народницького руху в країні, значна частина революційно налаштованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на “Стару громаду” і “Молоду громаду”. Активними діячами “Старої громади” в Києві були В.Б.Антонович, М.П.Драгоманов, П.П.Чубинський, К.М.Михальчук, П.І.Житецький. В.Л.Беренштам, М.В.Лисенко, О.О.Русов, М.П.Старицький, П.А.Косач, В.А.Рубін штейн та ін. Журнал “Основа”, газета “Киевский телеграф” створювали свого роду національний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-економічна думка. М.П.Драгоманов став прихильником об¢єднання всіх слов¢янських народів на демократичних засадах.
Революційно-демократична економічна думка. Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розви тку в пореформений період було революційне народництво. На від міну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали ін тереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпос ництва.
Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч ними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою ре волюції. Народники України організаційно були міцно зв'язані з на родницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм се лянського землеволодіння на Україні і національних моментів.
В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретич них засад російських та українських народників. Відповідно і соціа лістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняль ному подушному переділі землі.
Деякі українські народницькі гуртки з різними формами земле володіння навіть зв'язували питання про політичну боротьбу. З від сутності общини в Україні вони робили теоретичний висновок про безплідність і шкідливість тут політичного перевороту, який нібито віддалить революцію. У районах же з общинним володінням землею політичний переворот може привести і до економічного звільнення народу.
Другим моментом, що характеризував народницький рух в Україні, був зв'язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели про паганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу. Їхня діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народ ницької.
Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність лібе ральних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли повз увагу народників і конституційні домагання української бур жуазної інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльнос ті народників України не виключала спільності загальних завдань і цілей.
Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування. Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі зних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на писані самими народниками.
У цих брошурах доступно, простою народною мовою описува лось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів.
Досить типовою в цьому плані була брошура «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» (1876), написана Ф. Волховським, який очолював одеський гурток лавристського спрямування. У бро шурі він пише про тяжке становище трудового народу, гостро за суджує тих, хто байдужий до народного горя. Ф. Волховський дохідливо роз'яснює селянам суть реформи 1861 р., розкриваючи її справжню суть та антинародне спрямування.
Ф.Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг при миритися з кріпосницьким характером реформи. Він виступає за ви рішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквіда цію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за волю і землю».
Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою пропагандистську діяльність серед селян вони спрямовували на роз'яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї братерства й рівності, закликали до повстання.
Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянс тво, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне став лення до приватної земельної власності, про те. що селянам прита манні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазнача лося, надавали особливого значення ідеї переділу землі. «Для нас, українців, - писав В. Дебагорій-Мокрієвич, - община не була і не може бути вихідною точкою програми тому, що общини в тому вигляді, як вона існувала на півдні Росії, ми не мали”.
С.А.Подолинський, В Навроцький, О.Терлецький, М.Павлик, І.Франко ін. підхоплюють народницький рух. Народники не спромоглися викликати помітних заворушень серед селянства. Після розколу (1879) народницької організації “Земля і воля” на “Народну волю” і “Чорний переділ” саме “Народна воля” відіграє провідну у визвольному русі Росії. Основну увагу ця організація звертає на боротьбу з урядом, висуваючи загальнодемократичні вимоги. Широка програма збурення народних мас для підготовки революції практично обмежилась терористичною боротьбою, що завершилася вбивством Олександра II. Після 1881 р. в Україні запанувала реакція.
І.Франко (1856-1916) був великим українським письменником, мислителем, істориком, філософом, літературознавцем. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням. В аналізі категорій політичної економії І. Франко звертає особ ливу увагу на такі: товар, гроші, капітал, рента тощо. Аналізуючи товар, він дає йому кілька визначень, але зрештою пише, що це про дукт праці, створений не для власного споживання, а для обміну. Він виділяє дві властивості товару — мінову і споживну вартість і дає досить популярне їх тлумачення.
І. Франко послідовно стоїть на позиціях трудової теорії вартості. «Наука економії каже, — писав він, — що без праці немає вартості».
Саме людська праця є мірою вартості товарів. Цю ідею І. Франко використовує для критики капіталістичного способу виробництва як експлуататорського. Капіталістичне виробництво І. Франко прави льно розумів як виробництво, засноване на найманій праці. Для роз криття механізму капіталістичної експлуатації він використовує елементи вчення К. Маркса про додаткову вартість.
Велику увагу І. Франко приділяє висвітленню питання заробітної плати, проте її характеристику він дає переважно з позицій «заліз ного закону заробітної плати» Лассаля.
Сприймає І. Франко і відкритий К. Марксом загальний закон капіталістичного нагромадження, ілюструючи його численними прикладами з дійсності Галичини. Як палкий захисник інтересів селянства і робітничого класу, що народжується, він бореться про ти соціального гноблення за встановлення справедливого суспільно го ладу. І. Франко визнає неминучість перемоги соціалізму. Розви ток теперішнього суспільства, писав він, прямує «від капіталізму до соціалізму». Шляхи переходу до соціалізму він зв'язував з ево люційним поступом, з поширенням освіти, науки й національної свідомості.
Даючи загальну оцінку світогляду І. Франка, слід урахувати його еволюцію. У молоді роки, зокрема до ув'язнення 1877 р., Франко, як він сам писав, був «соціалістом по симпатії», але далеким від науко вого його розуміння. У багатьох питаннях він наслідує Драгомано-ва, його ідеї соціалізму (громадівства).
Після ув'язнення він ставить собі за мету опанувати теорію соці алізму і починає вивчати «Капітал» К. Маркса, твори Лассаля, Чернишевського. Його, передовсім, цікавлять економічні проблеми соціалізму. Він сприймає соціалістичні ідеї, сприяє їхньому поши ренню, намагається створити інтернаціональну (українсько-польсь-ко-єврейську) соціалістичну партію.
Проте згодом, спостерігаючи діяльність російських і польських соціалістів, які вороже ставились до українського визвольного руху і за діями яких виразно проглядали експансіоністські домагання Ро сії і Польщі, він виступає з критикою позицій соціал-демократії і проголошує необхідність ураховувати національний фактор у полі тичному русі.
Якщо в праці «Про соціалізм» (1878) він виступає як рішучий прихильник соціалізму, суспільної власності, то поступово погляди його змінюються. У статті «Що таке поступ?» (1903) Франко, про аналізувавши еволюцію суспільства і визначивши головні фактори, які ведуть до зростання багатства і разом з тим зумовлюють його несправедливий розподіл, пише про можливість змінити цей стан.
Цю можливість він не зв'язує ні з поверненням до патріархаль них відносин, ні з ідеями революційних анархістів, ні з ідеями соці алістів. Історична заслуга всіх цих напрямів, зазначає Франко, поля гає лише в тім, що вони «бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг... Але певності, панацеї в них не шукайте».
Рушієм розвитку суспільства він, посилаючись на Гете, називає “голод і любов”. Голод означає матеріальні й духовні потреби лю дини, а любов — це єднання з іншими людьми. Людина може бути щасливою тільки у співжитті з іншими людьми, «в родині, громаді, нації».
Отже, еволюцію світогляду Франка можна визначити як перехід від захоплення ідеями Драгоманова до сприйняття ідей марксизму, а згодом їх критичного осмислення і заперечення, особливо методів їх реалізації.
Ліберальне народництво. Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, лібе ральні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного вироб ництва вони надавали різним формам кооперації.
Типовим представником ліберального народництва 70-х рр. в Україні був П. А. Червінський (1849 — 1931). У 1876—1890 рр. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земст ва. Як і народники в цілому, він намагався обгрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народни ків заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то П. Червінський намагався довести цю мож ливість. Погляди П. Червінського було викладено в статтях, опублі кованих в «Неделе» (1875—1876). Ці статті користувались у ті роки надзвичайно великою популярністю, їх з інтересом читала молодь, щодо них велися жваві дискусії.
Цей інтерес був зумовлений тим, що у 70—80-х рр. питання про долю народногосподарського розвитку Росії було найзлободеннішим. Воно ще більш загострилося і привернуло увагу громадськості з появою «Капіталу» К. Маркса.
П. Червінський трактує процес історичного розвитку, і зокрема проблему майбутнього Росії, спираючись на положення історичного матеріалізму. У розвитку людського суспільства він виділяє чотири типи народного господарства: патріархальне, рабське, кріпосне й товарне. Підставою зміни типів народного господарства є, підкрес лював він, економічні явища. Цей висновок, писав П. Червінський, «покладений в основу однієї теорії, яка з'явилась порівняно недавно і має поки що небагато прихильників»'. П.Червінський, безумовно, мав на увазі теорію К. Маркса.
Перші три типи господарства він об'єднує одним терміном — особисте господарство, в якому продукт не виходить за його межі (тобто натуральне господарство). П. Червінський ідеалізує нату ральне господарство й протиставляє йому товарне, якому властива протилежність інтересів покупців та продавців як товарів, так і ро бочої сили.
Економіка Росії, на думку П.Червінського, перебуває в перехід ному стані від натурального до товарного виробництва. Як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму і вва жає, що тут велика промисловість поки що не може розвинутись, «тому що немає в наявності першої, найнеобхіднішої умови її про цвітання — пролетаріату». Якщо на Заході пролетаріат з'явився внаслідок обезземелення селян, то в Росії обезземеленню, на його думку, перешкоджає община. Відтак П. Червінський виступає на за хист общини, бо її знищення приведе до утворення пролетаріату, а отже, і буржуазії.
Якщо на Заході капіталізм, пише П. Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна штучно наса джувати, затримати або зовсім припинити його розвиток. «Чи піде мо ми свідомо на те, що на Заході склалось несвідомим історичним процесом і чого він тепер намагається позбутися з такими страшни ми зусиллями? – ставить питання П.Червінський. Сам він стоїть за те, щоб запобігти капіталістичному розвитку Росії.
Проте П. Червінський розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги, які несе технічний прогрес. Він зазначає, що ці переваги з розвитком суспільства зростатимуть і відмовлятись від них невигідно, а згодом буде просто неможливо. Але прогресив ний розвиток суспільства він не зв'язував з капіталізмом, а мріяв про новий «своєрідний тип» народного господарства. Основою такого господарства має бути община, яка використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво. «Така комбінація особистого господарства з технічними вдосконаленнями, — писав П. Червінський, — є найвигіднішим устроєм господарської одини ці»". І саме вона забезпечить особливий шлях російського розвитку.
Погляди П. Червінського не лишались незмінними. Характерна для ліберального народництва 70-х рр. риса — зв'язок з революцій ним рухом, властива була й П.Червінському. Він, іще студентом Пе тербурзького інституту землеробства, брав активну участь у рево люційному русі і за участь у студентських заворушеннях відбув заслання в Архангельській губернії.
Ліберальні народники 70-х рр. хоч і проповідували мирні шляхи розвитку, але мріяли про зміну суспільного устрою. Однак уже на прикінці 70-х рр. вони поривають з революційним рухом, зближую чись із буржуазними лібералами, і починають пропагувати теорію «малих діл», вирішення найближчих проблем. Саме з вирішенням цих найближчих практичних питань зв'язував П.Червінський, як і ліберальні народники в цілому, настання ліпших часів.
Ідеї народників знайшли відображення в працях земських ста тистиків. Значний інтерес становлять погляди таких представників земсь кої статистики, як О. Шлікевич (1849—1909), В. Варзар (1851— 1940), О. Русов (1847—1915) та інші. Вони відіграли помітну роль у розвитку земської статистики, створивши її так званий чернігівсь кий тип. Перебуваючи під впливом народницьких ідей, вони не мог ли не рахуватися з процесами, що відбивали розвиток капіталістич них відносин.
Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо ди ференціації селянства, зростання куркульства, з одного боку, та пролетаризації — з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у «Земському збірнику Чернігівської губернії» (1890). Аналізуючи матеріали кількох послідовних статистичних обстежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті – багатшими. Причому, як зазначає він, “бідні стали біднішими і абсолютно й відносно”.
Проблемам дослідження економічних типів господарств, передачі поміщицької землі орендаторам-посередникам, кустарного виробництва, малоземелля селян ін приділяли увагу В.Варвар, О.Русов, М.Рклицький, М.В.Левитський, І.Осадчий.
Розвиток політичної економії. Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен ням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Змі ни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії.
Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до реформи 1861 р. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчиз няних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дис ципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 рр.
Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795—1847) — професор по літичної економії Харківського університету. До нього користува лись переважно підручником академіка Шторха, виданого францу зькою (1815) і німецькою (1820) мовами.
На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці західноєвропейських економістів — Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса, Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії Сміта й Рікардо.
Сміта за розроблену ним систему Степанов взагалі називає «справжнім світилом». «Праця, — писав він, — є головним джере лом багатства — це наріжний камінь, що його поклав Адам Сміт у підвалину його чудової системи».
У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо використовує надбання світової науки в галузі політичної еконо мії. У двотомних «Записках про політичну економію» та в інших книжках він аналізує такі питання, як предмет політичної еконо мії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, від ношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал, за робітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний до хід тощо.
Прихильниками класичної політичної економії біли І.В.Вернадський, М.Вольський, М.Бунге, Д.І.Піхно, А.Антонович, М.Косовський. Особливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київсь кого (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецен зії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити ... значення Рікардо».
М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'яс неннями». Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання «Капіталу», називаючи її «цінною книгою»: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних ри сах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта—Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду» .
1876—1878 рр. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності.
Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз'яснює суть цієї теорії.
Як коментатор і популяризатор економічного вчення К.Маркса М.Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й при вертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничо го класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу».
Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий ха рактер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторю ючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розроб ку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнен ня грошей зв'язували переважно зі свідомою діяльністю людей. За слуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з'ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чітко го визначення різних грошових функцій .
Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром «Капіталу».
Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище до сягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як даль ший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сфор мульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень. Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж лишалось авторові «Капіталу» додати до цього, крім точнішого, докладнішого й зрозумілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.
Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірнос тей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про законо мірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував ре волюційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий ха рактер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку ка піталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монопо лію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.
Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку за слуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний вне сок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в земле робстві та ін.
Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народ ницьку тезу про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спи раючись на економічну теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії відбувається за об'єктивними економіч ними законами і неминуче приведе до капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається певна переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна шко ла. Її представники розглядають явища економічного життя з по гляду психології суб'єктів господарювання. Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М. Бунге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає цінність корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи розвивав учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До те орії цінності» (1886), «Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.
Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічно го напряму в Україні на початку XX ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович.
Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійсь кої школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтри мує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особ ливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів» (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об'єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».
Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цін ності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану» який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю. На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького по значився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктив но-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняття ми, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.
Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову тео рію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимо вич бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона висту пила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий характер праці, ро бочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуа тації зависла у повітрі»'. У О. Білимовича цінність є продуктом «оцінної діяльності суб'єкта». Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гра нична корисність», зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кіль кістю благ.
О. Білимович виступав прихильником використання математич них методів. У праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних ме тодів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспіль но-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудя щих, то О. Білимович зв'язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.
Сприйняття і пропаганду суб'єктивно-психологічної теорії цін ності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видат ний український економіст М. Туган-Барановський.
Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) —уче ний зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Хар ківського університету.
Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом. М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. 1894 року він опублікував працю “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя”, яку захистив як магістерську дисертацію у Московському університеті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами.
Маржиналістські ідеї в Україні найкраще представлені у працях М. Тугана-Барановського. Учений не був суворим послідовником ні австрійської, ні будь-якої іншої школи. М. Туган-Барановський, проана лізувавши розвиток теорії граничної корисності від її витоків до більш пізніх учень у своїй праці "Вчення про граничну корисність господар ських благ як причину їх цінності" (1890), дійшов висновку про доцільність використання в економічних дослідженнях теорії корисності. Поняття граничної корисності, встановлення цінності предмета за його граничною корисністю було, за виразом М. Тугана-Барановського, "аріадниною нит кою" для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корис ністю, дало можливість школі К. Менгера сформулювати "нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці".
Теорема цінності. Справді, австрійська школа відіграла визначну роль у розвитку економічної теорії. Вона торувала шлях до вивчення і прогно зування таких важливих економічних проблем, як зв'язок корисності та цінності, закономірності формування споживчого попиту, взаємозв'язок ціноутворення попиту і пропозиції, ціноутворення факторів виробництва та визначення участі кожного з них у прирості продукції тощо. Проте її представники не змогли у своїх теоріях подолати супереч ності при поясненні цінності та цін з позицій виключно суб'єктивних оці нок корисності благ, що не давало змоги порівняти корисність і витратл суспільне необхідної праці, тобто — результати і витрати. Цей недолік австрійської школи відзначали у свій час не тільки її противники, а й при хильники, зокрема А. Маршалл.
Обмеженість моністичного пояснення цінності й ціни відзначав і М. Ту ган-Барановський, розпочавши розробку власної теорії цінності. Він вво дить у науковий обіг нові за змістом поняття — "вартість" і "трудова вартість". Перша на відміну від поняття "цінність" ("суб'єктивна" з точ ки зору окремої особи та "об'єктивна" — з точки зору суспільства, або ціна) є господарська витрата, яка здійснюється "заради здобування предмета" і включає витрату засобів виробництва та праці, друга — "трудова вартість" — є частиною цієї витрати, а саме — витратами праці.
М. Туган-Барановський сформулював закон ("теорему цінності"), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтво рюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. При всій умовності цього закону (що, до речі, визнавав і сам учений, розглядаючи його як певний ідеал, тяжіння до якого є необхідною умовою реалізації принци пу господарського розрахунку) сама ідея про необхідність дослідження ка тегорії цінності з точки зору "об'єктивних" і "суб'єктивних" факторів була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найно віших на той час здобутків світової економічної думки. Це розрізнення "суб'єктивних" та "об'єктивних" факторів (точніше було б говорити про оцінку корисності та оцінку витрат як рівноправних, незалежних сил, які стають об'єктивними за допомогою ринку, перетворюючись у суспільні категорії) було даниною вченого уявленням класичної школи з її пошука ми абсолютної субстанції цінності. Та саме з ідеєю синтезу досягнень мар-жиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом, були пов'язані так звана маршаллівська револю ція і виникнення неокласичного напряму в економічній теорії.
Однак підходи до такого синтезу у А. Маршалла та М. Тугана-Барановського були різними. А. Маршалл, по суті, знімав проблему джерела цінності як єдиної субстанції ціни і переносив центр уваги на можливості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної органі зації в умовах технічного прогресу у їх тісному зв'язку з ринковим меха нізмом. Що ж до М. Тугана-Барановського, то у своїй формулі ("теоремі цінності") він залишає співвідношення "гранична корисність — витра ти праці" і замість аналізу функціональних залежностей намагається безпосередньо порівняти ці несумісні категорії. У результаті теорія гра ничної корисності виступає у М. Тугана-Барановського як своєрідний крок у розвитку і завершенні теорії трудової вартості Рікардо, а та, у свою чер гу — як певне доповнення моністичного пояснення цінності й ціни пред ставниками австрійської школи на підставі суб'єктивних оцінок.
Про недосконалість марксової теорії вартості. Праці М. Тугана-Барановського з проблеми марксової теорії вартості заклали наукові підвалини і додали якісно нового імпульсу також спробам детального критичного перегляду всієї економічної теорії марксизму. Насамперед це стосувалося теорії вартості та додаткової вар тості К. Маркса, теорії абстрактної праці як єдиної субстанції вартості тощо.
М.Туган-Барановський вважав помилковим те, що К. Маркс зробив проблему вартості вихідною при поясненні всіх соціально-економічних явищ капіталістичного суспільства. Саме з цією ідеєю К. Маркса М. Ту ган-Барановський пов'язував недосконалість марксової теорії вартості, зазначаючи, що в її основі лежить різке протиставлення вартості й ціни, уявлення про нібито виняткову здатність праці створювати вартість і здійснювати обмін на основі трудової мінової вартості. Остання, як спра ведливо вважав учений, знадобилася Марксу лише тому, що він намагав ся "охопити одним загальним поняттям два різні і певною мірою проти лежні економічні поняття — цінність і вартість". Прагнучи зберегти соціальний зміст теорії Маркса, "відкинувши одночасно ті неправильні економічні висновки, до яких Маркс дійшов у результаті неправильного ототожнення вартості й цінності", вчений запропонував розглядати марксову теорію вартості саме як трудову теорію вартості. Визначну роль у перегляді марксизму та позитивній розробці ряду соціально-економіч них проблем відіграли праці М. Тугана-Барановського з проблем криз та розподілу. Вони відбивали настійну потребу у переході політичної еко номії від розробки теорії мікрорівневого аналізу на вищий щабель теоре тичної економії — розробки теоретичних засад макрорівневого аналізу.
Теорія ринків та криз. Глибокий критичний перегляд М. Туганом-Барановським теорії ринків та криз, які існували на той час, приводить до висновку про суперечність пояснення кризи не відповідністю між виробництвом і споживанням, "недоспоживанням" на родних мас, яке, нібито, стоїть на заваді розширеного відтворення. Ця тео рія, на думку вченого, ніяк не пояснює капіталістичного циклу. Натомість учений високо оцінював раціональні засади теорії реалізації Ж.-Б. Сея, за якою продукти завжди обмінюються на продукти, пропозиція породжує власний попит і т.д., а також висновки щодо можливості зростання капі талістичного виробництва, що випливали з теорії Д. Рікардо.
В основі "теорії Сея — Рікардо", вважав М. Туган-Барановський, лежить цілком вірна думка про те, що розвиток виробництва обмежений продук тивними силами суспільства, а не розмірами споживання виробленого про дукту. Суворо дотримуючись цієї точки зору, як вважав учений, причини промислових криз слід пояснювати неправильністю розподілу національ ного виробництва, а не тільки порушеннями в галузі виробництва або тільки в галузі обміну, або ж у галузі розподілу національного доходу та споживан ня, як це робили представники різних політекономічних шкіл і течій.
Прагнучи з'ясувати проблеми відтворення суспільного продукту, М. Туган-Барановський всебічно проаналізував умови його реалізації до простого і розширеного відтворення і показав упущення своїх наукових попередників, які надто переоцінили особисте споживання в забезпеченні економічного зростання: попит на всі товари, твердив він, дорівнює про позиції, цінність виготовлених засобів виробництва дорівнює цінності за собів виробництва, яких суспільне виробництво потребує, а цінність предметів споживання робітника — сумі заробітної плати, цінність предметів споживання капіталістів — сумі прибутку. Навіть якщо суспільний про дукт у два рази перевищує суму всього суспільного доходу, то він все одно реалізується на ринку повністю, і ніякого надлишку пропозиції порівня но із суспільним попитом не виникає.
Скориставшись схемами К. Маркса щодо поділу суспільного продук ту на виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживан ня, провівши відповідні розрахунки, М. І. Туган-Барановський доводить хибність усього вчення класичної школи про процес нагромадження капі талу. Він робить такий висновок: у ринковому капіталістичному госпо дарстві одночасно відбувається розширення суспільного виробництва і скорочення суспільного споживання без будь-якого порушення рівно ваги між суспільною пропозицією і суспільним попитом.
Цим висновком молодий економіст спростував марксистську доктрину, згідно з якою зростаюча обмеженість споживання робітників через їх віднос не та абсолютне зубожіння значно утруднює процес реалізації, що в оста точному підсумку неминуче веде до краху капіталізму. М. Туган-Баранов ський показав, що попит на предмети споживання заміщується попитом на засоби виробництва, а тому обмеженість індивідуального споживання пролетарів аж ніяк не загрожує функціонуванню ринкової економіки; як писав учений, для капіталіста-підприємця немає різниці між витратами на роботу і витратами на засоби виробництва, хліб, споживаний робітником, і овес, споживаний конем, в його очах нічим не відрізняються один від одно го. Попит на засоби виробництва створює такий самий ринок для товарів, як і попит на предмети споживання, завдяки чому ніяке скорочення вироб ництва предметів споживання не може спричинити ніяких нових труднощів у реалізації продуктів капіталістичного виробництва.
М. Туган-Барановський виходив із загальновизнаної на той час у тео ретичній економії точки зору, що в реальній економіці додаткова вартість не існує окремо від вартості товарів та послуг і практично прибуток ви ступає як надлишок над витратами. Вчений привернув увагу до зростан ня виробничого споживання, показав можливість поглинання зростаючим постійним капіталом усіх інших його частин, незалежність зростання ви робництва від розмірів особистого споживання. Він дійшов висновку, що "попит на товари створюється самим виробництвом і ніяких зовнішніх обмежень розширеного відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує. Якщо тільки запас продуктивних сил досить великий, завжди мож на розширити виробництво і знайти застосування для нового капіталу".
Підвалини інвестиційної теорії циклів. Заперечуючи висновки марксової теорії відтворення та криз, учений дійшов висновку, що рушійною силою еволюції капіталістичної системи господарювання є інновації, насамперед в галузях, що виробляють засоби виробництва. Іншими словами, у пояснення циклічності розвитку промис ловості він вводить функцію інвестування.
На відміну від моделей неокласиків, у яких приймалося, що механізм практично одразу врівноважує попит і пропозицію на всіх ринках, М. Туган-Барановський виходить із вторинності у практичному житті процесу коригування цін відносно так званого кількісного реагування. Він урахо вував можливість не тільки витрачання коштів на купівлю товарів або інвестування у виробничий процес, а й їх заощадження. Саме диспропор ція між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, що вироб ляють засоби виробництва, на думку вченого, становить основну причи ну циклічних коливань.
М. Туган-Барановський, по суті, заклав підвалини сучасної інвестицій ної теорії циклів, випередивши основну ідею кейнсіанської теорії циклів "за ощадження — інвестиції", як вихідний внутрішній імпульс усього механі зму циклічних коливань. Він визначив функціональний взаємозв'язок основних факторів економічної активності, втілений Дж. Кейнсом у його "мультиплікаторі" тощо. Кризи у теорії М. Тугана-Барановського — лише одна з фаз капіталістичного циклу і до того ж необов'язкова. Причини циклів та криз учений виводив, на відміну від неокласиків, з недосконалості регу люючої ролі реального ринкового механізму у сфері нагромадження та ви трачання суспільного капіталу, що веде до порушень пропорціонального його розподілу між різними сферами застосування. Відповідне регулювання інве стицій хоча б тільки у галузях, що виробляють засоби виробництва, вважав учений, могло б забезпечити неухильне розширення виробництва.
Теорія циклів та криз. М. Тугана-Барановського у світовій економічній літературі оцінюється як така, що знаменувала собою розрив з минулим, визначила якісно новий етап у розвитку цієї теорії, започаткувала сучасну теорію кон'юнктури тощо. Сучасні дослідники творчості українського вче ного на Заході відзначають вплив теорії М. Тугана-Барановського на пізніші розробки А. Пігу та Дж. Кейнса, Дж. Хікса, Р. Харрода і багатьох інших.
Регулярне чергування періодів промислового піднесення і спаду у су купності створює те, що називається економічним циклом. М. Туган-Ба рановський докладно охарактеризував стан промисловості в основних фазах циклу, а також супровідні економічні явища. На думку вченого, капіталістичний цикл складається з трьох фаз: промислового піднесен ня, кризи і промислового застою. Однак криза не є неминучою фазою ка піталістичного циклу — піднесення може переходити в застій і поступо во, без гострої кризи.
За М. Туганом-Барановським, причини криз криються у самій природі капіталістичного господарства через те, що, по-перше, робітник у ньому є простим засобом виробництва; по-друге, воно має тенденцію до необмеже ного розширення; по-третє, воно у цілому є неорганізованим. Охоплюючи всі сфери господарства, промислова криза ніколи не настає раптово, їй зав жди передує особливий стан промисловості й торгівлі, і симптоми цієї ли хоманки настільки характерні, що промислову кризу можна завбачити.
Це знали й інші економісти, але тільки М. Тугану-Барановському вда лося обгрунтувати наукове передбачення промислових криз. "Однією з найхарактерніших особливостей промислових коливань,— твердив уче ний,— є навдивовижу закономірний рух цін заліза, який приурочується до фаз капіталістичного циклу: у фазі промислового піднесення ціна заліза завжди висока, у фазі промислового застою — завжди низька. Ціни інших товарів коливаються не так закономірно. Це вказує на те, що умови попи ту на залізо перебувають в особливо тісному зв'язку з фазами капіталістич ного циклу".
Очевидно, що фаза промислового піднесення тісно корелюється з попи том на вироби із заліза, тобто на засоби виробництва, за рахунок котрих, як сказано вище, розвивається капіталістичний ринок. Зростання попи ту на засоби виробництва — це фаза піднесення, послаблення попиту — фаза кризи і навіть застою. У фазі піднесення будівництво і грюндерство створюють посилений попит не тільки на елементи основного і оборотно го капіталу (залізо, машини, деревину тощо), а й на предмети особистого споживання, бо зростає чисельність зайнятих, капіталісти одержують ве ликі прибутки.
Теорія економічної кон'юнктури, започаткована М. Туганом-Бара новським, дістала свій розвиток у працях українських економістів, які опи нилися в західних осередках еміграції. Одним з таких дослідників був ко лишній співробітник Інституту економічної кон'юнктури в Києві В. П. Ти-мошенко (1885 — 1965)*, учень і послідовник М. Тугана-Барановського.
В. Тимошенко відслідковував економічні коливання в сільському гос подарстві в основному за динамікою цін. "Ціни, як і врожаї,— писав він, — до певної міри виявляють циклічність чи періодичність". Однак ці яви ща, за свідченням В. Тимошенка, ще не стали об'єктом належного емпі-рико-статистичного аналізу, а тому власні дослідження з цієї теми вважав значущими і з методологічного погляду. Очевидно, учений мав рацію, адже не випадково влітку 1928 р. дирекція Дослідного інституту харчу вання Стенфордського університету (Каліфорнія, США) запросила В. Ти мошенка на посаду наукового співробітника. Він працював також у Мічи ганському університеті, де серед інших дисциплін викладав і теорію ділових циклів.
На продовження своєї попередньої роботи В. Тимошенко опублікував низку цінних праць, присвячених особливостям циклічності в аграрній сфері. Розглянувши статистичні матеріали, що відбивали становище про тягом 40 років перед першою світовою війною, він дійшов таких висновків:
1. Сільське господарство США має певні циклічні коливання, але цик ли у зміні фізичного обсягу продукції маскуються нерегулярними дрібни ми коливаннями і відсутністю чіткої періодичності.
2. Через гнучкість цін на сільськогосподарську продукцію загальна вартість урожаю фермерів більше коливається згідно з ними, ніж згідно з фізичним обсягом продукції.
3. Циклічність обсягів урожаю спричиняє циклічність його ціни, яка не збігається з циклами цін на промислову продукцію.
4. Низький коефіцієнт відношення сільськогосподарських цін до промислових випереджає або збігається з економічним піднесенням, високий спостерігається в період процвітання.
5. Великий урожай не завжди збільшує купівельну спроможність фермерів, але загалом підвищує купівельну спроможність залізниць і торговельних посередників у купівлі-продажу продукції сільського господарства.
6. Цикли у фізичному обсягу продукції спричинюють циклічність у сільськогосподарському експорті.
7. Коливання сільськогосподарського експорту позитивно впливають на коливання у торговельному балансі, на приплив і відплив золота.
8. Банківська діяльність також реагує на циклічність коливання у сільському господарстві.
9. Статистика коливань індексів обсягу врожаю, відношення сільськогосподарських цін до промислових, сільськогосподарського експорту засвідчує залежність ділового циклу від сільськогосподарських факторів.
10. Коливання у сільському господарстві є помітною (прямою і опосередкованою) причиною ділових циклів у США.
У руслі наведених висновків В. Тимошенко досліджував сучасне йому світове сільське господарство, намагаючись проникнути у суть Великої депресії 1929 — 1933 рр. Він розкрив роль цін, зростання промислового виробництва, управлінського потенціалу, інших стимулюючих факторів розвитку сільського господарства, його зв'язки з промисловістю, участь у міжнародних економічних відносинах в умовах депресії, зробивши відповідні, цінні для науки і практики, узагальнення.
Праці В. Тимошенка, присвячені циклічності сільськогосподарського виробництва з урахуванням ендогенно-екзогенних економічних зв'язків, зробили ім'я вченого відомим не тільки у США, а й у багатьох інших країнах. Авторитет ученого був настільки високим, що його запросили на роботу до Департаменту сільського господарства США в 1934р., тобто саме тоді, коли були потрібні конструктивні рекомендації для подолання наслідків економічної кризи. В. Тимошенко значно розширив зону кон'юнктурних досліджень стосовно найрозвинутіших країн новітньої доби.
Будучи засновником нової теорії, таким чином, М. Туган-Барановський не єдиний її репрезентант, бо серед українських економістів були ще його учні, однодумці й послідовники. Досить у цьому зв'язку назвати Є. Слуцького, В. Тимошенка. Його теорія справила великий вплив на хід думок багатьох сучасних видатних теоретиків кон'юнктури. Зокрема, цей вплив можна прослідкувати на працях таких учених, як Артур Шпітгоф, ЖанЛескюр, ЛюдвігПоле. "Книга М. Тугана-Барановського "Промислові кризи в сучасній Англії",— відмічав Й. Шумпетер,— являє собою ніби опору в історії економічної науки".
Ідеї М. Тугана-Барановського розвинув його учень М. Кондратьєв, який заснував у 1920 р. у Москві спочатку лабораторію, а потім Кон'юнк турний інститут. На базі досліджень останнього було розроблено динаміку “довгих хвиль", математичне забезпечення якої здійсню вав український економіст-математик Є. Слуцький.
Теорія розподілу. 3а межі як класичних, так і неокласичних уявлень, зокрема найбільш популярної на той час теорії граничної продуктивності Дж.-Б. Кларка, теорії "зобов'язання" та інших, виходила і розроблена М. Туганом-Барановським власна теорія розподілу доходів, відома як соціальна теорія розподілу. Основна ідея М. Тугана-Баранов ського при розгляді цієї проблеми полягала в обгрунтуванні ним недостат ності абстрактно-статичного аналізу для пояснення явищ розподілу, в необхідності розглядати їх у контексті аналізу динаміки соціально-еко номічного розвитку суспільства.
Виходячи із своєї теорії розподілу, М. Туган-Барановський чітко визначає два основні фактори, від яких залежить заробітна плата: зростання продуктивності суспільної праці (фактор економічний) та соціаль на сила робітничого класу (фактор соціальний); вчений розглядає як основний перший з них. Саме на базі зростання продуктивності суспільної праці, об'єктивною передумовою для чого є насамперед науково-технічний прогрес, відбувається зростання національного доходу та частки за робітної плати у ньому робітничого класу. Це одна з об'єктивних тенденцій розвитку капіталістичного господарства, вважав учений. Відносно ж соціального фактора — сили робітничого класу, дійовості його проф спілкових організацій тощо, то він визначає конкретний рівень, на якому встановлюється середня заробітна плата. Цей рівень теж виявляє стійку тенденцію до підвищення. Вчений звертає увагу на те, що таке підвищен ня заробітної плати має позитивний зворотний вплив на підвищення про дуктивності суспільної праці, забезпечуючи певну солідарність інтересів робітників та підприємців, звичайно, далеку ще від тієї "гармонії", яку мав на увазі зокрема Л.Брентано.
Щодо прибутку, то його абсолютна величина, за теорією М. Тугана-Барановського, визначається тими самими факторами, що й величина за робітної плати. Проте, якщо заробітну плату вчений розглядав як одну з необхідних умов самого виробництва, то прибуток, створення якого за нео класичним аналізом пов'язується з порушенням економічної рівноваги (тоб то станом динаміки з досягненнями науково-технічного прогресу тощо), М. Туган-Барановський визначав як суто соціальне явище, породжене існу ванням класу капіталістів. Прибуток він розглядав як історичну катего рію, соціальною основою якої е власність на засоби виробництва. Він, по суті, протиставляв заробітну плату і прибуток як види трудового та нетру дового доходів, протилежні за своєю внутрішньою природою, визначав при буток як доход, заснований на експлуатації робітника капіталістом.
Рента та джерела У розумінні ренти М. Туган-Барановський, як і її виникнення переважна більшість учених-економістів тієї доби в Росії та Україні, залишився на позиціях теорії диференціальної ренти Д. Рікардо.
Вчений розглядав ренту як результат природних стійких відмінностей у продуктивності праці у різних пунктах виробництва і визначав її як "нетрудовий доход, що випливає з користування стійкими корисними властивостями землі". Він розрізняв три джерела виникнення земельної ренти:
1) відмінність земельних ділянок за місцем їх розташування;
2) дія закону спадної продуктивності землеробської праці або спадної продуктивності наступних витрат у землеробстві (як відомо, марксизм відкидав такий закон, а неокласики, поширивши його на всі сфери і види виробництва як об'єктивну необхідність урахування обмеженості ресурсів у розпорядженні суспільства для ефективного їх використання, здійсни ли революцію у політичній економії, створили нову класичну ситуацію в ній);.
3) відмінність земельних ділянок за родючістю.
Розмір ренти, як вважав учений, визначається різницею у продуктив ності праці у певному пункті виробництва та граничному пункті виробниц тва, де останнє не дає ніякого надлишкового доходу і тільки відновлює із звичайним прибутком витрачений капітал. Виходячи з такого розуміння ренти, М. Туган-Барановський розглядав її зростання як ознаку прогре су землеробства, переходу його до більш інтенсивного та продуктивного господарства.
Саме в інтенсифікації сільськогосподарського виробництва у різних його формах (і великих, і дрібних), у їх раціональному поєднанні за співіснування різних форм земельної власності, проведенні відповідних реформ, які б сприяли розвитку кредиту, кооперації, ліквідації середньо вічних пережитків у сільському господарстві тощо, М. Туган-Баранов ський вбачав шлях його подальшого розвитку.
Розійшовшись з марксизмом у визначенні тенденцій і наслідків розвит ку сільського господарства при капіталізмі, М. Туган-Барановський, од нак, продовжував оцінювати як найсильнішу ідею К. Маркса про концен трацію та централізацію суспільного виробництва. Але на противагу уявленням К. Маркса, якому "вбачається в майбутньому хронічна криза, що зовсім зупинить рух капіталістичного виробництва і тим самим зав дасть удару по всьому капіталістичному ладові", М. Туган-Барановський робить зовсім інший далекосяжний висновок, справедливість якого підтвердив наступний хід історичного процесу. "Зростаюча концентра ція і централізація суспільного виробництва найлегше пояснює, яким чином капіталістичний господарський лад перетворюється на свою протилежність, яким чином з нещадної боротьби, гноблення, експлуа тації та ненависті, що панують нині, виростає з необхідністю природ ного процесу сім'я мирної, вільної та рівноправної асоціації майбут нього",— пише М. Туган-Барановський, підносячи тим самим висновки Маркса на якісно вищий щабель суспільно-економічних уявлень кінця XIX — початку XX ст.
Під цим кутом зору досліджує вчений і такі найновіші явища капіта лістичної системи господарювання, як зміни у ролі кредитно-банківської системи, утворення фінансового капіталу та розвиток його продуктивної функції, виникнення монополістичних об'єднань різних видів і форм та їх вплив на соціально-економічні процеси, підвищення економічної ролі держави, організацію трудящих — профспілок, кооперації тощо. Основ ною визначальною рисою розгляду ним цих та інших проблем є перева жання позитивного підходу, розуміння усієї складності явищ, що харак теризують монополістичну стадію капіталізму як результат розвитку й ускладнення ринкових відносин відповідно до об'єктивної потреби не ухильного розвитку продуктивних сил суспільства.
Економічне обґрунтування кооперації. Розробка теорії кооперації — ще одна блискуча сторінка у науковій спадщині М. Тугана-Барановського. "Як продукт свідомої творчості, спрямованої на пере творення існуючого ладу,— вважав учений,— коопера ція з'явилася в результаті впливу на капіталістичне суспільство соціалі стичного ідеалу." Вчений переконливо доводить, що розуміння коопе рації як можливої форми суспільно-економічних організацій трудящих, спрямованої на захист їх економічних інтересів господарськими метода ми, пов'язане з розвитком саме капіталістичної стадії виробництва та еко номічних відносин капіталізму, з наростанням протесту проти утиску та безмежної експлуатації праці капіталом, що супроводжували бурхливий розвиток капіталізму в передових країнах Західної Європи.
Учений всебічно обгрунтував висновок про невідповідність форм виробничого кооперування господарським засадам капіталістичного су спільства, показав, що здатні до існування лише ті з них, які перероста ють у типові пайові товариства акціонерного типу. Він доводив практич ну непридатність форм виробничої кооперації як для широких робітничих мас, зважаючи на переваги великого машинного виробництва у промис ловості, так і особливо для селянства через своєрідність землеробської праці, індивідуалістичну психологію селянина як дрібного самостійного виробника тощо.
Що ж до кооперації в галузі обміну — споживчої (робітничої), кредит ної та сільськогосподарської, її він вважав своєрідною господарською організацією, "яка стоїть на грунті приватної власності і дбає про приват ногосподарські вигоди для своїх членів", тобто є свого роду складовою організму капіталістичного господарства. Наявність пайового капіталу та капіталістичних доходів, що виплачуються пайовикам та акціонерам ко оперативів (за винятком тієї "некапіталістичної" частини доходу, що розподіляється відповідно до їх участі у безпосередній діяльності кооперативу), застосування найманої праці тощо надають кооперації жит тєздатності, роблять її конкурентоспроможною поряд із капіталістични ми підприємствами і дозволяють досягти кооперативних принципів та мети, що й відрізняє її від останніх.
Особливе значення мав виконаний М. Туганом-Барановським аналіз сут ності й ролі сільськогосподарської кооперації. Аналіз цей грунтується на загальновизнаних на той час економічною наукою висновках щодо харак теру еволюції селянського господарства, яке у сфері землеробства виявля ло більшу стійкість, ніж велике капіталістичне господарство, поступаю-чись, проте, останньому у сфері обігу. В таких умовах кооперація селянства — кредитна, збутова, переробна тощо, на думку вченого, була необхідною у селянському трудовому господарстві — завдяки кооперації селянин мав змогу користуватися тими вигодами та пільгами, які мали великі господар ства. Він наголошував на значенні об'єднання кооперативів у союзи. Доб робут кожного окремого члена цієї організації значною мірою залежить від успішної роботи усієї кооперативної системи і завдяки цьому господарство селянина втрачає свій попередній індивідуалістичний характер.
Однак, розвиваючи це положення, вчений роз'яснював, що хоч кооперація знищує відокремленість між дрібними господарями, проте вона не пе ретворює селянське виробництво в якусь іншу форму: господарство селяни на залишається дрібним, окремим селянським господарством на чолі з самостійним господарем, що веде його на свій ризик. Саме індивідуальне се лянське господарство вчений вважав "основною клітиною" кооперативної тканини, яка, не загрожуючи його самостійності, "робить його ще міцнішим, бо збільшує його продуктивність та підвищує технічний рівень цього господарства. Тим-то треба рішучим способом відкинути ту думку, що ніби кооперація веде до концентрації селянського господарства і таким чи ном підготовляє грунт до соціалізму. Ні,— рішуче заявляв М. Туган-Барановський,— хоч би як була розвинена мережа кооперативних організацій, все-таки в основі ЇЇ залишається індивідуальний продуцент — селянин".
Учений також сформулював своє розуміння господарства, господар ської діяльності як основної і визначальної сфери суспільного життя. Під господарством учений розумів "сукупність людських дій, що спрямовані на зовнішній світ та мають за мету не насолоду самою діяльністю, а ство рення матеріальних обставин, необхідних для задоволення людських по треб". Він замінив марксове поняття "продуктивні сили" поняттям "матеріальні фактори виробництва". Останні, як результат господар ського впливу людини на природу, він вважав саме тією стійкою матері альною стороною господарства, яка має визначальний вплив на суспіль не життя. Проте є й інша сторона господарства — соціальна, яка визначається зворотним впливом природи на суспільство. Цей вплив змінює саму людину і визначає через господарство мету та умови її госпо дарської діяльності.
Уявлення М. Тугана-Барановського про господарство як безперервну взаємодію людини (суб'єкта) з природою (об'єктом) і зумовили його ви сновок про значення психологічного аспекту вивчення господарського процесу. Вчений був переконаний, що з розвитком суспільства, з його прогресом, роль стихійних, матеріальних факторів у суспільному житті знижуватиметься, а роль психологічних факторів суспільної свідомості зростатиме. Тим самим М.Туган-Барановський, по суті, відійшов від мар ксистського трактування економічних явищ як вираження суспільних відносин людей, що складаються у процесі виробництва незалежно від їх господарської волі і визначають собою відносини у сфері обміну й розпо ділу, тобто від розуміння економічних явищ як абстрактних понять су спільного устрою.
Саме врахування М. Туганом-Барановським цих моментів у визначенні предмета політичної економії, що сприймається з першого погляду як близьке до марксистського, робить це визначення принципово відмінним від останнього. Предметом політичної економії вчений вважав вивчен ня суспільних відносин людей у межах їх господарської діяльності у сфері вільного мінового господарства, що історично розвивається.
"Питання про причини різниці у багатстві та злиденності народів,— пише М. Туган-Барановський у своїй "Політичній економії",— неоднако вого поділу багатства серед кожного народу і розповсюдження скрізь постійної злиденності поряд із зростанням багатства — розглядає наука, що зветься політичною економією. Політична економія досліджує сучасний господарський лад в його історичному розвиткові". Основний зміст цього розвитку і відповідно предмет вивчення вчений вбачав у боротьбі "двох видів господарства" — капіталістичного, заснованого на підкоренні працюючої людини власникові засобів виробництва, та трудового, в якому на чолі гос подарства стоїть сама працююча людина (до останнього він відносив трудо ве селянське господарство, різні види трудової промисловості — домашнє виробництво, ремесло й кустарництво, а також кооперацію). Вивчення цієї сфери напівнатурального господарства становило відмінну рису і політич ної економії, і сільськогосподарської економії на початку XX ст., що згодом принесло відчутні результати (мається на увазі "школа О. Чаянова").
Економіко-математична школа. Є. Є. Слуцький Суттєвими ознаками будь-якої науки є її постійний розвиток і збагачен ня. Це об'єктивний процес, параметри якого задаються людськими потре бами й ускладненням людської життєдіяльності. І саме економічна наука найшвидше реагує на характер людського побутування: зміни у госпо дарському середовищі викликають появу нових напрямів економічних знань, удосконалення їх понятійного апарату і методів дослідження.
Сказане підтверджується, наприклад, виникненням економіко-математичного напряму в економічній науці, який започаткувала праця А. Курно "Дослідження про математичні принципи теорії багатств" (1838). Незважаючи на новаторський характер, вона довго залишалася не поміченою, проте згодом економіко-математичний напрям здобув багато прихильників.
Київська політекономічна школа. Українські економісти не одразу вдалися до використання математичних методів, зосередившися спершу на пошуках власної позиції в економічній теорії, що яскраво ілюструється поглядами представників київ ської політекономічної школи останньої третини XIX — початку XX ст. Основоположником її можна вважати професора політекономії Київського університету М. X. Бунге (1823 —1895), який виклав свої наукові погля ди у нарисі “Основи політичної економії”. За власною оцінкою автора, книга містила не сконцентрований виклад науки, а ряд найзагальніших, нерідко гіпотетичних положень, котрі ще чекали на своє опрацювання. Він відзначив, що економічна наука могла виступити зрілою лише тоді, коли розвиненими стали економічні відносини, з притаманними їм само стійністю особистості, громадянськими свободами і приватною власністю. Предметом політичної економії М. Бунге вважав вивчення людських потреб, не зводячи їх до суто матеріальних і особистих, бо важко розме жувати потреби приватні і суспільні. У формуванні потреб беруть участь природа і праця, до яких приєднується капітал. Механізмом розподілу створених предметів служать обмін і ціна, яка встановлюється шляхом су перництва попиту й пропозиції.
На думку М.Бунге, політична економія має розглядати такі категорії: 1) потреби; 2) засоби для задоволення потреб; 3) виробництво і продуктивні сили; 4) розподіл та поєднання занять і праці; 5) обмін, цінність і ціну; 6) доходи; 7) власність і споживання. Щодо потреб, то розглядати їх слід, зважаючи, по-перше, на розвиток цілих суспільств; по-друге, на розвиток індивіда; по-третє, на те, що розвиток суспільства грунтується на відповідності між потребами приватних осіб, з яких воно складається. $ Властиві кожній людині потреби, твердив учений, служать збудником її і | діяльності. Виразне наголошення на потребах відповідає традиції україн ської економічної думки. Варто у цьому зв'язку згадати "Нарис теорії потреб" (1847) І. В. Вернадського (1821—1884). М. Бунге, визнаючи ве лику роль економічної свободи та приватної власності у суспільному по ступі, піддав критичній оцінці усі тогочасні напрями і школи, в яких об межувалися мотиваційні механізми. Соціалістичне маніпулювання заробітком і прибутками, вважав М. Бунге, може справити негативний вплив на рівень виробництва. Дійти такого висновку вченому допомогла та обставина, що характер його наукової діяльності великою мірою ви значався практичним досвідом. Цей досвід М. Бунге черпав насамперед з української дійсності, в якій подих особистої свободи і власності ніколи не був остаточно заглушений. Він обстоював приватновласницько-ринко ву модель економічного розвитку. Таких поглядів дотримувалися вихо ванці й послідовники М. Бунге, серед яких виділявся Д. І. Піхно (1853 — 1909), автор дослідження "Закон попиту і пропозиції. До теорії цінності" (1886) і посібника "Основи політичної економії". Політична економія, або наука про народне господарство, за його словами, вивчає господарські яви ща у народному житті і внутрішні закони, котрим підпорядковані ці яви ща. Розглядаючи поняття господарства, корисності, цінності й багатства, учений зробив вихідним моментом необхідність задоволення людських по треб. Характерно, що Д. Піхно не користувався поняттям "товар", на томість матеріальні засоби називав корисностями, або благами. Останній термін часто вживатиметься в економіко-математичних дослідженнях.
Центральною проблемою політичної економії є вчення про цінність, яке, на думку Д. Піхна, ще остаточно не сформувалося. Сам він виводив цінність з корисності та придатності блага задовольняти людську потре бу. Індивідуальна оцінка блага створює індивідуальну цінність; якщо при датність речі і трудність її придбання визначаються суспільством, то "цінність перетворюється в суспільну". Ціна і цінність визначаються по питом та пропозицією. Д. Піхно розкрив взаємодію законів попиту і про позиції, теоретичні засади формування цінності, ціни, доходів і т. д. Ці ка тегорії були конкретизовані, що давало змогу застосувати математичні методи в їх моделюванні (спроби арифметизації економічних явищ помітні вже у названому посібнику Д. Піхна).
Теоретичним підґрунтям проникнення математичних методів в україн ську економічну науку стали праці М. І. Тугана-Барановського. Він не відкидав трудової теорії так категорично, як це робили представники київської школи, але вже у своєму першому дослідженні високо оцінив теорію граничної корисності. Знаменно, що науковий доробок М. Тугана-Бара-новського спонукав професора математики Київського університету М. Столярова скористатися математичним апаратом в економіці. "Якщо стати на точку зору п. Тугана-Барановського,— писав Столяров,— то в його визначенні теоретична політична економія такою мірою володіє ознаками абстрактної науки, що її радше було б порівняти з механікою і теоретичними вченнями фізики". Ці слова були видрукувані тоді, коли на юридичному факультеті Київського університету навчався Є. Є. Слуцький, у майбутньому — видатний економіст-математик.
Функції корисності. Найважливішим, а точніше кажучи, знаменитим дослідженням Є. Є. Слуцького того часу є опублікована в 1915 р. праця "До теорії збалансованого бюджету спожи вача", яка в методологічному відношенні грунтується на концепції гра ничної корисності.
Ознайомлення з цією працею показує, що вона є продовженням студент ських роздумів Є. Є. Слуцького, викладених у 1910 р. у "Теорії граничної корисності". Дослідження "До теорії збалансованого бюджету спожива ча" Є. Є. Слуцький починає із зауваження: "Сучасна теорія цінності здаєть ся, на перший погляд, ніби розділом психології... Якщо ми хочемо підвес ти під економіку належну базу, то ми маємо зробити її повністю незалежною від психологічних тверджень і філософських гіпотез". Разом з тим, писав учений, необхідно враховувати психологічні аспекти, оскільки йдеться про корисність благ, до яких з боку людей неоднакове ставлення.
Посилаючись на поняття корисності В. Парето, український економіст показав його обмеженість і розвинув власне розуміння функції корис ності. Корисність будь-якого поєднання благ, на його думку, е величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для певного індивіда. Під переважаю чою комбінацією благ Є. Є. Слуцький розумів таку, коли індивід перехо дить від поєднання А до поєднання В.
Якщо такий перехід не здійснюється, то блага А і В мають однакову ве личину корисності. Стан рівноваги бюджету індивіда може наставати тоді, коли корисність бюджету споживача має однакову або найбільшу величи ну серед усіх найближчих до нього станів. Таке становище можна назва ти станом рівноваги. Воно буде стійким за умови, що всяке відхилення від нього зменшуватиме корисність, і нестійким — у протилежному випадку. Оскільки на практиці кожен індивідуальний бюджет зазнає різних впливів, що безперервно порушують його рівновагу, то, очевидно, можуть існувати практично лише стійкі бюджети. З'ясування умов стійкості яв ляє собою, на думку Є. Є. Слуцького, завдання величезної ваги у теорії індивідуальних бюджетів.
Вчений розглянув принципи, на яких побудована теорія бюджету споживача: передумови безперервності як самої функції корисності, так
І її похідних; що тип функції корисності не зазнає змін про тягом розглядуваного проміжку часу; припущення, що зміна корисності при переході від одного поєднання благ до іншого не залежить від способу переходу.
Конкретизуючи погляди В. Парето і відкинувши закон Г. Госсена (про насиченість потреб), Є. Є. Слуцький розглянув блага двоякого роду: такі, гранична корисність яких знижується із збільшенням їх кількості, і такі, що їх гранична корисність за тих самих умов збільшується. Перші дослідник назвав благами насичуючими, другі — благами нена-сичуючими.
Провівши відповідно до зазначених принципів математичне досліджен ня стабільності бюджету споживача, Є. Є. Слуцький запропонував на звати нормальним такий бюджет, для якого всі величини А<0, і анормальним — для котрого лише одна з величин А — додатна. Він запропонував ті кількості благ, що збільшуються із зростанням доходу, назвати відносно необхідни ми, а ті, які зменшуються при зростанні доходу — відносно не необхідни ми. На основі врахування основних умов поведінки споживача Є. Є. Слуць кий вивів закон попиту.
Є. Є. Слуцький увів поняття компенсованої зміни ціни. Це явище має місце тоді, коли збільшення ціни відбувається із зростанням доходу.
Користуючись цим поняттям, учений зробив висновок, що "кінцева змінність будь-якого блага у випадку компенсованої зміни його ціни — завжди від'ємна". Є. Є. Слуцький вивів формули встановлення кількісної залежності між емпіричними даними корисності благ, визначив за лежність попиту на одне благо від ціни іншого.
Це узагальнення Є. Є. Слуцький підтвердив складними математичними формулами. У теорії бюджету споживача Є. Є. Слуцького важливе місце займає аналіз граничної корисності кожного блага у зв'язку з функцією кількості лише певного блага. Всі попередні дослідники цієї проблеми виходили із закону насиченості потреб, але не змогли надати своїм результатам загального значення. "Досі,— зазначав вчений,— май же зовсім відсутня обгрунтована теорія насиченості благ". На його думку, з цим завданням можна справитися, якщо дивитися на проблему з позицій загальної економічної теорії. Застосовуючи її, Є. Є. Слуцький дійшов до таких наукових висновків: "Якщо бюджет споживача нормальний, то попит на кожне благо збільшується разом із зростанням доходу і зменшується із збільшенням ціни на це благо. Якщо бюджет анор мальний, то приростання доходу означає посилення попиту для благ насичуючих і його зменшення — посилення попиту для благ ненасичуючих. Із збільшенням ціни блага ненасичуючого попит на ньо го має завжди зменшуватися; протилежне може трапитися тільки в попиті на благо насичуюче". Поглиблюючи і конкретизуючи теорію корисності, Є. Є. Слуцький збагатив її новими принциповими доповнен нями. Особливо він наголошував на необхідності взаємозв'язку економічно го і психологічного пояснення корисності. "Наше визначення корисності... зовсім чуже психології. Однак такий висновок нас не задовольняє, тому що, дотримуючись повної логічної незалежності методів економічної науки від методів психології, ми все ж не спроможні заперечувати існування найпов нішої взаємозалежності між фактами, що вивчаються обома дисципліна ми". Виходячи з цього, вчений дав таке визначення корисності: "Ко рисність якого-небудь поєднання благ являє собою величину, що має такі властивості: вона є більшою для поєднання, якому індивід надає перевагу, і її зміни безпосередньо відчуваються суб'єктом". Якщо індивід не помітив змін, що відбулися в кількості блага А, не відчув ніяких змін у своєму суб'єктивному ставленні до блага В, то гранична корисність останнього не зазнала змін. Тут має місце наближена рівність.
"Ефект Слуцького". В результаті проведених досліджень видатний український вчений дійшов висновку, що почат ковою необхідністю є перехід від абстрактних схем до позитивних розро бок у галузі, яка охоплює теорію бюджету споживача. Тільки таким чином можна розв'язати відомі проблеми, перевірити деякі формули. Єдиним шля хом для перевірки формул є врахування досвіду. Це дасть змогу або підтвер дити, або спростувати "виведені нами теоретичні закони". Якщо ж дані практики не підтвердили б теоретичних висновків, то виявилося б, що при чини, які спрямовують поведінку людей, не тільки за своєю природою ле жать поза нашою свідомістю, а навіть безпосередньо у ній не відбиваються. Зробивши таке припущення, вчений все ж таки вірив, що йому вдалося про лити світло на теорію споживчого бюджету і показати необхідність повністю розгорнути цю теорію за допомогою засобів емпіричного дослідження.
Дослідження Є. Є. Слуцького привернуло увагу зарубіжних еко номістів аж через 20 років після його опублікування. В 1935 р. амери канський економіст Г. Шульц, розглядаючи взаємозв'язок попиту, ціни і доходу, зазначив, що Є. Є. Слуцький значно розширив, поглибив, конкре тизував теорію споживчого попиту, поведінку споживача на ринку благ. Г. Шульц вказав на зв'язок поглядів англійських економістів Дж. Хікса і Р. Аллена на проблеми поведінки споживача з теорією Є. Є. Слуцького. Відверто про запозичення у Є. Є. Слуцького зізнався у своїй книзі "Вартість і капітал" лауреат Нобелівської премії Дж. Р. Хікс. Відзначив ши високу математизованість і скупість теоретичних роздумів у праці Е.Е.Слуцького, англійський економіст з усією прямотою і категоричністю визнав, що саме український вчений розробив поняття основного рівня вартості, який показує, як зміна ціни товару Х^ впливає на попит індивіда на інший товар. Цей вплив Дж. Р. Хікс назвав ефектом доходу і відповідно ефектом заміщення. Дж. Р. Хікс, безумовно, сприяв введенню терміна "ефект Слуцького" в зарубіжні підручники з економічної теорії.
Дослідження "До теорії збалансованості бюджету споживача"— ос новоположна економіко-математична праця Є. Є. Слуцького. Але нею його наукові новаторства не обмежуються. Вчений у більшості своїх публікацій виступав як оригінальний мислитель, приділяв багато уваги статистиці. Є. Є. Слуцький виклав результати ряду цінних наукових спостережень, На його думку, статистика як метод — не наука, а техніка. Окрему ж нау ку, вважав вчений, конституює не довільність, а пізнання, як щось об'єк тивно примусове, власний внутрішній зв'язок, що встановлює систематич ну спорідненість і єдність основних відносин, з одного боку, і тих міркувань, в яких ми виражаємо пізнання їх властивостей і зв'язків, з іншого. Виділивши у статистиці те, що стосується властивостей міркувань і понять, потім те, що стосується властивостей кількісних образів, якими оперує статистика, тобто математика, все ж маємо певний залишок. Цей залишок, на думку Є. Є. Слуцького, заслуговує назви теоретичної статис тики. Предметом останньої є вчення про властивості сукупностей, про криві й поверхні розподілу, про середні величини тощо. "Все це,— писав Є. Є. Слуцький,— не логічні вчення про світ міркувань і понять, а стати стичні вчення про світ явищ у їх формах і в їх взаємній зумовленості".
Ідеї Слуцького і сучасність. Сказане засвідчує, що Є. Є. Слуцький є творцем національної економіко-математичної школи світового масштабу, непересічний талант якого формувався у спілкуванні з тогочасним українським інтелектуальним середовищем. Економіко-математичними пошуками займалися його відомі сучасники В. Ф. Арнольд, професори Р. М. Орженцький та О. Д. Білімович, вже зга даний М. О. Столяров; радився Є. Є. Слуцький щодо застосування коре ляційних методів з біологом О. В. Леонтовичем і академіком-математиком М. П. Кравчуком. Українська економіко-математична наука жила повно кровним життям доти, доки, за словами Є. Преображенського, марксизм не став державним ученням СРСР, коли немарксистські напрями еко номічної думки були заборонені. Розглядаючи історію радянської еко номічної науки, сучасний російський дослідник В. Мау виділив такі її етапи: період до початку 30-х років, коли відбувалися відпрацювання і апробація різних моделей функціонування радянської економіки; 30-ті— середина 50-х років — період досить цілісної господарської системи то талітарного суспільства, що знайшов відображення в економічній науці "надзвичайного типу", котра опинилася внаслідок того на грані вимиран ня; друга половина 50-х — кінець 80-х років — період реформ на базі індустріальної економіки й тоталітарно-соціалістичної ідеології, або відродження науки при збереженні багатьох догм минулого. З цією пе ріодизацією у принципі можна погодитися, не забуваючи, що економічна наука мала загальноімперське обличчя, її стан в УРСР відзначався тією особливістю, що будь-який прояв традиційного мислення, а тим більше пов'язаного з національною економічною культурою, переслідувався знач но гостріше, ніж деінде в СРСР.
Заідеологізованість економічної науки, її матеріалістично-доктринерська одномірність були перешкодою на шляху розвитку економіко-математичних методів, які могли використовуватися з певним дозуванням у прикладних економіко-методичних розробках. Під об'єктивним тиском господарських потреб вряди-годи відбувалися наукові прориви, зокрема у сфері економіко-математичного знання. Цьому, до речі, великою мірою сприяла реабілітація кібернетики на рубежі 50—60-х років, раніше, так само як і генетика, оголошеної псевдонаукою.
Створення Науково-дослідного інституту кібернетики і кафедр з економічної кібернетики при економічних факультетах деяких українських вузів, безумовно, позитивно позначилося на пожвавленні економіко-математичних досліджень, які, у свою чергу, піддавали ерозії понятійний апарат матеріалістично-економічних доктрин. Кібернетика зі своїм системним світоглядом взяла на себе функцію теоретичної бази економіко-математичного моделювання. Науково-критичний аналіз досліджень М. Шора, Б. Пшеничного, С. Жуховицького та інших дав підставу Ф. Кушнірському виділити сучасну київську школу математичної економіки.
Сьогодні економісти-математики послуговуються щораз частіше понятійним апаратом київської політекономічної школи. Це, зокрема, помітно в дослідженні Ю. Єрмольєва та О. Ястремського, на думку котрих застосування стохастичних моделей дозволяє підвищити наукову обгрунтованість, точність і надійність планових розрахунків, поставити ряд нових цікавих задач, наприклад про випадкові явища, перенести центр ваги на методи якісного аналізу, в якому відчувається відхід від трудової теорії і вторгнення теорії граничної корисності (присутні поняття "план-корекція", "випадкові параметри" та ін.; автори також говорять про незалежність стохастичних оцінок продукції від величини ресурсів праці, про блага типу "х не гірше за у", тобто оперують термінами теорії Є. Слуцько-го, не називаючи його імені).
Науково-критичний аналіз інших видань засвідчує активне прагнен ня економістів-математиків вийти за межі матеріалістичної політеко номії. Нині економіко-математичні дослідження мають на меті змоделювати ефективність функціонування економічних систем. Це нова риса у розвитку української економіко-математичної школи.
У XX ст. українська економіко-математична школа пройшла у своєму розвиткові кілька етапів; у ньому чергувалися видатні успіхи і непоправні втрати, занепад і відродження. У період піднесення вітчизняна наука сягала вершин знання, робила відкриття глобального виміру, подарувала світові нові напрями — економетрію і праксеологію. Це той доробок, яким могла б пишатися наука будь-якого народу.
Товарні гроші. Бюджет споживача. Товари нижчої цінності. Кореляція. Ефект доходу. Фізична густота населення. Соціальна густота населення. Праксеологія. Онтологія. Рівняння Слуцького. Командна економіка. Єконометрія. Десятина, авторитарна влада, бюрократизація управління, колонізація, синдикат, цінні папери. Гнучкість цін. Концентрація виробництва. Кооперація. Централізація капіталу. Цикл економічний. Вимірювання економічного зростання. Продук тивні сили. Технічний прогрес. Використаний доход.
Питання для самоконтролю
ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В ПЕРІОД ДЕРЖАВНО-МОНОПОЛІСТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХХ СТ.).
План
На рубежі XIX—XX ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, що ґрунтувався на вільній конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на різних фор мах монополій або олігополій.
Зміни у виробничих відносинах, що привели до цього переходу, викликав бурхливий розвиток науки і техніки. В історію кінець XIX — початок XX ст. увійшов як період другої техно логічної революції (перша — промисловий переворот), яка про довжувалась до Першої світової війни (1914—1918).
У цей період кардинально змінились основи наукового мис лення, розквіт переживало природознавство, йшло створення єди ної системи наук. Тісний взаємозв'язок науки з технікою зумо вив поступове перетворення науки у безпосередню продуктивну силу суспільства.
На рубежі XX ст. виникали великі наукові інститути, лабо раторії, створені на могутній технічній базі. З'явилась окрема ланка — науково-дослідницька діяльність, завданням якої ста ло доведення теоретичних рішень до технічного втілення, в тому числі — дослідницько-конструкторські розробки, виробничі, тех нологічні та інші дослідження. Цей процес революційних пере творень у галузі науки потім охопив техніку і технологію, що сприяло незвично високим темпам зростання обсягу світового промислового виробництва (сумарна виплавка сталі з 1870 по 1900 р. зросла у 20 разів).
Важливе значення мала зміна енерге тичної бази виробництва і транспор ту: парова енергія була замінена елек тричною, почалась електрифікація, склалась технологія отримання, передачі та приймання електроенергії. У 1867 р. німецький ви нахідник В. Сіменс сконструював електромагнітний генератор із самозбудником, яким за допомогою обертання провідника у маг нітному полі можна було отримати і виробляти електричний струм. У 70-ті роки було винайдено динамо-машину, яку можна було використовувати не тільки як генератор електроенергії, а і як двигун, що перетворює електричну енергію у механічну. Уже через десять років у США Т. Едісон створив перший сучасний генератор (1883). Він виготовив у 1891 р. і трансформатор, що вирішило проблему передачі електроенергії на значну відстань. Промислові підприємства перестали бути прив'язаними до енер гетичної бази. Виробництво електроенергії було організовано на особливих підприємствах — електростанціях.
Впровадження у виробництво електродвигунів збільшувало швидкість верстатів, підвищувало продуктивність праці й ство рювало передумови для автоматизації виробництва. У 1884 р. англійський інженер Ч. Парсонсон винайшов багатоступеневу парову турбіну, а в результаті її поєднання в єдиний агрегат з динамо-машиною було створено турбогенератор. Уже в 1896 р. на Ніагарській гідроелектростанції було встановлено винайдену гідравлічну турбіну. Виникли нові галузі промисловості — елек трохімія, електрометалургія, електричний транспорт. З'явились двигуни внутрішнього згорання, які працювали від енергії, отри муваної при згоранні парів бензину (Н. Отто) і нафти (Р. Ди зель). У 1885 р. було побудовано перший автомобіль (Г. Даймлер, К. Бенц). Двигун внутрішнього згорання став широко засто совуватись у всіх галузях промисловості й транспорту, приско рив механізацію сільського господарства. У 1906 р. в США з'яви лись трактори з двигунами внутрішнього згорання, Застосування їх в окремих господарствах американських фермерів розпо чалось у 1907 р., масове ж виробництво було освоєно лише в роки Першої світової війни.
Однією із провідних галузей стала електротехніка. Винахід лампи розжарювання з вугільним стержнем у скляній колбі російським вченим О. Лодигіним (1873) і електродугової лам пи — росіянином Г. Яблочковим (1875) сприяли поширенню електричного освітлення. Воно стало застосовуватись на вели ких підприємствах, у великих містах. Згодом до конструкції ламп розжарювання винахідники різних країн вносили поліпшення. Так, О. Лодигін розробив лампу з металічною ниткою, в тому числі з вольфрамовою. Електричне освітлення поступово почало витісняти газове.
Наприкінці XIX ст. набула широкого розвитку така галузь електротехніки, як техніка засобів зв'язку. Удосконалювалась апаратура дротяного телеграфу, почалось використання телефон ного зв'язку (винахідник телефону — американець А. Белл (1876)). Перша телефонна станція в США була збудована у 1877 р., на початку 80-х років вони з'явились майже у всіх містах європейських країн. У 1889 р. А. Строуджер запатентував авто матичну телефонну станцію. З 1895 р. поширювалось викорис тання радіо, яке сконструював російський вчений О. Попов.
Швидкий темп розвитку продуктивних сил вимагав модернізації старих галу зей промисловості, перш за все гірничої металургії. Саме тут вводились технічні новинки, змінювались конструкції і розмір доменних печей. У результаті використання конвертерів Бессе-мера (Англія, 1856 р.) і Томаса (Англія, 1878 р.) у важливу підгалузь відокремилось сталеплавильне виробництво. Дістали роз виток електричне зварювання, кування і виплавка металів. У 80-ті роки введено електролітичний метод отримання алюмінію, який дав змогу розвивати кольорову металургію. З 1887 р. таким же методом стали отримувати мідь.
Зростання обсягів виробництва товарів вимагало збільшення швидкості їх перевезення, що сприяло розвиткові та удосконаленню транспорту. У шляхове будівництво все більше проника ла сталь (залізничні рейки, мости). "Еру сталевих мостів" відкрив збудований у США через р. Міссісіпі у 1874 р. арочний міст біля м. Сент-Луїс. Удосконалювалась конструкція пароплавів. З 1903 р. розпочалось будівництво суден з двигуном внутрішньо го згорання — теплоходів. Почалась електрифікація залізничного транспорту, з'явились нові транспортні засоби — танкери (нафтоналивні судна). У 1896 р. німецький конструктор Г. Зельферт застосував для дирижаблів двигун внутрішнього згорання, який працював на рідкому паливі. Перші кроки робила авіація, широкий розвиток якої став можливим після встановлення лег ких і компактних бензинових двигунів. У 1903 р. у США брати У. і О. Райт здійснили чотири польоти на літаку з двигуном внутрішнього згорання. Спочатку літаки мали спортивне зна чення, згодом — їх стали використовувати у військовій справі, а потім — для перевезення пасажирів і вантажів.
В епоху НТР, завдяки промисловому виробництву автомобілів з 90-х років XIX ст., з'явився новий вид транспорту — автомо більний. Успіху автомобілів сприяв винахід у 1895 р. ірланд ським інженером Дж. Денлопом гумових шин. На заводах Г. Форда у 1912—1913 рр. вперше застосовано конвеєр. Високі темпи розвитку автомобілебудування зумовили широке будів ництво шосейних доріг.
У період другої технологічної революції виробництва значного розвитку набуває хімічна про мисловість. Хімічні методи обробки си ровини проникають практично в усі галузі виробництва. Поча лось виробництво штучних (анілінових) барвників. У таких га лузях, як машинобудування, електротехнічне виробництво, тек стильна промисловість, почала широко застосовуватись хімія син тетичних волокон — пластмас, ізоляційних матеріалів штучного волокна, штучного каучуку та ін. У 1869 р. американський хімік Дж. Хайєт отримав целулоїд, у 1906 р. Л. Бакеланд добув ба келіт, потім було отримано карболіт та інші пластичні маси, які зразу ж впроваджувались у виробництво. Основою для вироб ництва нітрошовку стали розробки французького інженера Г. Шардона (1884). Праці 1899—1900 рр. російського вченого Л. Кондакова дали можливість отримати штучний каучук із вуглеводів. Було розроблено нові ефективні технології отримання сірчаної кислоти, соди та ін., запропоновано методи виготовлен ня аміаку — основи для азотних сполучень, необхідних у вироб ництві фарбників, мінеральних добрив і вибухових речовин. У сільському господарстві почали широко застосовувати мінеральні добрива.
Проблему задоволення зростання потреби в рідкому пально му на нових видах транспорту вирішив крекінг-процес — метод розкладення нафти при високих тисках і температурах. Він дав змогу забезпечити підвищений вихід бензину і в 1916 р. у США був освоєний у промисловому виробництві. Ще у 1903—1904 рр. російський хімік О. Фаворський відкрив метод виробництва рідкого пального з твердого палива. Промислове ж виготовлен ня легкого пального з вугілля здійснив німецький інженер Ф. Бергіус. Це мало важливе економічне і воєнне значення для Німеччини, яка не мала природних нафтових ресурсів.
У виробничу сферу проникала автоматизація виробництва у легкій, поліграфічній та інших галузях промисловості. Почалась автоматизація верстатів; потокова система, яка виникла в консервному і сірниковому виробництві, широко впроваджувалась в інші виробництва. Особливо важливу роль для розвитку машинобудування відіграв винахід конвеєра. Завдяки його втіленню у виробництво уже в 1914 р. на заводах Форда скла дання одного автомобіля тривало не більше 1,5 години.
Втілення потокового виробництва змінило характер завод ського оснащення у машинобудуванні. Вводилися спеціалізовані верстати для виготовлення деталей — гвинтів, шайб, болтів і т. ін. У текстильній промисловості в 1890 р. появився автоматичний ткацький верстат.
Значний крок зроблено у військовому оснащенні. Здійснено автоматизацію стрілецької зброї і артилерії (1883 р. — кулемет Максимова, декілька типів автоматичних гвинтівок, поява броне автомобілів), налагоджено виробництво вибухових засобів, широ ко використовувалися засоби повітроплавання й авіації. З 1915 р. літаки озброюють кулеметами, з'явились літаки-бомбардувальни ки, створено великі надводні кораблі (броненосці), стало реальним підводне плавання. Перша світова війна вимагала великої кількості зброї і оснащення. Якщо кількість винаходів періоду промислового перевороту визначалась двозначним числом, то в епоху технологічної революції — чотиризначним. Найбільше чис ло винаходів запатентував американець Т. Едісон (більше 1000).
Результати технологічної революції такі.
1. Промисловий переворот XVIII—XIX ст. привів до станов лення машинної індустрії, зміни соціальної структури суспіль ства: утворення двох нових класів — буржуазії і найманих ро бітників, утвердження панування буржуазії. На відміну від ньо го результатами другої революції стали зміна в техніці і техно логії виробництва, реконструкція машинної індустрії, перетво рення науки у безпосередній фактор виробництва. Тому її називають не промисловою, а науково-технічною революцією. Вона привела до різкого зростання виробництва: за 1850— 1900 рр. добування вугілля збільшилось в 10 разів, нафти — у 25, виплавка сталі за 1870—1900 рр. — більше ніж у 50 разів.
2. Друга технологічна революція привела до появи багатьох нових галузей промислового виробництва, яких раніше не знала історія: електротехнічної, хімічної, нафтопереробної, ма шинобудівної та ін.
3. Відбувалася диверсифікація не тільки галузей, а й підга-лузей (машинобудування — виробництво локомотивів, авто мобілів, літаків, кораблів (річкових і морських), трамваїв та ін.).
4. Зміни технології виробництва, застосування нових матеріа лів і швидке зростання нових галузей і машинобудування при вели до зміни структури чорної металургії — значно зріс попит на сталь.
5. Друга ІІТР змінила світову галузеву структуру про мисловості. На перший план вийшли галузі важкої індустрії, значно випередивши за темпами зростання легку промисловість. Ці зміни привели до посилення концентрації виробництва, ста ли переважати великі підприємства. Такі структурні зрушення викликали різке зростання розмірів капіталу, необхідного для створення і роботи окремого підприємства. Залучення додатко вих капіталів досягалося шляхом випуску акцій і створення акціонерних товариств.
6. У результаті другої технологічної революції замість індивідуальної приватної форми власності основною стає акціонерна, у сільському господарстві — фермерська (два варіанти господарювання — американський (США і Канада) і прусський.
Для Європи було характерним поєднання обох шляхів розвитку капіталізму в аграрному секторі. Розвивались також кооперативна і муніципальна форми власності. В 1913 р. у США на підприємствах, які належали акціонерним товариствам (28 % всіх підприємств), було зайнято 80 % робітників. У Німеччині створення акціонерних товариств охопило насамперед гірничу і металургійну промисловість, будівництво і залізниці. З дозво лом випуску дрібних акцій номіналом до 1 фунта стерлінгів у 1895—1905 рр. значно зростає кількість акціонерних товариств у Англії. Дещо повільнішими темпами цей процес відбувався у Франції. Кооперативна власність виникла на основі добро вільного об'єднання капіталів і засобів дрібних товаровиробників, слугувала формою захисту їх від експлуатації посередників і великих підприємців. Основними видами кооперації, що виник ли до 1914 р., були: споживча, кредитна, сільськогосподарська, житлова. До початку Першої світової війни Росія, до складу якої входила і значна частина українських земель, займала перше місце у світі за числом учасників кооперативного руху (24 млн осіб, об'єднаних у 63 тис. кооперативів). У Західній Європі 120 тис. кооперативів об'єднували 20 млн осіб, у США в 600 кооперати вах перебувало 70 тис. осіб.
Монополізація виробництва Муніципальна власність і господарство виникли у містах і сільській місцевості в останній третині XIX ст. у зв'язку з розвитком соціально-економічної інфраструктури (транспорт. електропостачання, газопостачання, школи, лікарні). Державна власність наприкінці XIX — на початку XX ст. формувалась дво ма основними шляхами: за рахунок державного бюджету (більш поширений у країнах Старого світу) і в результаті націоналі зації приватних підприємств (переважно у країнах переселен ського капіталізму). Завершенням цього ланцюжка змін стало утворення монополістичних союзів — монополій як у галузі ви робництва, так і в галузі капіталів (фінансових джерел).
Капіталістична монополія — це об'єднання капіталів, що виникає на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу для зосередження виробництва та збуту значної части ни продукції певної галузі, встановлення монопольних цін і за безпечення стабільних надприбутків. Найпростішими формами монополій є пул, конвенція, корнер, ринг; більш зрілими — кар тель, синдикат, трест, концерн.
Причини монополізації такі:
по-перше, зростання мінімальних розмірів капіталів;
по-друге, намагання підприємців одержати максимум прибут ку за рахунок витіснення конкурентів і встановлення бар'єрів для вступу в галузь;
по-третє, надання урядом якій-небудь одній фірмі виключ них привілеїв на постачання газового палива, електроенергії, те лефонних послуг та ін. (природні монополії) у зв'язку з розвит ком комунального господарства;
по-четверте, розвиток патентного права, різного роду махінації і зловживання аж до шантажу і прямого розбою.
Поступово змінювалась роль банків в економіці — з пасивного посередника у платежах банк перетворився в активного учасника ринку. Відбувались концентрація і централізація бан ківської справи. Самі банки частину капіталів вкладали у промисловість, виступаючи вже як організатори виробництва. Фор мувався фінансовий капітал. Особливо інтенсивно цей процес відбувався у США, де банки, фінансуючи різні компанії, установ лювали над ними контроль, підкоряли їх шляхом скуповування акцій, направляли своїх представників у правління трестів, а інко ли утворювали нові трести. Прикладом може бути діяльність банку Ж. Моргана, під контроль якого підпали величезні корпо рації в енергетиці й електротехніці ("Дженерал електрик"), те леграфно-телефонного зв'язку (АТТ), автомобілебудування ("Дже нерал моторз") та ін. Морган створив першу в світі компанію з мільярдним обігом — "Юнайтед стейтс стіл", під контролем якої опинилось 3/5 американського виробництва сталі. Промисловці часто перетворювались у банкірів. Наприклад, Т. Рокфеллер, на живши величезні прибутки у нафтовому бізнесі, використав їх для створення "Національного міського банку Нью-Йорка", який став основою сучасного "Чейз Манхеттен бенк".
Із числа найбільш впливових банкірів і підприємців у процесі посилення фінансового капіталу виникла фінансова олігархія.
Зросло значення зовнішньої торгівлі. Зростання масштабів виробництва вимагало розширення ринку. Обсяги міжнародної торгівлі з 1891 по 1910 р. збільшились у 1,5 рази. Зміцнення і розширення міжнародних економічних зв'язків поклало початок формуванню світового господарства як єдиного механізму, який зв'язував усі регіони землі. Важливою ланкою системи стали біржі великих міст світу, які щорічно реєстрували зміни світових цін під впливом світового попиту і пропозиції. Міжнародний обмін перетворювався у необхідну умову подальшого розвитку виробництва і ринку. Активізувався світовий рух не тільки товарів (зовнішня торгівля), а й робочої сили (еміграція та імміграція), капіталу.
Експорт капіталу здійснювався у різних формах: державні й комунальні позики, прямі й портфельні інвестиції, кредити. Найбільшого розвитку державні й комунальні позики набули у Франції, яку називали "світовим лихварем". Крім відсотків, країна-експортер отримувала, як правило, додаткові вигоди. Наприклад, Франція, надаючи позику Туреччині на 2,2 млрд франків, отрима ла концесію на будівництво залізниць, встановила контроль над найважливішими турецькими морськими портами, впливала на діяльність головного банку країни — Оттоманського. Туреччина фактично перетворилася у напівколонію країни-кредитора.
Провідною країною прямих і портфельних інвестицій була Великобританія, капіталовкладення якої до 1900 р. за кордоном становили 20 млрд дол. Франція вивезла 10 млрд дол., Німеччи на — 5 млрд, США — 0,5 млрд. Останні ще залишались боржни ком Європи.
Розвиток монополій на початку XX ст. практично знищив державну конкуренцію. Вона збереглась на світовому рівні як конкуренція за сфери впливу. Прикладом може бути конкурен ція двох найбільших електричних компаній світу: американ ської "Дженерал електрик" і німецької АЕГ. Остання, володіючи капіталом у 1,5 млрд марок, була величезним підприємством з виробництва різної продукції — від кабелів та ізоляторів до автомобілів і літаючих апаратів. У 1907 р. вони уклали договір про поділ ринків: "Дженерал електрик" отримала для своєї про дукції ринки США і Канади, АЕГ — Європи і частини Азії. На світовому рівні використовувались будь-які методи заохочення на внутрішньому ринку, аж до промислового шпигунства. Моно поліям сприяла держава, яка змінювала мита і залізничні тари фи в їхніх інтересах.
Конкуренція за сферу впливу супроводжувалась територі альною експансією. В останній чверті XIX ст. боротьба за тери торії в Азії, Африці й Тихому океані велась між індустріальни ми державами — Великобританією, Францією, США, Японією, Бельгією, Голландією, Португалією, Іспанією. За 1884—1900 рр. Англія придбала 3,7 млн кв. миль з населенням у 57 млн осіб, Франція — 3,6 млн і 36 млн, Німеччина — 1 млн і 16 млн відпо відно. До початку XX ст. в основному було завершено територі альний поділ світу групою держав.
Таким чином, зміни в техніці й технології виробництва і роз витку продуктивних сил, викликані другою технічною револю цією, створили матеріальні передумови для утворення монополій і переходу капіталізму від промислової стадії і вільної конку ренції до монополістичної стадії. Спочатку епоху структурних інституціональних змін на початку XX ст. визначали поняття "імперіалізм" (від лат. ітрегіит — влада) пізніше поширився термін "монополістичний капіталізм". Прояв і регулярна циклічність економічних криз наприкінці XIX — на початку XX ст. (1873, 1883, 1893, 1901, 1902 та ін.) сприяли процесу моно полізації економіки. Розорення дрібних і середніх підприємців у період криз сприяло концентрації і централізації виробництва і капіталу. Їх ступінь у країнах був неоднаковим, але наприкінці XIX — на початку XX ст. монополія як форма організації ви робництва і капіталу набула панівного стану.
На цьому історичному етапі змінюється лідерство країн світу — провідне місце за промисловим розвитком посідають молоді капіталістичні країни — США і Німеччина, значно про сунулась Японія, тоді як колишні лідери — Англія і Франція відстають. Центр світового економічного розвитку переміщуєть ся з Європи до Північної Америки. Першою державою світу на довгий час стали Сполучені Штати Америки. У Європі могутній економічний ривок Німеччини дав можливість Бісмарку в 70— 80-ті роки XIX ст. розпочати боротьбу за гегемонію в Європі. Цим був зумовлений курс на мілітаризацію країни.
Наприкінці XIX ст. в Європі визначились основні контури коаліцій, що протистояли одна одній. Їх оформлення заверши лось на початку XX ст., що привело народи Європи до Першої світової війни. Розвиток людського суспільства у 20—30-х роках XX ст. багато в чому визначили неоднозначні результати Першої світової війни (серпень 1914 — листопад 1918 рр.). Війна вини щила мільйони людей, руйнувала колосальні продуктивні сили, знищила матеріальні та духовні цінності. Разом із тим, вона стала безпосередньою причиною розвалу трьох багатонаціональних імперій (Російської, Австро-Угорської, Оттоманської) і однієї мо нонаціональної (Німецької), що обумовило появу численних державних новоутворень, з яких не всім удалося утвердитися на світовій геополітичній арені як самостійній державі.
Наприкінці війни серйозну спробу відновити свою незалеж ність і державність зробила й Україна, землі якої були розподіле ні між Російською та Австро-Угорською імперіями. Будучи чле нами різних антагоністичних воєнно-політичних угрупувань, що протиборствували у війні, ці держави поступово втрачали свій воєнно-економічний та людський потенціал.
Першою на межі еко номічної і воєнно-політичної катастрофи опинилася царська Ро сія як більш слабка за економічною міццю та рівнем організації. Її армія і флот, державний апарат, народне господарство та сус пільство виявилися не готовими до довготривалої війни. Вже за перші півроку воєнних дій стратегічні запаси імперії майже ви черпалися. Війську бракувало як важкої, так і легкої зброї, боє припасів, продовольства, амуніції. З'явилися ознаки продовольчих труднощів у тилу. Для забезпечення гостро необхідними, матеріальними, фінансовими та людськими ресурсами Російська імперія почала прискорювати перебудову своєї економіки на воєнний лад. За прикладом провідних країн Антанти і Троїстого союзу, ця перебудова відбувалася на основі розгортання державного регулювання. В згаданих країнах запровадили державну монополію на хліб та інші товари; тверді ціни; продовольчу розкладку; карткову систему розподілу продовольчих і непродовольчих товарів; мережу громадського харчування; державний контроль, за виробництвом і розподілом продукції; трудову повинність; регулювання зовнішньоторгових зв'язків; визначили організаційну структуру промисловості й сільськогосподарського виробництва тощо. В царській Росії цей комплекс заходів так і не вдалося впровадити в життя в повному обсязі, в останню чергу через відсутність консенсусу між урядом—виразником політичних і майнових інтересів поміщицько-дворянського стану, і вітчизняною буржуа зією між капіталом, і працею. Так, проігнорувавши з суто полі тичних мотивів ініціативу промислових кіл щодо регулювання господарської діяльності через організації підприємців, царський уряд швидко перебрав на себе справу створення спеціальних ор ганів з вирішення основних питань функціонування воєнної еко номіки.
В серпні 1915 р. ним було організовано чотири Особливих наради з питань оборони, палива, перевезень і продовольства. Головну роль у системі регулюючих органів відігравала перша з них, голова якої мав найбільше повноважень. У своїй роботі наради спиралися на розгалужену мережу регіональних і місцевих органів. Зокрема, воєнне виробництво дев'яти українських губерній регулювали Київське, Харківське, Одеське і Катеринославське регіональні відділення.
З цими фактично державними регулюючими органами співпра цювали суто громадські організації — особливі воєннопромислові комітети (ВПК), які створила буржуазія в травні 1915 р. для допомоги уряду в посиленні воєнного виробництва, протидії корупції в процесі розподілу воєнних замовлень. В Україні діяло чотири обласних ВПК, які контролювали виробництво в одній чи декількох губерніях. ВПК не вдалося налагодити дієвий громад ський контроль за розподілом воєнних замовлень, а також нала годити співробітництво між капіталістами і трудящими за допо могою так званих робітничих груп при них. Робітничий клас країни відкинув ідею співпраці з роботодавцями через їхнє не вгамовне прагнення до надприбутку на основі масштабних спе куляцій і зловживань. Свій внесок у піднесення обороноздатності зробили й органи земського і міського самоврядування. Так, створений ними в 1915 р. Всеросійський Союз земств і міст (Земгор) організував виробництво взуття, одягу, зброї і частково боє припасів на підприємствах місцевої, дрібної і кустарної промис ловості. Здійснена за допомогою вказаних чисельних регулю ючих органів перебудова промисловості й сільського господарст ва не дала очікуваних результатів. Зростання воєнного виробниц тва відбулося в основному за рахунок різкого скорочення цивіль ного виробництва.
Перша світова війна обумовила значні, причому в основному негативні, зміни в економіці України. Напередодні війни це був один із найбільш розвинутих аграрно-індустріальних регіонів Ро сійської імперії, який багато в чому визначав її воєнну міць. У 1913 р. питома вага валової продукції крупної промисловості України у загальноросійському виробництві становила 20,7%, а металообробної — 20,2,%. В результаті ж багатомільйонних мобілізацій в армію, реквізицій, бездарного господарювання, орга нізаційного колапсу, інфляції тощо економіка України з кожним воєнним роком усе більше занепадала. Загальна дезорганізація економічного життя позначилася в першу чергу на промисловос ті. Надприбутки, які давало виконання воєнних замовлень, ви кликало відкриття воєнних виробництв і закриття цивільних. Протягом 1914—1917рр. у країні відкрилося 940 підприємств і закрилося близько 1800. На діючих підприємствах катастрофічне бракувало робочої сили, особливо кваліфікованої.
Виходячи із стратегічного значення продукції провідних галу зей промислового комплексу України, царський уряд здійснив ряд заходів із забезпечення їх необхідною робочою силою. Зо крема, для задоволення настійних вимог підприємців Донбасу і Кривбасу уряд почав надавати відстрочки від призову в армію особам, які ставали до роботи в шахтах і рудниках, направляти туди військовополонених і засуджених. У 1917р. в кам'янову гільній промисловості Донбасу працювало вже 280 тис. осіб (проти 168,4 тис. осіб у 1913 р.), які видобули 24,3 млн т вугілля (проти 25,3 млн т в 1913 р.). Через низьку кваліфікацію гірників воєнного набору та слабкий технічний рівень вугледобувної промисловості різко знизилась якість вугілля. Збереження обсягів виробництва за рахунок збільшення працюючих зовсім не виправ дало себе в металургійній промисловості України. Незважаючи на зростання тут чисельності робітників у 1917 р. порівняно з 1913 р. в два рази, випуск основних видів її продукції навпаки скоротився. В 1917 р. порівняно з 1913 р. металургійні та спорід нені підприємства України виробили: чавуну — 66,6%, сталі — 66,7, прокату — 52,2, залізної руди — 53,6%. Ще більший спад виробництва був притаманний підприємствам, що виготовляли товари широкого вжитку.
Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України. По-перше, чєрєз мобілізацію селян-чоловіків до армії в аграрному секторі гостро постала про блема робочої сили. Ручна або частково механізована праця, яку виконували чоловіки, виявилася не під силу жінкам і дітям. На кінець 1917 р. вже одна третина селянських господарств не мала чоловіків. Різні форми вербування, залучення біженців і військо вополонених тільки частково вирішили проблему браку робочої сили на селі. По-друге, майже припинилося поповнення і онов лення сільськогосподарської техніки і реманенту в поміщицьких і селянських господарствах, де й до війни рівень механізації й осо бливо машинізації був вкрай низький. Одночасно припинилася поставка мінеральних добрив. По-третє, негативна дія двох попе редніх факторів підсилювалася в результаті зменшення основноЇ тяглової сили на селі - робочих коней, які реквізовувалися у се лян і поміщиків для потреб армії.
Найбільше від дії цих основних факторів постраждало земле робство, дещо менше — тваринництво. Так, загальна посівна площа в Україні зменшилася в 1917 р. порівняно з 1913 р. на 21,3% і становила 19 млн га. Валовий збір хлібів і вівса становив у 1917 р. 183,8 млн ц, або зменшився порівняно з 1916 р. на 8,8%. Незважаючи на скорочення врожаю, поміщики і заможні селяни мали певні запаси товарного хліба, які через недолугу цінову по літику уряду та воєнної адміністрації, погану роботу транспорту, село притримувало.
З кожним воєнним роком все більше погіршувалося матері альне становище міського населення, особливо робітників, які іс нували за рахунок заробітної плати. Збільшення робочого дня за рахунок понадурочних робіт, зростання низькооплачуваної жіно чої і дитячої праці, необгрунтоване штрафування обумовили зменшення реальної заробітної плати. Зокрема, реальна заробітна плата київського робітника складала в 1916р. 54,8% рівня 1912 р., а в 1917 р. — вже 38,5%. На різке падіння життєвого рів ня, політичне безправ'я українські робітники відповідали розгор танням страйкового руху. Зокрема, в Україні до лютого 1917р. відбулося більше 350 страйків, в яких взяли участь 300 тис. осіб. У міру поглиблення продовольчої, сировинної, паливної і транс портної кризи, розгортання антивоєнної та революційної пропа ганди тощо, ідея повалення царизму набувала все більше прихи льників серед різних верств суспільства.
В результаті буржуазно-демократичної революції 27 лютого 1917р. в Петрограді було повалено царське самодержавство і влада перейшла до Тимчасового уряду, який фактично став ви разником інтересів капіталістів і поміщиків. Йому почали про тистояти на місцях ради робітників і селян різної політичної орієнтації. Зокрема, в Україні було організовано Центральну ра ду, яка поряд з вирішенням соціально-економічних проблем до бивалася української автономії в складі федеративної Російської республіки. В ході здійснення національно-державницьких за вдань їй вдалося, незважаючи на протидію Тимчасового уряду, добитися від нього в липні 1917 р. визнання її виконавчого ор гану — Генерального секретаріату найвищим крайовим органом управління в Україні. Цей еволюційний шлях творення україн ської державності перервав більшовицький переворот у жовтні 1917р., який усунув від влади Тимчасовий уряд і тим самим поставив країну на грань громадянської війни. Бажаючи за хистити український народ від її страхіть, Центральна рада своїм Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі Російської фе дерації. Цим же Універсалом передбачалася ґрунтовна програма соціально-економічних перетворень. Право приватної власності «на землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, кабінетські та церковні землі» — скасовувалося. Вся земля визнава лася власністю всього трудового народу й передавалася .йому без викупу. На території республіки установлювався на всіх підприємствах восьмигодинний робочий день. Для «доброго впорядкування виробництва, рівномірного розподілення проду ктів споживання і кращої організації праці» Центральна Рада приписувала Генеральному секретареві праці разом представ ництвом від робітничого класу встановити державний контроль над продукцією України. Зазначалося, що в УНР забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, дру ку, віри, зібрань, союзів, страйків тощо.
Такі положення Універсалу і конкретні можливі кроки з їх нього впровадження в життя вибивали грунт з-під ніг більшови цької партії, яка претендувала на монополію у вирішенні соці ально-економічних проблем. З метою встановлення свого конт ролю над Україною більшовики інспірували скликання в Києві в грудні 1917р. 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад для переобрання Центральної Ради і українського уряду — Генерального секрета ріату. Не вирішивши цього питання на свою користь, більшови цькі делегати переїхали до Харкова, де, об'єднавшись з делега тами місцевих рад Донецького і Криворізького басейну, провели з'їзд.(11—12 грудня) регіонального значення, який оголосив УНР "радянською державою. Було обрано її вищий керівний орган — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), який сформував радян ський уряд — Народний Секретаріат. Згідно з дорученням з'їзду ЦВК мав негайно поширити на територію України всі декрети і розпорядження РСФРР, що мають загальне значення, а саме: про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, про повну демобілізацію армії.
Двовладдя, що встановилося в Україні, призвело до розподілу її території на дві частини; більша з них підпорядковувалася Цен тральній Раді, менша — креатурі Москви — українському ЦВК. Останній 17 грудня 1917 р. опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. В результаті між двома слабкими державними утвореннями розпочалася запекла братовбивча війна, яка завершилася перемогою УНР, при прямій воєнній, матеріальній і фінансовій підтримці Російської Федерації. Не останню роль у поразці УНР доби Центральної Ради відіграла її внутрішня слабкість внаслідок грубих помилок у проведенні со ціально-економічної, воєнно-політичної, дипломатичної політи ки. Скасування приватної власності на землю залишилося на па пері через відсутність ефективного механізму його реалізації. Своїм зволіканням у вирішенні земельного і робітничого питання Центральна Рада різко звузила свою соціальну базу. Трагічним для УНР стало запрошення німецько-австрійських військ для спі льних дій проти військ радянського уряду. Союзники-окупанти здійснювали. в Україні загарбницьку військово-економічну полі тику, яка повинна була забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сиро вині. Вона переслідувала також і більш далекосяжну мету—на завжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її в такому етані. Про це з відкритим цинізмом писав А. Шмідт, один із співробітників командуючого Східним фрон том Гофмана в газеті “Німецька політика”: «Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвинутої промисловос ті центральних держав». Однак слабкий державний апарат УНР не забезпечував збір і відправляння в країни німецько-австрій ського блоку продовольства та цінної промислової сировини, не міг стримати національно-визвольний рух народних мас проти нових окупантів. Виходячи з цього, останні організували палацо вий переворот і передали державну владу гетьману Скоропадсь кому. У внутрішній політиці він стояв на твердих державницьких позиціях. Виступаючи проти анархії, економічної розрухи, без робіття, загрози голоду, він обіцяв «негайно збудувати таку Дер жавну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, за кон і можливість творчої праці». Як прибічник правих поглядів, він виступав за відновлення в повній мірі права приватної влас ності — як фундаменту культури і цивілізації. Відновлювалася також повна свобода по укладенню купчих з купівлі-продажу землі. В земельному питанні Скоропадський прийняв сторону крупних землевласників. Для наділення земельними ділянками малоземе льних хліборобів допускалося відчуження земель від великих зе млевласників за дійсною їх вартістю. Такі новації гетьмана не сприяли зростанню кількості його прихильників серед селянства. Робітничому класу обіцялося тверде забезпечення його прав.
У зовнішній політиці гетьман Скоропадський продовжив лі нію Центральної Ради. Його правління позначилося ще більшими .поступками на користь німецько-австрійських окупантів. Нові економічні договори, укладені між гетьманським урядом і Німеч чиною та Австро-Угорщиною, значно розширювали масштаби пограбування України. Так, згідно з економічним договором (від 10 вересня 1918р.) на 1918/19 господарський рік гетьманський уряд надавав право вивезти мяса худоби до 11 млн пудів, а та кож овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 46 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів м'ясних товарів (за мі сяць), 2,5 млн пудів цукру.
Восени 1918 р. німецько-австрійська окупація України зазнала краху, а з нею і гетьманський режим. За листопад — грудень 1918р. пряма спадкоємниця Центральної Ради — Директорія відновила контроль УНР над значною територією України. Порівняно з попереднім періодом її соціально-економічна політика бу ла більше поміркованою. Директорія, декларувала свою відда ність інтересам селян і робітників, але конкретних кроків для поліпшення їх становища майже не зробила. Маєтки великих зе млевласників підлягали експропріації, але строки і порядок поділу землі не визначалися. Місцева адміністрація силою придушу вала робітничі страйки, забороняла Профспілки. Зовнішня політи ка була переорієнтована на країни Антанти, проте здійснювалася дуже непослідовно. За надання допомоги нові союзники зажада ли від Директорії таких поступок на свою користь, які фактично зводили нанівець суверенітет України. Так, згідно з пунктом 5 воєнної угоди між Францією і Директорією «уся фінансова, тор гова, промислова і воєнна політика України протягом п'яти ро ків, з дня підписання договору, ведеться під безпосереднім конт ролем представників французького уряду».
Під тиском переважаючих сил Червоної Армії та внутрішньої слабкості УНР доби Директорії припинила своє існування, як і її попередниці — УНР доби Центральної Ради та Українська дер жава. Усі вони не витримали експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики в жовтні 1917р. в Росії. В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми по заміні ринкової економіки безтовар ним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують із одно центру. Країна була перетворена на воєнний табір на основі методів насилля, націоналізації не тільки крупної, але й середньої і навіть дрібної промисловості. Комплекс цих заходів одержав назву політики «воєнного комунізму» її важливою складовою частиною була продовольча розкладка. Вона і прямий продукто обмін обумовили згортання вільної торгівлі й натуралізацію гос подарських відносин.
В ході формування нової організаційної структури управління економікою Російської Федерації в грудні 1917 р. була створена Вища рада народного господарства (ВРНГ). Паралельно на міс цях створювалися обласні (губернські) і районні ради народного господарства (раднаргоспи), якими керувала ВРНГ. Їх діяльність контролювалася відповідною Радою робітничих, солдатських і селянських депутатів.
На ВРНГ були покладені функції з організації всього народно го господарства і фінансів, вироблення загальних норм регулю вання економічного життя країни, об'єднання і погодження дія льності місцевих РНГ і економічних наркоматів. Після створення Ради робітничої і селянської оборони (згодом Ради праці й оборони) ВРНГ став органом керівництва тільки промисловості, капітальним будівництвом і автомобільним транспортом. З завер шенням масової націоналізації ВРНГ почала керувати підпри ємствами, що перейшли у власність держави. Для цього було пе ребудовано її апарат: поряд з виробничими відділами функціону вали главки і центри, які й здійснювали керівництво підприємст вами. Вони керували не тільки крупними, але й дрібними підприємствами. Місцеві ж раднаргоспи керували найдрібнішими підприємствами. Така система управління одержала назву «главкізму» і була заходом вимушеним. Завдяки крайній центра лізації управління вдалося раціонально розподіляти "обмежені економічні ресурси, і зберегти в умовах розрухи промисловість.
В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комуніз му» почався з відновленням радянської влади на початку 1919 р. Враховуючи місцеві умови, її заходи впроваджували помірними темпами. 11 січня 1919р. радянський уряд України видав декрет про порядок націоналізації підприємств. Керівництво цим проце сом здійснювали Укрраднаргосп та його главки — Укрголовцукор, Укрголовспирт тощо. За короткий строк були націоналізова ні підприємства провідних галузей промисловості й транспорту: металургійної, машинобудівної, хімічної, харчової, легкої тощо. Зокрема, тільки в цукровій промисловості було одержавлено по над 200 заводів, на яких працювали більш як 100 тис. робітників.
Одночасно з націоналізацією промисловості вирішувалася і продовольча проблема. На початку 1919 р. низкою декретів в українському селі було запроваджено продовольчу розкладку, її обсяг визначили в 140 млн пудів. Їх розверстали між губерніями і повітами, а вже ті доводили відповідні завдання для кожного села і селянського господарства. Була заборонена хлібна торгівля на базарах. Улітку 1920 р. вся Україна була оголошена територією державних заготівель. Тут було заготовлено 71,5 млн пудів хліба (проти 10,5 млн пудів у 1919 р.).
У мирних умовах вирішення продовольчої проблеми на основі збереження нееквівалентного обміну між містом і селом було неможливим. За свій хліб та інші продовольчі товари і сировину селяни вимагали не знецінені радянські гроші, а предмети широ кого вжитку, сільськогосподарську техніку і реманент. Задоволь нити цей попит було несила майже повністю одержавленій, зруй нованій і керованій збюрокраченим апаратом промисловості.
На кінець громадянської війни стало ясно, що воєнний кому нізм як політика і як тип господарської системи себе не виправ дав. Соціалістична «держава - фабрика», являючи собою продукт матеріалізації ленінських схем побудови комунізму в трактовці радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тоталь ної мілітаризації економіки і всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла поробити з деструктивними процесами, що про ходили в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що наступаючий економічний і політичний крах країни і суспільства — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, але й самої системи «воєнного ко мунізму».
Гранично централізовані, понадбюрократичні структури вла ди, що визнавали тільки одні методи керівництва економікою і суспільством — воєнно-комуністичні — і після перемоги над протистоячими силами, як і раніше спиралися на насильство. В мирних же умовах це спрацьовувало: люди бажали бути вільни ми виробниками вільної країни, а не бійцями трудових армій. Економічна неспроможність системи воєнного комунізму обумо вила політичну кризу 1920—1921 рр., яскравим проявом якої стали селянські повстання проти продрозкладки і додаткових рек візицій, кронштадтський заколот.
Навесні 1921 р. збанкрутіла політика «воєнного комунізму» була замінена новою економічною політикою (НЕП). Проте треба зразу ж зазначити, що в момент створення нова економічна полі тика не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х-м з'їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товар но-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з'їзд прийняв рішення про заміну розкладки як способу державних заготівель продовольства, сиро вини і фуражу натуральним податком. Резолюція з'їзду була за конодавче закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. Згід но з законом допускалася свобода торгівлі в рамках місцевого обороту і паралельно з нею обмін надлишків селянської продук ції на товари промисловості й сільськогосподарського виробництва.
Отже, господарські зв'язки міста і села повинні були розвива тися за двома напрямами: по лінії товарообміну (в натуральній формі) і місцевої ринкової торгівлі. Передбачалася така техніка здійснення товарообміну: сільськогосподарські машини та устат кування, реманент, добрива, інші промислові товари повинні бу ли передаватися державою кооперації, а та — розподіляти їх се ред селян в обмін на надлишки продуктів і фуражу. Ці товари і продукти повинні були належати державі. Товари ж самої кооперацІЇ обмінювалися між кооперативами, а також між кооперати вами і приватними особами.
Запроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно меншим за останню за розмірами. Доводився про довольчий податок до селян заздалегідь, до початку польових ро біт Після виконання поставок з податку в селянських господарс твах залишалася значна частина виробленого продукту, яким се ляни могли розпоряджатися за власним розсудом. У цілому по країні продподаток 1921/22 р. був визначений у розмірі 240 млн пуд. хліба замість 423 млн пуд. продрозкладки, встановленої на 1920/21 р. Крім того, намічалося зібрати шляхом так званого то варообміну ще 160 млн пуд., який в майбутньому, як гадали, і стане єдиним джерелом одержання сільськогосподарських про дуктів і сировини. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки у 1920р.
Товарообмінні операції, які організовувала споживча коопе рація, так і не вийшла із зародкового стану. Через слабкість свого апарату, який залишився по суті постачально-розподільчим, нерозвинутість власної виробничої бази, а головне, — руйнацію легкої та харчової промисловості споживча кооперація не справ лялася з покладеними на неї функціями. Її апарат по-старому ви користовувався для розподілення незначних товарних фондів за директивами і планами центральних державних органів. У рам ках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, тому що запропонований державою обмін був нееквівалентним. Встановлений державою так званий «твер дий еквівалент», тобто цінове співвідношення промислових това рів і сільськогосподарських продуктів у три рази знижувало вар тість останніх. Відкидаючи його, селяни почали здійснювати товарообмін між собою та контрагентами за допомогою грошей. Поступово під тиском селян товарообмін за допомогою грошей почали здійснювати і державно-кооперативні збутопостачальні структури. Враховуючи такі факти, фінансова комісія РПО в чер вні 1921 р. запропонувала застосувати грошову форму розрахун ків між державою і приватними господарствами.
Явна невдача із впровадженням натурального товарообміну змусила кооперативні й державні підприємства та організації бра ти дедалі більшу участь у вільній торгівлі, що стихійно відрод жувалася. Раднарком, бажаючи ввести цей процес у законні рам ки, прийняв 9 серпня 1921 р. «Наказ про проведення в життя ос нов нової економічної політики», яким дозволяв там, де це можливо і вигідно, перехід до грошової форми обміну. 17 жовтня 1921 р. ВЦВК і РНК прийняли декрет, яким надавав право сіль ськогосподарським колективам вільно розпоряджатися надлиш ками виробленої продукції, що залишались у них після виконан ня державних податків. 26 жовтня 1921 р. РНК своєю поста новою скасував обов'язковий безгрошовий товарообмін і «твер дий еквівалент». Восени 1921 р. РНК надав також право коопера ції проводити обмін у трьох будь-яких формах: у вигляді нату рального обміну, змішаного і просто купівлі-продажу за гроші. Таким чином, партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від повного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу. Певний час вирішенню цього завдання заважа ли фактичний розпад фінансово-кредитної системи, дефіцитний державний бюджет, стрімке знецінювання радянських грошей.
На швидкості розповсюдження і результативності все нових і нових заходів нової економічної політики, а отже, і темпах відбу дови народних господарств чотирьох радянських республік нега тивно позначалася їх слабка координованість у справі подолання економічної кризи та забезпечення обороноздатності. З метою поглиблення консолідації своїх економічних і воєнних потенціа лів, вирішення завдань національно-культурного будівництва то що Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) і Закав казька Радянська Федеративна Соціалістична республіка (ЗРФСР) створили нову союзну державу — Союз Радянських Соціалістич них Республік (СРСР). Його утворення офіційно було проголоше но І Всесоюзним з'їздом Рад З0 грудня 1922 р. В «Декларації про утворення СРСР» зазначалося, що даний Союз радянських респу блік закріплює на принципах взаємної рівності їх тісний економіч ний і політичний зв'язок і водночас забезпечує самостійність наці онально-культурного будівництва і необхідні гарантії вияву госпо дарської ініціативи кожного з членів Союзу. Однак, через невироблення реального механізму захисту цих гарантій, уже на кінець 20-х років обюрокрачені загальносоюзні органи влади звели нані вець господарські та інші права союзних республік.
Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарсь ких продуктів застосовувався три роки. У 1922/23 р. замість 18 про дуктових податків запровадили єдиний натуральний податок, який вираховувався в хлібних одиницях (жито, пшениця). В 1923/24 р. було дозволено вносити податок (за бажанням селян) продуктами і грошима. З 1924 – 25 рр., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогос подарських продуктів державою перестав існувати.
Така стрімка еволюція податкової системи від натуральної форми до грошової, від натурального товарообміну до вільної торгівлі пояснюється тільки одним: розповсюдженням в умовах радянської дійсності нових відносин — ринкових (хоча і не в по вному обсязі), які так підвищували заінтересованість селян в об робітку землі, піднесенні рівня агрокультури, що швидка відбу дова сільського господарства стала неминучою.
Відбудова сільського господарства розпочалася і була здійс нена в основному на базі дрібнотоварних одноосібних селянсь ких господарств. Громадське господарство на той час становило зовсім незначну частку у всьому аграрному виробництві. Селяни тільки переходили від простої і найбільш доступної для них спо живчої кооперації (яка займалася переважно заготівлею і збутом продукції) до виробничої. Навіть на середину 20-х років усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн, або понад 30% селянських господарств. При цьому на досить низькому рів ні залишався процент охоплення сільськогосподарського вироб ництва колгоспами. В 1925/26 господарському році вони об'єдну вали тільки 1,2% загальної кількості селянських господарств України і 1,4% їх земельної площі. В загальній масі колективних господарств превалювала артільна форма (51,9%), комуни стано вили 5,8% ТСОЗи — 42,3%.
Матеріально заінтересовані у виробництві й реалізації продук ції мільйони селянських господарств розширювали посівні площі і підвищували рівень агрокультури і тим самим — урожайність. У 1926 р. в Україні було засіяно 24,1 млн га, тобто на 5,3% біль ше, ніж у 1913р. Валовий збір зерна в республіці становив: у 1923 р. — 154,2 млн ц.; у 1925 р. — 172,5; у 1926 р. — 169,1; у 1927р.— 173,4 млн пуд.
Зі зростанням валових зборів зерна збільшувались і його заго тівлі, але не без проблем. На розмірах заготівель позначалася ни зька товарність зернового виробництва. Питома вага товарної зер нової продукції в усій валовій продукції зернового виробництва України становила: у 1923/24 р. — 25,1%, у 1924/25 р. — 15,6, у 1925/26 р. —22,9%. Порівняно з дореволюційним періодом (1909— 1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України зни зилась у 1923—1929 рр. майже наполовину.
Низький рівень товарності зерна в цілому пояснюється насам перед здрібненням селянських господарств та їх натуральноспоживчим характером. Якщо в 1921 р. їх було 4146,7 тис., у 1925 р. — 4960,6 тис., то в 1928 р. — 5173,8 тис. Зі збільшенням кількості господарств зменшилась і забезпеченість їх посівною площею, реманентом. У 1928 р. — в Україні налічувалось 40,1% безреманентних господарств (проти 29,9% у 1921 р.). Отже, про тягом 20-х років селянське виробництво базувалося в основному на малопродуктивній ручній праці. Гальмом для технічного пе реоснащення сільськогосподарського виробництва були слабкі фінансові можливості селян і недостатній випуск сільськогоспо дарських машин і реманенту вітчизняною промисловістю та малий довіз їх з-за кордону.
Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібне ності виробництва воно було неможливим. Дрібні, розрізнені індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих і влас них господарських потреб, не були придатними ані до підвищен ня товарності, ані до технічної реконструкції.
Загалом націленість партійно-державних органів на першоче ргову відбудову сільського господарства виправдала себе. Незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть пе ревершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольст вом і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.
Успіхи сільського господарства допомогли відродити промис ловість. У свою чергу відновлювана промисловість сприяла по дальшим досягненням сільськогосподарського виробництва, за безпеченню змички між містом і селом, становленню ринку в масштабах країни.
Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектора у стихійно відроджувані ринкові від носини мало їхнє переведення на комерційні засади та господар ський розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої ва люти. Організація роботи і взаємовідносин державних і коопера тивних підприємств на основі переважно економічних методів управління відбувалася в умовах певного протистояння партійно-господарської номенклатури, значна частина якої не бажала від мовлятися від заснованих на насильстві і наказах та «воєнно-комуністичних» методах побудови нового суспільства. Однак, уже на середину 1922 р. значна кількість підприємств, підпоряд кованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, була знята з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізо вувати свою продукцію на ринку. На державному постачанні за лишилися ті підприємства, основним споживачем продукції яких була сама держава. В основному це були суто воєнні виробницт ва, паровозобудівні й металургійні заводи тощо. В 1923 р. із 13697 державних підприємств СРСР уже 4212 (тобто 30,8%) зна ходились на госпрозрахунку.
Проте широкому впровадженню госпрозрахунку заважав ряд причин: брак основних і оборотних коштів, економічно підготов лених кадрів, відсутність розвинутого постачально-збутового апарату, тривала неприбутковість підприємств важкої індустрії тощо. До того ж багато із переведених на госпрозрахунок підпри ємств практично не зуміли налагодити роботу на засадах самофі нансування й окупності. В зв'язку з цим державні промислові підприємства стали об'єднуватися в трести. Трести перейняли на себе всю повноту відповідальності за організацію виробництва і якість продукції. Вони перебували в підпорядкуванні головних управлінь ВРНГ або безпосередньо її Президії. З часом трест став основною госпрозрахунковою ланкою в організаційній структурі виробництва. Саме трест, особливо середини 1920-х років, був юридичною особою і суб'єктом самостійних майнових прав. Під приємства, що входили до складу тресту, прав юридичної особи. виробничої, комерційної і фінансової самостійності не мали.
Джерелами самофінансування трестів була амортизація, кре дити банків, прибуток, у зв'язку з чим трести намагались одержа ти найбільший прибуток. Найважливіший момент їх діяльності — послідовне застосування принципу матеріальної зацікавленості до всіх робітників незалежно від того, яку посаду він посідає. Підвищенню віддачі робітників сприяли прогресивні форми оплати праці (відрядна, акордна), премії з прибутку. «Нагородні», що виплачувалися членам правління, знаходились у прямій залеж ності від розмірів одержаного трестом прибутку.
Як основна промислова госпрозрахункова одиниця трест проіс нував приблизно дев'ять років. Певна річ, протягом цього періоду організаційні форми трестів, їх соціально-економічна сутність не залишалися у своєму первісному вигляді; зі зміною господарської системи вони еволюціонували, причому в більшості випадків у ре зультаті коливань економічної політики держави (більшовицької партії), а не ринкового механізму. Якщо на початку непу трести — автономні й оперативно самостійні ланки соціалістичного сектора виробництва, то з 1927 р. вони перетворюються в господарських агентів держави, що виконують планові завдання.
Потенційні можливості трестів як учасників ринкових відносин не були використані через певні обставини. Зокрема, через нерозвинутість власної системи матеріально-технічного поста чання і збуту вони не могли стати на ринку ані повноцінними продавцями, ані покупцями. Усвідомивши нерозв'язаність цієї проблеми власними силами, нагальну потребу в координації своєї роботи у зв'язку з необхідністю організованого виступу на ринку, трести за своєю ініціативою стали створювати такі госпо дарські організації, як синдикати. Синдикати були об'єднаннями добровільного типу, що будували свої відносини з трестами на договірних комерційних засадах. Капітал синдикатів формувався за рахунок кредитів банку, державних позик, пайових внесків тресту і випуску акцій. Основні функції синдикатів полягали в тому, щоб сприяти своїм трестам — пайщикам у реалізації гото вої продукції і забезпеченні їх матеріалами, напівфабрикатами, сировиною, паливом. Діяльність синдикатів будувалась на коме рційній основі (тобто була платною). Їх робітники були заінтере совані в одержанні прибутку.
Однак, у міру нарощування зусиль партгоспноменклатури на реанімацію курсу на централізацію й адміністрування в управ лінні народним господарством, у практичній діяльності синдикаів з'являються суто панівні тенденції відносно до трестів. Через своє монопольне становище в галузі збуту і постачання тієї чи іншої галузі промисловості синдикати з власної ініціативи або за розпорядженням зверху із вільно створених пайових товариств перетворювалися на господарські центри з переважанням регулятивних і управлінсько-виробничих функцій. Знищенню синдикатів як породженню вільної ініціативи й одночасно їх перетворенню в безініціативну ланку держапарату максимально сприяла постанова Комісії РПО (1927 р.) про перехід до примусового син дикування і підвищення відсотка здачі трестом своєї продукції синдикатам.
У період непу в промисловості поряд із відроджуваними дер жавними і кооперативними підприємствами та їх об'єднаннями з'явилися і приватні фабрики і заводи. Однак через протидію партійно-державних структур приватний капітал не спромігся укоренитися. Так, відповідно до діючих декретів кожний грома дянин мав змогу організовувати в промисловості переважно дрі бне підприємство (або взяти його в оренду). Велике підприємство можна було одержати в оренду тільки з дозволу ВРНГ, на що во на йшла дуже рідко. Дуже мало сприяло зростанню приватного капіталу і повернення націоналізованих підприємств колишнім власникам. Часткова денаціоналізація в широку приватизацію так і не перетворилась. У фабрично-заводській промисловості Украї ни в 1922 - 1923 рр. налічувалося 497 приватних підприємств, а у 1924 - 1925 рр. — 493 підприємства. В загальній кількості державних, кооперативних і приватних підприємств їх частка коливалася в межах 23—24%, у кількості зайнятих на них робітників — від 2,5% до 2%, у загальному випуску валової продукції — від 8,7% до 5,3%.
Нові організаційно-економічні форми і методи управління, ча сткова денаціоналізація підприємств, кількісне і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли прискоренню відбудови промислового комплексу України і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефектив ними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Вже у 1924 - 1925 рр. валова продукція легкої промисловості України ста новила 62,7 млн крб. (довоєнних), тобто зросла порівняно з 1912 р. на 33,4%. Серед її підгалузей найбільш швидкими темпа ми зростання виробництва відзначалися шкіряна та хутряна, а та кож текстильна промисловість. Так, виробництво продукції шкі ряної та хутрової промисловості у 1924 - 1925 рр. збільшилося проти 1912 р. на 94%, текстильної — на 23,8%. Відбудовні роботи за безпечили різке збільшення випуску продукції і в підгалузях хар чової промисловості республіки. Зокрема, виробництво цукру-піску збільшилося в Україні з 43,9 тис. т в 1921 - 1922 рр. до 883 тис. т в 1925 - 26 рр., тобто більше ніж у 20 разів. Проте, незважаючи на такі швидкі темпи розвитку, цукробурякова промисловість все ж таки не досягла довоєнного рівня випуску цукру-піску (999,6 тис. т у 1913 р.).
На середину 1920-х років не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва і в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості. Завдяки різноманітним заходам з відбудо ви вугільної промисловості в Україні почав неухильно зростати видобуток вугілля: 5,5 млн т в 1921 р. до 19,6 млн т в 1925 - 1926 рр. (77,5% довоєнного рівня). В залізорудній промисловості респуб ліки видобуток руди становив в 1925/26 р. 2403,4 тис. т, тобто тільки 38,5% рівня 1913 р. Довоєнних показників видобутку га лузі досягли наприкінці 20-х років. Недостатніми темпами розви валась металургійна промисловість, що, в свою чергу, затримало відновлення машинобудування. В цілому ж, незважаючи на за значені недоліки, промисловий комплекс України завдяки захо дам нової економічної політики протягом 1920-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції необхідної як для народного господарства, так і для населен ня. Крім того, у певний спосіб була навіть вирішена проблема доведення виробленої продукції до споживачів.
У найперші роки свого існування ані трести, ані синдикати із завданням організації масштабного товарообороту (особливо в територіальному розрізі) не справлялись. Не було і комплексних державних органів, які займалися б на належному рівні дослід женням ринку, що відроджувався, обліком попиту і пропозиції, дійовим регулюванням товаропотоків у межах міст, повітів, губерній (областей), республік.
У зв'язку з цим було відновлено такий елемент капіталістич ної практики господарювання, як біржа. Будучи насамперед гро мадським об'єднанням усіх торгуючих на оптовому ринку, біржі основним своїм завданням вважали організацію цього ринку.
Поступово біржам вдалося перетворитися у визнане державою представництво інтересів торгуючих і торгівлі в цілому. Всі оптові угоди, що здійснювалися державними, кооперативними, приватними і змішаними підприємствами й організаціями, проходили через товарні біржі. Обов'язковій реєстрації підлягали і позабіржові угоди. Поза неї залишалися в основному оборот між трестами і синдикатами, а також між приватними особами і внутрішньосистемний кооперативний оборот Трести й всі інші тор гуючі організації проводили реалізацію своєї продукції на основі біржових (ринкових) цін.
Біржовий механізм в основному вирішив завдання створення організованого централізованого ринку. Основна частина оптово го і оптово-роздрібного обороту СРСР (більше 90%) проходила через біржі. В 1926 - 1927 рр. обсяг біржової торгівлі Союзу РСР ста новив 7173,1 млн крб., тобто збільшився в 2,4 раза порівняно з 1923 - 1924 рр. Значну частину загальносоюзного обороту біржової торгівлі давали товарні біржі України. В 1924 - 1925 рр. тут функціо нувало вже 15 товарних бірж з загальним річним оборотом більш ніж в один мільярд карбованців. Домінуюче положення серед українських товарних бірж займали Харківська і Київська.
Водночас із біржовою торгівлею розвивалася і ярмаркова тор гівля, де також переважали угоди оптового і дрібнооптового ха рактеру. В Україні відновили свою діяльність численні центри ярмаркової торгівлі різного рівня, у тому числі такі найбільші ярмарки, як Харківська і Київська (колишня Контрактова). В 1924 р. оборот останньої досяг 43 млн крб.
Ярмарки і особливо товарні біржі набували у формуванні і розвитку загальносоюзного ринку товарів дедалі вагомішу роль.
Однак в міру поширення системи генеральних договорів і типо вих угод, посилення централізованого планового розміщення то варних ресурсів по торгових системах і районах країни, посилен ня політики витискання всього, пов'язаного з приватним капіталом, товарні біржі і ярмарки в економічній системі країни наприкінці 1920-х років дедалі більше ставали інородним тілом. Поступово їх діяльність згорталася. І в кінцевому рахунку біржо ва торгівля закінчилася її повною ліквідацією.
На момент переходу до непу сталих грошових знаків, повно цінних засобів обігу, платежу і накопичення країна не мала. Ос нову грошового обігу становили випущені Наркомфіном РРФСР паперові радянські грошові знаки, що дістали назву «радзнак». Ними користувалася й Україна після ліквідації її власної емісії в червні 1919 р. на основі відповідного договору з Російською фе дерацією. Через те, що державні витрати в основному покривали ся шляхом друкування радзнаків (не покритих товарною масою), паперовий карбованець усе більше знецінювався. За його допо могою неможливо було нормалізувати роботу державних, коопе ративних і приватних підприємств, організувати їх взаєморозрахунки та розрахунки з державою; проблематичним залишалося і виконання річного державного бюджету (в основному через час ту невідповідність між відкритими кредитами і їх реальним за безпеченням грошовими знаками). Заходи зі стабілізації існуючої грошової одиниці завершилися невдачею. Дві деномінації і шість різних державних позик знецінення радзнаків і зростання цін не припинили.
В основу розробленої спеціалістами-теоретиками і практика ми радикальної грошової реформи було покладено ідею існуван ня паралельних грошових систем — старої і нової, з наступним витисненням старої. Державний банк розпочав емісію нової ва люти — банківських білетів (червінців) 27 листопада 1922 р. Між новою грошовою одиницею і старим казначейським грошовим знаком («радзнаком») розпочалося змагання, яке завершилося на користь червінця. На відміну від радзнаків банківські білети ста новили собою реальні цінності, тому що не менше як на 25% за безпечувалися дорогоцінними металами і стійкою іноземною ва лютою, і не більш як на 75% — товарами, що легко реалізову валися, короткостроковими векселями та іншими зобов'язання ми; при цьому не менше 2/3 цієї частини повинні були складати товарні векселі. Якщо радзнаки випускалися для покриття бюд жетного дефіциту, то червінці — для забезпечення потреб госпо дарського обороту. Держбанк країни, який видавав госпорганам кредити в червінцях, курс яких фіксувався в золоті, вимагав від них погашення позики також в червінцях. Червінець широко за стосовувався у валютних операціях, що проводили банки. Його курс регулярно публікувався в радянських грошових знаках, до ларах, фунтах стерлінгів тощо. За червінці на вільному ринку продавали і купували за стабільним курсом золото та іноземну валюту Вільна конвертованість червінця забезпечила швидке зростання довіри до нього, його широке використання як усере дині країни, так і за кордоном. Уже до літа 1923 р. в червінцях ста ли сплачувати всі оптові угоди і виплачувати заробітну плату. На початок 1924р. вони перетворилися на основну валюту країни; радянські знаки, що ще залишалися в обігу, використовувалися в основному як розмінні гроші. Причому і з цією функцією вони не справлялися. В зв'язку з обвальним знеціненням радзнаків їх бракувало для обслуговування дрібного роздрібного обороту. Банківські ж білети в основному задовольняли грошовий голод у галузі великокупюрного обігу. Навіть найменша купюра банкнот (в один червінець) через свою високу вартість (10 крб. золотом) була неприйнятна як заміна радзнака для масового споживача. Проблему вирішили на основі випуску нових білетів державної скарбниці, що були зв'язані з червінцем і становили певну його частину. 5 лютого 1924 р. було видано декрет ЦВК і РНК СРСР про випуск білетів державної скарбниці вартістю в 1, 3 і 5 карбо ванців золотом, а 22 лютого — декрет про карбування і випуск розмінної срібної і мідної монети.
На відміну від червінця, золотий вміст білета державної скарб ниці вартістю в 1 карбованець не був визначений, а тому і твер дого паритету між ними не могло бути. Білети державної скарб ниці були прив'язані до червінця в адміністративно-відомчому порядку: вони були впроваджені в платіжно-розрахунковий обо рот за паритетом — 1 червінець дорівнював 10 карбованцям. У підсумку було здійснено перехід до твердої радянської валюти, нормалізовано грошовий обіг у країні.
Однак як вільноконвертована валюта червінці протрималися не більше двох років. Курс червінця виявився нереальним через недостатню величину золотого запасу країни, малий обсяг радян ського експорту, зниження світових цін на хліб та інші експортні товари, безпідставне розширення емісійного кредитування підпри ємств державного сектора, відсутність можливості одержання ве ликих іноземних кредитів тощо. Товарні й валютні інтервенції, за допомогою яких держава в 1925—1926 рр. намагалася врегулювати попит і пропозицію товарів та золота, для забезпечення стійкості купівельної сили червінців виявилися безрезультатними. Черві нець перетворився в неконвертовану валюту. Вивезення і ввезен ня червінців та їх обмін на іноземну валюту було заборонено.
Таким чином, незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, в 1920-ті роки на основі широкого викорис тання товарно-грошових відносин була створена нова, принципо во відмінна від «воєнного комунізму» непівська модель господа рювання — змішана економіка, яка регулювалась державою. Пере ведення державних і кооперативних підприємств на господарсь кий розрахунок, допущення приватного капіталу, функціонуван ня їх всіх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — все це обумо вило створення працездатних ринкових структур. Однак їх пере творення в дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Го ловною причиною цього стала повна відмова вищого партійно-державного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми «воєнного ко мунізму» у вигляді адміністративно-розподільної системи.
Багато в чому демонтаж непу був обумовлений курсом кому ністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне за вдання якої полягало в перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс був проголошений в грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б). В умовах майже повної відсутності власної сучасної машинобудівної бази модернізувати старі й оснастити нові фабрики і заводи можна бу ло тільки за рахунок іноземної техніки та технології, а для цього потрібна була валюта. Із відомих історії способів накопичення коштів для індустріалізації (грабіж колоній, одержання контри буцій, здача концесій, одержання іноземних позик) Радянському Союзу жоден не підходив. В умовах капіталістичного оточення проблему накопичення коштів можна було вирішити тільки за вдяки мобілізації внутрішніх ресурсів, а саме: доходів від одержавлених промисловості, транспорту, торгівлі; податків, внутрі шніх позик; доходів від експорту сільськогосподарської про дукції; внутрішньопромислового перерозподілу коштів на ко ристь галузей групи «А». Однак, прискіплива оцінка цих джерел фінансування індустріалізації показала, що при збереженні рів новажного типу розвитку державного і приватного секторів, який усталився за роки непу, необхідні кошти держава не одержить. Приватнопідприємницький сектор не мав бажання задарма відда вати кошти на індустріалізацію. Партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектора, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарські продукти), створен ні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціалістичного змагання».
Становлення системи планів, розробка й уточнення функції поточного і перспективного планування пройшли в 20-ті роки складний шлях. Організація Держплану (22 лютого 1921 р.) пе редбачала розробку тільки поточних планів. Провідна роль перс пективного планування була визначена в 1922 р. положенням про роботу Держплану СРСР. Спочатку період, котрий повинен був охоплювати перспективний план, не встановлювався. В різних відомствах і республіках, розробляючи перші перспективні пла ни, установлювали семи-, п'яти-, трьох- і дворічні строки. Держплан Союзу РСР дотримувався п'ятирічних строків.
Перші народногосподарські плани, що охоплювали річний пе ріод, одержали назву «контрольних цифр». Їх основна ідея поля гала в тому, щоб об'єднати в єдиному плані господарське проек тування окремих державних відомств і держбюджет, а також передбачати напрямки розвитку стихійних процесів господарсь кого життя країни в умовах функціонування багатоукладної еко номіки. Держплан розробив контрольні цифри на такі періоди:
1925 – 1926 рр.; 1926 – 1927 рр.; 1927 – 1928 рр.; 1928 – 1929 рр.; 1929 – 1930 рр. До роз робки перших контрольних цифр розрізнені галузеві п'ятирічні плани не зв'язувались в єдиному народногосподарському плані. В ході складання контрольних цифр радянські планові органи фактично відмовились від індикативного планування на користь директивного. Так, якщо контрольні цифри на 1925 - 1926 рр. доводи лися відомствам для орієнтування, то окремі розділи контроль них цифр на 1927 - 1928 рр. були вже затверджені як обов'язкові для виконання. Перехід до п'ятирічного директивного планування обумовив створення нової організаційної структури, а саме — ієрархічної адміністративної системи управління, з жорстким рів нем централізації. В ній була різко підвищена роль Держплану як головного економічного штабу. ВРНГ була замінена галузевими народними комісаріатами (наркоматами), кількість яких стала швидко збільшуватися, що в подальшому призвело до бюрократизації економіки.
У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви по складанню першого п'ятирічного плану розвитку народного гос подарства СРСР, розрахованого на 1928 – 1929 — 1932 - 1933 господарсь кі роки. В них на збалансованій основі висувалися три завдання — прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп при росту обсягу продукції — 16%), розгортання часткової колекти візації сільського господарства на добровільній основі (з охоп ленням наприкінці п'ятирічки до 20% селянських домогосподарств) і піднесення рівня народного добробуту. На основі пар тійних директив робітники Держплану на весну 1929 р. розроби ли два варіанти плану — відправний і оптимальний. В квітні 1929 р. XVI конференція розглянула і схвалила оптимальний, на пружений план. У травні 1929 р. V Всесоюзний з'їзд Рад оголо сив його державним законом. За оптимальним варіантом серед ньорічний темп зростання промислової продукції збільшувався порівняно з партійними директивами до 20—22%. З цього мо менту почалися численні коригування показників плану в бік їх підвищення, часто-густо науково необгрунтованого. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві додаткових ресурсів. Державі вдалося профінансувати в основному форсований розвиток важкої промисловості. За чотири роки (1928 – 1929 —1932 рр.) вона одержала 16622 млн крб. (при власних коштах на 3371 млн крб.). Однак це не допомогло їй і тим більш усій промисловості виконати надмірно завищені пла нові завдання, які нав'язали Й. В. Сталін і його прибічники. Се редньорічний приріст обсягу промисловості країни в 1929 –1930 — 1932 рр. становив 15,7%, що менше приросту, наміченого директи вами XV з'їзду ВКП(б). Політика форсування індустріалізації не виправдала себе і в Україні. Тут також не були виконані сталін ські вказівки директивного характеру про різке збільшення видо бутку вугілля, випуску чавуну, сталі, прокату тощо.
В цілому ж промисловість України зробила значний крок впе ред (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей. кількісного і якісного зростання кадрового потенціалу і зростан ня випуску продукції) як за першу п'ятирічку, гак і особливо за другу (1933—1937рр.) та третю п'ятирічку (1938—1942рр.). За роки довоєнних п'ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі засвоєння капітальних вкладень. У резуль таті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1938 р. на території України діяло близько 11 тис. підприємств крупної промисловості, на яких було зайнято 1,6 млн робітників, і 115 тис. дрібних підприємств, де було зайнято 344 тис. робітни ків. У 1940р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92% продукції крупної промисловості України, б тому числі: в чорній металургії— 99,4%, в хімічній промисловос ті — 99,7%, в тракторній — 100%, турбінній — 100%, комбайно будуванні — 100%, електростанцій — 100% тощо.
Разом із промисловістю певні здобутки у своєму розвитку в 20—30-ті роки мало і сільське господарство України. Однак вони були б ще вагомішими, якби аграрний сектор економіки не став донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь викачували хліб та сировину, шляхом орга нізованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новобудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, а часто і трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства, яка стала здійснюватися в Україні та інших республіках на основі рішень XV з'їзду ВКП(б), який відбувався в грудні 1927 р. На ньому йшла мова про розвиток усіх форм кооперування, про поступовий перехід до колективних форм обробітку землі на ос нові нової техніки, а не навпаки. Рішеннями з'їзду не визначали ся ні терміни, ні тим більше єдина форма чи спосіб кооперування селянських господарств. Однак у ході хлібних заготівель політи ка всілякого розвитку кооперування в усіх його формах поступо во деформувалася в політику підтримки виключно одного різно виду кооперації — колективного господарства (колгоспу). Така зміна поглядів і позиції партгоспноменклатури — результат її не вміння налагодити в умовах непу взаємно вигідну торгівлю на ринку зерна між державою і селянськими господарствами, а та кож бажання взагалі позбутися своїх численних контрагентів шляхом їх об'єднання в одержавлені колгоспи або в комуни. Бу дучи основним покупцем хліба (причому за відносно низькими заготівельними цінами), пролетарська держава виявилася не в змозі забезпечити селян промисловими товарами за такими ж відносно низькими цінами, протистояти приватним заготівельни кам на вільному ринку. Виникли певні труднощі в хлібозаготів лях, які були роздуті сталінським керівництвом до рівня хлібоза готівельної кризи. Наслідком певного зниження обсягів держав них закупівель було невиконання планів експорту зерна і, відпо відно, недоодержання валюти для закупівель імпортного устат кування на потреби індустріалізації. Обігравши всі ці обставини, Й. В. Сталін і його оточення перетворили суто економічну проб лему в політичну і запропонували свій варіант її вирішення — позаекономічне, примусове вилучення зерна у селян. Для забез печення заготівель знову були задіяні типові методи здійснення продовольчої розкладки (конфіскація хлібних «надлишків», забо рона на базарну торгівлю тощо). Таким чином, в найкоротші строки державні заготівлі було перетворено з добровільних, регульованих економічними важелями (цінами, податками, пільга ми) в обов'язково-примусові. Для підвищення результативності визиску вирішено було розверстати державні заготівлі не серед багатомільйонних селянських господарств, а серед контрольова них державною колгоспів.
З весни 1928 р. партійно-державні органи приступили до фор сування організації колгоспів. Улітку 1929р. було оголошено за клик «суцільної колективізації» цілих округів. У жовтні 1929р. це завдання ставилося вже перед окремими областями. Територі альна експансія колгоспного будівництва супроводжувалася ско роченням строків його проведення. Опір селянських мас нав'я заній зверху колективізації придушувався найжорстокішими за ходами. Першими їх жертвами стали розкуркулювані заможні се ляни. Перша хвиля розкуркулення прийшлася в Україні на другу половину січня—початок березня 1930 р. Вона охопила 2525 тис, селянських господарств із загальної кількості 5045 тис. госпо дарств. Станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2,5% їх загальної кількості. Було експроприйовано 582 тис. га землі, 58,6 тис. голів робочої худоби. Кон фісковане майно вартістю в 40,3 млн крб. передали до неподіль них фондів колгоспів. Розкуркулених часто депортували за межі України. Тільки за період 1930—перша половина 1931 р. з країни було депортовано 95,8 тис. сімей. Загальна кількість експроприйованих селянських господарств становила близько 200 тисяч.
Новостворені колгоспи не справлялися з покладеними на них функціями, зокрема з виконанням хлібозаготівельних планів. Че рез відсутність у колгоспників матеріальної зацікавленості у під вищенні громадського виробництва колгоспів, низький рівень механізації і машинізації, отоварювання трудоднів за залишко вим принципом тощо, сільськогосподарське виробництво почало швидко деградувати. З року в рік у першій п'ятирічці обсяг дер жавних заготівель ставав усе меншим. З урожаю 1932 р., який зі брали колгоспи і селяни-власники, пролетарська держава змогла «витиснути» 260,7 млн пудів (проти 400 млн пудів за січень—ли стопад 1930 р.). «Витиснення» хліба з селянського сектора відбу валося у найбрутальніший спосіб: «за куркульський саботаж» на продовольчі запаси колгоспів і селян-власників накладалися ве личезні «натуральні штрафи»; масово застосовувалися подвірні обшуки з конфіскацією не тільки хліба, але й будь-якої їжі. На зламі 1932 р. і 1933 р. у сільській місцевості України практично не залишилося продовольчих, фуражних, насіннєвих запасів хлі ба та інших продуктів. По всіх сільських районах, особливо з зерновою спеціалізацією, настав справжній голод. Втечі селян у міс та з цих районів заважали військові частини. Отже, голод 1932— 1933 рр. партійна і державна номенклатура свідомо перетворила в голодомор для того, щоб селянин-колгоспник запрацював по-справжньому, незважаючи на невідповідне його трудовим зусил лям відчуження вироблених ним продуктів на користь держави. Виробника було відчужено не тільки від результатів його праці, але й від найважливіших засобів виробництва — машинної тех ніки. Машини та кваліфіковані кадри були зосереджені в системі державних машинно-тракторних станцій, які обробляли колгосп ні поля за натуральну оплату, причому розмір її визначали згори. В країні поступово сформувалася система директивного плану вання і командування колгоспами з боку обюрокраченого апарату.
Реальне відновлення продуктивних сил сільського господарс тва України почалося в кінці другої п'ятирічки. В аграрному сек торі почали збільшуватися урожаї, відновилося зростання пого лів'я худоби, поліпшилась оплата праці колгоспників. Значно було підвищено також і рівень технічної озброєності села. В Україні протягом 1934—1937 рр. обсяг валової продукції колгос пів збільшився в 2,8 раза, а товарної — в 3,4 раза. В результаті колективізації замість 5 млн дрібних селянських господарств ста ли функціонувати тисячі колгоспів, машинно-тракторних станцій і сотні радгоспів. У 1940р. в Україні налічувалося вже 28 тис. колгоспів, майже 900 радгоспів, 1225 МТС. На полях республіки працювало 112,5 тис. тракторів, 33,2 тис. комбайнів, 54,9 тис. вантажних автомашин. Валовий збір зерна в Україні становив у 1940р. 26,4 млн т (проти 22,8 млн т у 1937р.). Організаційне зміцнення колгоспів і радгоспів, зростання матеріально-технічної бази викликали зростання результативності сільськогосподарсь кого виробництва, що в свою чергу обумовило піднесення замож ності й культури селян.
Отже, в 20—30-ті роки на більшій території України утверди лася радянська форма державності й відповідний економічний лад. Будучи рівноправним засновником Радянського Союзу, Україна поступово, разом з іншими радянськими республіками, втрачала свою політичну й економічну самостійність. Їх людські, матеріальні й фінансові ресурси почали все більше використову ватися не в інтересах широких верств українського народу, а для побудови утопічного суспільства, яку провадила партійно-дер жавна і господарська номенклатура, не забуваючи при цьому про свої власні матеріальні інтереси. Однак в умовах повного пану вання єдиної правлячої партії, адміністративно-репресивних методів управління тощо народне господарство в кінці 30-х років зробило значний поступ уперед, а населення підвищило свій жит тєвий рівень. За цей період відбулися прогресивні зміни у струк турі суспільства й в суспільному виробництві, культурі населен ня. Однак український народ заплатив дуже дорогу ціну за свій соціально-економічний поступ. У результаті здійснення велико масштабного експерименту з побудови соціалістичного суспільст ва й економіки в Країні Рад тільки в одній Україні загинули мі льйони людей. Аналіз даних демографічної статистики свідчить. що безпосередні втрати населення України від голоду 1932р. становили близько 150 тис. осіб, а від голодомору 1933 р. — від З до 3,5 млн осіб. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, досягли протягом 1932—1934 рр. 5 млн осіб.
Український народ потерпав як фізично, так і морально і від систематичних компаній політичних репресій, які набули масо вого характеру наприкінці 20-х років. У період ЗО—40-х років вони стали невід'ємним атрибутом радянського способу життя, а також невичерпним джерелом дармової праці в табірному секторі соціалістичної економіки. Шлюз для масового залучення ув'язне них до примусової праці у виправно-трудових таборах відкрила секретна постанова РИК СРСР «Про використання праці карно-ув'язнених» від 11 липня 1929р. Фактично ж під її дію підпали і в'язні, засуджені з політичних причин. Уже в 1935 р. в європей ській частині СРСР та в неймовірно тяжких умовах крайньої Пів ночі, Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії на численних промислових та сільськогосподарських підприємствах, і особливо на будовах, працювало 732 тис. ув'язнених. Зокрема на будів ництві каналу Москва—Волга працювало 193 тис. осіб, будівни цтві колій Забайкальської й Усурійської залізниць та Байкало-Амурської магістралі — 154 тис. осіб, у Сибірському таборі НКВД — 61 тис. осіб тощо. Значну частину контингенту виправно-трудових таборів, які були задіяні в примусовому порядку на великомасштабних будовах та промислових і сільськогосподар ських об'єктах, становили в'язні, засуджені в Україні. Далеко не всі з них після відбуття строку повернулися живими і здоровим» на Батьківщину.
Разом з широким використанням примусової праці, партійно-державна номенклатура розробила і здійснила заходи, спрямовані на виконання показників п'ятирічних планів на основі підвищен ня ефективності суспільного виробництва. Зокрема певну роль у підвищенні продуктивності праці зіграло здійснення програми з підготовки кваліфікованих кадрів та розгортання «соціалістично го змагання». Останнє, при всіх своїх вадах, сприяло підвищенню трудової активності працюючих, особливо з появою у підпри ємств та організацій певних можливостей для матеріального за охочення переможців змагання.
В цілому ж новий суспільний лад не забезпечував вищу про дуктивність праці порівняно з провідними капіталістичними країнами. Внаслідок заміни змішаної економіки командно-репре сивною, форсування індустріалізації, здійснення суцільної колек тивізації тощо конгломерату радянських республік удалося на близитися до Заходу тільки за рівнем розвитку воєнно-промис лового комплексу. Побудована в СРСР економіка за своєю суттю була мобілізаційною, для якої піднесення життєвого рівня народу було другорядним завданням. Проголошувані на партійних з'їздах гасла про підвищення добробуту населення в основному і залишилися пропагандистськими гаслами через гіпертрофований розвиток галузей групи «А» (виробництво засобів виробництва) за майже повного ігнорування інтересів розвитку галузей групи «Б» (виробництво предметів споживання). Обсяг вироблених остан ньою товарів народного вжитку набагато відставав від потреб на селення, які постійно зростали.
У 1920—1930-х роках XX ст населення західноукраїнських земель перебувало під ярмом ряду іноземних країн, які проводили щодо нього жорстку політику колонізації і асиміляції. В 1919—1920 рр. Східна Галичина, Західна Волинь, Північна Буковина і Закарпат ська Україна, незважаючи на прагнення українського населення до національного самовизначення, до створення єдиної соборної України, були черговий раз у новій та новітній історії відокрем лені від східноукраїнських земель і включені відповідно до скла ду панської Польщі, боярської Румунії та буржуазної Чехословаччини. Правлячі кола цих країн-агресорів розглядали ці спо конвічні українські землі як свої внутрішні колонії, свій аграрно-сировинний додаток. Вони штучно стримували їх промисловий розвиток. В результаті народне господарство Західної України розвивалося однобічно. В його структурі переважало сільське го сподарство, яке давало дві третини загального обсягу валової продукції промисловості й сільського господарства. Саме сільсь когосподарське виробництво велося на дуже низькому агротехніч ному рівні. У 1939 р. тут одна сівалка припадала на 700 га посі вів, один плуг — на 120 га землі, тракторів і комбайнів майже зовсім не було. Більше половини селянських господарств не мали коней. Надзвичайно низькою була врожайність сільськогоспо дарських культур. Багато в чому це результат надмірної і неефективної концентрації землі в руках поміщицького класу, церкви та монастирів, а також колоністів (осадників) з представників па нуючої нації. Так, половина всієї землі Західної України належа ла польським поміщикам, в окремих воєводствах їх частка була ще вищою. Тільки 32,5% сільського населення мали земельні на діли, до того ж переважно мізерні, а 25,6% були зовсім беззе мельними. Господарства з наділами до 2 га не забезпечували на віть прожитковий мінімум селянських сімей. Селяни змушені бу ли йти цілими родинами в кабалу до поміщиків та частково до заможних селян.
Через малоземелля і безземелля, надмірні податки тощо в західноукраїнському селі з року в рік посилювався процес збі днення і розорення селян. Залишившись без землі й не маючи змоги одержати роботу в промисловості та на транспорті (че рез їх дуже слабкий розвиток та свою національну приналеж ність), селяни змушені були емігрувати в інші країни Європи і за океан, причому в основному безповоротно. В 1927—1938 рр. із Західної України виїхали 332,3 тис. осіб: 25,4% усіх емігран тів Польщі.
У ході післявоєнної відбудови західноукраїнських земель не відбулося прогресивних змін в промисловості, транспорті та тор гівлі. Фактично була відновлена довоєнна, відстала структура промисловості. Як і раніше, в ній переважали галузі з видобутку. заготівлі й первинної обробки природних копалин і сільськогос подарської продукції. Більше половини промислової продукції припадало на лісну і гірничодобувну галузі. В зародковому стані знаходилися такі обробні галузі, як легка, машинобудівна і мета лообробна, хімічна тощо. Промисловість складалася переважно із дрібних, кустарного типу підприємств. У 1938 р. Західна Україна виробляла 7—10% промислової продукції Польщі. Ще меншими були здобутки промислових підприємств Північної Буковини і Закарпаття.
У 20—30-х роках XX ст уряди країн-окупантів проводили по літику зміцнення економічних позицій власної національної бур жуазії на західноукраїнських землях. Зокрема Польща сприяла укоріненню польської буржуазії в ключових галузях промисло вості Західної України за допомогою системи державних позик і капіталовкладень. Тільки в 1936—1938рр. її міністерство соці ального забезпечення витратило тут понад 1 млн злотих на під тримку польських промислових і торговельних закладів. За до помогою польських громадських організацій в 1936—1938рр. лише в Тернопільському воєводстві було створено 824 купецьких, 290 ремісничих і 92 промислових закладів. Однак через фі нансову і організаційну слабкість національної буржуазії країн-окупантів певна частина галузей промисловості майже повністю контролювалася іноземним капіталом. Так, в нафтовій промисло вості Західної України іноземний капітал становив в 1937р. 87,8%. Водночас за умов окупаційного режиму польському, ру мунському та чеському капіталу вдалося майже повністю усуну ти українських підприємців від участі в промисловому виробниц тві і крупній торгівлі.
Єдиним винятком для реалізації підприємницького хисту українського населення в міжвоєнний період стала сфера коопе рації. Відновлення і розвиток українських кооперативів почалося згори, шляхом створення крайового і місцевих комітетів органі зації кооперативів і відбудови довоєнних центральних коопера тивних об'єднань. За короткий строк у селах і містах були ство рені численні низові кооперативи. Відновили свою діяльність і такі спеціалізовані кооперативні об'єднання, як «Народна торгів ля», Центросоюз, Маслосоюз, Центробанк тощо. Центральним кооперативним об'єднанням став «Ревізійний союз українських кооперативів» (РСУК). Наприкінці 1938р. він об'єднував уже 3455 кооперативів, що функціонували в Львівському, Станіславському та Тернопільському воєводствах. Західноукраїнська коо перація залучила в свої ряди майже 600 тис. членів. Найбільш чи сельною й ефективно діючою була молочна кооперація. Напри кінці 30-х років Маслосоюз об'єднував понад 140 районних мо лочарень, мав м'ясопереробний завод, 4 механізовані маслозаво ди, 12 напівмеханізованих молочарень з переробки молока, 52 магазини роздрібного продажу та 18 постійних оптових пунктів. Значна частина товарів Маслозаводу та Центросоюзу вивозилася за кордон.
1 вересня 1939р. нападом фашистської Німеччини на Поль щу розпочалася Друга світова війна. За три тижні вермахт роз громив польські збройні сили. В середині вересня 1939 р. згідно з пактом Молотова—Ріббентропа Західну Україну зайняла Чер вона Армія. В червні 1940 р. Румунія віддала Радянському Сою зу Бесарабську губернію і Північну Буковину. В результаті возз'єднання з УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бесарабії її населення на середину 1940 р. стано вило 41,6 млн осіб, а територія — 565 тис. км . У новостворених українських областях партійно-державні органи республіки не гайно розгорнули роботу з перебудови їх соціально-економіч ного ладу за радянським зразком.
Вихід у світ книги Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936) з'явився, як відомо, найбільш важливою подією в історії економічної думки Заходу міжвоєнних років. «Загальна теорія» Кейнса породила велику літературу; він сам і його численні прихильники утворили напрямок, об'єднаний ідеєю відносної нестабільності капіталістичної економіки і необхідності її державного регулювання. Разом з тим не всяка концепція державного втручання може вважатися кейнсіанською, остання так чи інакше обов'язково зв'язана з аналізом співвідношення інвестицій і заощаджень, з дослідженням такої макроекономічної категорії, як ефективний попит (центральна категорія кейнсіанства).
Основна модель Кейнса була статичною; він розглядав всі економічні процеси в рамках короткострокового періоду, у рамках його моделі основні параметри (насамперед розміри виробництва) не мінялися в часі. Такий підхід був багато в чому обумовлений особливостями депресивної економіки 30-х рр. Тоді проблема довгострокового економічного росту, економічної динаміки не стояла на першому місці. Кейнсу важливо було відповісти на більш насущний для нього питання: як від зайнятості неповної перейти до зайнятості повної, як швидше покінчити з масовим безробіттям, недовантаженням потужностей, надвиробництвом товарів.
В післявоєнні роки положення кардинальним образом змінилося. Захоплена військовим бумом, економіка ведучих західних країн (особливо США) знайшла небачені досі темпи. Населення після тягот війни не хотіло повернення до довоєнного масового безробіття і незабезпеченого існування. Стійкості в тривалому, довгостроковому плані вимагали також ділові кола. Проблема економічної динаміки висунулася на передній план і внаслідок змагання з країнами державного соціалізму. Останній, перетворивши в 40—50-і рр. у світову систему, мав тоді чималий динамізм, розглядався (це прямо відзначали деякі західні економісти) не тільки як політичний, військовий, але і як економічний конкурент Заходу.
Рішення питань економічної динаміки стало викликом часу і неокейнсіанська теорія прийняла цей виклик. Серед кейнсіанців, що розробил моделі росту, особливо виділяються англійський економіст Р. Харрод і американський учений російського походження Е. Домар (унаслідок близькості їхніх поглядів іноді говорять про єдину модель росту Харрода-Домара). Оскільки пріоритет у формуванні основних ідей тут, безумовно, належить Р. Харроду, даний розділ неокейнсіанства ми викладаємо на прикладі робіт саме цього автора.
Неокейнсіанська теорія динаміки не обмежується однією лише побудовою моделей економічного росту. В широкому плані, вона обов'язково містить у собі теоретичне пояснення циклічних коливань.
Уже Кейнс, показавши неминучість хитливого розвитку капіталізму, висунувши тезу про підрив механізму автоматичного вирівнювання попиту та пропозиції, підводив своїх послідовників до необхідності представити інтерпретацію причин циклу. Але в самого Кейнса теорії циклу не було: у 30-і рр. її створення не було актуальним, тому що в наявності були практично лише дві фази циклічного розвитку — криза і депресія.
У післявоєнний період в умовах швидкого, але нерівномірного росту західні економісти зобов'язані були зосередитися не на кризах і депресіях, а на циклі в цілому, у єдності його чотирьох фаз, включаючи пожвавлення і підйом. І тут виявилося, що бурхливі інфляційні буми для економіки явище настільки ж небажане, що і затяжні спади, а тому цикл має потребу в регулюванні на всіх стадіях свого протікання, але щоб регулювати цикл, необхідно знати його причини, внутрішній механізм функціонування. Так саме життя, практика підвела неокейнсіанську теорію до необхідності створення спеціальної теорії циклічних коливань.
Навіть у рамках одного кейнсіанства над проблемою циклу працювало мало видатних учених. Як уже говорилося, ряд фундаментальних ідей по даній темі висловив, зокрема, Р. Харрод у монографії «Торговий цикл» (1936). Поряд з цим автором, центральну ідею неокейнсіанства про з'єднання механізмів мультиплікатора й акселератора (про неї буде докладно розказано нижче) розробляли такі відомі економісти, як П. Самуэльсон, Дж. Хікс. Але найбільшу популярність у якості головного неокейнсіанського теоретика циклу придбав американський економіст Элвін Хансен (1887—1975). Його перу належать найбільш великі, узагальнюючі твори на дану тему.
Теорія економічного росту Р. Харрода. Рій Харрод (1900—1978) походив з родини потомствених британських інтелігентів. Його дід і батько були істориками-археологами, батько, крім того, займався комерцією, але невдало. Мати Харрода була видною письменницею, входила в кружок ведучих англійських літераторів вікторианської епохи. Біографи відзначають ранню пристрасть майбутнього економіста до складання творів на різні теми, він з дитинства звик до високого рівня інтелектуального спілкування і це згодом позначилося на його творчості.
Р. Харрод одержав прекрасну освіту, закінчив Вестмінстерський коледж, а потім Оксфордський університет. Спеціалізувався по історичних науках. Вже в цей період у круг його читання попадають праці Дж.С. Мілля, К. Маркса, П. Кропоткіна. У 1922 р. Харрод починає викладацьку діяльність в Оксфордському університеті за курсом сучасної історії й економічної теорії. З метою удосконалити знання по економіці він проводить семестр у Кембріджському університеті, де і відбулося його перша зустріч із Дж.М. Кейнсом. Вважається, що саме під впливом Кейнса і почасти Ф. Эджуорта, чиї лекції він слухав в Оксфорді, Харрод вирішив стати професійним економістом. Знайомство з Кейнсом незабаром переросло в дійсну дружбу Між двома найбільшими англійськими економістами велося багаторічне оживлене переписування, Харрод був першим читачем основних праць Дж.М. Кейнса (він читав їх у гранках). Витяги з переписування Кейнса і Харрода показують, що Харрод був також і першим інтерпретатором «Загальної теорії». Так, відгукуючись на нарікання Кейнса, що його концепція неправильно зрозуміла, Харрод відповідав: «Я зрозумів Вас набагато краще, ніж Ви думаєте,... ваші погляди, як я їх розумію, загалом такі: обсяг інвестицій визначається графіком граничної ефективності капіталу, нормою відсотка. Норма відсотка визначається графіком переваги ліквідності кількості грошей. Обсяг зайнятості визначається обсягом інвестицій, мультиплікатором. Величина мультиплікатора визначається схильністю до заощадження. У відповідному листі Дж. М. Кейнс заявляв, що його теорія викладена тут «як не можна краще».
Під впливом Харрода Кейнс включив у текст «Загальної теорії зайнятості відсотка і грошей» спеціальну діаграму, що конкретизує співвідношення інвестицій і заощаджень.
Численні статті і дві книги, що опублікував сам Харрод у 1928—1940 р., стосувалися проблем грошей, банків, міжнародної торгівлі, недосконалої конкуренції, коливань витрат, торгового циклу й економічного розвитку. Ці роботи, як відзначають його біографи, склали значний внесок в економічну науку. Так, у статті «Замітки про речення» (1930), Харрод вводить в аналіз нове тоді поняття граничного доходу, що фігурує в його тексті як «збільшення сукупного попиту». У публікації «Закон убутних витрат» (1930) у результаті дослідження кривої витрат тривалого періоду він дійде висновку про істотні відхилення фактичного завантаження підприємств від потенційно можливої, що було кроком вперед у теорії в порівнянні з неокласичною ортодоксією, що панувала тоді.
Безсумнівний успіх мала перша книга Харрода «Теорія міжнародної економіки» (1933), що витримала чотири видання підряд. Тут Харрод одним з перших виклав основний принцип обґрунтування міжнародного поділу праці — принцип порівняльних витрат, використовуючи поняття граничних витрат. Прийнято вважати, що вже в цьому творі Харрод фактично припускає наявність мультиплікатора зовнішньої торгівлі.
Центральною роботою у творчості Харрода довоєнного періоду є монографія «Торговий цикл» (1936), у якій містяться основні моменти майбутньої неокейнсіанскої теорії циклічних коливань. Харрод намагається інтерпретувати механізм циклу, виходячи з аналізу коливань інвестицій, споживання і випуску капітальних благ у їхньому взаємному впливі один на одного. У процесі побудови відповідної моделі він дійде висновку, що «...в аналізі взаємин між мультиплікатором і капітальним коефіцієнтом може бути виявлений секрет торгового циклу». У сутності вже тут у самому загальному виді викладена ідея зверхмультипликатора (з'єднання в єдиному процесі мультиплікативного й акселеративного ефектів), що одержала потім розвиток у працях кейнсіанських теоретиків циклу — Дж. Хікса, П. Самуэльсона, Э. Хансена. Монографія «Торговий цикл» містить і перші позначки кейнсіанської теорії динаміки. По-перше, Харрод прямо вказує тут на обмеженість статичного аналізу неокласичної школи, оскільки проблема циклу по самій своїй істоті є проблема динамічна. По-друге, саму проблему економічної динаміки він зв'язує з аналізом довгострокових змін інвестицій і заощаджень. В останньому пункті очевидний вплив на Харрода деяких ідей Кейнса, викладених ще в «Трактаті про гроші» (1930). Однак у цілому теорія економічної динаміки Харрода формувалася цілком самостійно. Більш того, аналіз робіт Харрода середини 30-х рр. приводить до висновку, що йому вже тоді була почасти ясна деяка обмеженість теоретичної моделі Кейнса: її статичний характер, односторонньо негативне відношення до заощаджень, відволікання від світових господарських зв'язків.
У 1939 р. Харрод публікує статтю, що завершує його ідейну еволюцію довоєнного часу — «Нарис теорії динаміки». Тут насамперед формулюється мета теорії динаміки — «запропонувати базисні основи, придатні для вивчення змін, аналогічно основам, запропонованим статичною теорією для стану спокою»2. У даній роботі вводяться основні поняття динамічної теорії: фактичний, гарантований, природний темпи росту; капітальний коефіцієнт; шляхом аналізу відповідних рівнянь зроблений висновок про внутрішню нестабільність розвитку капіталістичної економіки. Отже, кейнсіанська теорія росту фактично вже була готова, але в передвоєнні роки вона не залучила до себе особливої уваги: нескінченна депресія 30-х рр., що супроводилася застійними процесами, здавалося, робила неактуальними розробки в області економічної динаміки. Сам Кейнс поставився до концепції Харрода прохолодно, виразивши сумнів в існуванні рівноважної лінії безупинного розвитку, навколо якої, згідно Харроду, відбуваються коливання фактичного темпу росту.
Війна, що незабаром почалася, більш ніж на шістьох років перервала теоретичну діяльність Харрода. Він переходить на роботу в статистичне відомство при прем'єр-міністрі Великобританії У. Черчіллеві, виконує функції економічного радника британського уряду.
Повернувши по закінченні війни до викладацької діяльності, Харрод восени 1946 р. готує обновлений курс лекцій по теоретичній динаміці. Ці лекції були прочитані в лютому 1947 р. у Лондонському університеті, а згодом опубліковані у виді окремої монографії —«До теорії економічної динаміки» (1948). У порівнянні зі статтею 1939 р., що містить аналогічні ідеї, цій книзі була уготована зовсім інша доля — у період післявоєнного бума, що разом з тим носив хитливий, переривчастий характер, тема динамічного розвитку раптово стала цікавити усіх. За Харродом міцно зміцнилася репутація новатора і збудника спокою, а його теоретична модель (модель Харрода-Домара) викликала в академічних колах Заходу бурхливу дискусію, що продовжувалася протягом двох десятиліть. Саме монографія 1948 р. зробила Харрода вченим зі світовим ім'ям, створила йому репутацію лідера післявоєнного кейнсіанства, одного з творців неокейнсіанської теорії динаміки.
Імперіалізм, монополістичний капіталізм, акціонерна власність, кооперативна власність, муніципальна власність, пул, конвенція, корнер, ринг, картель, синдикат, трест, кон церн, концесія, територіальна експансія.
ЗМІСТ
|
Вступ..................................................................................................................... |
3 |
|
Тема 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина XVII –перша половина XIX ст.)...... |
6 |
|
Тема 7. Ринкове господарство країн європейської цивілізації в період монополістичної конкуренції (друга половина XIX –початок XX ст.)......... |
42 |
|
Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина XIX–початок XX ст................ |
81 |
|
Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації (перша половина XX ст.)................................................................................................. Зміст...................................................................................................................... |
118 153 |