Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

Подписываем
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Дрогобицький механіко-технологічний коледж
Паращак О.О.
Історія України
Навчально-методичний посібник для студентів
денної і заочної форми навчання вищих навчальних закладів
І-ІІ рівнів акредитації
Дрогобич 2011
ББК 63.3 (4 Ук) я 72
П 27
Схвалено цикловою комісією суспільних дисциплін
Протокол № 2 від 23.11.2011 р.
Голова циклової комісії Т.Шрамко
Рецензенти: Кузик П.В. викладач-методист Дрогобицького нафтового технікуму
Грицина О.М. кандидат політичних наук,
викладач Дрогобицького нафтового технікуму
Височанський І.Ф. старший викладач-методист
Дрогобицького механіко-технологічного коледжу
Паращак О.О.
П 27. Історія України: Навчально-методичний посібник для студентів денної і заочної форми навчання вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації Дрогобич: Вимір, 2011, 370 с.
Пропонований навчально-методичний посібник складено згідно навчальної програми коледжу з метою допомогти студентам денної та заочної форми навчання у вивченні предмету. Посібник включає в себе плани, схеми, таблиці та лекції аудиторних занять, вимоги до оформлення рефератів та теми до них, поради щодо підготовки семінарських занять, теми контрольних робіт для студентів-заочників, контрольні запитання, список рекомендованої літератури, хронологічну таблицю та додатки.
ББК 63.3 (4 Ук) я 72
© О.О.Паращак, 2011
ПЕРЕДМОВА
Історія України це шлях боротьби українського народу за незалежність. Український досвід перемог і поразок гіркий, але водночас надзвичайно повчальний для нинішніх поколінь українців, які вже мають змогу жити у власній державі. У сучасних умовах, коли держава обрала демократичний шлях розвитку, шлях побудови громадянського суспільства, проблематика викладання та вивчення історії має особливе значення.
Нині вже змінено парадигму викладання історії України як історії меншовартісної нації. Проте залишається ще достатньо "білих плям", які потребують подальшого дослідження й вивчення.
Історія спроможна відтворити соціальну дійсність в єдності необхідного й випадкового. Об'єктом і предметом досліджень історії є суспільство, закономірності його розвитку та функціонування у конкретних часових вимірах. Історія концентрує увагу на вивченні соціальних явищ, що виступають унікальними й неповторними в часі і просторі та впливають на подальший розвиток суспільства. Заперечення спадкоємності та історичного досвіду нерідко обертається великим лихом.
Українцям є що вивчати і є чим пишатися. За загальною кількістю пам'яток, наявністю шедеврів культури ми країна з багатою історико-культурною спадщиною.
На території України зберігаються самобутні історичні реліквії різних часів і народів, які є невід'ємною складовою світової культурної скарбниці. Собор Св. Софії, ансамбль будівель Києво-Печерської лаври, історичний архітектурно-містобудівний комплекс Львова разом з горою Високий Замок і собором Св. Юра включені до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. На черзі пам'ятки Кам'янця-Подільського, Севастополя, Херсонес Таврійський.
Писемні й речові пам'ятки історії та культури, що зберігаються в архівах, бібліотеках і музеях є незаперечними свідками української історії, об'єктивне викладення якої дасть змогу засвоїти історичні уроки нинішнім і прийдешнім поколінням та прислужитися справі, за висловом Михайла Грушевського, "загального єднання в Україні".
Даний посібник складено з метою допомоги студентам денної, заочної форм навчання та усім, хто цікавиться історією України. У посібнику систематизовано основні історичні події і факти. Водночас наведено велику кількість витягів із нормативно-правових актів, сприяє не тільки закріпленню та розширенню історичного світогляду студентів, а й кращому засвоєнню, запам'ятовуванню та виробленню самостійного історичного мислення. Плани та завдання до семінарських занять розроблені за принципом закінченого навчально-методичного курсу, що дозволить студентові систематизувати отримані знання та доповнити їх новими.
Модуль 1
Прадавня історія та середні віки в Україні.
Тема 1. Найдавніший період в історії України.
Людина з'явилася на Землі понад 2 млн. років тому. Процес розселення первісних людей на території України розпочався близько 1,5 млн. років тому, спочатку в Закарпатті і Подністров'ї, а потім в інших регіонах. У саванах, що розкинулися на більшій частині сучасної України, бродили великі стада слонів і носорогів, у водоймах мешкали гіпопотами й численні пернаті.
Первісні люди використовували примітивні знаряддя праці, які виготовляли з найдоступніших матеріалів дерева і каменю. Археологи виділяють перший щабель у розвитку людського суспільства кам'яний вік, і поділяють його на палеоліт (давній кам'яний вік), мезоліт (середній кам'яний вік) і неоліт (новий кам'яний вік). Найдавнішим був палеоліт, що розпочався з появою людини і завершився в І тис. до н. е. Нині відомо про більш як 700 стоянок доби палеоліту. Серед них: Королеве (Закарпаття), Лука-Врублівецька в Середньому Подністров'ї (Хмельницька обл.), Гзюмська (Харківщина) та ін.
Архантропи первісні люди доби давнього кам'яного віку займалися збиранням рослинної їжі (плодів, їстівного коріння).
Внаслідок мандрівного способу життя колективи людей не були сталими (існування первісного людського стада). Зі зміною геологічних епох наприкінці раннього палеоліту розпочинається значне похолодання, товщина льоду на півночі України сягала 600 м. Нові природні умови змусили людей активніше боротися за існування, вони навчилися добувати вогонь і користуватися ним, шити одяг, споруджувати житла.
Творцями культури (мустьєрська епоха середній палеоліт 150-40-35 тис. років тому) були палеонтропи (давні люди), або неандертальці (вперше рештки людини цього типу було знайдено в Німеччині, в долині Неандерталь) проміжна ланка між найдавнішими людьми і сучасною людиною. Головним їхнім заняттям було полювання на мамонтів і зубрів.
Досліджуючи пам'ятки епохи мустьє, окремі вчені дійшли висновку, що близько 100 тис. років тому на зміну людському стаду < прийшов родовий лад. Інші вчені відносять появу роду до більш пізнього часу. Родовий лад був першою в історії завершеною системою суспільних відносин. Рід у цей час був матріархальним. Кілька родів складали плем'я.
Пізній палеоліт став новим великим кроком до розвитку людства. Формується близький до сучасного фізичний тип людини кроманьйонець (назва походить від гроту Кро-Маньйон у Франції), з'являються знаряддя праці з високоякісного кременю (вістря, різці, скребла, ножі). У зв'язку з різким похолоданням близько 15 тис. року тому мамонти починають вимирати. Основною здобиччю стає північний олень. За даними археолога О. Черниша, середня чисельність людського колективу становила від 50 до 60 осіб. Відомий дослідник Л. Залізняк вважає, що в Україні на цей час проживало близько 200 мисливських колективів (майже 6000 осіб). У цей період з'являються перші зображення на кістках тварин, а також, виготовлені з кісток північного оленя, музичні інструменти (флейти).
Ідеологія пізньопалеолітичних мисливців була сукупністю знань про навколишній світ, а також релігій, мистецтва, моралі.
Початок доби мезоліту (інколи його називають ще епіпалеоліт) збігається із закінченням льодовикового періоду (8213 років до н. е.). Саме тоді стався прорив вод холодного прильодовикового озера, що було на місці Балтійського моря, в Атлантику. Ландшафт набуває сучасних обрисів. Зникнення великих стадних тварин, які були головними об'єктами полювання, вимагало вироблення нових мисливських прийомів та нової зброї. Людина розпочала приручення, а можливо, й одомашнення тварин (першим приручили собаку). Надзвичайно важливим досягненням було винайдення лука і стріл. З'являються невеликі вироби з каменю (мікроліти) і великі знаряддя сокири, тесла (макроліти). Великого значення набуло рибальство. Люди навчилися робити примітивні посудини (плетиво із лози, що обліплювалося глиною).
Сформувались три ареали розселення мезолітичних племен України:
На території України відомо понад 300 пам'яток мезолітичної епохи: тимчасові пасовища, більш довготривалі поселення, поховання і могильники, культові місця. За етнографічними даними відомо, що щільність населення не перевищувала 3-5 осіб на 100 кв. км. Померлих завалювали камінням або зв'язували з метою недопущення повернення їхніх душ.
Однією з найцікавіших археологічних пам'яток в Україні є Кам'яна Могила на Запоріжжі. Гроти Кам'яної Могили містять понад 1000 зображень різних епох (від верхнього палеоліту до доби бронзи). Зображення зроблені червоними фарбами. Вчені вважають, що ці пам'ятки використовувались для здійснення культових церемоній, пов'язаних із мисливською магією.
У ХІ-У тис. до н. е. племена, які заселяли територію України, вступили в останню фазу кам'яного віку новий кам'яний вік неоліт (3-4 тис. до н. е.). Цю епоху, яка стала переломною в історії людства, знаряддя праці мезоліту називають ще "неолітичною революцією", коли суспільство перейшло від виключно привласнювальних форм господарства (збиральництво, мисливство, рибальство) до відтворювальних (землеробство, скотарство).
Уже в ранній період неоліту люди вирощували городні культури (цибулю, часник тощо), але справжній розквіт у сільському господарстві осілих племен розпочався з освоєнням злакових культур, головні з яких ячмінь та пшениця.
Докорінним зламом в історії людства стало винайдення кераміки, завдяки якій люди отримали можливість зберігати воду та варену їжу. Удосконалюються кам'яні знаряддя праці. У різних регіонах України виокремлюються певні особливості побуту та культури тогочасного населення. В Закарпатті оселяються землеробські племена, які прийшли туди з території сучасної Угорщини та Румунії. Тут знаходять чудові зразки кераміки культури Кріш та розписної кераміки.
У Північно-Східному регіоні (Придніпров'я, Полісся, Лівобережжя, Донбас) у господарстві важливе місце займали мисливство та рибальство і лише на заключному етапі неоліту скотарство та землеробство. Тут проживали племена сурсько-дніпровської культури, дніпро-донецької та ямково-гребінцевої кераміки.
У Криму в гірській зоні археологами досліджено стоянки Аделі-Коба, Шан-Коба, Таш-Аїр та інші, що переважно пов'язані з природними скельними навісами і гротами.
Приблизно наприкінці 5 на початку 4 тис. до н. е. племена, що населяли територію України, як і всієї Південно-Східної Європи, почали використовувати мідь для виготовлення різних виробів. Пізніше освоюються плавильна й ливарна техніки. Оскільки мідь надто м'який метал (надходив із Балкан та Південних Карпат у вигляді виробів і зливків), тому широко продовжували застосовуватись знаряддя праці з кременю та кістки.
Доба міді на території України насамперед представлена трипільською культурою, яка існувала наприкінці 5-3 тис. до н. е. Перші пам'ятки відкрив у 1893 р. видатний український археолог В. Хвойка поблизу села Трипілля на Київщині. На території України виявлено понад 1000 поселень.
Ранні поселення нараховували по кілька десятків жител і господарських споруд. Забудова поселень здійснювалася рядами або по колу на зручних для оборони місцях. Житла були як напівземлянковими, так і наземними зазвичай прямокутної форми, будували їх на дерев'яному каркасі й обмазували глиною. На Черкащині, поблизу сіл Майданецьке, Доброводи існували справжні "міста" з населенням не менш як 15-20 тис. жителів. Археологи виявили у трипільців унікальний в історії звичай періодичне спалювання своїх поселень (один раз в 50 років).
Трипільці культивували пшеницю, ячмінь, просо, жито, бобові, коноплю. Основним знаряддям обробітку землі була мотика. Трипільські племена мали високорозвинене керамічне виробництво. Посуд виготовляли різний за формою, оздоблювали орнаментом.
Багато гончарних печей виявлено на Наддністрянщині. Велика кількість знайдених глиняних жіночих фігурок свідчить про культ родючості. Крім домашніх вівтарів, трипільці мали й окремі храми, що споруджувались у центрі поселень на майдані і були родоплемінними культовими центрами. Інколи в храмах або поряд з ними на майданах поселень знаходять особливі жертовні поховання людей, що здійснювались з метою збільшення родючості землі, збереження домашнього достатку, захисту від злих сил.
Археологи та антропологи встановили, що носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеної у Південно-Східній Європі.
Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські протоміста їх столицями. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини.
Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи і прискорила розвиток відсталих племен, що населяли Північну та Північно-Східну Україну.
Наступний після енеоліту період історії людства тривав понад тисячу років (від 2 до 1 тис. до н. е.) і отримав назву бронзової доби від нового матеріалу бронзи, з якого почали виробляти знаряддя і зброю.
Бронза це перший штучно створений людиною сплав (міді й олова), який має великі переваги над міддю більшу твердість і нижчу температуру плавлення. Отже, виплавляти бронзу можна було в примітивних печах і на відкритих вогнищах. Ці властивості металу дали змогу вдосконалити й розширити виробництво та асортимент знарядь і їхню якість. Праця давніх металургів була складною і вимагала спеціальних знань і досвіду. З'являються окремі майстри-ливарники і бронзоливарні майстерні. Археологи знаходять сліди великих майстерень, де бронзоливарним виробництвом займалися цілі роди, а то й селища. Спочатку бронзою почали користуватися в Південному Ірані та Месопотамії в 4 тис. до н. е., протягом 3 тис. в Малій Азії та Середземномор'ї, а в 2 тис. до н. е. бронза поширилась у Європі. На теренах України перші бронзові вироби з'явилися на початку 2 тис. до н. е. і походили з Балкан і Кавказу, де на той час існували потужні металургійні центри, звідти ж надходила і сировина мідна руда. Місцеве бронзоливарне виробництво виникло за доби середньої та пізньої бронзи (ХУ-ІХ ст. до н. е.). У цей час існувало кілька металургійних осередків: на Закарпатті та Прикарпатті, у Північному Причорномор'ї. Проте, витіснивши з ужитку мідні знаряддя, бронза не замінила повністю кам'яних і крем'яних виробів. Якраз за доби бронзи техніка виготовлення кам'яних знарядь сягає найвищого рівня розвитку. Люди продовжують широко користуватись цим доступним, дешевим і простим в обробці матеріалом. У північній частині України, зокрема на Західній Волині, виявлено давні копальні дуже якісного кременю, а неподалік сліди майстерень, де цей кремінь обробляли.
Перехід до доби металів мав велике значення в історії людства. Проте поява бронзових виробів не була найважливішою ознакою цього часу. Вдосконалювалось землеробство і скотарство, розвивалось ремесло. Збільшувалась кількість населення, великі племена розпадалися, менші об'єднувались, заселяли нові землі, завойовуючи або мирно співіснуючи з давнішими поселенцями.
Племена і народи, які жили в 2 тис. до н. е. на землях України, зналися між собою та сусідами із заходу, півдня чи сходу, з якими часто були споріднені. Вивчаючи поселення, поховання, скарби цих людей, вчені дійшли висновку, що на території теперішньої України за доби бронзи існували три "світи" три етнічно-культурні зони, що відрізнялися походженням населення, господарством, віруванням це Полісся, Степ та Лісостеп.
У північно-східній частині України та на Поліссі жили нащадки давніх місцевих ще мезолітичних палеоєвропейських племен, а також племена, які належали до південної групи величезного праугро-фінського етнічного масиву. Культурний розвиток у цих лісистих краях відбувався повільніше, вони зазнали менше культурних та етнічних впливів.
У степах від Дону і до Дунаю жили кочові та напівкочові племена, їхнє походження пов'язують з індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами та частиною населення, що прийшло сюди зі східних степів та Кавказу. Із цих племен між Дніпром та Південною Волгою сформувався великий індо-іранський етнос, до якого належали арійці та іранські племена, скіфи і сармати. З цими народами в різні часи пов'язані важливі, часто вирішальні події не лише української, а й світової історії. На правобережній лісостеповій частині України в Наддністрянщині, на Волині та Поділлі жили індоєвропейські племена з давніми традиціями землеробської культури, предки праслов'ян.
Могутнє об'єднання степових племен під назвою "скіфи" охоплювало величезні обшири Євразії від Карпат до Монголії. Скіфи (скити) буквально означає "блукачі". їхні предки, які колись населяли українські степи, рушили в далекі походи в Азію. Частина цих воїнів, повернувшись назад, згодом опанувала значну частину території України.
Скіфська доба в Україні тривала понад тисячу років (VII ст. до н. е. III ст. н. е.). Відомості про скіфів містяться у творах грецьких і латинських авторів, а також в ассиро-вавилонських документах. Найповніше скіфів описав Геродот, який присвятив їм цілий розділ своєї "Історії" (книга IV "Мельпомена").
За свідченням письмових джерел, на території України жили різні племена. Степові простори заселяли скіфи-кочовики, очолювані царськими скіфами. З'явившись уперше в степах Причорномор'я, скіфи деякий час співіснували там із кіммерійцями. У VII-VI ст. до н. е. скіфи здійснили ряд походів на Близький Схід, де брали участь в ассиро-вавилонській війні як третя (часто вирішальна) сила, діючи то на одному, то на іншому боці. У захопленій Мідії скіфи створили свою державу Ішкуза, яка існувала протягом 625-585 рр. до н. е.
Скіфи пройшли через Месопотамію, Сирію, Палестину до Єгипту і в 612 р. взяли участь у розгромі Ніневії. Наслідки скіфського вторгнення знайшли відображення у книгах біблійних пророків.
Тривале перебування в країнах Передньої Азії вплинуло на культуру скіфів: їхні вожді навчилися цінувати розкіш і владу, а мистецтво увібрало в себе східні елементи і засоби їх вираження.
Повернувшись з Азії, скіфи виграли боротьбу з кіммерійцями за панування в Північному Причорномор'ї. Тоді ж завершився процес оформлення скіфської держави, яка почала називатися Великою Скіфією. Держава складалася з об'єднаних племен, кожне з яких мало свого царя. Проте керівна роль у скіфському союзі племен належала царським скіфам.
Основою господарства степових скіфів було кочове скотарство розведення коней, великої рогатої худоби, овець, кіз. Скотарство давало все необхідне для життя коней, м'ясо і молоко для харчування, вовну та повсть для одягу. Скіфи пересувалися на конях без стремен, використовуючи повстяні сідла. Упряж прикрашали численними бляшками, розетками. Кожен кочівник був кінним воїном. Із появою у Північному Причорномор'ї грецьких колоністів скіфи налагодили з ними обмінну торгівлю. Грекам продавали пшеницю, сіль, м'ясо, молоко, сир, шкури, хутра, мед, рибу, рабів. Скіфська військова знать, яка контролювала вивіз, взамін отримувала вироби з дорогоцінних металів та різноманітні предмети розкоші. Центр степової Скіфії у VIII ст. до н. е. знаходився у Кам'янському городищі, поблизу сучасного Нікополя Запорізької області (більша частина пам'ятки затоплена Каховським водосховищем). У VII ст. до н. е. столиця Скіфії була перенесена до Криму городище Керменчик (окраїна Сімферополя).
Землеробські племена античних полісів відомі під збірною назвою "скіфи-орачі". Скіфська держава була насамперед військовою організацією. Скіфи створили сильне, добре озброєне і дисципліноване військо. Воїнами були всі дорослі чоловіки і частина жінок. Скіфська зброя (короткий меч-акінак, спис, лук і стріли) в тодішньому світі вважалася найдосконалішою, а скіфські вершники непереможними. Скіфів охоче наймали на військову службу за кордон.
Наприкінці VI ст. до н. е. (514 або 512 рр. до н. е.) скіфи вели війну з перським царем Дарієм, військо якого вдерлося до Північного Причорномор'я. Успіх скіфів, які не скорилися могутньому повелителю найбільшої у світі військової сили, надзвичайно підніс їхній воєнно-політичний авторитет і сприяв консолідації скіфських племен та зміцненню їх політичного об'єднання.
Найвищого піднесення скіфська держава досягла в IV ст. до н. е., коли її очолював цар АТЕС. Розквіт Великої Скуфії за АТЕС збігся у часі з піднесенням Македонії за Філіпа II. Між володарями двох держав деякий час існували союзницькі відносини. У 342 р. до н. е. вони разом перемогли Фракію і поділили між собою її територію. Однак спроба АТЕС поширити свій вплив на Балкани зумовила скіфо-македонський конфлікт 339 р. до н. е. Під час невдалої битви на Дунаї 90-річний АТЕС загинув. Проте македонці навіть не намагалися розвинути свій успіх. Філіпа повернув війська проти грецьких міст-держав. Син Філіпа Олександр Македонський завоював величезну територію в Малій Азії, Єгипті, Ірані, Індії, а спроба його полководця Зопіріона з 30-тисячним загоном вдертися на скіфські терени в 331 р. до н. е. обернулася цілковитою катастрофою: на зворотному шляху від Ольвії македонське військо було знищене.
Після бурхливого піднесення першого Скіфського царства в середині III ст. до н. е. настає раптовий спад. Однак скіфи залишилися на політичній арені. УII ст. до н. е. рештки скіфського населення створили державу Мала Скіфія, що займала Нижнє Подніпров'я, степи Криму і землі в нижній течії Дніпра та Бугу. Для пізніх скіфів характерний осілий землеробський спосіб життя.
Смертельного удару по скіфській державі в III ст. н. е. завдали готи, а в IV ст. гуни. Після цього скіфи перестали існувати як етнічне утворення, рештки якого розчинилися серед інших етносів епохи Великого переселення народів.
Упродовж II ст. до н. е. IV ст. н. е. більшу частину території сучасної України населяли численні іранські племена сарматів, які створили тут сильне державне об'єднання. На початку своєї історії сармати займали степову територію від Приуралля до Дону. З III ст. до н. е. вони почали масово переселятися на Північний Кавказ і Північне Причорномор'я. Перші хвилі сарматської міграції в Україну пов'язані з племенами роксоланів, наступні з племенами аорсів і аланів.
Опанувавши степову та лісостепову Україну, сармати під проводом Фарзоя й Інісмея створили на Правобережжі політичне об'єднання, відоме під назвою Аорсія. Коли в Причорномор'ї встановили своє панування готи, частина сарматів змішалася з прибульцями, увійшовши до складу держави Германаріха. Після поразки у війні з гунами сармати разом з готами відійшли за Дунай. Ті, хто залишився, підкорилися гунським зверхникам.
Як і всі кочовики, сармати були знаними воїнами. Сучасники змальовують їх як сильних, жорстоких і невблаганних ворогів. У сарматських кінних дружинах нарівні з чоловіками воювали жінки, які нерідко очолювали військові підрозділи і були навіть царицями.
Поряд із періодичними військовими набігами на сусідів з метою грабунку та встановлення данницьких відносин головним заняттям сарматів було кочове скотарство. Сармати займалися традиційними для скотарів ремеслами: зброярством, лимарством, ткацтвом, гончарством та виготовленням культових речей. Важливе місце в економіці посідала торгівля з античними містами.
Суспільство скіфо-сарматського часу зберігало поділ на три стани: воєнну аристократію, жерців, рядових общинників землеробів і скотарів. Окрему групу становили раби.
Верхівку скіфського й сарматського суспільств складала могутня військова знать на чолі з царями. Царська влада була спадкоємною, сильною і деспотичною. Основу релігії скіфо-сарматського населення становили культ померлих і віра в потойбічне життя. Вшановувалися божества, які символізували сили природи. Скіфи зберігали курганний поховальний обряд, який утвердився в українських степах ще в епоху бронзи.
Із зникненням скіфо-сарматської культури епоха раннього заліза в Україні закінчилася. Надалі центр проживання перемістився до землеробського Лісостепу. Духовна культура скіфів і сарматів стала своєрідним містком між Азією і Європою, зберігши для сучасності чимало рис сивої давнини.
Грецька колонізація північного узбережжя Чорного моря була складовою Великої грецької колонізації VIII-VI ст. до н. е. Колонії розміщувалися лише на незайнятих місцевим населенням берегах морів та лиманів, не заходячи вглиб материка. Завдяки цьому не виникало значних конфліктів з місцевими племенами, які ніколи не опинялися в залежності від прибульців. Разом вони утворювали взаємовигідний симбіоз, що, звичайно, не виключало військових сутичок та інших загострень, особливо в часи дестабілізації обстановки. В Україні греків приваблювали родючі землі уздовж узбережжя, багаті на рибу річки, можливість товарообміну з місцевими племенами кочовиків і землеробів. Греки підтримували контакти з місцевим населенням також для того, щоб отримувати від них рабів. Головний переселенський потік у Північне Причорномор'я йшов з іонійського Мілету. Колонізація мала переважно аграрний характер.
Найзначнішими грецькими колоніями були Борисфеніда (на острові Березань біля Очакова), Ольвія (в місці злиття Бузького та Дніпровського лиманів), Ніконій (на лівому березі Дністровського лиману біля села Роксолани Овідіопольського району Одеської області), Боспор Кіммерійський з центром у Пантікапеї (нині Керч), Херсонес Таврійський (територія сучасного Севастополя), Керкінітіда (нині Євпаторія). Засновані греками міста та сільські поселення проіснували понад тисячоліття від VI ст. до н. е. до IV ст. н. е.
Усі причорноморські поліси, за винятком монархічного Боспору, були рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками, де раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Найвищим органом законодавчої влади були народні збори. Виконавча влада перебувала в руках колегій і чиновників. Окремо існувала судова влада. Найбільші міста карбували власні монети. Кожне місто мало сільську округу хору, яка становила економічну основу поліса. Укріплення поселення складалися з окремих садиб, мешканці яких вирощували злаки, овочі, фрукти, розводили худобу, ловили рибу. Продукти продавали в місті, а також експортували.
Побут і культура причорноморських грецьких держав мали багато спільного із способом життя і культурою античного світу. Жителі міст вважали себе греками. Фізичне й інтелектуальне виховання молоді здійснювалося в гімнасіях. Населення міст суціль було письменним. У суспільному й культурному житті важливе місце посідав театр. Дуже популярним був спорт. У містах творили вчені-філософи та історики.
Основу релігійних вірувань колоністів становило язичництво. Поряд із культами божеств існували культи героїв. Культові дії відправлялися у святилищах, храмах та на вівтарях. На честь богів і героїв проводили свята й спортивні ігри.
У мистецтві переважали еллінські художні традиції. Митці використовували переважно міфологічні сюжети, створювали статуї, писали портрети. Інтер'єри будинків, гробниці розписували фресками. Підлоги в багатьох будинках вимощували мозаїкою. Племінна верхівка скіфської і сарматської знаті купувала у греків коштовні прикраси, керамічні вироби, оливкове масло. Архітектура міст мала типовий для античної Греції вигляд.
Боспор Кіммерійський найбільша антична греко-варварська держава у Північному Причорномор'ї. Виникла близько 480 р. до н. е. по обидва боки Керченської протоки, яка в давнину називалася Боспор Кіммерійський. Центром його був Пантікапей поліс, заснований у 580-570 рр. до н. е. на Керченському півострові (залишки міста лежать під сучасними будівлями Керчі). У 480-438/437 рр. до н. е. Боспором правили Археанактиди, в 438/437-109 рр. до н. е. Спартокиди. Держава набула рис територіальної монархії з інститутом співправління. Найбільший розквіт Боспору пов'язаний з діяльністю царів Спартока, Сатира, Левкона і Перисада. Територія держави охоплювала Керченський і Тамансь-кий півострови, пониззя Кубані та східне Приазов'я. Спартокиди офіційно називали себе архонтами Боспору й Феодосії і басилевсами (царями) місцевих племен (скіфів, меотів, сіндів, торитів).
У часи свого найвищого розквіту (IV ст. до н. е.) Боспор належав до найбільших держав античного світу. Основними галузями економіки були землеробство, рибальство, ремесло і торгівля. Пріоритетного значення надавалося відносинам з Афінською державою. За постійний притік хліба Афіни гарантували Спартокидам політичну і військову підтримку.
У VIII ст. до н. е. розпочався повільний, але неухильний економічний спад і зменшення територіальних володінь Боспорської держави. Найбільша загроза царству йшла з боку войовничих сарматів, які, на відміну від скіфів, були налаштовані на воєнну конфронтацію з античними державами.
Шукаючи сильних союзників, правителі Боспору зміцнювали зв'язки з Кримською Скіфією і Понтійським царством. У 107 р. до н. е. цар Перисад V, в якого не було прямих спадкоємців, добровільно передав владу понтійському цареві Мітрідату VI Євпатору. Це призвело до повстання скіфського царевича Савмака, який мав права на престол. На чолі великого війська Савмак захопив столицю. Під час цих подій Перисад V був убитий, а Савмак проголошений царем. Однак наступного року понтійський стратег Діофант відновив на Боспорі владу Мітрідата VI, полонивши Савмака, якого згодом було страчено.
У складі Понтійського царства Боспор, так само як Кримська Скіфія та решта грецьких полісів, був втягнутий Мітрідатом VI у війни проти Риму. Після багатьох поразок войовничий володар перебирається до Пантікапея, і перетворює Боспор на головну базу підготовки до нового походу. Масові мобілізації й нескінченні побори викликали незадоволення боспорців і призвели до відкритого виступу проти царя. Покинутий усіма, володар у 63 р. до н. е. покінчив життя самогубством, заколовшись мечем.
Відтоді долю правителів Боспору вирішували римські імператори, затверджуючи на престолі вигідних для себе кандидатів або нав'язуючи свої кандидатури. У 49 р. н. е. цар Котіс І започаткував боспоро-фракійську династію, в якій утвердилося римське родове ім'я Тиберій Юлій. Упродовж ІII ст. Боспорська держава сплачувала Риму данину, постачала продовольство, посилала військові контингенти для армії. Боспорські солдати брали участь у війнах Риму з даками та аланами, несли гарнізонну службу в містах Причорноморя.
Переломним в історії Боспорського царства стали IIIIV ст. Нашестя готів спричинило загибель сільських поселень та викликало загальну економічну і соціально-політичну кризу. У 234 р. влада перейшла до боспоро-сарматської лінії Тиберїів-Юліїв. Цар Рескупорид IV уклав ганебну угоду з готським плем'ям боранів, надавши їм кораблі для грабіжницьких нападів на причорноморські й середземноморські міста.
У 70-х роках IV ст. держава зазнала сильного удару від гунів, після чого майже два століття перебувала в складі Гунської імперії, сплачуючи гунській верхівці данину. Після розпаду держави Аттіли боспорські землі проголосили своєю вотчиною утигури. Хоча боспорські царі продовжували називати себе Тиберіями-Юліями і друзями римлян, однак це була лише звичайна данина традиції. Близько 522 р. Боспор визнав себе залежним від Візантійської імперії. Ще в IV ст. в містах Боспору поширилося християнство. Життя в Пантікапеї продовжувалося і в часи раннього та пізнього середньовіччя.
ТЕМА. ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ ЗА ПЕРВІСНИХ ЧАСІВ
Первісний лад на території України
На теренах України стародавні люди з'явилися (за різними даними) від 1 млн до 300 тис. років тому. Україна, як і Європа в цілому, не належала до ареалу антропогенезу, тобто регіону, де відбувався найперший етап еволюції мавпи в людину. Найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Кавказ та Балкани |
Найдавніша епоха в історії людства визначається як кам'яний вік. Кам'яна доба тривала на території України від 1 млн років до н. е. до 3 тис. до н.е. |
Палеоліт |
Мезоліт |
Неоліт |
Від 1 млн років до X тис. до н. е. |
IX-VI тис. до н. е. |
VIIV тис. до н. е. |
Стародавні люди змушені були кочувати в пошуках їжі, але з еволюцією знарядь праці і розвитком суспільства почали вести осілий спосіб життя. Виникають стоянки-поселення. Найдавніші стоянки людей на території України знайдені археологами біля м. Амвросіївка Донецької області та с. Лука-Врублевецька Хмельницької області. |
Основні заняття та знаряддя праці
Період |
Суспільна організація |
Основні заняття |
Основні знаряддя праці |
Період палеоліту |
Родова община, матріархат |
Мисливство, рибальство, збиральництво |
Кам'яні скребла, рубила, наконечники, які виготовлялися переважно з кременю |
Період мезоліту |
Родова община, матріархат |
Мисливство, рибальство, збиральництво |
Лук і стріли, із знарядь праці було винайдено сокиру, долото, гачки для ловлі риби, сітки, човни, видовбані з дерева |
Період неоліту |
Сусідська община, патріархат |
Розвиток скотарства і мотичного землеробства |
Виготовлення глиняного (керамічного) посуду, поява прядіння, а на його основі ткацтва. Сверління та шліфування каменю. Виготовлення човнів, саней |
Період енеоліту (мідно- кам'яна доба) |
Сусідська община, патріархат |
Розвиток скотарства і мотичного землеробства |
Виготовлення знарядь праці з міді |
Період бронзи |
Зростання майнової та соціальної нерівності |
Поява орного землеробства, торгівлі, розвиток садівництва, городництва |
Виготовлення знарядь праці з бронзи (сплав міді з кольоровими металами) |
Відбувається перший великий суспільний поділ праці відокремлення скотарства від землеробства. На зміну матріархату приходить патріархат |
Трипільська археологічна культура
У добу енеоліту на території України була поширена культура, вперше відкрита на початку XIX ст. київським археологом В. Хвойкою біля с. Трипілля на Київщині |
З IV тис. до н.е. до першої чверті III до н.е. |
Територія поширення |
Суспільний устрій |
Господарство |
Вірування |
Від Середнього Подніпров'я до Трансільванії. Найбільші поселення-гіганти: Майданецьке, Доброводи на Уманщині |
Перехідний період від матріархату до патріархату |
Основними заняттями були землеробство та скотарство. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо. Розвинені ремесла, особливо гончарство (мальована кераміка) |
Обожнення сил природи та богині-матері |
ТЕМА. КІММЕРІЙСЬКО-СКІФСЬКИЙ СВІТ
Перші державні утворення в Північному Причорномор'ї та Криму
Кіммерійці (1500- 700 рр. до н. е.). |
Мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організовувати кінноту, в боях застосовувати залізну зброю. Першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд і металообробку, що суттєво покращило їхню озброєність. їх можна класифікувати як міжплемінний союз на чолі з вождями-зверхниками. Основним заняттям кіммерійців були військові походи, відгук про які дійшов і до наших часів, оскільки мовами деяких народів Кавказу «кіммерієць» означає «велетень», «могутній», що свідчить про те, який вражаючий жах наводили їхні напади. Кіммерійці виготовляли найкращі як на той час мечі та кинджали |
Таври з І тис. до н. е. на Південному узбережжі та в горах Криму |
Тавр слово грецького походження, можливо, пов'язане з назвою місцевості, що дала ім'я племенам, які жили на ній. (Так називалася гірська система на півдні Малої Азії.) Херсонесом Таврійським «півостровом таврів» називали Крим античні греки. Більшість таврських поселень була сконцентрована на Південному березі Кримського півострова морському узбережжі від мису Айя до Феодосії. Таври жили компактними сімейними громадами, які спільно вели господарство, у поселеннях, розташованих у долинах і передгір'ях біля води, і важкодоступних гірських, добре укріплених притулках, зроблених з каменів. Основними заняттями гірських таврів були полювання й відгінне скотарство сезонні перекочівлі з чередами з долин на яйли (пасовища) і назад. Череди таврів складалися з овець, кіз, корів і волів. Таври, що населяли передгірні райони й долини, займалися мотичним землеробством і рибальством, ткацтвом і прядінням, литтям із бронзи. У релігії таври успадкували від матріархату божество Діву, що персоніфікувала родючість. їй приносили людські жертви. Храм Діви стояв на мисі Партеніт в Аюдагу. Рабства в таврів не було. У І столітті в античних джерелах таврів почали називати «тавроскіфами». 3 переміщенням центру Скіфської держави наприкінці III ст. до н. е. з Північного Причорномор'я в Крим і посиленням його могутності почалася мирна асиміляція таврів і скіфів. Таври як окремий народ існували до IV ст. Від племені таврів походить друга назва Криму Таврида |
Скіфи (VІІ-ІІІ ст. до н. е.) |
Населяли територію сучасної Південної та Південно-Східної України. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою організованістю, оскільки їх очолювали царі, що володіли необмеженою владою на відміну від кіммерійців, які не мали єдиного керівництва. Скіфи поділялися на дві великі групи: скіфи- землероби і скіфи-скотарі, що вели в основному кочовий спосіб життя. Серед скіфів-кочівників виділялися царські скіфи, які панували над іншими, збираючи з них данину. У IV ст. до н.е. у скіфів утворилося примітивне державне об'єднання («царство Атея») з центром у Кам'янському городищі на Дніпрі (біля Нікополя). До III ст. існувало Скіфське царство в Криму, столицею якого був Неаполь (біля Сімферополя). У 512 р. до н. е. Дарій І, цар перський, ходив на скіфів походом, але останні, використовуючи тактику «випаленої землі», змогли уникнути поразки. Звичаї та традиції скіфів були досить жорстокими і суворими. Вони базувались на двох основних принципах: безпощадність до ворогів і вірність своїм побратимам. Скіфи пили кров перших вбитих ними ворогів, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих супротивників тощо. Жорстокістю відзначалися і поховальні обряди скіфів часто в жертву приносили дружин, рабів, коней |
3 III ст. до н. е. сармати (алани, роксолани, язиги). |
Їхня назва походить з іранської мови і означає «оперезаний мечем». Вони становили не єдине однорідне плем'я, а союз споріднених племен, які нерідко ворогували між собою. На відміну від скіфів, значну роль у житті сарматів відігравали жінки. За легендою сармати походили від союзу амазонок зі скіфами. Сарматські жінки жили, як амазонки: полювали верхи, брали участь у битвах, виконували функції жриць. їх навіть ховали разом зі зброєю. Сармати були перш за все кочівниками і займалися скотарством, проте вели активну торгівлю з Іраном, Індією, Римською імперією. їхньою столицею був Танаїс у гирлі Дону. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Довго і вперто, з перемінним успіхом, сармати воювали з Римом. У III ст. н. е. їх витісняють гуни. Сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі Сходу. Після них євразійські степи на ціле тисячоліття стають володінням тюркських народів |
Причини античної колонізації земель Північного Причорномор'я
Античні міста-держави Північного Причорномор'я
Античні держави |
Територія |
Політичний устрій |
Тір |
У гирлі Дністра |
демократичний |
Ольвія |
На Південному Бузі |
демократичний |
Херсонес, Пантикапей, Феодосія, Боспорське царство |
У Криму |
демократичний аристократичний монархія |
Політичний устрій в містах-державах Північного Причорномор'я
У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча архонтам. Вільними повноправними громадянами були лише чоловіки уродженці міста. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі, її законам. До найважливіших обов'язків громадянина полісу належали захист демократичного ладу, оборона міста від ворогів |
У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках або у сусідніх племен. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та всі негреки |
Боспорське царство V ст. до н. е. IV ст. н.е.
Територія |
Територія Керченського та Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. До царства входили такі міста, як Феодосія, Фанагорія, а столицею був Пантікапей (сучасна Керч) |
Політичний устрій |
Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів з певною автономією останніх, але пізніше перетворюється в необмежену монархію. Розквіт Боспорського царства припадає на ІУ-ІІІ ст. до н.е. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака (107 р. до н.е.), підірвали силу царства. На початку І ст. до н.е. понтійський цар Міт- ридат VI Євпатор об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор'я, в тому числі й Боспорське царство. Але після поразки Міт- рідата у боротьбі з Римом Боспорське царство опинилося під контролем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. 3 VI ст. н. е. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне існування |
Економіка |
Головне місце в економіці Боспорського царства займало сільське господарство. Основним торговим партнером були Афіни, куди вивозилося до 5 млн пудів зерна |
Основні періоди в історії античних міст-держав Північного Причорномор'я
УІІ-І ст. до н.е. |
І ст. до н. е. IV ст. н. е. |
IV-VII ст. н. е |
Самостійність функціонування полісів на базі еллінських традицій і співіснування зі скіфськими племенами |
Поступова втрата не залежності полісами, підкорення їх Римській імперії, постійні руйнівні напади готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів булиV-ІІІст. до н.е. Наприкінці III ст. н.е. колонії фактично перестають існувати. Грецька колонізація Північного Причорномор'я тривала понад тисячу років. Фактично це була периферія античної цивілізації, але все ж вона відзначалась оригінальністю, будучи своєрідним поєднанням античності і «варварства» |
Після розколу Римської імперії на Західну і Східну (Візантійську) настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я. У середині III ст. у Північне Причорномор'я вдерлися племена давніх германців готів. Вони відтіснили сарматів за Дон, зруйнували міста Ольвію і Тір, підкорили собі населення Криму. Так виникло Готське королівство, або Гетика (Рейхготланд). Його столицею було Дніпровське городище (Запорізька область). Найбільшої могутності об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за короля Германаріха (332-375 рр.). Проте у 375 р. готи були розгромлені гунами |
Племена готів на теренах України
Германські племена (прабатьківщина Скандинавія). На берегах Чорного та Азовського морів союз готських племен створив Готську державу (200-375 рр.) |
||
Найбільшої могутності Готська держава досягла за часів правителя («конунга») Германаріха у IV ст. |
Постійні війни проти грецьких міст-держав (зруйнували Ольвію, Тіру) та проти антів |
У IV ст. готи прийняли християнство у формі аріанства. Перший готський єпископ Ульфіла був творцем готського алфавіту, була перекладена на готську мову Біблія |
У 370 р. держава готів загинула під ударами гунів. Готи відступили на території сучасної Іспанії і Південної Франції. Частина готів укрилась в Криму, де довгий час зберігала свою цілісність і підтримувала торгівельні та культурні контакти зі слов'янами та іншими племенами |
Племена гунів на теренах України
Монголо-тюркські племена прийшли в Європу з Південного Сибіру у другій половині IV ст. н. е. (Велике переселення народів) |
||
Найбільшої могутності гуни досягли при вожді Атіллі (434-453 рр.) |
Територія імперії кочівників-скотарів простягалася від Волги до Рейну |
Суспільний лад гунів військова демократія (хоча в них зростала майнова нерівність, велике поширення отримало рабство, а влада вождя перетворилася на спадкову) |
Після смерті Атілли держава гунів розпалася, а більшість гунів відкочувала в Причорномор'я |
Племена хозарів на теренах України
У середині VII ст. у Північне Причорномор'я прийшли хозари. Столицею хозарів було місто Ітіль на Нижній Волзі. У 670-679 рр. Хозарія заволоділа майже усім Кримом, окрім Херсонесу |
Політичний устрій |
Вірування |
Зносини з сусідами |
Влада зосереджувалась у руках місцевих хозарських феодалів, а каган перетворився на символічного володаря. Хозари залишили жителям міст самоуправління, беручи з них данину та торгове мито |
Наприкінці VIII ст. каган Обадія оголосив державною релігією іудаїзм. Це було пов'язане з тим, що в Хозарії з'явилась велика кількість євреїв емігрантів з Візантії, які займалися торгівлею |
Торгівельні зв'язки та територіальні конфлікти з сусідами. У тривалій боротьбі з Київською Руссю хозари були витіснені з Криму та Поволжя. Остання згадка про них у джерелах належить до 10.83 р. |
Контрольні запитання і завдання
Список використаної і рекомендованої літератури
Тема 2. Слов'яни в європейській історії
Слов'яни одна з найчисельніших груп давньоєвропейського населення. Донині їхнє походження та етногенез остаточно не з'ясовані. Про походження слов'ян упродовж багатьох років точаться різні дискусії, існує кілька теорій, з яких найпоширенішими є такі:
Основне завдання теорій, які витікають із фактів та джерел, це вірне розуміння витоків, першооснов та рушійних сил. Розглянемо деякі з них:
Спираючись на археологічні дані, можна упевнено стверджувати, що слов'яни (праслов'яни), принаймні з часу виділення їх у II тис. до н. е. з індоєвропейської спільноти й до раннього середньовіччя (коли їхнє існування зафіксоване письмовими джерелами та однозначно підтверджене археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій стосовно того чи того етапу переселення або розселення слов'ян відповідає дійсності.
Зауважимо, що деякі лінгвісти та археологи вважають, що вже на рубежі IIIII тис. до н. е. разом з іншими етнічними групами з індоєвропейської спільноти виокремилася германо-балто-слов'янська група, для якої характерна культура кулястих амфор і шнурової кераміки. Праслов'янська спільнота, на думку багатьох археологів, репрезентована тшинецько-комарівською культурою, що в II тис. до н. е. обіймала територію в межиріччі Одри та Дніпра. Б. Рибаков пов'язує диференційовані групи праслов'ян І тис. до н. е. зі східною частиною лужицької і поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та зі скіфськими землеробськими культурами лісостепової частини України.
Археологи, звісно, усвідомлюють майже цілковиту неможливість визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективного погодження їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, без зіставлення з письмовими джерелами або результатами інших наук (лінгвістики, антропології тощо), а тому історичні реконструкції науковців-археологів сформульовані у вигляді гіпотез та більш-менш вірогідних припущень. Слід зазначити, що й можливості лінгвістики, висновки якої для розв'язання проблем етногенезу нерідко мають вирішальне значення, відносно епохи первісності обмежуються лише відкритими на території Середньої та Східної Європи пластами давньоєвропейських гідронімів, які майже не піддаються мовній диференціації.
Найдавніший період в історії слов'ян губиться у сивій давнині. Відомо, що початковою територією розселення слов'ян була область між Віслою, Північним Прикарпаттям та Середнім Подніпров'ям.
У І ст. н. е. у творах давніх письменників Східної Європи (римського історика і географа Плінія Старшого, римського історика Тацита, грецького астронома і географа Птоломея) є свідчення про слов'ян взагалі, не розділяючи їх на окремі територіальні групи.
Саме тоді на Подніпров'ї і прилеглих територіях проживало населення так званої зарубинецької культури, яку й прийнято вважати початком історії східних слов'ян.
У другій половині І тис. н. е. східнослов'янські племена охоплюють величезні території від Закарпаття до Дону і від Надпоріжжя до Волхова.
Східнослов'янські племена переважно були осілим населенням. Вони займалися хліборобством, приселищним скотарством, мисливством, рибальством, володіли ремеслами ткацтвом, гончарством, металообробкою, що добре засвідчено численними археологічними знахідками: прялиця, рибальські гачки, металеві застібки-фібули, пряжки до поясів, вістря до стріл і списів, браслети, сережки, колти, різноманітний глиняний посуд. Існувала й досить жвава торгівля з грецькими містами-державами та сходом, свідченням чого є різноманітні археологічні знахідки: амфори, прикраси, монети.
2. Заняття, побут та звичаї слов'ян. Племінні союзи.
Східнослов'янські племена поділялися на три гілки: західну, південну і східну. Східна гілка корінне населення, яке проживало на території сучасної України, Білорусі та європейської частини Росії. Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VI ст. вказують на існування двох груп слов'ян склавинів і антів. Анти займали територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря.
Східні слов'яни вели осілий спосіб життя. Основу їхнього економічного життя становило землеробство. Серед зернових культур переважали жито, пшениця, ячмінь, просо, овес, гречка, льон, ріпа, цибуля, капуста. Землю обробляли за допомогою дерев'яного рала, але вже тоді з'являються і перші залізні наральники, які в
удосконаленому вигляді дійшли до давньоруських часів. Урожай збирали серпами і косами. Чільна роль відводилася скотарству (велика рогата худоба, свині, коні). Люди жили в напівземлянках або землянках із плетеними із хмизу або зведеними у зруб стінами. Житла обігрівалися вогнищами.
Візантійський автор Прокопій Кесарійський так описує їхнє життя: "Племена ці не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться разом. Вони вважають, що один із богів творець блискавок єдиний володар всього і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин... Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества, приносять жертви їм усім, і при цих жертвах чинять ворожіння".
У IV ст. слов'янське населення черняхівської культури почало використовувати плуг із череслом. Урожай збирали серпами та косами, зерно мололи на жорнах, хоча в першій половині І тис. у вжитку ще були й зернотерки.
У слов'янських племенах великого поширення набувають ливарне, залізообробне, косторізне, гончарне та інші ремесла, які, починаючи з VI VII ст., концентруються в городищах. Найдавнішими економічними і політичними центрами у згаданий час були Зимнівське городище поблизу Володимира-Волинського, а в Подніпров'ї Київ.
Соціальні структури розвивалися в напрямі від первісної общини в перших століттях н. е. до сусідської общини. Очевидно, в період великого розселення слов'ян та їхніх походів на Візантію значно розвинулися суспільні інститути, притаманні стадії воєнної демократії.
Кількісне зростання міст як економічних і політичних центрів, якісний прогрес різноманітних ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали участь воїни з усіх слов'янських земель, усе це сприяло створенню східнослов'янської держави Київської Русі.
Отже, слід зауважити, що в письмових джерелах І тис. зафіксовано відомості про проживання слов'ян на порубіжжі Лісу і Лісостепу в межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали, які засвідчують спадкоємність матеріальних пам'яток у вказаному регіоні, а також дані лінгвістики, зокрема гідронімії. Згідно з археологічними матеріалами, починаючи із середини І тис, слов'яни поділяються на східних і західних. У цей період формується і південна група слов'ян.
У першій половині І тис. південні райони Східної Європи, крім слов'ян, населяли пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які в IV V ст. або відійшли на південь та південний захід, або ж асимілювалися із слов'янським населенням. У процесі поступального соціально-економічного розвитку від первісної общини до великих племінних союзів (княжінь) і зародження феодальних відносин східні слов'яни досягли своєї державності.
За даними інших археологічних досліджень у IV V ст. анти заселяли землі між Дніпром і Дністром, а в VI VII ст. розселилися на великих просторах між Дунаєм і Сіверським Дінцем. За свідченням візантійських письменників VI ст. н. е., анти були "високі, дуже сильні, тілом та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти... Спосіб життя [їх] грубий і невибагливий... А втім, вони менше всього підступні і каверзні, але й у простоті вони зберігають гунський норов. Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне".
У VII VIII ст. східні слов'яни створили 14 великих племінних союзів, які заселяли землі України, Росії, Білорусі це поляни, древляни, кривичі, сіверці, уличі, тиверці, радимичі, в'ятичі, дреговичі, волохи, дуліби, волиняни, словени, білі хорвати. Найважливішу роль серед них відігравали поляни. Саме на основі цих союзів і було створено перші держави у Східній Європі (рис. 1).
За даними літературних джерел, арабські мандрівники тих часів називають три протодержави: Куявію ймовірно, Київську землю; Славію майбутню Новгородську землю і Артанію Ростово-Суздальську землю.
Найбільшим об'єднанням східних слов'ян був полянський союз із центром у Києві. Саме вони стали ядром давньоруської держави Київської Русі. Слов'янські народи в подальшій світовій історії посіли гідне місце. Саме вони відіграли вирішальну роль у боротьбі з монголо-татарами, уповільнили і, зрештою, зупинили турецьке просування до центру Європи. Зробили значний внесок у європейську цивілізацію в епоху гуманізму, ренесансу, а також за доби Реформації. Проте поділ християнства на римо-католицьку і православну церкви виявився фатальним для слов'янської культурної єдності.
Рис. 1.
ТЕМА. ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ
Питання етнічного генезу слов'ян
Ранні слов'яни
Суспільний устрій |
Суспільний устрій мав перехідний характер на зміну первісному демократизму приходить військово-племінна організація, влада зосереджується в руках вождів (князів), яких спочатку обирали на народних зборах (вічі) разом зі старійшинами, а згодом їхня влада стає спадковою |
Одне з перших політичних об'єднань |
Антський племінний союз, існував з IV ст. до початку VII ст. |
Ранні слов'янські культури |
Зарубинецька (II ст. до н.е. II ст. н.е.), черняхівська (III-V ст. н.е), київська (III V ст. н.е.) |
Господарство |
Високий розвиток техніки землеробства, ремесла, торгівля з античними містами і римськими провінціями |
Політичні союзи слов'ян
Назва союзу |
Територія розселення |
Дуліби (волиняни, бужани) |
Від Західного Бугу на заході до Горині на сході та від Прип'яті на півночі до басейну Верхнього Дністра на півдні |
Уличі |
Між річками Оріллю, Дніпром і Самарою та в лісостеповій частині Південного Бугу |
Тиверці |
Прутсько-Дністровське межиріччя, до Південного Бугу |
Хорвати |
Верхня Наддністрянщина (західніше р. Збруч), межиріччя Верхнього Пруту й Дністра, Північна Буковина, Прикарпаття й частина Закарпаття |
Деревляни |
Від р. Случ на заході і майже до Дніпра на сході, від річок У борті та Прип'яті на півночі до р. Тетерів на півдні |
Поляни |
Середнє Подніпров'я від р. Тетерів на півночі до вододілу річок Ірпінь і Рось на півдні |
Сіверяни |
На Лівобережжі в середній течії Десни, на берегах р. Сейм та у верхів'ях Сули |
Майже всі ці племінні об'єднання мешкали в смугах лісостепу й лісу, які були сприятливими для розвитку господарства й безпечними для життя |
Перші племінні об'єднання з елементами державності
У 380-386 рр. н.е. на чолі з Божем, який воював з готами |
У VI ст. у Прикарпатті на чолі з Маджаком |
У V ст. трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либіддю був заснований (за літописним переказом) Київ |
Контрольні запитання і завдання
Список використаної і рекомендованої літератури
Тема 3. Київська Русь у період зародження і становлення феодальних відносин.
Піднесення рівня господарювання стало економічним підґрунтям для створення Київської держави. Становлення Руської держави відбувалося в жорстких умовах протистояння із зовнішніми ворогами. Розвиток суспільно-економічних відносин, соціальна розшарованість у межах Полянського союзу на рубежі VIIIIX ст. виявилися сприятливими для створення Київського князівства як державного об'єднання кількох племінних княжінь, відомого під назвою Куявії.
Передумови виникнення держави у східних слов'ян:
Навколо Києва об'єднуються значні території. З'являється і нова назва Київська Русь.
Походження назви "Русь" було об'єктом численних наукових досліджень в Україні, Росії та за її межами протягом століть. Існує безліч наукових припущень щодо етимології цього терміна. Науковці намагалися локалізувати русів у північній, південній та середньонаддніпрянській частині східнослов'янського світу, і назва "кочувала" разом з її носіями. На з'ясуванні походження терміна "Русь" інколи менше відбивалися об'єктивні реалії, ніж власна інтуїція, точка зору, політична орієнтація дослідника. Деякі науковці схильні вважати етимологію цього слова не слов'янською (Б. Рибаков, В. Завітневич, М. Брайчевський); дехто гадає, що термін з'явився раніше, ніж слов'яни, на Північному Заході Східної Європи (О. Мельникова, В. Петрухін та ін.). Пояснення семантики назви "Русь" виявилося також багатоваріантним: історико-географічна назва, політична, ознака кольору, етнічна, юридична і соціальна.
У 860 р. для морського походу на Константинополь Аскольд зібрав близько 8 тис. вояків. Семиденна облога столиці Візантії була першим серйозним свідченням могутності Київської держави, що мала намір утвердитися на Чорному морі.
У 882 р. після смерті Рюрика (879 р.) до Києва із Новгорода на чолі дружини прибув князь Олег. Заманивши на зустріч Аскольда, він підступно убив його і захопив владу.
Кінець династії Києвичів пояснюють змовою знаті з воєначальниками дружини варягів, які підтримували стосунки з князем Рюриком. Рюрик був нормандцем, якого запросили на князювання до Ладоги. У 879 р. Рюрик помер, залишивши малолітнього сина Ігоря на опіку своєму родичеві Олегу.
Невдоволення знаті Аскольдом пояснюється його наполегливістю у проведенні християнізації русичів, що викликало спротив язичників. Київське князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним підґрунтям, навколо якого наприкінці IX ст. формувалася Давньоруська держава.
Утвердження Олега у Києві знаменувало початок нового етапу формування загальноруської держави.
Об'єднавши Північ і Південь, Олег оголосив Київ столицею новоствореної держави: "Хай буде Київ матір'ю градам руським".
Слов'янське середовище, високий стан матеріальної і духовної культури сприяли швидкій асиміляції прийшлого етносу (варягів). З іншого боку, в них запозичувалися певні досягнення, наприклад рівень військової організації норманів.
Військова вправність дружин була вирішальною у швидких приєднаннях навколишніх земель до володінь київського князя. У сферу його впливу потрапили й неслов'янські племена. Так формувалася державна територія Давньої Русі, однією з особливостей якої був її поліетнічний характер.
Князь Ігор (народився 875 р.) продовжив об'єднання Київської держави, започатковане Олегом: приєднав до Києва велику територію між Дністром і Дунаєм. Загинув Ігор безславно. Восени 945 р. він з дружиною вирушив на підвладні землі. Стягнувши данину з древлян і вже повертаючись до Києва, він заявив своїм воїнам, що хоче повернутися і назбирати ще. Нові побори викликали обурення древлян, і під Іскоростенем вони вбили Ігоря та його воїнів.
Правління княгині Ольги (945-964 рр.), "наймудрішої серед усіх людей", як характеризує її літописець, позначене відносним спокоєм у внутрішньому житті держави. Придушивши повстання древлян, які вбили її чоловіка, вона першою з князів спробувала впорядкувати збирання данини, ввівши норми податку "устави", "уроки", "дані". 946 р. княгиня відвідала Константинополь, активізувавши дипломатичні відносини із західноєвропейськими державами.
"Запорожцем на престолі" називав М.Грушевський Святослава, який княжив на Русі з 964 р. до 972 р. Мужній воїн і талановитий полководець, він усі роки свого правління провів у походах і битвах, віддаючи сили та набутий досвід на утвердження Русі на міжнародній арені. Ім'я його гриміло по всій Східній Європі і Західній Азії, про нього писали історики Візантії та арабського світу.
За князювання Володимира (980-1015 рр.) завершилося об'єднання території Київської Русі, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. Його було обрано на престол великого київського князя. Час князювання Володимира називають богатирською добою в історії Київської Русі. Він шукав слави не у воєнних походах, а в мирній розбудові держави. Володимир продовжив справу батька у зміцненні влади. Близько 988 р. на місця племінних вождів він посадив 12 своїх синів. Діяльність Володимира об'єднувала дві доби: пізню родоплемінну й ранню феодальну. В результаті цієї реформи Київська Русь стає об'єднаною державою зі зміцнілою системою державної влади на місцях.
Державне, суспільне, економічне, культурне життя зосереджується у Києві. Невдовзі після сходження на престол Володимир розпочинає будівництво міського укріплення, відомого як дитинець "міста Володимира". Багато зусиль докладає князь для захисту своїх земель від набігів кочовиків. За нього почалося укріплення прикордонних територій. Крім адміністративної, Володимир здійснив і судову реформу.
Однак вжиті заходи для зміцнення влади не запобігли боротьбі за престол. Наприкінці правління Володимира Святославича виникла реальна загроза єдності держави. Загострилися стосунки великого князя з кількома його синами.
Посівши у 1019 р. батьківській престол, Ярослав виявив себе мудрим політиком, енергійним і сміливим полководцем.
Головним засобом зміцнення держави на той час була військова сила. Саме за допомогою війська Ярославу вдалося здолати міжусобиці братів, припинити набіги печенігів, відкинути домагання польських феодалів і литовських загарбників.
У 1036 р. відбулася вирішальна битва з печенігами, після якої вони вже ніколи на Русь не нападали. На честь цієї перемоги у Києві було закладено Софійський собор.
Часи Ярослава Мудрого позначені інтенсивним розвитком ремесел, землеробства, торгівлі, будівництва. Він багато уваги приділяв написанню книг, створенню бібліотек. Саме за його правління з'явився перший письмовий збірник "Руська правда", в якому звичаєві правові норми об'єднувалися у звід законів.
В останні роки життя Ярослав Мудрий докладав багато зусиль, аби запобігти міжусобицям, боротьбі за владу між своїми нащадками.
Отже, Київська Русь вирізнялася високорозвиненою суспільною організацією. Державне правління здійснювалося князівською владою. З виникненням державності князі спиралися на раду старійшин, а згодом на князівську раду, до складу якої входили найавторитетніші бояри, єпископи, дружинники. Важливу роль у політичному житті Київської Русі відігравали князівські з'їзди та народні віча.
Утвердженню на широких просторах Східної Європи могутньої держави Київської Русі, крім політичної згуртованості та військової сили, безперечно, сприяло і стрімке економічне піднесення. Продукція землеробства, скотарства, бортництва повністю задовольняла потреби населення. Вона становила й основу торгівлі з іншими державами. Наряду з виробами ремісників, які мешкали переважно у містах, сировина і продукти харчування продавалися на багатьох ринках Європи та Азії. У Київській Русі спостерігалася спеціалізація торгівлі. З держави найбільше вивозилася сільськогосподарська продукція: хутро, мед, віск, шкіра, та ремісничі, гончарні й ювелірні вироби. Завозилися тканини, посуд, зброя, прикраси. Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а залозний до країн Кавказу та Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася і з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними торговельні контакти Русі були з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.
Основним заняттям народів Київської Русі в Х-ХШ ст. залишалося хліборобство, коріння якого сягає аж до неоліту. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку. Сільськогосподарським знаряддям були: рало, соха, плуг. Сіяли руками. Врожай збирали металевими серпами, а потім молотили ціпами. Збіжжя зберігали в глибоких ямах, обмазаних глиною. Крім зернових рослин, сіяли коноплі та льон, який вивозили за кордон. У садах вирощували яблуні, груші, сливи, черешні, вишні. На Волині, Київщині та Чернігівщині розводили виноград.
Незмінним заняттям для багатьох слов'ян було скотарство: розведення великої рогатої худоби, овець, свиней, а також коней, яких потребувало військо. Про розмір скотарства свідчать такі дані: у Чернігівському господарстві налічувалося 4000 голів коней, що належали князю Святославу. У Рафельштетенському митному уставі згадується, що в IX ст. продавали руських коней у Баварії.
Значне місце в економіці Київської Русі належало мисливству. Полювання було не розвагою, з давніх-давен хутро було головною статтею прибутку держави, також ними сплачували данину підкорені народи.
Велике значення мало бджільництво, переважно бортне. Воно давало великі прибутки без затрати коштів. На мед та віск завжди був великий попит як в Україні, так і в Західній Епропі, оскільки в ті часи мед заміняв цукор.
Джерела свідчать про значний розвиток ремісництва. В XI ст. види ремесла вже об'єднувалися в корпорації під проводом "старійшин". У Х-ХІІ ст. відбувається спеціалізація, деталізація ремесла. Дослідники нараховують близько 64 його видів.
Широкого розвитку набула деревообробна справа. Більшість будівель були дерев'яними, що потребувало кваліфікованих теслярів. З дерева будували житлові будинки, церкви, укріплення у формі "клітей", які обкладали опаленою або неопаленою цеглою, будували мости. Столяри виробляли меблі, різьбили дерево. Донині залишилося чимало дерев'яного посуду, виготовленого токарями. До окремої групи ремісників треба віднести тих, хто виробляв човни.
Високого рівня досягло гончарство з глини виробляли не лише різноманітний посуд, прикрашений орнаментом, а й глиняні плитки для оздоблювання підлоги та стін. Відомі спеціальні майстерні у Києві, Білгороді, Володимирі, Вишгороді.
Для будівництва церков потрібен був мозаїчний матеріал кубики із смальти. Учені припускають, що мозаїки Десятинної церкви, Св. Софії та Св. Димитрія у Києві місцевого виробництва.
З давніх часів в Україні залізо продукували з так званої багонної (болотяної) руди. У Х-ХІІ ст. металургія досягла високого рівня. Від найпростіших цвяхів вона дійшла до сільськогосподарського реманенту та замків, слава яких ширилася по всій Європі.
Із заліза виготовляли різного роду Р зброю стріли, списи, щити, мечі, сокири, а також панцери, шоломи, кольчуги та ін. Серед них, зокрема, цікаві речі з інкрустацією золотом.
Високого рівня досягло ливарство та золотникарство. Серед литих з металу речей слід згадати славнозвісні арки XII ст., які довгий час вважали за французькі пам'ятки романського стилю. На початку XX ст. на них виявили написи слов'янськими літерами з іменем майстра. У різних місцях України знаходять дорогоцінні прикраси: діадеми, намиста, більшість з яких прикрашені емаллю, яка не поступалася якістю перед візантійською.
Розкішні прикраси, що їх виробляли у Києві, для князів та бояр, імітували для широких народних мас на Подолі, заміняючи золото міддю і латунню. Центром виробництва різних прикрас для широкого вжитку був Туров.
Основним заняттям жителів міст, де проживало близько 15 відсотків населення Київської Русі, була реміснича діяльність та торгівля.
Київська Русь вирізнялася високорозвиненою суспільною організацією. Відзначалася держава і цивілізованими сімейними відносинами, що надто швидко склалися у вигляді моногамних сімей. На чолі сім'ї стояв чоловік, який користувався найвищим авторитетом
3. Християнізація Русі.
Провідну роль в "одержавленні" руських земель, і становленні нової системи вартостей відіграла універсальна інституція середньовіччя християнська церква. Адже саме на неї, крім душпастирства, лягала відповідальність за політичну та соціальну сфери життя держави.
У 60-х роках IX ст. відбулося "перше" (Аскольдове) хрещення Русі. Охрещення Аскольдової дружини ще не перетворило язичницької Русі на християнську державу, а тим більше остаточно не визначило, яке саме християнство обере Київ. У другій половині X ст., напередодні Володимирового хрещення, фіксуються контакти київської княгині Ольги та її онука Ярополка Святославича з місіонерськими осередками Римської курії, а за деякими джерелами, і самого Ярополка охрестив посланець папи.
Проте "вибір віри" на користь Константинополя, що його зробив 988 р. князь Володимир Святославич, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду руську державу підштовхувало традиційне географічне розташування, економічно-торговельні інтереси, здавна поєднані "Путтю з варяг у греки", і політичні розрахунки. За літописною легендою, охрещенню передував вдумливий вибір віри: вислухавши місіонерів болгар-магометан, "німців з Риму", "жидів хозарських", тобто юдеїв та "філософа-грека" з Візантії, князь розіслав "мужів добрих тямущих числом десять" по різних країнах, приглядаючись до їхньої віри. На думку Н. Яковенко, навряд чи могло постати питання про "вибір віри" у країні, серед мешканців якої вже близько ста років побутувало християнство. Від Аскольдових часів число прибічників нової релігії поволі зростало, охоплюючи дружинне воїнство і купецький прошарок.
Оскільки християнство все-таки стало панівною релігією, то це означає, що дружинне воїнство і купці були вельми сильним і чисельним класом, в руках якого була міцна влада. Якщо б тут були зацікавлені тільки одиниці, тоді прийняття християнства в загальнодержавному масштабі стало б неможливим.
На початку свого княжіння Володимир віддавав перевагу язичницькій релігії. Літописи оповідають, що відразу після вокняжіння Володимир створив святилище, тобто облаштував поруч зі своїм двором у Києві капище, розмістив фігури шести ідолів найповажніших божеств східних слов'ян: полян, древлян, сіверян, дреговичів, кривичів та ільменських словінів. Це Перун бог-громовержець, покровитель війни і зброї, бог воїнства; Дажбог і Хоре божества сонця; Стрибог повелитель стихій, бог вітрів; Сімаргл бог рослинності, землі й підземного царства; Мокош (Макош) жіноче божество плодовитості й хатнього господарювання. Місце "головного бога" у "пантеоні Володимира" посів Перун, якому приносили пожертви. "Богам Володимира" присвячено величезну й суперечливу наукову літературу, де витлумачується етимологія та семантика імен язичницьких божеств, їхня племінна прив'язка, типологічне місце порівняно з германськими, балтськими, іранськими, угро-фінськими і тюркськими культами. Існує також вельми скептичний погляд на цю літописну оповідь, бо частина дослідників вважає її пізнішою вставкою, де просто зібрано докупи імена відомих за різними згадками поганських ідолів. Навпроти княжого двору на Старокиївській горі, як свідчать археологічні розкопи, стояв храм-капище уособлення "державного" язичництва.
Володимир був надто мудрим правителем, щоб не зрозуміти, що язичницька релігія не могла об'єднати його державу та відіграти ту важливу роль, яку християнізація відігравала для всіх держав Європи.
Оточена сусідами-християнами візантійцями, поляками, чехами, болгарами, Русь немовби застигла на зламі, що мав остаточно вивести її на християнську орбіту. До рішучого кроку її підштовхнули війна та політика. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором Візантії. Невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю II Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він узимку 987-988 рр. звернувся по допомогу до київського князя. Той пообіцяв, але за умови, що Василь II віддасть йому свою сестру Анну, зобов'язавшись, зі свого боку, охреститися разом з усім народом своєї країни.
Для Константинополя це був, як на тодішні погляди, принизливий мезальянс. Натомість для руського князя, який, охрещуючись, не лише ставав членом "християнської сім'ї" правителів, а й одразу посідав у ній почесне місце завдяки "багрянородній" (тобто царственій від народження) дружині, велика честь, якої навіть німецькі імператори домагалися роками. Тож, коли навесні 988 р. шеститисячне військо русів та армія імператора, розбивши Фоку, врятували трон, Василь II віддавати сестру за Володимира не квапився. Тоді Володимир здійснив збройний похід на Херсонес (Корсунь), здобув і сплюндрував місто, а до Константинополя надіслав погрозу вчинити зі столицею імперії те саме. Це зробило візантійського володаря поступливішим, і Володимир, отримавши обіцяну "багрянородну" Анну, відбув із нею до Києва. Час і місце його особистого охрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так: "І коли прибув, повелів він поскидати кумирів тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, то мені той противником буде..." А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду..., а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається..."
На думку Б. Грекова, запровадження християнства відіграло важливу роль в історії Русі:
по-перше, християнство як релігія, загальноприйнята в Європі, ще більше зблизила Київську державу з Європою;
по-друге, церковна організація, створення якої взяли на себе греки (візантійці), посіла досить певне місце в історії київського суспільства і стала новою і сильною зброєю впливу на маси з метою подальшого їх підкорення державній владі;
по-третє, християнська церква значно підняла статус князівської влади у Києві і зміцнила зв'язок між частинами держави;
по-четверте, візантійська церква, прагнучи приєднати Русь до вікової візантійської культури, сприяла піднесенню культури в нашій країні.
З прийняттям християнської релігії розпочалося будівництво храмів, на спорудження яких князь Володимир виділяв десяту частину данини та оброків зі своїх володінь. Процес сакрального будівництва в Україні досяг свого апогею у ХУІІ-ХУГІІ ст. (див. вклейку "Храми України").
Ярослав Мудрий продовжив релігійну політику батька. До збудованої Володимиром Десятинної церкви, невдовзі додався величний Софійський собор. Засновується Печерський монастир майбутній центр утвердження християнства і культури. Загалом на той час у Києві діяло близько 40 церков. Із розвитком християнства Ярослав Мудрий у 1051 р. запроваджує Київську митрополію на чолі з Іларіоном, що значно послаблювало залежність у цій сфері від Візантійського імператора.
4. Культура Київської Русі.
Одночасно з політичним піднесенням України-Русі відбувалося піднесення її культури та духовності. Неповторної величі, мудрості й краси сповнені зразки усної народної творчості: легенди, казки, билини, перекази, пісні, які віддзеркалюють всю широту й глибину народної душі.
Про характер, устремління, ідеали народу говорять мовою архітектури собори Києва, Чернігова, Галича. І нині вражають своєю вишуканою високохудожністю ювелірні вироби тих часів.
Особливістю писемної творчості Київської Русі цього часу є зводи записів про значні події в хронологічній послідовності літописання. Особи духовного стану, як єдиний письменний прошарок населення, концентрували у своїх руках вище адміністративне управління, а як люди, наділені правом "учити іменем Бога", прищеплювали нові погляди на владу, родину, шлюб, доброчесність тощо.
Хрещення Русі стало поштовхом до розповсюдження тут слов'янської версії писемної культури, що наприкінці X ст. уже мала столітню "біографію". Появу кириличної абетки пов'язують із так званою моравською місією Костянтина (в чернецтві Кирила) і Мефодія, братів із македонського міста Солуня (Салонік). Проповідуючи в 60-х роках IX ст. як візантійські місіонери у Моравії, брати на основі грецького алфавіту створили слов'янську буквену систему й записали зроблені ними перші переклади з грецької мови на слов'янську Євангелія та Псалтиря.
Утвердження нової релігії диктувало потребу в книгах церковного обігу, а "золотий вік" македонсько-болгарської культури на зламі ІХ-Х ст. зумовив появу осередків книжності, звідки кирилична абетка проникла до Києва разом із перекладеними слов'янською мовою церковними текстами. Поступово книжка опановує й інші, позацерковні, сфери життя, а відтак перестає бути монополією духівництва.
За літописом, початок шкільній ("книжній") освіті поклав Володимир, який відразу після хрещення киян "став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне". Так було покладено початок вишколу "книжних людей", які створювали перші пам'ятки руської "книжності", що їх переписували в монастирях. Водночас графіті на стінах Софійського собору в Києві, новгородські берестяні грамоти, написи та клейма на будівельних плитах і зброї свідчать, що в XI ст. письменність поступово ширилася й поза стінами монастирських келій. Визначною подією у XII ст. став Київський літопис. Його продовжує Галицько-Волинський літопис, доведений до 90-х років XIII ст. Найдавнішим літописом є "Повість временних літ", датований початком XII ст. Зберігався він у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатїївському (початок XV ст.) списках. Автор літопису, Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря описав історію східних слов'ян на тлі всесвітньої історії, пронизавши її високою духовністю та патріотизмом.
Крім літописів до визначних пам'яток писемності належать філософська проповідь Іларіона "Слово про закон і благодать", перший звід давньоруського права "Руська правда", виданий за часів князювання Ярослава Мудрого, "Повчання дітям" Володимира Мономаха та ін. Перлиною писемності до світової культури увійшло "Слово о полку Ігоревім".
За часів Київської Русі значного поширення набуває освітній процес, створюються бібліотеки.
Центрами культури і духовності стають монастирі, де розвивається писемність, іконопис, ювелірне ремесло. Культура Київської Русі яскраво свідчить про високий духовний розвиток наших предків.
Отже, в умовах Київської Русі завершився розпочатий у глибині віків процес формування української спільноти, її території, економіки, культури, побуту, рис характеру. З часом назва "Україна" замінила назву "Русь" і поширилася на всю державу. Руська земля була форпостом християнського світу на Сході, захищала його моральні цінності і спосіб життя, виконувала роль сполучної ланки між народами Європи і кавказькими країнами, арабським Сходом.
ТЕМА. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Формування держави у східних слов'ян у Середньому Подніпров'ї
Наприкінці V у першій половині VI ст. |
Заснування Києва |
Причини об'єднання слов'янських племен навколо Києва:
|
||
VІ-VVІІ ст. |
Виникнення полянського племінного союзу |
|||
VIІІ-ІХ ст. |
Об'єднання племінних союзів полян, сіверян, уличів і деревлян у державне утворення Руська земля |
|||
Середина IX друга половина IX ст. |
Князівство києвичів (князів Діра та Аскольда ) |
|||
Кінець IX початок X ст |
Утворення Київської Русі середньовічної держави більшості східних слов'ян та окремих неслов'янських племен |
Основні періоди історії Київської Русі
882-978 рр. утворення та становлення східнослов'янської держави з центром у Києві |
978-1054 рр. розквіт Київської Русі, зростання її політичної могутності, збільшення території, значні досягнення в сфері культури |
1054-1360 рр. поступовий занепад і розпад Київської Русі, утворення самостійних князівств |
Загальна періодизація історії Київської Русі
Періоди |
Характеристика |
Князювання правителів |
|
1 |
Середина
|
Виникнення та становлення Київської держави:
|
Аскольд та Дір (860- 882); Олег (882-912); Ігор (912-945); Ольга (945-969); Святослав (969-972) |
2 |
Кінець X середина XI ст. |
Розквіт Київської Русі:
|
Володимир (980-1015); Ярослав Мудрий (1019-1054) |
3 |
Друга половина XI середина XIII ст. |
Період міжусобних протистоянь:
|
Володимир Мономах (1113-1125); Мстислав (1125-1132); 3 1146 по 1246 р. правили 24 князі, влада переходила від князя до князя 47 разів |
Державний устрій Київської Русі
Збройні сили складалися з трьох основних частин: 1) великокнязівської дружини, дружини місцевих князів; 2) народного ополчення (воїв); 3) найманих загонів. Дружина була ядром війська, саме на неї спирався князь у здійсненні військових походів, збиранні данини, з нею радився щодо проведення політики |
Органом місцевого селянського самоврядування була вервь сільська територіальна община. Вона була колективним власником земель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції. Кожна «земля» концентрувалася навколо столиці «міста». Усі інші міста землі вважалися тільки «пригородами», тобто меншими містами. Сільські райони були відомі як «волості». Це термін, що означає «влада», використовувався для позначення сільського району, тому що він управлявся столичним містом. Князь представляв монархічний аспект у Київській Русі, дружина аристократичний, віче демократичний |
Суспільний устрій Київської держави у IXX ст.
Князі
Бояри
Вільне населення міст і сіл (смерди)
Залежне населення (закупи, рядовичі)
Раби (холопи)
Поход и князя Святослава
Мета походів |
Дата |
Зміст події |
Результат |
Головна мета походів забезпечення вільної торгівлі Русі з країнами сходу (Персією, арабськими країнами), країнами Подунав'я (Болгарією, Візантією), ліквідація зовнішньої небезпеки на кордонах держави від хозарів, печенігів, болгар |
965 р. |
Підкорив в'ятичів, розгромив ясів та касогів (предків сучасних осетин та черкесів), походи на волзьких булгар |
Завершив об'єднання східнослав'янеьких племен навколо Києва. Приєднав Тмутаракань та Прикубання |
965 р. |
Розгромив Хозарський каганат |
Заволодів важливим торговим шляхом уздовж р. Волги |
|
967 р. |
Розгромив болгарське військо |
Заволодів східною частиною Болгарського царства |
|
968 р. |
Похід на Балкани |
Заснував місто Переяславець на Дунаї, планував перенести до нього свою столицю |
|
970-971 рр. |
Похід на Балкани, тримісячна облога Доростола |
Уклав почесний мир з Візантією; зрікся від завойованих земель на Балканах і зобов'язався допомагати Візантії в боротьбі проти арабів |
|
972 р. |
Напад печенігів на невеликий загін Святослава на дніпровських порогах |
Святослав загинув у нерівній битві |
ТЕМА.
КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА
НАПРИКІНЦІ X - У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XI СТ.
Реформи князя Володимира
Назва реформи |
Основні заходи |
Результати |
Адміністративна |
Ліквідує племінну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників (тисяцьких, посадників). Держава поділялася на 8 земель-уділів, де центрами були великі міста |
Тим самим князь зміцнив центральну владу і вплив своєї династії |
Релігійна |
Реформує язичницьку релігію, створення пантеону з шести головних богів: Перун, Стрибог, Даждьбог, Мокош, Хоре, Симарл |
Упорядкування системи язичницьких вірувань |
Військова |
Заміна племінної організації князівського війська на феодальну за право володіти землею |
Зміцнення князівської влади |
Оборонна |
Була створена складна і розгалужена система оборонних споруд («змієвих валів»), яка простягалася на 1000 км |
Створені опорні пункти у боротьбі з печенігами |
Судова |
Розмежування єпископського та градських судів |
Зосередження судової влади в руках Великого князя |
Градобудівництво |
Будівництво нових міст |
Заснування міст Володимира, Василькова тощо |
Запровадження християнства як державної релігії
Спроба упровадження християнства князем Аскольдом у 860 р. зазнала поразки. У 988 р. Володимир охрещує Русь, за що його церква потім оголошує рівноапостольним святим. Князь призначив 1/10 (десятину) своїх доходів на утримання церкви |
Причини прийняття християнства |
Історичне значення християнства |
Язичницька релігія вже не задовольняла повною мірою духовні, соціальні, політичні, економічні прагнення суспільства. Київські князі прагнули до дружніх стосунків з могутньою Візантійською імперією, яка не розглядала Київську Русь як рівноправного партнера в торгівлі і в політиці. Князь Володимир намагався поріднитися з візантійським імператором, щоб підняти авторитет власної династії. Християнство мало стати ідеологічною опорою князівської влади в державному управлінні |
Вплив на подальший розвиток держави:
з наймогутнішими державами Європи, активізувати політичні, економічні, воєнні, культурні зв'язки з ними;
|
Християнство принесло нову мораль і культуру:
|
Князювання Ярослава Мудрого (10191054)
Роки правління |
Основні заходи у внутрішній та зовнішній політиці |
1036 |
Остаточно розгромив давніх ворогів Русі печенігів. На честь перемоги в Києві було збудовано знаменитий Софійський собор, а при ньому першу, бібліотеку на Русі і школу |
1037-1039 |
Створено перший літописний звід, який називається давнім |
1051 |
Ярослав заснував Києво-Печерську лавру, митрополію у Києві, прагнучи звільнитися від впливу Візантії |
Перша половина XI ст. |
Зведення основних норм тогочасного права у збірник законів «Руська правда», який доповнили сини Ярослава, розширений збірник законів дістав назву «Правда Ярославичів» |
Перша половина XI ст. |
Уклав ряд династичних шлюбів своїх дітей з правителями різних європейських держав, за що його назвали «тестем Європи» |
40-ві роки XI ст. |
Відвоював у польських феодалів землі, захоплені ними під час усобиці 1015-1019 рр. |
Перша половина XI ст. |
Жваві дипломатичні відносини з Германською імперією та Францією |
Економічний розвиток Київської Русі
Сільське господарство |
||
Землеробство: |
Скотарство: |
|
городництво |
розведення худоби |
|
садівництво |
розведення птиці |
|
зернове господарство |
бджільництво-бортництво |
|
вирощування технічних культур |
||
Ремесла |
Будівництво |
|
У Київській Русі було відомо майже 60 ремесел. Найбільш поширеними були: гончарство, ковальство, ткацтво, теслярство, ювелірне ремесло тощо. |
Дерев'яне будівництво (було поширене в основному серед простого люду), кам'яні споруди: храми, монастирі, князівські палати |
|
Торгівля |
||
Внутрішня:
|
Зовнішня: з країнами Західної Європи, з Візантією та Сходом |
|
Імпорт |
Експорт |
|
Золото, шовкові тканини, сукно, полотно, зброя, кераміка, скло, вино |
Шкіра, хутра, мед, віск, збіжжя, зброя |
|
Транспорт |
||
Наземний: коні, кінні упряжі (цугом) |
Водний: човни, лодії, плоти |
|
Через Київську Русь проходили основні торгівельні шляхи, як суходолом, так і по річках: «грецький» з Північної Європи до Візантії; «залозний» з Європи через Кавказ до арабського сходу; «соляний» з Криму до Києва |
Соціальна структура населення Київської Русі
Верстви |
Походження, соціальний статус |
Бояри |
Нащадки племінних вождів і верхівки князівських дружинників |
Митрополит, єпископи |
Вище духовенство висвячувалося візантійським патріархом |
Купці та ремісники |
Жителі міст, вільні люди |
Челядь (челядники) |
обслуга при князівських і боярських хоромах |
Селяни (смерди) |
Вільні селяни |
Рядовичі |
Залежні збіднілі селяни, які підписали договір (ряд) про роботу на пана |
Закупи |
Селяни-боржники, які до повернення позики (купи), знаходилися в залежності від позичальника і відробляли борг |
Раби-холопи, челядь(челядники) |
Рабами переважно ставали військовополонені, їхні діти. Холопи не мали власного господарства і перебували у повній залежності від свого господаря. Челядь обслуга при князівських і боярських хоромах, були стайничими, кухарями тощо |
Ізгої |
Особлива соціальна верства люди, які вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. Вони були двох видів: вільні і залежні (звільнені холопи, збанкрутілі купці, сини священиків, що не навчилися грамоти). Різниця у становищі залежала від того, з якого стану люди потрапили в ізгої |
Землеволодіння в Київській державі
Панівною формою феодального землеволодіння була вотчина, або держава-помістя. Вона поділялася на феодальні землі і селянські. Господарським, адміністративним і військовим центром вотчини був феодальний замок, який мав назву двір. |
Економічною основою селянського господарства був двір дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював у середньому одному «плугу», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10-15 димів об'єднувалися у дворища. |
У XXII ст. зростає феодальне землеволодіння |
|||
Княже землеволодіння:
|
Боярське землеволодіння: формується за рахунок княжих пожалувань та захоплення общинних земель |
Військове землеволодіння: землю отримували дружинники за несення військової служби |
Церковне землеволодіння: князі і бояри дарували і заповідали землі церквам і монастирям |
Господарство Київської Русі мало натуральний характер. Розвиток ремесел та підвищення продуктивності праці сприяли розширенню обміну, торгівлі, що покращувало забезпечення продуктами харчування, сировиною, ремісничими виробами ті регіони, де вони не вироблялися. Внутрішня торгівля зосереджувалася у містах, де були «торги», «торговища», в них мешкало 15 % населення |
Культурні здобутки Київської Русі наприкінці X у XII ст.
Писемність і література |
Поширення глаголичного та кириличного письма. Слов'янську азбуку створили близько 863 р. болгарські просвітителі Кирило та Мефодій (кирилиця лежить в основі сучасних українського та російського алфавітів), написання перших літописів, переписування релігійних книжок, збірник законів «Руська правда», «Слово про закон і благодать» Іларіона. Найвидатнішим поетичним твором є «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187), князь Володимир Мономах написав «Повчання дітям». Найбільш відомими релігійними творами другої половини XI ст. є «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського» . Визначними пам'ятками оригінальної давньоруської літератури є літописи, тобто історичні твори про події, подані в хронологічному порядку за роками. У Києві був укладений перший давньоруський літописний звід 1037-1039 рр. Найвідомішим є літопис «Повість минулих літ» (1113), складений у Києво-Печерському монастирі ченцем Нестором (1056-1114), в якому виклад відноситься до 1110 р. |
Усна народна творчість |
Перекази, легенди, билини, обрядові та героїчні пісні, заклинання. Найпо- пулярнішими героями билин були князь Володимир Красне Сонечко, Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Одним з найстаріших фольклорних жанрів є народні перекази: про трьох братів, що заснували Київ, про Вольгу Святославича, про Кожум'яку; дружинний епос знайшов своє відображення в билинах |
Архітектура |
Дерев'яна і кам'яна, серед пам'яток архітектури Золоті ворота і Софійський собор, Десятинна церква, Спаський собор у Чернігові, Михайлівський собор у Переяславі. Мозаїчні композиції Софійського собору виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотистому тлі. Зображення Богоматері-заступниці з піднятими вгору руками («Оранта») має висоту 5,45 м |
Образотворче мистецтво |
Значного розвитку набув іконопис, видатним живописцем XII ст. був Алімпій, який написав ікону «Богоматір велика Панагія». Зразками високого рівня мистецтва книжкової мініатюри є «Остромирово Євангеліє» (1056-1057) та «Ізборник Святослава», прикрашені чудовими заставками і мініатюрами |
Ювелірне мистецтво |
Виготовлення ювелірних прикрас із золота та срібла. Використовували техніку зерні, скані, перегородчастої емалі, чорніння срібла |
Музика |
Найвідомішим музичним виконавцем XI ст. був Боян. Особливу групу акторів і музикантів становили скоморохи виконавці усної поезії, музичного фольклору. На Русі існували струнні інструменти (гуслі, гудки, лютні), духові (труби, флейти, сопілки), ударні (бубни, металеві тарілки); поширювалися церковні співи |
«Народна метрологія» в Київській Русі
Одиниці довжини пов'язані з розмірами тіла дорослого чоловіка, зріст якого становив близько 170 см, що було типовим для Х-ХІІ ст. |
|
Лікоть |
Відстань від кінця витягнутого середнього пальця руки до ліктьового суглоба. |
п'ядь |
Відстань між витягнутими великим і вказівним пальцями руки |
Косий. сажень |
Відстань між кінчиком середнього пальця витягнутої вгору і вбік правої руки та носком відставленої вбік лівої ноги |
Маховий сажень |
Відстань між кінчиками середніх пальців розкинутих рук |
Різновиди сажнів |
Сажень (см) |
Доля сажнів (см) |
|||
1\2 |
1\4 (лікоть) |
1\8 (п'ядь) |
1\16 |
||
Простий, прямий |
152,76 |
76,38 |
38,18 |
19 |
9,5 |
Мірний, маховий |
176,4 |
88,2 |
44,1 |
22 |
11 |
Косий |
216 |
108 |
54 |
27 |
13,5 |
Грошова система в Київській державі
На монетах зображувався тризуб родовий знак Володимира, який був верхньою частиною скіпетра символу влади |
ТЕМА. КИЇВСЬКА РУСЬ В XI - У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIII СТ.
У XII ст. в історії Київської Русі почалася епоха феодальної роздробленості. Однак, вона не завадила подальшому бурхливому розвитку давньоруських князівств, які за рівнем економіки й культури могли конкурувати з найпередовішими країнами Європи. Цей розвиток був перерваний монголо-татарською навалою в середині XIII ст. |
Правителі Київської Русі в XI першій половині XIII ст.
Період |
Правитель |
Основні події |
1054-1073 рр. |
Княжіння Ізяслава Ярославича |
Посилення міжусобної боротьби на Русі. Поява половців у південних степах. 1068 р. народне повстання в Києві, викликане поразкою руських князів від половців, вигнання князя Ізяслава з Києва. 1072 р. «Правда Ярославичів» нова редакція збірника руських законів |
1073-1076 рр. |
Княжіння Святослава Ярославича |
За підтримки брата Всеволода відібрав у Ізяслава київський престол; разом з братом вирішував усі справи на Русі |
1077-1078 рр. |
Повернення Ізяслава |
Загинув у битві з сином Святослава Олегом |
1078-1093 рр. |
Княжіння Всеволода Ярославича |
Боровся за єдність Київської Русі |
1093-1113 рр. |
Княжіння Святополка Ізяславича |
Період постійної боротьби з половцями. 1097 р. Любецький з'їзд невдала спроба припинити чвари між князями і об'єднатися для боротьби із зовнішніми ворогами. 1113 р. народне повстання в Києві проти бояр і купців |
1113-1125 рр. |
Княжіння Володимира Мономаха |
Відновлення великокнязівської влади на більшій частині давньоруських земель. Переможна боротьба з половцями. 1113 р. «Устав» Володимира Мономаха, доповнення до «Руської правди», які сприяли зміцненню влади князів і бояр |
1125-1132 рр. |
Княжіння Мстислава Володимировича старшого сина Володимира Мономаха |
Підкорив Полоцьке князівство та здійснив вдалі походи проти литовців. 3 його смертю практично закінчився період єдності Русі |
1132-1139 рр. |
Княжіння Ярополка Володимировича, сина Володимира Мономаха |
Боротьба з чернігівськими князями Ольговичами за київський престол |
1139-1146 рр. |
Княжіння Всеволода Олеговича, сина чернігівського князя Олега Святослав ича |
Продовження міжусобної боротьби |
1146-1149 рр. |
Княжіння Ізяслава II Мстиславича |
Переяславський князь. Став Великим князем внаслідок київського повстання. Зробив спробу послабити церковну залежність від Візантії, призначивши митрополита київського (1147) |
1147-1154 рр. |
Боротьба за київський престол |
Між Ізяславом II і суздальським князем Юрієм Дол- горуким. Міжусобна боротьба послаблювала Київську державу, роз'єднувала сили, необхідні для відсічі зовнішнім ворогам. Проте феодальна роздробленість була закономірним наслідком соціально-економічного розвитку |
1149-1151 рр. |
Княжіння Юрія Долго- рукого, наймолодшого сина Володимира Мономаха |
Після поразки в битві з Ізяславом повернувся до Суздаля |
1151-1154 рр. |
Повторне княжіння Ізяслава II |
Правив разом зі своїм дядьком В'ячеславом Володимировичем |
1154-1157 рр. |
Повторне княжіння Юрія Долгорукого |
Початок зростання політичного значення Суздальського князівства |
1157-1158 рр. |
Княжіння Ізяслава III, сина Давида Святос- лавича з чернігівської династії |
Початок відокремлення Чернігівської землі від Києва |
1159-1167 рр. |
Княжіння Ростислава І Мстиславича, смоленського князя |
У 1161 р. змушений був тимчасово поступитися владою Ізяславові III |
1169 р. |
Зруйнування Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським |
Початок занепаду Київської держави. Київ по зруйнуванні поступово втрачає провідне значення на Русі. Виростають нові політичні центри на заході й півночі |
Київська держава за часів правління Ярославичів
З другої половини XI т.. розгортається міжусобна боротьба за владу. Ці війни послаблювали державу, особливо в умовах нової зовнішньої загрози зі сходу половців (кипчаків). Племена тюркського походження, які проживали у степах між Волгою та Дунаєм я_шг кочовий спосіб життя, постійно нападали на руські землі |
Любецький з'їзд князів 1097 р.
3 ініціативи переяславського князя Володимира Мономаха в Любечі зібрались руські князі для вироблення умов мирного співіснування |
|
Рішення з'їзду: |
|
Рішення з'їзду закріпили поділ Київської держави на удільні князівства |
Посилення великокнязівської влади за Володимира Мономаха (11131125)
Володимир Мономах був найвидатнішою фігурою на політичній арені Київської Русі у першій чверті XII ст. Його батько був улюбленим сином Ярослава Мудрого, а мати дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха, за що й самого Володимира почали звати Мономахом. Мономах 16 років правив одним з найбільших князівств Русі Чернігівським, 20 років займав переяславський престол, 12 років був Великим київським князем. Успіхи об'єднавчої політики Володимира Мономаха позитивно впливали на внутрішній розвиток всієї країни. Зосередження в одних руках великого водного шляху від Чорного до Балтійського моря сприяло значному збільшенню обсягів міжнародної торгівлі Русі й стимулювало економічне єднання всіх давньоруських земель. Невипадково, що у цей час зростають саме ті міські центри, які перебували на центральній економічній магістралі Русі: Київ, Новгород, Смоленськ, Ладога, Переяслав |
Постійні походи проти половців з метою захисту держави. Мономах часто використовував блискавичні рейди, удари у вразливі місця супротивника важкоозброєною кіннотою |
Підкорив своїй владі удільних князів і зміцнив авторитет і владу київського князя |
Проводив велике градобудівництво, у 1115 р. було збудовано перший міст через Дніпро |
Підніс міжнародний авторитет Київської держави. Монархи європейських держав прагнули породичатись з могутнім київським князем |
Розробив «Устав» своєрідне доповнення до «Руської правди», де обмежив використання рабської праці та джерела рабства, а також установив єдиний відсоток за взяті у позику гроші (не більше 150%) |
Контрольні запитання і завдання
Список використаної і рекомендованої літератури
Тема 4. Початок доби удільних князівств
Переяславське князівства.
Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, існувала недовгий час. Упродовж двох століть відокремилося Полоцьке князівство. У середині XII ст. відійшли, під проводом своїх правлячих династій, останні землі, що були складовими Київської держави.
До середини XII ст. на обширах Русі сформувалося близько 15 великих князівств, кожне з яких практично жило самостійним політичним життям, визнаючи "старійшинство" київського князя лише номінально. На початку XIII ст. поняття "старійшинства" взагалі зникає зі сторінок літописів, що опосередковано підтверджує занепад політичного інституту першості київського престолу над удільними князями. Парадоксом було те, що чим далі відходили один від одного родові уділи, тим гучніше пропагувалася ідея загальнородового володіння й братерства Рюриковичів. Завдяки цьому тогочасна еліта не сприймала так звану "феодальну роздробленість" (як називають події XIIXIII ст. в історіографії), як остаточний розпад Київської держави. Русь, фактично перетворена на конгломерат окремих політичних організмів, в уяві князів і надалі сприймалася як колективна спадщина єдиного роду, що відчував себе "одного діда онуками". Особлива роль у цьому надавалася Києву "яко то єсть старійший город в землі у всій".
У цей період відбувалася боротьба за Київський престол, яка нерідко супроводжувалася братовбивством, спустошенням "переділів братніх" та нищівними війнами, які практично безперервно потрясали Русь: у 1068-1069, 1078-1079, 1094-1097, 1116-1119, 1132-1139, 1146-1157, 1169-1174, 1199, 1202-1203, 1211, 1234 роках. Як зазначає Степан Томашівський, у Києві за період з 1146 до 1246 р. змінилося 47 володарів. Взагалі тут правило 24 князя, причому 35 княжінь тривало менш як рік. Київ залишався об'єктом політичних амбіцій аж до монгольського нападу, а криваві зусилля княжих кланів зосереджувалися на захопленні київського престолу ефемерного символу єдності.
До середини XII ст. київські правителі намагалися втримувати політичний контроль над усіма землями Русі, зокрема в періоди княжінь таких авторитетних князів, як Володимир Мономах (1113-1125 рр.) та його син Мстислав Великий (1125-1132 рр.). Однак із часом стара ідея колективного володарювання Рюриковичів звужується до території київського уділу, що обіймав історичне ядро Русі "Руську землю", тобто в стислому значенні Київщину і Переяславщину.
Зі зміцненням удільних князівств, незалежних від Києва, їхні правителі з першої половини середини XII ст. почали самі здійснювати роздачу волостей у межах власної юрисдикції на тих самих засадах, як досі це робив київський князь. Саме це й призвело до виокремлення кількох цілком самостійних регіональних політичних утворень Володимиро-Суздальського, Новгородського, Смоленського, Полоцького та Галицько-Волинського князівств. Акцією, яка стала свого роду підсумком "київської" доби в руській історії, вважають похід на Київ володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 р., коли його силами місто було здобуте й сплюндроване. Як оповідає літописець: "І грабували вони два дні увесь город Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали..."
Деякі історики, щоправда, зі скепсисом ставляться до надто емоційного опису літописцем-киянином масштабів спустошень, адже Київ грабували та палили й інші князі, здобуваючи "золотий стіл". Однак промовистим є сам характер акції Андрія Боголюбського: заради зміцнення власного авторитету він уже не утверджувався у Києві, а плюндрував його.
Історики називають багато причин роздробленості і феодальних воєн на Русі. Перша з них надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі. Поки на чолі держави стояли могутні князі, такі, як Володимир та Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було організованим.
Міцність династії розхитувала численність нащадків Ярослава та відсутність певних законів щодо престолонаслідування чи то по лінії брата за братом, чи то від батька до сина. Кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, боротьбу претендентів.
Водночас із послабленням влади князя міцніло віче, яке складалося переважно з боярства та міського купецтва. Віче міг скликати як сам князь, так воно могло збиратися і за власною ініціативою. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало прийнятних для нього осіб.
Ще однією з головних причин занепаду Київської держави було роздроблення її земель. Почалося воно відокремленням Полоцького князівства. В той час спостерігалося два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд (1097 р.), внаслідок чого велике князівство поділилося на численні маленькі князівства, нездатні до державного життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має право на спадщину.
Причини роздробленості Київської Русі:
Послаблення Київської держави викликало її економічний занепад: припинилося надходження данини, що її отримувала Русь з різних частин; значення війська, яке держава могла використовувати для підтримки авторитету Великого князя і для захисту кордонів, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася.
Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівський стіл і між окремими князівствами за Київ та інші міста.
Отже, внаслідок боротьби окремих князівств за політичне лідерство Київська Русь розпалася на самостійні землі-князівства: Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Смоленське, Рязанське, між якими виникали гострі суперечності і незгоди, не було одностайності в обстоюванні єдності Руської землі.
Іноді існувала навіть колективна форма правління, коли на Київському престолі утверджувалися два князі.
Послаблення централізації державної влади і єдності князівств підірвало міць Київської Русі, виникла загроза нападів з боку половців, монголо-татар, Литви, Польщі, Угорщини.
2. Боротьба з монголо-татарською навалою та її світове явищ.
На початку XIII ст. (1206 р.) на підступах до Русі-України з Азії та Далекого Сходу з'явилися войовничі племена монголо-татар, на чолі яких стояв володар Монгольської держави Чингісхан (великий хан). На цей час він підкорив народи Північного Китаю, Південного Сибіру, Середньої Азії і Північного Кавказу. Чингісхан вирізнявся непересічними військовими та дипломатичними здібностями, а вміння навести залізну дисципліну у війську й привернути на свій бік переможеного противника швидко принесли йому славу хариз-матичного вождя. Винищуючи чи розселяючи непокірних, а покірних завдяки шлюбам адаптуючи в середовище монгольської знаті, Чингісхан протягом першого двадцятиліття XIII ст. став правителем усіх кочовиків Великого Степу від Маньчжурії до Середньої Азії.
Останнім завоюванням Чингісхана стала Середня Азія. Протягом 1219 р. одне за одним під ударами монголів упали казково багаті, квітучі міста Хорезму Бухара, Самарканд, Ходжент та ін. 25-тисячне військо вирушило на південне узбережжя Каспію. Перейшовши звідти в Грузію, воно захопило Тбілісі й вступило в степові передгір'я Північного Кавказу, а далі рушило в бік Дону. Саме тут, понад Доном, у 1222 р. сталася перша битва монголів із половцями, в якій з'єднані половецькі сили під проводом хана Кобяка зазнали поразки.
Смертельна небезпека змусила русів і половців об'єднатися. На київському з'їзді руських князів у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам половцям у боротьбі з монголо-татарами. Навесні 1223 р. на острів Хортицю привели свої дружини галицький, волинський, київський, чернігівський, смоленський, путивльський і курський князі. Руси і половці розгромили монголо-татар. Легка перемога приспала пильність князів. На річці Калка їхні дружини вдруге зіткнулися з монголо-татарами. Однак через неузгодженість дій руських князів битва закінчилася поразкою слов'янських дружин. Князі не хотіли поступитися першістю, кожен жадав здобути славу переможця сильного ворога. 16 червня 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удалий та Данило Галицький вступили в бій з монголо-татарами і зазнали поразки. Переможці з тріумфом оточили військо київського князя Мстислава Романовича й три дні штурмували його табір. Піддавшись на пропозицію ханів залишити табір і повернутися додому, князь був одурений ворогом. Щойно він з дружинниками виїхав із табору, монголо-татари напали на них і майже всіх перебили. За наказом та тарських ханів полонених поклали під дошки, а потім вони всілися на них бенкетувати, і так задушили їх. Переслідуючи русів, монголо-татари дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі.
Після смерті Чингісхана землі Монгольської держави були поділені між його синами. Не завойовані західні території дістав онук великого хана Джучі-Батий. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста.
Однак князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об'єднатися для відсічі ворогові.
Навесні 1239 р. монголо-татари вдерлися на порубіжні руські землі. Перший удар прийняв на себе Переяслав. Його мужні захисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто захоплене й спалене. У жовтні 1239 р. військо монголо-татар вдерлося до Чернігова, перебило мешканців міста і дощенту спалило будівлі. Наприкінці року монголо-татарська кіннота вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом.
Новий 1240 р. розпочався нападами монголо-татар на ще не зруйновані південні міста. Восени цього самого року майже вся армія Батия стояла на підступах до Києва. Скрипіння возів, ревіння худоби, іржання коней і людський гамір заглушали голоси стривожених киян. Поставивши дерев'яні пороки (стінобитні машини), нападники день і ніч били ними в стіни й штурмували фортецю. Приблизно за чотири тижні їм вдалося зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності). Татари прорвалися до Києва біля Софійських воріт. Останні захисники замкнулися в Десятинній церкві. Вони намагалися прокопати підземний хід до Дніпра, однак під ударами монгольських таранів стіни храму обвалилися, поховавши під собою людей. З розграбованого Києва головні Батиєві сили, змітаючи все на своєму шляху, рушили на Волинь і Галичину.
Населення Київської держави мужньо обороняло свої оселі, але розрізнені острівці народного опору не могли її врятувати. Наштовхнувшись на опір південних слов'ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі річки Волги монголо-татари утворили державу Золоту Орду зі столицею в місті Сарай.
Паралізовані втручанням ханів у внутрішнє життя, знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне однаковий темп наростання культурних змін порівняно із західними сусідами. Доки в Польщі, Угорщині та Чехії упродовж ХІП-ХІУ ст. вдосконалювалися політичні інститути, творилися перші університети, усталювалися самоврядні форми організації суспільства й підносилася роль міста, Київ та Чернігів котилися назад. Київ перетворився на такий собі "перехідний кубок": у колишній столиці Русі за ярликами золотоординських ханів "правили" князі, що ніколи й ногою сюди не ступали. Морально деградувала тероризована монголами княжа еліта, занепадало міське життя, інтенсифікувалося безупинне дроблення князівств (наприклад, на Чернігово-Сіверщині на початку XIV ст. їх уже було не менш як десять). На противагу цьому, галицько-волинській княжій гілці, яка вийшла переможцем із війни "за галицьку спадщину", вдалося на ціле століття затримати зникнення з історичної арени останніх уламків Київської Русі.
Мине понад два століття, аж поки Південна Русь звільниться від ординського панування, щоб знову потрапити під владу інших чужинців: польських королів і литовських князів.
Причини феодальної роздробленості Київської Русі
Період з початку 40-х до 70-х років XII ст. в історії Русі характеризується надзвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцентрових сил. Одним з основних вузлів міжкняжих інтересів, як і раніше, залишався Київ, який хоч і втрачав поступово своє політичне значення, але до кінця 60-х років XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі. Тривалий час боровся за Київ шостий син Володимира Мономаха суздальський князь Юрій Долгорукий засновник Москви. Він тричі завойовував Київ, але потім йому доводилося звідти йти. У 1155 р. він знову захопив Київ, але у 1157 р. київські бояри його отруїли. У 1169 р. Київ захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Уперше за багатовікову історію Київ було піддано такому сильному розгрому з боку руських князів. Захопивши Київ, Андрій Боголюбський став наймогутнішим руським князем, але не залишився в Києві, а віддав його своїм васалам. Це означало закінчення видатного становища Києва. Показовим є те, що з 1132 до 1246 р. на київському престолі побувало 26 князів |
На українських землях утворилися Київське, Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства |
Незважаючи на роздроблення, на землях Південно-Західної Русі триває формування української народності й української мови. У 1187 р. у Київському літописі вперше з'являється термін «Україна». Про походження назви «Україна» є кілька версій. Одні вчені виводять її від слова «край» («кінець») зі значенням окраїнна земля, земля, що лежить скраю. Інші вчені пов'язують походження цієї назви зі словом «край країна». За третьою гіпотезою вона походить від дієслова «украяти» «відрізати», тобто означає частина землі, «украяна» (відділена) від цілого. Назва «Україна» стала етнонімом наших земель |
ТЕМА. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА
У період роздробленості найсильнішим на Південно-Західній Русі було Галицько-Волинське князівство. Посиленню цього князівства сприяв геополітичний чинник: віддаленість від Києва та близькість до торгових шляхів у Європу, а також наявність соляних промислів, родючої землі. Галицькі та волинські князі мали тісні взаємини не лише з руськими, а й з литовськими, угорськими, польськими, німецькими володарями. У державних справах, особливо в організації адміністрації й війська, користувалися західними зразками і європейським досвідом |
Галицьке князівство |
Волинське князівство |
Формування Галицького князівства почалося у другій половині XI ст. Його виникнення пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича. Вагомий внесок у розбудову підвалин подальшого незалежного існування Галичини зробили його сини Рюрик, Володар та Василько. Після їхньої смерті Галичина розпалася на чотири княжі уділи. Проте поміж спадкоємців Ростиславйчів знайшовся енергійний і талановитий «збирач» галицьких земель Володимирко Володаревич. Об'єднана Галицька земля стала не тільки значною політичною силою на Русі, а й зрівнялася з тогочасними європейськими державами. Галицьке боярство виокремилося в міцний стан могутніх феодалів. Вплив цієї аристократії був настільки великим, що Галичину можна вважати зразком олігархічного правління. Велика влада галицьких бояр пояснюється їхнім походженням галицька аристократія розвинулася з місцевої племінної знаті. Багато хто з бояр торгував сіллю, що забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє і без того стабільне становище. Серед бояр було чимало заможних людей, які на зразок західноєвропейських феодалів жили в укріплених замках і мали власні дружини. Через віддаленість Галичини від Києва Великому князеві важко було втручатися в місцеве політичне життя, тоді як сусідство 3 Польщею та Угорщиною давало не лише зразок панування аристократії, але й можливість звернутися до чужинців за допомогою під час виступів проти Великого князя. Територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за князя Ярослава Осмомисла (11531187) |
У 980990 рр. князь Володимир великий відвоював Волинські землі у Польщі і заснував місто Володимир, яке стало центром князівства. Влада належала Мстиславичам, що вели свій рід від Володимира Мономаха. Єдиними чужоземними сусідами Волині були литов.ські племена на півночі. Землі були недосяжними для кочових нападників зі степу. Це була густозаселена територія, а міста стояли на торгових шляхах із Заходу. Бояри Волинського князівства, на відміну від галицьких, були більш схожі на бояр основної частини Київської Русі більшість з них прийшли на волинські землі у складі дружин своїх князів, від них вони отримали земельні володіння за службу князеві. Волинська знать залежала від щедрот князя й тому виявляла йому більшу відданість та підтримку. Саме тому волинські князі, а не галицькі, змогли об'єднати обидва князівства в єдину державу. Князь Роман Мстиславич був сином Волинського князя Мстислава Ізяславича |
У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об'єднав князівства, застосувавши жорстокі репресії проти бояр. Роман узяв під контроль Київську землю, князь якої присягнув йому на вірність. Він активно втручався в балканські справи, допомагав візантійському імператору, успішно воював з литовцями, мав вплив на вирішення різних політичних проблем у Польщі та Угорщині. За короткий час Роман зробив своє князівство могутньою державою, що в умовах роздроблення усієї Європи було, як справжній феномен. Недаремно літописець називає його «однодержавцем» усієї Руської Землі. Могутність Романа привернула до себе увагу дуже впливового на той час Папи Римського Інокентія III, який, прагнучи посилити католицизм на Русі і заручитися підтримкою такого сильного володаря, як Роман, запропонував йому королівську корону, але Роман відмовився, не бажаючи ламати свою віру |
Галицько-Волинське князівство стало збирачем руських земель. У період розквіту до його складу входили Галичина, Буковина, Поділля, Волинь, Західна Білорусія, Перемишлянщина, Холмщина (нині у складі Польщі). Порівняно з територією сучасної України воно становило її третину; 2/3 української території, де в той час мешкали русичі |
Діяльність князя Романа Мстиславича (11191205)
Боротьба з боярством, яке виступало проти посилення князівської влади. Знищив боярську опозицію. Князя у цій боротьбі підтримували міщани і ремісники |
Здійснив два успішні походи проти половців (1201-1202 і 1203-1220). Звільнив багатьох русичів із половецького полону |
У 1203 р. здобув Київ та підкорив чернігівські землі, до своїх володінь приєднав переяславські та київські землі |
Здійснював походи на Польщу та Литву з метою підкорити ці землі |
Галицько-Волинська держава за князювання Данила Галицького (12381264)
Військові походи |
Внутрішня політика |
Зовнішня політика |
У 1239 р. Данило заволодів Києвом, відновивши єдність українських земель. У 1238 р. Данило розгромив німецьких рицарів у битві під Дорогочином. У 1243 р. завоював Люблін та Люблінську землю. У 1245 р. в битві під Ярославом завдав поразки об'єднаним польсько- угорським військам. У 1243-1244 рр. здійснив успішні походи проти литовців та ятвягів. Здійснив похід в Чехію та Сілезію. У 1254-1257 рр. переможні битви над монголо-татарами |
У 1256 р. Данило заснував місто Львів (назване на честь його сина). У 1239 р. призначив намісником Києва свого воєводу Дмитра. Після вторгнення могутнього війська монголо-татар на чолі з Бурундаєм змушений був зруйнувати найбільші фортеці князівства: Львів, Володимир, Луцьк та інші. |
Уклав династичні шлюби своїх дітей з європейськими монархами: Лева одружив з угорською принцесою, Шварна з дочкою литовського князя, Романа з австрійською принцесою, дочку видав заміж за мазовецького князя. У 1246 р. змушений був поїхати на поклін до ординського хана в столицю Золотої Орди Сарай, отримав ярлик (дозвіл) на князювання. Намагався створити союз для боротьби з монголо-татарами. У 1253 р. Данило приймає королівську корону від Папи Римського і стає першим українським королем |
Галицько-Волинська Русь дала початок багатьом процесам, розвиток яких сприяв формуванню української народності, закладенню її духовних та державних засад. Саме з Галицько-Волинської держави почалося усвідомлення населенням, що мешкало на її території, себе як окремої етносо- ціальної спільноти. Галицько-Волинська держава відновила і розвинула зв'язки Русі з Європою. Присвоєння Данилу Галицькому титулу короля у 1253 р. свідчило про визнання Галицько- Волинської Русі європейською державою, рівною іншим великим державам. Галицько-Волинська Русь залишила у спадок нинішній Українській державі свої державні кольори поєднання на прапорі жовтого з блакитним |
Останні галицько-волинські князі
Період |
Правитель |
Основні події |
1264 р. |
Смерть Данила Галицького та переділ земель між спадкоємцями |
Брат Данила Василько отримує Волинь, Галицьку й Перемишльську землі, син Лев Теребовельську землю, син Мстислав Холмщину; по смерті Василька (1270), Лев стає галицько-волинським князем |
1264- 1301 рр. |
Княжіння Лева І Даниловича |
Захоплює Закарпаття й Люблінську землю. Підтримує дружні зв'язки з Угорщиною й Чехією |
1301- 1308 рр. |
Княжіння Юрія І Львовича |
У відповідь на від'їзд митрополита київського до м. Володимира-на-Клязьмі засновує окрему Галицьку митрополію. Перший митрополит галицький Ніфонт. Столицею своєї держави зробив місто Володимир-Волинський |
1308- 1323 рр. |
Княжіння Лева II Юрійовича і Андрія Юрійовича |
Останні представники роду Мономаховичів. Укладають мирні договори з хрестоносцями, Польщею й Литвою. У 1323 р., коли одночасно загинули князі Андрій та Лев II, династія Даниловичів припинила своє існування, що стало причиною державної кризи |
1323- 1325 рр. |
Період боярського правління Галицькою землею |
Супроводжувався усобицями феодальної верхівки, боярство у 1325 р. запросило на галицько-волинський стіл князя Болеслава-Юрія II |
1325-1340 рр. |
Княжіння Юрія II Болеслава |
Син Марії, сестри князів Лева II і Андрія. Останній з роду Романовичів у Галичині. Йому вдалося врегулювати відносини із Золотою Ордою та Литвою, але Юрій II заохочував німецьких, чеських та польських ремісників та купців до переселення у Галичину. Болеслав- Юрій II підписав угоду, згідно з якою на випадок його смерті трон мав перейти до польського короля. Дізнавшись про це, бояри здійснили державний переворот. 7 квітня 1340 р. Юрія II було отруєно |
У середині XIV ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. Залишки Волинської землі, хоча й зберегли відносну державну незалежність, були успадковані литовськими князями. Під владою Угорщини опинилася Північна Буковина та землі між Дністром і Прутом, які до цього часу належали Галицько-Волинському князівству. |
Культура Галицько-Волинської держави
Освіта |
Центрами культурно-освітнього руху були єпископські кафедри, монастирі. При церквах існували школи, які давали початкову освіту. Школи при єпископських кафедрах готували священиків. Заможні люди наймали для своїх дітей вчителів, освіту продовжували за кордоном, оскільки університетів на Русі ще не було. Мовою освіти в Європі була латина, тому вважалося, що освічена людина має знати латину, грецьку та ще одну європейську мову. Документи та дипломатичне листування велися також латиною |
Літописання |
У 1097 р. написана «Повість про засліплення Василька» про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича. Найвизначнішою літописною пам'яткою XIII ст. є Галицько-Волинський літопис, написаний книжною слов'янською мовою |
Архітектура та образотворче мистецтво |
У Галичині було збудовано 30 монументальних споруд. Поблизу Галича споруджено великий храм Св. Пантелеймона, який частково зберігся до наших днів. Особливістю, характерною тільки для Галичини, був прийом облицювання внутрішніх стін палаців і багатих будинків керамічними рельєфними плитками із зображенням птахів, рослин, воїнів або геометричним орнаментом. Широко використовувалася в кам'яному будівництві волинська брущата цегла. В архітектурі поєдналися західноєвропейський та слов'яно- візантійський стилі. Іконописання має такі особливості: тривимірність, пряма перспектива, теплий колорит, наближення образів святих до рис людини. Відомі ікони Св. Юрія Змієборця, богоматері Одигідрії кінця XIII початку XIV ст. з Покровської церкви м. Луцька, ікона «Знамення» («Велика Панагія» XII ст.) |
Галицько-Волинське князівство зробило великий внесок у формування української культури. У цій культурі оригінально поєднались спадщина Київської Русі і нових рис, які зумовлювалися зв'язками з Візантією, країнами Сходу та Західної і Центральної Європи |
Вторгнення монголо-татар на Русь. Утворення Золотої Орди
Русь зіткнулася з новим могутнім ворогом монголами. У 1206 р. монгольський хан Темучін, прийнявши ім'я Чингісхана, розпочав завойовницькі походи, підкоривши Північний Китай, Середню Азію, Північний Іран. У 1223 р. авангард монголів вперше зустрівся в бою з руськими князями на р. Калка. Руські війська не мали єдиного командування, діяли неузгоджено і зазнали нищівної поразки |
Упертий опір загарбникам чинили міста Данилів, Кременець і Холм, які Батию так і не вдалося захопити. Столицю Волині Володимир-Волинський завойовники захопили лише після тривалої облоги. Три дні змогло протриматись інше столичне місто Гаига. Пате монголи пройшли вогнем і мечем через Галичину і Волинь, розбили польські й угорські війська, спустошили сербські і болгарські землі |
У 1256 р. князь Данило Галицький вигнав монгольські війська з Північного Поділля та Східної Волині. Спроби монголо-татарського воєначальника Куремси взяти Володимир-Волинський і Луцьк закінчились невдачею. Проте у 1260 р. загін монголо-татар здійснив похід на Галицько-Волинське князівство, змусивши руських князів зруйнувати фортеці у Володимирі-Волинському, Луцьку, Кременці та Львові |
Наслідки монголо-татарського поневолення
Спустошення Південно-Східної Русі: багато людей загинуло, міста були спалені і пограбовані. 3 74 руських міст 49 були знищені ордою Батия, 14 з них так і не піднялися з руїн, а 15 згодом перетворилися на села |
Занепад міст, захоплення в полон ремісників призвели до погіршення економічного становища, згортання торгівлі, зникнення цілих галузей ремісництва |
Було втрачено незалежність, послаблено обороноздатність. Іго (влада монголо-татар) загальмувало розвиток Русі, спричинило її відставання від Європи |
Залежність від Золотої Орди виявлялася в трьох формах: |
1) видача ярликів (грамот) на князювання, причому без врахування конкретних прав на престол, що призводило до численних інтриг; |
2) сплата данини: Князі знаходились під наглядом представників ханів баскаків. Збиралося 14 видів ординських даней та повинностей (безпосередньо для хана, торгові збори, візничі повинності, «корм» баскакам тощо); |
|
3) забезпечення монгольської армії рекрутами |
Ординські хани мало змінили політичну систему в князівствах Русі, намагаючись використати її у своїх цілях. Ненадійних, з їхнього погляду, князів вони ліквідовували, нацькували один на одного, намагаючись не допустити їхнього згуртування, щоб і надалі тримати їх у покорі. Українські землі безпосередньо не входили до складу Золотої Орди, але монголо-татарські хани для підтримки своєї влади періодично (не рідше одного разу на 5 років) влаштовували спустошливі походи на ці території |
Хоча руські князі й залишалися при владі, їхні адміністративні повноваження як васалів хана були обмежені. Хани призначали своїх власних чиновників для вербування воїнів і збору податків. У завойованих ними землях монголи провели перепис населення, щоб визначити його платоспроможність. Перший перепис (так зване «число») на українських землях вони провели ще 1245 р., коли були обкладені податком Київська земля, Подолія, Переяславська й Чернігівська землі. За несплату данини населення перетворювалося на рабів |
Обмежувалася судова влада князів. Усі руські князі перебували під судовою владою хана й монгольського Верховного суду та деяких з них стратили за наказом хана за реальні або уявні державні злочини. Хан розглядав більшу частину головних судових справ між руськими князями. Разом з тим хан не втручався в позови між руськими боярами й простолюдинами, дозволяючи князеві кожної даної місцевості продовжувати виконувати його судові функції |
ТЕМА.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІУ-ХУ СТ.)
Литовська держава виникла в XIII ст. у боротьбі з Тевтонським орденом і Галицько-Волинським князівством. У міру занепаду Української держави литовські князі почали захоплювати прикордонні землі. Консолідувавшись у нелегкій боротьбі з Лівонським і Тевтонським орденами, Литовське князівство розпочало своє проникнення на західноруські (білоруські) землі ще у середині XIII ст., за часів князя Міндовга (1230-1263). У першій чверті XIV ст. більша половина білоруських земель вже знаходилася під владою литовських князів, і вони почали спроби захоплення сусідніх українських земель. Безпосереднє залучення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель почалося за часів правління Великого литовського князя Гедиміна (13161341). Так у складі Литви поступово опинилися Біла Русь (Полоцьке, Мінське й Смоленське князівства), Чорна Русь (Гродненська й сусідні землі), Подніпров'я (Київське, Чернігівське і Сіверське князівства), Червона Русь (Галицька земля, Полісся, Волинь і Поділля) |
Періоди перебування українських земель у складі Литовського князівства
І етап (1340-1362) «оксамитове» литовське проникнення |
II етап (1362-1385) «ослов'янення» литовських правителів |
III етап (1385-1480) втрата українськими землями залишків автономії |
IV етап (1480-1569) рання земель Русі» посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі» |
Період |
Основні події |
1321-1322 рр. |
Походи литовського князя Гедиміна на Галицько-Волинське князівство. Литовські феодали захоплюють Берестейську й Дорогочинську землі |
1345-1377 рр. |
Великий князь литовський Ольгерд створює державу від Балтійського до Чорного моря і від ріки Оки на сході до Західного Бугу. За часів його правління українська (руська) мова стає офіційною у Великому князівстві. Литва приймає православний варіант християнства. Ольгерд залишає Україні її віру й закон «Статут князівства Литовського», написаний українською мовою. Українська знать широко залучається до управління державою |
1363 р. |
Перемога литовських і українських військ над татарами. Литовська держава продовжує боротьбу із Золотою Ордою, розширюючи свої володіння на півдні (1399 р. до Чорного моря) |
1377-1392 рр. |
Ягайло Ольгердович Великий князь Литви розпочинає скасування напівсамостійних українських князівств, перетворюючи їх на литовські провінції |
1385 р. |
Кревська унія. Загроза з боку Тевтонського ордена і непередбачуваність московської зовнішньої політики змушують Литву і Польщу шукати взаємної підтримки. Литовський князь Ягайло одружується з польською королевою Ядвігою. Унія передбачала приєднання Великого Литовського князівства до Польщі та запровадження в ньому католицької віри |
1386 р. |
Коронування Ягайла, який стає одночасно королем Польських ї Великим князем литовським. 3 цього часу посилюється активне проникнення Польщі на українські землі |
1392 р. |
Угода між Ягайлом і його братом Вітовтом, за якою Велике князівство Литовське зберігається як самостійна держава. Вітовт стає князем литовським, йому підлягають Литва й Русь, крім Галичини, яка залишається під владою Польщі |
1392-1430 рр. |
Княжіння Вітовта. Зміцнення Великого князівства Литовського. Вітовт усуває Володимира Ольгердовича з київського престолу |
1410 р. |
Грюнвальдська битва, ліквідація загрози з півночі. Поразку Тевтонського ордена забезпечила спільна боротьба польського, литовського й українського військ |
1413 р. |
Городельська унія польсько-литовське зближення за умови збереження великокнязівського престолу в Литві |
1430-1440 рр. |
Князювання молодшого брата Ягайла Свидригайла, який залучає до управління державою українське панство |
1440-1447 рр. |
Княжіння Казимира Ягайловича. Проводить централістську політику з наступом на автономію українських земель |
І447-1492 рр. |
Казимир на польському троні. Обраний королем по смерті Владислава III. Скасовує Волинське князівство |
1471 р. |
Остаточна ліквідація Київського князівства. Київ перетворено на звичайну литовську провінцію |
1500-1503 рр. |
Війна Московської держави з Великим князівством Литовським. Московська держава приєднує до себе Чернігово-Сіверську землю |
1508 р. |
Збройний виступ українських і білоруських феодалів. Князь Михайло Глинський очолює цей виступ проти литовського панування. У цих умовах українській шляхті підпорядкування Москві здається меншою загрозою від польської експансії |
1529 р. |
Перший Литовський статут. Юридичне оформлення феодальних відносин |
1569 р. |
Люблінська унія. Об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в Річ Посполиту. Захоплення шляхетською Польщею Підляшшя, Київщини, Брацлавщини й Волині. Українські землі стають складовою частиною Речі Посполитої |
Українські землі під владою Польщі
Основні події |
У 1351-1352 рр. між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина перейшла під владу Польщі на правах автономії |
У 1387 р. Галичина і Західна Волинь остаточно відійшли до Польщі. Польські королі намагалися закріпитись на Галичині: земельні володіння надавали винятково полякам, забороняли іноземним купцям торгувати в Галичині, підтримували католицькі чернечі ордени, зокрема домініканців і францисканців, які активно поширювали католицьку віру. Щоб зберегти свої маєтки і права, українські бояри переходили в католицьку віру |
У 1434 р. Галицька, Львівська, Перемишльська і Саноцька землі були об'єднані в Руське воєводство, адміністративним центром став Львів. На Західній Волині утворилось Белзьке воєводство з центром у місті Белз, землі Західного поділля об'єднали в Подільське воєводство із центром у Кам'янці-Подільському |
Суспільно-політичний устрій Великого князівства Литовського
Повна назва держави Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське від Балтійського до Чорного моря |
90% території Великого князівства Литовського становили землі колишньої Київської Русі |
«Руська правда» стала правовою основою Литовського князівства, державною мовою була руська мова, оскільки на той час не було писемної литовської мови |
Багато литовських землевласників прийняли християнську віру, оскільки були язичниками |
Спочатку українські князівства були автономними, їх очолювали члени литовського роду Гедиміновичів, найчастіше їхніми дружинами були слов'янські князівни |
Удільні князі були у васальній залежності від Великого князя сплачували йому данину і надавали військову допомогу. З таких удільних князів складалася великокнязівська рада |
Кревська унія
У 1385 р. у зв'язку із загостренням зовнішньо- і внутрішньополітичної ситуації (розбрат серед литовської верхівки, загроза з боку Тевтонського ордену) Великий князь Ягайло вирішує об'єднатися з польськими феодалами, щоб зміцнити свою владу. |
Укладення унії допомогло стримати натиск Тевтонського ордену, а також зміцнило становище польських феодалів, які почали захоплювати українські землі, насаджувати католицизм, посилювати визискування українського населення, полонізувати його |
Закарпаття під владою Угорщини |
Буковина у складі Молдавського князівства |
У другій половині XIII ст. Закарпаття загарбала Угорщина. Угорські королі перетворили закарпатські землі у свій домен і роздавали маєтки своїм васалам за військову службу. Наприкінці XIV ст. управителем (наджупаном) був призначений подільський князь (далекий родич угорського короля Сігізмунда) - Федір Коріятович, що сприяло посиленню слов'янських впливів на Закарпатті та зміцненню зв'язків з іншими українськими землями |
Буковина з 1359 р. входить до складу Молдавського князівства під назвою Шипинської землі і отримує автономію. У XV ст. автономія була ліквідована і з'являється нова назва Буковина. У 1514 р. Молдавія разом з Буковиною потрапила під владу турецьких султанів (до 1774). Таким чином, буковинські землі зазнали подвійного гноблення |
Завоювання Московською державою Чернігово-Сіверських земель
Після московсько-литовської війни у 1500 р. до Московської держави були приєднані Брянськ, Стародуб, Гомель, Любеч, у 1523 р. після кількох литовсько-московських воєн за часів правління московського князя Василія III (1505-1533) Чернігово-Сіверські землі остаточно відійшли до Московської держави |
Утворення Кримського ханства.
Початок татарських походів на українські землі
У 1443 р. чингізід Хаджі-Девлет Гірей у Литві був проголошений кримським ханом. За допомогою військ Великого литовського князя Казимира IV і підтримки місцевої знаті він повернувся на Кримський півострів і оголосив його територію Кримським ханством, що складалося з власне Криму, Північного Причорномор'я і Таманського півострова. Столицею ханства стало місто Крим Солхат (Старий Крим). Незабаром Хаджі-Гірей заснував на берегах ріки Чуруксу місто Бахчисарай («Палац у садах»), що став при правлінні його сина Менглі-Гірея новою кримською столицею |
Більшість населення ханства становили кримські татари. Кримські татари складалися з трьох народностей і були мусульманського віросповідання сунітського напрямку: |
Ці народності сформувалися в результаті асиміляції племен хозарів, що мігрували до Криму, кочових тюркомовних печенігів, половців, татаро-монголів і таврів, що жили тут здавна, кіммерійців, скіфів, сарматів |
Соціальна стратифікація в Кримському ханстві
Елітна частина населення |
Беки, оглани царевичі-чингізіди, мурзи військові дворяни, магометанські священики мулли й богослови улеми |
Закріпилися форми розподілу землі: ханське землеволодіння, бейлики володіння знаті, султанське землеволодіння, мурзинське землеволодіння й общинні землі. Беки-васали зобов'язані були виставляти військо, мурзи одержували від беків землі й дарування за службу. Беки мали право суду, установлювали розміри податків і панщини |
«Чорний народ» |
Татари-скотарі |
Сплачували податки: загальний податок, податки з урожаю, мито з купівлі-продажу, подушну подать, мито від продажу винограду, плату за худобу |
Усе населення ханства поділялося на три групи: мусульмани, православні (есір), раїя (піддані різних релігійно-етнічних спільнот) |
Управління у Кримському ханстві
Військо кримських татар
Регулярного війська кримські татари не мали |
|
Для великих походів хан і мурзи збирали добровольців, кількість яких сягала до 100 тисяч |
|
У походи і набіги татари ніколи не брали з собою артилерію й обоз, але кожний воїн мав 3-4-х коней, що дозволяло рухатися дуже швидко. їхні коні могли проскакати до 100 км на день |
|
На початку бою татари завжди намагалися обійти ліве крило супротивника для того, щоб зручніше було стріляти з лука. Основні татарські набіги проходили взимку по вкритих кригою річках. Спочатку вперед вирушали розвідники, за ними основні сили орди. Після захоплення здобичі війська поверталися до Криму завжди іншою дорогою |
|
1478 р. |
Крим стає союзником Туреччини, Чорноморське узбережжя сучасної України переходить під контроль турків. |
1482 р. |
Перший великий похід татар на Україну. Орда захоплює Київ, забирає в полон велику кількість • населення. |
Центрами кримської торгівлі були Перекоп, Кафа і Гезлев (Євпаторія). На півострів завозилися хутра, тканини, шкіри, залізо, зброя, тютюн, продовольство. Татари продавали сап'ян, смушок, шовк, вино. 3 Криму вивозилося багато солі, щорічно до півтори тисяч возів |
|
Наприкінці XVI ст. Кримське ханство досягло своєї найвищої могутності. Йому сплачували данину племена адигів, Молдавія, Польща і до 1685 р. Московське царство |
Соціальна структура українського суспільства
Шляхта 2,5% |
Духівництво 2,5% |
Міщани 15% |
Селяни 80% |
Міста знаходилися в різному правовому становищі залежно від того, на чиїй землі вони знаходилися: державній чи приватній. Відповідно вони сплачували податки і виконували повинності. Окремим містам (з 1339) почали видавати грамоти на магдебурзьке право. Такі міста звільнялися від управління і суду королівських намісників і діставали право на самоуправління. За це вони вносили державі певну суму грошей, звільнялися від більшості натуральних повинностей. Самоуправління за магдебурзьким правом мали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Житомир та Київ |
Соціальні стани та господарське життя
Магнати |
Кількість магнатських родів не перевищувала 70. У XVI ст. цей стан був закритим, увійти до нього навіть багатим було неможливо. Найзнатнішими вважалися роди Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Радзівіллів, Сапєг, Потоцьких, Конецпольських. Магнати підлягали лише юрисдикції короля або Великого князя литовського, призначалися на вищі посади (гетьманів, воєвод і старост), які вони навіть передавали у спадок. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними корогвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів корогвових». 3 магнатів складалася Рада Великого князя («пани-рада»), яка вирішувала найважливіші питання разом з князем |
Шляхта середні та дрібні феодали |
Жили на землях, отриманих за військову службу. Шляхта становила основну частину постійного війська. За військову службу король надавав шляхті різні привілеї (звільнення від податків, підлеглості місцевій адміністрації). Шляхта не була замкненою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичі. Поступово шляхта утверджує за собою все більші права і привілеї. Вона звільняється від суду королівських чиновників, сплати мита на іноземні товари, отримує право вільної навігації по Віслі та Балтійському морю. Шляхтич міг обирати і бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний сейм. Винному в образі шляхтича міщанину чи селянину відрубали руку. За порушення «шляхетського кодексу» (дезертирство, заняття торгівлею) шляхтич за вироком суду позбавлявся усіх привілеїв |
Духовенство |
До нього входили священики з сім'ями, церковний причт. Священик мав ділянку землі та різні натуральні данини від парафіян. Духовний сан вважався спадковим після батька парафію отримував син |
Селяни |
Поділялися на три категорії:
Панщина тривала від сходу до заходу сонця. Селянин утратив право переходу від поміщика |
Міщани |
Поділялися на три основні групи:
Міське населення ділилося за цеховою (професійною) ознакою, привілейоване становище мало купецтво. |
Правові документи Великого князівства Литовського
Судебник Великого князя Казимира (1468) |
Регулював маєткові права, визначав покарання за порушення кордонів, наїзди, крадіжки. Окремі положення було взято з «Руської правди», але введена смертна кара. |
Литовські статути (1529, 1566, 1588) |
Утверджували і збільшували права шляхти, мали тенденцію до зрівняння їх у правах з магнатами, значно обмежували права селян. Шляхетська земельна власність усіх видів вважалася недоторканною. Життя, здоров'я, майно, честь шляхти захищалися посиленими санкціями. |
Литовські статути (1529, 1566, 1588) |
За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Найтяжчим злочином вважалося посягання на життя і здоров'я короля і Великого князя. Найтяжчим покаранням була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини (заколот, здача замку тощо), убивство. Для шляхти застосовували особливий каральний захід: виволання (викрикування), пов'язаний з публічним оголошенням вироку. Фактично це означало оголошення людини поза законом: вона втрачала шляхетство, майно, можливість жити на території держави. Існувала і складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину (штраф за убитого), відшкодування збитків |
Особливості розвитку культури українських земель у другій половині XIVXV ст.
Характерні риси розвитку української культури |
||
Відсутність власної держави |
Руйнування осередків культури внаслідок турецько-кримських набігів і воєн |
Вплив західноєвропейської культури |
Освіта |
У XV ст. український учений Юрій Дрогобич (Котермак) (бл. 1450-1494) мислитель-гуманіст, астроном, астролог, медик, математик був широко відомий у Європі як автор одного з перших у світі астрономічних календарів, як доктор медицини і філософії, ректор Болонського університету та професор Ягеллонського університету в Кракові, де його лекції слухав Микола Коперник. У 14811482 рр. займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв |
Книговидавництво |
Фіоль (Святополк) Швайпольт (бл. 1460-1526), слов'янський першодрукар, 1479 р. заснував у Кракові друкарню на кириличних шрифтах, виготовлених Рудольфом Борсдорфом з Брауншвайґа, перший надрукував книги старою українською мовою: «Осьмогласник» (1491) з дереворитом, «Розп'яття», «Часословець» (1491), «Тріодь пістну» (не датована) і «Тріодь цвітну» (1491). Збереглося 79 примірників видань Фіоля. Відомий як винахідник винайшов машину для відкачування води з шахт, призначену для свинцевих рудників |
Архітектура та містобудування |
Зберігалися традиції давньоруської епохи, на західних землях зводили споруди, в яких поєднувалися візантійський та західноєвропейський стилі. Формується власний український стиль в побудові церков триванні і п'ятибанні. Широко будуються кам'яні оборонні споруди (Мукачівський, Острозький, Одеський замки). Розвивається містобудування, зокрема адміністративні споруди ратуші |
Малярство та книжкова мініатюра |
Традиційний візантійський орнамент доповнюється готичними західноєвропейськими рисами. В ликах святих на іконах також спостерігається помітний відхід від візантійських норм, де зображення мало бути схематичним, без передачі об'єму та зміни відтінків |
Музика |
Міські музики відігравали значну роль в організації щоденного життя міста та його розпорядку, були неодмінними учасниками міських церемоній, процесій, ритуалів, обрядів. У великих містах міські трубачі спеціальними сигналами сповіщали про початок і кінець дня, про урочистий в'їзд до міста знатних гостей чи наближення до міських мурів ворога, про пожежу та інші стихійні лиха; брали участь у міських святах. У цей період зароджуються історичні думи та пісні. Церковні богослужіння супроводжувалися співом |
Контрольні запитання і завдання
Список використаної і рекомендованої літератури
Тема 5. Зародження козацтва та становлення Запорозької Січі
(кінець XV перша половина XVII ст.).
Слово козак уперше зафіксоване в латино-персидсько-кипчацькому рукописі "Соdех сumanicus". Цей рукопис містить словник і переклади християнських текстів, укладених наприкінці XIII ст. (виникнення кодексу пов'язують із Кафою (сучасна Феодосія), де у 80-х роках XIII ст. існувала місіонерська школа ченців-францисканців). Згідно з Куманським кодексом слово козак означало сторож, вартовий, а в документах 1308 р. у Сугдеї (сучасний Судак) воно трактується як розбійник. Пізніше це слово фіксується у цілій низці тюркських мов і позначає вільних найманців, вояків, які покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому значенні вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків. Згадує про татарських козаків і тогочасний польський хроніст Ян Длугош, визначаючи їх як: "Втікачі, розбійники і вигнанці, що їхньою мовою...звуться козаками".
Витоки української козаччини стали предметом однієї з найдовших дискусій, яка точиться між істориками з XVIII ст. і донині. Коротко схарактеризуємо деякі гіпотези: 1) хозарська теорія, популярна у XVIII ст., ототожнювала козаків з давньою степовою людністю козарами, або хозарами; 2) чорно-клобуцька теорія вважає їх нащадками "чорних клобуків" тюркського племені, що в давньоруські часи жило в пограничному зі степом Пороссі; 3) черкаська теорія пов'язує появу козаків із переселенням у Подніпров'я черкесів, або черкасів гілки чорних клобуків, які заселяли Тмуторокань, а згодом мігрували з Передкавказзя до Дніпра, нібито заснувавши тут місто Черкаси; 4) за татарською теорією початки козацтва бачаться в татарських колоніях, утворених на Київщині за Володимира Ольгердовича і Вітовта, де татари перемішувалися з місцевою бродячою людністю; 5) автохтонна теорія проводить паралель між козацькою спільнотою і вічовими громадами Київської Русі, які в литовські часи нібито перетворилися на військово-службові колективи, підлеглі великому князю литовському, зберігаючи свій вічовий устрій; 6) болохівська теорія вбачає корені козаччини в давньоруських автономних громадах болохівців, які після монголо-татарського завоювання вийшли з-під влади місцевих князів і добровільно прийняли протекторат Орди; 7) бродницька теорія пов'язує козаччину зі слов'янською степовою людністю княжої доби "бродниками", які проживали в пониззях Дунаю; 8) уходницька теорія ототожнювала козаків з промисловими ватагами, які в певну пору року спускалися для риболовецького і мисливського промислів у Дніпровий Низ; 9) утікацька або класова теорія пояснює появу козацького прикордонного населення загостренням соціальних суперечностей, які штовхали феодально залежне селянство до масових втеч на вільні землі.
На окраїні суспільного життя з рухливих, не конформних елементів поступово сформувався прошарок населення козацтво. Термін "козак" починає вживатись у документах з кінця XV ст. (1489, 1491 рр.)- Завдячуючи своєю появою сусідству з "Татарією", воно органічно увібрало в себе чимало тюркських елементів у назвах, побуті, звичаях.
Правлячі кола Польщі й Литви вважали козацтво дестабілізуючим чинником внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин. Прагнучи приборкати козацтво, шляхта водночас вважала за можливе спрямовувати його енергію у річище загальнодержавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда І, використати прикордонне населення для "послуги й оборони". Україною котилися чутки про величезні простори благодатних земель, про високі на них врожаї зернових, про трави, що заввишки з людину, про ріки, багаті рибою і переповнені бортними деревами з медом.
Проте життя у цьому краї було дуже небезпечним. Майже щорічні вторгнення татар завдавали шкоди господарству і життю мешканців. Тому вони й займалися такими видами господарської діяльності, які не страждали від ворожих нападів, мисливством, рибальством, бортництвом, бджільництвом.
Заселивши степ, козаки об'єднувались у загони, обираючи своїми ватажками найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих. Згодом у степу вони заснували укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами. Для більшості козакування перетворилося на постійне заняття.
2. Виникнення та устрій Запорозької Січі. Реєстрове козацтво.
Зміни, які нагромаджувалися впродовж першої половини XVI ст. і в способі життя і в загальному образі степового здобичника козака, логікою власного розвитку підштовхували до організаційного оформлення козацтва у спільноту, яка сприяла виживанню людини в умовах постійної небезпеки.
Мінливий ритм буття, де щомиті належало бути готовим до ризику, покладаючись лише на власну мужність та Божу ласку, вимагав інших форм соціального групування, інакшого внутрішнього закону й порядку, ніж той, що його пропонували інституції стабільного світу. Тож фундаментальні "закони" козацької спільноти, що склалися в середині XVI ст. і є достатньо відомі з пізніших прикладів, просто не могли бути іншими, бо інакше не вижила б сама спільнота. Найперше це мала бути група рівних, у якій перевага надається фізичній силі, витривалості й швидкій реакції на небезпеку, а не родовитості чи заможності. Далі козацька спільнота не могла розділятися на "своїх" і "чужих" за етнічною чи якоюсь іншою ознакою (як властиво стабільному суспільству тих часів), оскільки її членів єднала вища спільність "Ми", протиставлена загрозі ззовні. Врешті, почуття "Ми" мусило абсолютно приглушати кожне конкретне "Я", бо тільки це забезпечувало колективну захищеність. Відтак авторитет ватажків залежав насамперед від їхньої здатності виконувати колективну волю групи, що гарантувало необхідну в екстремальних умовах єдність у досягненні мети.
Поштовхом до об'єднання розпорошених ватаг і громадок у згуртований колектив стала поява яскравого лідера, наділеного неабиякою харизмою та великими матеріальними статками. Цим вимогам ідеально відповідав авантюрний християнський герой-лицар, князь Дмитро Вишневецький, який увійшов в історію під козацьким прізвиськом Байда (з татарської безтурботний чоловік). Серед представників суспільної еліти, яких штовхала в Поле жадоба пригод і лицарської слави чи особисті честолюбні прагнення, князь Вишневецький, за образним висловом Михайла Грушевського, пролетів особливо "блискучим, променистим метеором по українському небосхилу". Перша велика Січ із кам'яним замком з'явилася на о. Хортиця між 1552-1556 рр., її спорудили козаки за ініціативою Дмитра Вишневецького. Він створив на Хортицькій Січі плацдарм для подальшого відвоювання південних українських земель. За часів діяльності Вишневецького Запорозька Січ виходить на міжнародну арену й перетворюється на авангард боротьби східного слов'янства проти Кримського ханства і Туреччини.
Після Хортиці Запорозька Січ знаходилася па острові Томаківка (60-ті роки XVI ст. 1593 р.), річці Базавлук (1593-1638 рр.), Микитиному Розі (1638-1652 рр.), річках Чортомлику (1652-1709 рр.) і Підпільній (1734-1775 рр.). Майже завжди вона розташовувалася на ідеально укріплених самою природою місцях на річкових островах, які важко було знайти серед безлічі їм подібних у прибережній лісовій гущавині плавнів. Сама Січ завжди була оточена ровом і десятиметровим валом, на якому стояв дерев'яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялися високі башти з бійницями для гармат. Особливо укріплювався вихід до річки.
Усередині фортеці знаходився майдан, на якому розташовувалися церква і стовп, біля якого карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі хати курені, в яких жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі склади, арсенали, ремісничі майстерні, торговельні лавки. Слово "курінь" означало і хату, в якій проживали козаки (і де була їхня кухня), і військову, а пізніше й територіальну одиницю. Всього в Січі налічувалося близько 38 куренів, у яких зазвичай гуртувалися козаки-земляки. Не випадково більшість куренів носила назви українських міст, наприклад: Батуринський, Браїлівський, Канівський, Корсунський, Полтавський, Переяславський та ін.
Запорозьке козацтво виробило власну суспільну організацію, що мала форму демократичної республіки. Верховна влада належала Козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин, обирала кошового отамана або гетьмана, якому надавалася вся повнота влади, що поєднувалася з відповідальністю. Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. Вводилися різні військові посади: суддя, писар, осавул, обозний, курінні отамани. Усі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва. Примусових робіт та панщини на Січі не було.
Чисельність січовиків змінювалася залежно від пори року: взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, припаси, а навесні склад січовиків значно збільшувався. До козацького гурту приймали всіх бажаючих. Після ствердної відповіді на запитання "У Бога віруєш?" і накладання хреста новак ішов до будь-якого куреня.
Основну частину війська становила піхота. До складу війська входила кіннота, яка була не такою численною, але добре озброєною і дуже рухливою. На озброєнні війська також були важкі гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею (мушкетом), пістолем, шаблею, ножем, списом; використовувалися лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки.
Під час походів діяла сувора дисципліна. Влада гетьмана і старшин була необмеженою. Зрада та інші злочини каралися смертю. Суворо пильнувалася тверезість. Загони, що вирушали в похід, обов'язково брали із собою сурмачів.
За адміністративно-територіальним устроєм Січ поділялася на полки і сотні. Військо складалося із куренів, якими керували курінні отамани.
У середині XVII ст. козацтво поширилося вглиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі доходило до Сіверського Дінця.
Розуміючи значення козацтва як у воєнному, так і в суспільно-державному плані, литовські великі князі і польські королі намагалися використовувати його у власних інтересах. Для цього польський король Сигізмунд у 1572 р. видав універсал про формування найманого загону з 300 осіб, які мали перебувати на державному утриманні. Зараховані на службу козаки заносилися до реєстру (списку), звідки й отримали назву реєстрових. Польський уряд визнавав козаками лише тих, хто був внесений до реєстру, а інші потрапили в становище невизнаної маси, поставленої поза законом. Реєстровці, на відміну від інших, користувалися певними привілеями. Так, їх звільняли від податків і повинностей, вони мали право власності на землю, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Військо Запорозьке реєстрове займало територію вище Січі, від Чигирина до Тахтемирова включно. У 1582 р. король Речі Посполитої Стефан Баторій видав спеціальний універсал, відповідно до якого заборонялося порушувати основні права реєстрового козацтва. Під час правління короля Баторія козакам уперше було передано клейноди хоругви (прапор), бунчук, печатку, інші атрибути влади, а також кілька гармат, сурми, литаври тощо. Офіційно їхнє військо йменувалося "Низовим" або "Запорозьким військом". Воно було зобов'язане тримати на Січі постійну залогу, чисельність якої чітко не визначалася. Поза тим реєстрове військо опинилося в скрутному становищі. З одного боку, воно мало коритися уряду й виконувати його накази, а з другого, оскільки до його складу входили місцеві жителі, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися як невизнаного властями козацтва, так і всього українського народу.
Зазнаючи утисків від можновладців, реєстровці повинні були утримувати в покорі запорожців і широкі селянські маси. Для цього польський уряд у 1590 р. збільшив реєстр до тисячі осіб. Уряд Речі Посполитої прагнув утримувати реєстровців на своєму боці й використовувати у власних військових і політичних цілях.
3. Морські походи.
З початку свого існування Запорозька Січ перебрала на себе державну функцію захисту України.
У 70-х роках XVI ст. Запорозька Січ боролася за визволення Молдови від турецького поневолення. Всупереч урядовій забороні Кіш Запорозький у березні 1574 р. спорядив на допомогу повсталому молдавському народу 12 сотень козаків на чолі з гетьманом Іваном Свидриговським (Сверчевським).
З другої половини 70-х років XVI ст. активізуються морські походи козаків проти Кримського ханства і Туреччини. Запорозька Січ створила власний флот, який успішно протистояв флоту наймогутнішої на Чорному морі держави. Умілі майстри за два тижні видовбували з холод човен завдовжки приблизно 45 стоп: і завширшки 10-12 стоп і нарощували борти. З обох кінців човна прилаштовували стерна, завдяки чому він міг рухатися назад і вперед не розвертаючись, а щоб човен добре тримався на плаву, з обох боків прикріплювали в'язки очерету. Кожен такий човен, який називався "чайка", вміщував 50-70 осіб, які навперемінно веслували. Човен завантажували сухарями, борошном, в'яленим м'ясом, салом, боєприпасами й не величкими гарматами. Козацькі "чайки" легко маневрували й могли вільно долати морський простір.
Січовики на чолі з відважними поводирями здійснювали успішні комбіновані походи сушею і морем у татарські та турецькі володіння.
У 1576 р. козаки разом з ратниками А. Верьовкіна штурмували Іслам-Кермен, самостійно промишляли під Козловом (нині Євпаторія) і Кафою, ходили до Трапезунда і Синопа. 1586 р. січовики розгромили татарські чамбули в пониззі Дніпра, наблизилися до Очакова й захопили місто. Потім, добравшись морем до Козлова, спалили фортецю й чимало турецьких галер. Витримавши запеклий бій з татарами, попливли до Білгорода, де знищили турецький загін і з тріумфом повернулися на Томаківську Січ. Успішні дії запорожців на півдні привернули увагу російського уряду і на початку 90-х років він неодноразово робить спроби залучити козаків на службу цареві.
Військове мистецтво українського козацтва істотно вплинуло на формування війська Московського царства кінця XVII ст. та російську армію XVIII початку XIX ст. Це стосується як побудови та структури російської армії, так і її стратегії і тактики.
Козацтво відігравало важливу роль в історії українського народу, ставши могутньою опорою в його боротьбі за визволення з-під гніту Речі Посполитої.
ТЕМА.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В XVI СТ.
Підпорядкування українських земель
Підпорядкування українських земель чужій нації з іншою релігією і культурою |
Гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт тривав сотні років і ставив під сумнів саме існування української нації |
Виникнення українського козацтва
Перші згадки про козаків |
Слово «козак» походить з тюркських мов і означає вільна озброєна людина. У 1489 р. вперше про українських козаків згадується в письмових джерелах у «Польській хроніці» Мартина Бєльського |
Соціальна структура |
Публіка була різноманітна від селянина-втікача до магната шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці |
Місця поселення |
Селилися козаки понад Дніпром, у верхів'ях Південного Бугу та їхніх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. Об'єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину |
Заняття козаків |
Козаки по-різному здобували засоби для життя: мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом тощо |
До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже у першій половині XVI ст. почали з'являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою |
Люблінська унія 1569 р
|
Люблінська унія була здійснена польськими феодалами за активної допомоги литовських, українських і білоруських шляхтичів, які з метою задоволення своїх інтересів зрадили батьківщину. Люблінська унія була угодою між феодалами Польщі, шляхтою Литви й України, спрямованою на дальше посилення гноблення народних мас |
Суспільно-політичні зміни в українських землях після Люблінської унії 1569 р.
Наслідки Люблінської унії
Більшість українських земель опинилася в складі шляхетської Польщі: Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережної України (майбутня Полтавщина). Ці території поділялися на воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина). Частина українських земель входила до складу Белзького воєводства |
Зміни в адміністративному устрої, впровадження чужих розпорядчих та судових органів, засилля в них поляків і відсторонення від влади українців призводили до згасання, національного життя та українських традицій |
Унія прискорила поляризацію українського суспільства. Поступлива позиція української еліти в політичній сфері та полонізація поклали початок її відмежування від інтересів власного народу |
Польські магнати та шляхта купували та отримували від короля навічно українські землі, заселені селянами |
3 боку польської влади та католицької церкви активізувалася політика витіснення української мови, культури та православної церкви |
Зміцнення та зростання феодальної влади на землю посилювало кріпацтво. «Артикули» 1573 р. запроваджували необмежену панщину. Литовські статути 1588 р. встановлювали норму, за якою селянин, що проживав на панській землі 10 років, ставав кріпаком |
Руйнував старі українські аграрні стосунки «Устав на волоки» 1557 р., за яким господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку посилювалося майнове розшарування, зростала грошова і натуральна рента, збільшувалася панщина |
Польська шляхта експлуатувала природні багатства українських земель |
Посилювалася дискримінація українського населення в містах. Українцям чинилися перешкоди у відкритті цехів та вступі до існуючих, веденні торгівлі. Обмежувалося проживання в містах |
Поза межами Польщі залишилися: 1) Закарпатська Україна в складі Угорщини; 2) Північна Буковина під владою Молдови; 3) Чернігівщина, що входила до складу Російської держави. Але 1618 р. за Деулінським перемир'ям між Польщею і Росією Польща захопила Смоленськ і Чернігово-Сіверщину |
Реформаційні та контрреформаційні рухи в Україні
У першій половині XVI ст. хвиля Реформації опозиційного католицизмові руху прокотилася усією Європою, з несподіваною швидкістю поширившись на теренах Речі Посполитої, пробуджуючи до життя різні релігійні рухи (лютеранський, кальвіністський, антитринітарський). Ідеї Реформації: звільнення релігійного життя з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до народу, переклад Біблії національними мовами, заснування шкіл знайшли широкий розголос в Україні. Українці одержали важливі засоби протидії поширенню католицизму, пристосовуючи ідеї Реформації для власних потреб. Боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації, введенні у церковну службу української мови, у практику полемічної літератури. Намагання створити національну церкву були позитивним явищем у Реформації. Під її впливом національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. У середині 60-х років XVI ст. у Речі Посполитій офіційно утвердилась релігійна віротерпимість |
Православні братства
Виникли братства у XVI ст. |
Церковні братства засновувалися при церквах: Львівське-Успенське, Луць- ке-Чеснохресне, Київське-Богоявленське тощо. Найстаршим братством було Львівське |
Діяльність церковних братств |
Дбали про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, піклувалися про хворих. Члени братства платили внески, на які влаштовували свята «кануни». Згодом вони розширили свої завдання: допомагали членам, які потрапили в біду; виступали перед судами і самим королем в обороні православної віри; брали участь у спробах відновити єпископство у Львові, організовували братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств. Братства рішуче виступали проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, засуджували неналежну поведінку окремих священиків, впливали на висвячення гідних пошани священиків |
Соціальний склад |
Братства спочатку були переважно організаціями міщан, але поволі набули всестанового характеру. Більшість членів Луцького братства були шляхтичами, а в Київському братстві було багато духовенства |
«Втручання» світських людей, міщан у церковні справи й повноваження викликало невдоволення єпископів. Львівське братство стало зразком для інших братств, мало право контролювати моральність членів і навіть право відлучати їх від церкви. Воно мало право контролювати не тільки братчиків, а й духовенство включно з митрополитом та єпископами, щоб жили і служили вони церкві згідно з апостольськими правилами. Царградський патріарх Єремія у 1589 р. затвердив права братств на духовну цензуру церкви. Під час своєї подорожі по Україні патріарх рішуче захищав діяльність братств |
Берестейська унія 1596 р.
Церковна унія об'єднання православної і католицької церков і створення Української греко-католицької церкви |
Збереження православного обряду і православного Богослужіння |
Збереження східної літургії, церковно-слов'янської мови у богослужінні, народної української мови у церковній службі |
Збереження юліанського календаря |
За священиками зберігалося право брати шлюб |
Українські магнати і шляхта, які приймали греко-католицьку віру, мали переваги в отриманні державних посад у Речі Посполитій |
Міщани-уніати мали право користуватися перевагами магдебурзького права нарівні з католиками |
Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків |
Греко-католицька церква визнавала окремі догмати католицизму |
Греко-католицька церква визнавала владу Папи Римського і була йому підпорядкована |
Періоди історії українського козацтва
1) 1489-1591 рр. |
утворення козацтва та його становлення; |
2) 1591-1647 рр. |
період посилення військово-політичної ролі козацтва, перетворення його на окремий суспільний стан, центр національно-визвольного руху; |
3) 1648-1664 рр. |
участь в Національно-визвольній війні українського народу, в якій козацтво було ядром руху, реалізатором державотворчих функцій; |
4) 1664-1709 рр. |
боротьба за збереження незалежності Січі з Москвою, Кримським ханством, Туреччиною; |
5) 1709-1734 рр. |
період існування запорожців за межами України; |
6) 1734-1775 рр. |
відновлення Січі, боротьба за її збереження та остаточна ліквідація її російським царизмом |
Виникнення Запорозької Січі
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (1551) польського історика Мартина Бєльського |
Термін «козак» тюркського походження, означав «вільна людина», «вояк», «степовий розбійник». Постійна загроза військових нападів змушувала козаків турбуватись перш за все про оборону |
Виникали укріплення, які називалися січчю (від слова «сікти» рубати), тому що місце заселення обставляли висіченими в лісі деревами. Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їхня резиденція називалась Запорозькою Січчю. Термін «Запорозька Січ» вживався також у розумінні «військово-політична організація козаків». Поряд з цим вживався термін «запорозький кіш», який означав: організацію козаків, їхнє місцеперебування, табір |
Легендарним засновником Запорозької Січі вважається Дмитро Байда-Вишневецький, який походив з княжого роду на Волині. Він був черкаським та канівським старостою (намісником) Великого князя литовського на півдні України, воював з татарами. На початку 50-х років XVI ст. побудував замок на дніпровському острові Мала Хортиця для захисту від татарських набігів. На цій підставі деякі історики і вважають його засновником Запорозької Січі. У дійсності Січ виникла дещо раніше і на іншому дніпровському острові Томаківці |
Умови прийняття в козаки |
Першою умовою часто нехтували, тому що козаки приймали до своїх лав і кріпаків. Щодо останньої умови, то кандидат у козаки мав спочатку призвичаїтись до січових порядків, вивчити військові прийоми. Такі люди називалися молодиками, новаками, джурами |
Життя та побут козаків
Прийнятий у запорозькі козаки записувався в один із 38 куренів, кількість яких була постійною. Часто при цьому він отримував якесь прізвисько, що свідчило про його характер, зовнішність або нагадувало про деякі обставини життя |
Склад запорозького козацтва був багатонаціональним, хоча переважали українці. Тут були представники 20 національностей: росіяни, білоруси, поляки, татари, угорці, євреї, іспанці, грузини, вірмени тощо |
Не зважаючи на різноманітність складу Січі, вона все ж таки мала об'єднуючі чинники завдяки головним принципам її життєдіяльності. Це свобода, рівність, товариство, православна віра, відсутність жінок, боротьба з ворогами, звільнення з полону християнських невільників і захист пригноблених |
Сімейні козаки також допускалися в Запорожжя, але вони не могли тут жити з сім'ями. Вони поселялися в слободах, зимівниках і хуторах, займалися вирощуванням зерна, худоби, торгівлею та промислами і тому називалися не товаришами, а посполитими, зимовчаками. Але усі, січовики і зимовчаки, називали себе «славним низовим військом Запорозьким» і товариством або лицарством |
Знатність роду, станове походження, вік не мали на Січі особливого значення цінувались особисті якості: хоробрість, розум, винахідливість. У відносинах між козаками цінувався «стаж» перебування на Січі переваги мав той, хто вступив до козаків раніше, а ті, що прийшли пізніше, називали його «батьком», а він їх «синами» |
Наприкінці XVI ст. запорожців налічувалося 5-6 тис. Серед козаків було поширене братство побратимство з метою допомагати, звільняти і навіть жертвувати життям один за одного. Козаки спільно вирішували питання про війну і мир, розподіляли всі землі, ліси, угіддя, вибирали посадових осіб, карали винних у злочинах; від імені товариства писались відповіді на послання від різних держав та владних осіб, які присилалися на Січ |
Військово-адміністративна організація Запорозької Січі
Військовий поділ |
Територіальний поділ |
було 38 куренів |
спочатку було 5, а потім 8 паланок |
Курені мали різні назви за ім'ям отаманів їх засновників або за назвою місцевості, звідки вийшли їх перші запорожці, або ж стану, з якого вони вийшли: Іванівський, Сергіївський, Канівський, Поповицький, Титарський, Корсунський, Уманський, Полтавський тощо. 10 куренів складали 1/4 Січі, яка називалася пірією і мала свою казну. Назва «курінь» походить від слова «курити», тобто «димити». Курінь зовні виглядав як казарма до 30 м завдовжки і 3,5 м завширшки |
|
«Паланка» у перекладі з турецької означає «невелике укріплення». Це було управління і сама територія. Паланки розташовувалися на площі, окружність якої становила 1700 км. Паланкову старшину складали: полковник, осавул та писар. Влада паланкового полковника була значною: він заміщав у своєму районі кошового отамана і тому мав право страчувати злочинців. Його влада поширювалася і на тих, хто проїжджав через паланку |
|
Господарство Запорожжя мало здобувацький характер. Козаки багато в чому жили за рахунок походів, але займалися також мисливством, рибальством, хліборобством, розводили худобу, зокрема коней, добували сіль та селітру, виступали посередниками в торгівлі з Кримом та Туреччиною |
Посада |
Повноваження |
Клейноди |
Козацька старшина |
||
Виборний гетьман, кошовий отаман |
На чолі всього війська стояв виборний гетьман, який офіційно називався старшим. Безпосередньо Січчю керував кошовий отаман, який обирався на один рік, але міг бути переобраним. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада. У військовий час він був головнокомандувачем, вважався і зверхником запорозького духівництва, а тому приймав і направляв духовних осіб у січову та паланкову церкви. Кошовий отаман також затверджував вибраних на раді старшин, надавав законної сили розподілу угідь, ділив воєнну здобич, військові доходи, грошове утримання, приймав нових осіб у Січ, вступав у дипломатичні відносини із сусідніми державами. Його влада обмежувалася звітом, часом і радою. Якщо козаки були незадоволені діяльністю кошового отамана, то його могли навіть стратити |
Ознакою влади гетьмана була булава, кошового отамана бунчук Козацький прапор був малинового кольору |
Кошовий суддя |
У своїй діяльності керувався не писаним законом, якого зовсім не було в козаків, а переказами і традиціями |
Печатка |
Військовий писар |
Керував письмовими справами, його посада часто була значно більшою, ніж просте виконання канцелярських обов'язків. Він складав накази, писав дипломатичні листи, рахував прибутки і видатки, був основним радником гетьмана чи кошового отамана в справах політики, нерідко вирішуючи все на свій розсуд. Зазвичай писарі приходили з Києво-Могилянського колегіуму (потім академії) |
Каламар (срібна чорнильниця) |
Осавули |
Помічники гетьмана у військових справах, які стежили за порядком між козаками в мирний час на Січі, а у військовий у таборі; слідкували за виконанням судових вироків; проводили розслідування злочинів |
Палиця дерев'яна, скована з обох кінців срібними кільцями |
Полковники |
Командували полками по 500 чоловік |
Пернач |
Сотники |
Очолювали сотні, курінні отамани командували окремими підрозділами |
|
Військові |
||
Довбиш, піддовбиш |
За допомогою литавр скликав козаків на раду, був присутній під час виконання судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі |
Довбиш, піддовбиш |
Пушкар, підпушкар, гармаш |
Відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в'язницею |
Пушкар, підпушкар, гармаш |
Товмач |
Був перекладачем повинен був знати іноземні мови |
Товмач |
Кантаржий та шафар |
Охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі, збирав податки на користь Війська з усіх завезених на Січ товарів. Цю саму роботу виконували шафарі на головних переправах через річки |
Кантаржий та шафар |
До військових служителів належали також булавничий, бунчужний і хорунжий. Крім січової старшини, обирали ще старшину для походів |
||
Вищою владою на Січі вважалася загальна військова рада (коло), що відбувалася в певні дні обов'язково (наприклад, 1 січня кожного року для переобрання старшини), а також за бажанням козацького товариства |
Військові походи запорозьких козаків
у другій половині XVI першій половині XVII ст.
Сухопутні |
Морські |
1563 р. похід на чолі з Д. Вишневецьким на Молдову 1577 р. похід на чолі з І.Підковою на Молдову 1600-1602 рр. спільні походи з поляками на Молдову та Лівонію 1605 р. участь у поході Лжедмитрія на Москву 1609 р. участь у походах поляків на Смоленськ 1611-1612 рр. участь у війні Польщі проти Москви на боці поляків 1618 р. похід під проводом П. Сагайдачного на Москву, участь в облозі
1625 р. зруйнування Синопа і Трапезунда 1628 р. похід на Крим 1635 р. зруйнування польської фортеці Кодак під проводом І. Сулими |
1601-1602 рр. похід проти татар і турків, бій біля Кілії 1604 р. вилазки на турецькі селища (на прохання московського царя) 1616 р. похід під проводом П. Сагайдачного на Туреччину і Крим, взяття Варни, Синопа, Кафи 1618 р. напад на Стамбул 1620р. похід на Константинополь 1620 р. похід проти турків під проводом М. Дорошенка 1624-1626 рр. «героїчна доба» походів під проводом М. Дорошенка проти турків |
Здійснювалися переважно навесні. Основа війська кіннота |
Здійснювалися переважно навесні |
Запорозька Січ була форпостом українських земель у боротьбі з татарськими та турецькими нападами. З 1450 до 1556 р. орда 86 разів нападала на Україну. У відповідь козаки самі завдавали дошкульних ударів |
Військове мистецтво козацтва
Постійні заняття військовою справою шліфували військову майстерність козаків. Основу війська складала піхота, посилена артилерією. Кіннота була нечисленною. |
На озброєнні були мушкети, пістолі, шаблі, келепа (бойові молотки), лук і стріли. |
Запорожці використовували для військових операцій метод «рейдів», часто комбінованих з партизанськими діями малих загонів, мали добру розвідку. |
У битвах козаки віддавали перевагу атакам з флангів і з тилу. 3 цією метою вони розділяли все своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту на обидва фланги. |
Запорожцям були відомі досить складні бойові прийоми: лава або розгорнутий стрій, батовий або тришеренговий при обороні, триангула, тобто трикутник, атака колонами. |
Для оборони козаки використовували укріплений табір з возів з гарматами по кутах і валами. |
Для операцій на річках і морі Січ мала свій флот з чайок або байдаків (20 м завдовжки, 4 м завширшки, 4-6 гармат, швидкість 15 км/год). У поході брали участь 50-300 чайок. |
Хронологія Запорозьких Січей з середини XVI в першій чверті XIX ст.
Назва Січі |
Період |
Відомості |
|
1 |
Хортидька Січ виникла на о. Мала Хортиця (за іншими даними на о. Томаківка), назва походить від слова «хорт» собака |
Заснована 1556 р., проіснувала до 1593 р., зруйнована татарами |
Засновник т- князь Дмитро (Байда) Вишневецький |
2 |
Базавлудька Січ назва походить від татарського слова «бузлук» лід, назва річки і острова |
Заснована 1593 р., приблизний час зруйнування 1635 р. |
Один з ватажків Б. Мікошинський. Описана істориком Еріхом Лясотою |
3 |
Томаківська Січ назва походить від татарського слова «тумак» шапка. |
Приблизний час заснування 1568 р. |
Згадана польським істориком М. Бєльським |
4 |
Микитинська Січ заснована на Микитиному Розі (або мисі) |
Очевидно, була заснована під час повторної відбудови козацької фортеці у 1638 р. проіснувала до 1652 р. |
Назва є в описах Е. Лясоти та в «Літописі Самовидця», відома перебуванням на ній Б. Хмельницького |
5 |
Чортомлицька, або Стара, Січ. Вважалася головною серед січей |
Заснована 1652 р., проіснувала до 1709 р. зруйнована за наказом Петра І |
Описана князем Митецьким. Ватажками були: І. Сірко, М. Пушкар, Я. Барабаш, К. Гордієнко |
6 |
Кам'янська Січ, знаходилася на місці, де річка Кам'янка впадає в Дніпро |
Двічі була побудована на одному місті. Перша проіснувала з 1710 до 1711 р. (зруйнована за наказом Петра І), друга з 1728 до 1734 р. |
Відомості про Січ є в архівах Малоросійської колегії. Зруйнована І. Скоропадським та І. Бутурліним |
7 |
Олешківська Січ |
Заснована 1712 р., проіснувала до 1728 р. |
Після Константинопольського трактату запорожці перебували під владою кримського хана та турецького султана |
8 |
Нова Підпільнецька, або Красно- кутська, Січ |
Заснована 1734 р., за дозволом російського уряду на прохання гетьмана Д. Апостола проіснувала до 1775 р. |
Зруйнована за наказом Катерини II |
9 |
Задунайська Січ розташована на турецькій території |
Утворена після зруйнування Нової Січі, проіснувала до 1828 р. |
Задунайське козацтво перейшло на сторону Росії під час російсько-турецької війни. Пізніше із залишків було утворене Азовське козаче військо, скасоване 1885 р. |
Січ була столицею українського козацтва. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 35 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на «уходах» хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв'язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади клейноди: булаву, бунчук, печатку |
Таким чином, у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв'язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ як утворення військово-політичного характеру виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності |
Утворення реєстрового козацтва
Велике значення в організаційному оформленні козацтва мало і утворення реєстру і саме оформлення козацтва як окремого стану феодального суспільства |
Ідея утворення реєстру з'явилась ще на початку XVI ст. У 20-30-х роках XVI ст. робилися перші спроби створення козацького реєстру, тобто частину козаків хотіли взяти на державну службу для захисту кордонів. У 1524 р. король Сигізмунд І (1506-1548) дав дозвіл на утримання 1-2 тисяч козаків, але не було грошей |
У 1572 р. з'являється наказ польського короля Сигізмунда II Августа взяти 300 козаків на державну службу. Записали їх до спеціального списку реєстру, звідси й з'явилась назва. Реєстровцям надавалися достатньо вагомі привілеї: свій суд і самоврядування, виборність старшини, звільнення від податків і повинностей, права власності на землю, дозвіл вільного промислу і торгівлі. Сплачували їм за службу грошима, одягом і зброєю. Без дозволу забороняли нападати на татар, доручали оборону кордонів. Також реєстровцям доручався контроль за нереєстровими козаками. До реєстру брали найбільш заможних козаків, більш законослухняних, схильних до компромісу з владою |
Тобто це був близький до шляхти окремий служилий стан, офіційно визнаний законом. З другої половини XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи: реєстрові та нереєстрові (міські, низові (запорозькі)) |
ТЕМА.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.
КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ КІНЦЯ XVI - ПОЧАТКУ XVII СТ.
Причини повстань |
Підсумки козацько-селянських повстань кінця XVI початку XVII ст. |
Козацько-селянські повстання мали антифеодальний і національно-визвольний характер, вони свідчили про наростання опору українського народу проти гніту з боку Польщі, підготували ґрунт для визвольної війни |
Процес відродження українського державотворення в XVIXVII ст. мав свої етапи та характерні риси: |
Почався він з утворення козацтва, яке почало виконувати військово-охоронну функцію. Самійло Кішка відновлює козацтво як організовану, офіційно визнану національну військову силу |
Петро Сагайдачний не тільки робить козацтво потужною силою, а й проголошує єдність козацтва, православної церкви та міщанства із зміцненням власної системи освіти |
Михайло Дорошенко зробив легітимним не лише існування козацького війська, але й козацького землеволодіння, закріпивши за козаками певну територію. Йому належить заслуга в організації городових полків, що мало велике значення як передумова утворення в подальшому української автономії |
Суспільно-політичний лад та економічний розвиток України
наприкінці XVI в першій половині XVII ст.
Входження українських земель до складу Польської держави супроводжувалось посиленням феодальної експлуатації українського Селянства |
Розвиток міст, ремесел і торгівлі збільшував попит на сільськогосподарську продукцію та сировину, тому феодали бажали розширити їх виробництво. їм стало вигідніше не отримувати з селян натуральні податки, а виробляти продукцію у своєму маєтку (фільварку). Це були багатогалузеві господарства, які ґрунтувались на підневільній праці селян (панщині) |
Для своїх фільварків феодалам була потрібна земля, тому вони всіляко обмежували селянські землеволодіння, збільшували панщину, юридично зафіксовували кріпацтво |
Сутність кріпацтва полягала у прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), позбавленні селян майже всіх прав, їх повній залежності від феодала, перетворенні на об'єкт його власності, використання поміщиком позаекономічного примусу |
Розвиток фільваркового господарства призвів до збільшення площі оброблюваних земель |
||
Сільське господарство |
Промисли |
Торгівля |
Основною культурою залишалося жито, пшениця вирощувалася на продаж. У XV ст. відбулися суттєві зміни в господарстві: підвищилися ціни на худобу в Західній Європі і почався її експорт, що стимулювало розвиток скотарства |
При фільварках засновувались різноманітні промислові підприємства з переробки сільськогосподарських продуктів та корисних копалин (млини, рудні, поташні, селітряні варниці для виробництва пороху). Велике значення мав деревообробний промисел: лісоматеріали у великій кількості експортувалися до Європи |
Зароджується ярмаркова торгівля, що було першою ознакою формування внутрішнього ринку. Ярмарки влаштовувались 12 рази на рік і тривали декілька днів. Важливим предметом торгівлі була сіль. Великою перешкодою для торгівлі були феодальні відносини. Купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази |
Суспільно-політичне, правове та економічне становище різних верств феодалів на українських землях визначалось розмірами їхньої земельної власності. Свої земельні володіння феодали збільшували за рахунок захоплення земель общини, купівлі земельних маєтків, колонізації неосвоєної території та феодальних земельних пожалувань |
Сейм Речі Посполитої
Сейм складався з трьох станів: |
Компетенція сейму була широкою: прийняття законів, запровадження нових податків, скликання посполитого рушення. Усі питання на сеймі вирішувалися одностайно, діяв- принцип «вільної заборони» «ліберум вето» |
До вищих службових осіб належали коронний маршалок, коронний канцлер, коронний та польний гетьмани |
Адміністративний устрій Речі Посполитої
Річ Посполита поділялася на три провінції: |
Провінції поділялися на воєводства і повіти на чолі зі старостами. На початку XVII ст. Річ Посполита мала площу майже 1 млн км2. |
Культура України в XVI першій половині XVII ст.
Умови розвитку культури |
Культура України в ці роки розвивалася в несприятливих умовах національного та релігійного гніту. Проте потреби соціально- економічного розвитку, вплив національно-визвольного руху і досягнень Відродження в Європі стимулювали культурне піднесення. |
Роль братств у розвитку культури |
З'явилися у 80-х роках XVI ст. уЛьвові, Києві, Луцьку, Острозі. Вони виникли як осередки оборони православної віри, але відігравали значну роль у суспільно-політичному житті. Братства на свої гроші утримували школи і лікарні, підтримували матеріально свої церкви, організовували друкування полемічних творів проти католицизму та унії на захист православ'я і прав українського народу. Братства не лише утримували школи, а й організовували навчання в них на патріотичних принципах |
Шкільництво |
Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут навчалися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, драматичні сцени на біблійні сюжети до церковних свят, члени братств прагнули надавати цим елементам українського культурного забарвлення. Особливе місце посідала Острозька школа, створена на кошти князя В.-К. Острозького близько 1580 р. У ній працювало багато відомих у той час культурних діячів. Першим ректором її був письменник Герасим Смотрицький. У XVII ст. першою вищою школою стала Києво-Могилянська колегія (1632), якою опікувався митрополит Петро Могила (звідси назва). Викладання в цьому закладі було на європейському рівні. Крім братських шкіл, в Україні існували при церквах, у селах і слободах численні початкові парафіяльні школи, де навчились грамоті діти селян і козаків |
Рукописна книга та книговидання |
У 1619 р. вийшла «Грамматика славянская» Мелетія Смотрицько- го. За цим підручником, який М. В. Ломоносов назвав «вратами учености», близько 150 років (до кінця XVIII ст.) навчалися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських, сербських та інших православних шкіл. Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Уже в XIV ст. на українських землях з'являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Папір був дуже дорогим, але все-таки дешевшим, ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося у Галичині тільки в першій половині XVI ст. У 1573 р. І. Федоров засновує у Львові першу в Україні друкарню. Першими друкованими книгами в Україні були «Апостол» та «Азбука». Це мало величезне значення для поширення знань, культури та розвитку освіти, зміцнення мовної єдності народу |
Література |
Новим явищем у розвитку літературної мови були спроби наблизити церковнослов'янську мову до народної, розмовної української. Це було зроблено за допомогою перекладу Євангелія у м. Пересопниці на Волині близько 1560 р. («Пересопницьке Євангеліє»). У літературі з'являються нові жанри: присвяти, передмови, епіграми, панегірики. Але домінуюче становище займала полемічна література, спрямована проти наступу католицизму. У цей час вийшло близько 60 таких творів, написаних православними. Найвидатнішими полемістами того часу були Іван Вишенський та Христофор Філарет. Полемічна література відстоювала права православної церкви та готувала громадську думку до сприйняття необхідності національної держави, розвитку української культури |
Архітектура |
В архітектурі панував стиль пізнього Ренесансу. У цьому стилі у Львові побудовано Високий замок. У сфері будівництва новим стала поява не тільки церковних, а й світських будівель з каменю |
У XVII ст. з'являється вертеп ляльковий театр. Починає розвиватися ліпна скульптура й ливарна скульптурна пластика з металу. У другій половині XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце посідають портрети. Зароджується театральне мистецтво віршовані шкільні драми з режисурою, декораціями та костюмами, де переважали релігійні й міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл і студенти колегій. При церквах і монастирях, у маєтках магнатів існували хорові колегії. До XVI ст. церковний хор був одноголосим, нотний спів нелінійним і визначався спеціальними знаками («знаменами») над словами тексту. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим, з'являються національні танці, найпопулярнішими з яких були «Козачок», «Метелиця», «Веснянка». Продовжується літописання, яке наближається до мемуарного викладу подій |
Діяльність Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного)
Родом з Галичини, з м. Самбора, навчався у православній школі в м. Острозі.- На початку XVII ст. він діяв на Запорозькій Січі, де його обрали обозним, кошовим отаманом, а у 1615-1622 рр. гетьман Війська Запорозького |
Прославився походами на турків і татар. У 1615 р. підкорив турецьку фортецю Варну, у 1616 р. Кафу (Феодосію), де звільнив більше 15 тис. невільників. Йому вдалося також успішно здійснити напади на турецькі порти Синоп і Трапезунд, підійти до самої столиці Туреччини Стамбула і підпалити під самими вікнами султанського палацу дві пристані. У 1618 р. Сагайдачний на прохання польського королевича Владислава разом з 20 тис. козаків ходив походом на Москву. Ними було завойовано Путивль, Лівни, Єлець, розбито московське військо князя Волконського і взято в облогу Москву. Але остаточно Москву їм узяти не вдалося через великі морози, до того ж Польща замирилась з московським царем |
П. Сагайдачний боровся за зміцнення православної церкви, допоміг відновити її керівництво на Україні (митрополита у Києві та 5 єпископів). Саме під час урядування Сагайдачного Речі Посполитій уперше довелося укладати з козацтвом як суб'єктом права і політичним інститутом договори (1617 Вільшанський, 1619 Роставицький). Це мало істотне значення для піднесення ролі козацтва в політичному житті, створювало передумови для становлення національної державності України |
П. Сагайдачний з козацьким військом у 40 тис. чол. брав участь у турецько-польській війні, зокрема козаки відіграли вирішальну роль у битві під Хотином 1621 р., де турецька армія зазнала поразки. Тут Сагайдачний був поранений отруєною стрілою і помер 10 квітня 1622 р. |
Контрольні запитання і завдання
Розкажіть про кого йдеться у наведеному тексті: "Син чигиринського сотника, він отримав освіту в єзуїтському колегіумі у Львові. В молоді роки служив у сотні свого батька. Брав участь у війні Франції проти Іспанії разом із загоном запорозьких козаків. Був обраний гетьманом запорозьких козаків".
Список використаної і рекомендованої літератури
Тема 6. Українська Козацька держава у період формування та поступового руйнування.
Події 1648 р., розпочавшись як черговий спалах козацької непокори, невдовзі переросли в грандіозну війну, що втягнула в себе мільйони людських доль, перекраяла мапу України й опосередковано підштовхнула до зміни геополітичних структур Центрально-Східної Європи, де невдовзі утвердиться потужна Російська імперія і догорить Річ Посполита. Історики називають війну 1648-1654 рр. по-різному: великою козацькою війною, козацькою революцією, національно-визвольною війною, Хмельниччиною. По-перше, ці події втягнули в свою орбіту не лише всі стани та соціальні групи, а й кожну окрему людину. По-друге, змінилася конфігурація політичного довкілля, де пролягли нові кордони Речі Посполитої та Московського царства. По-третє, у створеній козацькій державі постала інша соціальна ієрархія, тобто замість родової князівської та шляхетської еліти до влади прийшла козацька старшина, яка здобула її "правом шаблі". По-четверте, війни середини XVII ст. на багато століть уперед визначили український національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися й елітарна, й простонародна культура постать героя-козака, борця "за волю України".
Жорстока завзятість селянського бунту, битва за національну незалежність, священна війна "за віру", зіткнення польського та українського культурних світів, боротьба за "возз'єднання з братнім російським народом", повстання черні усе це створювало передумови національно-визвольної війни в Україні.
1648-1676 рр. в історії України характеризуються активною боротьбою українського народу за визволення українських земель з-під іноземного панування з метою утвердження на них національної еліти, розбудови національної економіки, культури. На першому її етапі (1648-1657) головним завданням було звільнення України з-під влади польських магнатів та шляхти.
У травні 1648 р. над Польщею з'явилася комета, яку дехто розцінив як могутній знак небес про майбутнє лихо. Справді, війна підірвала сили Речі Посполитої, а період з 1648 до 1657 р. був найактивнішим в історії українського визвольного руху. Слід зауважити, що не було жодного свідомого українця, який стояв би осторонь цих подій, чи не розумів необхідності розв'язання війни. Проте для поляків це була насамперед громадянська війна, оскільки більшість території України, охопленої війною, входила до складу Речі Посполитої. Не дивно, що для них усі учасники війни представники протилежного табору були "холопами і розбійниками", а сам Хмельницький "син антихриста", "бич Божий", посланий за "бунти і зради поляків".
Головними причинами, що призвели до розв'язання національно-визвольної війни, стали: 1) політична невизнання рівних з польською шляхтою прав козацтва і православного духовенства; 2) соціальна утиски українських міщан і селян, їхнє тяжке матеріальне становище; 3) релігійна насадження католицтва і уніатства, дискримінація православ'я. Крім того, потрібні були сприятливі умови, які й створив сам польський король. Таємно від шляхти і магнатів, він вів із козаками переговори про війну з Туреччиною. Підготовчу роботу було доручено Хмельницькому. Однак Хмельницький разом із впливовою козацькою старшиною почав готувати повстання. Наявність королівського привілею на морський похід давала йому змогу збирати під свої знамена козаків, які вважали, що дії проти властей були дозволені самим королем.
Національно-визвольна війна розпочалася низкою великих битв і повстань. Результатом першого етапу війни стало здобуття Україною незалежності та утворення союзу з Московією.
На висхідному етапі виникли труднощі, пов'язані з національним утиском українського народу. Вони негативно вплинули на усі сфери життя українського суспільства. Так, селянство обмежувалося в розширенні власних посівних площ, панщина збільшувалася до 3-5, а то й 6 днів на тиждень. У містах православних українців позбавляли права працювати в цехах. Нереєстрові козаки опинилися під загрозою кріпацтва. Зазнала утисків і українська мова. Початком процесу подолання труднощів стало захоплення у лютому 1648 р. повсталими козаками Запорозької Січі й проголошення Б. Хмельницького гетьманом.
Основний етап війни розпочався навесні 1648 р. перемогами під Жовтими Водами (квітень), Корсунем (травень), Пилявцями (вересень) і Зборовим (серпень 1649). Ці події позитивно вплинули на суспільно-політичну сферу життя і дещо сприяли подоланню труднощів. У серпні 1649 р. відбулися переговори гетьмана з польським королем Яном Казимиром, які завершилися підписанням Зборівського договору. За його умовами передбачалася обмежена автономія Козацької України Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства.
Після поразки під Берестечком на Волині (1651), гетьман підписав нову принизливу угоду з поляками у Білій Церкві, за якою значно обмежувалася автономія України.
Унаслідок перемоги під Батогом, Козацька Україна фактично здобула незалежність. Земля перейшла у власність Скарбу Війська Запорозького. Невирішеними залишилися політичні питання. У 1654 р. через нестачу сил козацький уряд склав присягу на вірність союзу із Московією. На Переяславській раді 8 січня 1654 р. Гетьман зробив нову спробу об'єднати всі українські землі, але це йому не вдалося.
Історичне значення війни полягало у створенні могутнього імпульсу для формування української нації, розвитку національної культури, традицій збройної боротьби за незалежність.
Переяславсько-московські домовленості 1654 р. не були схвалені на Генеральній раді. Тож, згідно з тогочасними вітчизняними політико-культурними традиціями, вони не були ратифіковані найвищим законодавчим органом ранньомодерної Української держави.
Двозначність Переяславської угоди 1654 р. про союз з Москвою (оригінал якого "загубився", а "копії" виглядають доволі сумнівними) нині ніхто не заперечує.
Після переяславської історії російсько-українські взаємини пояснюються тим, що Москва й Чигирин вкладали різний зміст у суть укладеного в Переяславі договору. Так, гетьман і його оточення вбачали в цьому акті насамперед вигідну політичну комбінацію, що гарантувала оборону на тлі збереження внутрішнього миру. Адже безумовна більшість населення сприйняла прихильно союз із царем-одновірцем, тоді як багатовікова упередженість до "бусурманів" робила аналогічний союз із Туреччиною непопулярним, а можливість польсько-українського порозуміння вже перекреслив рахунок взаємно пролитої крові. Натомість у Москві, погоджуючись прийняти гетьмана "під високу царську руку", завжди розуміли протекторат як поглинання, і саме з цього погляду було використано неясність чи непродуманість формулювань Переяславської угоди і внутрішні чвари (яких після смерті Богдана Хмельницького не бракувало). За висловом Миколи Костомарова, Московська політика не допускала федеративного ідеалу, і приєднання України до Московської держави розуміла не інакше, як у перетворення вільних козаків на царських холопів. Це не лише рефлексії ліберального інтелектуала XIX ст. У російському "Літописі о многих мятежах" (1658 р.) сповіщалося, що цар з Божою поміччю "попленил Литву, Білу Русь і Малу Русь".
Чимало істориків, коментуючи входження козацької України до складу Московської держави, послуговувалися метафорою "возз'єднання", що сформувалася під впливом кількох історіографічних традицій. Головний вклад у розповсюдження погляду на переяславський акт як на "возз'єднання" належав церковній історії: починаючи від київського письменства кінця XVII ст. і до праць початку XX ст. історики церковного кола оцінювали минуле в поняттях суцільного, російсько-українсько-білоруського, православного простору, якому смертельно загрожує "латинство", а рятує від загибелі "возз'єднання" під берлом православного царя Олексія Михайловича. Для істориків XIX ст., над якими домінували так звані "державно-юридичні" підходи в інтерпретації подій, не останню роль відігравала магія термінів "милості" й "пожалування", якими оперує Переяславська угода (хоча насправді обидві формули це тільки елемент дипломатичного етикету, а російські урядовці сприймали взаємини з Україною як договірні ще за часів Петра І). Врешті, за радянських часів проблема набула ідеологічної актуальності, оскільки формула "возз'єднання двох братніх народів" санкціонувала монолітність радянської імперії з наголошенням на ролі її організаційного ядра, Росії, що "визволяла від чужоземних загарбників" уведені до свого складу ("возз'єднані") сусідні терени.
Відомий історик М. Брайчевський ще в 60-х роках XX ст. аргументовано довів, що з історичного погляду застосування визначення "возз'єднання" України з Росією до ухвали Переяславської ради "є елементарним невіглаством: Україна і Росія сформувалися після розпаду Русі в умовах роздільного існування; до 1654 р. вони ніколи не були об'єднані..."
Конфлікт між двома політичними системами був неминучий козацька республіка не могла співіснувати з автократією, засади римського права з азійською деспотією.
При підписанні угоди "кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути". По суті, козаки вірили в те, що вони просто замінять польського короля московським царем. Однак московські наміри були зовсім іншими. їхнє розуміння влади визначало не договірні взаємини між царем та його суб'єктами, а лише одностороннє підпорядкування.
Від самого початку Росія прагнула "забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита". Слід зауважити, що уряд київського митрополита вдалося перепідпорядкувати Москві ще в 1686 р.
Хоч як парадоксально, але найрішучіший наступ на український автономізм припадає на періоди правління двох найбільш "європейських", "освічених7' російських монархів Петра І (1689-1725 рр.) та Катерини II (1762-1796 рр.)- Обоє вважаються чи не найбільшими реформаторами й модернізаторами імперії, які сприяли її уніфікації та "інституціональній русифікації" регіонів (за Марком Раєвим), тобто до інтеграції, що "мала привести до однорідності: передусім адміністративно-економічної, потім інституціонально-соціальної і, нарешті, культурної".
Цікаво, що ще в 1841 р., заїжджий німець Йоганн Коль помітив те, в що, здається й нині не можуть повірити мільйони наших ближчих і дальших сусідів: "Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамтешні дні, старанно зберігаються у скринях... Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу".
Це писалося за півтора століття до того, як "колосальна Російська імперія" пішла туди, куди рано чи пізно йдуть усі імперії світу, стаючи такими самими об'єктами історіографічного аналізу, як і козацько-шляхетська Атлантида XVIII ст.
У середині та другій половині XVII ст. територія України була ареною зіткнення політичних інтересів одразу кількох великих країн: Речі Посполитої, Московської держави та Османської імперії. Походи кримських татар, а пізніше султанських військ супроводжувалися розоренням і знищенням багатьох українських міст і сіл. Принципові, безкомпромісні позиції Речі Посполитої та Росії унеможливлювали вирішення територіальних суперечок мирним шляхом. Потрібно було кілька десятиліть, щоб підписати Вічний мир (1686 р.) і розділити Україну на дві частини. Колись єдина територія Війська Запорозького, яку Богдан Хмельницький приєднав до Московської держави на Переяславській раді 1654 р., втратила свою цілісність.
Звичайно, витоки Вічного миру потрібно шукати в Хмельниччині, і наївно було б сподіватись якихось інших результатів, коли йшлося про боротьбу за життя на карті світу. Тож зрозуміло, що не ідея братерства слов'янських народів була і є визначальною для Росії в її політиці стосовно України, а власний інтерес, прихований за розмовами про спільність історичних традицій. І не дивно, що тенденція Росії до зближення з Польщею у 1656 р. (всього лише через два роки після Переяслава!) йшла всупереч позиції українського гетьмана. Віленське перемир'я стало першим кроком у цілій серії московсько-польських зустрічей другої половини XVII ст., в результаті яких утворився новий кордон між Річчю Посполитою і Московською державою по Дніпру. Як влучно зауважив Олександр Оглоблін, "...московський уряд узяв курс... на інкорпорацію козацької України і перетворення її в просту провінцію Московського царства". Це позначилося не одразу, але рано чи пізно мусило звести нанівець Переяславську угоду. Найбільшим ударом для українсько-московського союзу і безперечним порушенням Переяславської угоди була "союзна угода Московії з Польщею 1656 р. у Вільні..." Зайвим було б нині говорити, які наслідки для історії України наступних кількох століть мав її поділ на Правобережну та Лівобережну частини.
Батьки ідеї Переяслава 1654 р. Б. Хмельницький та його найближче оточення мали на своє дітище зовсім інші види, ніж остаточні наслідки її втілення.
Упродовж 1648-1657 рр. український гетьманат завдяки впровадженій Б. Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості остаточно утвердився у геополітичній структурі Центрально-Східної Європи як держава, що фактично була непідлеглою, але номінально залежною від монарших дворів цього регіону.
Висхідний етап руйнування козацької держави розпочався зі смертю Б. Хмельниць-
кого у 1657 р. В той час виникли певні труднощі у внутрішньополітичному (соціальні конфлікти, анархічні настрої тощо) та зовнішньополітичному (агресія Польщі і Росії) житті Української козацької держави. Вони негативно позначилися на житті держави і що, в свою чергу, призвело до виникнення процесу їх подолання. Однак вже на початку цього процесу намітився конфлікт між Юрієм Хмельниченком та Іваном Виговським, які змагалися за гетьманську булаву, між козацькою старшиною та голотою. Тому процес розгортався не в напрямі покращення, а, навпаки, погіршення існуючого стану в суспільстві.
У 1658 р. процес руйнування держави стає активним. Загроза російського втручання з одночасним обмеженням автономії України змусили І. Виговського укласти в 1658 р. з Польщею Гадяцький договір, за яким Україна поверталася до Речі Посполитої. Невдоволене козацтво примусило І. Виговського повернути владу Юрію. Хмельниченко, перебуваючи між двох вогнів, підписує спочатку Переяславські статті з Москвою (1659 р.), а потім угоду з Польщею (1660 р.). Після Чорної Ради у 1663 р. в Україні по обидва боки Дніпра посіли два гетьмани, а Андрусівське перемир'я 1667 р. сприяло закріпленню поділу України. Отже, події не сприяли подоланню труднощів.
У 1668 р. гетьман П. Дорошенко домігся возз'єднання України, але воно було нетривалим. У 1669 р. внаслідок російських інтриг Лівобережжя відокремилося в осібну Гетьманщину, що свідчило про закінчення процесу. Спочатку державність втратило Правобережжя. На Лівобережжі держава проіснувала ще майже 100 років у складі Російської імперії. Вічний мир між Московією та Польщею від 1686 р. юридично зафіксував поразку у визвольній війні і підтвердив умови Андрусівського договору. На цьому процес завершився.
Руйнування української державності призвело до втрати Україною більшості надбань, здобутих на першому етапі Визвольної війни.
Головною рушійною силою в наступі на права України було російське дворянство на чолі з такими імператорами Росії, як Петро І, Анна Іоанівна, Єлизавета (частково), Катерина II. До наших днів дійшли слова Катерини II: "Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу". Жорстока імперська політика негативно впливала на всі сфери життя українського народу. Розглянемо це більш детально.
Суспільна сфера. 1709 р. за наказом Петра було зруйновано Запорозьку Січ, яка надавала підтримку Мазепі. Щоправда, 1734 р. у зв'язку з наближенням російсько-турецької війни козаки отримали дозвіл на заснування у межах козацьких володінь ще однієї Січі, яка отримала назву Нової Січі. Однак такі дії були продиктовані виключно імперськими інтересами у цій війні.
Ще за часів правління Петра І розпочалася нещадна експлуатація людських ресурсів Гетьманщини, що засвідчують численні факти. Так, 1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, з яких ЗО % загинуло. 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померло або загинуло 5182 особи. У роки російсько-турецької війни (1735-1739 рр.) Україна стала основною базою для російських військ; під час бойових дій загинуло 35 тис. українців. Нескінченні мобілізації (тобто приведення у готовність до війни) селян для обозів спричинили обезлюднення, спустошення краю. Перебуваючи в Україні, російський міністр Волинський повідомляв уряду: "Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати самий край".
Економічна сфера. Росія впровадила жорсткий контроль за вивозом Іван Мазепа українських товарів. Прядиво, шкіру, сало, олію тощо дозволялося вивозити лише до російських портів. Показовим є факт, що знесилені російсько-турецькою війною українські землі повинні були утримувати від 50 до 75 російських полків. Лише в результаті цієї війни Україна зазнала збитків на 1,5 млн. крб. (Для порівняння: один віл тоді коштував близько 8 крб.)
Культурна сфера. Розпочався наступ на українську мову. 1720 р. сенатським указом проголошувалось: в Україні "...книг ніяких, окрім церковних видань, не друкувати", а в тих, що друкуються, "щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було". Як бачимо, процес носив насильницький характер.
Отже, після Переяслава розпочався процес згасання порядків, народжених козацькою революцією 1648 р. Варто зазначити, що реакція на це в трьох осередках започаткованих нею автономій була неоднаковою. Зокрема, символічним здається те, що втрату вольностей Гетьманської України підсумувала гостро публіцистична "Історія Русів", тоді як для Слобожанщини цей своєрідний завершальний акорд можна пов'язати з особою Григорія Сковороди (1722-1794 рр.), козацького сина із с. Чорнухи Лубенського полку. Дивне життя мандрівного філософа впродовж 24 останніх років протікало саме тут. Автор "Історії Русів", нащадок старшини, яка дорогою ціною і здобувала, і втрачала незалежність, гордо проголошує, що "всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу", і з пафосом запитує сучасників: "Яке до-правлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?"
Натомість Сковорода, який ще наприкінці 50-х років XVIII ст., живучи в гетьманаті, писав: "Будь славен вовік, о муже избранне, вольности отче, герою Богдане", після глибокої кризи, персоніфікованої у його містичному сні 1758 р. з видінням "различньїх охот жития человеческого", знаходить духовну рівновагу у Слобожанщині, обравши шлях мандрівного "старчика". Села й хутори Слобідської України, яка ніколи не знала катаклізмів, пережитих Гетьманатом, стануть його Аркадією поза часом і простором. Саме їх, своїх вдячних учнів-слобожан, далеких від політичних амбіцій гетьманської старшини, Сковорода закликає: "Да не равняєм нас со превзошедшими нас!.. Всяк жребієм своим да будет дово-лен!.. Всяк имиєт своє зло и добро, и всякому своє дано..."
Так, наприкінці XVIII ст. інтелектуальне українство ніби роздвоїлося на енергійно-діяльну парость і прекраснодушно-замріяну, що втікає від реалій життя у сховок тихого хутірного раю "милої серцю Малоросії". Причому, свій край всі люблять однаково.
Слід зауважити, що Запорозькій Січі належали головні симпатії простолюду. І для старшинських нащадків, і для простих людей ліквідація низової козаччини перетворилася на пронизливий символ втрати Україною себе самої занапащення "степу широкого, краю веселого": "Гей ви, запорожці, гей ви, молодці. Та де ж ваші рушниці?" "Ой наші рушниці у пана в світлиці, самі ми в темниці".
Такі, значною мірою ще імпульсивні, переживання й душевні тривоги невдовзі об'єднаються у романтичній національній ідеї, яка поєднає міф запорозької героїки з науковим дослідженням історії козацтва, любов до "милої Малоросії" з усвідомленою потребою культивувати її мову, звичаї, самобутність, врешті служити їй.
ТЕМА.
ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII СТ.
Причини |
|
Рушійні сили визвольної війни |
Козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала неполонізова- ній козацькій старшині. Головною метою, що всіх об'єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні. |
Основні періоди
Національно-визвольної війни
Періоди |
Події |
1) січень 1648 р. серпень 1649 р. |
Період перших великих перемог, революційних змін політичного соціально-економічного характеру, найбільший розмах народної боротьби, визволення значної частини українських земель, що закріпив Зборівський договір |
2) серпень 1649 р. січень 1654 р. |
Розбудова української національної козацької держави, продовження збройної боротьби |
3) січень 1654 р. липень 1657 р. |
Вступ Московського царства у війну з Польщею, спільні воєнні дії України і Москви, входження України під протекторат Москви |
4) липень 1657 р. березень 1664 р. |
Боротьба старшинських угруповань за владу, переплетіння громадянської війни з елементами визвольної боротьби проти Польщі і Москви, поділ України на Правобережну і Лівобережну частини з протилежними політичними орієнтаціями |
Перебіг бойових дій Національно-визвольної війни
під проводом Б. Хмельницького (16481654)
Період |
Події |
1648-1649 рр. |
Перші перемоги повстанців на чолі із Хмельницьким отримали в битві під Жовтими Водами 6-8 травня 1648 р. та 15-16 травня під Корсунем. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України. Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 р., закінчилася нищівною поразкою польського війська. В жовтні-листопаді 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. 15-16 серпня 1649 р. відбулася битва із головними частинами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром під Зборовим |
1650-1651 рр. |
Військові дії між Україною і Польщею відновилися наприкінці 1650 р. польські війська напали на м. Красне. Козаки змушені були відступити. Наступ польських військ було зупинено поблизу Вінниці загонами Івана Богу- на. Піднялася нова хвиля визвольної боротьби на Поділлі, Волині, Галичині. Козацько-татарське і польське військо зійшлися у великій битві, що відбулася на кордоні Волині і Галичини, поблизу м. Берестечка 2830 червня 1651 р. У вирішальний момент татари залишили поле битви. В результаті козаки зазнали поразки. У вересні 1651 р. в Україну вторглись литовські війська на чолі з князем Радзівіллом. Захопивши Київ та Чернігів, вони з'єднались з польськими військами |
1652-1654 рр. |
1-2 червня 1652 р. на Поділлі під горою Батогом відбулася битва козаків з польською 20-тисячною армією. У вересні 1653 р. козацьке військо оточило польську армію під м. Жванцем на Поділлі, але кримський хан примусив підписати Б. Хмельницького у грудні 1653 р. новий мир з Польщею (Жванецьку угоду) на засадах Зборівського договору. У березні 1654 р. польська армія перейшла в наступ на Правобережжя |
Українсько-польські договори періоду
Національно-визвольної війни 16481657 рр.
Назва договору |
Причини укладання |
Умови |
Зборівський договір 8 серпня 1649 р. |
5-6 серпня 1649 р. в битві під Зборовом (нині Тернопільська область) польська армія зазнала поразки, але її врятував від розгрому татарський хан, який не хотів посилення України. Хан пішов на таємні переговори з королем, отримав багаті дарунки і змусив Хмельницького укласти з королем догові |
Реєстр 40 тис. чоловік; під гетьманським управлінням Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства. Але селяни, які не потрапили до реєстрових списків, мали повертатися до своїх панів. Питання про збереження унії виноситься на засідання сейму. Обидві сторони незадоволені договором: козаки, тому що не всю Україну звільнено і навіть на козацькій території більшість селянства не отримала свободи; поляки вважали, що пішли на занадто великі поступки |
Білоцерківський договір 18 вересня 1651 р. |
18 червня 1651 р. польське військо (150 тис. чол.) і повстанці (100 тис. + 50 тис. татар) зійшлися біля м. Берестечка на Волині. Після відступу татар, які захопили з собою Хмельницького, козаки опинилися в оточенні. Полягло близько 30 тис. чоловік. Тому обидві сторони погодились на переговори |
Реєстр скорочується до 20 тис. Під контролем козаків залишається тільки Київщина. Поділля, Волинь, Чернігівщина знову відходять до Польщі. Польська шляхта повертається в українські землі. Польські та литовські війська зайняли значну частину України разом з Києвом, але населення не припинило опору |
Жванецька угода 5 грудня 1653 р. |
Укладена після поразки під м. Жванцем на Поділлі. |
Угода повторювала умови Зборівського договору 1649 р. |
Концепції державно-політичного устрою України
в ході Національно-визвольної війни
Концепція «ягеллонського легітимізму», тобто збереження України в складі Польщі, але на правах автономії; |
москвофільська орієнтація на Москву, московський протекторат над Україною; |
протурецька орієнтація на Туреччину, її протекторат над Україною; |
утворення незалежної Української козацької держави. |
У політичному розвитку України йшла боротьба двох основних тенденцій: демократично- охлократичної та монархічної (гетьманської). Автором і головним прибічником ідеї українського монархізму був сам Б. Хмельницький, який прагнув до самодержавної влади в Україні. Нова Українська держава створювалась на основі ідеології української козацької державності |
Ознаки Української козацької держави XVII ст.
Берестейська унія 1596 р.
Українська держава одержала назву «Військо Запорозьке», або Гетьманщина. Межі території держави включали Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського воєводств та Білої Русі. Гетьманською резиденцією було м. Чигирин |
Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору та герб із зображенням козака з мушкетом |
Вся «Держава Війська Запорозького» була поділена на полки, сотні, волості (16 полків та 272 сотні): на Правобережжі Чигиринський, Канівський, Білоцерківський, Київський, Подольський, Корсунський, Уманський, Кальницький (або Вінницький) і Паволоцький полки; на лівому березі Дніпра Переяславський, Миргородський, Прилуцький, Чернігівський, Лубенський, Полтавський, Ніжинський, Стародубський і Гадяцький |
Структура влади в гетьманській державі
Керівництво в Україні здійснювали виборні урядовці. |
Главою держави (з титулом «ясновельможний») був гетьман, якого обирали всім народом на Раді, він контролював судові й адміністративні порядки |
Центральний уряд в Україні складала генеральна старшина (з титулом «вельможні») |
Генеральний обозний завідував артилерією військовою, городовою, кріпосною та обозами. Замість платні (жалування) мав «рангову маєтність» |
Генеральний військовий писар начальник Генеральної канцелярії, через яку проходили всі найважливіші державні справи й документи |
Генеральні судді (двоє) по черзі очолювали Генеральний суд. Це був найвищий суд, на рішення якого не було апеляції. Судді теж мали свої «рангові маєтності» |
Генеральний підскарбій фактично міністр фінансів. Завідував військовою скарбницею та скарбовою канцелярією |
Генеральний військовий хорунжий носив корогву на параді та в походах |
Генеральний бунчужний носив бунчук, відав військовим спорядженням |
Генеральний гарматний отаман начальник усіх озброєнь |
Полковників обирав увесь полк, їм були підвладні всі полкові справи військові, земські, судові й внутрішні. Полковникам допомагала полкова старшина обозний, суддя, осавул, хорунжий і канцелярист (писар) |
Сотник одноосібно завідував усіма справами своєї сотні |
Соціальна структура населення України у XVII ст.
Соціальна структура (населення Гетьманщини близько 1 млн 500 тис.) |
Національно-визвольна війна як українська революція
Революційний характер подій виявлявся в таких докорінних змінах у житті українського суспільства в середині XVII ст., як: |
|
Зовнішня політика Б. Хмельницького в період Національно-визвольної війни
Б. Хмельницький проводив активну зовнішню політику. Він розумів, що сама Україна навряд чи зможе звільнитися від польського панування, тому вже з 1648 р. цілеспрямовано шукав союзників |
Йому вдалося укласти військовий союз з Кримським ханством, і татари брали участь у всіх найважливіших битвах з польським військом (щоправда, їхня роль була неоднозначною) |
Вів Хмельницький переговори і з Туреччиною про можливу її участь у війні проти Польщі. Султан пропонував перейти в його підданство, але Хмельницький не погодився |
Прагнучи ізолювати Польщу, він налагоджував відносини з Валахією, Молдавією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією |
Активно велись переговори про співробітництво (з 1648 р.) з Московським царством |
Велику зацікавленість виявив Б. Хмельницький до молдавських справ, здійснивши на її територію декілька походів. У серпні 1650 р. українські і татарські війська вступили до Молдови і захопили її столицю Ясси, оскільки господар (князь) Молдови Василь Лупул підтримував зв'язки з польськими магнатами. Лупул змушений був відмовитися від союзу з Польщею, сплатити переможцям контрибуцію і видати свою дочку Розанду за сина Хмельницького Тимоша |
Українсько-московський договір 1654 р. Переяславська рада
Визвольна війна українського народу на початку 50-х років XVI ст. точилася із перемінним успіхом. Знесилені були обидві сторони. В цих умовах, шукаючи надійного союзника для боротьби, частина козацтва на чолі з Б. Хмельницьким вирішує звернутися за допомогою до Московського царства. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про прийняття України «під руку царя» |
На Україну виїхало посольство на чолі з боярином Бутурліним. 8 січня 1654 р. московська делегація прибуває до м. Переяслава, де на неї чекав Б. Хмельницький з козацькою старшиною. Після переговорів досягнуто угоди про те, що Військо Запорозьке має присягнути на вірність московському государю. В умовах нового карального наступу поляків український уряд змушений був піти на прийняття присяги на вірність Москві |
Переговори у Москві відбувалися з 23 березня до 6 квітня 1654 р. і завершилися підписанням договору, який увійшов в історію як «Березневі статті» |
Березневі статті 1654 р.
Оцінка російсько-українського союзу в працях істориків залишається неоднозначною. У складі монархічної Росії Українська держава з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена можливостей подальшого розвитку. В наступні після 1654 р. десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації демократично-республіканських органів влади |
Військово-політичні події в 16541657 рр.
Після укладення союзу між Україною та Росією відбулось перегрупування основних учасників війни: кримські татари перейшли на бік Польщі |
|
Дата |
Подія |
Березень 1654 р. |
Польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса російських військ і загони козаків під командуванням Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії |
Осінь 1654 р. |
Польща спрямувала свій удар на Поділля |
Січень 1655 р. |
Польсько-татарське та українсько-російське війська зійшлись під Охмато- вим на Черкащині («Дрижапільська битва»). Польсько-татарське військо зазнало поразки |
Липень 1655 р. |
Українсько-російське військо рушило на Галичину |
Скориставшись дим, війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею Віденське перемир'я (24 жовтня 1656 р.) поляки обіцяють по смерті короля Яна Казимира обрати новим королем царя Олексія Михайловича. Українських делегатів до переговорів не допускають |
|
Січень 1657 р. |
Угода Б. Хмельницького з шведським королем Карлом-Густавом і угорським князем Семигородським Ракошем про військовий союз проти Польщі. За умовою до Швеції мала відійти Велика Польща, Лівонія і Гданськ; курфюрстові Бранденбурзькому Пруссія; до Угорщини Мала Польща, Литва, Мазовщина та Польська частина Галичини; всі інші території України ставали самостійними |
Березень 1657 р. |
Прибуття до Чигирина польського дипломата С. К. Беньовського з проханням від польського уряду забути давню ворожнечу і повернутися в «лоно Речі Посполитої», з обіцянками компромісів для Гетьманщини |
Березень Червень 1657 р. |
Спільний зі шведами й угорцями похід на Польщу. Кампанія починається вдало (навіть було здобуто Варшаву), але допомога, яку надали Польщі Австрія й Кримське ханство, а також розбрат між союзниками спричинили загальну невдачу |
27 липня 1657 р. |
Смерть Богдана Хмельницького; був похований в Іллінській церкві на своєму хуторі Суботові. Козацька старшина пообіцяла гетьману «обрати» гетьманом Юрія Хмельницького |
Січень 1657 р. |
Угода Б. Хмельницького з шведським королем Карлом-Густавом і угорським князем Семигородським Ракошем про військовий союз проти Польщі. За умовою до Швеції мала відійти Велика Польща, Лівонія і Гданськ; курфюрстові Бранденбурзькому Пруссія; до Угорщини Мала Польща, Литва, Мазовщина та Польська частина Галичини; всі інші території України ставали самостійними |
Причини поразки Української національної революції XVII ст.
Наслідки і значення Національно-визвольної війни
У ході визвольних війн не вдалося звільнити всю Україну від польського панування, проте була створена автономна національна Українська держава, відновлено традицію державотворення українського народу; |
українському народу вдалося зберегти свою етнічну самобутність, свою мову, культуру, звичаї, врятуватися від геноциду; |
у процесі боротьби з іноземними поневолювачами було сформульовано національну ідею українського народу ідею незалежності, свободи і побудови власної держави; |
сформувалася українська політична еліта; |
тяжкими були демографічні наслідки Національно-визвольної війни: втрати населення від епідемій, голоду, міграцій становили 2,5-3 млн осіб (з 5 млн етнічних українців Речі Посполитої); |
одним з наслідків війни була політична диференціація і поляризація української старшини (пропольські, промосковські та протурецькі угруповання); |
наслідком війни було спустошення і знелюднення Правобережжя і колонізація Слобожанщини; |
у результаті визвольних війн за державою закріплюється назва «Україна» |
Контрольні запитання і завдання
Список використаної і рекомендованої літератури
Модуль 2
Національне відродження на українських землях
Тема 7. Суспільно-політичний лад України в період утвердження та розвитку капіталізму (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.).
Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої між Російською, Прусською та Австрійською імперіями, а також перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою відбувся черговий переділ етнічних українських земель, який супроводжувався нищенням решток української державної автономії. Отже, в ХІХ ст. Україна вступила як колонія насамперед Росії та Австрії, правителями яких були Олександр І (1801-1825 рр.) та Франц ІІ (1792-1835 рр.). Незначні українські території утримували за собою Пруссія (Холмщину і Підляшшя) й Туреччина (частину північно-західного узбережжя Чорного моря), які на початку ХІХ ст. втратили ці землі.
Росія на початку ХІХ ст. приєднала до свого складу Грузію, частково Азербайджан. Зі свого боку султан Османської імперії скинув проросійськи налаштований господарів Молдавії і Валахії, що, у свою чергу, призвело до війни Росії з Іраном ( 1804-1813 рр.) і Туреччиною (1806-1812 рр.). Оскільки Туреччині належали землі, що знаходилися і в Північному Причорномор'ї, російські війська сконцентровувалися на суміжних з ними українських землях. Українці мусили нести на собі тягар військових дій, беручи безпосередню участь у походах або утримуючи армію. Здобувши низку перемог у Молдавії (1811 р.), Росія змусила Туреччину укласти Бухарестський мирний договір (1812 р.). Згідно з його умовами, до Російської імперії приєднувалася Бессарабія до річки Прут і гирло Дунаю (лівий берег). Після підписання договору посилилося заселення цих теренів українцями.
Водночас Російська імперія продовжувала антифранцузьку політику, прагнучи не допустити поширення революційних і республіканських настроїв. Цим були викликані свого часу походи Суворова до Італії та Швейцарії, участь у антифранцузьких коаліціях. Однак наполеонівська Франція продовжувала зміцнюватися і вже від оборони перейшла до наступальних дій. Тим часом Російська імперія після кількох тяжких поразок, насамперед під Фридландом (1807 р.), уклала перемир'я з Францією (Тільзитський мир 1807 р.).
На території центральної Польщі, що перебувала під прусським та австрійським пануванням, за сприяння Франції "Варшавське герцогство" ("Варшавське князівство") було створено автономну провінцію Французької імперії, куди увійшла й забрана в Австрії Наполеоном І частина Підляшшя та Холмщина. Інша частина Підляшшя (Білостоцька округа), населена українцями і білорусами, яка перебувала під владою Пруссії, перейшла під російське панування. Внаслідок успішних дій наполеонівської армії, Австрія зазнала нових поразок. Польські війська князя Юзефа По-нятовського, союзники Наполеона, зайняли Львів. Після поразки в генеральній битві під Ваграмом (1809) Австрія погодилася на перемир'я. Це зміцнило Варшавське герцогство, а Росія отримала частину Галичини (Тернопільщина). Проте становище місцевих українців від цього тільки погіршилося.
Після Віденського конгресу 1814-1815 рр. відбувся черговий поділ земель колишньої Речі Посполитої. "Варшавське герцогство" разом із Холмщиною та Підляшшям ставало автономним "Царством Польським" й передавалося під російське панування. За Австрійською імперією закріплювалася Східна Галичина і Тернопільщина. Віденський конгрес легітимізував також окупацію російськими військами Бессарабії. Таким чином, було закріплено поділ етнічних українських земель між Російською та Австрійською імперіями, який проіснував до Першої світової війни (1914-1918 рр.).
Відтак понад 85 % етнічних українських земель опинилося під владою Російської імперії. Царський уряд, незважаючи на регіональні кордони України, що історично склалися, часто експериментував над створенням і перетворенням як великих адміністративних одиниць (намісництв, губерній), так і менших (повітів). Врешті на початку XIX ст. встановився більш-менш чіткий адміністративно-територіальний поділ підросійських земель України, які поділялися на 3 генерал-губернаторства (Київське, Малоросійське та Новоросійсько-Бессарабське), а ті, у свою чергу, на 9 губерній (Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську, Чернігівську) і на землі Чорноморського Кубанського Війська. Частина етнічних українських земель увійшли до складу Бессарабської, Воронезької, Курської губерній та області Війська Донського, а також Царства Польського (Холмщина і Підляшшя). З межами губерніального поділу узгоджувався церковно-адміністративний поділ на єпархії. Однак царат офіційно не вживав назв земель-регіонів України, навпаки, став активно змінювати історичні топоніми з метою деформування історичної пам'яті українського народу. Кодак було перейменовано у Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Самару в Новомосковськ, що за 25 км від сучасного Дніпропетровська, Звягель у Новоград-Волинський і т. ін. Знищувалися старі козацькі герби й нав'язувалися нові, царські. Так, на козацькому гербі Самари (вже Новомосковська) лева замінили на зламану козацьку шаблю, тим самим промовисто натякаючи на кінець козацьких //вольностей// і на нове життя під владою царату у так званій "Новоросії" (офіційна імперська назва краю). Царат прагнув добитися для українців таких демографічних змін, за яких вони використовувалися як матеріал для освоєння прикордонних земель Російської імперії, а також велетенських просторів Сибіру та Далекого Сходу. На українські землі, особливо південні, що колись належали Війську Запорозькому, царський уряд переселяв росіян, білорусів, німців, вихідців із Балканського півострова (сербів, хорватів, болгарів, албанців та ін.), Закавказзя (грузинів, вірменів) тощо. Внаслідок такої політики перемішування народів, яку вперше у світовій історії застосувала Ассирійська імперія, полегшувалося завдання їх денаціоналізації та обмос-ковщення. Однак спочатку ця політика не мала значного успіху. Прибулі в Україну переселенці з часом українізувались, і це при тому, що українська мова та культура дискримінувалися в Російській імперії. На усіх етнічних українських землях упродовж ХІХ-ХХ ст. продовжували виразно домінувати саме українці. З національних меншин найпомітнішими були росіяни, особливо у південній Україні (9 %), а на підавстрійських землях поляки, особливо у Східній Галичині (20 %). У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення, якому царський уряд приписував жити у так званій "черте оседлости", що охоплювала підросійські землі колишньої Речі Посполитої.
Імператор персонально призначав перших осіб в адміністративній ієрархії, причому генерал-губернатори відали переважно військовими справами, а губернатори цивільними. Губернії поділялися на повіти, якими керували капітани-ісправники. Демократичні начала в управлінні згаданими землями ліквідовувалися, і тільки у вільних селах та козацьких станицях громада могла обирати собі місцевий уряд. Суд залишався становим.
Основну масу населення України, як і переважної більшості країн тогочасного світу, становили селяни. Вони були переважно кріпаками, власністю поміщиків і підлягали їхньому суду.
Адміністративно-територіальний поділ підавстрійських земель України був логічнішим і не порушував кордони історичних регіонів. Галичина й Буковина зберегли свою цілісність у складі Австрійської імперії, так само, як і Закарпаття та Пряшівщина, що залишилися в угорській сфері впливу держави Габсбургів. Коли вона трансформувалася в дуалістичну Австро-Угорщину, ситуація на Закарпатті та Пряшівщині погіршилася. Слід зауважити, що Галичина історично поділяється на дві частини: Східну, де беззаперечно домінували українці, й Західну, де переважали поляки, а українці становили етнічну меншість, живучи на своїх споконвічних землях. Однак цісарський уряд створив з Галичини одну адміністративну одиницю "коронний край" або "Королівство Галіції і Лодомерії", тобто Галичини й Во-лодимирщини. Це надавало переваги полякам, які зберегли свої економічні та політичні позиції і після падіння Речі Посполитої. "Королівство" поділялося на 12 округів (дистриктів), а Буковина до 1861 р. входила до нього на правах особливої округи. Закарпаття поділялося на 4 округи (жупи), які підпорядковувалися цісарському наміснику в Пожоні (нині Братислава). Характерною особливістю західноукраїнських міст була висока питома вага в них неукраїнського (польського, єврейського, німецького) населення.
2. Реформи в Російській імперії у другій половині XIX ст. та соціально-економічний розвиток України в пореформений період.
Державна рада 28 січня 17 лютого 1861 р. розглядала проектні матеріали селянської реформи, а 19 лютого Олександр II підписав відповідний Маніфест та Положення. 5 березня ці документи були опубліковані.
Основоположними документами для проведення реформи були: Царський Маніфест 19 лютого 1861 р.; Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності; Положення про викуп селянами їхніх садиб та польових наділів; "Додаткові правила"; Чотири Положення для окремих місцевостей.
Законодавчо підтверджувалося надання селянам-кріпакам, що були власністю поміщиків, особистої свободи. За землю і садиби вони повинні були вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики, промисли, підприємства, займатися ремеслом.
Причини реформи:
Однак здійснення реформи ускладнювалося тим, що поміщики забирали у селян землі та приєднували до своїх володінь. Унаслідок обмеженості реформи та її непослідовного запровадження майже 94 % селянських сімей отримували наділи менш як 5 десятин, що було значно менше норми, потрібної для рентабельного господарства.
У листопаді 1866 р. усі землі та угіддя державних селян, які становили в Україні 50 % селянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування, за що вони щорічно вносили до державної скарбниці подушний податок.
Слід зауважити, що земельна реформа 1861 р. пограбувала селян. Вони потрапили під арендно-капіталістичний гніт поміщиків, у кредитну неволю до банків, дискримінаційне господарське становище. Проте, водночас, реформи були і "кроком по шляху перетворення Росії в буржуазну монархію".
Крім того, щоб пристосувати самодержавний лад до нових умов соціально-економічного розвитку, царський уряд провів у 1864 р. земську реформу. Сутність цієї реформи полягала в тому, щоб створити місцеве (земське) самоврядування, але так, щоб керівництво в ньому належало дворянам (опорі самодержавства) і щоб це самоврядування не мало повноцінних управлінських функцій. Зокрема, земства повинні були турбуватися про утримання доріг, будівництво шкіл, лікарень, закладів культури, при цьому їх діяльність підлягала контролю з боку царської адміністрації. Голову губернської земської ради затверджував міністр внутрішніх справ, повітової губернатор. Вони мали право на власний розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.
На території Лівобережної та Південної України було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. У Правобережній Україні вони були введені лише в 1911 р.
У 1870 р. було вдосконалено систему міського самоврядування. Створені в результаті виборів міські думи відповідали за розвиток інфраструктури і підпорядковувалися безпосередньо губернаторові та підлягали контролю з боку міністра внутрішніх справ.
Реформу судової системи, карного та цивільного судочинства було здійснено в 1864 р. Замість закритого станового суду, що мав антидемократичний характер, запроваджувався новий публічний суд, незалежний від царської адміністрації. Засідання у суді проводилися відкрито за участю обвинувачення і захисту, вершилося присяжними засідателями і суддею, які обиралися населенням. Усе це було значним кроком до розбудови державних правових основ і позитивно впливало на формування громадянської самосвідомості.
Розвиток промислового виробництва вимагав поліпшення освіти і підготовки кваліфікованих кадрів. З 1864 р. в країні запроваджується єдина система початкової школи. Створюють класичні і реальні чоловічі та жіночі гімназії, де за плату могла навчатися молодь усіх соціальних станів. Відновлюється академічна автономія університетів, навчальним процесом керують ради професорів.
Протягом 1864-1874 рр. відбувалася військова реформа. Відповідно до Статуту 1874 р. було скасовано рекрутчину й запроваджено загальну військову повинність для чоловіків, які досягли 20-річного віку. Термін служби в сухопутних військах скорочувався з 25 років до 6, на флоті до 7. Значних змін зазнала і структура царської армії. Територія Росії поділялася на 10 військових округів. Зокрема в Україні їх створили три Київський, Одеський і Харківський. У губерніях і повітах створювались управління військового начальника. Підготовкою офіцерських кадрів займалися військові гімназії та училища.
Реформи спричинили промисловий переворот і бурхливий розвиток капіталістичних відносин. Земельні реформи прискорили розпад натуральних селянських і поміщицьких господарств, а також розшарування селянства, що, у свою чергу, призвело до великого надлишку робочої сили. У пошуках землі й кращого життя українські селяни переселялися у віддалені куточки Росії. Наявність дешевої робочої сили сприяла нещадній експлуатації і притоку іноземного капіталу. Це підштовхнуло до бурхливого розвитку промисловості. Швидко розвивалися машинобудування і залізниці, харчова промисловість. Наприкінці XIX ст. Україна стала головною базою важкої індустрії і найважливішим центром харчової промисловості.
Слід зауважити, що російські реформи, які стосувалися й України, носили незавершений, непослідовний та обмежений характер. Вони не створили парламенту, не проголосили конституцію, не запровадили системні форми управління на новій капіталістичній основі. Саме цим російське реформування відрізняється від австрійського, яке під тиском революції 1848 р. запропонувало західноукраїнському суспільству оновлені реалії.
Не дивлячись на це, реформи 60-70-х років сприяли формуванню нестанової приватної власності на землю і створенню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, ринкових відносин, становлення громадянського суспільства. Усе це позитивно позначилося на розвиткові історичних подій, процесів і явищ, що відбувалися в Росії та Україні в її складі, у другій половині XIX ст.
3. Український національно-культурний та суспільно-політичний рух. Антиукраїнська політика царизму. Виникнення українських політичних товариств і партій.
У XIX ст. капіталістичні відносини, що розвивалися в надрах феодально-кріпосницької системи, дали поштовх зростанню національної свідомості народів, в тому числі й на українських землях, які входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Значний вплив на культуру України мали загострення соціальних конфліктів у цих країнах та національно-визвольна боротьба українського народу.
Початок українського відродження умовно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798 р.) першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. "Енеїда" була новим явищем української культури, глибоко вкоріненим у минулу епоху козацьку добу. Колишня козацька еліта Лівобережної України і Слобожанщини стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного Іван Котляревський відродження наприкінці XVIII - на початку XX ст.
Наприкінці 50-х років XIX ст. у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі виникають напівлегальні суспільно-політичні організації громади. В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь, розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу. Перша громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка "хлопоманів", учасниками якого були В. Антонович, Т. Рильський, В. Познанський. Члени цієї організації поширювали серед селян ідеї соціального і національного визволення.
До громад російський режим ставився спочатку толерантно, вважаючи, що їх діяльність має виключно культурно-просвітницький характер. Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863 р., яке охопило й Правобережну Україну. Однак повстання не знайшло відгуку серед українського селянства й інтелігенції. Навпаки, повстанці нерідко зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Слід зауважити, що внаслідок цих подій російський уряд організував постійне цькування українського руху з боку офіційної преси, було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові, припинено видання "Чернігівського листка" та закрито усі недільні школи.
Найбільшої шкоди українському рухові завдав указ міністра внутрішніх справ Валуєва (1863 р.), який проголошував, що окремого "малороссийского языка не было, нет и быть не может". Відповідно до цього указу заборонялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Однак заборона не торкалася художньої літератури. Така вибірковість не була випадковою. Російський уряд не мав на меті заборонити писати і видавати твори українською мовою. Його наміром було не допустити поширення україномовних видань серед широких верств населення, а шкільні та релігійні видання призначалися саме для цього. Валуєвський указ спрямовувався на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися із заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. Російський уряд продемонстрував свою політичну далекоглядність, оскільки розвиток масового українського руху становив серйозну загрозу для територіальної цілісності імперії.
У національному відродженні настала перерва, яка тривала аж до початку 70-х років XIX ст. Значна частина молодої української інтелігенції (Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Желяб'єв) вступала у російські революційні організації, її приваблювала революційна ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько обмеженим. У другій половині XIX ст. український національний рух зазнав великих змін, перейшовши від "дворянського" до "народницького" етапу. Цей процес був помітним уже в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, але на повну силу розгорнувся лише у пореформені десятиліття.
Зневага до поміщицького класу була настільки сильною, що змусила деяких українських діячів зректися належності до нього. Серед них слід виокремити одного з лідерів київської громади Володимира Антоновича, навколо якого зібралася невелика група "хлопоманів" вихідців із сполячених поміщицьких родин, які після січневого повстання 1863 р. порвали зі своїм аристократичним світом й зідентифікували себе з простолюдом. Вони перейшли із римо-католицької віри у православну і свідомо дотримувалися народних звичаїв. Членом цієї групи був Тадей Рильський батько відомого українського поета Максима Рильського.
На початку 70-х років активізувала свою діяльність Київська громада, яка виступила з ініціативою створення у Києві Південно-Західного імперського географічного товариства (1873 р.). Під егідою цього товариства у 1874-1875 рр. були підготовлені й видані "Історичні пісні українського народу" Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова. Послаблення цензури сприяло виходу цілої серії українських популярних книжок. Київська громада придбала газету "Киевский телеграф", яка на короткий час стала органом української думки.
У 1873 р. Київська громада виступила зі своєю політичною програмою, головним положенням якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії Україні. Активізацію діяльності Київської громади царський уряд сприйняв як новий вияв українського сепаратизму. Наприкінці 1874 р. із Києва до Петербурга було направлено меморандум, у якому повідомлялося про прагнення українців "вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі". Меморандум вимагав закриття Південно-західного імперського географічного товариства. За рекомендацією спеціальної комісії було закрито київську філію географічного товариства, припинено видання "Киевского телеграфа" і вжито репресії проти окремих українських діячів. Вінцем антиукраїнських акцій став виданий Олександром II18 травня 1876 р. Емський акт, який забороняв не лише друкування українських книжок у Російській імперії, а й ввіз їх із-за кордону.
Українському рухові було завдано тяжкого удару зведено нанівець можливості його легальної діяльності. Провідні діячі Київської громади, які виїхали в еміграцію, активно діяли за кордоном. Однак після вбивства Олександра II царський уряд розпочав репресії. За таких умов більшість членів Київської громади, зневірившись у політичних перспективах українського руху, звели свою діяльність до науково-культурної роботи. Погляди громадівців найточніше передають слова одного з їхніх лідерів Павла Житецького. Молоді українські студенти, які звернулися до нього із запитанням "що робити?", почули у відповідь: "Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці по-українськи. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб знайомитися з вашими працями".
80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження на східноукраїнських землях як "мертві роки". Основні його здобутки обмежувалися культурною і науковою галузями. У 1882 р. у Києві почали видавати російськомовний журнал "Киевская старина" (виходив до 1907 р.), в якому друкувалися українознавчі матеріали. Київська громада активно збирала й опрацьовувала словники та хрестоматії (табл. 1).
Партії та політичні рухи в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.
Назва партії |
Рік |
Лідери |
Програма і мета діяльності |
Революційна українська партія |
1900 |
Д. Антонович, М. Русов, Г.Андріївський, Л. Мацієвич |
До 1903 р. програмним документом партії була брошура М. Міхновського "Самостій- на Україна". Основна мета діяльності партії створення самостійної Української держави. 3 1903 р. вона переходить на засади Ерфуртської програми західно-єв- ропейської соціал-демократії, що вимагала національно-культурної автономії для України в межах Росії. |
Українська народна партія |
1902 |
М. Міхновський, М. і С. Шемети, О. і С. Макаренки, О. Степаненко |
Програмний документ "10 заповідей". Мета діяльності створення самостійної демократичної Української республіки. Проголошувалося гасло "Україна для українців". |
Українська соціалістична партія |
1903 |
Г. Ярошевський, М. Меленевський |
У програмних постановах майже не мала розбіжностей з РУП. Підтримувала зв'язки з Польською соціалістичною партією (ППС). У 1903 р. об'єдналася з РУП. На початку 1904 р. більшість членів УСП вступила до ППС. Головний друкований орган "Добра новина". |
Українська соціал- демократична спілка |
1904 - 1905 |
М.Меленевський, П. Тучанський, О.Скоропис- І. Кирієнко |
Утворилася внаслідок розколу в РУП. Увійшла до РСДП як автономна частина. Організація українського пролетаріату для соціальної боротьби. Знаходилася на позиціях меншовицької фракції РСДРП. |
Українська демократична партія |
1904 |
О. Лотоцький, Є. Чикаленко |
Виступила за демократичні права, ліквідацію самодержавства, надання автономних прав Україні, культурно-освітню діяльність |
Українська радикальна партія |
1905 |
Б. Грінченко, С. Єфремов |
|
Українська демократично-радикальна партія |
1905 |
С. Єфремов, Ф. Матушевський, Є. Чикаленко, І. Шарг |
|
Українська соціал- демократична робітнича партія |
1905 |
Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш |
Виникла в результаті реорганізації РУП. Виступила за соціальне визволення, національно-культурну автономію України |
Український рух наприкінці 80-х років був слабким і нечисленним через постійні репресії та відхід значного числа національних сил у російські революційні товариства. Невідповідність шкільної системи потребам масової освіти та заборона навчання українською мовою спричинили високий рівень неписьменності серед українських селян. У 1897 р. лише кожний сьомий українець умів читати. Неписьменність перешкоджала українським інтелігентам добитися словом до селянства, навіть за тих скромних можливостей, які дозволяв закон. Крім того, українські селяни мали вельми обмежені ресурси, щоб надавати національному рухові матеріальну допомогу. Хоча, слід зауважити, потенційні можливості українського руху були великими.
У другій половині XIX ст. внаслідок жорстоких переслідувань царизмом української культури центр національно-визвольного руху переміщується до Галичини і поступово набуває політичного характеру.
ТЕМА.
ФОРМУВАННЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ.
Теорія та суспільні виклики першої половини XIX ст.
Розділивши українців та їхні землі між собою, Австрійська та Російська імперії відверто нехтували інтересами етносу (народності) з тисячолітньою історією, самобутньою культурою, потребами економічного життя й територіальної єдності. Українські культурні й громадські діячі XIX ст. намагалися протистояти асиміляційній політиці імперії. Так постало українське питання, яке кожна з протиборчих сторін намагалася вирішити на свою користь |
Українське питання проблема панівних націй
Сутність будь-якого національного питання, у тому числі й українського, полягає не лише в утисках, яких зазнає народ, а й у тому, як він (а особливо його еліта) чинить опір несправедливості |
Три етапи національного відродження |
Цей поділ досить умовний, оскільки всі складові елементи національного відродження взаємодіють, переплітаються і доповнюють один одного |
Формування національної свідомості
Періодизація формування української національної свідомості: |
Російська панславістська, польська федеративна
і українська слов'янофільська теорії
Теорії |
Період |
Представники |
Сутність |
Російська панславістська |
перша половина XIX ст. |
М. Погодін, Т. Аксаков, Ф. Тютчев |
Відстоювала визначальну роль росіян у житті всіх слов'янських народів; проголошувала Росію прямим спадкоємцем Київської Русі; мета створення єдиної слов'яноруської держави на противагу ворожій Європі |
Українська слов'янофільська |
40-ві роки XIX ст. |
Члени Кирило- Мефодіївського Братства |
Передбачалося об'єднання слов'ян у федерацію, в якій українці мали б незалежність і їм забезпечувалась соціальна й релігійна рівність з іншими народами; базувалася на ідеї створення федерації рівноправних народів |
Польська федеративна |
30-ті роки XIX ст. |
М. Чайковський, А. Чарторийський, рух польської інтелігенції і шляхти |
прагнення силою повернути втрачену державну незалежність; базувалася на ідеї панівної ролі польського населення й польської культури в житті народів; уявляли майбутнє України в складі відбудованої федеративної Речі Посполитої; факт існування окремого українського народу заперечувався |
Ідея соборності українських земель
Ідея соборності згуртування, відновлення єдності розмежованого сусідніми державами українського народу та його земель |
Ідея соборності прослідковується за Княжої доби, за часів Української козацької держави. Новий етап з середини XIX ст. Її провідниками стали члени «Руської трійці», Кирило- Мефодіївського братства: Т. Шевченко, М. Драгоманов, В. Антонович, І. Франко, М. Грушевський |
Спрямовувала увагу народу на власну землю, доводила йому, що він має територію, на якій можна створити власну єдину та суверенну державу, незалежну як від Австро-Угорської, так і від Російської імперії |
ТЕМА.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ НАПРИКІНЦІ XVIII - У ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XIX СТ.
Українські землі у складі Російської імперії
Землі, що становили 9/10 від загальної площі України, українські історики та громадські і політичні діячі називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. Офіційно Україна у складі Росії називалася «Малоросія», або російською «Юго-Западная Русь» |
Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ
На місцях владу царя реалізовували призначені ним губернатори та генерал-губернатори. Генерал-губернатори наділялися надзвичайними повноваженнями, поєднуючи владу цивільну і військову, та були відповідальними тільки перед імператором. Губернатор як представник вищої урядової влади здійснював владу адміністративну та поліцейську. Він спирався на губернське управління, до складу якого входили віце-губернатор, радники, прокурор, та на станові дворянські збори. Губернатори, проголошені спеціальним царським указом «хазяями» губерній, отримали право безмежного контролю над діяльністю всіх установ та підприємств, розташованих на ввіреній їм території. їм підпорядковувалися адміністрація, поліція, розквартировані в губернії військові частини. Губернії складалися з повітів, де влада належала земському суду на чолі з капітаном-справни- ком. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. У свою чергу повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими приставами, які, спираючись на підлеглих їм сільських соцьких і десяцьких, тримали населення міст і сіл у покорі самодержавній владі царя та його органів на місцях |
3 1803 р. у містах було запроваджено градоначальства на чолі з градоначальниками, влада яких поширювалася не тільки на цивільні, а й на військові та морські органи (в Одесі, Херсоні та Феодосії). В першій чверті XIX ст. значно зменшилася кількість міст, які користувалися самоврядуванням за магдебурзьким правом. ( ЗІ831, закріплено указом 1835) |
Національне та соціальне становище українського населення
Населення Східної України наприкінці XVIII ст. становило 7,5 млн чол., а близько 1860 р. 13,5 млн. |
|
Більшість населення Лівобережної України становили селяни (у 1782 59%), козаки" 33%, інші 8%.. У 1795 р. українці становили 17% населення Російської імперії |
|
3 кінця XVIII ст. суспільний устрій України втрачає самобутні риси. Тут установлюється така сама соціальна структура, що й в інших регіонах Російської імперії |
|
Населення міст |
3 XVIII ст. значно зростають міста. Населення Києва у 1786 р. досягло 35 тис., Охтирки 13 тис., Харкова і Ніжина 11 тис., Сум 10 тис., Полтави 7 тис. Чол. Міщани займалися ремеслами, вели дрібну торгівлю, платили податки за круговою порукою, охороняли місто, виконували рекрутську повинність. Кожний міщанин, що мав капітал більше 500 крб., міг записатися в купці, які об'єднувалися в гільдії. Правове становище купця залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску. У випадку несплати купець переводився в міщанський стан і втрачав пільги (звільнення від подушного, рекрутчини й тілесних покарань). У Києві було сформовано міську міліцію у кількості понад 2 тис. чол., озброєну й обмундировану на старосвітський козацький лад |
Селяни |
Селяни поділялися на три основні групи: а) поміщицькі; б) державні; в) вільні і козаки. На Правобережжі кріпосні (поміщицькі) селяни становили 58 % населення, на Лівобережжі 38%, на Південній Україні 25 %. У 1838 р. селяни-кріпаки складали 40 % населення України |
«Військові поселенці» |
3 1816 р. цілі села генерал Аракчеєв перетворював на військові табори з метою утворення ізольованої від народу касти солдатів-селян, що одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством. До 1825 р. на становище військових поселенців було переведено 375 тис. державних селян (у 18171825 рр. у Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було розміщено як військових поселенців 16 кавалерійських і 3 піхотні полки). Дітей поселенців змалечку готували до казарменого режиму: уже з 7 до 12 років вони зараховувалися до кантоністів (учні військових шкіл), з 12 років зачислялися до резервних, а з 18 років до військових частин. Військові поселення ліквідували тільки в 1857 р., перевівши військових поселенців на становище державних селян |
Принципи російської державності в українських губерніях
Усі ці принципи були тісно пов'язані з жорстким централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: всі провінції управлялися з одного центру Петербурга, і місцеві представники влади, навіть на посаді генерал-губернаторів, з кожним дріб'язковим питанням змушені були звертатися до центрального уряду або навіть до самого царя-імператора |
Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії
На західноукраїнських землях на початок XIX ст. мешкало 2,5 млн осіб (з них 2 млн українці), на середину XIX ст. 5 млн, а її площа сягала 70 тис. км2 |
Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край Королівство Галіції і Лодомерії з центром у Львові |
Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва |
Буковина (ця назва, популярна ще з XIV ст., була залишена австрійським урядом як офіційна) мала площу 10,6 км2 і населення 75 тис., 60% з них були українці |
У межах однієї держави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмелованими |
Наприкінці XVIII на початку XIX ст. австрійськими імператорами Марією Терезією і Йосипом II була проведена низка реформ, у тому числі обмеження й ліквідація панщини, надання селянам елементарних суспільних прав (одружуватися без дозволу пана, переселятися тощо). Але згодом ці реформи були згорнені |
Форми експлуатації селян у першій половині XIX ст.
Суспільні рухи на Україні в першій половині XIX ст.
Перша половина XIX ст. де період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища |
|
Залежно від обставин протидія набувала різних пасивних і активних форм: |
|
Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відробляти панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювали самоврядування; псували панський реманент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі |
Селяни чинили збройний опір; організовували масові відкриті повстання; вбивали поміщиків та управителів в поміщицьких господарствах |
У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. За неповними даними в Україні від 1797 до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, нечисленність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо |
|
Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність кріпосницьких порядків та обіцяв не омріяну волю, а суворе покарання всім противникам панівного режиму |
|
У 1829 р. розпочалося повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців |
|
Наступні дві хвилі селянських виступів були пов'язані з польським повстанням 1830-1831 рр. (Київщина) та голодом 1832-1833 рр. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина) |
«Руська трійця»
«Руська трійця» напівлегальний демократично-просвітницький гурток, заснований у Львові в 1833-1837 рр. випускниками Львівської греко-католицької семінарії М. Шашкевичем, Я. Головацьким, І. Вагилевичем (термін «руська» тоді означав «українська») |
|
Мета |
Піднесення національної свідомості в регіоні, перетворення народної мови на літературну |
Форми роботи |
«Ходили в народ»: записували народні пісні й перекази, слова й вирази, вживані простими людьми; у церквах виголошували проповіді українською мовою. І. Вагилевич навіть агітував селян підніматися на боротьбу проти національного та соціального гноблення |
Діяльність |
У 1834 р. члени гуртка підготували до друку історико-літературну збірку «Зоря», до якої увійшли біографія Б. Хмельницького, оповідання і народні пісні, присвячені Національно-визвольній війні, вірш про С. Наливайка, оповідання про опришків |
У 1836 р. видали літературно-науковий альманах «Русалка Дністровая» (до матеріалів, узятих із «Зорі», додалися художньо-публіцистичні й наукові твори) |
|
Незважаючи на те, що «Руська трійця» не проголошувала революційних гасел, її діяльність пробуджувала національну свідомість українства, прагнення боротьби за свої національні й соціальні права |
Масонство в Україні
У першій половині XIX ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно налаштованої ліберальної еліти |
Типовою рисою українського масонства було переважання в їхній діяльності інтернаціонального над національним основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Царський уряд у 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху |
Україна в програмних документах декабристів
Політична опозиція елітних верств населення російському самодержавству, яка відчувалася в ідеології масонства, але досить абстрактно та непослідовно реалізовувалася «вільними каменярами» на практиці, певною мірою виявила себе у декабристському русі: у Кам'янці-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою «Залізні-персні» (18151816). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися |
Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором війна 1812 р., яка призвела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості. |
Декабристський рух на Україні
Причини поразки:
|
Історичне значення:
|
Намагаючись виправити становище та продовжити почин Північного товариства, 29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повстанців налічувалося понад 1 тис. солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали «Православний катехізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків |
ТЕМА.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ НАРОДУ
ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ
У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
Сільське господарство у першій половині XIX ст.
Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва |
Початок промислової революції
В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою |
Перший етап тривав від початку XIX ст. до середини 30-х років. Основними промисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури, що базувалися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці |
Другий етап тривав до скасування кріпосного права у 1861 р. |
Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці |
Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції |
Формування фабрично-заводської промисловості
Селянські виступи
У першій чверті XIX ст. до 1835 р. боротьба селян Поділля під проводом легендарного ватажка Устима Кармалюка |
Наслідком поразки у Кримській війні стало піднесення антифеодального селянського руху. Найбільшого розмаху повстання набуло на Київщині, діставши назву «Київська козаччина». Селяни перестали коритись поміщикам, оголошуючи себе козаками, створювали власні органи самоврядування. У лютому 1855 р. цей рух охопив 8 із 12 повітів Київської губернії |
«Похід в Таврію за волею» навесні 1856 р. серед селян поширились чутки, що царський уряд закликає переселятися у Крим і що переселенцям будуть давати там землю. Селяни знімалися цілими селами, з жінками і дітьми. Найбільших розмірів рух набув у Катеринославській губернії, рухом було охоплено 574 сіл із населенням 76 тис. чоловік |
У Північній Буковині найбільшим був селянський виступ під керівництвом Лук'яна Кобилиці (1843-1844). Повсталі селяни 22 громад відмовилися відробляти панщину та інші повинності, вимагали перевести їх у ранг державних, оголосили ліси і пасовища своєю власністю, ратували за відкриття українських шкіл |
У 1846 р. селянські виступи охопили Східну Галичину. Всього протягом першої половини XIX ст. на західноукраїнських землях відбулося 15 селянських заворушень, більшість з яких припинилися лише після втручання каральних загонів |
Кирило-Мефодїївське братство
Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), назване на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». Вперше в історії українського суспільного руху товариство висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства |
|
Засновники та учасники |
М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський; активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш. Всього до товариства увійшли 12 осіб віком від 19 до 30 років. Більшість з них походила з дрібномаєткових дворян |
Мета |
Досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом |
Форми роботи |
Літературно-просвітницька пропаганда |
Програма |
Викладена в історично-публіцистичному творі «Книга буття українського народу», або «Закон Божий» |
Програмні вимоги: ліквідація в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизація суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно слов'янськими) країнами; передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання |
|
Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга. Усіх учасників товариства покарали без будь-якого суду засланням до різних місць Російської імперії. Т. Шевченка відправили до війська на 10 років |
Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях
під час революції 18481849 рр. в Австрійській імперії
Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-като- лицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію Головну Руську Раду (ГРР). Її главою став греко-католицький єпископ Григорій Яхимович |
ТЕМА.
КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
НАПРИКІНЦІ XVIII - У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
Особливості розвитку культури наприкінці XVIII у першій половині XIX ст.
Освіта |
На початку XIX ст.- в Україні було реформовано систему освіти на загальноімперський зразок. Усі навчальні заклади поділено на парафіяльні, повітові, губернські гімназії та університети. У губернських містах діяли приватні пансіони. У Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та Керчі були засновані інститути шляхетних дівчат. В Україні діяли три ліцеї: Рішельєвський в Одесі, Кременецький на Волині (його закрили після польського повстання 1830-1831 рр.). Розширювалася мережа середніх професійних навчальних закладів. Медичну освіту здобували в Єлизаветградській медичній школі (1787) та Київській фельдшерській школі (1842). Геодезичну освіту давало Кременецьке землемірне училище (1807). Найширшу мережу закладів мало військове відомство. У Миколаєві діяли артилерійське (з 1794) і штурманське (з 1798) училища. У Полтаві (з 1840) та Києві (з 1852) діти українських дворян готувалися до офіцерської служби в кадетських корпусах. Вищу світську освіту в Україні стали надавати університети: Харківський (1805) та Київський (1834) |
Наука |
Потужним центром наукових досліджень став Харківський університет. Ректор університету Тимофій Осиповський протягом 1813-1820 рр. підготував тритомний «Курс математики». Відомий учений-медик Іван Орлай написав багато наукових праць з історії медицини та медичних посібників |
Література і театр |
Народну мову почали використовувати публіцистика, літературна критика й гуманітарні науки. Іван Котляревський(1769-1838) є автором перших українських п'єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», поеми «Енеїда». Петро Гулак-Артемовський(1790-1865) байка «Пан та Собака», послання «Справжня добрість». Євген Гребінка (1812-1848) байкар («Ведмежий суд», «Віл», «Рибалка», «Вовк і Огонь»). Микола Гоголь (1809-1852): «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Тарас Бульба». Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843): «Маруся», «Конотопська відьма», «Сватання на Гончарівці». Тарас Шевченко: «Катерина», «Наймичка», «Слепая», «Відьма», «Марія», «Княжна» тощо. Пантелеймон Куліш (1819-1897) «Чорна рада» |
Архітектура |
Архітектурний стиль бароко витіснявся класицизмом. Перша половина XIX ст. стала тріумфом містобудівного мистецтва. Із 30-х років XIX ст. православні храми будувалися за офіційно затвердженим так званим російсько-візантійським стилем. Окрасою міст ставали споруди культурного призначення та приміщення навчальних закладів: будинок оперного театру в Одесі (1809) архітектора Ж. Тома де Томона, Аскольдова могила (В. Беретті). Продовжувалася традиція палацово-паркової архітектури. Шедеврами першої половини XIX ст. стали палац і парк К. Розу- мовського в Батурині, палац П. Галагана з лісопарком у с. Со- киринцях на Чернігівщині. Світової слави зажили дендрологічні парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві |
Образотворче мистецтво |
Значний внесок у мистецтво скульптури зробили І. Мартос, Г. Красуцький. Живопис розвивався в побутовому, історичному, пейзажному, портретному напрямах. Головними рисами стали реалізм і демократизація (Д. Левицький, В. Тропінін, В. Боро- виковський тощо). |
Музика |
Представники музичного мистецтва: піаніст, композитор і педагог Й. Витвицький, композитор М. Вербицький. Створювалися професійні артистичні трупи, виникали світські хори й капели, діяли оркестри |
ТЕМА.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
В СЕРЕДИНІ - У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
Модернізація (від франц. тойегпізаііоп оновлення) удосконалення, надання нового вигляду. Організований владою відсталої країни ряд реформ і перетворень з метою наздогнати розвинуті країни, зберігши при цьому владне становище провідних верств |
Вплив аграрної реформи уряду Франца-Йосипа І
у 1848 р. на розвиток економіки у західноукраїнських землях
Селянська реформа 1861 р. у Наддніпрянській Україні
220 тис. селян залишилися безземельними, близько 100 тис. отримали наділи до 1 десятини, 1600 від 1 до 3-х десятин. Майже 94% селянських господарств після реформи мали наділи до 5 десятин. Поміщики зосередили в своїх руках 4567 тис. десятин землі, а колишні кріпаки лише 1693 тис. десятин. Розміри наділів 50-70% і більше селянської землі в дореформений період |
Капіталізація. Ринкові відносини
Після реформи 1861 р. в Україні відбувався перехід від феодального до буржуазного володіння землею. Селяни ставали власниками своїх земельних наділів. Земля перетворилася на предмет купівлі-продажу. Це призвело до того, що поміщики, які були нездатні господарювати, почали продавати свої земельні володіння, а купували землю заможні селяни та купці. Лише за останню чверть XIX ст. заможні селяни збільшили площі своїх земель майже в 4 рази |
Реформа 1861 р. також створила умови для перетворення робочої сили селянина на товар. У ході цих перетворень сільське господарство та економіка перейшли на ринкові відносини. Так було закладено основи капіталізації сільського господарства, унаслідок чого виникли широкі можливості вкладати кошти в сільськогосподарське виробництво для отримання прибутків |
Розвиток української промисловості
Поширення вільнонайманої праці |
Селянська реформа 1861 р. сприяла вивільненню великої кількості людей. Вона створила надлишок дешевої робочої сили, необхідної для розвитку фабрично-заводської промисловості; формування ринків праці явище, властиве високорозвиненому капіталізму |
Розвиток промисловості |
Відбувся остаточний перехід від мануфактури до машинного виробництва. Головним і єдиним рушієм усіх машин і верстатів на фабриках і заводах став паровий двигун; основним промисловим паливом кам'яне вугілля. Ширше застосовувалися досягнення науки та інженерної думки. Розвивались галузі важкої промисловості: вугільної, залізорудної, металургійної, машинобудівної. Найбільшого розвитку досягнув Донецько-Криворізький регіон. У 1865 р. в Україні було завершено будівництво першої залізниці довжиною 222 версти, що-з'єднала Балту й Одесу, з'явилися перші підприємства транспортного машинобудування Харківський і Луганський паровозобудівні заводи |
Особливості індустріалізації в Україні |
Концентрація виробництва, тобто зосередження його на великих підприємствах; широке залучення іноземного, насамперед європейського капіталу. Особливістю був розвиток сільськогосподарського машинобудування; колоніальний характер індустріалізації України (співвідношенням видобувних і переробних галузей) |
Розвиток міст і сіл |
Міста в Україні розвивалися повільно, а міські мешканці становили всього 10% від загальної кількості населення. Розвиток міст значно прискорився між 1870-1900 рр. це було зумовлено вивільненням селянства, свободою їхнього пересування, розвитком промисловості, торгівлі й особливо будівництвом залізниць. Наприкінці XIX ст. в Україні виникли чотири великі центри: Одеса торгове та промислове місто (400 тис. мешканців); Київ центр адміністративного управління, культурного життя, внутрішньої торгівлі та машинобудування (250 тис.); Харків центр торгівлі та промисловості Лівобережжя (175 тис.); Катеринослав (115 тис.) промисловий центр Південної України. У 1892 р. в Києві був пущений перший у Російській імперії трамвай (пізніше в Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, Севастополі). Впроваджувалося освітлення газовими, а згодом і електричними ліхтарями. Розгорнулося будівництво водогонів. На початку 80-х років в Одесі вже працював телефонний зв'язок, а згодом його запровадили в Києві, Харкові, Маріуполі. Із розвитком великих міст занепадали менші. У 1900 р. лише 13% населення України були міськими жителями (в Англії72%) |
Розширення внутрішнього ринку. Торгівля |
Внутрішній ринок України розширився за рахунок зростання ринку землі. Розвитку внутрішньої торгівлі сприяла й запроваджена в 60-70-х роках XIX ст. кредитна система. Збільшувалася кількість закладів стаціонарної торгівлі магазинів, крамниць, рундуків, наметів. Пожвавішали міські базари. їхня кількість продовжувала зростати у Києві щоденно працювали шість, в Одесі й Харкові по три базари. Питома вага ярмарків у загальному товарообігу зменшилася. Водночас із загальними ярмарками в кожній губернії діяли спеціалізовані, де торгували якимось одним товаром. Засновувалися торговельні біржі, які прискорювали товарний обіг |
Українські підприємці |
З'являлися підприємці, які пов'язували зростання свого капіталу з поліпшенням умов життя та праці своїх робітників, а свій капітал уважали частиною національного надбання: родини Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Терещенків. Вони підкреслювали свою українську сутність, займалися меценатством та благодійництвом |
Реформи адміністративно-політичного управління 6070-х років XIX ст.
Зміни у соціальній структурі суспільства
Селяни |
Посилилося майнове розшарування селянства: майже 15 % селян зуміли збільшити свої наділи і зміцнили власні господарства, заможних селян називали куркулями. 25 % селян були середняками, які зазвичай мали у власності 8 десятин землі, кілька коней та кілька голів худоби. 60 % селянства становили бідняки, які або зовсім утрачали землю, або мали її недостатньо для життя. Аби вижити, бідняки наймалися до багатших односельців, землевласників, шукали сезонних заробітків. Поступово вони перетворювалися на сільськогосподарських робітників або ж поповнювали лави промислового пролетаріату |
Дворянство |
Після 1861 р. розпочався стрімкий занепад дворянства значна частина поміщиків виявилась нездатною господарювати без дармової праці кріпаків. Майже 77 % дворян мали великі бррги й потроху продавали свої землі підприємливим господарям. Збанкрутілі дворяни переїздили до міст і поступали на державну чи військову службу або ж уливалися в середовище інтелігенції, стаючи лікарями, інженерами, учителями тощо |
Пролетаріат |
Найважливішою зміною в соціальній структурі українського суспільства другої половини XIX ст. стало виникнення пролетаріату верстви промислових робітників, єдиним джерелом існування яких була наймана праця. Особливість робітничого класу України його концентрація на великих підприємствах, де працювало понад 500 робітників та його національна неоднорідність. За переписом 1897 р. в промислово розвинутих Харківській, Київській, Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях у всіх галузях промисловості працювало лише 37 % українців. Третину становили росіяни, решту робітники інших національностей. У менш економічно розвинутих Волинській, Подільській і Чернігівській губерніях у промисловості працювало 43,3% робітників-українців. Решту становили росіяни, євреї, поляки, німці тощо |
Буржуазія |
Україна мала дуже слабку буржуазію капітал українських підприємців зосереджувався переважно в цукровій, харчовій, виноробній, борошномельній та інших галузях промисловості, що переробляли сільськогосподарську продукцію. Серед них було кілька мільйонерів Терещенки, Симиренки, Харитоненки, Римаренки. Слабші позиції українські капіталісти займали в кам'яновугільній, залізорудній, чавуноливарній, машинобудівній галузях |
Інтелігенція |
Змінилося соціальне походження інтелігенції. На початку XIX ст. переважну її більшість становили дворяни, а в 1900 р. дворян залишилося лише 20-25 %, решта були вихідцями з міщан, священиків, селян інтелігенція ставала все ближчою до народу |
Початок трудової еміграції
Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне перенаселення викликали масову еміграцію західноукраїнського населення переважно до Америки |
Першими українськими переселенцями до СІЛА у 70-х роках XIX ст. були закарпатці. На кінець XIX ст. українська громада в СІЛА налічувала більше 200 тис. осіб |
Переселялись також у Канаду, Бразилію, Аргентину. На початку XX ст. у Південній Америці проживало близько 20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці, зробивши свій внесок у розвиток цих країн |
ТЕМА.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ. УКРАЇНОФІЛЬСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЦЬКИЙ
І ПОЛІТИЧНИЙ ЕТАПИ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ
Зіткнення російської, польської, німецької
і австрійської національних ідей на українських землях
Національною є та ідея, навколо якої згуртовується весь народ. Це первинна .умова існування нації, поза якою будь-яка суспільна діяльність утрачає сенс. Створення і плекання національної ідеї перетворює народ на міцний життєдайний організм. Національна ідея спонукає народ до мобілізації своїх внутрішніх сил, пробуджує волю, скеровує його дії. Вона визначає ті питання, які забезпечують народові самостійне існування і розвиток |
|
Австрійська національна ідея |
У багатонаціональній Австро-Угорській імперії за основу національної ідеї було взято державну єдність усіх народів, уключаючи й український, навколо державоутворюючої австрійської нації |
Російська національна ідея |
На теренах України полягала в подоланні наслідків чужинських і насамперед польських впливів, яких зазнали українці через багатовікове відокремлення від Росії завдання щодо зміцнення російського народу полягало в його примноженні шляхом перетворення українців на «справжніх росіян» |
Німецька національна ідея |
Україна розглядалася як земля, що мала давні й міцні зв'язки з німецьким світом торгівля з німецькими містами, використання українських шляхів для налагодження торговельних зв'язків із Півднем і Сходом, у німецьких університетах навчалася і формувалася українська інтелігенція. Ці зв'язки були перервані Моско- вією. 3 розвитком німецької індустрії політичні бар'єри мали бути подолані новими економічними зв'язками. Україна розглядалася як регіон, який визнавав би провідну роль німецької економіки й культури, перетворився би на союзну країну |
Польська й українська національні ідеї |
Польська й українська національні ідеї були багато в чому спорідненими обидві вони були ідеями незалежності й самостійності української та польської держав, містили прагнення відновити свою територіальну єдність, захистити господарські інтереси, зберегти національну самобутність. Найнагальнішим проявом національної ідеї обох народів стало прагнення досягнути рівноцінності та рівноправності серед інших народів Російської імперії. Проте польська ідея передбачала відновлення польської державності в кордонах 1772 р. «історичної Польщі» і не визнавала за українцями права на свою державність і соціальне визволення |
Українське питання, його головні засади і принципи
Протягом другої половини XIX ст. зміст українського питання не змінився. Нерозв'язані питання життя українського народу лише нагромаджувалися. В умовах формування української нації головним сенсом українського питання стало створення імперіями перешкод на шляху процесу консолідації української нації |
Для імперської влади питання поставало в одній площині: чим вищого розвитку досягатимуть культура і громадсько-політичні погляди українців, тим міцнішатиме їхнє прагнення до відокремлення. Тому імперії робили все можливе для їх гальмування та сприяли процесам втрати всіма суспільними верствами, і насамперед освіченими, українського самоусвідомлення |
Імперські уряди Росії та Австро-Угорщини спрямовували українство до втрати самобутніх рис, вироблених нашим народом у попередні віки, і всіма силами перешкоджали зародженню нових проявів згуртування та національного самоусвідомлення. У цілому метою їхньої політики була денаціоналізація українського народу |
Хлопомани і народовці
Організації молодих людей, що походили переважно зі шляхетських польських або українських полонізованих родин. Вони вважали, що шляхта має поєднатися з тим народом, на землі якого живе. Насамперед вони закликали полонізованих українців повернутися до нації своїх батьків. Хлопомани діяли у Західній Україні, народовці (націонал-демократи) в Надніпрянській. Лідерами наддніпрянських і наддністрянських народовців були В. Антонович і 0. Барвінський |
Москвофільство і малоросійство
Політика Російської та Австрійської імперій щодо підкорених ними слов'янських народів виражалася у формуванні імперської людини «росіянина» чи «австрійця» |
|
Москвофільство |
Малоросійство |
Виникло в Західній Україні. Головна ідея твердження про етнічну однаковість росіян, українців і галицьких русинів. Москвофіли заперечували існування українців як нації, визнавали право українського народу на власну державу. Вони доводили благотворність об'єднання всіх слов'янських народів під владою російського самодержавства, прагнули приєднання Західної України до Російської імперії |
Характеризується притупленням чи втратою історичної пам'яті та прийняттям імперських історичних міфів, зверхнє й зневажливе ставлення до культури й самобутності власного народу. Малороси зрікалися своєї державності, ставали старанними адміністраторами в рамках чужої держави, провідниками імперської ідеї у своєму середовищі |
ТЕМА.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.
Початок громадівського руху наприкінці 50-х у 60-х роках XIX ст.
На межі 50-60-х років XIX ст. напередодні селянської реформи 1861 р. в Україні розгорнулось національне громадсько-політичне життя. Цього разу воно виявило себе в громадівському русі. Серед студентської молоді Київського університету у 1858-1859 рр. виникають українофільські напівлегальні політичні організації культурницького спрямування. На початку 60-х років XIX ст. такі організації вже діяли в більшості міст підросійської частини країни |
|
Мета громадівців: відродження української національної самосвідомості |
Найдієвіші засобами: освіта народу та розвиток української видавничої справи |
У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Основа» (М. Костомаров, П. Куліш). У ньому публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова. У зв'язку з наступом політичної реакції громади й журнал «Основа» у 18621863 рр. припинили своє існування |
Український соціалізм М. Драгоманова
Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянській родині козацького походження |
Мета діяльності перетворити Батьківщину на передову європейську країну як за соціально- економічним становищем народу, так і за політичним статусом української влади |
Переконання ліквідація приватної власності на землю та підприємства, передавши їх у власність сільських і робітничих громад, його «громадівський соціалізм» ґрунтувався на колективній власності виробничих об'єднань громад |
Культурно-освітнє товариство «Просвіта»
У 1868 р. майже 60 студентів на чолі з А. Вахнянином створили товариство «Просвіта». Своїм завданням воно визначило «навчення та освіту народу». Спершу товариство видавало популярні книжки. Пізніше «Просвіта» розпочала організовувати свої читальні як у містах, так і в селах, охопивши своєю працею широкі кола селянства. Наприкінці XIX ст. товариство відкрило 227835 читалень, завдяки роботі яких із кращими надбаннями української та світової літератури ознайомилися тисячі селян і міщан |
Суспільно-політичні течії
на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.
Наступ імперської реакції на українську мову
Польське повстання 18631864 рр. і Україна
На розвиток громадівського руху значно вплинуло польське визвольне повстання 1863-1864 рр, спрямоване проти панування царської Росії в Королівстві Польському, Литві, Білорусі та Правобережній Україні. Повстання розпочалося в ніч на 23 січня 1863 р. нападами повстанських загонів на російські гарнізони. Польщу охопила справжня партизанська війна. У травні повстання перекинулося в Київську та Волинську губернії. На території Правобережної України було створено 20 повстанських загонів. Росія придушила повстання за допомогою Австрії та Пруссії |
Радикальний рух у Галичині
У середині 70-х років XIX ст. у Галичині розгортається радикальний революційно- демократичний рух на чолі з І. Франком та М. Павликом |
У 1890 р. засновується Русько-українська радикальна партія (РУРП) перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації |
У програмі-максимум РУРП висувалася вимога здобуття політичної, економічної та культурної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель |
У 1895 р. один з лідерів цієї партії Юліан Бакинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), де вперше в історії українського політичного руху прозвучало, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови і передумовою самої можливості її існування |
У другій половині 80-х центр українського політичного руху переміщується в Східну Галичину («Український П'ємонт») |
У 1899 р. була створена Українська національно-демократична партія УНДП і Українська соціал-демократична партія, а у 1896 р. Католицький русько-народний союз |
УНДП і УСДП стояли на тих самих позиціях, що й РУРП щодо своєї кінцевої мети. Політична самостійність України стає головним гаслом національного руху в Галичині та на Буковині. 3 виникненням партій національна ідея з гурткової стає масово-політичною |
ТЕМА.
КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
Незважаючи на всі перепони колонізаторські режими, які намагалися тримати український народ у неуцтві, докладали всіх зусиль, щоб позбавити його національних особливостей та асимілювати до російського та австрійського народів, українська культура другої половини XIX ст. продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 60-70-х років (судова, земська, міська, освітня, скасування кріпосного права); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин |
Освіта |
За шкільною реформою 1864 р. початкові школи (офіційно вони називалися народними училищами) поділялися на однокласні з трирічним терміном навчання та двокласні, де навчалися п'ять років і які були позастановими. За офіційними даними перепису 1897 р., в українських губерніях на кожних 100 осіб налічувалося 72-85 неписьменних. Представники української інтелігенції організовували недільні школи для дорослих. Середніми навчальними закладами були класичні восьмирічні гімназії (класичні і технічні), які проголошувалися безстановими і загальнодоступними, але навчання було платним. У 1850 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. У 1865 р. з ініціативи М. Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет (на українських землях п'ятий); відкрито Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути. Здобутки на Західній Україні: відкрито ряд вузів Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років у Австро- Угорській імперії |
Наука |
Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Наукові дослідження проводяться в основному в університетах: магнетизму електротехніки М. Д. Пильчиков, який працював у Харківському університеті. М. Бекетов вперше в світі став викладати курс фізичної хімії, І. Мечников створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму, М. Авенаріус досліджував молекулярну фізику, фізик І. Пулюй відкрив рентгенівські промені. У 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. Піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній (0. Я. Єфименко, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницький, М. С. Грушевський) |
Література і театр |
Література характеризувалася різноманітністю художніх напрямів, вона охоплювала найрізноманітніші теми та проблеми життя, торкалася всіх без винятку класів, станів і верств тогочасного українського суспільства. Найяскравішими рисами літератури стали насамперед реалізм і романтизм, які органічно поєднувалися та доповнювали один одного. Марко Вовчок (перша українська соціальна повість «Інститутка); Іван Нечуй-Левицький описав життя всіх суспільних верств: селян і робітників, заробітчан («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), міщанства («На Кожум'яках»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духівництва («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт»); Панас Мирний («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»); Михайло Коцюбинський («Дорогою ціною»); Леся Українка («На крилах пісень», «Думки і мрії»); І. Франко написав майже 5 тис. літературних і наукових праць. У 80-х роках XIX ст. відбувається розквіт українського театру (саме у театрі був можливим розвиток української мови), виникають професійні трупи |
Архітектура |
Поширюється еклектизм змішування в одній споруді ознак різних стилів і художніх епох; будівництво втрачало єдину систему, цілісність, жорстку симетричність; архітектори відмовлялися від поділу форм на головні й другорядні; основними носіями краси стали декоративні деталі. Продовжувало розвиватися храмове будівництво (Володимирський собор у Києві Р. Бернгардта; костьол св. Миколая в Києві В. Горо- децького). Найзначніші здобутки: 0. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.0.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях) |
Живопис |
Розвивалися всі жанри, в містах формувалися художні школи, об'єднання художників. Центром уваги художників була реальна соціальна дійсність. Провідного значення набув побутовий жанр: М. Пимоненко («Святочне ворожіння», «Жниця», «На річці», «Проводи рекрутів», «Свати»); М. Кузнецов («Об'їзд володінь», «На заробітки»); у жанрі реалістичного пейзажу С. Васильківський (3,5 тис. полотен і замальовок різного жанру); батальний жанр започаткували М. Самокиш і С. Васильківський (серія «3 української старовини»); в жанрі історичної тематики І. Рєпін |
Музика |
У 1862 р. С. Гулак-Артемовський створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Основоположником української класичної музики був М. Лисенко: опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», оперета «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» та ін. На Західній Україні творив М. Вербицький. Українські композитори продовжили професійну музичну обробку українських народних пісень |
Контрольні запитання і завдання
Список використаної і рекомендованої літератури
НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
(1914-1939)
ТЕМА 1. УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
Початок Першої світової війни
Українські землі напередодні війни
Початок Першої світової війни
Хто розпочав?
З якою метою?
Характер війни з обох сторін несправедливий, грабіжницький, імперіалістичний. Для українців війна набула братовбивчого характеру: до російської армії було мобілізовано 4,0 млн осіб; до австро-угорської армії було мобілізовано 0,3 млн осіб.
Плани Антанти і Троїстого союзу щодо України
Антанта |
Троїстий союз |
Російська імперія планувала захопити землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, що розв'язувало б такі проблеми:
|
Австро-Угорська імперія прагнула:
|
Заснування Головної української ради та Союзу визволення України у Львові
в серпні 1914 року
Назва |
Засновники |
Мета заснування |
Головні вимоги |
Конкретні дії |
Головна українська рада (ГУР) |
Західноукраїнські партії: Національно-демократична, Радикальна, Соціал- демократична |
Боротьба за визволення України шляхом всебічної підтримки Австро-Угорщини |
Утворення самостійної Української держави натери- торіях, які до війни належали Російській імперії; національно-територіальна автономія західноукраїнських земель, об'єднаних в окремий коронний край |
Створення військової організації легіону Українських січових стрільців (УСС), який воював у складі австрійської армії |
Союз визволення України (СВУ) |
Наддніпрянські діячі українського національного руху соціалістичного спрямування (А. Жук, Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський та ін.) |
Сприяння поразці Російської імперії та відродженню- незалежної Української держави |
Відокремлення України від Росії і створення на відвойованих землях Української держави під протекторатом Австро-Угорщини і Німеччини |
Видавнича діяльність та лекційна робота в країнах Європи, опікування німецькими й австрійськими концтаборами, де перебували сотні тисяч полонених-українців |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із маніфесту Головної української ради (1914 р.) ...Війни хоче цар російський, самодержавний володарь імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони зобов'язалися були шанувати самостійність України, і поневолили вільну Україну... ...Ідучи війною на австро-угорську монархію, Росія грозить загином також українському національному життю, яке найшло охорону в конституційнім ладі австрійської держави. ...Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. і чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб'є година визволення України. Із звернення Союзу визволення України до громадської думки Європи (1914 р.) ...Лише свобідна Україна, звязана з тридержавним союзом, могла би через свою далеку територію від Карпат аж до Дону і Чорного моря творити забороло для Європи проти Росії, яке раз на все зробило б нешкідливою експанзію царизму та увільнило б славянський світ від згубного впливу панмосковітизму. Ми українці з Росії, що залучилися в «Союз визволення України», уживемо всіх наших сил для остаточного обрахунку з "Росією. Великі жертви, які наш нарід приніс в своїй боротьбі з Росією в протягу соток літ, дають нам моральне право жадати уваги та розуміння цивілізованого світу для нашої справи, для незалежності України! (Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т, 1. С. 211-213) |
Воєнні дії на території України в 1914 році
Успішний наступ російської армії; перемога в Галицькій битві, в результаті якої австрійська армія втратила 400 тис. осіб, 100 тис. потрапило в полон. Захоплення російськими військами Галичини та Північної Буковини.
Українські землі в 1915 - 1917 роках
Воєнні дії на території України в 1915-1917 роках
Подія |
Дата |
Результати |
Взяття Перемишля |
Березень 1915 р. |
Капітуляція 117-тисячного гарнізону, значна частина Карпат під контролем російської армії |
Контрнаступ німецько-австрійських військ у Галичині |
Квітень 1915 р. |
Прорив фронту, відступ російської армії. Польща, Західна Україна, Західна Білорусія, частина Прибалтики під контролем Німеччини |
Брусиловський прорив |
Весна 1916 р. |
Вдалий прорив фронту російською армією, взято в полон 400 тис* австрійських та німецьких солдат; захоплення Чернівців, Коломиї, Бродів й Луцька |
Контрнаступ німецьких військ |
Весна-літо 1916 р. |
Німецьке командування перекинуло частину своїх військ із Західного фронту і зупинило російський наступ. Але перевага була на боці Антанти |
Бойовий шлях легіону УСС
Легіон Українських січових стрільців був створений патріотами Галичини з метою боротьби за незалежність України від Російської імперії.
Легіон УСС воював у складі австрійської армії і двічі складав військову присягу: на вірність імперії і Україні. «Усуси» розглядали себе як перший підрозділ української армії, котра формуватиметься у ході війни з Російською імперією.
Дата |
Події |
Ставлення командування |
25 вересня 1914 р. |
Галицька битва, захист Ужоцького перевалу |
Полк УСС називали «найкращим підрозділом всієї австро-угорської армії». В основі бойової звитяги був патріотизм січових стрільців, прагнення досягти своєї мети .відродження незалежної Української держави |
Травень 1915 р. |
Жорстокі бої за гору Маківка |
|
1916 р. |
Участь у наступальних операціях, виснажливі бої на горі Лисоня, переформування полку |
|
1917 р. |
Протистояння російським військам у дні останнього у Першій світовій війні наступу |
Національний рух у Наддніпрянській і Західній Україні
Західна Україна;
Наддніпрянська Україна.
Політичні сили, що представляли українців у Росії і на території Лівобережної -України, виступили проти політики СВУ. Незважаючи на це, російський уряд негайно почав переслідування, українства було закрито «Просвіту» і українські видавництва, заборонено друкувати українською мовою.
М. Грушевського було вислано до Симбірська, потім до Казані і, нарешті, до Москви, де він пробув до 1917 року.
Україна в умовах наростання економічної та політичної кризи
Наддніпрянщина |
Західноукраїнські землі |
Прояви економічної кризи |
|
Великі людські жертви і матеріальні втрати, руйнація народного господарства, що призвело до повного зникнення товарів широкого вжитку і продуктів харчування, занепад селянських господарств, підвищення цін, нестача кваліфікованої робочої сили, безробіття, голод |
|
Прояви політичної кризи |
|
Царський уряд звинувачувався у некомпетентному керівництві, посилювались опозиційні настрої в Державній Думі: пролунали вимоги провести демократичні реформи і припинити репресії щодо українців. Розпуск Думи. Наростання страйкового руху робітників, селянські бунти |
Уряд Німеччини проголосив, утворення самостійного Польського королівства, проголошено автономію Галичини у складі Польщі без розподілу на східну і західну частини. Українці Східної Галичини віддавалися під контроль поляків |
Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Була паралізована зовнішня торгівля. Зменшились посівні площі, на 200 млн пудів, у порівнянні з 1913 роком, знизився валовий збір зерна, почалися перебої з продовольством.
Зменшився обсяг промислового виробництва на 30-50.%. Негативно вплинула на господарство нестача кваліфікованої робочої сили.
У ході Першої світової війни Російська та Австро-Угорська імперії опинились у стані гострої економічної та соціально-політичної кризи, а національно-визвольний рух поневолених народів призвів до розпаду могутніх імперій.
Тема 8.
Українська Народна Республіка від створення до поразки.
І Універсал.
1. Початок української революції. Створення Української Центральної Ради.
І Універсал.
Наслідком Першої світової війни стало катастрофічне становище Російської імперії, що вилилося в дезорганізацію народного господарства, різке погіршення життєвого рівня населення, зростання незадоволення народу, активізацію лівих сил, слабкість влади.
2 березня 1917 р. Микола II, а потім і його брат Михайло, зреклися престолу. Революція поклала край багатовіковому монархічному режимові династії Романових. Через складність політичної ситуації та збіг обставин у Росії утворилося двовладдя переплетіння формальної влади Тимчасового уряду та реальної влади есеро-меншовицької Петроградської Ради. На порядок денний постали такі завдання: створення нової стабільної держави; вирішення національного питання; подолання негативних тенденцій в економіці.
Вирішення національного питання для Росії було одним із найскладніших, оскільки йшлося про забезпечення вільного розвитку кожної нації, що утворювали державу. Тому питання про само-визначення народів, у тому числі України, опинилося в епіцентрі політичної боротьби майже одразу після революції. Тимчасовий уряд та керовані есеро-меншовиками Ради, обстоюючи унітарну форму російської держави, визнавали за Україною право тільки на національно-культурну автономію. Це не відповідало вимогам часу, оскільки більшість політичних партій України вимагали національно-територіальної автономії.
Забезпечити втілення цієї підвалини національного розвитку була покликана Українська Центральна Рада, заснована українською національною демократією 4 березня 1917 р. У її створенні брали участь майже всі демократично налаштовані сили України: інженери, вчителі, кооператори, науковці, студенти, робітники, православне духовенство. Ключову роль у становленні та зміцненні Центральної Ради відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів) (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал); Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, П. Порш); Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський).
На основі програмних документів цих партій було визначено головні напрями діяльності Центральної Ради в галузі економіки, політики, культури, національних відносин.
Головою Центральної Ради було обрано лідера руху за українське національне відродження М. Грушевського. Він цілеспрямовано обстоював національно-територіальну автономію як основний принцип державотворення. Його позицію підтримали 1500 делегатів Всеукраїнського національного конгресу, який проходив 5-7 квітня 1917 р. в м. Києві. У рішеннях Конгресу наголошувалось: "... тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі". Підтримавши політичний курс Центральної Ради та ввівши до її складу своїх представників, національний конгрес, військовий, селянський і робітничий з'їзди перетворили її з партійного клубу в законний (легітимний) представницький орган, який виражав інтереси усіх верств населення України.
Враховуючи думки українського населення, Центральна Рада звертається до Тимчасового уряду з проханням схвалити автономістський курс. У травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація на чолі з керівниками найвпливовіших українських партій В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. Однак Тимчасовий уряд не задовольнив прохання українців, що значно вплинуло на українсько-російські відносини.
Справа ускладнювалася тим, що в самій Україні знаходилися сили, які виступали проти територіально-національної автономії, а саме:
Після тримісячних марних спроб порозумітися з Тимчасовим урядом Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал програмний документ, в якому проголошувалося право всього українського народу у час вседержавного безладдя самоорганізуватися і приступити до негайного закладення підвалин автономного ладу. Документ підбивав підсумок обговорення проблем самовизначення України на Першому селянському з'їзді, Четвертих зборах Української Центральної Ради, Робітничому з'їзді, І та II військових з'їздах.
В Універсалі у стислій формі викладалися вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду. Наголошувалося на вирішенні земельного питання, самостійному порядкуванні на своїй землі. Центральна Рада проголосила себе виразником всенародної волі. Усі російські партії негативно поставились до І Універсалу.
2. II Універсал та визнання української політичної автономії.
Наприкінці червня 1917 р., коли внаслідок політичної кризи ситуація в Петрограді значно погіршилась, до Києва для переговорів із Центральною Радою прибула делегація у складі міністрів Тимчасового уряду О. Керенського, Г. Цертелі та М. Терещенка, яка мала заручитись її підтримкою. У двосторонній угоді центр пішов на визнання створеного Центральною Радою Генерального секретаріату як носія найвищої крайової влади в Україні. На основі вироблених у Києві домовленостей Центральна Рада та Генеральний секретаріат поповнювалися на ЗО % представниками від національних меншин. Підсумки переговорів З липня 1917 р. Центральна Рада закріпила своїм II Універсалом. Фактично це була велика помилка, оскільки Центральна Рада, маючи реальну владу в Україні, добровільно відкладала вирішення питання про автономію до Установчих зборів, а також зволікала з проведенням соціально-економічних перетворень. До того ж, засліплена соціалістичними ідеями, відмовилась створювати власні Збройні сили, а тому не взяла під свою юрисдикцію найкращий у російській армії українізований 40-тисячний корпус генерала П. Скоропадського.
Тимчасовий уряд, придушивши 3-4 липня заколот більшовиків і ліквідувавши двовладдя, відкинув ухвалений Центральною Радою "Статут вищого управління Україною" від 16 липня 1917 р., який фактично був основою конституції, що ґрунтувалася на автономізмі. 4 серпня було видано «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка істотно обмежувала права України, а саме: позбавляла Центральну Раду законодавчих прав; робила Генеральний секретаріат органом Тимчасового уряду; обмежувала кількість секретарів з 14 до 7, причому 4 з них мали бути не українцями; звужувала українську територію з 9 до 5 губерній.
За висловом В. Винниченка, цей "миршавий клаптик паперу" обурив українців і підштовхнув Центральну Раду до проведення у Києві 8-15 вересня з'їзду народів Росії, який засудив централізаторську політику Тимчасового уряду. З'їзд, на якому були присутніми представники литовців, естонців, білорусів, молдаван, грузинів, бурятів, донських козаків, обговорив шляхи перетворення Російської централізованої держави на федерацію демократичних республік.
З'їзд утворив нову громадську організацію Раду народів, головою якої було обрано М. Грушевського. їй доручалося теоретично обґрунтувати створення Російської федерації.
Після з'їзду народів Центральна Рада розпочала підготовку до скликання Українських установчих зборів, що призвело до чергового витка протистояння. Ситуація загострилася після вітальної промови М. Грушевського на III Всеукраїнському військовому з'їзді, який проходив наприкінці жовтня 1917 р. У промові Голова Центральної Ради висловив упевненість у тому, що результатом боротьби українського народу має бути створення власної держави. Тимчасовий уряд відповів наказом прокуророві київської судової палати про негайне слідство і притягнення до кримінальної відповідальності В. Винниченка та інших генеральних секретарів. Проте розпочати слідство не вдалося. У Петрограді 24-25 жовтня відбувся більшовицький переворот подія, яка докорінно вплинула на поляризацію політичних сил у країні. Утворився новий російський уряд Рада народних комісарів на чолі з Леніним.
Прихід нового уряду неоднозначно відбився на україно-російських відносинах. З одного боку, Жовтневий переворот зняв частину старих проблем і конфліктів, з іншого став причиною нових. Зокрема, більшовики в країні, продовжуючи розпочату в Петрограді справу, наприкінці жовтня підняли повстання у Києві, захопили владу у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Проскурові, Рівному, Луцьку, Старокостянтинові та інших прифронтових містах. Вони ліквідували зародки української влади, інтерпретуючи її, як дрібнобуржуазну, націоналістичну, ворожу власному народові. Більшовики, в тому числі українські, не бачили іншого виходу для України, як тільки бути частиною "єдиної" і "неподільної Росії", правда, тепер під зміненим кольором прапора.
3. III і IV Універсали. Створення УНР.
Центральна Рада засудила більшовицький переворот, що зупинив мирний розвиток демократичної революції та загрожував громадянською війною. Назвавши дії більшовиків контрреволюційними, вона створила Комітет для охорони революції. Відповідно до постанови Малої Ради Комітет мав право розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підлягали, в порядку охорони революції, всі органи влади. У свою чергу, новостворений Комітет заявив, що перешкоджатиме будь-яким виступам проти інтересів революції, не зупиняючись навіть перед застосуванням збройної сили. У Центральної Ради виявилося достатньо сил, щоб узяти під контроль ситуацію в Україні і продовжувати свою державотворчу лінію. 7 листопада 1917 р. вона видала III Універсал, яким проголосила утворення Української Народної Республіки у складі Росії.
III Універсал проголошував широку програму майбутніх перетворень в Україні: соціалізацію землі скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі і проголошення їх власністю трудового народу; встановлення 8-годинного робочого дня на підприємствах; запровадження державного контролю у промисловості; якнайшвидше досягнення миру; скасування смертної кари та амністія політв'язням; зміцнення і розширення прав місцевого самоврядування; закріплення загальнолюдських свобод: слова, друку, віри, зібрань, союзів, недоторканності особи й помешкання, можливості вживання мов; вирішення національного питання тощо.
Авторитет Центральної Ради у цей час внаслідок шаленої агітації більшовиків та нерішучості у розв'язанні основних соціально-економічних проблем дещо падає, але вона ще має міцну підтримку народних мас. Переконливим підтвердженням цього стали вибори до Всеросійських установчих зборів, які відбулися наприкінці листопада 1917 р. Більшовики отримали 10 % усіх голосів, а українські есери й українські соціал-демократи понад 50 %. Українські партії загалом отримали більш як 70 % голосів. У цій ситуації більшовики зробили спробу застосувати петроградський сценарій захопити владу шляхом військового перевороту та узаконити її через скликання Всеукраїнського з'їзду рад. Однак вірні Центральній Раді підрозділи роззброїли по-більшовицьки налаштовані війська та вислали їх до Росії.
З'їзд рад розпочав роботу 4 грудня 1917 р. у Києві. На ньому більшовикам також не вдалося реалізувати свої плани, оскільки виявилося, що на 2,5 тис. учасників їх було лише 150. Із 300 рад, що діяли в Україні, на з'їзді було представлено лише 49. Розуміючи, що ніякої перемоги вони не доб'ються, більшовицькі делегати виїхали до Харкова і там, об'єднавшись із делегатами обласного з'їзду, 12 грудня проголосили "совітську" владу на території Української Народної Республіки, та створили власний уряд Народний секретаріат. Він негайно поширив в Україні чинність декретів Петербурзького Раднаркому і скасував усі закони та розпорядження Центральної Ради, повністю підпорядкувавши Україну новій російській адміністрації. Практично на території України утворилося два уряди, які наполегливо переконували населення, що вони українські і робітничо-селянські. Між цими урядами швидко розгорнулася боротьба і словесна, і силова. Цьому сприяла Рада Народних Комісарів Росії, яка відшукала привід і 4 грудня пред'явила підписаний В. Леніним і А. Троцьким Ультиматум українському національному уряду. В "Ультиматумі" ставилася низка вимог, які завідомо не могли бути виконані і носили характер втручання у внутрішні справи України. Всеукраїнський з'їзд рад 5 грудня засудив його як вияв великодержавного шовінізму та доручив урядові відхилити ультиматум, що призвело до українсько-російської війни.
Вирішальні події розпочалися 25 грудня наказом В. Антонова-Овсієнко про наступ. Протягом січня 1918 р. більшовицьке військо під командуванням полковника М. Муравйова зайняло майже все Лівобережжя і підійшло до Києва. На цей час повною мірою виявилися трагічні наслідки небажання Центральної Ради створювати власні збройні сили. Відчуваючи свою непотрібність, солдати розійшлися по домівках, тому захищати столицю фактично було нікому, крім загонів добровольців та нечисленних підрозділів "Вільного козацтва". Це призвело до того, що в боях за Київ 29 січня 1918 р. під станцією Крути більшовики замордували близько 300 студентів та учнів старших класів київських шкіл, які потрапили в полон. Щоб допомогти частинам радянських військ, що наступали на столицю, київські більшовики 16 січня підняли збройне повстання на заводі "Арсенал", на яке В. Ленін виділив 18,5 млн. крб. золотом. Повстання було жорстоко придушене, але втримати Київ у своїх руках Центральній Раді не вдалося. Після захоплення міста більшовиками уряд УНР залишив столицю і виїхав до Житомира, а згодом на Волинь (Сарни).
Проголошення незалежності давало можливість вдатися до міжнародного захисту держави. Реальним засобом реалізації цього завдання стало прийняття 9 (22) січня 1918 р. IV Універсалу, який проголосив УНР "самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу". УНР ще встигає затвердити Конституцію, але діючою, на превеликий жаль, вона не стає (див. додаток 1). 22 березня 1918 р. Центральна Рада затвердила геральдичні символи УНР.
З пропозиціями пошуку миру уряд Центральної Ради спочатку звернувся до країн Антанти. З ними велися переговори про визнання, позику, технічну допомогу тощо. Проте ніяких угод підписати не вдалося, оскільки Антанта вимагала продовжувати війну з німцями, відмовитися від нейтралітету та виступала проти автономії України, бо прагнула зміцнення Росії, як противаги Німеччині. Тому Центральна Рада змушена була йти на дипломатичні переговори з Німеччиною та її союзниками, які відчували гостру потребу в продовольчих товарах і були згодні хоча б на часткове примирення. На цій підставі між урядом Центральної Ради і Четверним союзом у Брест-Литовську 8 лютого було підписано Берестейський мирний договір, яким визнавалась незалежність УНР.
9 лютого війська М. Муравйова захопили Київ і влаштували в місті погром, знищивши понад 5 тис. "білогвардійців" і "націоналістів". Рятуючи Україну від більшовицького терору, Центральна Рада попросила допомоги австро-німецьких військ. З березня 1918 р. РНК підписала мирний договір, згідно з яким Україна оголошувалася самостійною державою. Радянські війська залишили Київ. Це забезпечило громадський спокій у державі. Однак прихід в Україну австро-німецьких військ розколов українське суспільство. Центральну Раду почали звинувачувати у зраді, що значно послабило її позиції. У поєднанні з відсутністю ефективних органів влади на місцях це призвело до втрати нею контролю над ситуацією та змушувало австро-німецьке командування втручатись у внутрішні справи УНР, щоб забезпечити виконання умов Берестейського миру.
Основні умови Берестейського мирного договору |
|
Україна постачала Німеччині (до кінця липня) |
Німеччина і союзники надавали Україні |
1 млн. т. хліба; 400 млн. яєць; 50 тис. т. живої ваги великої рогатої худоби |
військову допомогу проти більшовиків; позику в сумі 1 млрд. крб.; озброювали 2 українські дивізії, що формувалися з військовополонених |
Договір передбачав |
|
встановлення дипломатичних відносин; обмін полоненими; повернення інтернованих; створення у Східній Галичині автономної української області |
Німців та австрійців не влаштовувала слабка українська влада. Тому вони підтримали рішення з'їзду хліборобів-землевласників про обрання П. Скоропадського гетьманом України та сприяли проведенню ним 29 квітня 1918 р. державного перевороту. Центральна Рада була розпущена, до влади прийшов талановитий царський генерал українського походження.
4. УНР часів Директорії.
14 листопада 1918 р. представники Українського національного союзу створили Директорію, призначену для повалення гетьмана. До її складу увійшли: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. Найважливішою справою Директорії стало прийняття на скликаному нею Трудовому конгресі Універсалу про схвалення Акта з луки об'єднання УНР і З УНР в єдину, соборну, велику Україну, що відбувся 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві (див. додаток 2). Західноукраїнська Народна Республіка народилася в дні боротьби Директорії проти Скоропадського внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії. 1 листопада 1918 р. Січові стрільці під проводом сотника Вітовського захопили владу у Львові, що дало змогу 13 листопада українським політичним партіям проголосити Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР) та перетворити створену 18 жовтня 1918 р. українськими депутатами австрійського сейму Українську Національну Раду в парламент ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем.
Молода держава зазнала могутнього удару від польських військ. Новостворений уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати спочатку зі Львова до Тернополя, а потім до Станіслава.
Незважаючи на війну з Польщею, уряд ЗУНР зумів здійснити радикальні реформи: наприкінці листопада були проведені вибори до парламенту, на базі Січових стрільців створено стотисячну Українську Галицьку армію, до складу якої входив тисячний єврейський загін добровольців; ухвалено закони про ратифікацію Фастівської угоди від 1 грудня 1918 р. про об'єднання з УНР, державність української мови, аграрну реформу, рівноправ'я громадян усіх націй з гарантуванням національним меншинам місць у парламенті.
Складне становище обох нових національних держав спонукало їх до пошуку шляхів поєднання зусиль і допомоги один одному. Однак задекларована 22 січня 1919 р. "злука в одно державне тіло" фактично виявилася декларацією. На практиці, об'єднана держава була штучним утворенням і мала лише демонстративний, пропагандистський, а не державний характер, що зумовлювалося не лише агресією Польщі та Росії, а й різним баченням лідерами Директорії та ЗУНР майбутньої держави. У середині липня 1919 р. знекровлені війська УГА під тиском переважаючих польських сил, підтриманих Антантою, змушені були відступити до річки Збруч. Отже, ЗУНР припинила своє існування.
Із самого початку приходу до влади Директорії її становище було критичним. Не було єдності в політичних питаннях. Україна знаходилась у вогняному кільці фронтів:
Використавши становище, в якому опинилася Директорія, більшовики у січні-лютому 1919 р. організували другий похід на Україну. Уряд Директорії, не маючи сил стримувати переважаючі сили, змушений був залишити Київ і переїхати спочатку до Вінниці, згодом до Проскурова, Рівного і Кам'янця-Подільського.
Врешті-решт у жовтні 1920 р. радянські війська витіснили армію УНР за Збруч. На цьому закінчилася визвольна боротьба української регулярної армії за незалежність держави.
Причини поразки Директорії та перемоги більшовиків:
П'ятирічна (1917-1921 рр.) самовіддана боротьба українського народу за створення власної, ні від кого незалежної, держави не пропала марно. На політичній карті було стерто назву "Південно-Західний край Росії", натомість з'явилася нова Українська Народна Республіка зі столицею у місті Харкові. Більшовики і прибічники унітарної Росії не змогли проігнорувати прагнення українського народу до створення власної держави і спочатку навіть запозичили виниклу в процесі національної революції назву УНР, але в січні 1919 р. замість цієї назви ввели нову Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).
Державне будівництво радянського типу здійснюється в Україні в міру захоплення її території частинами Червоної армії. За зразок брався досвід Росії, її конституція. Більше того, урядова декларація, прийнята Тимчасовим робітничо-селянським урядом 25 січня 1919 р., вказувала на необхідність об'єднання УСРР і РСФРР на засадах соціалістичної федерації.
Згідно з двостороннім договором, затвердженим 28 грудня 1920 р. російською стороною, а 2 березня 1921 р. українською, були об'єднані наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу, а також Вищі ради народного господарства обох республік. Практично це означало відсторонення українського уряду від життєзабезпечуючих незалежність органів влади. Та цього виявилося замало. Упродовж 1921-1922 рр. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність багатьох законодавчих актів Росії. Проти такої практики, особливо проти згаданого договору, в Україні утворилася опозиція. На V Всеукраїнському з'їзді Рад опозиція виступила за відокремлення від РСФРР та недовір'я уряду, проте ці пропозиції було відкинуто. Ситуація склалася таким чином, що до підписання нового союзного договору в грудні 1922 р. Україна підійшла як колонія. Тим більше, що й правляча Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У) мала лише права обласної організації Російської комуністичної партії (більшовиків). Внесені українською стороною поправки до союзного договору були проігноровані. Права республік, які його підписали, різко обмежувалися, лишалась тільки пропагандистська, декларативна сутність.
Проте сам факт існування та визнання України міжнародною спільнотою, чітко окреслені кордони, своя, нехай залежна адміністрація, столиця, герб, прапор, гімн, певна можливість культурно-національного розвитку створювали для українського народу перспективу виборення власної незалежної держави. На жаль, Україні не вдалося зібрати воєдино всі свої землі. Галичина, Західна Волинь, Карпатська Україна, Північна Буковина залишилися поза її межами.
5. Фастівський договір 1918 р. крок до соборності України.
Розбурхані революційними подіями 1917 р., деякі території колишньої Російської імперії проголосили свою державність. Проте очікуваного миру на стомленій війною землі України не було.
Для погодження своїх дій керівники обох республік УНР і ЗУНР домовилися про об'єднання в єдину державу. Однак через невизначеність революційної ситуації в Україні, через столітню пересторогу до асиміляторської політики Росії та недовіру до більшовиків чимало населення західноукраїнських земель вагалося. Не було повної одностайності й у середовищі української еміграції.
15 листопада Директорія переїздить до Білої Церкви і піднімає повстання проти гетьмана П. Скоропадського. В. Винниченко згодом писав: "Через кілька днів Директорія мала стільки сил, що змогла рушити з Білої Церкви, щоб зайняти Фастів, вузлову залізничну станцію між Києвом і Одесою".
Стратегічне значення фастівського залізничного вузла розуміли всі ворогуючі сторони. Директорія, прагнучи якнайшвидше рухатися до Києва і не маючи повної впевненості у своєму майбутньому, змушена була жити і творити державні справи "на колесах".
Складність ситуації, в якій опинилася Директорія, була зумовлена і місцем її розташування у Фастові.
Саме у Фастів і прибула повноважна делегація ЗУНР для підписання історичної угоди. 1 грудня 1918 р. представники Державного секретаріату (уряду) ЗУНР Л. Цегельський (секретар внутрішніх справ) і Д. Левицький (голова секретаріату і секретар фінансів) та вищі посадові особи УНР В. Винниченко, П. Андріївський і С. Петлюра уклали договір про об'єднання двох Українських держав такого змісту:
"1. Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитися з Українською Народною Республікою...
2. Українська народна республіка заявляє цим рівно ж свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу із Західноукраїнською Народною Республікою..."
3 січня 1919 р. Українська Національна Рада у Станіславі (нині Івано-Франківськ) тогочасній столиці ЗУНР, проголосила підтвердження укладеного у Фастові договору і ратифікувала акт міждержавного об'єднання.
Уранці 16 січня 1919 р. галицька делегація на чолі з Левом Бачинським і Степаном Вітвицьким відбула зі Станіслава до Києва. Серед 36 парламентарів були члени Української Національної Ради та уряду, відомі громадські діячі Вітовський, Цегельський, Стефаник, Перфецький та ін.
22 січня 1919 р. о 12 год. на Софійському майдані у Києві відбувся урочистий Акт з луки. Державний секретар Цегельський зачитав і передав голові Директорії Винниченку грамоту-ухвалу Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. У відповідь представник Директорії Федір Швець виголосив Універсал про злуку: "...Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український нарід, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу з'єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду".
За Універсалом ЗУНР перейменовувалась у Західну область УНР (ЗоУНР). Золотого лева на прапорі ЗУНР було замінено єдиним державним гербом тризубом. Втім, до скликання установчих зборів єдиної України УНР і ЗУНР продовжували утримувати власні уряди, армії та законодавчі органи.
Реалізуючи спільні домовленості, уряд УНР виділив для відбудови прикарпатської економіки 500 млн. грн. Крім того, асигнував низку цільових проектів. Так, для відродження товариства "Сільський господар" виділено 2 млн. грн., для українського шкільництва і Національного музею у Львові 1 млн. грн. Також виділялися кошти на відбудову галицьких залізниць, допомогу галичанам-біженцям, сім'ям загиблих стрільців. До Галицької армії направляли військові підрозділи, групу досвідчених командирів, боєприпаси, сотні кулеметів, десятки гармат і літаків. Лише в березні для знедоленого війною галицького населення надійшло із Наддніпрянщини 730 вагонів цукру, 213 борошна, 223 збіжжя, 127 вагонів інших продуктів. Повсюди у Києві, Одесі, на Херсонщині створювалися громадські "фонди", "загони" і "корпуси" допомоги Галичині, які збирали речові, продуктові та медичні пожертви, мобілізовували добровольців у Галицьку армію. Однак через кілька місяців січневий акт фактично перестав бути чинним і наприкінці 1919 р. Є. Петрушевич його денонсував.
Директорія, яку Червона армія вибила з Києва, втратила на той час контроль над більшістю своєї території. Як зраду сприйняли галичани діалог Директорії з Варшавою, відтак і весняні договори С. Петлюри з Ю. Пілсудським.
Фастівська угода і ухвала 22 січня 1919 р. були демонстрацією споконвічного прагнення українців до єдності в міжнародно-правовому відношенні. День 22 січня 1919 р. втілив віковічні прагнення українців жити однією сім'єю на своїй землі, у своїй суверенній державі, коли розділений кордонами народ возз'єднався у соборній Українській державі.
І хоча тоді було проголошено величний акт історичної справедливості, остаточно ідею соборності вдалося реалізувати лише наприкінці XX ст., зі здобуттям державної незалежності України.
ТЕМА. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ
Початок Української революції
Українські політичні партії в 1917 році
Партія |
Політичні лідери |
Мета |
Українська Партія соціалістів-революціонерів (УПСР) |
М. Грушевськйй, В. Голубович, М. Ковадевський |
Глибокі аграрні перетворення; ліквідація поміщицького землеволодіння, автономія України у складі Росії |
Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) |
В. Вінниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш |
Демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою; автономія України у складі федеративної Росії . |
Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) . |
А. Ніковський, Д. Дорошенко, С. Єфремов |
Реформування народного господарства, аграрна реформа при збереженні приватної власності, відносини України з Росією на федеративних засадах |
Українська демократично-хліборобська партія (УДХП) |
С. Шемет, В. Шемет, В. Липинський |
Збереження приватної власності, хутірське селянське господарство; незалежність України |
Утворення Центральної Ради 3 березня 1917 року
УНП (Українська народна партія) + ТУП (Товариство українських поступовців) = УЦР (Українська Центральна Рада)
Склад УЦР |
УСДРП, УПСР, УНП, інші українські національні партії, громадські організації, територіальні представництва |
Голова УЦР |
Михайло Сергійович Грушевськйй (1866-1934 рр.) |
Політична програма УЦР |
Виконання функцій представницького органу тимчасового державного правління, скликання українського парламенту, формування уряду, вирішення національного питання та соціальних проблем українського населення, досягнення автономії України |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Склад Української Центральної Ради (серпень 1917 р.) Члени Центральної Ради Скільки обрано Від Національного з'їзду 6-8 квітня біжучого року Від Всеукраїнської Ради Селянських депутатів Від Української Ради військових депутатів Від Української Ради Робітничих-депутатів Від Українського Військового Генерального Комітету Відтуберній, великих міст, повітів Від політичних партій Від професійних, просвітніх та економічних організацій 3 149 132 100 26 26 10 10 Від національних меншостей України Від російських С. Д. Від російських С, Р. Від партії Народної Свободи Від партії Народних Соціалістів Від Совета Робітничих і Солдатських депутатів Польські партії Від демократичного центру Від С. Д. польських Від польської соціалістичної партії (лівиці) Від польської С. Д. Єврейські партії ВідБунду Від Паолей Ціон Від Сіоністів Від Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії Від Єврейського демократичного об'єднання 17 18 9 4 31 3 1 7 - 13 9 13 13 2 (Вісти Української Центральної Ради. 1917. Лист. С. 20-21) |
Етапи, формування української армії
Рейтинг політичних партій у боротьбі за вплив на населення
Український національний конгрес. II Всеукраїнський військовий з'їзд
Проголошення автономії України
І та II Універсали Центральної Ради
Універсал |
Дата |
Причини виникнення |
Зміст |
І Універсал |
10 червня 1917 р. |
Тимчасовий уряд відмовив делегації Центральної Ради задовольнити вимогу щодо проголошення автономії України |
Проголошення автономії України; об'єднання з Росією передбачалося на федеративних засадах; відмова від податків на користь центральної влади в Москві; запровадження одноразового податку на користь українського народу; об'єднання всіх політичних сил на демократичних засадах незалежно від національної приналежності. |
II Універсал |
3 липня 1917 р. |
Тимчасовий уряд, шукаючи угоди з Центральною Радою, прагнув домогтися від неї хоча б мінімальних поступок, тому послав до Києва урядову делегацію на переговори |
Створення Генерального Секретаріату як «найвищого крайового органу управління на Україні»; склад Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом; Центральна Рада поповнювалась представниками національних меншин в Україні; Центральна Рада відмовлялася від самочинного введення автономії і зобов'язувалася чекати затвердження автономного устрою України Всеукраїнськими установчими зборами; українізація військ передбачалася під контролем російського командування і в межах, які воно вважало доцільними |
Прорахунки Центральної Ради в державотворчому процесі та соціальній політиці
Ситуація в Україні у серпні-жовтні 1917 року
Корніловський заколот і його розгром (25-30 серпня 1917 р.) |
З'їзд народів у Києві (8-15 вересня 1917 р.) |
Демократична нарада в Петрограді (вересень 1917 р.) |
||||
Економічна криза, наростання робітничого і селянського руху, розвал армії (осінь 1917 р.) |
Більшовицький переворот у Петрограді (25 жовтня 1917 р.) |
Запекла боротьба за владу в Києві, перемога ЦР (29-31 жовтня 1917 р.) |
Проголошення Української Народної Республіки
III Універсал Центральної Ради
Дата |
Причина виникнення |
Зміст |
7 листопада 1917 р. |
Боротьба за владу в Україні між більшовиками, Тимчасовим урядом і Центральною Радою після більшовицького перевороту у Петрограді |
Проголошення Української Народної Республіки (УНР) як автономної частини Російської Республіки без більшовицького уряду. Юрисдикція УНР поширювалась на 9 українських губерній. Проголошені основні принципи політики ЦР |
Програма діяльності Центральної Ради
Напрямки внутрішньої і зовнішньої політики ЦР
Внутрішня політика |
Зовнішня політика |
Не скасовано закони і розпорядження Тимчасового уряду. Не почалось негайне вирішення аграрного питання. За свавільне захоплення земель встановлювалась кримінальна відповідальність. Не підлягали поділу площі під виноградниками у хмелем та господарства з високою агрокультурою виробництва. Невдала діяльність уряду в сфері промисловості і фінансів |
Намагання вибороти офіційного визнання УНР Антантою. Були недооцінені можливості більшовиків: вважалось, що вони приречені на швидку поразку. Посилення тиску Раднаркому РСФРР на ЦР. Велися переговори з крайовими урядами Кубані; Дону, Сибіру, Криму, Молдавії э метою утворення федерації |
Війна радянської Росії з Українською Народною Республікою.
Проголошення незалежності України
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради (грудень 1917 р:) Ми звинувачуємо Раду в тому, що вона, прикриваючись національними гаслами, веде двозначну буржуазну політику, яка вже давно проявляється у невизнанні Радою Рад і радянської влади в Україні... Ця двозначна політика, що позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного представника трудящих та експлуатованих мас Української республіки, довела Раду останнім часом до кроків, які означають неможливість будь-якої угоди.
(Вісник Генерального Секретаріату УНР. 1917, 9 груд.) |
|
Основні етапи війни |
Воєнні дії |
Ультиматум Раднаркому РСФРР Центральній Раді |
Від ЦР вимагалося визнати радянську владу ісаморозпуститись, заборонялось пропускати через територію України війська з фронту в райони з ворожими Раднаркому урядами та припинити роззброєння загонів Червоної гвардії |
Проголошення війни з ЦР |
Створена комісія для загального керівництва війною, В. Антонов-Овсієнко призначено командувачем військами Раднаркому; захоплення Харкова |
З'їзд Рад у Харкові |
12 грудня 1917 року Україну проголошено республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проголошено УНР федеративною частиною Російської Республіки. Обрано Центральний виконавчий Комітет рад України (орган вищої державної влади) на чолі з Ю. Медведєвим. Обрано перший радянський уряд України (Народний Секретаріат). |
Загальний наступ більшовицьких військ |
Взяття Катеринослава, Олександрівеька, Донбасу, Миколаєва, Одеси, Херсона |
Похід більшовицьких військ на Київ |
Послідовно захоплені Полтава, Костянтиноград, Ромодан, Лубни, Дохвиця, Гребінка. Бій під Крутами; артилерійський обстріл Києва |
Введення більшовицьких військ до Києва |
ЦР переїхала до Житомира; війська УНР залишили Київ; проголошено встановлення радянської влади в Україні |
IV Універсал Центральної Ради
Дата |
Причина виникнення |
Зміст |
9 січня 1918 р. |
Поразки у війні з більшовицькою Росією, загроза захоплення Києва військами Червоної Армії, прагнення в критичний момент об'єднати всі національні сили заради спасіння УНР |
УНР проголошувалась повністю незалежною демократичною державою |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із IV Універсалу Української Центральної Ради (січень 1918 р.) Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу. З усіма державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й іншими ми бажаємо жити в згоді й приязні, але ніяка з них не може вміщуватися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки до народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчи Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу селян, робітників і солдатів та виконуючий орган, який віднині буде називатися Радою Народних Міністрів. (Винниченко В. Відродження нації. Ч. II. С. 244-252) |
ТЕМА.
УКРАЇНА В БОРОТЬБІ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
(1918-1920)
Українська держава
Мирний договір у Брест-Литовську
Умови
|
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ
Із зобов'язань України щодо постачання Центральним державам продуктів і сировини вересень 1918 р.) Назва продукту Кількість Хліб Пшениця, жито, просо, гречка, горох, біб, сочевиця, а також мука... Мінімум 10 мільйонів пудів до 1 грудня с. р. Мінімум всього разом 75 млн п. до 15 червня 1919 р. Харчові продукти Худоба рогата 6 млн пудів живої ваги Гуси 1 000 000 шт. Масло і сир 60 000 п. М'ясні консерви 200 00 п. щомісяця Сировинні Дерево 11 200 вагонів Руда залізна 37 500 000 п. Руда марганцева 3 000.000 п. (ЦДАВО України. - Ф. 1115. - Оп. 1.- Спр. 9. - Арк. 10,13) |
Директорія УНР
Утворення Директорії. Відновлення УНР
14.11.1918 р. 17.11.1918 р.
проголошено утворення підписана угода
Директорії Української з представниками
Народної Республіки окупаційних військ
про їх нейтралітет
18.11.1918 р. 20.11.1918 р.
вщент розбиті початок облоги Києва
гетьманські війська військами Директорії
14.12.1918 р. 18.12.1918 р.
П.Скоропадський Директорія урочисто
зрікся влади вступила до Києва
Політика Директорії
Наслідки політики Директори
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)
Причини утворення ЗУНР
Мета створення ЗУНР
Державний устрій ЗУНР
Об'єднання УНР і ЗУНР
Історичне значення Злуки
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Тимчасовий Основний Закон Української Національної Ради ЗУНР листопад 1918 р. Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселена переважно Українцями, має назву Західноукраїнська Народна Республіка. Права влади іменем Західно-Української Народної Республіки виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціонального права голосування без різницГ пола. На сій основі мають бути вибрані установчі збори Західно-Української Народньої Республіки. До часу зібрання установчих зборів виконує всю власть Українська Національна Рада і Державний Секретаріят. Гербом Західно-Української Народної Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державна печать має довкола гербу нарис: «Західно-Українська Народна Республіка». (Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С: 42, 45-46) |
Польсько-український конфлікт
Причини |
Прагнення поляків відновити незалежну Польську державу. Західноукраїнські землі вважалися поляками невід'ємною частиною Польщі |
Хід |
1-5 листопада 1918 р. запеклі бої на вулицях Львова. 11 листопада 1918 р. український гарнізон залишив Перемишль. 21 листопада 1918 р. відступ українців зі Львова, захоплення поляками Хиріва, Рави-Руської. Листопад-грудень 1918 р. польські війська заволоділи 10 повітами з, 59, у яких була проголошена влада ЗУНР. Грудень 1918 р. формування Української Галицької Армії (УГА).. Квітень 1919 р. наступ польських військ, підтримка його військами Антанти і Румунії, відступ УГА. 7 червня 1919 р. почалася наступальна операція УГА (Чортківська офензива). Відступ польських військ по всій лінії фронту. 28 червня 1919 р. контрнаступ польських військ, відступ і поразка УГА |
Наслідки |
Окупація території Східної Галичини |
Політика радянського уряду в Україні в 1919 році
Формування більшовицького режиму в Україні
|
Політичний курс більшовиків |
Економічний курс більшовиків |
|
|
«Червоний терор»
1622 рік створена Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), яку з квітня 1919 року очолив М. Лаціс; створювались народні суди та революційні трибунали, робітничо-селянська міліція.
1920 рік керівником ВУНК став В. Манцев, переведений в Україну з посади голови Московської надзвичайної комісії; створені органи управління примусовими роботами; організовано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб.
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із статті Голови ВУНК М. Я. Лаціса про оголошення червоного терору (18 травня 1919 р.) ...Кто не с нами, тот против нас. Преступление стоять в стороне и глазеть, когда тяжелая рука международного капитала дробит твердьіни пролетариата. На действия врага мы должны ответить встречными действиями. Нас грабят, нас избивают, нас убивают, нас насилуют. Нам что-же молчать? Нет, мы ударим по врагу... мы должны расстреливать на месте каждого поднявшего и собирающегося поднять против нас оружие. Нам йто диктует здравьій смьісл, наш инстинкт самосохранения. Красный террор необходим. Зто вынужденное действие к самозащите. (Газ. Известия ВУЦИК. - 1919. - 18 травня) |
Україна в другій половині 1919-на початку 1920 років
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із доповіді інструктора Харківського губвиконкому Г. Шевкуна про вступ денікінців в Харків та їхній режим (13 липня 1919 р.) Белогвардейская Добровольческая армия идет под знаменем старой бюрократической России, т. е. под знаменем, состоящим из трех цветов: белого, красного и синего... Красных революционных знамен, плакатов, воззваний, советских вывесок и вообще всего того, что носило революционный характер, и в помине не было. Все было уничтожено в первую же ночь прихода деникинцев. Не был пощажен и памятник жертвам революции, находившийся на Советской площади. Полотно и доски немедленно были расхищены. А на третий день уже было приступлено к раскопкам могилы и к извлечению погребенных там трупов павших борцов за дело революции. На месте могилы проложены канализационные трубы, яма засыпана землей и площадь устлана гранитом... В обращении к населению часто излагалась на разные лады с комментариями и без комментариев программа деникинской Добровольческой армии, сводящаяся к следующим трем основным вопросам: Восстановление единой неделимой России. Национальные собрания. Восстановление собственности. Земля приобретается безземельными или малоземельными только по выкупу... (Гражданская война на Украине. Сборник документов и материалов.: Т. 2, С. 228-229, 233) |
Основні події
Друга половина 1919 p. |
Боротьба за оволодіння Україною між білогвардійськими військами, Червоною Армією та армією У HP. Наступ армії Денікіна на Київ та на Одесу. Захоплення Донбасу, Царицина.. Спільні дії військ Директорії та ЗУНР проти радянських військ. Невдала спроба визволення Києва. Поразка українських армій. Розпад Директорії. Окупація України військами Денікіна. Встановлення денікінського режиму. Формування антиденікінського підпілля. Розгортання селянського повстанського руху. Боротьба з денікінцями повстанської армії Н. Махна. Контрнаступ більшовицьких військ. Звільнення Харкова, Києва від білогвардійців |
Початок 1920 p. |
Звільнення Червоною армією від білогвардійських військ Донбасу, Миколаєва, Одеси, Новоросійська. Відновлення більшовицького режиму: впровадження обов'язкової трудової повинності, формальне визнання незїалежності України, відмова від попередньої русифікаторської політики, створення Всеукраїнського революційного комітету (Всеукрревкому), якому передавалась уся верховна законодавча і виконавча влада з метою встановлення повного контролю над громадським, політичним та господарським життям в Україні. Створення політичного блоку: Комуністична партія, (більшовиків) України (КП(б)У) + Українська комуністична партія (боротьбистів) (УКП(б)) + Українська комуністична партія (УКП). Всеукрревком припинив свою діяльність, передавши повноваження Всеукраїнському центральному виборчому комітету (ВУЦВК) на чолі з Г. Петров- ським. Проведення виборів до рад різних рівнів. Початок радянсько-польськ'ої війни |
Варшавська угода та її наслідки
Більшовицько-польська війна і Україна
Причнни |
Незалежна Польща прагнула відновити свої кордони 1772 року.. Представники УНР і Полыщі підписали Варшавський договір, згідно з яким Польща визнавала право УНР на незалежність і одержувала території Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя, Полісся |
Хід |
25 квітня 1920 р. розпочався наступ польських військ, у складі яких були війська УНР. Фронт прорвано, більшовицькі війська залишили Київ. Встановлювався окупаційний польський режим, який відновив поміщицьку власність на землю, організував вивезення до Польщі промислового устаткування, промислових товарів і сировини. 14 травня 1920 р. розпочаввся контрнаступ радянських військ. Звільнення Житомира, Бердичева. 12 червня вступ до Києва. Протягом червня-липня звільнені Новоград-Волинський, Рівне, Вїнниця, Жмеринка, Проскурів, Кам'янець-Подільський. 4 липня 1920 р. розпочався наступ більшовицьких військ на Західному фронті. Звільнено Білорусію. Радянські війська вступили на територію Польщі. Створено Компартію Східної Галичини, сформовано більшовицький уряд Галицький ревком, проголошено утворення Галицької соціалістичної радянської респубшіш. 17 серпня 1920 р. наступ польських військ на Західному фронті, загальний відступ армій Західного та Південно-Західного фронтів. 12 жовтня 1920 р. встановлено перемир'я Польщі з Радянською Росією. Армія УНР перестала існувати як організована військова сила. |
Наслідки |
18 березня 1921 р. підписано мирний Ризький договір між Польщею та Радянською Росією:
|
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ З військової Конвенції між Польщею і Україною (квітень 1920 р.) § 2. Польські та Українські війська відбувають акцію спільно, як війська союзні. § 3. В разі спільної польсько-української акції проти совітських військ на теренах Правобережної України, положених на. Схід від сучасної лінії польсько-большевицького фронту, військові операції відбуваються по взаємному порозумінню начальної команди Польських військ і головною командою Українських військ під загальним керуванням начальної команди Польських військ. § 6. З моменту розпочаття спільної акції проти большевиків, Український уряд обов'язується доставляти продукти для Польської армії, Оперуючої на цім терені, в кількости згідно оперативному плану головні артикули: м'ясо, сало, борошно, збіжжя, крупу, овочі, цукор, овес, сіно, солому і т. п. на підставі харчових норм, обов'язкових в Польському війську, і потрібні підводи... (Кедрин Іван. Паралелі в історії України. Нью-Йорк, 1971. С. 92-95) Про початок наступу об'єднаних військ навесні 1920 p. «За нашу і вашу свободу!» під таким гаслом Начальний Вождь Польщі маршал Й.Пілсудський 26 квітня 1920 року рушив свої війська в Україну. Польське військо складалось з двох армій, а саме: 3-ї, яка головним стратегічним напрямком для наступу обрала Київ, 6-ї армії, що прикривала цей наступ з півдня (від Дністра до Бердичева). До складу 3-ї армії ввійшла 6-а стрілецька українська дивізія, що займала відтинок фронту від Дністра до Нової Ушиці. Наступ успішно розвивався, та 7 травня 3-я польська армія зайняла Київ, розбивши вщент 12-у радянську армію. (Удовиченко О. Україна у війні за державність. С. 163-64) З політичної Конвенції між Польщею і Україною Уряд Української з одного боку і Уряд Річі Посполитої Польської з боку другого в глибокому пересвідченню, що кожний народ посідає природжене право на самоопреділення та окреслення своїх стосунків з сусідами і однаково виходячи з бажання уґрунтувати підстави для згодного і приязного співжиття на добро і розвиток обох народів, погодились на слідуючі постанови: 1. Визнаючи право України на незалежне державне існування на території в межах на північ, схід і південь, як ці межі будуть опреділені договорами Української Народної Республіки на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою за Верховну Владу Української Народної Республіки... (Кедрин Іван. Паралелі в історії України. Нью-Йорк, 1971. С. 89-91) |
Розгром військ Врангеля і махновців
Діяльність Н. Махна
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із декларації Революційної повстанської армії України Нестора Махна (жовтень 1920 р.) Сутність справжнього радянського ладу повинна, на нашу думку, полягати в такому? Для організації нового господарського та громадського життя вільні робітники і селяни створюють всюди на місцях свої громадсько-економічні організації, сільські комітети або ради, усілякі спілки, кооперативи, фабричні чи заводські комітети, залізничні... та інші організації. ...Усі ці організації створюють об'єднуючі їх органи економічні ради, що мають розв'язати завдання регулювання громадсько-господарського життя у широкому масштабі. Ці ради можуть бути повітовими, міськими, обласними та ін. ...Вони ні в якому разі не є політичними установами, якими керують ті, або інші політичні діячі чи партії.., вони є лише дорадчо-виконавчими органами... (Верстюк В. Н. И. Махно: Воспоминания, материалы и документы. К., 1991. С. 160-161) |
Культура і духовне життя в Україні 1917-1920 років
Галузі культури |
Здобутки |
Утрати |
Освіта |
Поширення діяльності національних культурно-освітніх організацій «Просвіт». Налагодження видавничої справи, розповсюдження українських книг, газет. Здійснення лекційної просвітницької діяльності, організація українських шкіл та гімназій. Розгорнуто будівництво української школи, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи. У російські школи введені українська мова, історія і географія України як обов'язкові предмети. Усі початкові й середні, державні, громадські і приватні школи реорганізовувались у єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5- 7 класи. Боротьба з неписьменністю дорослих, створення гуртків з ліквідації неписьменності (лікнепи). ЦР підготовлений план заснування вузів з українською мовою навчання: відкриття українських університетів у Києві, Кам'янець-Подільському. Більшовики скасували плату за навчання, студентам встановлювалась стипендія, відкрито робітничі факультети (робітфаки) для підготовки робітників і селян до навчання у ВНЗ |
У 1921 році більшовики пішли на знищення «Просвіт», переслідування вчителів українознавчих дисциплін. Гуманітарні предмети пропонувалося викладати, на засадах ідей соціалізму. Скасовувалось викладання Закону Божого. За умов голоду і розрухи сотні тисяч дітей не відвідували школи. Майже всі шкільні приміщення потребували ремонту. Вводилась посада комісара вузу. Обмеження самоуправління вузів. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти. Вузи і середні навчальні заклади мали слабку матеріальну базу, некваліфікований викладацький склад |
Наука |
За часів гетьманату створена Українська академія наук (УАН) на чолі з В. Вернадським. При УАН діяла Національна бібліотека. Працювала Комісія з вивчення природних багатств України. Розроблені найновіші правила українського правопису. Розпочалось академічне видання творів Т. Шевченка та І. Франка. Продовжувалась діяльність УДН і за часів радянської влади |
Частина вчених змушена була залишити Україну, рятуючись від переслідувань і голоду |
Літера- тура |
Творча діяльність П. Тичини, В. Сосюри, В. Чумака, В. Еллан-Блакитного. Створення літературного угрупування «неокласиків» (М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен). Приєднання молодих українських митців до символістів (П. Тичина, Я. Савченко, Д. Загул) |
Частина поетів і письменників опинилась в еміграції, загинула в боротьбі з денікінцями. Втрата творчої самостійності митців |
Театр, музика |
За часів гетьманату засновано Український театр драми та опери, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела. Більшовицький уряд перетворив на державні всі кращі театри, реорганізував Український театр драми та опери на Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка. Початок новаторської діяльності Леся Курбаса. Заснування Нового драматичного театру ім. І. Франка. Реорганізація Державного симфонічного оркестру в Республіканський оркестр ім. М. Лисенка. Початок діяльності Державної української мандрівної капели («ДУМКА»), створення Української республіканської капели (УРК). Створення Київської музично-драматичної школи ім. М. Лисенка |
Частина українських митців була вимушена емігрувати або залишитись в еміграції після гастролей. Закриття деяких театрів |
Образотворче мистецтво |
Утворення за часів ЦР Української академії мистецтва. Плідна діяльність Г. Нарбута над проектами грошових знаків, поштових марок, грамот тощо. За часів гетьманату відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку в м. Ромни. За часів радянської влади відкриті пам'ятники К. Марксу, В. Леніну, Я. Свердлову, Р. Люксембург, Ф. Енгельсу |
У війні загинули великі художні цінності. Знищення дореволюційних монументів, що мали художню цінність |
Релігійне життя |
Директорія УНР проголосила автокефалію Української православної церкви. Дозвіл радянської влади на діяльність релігійних громад |
Більшовицький терор проти духовенства, націоналізація церковного майна, закриття храмів, віруючі оголошувались неповноправними громадянами |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Закон Центральної Ради про державну мову Центральна Рада ухвалили: 1. Всякого роду написи, вивіски що на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах, повинно писатися державною українською мовою... 3. ...мовою в діловодстві має бути державна українська. (Газ. Нова рада. 1918. 24 березня) |
З декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про завдання Радянської влади в галузі освіти» 26 січня 1919 р. ...Так как просвещение масс является одним из первых условий осознание этими массами своих классовых революционных задач, то Временное рабоче-крестьянское правительство уделит самое серьезное внимание организации школьного и внешкольного образования. Создание единой трудовой школы, открытие широкого доступа к университетам и специальному образованию рабочим и крестьянским массам, организация народных университетов вот в существенных чертах педагогическая программа Временного правительства. (Газ. Известия Временного рабочее-крестьянского правительства Украины. 1919. 26 января) |
Контрольні запитання і завдання
Складіть таблицю «Універсали Центральної Ради»
Універсал |
Дата |
Суспільно-політичне становище у країні |
Основні ідеї |
Історичне значення |
Список використаної і рекомендованої літератури
Тема 9. Гетьманат Павла Скоропадського.
1. Політично-правові основи становлення Української держави та її зовнішньополітичні пріоритети.
Політична та правова система, міждержавні відносини гетьманської держави Скоропадського у вітчизняній та зарубіжній історичній науці є недостатньо дослідженими і виступають предметом гострих наукових дискусій, під час яких висловлюються діаметрально протилежні думки.
Логіка політичного процесу поставила на порядок денний питання чи можна реалізувати в Україні будь-які несоціалістичні варіанти політичного устрою взагалі? У 1918 р. відповідати довелося флігель-ад'ютантові останнього російського імператора, герою Першої світової війни, генерал-лейтенанту П. Скоропадському.
Нащадок давнього гетьманського роду, аристократ, який зробив блискучу військову та придворну кар'єру в Російській імперії і героїчно воював за неї, волею долі опинився в епіцентрі боротьби за владу в Україні. Не вдаючись у міркування, чого тут було більше випадковості, певного збігу обставин чи закономірності, зауважимо, що Павло Скоропадський мав мужність свідомо звалити на свої плечі величезний тягар управління країною, що перебувала у стані перманентної збройної боротьби та економічного хаосу. Успадкувавши від попередньої влади міжнародні зобов'язання, присутність австро-угорських і німецьких військ, катастрофічні деструктивні процеси в господарському житті, голова Української держави мав діяти рішуче, щоб зупинити сповзання країни до економічного колапсу й не втратити тих елементів суверенітету, які вдалося зберегти у складних обставинах. Гетьману дорікали сучасники (ці звинувачення лунають і нині), що він обрав авторитарну форму правління, запровадив монархію замість республіки, знехтував демократичними надбаннями попередників. На ці та інші докори можна відповісти так: у тогочасному калейдоскопі політичних режимів та влад П. Скоропадський і його оточення обрали шлях, який видавався їм єдино можливим для врятування України від повної анархії. У кожного владного режиму того часу були свої засоби для досягнення поставленої мети.
Отже, в результаті квітневого перевороту на політичній карті з'явилося нове утворення Гетьманат "Українська держава". Сутність перевороту полягала в заміні безмежної демократичної форми державного управління більш жорсткою, авторитарною, здатною зупинити дезорганізацію суспільства, стабілізувати його на основі приватної власності та права. П. Скоропадський уявляв собі політичну форму правління як гармонійне поєднання зусиль усіх класів суспільства: "Ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю".
За короткий час правління державою гетьману вдалося: сформувати дієздатний Кабінет Міністрів; обговорити та прийняти близько 300 законопроектів; частково стабілізувати економічну сферу на основі приватної власності; зміцнити українську валюту, у грошовий обіг ввести гривню, яка була конвертованою в Болгарії, Данії, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Румунії; розпочати розв'язання проблеми залізничного транспорту; для вирішення земельного питання створити Вищу земельну комісію, яку очолив гетьман; реорганізувати і зміцнити державний флот. Було розгорнуто військове будівництво, затверджено Головний і Генеральний штаби, створено офіцерський кор.пус, відкрито мережу військових навчальних закладів, академію Генерального штабу тощо.
Здавалося, перед Україною відкривається шлях до реальної консолідації суспільних сил, пошуку миру і спокою, здійснення ефективних реформ. Насправді, виявилося, що це ще одна з багатьох ілюзій, швидкоплинна пауза перед новою грозою.
Якщо в соціально-економічній галузі Українська держава виступала антиподом УНР, то в зовнішній політиці вона продовжила курс, започаткований урядом В. Голубовича. Здобутком Української держави було встановлення дипломатичних відносин з більш як 12 державами; вирішувалося питання Криму; 12 червня 1918 р. укладено мирний договір з Радянською Росією та відбулась демаркація російсько-українського кордону.
Загалом, розглядаючи відносини України з провідними державами Четверного союзу, слід визнати їх різну інтенсивність та спрямованість. Відносини з Німеччиною та Австро-Угорщиною мали свої відмінності, які визначалися різними інтересами Берліна та Відня в Україні, до того ж вони не були сталими і пройшли значний еволюційний шлях. На ступінь їх розвитку значно впливали внутрішні процеси як у Німеччині, так і в Австро-Угорщині. Слід наголосити, що Берлін досить коректно ставився до внутрішньо-українських проблем, Відень чекав від України продовольства, сировини, побоюючись при цьому за долю українських земель, що входили до складу імперії. Саме ці чинники впливали на хід та результати міждержавних стосунків України з Німеччиною та Австро-Угорщиною.
2. Розвиток науки та культури.
Гетьманський уряд доклав чимало зусиль для розвитку освіти, науки та культури. Зокрема, забезпечено підручниками заклади освіти, для поглибленого вивчення української мови відкрито курси і вчительські семінарії, а також понад 150 українських гімназій.
Досягнення у сфері культури та науки за правління П.Скоропадського (міністр народної освіти М.Василенко) |
|
В Україні |
|
відкрито |
засновано |
|
|
6 серпня 1918 р. гетьман схвалив автокефалію Української православної церкви, яку очолив митрополит В. Дипківський.
Попри всі досягнення гетьманського уряду бажана стабілізація не настала. Ситуацію дестабілізували дві основні сили з одного боку, більшовики, які виступали за відновлення Рад, з іншого національна демократія, головним чином соціалістичного спрямування, яка прагнула відродження УНР. П. Скоропадського звинувачували у "зраді" українських інтересів німцям і росіянам. Насправді ж гетьман в умовах німецького окупаційного режиму як міг обстоював національні інтереси України. Він залучив до свого уряду фахівців-росіян. Зауважимо, щ роль австро-німецьких військ у цій ситуації можна порівняти з роллю американських військ у Західній Європі та Японії після Другої світової війни як гаранта стабільності та державотворення.
16 листопада, скориставшись революцією у Німеччині, проти влади гетьмана розпочалося збройне повстання, яке очолила створена Українським національним союзом Директорія. На початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.
За таких умов 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади, передає її як і державну скарбницю урядові і виїжджає за кордон. Наступного дня (15 грудня Рада Міністрів Української держави відмовляється від влади на користь Директорії, яка ряд відроджуваної Української Народної Республіки.
3. На перехресті політичних перспектив. Поширення ідей українського консерватизму.
Однією з найгостріших проблем, що постала перед новим урядом після приходу до влади в результаті перевороту 29 квітня 1918 р. гетьманських кіл, була проблема кадрів. Проте деякі пости крім відданості українській справі та ґрунтовної європейської освіти потребували від претендентів ще й неабиякого таланту. Однією з таких посад був пост посла Української держави у Відні. Цю посаду обіймав відомий український історик і громадський діяч В'ячеслав Казимирович Липинський.
Ґрунтовні знання, підготовка і талант надали можливість Липинському одразу, по приїзді на місце роботи, приступити до виконання службових обов'язків.
Постійно стикаючись у своїй роботі з недосконалістю законодавчої бази зовнішньополітичної діяльності, посол активно намагався виправити подібне становище. Ним неодноразово вносилися практичні пропозиції до різних підрозділів Міністерства закордонних справ щодо розробки нормативних актів. Зокрема, він був одним з ініціаторів розробки і прийняття закону про обкладення митом іноземних кораблів, які користуються українськими портами. За його участю розроблялися законопроекти про штати українських консульств та посольств, про консульські тарифи. Визначалися місцевості, в яких планувалося розмістити дипломатичні представництва України.
Проте поряд із наданням великої уваги питанням законодавчої бази дипломатичної служби, проблем організації роботи посольства, головним напрямом діяльності В. Липинського в Австро-Угорщині було налагодження стосунків із цією державою. Від моменту Брест-Литовської угоди відносини з Габсбурзькою монархією складалися дуже непросто. Мирна угода була вимушеним кроком для обох сторін. Українські представники пішли на підписання цього документа тільки для того, щоб захистити країну від агресії з боку більшовицької Росії. Австро-угорські правлячі кола мали перед собою жахливу перспективу голоду та повного занепаду економіки. Тож Україна в їхніх планах відігравала роль постачальника продуктів харчування та сировини для забезпечення австрійської промисловості.
В. Липинський намагався усіма доступними йому методами протидіяти польським планам приєднання Холмщини. Йому доводилося багато уваги приділяти розв'язанню особистих проблем громадян України, що опинилися на території Австро-Угорщини. Серед них були висококваліфіковані фахівці, які працювали в Європі за контрактами, але через світову війну не змогли повернутися на батьківщину. Розглядаючи їх як важливий резерв розвитку української економіки, як носіїв передових технічних знань, В. Липинський всіляко допомагав їм повернутися в Україну. Прихильне ставлення зустрічали також громадяни інших держав, які висловлювали бажання працювати в Україні. Перевага в наданні такої можливості була на боці людей заможних, особливо підприємців. Проте він не просто сприяв позитивному вирішенню питання про їхній в'їзд на територію Української держави, а й вів активний пошук потенційних інвесторів серед представників ділового світу Австрії.
24 липня 1918 р. ратифікаційними документами обмінялися Україна і Німеччина. Українську сторону представляв Посол у Відні В. Липинський, німецьку Повірений у справах Німеччини в Австро-Угорщині принц Шольберг-Вернігероде. На документах, якими обмінялися дипломати, стояли підписи гетьмана П. Скоропадського та імператора Вільгельма II Гогенцоллерна.
Передбачаючи можливий розпад Габсбурзької монархії та утворення національних держав, В. Липинський всіляко пропагував ідеї української державності та самостійності серед керівників національних рухів. Ним було спеціально виділено кошти із фондів посольства для розміщення в національних друкованих органах статей, написаних людьми, які формально не мали відношення до українського посольства, висловлювали погляди, близькі до офіційних українських. Особливо великий внесок у цю справу було зроблено відомим українським діячем Австро-Угорщини І. Бочковським, який через чеські та словацькі газети популяризував українську ідею. Крім того, через особисті знайомства ним були здійснені кроки до налагодження контактів між українськими представниками та Т. Масариком.
Однак щире бажання В. Липинського бачити лад та спокій на сході Європи не збулося: 14 грудня 1918 р. в Україні було скинуто гетьманський режим, і юридично посада посла Української держави у Відні перестала існувати, хоча він ще протягом дев'яти місяців продовжував бути представником України від Директорії.
Саме за таких умов активізується діяльність політичних партій, які у своїх програмах декларують консервативні позиції. Так, консерватизм в Україні отримує реальне втілення - в політичних документах й закріплення - в політичній сфері суспільства. У країнах Західної Європи аналогічні партії з'явилися ще в середині XIX ст., тобто на 50-70 років раніше. Свого теоретичного обґрунтування ідейно-політична доктрина консерватизму в Україні набула лише на початку XX ст.
У 1900-1930 рр., політичні сили, що стояли на консервативних позиціях, умовно поділялися на три основних течії: помірковану, традиційну і радикальну. Помірковану течію, у свою чергу, формували дві гілки: національно-демократична та християнсько-демократична. Національно-демократична гілка обстоювала в основному захист прав української мови, освіти, культури, домагалась автономії краю, а згодом і відродження соборної національної держави у формі конституційної монархії. Такі принципи в соціальному плані, поєднувалися з ліберальними засадами поділу влади й федеративного устрою у правовому. До національно-демократичної гілки поміркованого консерватизму належить частина Національно-демократичної партії, Союз Визволення України (СВУ), Головна Визвольна Рада та Українська Національна Рада.
У свою чергу, Християнсько-суспільна партія, Українська християнська організація і Український католицький союз були менш політично заангажованими й опиралися на демократичні засади гармонійного розвитку держави, в дусі християнської етики і моралі, підвищення ролі релігії в житті суспільства, утвердження національної ідеї в основі національної свідомості українців.
Традиційна течія українського консерватизму ґрунтувалася на засадах природної соціальної нерівності, виділення панівної керівної еліти, з одночасним домінуванням приватної власності та ієрархічного суспільства. Ця течія охоплює три гілки: клерикальну, космополітичну та найбільш впливову, монархічну. Монархічна гілка, представлялася Союзом хліборобів-власників, Українською демократично-хліборобською партією, Українською громадою, Українським союзом хліборобів-державників (згодом Український союз гетьманців-державників), а також Братством українських класократів-монархістів. Тут консервативна ідеологія реалізувалася в прагненні до затвердження усталених ідеалів монархізму, як форми держави, разом з класократією, як вищим типом державного режиму, що мав би спиратися на співпрацю усіх класів за керівної ролі національної еліти. Проголошувались принципи українського історичного легітимізму, переваги інтересів держави над інтересами суспільними тощо.
Величезне розмаїття виявів консерватизму зумовило появу різних доктрин. Незважаючи на це, консервативні доктрини В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського все ж мають багато спільних рис: визнання домінуючої ролі держави у житті суспільства, монархічна форма правління, елітаризм, національна ідея як основа буття нації, пошана до традицій, релігії, моралі тощо. Усі вони обґрунтовували власні консервативні концепції державотворення, спираючись на історичні традиції, виокремлюючи головні чинники в побудові держави та ін. При цьому найбільш традиційною у плані дотримання усіх консервативних засад була доктрина В. Липинського. Політичним поглядам С. Томашівського притаманні помірковано-консервативні ідеї еволюційного розвитку, прийнятності республіканського ладу тощо. Радикалізм з його революційними методами боротьби, опертям на військову силу, характерний здебільшого для В. Кучабського.
Зрештою, саме симбіоз монархічної і радикальної гілок в українському консерватизмі призвів до встановлення гетьманського режиму, як втілення широкого кола радикальних, поміркованих і традиційних консервативних принципів.
Причини падіння Центральної Ради
|
Гетьманський переворот 29 квітня 1918 p.: замість УНР встановлювалась Українська держава з монархічною формою правління; гетьманом України обрано Павла. Скоропадського |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із універсалу гетьмана Павла Скоропадського (квітень 1918 р.) Громадяне України! Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, бо було нездатне до сього. Отсею грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України. Управа Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обґрунтуванню приложених при сім законів про тимчасовий державний устрій України. Центральна й Мала Рада, а також всі земельні комітети від нинішнього дня розпускаються. Всі міністри й товариші звільняються/Всі інші урядовці, що працюють в державних інституціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконаннє своїх обов'язків. В найблизший час буде виданий закон, установляючий порядок виборів до Українського Сойму. До нього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законності в Українській державі... (Вістник політики, літератури й життя. 1918. 12 трав. С. 283) |
Внутрішня та зовнішня політика Української держави
Внутрішня політика |
Зовнішня політика |
|
|
Фактично влада в Україні була в руках німців, що і відвернуло від уряду Скоропадського більшість партій, які підтримували Центральну Раду. Все це наклало свій відбиток на розвиток і хід політичних подій. Характерною їх ознакою було подальше погіршення становища народу.
Причини падіння гетьманату
|
Контрольні запитання і завдання
Список використаної і рекомендованої літератури
Модуль 3
Україна в радянський період.
Тема 10. Утворення СРСР та зміни в суспільно-політичному, економічному житті України (20-30-ті роки).
1. Політика воєнного комунізму та її наслідки.
Після громадянської війни на території Російської імперії утворилося 13 держав. Незалежність здобули Польща, Фінляндія і три країни Балтії. Усі інші стали псевдодержавами і були регіональними відгалуженнями єдиної системи влади. Наприкінці 1922 р. з'явилася держава з безнаціональною назвою Радянський Союз.
Після здійснених у 1919-1920 рр. безуспішних спроб ініціювати світову революцію уряд В. Леніна вирішив налагодити мирні відносини з навколишнім світом, беручи участь у Генуезькій конференції, Лозаннській міжнародній конференції, де вирішувалися територіальні питання, укладенні Рапальського договору. Найбільше СРСР зблизився з Німеччиною, проте в Європі не мав союзників, залишаючись без довгострокових кредитів.
Більшовики закріпилися в Україні на початку 1919 р. під час другого походу радянської Росії проти УНР. Головою Раднаркому (РНК) Ленін призначив X. Раковського, який перевів уряд із Харкова до Києва. В Україні було встановлено більшовицьку диктатуру.
На думку історика Г. Єфименка, головним результатом національної політики більшовиків у 1918-1922 рр. стало входження України до складу нового державного утворення СРСР.
Серед наукових досліджень цього періоду слід виокремити монографію відомого історика С. Кульчицького "Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)".
В Україні, як і в Росії, з приходом більшовиків до влади запроваджено політику воєнного комунізму. На той час у Росії гостро постала проблема нестачі продуктів харчування, що було першочерговим для виживання більшовицької влади. Тому Кремль у постанові "Про продовольчу політику" і наполягав на поширенні в Україні власного досвіду монополізації продовольчих ресурсів державою.
Політика воєнного комунізму включала: проведення повної націоналізації усіх підприємств; мілітаризацію праці, тобто все доросле населення зараховувалося до спеціальних трудових армій, які направлялися на відбудову заводів, фабрик; абсолютний централізм економічного і політичного життя місцеве самоврядування не визнавалося, усі рішення приймалися виключно провладною верхівкою; введення продрозверстки; скасування товарно-грошових відносин і заборону приватної торгівлі; натуралізацію оплати праці та зрівняння в розподілі.
За кілька місяців 1919 р. більшовики встигли націоналізувати підприємства цукрової промисловості, великі шахти, металургійні та машинобудівні заводи, запровадили продрозверстку із селянських господарств.
Воєнний комунізм був спробою безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах без приватної власності, ринку і товарно-грошових відносин. Звичайно, ця спроба повністю провалилася, спричинивши цілковитий занепад промисловості та сільського господарства, підірвавши матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці. Від такої політики особливо постраждала Україна: її багаті природні та продовольчі ресурси почали нещадно експлуатуватися більшовиками. Як зазначалося у резолюції V конференції КП(б)У (листопад 1921 р.), "господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як в Україні".
Наслідками запровадження "воєнного комунізму" стали масові селянські антибільшовицькі повстання, що охопили значну територію України, та повний занепад селянських господарств. Найбільшою була Повстанська армія Нестора Махна. Ленін розумів, що подальше проведення такої політики може призвести до селянської війни.
X з'їздом РКП(б) 8 березня 1921 р. було схвалено "Проект постанови ЦК про зміну розкладки натуральним податком". Прийняття цього проекту було викликано тим, що країна перебувала на межі економічної катастрофи, оскільки політика "воєнного комунізму" повністю заперечувала ринкові відносини.
Загальні збитки колишньої Російської імперії за 1918-1920 рр. становили З0 млрд. золотих карбованців у цінах 1913 р. Збитки України, після шести років безперервних війн і революцій, становили понад 10 мільярдів. Унаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила від 3 до 4 млн. осіб. Економіка України була у надзвичайно скрутному становищі: промислове виробництво скоротилося приблизно в 9 разів; валовий збір зернових становив лише 25 % довоєнного; вартість карбованця порівняно з 1913 р. зменшилася у 13 тис. разів. Отже, незважаючи на формальну незалежність УСРР, її економіка від самого початку була інтегрована з російською, а в деяких сферах навіть виступала донором. Уряд радянської України очолювали діячі, яких годі було назвати "українськими комуністами" це були діячі РКП(б) на території України.
2. Неп у "командних висотах" народного господарства.
Голод 1921-1923 рр. в Україні.
Щоб відновити економіку, насамперед потрібно було зацікавити безпосереднього працівника в результатах його праці. На думку С. Кульчицького, безглуздо вести мову про соціалістичне господарство того періоду, швидше за все можна говорити про державний капіталізм. Упродовж періоду запровадження нової економічної політики держава повинна була налагоджувати обмін продукцією між містом і селом через ринок. Короткий період непу визначався Леніним у 10 років "за нечувано сприятливих технічних умов".
9 серпня 1921 р. В. Ленін підписав "Наказ Ради народних комісарів про впровадження у життя начал нової економічної політики". Перехід до непу супроводжувався намаганням держави зберегти за собою так звані командні висоти в економіці: важку промисловість, кредитно-фінансову систему, шляхи сполучення та зовнішню торгівлю.
Здавалося б, після запровадження непу з продрозкладкою в Україні було покінчено. Проте це не так. В останній декаді березня 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У майже щоденно займалося проблемою переходу на продподаток. При цьому розкладка залишалася, щоб забезпечити насамперед безперебійне постачання "червоних столиць". У січні 1921 р. з України в Російську Федерацію надійшло 142 тис. пудів хліба, в лютому 247 тис. пудів, але Москва вимагала 40 залізничних ешелонів на місяць.
У 1921 р. після дезорганізації життя в голодуючому Поволжі (селяни покидали уражені посухою місця і прямували в інші регіони), 439 тис. біженців знайшли притулок в Україні. У липні 1921 р. було створено Допгол (Центральна комісія допомоги голодуючим) при ВУЦВК на чолі з Г. Петровським. 2 серпня 1921 р. почав діяти "Тимчасовий закордонний комітет допомоги Росії", пізніше перейменований у "Міжнародний комітет робітничої допомоги". Тим часом становище у південних губерніях України дедалі погіршувалося. Насувалася страшна засуха. Восени виявилося, що у 21 повіті п'ятьох південних губерній (Одеської, Миколаївської, Катеринославської, Запорізької і Донецької) селяни після жнив не зібрали й посіяного. За підрахунками В. Вериги, населення цих губерній становило понад 8 млн. осіб, тобто 36 % усього населення Української республіки. Шляхи південної України вкривалися трупами померлих від голоду людей. Перший голод в радянській Україні за нової влади тривав з 1921 до 1923 р.
4 серпня 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами".
Оскільки центр забороняв поширювати інформацію про голод, то тільки на початку січня 1922 р. інформаційну блокаду було знято і голові Раднаркому УСРР X. Раковському дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій. Проте на вимогу центру республіка змушена була відрахувати з урожаю 1922 р. понад 10 млн. пудів зерна в експортні ресурси. Вивіз хліба призвів до того, що голод на півдні України тривав до літа 1923 р. Українське село було охоплене антибільшовицьким повстанським рухом.
У зв'язку з голодом посилилися гоніння на церкву та її ієрархію. У столиці України Харкові, а також у більшості губерній широка кампанія реквізицій церковних скарбів розпочалася 20 березня 1922 р., а у квітні вона вже охопила всю Україну. І. Власовський з цього приводу писав: "Для українського народу це був грабунок його національного скарбу, свідка його багатовікової побожності, національної культури".
У квітні 1921 р. було дозволено торгівлю у тих повітах і селах, які виконали розкладку. Дрібні та середні підприємства передавалися в оренду трудовим колективам або колишнім власникам. Важка промисловість залишалась монополією держави і могла корегувати ціни. Наслідком стала "криза збуту". У січні 1923 р. у статті "Про кооперацію" Ленін фактично здійснює ревізію ідей про комуністичні засади економіки СРСР.
Вдихнути життя в націоналізований сектор були здатні тільки ринкові відносини, які не могли існувати без системи кредитно-фінансових установ на чолі з національним банком. Тому держава змушена була починати неп з відновлення знищеного. X з'їзд РКП(б) прийняв спеціальну резолюцію "Про перегляд фінансової політики", в якій урядові доручалося провести необхідні реформи. Насамперед було вирішено розпочати з 1 січня 1922 р. деномінацію радзнаків з розрахунку 1 новий карбованець за 10 тис. старих, а також вилучити з обігу старі гроші. Друга деномінація радзнаків відбулася у січні 1923 р. Щодо України, то Кремль двічі не дозволив їй створення власної валюти в республіці.
Згідно зі статистичними даними 1925 р., запровадження непу мало певні позитивні результати, а саме: шкіряна промисловість України перевищила рівень 1913 р. майже на 100 %; текстильна на 24; швейна на 12 %. З'явилися трести (сукупність підприємств за галузево-територіальною ознакою, у травні 1922 р. в УСРР їх налічувалося два десятки республіканського масштабу), синдикати (організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій), товарні біржі (станом на 1 жовтня 1928 р. в СРСР налічувалося 114 товарних бірж, членами яких були 8514 торговельно-промислових підприємств і приватних осіб, асортимент біржових товарів становив понад 400 їх видів).
Проте марними виявилися сподівання багатьох на те, що неп істотно звузить поле застосування найбільш крайньої форми насильства червоного терору. У листі до А. Каменева від 3 березня 1922 р. В. Ленін писав: "Величезна помилка думати, що неп поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору і до терору економічного". Непмани поряд із заможними селянами-власниками стали одним із головних об'єктів державного терору.
3. Перехід до планової економіки. Голодомор в Україні 1932-1933 рр.
У 1925 р. довоєнний рівень промислового виробництва було перевищено. Наприкінці 20-х років усіма видами кооперації, включаючи споживчу, було охоплено 85 % господарств.
Водночас ринок, на якому опинилися госпрозрахункові підприємства, був відрізаний від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі і майже або цілком монополізований, тобто позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності. Отже, він був штучним.
У 1925-1926 рр. сільськогосподарський податок у грошовій формі не сплачувала п'ята частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники. Заможні господарства переоподат-ковувалися і втрачали здатність нарощувати виробництво.
У 1925 р. державна влада взяла курс на поступове згортання непу. В аграрно-селянській політиці розпочався поворот до гасел колективізації, а в галузі промисловості до гасла індустріалізації, проголошеного XIV з'їздом ВКП(б). Попри всі запевнення про незмінність економічної політики, партійне керівництво на чолі зі Сталіним круто змінювало політичний курс, переходячи до методів прямого насильства. Починалася доба "великого перелому".
П'ятирічка 1928/29 1932/33 рр. закінчилася голодомором, який набув жахливих розмірів у сільських районах України.
Насамперед лихо спіткало найродючіші регіони тодішнього СРСР. І це не було випадковістю. Адже саме на хлібові зосередилась уся увага суспільства, саме він набув особливої ваги та значення, тим самим породивши тут епіцентр біди.
Питання голодомору ґрунтовно розкривають дослідження таких учених, як В. Данилова, С. Кульчицького, Дж. Мейса, Ю. Ша-повала, В. Васильєва, Р. Конквеста.
Голодомор 1932-1933 рр. став закономірним наслідком економічно необгрунтованої політики партійного і радянського керівництва СРСР, передусім Сталіна. Він визрівав поступово і мав конкретні соціально-економічні та політичні передумови.
Українське керівництво було достеменно обізнане зі становищем. Чубар, Скрипник, Хатаєвич, Затонський, Демченко, Терехов, Петровський бували в селах і бачили на власні очі, що там діялося. Знали про голод і представники московської верхівки, а саме: Молото в, Каганович, Мі коли, Постишев. Однак вони злочинно це замовчували. Мовчала і більшість партійно-державних місцевих органів влади, які були слухняними "гвинтиками" сталінської диктатури. Вони теж відповідальні за трагедію 1932-1933 рр., адже голодомор, власне, творився безпосередньо їхніми руками. Місцевій владі справедливо можна пред'явити і такі конкретні звинувачення, як безпринципність в обстоюванні життєвих інтересів населення, навмисне перекручування, замовчування, фальсифікацію справжнього стану справ. Зрозуміло, що в умовах сталінської диктатури вона не мала ні права, ні матеріальної бази, щоб хоч чимось допомогти голодному хліборобові. Однак місцева влада не мала права й відбуватися мовчанкою.
Замовчування правди або ж напівправда, з одного боку, посилювали голод через неможливість вчасно надати допомогу голодуючим продуктами харчування, а з другого створювало перешкоди для встановлення справжніх масштабів голодомору та кількості його жертв. Фальсифікація, брехня, всякого роду недомовки і перекручення не могли сприяти пробудженню голосу протесту світової громадськості.
Україна не отримала тоді і гуманітарної допомоги із Заходу, як під час голодомору 1921-1923 рр. У 1932-1933 рр. громадськість Заходу не могла збагнути, про який власне голод йдеться, коли з України вивозиться стільки зерна, закуповується промислове устаткування і техніка.
Як свідчать архівні джерела, страшний голод був викликаний не природними каталізаторами, не розбурханою стихією, хоча вона і завдала певних збитків.
Аналіз офіційних повідомлень місцевих партійних і державних органів свідчить, що поступово явища голодомору в українських селах наростали вже з весни 1932 р. Розширювалася географія районів, де лютувало страшне лихо. У першій половині 1933 р. голодомором було охоплено практично всю Україну, включаючи прикордонну смугу, хоча його масштаби і наслідки були тут дещо меншими.
Причинами голодомору були: колективізація, яка позбавила селян не лише землі, самостійного господарювання, а й засобів до життя, зробила їх цілком залежними від держави; розкуркулення, яке вилилося у справжню антиселянську війну; хлібозаготівлі, які фактично залишали селян без продуктів харчування. Уряд вимагав від хліборобів зерна більше, ніж вони його виробляли. А спрямування чи не всієї продукції громадського господарства в державний фонд за символічними цінами було найголовнішою причиною глибокої економічної кризи, яка охопила колгоспний лад у момент його зародження.
Серед чинників, що спричинили голодомор, слід також назвати: заборону на видачу селянам наявних зернових запасів зі складів у районах голоду; видачу хлібних пайків жителям міст (нічого подібного мешканці сіл не мали); катастрофічне винищення і загибель худоби; заборону на вільне пересування для сільського населення; відхилення московським урядом допомоги із Західної України.
Не менш важливою причиною голодомору був постійний страх перед відродженням української нації, яка виявила героїзм та своє національне обличчя в роки визвольних змагань. 1930 р. став вершиною повстанських виступів селян, які висували не тільки економічні, а й політичні вимоги.
Початок 30-х років можна схарактеризувати не лише жахливим голодомором, економічним та національним занепадом, а й ідеологічним диктатом і терором. Московське керівництво добре розуміло, що саме селянин-господар може порушити підвалини влади, яка тримається на страхові, жорстокості, злиднях.
Сталін вважав голод ефективним і цілком прийнятним засобом боротьби з українським селянством як "куркульсько-націоналістичним елементом". А прийняття ідеї "класового ворога" звільняло від будь-яких людських почуттів. Голодомор був планомірним знищенням українського селянства, засобом поставити його на коліна і позбавити будь-яких думок про приватну власність. Голод прямий результат спроби перебудувати сільськогосподарське виробництво в дусі ідей зрівняльного соціалізму.
Більшовицькій владі вдалося здійснити свої плани і придушити усі протести українських селян, змусити їх не лише голодувати, а й працювати як рабів, вести напівжебрацький спосіб життя, поглумитися над вірою та їхніми духовними цінностями. Відбулося не лише фізичне знищення, а й духовне покріпачення цілих поколінь.
Аналіз архівних документів періоду 1932-1933 рр. ще раз засвідчує народну трагедію. В окремих селах мали місце факти людоїдства і трупоїдства. За холодними цифрами стоять знівечені людські життя, покріпачені душі. Так, наприклад, у селі Щедрова 32-річний бідняк І. Токарчук 7 липня 1933 р. зарізав та з'їв 4-річно-го сина. У селі Заставці С. А. їла м'ясо своєї померлої 60-річної матері. В селі Андріїв виявили сім'ю людожерів з трьох осіб. Жебраки, що заходили до їхньої оселі, вже ніколи звідти не поверталися.
Скільки життів забрав катівський, підступно задуманий голодомор в Україні протягом 1932-1933 рр.? Сучасні вітчизняні, і зарубіжні дослідники одностайні: мільйони. Повні демографічні втрати в Україні включно із зумовленим голодомором зниженням народжуваності за 1932-1933 рр. сягнули 5 млн. осіб.
Отже голодомор 1932-1933 рр. це не просто результат дії якихось ірраціональних сил, не просто наслідок економічних прорахунків, а справжня війна із селянами, з усім українським народом ( див. додаток 3).
У своїй науковій праці А. Граціозі слушно зауважив: "Великий голод" ставав значною перешкодою для оновлення системи, яка не могла говорити правду про своє минуле й була знесена цією правдою. Знищена за допомогою людей, що хотіли реформувати її та зробити гуманнішою й уже почали робити це, зводячи рахунка з минулим. Аж тут виявилося, що такі рахунки неможливо ані звести, ані повністю сплатити".
Отже, наприкінці 1932 р. та влітку 1933 р. Сталін та його поплічники здійснювали антиукраїнську політику, тобто заходи, спрямовані на подолання опору селян, метою яких було масове винищення та геноцид (тобто навмисне створення представникам спільноти таких умов життя, що мають на меті повне чи часткове фізичне знищення).
Наслідки голодомору 1932-1933 рр. дають право історикам віднести його до найтрагічніших подій в історії людства.
ТЕМА. УКРАЇНСЬКА СРР В УМОВАХ
НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1928)
Економічне і соціальне життя в роки непу
Внутрішнє і міжнародне становище
Внутрішнє становище УСРР у 1921 році |
Міжнародне становище УСРР у 1921 році |
Розруха в народному господарстві: криза промисловості, транспорту, сільського господарства. Продовження політики «воєнного комунізму». Фізична і моральна втома населення. Політична криза |
Ведення незалежної міжнародної політики. Встановлення дипломатичних відносин з Литвою, Латвією, Естонією, Туреччиною. Укладання торгівельної угоди з Австрією, Німеччиною, Чехосяоваччиною |
Юридичне оформлення Союзу РСР
Підходи керівників УСРР та РСФРР до об'єднання
X. РАХОВСЬКИЙ |
Й. СТАЛІН |
В. ЛЕНІН |
||
Збереження самоврядування в Україні. Переведення наркоматів закордонних справ і зовнішньої торгівлі у республіканське підпорядкування. Більш чітке визнання прдв й інтересів союзних республік |
Відверта централізація. Входження радянських республік, до складу РСФРР на правах культурних автономій |
Відмова від жорсткого централізму. Усі радянські республіки входять на однакових правах до нового державного утворення федерації. Усі радянські республіки мають право вільного виходу з новоутвореного союзу тільки за згодою на це Комуністичної партії |
Юридичне оформлення СРСР 30 грудня 1922 р. |
Україна в. складі «договірної федерації» в період громадянської війни |
Договір між РСФРР і УСРР 1920- 1921 pp. (підтвердження «договірної федерації») |
Обговорення сталінського плану «автономізації» |
Обговорення ленінського плану створення нового федеративного державного об'єднання |
Російська Федерація + Українська СРР + Білоруська СРР + Закавказька Федерація = = СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК |
Статус УСРР у складі Радянського Союзу
Неп і особливості його впровадження в Україні
Н (нова) Е (економічна) П (політика)
Відмова від ведення політики «воєнного комунізму» |
Заміна продрозверстки продовольчим податком |
Скасування заборони на приватну підприємницьку діяльність і торгівлю |
||
Відновлення товарно-грошових відносин |
СУТНІСТЬ непу |
Відмова від трудових мобілізацій |
||
Припинення насильницького об'єднання селян у колгоспи |
Розвиток усіх форм кооперації, дозвіл на оренду землі і підприємств |
Впровадження системи відрядної плати |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ З резолюції X з'їзду РКП(б) «Про заміну розверстки натуральним податком» 8-16 березня 1921 р.
|
Хозяйства беднейших крестьян могут быть освобождаемы от некоторых, а в исключительных случаях от всех видов натурального налога...
(Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференцій и пленумов ЦК. -Т. 2. -М., 1983. С.370-371) |
Причини і масштаби голоду 1921-1923 років
Причини |
Масштаби |
Засуха і неврожай. Продовження хлібозаготівлі. Надмірно високий розмір продподатку. Вивіз продовольчих вантажів у Росію. 440 тис. переселенців в Україну з районів Поволжя, Казахстану й Уралу. Ліквідація Центральної комісії допомоги голодуючим |
Від 4 до 7 млн голодуючих; 1,5-2 млн померлих |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із протоколу засідання Політбюро ЦК КП(б)У про розміри державного хлібного фонду і кількість хліба для постачання Росії та заходи щодо посилення продовольчої кампанії 3 вересня 1921 р. Сейчас официальный налог исчисляется в 128 млн. Установить количество хлеба, которое Украина обязана дать России, как минимальное, в 30 млн пуд., даже в ущерб собственному снабжению. Поручить срочно выработать соответствующие инструкции для уполномоченных, а также разослать соответствующие директивы местным продорганам. Усилить работу выездных сессий ревтрибуналов, а где их нет срочно организовать... Причём трибуналы должны открывать свои действия в случае не только массовых, но и Одиночных отказов выполнения налога. Секретарь ЦК КП(б)У (ЦДАГО України. Ф. 1, оп. 6, спр. 17,. арк. 51) |
З інформації Наркомпроду УСРР про гостру політичну ситуацію та селянські виступи проти продподатку в Донецькій губернії 12 листопада 1921 р. Политическое состояние уездов. ...Недовольство населения налогом... Крайне тяжелое положение... Банды терроризируют продработников, уничтожают списки налогоплательщиков, ведут агитацию против налога, разоряют ссыппункты. Работа ревтрйбов, их приговоры. ...В таганрогском у. судили 25 человек за злостное уклонение от уплаты налога... В Шахтинском у., по приговору ревтрибунала расстреляно 4 человека за убийство продработников. (ЦДАВО України. Ф. 340, оп. 2, спр. 829, арк. 38-40) Із звіту Центральної Комісії по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК про чисельність, харчування, захворюваність та смертність серёд голодуючих (1923 р.) На Украине голод охватил сплошь пять южных губерний,.. В январе голодовало 1900 тыс. человек..., а в июле 3800 тыс., что составляло тогда 40 % всего населения этих губерний. ...Общая потеря населения за весь период, империалистической и гражданских войн и голода выражается в цифре около 5,5-7,5 млн людей. Потеря голодного года выражается главным образом в смертях от голода. ...Наркомздрава... сведениям, уже на 1 сентября количество умерших составляет 47525 человек. Эту цифру... надо считать... преуменьшенной. (Голод 1921-1923 років на Україні: Збірник документів і матеріалів. -К., 1993. - С. 201, 293) |
Культура і духовне життя в роки непу
Галузі культури |
Досягнення |
Українізація (коренізація) офіційна лінія партії більшовиків, спрямована на виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського, господарського апаратів рідної для населення мови, розвиток національної культури з метою ліквідації наслідків пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції |
|
Освіта |
Ліквідація неписьменності серед дорослих. Організація навчально-виховних закладів для дітей-сиріт і безпритульних. Збільшення кількості шкіл і вузів з українською мовою навчання. Розширення мережі робітфаків і вузів |
Наука |
Плідна діяльність Всеукраїнської академії наук. Заснування Інституту української наукової мови, видання термінологічних словників |
Література |
Видання понад 20 літературно-художніх і громадсько-йолітичних альманахів та збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Діяльність літературно-художніх об'єднань «Гарт», «Плуг»і «Аспанфут», «Ланка», «Молодняк», «Авангард», Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) тощо. Ведення літературної дискусії (1925-1928 pp.), розпочатої з ініціативи М. Хвильового |
Образотворче мистецтво, театр, музика, кіно |
Діяльність Асоціації художників Червоної України. Продовження роботи школи послідовників І. Бойчука. Плідна праця колективів Першого державного драматичного театру ім. І. Франка. Початок роботи театру «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса. Творчий злет композиторів Г. Вірьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького, К. Богуславського. Тріумфальні виступи хорової капёЛи «Думка». Введення в експлуатацію Одеської кінофабрики, початок будівництва Київської кіностудії, розширення мережі кінотеатрів, створення понад 15 кінокартин, початок творчої діяльності О. Довженка |
Релігійне життя |
3 дозволу влади створено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), незалежну від Руської православної церкви. Обрання митрополитом УАПЦ В. Липківського. Ведення служби в автокефальних храмах українською мовою |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із постанови РНК УСРР «Про боротьбу з неписьменністю» 21 травня 1921 р. ... Совет Народных Комиссаров постановил: Все население Республики в возрасте от 8 до 50 лет, неумеющие читать или писать, обязано обучаться грамоте... Обучение это ведется в государственна школах... 3. Наркомпросу и его местным органам предоставляется право привлекать к обучению неграмотных в порядке трудовой повинности... 6…Органам Наркомпроса предоставляется использовать народные дома, церкви, синагоги, молельни, клубы, частные дома и подходящие помещения на фабриках, заводах и советских учереждениях. (Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. 1921. №9. С. 254) Із промови О. Шумського на червневому (1926 р.) пленумі ЦК КП(б)У ... До цього часу ми трактували українізацію, пояснювали партії її необхідність, як засобу змички з селянством, як необхідну зброю в боротьбі з українським націоналізмом. Таке умотивування... не могло, розуміється, запалить партію й передових позапартійних робітників вчити українську мову і увіходити в українське культурне життя і будівництво. Тези Політбюро трактують українізацію, як передумову, як необхідний засіб соціалістичного будівництва, як знаряддя... в руках українських трудящих мас. Така трактовка... надає цій справі іншого характеру. Кожний комуніст, незалежно від того, якої він національності, не може поставитись байдуже до українізації... А надто це стосується старих більшовиків... Треба щоб і старі... кадровики зрозуміли, нарешті, всю серйозність українізації... (Будівництво Радянської України. Збірник. X., 1927. С. 28-29) З праці М. Хвильового «Думки проти течії» На яку із світових культур повинна українська література взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи не дали б Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватися на московське мистецтво . Оправа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво це значить затримати його розвиток... Наша орієнтація на західноєвропейське мистецтво, його стиль, його прийоми... (Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. С. 120-121) |
ТЕМА. РАДЯНСЬКА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ (1929-1938)
Сталінська індустріалізація України
Перехід до форсованої індустріалізації
МОДЕРНІЗАЦІЯ (зміни, удосконалення, викликані вимогами сучасності) |
ШЛ ЯХИ МОДЕРНІЗАЦІЇ |
Форсована індустріалізація (створення передової промисловості) |
||
Суцільна колективізація (створення колгоспів і радгоспів на селі) |
||||
Культурна революція (підвищення культурного рівня, освіченості населення) |
Методи пріоведення індустріалізації |
Результати.і наслідки індустріалізації |
Централізація управління промисловістю. Інтенсифікація праці шляхом соціалістичних змагань, стахановського руху, суботників. Примусові державні позики індустріалізації, збільшення податків з селянських господарств. Економія витрат на розвиток соціальної сфери. Використання праці в'язнів |
Введення України в коло економічно розвинутих країн світу через створення сучасної промисловості. Значне збільшення чисельності робітничого класу. Знищення ринкових відносин, запровадження державного планування випуску продукції. Зниження якості продукції, низька кваліфікація робітників, зрівняльна оплата праці |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Про торгівлю алкогольними напоями як джерело засобів для індустріалізації а) Розпорядження Луганського Окруґового виконавчого комітету Рад_ ...З метою утворення нормального збуту горілки та поступанн'я прибутків до бюджету, Президія Окрвиконкому категорично пропонує провести такі міроприємства: Райвиконкоми повинні повністю забезпечити своєчасно надіслання підвод за горілкою, обов'язавши сільради та колгоспи виділяти деяку кількість підвод для кооперативних організацій та торговельних одиниць спирт, тресту. Окрпотребсоюз повинен забезпечити безперебійне постачання торговельних одиниць горілкою... Голова Орквиконкому (Ананченко) Секретар Окрвиконкому (Коненко) |
б) Директива Дніпропетровського облвиконкому Криничанському районному споживчому товариству (районному потребительскому обществу РАЙПО) 24 січня 1931 р. До РАЙПО Плян реалізації горілки в січні місяці Вами зірваний, чим порушили загального пляну здобути її на суму 102740 карб. За відомостями при РВК, Ваші філії торгують горілкою з перебоями та млявість її продажу, що з Вашого боку ніяких заходів для цього не вживається й навіть не перевіряєте завдання продажу тієї чи іншої Вашої філії. На підставі директиви Вукопспілки РВК категорично пропонує вжити найрішучіших заходів щодо негайного усунення січневого пляну Вашими філіями з виявленням причин реалізації, які усувайте та винних в невиконанні завдань притягайте до відповідальності. (Калиник О. Що несе З собою комунізм. Документи про російсько-комуністичний терор в Україні. Мюнхен-Торонто. 1953. С. 53-56) Про державні позики як джерело засобів для індустріалізації ОБІЖНО До всіх голів сільських рад Криничанського р-ну На місцях іде і досі не з'ясували того надзвичайно-важливого значення в соц. перебудові країни, якого набирає в собі завдання успішної та цілковитої реалізації держ. позики «п'ятирічка в чотири роки».. Коли взяти відсоткове виконання контрольних Завдань за останній час, то в наслідок стверджується, що Майже по всім сільрадам будь-якого перелому в цій роботі зовсім не мається; за станом на 30/ІХ-30 року реалізовано було всього по району 34,1 %; на 5/Х-30 35,1 %, тобто за 5-ть день реалізовано позики лише на один відсоток... Беручи на увагу, що робота по виконанню контрольних завдань реалізації держ. позики, на підставі директивних вказівок Уряду, зокрема Наркомфіну, а також постанови Президії Райвиконкому від 29/ІХ-ЗО року має закінчитись, ніяк не пізніше 10-го цього жовтня. Райвиконком під відповідальність Президії сільрад, категорично пропонує цілком забезпечити виконання у визначений термін.... (Калиник О. Що несе з собою комунізм. Документи про російсько-комуністичний терор в Україні. Мюнхен-Торонто. 1953. С. 57-58) |
Суцільна колективізація в Україні
Причини |
Створення умов для прискореного завершення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми в містах, ліквідація заможного селянства як ворога радянської влади |
Хід подій |
Проголошення влітку 1929 р. Сталіним лозунгу «Суцільна колективізація». Ухвалення резолюції пленуму ЦК ВКП(б) «Про сільське господарство України та про роботу на селі», яка визначила терміни проведення колективізації в Україні. Застосування примусових заходів щодо залучення селян до колгоспів. Використання сил армії та міліції проти, будь-яких проявів незадоволення політикою колективізації. Початок політики розкуркулювання, ліквідація куркульських господарств та знищення куркулів і їх сімей. Виступ Й. Сталіна з критикою примусових методів колективізації. Повернення селянам присадибних ділянок, реманенту, дрібної худоби. Дозвіл виходити з колгоспів. Відновлення примусових методів колективізації. Завершення колективізації в 1932-1933 pp. |
Наслідки |
Голодомор 1932-1933 pp. Відчуження селян від збмлі. Активна міграція селян з села до міста. Зниження продуктивності праці селян у колгоспах. Різке падіння сільськогосподарського виробництва. Фактичне прикріплення Селян до землі |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ З постанови ЦК ВКГІ(б) про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву 5 січня 1930 р. Всі намічені планом темпи розвитку колективного руху перевершені. ...П'ятирічний план колективізації... буде значно перевиконаний вже в цьому році. На підставі всього цього можна з безсумнівністю встановити, що в межах п'ятиріччя... ми зможемо розв'язати завдання колективізації величезної більшості селянських господарств... (КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. Т. 2, С. 368) З листа ЦК КП(б)У до всіх окружних і районних комітетів КП(б)У про хід колективізації та колгоспне будівництво на Україні 24 лютого 1930 р. За останній місяць темп колективізації на Україні значно посилився і перегнав накреслені на весняну посівну кампанію плани. На 10 лютого колективізовано на Україні 42 % господарств і 40 % землі.. ...ЦК КП(б)У вважає своєчасним і правильним висунути гасло: ...вся Україна має бути по суті колективізована восени 1930 року. (ЦДАГО України. - Ф. 1, оп. 1, спр. 1662, арк. 20) Виселення «куркулів» з України і Криму у 1930-1931 роках Регіон виселення Кількість виселених родин Регіон поселення Кількість родин УСРР 6333817 Північний край 19658 Далекий Схід 323 Урал 32127 Західний Сибір 6556 Східний Сибір 5056 Кримська АСРР 4325 Північний край 4763 Урал 2772 (Винниченко І. І. Україна 1920-1980-x: депортації, заслання, вислання. К., 1994. С. 22) |
Під «розкуркулювання» попадали не тільки заможні селяни, які використовували найману працю (куркулі), але й ті, хто не погоджувався йти до колгоспів. їх оголошували «підкуркульниками». Таким чином, ліквідація куркульства як «класу» стала формою репресій по відношенню до всього селянства. Усього в період колективізації було експроприйовано 200 тис. селянських господарств, від чого постраждало близько 1,2-1,4 млн. селян.
Голодомор в Україні 1932І933 років
Причини Завищені плани заготівлі хліба. Вилучення всього посівного фонду на державні поставки. Безгосподарність у колгоспах, неякісна обробка зернових культур, загибель частини посівів. Введення в дію «закону про п'ять колосків» Конфіскація продовольчих і посівних приватних запасів селян, подвірні обшуки селянських господарств. Репресії та фізичне знищення місцевого керівництва за «злісне саботування» виконання плану хлібозаготівлі. Заборона ввозити і вивозити продовольство з території України. Замовчування факту голодомору керівництвом країни |
||
Наслідки Смертність населення, особливо дітей і стариків. Численні випадки канібалізму. Вимирання сіл. Заборона селянам просування до міст. Переселення сімей з інших республік СРСР на обезлюднілі землі. Остаточно зламаний опір селян впровадженню колгоспної системи |
Масштаби Від 3,0 до 4,5 млн померлих від голоду |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із постанови політбюро ЦК КП(б)У про репресивні заходи щодо колгоспів, які саботують хлібозаготівлі (листопад 1932 р.) Зниження заготівель... свідчить, що ... організоване куркульськими контрреволюційними елементами та їхніми поплічниками, членами партії, які переродились, опір та саботаж досі не подолано, репресивні заходи проти них застосовуються недостатньо та нерішуче. У зв'язку з цим ЦК пропонує: Щодо колгоспів, що найбільше саботують хлібозаготівлі... обов'язково добитися викриття куркульських і антирадянських елементів... прискорено організувати суд... Насамперед притягти до судової відповідальності членів партії із керівників колгоспів обліковців, комірників тощо, які допомагають куркульству. Негайно оприлюднити факти їхнього арешту... (Голод 1932-1933 років на Україні очима істориків, мовою документів. К., 1990. С. 263-265) Із листа ЦК КП(б)У секретарям райкомів, головам райвиконкомів, уповноваженим обкомів (грудень1932 р.) З усіх колгоспів, які не виконали плану хлібозаготівель, протягом п'яти днів вивезти наявні колгоспні фонди, зокрема і насіннєвий, у рахунок виконання плану заготівель. Усіх, хто опирається цій справі, у тому числі й комуністів, арештовувати і судити. (Голод 1932-1933 років на Україні очима істориків, мовою документів. К., 1990. С. 296) |
Довідка ДПУ УСРР про голодування колгоспників (1933 р.) Найбільша кількість фактів голоду зареєстровано наприкінці лютого і на початку березня. В окремих місцях це явище набуло масового характеру. Переважна кількість голодуючих колгоспники. До них належать, головним чином, багатосімейні господарства, що виробили незначну кількість Трудоднів. Зареєстровано також факти голоду серед колгоспників, які виробили велику кількість трудоднів, але не одержали в колгоспі продуктів харчування в результаті розбазарювання й розкрадання хліба в момент збирання. Голодуючі сім'ї вживають в їжу різні сурогати (кукурудзяні качани і стебла, просіяне лушпіння, сушену солому, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпіння, стручки акації тощо). Зареєстровано факти вживання в їжу м'яса кішок, собак і дохлих коней. Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина сталася у 3-й декаді лютого і на початку березня. 19 випадків людоїдства припадає на Київську область. У лютому також мали місце 13 випадків трупоїдства. (Урядовий кур'єр. 1993. 20 лют.) Із доповіді голови Раднаркому УСРР В. Чубаря про підсумки 1933 сільськогосподарського року на об'єднаному пленумі ЦК та ЦК КП(б)У (18 листопада 1933 р.) Унаслідок наполегливої більшовицької боротьби підсумки 1933 сільськогосподарського року багато кращі за попередні роки. Дійсно, цього року ми досягли великих успіхів у боротьбі за перетворення всіх колгоспів на більшовицькі. Цього року ми створили міцну базу для того, щоб усіх колгоспників зробити заможними... Доказом того, що ми маємо певні досягнення, певні зрушення в сільському господарстві, є ті факти, які ніхто не може заперечувати: ми цього року вперше за ряд років виконали план хлібоздачі достроково до Жовтневих свят. Ми заготували на цей час понад 220 % порівняно зі здачею 1932. року. Наші радгоспи на це число здали хліба майже втричі більш, ніж минулого року, і в два з лишком рази більш, ніж минулого року в цілому... (Голод 1932-1933 років на Україні очима істориків, мовою документів. К., 1990. С. 559, 563) |
Стан культури в Україні у 30-ті роки
Галузі культури |
Досягнення |
3 кінця 20-х років почалося швидке згортання українізації. Згідно з постановою ЦВК СРСР від 1929 року, державні органи і підприємства союзного підпорядкування зобов'язувались спілкуватися між собою російською мовою. Жертвами репресій з «національними ухилами» стали члени комісії з українізації М. Скрипник, С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський та ін. Процес українізації став сприйматися як буржуазно-націоналістичний. Були закриті навчальні заклади для національних меншин, ліквідовані національні райони, націоніальні сільські та містечкові ради. В усі сфери життя громадян України просякала політика русифікації |
|
Освіта |
Продовжувалась боротьба з неписьменністю дорослих. Напередодні другої світової війни масова неписьменність на території УРСР була в основному подолана; Введено обов'язкове чотирикласне навчання, а в містах загальне семирічне навчання. Визрівали передумови для переходу до загальної середньої освіти. Відновлено діяльність університетів, розширено мережу робфаків, середніх спеціальних навчальних закладів |
Наука |
Вищою науковою установою залишалася Всеукраїнська академія наук, створюються науково-дослідницькі інститути (Український фізико-технічний інститут, Інститут електрозварювання ВУАН, Інститут математики) |
Література |
Створено Спілку радянських письменників України. В умовах жорсткого контролю з боку влади продовжували працювати П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан, А. Малишко, Ю. Яновський, Ю. Смолич та ін. |
Мистецтво |
Далеко за межами України були відомі імена корифеїв українського театру Л, Курбаса, П. Саксаганського, М. Садовського, Н. Ужвій, оперних співаків 0. Петрусенко, Б. Гмирі, 3. Гайдай. До скарбниці світового кіномистецтва увійшли фільми О. Довженка. Тривала тріумфальна діяльність хорової капели «Думка», відкриваються консерваторії. У Харкові було споруджено пам'ятник Т. Шевченку скульптором М. Манізером |
Релігійне життя |
Політичний курс більшовиків був спрямований на-формування в суспільстві атеїстичного світогляду. Зростає тиск держави на православну церкву. Гонінь зазнала УАПЦ, яка в 1930 році вимушена була заявити про самоліквідацію. Розгорнулося масове знищення культових споруд |
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із постанови Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове вивчення російської мови неросійських школах України» 20 квітня 1938 р. Рада Народних комісарів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У зазначають, що в наслідок підривної роботи контрреволюційних троцькістсько-бухарінських і буржуазно-націоналістичних елементів, які орудували в Народному комісаріаті освіти УРСР і органах народної освіти, викладання російської мови в школах України поставлено незадовільно. ...Необхідність вивчення російської мови в школах України обумовлюється, по-перше, посиленням братерського зв'язку та єднанням між українським народом І російським народом і народами Союзу РСР для їхнього подальшого господарського і культурного зростання; по-друге, щоб сприяти подальшому вдосконаленню українських кадрів в- галузі наукових і технічних знань; по-третє, щоб забезпечити необхідні умови для успішного несення всіма громадянами УРСР військової служби в рядах Робітничо-Селянської Червоної Армії і Військово-Морського Флоту. (Культурне будівництво в Українській РСР. Т.1. С, 740-741) |
Контрольні запитання і завдання
Список використаної і рекомендованої літератури
Тема 11. Західна Україна в 20-30-х роках XX ст.
1. Соціально-економічне й політичне становище Західної України
в 20-30-х роках.
Західноукраїнські землі за період з 1919 до 1939 рр. були поділені між Польщею, Румунією і Чехословаччиною. У кожній із цих держав українці становили національну меншину. Положення західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Найтяжчим воно було в Румунії (на Буковині у січні 1919 р. було введено воєнний стан, що протримався до 1928 р., з українцями Бессарабії говорили переважно мовою гармат). У Чехословаччині Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції (проте політика в галузі освіти, культури була найсприятливішою, до того ж карпатоукраїнці та селяни-русини отримали додаткові земельні наділи).
Наявність чисельної української етнічної групи в Польщі (більша частина західноукраїнських земель) не дозволила її властям постійно пригноблювати корінне населення. Ю. Пілсудський заявляв: "... нізащо не хотів би, щоб Польща мала велику територію з вороже настроєними національними меншинами". Відповідно до ст. 109 польської конституції 1921 р. та закону від 26 вересня 1922 р. українцям гарантувалося навчання в українських школах, право на національну символіку та право голосу на виборах до польського сейму, самоврядування надавалося Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствам (однак таке рішення позбавляло ці воєводства статусу міжнародної території).
Польська влада відмовилася від стратегії своїх попередників у національному питанні. Проте вона не відкинула ідеї штучного розчленування західноукраїнських земель, а навпаки, намагалася розколоти українців на релігійній основі. Для цього влада грала на розбіжностях між греко-католиками Галичини та переважно православним населенням Волині, домагаючись їхньої ізоляції один від одного. Це започаткувало формування так званого сокальського кордону.
На цей період припадає спроба запровадити неоунію, утворивши "Римо-католицький Костел Східного обряду", ревіндикації спроби римо-католицького єпископату оволодіти церквами та церковними землями православних.
У Підкарпатській Русі навесні 1921 р. протистояння між греко-католиками та православними офіційно почали називати релігійними боями. Хоча після входження краю до складу Чехословацької республіки його жителям надавалася свобода віросповідання. Між греко-католиками і православними йшла гостра боротьба з питань догмату. Слід зауважити, що особливого економічного гноблення селяни зазнавали від уніатського духовенства. Проте чехам унія була потрібна, щоб контролювати міжконфесійні відносини.
Позитивним щодо поліпшення стосунків поляків з українцями було призначення у 1928 р. воєводою Волині Г. Юзефського (колишнього заступника міністра внутрішніх справ в уряді С. Петлюри, основним кредом якого була державна асиміляція українства). Прагнучи реалізувати програму польсько-українського порозуміння, він пішов на окремі поступки населенню в галузі культури, релігії, вирішення земельного питання (підтримував парцеляцію, завдяки чому українці Волині змогли частково отримати земельні наділи). Проте сокальський кордон, що відділяв Волинь від східно-галицьких провінцій наочно підтвердив двоїстий підхід Варшави до українського питання.
Опорою польської влади у 20-х роках були "осадники" відставні вояки Війська Польського, які на Волині отримували колишні землі російських поміщиків. Польським колоністам передавалися кращі західноукраїнські землі.
Скрутне економічне становище ускладнювалося ще й національним чинником. Польська та Румунська політика спрямовувалися на асиміляцію українців: насильно викорінювали культурні, мовні традиції, проводилися арешти бунтівників, руйнувалися кооперативні рухи, "Просвіти", закривалися школи. У 1924 р. на Буковині зі 168 українських народних шкіл не залишилося жодної.
Серед політичних заходів польського уряду особливе невдоволення українського селянства викликала програма полонізації. Наступ на національні права українців не припинявся. Розгорнулося масове переслідування вчителів. З 1924 р. розпочалася полонізація освіти, було закрито більш як 3,5 тис. українських шкіл та витіснено українську мову з державних установ (у Львівському університеті ліквідовано всі українські кафедри, а також румунізовано Чернівецький університет). Із 1930 р. посилився наступ на українців Галичини. Про це свідчить проведена польськими властями акція "пацифікація" умиротворення за допомогою знущань, арештів, ув'язнень, ліквідації сільського самоуправління, створення концтаборів, у тому числі Берези Картузької з найсуворішим режимом утримання (тут знаходилося понад 2 тис. активістів українського руху політичних противників польського режиму).
2. Національно-визвольний рух. Політичні партії, їх програми і діяльність.
Національно-визвольний рух у Західній Україні трактується дослідниками неоднозначно, а іноді й суперечливо. Витоки падіння державності у Західній Україні і втрати її національної незалежності коренилися не лише у військовій перевазі Польщі та підтримці її державами Антанти, айв нерішучості та непослідовності внутрішньої політики уряду Петрушевича Голубовича.
Правий фланг політичних сил очолювала Організація Українських Націоналістів (ОУН), створена в січні 1929 р. Є. Коновальцем у Відні. В основі її ідеології був націоналізм, а за мету ОУН ставило безкомпромісну революційну боротьбу, відновлення втраченої незалежності Української соборної держави (тобто єдиної держави на всіх етнічних землях). ОУН, яка була заснована на жорсткій централізації, діяла підпільно. Важливим елементом її тактики у 30-х роках були терористичні акції проти польських сановників. Організація видавала власні газети, журнали ("Юнак", "Сурма", "Розбудова нації").
Найгучнішою акцією ОУН у 1934 р. було вбивство польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького та противника оунівських методів українського педагога І. Бабія. У відповідь польська влада посилювала терор проти членів ОУН та всіх українців. У 1932 р. поляки стратили бойовиків ОУН В. Біласа та Д. Данилишина. Процес над учасниками теракту за вбивство Б. Перацького завершився трьома вироками до страти, які потім замінили на довічне ув'язнення (С. Бандері, М. Лебедю, Я. Карпинцю). Через свій радикалізм ОУН підтримувала переважно молодь, яка захоплювалась героїзмом її членів.
Наймасовішою і найвпливовішою політичною силою було центристське Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене в 1925 р. шляхом об'єднання Трудової партії з численними центристськими організаціями. Об'єднання не стало новою політичною силою, не мало фіксованого членства і членських обов'язків, хоча в ньому існувала партійна дисципліна. Головою УНДО було обрано Д. Левицького. УНДО мало вирішальний вплив на кооперативні й культурні організації.
Лідери УНДО прагнули демократичним, парламентським шляхом відстоювати інтереси українців у польському сеймі (парламенті) і передбачали боротьбу за самостійну Україну легальними і мирними засобами. У 20-х роках УНДО прихильно ставилося до об'єднання з Радянською Україною, але після голодомору 1932-1933 рр. бажаючих потрапити до "комуністичного раю" майже не залишилося.
Посилення антиукраїнської політики польського уряду на початку 30-х років змусило УНДО перейти до політики "нормалізації" українсько-польських взаємин. Ця політика дала лише тимчасовий ефект, бо через екстремізм ОУН та польських шовіністів уряд у 1938 р. відновив антиукраїнські погроми. Це призвело до розколу УНДО та утворення Фронту Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. ФНЄ обстоював націоналізм, але виступав проти терору.
На Буковині в 1927 р. було створено Українську національну партію (УНП), яка характеризувалася регіональністю.
У 1926 р. в Галичині Українська радикальна партія (УРП) об'єдналася з волинськими есерами в Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП). Найбільшою заслугою цих партій був розвиток мережі українських громадських організацій, найзначніші з яких товариства "Просвіта", "Рідна школа", організація "Союз українок".
За впливи в культурно-освітніх товариствах краю УСРП постійно змагалися з УНДО. Упродовж 1929 р. члени УСРП були повністю усунуті з керівництва "Просвіти", "Рідної школи" та інших організацій.
Активізація українського руху, спрямованого на захист українського шкільництва, викликала занепокоєння в польських правлячих колах. Саме тому 11 березня 1932 р. було прийнято законопроект про шкільну реформу, яка мала гарантувати початкову освіту дітям віком від 7 до 14 років.
Члени радикальної партії виступали за відокремлення церкви від держави. Вони обстоювали повну свободу релігійних переконань.
Після загарбання Східної Галичини поляками, в університетах мали право навчатися лише ті, хто присягнув на вірність Польщі. Боротьба за український університет у Львові стала справою честі західноукраїнської інтелігенції. У 1921-1925 рр. діяли Львівський таємний український університет (працювали три відділи філософський, правничий, медичний та 54 кафедри, навчалося 1258 студентів), Львівська таємна українська висока політехнічна школа, Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Проіснувавши близько чотирьох років, "катакомбний" Львівський університет явив світові приклад самовідданої боротьби за національну ідентичність та нестримне прагнення знань.
Найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою організацією західних українців була греко-католицька церква, яка мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств і навіть власну політичну організацію Українську католицьку національну партію. Своїми досягненнями церква завдячувала митрополиту А. Шептицькому, який енергійно засуджував як націонал-екстремістів, так і комуністів, постійно обстоюючи необхідність вищих цінностей, ширшого бачення ситуації.
Специфічною рисою громадсько-політичного життя Західної України було активне включення молоді у національну боротьбу. Радикалізм молоді привніс у національно-визвольний рух як позитивні моменти, так і негативні. їх основний організатор українська військова організація (УВО) функціонувала на засадах "інтегрального націоналізму". Ідеологом УВО вважають Д. Донцова та його концептуальну працю "Націоналізм". За мету УВО ставило досягнення соборності української держави за допомогою військової сили.
Лівий фланг партій очолювала Комуністична партія Західної України (КПЗУ, до 1923 р. Компартія Східної Галичини). Програма КПЗУ передбачала революційним шляхом повалити владу Польщі та возз'єднати Західну Україну з Радянською. Легальною організацією, створеною КПЗУ в 1926 р., було Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), заборонене польським урядом у 1932 р. КПЗУ перебувала під подвійним тиском: з одного боку, польської влади (комуністи становили більшість серед в'язнів тюрем і концтабору в Березі Картузькій), а з іншого з боку сталінського режиму СРСР. Уже в 1928 р. за звинувачення у "національному ухилі" та підтримку О. Шумського були репресовані керівники партії Й. Крілик (Васильків) і Р. Кузьма (Турянський). У 1933 р. за "зв'язок з ОУН" репресували нових керівників КПЗУ М. Заячківського (Косаря), Г. Іваненка (Барабу) та ін. Усе це не давало можливості партії, яка налічувала 4,3 тис. членів, перетворитися на масову. До того ж у 1938 р., за вказівкою Сталіна, Комінтерн заборонив КПЗУ, звинувативши її членів в "українському буржуазному націоналізмі" та співробітництві з польською дефензивою (спецслужбою).
Будучи лівим крилом робітничого руху, обтяжена більшовицькими стереотипами і КПСГ і КПЗУ абсолютизували насильство в класовій боротьбі, а національно-визвольний рух за об'єднання українських земель в єдиній державі пов'язували з догматичним постулатом доцільності й неминучості перемоги соціальної революції у краї за радянським стандартом.
Наприкінці 30-х років центр західноукраїнського національного життя переміщається до Закарпатської України.
3. Мюнхенська угода та її наслідки.
Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм із більшовизмом, уряди Англії і Франції 29-30 вересня 1938 р. підписали Мюнхенську угоду, внаслідок
якої до нацистської Німеччини відійшла населена німцями частина Чехословаччини. Лідери Європейських держав Гітлер, Доладьє, Муссоліні, Чемберлен фактично розпочали новий переділ європейської карти.
Після Мюнхенської угоди загострилася політична криза в Чехословаччині. Лідери українофілів і русофілів домовилися між собою і звернулися до Праги з вимогою: надати автономії Підкарпатському краю (там мешкало близько мільйона українців). На просвітянському з'їзді вперше було виконано український гімн "Ще не вмерла України ні слава, ні воля". Оунівці і просвітяни висували рішучу вимогу повної автономії Карпатської України.
11 жовтня 1938 р. Прага погодилася на створення в Закарпатті автономного уряду на чолі з А. Бродієм. Ця історична подія була зафіксована Першим маніфестом Центральної Народної Ради в Ужгороді, де зазначалося: "...наш Український Народ став справжнім власником нашої Срібної землі, нашої Батьківщини Підкарпаття" і стала знаковою не лише для певної частини українського населення, а й для всіх етнічних українців.
Невдовзі А. Бродій дискредитував себе надто відвертою угро-фільською позицією і був усунутий від влади. 27 жовтня до влади прийшов кабінет з українофілів на чолі з відомим у Європі науковцем, доктором теології отцем Августином Волошиним. Новий статус краю визначався конституційним законом від 22 листопада 1938 р., за яким законодавча влада мала перебувати в руках обраного крайового сейму. Проте Угорщина домовляється з фашистськими державами, Німеччиною та Італією, про передачу їй південного Закарпаття з містами Ужгород, Мукачів і Берегове з прилеглими територіями (Віденський арбітраж від 2 листопада 1938 р.). Столицею Карпатської України призначили місто Хуст.
Українська сторона мала сама подбати про захист краю. У зв'язку з цим відбувся І з'їзд "Карпатської Січі", який започаткував створення Збройних сил на добровільній основі. 18 січня 1939 р. в Хусті було створено Українське національне об'єднання, яке здобуло 12 лютого 1939 р. блискучу перемогу на перших виборах до сейму Карпатської України (86,1 %). Однак Угорщина та Польща продовжували зазіхати на територію краю. Одночасно з окупацією Чехії та Моравії, Гітлер санкціонує Угорщині захоплення Закарпаття. На той час Німеччина вже отримала повну свободу дій у Центральній і Східній Європі.
14 березня А. Волошин виступає по радіо і проголошує незалежність Карпатської України (після проголошення Словаччиною своєї самостійності, та наступу угорських військ з метою загарбати всю території Закарпатського краю). 15 березня 1939 р. у Хусті зібрався Сейм Карпатської України, який прийняв закон про незалежність країни, затвердив державну атрибутику й одноголосно обрав А. Волошина президентом Карпатсько-Української республіки. Проте врятувати нове державне утворення "Карпатська Україна" вже було неможливо. Протягом тижня нечисленні загони Карпатської Січі героїчно боронили свою батьківщину. Проти них діяла дев'ятимільйонна угорська армія. Світ стояв на порозі Другої світової війни.
Після окупації уряд Карпатської України змушений був емігрувати. Таким чином, закарпатські українці одні з перших у Європі збройно виступили проти фашистських загарбників. Доля А. Волошина склалася трагічно. У 1945 р. він був заарештований радянськими спецслужбами і загинув у її лабетах.
Ключовою умовою існування Карпатської України була німецька підтримка. В результаті, навіть незначна зміна напряму зовнішньополітичної діяльності Німеччини призвела до того, що карпатоукраїнська державність була зруйнована угорською окупацією.
Карпатська Україна проіснувала недовго (близько п'яти місяців у складі Чехословацької федерації і кілька днів як незалежна самостійна держава), але залишила значний слід у національно-визвольній боротьбі українців.
Далі події розвивалися на основі таємних домовленостей Гітлера і Сталіна. За секретними протоколами договору про ненапад від 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною було здійснено поділ Європи на сфери впливу. Гітлеру відходила вся Центральна Європа, а Сталіну Західна Україна, Білорусь та країни Прибалтики. Протягом 1939-1941 рр. Україна возз'єдналася територіально, але цей процес був складним, болісним, тривалим.
ТЕМА 6. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 1921-1938 РОКАХ
ПОЛЬЩА |
РУМУНІЯ |
ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА |
||
Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя |
Північна Буковина,- частина Бесарабії |
Закарпаття |
Територія і населення західноукраїнських земель
Українські землі під окупацією |
Територія (тис. кв. км) |
Населення (тис.) |
Польщі |
132,2 |
8,200 (дані 1931 р.) |
Румунії |
17,6 |
1,240 (дані 1930 р.) |
Чехословаччини |
14,9 |
735 (дані 1930 р.) |
Разом: |
164,7 |
11,100 (дані 1930 р.) |
Українські землі у складі Польщі
Становище українських земель і українського населення
|
Територія і населення етнографічних земель в складі Польщі
(станом на 1 грудня 1931 року)
Краї |
Територія (тис. кв. км) |
Населення (тис.) |
Галичина |
55,7 |
5 435 |
Північно-західні землі |
76,5 |
3 763 |
В тому числі Холмщина й Підляшшя |
10,2 |
675 |
Західна Волинь |
35,8 |
2 085 |
Західне Полісся |
27,8 |
924 |
Більський повіт |
2,7 |
79 |
Політичні парти у Східній Галичині
Політична партія |
Мета |
Соціальна база |
Методи боротьби |
Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) |
Здобуття Україною самостійності |
Інтелектуальна еліта (письменники, журналісти, учителі, священики, адвокати) |
Відмова від терористичних методів, від антиурядової боротьби. Збільшувалось представництво УНДО в польському сеймі |
Радикальна партія |
Здобуття незалежності та самостійності України, рішення соціально- економічних проблем |
Селяни, сільськогосподарські робітники, сільська інтелігенція |
Об'єднання з українськими соціал-революціонерами в Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), вступ до II Соцінтернаціоналу |
Комуністична партія Західної України (КПЗУ) |
Об'єднання з радянською Україною |
Робітники, селяни, представники інтелігенції |
Просвітницька робота, підпільна діяльність |
Організація українських націоналістів (ОУН) |
Досягнення незалежності України |
Офіцери, студенти, митці |
Видавнича діяльність, підтримка громадського руху, організація демонстрацій, страйків, бойкотів, саботажу, терористичних актів |
Українські землі у складі Румунії
Характер політики румунського уряду щодо українців
|
Політичні партії на українських землях Румунії
Політична партія |
Мета |
Рік створення |
Прокомуністична організація «Визволення» |
Одержавлення економіки, аграрних перетворень, приєднання до радянської України |
1929 |
Українська національна партія (УНП) |
Співпраця з владою, відмова від радикальних методів боротьби, проведення ліберальних реформ |
1927 |
Радикальна націоналістична організація (РНО) |
Втілення в життя ідеології інтегрального націоналізму |
Середина 30-х років |
Інтегральний націоналізм як нова ідеологія
Головна мета незалежність України |
Нація абсолютна цінність |
Мета виправдовує всі засоби |
||
Об'єднання всіх політичних партій |
Інтегральний націоналізм (основні ідеї) |
На чолі держави вождь з необмеженою владою |
||
Рішення соціально-економічних питань другорядне |
Менше слів більше справи |
Економічна основа держави розвинуте сільське господарство, кооперація, капіталістична промисловість |
Закарпаття у складі Чехословаччини
|
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із закону Першого Сейму Карпатської України 15 березня 1939 р. Сойм Карпатської України ухвалив цей закон: 1. Карпатська Україна є незалежна Держава.
(Українська суспільно-політична думка в XX ст. Т. 2. С. 398) |
Контрольні запитання і завдання
Список використаної і рекомендованої літератури
Тема 12. Україна у Другій світовій війні (1939-1945 рр.).
1. Возз'єднання західноукраїнських земель у складі УРСР.
Уже в 1938 р. світ передчував, що вирішальна битва у новій війні буде між двома тоталітарними режимами третім рейхом і Радянським Союзом, і битва ця обов'язково буде смертельною для одного з режимів. Людське життя в цих надмірно заідеологізованих країнах не вартувало нічого. Проте сталося неймовірне, світ був вражений звісткою про підписання німецько-радянського договору про ненапад.
Підписаний 23 серпня 1939 р. німецько-радянський договір, званий як пакт Ріббентропа-Молотова, містив таємний протокол, згідно з яким Гітлер і Сталін домовилися про поділ сфер впливу у Східній Європі. За цим протоколом СРСР передавалися західноукраїнські землі. Радянський Союз отримав з боку Німеччини гарантії про ненапад та дістав змогу розширити територіальні межі майже до кордонів 1913 р. Підписання договору фактично розв'язало Гітлеру руки, і 1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі.
Тим часом союзники Польщі Франція і Велика Британія оголосили війну Німеччині. 17 вересня 1939 р. радянські війська увійшли на землі Західної України та Західної Білорусії. Стратегічним містом став Львів. Він був метою як радянського, так і німецького командування. 22 вересня війська Червоної армії увійшли до Львова. У Брест-Литовську на честь успішного завершення операції відбувся парад радянських і німецьких військ. За тиждень війська Українського фронту під командуванням С. Тимошенка зайняли всю територію, відведену СРСР пактом Ріббентропа-Молотова.
Польща як держава перестала існувати, а Радянський Союз докорінно змінив зовнішньополітичні пріоритети у своїй антифашистській політиці. 28 вересня того самого року між СРСР і Німеччиною укладено договір про дружбу і кордони. Впродовж тривалого часу (понад 50 років) цей договір для радянського народу був таємницею.
Верховна Рада СРСР 2 червня 1940 р. прийняла Закон про включення до складу УРСР Північної Буковини і Південної Бессарабії. Волинь, Галичина, Буковина, Бессарабія увійшли до УРСР. Таким чином основна частина українських земель у 1939-1940 рр. була об'єднана в кордонах однієї держави. Було реалізовано Акт про злуку 22 січня 1919 р. та споконвічну ідею українців про єдність і соборність. Західні українці отримали безкоштовну медичну допомогу, українські школи, запровадження української мови в державних установах, україномовну пресу тощо. Р. Іванченко пише: "Це була своєрідна українська культурна революція в Західній Україні, яку здійснила у блискавично короткий термін радянська командно-адміністративна система з її здатністю до показухи і фальші".
Попри величезне значення цієї події в історії України, вона принесла насильницьку радянізацію західноукраїнських земель, яка швидко змінила суспільний настрій населення. Радянська влада, запроваджуючи нові порядки, лише з однієї Галичини депортувала близько 400 тис. українців. Ті, хто залишилися, підлягали колективізації й радянізації. На схід Радянського Союзу було депортовано сотні тисяч поляків. З осені 1939 р. по осінь 1940 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовано до Сибіру майже 10 % населення.
Отже, ставало зрозумілим, що комуністична влада не збирається міняти ні уклад соціалістичного господарювання, ні методи керівництва. Розпочинався етап протистояння із "совітами" західних українців, боротьбу очолила Організація українських націоналістів (ОУН). Ідея створення Великої України, запропонована А. Розенбергом (яка мала стати бар'єром у війні між Росією та Німеччиною), спонукала у квітні 1941 р. ОУН до співпраці з нацистськими властями. Оунівцями було сформовано військові підрозділи "Нахтігаль", "Роланд", дивізію СС "Галичина". Слід зауважити, що А. Мельник і С. Бандера марно сподівалися, що за допомогою німців вони зможуть визволити українські землі з-під влади СРСР.
18 грудня 1940 р. було завершено розробку директиви № 21 ("план Барбаросса"), яка передбачала розгром Радянського Союзу в ході "блискавичної" війни (за чотири-шість тижнів). Особливе місце у цих планах відводилося Україні, що мала перетворитися на сировинний придаток третього рейху, або "німецьку Індію". У своїй книзі "Майн Кампф" ("Моя боротьба") Гітлер чітко визначив стратегічні напрямки руху третього рейху, віддаючи пріоритет Сходу, слов'яни як нижча раса мали виконувати роль дешевої робочої сили.
2. Рух Опору в Україні (1941-1944 рр.).
Однією з особливостей Другої світової війни став широкий антифашистський рух Опору, найефективнішою формою якого був партизанський рух. За офіційними даними, на території СРСР діяли 1 млн. партизанів та бійців руху Опору, в Югославії від 500 до 800 тис, Франції 500 тис, Польщі 130 тис, Греції 122 тис, Албанії 70 тис, Бельгії 23 тис. Проте найжорстокіша боротьба розгорнулася на території України. Проти нацистів діяли формування українських націоналістів різних проводів та радянські партизани. У західному регіоні республіки переважна більшість населення підтримувала діяльність ОУН-УПА. І нині актуальною залишається проблема взаємин радянських партизанів і вояків ОУН-УПА, їхнє ставлення до населення західних областей України.
Через непідготовленість партизанський рух на початку окупації був майже розгромлений. Ні партійно-державне керівництво, ні органи держбезпеки, ні військове командування не були готові до організованої боротьби. До того ж більшість професіоналів мінно-підривної справи були репресовані під час політичних арештів у середині 30-х років. Перші партизанські загони в Україні розпочали свою діяльність у липні 1941 р. Станом на 1 жовтня 1941 р. в областях України було сформовано 738 загонів і 191 диверсійну групу. З червня 1942 р. у роботі підпілля і партизанських сил відбувся вирішальний перелом. 22 липня 1942 р. фашисти повністю захопили територію УРСР, встановивши на ній жорстокий окупаційний режим. З 1 серпня 1941р. до 1 березня 1942 р. українські партизани знищили 1652 об'єкти військового призначення. Упродовж грудня 1942р. березня 1943 р. відбулося становлення системи управління партизанським рухом в Україні. Наприкінці 1942 р. партизанський рух набуває масового характеру на всій тимчасово окупованій території України. В деяких районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянськими партизанами, утворювалися партизанські краї та зони, де почали відновлюватися органи радянської влади.
У радянському партизанському русі України діяло 46 партизанських з'єднань і близько 2 тис. загонів диверсійно-розвідувальних груп, в яких налічувалося майже 500 тис. осіб. Найактивнішими виявилися партизанські загони під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, Д. Медведєва, П. Вершигори, М. Наумова.
Слід зауважити, що дії партизанських загонів нерідко характеризувалися неузгодженістю і непрофесійністю, невмінням використати усі можливості для ведення збройної боротьби. Так, станом на 15 березня 1942 р. із 1376 загонів і груп інформація про бойові дії надійшла лише від 141. Часто застосовувалася примусова мобілізація у партизани під загрозою розстрілу. Не вистачало зброї та боєприпасів. Перед партизанами іноді ставилися такі завдання, які перевищували їхні реальні можливості, що призводило до невиправданих втрат.
У 1943 р. радянські збройні формування несподівано зустріли сильне опертя з боку ОУН-УПА на теренах Волині Полісся. ЦК КП(б)У й УШПР (Український штаб партизанського руху) не вдалося ввести радянські оперативні групи на території Дрогобицької, Львівської, Станіславської та Чернівецької областей. Крім Ковпака у Галичину не пробилося жодного партизанського формування.
На початку 1944 р. найбільше партизанських сил було сконцентровано на території Рівненської, Житомирської та Кам'янець-Подільської областей (18 з'єднань у складі 115 загонів чисельністю близько ЗО тис. осіб).
В Україні діяли не лише радянські партизанські загони. Перед початком війни та на її першому етапі Організація українських націоналістів (ОУН) різних напрямів намагалася встановити контакт з представниками військового керівництва нацистської Німеччини, намагаючись таким чином відновити "незалежну і суверенну українську державу". Після захоплення Львова німецькими військами похідна група ОУН С. Бандери за підтримки батальйону "Нахтігаль" зібрала представників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням, яке ЗО червня 1941 р. прийняло Акт про відновлення держави. Однак розпочати роботу щодо її розбудови не вдалося. Німецьке керівництво на цей крок відреагувало вороже. На початку липня 1941 р. Українське державне правління було заборонене. С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 членів ОУН(Б) за наказом Гітлера заарештували і кинули до концтаборів, де частина з них загинула.
У жовтні 1941 р. інша група оунівців-мельниківців виступила у Києві з ініціативою створення Української Національної Ради, сподіваючись, що вона стане представницьким органом усієї України. 5 жовтня відбулися установчі збори, на яких було створено Українську Національну Раду й обрано президію на чолі з професором М. Величковським. Невдовзі були утворені Київська, Чернігівська, Полтавська обласні ради Української Національної Ради. Реакція німців на це була негативною понад 40 ініціаторів цієї акції розстріляли. Почалася ліквідація місцевих українських національних рад та їх органів.
Після невдалої спроби відновити Українську державу в червні-серпні 1941 р. провід ОУН(Б) прийняв рішення про перебудову своєї організації. Основну частину кадрів було переведено на нелегальний стан і нелегальні форми роботи, з умовою не вступати у відкритий конфлікт з окупаційною владою. Однак під впливом подій на Східному фронті, успіху радянських військ, провід ОУН(Б) взяв курс на прискорення підготовки власних збройних формувань. З квітня 1943 р. вони беруть назву Українська повстанська армія (УПА), на чолі якої став Р. Шухевич (псевдонім Чупринка). Дії УПА поширилися з Волині на Полісся та Галичину. У деяких місцевостях було ліквідовано німецьку адміністрацію і встановлено українську цивільну та військову владу. Прикладом є проголошення Колківської республіки на Волині.
На рубежі 1943-1944 рр. з наближенням лінії фронту до теренів Західної України відбулися істотні зміни акцентів у збройній боротьбі ОУН-УПА. Вона спрямовувалася, головним чином, проти радянського руху опору, а згодом ОУН-УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну в тилу радянських військ проти відновлених партійних і радянських органів. Не варто забувати про ще один фронт УПА бойові дії проти поляків, які були спровоковані жорстокими зачистками Армії Крайової волинських земель та намаганням задекларувати ці землі власністю Польщі. За даними сучасних істориків близько 10 тис. жертв було з польської сторони та понад 30 тис. з української.
Головним ворогом ОУН-УПА залишався Радянський Союз. Як вказує Р. Іванченко, у жовтні й листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 проти радянських партизанів. У 1943 р. при УПА почали створювати загони з вірмен, грузинів, литовців, татар, щоб спільними зусиллями боротися проти СРСР.
Московський центр розумів, що рух ОУН-УПА впливав не лише на західні області України. Тому в 1943 р. після низки значних перемог на фронтах, розпочинається активна боротьба з оунівцями та їхніми прихильниками з числа місцевого населення.
Чи можливо в умовах сьогодення примирити солдатів ОУН-УПА і солдатів Червоної армії? Мабуть, ні. Ще не всі таємниці війни розкрито, ще не всі крапки розставлено. Західна Україна не хотіла інтегруватися до СРСР, а українська радянська республіка на той час вже пережила два голодомори, репресії, партійні чистки, переслідування віруючих і фактично втратила вже свій найкращий генофонд, на відродження якого потрібен був час.
3. Окупаційний режим та визволення України.
Друга світова війна проходила в небачених до цього масштабах. Здійснюючи агресію, німецьке військове командування ставило за мету захоплення східних територій, часткове знищення їхнього населення і перетворення у рабів решти, що мало наблизити нацистів до світового панування. Вздовж усього Східного фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км, Німеччина та її союзники Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія зосередили 70 % своїх збройних сил, з яких було створено три групи армій. У наступі на Україну взяли участь 57 дивізій і 13 корпусів армій групи "Південь". їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського округів.
Перші дні війни виявилися несприятливими для Червоної Армії. Через чотири місяці після вторгнення німці окупували майже всю територію України. У липні 1942 р. радянські війська залишили Луганську область. На всій території України встановився режим окупації у вигляді горезвісного "нового порядку", який вирізнявся винятковою жорсткістю. До того ж Гітлер, повністю нехтуючи національні прагнення українців, наказав розчленувати Україну на окремі адміністративні одиниці. 1 серпня 1941 р. на західноукраїнських землях було створено дистрикт "Галичина", який адміністративно підпорядковувався Генеральному губернаторству Польщі. Дистрикт поділявся на округи та повіти на чолі з німецькою адміністрацією. 20 серпня 1941 р. декретом Гітлера було створено рейхскомісаріат "Україна". Територія рейхскомісаріату, куди входили Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавщини і Запоріжжя, 28-29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністрації.
На чолі території рейхскомісаріату, що охоплювала близько 340 тис. кв. км. з 17-мільйонним населенням, Гітлер поставив Еріха Коха, штаб-квартира якого знаходилася у м. Рівне. Ця територія поділялася на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які, у свою чергу, поділялися на округи і райони. За згодою з Гітлером Буковина й частина Південно-Східної України, в тому числі й Одеса, були передані союзникові Німеччині Румунії під назвою Трансністрія. Вона була поділена на губернаторства і перебувала під владою румунської адміністрації. Інші південно-східні території України, наближені до лінії фронту (Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська, Луганська області) знаходилися під управлінням військової німецької адміністрації, яка створювала оперативні тилові райони з відповідними комендатурами. Ще на одній частині території України, на Закарпатті, що входило до складу Угорщини, було створено окрему адміністративну одиницю "Підкарпатську територію" з центром в Ужгороді, на чолі якої стояв регент-комісар.
Гітлерівці мали намір зберегти цілковитий контроль над територією України. Про це свідчать структура і чисельність німецької цивільної адміністрації. Сюди прибула велика кількість чиновників із рейху. Українці обіймали лише дрібні адміністративні посади (сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай). Адміністративний поділ нового "життєвого простору" потрібний був німцям для перетворення краю на головного постачальника продовольства і джерело робочої сили. За період з 1943 до 1944 рр. до Німеччини було вивезено тисячі тонн зерна, м'яса, цукру, картоплі. Німці використовували Україну також як джерело примусової праці для промисловості та сільського господарства. Так, з лютого 1942 р. до 1944 р. окупанти примусово вивезли з рейхскомісаріату на роботи до Німеччини близько 2 млн. українців. Наприкінці війни з 2,8 млн. остарбайтерів 2,3 млн. були вихідцями із України.
Природа нацистського режиму виявилася також у ставленні до населення України, особливо євреїв та військовополонених. Так, за кілька місяців окупації фашисти замордували близько 850 тис. євреїв, тільки у Бабиному Яру в Києві було знищено понад 100 тис. людей.
На тимчасово окупованій території було введено режим воєнної окупації, який супроводжувався насиллям, кривавим терором, пограбуванням країни, зруйнуванням пам'яток культури. Усе це призвело до страшенних наслідків, згодом зафіксованих у матеріалах Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. Так, тільки сукупні втрати військовослужбовців і цивільних громадян України оцінюються у 7-8 млн. осіб. Народне господарство України за роки окупації зазнало збитків у 285 млрд. крб. На руїни перетворилося 714 міст і селищ, 28 тис. сіл. Досі залишаються невирішеними питання повернення до України культурних цінностей, вивезених під час війни.
На жаль, у країні навіть під час війни не припинялися масові незаконні репресії. А деякі заходи держави мали навіть риси геноциду. Так, постановою ДКО СРСР від 12 травня та 2 червня 1944 р. з Криму було депортовано у Середню Азію понад 200 тис. кримських татар. У 1944-1945 рр. із Західної України було депортовано до Сибіру десятки тисяч громадян.
Визволення України від нацистських загарбників розпочалося після перемоги у Сталінградській битві наприкінці 1942 р. Вже 18 грудня 1942 р. окупантів було вибито з перших українських сіл Луганської області.
8 вересня було визволено Сталіно (нині Донецьк), через два тижні Харків. Наприкінці вересня 1943 р. радянські війська вийшли до Дніпра. Ціна попередніх перемог обраховувалася мільйонами. Про форсування Дніпра В. Астаф'єв пише: "25 тис. входять у воду, а на тому березі виходить максимум 5 тис". 6 листопада 1943 р. радянські війська звільнили Київ, але ціною колосальних жертв загинуло понад 200 тис. солдат і офіцерів.
24 грудня 1943 р. почався загальний наступ на Правобережній Україні. 27 липня 1944 р. було визволено Львів. Карпато-Ужгородською операцією закінчилося визволення від фашистської окупації території України в її довоєнних кордонах. У 1943-1944 рр. на українській території зосереджувалася майже половина частин діючої Червоної армії.
Битва за визволення України тривала довгих 22 місяці, складалася з низки значних військових операцій і завершилася 28 жовтня 1944 р. визволенням Закарпатської України.
Остаточно доля Закарпатської України вирішилася вже після війни. 29 червня 1945 р. було підписано договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна переходила до складу УРСР, що знаменувало собою завершення історичного процесу об'єднання всіх українських земель в єдиній державі.
Понад 10 млн. людських життів такі жахливі втрати українського народу у цій війні. Відомий науковець сучасності П. Тронько зазначає: "Без жовтня 1944 р., без Перемоги у травні 1945 р. не постала б у наш час вільна, суверенна, незалежна Українська держава.
НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
(1939-2006)
ТЕМА. УКРАЇНА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945)
Радянсько-німецькі договори 1939 року і західноукраїнські землі
Дипломатичні стосунки напередодні війни
Німеччина Англія Франція |
Країни-учасники |
Німеччина СРСР |
||
Мюнхенський пакт 30.09.1938 р. |
Радянсько-німецький пакт про ненапад 23.08.1939 p. |