Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 1.
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСІВ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Визначальною ознакою фінансів зарубіжних країн є те, що інтелектуальна еволюція фінансового знання відбувається на фоні взаємозумовлених фундаментальних особливостей і цінностей суспільно-економічного ладу Заходу: ринкової економіки, плюралістичної демократії, громадянського суспільства, правової держави. Тут вільному ринку і ефективній економіці відповідає сильна демократична державна влада, достатньо забезпечена фінансовими ресурсами; а економічній демократії вільного ринку відповідають політичні свободи, громадянські права і обов'язки. Держава розглядається як інституція, покликана надавати громадянам правові гарантії й суспільні блага, зберігаючи при цьому їхню свободу. В умовах демократії і громадянського суспільства (членами якого є окремі фізичні особи (громадяни), юридичні особи, держава) індивідууми володіють можливістю впливати на зміст фінансових операцій та загальний стан державних фінансів як виборці, законодавці, адміністратори. Саме через представницькі структури на індивідуальному рівні й у демократичний спосіб вирішується питання про вибір пропорцій розподілу наявних ресурсів між приватним і державним секторами, адже демократія - суспільний устрій, де влада може розпоряджатися інтересами індивідуумів лише з їх згоди і за їхнім вибором. У такий спосіб ринкова економіка знаходиться під демократичним контролем державних інститутів, що діють через фіскально-бюджетні й грошово-кредитні заходи.
У західній науці людина, як найвища цінність, є фундаментальною опорою і носієм загальносуспільних інтересів та невід'ємною компонентою фінансової системи. Теорія і практика суспільних фінансів у країнах Заходу давно перебуває під впливом соціальної філософії гуманізму й антропоцентризму, що проповідує абсолютну цінність особистості, ставить благо, права і свободи людини у центр державної діяльності. Адже саме людина є платником податків і, водночас, одержувачем суспільних благ, наданих державою; саме вона в умовах демократії, значною мірою, через своє право голосувати, може впливати на суспільне життя - визначати ефективність прийнятих рішень у сфері політики та економіки, через суспільний вибір приймати рішення щодо кількісних і якісних параметрів державних доходів і видатків. Тому західні вчені переконливо аргументують, що побудова фінансових взаємовідносин в суспільстві має базуватися на врахуванні принципів методологічного індивідуалізму, який передбачає аналіз фінансових явищ через призму інтересів, поглядів, поведінки індивідуумів.
Теорія і практика фінансів країн з розвинутою ринковою економікою еволюціонують під впливом змін, що відбуваються у співвідношенні між політичними, економічними і соціальними інститутами. Ретроспективно-концептуальний аналіз свідчить про те, що вже в ХІХ ст. інституційні зміни економічного, соціального та політичного характеру спричинили необхідність і забезпечили можливості істотного зростання ролі держави у суспільному житті, що паралельно призвело до збільшення акумульованих нею ресурсів та, відповідно, державних витрат. Зокрема, після промислової революції в Англії суттєво посилилась економічна роль держави в багатьох європейських країнах, її участь у фінансуванні різноманітних проектів (наприклад, будівництво залізничних шляхів, флоту). За мету ставилося стимулювання економічного зростання та отримання переваг у міжнародній конкурентній боротьбі, яка загострилась у цей період. Внаслідок поглиблення інтегрованості суспільства (йдеться про збільшення міст і посилення щільності проживання населення, за яких рівень освіти, добробуту, стан здоров'я однієї людини почали суттєво впливати на усіх інших), виникла об'єктивна необхідність у забезпеченні мінімального рівня суспільних благ для кожного члена суспільства з метою недопущення соціальних конфліктів. Це призвело до поступового зростання державних витрат на освіту, охорону здоров' я, стало поштовхом до запровадження заходів з перерозподілу доходів від багатих до бідних. Цьому сприяли також зміни в політичних умовах формування державної фінансової політики. Так, на початку XX ст. було повністю відмінено майновий виборчий ценз, за якого право обирати і бути обраним до парламенту мали лише багаті. Це призвело до виходу на політичну арену нових суспільних сил, сприяло зростанню впливовості партій лівого спрямування, які пропагували більшу соціальну спрямованість державної політики, що кардинально відобразилось на бюджетах європейських країн. Державні видатки почали спрямовуватись не тільки на виконання традиційних державних функцій, але й на соціальний захист населення (страхування робітників від нещасних випадків на виробництві, встановлення пенсій при досягненні пенсійного віку, допомоги по безробіттю, страхування на випадок захворювань), що зумовило необхідність зростання видатків бюджету, надало йому більшої соціальної спрямованості. Саме на період кінця ХІХ - початку ХХ ст. припадає запровадження переважної більшості програм соціального характеру (табл. 1.1).
Тісний зв'язок політичних і фінансових процесів із соціальними трансформаціями спостерігався і впродовж усього ХХ ст., коли найбільші зміни фінансової політики розвинутих держав відбувались саме після виборів, із приходом до влади нових політичних сил (яскравими прикладами цього є політика Ф. Рузвельта (1901-1909) та Р. Рейгана (1981-1989) у США, М. Тетчер (1979-1990) у Великобританії, Ш. де Голля (1959-1969) у Франції, Л. Ерхарда (1963-1966) у Німеччині).
На відміну від попередньої епохи, яка характеризувалася функціональним розмежуванням політичних, економічних і соціальних інститутів, нині дедалі більшою мірою даються взнаки їхні взаємопроникнення та інтеграція. Перш за все важливий вплив на функціонування фінансів здійснюють політичні чинники. Політичні інститути та конституційне право з моменту виникнення сучасної демократичної моделі державних фінансів стали виконувати функцію активного коригування перерозподільчих процесів. Так, шляхом голосування за правилом більшості, здійснюється суспільний вибір благ колективної необхідності (або благ суспільної потреби) і способів їх фінансування. При цьому треба зазначити, що за спостереженнями американських соціологів вимоги більшості виборців до фінансової діяльності уряду поверхневі і дуже часто несумісні: обстоювання політики скорочення податків майже завжди супроводжуються одночасними вимогами щодо збереження максимального обсягу соціальних видатків; обстоюючи високий рівень бюджетних видатків, багато хто вимагає викорінення марнотратства й неефективності.
Західна фінансова думка, з'ясовуючи неоднорідну природу фінансів та інтерпретуючи оптимальні масштаби державної діяльності, обґрунтовує міру втручання чи невтручання держави в соціально-економічні процеси. Скажімо, представники економічного лібералізму проповідують мінімальне втручання держави в економічне життя. Історія економічної науки знає вчення, котре майже абсолютно заперечувало доцільність діяльності держави (особливо по втручанню в економічну сферу). Йдеться про доктрину лесеферизму (від франц. «Laissez faire, laissez passer!»: «Не заважайте, дайте діяти!»), відповідно до якої державі необхідно бути дешевою, виконувати мінімальні функції, що і вже само по собі буде благом для суспільства. Проте, ідеї лесеферизму не витримали випробування часом, не знайшли підтримки у політиків і були різко негативно сприйняті звичайними громадянами.
Етатизм (від франц. «еtat» - держава) - це наукова течія, представники якої пропагують максимальне втручання держави в соціально-економічне життя суспільства. До різновидів етатизму зараховують:
- дирижизм (dirigisme) - цілеспрямована політика втручання держави в соціально-економічне життя, яка виникла у Франції в 30-ті роки XX століття. Він передбачає регламентацію економічних і соціальних процесів, що складається з комбінації фіскально-бюджетних і грошово-кредитних заходів, а також регулювання цін, інвестицій, соціальних виплат, зовнішньої торгівлі при збереженні основ ринкової економіки;
В сучасних умовах політика етатизму широко критикується у наукових колах. Лідер школи монетаристів Мілтон Фрідмен вбачав в її проведенні загрозу свободі та стабільності суспільства, називав урядові структури джерелом соціальної напруги і корупції, вважав державну діяльність протилежністю справжньої ринкової економіки.
Таким чином, у країнах із розвинутою ринковою економікою фінанси - об'єкт боротьби ідеологій, наукових доктрин, політичних переконань, уявлень про соціальну справедливість. Як серцевина соціально-економічних відносин та політико-ідеологічних питань вони зосередили в собі фундаментальність філософії, прагматизм політики та раціональність економіки. Сучасні фінанси в країнах з розвинутою ринковою економікою - продукт глобальної конвергенції політичних, економічних та соціальних інститутів. Зважаючи на ці обставини, було б дивним, якщо б у західній науці існувало єдине бачення сутності фінансів та їхньої ролі у суспільному житті. В сучасній західній фінансовій науці відповідно до структурних елементів, які охоплюються у якості предмету вивчення, сформувалися чотири основні напрями фінансових досліджень, які розвиваються дещо відокремлено один від одного:
Західні науковці доводять, що між цими напрямами мало спільного з точки зору мети, функцій і результатів, а тому у фінансовій науці їх вивчають як самостійні сфери, не пов'язуючи між собою в єдине ціле (табл. 1.2). Зокрема, як зазначають американські вчені Е. Фама та М. Міллер, мотиви функціонування державних фінансів і фінансів приватного сектору настільки різняться між собою, а між приватним і колективним секторами така величезна дистанція, що вони не можуть мати спільного визначення, хоч і ті, і другі можна інтерпретувати як науку про ефективне розміщення (алокацію) іманентно обмежених ресурсів в умовах конкурентного застосування з метою забезпечення потреб суспільства в благах і послугах.
У західній фінансовій науці залежно від функціонального призначення фінансів переважає звужене трактування фінансової системи у контексті:
ТЕМА 2.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСІВ У
ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Сучасна економічна система західних країн є змішаною. Така система виробляє як ринкові, так і суспільні (колективні) блага.
Загальне поняття ринку включає будь-яке визначення, у якому закладений процес купівлі і продажу товарів та послуг. Як писав Адам Сміт, «цей механізм, наче невидима рука, керує діяльністю індивідуумів, які намагаються досягти найвищого рівня задоволення своїх особистих потреб, досягаючи при цьому найкращих результатів».
Обов'язковим атрибутом ринкової економіки є існування приватної власності, відсутність монополізму, а також формування цін на основі попиту і пропозиції.
Як і кожна сфера практичної діяльності, ринкова система, поряд із беззаперечними перевагами має і певні недоліки, усунення яких становить основу діяльності органів державного управління. І саме засобами державних фінансів компенсуються недоліки та провали ринку. Як засвідчила історія, і ринок, і держава - явища, невіддільні одне від одного.
В сучасній світовій економічній системі і державний, і ринковий сектори об'єднує спільне поняття - благо (товар, продукт). І ринок, і держава однаково є виробниками благ, причому між ринковими (приватними) благами і суспільними (колективними) благами існують певні відмінності.
Ринкові (приватні) блага - це товари індивідуального споживання, що виробляються на ринку. Вони характеризуються двома основними ознаками:
Об'єктом дослідження західної фінансової науки є суспільне благо - потреба, послуга або благо (товар), що забезпечується державою поза ринком. Вільний ринок не спроможний забезпечити суспільство такими благами як національна безпека, закон і правопорядок, комфорт існування, частково освіта, охорона здоров'я, захист довкілля. Тобто, суспільні (державні) блага - це товари й послуги спільного (колективного) користування.
Особливістю суспільних благ є те, що вони мають неподільний характер, і ними можна користуватись, не оплачуючи їх. З другої сторони, інша особливість суспільних благ полягає в тому, що вони надаються в обмін за сплачені податки. Держава виступає як монопольний виробник суспільних благ і послуг, не конкуруючи з приватним сектором.
На суспільні блага поширюються звичайні закони попиту і пропозиції, вони аналізуються за допомогою звичайних економічних понять (таких як ціна, якість тощо).
Продукування суспільних благ може здійснюватися через:
Щоденно у процесі своєї життєдіяльності кожен із нас зустрічається із необхідністю здійснення вибору серед різних варіантів поведінки. Перед проблемою обрання шляхів розвитку стоїть і суспільство її цілому. Якщо індивідуальний вибір особистості є віддзеркаленням її світоглядних позицій, морально-вольових якостей та впливу оточуючого середовища - суперечливої сукупності суб' єктивних та об' єктивних чинників, то природа суспільного вибору є ще складнішою.
Одним із найважливіших і конфліктних аспектів суспільного вибору є питання, що стосуються засад ведення фінансового господарства держави, постачання благ колективного споживання і перерозподілу доходів. Ця сфера є об'єктом максимального загострення індивідуальних, групових і національних інтересів, джерелом боротьби ідеологій, наукових концепцій, політичних переконань, уявлень про справедливість. Будучи концентрованим виразом соціально-економічних, політико-ідеологічних та етико- нормативних питань, проблема суспільного вибору увібрала в себе фундаментальність філософії, прагматизм політики і раціональність економічної науки.
У найбільш загальному вигляді під суспільним вибором розуміється пояснення економічними мотивами політичного волевиявлення громадян, що здійснюється через процедури голосування. Тобто, теорія суспільного вибору описує процес приймання суспільних (колективних) рішень у суб'єктивних поняттях раціональної мотивації індивідуальної поведінки, а також аналізує взаємодію між усіма учасниками політичних процедур (виборцями, політиками, державними службовцями та громадянами-платниками податків).
Основними принципами теорії суспільного вибору є:
Тому демократичний механізм розглядається складною системою обміну податкових внесків на блага від державної діяльності, в якій індивіди прагнуть досягнути своїх приватних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. «На ринку люди міняють яблука на апельсини, а в політиці - погоджуються платити податки в обмін на необхідні всім і кожному блага: від місцевої пожежної охорони до суду», - стверджував Дж. Б'юкенен.
Теорія суспільного вибору має позитивну і нормативну версії. В своєму позитивному варіанті вона тлумачить політичні технології приймання фінансових рішень та бюджетного процесу в умовах прямої й представницької демократії при різних процедурах голосування (за правилом одностайності, простої більшості, кваліфікованої більшості, в умовах дво- і багатопартійної системи тощо), а також пояснює мотиви поведінки виборців.
У нормативній інтерпретації теорія суспільного вибору трактує питання соціальної справедливості, прав і обов'язків громадян, морально-етичні моменти у поведінці правлячої еліти. Якщо позитивна теорія присвячена процедурним питанням (дуже важливому для демократії) навколо ухвалення фінансових законів та затвердження державного бюджету, то нормативна теорія торкається морально-етичних аспектів фінансової взаємодії між суспільством і державою. Так чи інакше, коло питань обох версій вчення про суспільний вибір зводиться до висвітлення взаємодії людини і держави («the man versus the state»).
Оскільки діючі особи суспільного вибору переслідують власні вигоди та інтереси, котрі, до того ж, через суб'єктивну мотивацію вчинків не підлягають кількісній оцінці, деякі науковці скептично ставляться до можливостей урядових структур упоратись із економічними й соціальними проблемами. Вони аргументують, що в державних установах не створюється прибуток, а тому відсутні комерційні (але не меркантильні) стимули для ефективної діяльності та скорочення видатків. Звідси й походять пропозиції обмежити державні видатки конституційним шляхом, а також передати деякі державні функції приватним структурам або органам місцевого самоврядування. В США саме аргументи теоретиків суспільного вибору слугували науковим підґрунтям для внесення законопроекту про конституційну поправку, що забороняє бюджетні дефіцити, окрім надзвичайних обставин у країні. Обов'язкова, передбачена основним законом збалансованість федерального бюджету, повинна суттєво обмежити можливості політиків самочинно чи під тиском виборців роздувати обсяг державних видатків.
Заслуга теоретиків суспільного вибору найперше полягає в тому, що вони виходили з фундаментального значення в будь-якій життєдіяльності людей ринкових мотивів поведінки. Теорія суспільного вибору дає можливість тлумачення функціонування урядових установ і політичних структур через поняття приватних інтересів.
Масштаби і структура суспільного добробуту залежать від типу соціальної організації держави. З цього погляду держави поділяють на два види: соціалістична («Від кожного за здібностями - кожному за працею», тобто безпосередній виробник благ забезпечує індивідуальне і суспільне споживання) і трансфертна (держава збирає податки з ринкового сектору і перерозподіляє їх на користь певних соціальних груп).
Держава загального добробуту - це різновид трансфертної держави, котра цілеспрямовано фінансує державні програми на користь окремих груп населення (літніх, незаможних, дітей).
Свого роду економічною передумовою вчення про державу загального добробуту є економічна теорія добробуту (welfare economics) - галузь економічної науки, що пропонує альтернативні оцінки заходів або цілих економічних систем під кутом зору певного етичного критерію добробуту. За іншим визначенням, «економіка добробуту є дослідженням матеріального благополуччя членів суспільства, взятих разом, у тій мірі, в якій на нього впливають рішення та дії приватних осіб і державних установ у залежності від змін економічного стану». Це означає, що економіка добробуту забезпечує суспільний добробут при врахуванні недосконалостей ринку та необхідності державного втручання.
Теорія економіки добробуту складає одну з підвалин сучасного вчення про публічні фінанси у тих його аспектах, коли потрібно пояснити неефективність ринкових підходів у соціальній сфері, де знаходяться мільйони реципієнтів, але не господарюючих суб'єктів. Реалізація вимог теорії добробуту в сфері державних фінансів здійснюється через економічно мотивовані політичні механізми прийняття фінансових рішень, а постулати економіки добробуту органічно інтегровані в сучасну фінансову науку. В соціальному плані теорія добробуту порушує не менш гострі питання, ніж економічні проблеми стабільності та росту.
В сучасних умовах державу загального добробуту характеризують такі основні ознаки:
Отже, держава загального добробуту є суперечливим досягненням сучасної західної цивілізації: вона надто обтяжлива в фінансовому відношенні, але, будучи сферою політизованої економіки в умовах диктату електорату, не підлягає радикальному згортанню з політичних міркувань. Фінансову політику, що відповідає критеріям теорії добробуту, здатні зреалізувати лише соціально «освічені» уряди економічно розвинутих, багатих і демократичних країн.
ТЕМА 3.
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ФІНАНСІВ У КРАЇНАХ З
РИНКОВОЮ ЕКОНОМІКОЮ
Світова практика формування доходів держави передбачає використання багатьох методів мобілізації коштів: від господарської діяльності; від надання публічних послуг; від використання державного майна; податкового. Податковий метод характеризує перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб на користь держави, який регламентується податковим законодавством. Неподаткові доходи формуються від продуктивної діяльності держави та від реалізації її майнових прав. Доходи від продуктивної діяльності надходять від господарської діяльності держави (доходи суспільного сектору економіки, від державних лотерей, розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, кредитування і надання гарантій та ін.) та від надання публічних послуг, а доходи від майнових прав - у вигляді доходів від використання державного майна.
Доходом держави від господарської діяльності є прибуток державних підприємств та організацій, який належить їй на правах власника засобів виробництва. В умовах ринкової економіки підприємства державної форми власності здійснюють свою діяльність на засадах господарської самостійності, а тому вилучення частини їхнього прибутку здійснюється двома способами: по-перше, через оподаткування прибутку підприємства на загальних підставах; по-друге, шляхом отримання державою дивідендів на правах власника або співвласника підприємства в процесі розподілу його чистого прибутку.
Доходи від державного майна можуть надходити на постійній основі - у вигляді орендної плати, чи разово - як доходи від приватизації державного майна. Однак, фіскальне значення поступлень від використання державного майна залежить від національних особливостей управління державною власністю та специфіки проведення приватизації.
Доходи від публічних послуг надходять у формі мита за вчинення нотаріальних дій, видачу різноманітних документів, патентів, ліцензій тощо. Так, у практиці європейських країн широко використовується державне мито за право заснування компанії на території країни, збереження юридичної адреси, реєстрацію торгівельної марки, придбання житла тощо.
Не зважаючи на різноманітність форм мобілізації неподаткових доходів, основу фінансових ресурсів бюджетів у країнах з ринковою економікою формують доходи від сплати податків і податкових платежів. Податковий метод формування доходів бюджету, на відміну від неподаткового, має такі характерні риси, як примусовість, безеквівалентність, законодавчо регламентований порядок сплати податків, однаковий підхід до всіх платників.
У сучасній податковій теорії й практиці розмежовується власне ухилення від сплати податків, тобто зменшення платниками податків своїх фіскальних обов'язків перед державою незаконними способами, та «обхід» (уникнення) податків, коли платнику вдається повністю або частково уникнути оподаткування без порушення діючих правових норм.
У податковій теорії та практиці визначають чотири основні групи причин ухилення від сплати податків:
Розвиток сучасної цивілізації характеризується постійним зростанням суспільних витрат. Розширення функцій сучасної держави, розвиток національної економіки та ускладнення господарських зв'язків, еволюція суспільних потреб супроводжуються постійним підвищенням питомої ваги валового національного продукту, який перерозподіляється через систему суспільних фінансів та збільшення обсягів фінансових ресурсів у розпорядженні держави. До основних чинників розширення суспільних видатків зарубіжні науковці зараховують:
Вперше ідеї про перманентне зростання державних витрат в процесі історичного розвитку суспільства наприкінці ХІХ ст. висунув відомий німецький вчений А. Вагнер. В подальшому вони були сформульовані в економічній науці як «Закон Вагнера про зростаючі суспільні витрати».
Державно-приватне партнерство (public-private partnership) розглядається у світовій практиці як повноцінна заміна приватизації державних об'єктів, яка дає змогу реалізувати потенціал підприємницької ініціативи приватного капіталу і, водночас, зберегти контроль держави над суспільно важливими секторами економіки. Його предметом є розвиток, використання та управління державною й муніципальною власністю.
У світовій практиці виділяють такі основні форми ДПП:
В сучасних умовах спостерігається тенденція до збільшення обсягів державної заборгованості у більшості країн світу. У зв'язку з цим, проблеми ефективного управління державними запозиченнями стають все більш актуальними. Швидке нарощення державних боргів спостерігається після 2008 року у зв'язку з глобальною фінансовою кризою, а його основними причинами стали невдала фінансова політика, нарощування дефіциту платіжного балансу в розвинутих країнах, поглиблення структурних диспропорцій в економіці.
Найважливішим завданням сучасного етапу в управлінні державним боргом є формування відповідної організаційної структури, тобто визначення органу, уповноваженого на таке управління і його функцій. У розвинутих країнах до вирішення цього питання існує кілька підходів:
Тема 4.
ФІНАНСИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ
Формування фінансової системи Великобританії було розпочато в ХІ ст., в результаті утворення феодальної держави шляхом об'єднання багатьох розрізнених країн. У 1086 р. вперше проведено перепис населення та складено земельний і податковий кадастри, що посприяло отриманню повних відомостей про можливі об' єкти оподаткування. На початку ХІІІ ст. важливого значення набув королівський орган - казначейство, який відав наповненням доходів казни. У 1215 році ухвалено Велику хартію вольностей, що заклала буржуазно-демократичні основи бюджетного устрою і конституційного ладу. Цим документом таж було обмежено королівську владу в праві вводити податки без згоди парламенту і надано фіскальні гарантії суспільним станам. З метою контролю за дотриманням положень хартії було утворено спеціальний політичний орган, який формувався із представників різних суспільних прошарків (прообраз сучасного парламенту).
На початку ХУІІ ст. значно зросли державні витрати (перш за все військового характеру і на утримання королівського двору); почала формуватися система державного кредиту (держава вдавалась до позик шляхом випуску облігацій), у результаті чого значно зріс державний борг і підвищився рівень оподаткування, що викликало антиподаткові виступи, а в подальшому спричинило буржуазну революцію та становлення конституційного устрою, закріпленого у Біллі про права (1689 р.). З цього часу парламент отримав повні права в сфері державних фінансів (йдеться про право затвердження як доходів, так і видатків держави); казну короля було відокремлено від державного бюджету. З тих пір глибинні принципи функціонування фінансової системи практично не зазнали суттєвих змін.
В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. у результаті активізації профспілкового руху обмежено тривалість робочого дня і запроваджено страхування робітників від нещасних випадків на виробництві (за рахунок підприємств), встановлено пенсії по старості (з 70 років), допомоги по безробіттю (15 тижнів), страхування на випадок захворювань. Все це призвело до зростання видатків бюджету, їх соціальної спрямованості.
У митній політиці Великобританії ретроспективно можна спостерігати почергове застосування як протекціонізму, так і фритредерства: якщо в середині ХІХ ст. було відмінено жорсткі митні збори на імпортовані товари і застосовано режим вільної торгівлі, то вже в кінці ХІХ ст. (на фоні торговельних воєн між провідними державами світу) знову активізувалася політика протекціонізму. Новий виток загострення світової конкуренції припадає на 1931 - 1932 рр., що змусило Англію повністю відмовитись від політики фритредерства.
Державні фінанси зазнавали негативних наслідків у результаті світових воєн. Так, якщо в 1914 р. військові витрати складали лише 14% від національного доходу, то в 1916 р. - вже 56,3%, відтак фактично все господарство держави було переорієнтовано на військові потреби. У результаті війни внутрішній державний борг збільшився більше, ніж у 12 разів у порівнянні з довоєнним рівнем. Відбулась також втрата позицій Великобританії, як світового фінансового лідера на користь США.
У перші роки після другої світової війни Великобританія значно відставала в темпах розвитку від інших держав, особливо США. Це зумовило необхідність активного втручання держави в економічні процеси з метою відродження галузей національної економіки. Була проведена масова націоналізація внаслідок чого сформувався потужний державний сектор економіки. Саме за рахунок державних ресурсів відбувалось відновлення та реконструкція галузей промисловості. В державній власності перебували: військова й атомна промисловість, організації та заклади, пов'язані з розвитком фундаментальної науки і дослідженням космосу тощо. Частково державі належали сировинні галузі, транспорт і зв'язок. При цьому зростання масштабів державного сектору не було самоціллю - це був вимушений крок урядової підтримки національної економіки, яка постраждала у воєнні роки.
Однак, вже в середині 70-их рр. ХХ ст. дались взнаки недоліки управління державними підприємствами (більшість з них стали збитковими та систематично вимагали дотацій із державного бюджету). В 1979 р. у результаті приходу до влади уряду на чолі з М.Тетчер відбулися радикальні зміни в країні, що розпочалися з обмеження регулюючої функції держави шляхом масштабної приватизації державних підприємств, зниження рівня оподаткування, через стимулювання розвитку підприємництва та приватної ініціативи, розширення соціальних послуг, створення змішаної державно- приватної системи охорони здоров' я, пенсійного забезпечення і т.д. Попри це дотепер на державу припадає 20% споживчих витрат і 9% інвестицій в основний капітал. Держава забезпечує роботою половину зайнятих у сфері охорони здоров' я та дві третини в сфері освіти.
Система державних фінансів Великобританії складається з:
До найважливіших податків у Великобританії зараховують:
Прибутковий податок
Корпоративний податок
Податок на спадщину
Податок на додану вартість
Податком на приріст капіталу
Роялті
Гербовий збір
Акцизи
Основним джерелом власних доходів місцевих бюджетів Великобританії є муніципальний податок та комерційні внески.
Одним з найважливіших органів управління фінансами є Державне казначейство, яке поєднує функції Міністерства фінансів і Міністерства економіки. У структурі казначейства шість управлінь: макроекономічної політики і міжнародних фінансів; бюджету і державних фінансів; державних послуг; фінансової звітності та аудиту; фінансового регулювання і промисловості; кадрів, капітального будівництва та інформації.
Формально Державне казначейство очолює прем' єр-міністр, який має титул першого лорда Казначейства. Однак, реально фінансовим відомством управляє канцлер казначейства (міністр фінансів), посада якого вважається у структурі ключовою. Крім канцлера казначейства, до складу вищого керівництва належать генеральний скарбник, фінансовий секретар (перший заступник міністра), парламентський секретар і 5 лордів- уповноважених.
Діяльність казначейства можна поділити на чотири основні напрями:
Тема 5.
ФІНАНСИ США
На початку ХХІ ст. США залишаються найпотужнішою за економічним потенціалом і рівнем економічного розвитку країною світу (15,1 трлн. дол.. у 2011 році). При цьому 1,1% ВВП створювалося у сільському господарстві, 22,1% - у промисловості, 76,8% - у сфері послуг. Стан і динаміка економіки США значною мірою визначають загальносвітові тенденції економічного розвитку. Упродовж першого десятиліття ХХІ ст. продовжувався перехід економіки США до нового технологічного укладу, для якого характерна орієнтація на гнучке диверсифіковане і дрібносерійне виробництво, що досягається за рахунок впровадження техніки і технологій нового покоління. Відповідно однією із принципових рис сучасної фінансової політики США є підвищення рівня наукоємності американської економіки та становлення «економіки знань». Зокрема, загальний обсяг затрат на НДДКР в США складає понад 2,5% ВВП, що становить близько 44% всіх витрат на НДДКР розвинутих країн. Іншою важливою особливістю економічного розвитку США є роль і масштаби сфери послуг, що не мають аналогів в інших розвинутих країнах (тут зосереджено близько 80% зайнятих і створюється близько 80% ВВП).
На рубежі ХХ-ХХІ ст. близько 90% усіх доходів у країні створювалось у корпоративному секторі економіки, частка якого у створенні ВВП (у порівнянні з 1970 р.) зросла на 20%. Отримали поширення і зайняли свою нішу на ринку різні форми приватної власності: компанії, що належать інвесторам (близько 80% акціонерного капіталу), компанії, що належать працівникам (8%), а також споживачам і неприбутковим організаціям (разом - 12% акціонерного капіталу).
Фінансову політику в США визначають і масштаби державного регулювання. Так, до початку 80-х рр. ХХ ст. роль держави в економіці США постійно зростала, що відображалося на динаміці перерозподілу ВВП (34% в кінці 70-х рр. ХХ ст.) через федеральний бюджет, бюджети штатів і місцеві бюджети. Починаючи з 80-х рр. у державному регулюванні США відбувся помітний перехід до політики лібералізації, для якої характерно: зменшення державного втручання в економіку (частка федерального бюджету у ВВП (за доходами) не перевищувала на початку ХХІ ст. 18-19%, а роль державного сектору в створенні ВВП складає не більше 12%); активне використання адміністративно-правових, а надто економічних інструментів і методів впливу на приватний бізнес; адаптивність працівників державного апарату щодо ефективного поєднання політики лібералізації (в періоди економічного зростання) та кейнсіанських методів державного регулювання (підвищення державних видатків, зниження податків, зниження валютного курсу і т.д.) - в періоди економічного спаду.
Система федеральних фінансів США складається з наступних елементів:
Бюджетна історія США налічує два століття. За цей час бюджетні відносини трансформувались у чітку злагоджену систему, що дає змогу ефективно вирішувати масштабні зовнішні та внутрішні проблеми. Сучасний бюджетний процес США регламентується чотирма основними законами: Законом про президентський бюджет (1921 р.) зі змінами і доповненнями (1950 р.); Законом про бюджетний контроль і заморожування фондів (1974 р.); Законом про збалансований бюджет і надзвичайні заходи контролю за бюджетним дефіцитом (у редакції 1987 р.); Законом про контроль за бюджетом (1990 р.).
Бюджетний рік у США розпочинається 1 жовтня і закінчується 30 вересня. Бюджетний процес складається із трьох основних стадій:
Федеральний бюджет США - це складний фінансовий механізм управління і контролю за діяльністю усіх федеральних міністерств і відомств, який визначає економічні основи державного будівництва і потужно впливає на стан економіки в цілому. За формою він являє собою періодично затверджуваний план доходів і видатків уряду з їхнім розподілом за джерелами поступлення, основними напрямами і програмами використання коштів.
Федеральний бюджет США складається з двох частин: власне урядового бюджету і довірчих (траст) фондів. За рахунок урядового бюджету фінансуються національні економічні та соціальні програми. Довірчі фонди мають переважно цільовий характер і забезпечують функціонування інфраструктури (наприклад, федеральні автошляхи, аеродроми, електростанції, а також комерційне та іпотечне кредитування). Статус довірчих мають окремі соціальні і пенсійні фонди.
В сучасних умовах доходи федерального бюджету на 96-97% формуються за рахунок податків (індивідуального прибуткового податку зі шкалою від 10 до 33%; податку на прибуток корпорацій з прогресивною шкалою від 15 до 35%; акцизів на бензин, цигарки, алкоголь, інших податків (мита, податків на спадщину, на власність та ін.), а також внесків на соціальне страхування з населення та юридичних осіб. До доходів бюджету не зараховують кошти від реалізації федерального майна, процентні доходи, виплати за позиками і внутрішніми грошовими переказами між урядовими рахунками.
Видатки федерального бюджету передбачають виділення коштів на оборону, освіту, охорону здоров'я, обслуговування державного боргу, соціальне забезпечення та ін. Освіта переважно фінансується з місцевих бюджетів та бюджетів штатів.
Провідними групами видатків федерального бюджету останніх років залишаються видатки на національну оборону та соціальну безпеку. В останні роки найшвидшими темпами серед усіх груп видатків збільшувалося фінансування енергетики.
Якщо оцінити динаміку видатків федерального бюджету у розрізі функціональної класифікації, то провідним напрямом витрачання коштів виявиться охорона здоров'я. Значна увага у бюджетній політиці США приділяється фінансуванню програм захисту індивідуальних доходів, до яких зараховують виплати з безробіття, допомоги на утримання житла, натуральні та грошові допомоги.
Фінансовий сектор. У США функціонує величезна кількість кредитних і загалом фінансових установ, зокрема: більше 76 тис. комерційних банків (з філіями), більше 13 тис. ощадних банків, 53 тис. іпотечних фінансових інститутів, близько 28 тис. інвестиційних компаній, більше 10 тис. кредитних спілок. Банки відіграють важливу роль у кредитуванні економіки і населення. Окрім цього більш важливим, ніж в Європі, джерелом інвестицій і переливу капіталу є фондовий ринок (на США припадає 40% світового фондового ринку).
Важливими інструментами грошово-кредитної політики є операції з цінними паперами на відкритому ринку, вплив на масштаби кредитування через механізм облікової ставки, регулювання резервів комерційних банків на рахунках резервних банків ФРС.
Інститути фондового ринку. Професійні учасники фондового ринку США - це брокерсько-дилерські фірми (security brokers and dealers) і портфельні менеджери (portfolio managers). Внаслідок процесу злиття поглинання, кількість брокерсько-дилерських фірм стабільно зменшується (8,4 тис. у 1990 році, 6,0 тис. у 2005 році).
Головним регулятором (сторожовим собакою - watchdog) фондового ринку США є Комісія з цінних паперів і бірж (Securities Exchange Commission - SEC). Комісія має широкі повноваження - крім регуляторної діяльності, вона має право здійснювати власні слідчі дії.
Тема 6.
ФІНАНСИ ФЕДЕРАТИВНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ
Економічна і політична роздробленість на території сучасної Німеччини зберігалась практично до середини ХІХ століття. Лише в 1871 р. відбулось об'єднання Німеччини, у результаті чого була створена єдина імперська фінансова система. Важливу роль в цьому відіграв Отто фон Бісмарк (перший рейхсканцлер імперії).
Історично і хронологічно саме Німеччина стала однією з перших держав світу, де під впливом робітничого руху і профспілкових організацій було запроваджено закони соціального характеру: страхування на випадок захворювань, втрати працездатності, пенсійне забезпечення робітників, покладено обмеження на застосування дитячої праці. В 1891 р. Німеччина першою запровадила глобальний прибутковий податок; в 1916 р. тут введено вперше податок з обороту, або універсальний акциз, на основі якого згодом був введений ПДВ.
Економіка та фінанси Німеччини зазнали суттєвих руйнувань у період світових воєн. За роки Першої світової війни державний борг збільшився з 5 млрд. марок до 160 млрд. марок (в 32 рази). Репараційні платежі, які необхідно було сплатити на користь переможців становили 132 млрд. марок. Наслідки Другої світової війни були ще більш руйнівними: в 1945 р. державний борг у 5 разів перевищував довоєнний рівень національного доходу 1938 р. Практично усю економіку держави було зруйновано, а інфляція досягла 600%. Територія повоєнної Німеччини була поділена на дві держави: Федеративну Республіку Німеччину (ФРН) та Німецьку Демократичну Республіку (НДР), які проіснували понад 40 років (з 1949 до 1990 р.).
У відродженні післявоєнної економіки ФРН і розв'язанні соціальних проблем велику роль відіграв план Маршалла (1948-1951 рр.), в рамках якого був створений фонд відбудови європейської економіки, куди зараховувалися доларові субсидії та вартість обладнання, що поступало в Німеччину за планом Маршалла. Уже в перший рік Німеччина отримала допомоги на суму 2,4 млрд. дол. США, а загальний обсяг операцій по цьому фонду досяг 10 млрд. дол. США.
Значні фінансові наслідки мало друге об'єднання Німеччини в 1990 р.: населення суттєво збільшились і, водночас, з' явились додаткові проблеми економічного та соціального характеру. Для фінансової допомоги східним землям було створено два фонди: Фонд з обслуговування фінансових зобов'язань НДР (обсяг зобов'язань - 350 млрд. марок); Фонд Єдність, в рамках якого східним землям щорічно виділялось 35 млрд. марок.
Фінансова система ФРН складається з бюджетної системи, спеціальних урядових фондів, позабюджетних фондів, фондів державних підприємств, органів соціального страхування, федерального відомства з праці. З огляду на територіально-політичний устрій та розподіл повноважень у сфері федеральних фінансів фінансова система ФРН складається з таких рівнів:
Загальна характеристика податково-бюджетної сфери. В Німеччині
формування доходів бюджету - це не лише важливе фіскальне завдання, але й потужний
регулюючий механізм. За рівнем централізації доходів визначається показник «квота держави у ВВП». Формування доходів визначає цілу систему фінансових каналів, за якими в казну надходять ресурси від фізичних і юридичних осіб. Особливу роль при цьому відіграє податкова політика як важлива підсистема фіскальної політики.
Податкова система Німеччини базується на принципах, сформованих свого часу другим федеральним канцлером ФРН Л. Ерхардом (1963-1966). У ФРН податки використовуються як спосіб впливу на накопичення приватного капіталу з метою стимулювання темпів економічного зростання. Податкове регулювання умов накопичення суспільного капіталу є одним із основних інструментів державного впливу на економіку. В Німеччині використовуються такі основні методи податкового регулювання:
У ФРН фінансовий рік співпадає з календарним. Бюджетний процес складається з трьох стадій (складання проекту бюджету, затвердження та виконання федерального бюджету), що передбачають визначення очікуваних доходів і видатків в бюджетному плані, ведення бюджетного обліку, фактичне відображення виконання бюджету. У бюджетному процесі головну роль відіграють такі органи влади та їхні структурні підрозділи:
Бюджетна система ФРН у її сучасному вигляді почала формуватися у 20-х рр. минулого століття, а на початку 90-х рр. доповнилась приєднаними землями колишньої НДР. Сучасний бюджетний устрій ФРН базується на сильній децентралізованій системі і об'єднує три рівні - бюджет федерації, бюджети 16 земель і понад 11 тис. громад, які утворюють округи. Формально всі ланки бюджетної системи автономні, тобто самостійно складають бюджет, стягують податки, збори, витрачають кошти на виконання функцій, що підпадають під їхню юрисдикцію. Водночас у фінансовій статистиці Німеччини всі перелічені ланки бюджетної системи об'єднані в поняття «зведений бюджет держави», показники якого подані без повторного рахунку (без міжбюджетних відносин).
Федеральний бюджет ФРН є основною ланкою бюджетної системи країни і концентрує близько половини сукупного обсягу бюджетних ресурсів. Формування доходів федерального бюджету здійснюється шляхом акумуляції податкових та неподаткових надходжень. Податкові надходження складають близько 9/10 сукупних доходів федерального бюджету, фіскальне значення неподаткових надходжень достатньо невелике. До неподаткових надходжень зараховують відрахування з прибутку Deutsche Bundesbank, доходи від ведення господарської діяльності, участі у капіталі суб'єктів господарювання, процентні доходи, кошти від приватизації державного майна.
Традиційно, провідну роль у видатковій частині складають видатки соціального характеру: соціальні виплати, особливо такі статті витрат як пенсії військовим пенсіонерам, соціальні виплати з безробіття, перекваліфікація безробітних і фінансування бірж праці. У 2011 році на ці потреби передбачається витратити 160,0 млрд. євро, або 52,3% сукупних видатків федерального бюджету. Порівняно з 2008 роком видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення зросли майже на 20 млрд. євро, а їхня питома вага - на 2,6%.
Найважливішим напрямом видатків федерального бюджету на загальнодержавні послуги є фінансування оборони. Воєнний бюджет Німеччини впродовж 2008-2011 років стабільно зростав, при цьому у 2011 році на військові потреби передбачено спрямувати 32,2 млрд. євро, або 10,5% видатків федерального бюджету країни.
Пріоритетними напрямками державних видатків залишаються наукові дослідження, освіта, фінансування розвитку, хоча питома частка видатків на науку і освіту залишається незначною (13,5-17,0 млрд. євро, або 4,5-5,5% видатків федерального бюджету) у порівнянні з соціальними виплатами.
Важливе місце в системі бюджетного фінансування належить бюджетним видаткам на економіку (на житлове будівництво, комунальне господарство, енергетику, добувну і обробну промисловість, зв'язок, транспорт і сільське господарство.
Особливою рисою бюджетів є значна частка інвестиційної складової (йдеться про реалізацію програми з покращення регіональної економічної структури, підвищення продуктивності і конкурентоспроможності малих і середніх підприємств, вирішення енергетичних і структурних проблем міст, сприяння їх економічному розвитку і, разом з тим, захисту навколишнього середовища).
Важливим елементом бюджетної системи ФРН є бюджети земель і громад. За рахунок цих бюджетів забезпечується фінансування майже 100% загальнодержавних витрат на комунальне господарство, установи освіти або охорону здоров'я, більше 89% всіх витрат на транспорт, дорожнє або житлове господарство, майже 3/4 витрат на утримання державного апарату і понад 40% витрат з управління державним боргом.
Бюджет громади Німеччини (третій рівень бюджетної системи) приймається представницьким органом у вигляді бюджетного статуту, який містить основні показники муніципального господарства, загальні суми доходів і видатків. Головні вимоги, які висуваються до бюджету, такі:
Страховий ринок ФРН є одним з найбільших та, водночас, одним з найбільш цивілізованих і організованих у світі.
За період 2001-2009 років загальний обсяг страхового ринку ФРН зріс з 123,8 млрд. дол. до 239,9 млрд. дол. У розрахунку на одного жителя, обсяг страхових премій зріс у 20000-2009 роках з 1,6 тис. євро до 2,1 тис. євро. У 2006 році у галузі страхування працювало 225,7 тис. осіб, в тому числі у страхуванні життя - 65,4 тис. осіб, у медичному страхуванні - 43,7 тис. осіб.
Страховий ринок ФРН характеризується високим рівнем конкуренції та продовженням процесу злиття страхових компаній. Якщо у 1990 році на ринку працювали 785 компаній, в тому числі 122 страхових компаній страхування життя, 57 товариств медичного страхування, 35 спеціалізованих перестрахувальних компаній, то до 2006 року загальна кількість страхових організацій зменшилася до 643, з них 112 компаній страхування життя, 53 компанії медичного страхування. Крім того, специфіку німецького страхового ринку визначає наявність більше 2200 місцевих регіональних страховиків.
Тема 7.
ФІНАНСИ ФРАНЦІЇ
У Франції як і в багатьох інших державах перші бюджети були засекречені. Так, в 70-х рр. ХУІІ ст. у країні діяли закони, які під страхом смертної кари забороняли навіть розмовляти про бюджет, обговорювати фінансову діяльність держави. Глава держави фактично володів необмеженим правом розпоряджатися казною. Вперше бюджет Франції як кошторис її доходів і витрат було опубліковано напередодні Великої французької буржуазної революції міністром фінансів Неккером. Однак дворянство і король Людовик ХІУ намагалися обмежити інформацію про державні фінанси, зберегти феодальні пережитки у податковій системі, що стало поштовхом до Великої французької революції. На її першому етапі були скасовані непопулярні податки (наприклад, «габель» - податок на сіль, «талья» - основний прямий податок на селянство, для якого не було встановлено чітких ставок, а розміри визначалися довільно), проголошено публічність показників бюджету держави. З 1791 року бюджет Франції став затверджуватися парламентом. Не зважаючи на зміни у фіскальній політиці країни, основу доходів держави традиційно складали непрямі податки. Саме у Франції вперше було впроваджено податок на додану вартість.
На ґрунті соціал-демократичних ідей значного розвитку у Франції в ХХ ст. набув етатизм (втручання держави в економічне життя). Внаслідок цього, впродовж ХХ ст. у Франції відбулися масштабні (у порівнянні з іншими країнами з розвинутою ринковою економікою) зміни в політичній та економічній сферах. Ідея передачі державі основних засобів виробництва існувала у Франції з давніх часів. У 1936 році були націоналізовані п'ять найбільших авіакомпаній. Відразу після Другої світової війни уряд націоналізував 4 великих банки, аеропорт Парижа і компанію Рено, а також 35 страхових компаній і 6 вугільних басейнів. Остання великомасштабна націоналізація відбулася на початку 80-х років, в ході якої були одержавлені великі комерційні банки і багато промислових підприємств.
Впродовж останніх десятиліть ХХ ст. втручання держави в економічне життя у Франції постійно посилювалося. Якщо в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. частка державних витрат у ВВП складала 10-15% (в 1870 р. - 12,6%, в 1913 р. - 17%), то до 1960-х рр. вона зросла до 34,6%, а на початку ХХІ ст. - досягла майже 55%.
У Франції традиційно високими залишаються соціальні гарантії населенню з боку держави. У сукупності із проблемою зростання кількості пенсіонерів і, відповідно, витрат на пенсійне забезпечення, вони стали причиною дефіцитності державних фінансів.
До складу системи державних фінансів Франції входять такі ланки: центральний (державний) бюджет, місцеві бюджети, позабюджетні спеціальні фонди та фінанси державних підприємств.
Державні фінанси Франції складаються із трьох рівнів формально автономних рахунків, що тісно взаємопов' язані між собою:
- загальний бюджет (державний бюджет) - доходи і видатки уряду кінцевого характеру;
так звані додаткові або приєднані бюджети;
З другої половини ХХ ст. у Франції зростає рівень перерозподілу ВВП через систему рахунків державних фінансів (так, питома вага видатків адміністрацій усіх рівнів у ВВП зросла за 1950-1990 рр. з 33 до 50%). Збільшення масштабів перерозподілу ВВП супроводжувалось серйозними зрушеннями в самій системі державних фінансів - зокрема, як зміною питомої ваги бюджету центрального уряду, так і інших ланок.
Місцеві бюджети в системі державних фінансів є основним фінансовим інструментом адміністративних одиниць (як відомо, Франція поділена на 22 регіони, 96 департаментів і близько 36 тис. комун). Адміністративно-територіальні одиниці мають власну систему виборчих органів самоврядування: регіональних, генеральних і муніципальних рад, які затверджують відповідні бюджети.
Місцеві бюджети в частині видатків складаються з двох основних розділів: бюджет поточної діяльності (функціональний) та бюджет нового будівництва (інвестування). Джерела доходів поділяються на внутрішні - доходи від муніципальної власності, місцевого господарства, податкові та зовнішні - дотації, кредити (як державні, так і приватні).
Даючи загальну характеристику податково-бюджетної сфери у Франції, необхідно зупинитися на висвітленні таких особливостей.
По-перше, рівень податкової централізації (44% ВВП) дозволяє зарахувати Францію до переліку країн з порівняно високим рівнем оподаткування (в середньому для 15 країн «старих» членів ЄС це співвідношення складає менше 41%). Такий високий рівень податкової централізації можна пояснити зростаючими видатками на фінансування розгалуженої системи соціального забезпечення (так, фінансування більшої частини населення пенсійного віку відбувається саме за рахунок державного бюджету; бюджетні кошти є важливим джерелом фінансування системи охорони здоров'я в країні).
По-друге, характерною рисою французької системи оподаткування є її високий ступінь складності - існує багато різних податків, ставок та задіяних у справі підрахунку і справлянні податків інститутів (всього у Франції існує близько ста різних податків і зборів, зокрема, прямі і непрямі податки, а також внески на соціальне страхування). Податкова система Франції формувалася упродовж багатьох десятиліть, відображаючи історичні і культурні особливості країни. На сучасному етапі система є відносно стабільною щодо переліку податків і зборів, правил їх застосування. Натомість ставки оподаткування щорічно переглядаються з урахуванням економічної ситуації і векторів соціально-економічної політики держави.
По-третє, податкова система у Франції зорієнтована в основному на оподаткування споживання. Податки на доходи і на власність є помірними. Особливою рисою податкової системи Франції є висока частка внесків у фонди соціального спрямування (так, сума внесків у фонди соціального призначення в структурі обов'язкових відрахувань у Франції складає близько 44%, тоді як в Німеччині - 38%, у Великобританії - 18,5%, США - 30%). З-поміж інших рис варто виділити ще й такі: урахування територіальних аспектів; гнучкість системи у поєднанні з імперативністю; розгалужена система пільг і знижок; відкритість для міжнародних податкових угод.
Реформа місцевого управління та самоврядування стала одним із найбільш важливих заходів фінансової політики Франції останніх десятиліть. Вона призвела до суттєвої зміни повноважень органів місцевої влади, джерел та порядку формування їхніх ресурсів та здійснення видатків, розрахунку міжбюджетних трансфертів. Бюджетна реформа має довгостроковий характер, оскільки вона почалася ще у 80-х роках ХХ ст. і триває й досі.
Одним з важливих моментів реформи стало формування нової структури адміністративно-територіальної організації країни. Внаслідок цього, на сьогодні у Франції склалася трьохрівнева система адміністративно-територіального розподілу (регіон - департамент - комуна) з відповідною системою органів місцевого самоврядування. Кожен з рівнів управління володіє певною автономією у формуванні власних фінансових ресурсів і має повноваження на здійснення видатків.
Франція за показниками розвитку фінансового ринку займає вагоме місце, в окремих аспектах переважаючи Німеччину (за капіталізацією акцій, величиною активів інвестиційних фондів). Франція у багатьох сферах є лідером з впровадження нових технологій на фінансовому ринку, зокрема банківських карток. Вона перша перейшла на без документарну форму емісії акцій.
У Франції випускається значна кількість різноманітних боргових і пайових цінних паперів. Як і в більшості країн, основним сегментом ринку є ринок боргових інструментів.
Правова база регулювання діяльності ринку цінних паперів є достатньо широкою. Серед останніх документів можна назвати:
- Закон про модернізацію фінансового сектору (1996 р.);
- Закон про різні економічні і фінансові заходи (1998 р.) - визначив порядок конвертації цінних паперів, спростив процедуру розміщення цінних паперів.
Регуляторна інфраструктура фінансового ринку Франції має складну структуру, яка складається з багатьох ланок, певною мірою підпорядкованих Міністерству економіки, промисловості і зайнятості.
Провідну роль на ринку цінних паперів відіграє Відомство з фінансових ринків, створене у 2003 році відповідно до Закону про фінансову безпеку шляхом об'єднання Комісії з біржових операцій, Ради з регулювання фінансових ринків і Дисциплінарної ради з питань портфельного управління. Відомство з фінансових ринків (ВФР) має статус незалежного державного органу, складається з правління (формує державну політику у сфері фінансового ринку), Дисциплінарної комісії і спеціалізованих та консультативних комітетів. До складу Правління входять 16 членів: голова; три судді Верховного суду; представник Банку Франції; Голова Національної ради з бухгалтерського обліку; три спеціалісти, які призначаються головами палат парламенту; 6 спеціалістів (від лістингових компаній, фінансових установ та асоціації інвесторів) та представник службовців, які призначаються Міністром економіки, фінансів і промисловості.
Тема 8.
ФІНАНСИ ЯПОНІЇ
Фінансова система Японії складається з: бюджету центрального уряду, місцевих бюджетів і спеціальних фондів (нараховується 56 рахунків центрального уряду і біля 7 тис. місцевих рахунків), фінансового ринку, фінансів суб'єктів господарювання (комерційних підприємств і корпорацій державного сектору). Специфічною особливістю фінансової системи Японії є взаємозв'язок державного фінансування та значного капіталу у реалізації загальнодержавних програм. Така взаємодія державного та корпоративного фінансового планування сприяють узгодженості економічного розвитку і забезпеченню стабільності економічної системи держави.
Особливість державних фінансів Японії полягає в тому, що показник питомої ваги державних витрат у ВВП є одним із найменших серед відповідних показників розвинених країн. Теоретичними основами здійснення фінансової політики Японії є те, що державні фінанси повинні обслуговувати лише ті сфери економічного життя, які ринковий механізм забезпечити не здатний. Відтак державні фінанси мають створити лише загальні умови для функціонування ринкового механізму і водночас виправляти його недоліки шляхом перерозподілу доходів через бюджетний механізм. Основний наголос в здійсненні фінансової політики Японії робиться не на трансфертних платежах (допомога по бідності), а на вирівнюванні стартових умов, тобто забезпеченні мінімальних соціальних гарантій населенню, таких яких: освіта, охорона здоров'я, пенсійне забезпечення тощо.
В Японії відбувся перехід від концепції «суспільного добробуту» до «японської моделі суспільного добробуту», основними рисами якої є:
Особливістю фінансової системи Японії є наявність, крім бюджетного фінансування державних потреб, паралельної державної системи фінансування економічних проектів із залученням позабюджетних коштів. Для цього функціонує Програма фінансових інвестицій і позик (так званий Інвестиційний бюджет), призначена для кредитування пріоритетних об'єктів та проектів; його обсяг може досягати половини державного бюджету.
Варто виділити наступні глобальні періоди історичного розвитку фінансової системи Японії, зокрема:
До специфічних рис фінансової системи Японії можна зарахувати такі:
тощо);
Отже, сучасні проблеми японської фінансової системи проявляються у надмірно жорсткій монетарній політиці, державному контролі та закритості економіки для іноземних суб'єктів.
Доленосною історичною подією, з якої розпочалося формування сучасного образу Японії, стали реформи, проведені, починаючи з 1868 р., мікадо (імператором) Мацухіто (1852-1912 рр.). Він взяв собі титул «Мейдзі», що в перекладі означає просвічене управління, тому період його майже піввікового управління (1867-1912) одержав назву «революції Мейзді». За своїм змістом реформи мали антифеодальний буржуазно- демократичний характер, була введена конституція та проведені заходи по європеїзації країни. З метою «щастя та добробуту підданих» імператор проголосив: нові ідеї будуть запозичені з усього світу і слава Японії від цього лише виграє, - принцип, що зберігає силу донині.
У другій половині XIX ст. була здійснена рішуча модернізація країни: проведено шкільну, адміністративну і бюджетну реформи, створено регулярну армію, засновано державний банк, введено єдину грошову одиницю (ієну), натуральні податки замінено на грошові, скасовано податковий імунітет і субсидію («рисовий пайок») самураям. Останні з неспокійної воєнної корпорації трансформувалися в дисциплінованих урядовців, енергійних провідників розвитку країни. Загалом перетворення такого масштабу дали потужний імпульс подальшому соціально-економічному прогресу Японії.
Після поразки у Другій світовій війні програму економічного відродження країни (1946-1952 рр.) розробила група американських спеціалістів, яку очолював відомий учений-фінансист, професор Колумбійського університету Карл Шоуп (1902-1991 рр.). Під егідою окупаційних властей за проектом «місії Шоупа» були здійснені бюджетна і податкова реформи, особливостями якої було: очищення податкової системи від архаїчних елементів, створення комфортних умов для діяльності добросовісних платників, заохочення добровільної сплати податків.
З цією метою було внесено оригінальне нововведення - запроваджено так звані блакитні декларації для компаній, які вели належний бухгалтерський облік і звітність, повністю виконували податкові зобов'язання. Платники, подаючи такі декларації, звільнялися від обтяжливих перевірок, докучливого контролю. Блакитні декларації витримали випробування часом і збереглися донині, в результаті їх застосування 80% платників взагалі були звільнені від подачі декларацій, що засвідчує простоту адміністрування податків. Інші зміни податкового кодексу пов'язані з істотним підвищенням неоподатковуваного мінімуму і суттєвого - з 85 до 55% - зниження максимальної ставки прибуткового податку з фізичних осіб незалежно від джерела доходу. Норма оподаткування прибутку юридичних осіб була зменшена з 52,5% до 35%.
Сучасна податкова система - результат податкової реформи 1988 року. Створена в перші післявоєнні роки під диктовку американських експертів система оподаткування проіснувала 40 років, виконавши роль максимальної мобілізації державних доходів, а також забезпечивши підтримку високої норми нагромадження, тобто тієї частини ВВП, яка не споживається в поточному році, а матеріалізується у вигляді будівель, споруд, обладнання, виробничих запасів. На кінець 80-х років у країні склалися сприятливі умови для реформування податків із метою стимулювання економічного зростання шляхом підвищення ділової активності та нарощування внутрішнього споживацького попиту. Реформа забезпечила загальне скорочення податкового навантаження на економіку при підвищенні непрямих податків на населення.
Податкова система Японії характеризується великою кількістю податків, їх має право збирати кожний орган територіального управління. Але всі податки країни зафіксовані у законодавчих актах. В Японії збираються прямі і непрямі податки. Основу бюджету складають прямі податки, на це вплинуло збільшення частки непрямих податків. До прямих податків відносяться податки з юридичних і фізичних осіб, на майно, на спадщину, на доходи від операцій з цінними паперами і деякі інші. Головними складовими сучасної податкової системи Японії є:
В Японії не має єдиної бюджетної системи: місцеві бюджети, а також спецрахунки не входять своїми доходами і витратами до державного бюджету. Бюджетна система Японії є дворівневою, складаючись із державного та місцевих бюджетів. Основними ланками бюджетної системи Японії виступають: державний бюджет, бюджети місцевих органів влади, спеціальні фонди, фінанси державних підприємств.
Державний бюджет формується на основі індикативних планів соціально- економічного розвитку. Доходи і витрати бюджету групуються по розділах, статтях і параграфах. Доходи і витрати бюджету мають певне групування, яке містить розділи, статті і параграфи. Доходи підрозділяються на 7 розділів, 11 статей і 43 параграфи, витрати - на 13 розділів, 41 статтю і 242 параграфи. Характерною рисою бюджету Японії є те, що невикористані кошти переходять на наступний бюджетний рік.
Реалізація державного бюджету здійснюється в трьох основних формах: прямі виплати (в основному на утримання адміністративного апарату), витрата коштів по спецрахунках (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, громадські роботи, оборона) і фінансова допомога місцевим адміністраціям. Особливість Японії полягає в тому, що показник питомої ваги державних витрат у ВВП країни с одним з найменших серед показників розвинутих країн. Пріоритетними сферами державних видатків є видатки на інформаційні технології, програми вирішення проблем старіючого населення, захисту навколишнього середовища та фінансування громадських робіт з поліпшення функціонування японських міст, а також соціальні видатки, зокрема підтримка зайнятості.
У силу ряду причин в Японії склалось чітке розмежування сфер вкладення капіталу: приватного - у виробничу сферу, державного - в інфраструктуру. Державна власність в Японії складає незначну частку її національного багатства і представлена капіталомісткими об'єктами інфраструктури. Як і в США, в Японії державний сектор вельми невеликий і представлений, в основному, підприємствами інфраструктури, а не промисловості, як в Західній Європі. Тому в Японії державний сектор не є серйозним конкурентом у жодній галузі виробництва, і його функціонування повністю підпорядковане інтересам приватних корпорацій.
Швидкий економічний розвиток Японії у післявоєнні сприяв росту фінансової потужності японських інститутів фінансового ринку. У 1990 році з 6 провідних компаній світу з управління цінними паперами 4 були японськими, а страхова компанія Nippon Life Insurance Company була першою у світі за обсягом активів. У 2007 році 49 японських компаній входили до списку 500 найбільших компаній за капіталізацією, а компанія Toyota займала у ньому 30-ту позицію.
У 80-х роках ХХ ст. японська економіка переживала бум, який позначився в тому числі й розбуханням фінансових активів і формуванням «піраміди» на ринку акцій і нерухомості. В цей період капіталізація японських компаній була найвищою у світі, ринок акцій Японії складав 40% світового. У 1990-1992 роках мала місце фінансова криза, пов'язана з обвалом фінансового ринку, що негативно позначилося на розвитку фінансового сектору країни. Спроби уряду Японії за допомогою фінансової підтримки банківського сектору стимулювати зростання фінансового ринку призвели до різкого зростання бюджетного дефіциту і державного боргу країни. Ці проблеми підштовхнули уряд Японії у 1997-2001 роках провести масштабну реформу, яка суттєво змінила структуру, механізми функціонування фінансового сектору.
Основним документом, який регулює діяльність фондового ринку Японії є Закон про цінні папери і фондові біржі від 1948 року.
До кінця 90-х років виключні повноваження з регулювання ринку цінних паперів мало Міністерство фінансів. Починаючи з 1992 року у Японії було створено Комісію з цінних паперів і бірж, до функцій якої належав нагляд і контроль за станом ринку. Ця структура підпорядковувалася Міністерству фінансів, яке продовжувало виконувати більшість функцій регулювання ринку.
Тема 9.
ФІНАНСИ КИТАЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
З часу свого створення до 1978 року економіка КНР розвивалася за соціалістичним зразком. Її основними рисами були: посилення державного регулювання економічного розвитку, високий рівень централізації державного управління, тотальна націоналізація промисловості, кооперація сільського господарства. Основою для розробки заходів економічної політики були п' ятирічні плани, які затверджувалися керівництвом країни.
З 1956 року в країні розпочалася реалізація політики «великого стрибка», наслідки якої виявилися катастрофічними для економіки та суспільства. Вона призвела до розбалансування господарського механізму країни, жорсткої кризи та голоду. Спостерігалося різке падіння виробництва у промисловості і сільському господарстві, зростання дефіциту державного бюджету, скорочення споживання і зниження життєвого рівня населення. У зв'язку з цим, у 1966 році уряд країни був змушений провести так зване «впорядкування економічного розвитку», яке полягало у сприянні розвитку сільського господарства та легкої промисловості, дерегуляції окремих видів господарських відносин.
Культурна революція 1966-1976 років поставила господарство країни на межу катастрофи. Виробництво у базових галузях знизилося у 2-3 рази, різко впала продуктивність праці. Спостерігалася практично повна втрата урядом керованості економікою. Для виведення країни з глибокої кризи у 1978 році було оголошено про проведення найбільшої в історії КНР економічної реформи, яка характеризувала перехід від планового господарства до сучасної ринково-орієнтованої моделі економіки.
На першому етапі реформи (1978-1984 рр.) економіка була поділена на чотири сфери за ступенем державного регулювання. При цьому 20% економіки регулювалися виключно ринком, а для 50% підприємств втручання держави мало обмежений характер. Внаслідок проведених реформ ВВП країни збільшився більш, ніж вдвічі. Разом з тим, економічне піднесення супроводжувалося розбалансуванням державного бюджету, дефіцит якого у 1979-1980 рр. перевищував 15% ВВП. Наприкінці цього етапу реформи дефіцит бюджету вдалося знизити до 2-3% ВВП.
Другий етап реформи (1984-1992 рр.) називають етапом посиленого переходу до ринку. Було створено умови для розвитку різних форм і способів господарювання, що сприяло становленню в країні приватного сектору економіки. В сільській місцевості швидко розвивалися різні види кооперативів, впроваджується оренда державних підприємств. З метою стимулювання економічного росту держава здійснює масштабні інвестиції за рахунок бюджетних коштів, що веде до зростання бюджетного дефіциту (до 6,5-10% ВВП).
Гаслом третього етапу реформи (1992-1997 рр.) була проголошена побудова ринкової економіки. Основними завданнями економічної стратегії були визначені: оптимізація управління підприємствами; прискорення прогресу ринкових відносин; усестороннє поглиблення реформ; прискорення економічного росту.
На цьому етапі важливу роль у сприянні розвитку господарства відіграли іноземні інвестиції. У країні налічувалося більше 300 тис. підприємств з іноземним капіталом, а у містах та в сільській місцевості завершилося формування багатоукладної економіки. За період 1992-1997 років ВВП країни збільшився у 3,4 рази, а на душу населення - в 3,2 рази.
Стержнем економічної політики КНР в роки четвертого етапу реформи (19982002 рр.) стало стимулювання суспільного попиту, у зв'язку з чим посилено стимули для розвитку харчової промисловості, телекомунікації, інформаційної техніки і технологій, житлового будівництва. В цей період реалізуються заходи з переведення державних підприємств на ринкові умови господарювання, реформуються податкова, кредитно- банківська, цінова система. Це призвело до посилення низки соціальних проблем, як то зростання безробіття, поглиблення майнового і соціального розшарування населення. На державних підприємствах вивільнялися до 1/3 персоналу, у зв'язку з чим уряд був змушений вживати заходів щодо їхнього соціального захисту, встановлення мінімальної зарплати.
Вирішення накопичених соціальних проблем, завершення формування соціально- орієнтованої ринкової економіки і суспільства середнього добробуту є завданнями п'ятого етапу економічної реформи (з 2002 року). З цією метою передбачається подальша модернізація економіки, посилення її наукоємності; підвищення продуктивності праці; прискорений розвиток третинного сектору господарства; відхід від ідеології «дешевої робочої сили» та ін.
У фінансовій сфері уряд перейшов від активної до стійкої фінансової політики з метою забезпечення стабільного економічного розвитку. Серед іншого, така політика передбачає зниження дефіциту бюджету, зменшення масштабів державних запозичень. У царині державного інвестування пріоритет надано вкладенню коштів у розвиток аграрного сектору, освіти і науки, охорони здоров'я і культури, соціального забезпечення, які вважаються слабкими ланками економіки.
Характерною особливістю системи державних фінансів КНР є поступове зниження рівня перерозподілу ВВП через бюджетну систему: якщо у 1982 році він складав 38%, то у 1996 році - уже 17%. Упродовж 1980-1988 років темпи приросту видатків бюджету суттєво відставали від темпів росту ВВП, і лише з 1994 року ситуація змінилася на протилежну. Починаючи з 1996 року темпи приросту видатків бюджету перевищують динаміку приросту ВВП. Низький рівень перерозподілу ВВП через бюджет також пояснюється відсутністю значних соціальних зобов'язань держави - у країні фактично відсутня цілісна державна пенсійна система, програми соціального і медичного страхування мають обмежений характер дії. Крім цього, основне навантаження з фінансування соціальних заходів покладене на державні підприємства.
Внаслідок проведення податкової реформи 1994 року у КНР була створена нова податкова система. Вона передбачала здійснення таких заходів:
Бюджетно-податкова реформа 1994-1995 років сформувала нову структуру відносин між центральним урядом і провінціями. До реформи органи місцевої влади були відповідальними за виконання завдань по усіх джерелах доходів бюджетів (крім митних платежів), направляли 100% зібраних платежів до центру і в подальшому отримували кошти у формі трансфертів. Після 1994 року відбувся розподіл «сфер відповідальності». Внаслідок проведення реформи центральний уряд забезпечив собі стійке надходження коштів, а місцеві органи влади - стимул для розвитку місцевої економіки і розширення дохідної бази бюджетів.
Одним з результатів бюджетної реформи стало підвищення рівня централізації бюджетних ресурсів - якщо до неї питома вага центрального бюджету у зведеному бюджеті КНР складала 22% (1993 р.), то після неї - 55,7% (1994 р.). В сучасних умовах ресурси бюджетної системи характеризуються стійким зростанням та відносним збереженням пропорцій їхнього розподілу між центральним і місцевими бюджетами.
Доходи бюджету центрального уряду формуються з двох груп надходжень:
Видатки зведеного бюджету КНР об'єднують такі напрями використання коштів:
Не зважаючи на певну лібералізацію, особливістю китайської економіки є сильний державний сектор. У державній власності перебуває близько 350 тис. підприємств, в тому числі у нафтогазовій, хімічній промисловості, металургії, машинобудуванні. На державних підприємствах зайнято більше 120 млн. осіб, на них припадає «левова» частка державних інвестицій.
З середини 80-х років ХХ ст. почався процес поступового збільшення фінансової самостійності державних підприємств. Вони отримали право на вільну реалізацію понадпланової продукції (в подальшому - і частини планової), на ведення гнучкої цінової політики, самостійний вибір постачальників та споживачів. Таким чином, при формальному збереженні державної власності, підприємства отримали певну самостійність у фінансово-господарській діяльності. З 1993 року у державному секторі почався процес створення «системи сучасних підприємств» шляхом корпоратизації (перетворення державних підприємств в акціонерні компанії і товариства з обмеженою відповідальністю).
В КНР функціонує система обов'язкового соціального страхування, відповідно до якої роботодавець і працівник мають здійснювати відрахування на пенсійне страхування, базове медичне страхування, страхування на випадок безробіття, страхування від виробничих травм, страхування на випадок вагітності й пологів, а також внески до фонду накопичень для придбання житла.
Страховий ринок КНР особливо активними темпами почав розвиватися з початком проведення економічних реформ 80-х років ХХ ст., а щорічні темпи приросту страхових премій досягали 36,7%. На початку ХХ ст. у країні функціонувало 28 страховий компаній, які надавали страхові різноманітні послуги (в т. ч.: 7 - майнове страхування, 3 - страхування життя, 1 - перестрахування). Питома вага страхування у ВВП Китаю досягла 1,5%. Фінансовий оборот страхування у 2010 році склав 1,47 трлн. юанів (бл. 0,25 трлн. дол.), а загальний капітал страхового ринку - 5 трлн. юанів (0,74 трлн. дол.). За перше півріччя 2011 року страхові премії склали 805,7 млрд. юанів (понад 122 млрд. дол.), в тому числі - майнове страхування - 236 млрд. юанів (29,3%), страхування життя - 570 млрд. юанів (70,7%).
Тема 10.
ФІНАНСИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ
Фінансова система РФ зазнала кардинальних змін з розпадом Радянського Союзу. До 1991 року вона включала фінанси матеріального виробництва, фінанси невиробничої сфери та загальнодержавні фінанси (державний бюджет СРСР, систему страхування, державний кредит). Державний бюджет СРСР об'єднував союзний бюджет, державні бюджети союзних республік і державний бюджет соціального страхування. У союзному бюджеті в 1970-1990 рр. концентрувалося 50-52% загального обсягу ресурсів державного бюджету. На бюджети союзних республік припадало 48-50%, з яких 35% перебувало в розпорядженні республіканських бюджетів республік і 15% - в місцевих бюджетах.
Протягом 1990-х років створювалася система державних фінансів Російської Федерації, що відповідає умовам та вимогам ринкової економіки. Бюджетна політика в цей період проводилася у вкрай несприятливих умовах. Протягом ряду років низький рівень податкової та бюджетної дисципліни приводив до хронічного бюджетного дефіциту і неповного фінансування державних зобов'язань; наростали як заборгованість платників податків в бюджетну систему, так і кредиторська заборгованість бюджетів усіх рівнів. Широке поширення отримали негрошові форми виконання бюджету, на частку яких припадало до чверті доходів розширеного бюджету і понад половини доходів територіальних бюджетів.
Фінансова криза 1998 року показала ненадійність сформованої системи державних фінансів. Погіршення зовнішньої кон'юнктури викликало різке скорочення бюджетних доходів і підірвало довіру інвесторів. В результаті держава виявилася не в змозі виконувати свої витратні зобов'язання та проводити боргові виплати. Після кризи 1998 року різко впали доходи бюджету, девальвація рубля призвела до того, що виплати з погашення та обслуговування зовнішнього боргу виявилися рівними доходам федерального бюджету, а обсяг державного боргу досяг критичного значення. При цьому Уряд Російської Федерації був позбавлений можливості проводити запозичення, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, - міжнародні кредитні рейтинги Російської Федерації були різко знижені всіма провідними рейтинговими агентствами.
На етапі післякризового розвитку, починаючи з 2000 року зусилля Уряду та Міністерства фінансів РФ були спрямовані на відновлення макроекономічної стабільності, вирішення боргової проблеми, захист бюджетної системи і російської економіки в цілому від непередбачуваних коливань зовнішньої кон' юнктури.
На сучасному етапі до складу фінансової системи Російської Федерації входять:
Побудова сучасної бюджетної системи РФ почалася в 1991 році і проходила на тлі серйозних перетворень в російській економіці, які значною мірою визначили першочергові завдання, що стоять перед бюджетною системою. Особливе місце серед них займають необхідність адаптації російської економіки до ринкових умов господарювання, забезпечення економічної стабільності та стимулювання інвестиційної активності в національній економіці.
Бюджетна система РФ - це заснована на економічних відносинах і державному устрої регульована нормами права сукупність федерального бюджету, бюджетів суб'єктів РФ, місцевих бюджетів та бюджетів державних позабюджетних фондів.
У Російській Федерації склалася трирівнева бюджетна система:
Найбільше значення в забезпечені стабільності фінансової системи РФ має федеральний бюджет, що відіграє визначальну роль в реалізації соціально-економічної політики держави. У федеральний бюджет зараховуються податкові доходи від таких федеральних податків і зборів: податку на прибуток організацій; податку на додану вартість; акцизів; податку на видобуток корисних копалин та регулярних платежів за видобуток корисних копалин (роялті); збору за користування об'єктами водних біологічних ресурсів; водного податку; єдиного соціального податку та державного мита відповідно до встановлених нормативів відрахувань.
Бюджети суб'єктів РФ (ІІ рівень) включають в себе республіканські, обласні, крайові бюджети, бюджети автономних областей (округів), а також міські бюджети міст федерального значення. Ці бюджети призначені для фінансового забезпечення завдань і функцій, віднесених до компетенції суб'єктів РФ.
Формування дохідної частини регіональних бюджетів відбувається за рахунок трьох груп доходів:
3) безкоштовні перерахування - поступлення коштів від бюджетів інших рівнів, нерезидентів, організацій.
ІІІ рівень бюджетної системи РФ складають місцеві бюджети (бюджети муніципальних утворень), які призначені для фінансового забезпечення завдань та функцій, віднесених до предметів відання органів місцевого самоврядування. У відповідності до Федерального закону від 06.10.2003 року «Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в РФ» з 2006 року відбувся поділ місцевих бюджетів на бюджети двох рівнів: муніципальних районів і міських округів, поселень.
Місцеві бюджети відіграють важливу роль в соціально-економічному розвитку, забезпеченні фінансування дитячих дошкільних закладів, шкіл, медичних і соціальних установ місцевого рівня. Їхні доходи формуються за рахунок власних доходів та доходів за рахунок відрахувань від федеральних і регіональних регулюючих податків і зборів. До місцевих бюджетів надходять такі види доходів:
Державні позабюджетні фонди у РФ створюються на федеральному і територіальному рівнях і мають цільове призначення. До фондів федерального рівня належать:
Пріоритетні завдання бюджетної політики, що визначають стратегію розвитку країни, полягають в наступному:
В єдину систему органів оперативного управління податками входять:
До переліку федеральних податків і зборів, які обов'язкові до сплати на всій території країни, належать: податок на додану вартість; акцизи; податок на доходи фізичних осіб; податок на прибуток організацій; податок на видобуток корисних копалин; водний податок; збори за користування об'єктами тваринного світу і за користування об'єктами водних біологічних ресурсів; державне мито.
До регіональних податків, які обов'язкові до сплати на територіях суб'єктів Російської Федерації, зараховують три платежі: податок на майно організацій; податок на гральний бізнес і транспортний податок.
Місцеві податки є обов'язковими до сплати на територіях відповідних муніципальних утворень. Вони вводяться в дію і припиняють діяти на територіях муніципальних утворень нормативними правовими актами представницьких органів муніципальних утворень. До місцевих податків належать земельний податок та податок на майно фізичних осіб.
В ХХІ ст. РФ проводиться політика бюджетного та податкового федералізму. Вона передбачає концентрацію більшої частини фінансових ресурсів на федеральному рівні і виділення частини з них на інші рівні бюджетної системи. Результатом реалізації політики бюджетного федералізму є зростаюча бюджетна дисципліна і більш ефективне використання бюджетних коштів. Однак подібна політика призвела до фактичної економічної неспроможності більшої частини суб'єктів РФ і муніципальних утворень.
Сьогодні частка податкових доходів в бюджетах суб'єктів РФ становить близько 50%, а в місцевих бюджетах менше 40%. Відповідно найбільша частка в структурі бюджетних доходів належить міжбюджетним трансфертам. В результаті на регіональному рівні та особливо на місцевому в значній мірі втрачена фінансова самостійність.
Результати аналізу свідчать, що в Росії, як і в більшості країн світу, податкові доходи складають левову частку доходів федерального бюджету. Логічно припустити, що таке ж або близьке до даного співвідношення повинно бути і на інших рівнях бюджетної системи. Основою доходів бюджетів суб'єктів РФ повинні бути регіональні податки і збори, а основою фінансового забезпечення бюджетів муніципальних утворень повинні бути місцеві податки і збори. І якщо в окремі роки кількість місцевих податків доходила до 20, то в результаті здійснення податкової реформи їх залишилось всього два, а регіональних - три. Це призвело до того, що в доходах регіональних бюджетів знизилася частка доходів, мобілізованих на підвідомчій території. Аналогічна ситуація з місцевими бюджетами.
Російська модель фінансового ринку характеризується наступними рисами:
Структура фінансового сектору Росії (без врахування активів брокерсько- дилерських компаній) наведена в табл. 10.6. Активи банківського сектору значно переважають над активами небанківських фінансових інститутів. Кредитні організації формують близько 90% фінансових активів країни (без врахування Банку Росії, активи якого складають 40-50% активів кредитних організацій).
Росію зараховують до країн з найменш диверсифікованою структурою фінансового ринку, оскільки частка банківського сектору складає 93,6% фінансових активів. Активність небанківських фінансових інститутів обмежена.
Структура фінансових послуг в Росії характеризує модель фінансування бізнесу, сформовану на основі моделі економіки континентального типу. В Росії висока роль держави, в структурі капіталу переважають великі пакети акцій, власність висококонцентрована, практично відсутнє масове вкладення акцій середнім класом. Наслідком цього є змішана модель фінансування бізнесу:
Протягом останніх років фінансовий ринок Росії став більш зрілим, наблизився за рівнем розвитку до ринків нових індустріальних країн. Однак, для нього все ще характерні довгострокові деформації, що збільшують ризик фінансової кризи, а саме:
До факторів, які обмежують розвиток фінансового сектору в РФ слід віднести: