Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
РОЗДІЛ 10. ЕКОНОМІЧНА ДИНАМІКА
10.1. Основні засади теорії економічного зростання
Сутність і форми економічного зростання
Під економічним зростанням розуміють збільшення обсягів виробництва товарів і послуг, тобто збільшення реального ВВП. Але варто наголосити, що обсяг виробництва може збільшуватися у два способи: 1) на умовах усунення рецесійного розриву, який зумовлює розрив між сукупним попитом і потенційним ВВП; 2) на умовах збільшення потенційного ВВП. Графічну інтерпретацію двох способів зростання обсягів виробництва наведено на рис. 10.1 і 10.2.
|
Рис. 10.1. Зростання реального |
Рис. 10.2. Зростання реального |
Перший спосіб зростання обсягів виробництва (рис. 10.1) не збільшує виробничий потенціал економіки, тобто потенційний ВВП, а здійснюється завдяки наближенню сукупного попиту до рівня довгострокової сукупної пропозиції, яка дорівнює потенційному ВВП: АSL = Y2 = Yp. Тому збільшення обсягів виробництва в такий спосіб є не зростанням економіки, а економічним відновленням. Збільшення ВВП від Y1 до Y2 забезпечується за рахунок зростання сукупного попиту, на що вказує переміщення кривої сукупного попиту з положення АD1 у положення АD2.
Другий спосіб зростання обсягів виробництва спирається на збільшення виробничого потенціалу економіки, тобто потенційного ВВП. Збільшення обсягів виробництва в такий спосіб свідчить про зростання масштабів економіки, тобто про економічне зростання. З рис. 10.2 видно, що обсяг виробництва збільшується від Y1 до Y2, тобто настільки, наскільки збільшилася довгострокова сукупна пропозиція і потенційний ВВП. Це підтверджується переміщенням кривої довгострокової сукупної пропозиції з положення у положення .
Збільшення обсягів виробництва за рахунок зростання виробничого потенціалу економіки може відбуватися лише за умов, якщо динаміка сукупного попиту відповідає динаміці потенційного ВВП. Відомо, що ця умова забезпечується лише в довгостроковому періоді. Тому на рис. 10.2 крива сукупного попиту переміщується з положення АD1 у положення АD2, тобто на відстань переміщення кривої АSL. При цьому впродовж довгострокового періоду зростають ціни. Це пояснюється випереджальним зростанням сукупного попиту порівняно з короткостроковою сукупною пропозицією, що створює мотивацію для нагромадження капіталу і збільшення потенційного ВВП. Отже, під економічним зростанням слід розуміти довгострокове зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення потенційного ВВП і на умовах адекватного зростання сукупного попиту.
Економічне зростання вимірюється двома показниками: середньорічним темпом приросту реального ВВП; середньорічним темпом приросту реального ВВП на душу населення. Економіка більшості країн світу щорічно зростає на кілька процентів. Так, за останні п’ять років темпи приросту реального ВВП у країнах Європейського Союзу становлять в середньому понад 2 %. Після тривалого спаду в 90-х роках 20 ст. економіка України, починаючи з 2000 р., також вийшла на позитивні щорічні темпи приросту реального ВВП.
Економічне зростання не слід ототожнювати з економічним розвитком. Категорія економічного розвитку країни є змістовнішою, ніж категорія економічного зростання. Економічний розвиток відбиває не лише збільшення обсягів виробництва, а й здатність економіки за рахунок цього підвищувати якість життя населення. Це означає, що економічне зростання може відбуватися і без економічного розвитку, але економічний розвиток неможливий без економічного зростання.
Інтегральним показником економічного розвитку є індекс людського розвитку. Він обчислюється за спеціальною методикою як середньозважена величина від індексів чотирьох показників, які характеризують рівень людського розвитку з різних сторін. До цих показників належать: очікувана тривалість життя, яка визначається при народженні виходячи із рівня смертності в даний період часу; грамотність дорослого населення, яка передбачає вміння читати і писати; рівень охоплення населення початковою, середньою та вищою освітою; індикатор добробуту, в основі якого лежить реальний ВВП на душу населення, обчислений згідно з паритетом купівельної спроможності.
Для визначення індексу людського розвитку кожної країни її індивідуальні показники зіставляються із світовими. Тому за допомогою цього індексу всі країни ранжируються за рівнем людського розвитку. Чим вище цей індекс, тим вищим є рівень людського розвитку країни. Згідно із загальноприйнятою класифікацією країни з індексом людського розвитку меншим за 0,5 мають низький рівень людського розвитку; від 0,5 до 0,8 — середній рівень; 0,8 і вищий — високий. Україна за індексом людського розвитку (нижче 0,8) входить до першої сотні країн світу.
Економічне зростання є функцією певних чинників. До них належать збільшення обсягів факторів виробництва (земля, праця, капітал) і підвищення рівня їхньої ефективності (продуктивності), яке переважно, досягається за рахунок технічного прогресу. Ці чинники здатні збільшувати виробничий потенціал економіки і в такий спосіб забезпечувати зростання сукупної пропозиції. Але, як уже зазначалося вище, збільшення виробничого потенціалу економіки та сукупної пропозиції не може втілитися в економічне зростання без адекватного збільшення сукупного попиту. Тому збільшення сукупного попиту є чинником, який реалізує спроможність економіки до зростання обсягів виробництва.
Залежно від того, які чинники викликають збільшення обсягів виробництва, розрізняють дві форми економічного зростання: екстенсивне та інтенсивне. Екстенсивне зростання досягається за умов, якщо обсяг виробництва зростає лише за рахунок збільшення обсягів факторів виробництва за незмінної ефективності цих факторів. Це означає, що економічне зростання є чисто екстенсивним, коли обсяг виробництва збільшується прямопропорційно збільшенню кількості факторів виробництва. Якщо, навпаки, зростання обсягів виробництва відбувається лише завдяки підвищенню продуктивності виробничих факторів, то це означає, що економіка зростає на чисто інтенсивній основі.
Проте в реальній економіці не буває чисто екстенсивного або чисто інтенсивного економічного зростання. Фактично обсяг виробництва збільшується на основі певного поєднання екстенсивного та інтенсивного типів економічного зростання. Тому, оцінюючи реальну економіку, можна говорити про переважно екстенсивне або переважно інтенсивне її зростання.
Сучасні уявлення про економічне зростання сформувалися на базі двох економічних теорій — кейнсіанської і неокласичної, зумовили виникнення двох відповідних теорій економічного зростання.
Кейнсіанська теорія економічного зростання зародилася в 40-х роках 20 ст. Її засновниками були англійський економіст Р. Харрод і американський економіст Є. Домар. Вони вважали, що головну роль в економічному зростанні відіграють інвестиції як компонент сукупного попиту і як засіб нагромадження капіталу та збільшення виробничого потенціалу економіки.
У моделі Харрода—Домара джерелом інвестування є заощадження, які залежать від доходу (ВВП) і норми заощадження, тобто S = s Y. Обсяг інвестування визначається попитом на інвестиції, який ставиться в залежність від приросту продукту та його капіталомісткості (Ky). Остання обчислюється за формулою Ky = K / Y. Отже, капіталомісткість показує, на скільки одиниць збільшується капітал у разі зростання продукту, виробленого з використанням цього капіталу, на одиницю. Оскільки I = K, а K = Y Ky, то попит на інвестиції визначається так: I = K Ky.
До цього слід додати ще три важливих припущення моделі Харрода—Домара: 1) капіталомісткість є незмінною внаслідок негнучкості цін в короткостроковому періоді та нейтральності технічного прогресу; 2) норма заощаджень у довгостроковому періоді також має тенденцію до стабільності; 3) інвестиції дорівнюють заощадженням (I = S).
Спираючись на ці припущення, виразимо рівновагу між інвестиціями та заощадженнями за допомогою такого рівняння:
(10.1)
Поділимо обидві частини рівняння (10.1) на Y:
(10.2)
У рівнянні (10.2) вираз Y / Y відображує темп економічного зростання, який визначається за формулою
(10.3)
Оскільки в рівнянні (10.3) норма заощаджень (s) і капіталомісткість (Ky) є постійними, то і темп економічного зростання має бути постійним. Такий темп Харрод назвав «гарантованим». Крім «гарантованого» Харродом уведено поняття «природного» темпу зростання, який досягається в умовах повної зайнятості.
Необхідність забезпечення «гарантованого» і «природного» темпів економічного зростання кейнсіанці не ототожнювали з автоматичною можливістю їх досягнення. Навпаки, вони визнавали, що фактичні темпи зростання економіки можуть відхилятися від бажаних. При цьому відхилення фактичних темпів від «гарантованого» породжує певні диспропорції в економіці, а відхилення «гарантованого» темпу від «природного» викликає рецесію або інфляцію.
Особливість кейнсіанської теорії економічного зростання полягає в тому, що її прихильники доходять до висновку про необхідність державного регулювання процесу нагромадження капіталу з метою підтримання в довгостроковому періоді стійких темпів зростання економіки. При цьому головним об’єктом державного регулювання мають бути інвестиції.
Приблизно із середини 50-х років 20 ст. з’явилася неокласична теорія економічного зростання. В основу її були покладені такі положення:
1) вартість продукту створюється факторами виробництва, і передусім, працею і капіталом, кожний з яких робить свій внесок в її створення;
2) ціни виробничих факторів, якими виступають заробітна плата і прибуток, дорівнюють їхнім граничним продуктам;
3) зв’язок між збільшенням факторів виробництва і зростанням продукту описується за допомогою виробничої функції.
Прикладом неокласичної виробничої функції є виробнича функція Коба-Дугласа:
(10.4)
де А — продуктивність факторів виробництва за наявної технології; а — частка капіталу у виробленому продукті; 1–а — частка праці у виробленому продукті.
Виробнича функція Коби–Дугласа має дві властивості:
1) властивість постійної віддачі від масштабу. Це означає, що у разі збільшення кількості праці та капіталу на певний процент, обсяг виробництва збільшується на такий самий процент;
2) виробнича функція Коба-Дугласа є нелінійною і характеризується спадною граничною продуктивністю капіталу, згідно з якою кожна додаткова одиниця капіталу забезпечує виробництво меншого обсягу продукту, ніж попередня. Отже, чим більше застосовується капіталу, тим нижчою є його гранична продуктивність.
Розвиток неокласичної теорії економічного зростання зумовив необхідність внесення певних змін у політику економічного зростання. По-перше, на відміну від кейнсіанців, які пов’язують економічне зростання переважно із сукупним попитом, неокласики головну увагу приділяють потенційно можливим темпам зростання економіки і чинникам, від яких вони залежать. По-друге, використання апарату виробничої функції в процесі аналізу статистичної інформації поклало початок дослідженням, пов’язаним із визначенням внеску окремих факторів виробництва у приріст продукту. При цьому мова йде про вплив на зростання продукту не лише кількісних змін у факторах виробництва, а й якісних, які є результатом удосконалення технології виробництва.
Кейнсіанська і неокласична теорії економічного зростання будувалися на екзогенній основі. Це означає, що в їх моделях темп зростання економіки є функцією екзогенно визначених змінних (норма заощаджень, сукапна продуктивність факторів виробництва, капіталомісткість тощо). У подальшому почали виникати нові теорії економічного зростання, які пішли по шляху поступової ендогенізації параметрів моделі. Тому вони отримали назву «теорії ендогенного зростання». Згідно з цими теоріями параметри моделей економічного зростання почали визначатися не за межами цих моделей, а в процесі їх побудови.
Головною особливістю ендогенних теорій економічного зростання є те, що крім праці і фізичного капіталу в них ураховуються чинники, від яких залежить продуктивність праці: людський капітал, витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, державне регулювання.
Найбільшого розвитку набули моделі ендогенного зростання, що враховують людський капітал. Під людським капіталом розуміють сукупність продуктивних якостей працівника, які формують його потенціал до праці. Цей потенціал включає: здоров’я, знання, досвід, навики до праці та інші якості людей, від яких залежить продуктивність праці. Оскільки будь-який капітал є функцією інвестицій, то основними формами інвестицій у людський капітал є освіта, виховання, охорона здоров’я, а також інші витрати, пов’язані з підготовкою людини до виробничої діяльності. Чим більше інвестицій вкладається в людський капітал, тим вищими є продуктивність праці і темпи економічного зростання.
Першою науковою працею з ендогенних теорій економічного зростання була модель Д. Ромера (1986). Слідом за моделлю Ромера були запропоновані інші моделі ендогенного зростання, зокрема модель Р. Лукаса (1988), Р. Барро (1990). У моделях ендогенних теорій економічного зростання виробнича функція будується з трьома факторами виробництва, якими є праця, фізичний капітал і людський капітал. На відміну від праці і фізичного капіталу людський капітал є надбанням всього суспільства, а не окремих економічних суб’єктів і тому може бути використаний всіма підприємствами. При цьому людський капітал розглядається як довготривалий економічний ресурс, що нагромаджується в результаті навчання людей у молодому віці та забезпечує підвищення продуктивності праці впродовж наступного періоду їх трудової діяльності.
10.2. Модель Солоу
Одним із найбільших досягнень теорії економічного зростання є створення моделі Роберта Солоу, яка була опублікована у 1956 р. Свою модель Солоу побудував з урахуванням ідей як кейнсіанської, так і неокласичної теорій. У кейнсіанської теорії Солоу запозичив функцію інвестицій, обсяг яких ставиться в залежність від доходу і норми заощаджень. Відповідно до неокласичної теорії він спирається на апарат виробничої функції, але чинники економічного зростання доповнює зростанням населення та технічним прогресом.
Передумови моделі Солоу
Модель Солоу ґрунтується на низці передумов. Серед них головними є такі:
1. Об’єктом моделювання слугує приватна закрита економіка, рівновага в якій визначається за формулою Y = C + I.
2. Цільовою функцією моделі є зростання не загального обсягу продукту, а збільшення його обсягів на одного працівника, тобто зростання продуктивності праці. Тому в моделі Солоу абревіатура будується за допомогою малих букв, які відображують відповідні параметри в розрахунку на одного працюючого:
продуктивність праці — y = Y / L;
капіталоозброєність — k = K / L;
інвестиції — i = I / L.
Врахуємо ще два параметри: s — норма заощадження, яка є похідною від норми споживання, тобто s = 1 – c; d — норма амортизації, що відображує частку капіталу, яка щорічно зношується в процесі його використання.
3. Продуктивність праці залежить від її капіталоозброєності. Це положення реалізується на основі перетворення простої виробничої функції: Y = f(K, L). Якщо обидві частини рівняння виробничої функції поділити на L, то отримаємо:
(10.4)
У формулі (10.4), Y / L = y, а f(K / L, L / L) = f(k). Звідси виробнича функція в моделі Солоу набирає такого вигляду:
(10.5)
Графічну інтерпретацію модифікованої виробничої функції наведено на рис. 10.3.
Виробнича функція, що представлена на рис. 10.3, демонструє, як капіталоозброєність k впливає на продуктивність праці y. Нахил кривої виробничої функції є граничним продуктом капіталу (МРК), який показує на скільки одиниць збільшується продуктивність праці y у разі зростання капіталоозброєності k на одиницю. Зі збільшенням k крива виробничої функції стає пологішою, що свідчить про зменшення швидкості зростання граничного продукту капіталу.
4. Капіталоозброєність ставиться в залежність від трьох чинників: нагромадження капіталу, приріст населення, технічний прогрес.
5. Інвестиції дорівнюють заощадженням. Тому i = s y, або i = s f(k).
На підставі наведених передумов визначається вплив окремих чинників на капіталоозброєність і, як наслідок, на економічне зростання, тобто продуктивність праці.
Першим чинником є нагромадження капіталу. Згідно з моделлю обсяг капіталу збільшується внаслідок інвестування і зменшується через його зношення, тобто амортизацію. Від співвідношення між інвестиціями та амортизацією залежить зміна обсягів капіталу на одного працюючого, тобто капіталоозброєність. Звичайно, капіталоозброєність залежить і від чисельності населення. Але поки що ми абстрагуємося від цього чинника і припускаємо, що чисельність населення є сталою величиною.
Зміна капіталоозброєності, яка залежить лише від інвестицій та амортизації, визначається за формулою
(10.6)
Оскільки згідно з передумовами моделі i = s f(k), то зміну капіталоозброєності можна визначити так:
(10.7)
Рисунок 10.4 ілюструє співвідношення між інвестиціями та амортизацією для різних рівнів капіталоозброєності. Як бачимо, збільшення капіталоозброєності, з одного боку, є наслідком інвестицій [s f(k)], з іншого — причиною збільшення амортизації (d k). Співвідношення між інвестиціями та амортизацією може бути різним. Згідно з рис 10.4 існує лише єдиний рівень капіталоозброєності, за якого інвестиції дорівнюють амортизації. Така капіталоозброєність дорівнює kx і називається стійкою. В умовах стійкої капіталоозброєності економіка перебуває в стійкому стані, згідно з яким . Тому .
Якщо фактична капіталоозброєність менша за стійку (k1 k*), то це означає, що інвестиції перевищують амортизацію (i1 d k1). Коли фактична капіталоозброєність більша за стійку (k2 k*), то це означає що інвестиції менші за амортизацію (i2 d k2). Незалежно від того, з яким запасом капіталу функціонує економіка в окремі проміжки часу, в довгостроковій перспективі вона тяжіє до рівноваги між капіталом, що інвестується, і капіталом, який амортизується, тобто прямує до стійкого стану. Це пояснюється тим, що інвестиції, збільшуючи обсяг капіталу, одночасно створюють передумови для пропорційного збільшення амортизації. Отже, тяжіння економіки до стійкого стану в певному розумінні може означати її спрямування до довгострокової рівноваги.
Ключову роль в економічному зростанні відіграють заощадження. У разі підвищення норм заощаджень спочатку збільшуватимуться лише інвестиції за незмінної амортизації. Це спричинятиме збільшення капіталоозброєності та зростання обсягу продукту на одного працюючого, тобто продуктивності праці. Проте з часом почне збільшуватися амортизація капіталу, яка тяжітиме до рівноваги з інвестиціями. Тому заощадження можуть впливати на капіталоозброєність і продуктивність праці доти, до поки економіка не досягне стійкого стану. Це означає, що вплив норми заощаджень на економічне зростання не є нескінченним, а має певну межу.
Другий чинник — приріст населення. Згідно з моделлю приріст населення (а отже, і працюючих) з темпом n впливає на капітаоозброєність так само, як і зношення капіталу, тобто зменшує її. Цей вплив описується таким рівнянням:
(10.8)
Вираз (d + n) k в рівнянні (10.8) має назву «критичні інвестиції». Під критичними інвестиціями розуміється такий обсяг інвестицій, який є мінімально необхідним для того, щоб нейтралізувати вплив чинників, які зменшують капіталоозброєність. В даному випадку її зменшення викликається зношенням капіталу та приростом населення. Якщо фактичні інвестиції, тобто s f(k), дорівнюють критичній величині, то економіка знаходиться у стійкому стані. За таких умов s f(k) = (d + n) k. Тому k = 0.
Третій чинник — технічний прогрес. Він викликає якісні зміни у факторах виробництва, тобто підвищує їх продуктивність. У моделі його вплив на економічне зростання визначається через зростання ефективності праці. При цьому темп зростання ефективності праці дорівнює Е, а темп її прирісту — g.
Включення в модель Солоу технічного прогресу трансформує виробничу функцію. Якщо до цього ми спиралися на просту двофакторну виробничу функцію у вигляді Y = f (K, L), то тепер вона доповнюється коефіцієнтом ефективності праці (E):
(10.9)
У рівнянні (10.9) добуток L E відображує кількість праці не у фізичних, а в ефективних одиницях. Це означає, що зростання ефективності праці є лише іншим способом збільшення її кількості. Якщо, наприклад, L = 100 чол., а ефективність праці збільшилася на 2 % (g = 2 %, E = 1,02), то дійсна кількість робочої сили становить 100 чол., але кількість ефективних працівників зросла до 102 чол. (L E). Це означає, що обсяг продукту збільшується так, немовби кількість робочої сили з незмінною ефективністю збільшилася на 2 %. Виходячи з цього темп приросту ефективних працівників визначається в моделі як сума двох елементів: приросту населення з темпом n та приросту ефективності праці з темпом g, тобто як (n + g).
Підсумовуючи, можна записати формулу, яка визначає зміну капіталоозброєності з урахуванням технічного прогресу:
(10.10)
Згідно з рис. 10.5, який унаочнює вплив технічного прогресу на капіталоозброєність,існує лише один рівень капіталоозброєності, за якого вона є стійкою (k*). Але при цьому слід враховувати, що технічний прогрес збільшує вимоги до критичних інвестицій. Щоб інвестиції мали критичну величину, вони повинні компенсувати зменшення капіталоозброєності внаслідок амортизації капіталу, приросту населення та технічного прогресу, тобто має забезпечуватися така тотожність: s f(k*) = (d + n + g) k*. За таких умов k = s f(k*) – (d + n + g) k* = 0.
Висновки моделі Солоу
Перший висновок стосується ролі технічного прогресу в економічному зростанні. Як показує аналіз моделі Солоу, вплив нагромадження капіталу і приросту населення на економічне зростання не є нескінченним, а обмежується досягненням економікою стійкого стану. Таке обмеження виникає тому, що нагромадження капіталу і приріст населення потребує збільшення інвестицій у фізичний капітал, а значить, збільшення суми амортизації. За цих умов збільшення заощаджень та інвестицій здатне спричиняти економічне зростання лише до поки економіка не досягне стійкого стану. Як тільки цього стану буде досягнуто, економічне зростання може підтримуватися тільки за рахунок технічного прогресу.
Особливість технічного прогресу полягає в тому, що він здатний забезпечувати економічне зростання не лише коли k 0, а й тоді, коли k = 0, тобто у стійкому стані. Це пояснюється тим, що змінні моделі Солоу обчислюються в розрахунку на ефективного працівника. В економіці зі стійким станом продуктивність праці ефективних працівників (y = Y / L E) не змінюється. Але змінюється продуктивність праці фактичних працівників (Y / L = y E). Внаслідок цього загальний обсяг продукту, який визначається за формулою Y = y (L E), збільшується швидше, ніж зростає чисельність працівників, тобто з темпом n + g. Отже, технічний прогрес є нескінченним чинников економічного зростання і підвищення життєвого рівня населення, яке спостерігається в багатьох країнах світу.
Другий висновок пов’язаний з визначенням оптимальних обсягів нагромадження капіталу. Аксіомою є положення, згідно з яким економічне зростання не може бути самоціллю, а має здійснюватися заради збільшення рівня споживання. У моделі Солоу це положення реалізується на основі Золотого правила нагромадження капіталу. Під Золотим правилом мається на увазі така норма заощаджень, яка забезпечує економіці стійкий стан із найвищим рівнем споживання.
У загальному контексті споживання визначається так: c = y – i. У стійкому стані y = f(k*), а i = (d + n + g) k*. Звідси обсяг споживання на працівника у стійкому стані можна визначити за формулою:
(10.11)
У рівнянні (10.11) f(k*) — це обсяг продукту на одного працівника, тобто продуктивність праці, а (d + n + g) k* є критичними інвестиціями, тобто інвестиціями, які забезпечують стійкий стан в економіці. Отже, у стійкому стані споживання залежить від співвідношення між зазначеними величинами. Виникає питання: за якого рівня стійкої капіталоозброєності це співвідношення максимізує споживання?
Як видно з рис. 10.6, існує лише єдиний рівень стійкої капіталоозброєності, який максимізує споживання. Він знаходиться в точці . У цій точці дотична до кривої виробничої функції паралельна кривій критичних інвестицій. Оскільки нахил кривої виробничої функції визначається граничною продуктивністю капіталу (МРК), а кривої критичних інвестицій дорівнює (d + n +g), то це означає, що споживання досягає свого максимуму лише тоді, коли нахил зазначених кривих збігається, тобто коли МРК = d + n + g. За цих умов .
Якщо , то підвищення капіталоозброєності супроводжується випереджальним зростанням продуктивності праці порівняно зі збільшенням критичних інвестицій. За цих умов МРК d + n + g, а крива виробничої функції стає все крутішою і все більше віддаляється від кривої факторів, що зменшують капіталоозброєність. Тому споживання зростає в напрямі до свого максимуму, тобто . Якщо , то підвищення капіталоозброєності супроводжується уповільненим зростанням продуктивності праці порівняно зі збільшенням критичних інвестицій. За таких умов МРК d + n + g, а крива виробничої функції стає пологішою і все більше зближується з критичних інвестицій. Тому споживання зменшується порівняно зі своїм максимумом, тобто . Порівнюючи дві тенденції, можна стверджувати, що максимальне споживання () досягається посередині, тобто лише тоді, коли МРК = d + n + g, а капіталоозброєність становитеме .
Стійка капіталоозброєність, яка максимізує споживання, називається капіталоозброєністю за Золотим правилом, а норма заощаджень, що відповідає цим умовам, — нормою заощаджень за Золотим правилом. Для досягнення стійкої капіталоозброєності за Золотим правилом потрібно забезпечити відповідний рівень заощаджень. Якщо, наприклад, стійка капіталоозброєність менше рівня Золотого правила, то держава має стимулювати збільшення рівня заощаджень. Якщо, навпаки, , то має запроваджуватися політика, спрямована на зменшення рівня заощаджень.
10.3. Джерела економічного зростання
Модель Солоу пояснює залежність економічного зростання від трьох чинників — капіталу, праці і технічного прогресу. Тому відповідні державні інституції мають враховувати це в обґрунтуваннях економічної політики. Але поряд з цим для економічної політики важливе значення має визначення джерел економічного зростання, тобто обчислення внеску кожного чинника у загальний приріст продукту. З цією метою в макроекономічному аналізі застосовується метод, який називається обліком економічного зростання.
Внесок факторів виробництва в економічне зростання
Відповідно до методу обліку економічного зростання зв’язок між приростом продукту і джерелами цього приросту визначається за допомогою виробничої функції. При її використанні спочатку розглянемо лише джерела екстенсивного зростання і тому будемо спиратися на просту виробничу функцію:
(10.12)
Отже, згідно з рівнянням (10.12) обсяг продукту може зростати прямопропорційно факторам виробництва. Тобто коли обсяг факторів виробництва збільшується на 1 % обсяг продукту також збільшується на 1 %. Але щоб розкрити апарат виробничої функції слід нагадати, що результати трансформації факторів виробництва у продукт залежать від їх продуктивності: граничної продуктивності капіталу (МРK) і граничної продуктивності праці (MPL). Граничний продукт капіталу показує, на скільки збільшиться обсяг продукту, якщо обсяг капіталу зросте на одиницю за незмінної кількості інших факторів виробництва: MPK = Y / K. Аналогічно, гранична продуктивність праці показує на скільки збільшиться обсяг продукту, якщо обсяг праці зросте на одиницю за незмінної кількості інших виробничих факторів: MPL = Y / L.
Для спрощення аналізу будемо виходити з припущення про постійну віддачу від масштабу (постійний ефект від масштабу), яка означає що зі збільшенням обсягів факторів виробництва їхня гранична продуктивність не змінюється. Спираючись на це припущення, визначимо вплив окремих факторів виробництва на приріст продукту. Так, якщо капітал збільшиться на K одиниць, то приріст продукту становитиме MPK K одиниць. Аналогічно, у разі збільшення обсягів праці на L одиниць, обсяг продукту зросте на MPL L одиниць. Звідси вплив обох факторів виробництва на зростання продукту визначиться за формулою
(10.13)
Рівняння (10.13) визначає абсолютний приріст продукту. Щоб обчислити темп приросту продукту, який відображує темп економічного зростання, поділимо всі елементи цього рівняння на Y:
(10.14)
Після цього помножимо перший член правої частини рівняння на вираз K / K, а другий — на вираз L / L, що не може змінити їх величину. Внаслідок певної трансформації цього рівняння отримаємо:
(10.15)
Тепер розкриємо зміст окремих складових рівняння (10.15). Ліва частина цього рівняння Y / Y — це темп приросту продукту. В правій його частині член MPK K відображує продукт, що створюється капіталом, а член (MPK K) / Y є часткою капіталу у виробленому продукту. Аналогічно, член MPK L є продуктом, який створюється працею, а член (MPL K) / Y є часткою праці у виробленому продукті.
Врахуємо, що виробнича функція спирається на припущення про постійну віддачу від масштабу. За цих умов сума часток капіталу і праці у виробленому продукті дорівнює одиниці. Якщо частку капіталу у виробленому продукті позначити символом α, то частка праці дорівнюватиме (1 – α). Звідси випливає спрощена форма рівняння, яке пов’язує темп приросту продукту із темпом приросту капіталу і праці:
(10.16)
Рівняння (10.16) дає змогу підвести підсумки щодо визначення внеску окремих факторів виробництва у приріст продукту. Згідно з цим рівнянням вираз α K / K відображує внесок капіталу в приріст продукту, а вираз (1 – α) L / L — внесок праці в його приріст.
Внесок технічного прогресу в економічне зростання
Як відомо, проста виробнича функція показує залежність між набором використаних факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукту за даного технологічного рівня виробництва. Але ця залежність може поліпшуватись, якщо вдосконалюється технологія виробництва, тобто під впливом технічного прогресу. Для визначення впливу технічного прогресу на економічне зростання застосовується показник сукупної продуктивності факторів виробництва, який модифікує виробничу функцію:
(10.17)
де А — сукупна продуктивність факторів виробництва, підвищення якої слугує індикатором впливу технічного прогресу на обсяг виробництва.
Отже, обсяг виробництва збільшується тепер не лише внаслідок збільшення кількості виробничих чиннику, а й завдяки такому фактору інтенсивного зростання, яким є технічний прогрес, що здатний підвищувати продуктивність факторів виробництва. Врахування технічного прогресу у виробничій функції доповнює рівняння (10.16) ще одним членом:
(10.18)
У рівнянні (10.18) член A / A відображує темп приросту сукупної продуктивності факторів виробництва і одночасно визначає внесок технічного прогресу в приріст продукту. Але насправді безпосередньо виділити вплив технічного прогресу на приріст продукту неможливо. Тому внесок сукупної продуктивності факторів виробництва у приріст продукту визначається за залишковим принципом, тобто відніманням від загального темпу приросту продукту тієї частки, яка припадає на капітал і працю:
(10.19)
Якщо припустити, що економічне зростання становило 5 %, а за рахунок збільшення факторів виробництва обсяг виробництва продукту зріс на 3 %, то внесок технічного прогресу в його зростання дорівнює 2 %. Приріст сукупної продуктивності факторів виробництва, обчислений у такий спосіб, дістав назву «залишок Солоу» (на честь Солоу, який першим запропонував залишковий спосіб обчислення внеску технічного прогресу в приріст продукту).
Незважаючи на те, що макроекономісти інтерпретують залишок Солоу як частку економічного зростання за рахунок технічного прогресу, насправді на сукупну продуктивність факторів виробництва впливає багато інших чинників. До них слід віднести освіту, організацію виробництва, державне регулювання тощо. Тому можна стверджувати, що залишок Солоу відображує ту частку в економічному зростанні, яка зумовлена чинниками, що не піддаються прямому вимірюванню.
Економічне зростання з урахуванням всіх джерел
У підсумку темп приросту продукту (Y / Y) з урахуванням усіх джерел дорівнює сумі трьох складових правої частини рівняння (10.18):
— темпам приросту обсягів капіталу (K / K), помноженим на частку капіталу у виробленому продукті ();
— темпам приросту обсягів праці (L / L), помноженим на частку праці у виробленому продукті (1 – );
— темпам приросту сукупної продуктивності факторів виробництва, які відображають, внесок технічного прогресу в приріст продукту.
Метод обліку економічного зростання передбачає, що частка праці і капіталу у виробленому продукті визначається статистично, на базі інформації про структуру ВВП, обчисленого за розподільчим методом (методом доходів). При цьому частка праці визначається часткою заробітної плати найманих працівників у складі доходу, а частку капіталу відображує сума решти складових доходу. В розвинених країнах переважну частину становить заробітна плата найманих працівників. Так, у США частка праці коливається в межах 0,7—0,75, а частка капіталу — у межах 0,3—0,25. В Україні частка праці у складі сукупного доходу країни набагато менша і знаходиться в межах 0,45—0,5, що зумовлює відповідну частку капіталу.
Для ілюстрації методу обліку економічного зростання звернемося до числового прикладу. Припустимо, що частка капіталу в складі доходу становить 0,4, а частка праці — 0,6. Крім того, нехай обсяг праці збільшується на 2 %, обсяг капіталу — на 3 %, а сукупна продуктивність факторів виробництва — на 1,5 %. За таких умов темп приросту ВВП, обчислений на базі рівняння (10.18), становитиме 3,9 % (Y / Y = 0,4 3 + 0,6 2 +1,5).
10.4. Економічні цикли
Економічне зростання — це головний елемент економічної динаміки, який визначає траєкторію (тренд) обсягів виробництва. Іншим елементом економічної динаміки є економічні цикли.
Світовий досвід двох останніх століть показав, що економічне зростання не буває безперервним, оскільки періоди економічного піднесення (збільшення обсягів виробництва) чергуються з періодами економічного спаду (скорочення обсягів виробництва). У роки економічного спаду зростає безробіття, знижуються ціни, зменшуються прибутки підприємств. У роки економічного піднесення все відбувається в протилежному напрямі. В умовах стагфляції скорочення обсягів виробництва супроводжується одночасним зростанням цін. Зокрема, така ситуація спостерігалася в Україні в 90-х роках 20 ст.
Отже, особливістю сучасної економіки є її зростання на основі періодичного чергування збільшення та зменшення обсягів виробництва. Період, протягом якого економіка проходить шлях від одного спаду або піднесення до іншого спаду або піднесення на умовах збереження загальної тенденції до зростання, називається економічним циклом (діловим циклом, циклом ділової активності, бізнес-циклом).
Окремі економічні цикли істотно різняться між собою. Проте, незважаючи на відмінності, всі вони мають одинакову структуру і складаються з чотирьох фаз (рис. 10.7): 1) пік (вершина), 2) спад (рецесія), 3) дно, 4) піднесення.
Як видно із рис. 10.7, економічні цикли проявляються через коливання ділової активності навколо зростаючого тренду. Переважна більшість науковців вбачає відмінність між трендом і циклом у тому, що тренд є результатом дії чинників, які зумовлюють довгострокове економічне зростання, а цикл є наслідком впливу на економіку чинників, що викликають тимчасові відхилення від тренду.
У процесі циклічних коливань відносно лінії тренду економіка послідовно проходить чотири фази. При цьому відлік циклічного коливання починають з точки, яку називають піком циклу і в якій обсяг виробництва сягає максимального рівня. В цій фазі циклу в економіці досягається повне використання наявних ресурсів і тому виробництво працює на повну або майже повну потужність, а ціни, як правило, зростають.
За піком настає фаза спаду, протягом якого обсяг виробництва зменшується. Спад (рецесія) фіксується за умов, якщо скорочення обсягу виробництва триває не менше двох кварталів. Якщо рецесія в економці набуває глибокого і тривалого характеру, то ця фаза називається депресією. В економічній історії найвідомішою є Велика депресія 1929—1933 рр., яка насправді складається з двох періодів рецесії, розділених між собою незавершеним періодом відновлення економіки після першої рецесії. Під час Великої депресії у США обсяг виробництва скоротився на третину, на 25 % впали ціни, а рівень безробіття сягнув 24 %. Але українська депресія 1992—1999 рр. чуттєво перевершила Велику депресію як за тривалістю, так і за глибиною економічного спаду. Її особливість полягає в тому, що вона відбувалася на фоні одночасного падіння виробництва і зростання цін. Обсяг виробництва скоротився більше ніж удвічі, а ціни не впали, а карколомно зросли. При цьому найвище зростання цін відбулося у 1993 р., в якому ціни на споживчі товари та послуги зросли більше ніж у 100 разів.
Спад є ключовою фазою економічного циклу, оскільки він порушує довгостроковий тренд економічного зростання. Всі наступні фази відновлюють його. Найбільш важливими рисами, що характеризують виникнення спаду в економіці, є такі:
— попит на споживчі товари та послуги, і особливо на товари тривалого користування, різко зменшується. Коли його зменшення починає набувати сталого і зростаючого характеру, тоді економічні агенти сприймають це явище як рецесію. Фірми реагують на таку ситуацію скороченням виробництва, тобто зменшенням реального ВВП, що викликає падіння попиту на інвестиції;
— звужується попит на робочу силу. Спочатку скорочується середня тривалість робочого тижня, а далі відбувається звільнення з роботи і зростання безробіття;
— унаслідок зменшення попиту на споживчі та інвестиційні товари зростають товарно-матеріальні запаси, падають заробітна плата і ціни на кінцеву продукцію. Водночас зменшується попит на сировину та матеріали, що викликає зниження цін на проміжну продукцію;
— зменшується прибутковість підприємств і, як наслідок, падають курси акцій. Скорочується попит на кредитні ресурси і, як наслідок, падають процентні ставки.
Дно — наступна фаза економічного циклу. Вона відображує найнижчу точку спаду (або депресії). Ця фаза може бути короткостроковою або тривати досить довго. Все залежить від характеру причин, які викликали спад виробництва.
Піднесення — фаза економічного циклу, протягом якої обсяг виробництва спочатку відновлюється до рівня, що передував фазі спаду, а потім продовжує збільшуватися допоки не досягне нового максимального значення, тобто допоки не перевищить фазу пік попереднього циклу. В міру економічного піднесення зростає рівень використання наявних виробничих потужностей та вводяться нові потужності, оптимізується рівень безробіття, а зростання цін набуває помірних темпів.
Під час фази піднесення економічні процеси, притаманні спаду, розгортаються у протилежному напряму. Підприємства, які втратили прибутки в результаті рецесії та зниження цін, намагаються нейтралізувати ці втрати за рахунок використання інтенсивних чинників: упровадження нових технологій, переорієитування виробництва на якісніші товари або товари, що користуються високим попитом, пошуку нових ринків збуту продукції тощо.
Перебудова виробництва відповідно до нових умов відновлює попит на інвестиції, що дає поштовх для розвитку галузей, які виробляють інвестиційні товари. Останні починають розширювати попит на сировину, матеріали та робочу силу. В результаті зростають доходи найманих працівників, що збільшує попит на споживчі товари і спричинює розвиток галузей споживчого сектору економіки (сільське господарство, харчова та легка промисловість тощо). У підсумку це сприяє збільшенню загального попиту в економіці, внаслідок чого зростають ціни і прибуток. В економічних агентів виникають впевненість і бажання нарощувати виробництво, що виштовхує економіку у фазу пік.
Чотирьохфазова структура коливань ділової активності — це спільна властивість усіх економічних циклів. Але вони не є близнюками, а суттєво відрізняються один від одного. Головними відмітними ознаками економічних циклів, є їхня тривалість і рушійні сили (причини виникнення). Аналіз розвитку світової економіки за два останні століття дав підстави науковцям виявити найбільш важливі економічні цикли:
— короткострокові (носять назву «цикли Китчина»). Тривалість таких циклів — 3—5 років. Причини їх виникнення пов’язують зі збуреннями на фінансових ринках;
— середньострокові (до них відносять цикли Джаглера і Кузнеця). Тривалість циклів коливається в межах 10—20 років. Їх пов’язують із структурними зрушеннями в економіці та суттєвими міжгалузевими переливами капіталу;
— довгострокові, або довгохвильові (носять назву «цикли Кондратьєва»). Їх тривалість становить близько 50 років. Головною рушійною силою є радикальні зміни в технологічній базі як національної, так і світової економіки.
У макроекономічній науці не існує єдиної теорії щодо причин циклічних коливань. На ранніх етапах дослідження цього явища переважали детерміністські теорії, згідно з якими економічні цикли відбуваються періодично з такою самою регулярністю, як і океанські припливи. Але пізніше виявилося, що економічні цикли відбуваються нерегулярно. Тому на сучасному етапі панує думка про те, що економічні цикли є наслідком не періодично повторних, а випадкових імпульсів, які не регулярно впливають на економічну систему.
Усі теорії економічних циклів можна об’єднати за двома напрямами: одні теорії пояснюють циклічні коливання в економіці зовнішніми чинниками, інші — внутрішніми чинниками. Теорії, що віддають перевагу зовнішнім чинниками, убачають причини циклічних коливань в імпульсах, які породжуються за межами економічної системи. До таких імпульсів відносять війни, революції, політичні збурення, демографічні вибухи, відкриття нових родовищ корисних копалин, великомаштабні науково-технічні нововведення тощо. Прихильними теорій, які спираються на внутрішні чинники, виходять із того, що причини економічних циклів випливають зсередини самої економічної системи. До основних внутрішніх чинників вони відносять нераціональну монетарну політику, нестабільність інвестицій, негнучкість цін і заробітної плати, коливання продуктивності праці тощо.
Серед усієї палітри теорій економічних коливань можна виділити найважливіші. Такими є:
1. Інноваційні теорії — пов’язують економічні цикли з великими технічними нововведеннями, які з’являються нерегулярно і зумовлюють коливання ділової активності.
2. Монетаристська теорія — її прихильники якої вважають, що головною причиною циклічних коливань в економіці є нестабільні темпи грошової емісії. На їх думку, надлишок грошової маси може викликати інфляційне зростання, а дефіцит — спровокувати спад виробництва.
3. Теорія рівноважного ділового циклу — пояснює циклічні коливання помилковим сприйняттям економічними суб’єктами динаміки цін і заробітної плати, що спонукає найманих працівників до прийняття помилкових рішень щодо пропозиції робочої сили, а підприємців — щодо зміни обсягів виробництва.
4. Теорія реального економічного циклу — передбачає, що номінальні чинники, такі як пропозиція грошей та ціни, не впливають на реальні зміни в економіці, тобто на обсяг виробництва і зайнятість. За цією теорією циклічні коливання в економіці спричинюються переважно технологічними шоками. Так, технологічний прогрес, з одного боку, збільшує продуктивність праці та виробничі потужності економіки, з іншого — створює передумови для підвищення реальної заробітної плати, яка спонукає найманих працівників до збільшення пропозиції праці. Внаслідок таких змін зростають обсяг виробництва і зайнятість. Технологічний регрес викликає протилежні наслідки — зменшення обсягів виробництва і рівня зайнятості.
5. Згідно з моделлю мультиплікатора-акселератора економічні коливання виникають за умов певного співвідношення між мультиплікатором інвестицій та акселератором. Основне рівняння цієї моделі має такий вигляд:
(10.20)
де — автономні інвестиції; с — гранична схильність до споживання; а — коефіцієнт акселерації; Y — дохід, тобто ВВП.
Залежно від співвідношення між мультиплікатором витрат, який прямо залежить від граничної схильності до споживання, та акселератором дохід може змінюватися рівномірно або у формі циклічних коливань. Циклічні коливання виникають за співвідношення (с + а)2 < 4а, тобто коли квадрат суми граничної схильності до споживання і коефіцієнта акселерації менший за суму чотирьох коефіцієнтів акселерації. Протилежне співвідношення цих величин, тобто (с + а)2 > 4а, відображує умови, за яких забезпечується рівномірна динаміка доходу.
Незважаючи на відсутність єдиного підходу щодо причин економічного циклу, безперечним є те, що в кінцевому підсумку циклічні коливання викликаються непропорційними змінами в сукупному попиті та/або сукупній пропозиції. Скорочення попиту в економіці призводить до спаду виробництва, збільшення безробіття і зниження цін (див. підрозд. 4.3). Скорочення пропозиції, то це зумовлює спад виробництва і збільшення безробіття, але на умовах зростання цін.
1. Під економічним зростанням слід розуміти довгострокове зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення потенційного ВВП і адекватного зростання сукупного попиту. Економічне зростання вимірюється двома показниками: річний темп приросту реального ВВП і річний темп приросту реального ВВП на душу населення. Економічне зростання не слід ототожнювати з економічним розвитком. Категорія економічного розвитку є змістовнішою, оскільки відображує не лише зростання обсягів виробництва, а й здатність економіки за рахунок цього підвищувати якість життя населення. Розрізняють два типи економічного зростання: екстенсивне та інтенсивне.
2. Сучасні уявлення про економічне зростання сформувалися на базі кейнсіанської і неокласичної теорій. На думку кейнсіанців, головну роль в економічному зростанні відіграє попит на інвестиції, який є компонентом сукупного попиту і засобом нагромадження капіталу. Він залежать, з одного боку, від норми заощаджень, з іншого — від капіталомісткості продукту. В неокласичній теорії економічного зростання головна увага приділяється нагромадженню капіталу, яке визначає потенційні можливості економіки, а також чинниками, від яких вони залежать. При цьому враховуються як кількісні так і якісні зміни у факторах виробництва, що пов’язуються з технічним прогресом. Подальше вдосконалення теорії економічного зростання спрямовано на розроблення ендогенних теорій.
3. Цільовою функцією моделі Солоу є збільшення ВВП на одного працівника, тобто зростання продуктивності праці, яка є функцією від її капіталоозброєності. Тому економічне зростання залежить від тих чинників, які впливають на капіталоозброєність: нагромадження капіталу, приріст населення, технічний прогрес. Із моделі Солоу випливають два висновки. Перший — вплив нагромадження капіталу і приросту населення на економічне зростання обмежується досягненням економікою стійкого стану, а технічний прогрес є нескінченним чинником економічного зростання. Другий — оптимальним обсягом нагромадження капіталу є така норма заощаджень, яка забезпечує економіці стійкий стан із найвищим рівнем споживання. Стійка капіталоозброєність, яка максимізує споживання, називається капіталоозброєністю за Золотим правилом, а норма заощаджень, яка відповідає цим умовам, — нормою заощаджень за Золотим правилом.
4. Для обчислення внеску кожного фактора виробництва у загальний приріст продукту застосовується метод, що має назву «облік економічного зростання». За цим методом внесок капіталу в економічне зростання визначається як добуток частки капіталу у виробленому продукті та приросту капіталу, а внесок праці — як добуток частки праці у виробленому продукті та приросту праці. Для визначення внеску технічного прогресу на економічне зростання застосовується показник сукупної продуктивності факторів виробництва. Сам внесок технічного прогресу у приріст продукту визначається за залишковим принципом, тобто відніманням від загального приросту продукту сумарного внеску капіталу і праці.
5. Економічне зростання — це головний елемент економічної динаміки, який визначає траєкторію обсягів виробництва. Іншим елементом економічної динаміки є економічні цикли. Економічним циклом називається період, протягом якого економіка проходить шлях від одного спаду або піднесення до іншого спаду або піднесення на умовах збереження загальної тенденції до зростання. Окремі економічні цикли істотно різняться між собою. Проте всі вони складаються з чотирьох фаз: пік (вершина), спад (рецесія), дно, піднесення.
6. Усі теорії економічних циклів можна об’єднати за двома напрямами: одні теорії пояснюють циклічні коливання в економіці зовнішніми чинниками, інші — внутрішніми чинниками. Теорії, що віддають перевагу зовнішнім чинниками, вбачають причини циклічних коливань в імпульсах, які породжуються за межами економічної системи. До таких імпульсів відносять війни, революції, політичні збурення, демографічні вибухи, відкриття нових родовищ корисних копалин, великомаштабні науково-технічні нововведення тощо. Прихильники теорій, які спираються на внутрішні чинники, виходять з того, що причини економічних циклів випливають зсередини самої економічної системи. До основних внутрішніх чинників вони відносять нераціональну монетарну політику, нестабільність інвестицій, негнучкість цін і заробітної плати, коливання в продуктивності праці тощо.
7. Серед усієї сукупності теорій економічних коливань можна виділити найважливіші. Так, інноваційні теорії пов’язують економічні цикли з великими і нерегулярними технічними нововведеннями. Монетаристська теорія називає головною причиною економічних коливань нестабільні темпи грошової емісії. Згідно з моделлю мультиплікатора-акселератора економічні цикли спричинюються певними співвідношеннями між мультиплікатором та акселератором. Теорія рівноважного ділового циклу пояснює циклічні коливання помилковим сприйняттям економічними суб’єктами динаміки цін і заробітної плати, що спонукає їх до помилкових рішень. За теорією реального економічного циклу причиною економічних коливань є технологічні шоки.
Основні терміни
|
Амортизація |
Кейнсіанська теорія економічного зростання |
|
Граничні інвестиції |
Метод обліку економічного |
|
Економіка у стійкому стані |
Модель Солоу |
|
Економічне зростання |
Нагромадження капіталу |
|
Економічний розвиток |
Передумови моделі Солоу |
|
Економічний тренд |
Приріст населення |
|
Економічний цикл |
Продуктивність праці |
|
Екстенсивне зростання |
Стійка капіталоозброєність |
|
Ендогенні теорії економічного |
Сукупна продуктивність факторів виробництва |
|
Ефективність праці |
Теорії економічного циклу, що |
|
Залишок Солоу |
Теорії економічного циклу, |
|
Золоте правило нагромадження |
Технічний прогрес |
|
Інвестиції |
Фази економічного циклу |
|
Інтенсивне зростання |
Частка капіталу у виробленому |
|
Капіталоозброєність |
Частка праці у виробленому |
|
Капіталоозброєність |
1. Що таке економічне зростання і в яких формах воно може відбуватися?
2. Розкрийте основні положення кейнсіанської теорії економічного зростання.
3. Розкрийте основні положення неокласичної теорії економічного зростання.
4. Назвіть головні передумови моделі Солоу.
5. Поясність, як впливають на капіталоозброєність окремі чинники (нагромадження капіталу, приріст населення, технічний прогрес).
6. Які висновки випливають із моделі Солоу?
7. Запишіть рівняння, яке пов’язує темп економічного зростання з темпами приросту окремих факторів виробництва, та прокоментуйте його побудову.
8. Дайте визначення економічного циклу та охарактеризуйте окремі його фази.
9. Розкрийте теорії, які пояснюють причини циклічних коливань в економіці.
10. Припустимо, що економіка перебуває у стійкому стані і зростає з темпом 3,68 %. При цьому темп зростання капіталу становить 4 %, темп зростання населення — 1,2 %, частка капіталу у виробленому продукті — 0,35. Обчисліть темп зростання сукупної продуктивності факторів виробництва та її частку у виробленому продукті.
11. Припустимо, що в гіпотетичній економіці обсяг капіталу на початок року становить 25 млрд грн чисельність робочої сили — 20 млн чол., d = 9 %, n = 1 %, g = 2 %. Обчисліть обсяг інвестицій, необхідний для забезпечення стійкої капіталоозброєності.
268