Наука про суспільство ~ найскладніша з усіх наук

Работа добавлена на сайт samzan.net:

11111111111111111111111111111111111111111111111111

11111111111111111111111111

Поняття суспільства.

Надзвичайна складність, багатофакторність та високий динамізм соціальної реальності створюють для суспільствознавців значні труднощі відносно пізнання сутності суспільства та його законів. Англійський фізик і соціолог Джон Бернал говорив: "Наука про суспільство – найскладніша з усіх наук. Суспільство зазнає впливу різноманітних факторів, воно надто рухливе, динамічне..."

Прихильники теорії факторів (Р. Арон, М. Вебер, М. Ковалевський, У. Ростоу та інші) закликають відмовитися від пошуку законів розвитку суспільства й обмежитися лише описом фактів, зіставленням їх між собою.

Проте суспільство не може бути зведене до простої суми факторів, навіть до їх взаємодії. Одні з них є визначальними, інші – похідними, одні – матеріальні, інші – ідеальні, одні вважаються об'єктивними, інші – суб'єктивними.

Що ж таке суспільство?

Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів.

Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум – це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття "суспільство", що означає спільність, союз, співпраця.

Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчається багатьма суспільними дисциплінами: соціологією, антропологією, психологією, етнографією, мовознавством тощо. Соціальна філософія, що базується на принципі антропоцентризму, досліджує стан суспільства як цілісної системи, всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та роз- витку, його взаємозв'язок з природним середовищем, навколишнім світом в цілому.

Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні риси.

По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо.

По-друге, суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування.

По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.

Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.

При взаємодії названих сторін суспільного життя провідною в соціальному процесі є матеріально-виробнича або економічна сторона, тобто виробництво, розподіл, обмін та споживання різних предметів та послуг. (Ганді: "Якщо людина не їсть хоча б двічі на день, то навіть Бог для неї буде являтися не інакше, як у вигляді їжі".)

Матеріальне виробництво створює вихідні умови для життєдіяльності людей. Воно завжди має суспільний характер і визначає взаємодію людей у процесі їх впливу на природу, перетворення матеріалу природи в предмети, які б задовольняли потреби людини.

Проте в життєдіяльності людей значну роль відіграє духовна сфера. Адже залежно від того, на якому рівні розуміння – свідомому чи несвідомому – людина здійснює свою діяльність, залежать її результати. Суспільне життя – це нерозривна єдність матеріального і духовного, їх взаємодія і переходи одне в одне.

Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в цивілізаційних критеріях.

Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався освоєнням більш високих технологій ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім середовищем певними формами колективної суспільної діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були:

– характер суспільних відносин;

– рівень духовності людського фактора;

– рівень демократичності соціальних структур.

Характерними рисами сучасного суспільства є:

– глобальні масштаби виробництва (матеріального і духовного);

– інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин;

– утвердження демократичних форм життєдіяльності;

– випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших сторін сучасного суспільства.

1. Поняття «суспільство» в філософії. Особливості соціальної детермінації.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру * розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші — абсолютизують її (ідеалістичні вчення).

В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності —бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів бажань) і разом з тим незалежним від них над індивідним, об'єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма «включення» їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними-культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, В тому числі —рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує Закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом з тим створюють і змінюють ці обставини.

2. Структура і функції суспільства.

а) Поняття суб'єкта суспільного розвитку. Соціальна структура суспільства.

б) Основні сфери життєдіяльності людей і суспільні відносини. Функції суспільства.

людини.

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних Відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних

,ТОЩО).

Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять Історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами Історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної" долі, обставин життя, Інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.

Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних" спільнот та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні та інші, ознаки). Так, можна " виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), Соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), СОЦіально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому ґрунтується класовий поділ суспільства — на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд я поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, (Чніти, стилем життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.

Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності, — в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до створення деформованої моделі суспільства.

В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносиш. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну;

соціально-політичні — політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні — моральні, релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

Суспільство як єдність соціального і індивідуального спрямоване, по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріального достатку);

регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток людей.

Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній філософії поняттям «суспільне виробництво». Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), (юно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом формування і розвитку духовної сфери людства, суспільних форм свідомості (духовне виробництво). Отже, основні сфери життєдіяльності в їх взаємозв'язку — це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його соціальних умов і його суб'єкта — суспільної людини.

Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва — це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони є, системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють «обмін речовин» між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробництва. Засоби виробництва — це сукупність засобів праці (серед яких основними є ' знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи

Виробничі відносини — це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту від виробництва до споживання. Вони є Історично-конкретним способом поєднання людей і засобів виробництва на основі певного характеру власності, або способом привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб і процес привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є суттєвою характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від виробничих відносин відрізняються так звані технологічні відносини, які так само складаються в процесі виробництва, але обумовлені не формою власності на засоби виробництва, а потребами технології і організації виробництва. Це, наприклад, відносини між робітниками різних спеціальностей, між організаторами та виконавцями тощо.

Джерелом розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивним силами, що постійно розвиваються, і виробничим відносинами, які мають стабільний характер. Зміни в продуктивних силах зумовлюють потребу змін і у виробничих відносинах. Саме цей закон — закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил — К.Маркс вважав основним загальносоціологічним законом, що лежить в основі соціально-політичних революцій і історичного розвитку.

Соціально-політична сфера життєдіяльності — це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Вона пов'язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-історичних суспільств, держав, .класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) і соціальних інститутів — форм організації і регулювання стосунків в суспільстві. Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути — це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права, освіти, сім'ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль тощо).

(Духовно-культурна сфера є процесом духовного .виробництва, процесом формуванні? і функціонування об'єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії; філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта В марксистській філософії духовно-культурна сфера традиційно розглядалася як похідна від матеріально-економічної сфери, як така, що виконує роль несамостійного елементу «другого порядку». З цього приводу потрібне зазначити, що духовне начало є основою самоорганізації і самозбереження суспільства. Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету, свідомості підпадають під загрозу ерозії, то змінюються і суспільні відносини, трансформується сама цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.

22222222222222222222222

1. Основні концепції дослідження суспільства

Протягом всього існування людства мислителі й вчені прагнули розкрити сутність суспільства, зрозуміти причини й рушійні сили його розвитку. Коли, як і де воно виникло? Що лежить в його основі і чи всяку сукупність людей (натовп, зібрання тощо) можна назвати суспільством?

Уявлення про суспільство постійно змінювалися, оскільки воно теж незмінно розвивалось, набуваючи все досконаліших змісту та форм. Тому й можна стверджувати, що погляди про нього постійно еволюціонували до все глибших та обгрунтованіших.

Вже мислителі Давнього Сходу досліджували ці проблеми. Так, Конфуцій та інші розглядали суспільство як організацію кастового ладу, вибудували ієрархічну структуру суспільства як "піраміду каст", на вершині якої знаходились знатні, а внизу - бідні люди, раби. Подібні ідеї знаходимо і в Єгипті.

Більш досконалі погляди були в давньогрецькій філософії (Платон, Арістотель). У них державні, суспільні відносини зводились до відносин політичних, оскільки суспільство ототожнювалось з державою, а суспільне життя мислилось як державне. В епоху Середньовіччя (А.Августин, Ф.Аквінський) суспільство відрізняють від держави, хоча й в інтересах церкви затушовували це релігійними містифікаціями, апелюючи до ідей Божого творіння.

В процесі життя люди намагалися зрозуміти зміст і мету свого існування, встановити, чому відбуваються зміни в суспільстві, яка роль людини, ЇЇ свідомості в цьому процесі. Це знайшло своє відображення в різних соціологічних концепціях.

Домінуючими в суспільно-політичній думці XVIII - першої половини XIX ст. були натуралістичні погляди (Ш. Монтеск'є, Г Гердер, К. Гельвецій, Ж.-Ж.Руссо, Г.Бокль та ін.). їх представники намагалися пояснити розвиток суспільства за допомогою кліматичних умов, географічного середовища, біологічних та расових особливостей людей і таке ін. Згідно з їх твердженнями, природа виступає єдиним універсальним засобом пояснення всього сущого. Цим пояснювалися і рівень розвитку народів та їх історична роль і доля.

У межах натуралістичного підходу формувалися й інші соціально-філософські напрями та школи. Зокрема, соціальний дарвінізм (Т.Мальтус, Г.Спенсер та ін.), який був поширеним наприкінці XIX - на початку XX ст. і зводив закономірності розвитку суспільства до закономірностей біологічної еволюції й відстоював принципи природного добору, боротьби за виживання найбільш пристосованих до природного середовища як визначальний фактор суспільного життя. Сюди ж відносились і реформісти (А.Смолл), консерватори (УСамнер) та расистські концепції (Л.Вольтман, ЖЛяпуж). Форми біологізації суспільних процесів теж були різними.

Розвиток суспільної практики та пізнання довели неспроможність принципів соціального дарвінізму.

Чергова спроба пояснити суспільство була здійснена представниками органічної школи (Т.Гоббс, О.Конт). Вони ототожнювали суспільство з живим організмом і намагалася пояснити соціальне життя теж біологічними закономірностями. На початку XX ст. концепції органічної школи втратили свою популярність. Зате наприкінці XIX - на початку XX ст. поширилися концепції расово-антропологічної школи (Ж.Гобіно, Л.Гумшгович), для яких був характерний зв'язок расово-органічних ознак з соціальним дарвінізмом.

Мали місце спроби пояснити людське суспільство, процеси і закономірності його розвитку з позиції ідеалізму та матеріалізму.

Для ідеалістичних концепцій характерними були і є твердження про те, що життя суспільства, історичний процес визначаються духовними факторами: ідеями, думками, "духом народу", волею окремих особистостей (видатних людей) і таке ін.

В матеріалістичній концепції вихідним було твердження про те, що суспільство - це специфічна частина матеріального світу, відмінна від природи, з якої вона вийшла, і з якою постійно взаємодіє.

В цьому зв'язку К.Маркс сформулював категорію "суспільно-економічна формація", якою позначав історичний тип суспільства на конкретному етапі його розвитку. Йому мав відповідати спосіб виробництва матеріальних благ з його конкретними продуктивни ми силами і виробничими відносинами, а також соціальною сферою та надбудовними елементами (політичними, науковими, культурними та іншими). Було доведено, що "спосіб виробництва матеріальних благ визначає соціальну, політичну та духовну сфери суспільства"1. Цей принцип марксизм розповсюдив на розуміння суспільства, випрацювавши, таким чином, матеріалістичне розуміння історії. Людське суспільство, історію він розглядав з діалектико-матеріалістичних позицій. Тому й у філософській та соціологічній думці утвердилася діалектико-матеріалістична концепція історії.

Пізніше на противагу марксистському аналізу суспільства з'явилися й інші економічні підходи. Наприклад, при розгляді того чи іншого типу суспільства У.Ростоу керувався рівнем розвитку його промисловості, виробництва, техніки, технологій та нагромадженням доходу. Виходячи з цього, він виділяв п'ять стадій розвитку суспільства: а) традиційне суспільство (характеризується надзвичайно низьким рівнем розвитку виробництва); б) перехідне суспільство (суспільство машинного виробництва); в) період злету (характеризується автоматизованим виробництвом); г) період зрілості (індустріальне виробництво); д) завершальна стадія (ера високого масового споживання). Останнє характерне, на його думку, для сучасних країн Заходу та США.

Близькою до неї є й концепція Е.Масуда.

На думку неотоміста Ж.Марітена, суспільство є організацією людей, що ґрунтується на релігії, гллігійній вірі та культі. Рівень розвитку релігії (релігійності) безпосередньо впливає і визначає розвиток суспільного життя та діяльності. Чим він виший, тим вищий і рівень суспільного життя.

М .Вебер теж поставив акценти на релігійному факторі, зазначивши, що протестантизм зі своїм пієтетом, внутрішньою вірою у Бога, моральністю, активною діяльністю і працьовитістю, визначив пронеси розвитку й утвердження капіталізму.

Нині у західній суспільній думці існує безліч концепцій суспільства, їх автори кладуть в основу своїх досліджень різні критерії. Наприклад, Дж.Ліхтхайм створив концепцію "постбуржуазного суспільства", РДарендорф - "постеапіталістичного", А.Етціоні - "постмо-дерністського суспільства", К.Боулдінг - "постцивілізаційного суспільства", Г.Кан - "постекономічного суспільства", Р.Сайденберг - "постісторичного суспільства", а Р.Барнет - "постнафтового суспільства" та ін.

Творці концепції "Єдиного індустріального суспільства" (РАрон, Ж.Фураст'є), "Постіндустріального суспільства" (Д.Белл, Т. Кан),

"Технотронного суспільства" (З.Бжезинський) утвердили думку, що рівень розвитку індустрії, технологій визначають сучасне суспільне життя. АТоффлер, Е.Масуд у концепціях "електронного котеджу", "інформаційного суспільства", "мікропроцесорної чи мікроелектронної революції" здійснили аналіз сучасних суспільств та виявили місце і роль електронних, інформаційних технологій у їх розвитку. Інші автори вказали на тенденцію глобалізації сучасного світу. Створення сучасних засобів електронного зв'язку, управління та інформаційного забезпечення стало передумовою для планетарного єднання, взаємозв'язку, взаємозалежності та взаємо відповідальності тощо.

Основні концепції походження людини

Як же виникла людина? Звідки вона бере свій початок? Ці питання надзвичайно складні і суперечливі. Незважаючи на досить розгалужену систему досліджень, проблему походження людини, втім, які виникнення життя на Землі, не можна вважати розв'язаною. Власне кажучи, сьогодні не існує переконливої теорії, що була б підкріплена незаперечними фактами і що могла б пояснити передісторію становлення людства. Міркування з цього приводу можна класифікувати як гіпотези. Найчастіше виокремлюють три гіпотези: релігійну, космічну, еволюційну.

Релігійна (теологічна) гіпотеза походження людини базується на біблійних переказах про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, яка викладена в заповідях. Звернімо увагу на те, що в Біблії сказано: людина створена "з пороху земного", а це можна прочитати й так: вона має земну природу і не занесена на Землю з Космосу.

Космічна гіпотеза походження людини базується на припущенні, що життя принесено на Землю з Космосу, у тому числі в його цивілізованих проявах. Під Космосом мають на увазі Всесвіт, котрий знаходиться за межами нашого планетарного середовища. Різновидом космічної гіпотези є припущення про те, що життя на Землю могло бути занесено космічним пилом через атмосферу, який завдяки сприятливим умовам географії та біології Землі перетворився на сучасні форми живого. Ще є припущення про існування позаземних цивілізацій, розвиток яких дозволяє долати космічний простір і час. Вони були на Землі, залишили своїх представників, які згодом перетворились на землян і досягли нинішнього цивілізованого розвитку. Проте всі ці припущення залишаються гіпотезою, бо не мають експериментально-практичного підтвердження.

Еволюційна гіпотеза походження життя та людини з'явилась у другій половині XIX ст. Спочатку Чарльз Дарвін (1809-1882) зробив опис біологічної передісторії людини, створивши теорію природного добору. Згідно з цією теорією під дією природних факторів добору, внаслідок потреби адаптації до середовища Homo sapiens виник як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Потім Люїс Морган (1818-1881) дослідив процес становлення людського суспільства і людини як суспільної істоти.

На основі цих досліджень Фрідріх Енгельс (1820-1895) обґрунтував теорію походження людини і суспільства. Він довів, що вирішальну роль у цьому процесі відіграла праця як цілеспрямована діяльність. Початкова праця привела до того, що: а) організм предків людини почав пристосовуватися не тільки до умов середовища, а й до трудової діяльності. У процесі тривалого пристосовування організму до виконання трудових операцій у людської істоти з'явилася пряма хода, відбулася диференціація функцій передніх та задніх кінцівок, розвинулися руки, головний мозок; б) праця, яка була спільною діяльністю, обумовила появу та розвиток різних видів спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування і передачі трудового та соціального досвіду; в) завдяки трудовій діяльності утворилися виробничі відносини. Люди не можуть виробляти матеріальні блага, не об'єднавшись між собою. На основі виробничих відносин з'являються різноманітні ідеологічні відносини, форми суспільної свідомості і відповідні установи й організації. Це означало, що формувалося людське суспільство. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, без сумніву, потребує уточнень і є відкритою для нових висновків антропологів, археологів, істориків, інших спеціалістів.

Осмислюючи світ, люди намагалися зрозуміти зміст і мету свого існування, встановити, чому відбуваються зміни в суспільстві, якарольлюдини, невідомості в об'єктивному процесі. Це знайшло відображення в різних соціологічних концепціях.

Розглянемо основні з них.

Натуралістичні концепції. Вони домінували в суспільно-політичній думці XVIII — першої половини XIX ст. Характерними представниками натуралістичного підходу були Ш.Мон-теск'є, Г.Гердер, К. Гельвецій, Ж.-Ж.Руссо, Г.Бокль та ін. У соціальній філософії цей підхід був зорієнтований на вивчення природно-кліматичних факторів як таких, що визначають існування суспільства, рівень і характер його розвитку. Він намагався пояснити розвиток суспільства з допомогою законів природи — кліматичними умовами, географічним становищем, біологічними і расовими особливостями людей і т.п. Згідно з цим поглядом на світ, природа виступає єдиним універсальним засобом пояснення всього сущого. Посиланням на відмінності природного середовища пояснювалися рівень розвитку народів, їх історична роль і доля.

У межах натуралістичного підходу до пояснення суспільних процесів у різні часи формувалися різні соціально-філософські напрями і школи. Зупинимося на деяких із них.

Соціальний дарвінізм як ідейна течія в суспільствознавстві була поширена наприкінці XIX — на початку XX ст. їй властиві зведення закономірностей розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції й відстоювання принципів природного добору, боротьби за існування й виживання найбільш пристосованих до природного середовища як визначальних факторів суспільного життя.

Одним із ранніх представників соціального дарвінізму був Т. Мальтус, а безпосереднім основоположником — Г. Спенсер. Серед основних різновидів цього напряму можна виділити прибічників ідей соціальної нерівності (У.Самнер) та їх супротивників (М.Ваккаро, Е.Феррі); реформістів (А.Смолл) і консервантів (Г.Спенсер, У.Самнер); також расистські концепції (Л.Вольтман, ЖЛапуж). Форми біологізації суспільних процесів теж були різними. Одні соціологи виводили свої концепції безпосередньо з принципів біологічної революції; інші проводили паралелі між дією принципів боротьби за існування у тваринному світі і в людському суспільстві, підкреслювали провідну роль соціальних конфліктів у процесі задоволення людьми своїх потреб у результаті їх прагнення до панування в суспільстві тощо.

Розвиток суспільної практики і пізнання соціальних явищ довели наукову неспроможність принципів соціального дарвінізму. Натуралізм у поясненні суспільних явищ, заперечення їх специфічності неминуче веде до редукціонізму — зведення суспільних закономірностей до біологічних. Вульгаризація еволюційної теорії спричиняє гіпертрофовану оцінку ролі соціальних конфліктів, які соціальними детерміністами розглядаються як вічні і незмінні.

Органічна школа— це напрям у соціології, який ототожнює суспільство з живим організмом і таким чином намагається пояснити соціальне життя біологічними закономірностями.

Застосування понять і законів природи, біології зокрема, при аналізі суспільного життя є загальною ознакою натуралістичних концепцій. Аналогії з органічним світом у соціальних теоріях відомі ще з античності. Однак домінуючими в суспільно-політичній думці вони стали значно пізніше.

Спроби ототожнювати суспільство з іншими організмами робилися багатьма авторами (Платон, Гоббс, Конт, Спенсер). Представники органічної школи, ідеї якої стали панівними наприкінці XIX - на початку XX ст. (П.Ліліенфельд — Росія, А.Шеффле— Німеччина, Р.Вормс, А.Еспінас —Франція), вважали, що «суспільство і є організм», хоч цю тотожність аргументували по-різному. Серед варіантів провести аналогію між суспільством і організмом були: екстраполяція на суспільство основних ознак організму — доцільність організації, єдність органів, їх функціональна роль тощо; зведення економічного життя суспільства до обміну речовин в організмі, де функції системи кровообігу виконує торгівля, головного мозку - уряд, органи управління і т. п. На початку XX ст. концепції органічної школи втратили свою популярність.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. поширеними були також концепції расово-антропологічної школи, характерним для яких був зв'язок расизму з соціальним дарвінізмом.

В історії філософської думки мали місце намагання пояснити людське суспільство, його процеси й закономірності з позиції як ідеалізму, так і матеріалізму.

Для ідеалістичних концепцій характернетвераження проте, що життя суспільства, історичний процес визначаються духовними факторами: ідеями, думками, «духом народу», волею окремих особистостей, видатних людей і т.д.

В історико-матеріалістичній концепції вихідним є твердження про те, що суспільство — це специфічна частина матеріального світу, відмінна від природи, з якої вона вийшла і з якою постійно взаємодіє. Основа суспільного життя — матеріальне виробництво, економічні (виробничі) відносини, що складаються між людьми в процесі трудової діяльності, визначаються рівнем розвитку продуктивних сил (передусім, знарядь праці й технологій) та існують незалежно від волі і свідомості людей.

Розглядаючи суспільство як систему відносин між людьми, їхньої спільної діяльності, К.Маркс і Ф.Енгельс у середині XIX ст. науково обгрунтували розуміння історії як результату діяльності людей. Цей підхід дав змогу розглядати суспільство в процесі його розвитку як єдність індивідуального і загального, перервного і неперервного, як історію людства. Вони довели, що суспільство не є механічною сумою індивідів, а становить синтез тих зв'язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться.

У цій системі людина є носієм усієї сукупності зв'язків і відношень, у які вона вступає з іншими людьми. Суспільство постає як безпосередній світ людини, дійсність людських сут-ностей. Воно перебуває в постійному русі й розвитку. Це є соціальна найскладніша й найвища форма руху матерії. Суспільство завжди виступає в тій чи іншій конкретно-історичній формі, зумовленій певним рівнем розвитку виробництва, характером обміну й споживання, які є специфічною формою буття людини.

Врахування специфіки соціальної форми руху матерії потрібне передусім у тих випадках, коли йдеться про відмінність суспільства і природи, суспільства й особи та ін. Хоча суспільство — це жива система, однак воно є особливим видом життя на Землі, котре якісно відрізняє його від інших систем. Ця відмінність пояснюється рядом обставин

По-перше, людина як елемент суспільства на відміну від інших істот наділена свідомістю, що робить її здатною продукувати не лише матеріальні, а й духовні цінності. їй притаманна творча діяльність, у процесі якої вона реалізує свідомо поставлені цілі.

По-друге, людині й суспільству характерні свої, специфічні способи одержання, переробки й передачі інформації від індивіда до індивіда, від покоління до покоління — мислення, мова, писемність тощо.

По-третє, люди в процесі діяльності своє ставлення до природи опосередковують відповідними знаряддями праці. Останні можуть бути природними або штучними, виготовленими самою людиною. Використовуючи їх, люди створюють для себе штучне середовище, «олюднюють» натуральні форми природи, пристосовуючи їх до своїх потреб та інтересів.

По-четверте, людська діяльність на відміну від діяльності інших живих систем має суспільний характер. Вона неможлива поза соціумом. Здійснюючи її, людина завжди переслідує мету задоволення не тільки власних, але й суспільних (групових) потреб. Без цього не може функціонувати і розвиватися суспільство як соціальна система, елементом якої є кожний людський індивід.

Як уже було зазначено, сутність людини і сутність суспільства проявляються в сукупності суспільних відносин. Тому постає питання, що вони собою становлять? Це відносини, які складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Людина як суспільна істота, її сутність розвивається, діє і визначається тільки в системі певної сукупності суспільних відносин, носієм і дійовою особою яких вона виступає. Вони об'єднують людей у різні види їх діяльності, в цілісний соціальний організм, у певні спільності (класи, народності, нації), створюють у своєму взаємозв'язку суспільство на певному конкретно-історичному етапі його розвитку.

У найзагальнішому вигляді суспільні відносини поділяються на матеріальні, які формуються на основі реалій, незалежних від волі й свідомості людей, і духовні, що складаються на базі певних ідей.

До матеріальних відносяться економічні (виробничі) відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва матеріальних благ. їх характер визначається рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Вони є первинними щодо духовних відносин. Виробничі відносини виступають економічним базисом суспільства. Духовні формуються на основі певних ідей, які є передусім відображенням суперечностей, зумовлених характером виробничих відносин, тобто економічного базису. Але відношення між матеріальною і духовною сферами суспільного життя мають не механічний (прямий, простий), а складний характер, нерідко опосередкований багатогранними зв'язками.

Духовні відносини складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності на основі певних ідей і поділяються на політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні та ін.

Є й такі суспільні відносини, які не належать тільки до матеріальних, або тільки до духовних. У них переплітаються ті й інші. Такими є, скажімо, сімейно-побутові, класові, національні й т.п.

Носієм суспільних відносин виступає людина, діяльність якої містить у собі суперечність — здатність визначатися наявним буттям і здатність змінювати його. Людина — вирішальний фактор усіх змін у суспільстві. Першим кроком виходу людини з тваринного світу було виготовлення знарядь праці, а з їх допомогою — засобів задоволення своїх потреб. Це вимагало використання досвіду — як власного, так і своїх попередників, — здібностей, співробітництва індивідів, їх співпраці, спілкування, що сприяло формуванню суспільних відносин у різних його сферах.

На шляху розвитку історіїлюдства простежуються більш-менш чіткі її етапи. Для їх позначення К.Маркс ввівпонятгя «суспііьно-економічна формація». Ним позначався конкретний тип суспільства, шо перебуває на певному етапі (ступені) історичного розвитку і грунтується на панівному способі виробництва. Кожна формація розвивається і функціонує якза загальними, так і за специфічними, лише їй притаманними законами. Вона характеризується тільки їй властивим способом виробництва, особливим способом поєднання і продуктивних сил і виробничих відносин, своєю соціальною структурою, певною політичною системою та своєрідним духовним життям суспільства.

Суспільно-економічна формація, як і будь-яке інше соціальне утворення, функціонує і розвивається через діяльність людей, яка ре&чізується у взаємодії кожного нового покоління, що приходить до життя, з тими об'єктивними суспільними відносинами, які вже склалися ідо нього.

При характеристиці історичного процесу поряд з категорією «формація» широко використовуються такі категорії, як «епоха» і «цивілізація». Якщо «формація» фіксує і характеризує певний історичний тип окремого суспільства, то «епоха» — інший відрізок всесвітньої історії, контролюючи при цьому провідну (для того часу) тенденцію суспільного розвитку. Ця тенденція може обмежуватися однією формацією або навіть її певною частиною, а може охоплювати міжформаційні періоди розвитку людського суспільства (епоха первісного суспільства, епоха феодалізму, епоха первісного нагромадження капіталу, епоха монополістичного капіталізму, епоха переходу від капіталізму до соціалізму тощо). Стосовно культурного феномену розрізняють, наприклад, епоху Відродження, епоху Просвітництва та ін.

Цивілізаційний підхід характеризує не просто рівень розвитку суспільства, а привертає увагу й до ступеня розвитку його матеріальної та духовної культур; це ступінь суспільного розвитку, етап людської історії, який приходить на зміну іншим історичним етапам.

аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа

СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ І СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ

— основні взаємодіючі сфери (матеріальна і духовна) життя суспільства. Головною, визначальною складовою частиною сусп. буття є сусп. виробництво матеріальних благ, що включає продуктивні сили і виробничі відносини. Сусп. свідомість — це екон., соціальні, політ., правові, моральні, художні, реліг., філос., наук., орг. та ін. погляди, а також уявлення, ідеї та теорії (див. Форми суспільної свідомості). Питання про відношення сусп. буття і сусп. свідомості є конкретизацією основного питання філософії щодо пізнання сусп. життя. Залежно від того, що визнається первинним — сусп. буття чи сусп. свідомість,— соціологи, суспільствознавці поділяються на два табори — матеріалістів та ідеалістів. "Якщо матеріалізм взагалі пояснює свідомість з буття, а не навпаки, то в застосуванні до суспільного життя людства матеріалізм вимагав пояснення суспільної свідомості з суспільного буття" (Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 26, с. 49). Всі домарксівські, а також сучасні бурж. сусп. теорії і концепції є ідеалістичними, вони викривлено тлумачать співвідношення С. б. і с. с. Марксистсько-ленінська філософія, що виходить з визнання первинності сусп. буття і вторинності сусп. свідомості, дає ключ до правильного розуміння сутності всесвітньо-істор. процесу розвитку людства, його закономірностей та рушійних сил. У процесі розвитку суспільства механізм визначального впливу сусп. буття на сусп. свідомість ускладнюється, до нього включаються нові опосередковуючі ланки. В класовому суспільстві на сусп. свідомість значно впливають політ., правові та ін. суспільні інститути. В умовах класового суспільства суспільна свідомість набуває класового характеру, стає ареною непримиренної боротьби протилежних ідеологій. Сусп. свідомість у процесі свого розвитку набуває відносної самостійності й робить зворотний активний вплив на сусп. буття. Сила цього впливу залежить від ступеня правильності відображення сусп. буття, природи й характеру сусп. ладу, усвідомлення широкими масами трудящих назрілих потреб сусп. буття. Велику роль у розв'язанні завдань розвитку зрілого соціалістичного суспільства відіграє виховання комуністичної свідомості — формування комуністичного світогляду, моралі, комуністичного ставлення до праці, соціалістичного патріотизму й інтернаціоналізму.

В. І. Куценко.

бббббббббббббббббббббббббббббббббббббббббббббббббббб

Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. Ця розмаїтість залежить від двох основних факторів:

– по-перше, від об'єкта, тобто від складності суспільного буття. Кожна сторона суспільного буття відбивається якою-небудь формою суспільної свідомості;

– по-друге, від способу відображення. Як це розуміти? Люди мають потребу глибше і всебічно пізнати світ. Один і той самий об'єкт люди намагаються пізнати з різних сторін, з різних поглядів, тобто по-різному підходять до його розгляду. Наприклад, відносини між людьми можна розглядати і в моральному, і в юридичному, і в політичному аспектах.

Треба мати на увазі, що складність об'єкта та численність способів відображення не викликають автоматично різноманітності форм суспільної свідомості. Вони лише породжують можливості появи різних форм свідомості. Кожна форма виникає як наслідок суспільної потреби розвитку матеріального виробництва. Так, мораль, мистецтво як форми суспільної свідомості з'являються набагато пізніше виникнення суспільства. Політична ідеологія виникає лише тоді, коли розвиток матеріального виробництва спричиняє приватну власність, суспільні класи, державу. Наука теж виникає внаслідок появи в суспільстві потреби в теоретичних знаннях, в яких відображалися б закономірності об'єктивної реальності. Тобто, коли матеріальне виробництво вже не в змозі задовольнитися власне емпіричними знаннями.

Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Основою взаємодії виступає цілісність суспільного життя, тісний зв'язок між собою різноманітних суспільних відносин. Взаємодія форм суспільної свідомості – це об'єктивний закон її розвитку.

Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. У кожну історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати. Нерідко в конкретних умовах історичного розвитку суспільства певна форма може відігравати провідну роль у суспільній свідомості. Так, в Середньовіччі наука, філософія, мистецтво, мораль зазнавали значного впливу з боку релігії, яка посідала панівне становище серед інших форм суспільної свідомості. Неможливо зрозуміти духовне життя Середньовіччя, не знаючи ролі та місця релігії в ту епоху.

Згодом форми суспільної свідомості звільняються від впливу релігії. Але не всі однаково. Наприклад, мораль ще довгий час перебуває в залежності від релігії. Наука, навпаки, більш рішуче звільняється від релігійного впливу і досягає значних успіхів у пізнанні природи. Потреби матеріального виробництва диктують необхідність суворо наукового розуміння об'єктивних закономірностей без будь-яких релігійних напластувань.

Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства.

Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов'язана з економічним базисом суспільства. Це пояснюється тим, що між ними відсутні будь-які опосередковані ланки. Однак сам характер цього зв'язку залежить від інтересів соціальних груп – верств, класів, страт тощо.

Політична свідомість включає в себе ідеологічну і психологічну сторони. Політична ідеологія – це система поглядів, ідей, які відображають інтереси соціальних угруповань, націй, держав.

Політична психологія поєднує в собі несистематизовані погляди, а також почуття і настрої конкретних соціальних груп стосовно інших груп, націй чи держав.

Певне соціальне угруповання реалізує свої інтереси, цілі і завдання шляхом діяльності політичних установ і організацій, тобто через діяльність держави та партій. Політична ідеологія обґрунтовує цілі й засоби реалізації групових інтересів і виступає як сукупність поглядів на державу, її побудову та політику. Слід розрізняти політичну ідеологію як систему поглядів на політику і політичні відносини.

Важливу роль у регулюванні відносин між людьми відіграє правосвідомість. Адже політичні та інші відносини в суспільстві немислимі без фіксації їх у законах.

Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права.

Відомо, що право є системою загальнообов'язкових норм і правил поведінки людей у суспільстві. Ці норми і правила, зазвичай, відображають політичні відносини, які залежать від інтересів різних груп суспільства. Оскільки інтереси, як правило, в сучасному суспільстві протилежні, то і правова свідомість має суперечливий характер. Важливе у зв'язку з цим стремління до побудови демократичного, по-справжньому справедливого суспільства. В такому суспільстві панівною правосвідомістю буде відповідність уявлень людей про законність, порядок, справедливість існуючим державним правовим нормам та законам.

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить моральній свідомості.

Мораль – це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримується силою суспільної думки, традицій і виховання.

Моральні норми мають історичний характер, немає якоїсь абстрактної, вічної, незмінної моралі. Мораль з'явилася як відповідь на суспільну потребу регулювання людських відносин.

Регулятивна функція моралі подібна до функції права, яке теж регулює відносини між людьми. Проте, якщо право спирається на державну владу, державний примус, то норми моралі контролюються громадською думкою, а також совістю кожної окремої людини. Суспільна думка, моральна відповідальність за доручену справу, усвідомлення обов'язку перед суспільством мають велику силу. Нерідко людина, яка скоїла якийсь проступок, воліє отримати покарання в суді, ніж почути осуд з боку колективу, колег по роботі.

Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом. Мистецтво – це специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, в якому відображення дійсності і вплив на людей здійснюється в формі художніх образів. Саме цим мистецтво відрізняється від наукового пізнання, де буття відображається в формі логічних понять і теорій.

Мистецтво, естетична свідомість здійснюють суттєвий вплив на розвиток суспільних відносин. Можна виділити такі основні соціальні функції мистецтва:

– пізнавальна функція. Завдяки мистецтву людина розширює свої можливості в пізнанні світу. Люди мають можливість наглядно уявити собі події минулого, побут, звичаї інших народів;

– виховна функція. За допомогою мистецтва у суспільстві утверджуються певні ідеї, погляди, настрої, поширюються і закріплюються ті чи інші моральні норми та принципи;

– виховання почуття прекрасного. Мистецтво вчить людину виділяти, сприймати та відтворювати прекрасне, тобто виховувати в людині почуття, властиві лише людині – почуття прекрасного.

Значне місце в життєдіяльності суспільства займає релігійна свідомість. Вона є надзвичайно складним, різнобарвним утворенням, яке проявляється в релігійних психології та ідеології. Психологія охоплює такі елементи, як віру в надприродне, релігійний культ, релігійні почуття, емоції, звичаї, уявлення тощо. Формується релігійна психологія в основному стихійно, під впливом повсякденного життя людини. Релігійну ідеологію розробляють і поширюють теологи.

Ставлення людства до релігії неоднозначне. Воно значною мірою залежить, зокрема, від стану суспільства на тому чи іншому етапі його існування. Суспільні потрясіння, природні катаклізми, як правило, активізують релігійні вірування. В сучасній Україні спостерігаються зміни в ставленні до релігії.

ввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввввв

Суспільна психологія - це сукупність знань про психічні явища, процеси, особливості, характеристики людей певних соціальних спільностей; це психологічний бік взаємодії, взаємовпливу людей До суспільної психології відносяться колективні уявлення, думки ] гадки, вірування, передсуди, а також колективні емоції, настрої, афекти, мрії, прагнення, типові психологічні установки, звички, традиції риси характеру, особливості менталітету тощо.

Конкретніше це виглядає так:

-явища психологічного складу певної соціальної спільноти: а) потреби (матеріальні, духовні); б) інтереси; в здібності.

-емоційно-вольові явища: а) соціальні настрої сподівання, надії, сумніви та ін.

- соціально -психологічні явища: а)традиції; б)звичаї в) соціальні звички;

- національна психологія: а) національний характер

б) національне почуття і традиції; в) національний темперамент.

- так званий ідеологічний аспект: а)ідеї;б)уявлення

в) соціальні установки тощо.

- психологія менеджменту та маркетингу: а)групова; б) колективна; в) індивідуальна.

Вивчаючи суспільну психологію, ми розглядаємо свідомість як функціонуючу, вплетену в повсякденне життя людських спільностей. Тому буденну свідомість ще називають повсякденною. Ми досліджуємо такі явища, як взаємне навіювання, наслідування, конформізм, нонконформізм, негативізм і таке ін. При цьому дуже важливе значення має вивчення громадської думки, механізмів її формування, способів впливу на неї.

Суспільна психологія не дорівнює буденному рівню свідомості і не є його частиною. Вона може існувати як на буденному, так і на теоретичному рівні свідомості, про що свідчать дослідження як вітчизняних вчених (А. Гозмана, О. Єгорової, А. Ольшанського), так і західних (Г. Айзенка, М. Міда, Е.Фромма, Дж. Барбера).

Свої психологічні особливості мають люди різних соціальних груп, станів, класів, національностей, професій, вікових категорій тощо.

В свою чергу, суспільна ідеологія - це частина теоретичного рівня свідомості, в якій з позиції певного класу, партії дається систематизована оцінка соціальної дійсності. В ідеології акумулюється соціальний досвід суспільних груп, класів, формулюються їхні соціально-політичні завдання та цілі, формуються ідеали. Особливістю ідеології є те, що вона відображає дійсність не цілісно-безпосередньо, як суспільна психологія, а опосередковано (абстрактно). Тому відходить далі від дійсності, що може сприяти схоластичному теоретизуванню. Ідеологія може відставати від суспільної психології, може й визначати побутову свідомість, чи повністю відриватись від неї, як це має місце в тоталітарних режимах, особливо в час їх агонії. Це й обумовлює те, що суспільна психологія та ідеологія можуть одні й ті ж явища відображати по-різному. Протистояння ідеології й суспільної психології призводить до її відставання від побутової свідомості, та й до дестабілізації суспільної психології (дисгармонії та розхитування). Коли в структурі суспільної свідомості утворюється дисгармонія, вона втрачає стабільність і єдність: виникає суперечність між світом повсякденних реалій та його відображенням у свідомості.

Для стабілізації цього процесу слід вивчати суспільну думку, для чого потрібні: об'єктивна критика, гласність, демократія та інші умови.

В діапазоні названих рівнів суспільної свідомості функціонують всі її форми. Крім філософії та науки, їх (може дещо й умовно) можна поділити на два цикли. До першого слід віднести політику, право й етику, в основі яких лежить смисловий стрижень, пов'язаний зі з'ясуванням відношення між суб'єктами: між людьми (галузь етики), між людиною і суспільством (сфера права), між різними соціальними групами, класами, державами (сфера політики). До другого циклу відносять - інші форми та науку. Загальним стрижнем виступає "суб'єкт - об'єкт", тобто відображення людською свідомістю багатоманітних відношень зі світом. Відмінність між названими циклами умовна.

ггггггггггггггггггггггггггггггггггггггггггггг

Суспільна та індивідуальна свідомість. Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже в процесі спільної практичної діяльності люди осмислюють оточуючий світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності людей.

Як відображення явищ суспільного життя, різноманітні образи, погляди, теорії спрямовані на глибше пізнання цих явищ у своїх практичних цілях, аж до їх безпосереднього споживання або ж іншого використання, наприклад, з метою естетичної насолоди ними тощо. У кінцевому результаті зміст суспільної практики, всієї соціальної дійсності, осмислений людьми, стає змістом їх суспільної свідомості. У цьому заключається соціальна природа суспільної свідомості і її основна особливість.

Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки. В ній проявляються особливості людського життя й діяльності у суспільстві, особистісний життєвий досвід, а також особливості характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші об’єктивні та суб’єктивні обставини соціального буття людини. Все назване формує неповторний духовний світ окремих людей, проявом якого є їхня індивідуальна свідомість.

І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.

Суспільна свідомість і її багатоманітні форми при всій залежності від суспільного буття має відносну самостійність. Вона полягає в тому, що:

- суспільна свідомість не просто відображає суспільне буття, а осмислює його, розкриває сутність суспільних процесів. Вона має тенденцію відставання від буття. Відомо, що глибоке осмислення буття стає можливим лише тоді, коли воно набуває зрілих форм і проявляє себе найбільшою мірою. Водночас суспільна свідомість може й випереджувати суспільне буття: спираючись на аналіз тих чи інших суспільних явищ, можна віднайти найважливіші тенденції їх розвитку і передбачити хід подій;

- суспільна свідомість у своєму розвитку спирається на досягнення людської думки, науки, мистецтва тощо. Це свідчить про спадкоємність у розвитку суспільної свідомості, завдяки якій зберігається й розвивається духовний спадок поколінь, накопичений у різних сферах суспільного життя. Отже, суспільна свідомість не тільки відображає суспільне життя людей, але й має свою внутрішню логіку розвитку, свої принципи і свої традиції. Показовим у цьому аспекті є розвиток науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії;

- відносна самостійність суспільної свідомості проявляється також в її активному впливу на суспільне життя. Різні ідеї, теоретичні концепції, політичні доктрини, моральні принципи, напрямки у сфері мистецтва і релігії можуть відігравати прогресивну чи, навпаки, реакційну роль у розвитку суспільства. вони можуть сприяти духовному збагаченню суспільства, його зміцненню й розвитку, або вести до руйнації і деградації особистості і суспільства.

суспільна та індивідуальна свідомість і структура

[ Назад ]

Структура суспільної свідомості. Структуру суспільної свідомості можна розглядати в різних аспектах, найголовнішими з яких є наступні. Суттєвим принципом розгляду структури суспільної свідомості є її поділ за рівнем, ступенем та глибиною проникнення у дійсність, узагальненого відображення суспільного буття.

В цьому аспекті структуру можна і потрібно розглядати як в гносеологічному (пізнавальному) плані, так і в соціологічному. Звідси – подів суспільної свідомості на суспільну психологію та ідеологію.

І, насамкінець, в структуру суспільної свідомості органічно включені її форми.

У структурі суспільної свідомості як складного духовного явища виділяються різні сторони, кожна з яких є відносно самостійним духовним утворенням і водночас пов’язана з іншими його сторонами як прямо, безпосередньо, так і опосередковано. Тому суспільна свідомість є структурною цілісністю, окремі складові (сторони) якої взаємопов’язані між собою.

У сучасній соціальній філософії виділяються такі сторони (елементи) суспільної свідомості:

- буденна і теоретична свідомість;

- суспільна психологія й ідеологія;

- форми суспільної свідомості.

Буденна і теоретична свідомість – це, по суті, два рівня суспільної свідомості, які можна назвати нижчим та вищим. Вони розрізняються за глибиною осмислення суспільних явищ та процесів, рівнем їх розуміння.

Буденна свідомість означає емпіричне, теоретично не узагальнене відображення життя суспільства, людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю.

Складовими буденної свідомості є: життєвий досвід мас, який включає в себе як власний, індивідуальний досвід, так і соціальний досвід попередніх поколінь – трудовий, побутовий тощо; різні форми народної художньої творчості – прислів’я, приказки та ін.

Буденна свідомість притаманна всім людям. Вона формується у процесі їх щоденної практичної діяльності на основі їх емпіричного досвіду, тобто повсякденної життєвої практики, і являє собою стихійне, відображення людьми всього процесу соціального життя без будь-якої систематизації суспільних явищ і розкриття їх сутності. Буденна свідомість включає в себе також такі специфічні компоненти, як норми моралі, звичаї, цінності, норми, так зване “природне право”, реалізм у поглядах на світ тощо. Коли ж люди позбавлені наукового розуміння якихось явищ суспільного життя, вони роздумують про ці явища на рівні своєї буденної свідомості. А таких прикладів у житті кожної людини та людських спільнот досить багато, бо далеко не всі ми мислимо науково.

Чим нижчий освітній рівень людей, тим більшою мірою процес відображення явища суспільного життя відбувається на рівні буденної свідомості. Але далеко не кожна грамотна людина мислить про все науково, тому сфера функціонування буденної свідомості досить широка. Вона дозволяє з достатньою достовірністю, на рівні “здорового глузду” розглядати явища й події суспільного життя й приймати на цьому рівні в цілому вірні рішення, які підтверджуються життєвим досвідом. Цим визначається роль і значення буденної свідомості в житті людей і розвитку суспільства. У буденній свідомості, яка базується на повсякденному життєвому досвіді, знаходиться велика кількість корисних відомостей, конче необхідних для орієнтації людей в оточуючому світі, для їх виробничої та іншої діяльності. Ці відомості стосуються властивостей природного світу, трудової діяльності, сім’ї та побуту людей, їх економічних відносин, моральних норм, мистецтва тощо. Народне мистецтво й зараз майже повністю засноване на буденних уявленнях людей про красу. Разом з тим у буденній свідомості багато ілюзій, неточних, а навіть помилкових суджень і забобонів.

Буденну свідомість не можна ототожнювати з масовою свідомістю. Остання включає в себе і наукове пізнання, яке проявляється в індивідуальній діяльності. Отже, буденна свідомість є елементом, складовою масової свідомості.

Теоретична свідомість, на відміну від буденної, є усвідомленням явищ суспільного життя через розуміння їх сутності та об’єктивних законів розвитку. Це стосується економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства. тому теоретична свідомість – це більш високий порівняно з буденним рівень суспільної свідомості.

Суб’єктами теоретичної свідомості є далеко не всі люди, ними можуть бути вчені, фахівці, теоретики різних сфер знань, тобто люди, здатні науково аналізувати відповідні явища суспільного життя.

Буденна і теоретична свідомість взаємодіють, наслідком чого є розвиток того й іншого. Так, збагачується зміст буденної свідомості, в який включається все більш наукових відомостей і суджень про різні явища суспільного життя. Тому сучасна буденна свідомість суттєво відрізняється від тієї, якою вона була, наприклад, сто чи двісті років тому.

Отже, обидва рівні суспільної свідомості – буденний і теоретичний – відіграють свою значну роль у житті та діяльності людей і в розвитку суспільства.

Своєрідними структурними елементами суспільної свідомості є також суспільна психологія та ідеологія.

Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їх переживань і світовідчуттів, їх радощів і турбот, ритуалів та традицій. В них вкорінені мотиви економічної, політичної і моральної поведінки, прихильність людей до певного способу життя й соціально-економічних стандартів. Але в ній наявні і безпосередня реакція груп чи спільнот на економічні, соціально-політичні та культурні події.

У суспільній психології можна легко віднайти психологічний аспект, до якого відносяться установки, настрої і переживання, які впливають на поведінку людини як в соціальній групі, так і суспільства в цілому. Разом з тим у ній наявний соціальний аспект, бо акцентується увага на переживаннях і настроях, звичаях і обрядах суспільних груп. Такими можуть бути і молодіжні об’єднання любителів музики чи фанатів футбольних команд, союзи ветеранів, трудові колективи, соціальні прошарки (бюрократія, театральна інтелігенція), суспільний клас (робітники, капіталісти) тощо. Отже, соціальний аспект надзвичайно важливий, суспільний образ групи визначає структуру переживань і настроїв, емоційні відносини до “чужих” та конкурентів.

Розглянемо більш конкретно відмічені “зрізи” суспільної психології. До якої б суспільної групи не відносилася людина, вона має вроджені потяги, природні за своєю основою. До них відносяться реакція на самоствердження, статевий, батьківський, оборонний та стадний інстинкти. Ці потяги проявляють себе і в груповій поведінці. У стані безпорядку, паніки, мітингової анархії, самосуду, бушування натовпу, заклопотаності черги, масової ейфорії індивідуальні потяги багаторазово посилюються й поширюються на великі маси людей. Об’єднані обмеженим простором і часом люди спільно переживають неспокій і страх, надію і відчай, радість і горе, розчарування й агресію, любов і ненависть, захоплення й солідарність. Наприклад, очікування кінця світу, пришестя антихриста породжує масові самогубства; страх перед нечистою силою – охоту на відьом; любов до рідної землі – масовий героїзм, аж до самопожертвування. А це вже не біологічні, а соціально-культурні чинники поведінки людей.

Відповідно до структури суспільних відносин можна виділити деякі аспекти структури суспільної психології: за ознакою суб’єктів суспільних відносин, тобто носіїв свідомості (психологія класів, націй, професій, соціальних груп тощо); за ознакою видів суспільних відносин (психологія виробничих, моральних, політичних та інших відносин); за відносинами між особистістю та соціальною групою (нестійкі об’єднання типу публіки, приятельських груп тощо); за ознакою станів суспільної психології (групові думки, настрої, наслідування, мода тощо). Соціальна психологія у будь-якому суспільстві виконує пізнавальну, регулятивну, комунікативну та виховну ролі.

Ідеологія відображає об’єктивні потреби та інтереси різних соціальних груп, націй, але на більш високому рівні. Як система поглядів та установок, ідеологія є теоретичним відображенням соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб і інтересів різних соціальних сил. У ній може чітко відображатися відношення тих чи інших груп, політичних партій і рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних інститутів тощо.

Отже, ідеологія, яка виступає у вигляді теоретичних концепцій, повинна науково відображати процес суспільного розвитку, розкривати сутність політичних, правових та інших явищ та закономірностей їх розвитку. Але у кожній ідеології є частка однобічності, суб’єктивізму, класової чи станової обмеженості, яка не дає можливості зрозуміти і тим більше повністю відобразити інтереси всього суспільства.

Науковим змістом наповнюється ідеологія тих соціальних груп, інтереси яких відповідають основним тенденціям розвитку суспільства і співпадають з інтересами прогресивного розвитку, тобто зі справжніми інтересами більшості членів суспільства. тому ідеологія може бути науковою і ненауковою, прогресивною й реакційною, радикальною й консервативною, – все залежить від її соціально-класового змісту, форм та способів її втілення в життя.

На відміну від соціальної психології, яка формується головним чином стихійно, ідеологія створюється ідеологами свідомо. У ролі ідеологів виступають ті чи інші теоретики, мислителі, політики. Потім за допомогою відповідних механізмів – різних систем освіти та виховання, засобів масової інформації та ін. – ідеологія вноситься у свідомість великих мас людей. Таким чином, процес створення ідеології та її поширення у суспільстві від початку і до кінця є усвідомленим і цілеспрямованим. При цьому більшого поширення набуває та ідеологія, яка відповідає інтересам переважної більшості суспільства. однак нерідко ідеологія насильницьким шляхом нав’язується масам навіть тоді, коли вона не відображає їхніх справжніх інтересів.

Ідеологія формується під впливом об’єктивних і суб’єктивних умов розвитку суспільства, в тому числі і суспільної психології. Водночас вона суттєво впливає на суспільну психологію. Під її впливом може значною мірою змінюватися емоційний настрій, вся система соціально-психологічних мотивів діяльності соціальних груп. Отже, ідеологія має, таким чином, пізнавальну, організуючо-мобілізаційну, виховну та комунікативну функції.

Форми суспільної свідомості, на відміну від “вертикальної”, тобто рівневої, структури, про що мова була раніше, створюють так звану “горизонтальну” структуру суспільної свідомості. До них відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова, історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість.

Кожна з них відображає відповідні сторони суспільного життя, відтворюючи їх духовно. При цьому зберігається відносна самостійність всіх форм, які тією чи іншою мірою впливають на ті політичні, економічні та інші процеси, що відбуваються у суспільстві.

Які ж критерії виділення й розмежування за предметом відображення, в кожній з них відображається та чи інша сфера суспільного життя: в політичній свідомості найповніше відображається політичне життя суспільства; у правовій – різні моменти правового життя, пов’язані з розробленням та практичним застосуванням тих чи інших правових норм і законодавчих актів та їх оцінкою: моральна свідомість відображає існуючі в суспільстві моральні відносини; естетична – естетичне відношення людей до оточуючого світу (“за законами краси”) тощо.

Форми суспільної свідомості розмежовуються також за способом відображення (наука відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез, теорій, різноманітних вчень; мистецтво як прояв естетичної свідомості – у формі художніх образів; моральна свідомість – у формі моральних переживань та поглядів, які знаходять свій вираз у моральних нормах та принципах поведінки, а також у традиціях, звичаях тощо; своєрідно відображається суспільне життя у політичних та релігійних поглядах.

Накінець, форми суспільної свідомості розрізняються також за їх роллю і значенням у житті суспільства. Це визначається тими функціями, які виконує кожна з них. Мова йде про пізнавальну (наприклад, наука, філософія), естетичну (мистецтво), виховну функції, а також про функції морального, правового, політичного регулювання поведінки людей та їх суспільних відносин.

Варто відмітити й таку функцію, як збереження духовного спадку суспільства в науці, мистецтві, а також прогностичну функцію науки, філософії та інших форм суспільної свідомості, їх здатність передбачати майбутнє й прогнозувати розвиток суспільства у близькій та віддаленій перспективі. Кожна форма суспільної свідомості має певний набір вказаних функцій. В їх реалізації проявляється її роль і значення у житті суспільства.

Розглянемо коротко зміст названих форм суспільної свідомості.

У кожному суспільстві, крім первісного, найважливішою формою суспільної свідомості є політична свідомість як відображення політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших методів, за допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб’єктів суспільних процесів.

Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість як сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Вона тісно пов’язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими уявленнями про законність, порядок, справедливість.

З правосвідомістю тісно пов’язана інша форма суспільної свідомості – моральна свідомість. Мораль є сукупністю, системою норм, правил поведінки людей в суспільстві. На відміну від правових норм, норми моралі не закріплені в юридичних законах, а регулюються в суспільстві силою громадської думки.

Важливе місце належить естетичній свідомості, яка відображає життя у художніх образах. На відміну від наукового пізнання, що відображає буття у формі логічних понять і теорій, естетична свідомість відображає його в конкретній чуттєво-наочній формі, художніх образах, які впливають на наші органи чуття, викликають певну емоційну реакцію, оцінку.

Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Вона охоплює релігійну ідеологію – більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ, яка розробляється, як правило, теологами, та релігійну психологію, яка складається головним чином стихійно, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов’язані з вірою в надприродне тощо.

Економічна свідомість є продуктом усвідомлення людьми економічних умов життя, діяльності та відносин у вигляді економічних ідей та поглядів, теорій та концепцій, інших духовних утворень, що відображають відношення до економічної дійсності.

Екологічна свідомість є відображенням екологічної ситуації у кожній країні та в глобальному масштабі, розумінням необхідності переходу від “панування” над природою до розумного до неї ставлення. Її формування насьогодні – одна з найголовніших завдань діяльності вчених, засобів масової інформації, навчальних закладів.

Історична свідомість – це усвідомлення минулого та його впливу на сьогодення і через нього – на майбутнє. Вона є важливим чинником формування самосвідомості народу й людини, патріотизму, національної гідності тощо.

Про філософію як форму суспільної свідомості мова йде з самого початку її вивчення, перш за все як теоретичну основу світогляду людини й суспільства.

Отже, суспільна свідомість як складне соціально-духовне утворення і соціальне явище, необхідність її формування та розвитку в сучасних умовах якісних перетворень у країні та світі зумовили її важливу роль в духовному житті суспільства. Як найважливіший елемент духовного виробництва, суспільна свідомість здійснює суттєвий вплив як на духовне життя суспільства, так і на всі сфери суспільних відносин. Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспільства в цілому, динамізм процесу утвердження його прогресу та свободи. Отже, ускладнення процесів суспільного розвитку, посилення їх динамізму, перехід до нових форм життя вимагає підвищення творчої активності людей. Ця активність повинна бути глибоко усвідомленою, спиратися на ясні цілі і переконання. Таким чином, зростає роль і значення всіх рівнів і форм суспільної свідомості, через які відбувається осмислення різноманітних явищ і процесів суспільного життя і формуються способи активного впливу на них. Особливо актуальним це є для нашого сучасного українського суспільства.

3. Джерела та рушійні сили суспільного розвитку

33333333333333333333333333333333

Книга: Філософія / Горлач

Саморозвиток суспільства означає лише ті зміни, що є результатом розгортання власних можливостей, власних інтересів. А це означає, що джерело розвитку суспільства є в самій системі суспільства. Розвиток самої ж системи суспільства - це самопородження суспільства. Всі дії людей в суспільстві відбуваються на основі спільності інтересу. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, органічно вплетені в соціально-політичні, моральні, духовні, і навпаки, духовні охоплюють і матеріальні інтереси, вимоги тощо.

В суспільному виробництві важливішими відносинами є відносини з приводу власності - інтересів власності. Суперечності власності визначають всі інші суспільні суперечності, а їх розв'язання - основне джерело розвитку суспільства в усіх сферах: економічній, соціальній, політичній і духовній. Такий соціальний процес триває від первісного до сучасного цивілізованого суспільства. Таке становище і в сучасному суспільстві. До такого висновку привів історичний пошук джерел розвитку суспільства. Джерело розвитку розглядали Герак-літ і Зенон, Платон і Арістотель, пізніше - Бенедикт Спіноза та інші, стверджуючи, що природа є причиною самої себе. Представники німецької класичної філософії Іммануїл Кант, Георг Гегель, Людвіг Фейербах, підсумовуючи пошуки джерел розвитку з давніх-давен до XIX ст. побачили їх в суперечностях.

Всебічно аналізуючи джерела розвитку суспільства, соціальна філософія вбачає їх у суперечливій єдності внутрішнього та зовнішнього: предмет розвивається завдяки внутрішнім суперечностям за рахунок перероблення умов його буття. Принцип суперечності виражає суть джерел розвитку суспільства. В капіталістичному суспільстві це видно на прикладі взаємозв'язку вартості та споживчої вартості. Мета сучасного капіталіста — одержання додаткової вартості. Але товар не існує без споживчої вартості. Тому капіталіст зацікавлений в виробництві товарів заради самозростання вартості. Дбаючи про зростання вартості, капіталіст зацікавлений і одночасно не зацікавлений у виробництві споживчої вартості. Отже, ці дві сторони товару взаємно доповнюють і, водночас, виключають одна одну. Капіталіст використовує не лише виробництво, а й інші шляхи одержання додаткової вартості (лихварство, спекуляція), а іноді застосовує навіть скорочення виробництва товарів. У результаті науково-технічної революції, автоматизації та комп'ютеризації виробництва капіталіст переходить до одержання додаткової вартості не за рахунок інтенсифікації праці, а за рахунок зростання продуктивності праці. Тому капіталіст збільшує капіталовкладення у робітника як головну продуктивну силу: праця істотно інтелектуалізується, звільнюється від механічних нетворчих елементів. Економіка дедалі більше орієнтується на людину та її потреби. І все це відбувається на основі економічних законів, а не через зовнішнє втручання, тобто економічна система капіталізму перетворюється на органічну цілісність, що саморозвивається, сама продукує умови свого буття і закономірно переростає у вищу соціально-економічну форму суспільного життя. Словом, внутрішні суперечності капіталістичного суспільства -джерело саморозвитку і перетворення в інші форми суспільного буття. Класичний приклад розвитку капіталізму шляхом розв'язання суперечностей - виникнення акціонерної власності, розвиток якої веде до ліквідації приватної власності. Капіталізм, створивши акціонерну та інші форми асоційованої власності, виходить за межі класичного капіталістичного суспільства, залишаючись капіталізмом. Капіталізм пристосовує ці форми власності для себе і тим зміцнює себе, розв'язуючи гострі суперечності, тим самим перестає бути класичним капіталізмом, хоч і не соціалізмом. Перетворюється в такий капіталізм, всередині якого виникають передумови соціалізму. Неокапіталізм породжує такі структури, що служать капіталізму. За своєю природою здатні реалізувати функції соціалістичного суспільства.

Розв'язання суперечностей - основного джерела розвитку суспільства - не обов'язково відбувається у вигляді конфронтації або кровопролитної революції, а може здійснюватися шляхом реформ. Це стало поштовхом для формування концепції гармонійних суперечностей, що є в колективі, сім'ї, у життєвому процесі, де існує гармонійна єдність суперечностей. Для нормального функціонування суспільства як системи, що саморозвивається необхідна відповідна єдність приватної, суспільної та інших форм власності. Суперечності власності -важливіше джерело розвитку суспільства.

Основою ідеалістичного розуміння розвитку філософії вважають свідомість і волю людини. Таких позицій дотримувалися філософи античності. Представники релігійної філософії з часів Середньовіччя до сучасності головною рушійною силою суспільства вважають Божественний Розум. Представники географічного визначення - Шарль Монтеск'є, Генрі Бокль, Лев Мечніков вважали, що головна рушійна сила соціального прогресу - географічне середовище. Істотний поворот у тлумаченні проблеми здійснило вчення Карла Маркса, який вказав на матеріальні фактори суспільного розвитку, що безпосередньо зв'язані з суперечностями, які сприяють саморозвиткові суспільства. Це необхідні тривало діючі причини. Поняття рушійних сил розвитку протилежне поняттю гальмуючих сил. До рушійних сил відносять досить різноманітні суспільні явища: продуктивні сили; спосіб виробництва та обміну, тривалість дії великих мас людей, класів, народів, класову боротьбу, революції, потреби, ідеальні мотиви. У сучасній соціальній філософії немає єдності думок про поняття і суть рушійних сил та їх компонентів. Одні вважають рушійними суперечності, другі - сукупність інтересів, треті - діяльність усіх учасників історичного процесу: соціальні спільності, їх організації, індивідів, видатних людей тощо. Під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами. Спонукальними мотивами є потреби та інтереси. Потреба - внутрішні між необхідністю існування системи і обмеженістю внутрішніх можливостей її забезпечення. Для задоволення потреби людина змушена вступати у певні зв'язки з навколишнім світом і своєю діяльністю задовольняти існуючі потреби: у засобах до життя, знаряддях праці, в системі суспільних відносин та інших потребах.

Плідною є доктрина методологічного індивідуалізму, що визнає вирішальну роль кожного індивіда суспільства, протистоїть концепції провідної ролі видатної особи і концепції, за якою вирішальна роль належить «долі народу», «духові епохи», «духові нації» тощо. Карл Поппер визначає, що методологічний індивідуалізм - незаперечна доктрина, з якою всяке колективне явище належить розуміти як результат дій, взаємодій, сподівань і думок окремих людей і як результат створених ними традицій. Лев Толстой у «Війні і мирі» показав мізерність усіх дій і рішень Наполеона, Олександра Кутузова та інших великих лідерів 1812 року перед логікою подій. Лев Толстой справедливо вказує на велике значення рішень і дій численних невідомих індивідів, які брали участь у борні, спалили Москву і придумали партизанський спосіб боротьби. Але письменник переконаний, що за численними діями окремих людей криється наперед визначеність історичних подій, що можна назвати долею народу, історичними законами. Лев Толстой майстерно поєднав методологічний індивідуалізм з колективізмом.

Різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, поділ праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо - все це соціальна філософія вважає рушійними силами розвитку суспільства. Рушійні сили розвитку суспільства тісно переплітаються з об'єктивними та суб'єктивними факторами історії, з діяльністю людей, з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним визначенням з комплексом всіх факторів, що визначають розвиток: функціонування суспільства. Діяльність людей виступає рушійною силою розвитку суспільства, адже історія більшості людей, тобто діяльність індивідів, соціальних спільностей, народів тощо є історією життя і функціонування суспільства. Адже в людській діяльності - усі закони суспільного розвитку, вся логіка процесу суспільного розвитку. Суспільство - це діяльність, творчість людей.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини? Рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної спільності (соціальної верстви, професійної групи, покоління тощо), суспільства як соціальної системи, кожного соціального інституту, що функціонує в тому чи іншому суспільстві (держава та її владні структури, різні системи та соціальні інститути), соціальні спільності людей (сім'я, рід, плем'я тощо) виступає інтерес. Інтерес є реальним фактором соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних спільностей. Умовами життя людей, їх спільностей, місцем і роллю в системі суспільних відносин визначається і сам зміст інтересу. Адже інтерес, за висловом Клода Гельвеція, є всесильним чарівником, який змінює вигляд будь-якого предмета, бо якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не менше підпорядкований закону інтересу. Єдиним мотивом людської діяльності, підкреслював Поль Гольбах, є інтерес. Філософи Іммануїл Кант і Георг Гегель інтерес зв'язували з різноманітними формами діяльності людей відзначали конструктивно-творчу роль інтересу в суспільному розвитку, бо інтерес - стимул -реакція на стимул - мотив дії - сама дія.

Залежність безпосередньої життєдіяльності людини від соціальних умов життя виражається в інтересі. Зміст інтересу також визначається тим, в якій мірі соціальні умови життя забезпечують потреби людини. Якщо суспільний лад задовольняє потреби, людина зацікавлена в його зміцненні, якщо ж ні - у руйнуванні. Інтерес існує об'єктивно, незалежно від того, усвідомлений чи ні. Усвідомлення інтересу перетворює його на спонукальну силу діяльності. На основі інтересу людина, група, клас вступають у суспільні відносини з іншими людьми. Нарешті, усвідомлюючи інтереси, людина (спільність) перетворюється на суб'єкт діяльності і як суб'єкт належить до об'єкта своєї діяльності: оцінює соціальні можливості задоволення потреб. Інтерес формує суб'єктивні ставлення людини до світу, його світобачення, що виражається в меті. Мета - результат усвідомлення інтересу та об'єктивної дійсності - стає спонукальним імпульсом діяльності людини як рушійної сили.

Релігійна філософія під суб'єктом розуміє Бога. Георг Гегель - Світовий Розум. Марксистська філософія - живих людей, що створюють матеріальні та духовні блага, продовжують рід, створюють суспільні інститути тощо. Сучасна соціальна філософія вважає важливішим суб'єктом суспільства - окремого індивіда. Саме з конкретних потреб, інтересів і мети соціальних індивідів сплавляються потреби, інтереси і мета суспільства. Об'єднуючись за інтересами, окремі індивіди вступають в інтеракції, формують свою особистість, соціальну активність. Такі спільності індивідів як сім'я, рід, плем'я, народність, нація також є суб'єктами історичного процесу. Індивід, як складова соціальних спільностей, має свою якість і не розчиняється у спільностях. Усі ці суб'єкти є водночас рушійними силами історії. Роль же видатних осіб оцінюється неоднозначно: Бертран Рассел вбачає в їх діяльності вирішальний фактор історичного процесу. Габ-ріель Моно віддає перевагу еволюції економічних умов та соціальних установ. Істина ж - на їх межі в єдності природно-соціальних умов, суспільних потреб і якостей конкретної особистості. Саме їх сплетіння і породжує видатних історичних осіб як суб'єктів історії.

Значна роль у визначенні суб'єктів розвитку суспільства належить поняттю соціальна група, що відображає сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами, спільною справою, діяльністю тощо. До малих соціальних груп належить сім'я, первісні виробничі об'єднання, учнівські групи, військові підрозділи тощо, що формують особистість. Середні групи - колективи заводів, фабрик, установ, закладів, мешканці села. Великі соціальні спільності - рід, плем'я, народність, нація, верстви, страти, класи, об'єднані корінними інтересами і є вагомими суб'єктами історії. Історичний досвід міжкласо-вих стосунків потребує глибокого осмислення. Особливої уваги заслуговує поняття інтелігенція, зміст якого істотно змінився - від прошарку між класами в радянський період до істотної рушійної сили, суб'єкта суспільного розвитку. Важливу роль суб'єкта суспільства відіграє рід, який регулює шлюбні стосунки, забезпечує рівність членів роду та інші корінні питання людей. Ці функції створили умови для об'єднання кількох родів у плем'я. Функціонування спільної економіки, єдиної мови, культури, традицій роблять плем'я відчутним суб'єктом і рушійною силою історичного процесу. На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та класи. Уже те, що народність виникає з потреби збереження спільності людей та їх традицій у єдиному соціокультурному середовищі, у спілкуванні єдиною мовою, збереження єдиної ментальності людей - свідчить про фундаментальну роль народності як суб'єкта суспільного розвитку. Народність несе в згорнутому способі всі ознаки нації: проживання на спільній території, єдину мову, спільний психічний склад, провідну ментальність, економічні зв'язки, які, взаємодіючи між собою, сприяють формуванню нації. Існують різні концепції нації як суб'єкта історії. Найпоширенішою є марксистська концепція, що вважає націю соціальну спільність людей зі спільною територією, економікою, мовою, культурою, особливостями характеру. Поширюється етнічна концепція нації, де акцентується її природне походження: нація -етнос є біофізичною реальністю, втіленою у соціальну форму. її суть є енергія живої речовини, що сформувалася під впливом енергії Сонця, радіоактивної енергії Землі і енергії Космосу. Сукупність енергетичних потоків зумовлює однакову вібрацію біотоків у певній цілісності людей. Так виникають своєрідні соціальні групи, з яких формуються етноси, а з етносів - суперетнос нація. Ця позиція Льва Гумільова приваблива і має підстави, але принижує роль діяльності людей, соціально-політичні та культурні основи нації, які лежать в соціологічній концепції нації. Обидві концепції слушні. Адже нація - це спільність людей, що формується на органічній єдності території, етнічного складу, (самосвідомості, мови, історії, традицій), економіки, культури, психології. В Україні популярна концепція політичної нації, що формується переважно на основі спільності політичних інтересів.

Поняття спільностей як суб'єктів історії інтегруються поняттям народ. Народ - центральне поняття соціальної філософії, що визначає об'єднану в державу широку спільність людей — нації, класи, етнічні групи, соціальні верстви тощо. Поняття народу ширше за поняття нації, бо включає й інші поняття, а реальний, наприклад, український народ складається з ряду націй. Народ - головний суб'єкт суспільно-історичного розвитку. З ним спілкується творча еліта, керівна еліта, які не мають права проводити ідеї, що суперечать інтересам народу. Не всі філософи поділяють таке розуміння народу. Так, ряд філософів вбачає у народі руйнівну силу (Ортега-і-Гассет), конгломерат зневірених індивідуалістів (Еріх Форм), пасивну масу невігласів (Джон Макдональд). Але ніхто не спроможний заперечити історичний досвід творчої діяльності народу. Звертаються філософи до поняття покоління як суб'єкта історії.

Отже, проблема суб'єктів історичного процесу багатогранна. У сучасних умовах підвищується роль людства як суб'єкта історичної дії. Досвід свідчить: пріоритетними є загальнолюдські цінності. А основу всіх спільностей, як суб'єктів історії, складають індивіди.

Фактор - одна з обставин, що бере участь у визначенні соціального процесу. Евристичне значення фактора полягає в тому, що фактор допомагає визначити всю сукупність визначальних обставин розвитку. Між поняттями рушійної сили та історичного фактора багато спільного: обидва відбивають явища визначення суспільства. Тому інколи ці поняття вживаються як тотожні. Серед основних факторів суспільного розвитку - людський розум, географічне середовище, народонаселення, дух епохи, техніка, спосіб виробництва матеріального життя, творча свобода особистості. Усі ці фактори заслуговують уваги при аналізі суспільства як системи, що саморозвивається.

444444444444 4 4 4 4 4 4 4 4444444444 44444444

В античній Греції філософ Арістотель говорив, що, спостерігаючи за гідною людиною, судять про неї за її ділами, оскільки інакше неможливо віднайти, якого вибору дотримувалась. Тут Арістотель вбачав у розумній діяльності призначення людини, вважав, що відмінність людини від усякої іншої живої істоти. Але поняття діяльності як принципу філософського пояснення людського способу буття найґрунтовніше з'ясовано в німецькій класичній філософії. Іммапуїл Кант, потім Йоганн Фіхте роз'ясняють зміст людської діяльності як спосіб соціального буття і як основу культури. Глибоко і ґрунтовно концепцію діяльності людини як основи предметного віту культури розробив Георг Гегель. Пізніше її прапгули усвідомити чимало філософів. Саме в діяльності людини джерела вчення Карла Маркса про практику, Сьорена К'єркегора про філософське явище волі, Ернста Кассірера про символічно-зиакові структури, Едмунда Гуссерля про життєвий світ, Макса Вебера і Толкотта Парсонса про соціальїгу дію тощо. І хоч кожен з філософів досліджує різні сторони людської діяльності, всі сходяться на тому, що діяльність - засіб, умова, рушійна сила і джерело формування соціальності.

Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб'єкт, об'єктною реальністю, способом буття якої є людська діяльність. Поняття діяльності поширене в соціальній філософії, використовується як загально-наукова категорія. Часто говорять: діяльність рік, вулканічна діяльність, вища і нервова діяльність тощо. Якщо стосовно неживої природи поняття діяльності має образне значення, то в науці про живу природу міцно ввійшло як категорія, поняття про дію, творення. Власне, слово діяльність - не загальнонаукова, а соціально-філософська категорія. В такому значенні діяльність є поняття, що визначає будь-яке виявлення соціальної активності. На відміну від пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає пристосовницько-пристосовуючою активністю, виражає універсальність людини як соціальної істоти і становить єдність матеріального і ідеального, об'єктивного і суб'єктивного. Людська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу природу - неорганічне тіло суспільної людини. Друга природа - особливо техніка, мова (членороздільне мовлення) -не що інше, як культура, що виступає засобом спілкування, соціального наслідування, передавання від покоління до покоління усвідомленого, узагальненого досвіду - атрибуту соціальної системи.

Види діяльності

Історія людського суспільства, його матеріальної та духовної культури становить процес реалізації діяльнісно-творчого ставлення людини до світу. В матеріальному виробництві люди за допомогою діяльності перейшли від полювання та рибальства до виробничого господарства - землеробства та тваринництва, потім від ремесла і мануфактури - до великого машинного виробництва і від машинного виробництва - до сучасної науково-технічної революції. В історії суспільства діяльність привела до корінних змін в економічній, соціальній і політичній сферах. У духовній культурі творча діяльність ламала старі програми науки, картини світу, ідеали і норми наукового пізнання; у мистецтві замість старих створювалися нові види і стилі мистецтва; в педагогічній діяльності створюються все нові системи виховання, що забезпечують потреби суспільства.

Діяльність - багатопланова система. Основними видами діяльності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступають матеріально-практична і духовно-практична діяльність. В історичному процесі матеріальна і духовна діяльність завжди доповнюють одна одну, як засіб духовно-практичного освоєння світу. Форми духовно-практичного освоєння світу є художня, моральна, релігійна діяльність. Існують і інші класифікації діяльності. В залежності від її об'єктів, виділяють економічну, політичну, педагогічну, охороноздо-ровчу та інші види діяльності. В залежності від суб'єктів діяльності називають національний рух, класову боротьбу, молодіжний рух тощо. Можна співвідносити діяльність з об'єктивним ходом історії, і тоді характеризувати її як прогресивну, реакційну, консервативну, революційну, контрреволюційну. На основі системи цінностей розрізняють позитивну діяльність і негативну (антисуспільну), законну і незаконну, моральну і аморальну. Співвідносячи діяльність з процесом розвитку, виділяють творчу діяльність (створення того, чого не було) і нетворчу. Із всіх форм діяльності основні - матеріально-виробнича, соціально-політична по перетворенню суспільних відносин та інститутів і діяльність по відтворенню і розвитку людини. Саме в матеріально-виробничій, політичній, духовній сферах діяльності здійснюється практичне перетворення всієї суспільної системи. Сукупність об'єктивних зв'язків між ними становить суть суспільної системи і визначає закони її існування і розвитку. Суспільні відносини виступають як форми суспільної діяльності, визначають характер, мету, напрямок і соціальний зміст суспільної діяльності.

Духовна діяльність суспільства як процес цілеспрямованого відображення дійсності виконує функції: пізнання предмета та умов діяльності; інформування і організація суб'єктів діяльності; формування спонукань, мотивів, волі, вироблення цінностей, мети, проектів, програм. Найзагальніші види духовної діяльності: наукове пізнання, ціннісна свідомість, визначення мети, прогнозування і програмування, інформаційна діяльність. В історії філософії діяльнісна суть людини знайшла відображення у поняттях діяльність, праця, виробництво. Найширше за обсягом є поняття діяльність, що вироблене для визначення взаємодії суспільної людини з навколишнім світом. Згодом відбувається розподіл діяльності на два відносно самостійні види: матеріальну та духовну. Виникає художня діяльність, найповніше втілювана в мистецтві, збагачує людську життєдіяльність емоційно-естетичним ставленням до світу; моральна діяльність формує в людині норми поведінки; філософія і релігія забезпечують світоглядні та інші смисложиттєві потреби людини. Поняттям діяльність визначається будь-яка доцільна активність людини, що відображає спосіб соціального буття. Для конкретизації діяльнішої суті людини, зв'язаної з перетворенням природи для задоволення життєвих потреб людини, вживається поняття праця.

Праця, трудова діяльність є такою взаємо-

Праця як діяльність дією між людиною та природою, в результаті

якої за допомогою доцільного впливу людини на природу відбуваються зміни у предметі праці. Працею добуваються засоби до життя. Якщо людина-істота не тільки суспільна, а й природна, то праця визначається як речовинний процес обміну між людиною та природою. Це процес їх безпосередньої взаємодії. У соціально-філософському значенні праця є творення, що охоплює і матеріальну, і духовну творчість. Праця — споконвічний процес спільної діяльності людей і, отже, основа їх суспільної організації. У праці формуються зв'язки і взаємозалежності між людьми в суспільстві. І тому трудова діяльність формує соціальну солідарність людей, їх ціннісні орієнтири, їх волю, світогляд та інші соціальні якості. Більше того, праця створює саму людину як особистість.

Поняття суспільного виробництва

У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття суспільного виробництва створене для визначення самої суті соціального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здоров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини.

Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер, формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і здійснюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.

Поняття спосіб

За структурою - це система взаємодіючих елементів матеріального (технологічного та економічного) і духовного суспільного способу виробництва, їх єдність. Не зводячи всіх основних причин існування суспільства до матеріального виробництва, соціальна філософія вважає безсумнівним: матеріальне виробництво - системотворчий компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів існування людей, що здійснюється певним способом. На відміну від політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує поняття спосіб виробництва і його складові - продуктивні сили та виробничі відносини - для дослідження суспільства і підходить до способу виробництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає взаємозв'язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філософія виражає світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових та його методологічну роль у пізнанні суспільства як системи. У такому аспекті спосіб матеріального виробництва виражає суть суспільного виробництва і його роль у розвитку суспільства.

Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню природу і разом з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти. Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб виробництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб життя. Вироблений у соціумі спосіб виробництва (поряд з природними умовами) забезпечує не лише соціальні умови життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб життя й діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює соціальний досвід, мову, культуру і відповідно з ними здійснює працю. Ось чому, навіть працюючи наодинці, індивід діє як істота суспільна. Ніхто не вільний від тієї системи суспільного виробництва, що індивід застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві формується суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм підкреслює, що суспільна праця забезпечує єдність суспільства, є джерелом соціального зв'язку людей, джерелом життя і багатства людини.

Отже, спосіб виробництва - це матеріальна система, що, зрештою, функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія суспільства в певному розумінні є історією зміни способів виробництва. Це добре видно на прикладі історії технологічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічної основи та технологічних відносин: в історії людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи виробництва: привласнюючий, аграрно-ремісничий, індустріальний, інформаційно-комп'ютерний. І кожен з них характеризується специфічними знаряддями праці, характером праці і системою організації праці. За привласнюючого способу виробництва знаряддя праці були ручними; за аграрно-ремісничого - залізний плуг, худоба, вітряний та водяний млини, гончарний круг; за індустріально-комп'ютерного - автоматизована техніка.

Продуктивні сили суспільства - це поняття, що вироблене для позначення змісту суспільного виробництва. Складовою частиною продуктивних сил є люди, які здійснюють виробництво і засоби виробництва, за допомогою яких люди виробляють матеріальні засоби до життя. Роль елементів продуктивних сил у процесі виробництва не однакова. Головна продуктивна сила - люди. Без людей ніякі засоби праці не можуть функціонувати: машини ржавіють і руйнуються, виробничі будівлі розвалюються. Щоб люди - учасники суспільного виробництва, могли успішно виробляти засоби до життя, мусять мати певний рівень знань виробництва, тобто знань конкретних засобів праці, технології виробництва, спілкування у виробничому колективі тощо. Для рішення виробничих завдань повинні володіти певними умінням та навичками використання засобів виробництва та організації виробництва на основі розподілу та кооперації праці. Все накопичується у процесі суспільного виробництва і у вигляді конкретно-історичного виробничого досвіду передається від покоління до покоління. Людина у виробничому процесі освоює необхідну їй міру досвіду. Отож, до складу продуктивних сил включається і виробничий досвід. Тільки володіючи знаннями, уміннями, навичками та виробничим досвідом, людина може характеризуватися як продуктивна сила, як суспільна (соціальна) сила.

Засоби виробництва також складні за структурою. Це засоби праці, що включають: знаряддя праці, якими людина безпосередньо впливає на природу, та умови праці - виробничі приміщення, склади, транспорт тощо. До складу продуктивних сил входить предмет праці - природний матеріал, що підлягає обробці, земля, корисні копалини, метал тощо. Сукупність засобів та предметів праці утворює засоби виробництва. У структурі продуктивних сил є і жива праця (праця трудівників), і уречевлена праця (система засобів виробництва). Ці компоненти взаємозв'язані. Недооцінка чи перебільшення ролі будь-якого з них приводить до тяжких наслідків. Особливо трагічними наслідками закінчується абсолютизація техніки і недооцінка людини, її виховання, освіти, духовної культури, соціальної сфери. Продуктивні сили, як змістовна сторона способу виробництва, є інструментом впливу суспільства на природу, показником ступеня оволодіння людиною силами природи.

Другу сторону способу виробництва становоняття лять виробничі відносини. Це особливий тип виробничі відносини відносин, що виникає в процесі матеріального виробництва. Саме виробничі відносини визначають систему суспільної організації діяльності. Під виробничими відносинами розуміють: по-перше, соціальну форму суспільного виробництва і, по-друге, засіб впливу людей один на одного. Інакше кажучи, це відносини, стосунки між людьми. їх специфіка полягає в тому, що виробничі відносини, є відносинами між людьми з приводу засобів виробництва (предмети праці, знаряддя праці, засоби праці) і продуктів праці, їх третя особливість: виробничі відносини матеріальні, оскільки складаються у сфері матеріального виробництва об'єктивно, поза і незалежно від волі і свідомості людей. Це не означає, що люди вступають у суспільні виробничі відносини несвідомо. Вступати у виробничі відносини людей спонукають об'єктивні умови, незалежні від свідомості, волі людей обставини, що склалися у суспільстві. Серед таких умов вирішальними є рівень і характер розвитку продуктивних сил, що люди, народжуючись, отримують у готовому вигляді. Продуктивні сили вимагають саме такої, а не іншої форми виробничих відносин. Існують чотири види виробничих відносин: відносини з приводу безпосереднього виробництва; відносини з приводу розподілу; відносини з приводу обміну; відносини з приводу споживання.

Відносини власності

У чому виявляється специфіка виробничих відносин як відносин з приводу речей? У тому, що виробничі відносини виникають лише тоді, коли виробник об'єднується зі знаряддями праці, взагалі із засобами виробництва. Без такого об'єднання не може початися виробничий процес. Виробник швидше за все може безпосередньо об'єднатися з засобами виробництва в тому випадку, коли виробничі засоби є його власністю. Коли ж виробничі засоби належать іншим людям, тоді це поєднання залежить від волі їх власника. Отже, люди вступають у виробничі відносини в залежності від форми власності. Відносини з приводу власності на засоби виробництва визначають характер усіх видів виробничих відносин. В історії суспільства відомі форми власності: особиста, групова, приватна, державна, суспільна. І кожна впливає на організацію виробництва і на весь спектр суспільних відносин.

Але виробничі відносини не завжди відповідають продуктивним силам, їх вимогам. Чому? Тому, що продуктивні сили, як зміст суспільного виробництва, розвиваються безперервно: справа в тому, що найважливіший елемент продуктивних сил - людина постійно прагне задовольняти дві потреби - полегшувати працю і підвищувати її продуктивність. Людина безперервно удосконалює і створює нові знаряддя праці, технологію виробництва. Від примітивного кам'яного рубила людина прийшла до сучасних автоматичних знарядь праці - роботів і робототехніки. Для роботи з новими знаряддями праці необхідні знання, уміння і навички їх застосування. Ось чому йде процес постійного удосконалення всіх елементів продуктивних сил, аж до того, що знання стають науковими, а наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу.

У середині XX ст. відбувається науково-технічна революція, що перетворила увесь виробничий процес і саму людину. Нові продуктивні сили вимагають нових виробничих відносин. Але продуктивні сили залежать від відносин власності. А відносини власності, як свідчить історія, не змінюються швидко. Тому виникає невідповідність між продуктивними силами, що пішли вперед, і відсталими у розвитку виробничими відносинами. Застарілі виробничі відносини стримують розвиток нових продуктивних сил. Виникають суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами, а потім конфлікт між ними, що розв'язується шляхом заміни застарілих виробничих відносин новими. А оскільки носіями виробничих відносин є люди з їх інтересами власності, а власники чинять опір зміні форм власності, заміні застарілих виробничих відносин новими, то виникають соціальні конфлікти. Соціальні конфлікти ведуть до перевороту спочатку на виробництві, а потім у всьому суспільстві, що називається соціальною революцією. Соціальні революції розв'язують соціальні конфлікти. Нові виробничі відносини відкривають простір для розвитку продуктивних сил, прогресивного функціонування суспільного виробництва. Відбувається зміна рабовласництва феодалізмом, феодалізму капіталізмом, капіталізму більш прогресивним устроєм тощо. Порівняно з феодальними капіталістичні приватновласницькі виробничі відносини є прогресивнішими. У ХІХ-ХХ стст. капіталістичні відносини стали панівними. Існує і друга закономірність взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин: активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили суспільства. Цей вплив подвійний: по-перше, коли виробничі відносини відповідають характеру та рівню розвитку продуктивних сил, їх потребам, тоді виробничі відносини справляють позитивний вплив на розвиток продуктивних сил, є їх рушієм і суспільства; по-друге, коли ж виробничі відносини старіють, перестають відповідати продуктивним силам, відстають від них, тоді виробничі відносини стають гальмом розвитку продуктивних сил і суспільства. У закономірностях способу виробництва вирішальна роль належить соціальній діяльності людини, що створює і продуктивні сили, і виробничі відносини, і саму людину, весь світ соціального буття. Це дуже важливо враховувати, аналізуючи суспільство за умов сучасної науково-технічної революції.

СТРУКТУРА ДІЯЛЬНОСТІ

У структурі діяльності необхідно насамперед розрізняти суб'єкт і об'єкт діяльності. Суб'єкт - той, хто здійснює діяльність, об'єкт - це те, на що вона спрямована. Наприклад, хлібороб (суб'єкт діяльності) впливає на землю і вирощувані на ній культури (об'єкт діяльності). Для бригади будівельників як суб'єкта споруджуваний будинок - об'єкт. Для Міністерства освіти як суб'єкта діяльності всі навчальні заклади країни - об'єкт, щодо якого здійснюється управлінська діяльність.

Отже, суб'єктом діяльності може бути людина, група людей, організація, державний орган. Об'єктом можуть бути природні матеріали, різні предмети, сфери чи галузі життя людей. Діяльність суб'єкта може бути спрямована також на іншу людину. Наприклад, тренер впливає на спортсмена (тренує його). Об'єктом діяльності артиста є публіка в залі (аудиторія). Нарешті, діяльність суб'єкта може бути звернена на самого себе (людина свідомо тренує своє тіло, загартовує його, виховує волю, займається самоосвітою тощо).

Далі в структурі діяльності можна виділити мету, засоби її досягнення і результати. Вище уже відзначалося: людина починає будь-яку діяльність з того, що ставить (думає) перед собою мету.

Мета - це усвідомлений образ передбачуваного результату, на досягнення якого спрямована діяльність. Наприклад, у голові архітектора, перш ніж почнеться будівництво будинку, виникає його образ. Справді, чи можна починати будувати будинок, не уявляючи собі, яким він буде (багатоквартирний будинок чи адміністративна будівля, сільська хата чи церква, казарма чи палац)? Його образ може бути показаний у малюнку, кресленні, об'ємній моделі, але спочатку він виникає у свідомості архітектора. Державний діяч, починаючи реформи, повинен чітко уявляти собі їхній результат. Учитель повинен усвідомлювати, які знання й уміння одержать учні в результаті його педагогічної діяльності.

Отже, мета — це те, що уявляється у свідомості й очікується в результаті певним чином спрямованої діяльності.

Чи може людина ставити будь-яку мету, яка задумається? Маючи кремній, можна задатися метою виготовити наконечник стріли, але не можна зробити з нього лук. Поки не з'явилися сучасні будівельні матеріали, не могла виникнути мета побудувати висотні будинки. Правда, міг з'явитися казковий образ, наприклад, килим-літак. Але яка діяльність могла створити такий килим у дійсності? Отже, метою діяльності може бути не будь-який образ бажаного, а лише той, котрий відповідає реальним можливостям навколишнього світу і самого суб'єкта діяльності. При цьому людина може знати чи не знати свої можливості, властивості предметів навколишнього світу. Ціль визначається тим точніше, чим краще суб'єкт діяльності знає, які реальні засоби й умови її досягнення. "Кого вважати розумним?" - запитував сірійський мислитель ХШ ст. Абуль-Фарадж. І відповідав: "Того, хто прагне лише до досяжної мети".

Коли ціль визначена, її досягнення чи неуспіх діяльності залежить від засобів. Щоб побудувати будинок, потрібні будівельні матеріали, механізми, знаряддя праці й інші засоби виробництва. Щоб виростити врожай, потрібні насіння, знаряддя праці, система прийомів агротехніки тощо. Щоб навчити учнів читати і писати, потрібні підручники, зошити, ефективні прийоми навчальної роботи тощо. Засоби повинні відповідати меті. Коли говорять: "Стріляти з гармати по горобцях", це значить, що засоби не відповідають меті. Згадаємо і байку: ведмідь, щоб позбавити хазяїна від комара, що набридав йому, вдарив першого дрючком.

А чи можна, поставивши перед собою благородну мету, скористатися нечесними засобами? От як відповідав на це запитання мислитель епохи Відродження Нікколо Макіавеллі: "Про дії всіх людей, а особливо правителів, яких у суді не допитуватимуть, видно за результатами, тому нехай правителі намагаються зберегти владу і здобути перемогу. Які б засоби для цього не вжити, їх завжди вважають гідними і схвалять, тому що низи захоплюються видимістю й успіхом". Він вважав, що для досягнення мети можна обманювати, "при потребі не відмовлятися зла".

Отже, переможців не судять? Мета виправдовує засоби? А от інша точка зору. її висловив російський письменник М.С. Лєсков: "Ніяка благородна мета не виправдує мір, суперечливих принципам людського щастя ". Виходить, для досягнення благородної мети годяться не будь-які міри, а тільки шляхетні. Доброї мети не можна домогтися непристойними, недобрими засобами. Недобрі засоби призводять до того, що результат істотно відрізняється від поставленої мети: він теж стає недобрим. У справедливості цих висновків переконує багатовіковий досвід людства (наведіть історичні приклади, що підтверджують цю думку).

Нерідко дії людей призводять до інших результатів, ніж ті, до яких вони прагнуть. Філософ Г. Гегель наводив такий приклад. Людина з помсти підпалює будинок іншої людини, від нього загоряються будинки, що поруч стоять, гине майно інших людей, а можливо, і самі люди. Такого результату своїх дій злочинець не очікував. Результат підсилив його провину, і в такий спосіб він одержав відповідний удар. Використаний ним засіб породив зовсім інші обставини, ніж було задумано.

Говорячи про структуру діяльності, вкажемо також нате, що діяльність складається з дій. Так, навчальна діяльність містить у собі різноманітні дії: запис лекцій, читання книг, рішення завдань тощо. Діяльність космонавтів містить у собі спостереження за Землею, налагодження приладів проведення експериментів, ремонтні роботи, тренування тощо. Діяльність хлібороба -оранку, посів, прополювання, збирання врожаю. У дії теж можна побачити мету, засіб, результат. Наприклад, ціль прополювання - створити умови для росту культурних рослин.

Будь-яка діяльність постає перед нами як ланцюг дій. Чи можна при цьому говорити про поведінку людини? Так, але в багатьох випадках мається на увазі, як вона виконує свою роботу, як ставиться до неї, до інших людей, до себе.

Уявімо собі діяльність продавця. Ця, безсумнівно, потрібна людям робота може здійснюватися по-різному. Один привітний, порядний, акуратний, зібраний, інший грубить покупцям, намагається їх обдурити, виконує свої обов'язки абияк. Дві людини зайняті однаковою діяльністю, але поведінка їх різна. Якщо діяльність складається з дій, то поведінка ~ із учинків.

Ми вже говорили про те, що поведінка - це спостережувана активність усіх живих істот. Поведінка людини - це зовнішній прояв її діяльності, її ставлення до суспільства, інших людей, що розглядається з боку моральності і права. Так, поведінкою що, відхиляється називають поведінку, що суперечить прийнятим у суспільстві правовим і моральним нормам.

Поведінка розуміється як сукупність учинків. Учинки - це свідомі дії, спрямовані на досягнення якої-небудь соціально значимої мети. Учинок завжди підпорядкований певним цілям, у ньому людина стверджує себе як особистість. Це дія особистості, соціальне значення якої нею самою зрозуміле. У вчинку виявляється моральна установка людини - ставлення до іншої людини, самого себе, суспільства, природи.

1. О защите населения и территорий от чрезвычайных ситуаций природного и техногенного характера -- Собрание з
2. Деньги это свобода выкованная из золота
3. тема органов государственной власти и управления
4. кейс делит аудиторию на четыре группы- преподавателей верящих в чудодейственную силу метода в образовании
5. тема математичної підготовки майбутніх учителів фізики в умовах використання інформаційнокомунікацій.html
6. Что такое спектральное уплотнение каналов
7. Perewod- Петр Ганзен OCR- Олег Пелипейченко
8. Реферат- Экология Москвы-реки
9. Расчёт показателей электроснабжения предприятия труда и кадров себестоимости потребляемой электроэнергии
10. 2012 учебный год Примерное количество заданий теоретического тура для муниципального этапа 180 минут
11. Общее состояние ребенка- средней тяжести
12. .1. Економічна сутність оборотних фондів
13. ЗАТВЕРДЖУЮ Директор ВТ НУХТ __________________Корчук І
14. тематики физики и информатики Кафедра психологии Отчёт по педагогической практике.
15. тема работ с сиротами и детьми которые лишились родителей
16. Аномалии конституции
17. Контрольная работа по предмету Философия Философия в эпоху Просвещения выполнила-
18. Тема 5 Организация- cодержание и основные формы Лекция 1
19. Научиться определять тип ВНД по оценке характерных черт поведения и с использованием ассоциативного экспер
20. варианты отечественной истории

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе