Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА
Рівненська філія
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни
Адміністративне право України
Принципи адміністративного права
Виконавець:
студент групи П-21/п спеціальність «Правознавство»
Слобода Володимир Григорович
Керівник:
___________________
"___" _________2013р.
Рівне – 2013
Актуальність теми дослідження. Побудувати громадянське суспільство і відповідно йому демократичну, соціальну, правову державу, що передбачено Конституцією України можна, тільки здійснивши комплексне системне реформування всіх сфер суспільного життя. Складовою частиною такої реформи має стати правова реформа, яка повинна охопити більшість існуючих правових явищ.
Зрозуміло, що міри і заходи у межах правової реформи слід починати з удосконалення основоположних джерел, керівних ідей усього права, є принципи права. Саме це дасть змогу послідовно, комплексно і системно здійснювати правову реформу, а відповідно і аналогічно цьому вдосконалити право в Україні загалом. Адже принципи права - це пов'язують право не тільки з політикою, економікою, духовним життям суспільства, це - категорії, що забезпечують єдність різних власне правових процесів, форм, теорій, ідей і концепцій, понятійно - категоріальних рядів.
Актуальність дослідження принципів права - зумовлена також тим, що право вже не обмежується тільки позитивістко - нормативістським його сприйняттям і тлумаченням. Прворозуміння в нашій країні все помітніше переходить на позиції інтегративної школи, рецептуючи надбання «класичного» і «відродженого» природного права, соціологічної юриспруденції.
Принципи права довгий час не розглядались як головні, сутнісні його категорії. Адже у нормативному уявленні право здебільшого ототожнюється з законами або юридичними нормами. Насправді ж право - це складне і неодноманітне явище, що створює юридичну надбудову суспільства. Воно пронизане певними загальними ідеями, що його цементують при досягненні цілей і пов'язують із соціальним (політичним, економічним, духовним) життям. Ці найбільш загальні ідеі у праві визначаються принципами права. Без їх досконалого розуміння не можна загалом зрозуміти правової системи тієї чи іншої країни або окремих її елементів.
Стаття 15 Конституції України визначає, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а це дає можливість розглядати принципи права, як загальнолюдські надбання.
Надзвичайно істотна роль і місце принципів у праві. Саме принципи консолідують, наприклад, правотворчість і правосуддя, надають внутрішньої цілісності діючій правовій системі, слугують зміцненню законності і правопорядку, громадської дисципліни, гарантують реалізацію інтересів і прав українських громадян. Вони, за умови їх закріплення у Конституції, забезпечують єдність процесів створення права, його реалізації і охорони. Принципи права є критерієм оцінки права і методологічною основою його подальшого вдосконалення у тому розумінні, що одночасно на підставі принципів оцінюють рівень і ефективність реалізації права і на грунті саме цих категорій пізнають і поліпшують його.
В адміністративно-правовій теорії під принципами права розуміються основні ідеї, що характеризують зміст права, закріплюють закономірності його розвитку і визначають механізм правового регулювання управлінських відносин.
В юридичній літературі теорія принципів адміністративного права поки не одержала достатньою висвітлення. Тим часом вивчення цього питання має дуже важливе значення для розуміння аналізу і вдосконалення самого адміністративного права, а також його найважливіших інституцій і підгалузей, для направлення законотворчої діяльності в області адміністративного права, подальшого розвитку всього механізму адміністративно - правового регулювання, створення нового адміністративного законодавства, зміцнення законності в управлінській діяльності, поліпшення правозастосовної і правотворчої діяльності органів виконавчої влади.
Питання принципів адміністративного права є найважливішим в структурі і змісті адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. Термін "принципи адміністративного права" вказує на основоположні риси, сутнісні характеристики, найважливіший зміст і значення всього адміністративного права.
Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи
Об’єктом дослідження курсової роботи є правовідносини у сфері державного управління.
Предмет дослідження – принципи адміністративного права.
Метою курсової роботи є дослідження принципів адміністративного права.
Структура роботи Курсове робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.
Зафіксована на конституційному рівні ідея правової державності в Україні втілюється через реалізацію певних принципів, які є визначальними, в тому числі і у сфері права. Принципи правової держави - де найголовніші, найзагальніші закономірності цієї теорії. До них слід віднести:
1.Принцип верховенства права, передбачений ст.8 Конституції України. Він у правовій державі визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто порядок створення, існування і функціонування державних органів і громадських організацій, соціальних спільностей, відношення до них, а також між собою окремих громадян, а тому є базовим, найбільш значущим. Завдяки цьому він модифікусться у різних сферах функціонування держави і права, наприклад у правоутворенні, правореалізації, правоохороні. Він також означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій. А звідси випливає і твердження про те. що не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насамперед, обмежити ним державну владу. Виходячи з цього вітчизняній юридичній науці і практиці слід по-новому підійти до визначення зовнішнього виразу права, тобто до розуміння закону і загалом законодавства. Цей принцип має свої особливості у сфері економіки, політики, соціального і духовного життя суспільства, що й демонструється у дослідженні.
2. Принцип розподілу влад зафіксований у ст. 6 Конституції України. В теорії правової держави він являє собою певну модель побудови державного апарату. Проте практичне її втілення в державному будівництві України вносить свої зміни у принцип розподілу влад. Адже у демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним джерелом і носієм, суверенітет влади народу - не основа суверенітету державної влади. Але безумовним є те що, забезпечуючи рівновагу влад у процесі їх функціонування і взаємодії, не можна забезпечити їх цілковиту рівноправність; якась із влад має бути головною. Таке положення, до речі, попередить непотрібну і навіть, як свідчить практика державного життя України, шкідливу боротьбу за першість серед влад. Ми переконані, що такою владою може і повинна виступати влада законодавча в особі представницького органу, або ж, що ще краще, самого народу.
Діяльність Верховної Ради України з огляду на це не можна оцінити однозначно, але її вдосконаленню сприяло б: чітке визначення сфери її дії; поліпшення процедурної регламентації законодавчого процесу; запровадження двопалатної структурно-організаційної моделі парламенту та інші заходи.
Для більш ефективного здійсненения виконавчої влади слід чіткіше визначити правовий статус Президента України; вдосконалити конституційний статус Кабінету Міністрів України. Одне з глобальних завдань майбутньої адміністративної реформи - чіткий розподіл компетенції Кабінету Міністрів Украйни і центральних органів виконавчої влади на користь останніх.
Щодо судової влади, то головне - забезпечити її реальну самостійність і незалежність, як системи органів, що здійснюють правосуддя між різними
3. Принцип реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина, зосереджений у розділі 2 Конституції України1. Сутність його у тому, що права, свободи, обов'язки і законні інтереси людини і громадянина повинні бути не тільки продекларовані у законодавчих актах, але й забезпечені і гарантовані всіма соціальними суб’ктами і насамперед державою. Для цього остання повинна створювати зовнішні і внутрішні механізми. А отже, насамперед, потрібно:
найбільш очевидно проявляється в неповазі до прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина;
А тому вкрай важливо визначити яку державу ми будуємо, але безумовно одне: вона має бути міцною і демократичною.
Правова форма взаємовідносин держави і суспільства відбивається у визнанні відносно незалежного існування і функціонування правової держави і громадянського суспільства.
Виходячи з теоретичних розробок послідовників громадянського суспільства, а також практичного досвіду у країнах, де і яким воно існує, можна виділити наступні принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають або прямо передбачені Конституцією України: свобода та ініціативність особистості (ст. ст. 22, 23, 29 та інші Конституції України); розвиток суспільних відносин у відповідності з фундаментальним принципом кантівської філософії, за яким людина завжди повинна розглядатися як мета і ніколи як засіб (ст. ст. 21, 22 Конституції України); ліквідація відчуженості людини, несприйняття людьми соціально-економічних реформ і перетворень, економічних і політичних структур і інститутів (ст. ст. 34, 35 Конституції України); реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей (ст.24 Конституції України); постійний захист прав і свобод людини і громадянина (ст. 22 Конституції Украйні); плюралізм усіх форм власності (ст.4 Конституції України); існування серед абсолютної більшості населення так званого «середнього прошарку» (ст. 48 Конституції України); плюралізм духовного життя суспільств (ст. 15 Конституції України); офіційна заборона і практична відсутність з боку держави та інших соціальних суб'єктів абсолютної регламентації і будь-якого втручання у приватне життя членів суспільства (ст. 32 Конституції України); існування і функціонування розвинутої соціальної структури; активна участь у всіх сферах суспільного життя недержавних самоврядних людських спільностей (ст.ст. 36-40 Конституції України); розвиток ринкових відносин (ст. 42 Конституції України); визнання і гарантування ідеї верховенства Права; підпорядкування громадянському суспільству демократичної правової соціальної держави2.
Навіть загальний аналіз цих принципів у їх співставленні з сучасним економічним, політичним і духовним станом України переконує, що далеко не усі компоненти громадянського суспільства у ній існують. А тому саме на їх створення та розвиток і повинна спрямовуватись діяльність демократичної правової соціальної держави, формування якої повинно відбуватись інтенсивно і паралельно зі становленням громадянського суспільства. При цьому така держава теж має відповідати певним вимогам-принципам, які б взаємодіяли з принципами громадянського суспільства.
Таким чином, громадянське суспільство - це така організація людей, у якій кожна людина є вільною в своїй поведінці і може приймати є вільною власні рішення. Виходячії саме з такої теоретичної конструкції, Конституція України і проголосила у ст. 5 що носієм і єдиним джерелом влади в Україні є її народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Тобто, Конституція України офіційно визнала владу громадянського суспільства і затвердила верховенство цієї влади над усіма іншими. Але шлях України до поглиблення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш послідовним, якби одночасно з проголошенням народної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму відбулося конституційне встановлення права народної законодавчої ініціативи. А також якби і сама Конституція України була прийнята на всеукраїнському референдумі. Здається, що шлях України до побудови громадянського суспільства був би послідовнішим і виваженішим.
Будь-яка діяльність здійснюється на основі певних принципів, тобто основних, вихідних положень, додержання яких за безпечує узгодженість у діях її учасників, орієнтує на досягнення певного результату шляхом вико ристання найефективніших методів тощо. Відхід від визначених принципів даної конкретної діяль ності призводить до її непослідовності, неузгодже ності у діях її учасників і, зрештою, не до тих ре зультатів, досягнення яких було її основною метою.
Принцип (від лат. ргіnсіpum — основа) — керів на ідея, головне правило поведінки. Принцип та кож можна розглядати як вираз необхідності чи, в певному аспекті, закономірності окремих проце сів об'єктивної дійсності. У логічному змісті прин цип — центральне поняття, основа системи, що являє собою узагальнення й поширення певного положення на всі явища тієї сфери, з якої даний принцип абстрагований3.
Розвинуте суспільство передбачає досконалу, ці лісну юридичну надбудову, сформовану на передо вих засадах правової організації суспільного життя людей, їх установ і соціальних інституцій. Ці заса ди відображені насамперед у праві і перш за все в його принципах.
Принципи права — багатоманітне явище й до йо го дослідження можна і треба підходити з багатьох сторін, але при цьому бажано внести в дефініцію принципів права єдину основу. На нашу думку, ка тегорія «принцип» тісно пов'язана з категоріями «закономірність», «сутність», «ідея». Принципи пра ва можна визначати по-різному, наприклад, через закономірності розвитку суспільства і права або че рез сутність і зміст права. Також близькі поняття за кону та принципу: закономірність виражає зв'язок між явищами, їх сутністю, а принцип концентрує властивості, основний зміст кожного явища, що по рівнюються. Категорія «принцип» перетинається з категорією «ідея», коли під нею розуміється внут рішня логіка, закон існування об'єкта. А крім цьо го, принцип може виступати як абстрактне визна чення ідеї, тобто сума принципів дорівнює ідеї.
В юридичній літературі питання про поняття і сутність принципів права й досі не вирішується од нозначно. Існує декілька варіантів дефініцій прин ципів права. В одних визначеннях звертається ува га на те, що принципи — категорія об'єктивна, в інших - юридичні принципи трактуються як основні ідеї й поняття, що виражають сутність історичного типу права.
Деякі дослідники акцентують увагу на тому, що принципи є сферою правосвідомості пра вової ідеології та науки, інші — відносять їх до змісту досить широко визначеного чинного права. Але й у цьому випадку тривають дис кусії про те, чи можна вважати принципами права загальні положення, що не знайшли свого відобра ження в законі, а випливають лише зі змісту його правових норм.
Принципи природи, суспільного буття взагалі об’єктивні і не залежать від людської свідомості. Але люди в змозі їх пізнати, сформулювати як пев ні поняття і дефініції, використовувати в практич ній діяльності. Принципи не створюють певну істо ричну епоху, суспільно-економічну формацію, а навпаки, історичні умови висувають певні принци пи: вони такі, якими їх робить певний розвиток цивілізації. Але з цього не випливає, що принципи існують поза людською діяльністю. Справа в тому, що зміст принципів завжди обумовлений мате ріальним базисом суспільства, а люди пізнають, формулюють його і втілюють у реальність.
У науковій літературі принципи права визначають по-різному.
Принципи права — це такі відправні ідеї існу вання права, які виражають найважливіші законо мірності й підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять головні його риси, вирізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальною значимістю, відповідають об’єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу.
Принципи права — це його основні засади, ви хідні ідеї, що за своєю сутністю є узагальненим ві дображенням об'єктивних закономірностей розвит ку суспільства, людства в цілому.
На підставі вищевикладеного можна зазначити як попередній висновок, що принципи права як певне явище правової матерії мають певні загальні ознаки, що дають змогу визначити їх як основні за сади, відправні ідеї його буття, котрі виражають найважливіші закономірності даної суспільно-еко номічної формації, є однопорядковими із сутністю права й володіють універсальністю, вищою імпера тивністю й загальною значимістю.
Принципи права спрямовують і синхронізують увесь механізм правового регулювання суспільних відносин, розкривають місце права в суспільному розвитку. Саме принципи права є критерієм право мірності дій громадян і державного апарату в цілому та при належних умовах сприяють зростанню пра восвідомості населення, правової культури й освіти.
Принципи права є своєрідною передавальною ланкою між економічним базисом суспільства та його юридичною надбудовою, системою норматив ного регулювання.
Слід зауважити, що в юридичній літературі, присвяченій принципам права, існує два моменти, що мають неоднозначне трактування:
1. Як формуються принципи права — виведені вони зі змісту права і чи мають самостій ну першооснову.
2. Яка сфера застосування принципів права — обмежена вона рамками системи юридичних норм і чи поширюється на інші прояви пра ва.
Перший аспект тісно пов’язаний з проблемою сутності права. З точки зору теорії природного пра ва, принципи права мають самостійну першоосно ву, формуються у свідомості людини й уже потім, можливо (але не обов'язково), отримують законо давче закріплення. Вважається, що спочатку зміст принципів права спонтанно випливає із самого життя, із суспільних соціальних відносин, що скла даються у реальності й пізніше отримують регла ментацію й захист із боку держави у комплексах суб'єктивних прав учасників правовідносин.
Виникнення принципів права як загальносоціальних є необхідною умовою наступного закріп лення їх у вигляді юридичних принципів і норм, бо свідчать про актуальність проблеми для суспільства та необхідність юридичного оформлення їх. При цьому головна роль у виявленні й конструюванні таких принципів належить не правотворчості, а са ме правоутворенню, конкретніше — юридичній практиці, яка за своєю природою покликана опера тивно реагувати на зміни, що відбуваються у сфері права.
Самий процес утворення принципів права, його стадії в межах теорії природного права також не визначаються однозначно. Деякі дослідники визна чають процес утворення принципів права наступ ним чином: суспільні відносини — правоположення юридичної практики — норми-принципи4. Вважається, що зміни суспільних відносин обумов люють зміни змісту існуючих принципів права або формування нових. Юридична практика реагує на ці зміни, формує необхідні принципи права й про водить потрібні зміни в законодавстві.
Інша точка зору виділяє такі стадії формування принципів права: правова теорія — система право вих норм — правопорядок. Юристи і філософи, аналізуючи досвід людства, роблять пев ні висновки, проводять аналогії і локалізують про тиріччя у суспільному розвитку. На підставі всього цього і з'являються ідеї-принципи та тлумачення їх у правовій теорії.
Таким чином, у правовій теорії ідеї відіграють синтезуючу роль і водночас одержують підтримку в юридичних знаннях. На стадії системи правових норм правові ідеї, після закріплення в нормах пра ва, стають принципами права, що постають як уза гальнений, концентрований, синтезований вираз основних ідейних засад, головних суспільних інте ресів, що одержують розвиток і конкретизацію в правилах і вимогах даної правової системи.
А на третій, останній, стадії вони переходять у зміст правової форми реальних суспільних відно син. Але треба зауважити, що правова норма «працює» лише тоді, коли державна корекція сус пільних відносин, що здійснюється за допомогою цієї норми, у формі суб'єктивних прав, юридичних обов'язків, правовідносин знаходить в них реальне відображення.
Отже, принципи права — об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.
Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв’язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії.
Дія принципів права і розвиток правової системи України вимагає з’ясування розуміння самої правової системи, а також методики її дослідження і функціонування. Визначальними при цьому є методологічні принципи і підходи, а найголовнішими з них стають принципи системності, цілісності, комплексності, функціональності.
Якщо врахувати ці принципи, то з точки зору теоретичного моделювання правової системи за законами системного підходу, правова система - це сукупність усіх взаємопов'язаних матеріальних і нематеріальних, об'єктивних і суб'єктивних, статичних і динамічних правових явищ, що функціонують у суспільстві з приводу створення. реалізації і охорони права. Тобто, правова система - надзвичайно широке поняття, що зумовлює існування і необхідність виділення у ній таких сторін як: 1) цілі та інтереси; 2) матеріальна база; 3) нормативна основа; 4)духовна основа; 5)організаційна структура; 6) інституційна; 7) органічна; 8) функціональна; 9) ідеологічна,10) комунікативна.
Згадані підсистеми і елементи правової системи поєднанні її принципами, які у ній виступають головними структурними зв’язками. Принципи правової системи, у тому числі й України, - це об'єктивно зумовлені її витоки, за якими вона розвивається і які становлять основу її системності. Це елементи правової системи, що мають найбільш загальний зміст, фіксують найважливіші напрямки і способи її дії. Вони у найбільшій мірі поєднуються з об’єктивними законами розвитку суспільства, з загальними принципами організації і функціонування суспільних відносин.
Найбільш важливим завданням нашої держави у цьому аспекті є створення повноцінної Концепції правової реформи в Україні, у відповідності саме з таким розумінням правової системи і її принципів.
Принципи правоутвореиня -це найбільш загальні і важливі правові явища за якими відбувається переведення об'єктивних закономірностей суспільного життя на мову юридичних принципів і норм. У найбільшій мірі принципи правоутворення існують у вигляді принципів правосвідомості. Виникнувши у вигляді ідей правосвідомості, юридичні принципи втілюються в принципах права через правоутворення, а вже потім через правотворчіеть, яка включає нормотворчість і законотворчість.
Правотворча діяльність носить складний і специфічний характер, а тому досить важко перерахувати всі основні ідеї правотворчості. Проте у правовій державі вона повинна здійснюватись на основі таких найважливіших принципів: гуманізму; демократизму; науковості; правності; законності; юридичної формалізованості; внутрішньої системності і структурованості; врахування специфіки предмета методу регулювання, властивих кожній галузі права; об'єктивної оцінки можливостей діючої правової системи і її співвідношення з іншими системами; використання засобів і прийомів юридичної техніки; врахування необхідності подальшої систематизації нормативно-правових актів тощо.
Цим принципам мають відповідати принципи законотворності, які зафіксовані у Конституції України і мають стати відправними джерелами при реформуванні цього виду юридичної діяльності. Їх систему складають принципи: 1) верховенства права; 2) верховенства закону у системі нормативно-правових актів; 3) демократизму у законотворчій діяльності: 4) соціальної доцільності; 5) системності і узгодженості; 6) наукової обґрунтованості.
У відповідності з таким розумінням правоутворення і висвітленими принципами надзвичайно важливим уявляється створення повноцінної Концепції реформування правоутворення і правотворчості в Україні. Остання має розроблятися за тими методологічними підходами, які були застосовані щодо Концепції правової реформи в Україні і деталізувались Концепцією реформування законодавства України. Орієнтовною програмою розвитку законодавстваУкраїни, Законами "Про нормативно-правові акти в Україні" і "Про закони і законодавчу діяльність в Україні". Лише за таких умов можна забезпечити кардинально-якісні зміни у цьому процесі
Виходячи з загальнотеоретичного розуміння реалізації норм права, можна підійти до аналізу шляхів втілення його принципів у фактичній поведінці учасників суспільних відносин.
Насамперед звертаємо увагу на можливість і корисність прямої дії принципів права. Для цього вони повинні матеріалізуватись у чинному законодавстві. Подібне їх юридичне оформлення і закріплення безперечно має нормативно - регулятивний і орієнтаційно - керівний характер щодо усіх соціальних інституцій. Пряма дія принципів права здатна також забезпечити цілеспрямованість і одноманітність правового регулювання суспільних відносин. При цьому не можна віддавати перевагу якомусь одному різновиду принципів.
Другим шляхом реалізації принципів права є їх опосередкування через механізм правовою регулювання, що вимагає їх конкретнзації у нормах законодавства і підзаконних нормативно-правових актах, юридичних документах судової і адміністративної практики. Таким чином, принципи виражаються у правах і обов'язках суб’єктів, у юридичних зв'язках і відносинах. Вказанний шлях реалізації принципів права найбільш розповсюджений. Завдяки закріпленню у юридичних нормах, правах і обов'язках, правовідносинах і правопорядку принципи набувають саме регулятивно - нормативної специфіки. А тому можна говорити про три рівні реалізації принципів у праві. На першому - суб'єкти мають справу з юридичними принципами, що є найбільш високим узагальненням і регулятором фактичних суспільних відносин. На другому - принципи права виступають, як модифіковані юридичні норми, що містять моделі суб'єктивних прав і юридичних обов’язків. І третій – це рівень реалізацїї принципів, коли вони деталізуються у вигляді рішень судової і адміністративної загалом усій юридичної практики.
Це дає змогу виділити і обгрунтувати загальні принципи правореалізації. До них насамперед слід віднести принципи: законності; реальності; обгрунтованості; доцільності; справедливості й ефективності.
Усі названі і не згадані принципи правореалізації, як і сама ця діяльність є системними явищами, а тому вони мають розглядатися як складова безперечно одна з найбільш головних частин правової системи, в тому числі і щодо правової реформа в Україні. Завданням останньої у цій сфері є створення на підставі науково обґрунтованої теорії повноцінної Концепції реформування реалізації права в Україні. Вважаємо, що подібно до Концепції правової реформи в Україні, інших Концепцій (реформування законодавства, охорони права), Концепція реформування реалізації права в Україні повинна прийматися Верховною Радою України на підставі участі і врахування пропозицій від усіх зацікавлених суб'єктів. Її офіційним, більш конкретним, вираженням маюгь статті Закону України «Про створення державного механізму реалізації нормативно – правових актів в Україні», «Про застосування нормативно – правових актів в Україні».
Щодо реалізації принципів права в правоохоронній діяльності. То охорона права це надзвичайно широка категорія, яка включає у себе усі правові явища, що функціонують у правовій системі, щодо забезпечення правомірного його втілення у поведінці усіх соціальних суб'єктів.
Правоохоронна діяльність, у свою чергу, є складовою частиною суспільної охоронної діяльності (поряд із політичною, економічною, ідеологічною, охоронною діяльністю, а тому може диференціюватись на суспільну (здійснюється усім суспільством), державну (реалізуються державними органами), правоохоронну діяльність окремих колективів людей (наприклад, політичних партій, громадських організацій, трудових колективів) і навіть окремих індивідів (наприклад, необхідна оборона у кримінальному праві). І це пояснюється тим що, у демократичному громадянському суспільстві і правовій державі за кожним соціальним організмом визнається право самому забезпечувати свою охорону, своє співіснування з іншими соціальними суб'єктами.
Кожна галузь права у своєму підґрунті має відповідні принципи. Під принципами права, нагадаємо, у літературі розуміються об’єктивно властиві праву відправні начала, неза перечні вимоги (позитивні зобов’я зання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармо нічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Ін шими словами, вони є своєрідною системою координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно век тор, який визначає напрям його розвитку5.
З огляду на викла дене, принципи адміністративного права можна визначити як основні ідеї, положення, вимоги, що характеризу ють зміст адміністративного права, відображають закономірності його розвитку і визначають напрями й механізми адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. Вони виконують велику системоутво рюючу роль, оскільки саме на їх підставі формується дух адміністратив ного права, зумовлюється його су спільна роль та спрямованість. Інши ми словами, вони становлять певне поєднання норм, ідей та теорій, які покладені у підґрунтя існування ад міністративного права, визначаючи, як наслідок, його нормативні межі. Принципи адміністративного права не є застиглою категорією, вони роз виваються паралельно та одночасно з розвитком адміністративного права, хоча іноді можуть і випереджати його розвиток, формуючи, як наслідок, магістральні напрями розвитку остан нього.
Аналіз сучасної наукової літерату ри, а також нормативних актів дає змогу стверджувати, що нині питання принципів адміністративного права перебуває на першій або початковій стадії свого розвитку, оскільки у минулі часи воно практично не дослі джувалося та не вивчалося. Це було пов’язано, зокрема, з тим, що принципи адміністративного права були заміне ні принципами державного управління (участі громадськості у державному управлінні, демократичного централіз му, рівноправності національностей, соціалістичної законності, соціалі стичного планування і обліку тощо, які для радянського адміні стративного права або, що точніше, права державного управління були більш значимими і важливими. Що ж стосується принципів адміністратив ного права, то, як писав у 1967 році А. П. Коренєв, їм у підручниках та навчальних посібниках з радянського адміністративного права належна увага не приділялася. З цього приводу вчений зазначав, що наука адмініст ративного права передусім повинна вивчати принципи останнього як га лузі права, юридичне втілення та за кріплення принципів державного управ ління у нормах адміністративного законодавства. Однак його пропо зиції не знайшли відгуку, а отже, у ра дянській науці адміністративного права так і не сформувалася концепція принципів адміністративного права. Відтак щонайменш дивно звучить теза А. Пухтецької про те, начебто вітчиз няна адміністративно-правова докт рина потребує комплексного пере гляду усталених поглядів щодо визна чення системи принципів адміністра тивного права, оскільки переважна їх більшість сформувалася в радянський період6. Правильно було б говорити про те, що вітчизняна адміністратив но-правова доктрина чекає на своє наповнення принципами адміністра тивного права, яких раніше, власне кажучи, взагалі не існувало.
Проте цей процес іде в україн ській науці адміністративного права і, відповідно, у законодавстві надзви чайно повільно. Нині далеко не в усіх випадках, особливо якщо казати про навчальну літературу з адміністратив ного права, автори аналізують прин ципи адміністративного права. Досить часто останні, як і за радянських часів, фактично підміняються принципами державного управління7. А це вкрай негативно впли ває на адміністративно-правову науку та законодавство, викликає у студен тів, науковців, юристів відчуття того, що принципи – це зайва теоретична конструкція, хоча насправді вони віді грають визначальну роль не тільки у теорії адміністративного права, але й у правотворчій та правозастосовній діяльності відповідних суб’єктів,зокрема у сфері судочинства. З приводу останньої тези відзначимо, що досить часто суд лише через аналіз принци пів адміністративного права може дійти висновку про законність або незаконність дій та рішень публічної адміністрації.
Отже, виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що перед наукою адміністративного права нині постало надзвичайно важливе завдан ня, пов’язане, по-перше, з вироблен ням оновленої системи принципів ад міністративного права, які максималь но повно узгоджувалися б із завданням сучасного адміністративного права (забезпечення прав і свобод людини і громадянина в ході практичного виконання законів та інших правових актів8 та, по-друге, об’єднан ням їх в окремий інститут адміністра тивного права з подальшим розмі щенням його у межах Загального адміністративного права.
Слід зазначити, що дослідженням системи галузевих принципів права займалися такі вчені, як В. Б. Авер´янов, О.П. Альохін, К. К. Афанасьєв, Ю. П. Битяк, Д. Галліган, А. М. Головістікова, І. П. Голосніченко, С. Д. Князєв, Ю. М. Козлов, А.М.Колодій,О.П.Коренєв, В. Я. Настюк,Ю.М.Старилов, Ю. О. Тихомиров, Г. І. Ткач, В. А. Юсупов та інші. Водночас погляди вчених щодо системи принципів мають суттєві відмінності, що ускладнює їх розуміння та практичне застосування. Разом із тим, система:
— це безліч пов´язаних між собою елементів, які складають визначене цілісне утворення;
— це по´єднання однорідного знання в одне ціле, виходячи з якої-небудь ідеї, з метою пізнання якої-небудь галузі явищ або всієї світобудови9;
— це визначений порядок у розташуванні та зв´язку дій; форма організації чого-небудь; щось ціле, яке являє собою єдність закономірно разташованих частин, які перебувають у взаємному зв´язку.
Оскільки поняття системи має надзвичайно широке застосування (майже кожний об´єкт може бути розглянутий як система), остільки його достатньо повне розуміння передбачає побудову низки визначень — як змістових, так і формальних. Лише в межах цих визначень вдається виразити основні характерні ознаки системи: цілісність, структурність, взаємозалежність із середовищем, ієрархічність, численність описів кожної системи тощо.
До того, як переходити до системи власне галузевих принципів адміністративного права, слід, на нашу думку, розглянути питання про класифікацію, її критерії та види принципів права. Це відповідатиме вимогам комплексного підходу до вивчення принципів адміністративного права, а також цілісному баченню їх системи.
Принципи права можна класифікувати за такими підставами:
а) за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, у якому вони закріплені): закріплені вміжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві;
б) за сферою дії (в одній чи в кількохгалузях, праві в цілому): загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципиправових інститутів;
в) за змістом: загальносоціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи.
Можлива й інша класифікація, пов´язана з дослідженням специфічних принципів, властивих певним структурним спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін10.
О. Ф. Скакун пропонує класифікацію всіх принципів права за змістом і поділяє їх на загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні). До загальносоціальних принципів права вона відносить: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні; морально-духовні тощо, а до спеціально-соціальних (юридичних): загальні; галузеві та міжгалузеві.
В. А. Ведєрніков та В. С. Грекул, теж поділяючи всі принципи на загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні), серед останніх виділяють загально-правові; міжгалузеві; галузеві та принципи правових інститутів.
П. М. Рабінович застосовує інший критерій та виділяє такі види принципів права: загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні принципи об´єктивного юридичного права, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві11.
Найбільш сучасну та повну класифікацію принципів, на нашу думку, наводить А. М. Колодій, який виокремлює наступні принципи: 1) правосвідомості; 2) правоутворення; 3) правотворчості, а серед них — законотворчості і нормотворчості; 4) системи права: а) загальноправові (основні); б) міжгалузеві; в) галузеві; г) інститутів права; 5) структури права: а) загальносоціального і юридичного; б) публічного і приватного; в) регулятивного і охоронного; г) матеріального і процесуального; ґ) об´єктивного й суб´єктивного; 6) правореалізації, а серед них — правозастосування; 7) правоохорони, а серед них — особливо — правосуддя і юридичної відповідальності12.
Таким чином, найпоширеніша в юридичній літературі точка зору стосовно принципів права — це їх поділ на загальноправові, міжгалузеві та галузеві. Галузеві принципи, у свою чергу, поділяються на основні (загальні), інституційні та субінституційні.
На мій погляд, важливе значення для формування системи принципів адміністративного права України має науково обґрунтований підхід до цієї проблеми. З цього приводу заслуговують на увагу висновки окремих учених щодо системи принципів адміністративного права.
За радянських часів власні системи принципів адміністративного права пропонували О. П. Коренєв, В. А. Юсупов та ін.
Так, О. П. Коренєв виокремлював основні та спеціальні (інституційні) принципи адміністративного права.
До основних принципів адміністративного права вчений відносив: соціалістичний демократизм; демократичний централізм; планове здійснення управлінської діяльності; соціалістичний гуманізм; єдність рівних прав та рівних обов´язків; соціалістичний інтернаціоналізм; соціалістичну законність.
Спеціальні принципи, на думку цього автора, мають вужчу галузь застосування й обмежені рамками конкретних адміністративно-правових інститутів. Низку таких принципів можна виявити, наприклад, при аналізі та узагальненні норм, що визначають порядок проходження державної служби: змінюваність службовців, відсутність у них яких-небудь привілеїв, підконтрольність тощо. У нормах, що регулюють управління народним господарством, проявляється дія госпрозрахунку, режиму економії та інших принципів ведення соціалістичного господарства, а в нормах, що регламентують адміністративне провадження — принципу матеріальної істини, економічності й ефективності процесу тощо. При цьому, спеціальні принципи зумовлені основними принципами й не можуть їм суперечити.
В. А. Юсупов виділяє загальні принципи адміністративного права та принципи його інститутів. Перші базуються на основних засадах соціалістичного права, втілюючи його зміст, відображають закономірності економічного, ідеологічного, політичного та морального розвитку суспільства в специфічних адміністративно-правових формах; другі — конкретизують загальні принципи адміністративного права стосовно визначеної сфери суспільних відносин. До загальних принципів адміністративного права належать: організація, розвиток, охорона економічних та політичних відносин розвиненого соціалізму; принцип урахування пріоритету партійних актів; принцип урахування актів громадських і самодіяльних організацій трудящих; принцип урахування системності права; принцип урахування компетенції органу, що приймає адміністративний акт; принцип урахування конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян та іноземців; принцип ефективності адміністративного права. Інституційні принципи адміністративного права можуть бути виокремлені при аналізі його інститутів. Наприклад, виділяють наступні принципи адміністративного провадження: гласність; публічність; економічність; забезпечення соціалістичної законності; досягнення об´єктивної істини при розгляді справ; широка участь громадськості при розгляді справ; право правопорушника на захист тощо.
Таким чином, у радянський період розвитку науки адміністративного права було зроблено значні кроки до наукового розроблення системи принципів галузі, які стали підґрунтям для сучасних розробок теорії адміністративного права. Можна вважати, що запропонований О. П. Коренєвим та В. А. Юсуповим поділ принципів адміністративного права на основні (загальні) та спеціальні (принципи інститутів) і сьогодні превалює в адміністративно-правовій літературі. Але слід узяти до уваги, що наукові результати зазначених авторів вже не відповідають сучасним вимогам розвитку суспільних відносин і є дещо застарілими. Тому їх треба використовувати частково та відповідно до нових суспільних цінностей та орієнтирів у діяльності держави, першим з яких є забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
У сучасній російській юридичній літературі пропонуються кілька цікавих систем принципів власне галузі адміністративного права. Так, на думку Д. Галлігана, В. В. Полянського та Ю. М. Старилова, доцільно виокремлювати конституційні (політико-юридичні) та організаційні принципи адміністративного права.
До конституційних принципів адміністративного права належать: принцип законності; принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина, їх безпосередньої дії та правового захисту; принцип єдності (федералізму); принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки; принцип забезпечення права громадян на участь у державному управлінні; принцип ефективного управління; принцип рівності громадян перед законом; принцип гуманізму.
Організаційно-функціональними принципами визнаються: підконтрольність та підзвітність державних органів і державних службовців (принцип вертикальної підзвітності в системі управління); єдність основних вимог, які висуваються до державного управління; професіоналізм і компетентність державних службовців при здійсненні державного управління; гласність при здійсненні державного управління; відповідальність державних органів за прийняті адміністративні акти (рішення); відповідальність державних службовців за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов´язків; обов´язковість урахування наукових засад організації державного управління.
У свою чергу, Ю.М.Козлов пропонує виокремити такі принципи російського адміністративного права: принцип законності; принцип поділу влади; принцип федералізму; принцип гласності; принцип відповідальності.
Схожу систему принципів адміністративного права виділяє А.М.Головістікова, а саме:принцип пріоритету особистості, її прав, свобод та інтересів; принцип поділу влади; принцип федералізму; принцип законності; принцип гласності; принцип відповідальності.
Найбільш цікавою убачається пропозиція С.Д.Князєва проте, що специфічні принципи адміністративного права слід шукати у вузлових (концептуальних) точках стикання предмета і метода галузі, завдяки чому власні принципи адміністративного права матимуть іманентний зв´язок зі специфікою предмета цієї галузі й одночасно відображатимуть основні пріоритети й канали її регулятивного впливу на відносини, які виникають у межах організації та здійснення державної (муніципальної) адміністрації на різних рівнях публічної влади. Зокремаяк галузеві принципи визначено такі: соціальна орієнтація діяльності органів і посадових осіб публічної адміністрації; стабілізація управління й забезпечення ефективного суспільного розвитку; детальна регуляція юридичних процедур взаємовідносин громадян з суб´єктами виконавчої влади та захисту прав людини від свавілля адміністрації; судовий контроль за діяльністю усіх без винятку суб´єктів виконавчої влади; розмежування політичної та адміністративної складової публічної влади.
Таким чином, у російській юридичній літературі склалося декілька основних підходів до проблеми системи принципів адміністративного права. Водночас вважаємо, що запропонований Д. Галліганом,B. В.Полянським та Ю. М. Стариловим поділ принципів адміністративного правана конституційні (політико-юридичні) таорганізаційні є не дуже вдалим. Зазначений поділ наводить на думку, що принципи адміністративного права — це сукупність загальноправових ідей, які закладенів конституції, та принципів державного управління. Безсумнівно, адміністративнеправо та державне управління — різнопланові явища, принципи яких не можна ототожнювати. А це свідчить про відсутність загальновизнаної системи власне галузевих принципів адміністративного права. Більш вдалою, на нашу думку, є пропозиція C. Д. Князєва, який спробував, хоча й упостановній формі, сформулювати галузеві принципи власне адміністративного права.
Спеціальні принципи адміністративного права, формуються, з одного боку, під впли вом загальних принципів, а з іншого,– з огляду на мету адміністративного права, що має двоєди ний характер, полягаючи, як наслідок, у регулюванні діяльності публічної адміністрації через призму недотор канності та непорушності суб’єктив них публічних прав та свобод приват них осіб.
Формування системи спеціаль них принципів адміністративного права перебуває під дією чималої кількості чинників. Інакше кажучи, у ході конструювання системи прин ципів адміністративного права ми маємо спиратися не тільки на власну правову історію, на сучасне україн ське законодавство та мету вітчиз няного адміністративного права, але й на досвід зарубіжних країн, зокре ма країн ЄС у цій сфері. Звідси, а також підтримуючи думки інших нау ковців, які вивчають принципи адмі ністративного права, вважаємо за можливе сформу лювати перелік таких принципів. Проте перед цим вважаємо за не обхідне наголосити на тому факті, що принципи, про які йтиметься нижче, часто виконують подвійну роль. З одного боку, вони закладають підґрунтя на якому мають розвивати ся норми адміністративного права, а з іншого,– виступають засадничими правилами діяльності публічної адмі ністрації.
Здебільшого першим з таких прин ципів називається принцип зв’яза ності публічної адміністрації право вим законом. Зазначений принцип є, фактично, удосконаленою формою вираження принципу законності. Від мінності між ними полягають у тому, що суб’єкт публічної адміністрації у своїй діяльності має керуватися не будь-яким законом (принцип закон ності), а лише тим, що є правовим за своєю сутністю або, інакше кажучи, заснованим на принципі верховен ства права. Нині у ряді законодавчих актів, які регулюють діяльність ор ганів державної влади, зазначається, що останні у своїй діяльності мають спиратися на принцип верховенства права (ст. 8 Кодексу адміністратив ного судочинства України, що, фактично, дає змогу та одночасно зобов’язує останніх керуватися у своїй діяльності лише правовим зако ном. Подібна точка зору знаходить, зокрема, прояв і у рішеннях Євро пейського суду з прав людини, який вважає, що поняття «відповідно до закону» вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національ ному законодавстві; воно також сто сується якості відповідного законо давства і вимагає, щоб це законодав ство було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна бути здатною передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права.
Однак на жаль, такі законодавчі положення є скоріше винятком ніж правилом, що суттєво гальмує реалі зацію названого принципу у діяльно сті публічної адміністрації. Тому ми переконані у необхідності введення до кожного законодавчого та підзаконного нормативного акта, який визна чає правовий статус того чи іншого суб’єкта публічної адміністрації, поло ження про необхідність керуватися у своїй діяльності лише правовим законом, тобто тим, що не суперечить принципу верховенства права.
Такий принцип адміністративного права означає не лише формальну відповідність дії або рішення публіч ної адміністрації положенню відповід ного законодавчого (нормативного) акта. Він вимагає також і того, щоб під час прийняття таких рішень або вчинення дій було дотримано відпо відних процедур. Наприклад, орган публічної адміністрації може мати право на перевірку діяльності певної юридичної особи приватного права; перший елемент принципу законності, таким чином, дотриманий. Однак і у процесі розслідування мають бути до тримані певні процедури, такі, як надан ня цій юридичній особі певної інформа ції та заслуховування її представників; висновки перевірки мають бути обґрун товані зібраними доказами. Ці обме ження також є складовим елементом названого принципу.
Європейський суд з прав людини, одним із складових аспектів принципу «передбачено законом» є передбачуваність для осо би негативних наслідків за невиконан ня закону. Суд відзначив, що однією з вимог, що випливають із принципу «передбачено законом», є передбачу ваність міри відповідальності. Норма не може бути «законом», поки вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку. Особа повинна мати мож ливість, якщо потрібно – з порадою з боку інших, передбачити свою відпо відальність, яка була б розумною за конкретних обставин, та наслідки, до яких може призвести певна дія. Таким чином, приймаючи щодо при ватної особи те або інше рішення, суб’єкт публічної адміністрації має враховувати і названий аспект.
Принцип пропорційності означає, що адміністративні рішення та дії повинні перебувати в розумному спів відношенні з цілями, визначеними у законодавстві. Це насамперед стосує ться меж можливих обмежень основ них прав людини та громадянина. Обмеження, які запроваджуються адміністративним актом або рішенням, мають бути адекватними конкретній ситуації, яка потребує такого обме ження, тобто перебуває у прийнятно му співвідношенні до ваги та значення основного права.
Принцип заборони надформалізму, згідно з яким не допускається обмеження прав громадян, яке запро ваджується тільки заради дотриман ня форми. Реалізація приватними особами наданих їм суб’єктивних публічних прав та інтересів має здійс нюватися у максимально спрощеному варіанті. Вимоги, які висуваються до звернень громадян, мають обмежува тися виключно тими, що спрямовані на встановлення особи заявника та належного йому права на відповідне звернення. Проте на жаль, нині у діяльності органів державної влади, а особливо органів судової влади, цей принцип не дотримується, у ре зультаті чого посадовими особами створюються штучні перепони на шляху реалізації громадянами на даних їм прав. Так, наприклад, ухва лою судді Київського районного суду м. Харкова було залишено без роз гляду позовну заяву громадянина М. тому, що заявник не зазначив у ній номер свого телефону, обмежившись лише наданням повної інформації про місце свого проживання1. Подібні си туації є непоодинокими і у практиці діяльності суб’єктів публічної адміні страції.
Принцип недискримінації є продовженням консти туційного принципу рівності гро мадян перед законом, відповідно до якого не може бути жодних привілеїв чи обмежень за ознаками раси, по літичних, релігійних переконань, со ціального походження та іншими ознаками. Цей принцип має забезпе чувати однакові «стартові» умови кожному громадянину для самореалі-зації в суспільстві.
У Конституції України щодо цього принципу є кілька норм. Так, у ст. 21 Основного Закону зазначено, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах», а у ч. 1 та ч. 2 ст. 24 йдеться, що «Громадяни мають рівні конститу ційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути приві леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майново го стану, місця проживання, за мовни ми або іншими ознаками»13.
Отже, принцип недискримінації гарантує однакове ставлення до лю дей, незалежно від їх національності, статі, расової належності чи етнічно го походження, релігії або вірувань, фізичних вад, віку чи сексуальної орі єнтації. Зазначений принцип нині під тримується та розвивається не тільки на національному, але і на міждержав ному рівні. Так, Стаття 12 Договору про заснування Європейської Спіль ноти оголошує поза законом будь-яку дискримінацію за національ ністю, а Європейська Конституція, поряд із обмеженням прав за національністю, в явному вигляді забороняє дискримінацію «за статтю, расою, кольором, етнічним або соці альним походженням, генетичними властивостями, мовою, релігією чи ві руваннями, політичними або іншими поглядами, приналежністю до націо нальної меншини, власністю, народжен ням, неспроможністю, віком або сек суальною орієнтацією».
Проте необхідно зазначити, що у чинному адміністративному зако нодавстві України цей принцип до тримується далеко не завжди. Найбільш яскравим прикладом є ст. 15 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка, фактично, суперечить одночасно двом прин ципам - принципу рівності усіх перед законом та принципу недискримінації, оскільки, як відомо, передбачає випадки звільнення від адміністра тивної відповідальності осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних ста тутів. Досить поширеними є випадки порушення цього принципу і у діяль ності органів внутрішніх справ Ук раїни, окремі працівники яких у своїй діяльності вдаються до етнічного профайлінгу як різновиду расової дискримінації, що є безумовним свідченням необхідності більш актив ного запровадження у національне законодавство та практику діяльно сті публічної адміністрації спеціаль них принципів адміністративного права.
Принцип використання повнова жень з метою, з якою це повноважен ня надано або принцип використання повноваження з належною метою. Належною є та мета, що визначена в законі або випливає з його цілей. Для забезпечення дотримання цього прин ципу доцільно, щоб у законодавчому акті чітко зазначалася мета, задля якої надається повноваження. Якщо мету повноваження в законі не визна чено, то слід виходити із загальної мети, яка визначена у статті 3 Консти туції України,- утвердження і забез печення прав людини є головним обов’язком держави. Використання повноважень з неналежною метою за своїм змістом є зловживанням ними: використання їх нечесно, з проти правними намірами, з недоброю во лею, зі спотвореним тлумаченням мети, з якою надано повноваження, з наяв ністю особистого інтересу у прийнят ті рішення або вчиненні дії. Якщо рішення було прийнято для досягнен ня результатів, на які повноваження суб’єкта владних повноважень аж ніяк не спрямоване, таке рішення повинно бути визнано протиправним.
Принцип відкритості та прозоро сті діяльності публічної адміністрації. Відкритість передбачає підлеглість публічної адміністрації зовнішньому контролю, а прозорість вимагає, щоб діяльність останньої «прозиралася на скрізь» для проведення контролю або нагляду. Відкритість і прозорість дають можливість, з одного боку, будь-якій особі, інтереси якої зачіпаються діяль ністю публічної адміністрації, знати її юридичні підстави, а з іншого,- полег шують проведення зовнішнього кон тролю адміністративної діяльності наглядовими органами. Відкритість і прозорість дають змогу досягти двох важливих цілей. Перша - захисту публіч них інтересів, оскільки вони зменшу ють ймовірності «невідповідного управ ління» та корупції. Друга - ці принци пи є необхідними для захисту особис тих прав, оскільки вони визначають підстави, на яких приймаються адміні стративні акти, та, відповідно, нада ють зацікавленій стороні право на їх оскарження. Практична реалізація принципів відкритості й прозорості проявляється в адміністративному праві, наприклад, у тому, що адміні стративні акти мають бути вмотиво ваними і виданими уповноваженими на те суб’єктами; державні реєстри мають бути доступними для широко го кола громадськості. Особливо важ ливим для реалізації принципу відкри тості є обов’язок органів публічної адміністрації вказувати причини (під стави) ухвалення тих чи інших рі шень. Адміністративний акт має місти ти перелік підстав, який відображає загальну логіку ухвалення рішення і показує відповідність фактичних об ставин справи та їх відображення у чинному законодавстві. Відповідно, перелік підстав має містити факти й докази, які їх підтверджують, так само як і використані юридичні нор ми14.
Принцип відповідальності публіч ної адміністрації за прийняті адміні стративні акти. Впровадження цього принципу у сферу адміністративно-правового регулювання має не лише практичне, але й ідеологічне значен ня, позаяк у наших співгромадян про тягом багатьох років формувалося переконання, що державні службовці належать до тих суб’єктів, які лише у виняткових випадках можуть бути притягнуті до відповідальності за свої неправомірні дії або рішення. І така думка дійсно була небезпідставною. Тому надзвичайно показові слова М. Рейснера, який на початку ХХ ст. писав, що російська практика давала цілу низку прикладів, де підда ні держави лише через отримання ними хоча б якоїсь державної посади одразу вважали себе поза дією закону. Отже, без запровадження дієвої відповідальності не можна змінити ані відношення населення до влади, ані ставлення самих посадовців до свого правового статусу.
Принцип відповідальності необхід но розуміти таким чином, що будь-який суб’єкт публічної адміністрації має нести відповідальність за свої дії чи рішення перед іншими державни ми органами, а також відшкодувати приватним особам шкоду, завдану його актами. Цей принцип є важли вим також і з огляду на те, що через його реалізацію здійснюється одно часна реалізація й інших принципів адміністративного права: правової дер жави, відкритості, прозорості, спра ведливості і рівності усіх перед зако ном. Відповідальність, як наголошує А. Пухтецька, є необхідною для забез печення принципів ефективності, ре зультативності, надійності й перед бачуваності в діяльності публічних адміністрацій.
Цей принцип покликаний сти мулювати сумлінне та правильне ви конання посадовими і службовими особами своїх службових обов’язків, невиконання або неналежне виконан ня яких обов’язково має супроводжу ватися застосуванням заходів відпові дальності.
Принцип ефективності та резуль тативності. Зазначений принцип, як наголошується у літературі, прийшов до нас передусім з європейського адміністративного права, тому пев ним чином відрізняється від прийня того у нашій правовій та управлін ській теорії розуміння термінів «ефек тивність» та «результативність». За кордонні дослідники під ефективністю розуміють належну міру виконання, яка може бути виражена як співвідно шення між докладеними зусиллями і ресурсами, з одного боку, та отрима ними результатами,– з іншого. Водно час під результативністю як прин ципом адміністративного права розу міється забезпечення досягнення поставлених цілей та вирішення дер жавних питань, визначених у законах та актах уряду15. Інакше кажучи, за рахунок реалізації названих принци пів досягається економія матеріаль них засобів (фінансів), які використо вуються публічною адміністрацією для виконання покладених на неї обов’язків, а також контроль насам перед органу законодавчої влади за впровадженням публічною адміні страцією у життя відповідних законо давчих приписів. Проте результа тивність діяльності публічної адміні страції є важливим фактором, який впливає і на оцінку приватними осо бами стану функціонування цього інституту.
Завершуючи дослідження принци пів адміністративного права, варто підкреслити, що останні мають пот рійне значення: для приватних осіб – це та квінтесенція адміністративного права та правил спілкування остан ніх з публічною адміністрацією, яку має знати кожен. Саме на підставі цих правил здійснюється подальший розвиток адміністративного права, відтак кожна адміністративно-право ва норма, кожен адміністративний акт повинні бути узгоджені з ними. І тому звертаючись до органу публіч ної адміністрації або відчуваючи на собі несприятливий вплив його рі шення (дії), приватна особа може і не знати відповідного законодавства, проте знаючи спеціальні принципи адміністративного права, вона може відповідним чином коректувати як власну поведінку, так і вимагати гідної поведінки (рішень) від свого контра гента; для публічної адміністрації принципи адміністративного права відіграють як роль основного регуля тора їх поведінки (дій та рішень), не відрізняючись від, так би мовити, звичайного нормативного акта, так і додаткового критерію перевірки законності (правомірності) їх дій чи рішень. Інакше кажучи, суб’єкти публічної адміністрації у своїй діяль ності повинні керуватися насамперед принципами адміністративного права, оскільки останні за своєю «юридич ною силою» стоять над усіма іншими адміністративно-правовими актами; для адміністративних судів принципи адміністративного права є основними критеріями для перевірки законності рішень та дій суб’єктів публічної адмі ністрації. Такий висновок підтверджу ється, зокрема, тим фактом, що знач на кількість із названих вище принци пів знайшла закріплення у ч. 3 ст. 2 КАС України, тобто тій його частині, яка закладає основи усього інституту адміністративної юстиції. Отже, ви явлення невідповідності діяльності суб’єкта публічної адміністрації хоча б одному із зазначених у згаданій статті принципу (критерію) для оцінюван ня його рішень, дій та бездіяльності може бути підставою для задоволення адміністративного позову за умови, зрозуміло, встановлення порушення прав, свобод та інтересів позивача.
З огляду на важливе значення спе ціальних принципів адміністративного права є необхідним їх подальше нормативне закріплення, яке, на наш погляд, має здійснюватися у двох основних напрямах: по-перше, необхідно орієнтуватися на те, щоб у кожному нормативному акті, який закріп лює правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, були сформульовані та, відповідно, нормативно закріплені принципи їх діяльності; по-друге, розширений та розтлумачений належним чином перелік принципів адміністративного права має знайти обов’язкове закріплення також і в Адміністративно-процедурному кодексі України – настільній книзі кожної посадової та (або) службової особи органу публічної адміністрації. Тому заслуговує на всіляку підтримку включення до проекту цього кодексу статей 6–21, в яких знайшли закріплення такі принципи адміністративної процедури: верховенство права; законність; рівність учасників адміністративного провадження перед законом; використання повноважень з належною метою; об ґрунтованість; безсторонність (неупере дженість) адміністративного органу; добросовісність; розсудливість; про порційність; гласність і відкритість; своєчасність і розумний строк; ефективність; презумпція правомірності дій і вимог особи; гарантування права особи на участь в адміністративному провадженні; гарантування правового захисту.
Можливо, таке часте згадування про принципи адміністративного права комусь видається зайвим, проте, намоє переконання, на першому етапі їх впровадження у практичну діяльність публічної адміністрації це є просто необхідним. Без постійного нагадування про них, без акцентування уваги посадовців на необхідності їх врахування та дотримання у процесі своєї діяльності нам навряд чи вдасться змінити нігілістичне ставлення до останніх з боку представників влади. Втім, необхідно підкреслити, що принципи адміністративного права та принципи адміністративної процеду ри, про які було згадано вище, не є синонімами, а тому між ними необхід но бачити різницю, яка полягає в тому, що принципи адміністративної процедури це конкретизований перелік принципів адміністративного права лише в одній сфері діяльності публічної адміністрації – адміністративно-процедурній. Принципи ж адміністративного права, так би мовити, охоплюють усі напрями та сфери функціонування публічної адміністрації, зокрема ті, що знаходять прояв у її надрах (внутріш ньоорганізаційні відносини).
Висновки
Приведений у даній роботі аналіз правових принципів, зокрема принципів адміністративного права, дозволяє зробити наступний висновок:
Суть права допомагають розкрити принципи права – ті основоположні ідеї, начала, на яких базується та або інша правова система. Вони лежать в основі всієї законотворчої діяльності людини і є продуктом багатовікового розвитку цивілізації. Ці принципи відображають неписані закони, по яких живе як окрема людина, так і суспільство в цілому. Принципи, як базові елементи, постійні в часі і служать відправною крапкою для побудови тієї або іншої законодавчої структури держави.
У генетичному аспекті принципи права характеризуються змішаною соціально - юридичною природою і є результатом віддзеркалення як загальносоціальних, так і специфічних його закономірностей. У гносеологічному плані вони виступають особливими юридичними поняттями, що адекватно виражають суть права відповідно до досягнутого рівня її пізнання.
З онтологічної позиції принципами права є основоположні ідеї, закріплені в різних формальних джерелах його норм, а також що хоч і не мають такого закріплення, але що отримали загальне визнання в стійкій юридичній практиці, в правовідносинах.
У функціональному аспекті принципи права виступають, з одного боку, початковими началами правового регулювання, що забезпечують узгодженість і ефективність системи юридичних норм, а з іншої - безпосередніми регуляторами поведінки учасників суспільних відносин при її пробільній і суперечності. На підставі викладеного можна запропонувати і наступне загальне визначення: принципи права - це закріплені в різних його джерелах або виражені в стійкій юридичній практиці загальновизнані основоположні ідеї, пізнання загальносоціальних і специфічних закономірностей, що відображають рівень створення внутрішньоузгодженої і ефективної системи юридичних норм, а також для безпосереднього регулювання суспільних відносин при їх суперечності.
Стосовно значення принципів адміністративного права України, то можна зазначити, що вони є підґрунтям права, виступають активним центром у формуванні й розвитку адміністративно го права України. Принципи в узагальненому вигляді виража ють природу адміністративного права, забезпечують єдність його змісту, визначають спрямованість і найсуттєвіші риси регулювання виконавчої діяльності, сприяють її оптимізації. Будучи ідеями та найважливішими положеннями, принципи адміністративного права є вираженням об’єктивних суспіль них потреб, які народ України пред’являє до регулювання ви конавчої діяльності держави. Вони служать чинником підви щення правової культури громадян.
В досліджувані роботі я намагався розкрити поняття принципів права, зокрема адміністративного, дати класифікацію принципів адміністративного права, а також визначити роль принципів адміністративного права у системі права України.
Список використаної літератури
1 Конституція України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.
2 Конституція України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.
3 Философский словарь/ авт. сост.: И.В.Андрущенко, О. А. Вусатюк, С. В. Линецкий, А. В. Шуба. — К. : А.С.К., 2006. — С. 749.
4 Загальна теорія держави і права : підруч. для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова [та ін.] ; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О.В.Петришина. — Х.:Право,2002. — С. 194.
5 Скакун О. Ф. Теорія держави і права : [підруч.] / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х. : Консум, 2001. – 656 с.
6 Пухтецька А. Європейські принципи адміністративного права: поняття і система / А. Пухтецька // Право України. - 2006. - № 10. - С. 15-19.
7 Адміністративне право України : підручник / [Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко, В. В. Зуй та ін.] ; за ред. Ю. П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
8 Державне управління: Європейські стандарти, досвід та адміністративне право / [В. Б. Авер’янов, В. А. Дерець, А. М. Школик та ін.] ; за заг. ред. В. Б. Авер’я нова. - К.: Юстініан, 2007 - 288 с.
9 Брокгауз Ф. А. Энциклопедический словарь. Современная версия / Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. — М. : Эксмо, 2005. — С. 533.
10 Загальна теорія держави і права : підруч. для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова [та ін.] ; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О.В.Петришина. — Х.:Право,2002. — С. 194.
11 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч. посіб./ П.М.Рабінович. — 5-те вид., зі змінами. — К. : Атіка, 2001. — С. 99.
12 Колодій А. М. Принципи права України / А. М. Колодій ; Національна академія внутрішніх справ України. — К., 1998. — С. 39.
13 Конституція України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.
14 Пухтецька А. Європейські принципи адміністративного права: поняття і система / А. Пухтецька // Право України. - 2006. - № 10. - С. 15-19.
15 Пухтецька А. Європейські принципи адміністративного права: поняття і система / А. Пухтецька // Право України. - 2006. - № 10. - С. 15-19.