Всі наші давніші військові формації орґанізувалися з почину держави й мали характер державного війська; Коз

Работа добавлена на сайт samzan.net:

ПОЧАТКИ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Доба козаччини

З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації орґанізувалися з почину держави й мали характер державного війська; Козаччина повстала иншим способом, вона вийшла з суспільних низів, була від початку народнім військом. Перші козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів; їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба переживань, охота погуляти у степах, добути собі здобичу і як скоро добути, так скоро її протратити. «Доки жита, доти бита», — була приповідка цих добичників. Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові були на найсміливіші і найрисковніші походи, не жалували свого труду й крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.

Та це буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя самоволі та пропасти у нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні проводарі, такі як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворили козацькі ватаги у правильне, здисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, звязаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали йому нові завдання. Козаччина почала прислухуватися до змагань усієї України, пронялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність політичної орґанізації, зацікавилася культурою — почула себе частиною громадянства та його представником. Запорозьке військо стало — українським національним військом.

Повстання Богдана Хмельницького ввело козаччину на ще ширшу арену. Запорозьке військо опанувало цілу Наддніпрянщину, завело тут свій військовий лад, перетворило соціяльні відносини, добуло признання для козацької влади, — стало творцем нової української держави. Під запорозький прапор перейшли всі живі елєменти українського громадянства, кожний уважав за честь належати до «козацької нації». До війська вливається широкою рікою міщанство й селянство; українська шляхта вміщує свої амбіції в державній службі, в орґанізації країни, в широких політичних та дипльоматичних змаганнях. В обороні своїх надбань, в обороні держави, козаччина зводить героїчні бої з польською шляхтою та з царською Москвою. Епопея воєн Хмельницького зробила відомим імя України в цілому світі, Полтава виявила, що Україна все змагатиме до волі. У цих війнах безнастанно розвивається й перетворюється саме військо; Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Сірко, Мазепа творять усе нові й нові формації; українська піхота добуває собі признання всіх знавців воєнної справи.

А потім приходить спровола занепад. Українська державність залишається тільки на Лівобережжі і з кожним десятиліттям стає слабша й більш обмежена. В міру того, як вужчають політичні цілі, затіснюється й завмирає військо. Правда, існує ще вироблена, здисциплінована армія, з цілим військовим апаратом, із характеристичним побутом, з добрим воєнним духом, але вона ні не має місця й нагоди виявити свою силу і боєздатність. Завмирає Гетьманщина, та й буйне Запорожжя затрачує мету свого існування. І врешті залишається тільки одне — традиція визвольних змагань, алеж традиція така сильна й така живуча, що покоління за поколіннями живуть нею, вони в ній обновлюються та починають на ній будувати своє нове життя...

Дніпрові пороги та острів Хортиця, з мапи Бопляна к. 1640 р.

Перші козаки

Слово «козак» турецького походження, означає тілько, що відважна, вольна людина, юнак, воївник. На Україні ця назва згадується вперше 1492 р. Козаки спершу не означали українського національного війська. До другої половини XVI в. козаками називали людей, що ходили в степи, на влови й битися з татарами.

В тих часах великі простори над долішнім Дніпром, Богом і Дністром були безлюдні, останні оселі ішли недалеко поза Камянець, Брацлав, Черкаси. Далі аж до Чорного Моря простягалися «дикі поля», околиці пусті, вкриті буйними травами, з островами лісів. Багата ростинність і велике багатство тварин притягали до себе людей із погряничних осель, що йшли туди залюбки на влови та на рибальство по «уходах», тобто в гирлах річок. Ці «уходники» на весну й у літку жили у степу, у шатрах, у землянках чи хатинах з хворосту, полювали на звірину, вялили й солили мясо й рибу, приладжували шкіри, пасічникували та на зиму верталися до своїх осель перепродувати добуте.

Нагробник Костянтина Острозького в Печерському монастирі в Києві

Степові «промисли» давали багато користи, але були дуже небезпечні, бо у степу кочували зі своїми стадами татари. Нераз вони нападали на уходників, забирали їм їх засоби, ще й побивали та брали в полон. Але уходники приспособлювалися до степових небезпек, уміли найти собі безпечний захист та як що до чого зі зброєю в руках відбивалися від ворога. Нераз і самі йшли на татарські кочовища, розганяли степовиків, захоплювали зі собою їх стада і брали всяку добич. Таких відважних добичників називали козаками та їх походи в степи мали назву козакування.

Перші козаки-уходники були здебільша міщани з пограничних замків та містечок. Вони не мали ніякої вищої військової організації. Зброя їх була проста: луки, списи, сокири, шаблі, а то й рушниці звичайної роботи. Охочі козакувати збиралися в одну ватагу, по кількадесять і більше людей. Самі вибирали собі старшого або отамана. Старшинами бували найбільш ті, що підучилися були трохи воєнного життя в замках, належали до замкових «рот», або панських «почотів». Але старшували й такі, що до війни заправлялися щойно у степу серед татар. Ватаги звичайно промишляли у степах окремо одна від одної, рідко коли лучилися разом до спільного походу. Тимто не могли вони й вести війни на ширшу міру, вдоволялися партизанткою або «шарпаниною», як тоді казали.

Зі сильнішим ворогом до бою не ставали, а шукали слабшого необережного противника. Найрадніше засідали на татарських шляхах або Дніпрових перевозах і там чекали переїжих татарських купців, послів і инших подорожніх. У дальші сторони, на татарські оселі коло Перекопу, або на турецькі замки над долішнім Дніпром козаки вибиралися зрідка, — хиба як зібралися більші ватаги під проводом досвідних воївників, що мали зброю й підмогу із погряничних замків. Тимто часто стрічаємо козаків у військах погряничних панів, що ходили на татар, як Дашкевича, Ланцкоронського, Претвича й инших. Але пани-шляхта ходили в такі походи тільки час-до-часу, а козаки вважали степове добичництво і війну з татарами за своє постійне заняття.

Початки Січі

Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли козаки опанували простори нижче Дніпрових порогів, т. зв. Низ або Запорожжя. Дніпро плив тут низовиною, розливався широко, ділився на багато річищ і рукавів і творив безліч великих та малих островів. На цих островах козаки знаходили для себе безпечний захист від татар, бо доступ був тяжкий, найти дорогу серед лябіринту річок було нелегко. Деякі острови заросли лісом, можна було найти добре місце оселитися, дотогож було досить звірят та риби. Козаки пробували тут не тільки в літі, але частина з них залишалася тут на зиму, живучи по землянках та зимовниках. Їх почали звати низовими або запорозькими козаками.

На Запорожжі повстали також козацькі укріплення, січі. Цю назву виводять від слова «сікти», «рубати»; запорожці забезпечувалися засіками, фортифікаціями з дерева. Від Січі пішла назва — січові козаки, січовики.

Князь Дмитро Вишневецький - основник Запорозької Січі

Першу Січ чи власне городок на Запорожжі збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приляг до «козакування» і боротьби з татарами. В 1553 р. Вишневецький зібрав «роту» козаків із погряничних осель, більш ніж 300 людей, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудувати замок і почав ізвідтіль воювати з татарами. Виправлявся далеко у степи, нищив татарські оселі і став дуже небезпечний для Криму. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більш ніж дотеперішні козаки-уходники. Тимто татари рішили його замок зруйнувати. У січні 1557 р. кримський хан із великим військом підплив човнами під Хортицю, 24 дні облягав замок, але не добув його й мусів відступити. Аж у літку вдруге із ще більшою силою прийшов на Запорожжя й таки переміг Вишневецького. Козацькій залозі не стало харчів, козаки почали розбігатися і князь Дмитро мусів покинути Хортицю. — Татари укріплення зруйнували.

Дмитро Вишневецький вів і пізніше на чолі козаків боротьбу з татарами. В 1562 р. він пробував на острові Монастирськім, вище Хортиці, — може й тут закладав укріплення. До боротьби з Кримом старався приєднати й Московщину. В 1563 р. підчас походу на Молдаву попав у турецьку неволю й погиб у Царгороді страшною смертю: його завісили на гак на одній вежі над морем.

Вишневецький полишив по собі славу великого лицаря, у піснях оспівували його під імям Байда. В історії козацького війська він займає важне місце. Він перший побудував на Запорожжі замок на такий зразок, як бували тоді замки скрізь на Україні. Утримував там сторожу цілий рік, не тільки в літі, як це робили звичайні уходники. Кілька літ він мав під своїм проводом відділ козаків і міг завести між ними кращий військовий лад. Від того часу козаки почали вважати себе за окреме запорозьке військо.

Від Вишневецького на Запорожжі вже постійно стояла козацька залога. Січ не мала ще означеного місця; козацький кіш, тобто табор, переносився з одного острова на другий, — але всі признавали Січ осередком усього запорозького війська. Серед січових укріплень стояли курені для залоги, тут мала захист артилерія, тут резидувала старшина. На Січі збиралося військо на походи.

В запорозькому війську витворився своєрідний демократичний устрій. Усі важні справи вирішала військова рада, що в ній брали участь усі козаки. Рада вибирала старшого, судила більші провини, укладала умови з державами, що бажали наймати козаків на службу, подавала пляни воєнних походів. Військові ради відбувалися в міру потреби, часом і щодня; голосування відбувалося окликами (аклямацією), — нерідко доходило й до фізичної боротьби між партіями. Більшість погрозами й терором примушувала меншість до послуху.

Козацьке військо мало свої окремі уряди. Старший або гетьман проводив усім військом і підчас війни мав необмежену владу над козаками; але після походу в усьому відповідав перед радою. Писар вів канцелярію й рахунки війська. Осавули заступали гетьмана і служили йому за адютантів. Обозний кермував табором і артилерією. Судді судили козаків. Хоч запорозьке військо зростало підо впливом литовського й польського воєнного устрою, то вся його організація, побут і звичаї приняли зовсім окремий самобутній характер.

Реєстрові козаки

Боротьба козаків із татарами, хоч і розмірами невелика, була дуже завзята і принесла Україні поважні користи. Татарські напади почали рідшати. Татарам тяжче було пробиратися крізь козацькі засідки на шляхах, менші загони боялися запускатися в ті небезпечні місця, більші чамбули йшли дуже обережно. Литовський уряд — Наддніпрянщина до 1569 р. належала до Литовського великого князівства, — бачив користи з цих походів погряничного населення й почав задумуватись над тим, щоб козаків зорґанізувати у правильне військо.

1524 р. з наказу вел. князя Жиґмонта, два погряничні урядовці, Сенько Полозович і Криштоф Кмитич, що самі брали участь у степових походах, почали збирати в Києві більший козацький відділ; козаки мали діставати плату грішми й сукном. Але гроші на час не прийшли і козаки порозходились. У 1533 р. той сам плян відновив Остафій Дашкович, славний черкаський намісник, теж учасник боротьби з татарами; він радив тримати на Дніпрі дві тисячі людей, щоб на човнах боронили перевозів від татар, — а на Дніпрових островах побудувати замки й обсадити при них місто. В 1541 р. знову литовський уряд приготовляв орґанізацію козаків, наказав по містечках списати в реєстер усіх тих, що ходять у степи, — але і з цього не вийшло нічого. Всі відчували, що козаків треба ввести у правильний військовий лад, але не було досить енерґії, щоб цю думку перевести в життя.

Дальша спроба орґанізації козаків належиться великому князеві литовському й королеві польському Жиґмонтові Августові. В1568 р. він вислав універсал до козаків, «тих, що з замків і міст українних. зїхавши, на Низу перемешкують» і завізвав їх, щоб перестали своєвільно нападати на татар, повернулися з Низу до замків і тут ввійшли до військової служби за грошевою платнею. Орґанізація цього війська велася під проводом коронного гетьмана Юрія Язловецького. Зібрався «почот» козаків числом 300 людей; — їх називали урядове «низовими козаками». Платня їх або «юргелт» (з німецького Jahrgeld — річна плата) була по 2.5 злотих за «квартал» (чверть року), себто 10 зл. річно; крім цього, вони діставали сукно. В 1572 р. Язловецький вилучив козаків від влади і присуду всяких урядів і поставив над ними «старшого й суддю», шляхтича Івана Бадовського; він мав судити козацькі справи, коли козаки повернуться з Низу до замків і міст. Цей відділ козаків був на службі 1568-1576 р.

Козак із жінкою. Рисунок

з мапи України Бопляна.

Новий король, Стефан Баторій, приняв знову 1578 р. на службу відділ 500 козаків. Через те, що козаки мали йти зараз на війну з Московщиною, їм визначили більшу платню — по 6 литовських кіп (себто 15 злотих) річно і сукно на «ґермак» — кафтан; — по війні мали діставати меншу плату. Найвищим начальником козаків мав бути черкаський і канівський староста Михайло Вишневецький. Старшим над козацьким відділом став шляхтич Іван Оришевський; він називав себе «поручником», цебто заступником головного начальника, деколи його називали ще й «гетьманом»; він мав платню 400 зл. річно. Далі був уряд писаря, що укладав реєстер козаків, вів касу й займався інтендантурою. Козацький відділ або полк ділився на десятки; на чолі 9 людей стояв отаман. При особі самого гетьмана був відділ із 30 людей. На знак того, що це військо королівське, козаки дістали велику королівську корогву, шовкову, з польським орлом. Уся орґанізація козацького відділу вказує на те, що він був утворений на зразок инших тодішніх польських та чужоземних рот та найбільш нагадує угорську піхоту. І навіть першим писарем цього козацького полку був мадяр Янча Беґер; це він, мабуть, познайомив козаків з орґанізацією угорських відділів.

Козаки, що належали до королівського відділу, мали свої окремі права або «вольности». Вони не підлягали судові звичайних урядовців, їх судив власний старший; тільки у випадках убивства й насили міг перебрати справу звичайний суд. Далі вони, як військові люди, були звільнені від усяких податків і оплат. Також було застережено, що майно по вмершому козакові або т. зв. «відумерщина», має перейти до того, кому її козак подарує, уряди не мали права її забирати. На шпиталь для ранених козаків король призначив містечко Терехтемирів над Дніпром; тут, здається, був теж козацький арсенал і головний осідок козацького старшого.

У пізнішій традиції ці «реформи» Баторія дуже перебільшували. Говорили, що король був першим засновником козацького війська, що він дав козакам Терехтемирів не на шпиталь, а на столицю, що зрівняв їх у правах зі шляхтою та заповідав, що козаки колись утворять вільну республику.

Але насправді Баторієва орґанізація була не тривкіша, як за його попередників. Оришевський із козацьким відділом ходив у московський похід, потім засів на Низу й улаштовував походи на татар. Але незабаром його козаки порозбридалися. В 1583 р. на королівську службу затягли знову 600 людей — вони брали вже вищу плату, по 20 злотих річно і по 5 ліктів сукна. В 1588 р. на державній службі було 988 козаків. Та орґанізації козацького війська ніколи не доводили до кінця, головно через те, що у польському скарбі не було грошей на заплату.

Державна орґанізація козаччини, хоч і не була дуже тривка, мала проте велике значіння для орґанізації козацького війська. Частина козаків була списана в реєстер, творила реєстрове військо, тобто справжні, правильні відділи. Орґанізація відбувалася під наглядом найвищої військової влади в державі, гетьмана: полководцями козаків ставали визначні воївники, обізнані з військовою справою. Це підносило військове значіння козаків, що до того часу творили тільки нереґулярні ватаги. Реєстрові козаки діставали плату, іне потребували журитися проживком, могли геть-чисто віддавати себе військовій службі. Вони мали однаковий одяг, однакову зброю, може й відбували які вправи, — почувалися правильним військом. Права чи вольности, якими вони користувалися, підносили їх вагу; в них самих виробляли почуття солідарности і спільности інтересів. На зразок реєстрових козаків почала перетворюватися й решта козацького війська.

Козацькі охотники

Реґулярні відділи, що їх орґанізував уряд, не могли вмістити в собі всеї українськоі козаччини. У королівському війську було місце ледви на кількасот людей, найбільш на дві-три тисячі; тимчасом усіх «козакуючих» нарахували кільканацять тисяч і число їх безнастанно зростало. А ці й не думали кидати воєнних промислів і, коли не вдалося проскочити в реґулярні частини, шукали собі инших шляхів для військового прожитку. Безнастанні війни, що йшли на гряницях України, давали до цього добру нагоду.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Із портретів Київської Духовної Академії.

І так багато козаків-охотників, поруч із реєстровим полком брало участь у московській війні. Поважніші відділи ходили на Молдаву й на Волощину. У цих краях раз-по-раз приходило до революцій та до зміни володарів, що звалися господарами або воєводами. Тамошні різні партії й одиниці потребували для себе помічного війська і користувалися людським матеріялом із України. Так 1574 р. на Молдаву ходило кілька шляхетських відділів із околиць Бару і Браслава, під проводом Івана Сверчовського. Зараз після цього претендент до молдавського господарства Іван Підкова наняв собі відділ козаків під проводом якогось Шаха й ходив із ним двічі походом на Молдаву 1577 і 1578 р.; перший раз відділ мав 330 вояків «людей правдиво одборних», удруге 600 людей. Підкову зловили поляки і покарали у Львові на горло. Сверчовського й Підкову згодом козацькі історики зачислили до перших запорозьких гетьманів, - насправді вони не були навіть козаками, а тільки користувалися козацькими відділами.

На самій Україні раз-у-раз появлялися нові козацькі ватаги під різними старшими. В 1575-1576 р. «гетьманом низових козаків» звали кн. Богдана Ружинського. Він був родом із Волині, але кинув свої маєтки й за прикладом Дмитра Вишневецького кинувся на боротьбу з татарами. При ньому було яких 3000 козаків знад Дніпра, з Брацлава і Винниці. В 1576 р. він ходив під татарський замок на Низу Дніпра, Аслан-городок, добував укріплення, але нещасливо погиб від підкладеної міни.

В 1581 р. на Запорожжі «гетьманував» короткий час шляхтич Самійло Зборовський. При ньому зібралося було коло 2500 козаків та мав він ще коло себе трохи шляхти, і своїх гайдуків. — Король Степан Баторій покарав його потім смертю. В 1585 р. «гетьманом запорозьких козаків» звав себе князь Михайло Ружинський; в 1586 р. ту саму назву мав Богдан Микошинський; 1587 р. на море під Козлів на Криму водив козаків Кулага.

У цих охотничих відділах знаходили для себе захист усякі безпритульні люди, часто й фахові вояки, що не могли знайти собі місця в королівських військах. Хто не мав з чого жити, шукав собі хліба як вільний козак. Ці охотники брали собі за зразок реєстрових козаків і домагалися для себе всяких військових «вольностей», — звільнення від податків, безплатного проживку в королівських і шляхетських добрах та всяких инших полегкостей, які діставало реґулярне військо. Коли ж влада не хотіла признати цих їх претендій, цей воєнний нарід кинувся до боротьби, потягаючи за собою й реєстрових козаків.

Перші війни з козаками

Мапа Криму Якова Сандрарта з 1687 р., на основі карти Бопляна.

Перший козацький старший, що мав відвагу стати проти польських військ, був Криштоф Косинський. З роду він був шляхтич, служив на Запорожжі й в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до цієї землі. Тоді Косинський зірвав боротьбу проти Острозьких, проти польської влади і взагалі проти панів. Військо його числили на 5000. У склад його входили реєстрові козаки, що повстали через те, що не діставали плати, утікачі з панських маєтків і всяка шляхетська челядь. Косинський позагарбував із різних замків і міст доволі пушок, дрібної огнистої зброї й амуніції та укріпився у Трипіллі над Дніпром. Але потім подався проти польських військ, але під Пяткою на Волині шляхта його сили в лютім 1593 р. розбила; Косинський мусів віддати всі пушки й иншу зброю та добич, розпустити свої ватаги і зректися гетьманства. Він поляг у новому поході під Черкасами у травні 1593 р.

Два роки пізніше новий збройний рух підняли два ватажки Лобода й Наливайко. Історія звязала їх імена, але насправді це були люди з двох різних таборів, з різними поглядами і з різними змаганнями.

Григорій Лобода належав до «старинних» козаків: до справжніх запорожців, що вік свій прожили на Низу, вели степові «промисли» в боротьбі з татарами, і так доробилися майна та слави. Він бажав удержати провід на Запорожжі в руках статечніших, поважніших елєментів і неохоче допускав до війська людей неосілих, безземельних, утікачів із різних сторін. Як старший над військом мав добре імя і його двічі вибирали гетьманом.

Семерій Наливайко служив спершу у війську кн. Острозького і навіть боровся проти Косинського під Пяткою, але потім назвав себе козаком; і з відділом охотників почав ходити на турецькі краї. До своїх відділів приймав кожного, навіть злочинців, що втікали від кари, але з цього збираного народа встиг зорґанізувати відважне військо, що було готове йти на всяку небезпеку. Його люди скрізь одержували перемоги й верталися з великою добиччю, але при тому страшно нищили краї, куди переходили. Наливайко сам був прегарний пушкар і дуже дбав про добру артилерію у свойому війську. Мав теж багато коней зі здобичі так, що його відділи все були кінні; Він старався навязати добрі зносини з Запорожжям, але запорожці дивилися на нього згори і з недовірям. Аж у війні з поляками обидві сторони подали одна одній руку до згоди.

Обидва ватажки 1594 р. ходили в похід на турків у наддунайські землі на поклик Австрії. Потім повернулися на Україну, Лобода осів у Київщині, Наливайко спершу на Білій Руси, потім на Волині, їх війська, особливо Наливайкові ватаги, безоглядно нищили шляхетські землі і проти них виступило польське військо під проводом коронного гетьмана Жолкевського. Перший зустрівся з поляками Наливайко. А що не був до оборони готовий, почав у лютім 1596 р. відворот. Відступав нашвидку, хоч і у великому порядку, — ішов табором із 20 пушками, мав багато гаківниць і доволі пороху; до кожної гармати казав приковувати пушкаря... Але відворот коштував багато утрат у людях і запасах: частину гармат треба було залишити по дорозі, їх позатоплювали в ріці, порох позакопували в землю. Під Білою Церквою Наливайко злучився з запорожцями Лободи. Всіх козаків було тепер до 7 тисяч, але добірного війська рахували не більше, як на 3 тисячі. Артилєрія складалася з 20-30 легких пушок. Великим тягарем для війська були козацькі жінки й діти, що теж шукали для себе захисту серед війська. Гетьманом обрано спершу Матвія Шаулу, з заможного шляхетсько-козацького роду, доброго вояка; потім почав гетьманувати Лобода. Але козаки бачили, що не зможуть дати ради добре озброєному польському війську й рішили перейти на лівий бік Дніпра. Під Гострим Каменем, недалеко Трипілля, ударив на них Жолкевський. Козаки зазнали значних утрат, але дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут пробували укріпитися, але, коли польські війська перейшли Дніпро, козацька рада порішила дальший відворот на південний схід, у степи; була надія, що польський полководець не схоче запускатися в небезпечні, бездорожні місця. Але поляки завзялись знищити козаків донащаду і вели дальше погоню. Нарешті під Лубнями, над Солоницею, козаки мусіли спинитися і скріпилися на високому місці, з виглядом на всі боки.

Типи запорожців з мап Бопляна

Почалася облога, що тривала два тижні. Козаки боронилися хоробро, при помочі артилєрії, й часто робили вилазки. Але поляки окружили їх тісним чолом, теж обстрілювали з гармат і робили наступи. В козацькому таборі не стало паші для коней. В тісному місці приназбиралося багато трупів із людей і худоби, кинулися пошести. Серед війська вибухла незгода; партія Наливайка повстала проти запорожців. В боротьбі на раді убили Лободу, гетьманом став Кремпський. Все це використали поляки і завізвали козаків до переговорів. Умови здачі були дуже важкі: козаки мусіли видати старшину, між иншими Шаулу й Наливайка, (поляки потім засудили їх на смерть), віддати всі гармати, рушниці й амуніцію, також корогви і срібні труби. Поляки не дотримали перемиря, військо кинулося на безборонних і вибило велике число; казали, що з 10.000 людей, що тоді були в таборі, втекло ледви 1500. Це було в червні 1596 р.

Польський сойм наклав на козаків баніцію, себто проголосив їх за винятих зпід права, запорядив конфіскату козацьких маєтків, між иншими Терехтемирова, і наказав винищити козaччину до нащаду.

В МИРІ ТА У ВІЙНІ З ПОЛЬЩЕЮ

Петро Конашевич Сагайдачний

Невдачна боротьба з поляками дуже ослабила козаччину, але знищити її не змогла. Частина козаків покинула зброю й вернулася до міст. Запорожці ж пішли на Ниж, у запорозькі степи. Там вони знову кинулись до боротьби з татарами, засідаючись на ворога на Дніпрових перевозах. Гетьманували в тих часах: Гнат Василевич 1596-1597 р., Тихон Байбуза, представник поміркованої партії, що хотіла утримати військо в ладі, 1598 р.; противником його був Федір Полоус, з партії «наливайківців».

Але незабаром на Польщу впали знову війни з усіх боків і козацьке військо найшло собі новий проживок. Гетьман Самійло Кішка ходив 1600 р. з 4.000 козаків на Молдаву й під Плоєштами добув ворожі становища. Потім знову, 1601-1602 р. Кішка з 2.000 запорожців подався аж на Лівонію, проти шведів. Там служба була дуже важка, бо край був зруйнований, села попалені, за харчі було тяжко, і дерева навіть не було; козаки не мали з чого ставити куренів, дуже гинули козацькі коні. В бою під Феліном 1602 р. від кулі поляг сам Самійло Кішка.

Петро Конашевич-Сагайдачний з польським королем Жиґмонтом III і гетьманом Любомирським у воєнному таборі. Плоскоріз з XVII в.

В 1604-1612 рр. козаки найшли «воєнний хліб» у Московщині. Із Димитрієм Самозванцем 1604 р. ходило під Москву 12.000 козаків. Пізніше на поклик короля Жиґмонта в московський похід зявилося 40.000 запорожців, — «трохи, що не з усім кошем із Запорожжя вийшли». Гетьманував тоді Олевченко, а визначними старшинами були: Андрій Наливайко, Боришполець, Пісоцький, Старинський, Топига, Сидорко, Яцко й ин.

Під імям козаків виступали тоді люди різного стану й походження: безземельні селяни, малі міщани, панська челядь, дрібна шляхта; поруч із українцями були білоруси, поляки, волохи, серби, москалі. В цій великій різношерстій масі, справжні «старовинні» запорожці творили тільки невелику частину. Як. війна скінчилася, ці тисячі війська залишились без ніякого утримання, без засобів прожитку. Тоді вони всі кинулися добувати собі хліба грабіжництвом і розбоєм. Розбещені ватаги всяких своєвільників проходили Литву, Білу Русь, Україну, нападали на міста, нищили села, поводилися скрізь як у ворожій землі. Місцеве населення пробувало від них відбиватися, але тяжко було собі дати з ними раду. Самоволя зростала все більше.

Всі ті розбої і насили відбувалися під знаком козаччини, «під заслоною й назвиськом лицарства низового козацького». Хоч як відхрищувалися запорожці від компанії всяких свавольців, ці самозванчі ватаги не переставали зватися козаками. Це, ясна річ, козацькій славі незвичайно шкодило.

Що ця анархія та самоволя не опанувала й запорозького війська, в тому була заслуга гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, одного з найбільших організаторів українського війська.

Петро Конашевич Сагайдачний був з дрібного шляхетську роду в Галичині (з під Самбора). Вчився у славній на той час Острозькій академії, потім пішов до запорозького війська. Брав участь у походах на Молдаву 1600 р. й на Лівонію 1601 р. — отже пройшов воєнну школу під рукою Самійла Кішки. «Змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускати, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд; не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність», так пише про Сагайдачного один сучасник (Петрицій). А другий додає: «І взагалі це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки, легковажив життям, у бій ішов перший, відходив останній, усе меткий, усе діяльний. У таборі був сторожкий, мало спав і не запивався як воно водилося в козаків. На нарадах був обережний і в усяких балачках дуже маломовний» (Яків Собеський). Ці лицарські прикмети звернули на нього увагу запорожців. Сагайдачного вибрали гетьманом. Коли це сталося, не знаємо. Вперше як гетьмана його згадують 1616 р., але його діяльність сягає ще попередніх років.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Рисунок на основі ритовини в нагробних віршах Саковича.

На гетьманському уряді, який він держав десять років, Сагайдачний спровола і систематично проводив реорґанізацію війська. Почав з тим, що очищував військо від всяких захожих елєментів, що нищили військову дисципліну і зводили військо на безпуття. В умові, яку списав з поляками 1617 р., читаємо: «Ремісникам, купцям, шинкарям, вітам, бурмистрам, кафаникам, бакалезям, різникам, кравцям і иншим неосілим людям,а також усім новоприбулим, що були міщанами і від двох років ухилилися від присуду урядів та прилучилися до нашого війська, — наказуємо, щоб не називалися козаками, й вилучаємо їх від себе і на майбутнє таких до нашого війська приймати не будемо». Цей наказ він повторив і 1619 р. Саме військо мало бути списане в реєстер, його мали вести по військовому. Сагайдачний подбав про те, щоб усі козаки мали рушниці, не старосвітські луки; кожний козак мав теж свого коня. Заведено також тоді, здається, муштру і час-від-часу відбувався перегляд усього війська.

Дисципліну в козацьких полках Сагайдачний удержував дуже строгу, неслухняних карав на горло: «він був такий суворий, стримуючи козацьке своєвільство, що з найменшої причини проливав щедро їх кров». Ці реформи, очевидячки сильно зменчили число козаків. З тих 50-60.000 людей, що звалися козаками, у війську Сагайдачного залишилася невелика тільки частина. І так підчас перегляду війська 1619 р. в реєстрі було всього 10.600 козаків. Сагайдачний не легковажив собі тої козацької маси, що залишилася поза реєстром. Як що до чого, користувався й тими неправильними відділами, тимто в московській війні 1618 р. міг поставити 20.000 людей, в турецькій 1621 р. — аж 40.000. Але ядром армії були реєстрові полки, здисципліновані, вимушрувані по-військовому, — вони надавали всьому війську тон і удержували його на вищому рівні орґанізації та боєвої здатности.

Сагайдачний знав, що без війни козаки не зможуть жити; плата була невелика і тільки воєнна здобич давала змогу прожити. Але він і розумів, що війна може бути успішна тільки тоді, коли її вести доцільно, з доброю орґанізацією. Так він старався й особливо звернути козацькі сили до енерґічної боротьби з татарами і турками. Для цього було потрібно більшої фльоти і Сагайдачний збільшив число козацьких чайок аж до 300. Під його особистим проводом ішли славні походи Чорним Морем на Крим, Малу Азію, а то й Царгород і ці походи розголосили козацьке імя по всьому світі. Війна з музулманами («бусурманами») дала козаччині й моральні користи: козаки почували, що боротьба йде не тільки для здобичі, але і в обороні рідньої країни, для її добра та слави. Це підіймало лицарського духа в війську, збільшало патріотизм і свідомість.

Зате ж Сагайдачний здержував козаків від війни з поляками. Сумний досвід рухів 1590-х рр. був осторогою, що козаччина ще до того не доросла, щоб повалити Польщу. Гетьман старався мирним способом полагодити всі непорозуміння з Річипосполитою і, як що до чого, йшов із військом на поміч королеві. Та це не була зрада інтересів козаччини й України. Сагайдачний за свої прислуги добував усе різні користи для війська. Переговорами довів до того, що поляки скасували наслідки баніції, що тяжила над козаччиною, дозволили, щоб козаки осідали по городах, признали окремий козацький присуд, привернули війську Терехтемирів і згодилися давати постійну лату. Таксамо й на політичному полі, Сагайдачний боронив прав українського народу і зумів добути для православних великі уступки (віднова православної єрархії, що її король хотів скасувати). Аж під кінець життя, бачучи віроломність шляхти, гетьман зневірився у своїй політиці; розійшлись чутки, що він задумує якусь акцію проти Польщі. Але йому не стало вже життя, — він умер 1622 р. від рани, котру дістав від турецького пострілу під Хотином.

Десятилітнє гетьманство Сагайдачного, це час, коли козаччина остаточно стала українським національним військом.

Під Москвою та під Хотином

Мапа походу козацьких військ під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву 1618 р.

Сагайдачний добув собі славу великого полководця у двох походах, у московському 1618 р. і в турецькому 1621 р.

В 1617 р. Польща почала нову війну з Московщиною і звернулася до запорожців по підмогу. Для Сагайдачного це не був відповідний момент: саме тоді він вів переговори з французьким послом Марконетом про утворення христіянського союзу проти турків. Але, цо на Москву вибирався сам королевич Володислав, він не міг відмовитися від походу, й дав свою згоду. Раннім літом 1618 р., як просохли вже степові дороги, козаки «нічого не чекаючи, приготовили собі поживу зі своїх нужденних худоб, забезпечилися воєнними ринштунками» та пустими околицями рушили на московське погряничча. Без труднощів добули город Ливні, тамошній воєвода попав у козацький полон. Кілька днів добували Єлець, сильний замок і аж іриступом, що тривав кілька годин, добули укріплення й вибили цілу залогу. Тут узяли в полон татарське посольство, що саме верталося з Москви, з великими гостинцями від царя для хана. Дуже завзяті бої йшли коло города Михайлова. Сагайдачний почав тут облогу як-слід. Військо стало в сусідніх слободах і з трьох сторін брало мури, засипуючи фоси; місцями приходилося, до завзятої боротьби рукопаш, — противники кололи одні одних копями й різали ножами. Козаків полягло до тисячі та город таки оборонився. Не вдався приступ і на Зарайськ. Зате козацькі ватаги запускалися далеко на всі сторони і знищили цілу околицю ріки Оки. Під Коломиєю козацьке військо добуло перехід через Оку й під Москвою сполучилося з полками королевича Володислава. Запорозькі посли, під проводом Михайла Дорошенка, передали королевичеві добуті трофеї, а він за те переслав війську нову корогву й гетьманську булаву для Сагайдачного. Під самою Москвою прийшло до сутички запорожців із царською ґвардією; у бій ходив і сам Сагайдачний. У боротьбі московському воєводі Бутурлинові видер із рук копя, ударив його булавою і звалив із коня. Але головному наступові на Москву 11 жовтня 1618 р. не поталанило; запорожці й так не брали у ньому участи, бо стояли в запасі й мали завдання пізніше заатакувати відкриті брами петардами й добувати вулиці. При повороті Сагайдачний добув іще Калуґу, а козацькі загони знищили всю сусідню околицю. Ця кампанія немало спричинилася до того, що Московщина мусіла скласти з Польщею мир.

В 1620 р. знову почалася війна з Туреччиною. Польський гетьман Жолкевський рушив проти турків на Молдаву, але програв бій під Цецорою і сам поляг у бою. Загиб там і батько Богдана Хмельницького Михайло, що вийшов був на війну з відділом «українців», а сам Богдан дістався в турецький полон. Король покликав тоді на підмогу запорожців. Під Хотин над Дністром надійшла велика козацька армія, — 41.520 козаків, як записано у докладному реєстрі під проводом Сагайдачного. Все це була кіннота з рушницями. Артилєрія складалася з 22 пушок. Запорожці укріпилися в оборонному таборі. Турки обстрілювали їх артилєрію й кілька разів робили дуже сильні наступи, але табору добути не могли. Запорожці знов робили випади зі своїх укріплень, доходили аж до турецьких шатер, знищили туркам пушки й придбали добич і забрали бранців. Боротьба тривала 39 днів. Війна не довела до нічиєї перемоги. Обидві сторони помирилися; у мирі турки обіцяли спиняти татар від нападів на Україну, зате поляки пообіцяли, що запорожці понехають походів на Чорне море.

Хотинська кампанія придбала нову славу запорозькому війську. Козаки визначилися в ній такою відвагою й погордою смерти, що поляки не могли всьому цьому надивуватися. Один із сучасників, описуючи боротьбу малого відділу запорожців із турками, каже: «Ці люди значно перевищили славою спартан, тамтих було триста під Термопілями, козаки ж числом тільки шістьдесять, у чистому полі стримали військо силою рівне Ксерксовому».

Куруківська війна 1625 р.

Після війни виринуло питання, що робити з великою масою людей, які брали участь у поході. Демобілізація не була легка, могла знову поширити самоволю. Сагайдачний старався зарадити цьому й подав польській владі виказ найконечніших потреб запорозького війська. Передусім жадав він, щоб уряд визначив війську постійну плату 100.000 зл. річно. З цієї суми можна було утримати понад 20.000 козаків, отже половину учасників хотинського походу. Щоб спинити козаків від насили й реквізицій, він домагався, щоб влада визначила війську становища і «приставства» для відпочинку й дальшого еквіпування полків. При тому Сагайдачний жадав, щоб козакам вільно було пробувати не тільки в державних маєтках, але й у приватних. Для калік і нездатних до війни потрібна була окрема забезпека; гетьман просив, щоб побільшили козацькі маєтности в Терехтимирові, де був козацький шпиталь. Врешті домагався дозволу, щоб козаки, могли найматися на службу чужим державам. Це був час трицятьлітньої війни, і з різних сторін, особливо з Австрії, йшли поклики до запорожців на воєнну службу; можна було пустити туди всяких охотників, що найлекше йшли на самоволю. Нарешті, щоб заспокоїти всіх, Сагайдачний жадав, щоб уряд полагодив українські реліґійно-національні справи.

Типи запорожців. З мапи Україна Бопляна к. 1640 р.

Але польський уряд відкинув майже всі домагання. Запорозьке військо мало бути зменшене на 2-3.000 і пробувати тільки на Низу; не дозволено козакам пробувати по городах; король не згодився на висилку охотників за гряницю. Цілий демобілізаційний плян Сагайдачного відкинено.

Це мало дуже погубні наслідки. Не було вже способу спинити козацьке військо від дезорґанізації. Сагайдачний умер зневірений. По ньому гетьмани змінялися безнастанно: Олифер Голуб 1622-1623 р., Михайло Дорошенко 1623 р., Каленик Андрієвич, знову Дорошенко, потім Пирський і Марко Жмайло, 1625 р. Це були кандидати різних партій, зі «старинних» запорожців і зі своєвільних, але всі вели справу по тій самій лінії, шукали змоги утримати військо давніми його «промислами», а всі розпорядки влади обминали. Миру з турками й татарами ніхто не старався вдержати. «Знаємо, що король уклав згоду з турецьким султаном, але не ми!» — таку різьку відповідь дістав від запорожців королівський висланник. Походи на татар і турків, полем і морем ішли з іще більшим завзяттям, ніж давніше.

Це привело знову до гострого напруження між Туреччиною й Польщею. Турки загрожували війною. Польща мусіла вирішити козацьке питання. Цим разом польський уряд рішив збройною рукою приборкати козаків. Гетьман Конєцпольський вирушив із військом у Наддніпрянщину 1625 р.

Козаки до війни не були готові. Всього запорозького війська рахували тоді на 30 тисяч, але воно було порозкидане по різних місцях. Тільки частина була по городах: так у Каневі — коло 3000, в Черкасах — 2000; трохи запорожців пішло було на море, инші були на засідках на Низу. На вістку про польський похід, гетьман Марко Жмайло рушив із Запорожжя з артилєрією, щоб зустріти поляків на «волости», серед городів, де козаччина була численіша. До нього поспішали городові полки у воєнному порядку, під охороною таборів. Козацька армія укріпилася спершу над рікою Цибульником — досі залишилася там назва Табурище, в місці, де стояв козацький табор. Поляки почали обстрілювати з гармат козацькі позиції. Козаки пробували відбити наступ і самі почали атаку; спершу рушила кіннота, за нею піхотинці. Але поляки показалися сильніші, запорозьке військо мусіло уступати і вночі перейшло далі на південь, на урочище Медвежі Лози, над Куруковим Озером (тепер Круків, напроти Кремінчука). Тут козаки зайняли старе городище й укріпили його табором із возів, ровами й шанцями. Приступу до цього становища боронили три застави, чи шанці на шляху, яким ішло польське військо. Поляки добули ці передні укріплення й почали наступ на козацький табор 31 жовтня. Але козацьке військо зпоза шанців відкрило сильну стрільбу; багато польської кінноти лягло на місці, навіть кілька старшин, військо мусіло відступати. Не вдалася і друга атака. Польське військо було в тяжкому становищі, в степу не було харчів, починалася зима й Конєцпольський рішився піти з козаками на переговори. Запорожці також зазнали значних утрат (коло 8 тисяч людей) і погодилися на мир. У куруківських переговорах постановлено, що козацький реєстер буде мати тілько 6 тисяч козаків, що старшого буде затверджувати коронний гетьман, що без дозволу польської влади, козаки не ходитимуть на татар і турків, що будуть стримувати самоволю і т. ин.

Реєстрові й випищики

Куруківська війна принесла основну зміну в орґанізації козаччини: козаки погодилися на 6-тисячний реєстр. Польський уряд здавна змагав до того, шоб козацьке військо списати у реєстр і щоб мати над ним контролю. Але козаки ніколи не хотіли допустити до такого обмеження, раз-у-раз домагалися, щоб військо залишилося в повному числі. Особливо Сагайдачний своєю зручною політикою все вмів оберегти військо перед урядовим списом. Але тепер, у скруті й небезпеці, козаки мусіли погодитися на реєстр.

На Курукові козаки обрали за гетьмана Михайла Дорошенка (діда гетьмана Петра Дорошенка). Це був козак зі школи Сагайдачного, чоловік відважний, хоробрий, залюбки сам ходив у бої, добрий старшина й орґанізатор. У хотинській кампанії був полковником, потім двічі його вибирали гетьманом, тепер утретє держав гетьманську булаву, 1625-1628 р. Дорошенко відразу взявся складати приписовий реєстр. Не було воно легке з 30-40 тисяч війська вибрати шість тисяч реєстрових. Він пішов слідами Сагайдачного й до реєстру брав передусім заможних «статечних» козаків, що мали свої землі й не рвалися до «своєволі». Це заможне козацтво не бажало боротьки з поляками, бо така війна у своїх наслідках найбільш дошкулювала осілим хліборобам; вони воліли поладнувати непорозуміння з урядом у мировий спосіб і тільки в крайній потребі повставали в обороні своїх вольностей.

Реєстрове військо дістало осідок на «волости», тобто у замешканих околицях, а саме в королівських маєтностях, городах Чигирині, Черкасах, Каневі, Корсуні, Білій Церкві, Переяславі. Тимто їх звали городовими козаками. На Запорожжі, на коші, мала пробувати тільки залога 1.000 людей з усіх полків. Дорошенко старався всіма силами, щоб поставити реєстрові полки на вищому рівні, зорґанізувати їх та вирядити як-найкраще. Його листування з польською владою відноситься тільки до військових справ. Він пише про більшу плату для козаків, про добрі становища для полків, про те, щоб реєстрові могли проживати у приватних маєтках, про сукно на вбрання, зброю, коні; дуже дбає про артилєрію, домагається доброго місця для неї, просить о порох, кулі, ґноти, шори; жадає вищої платні для писаря, хоружих, довбушів, пушкарів, фірманів, усяких ремісників військових; не забуває і про козацькі вдовиці, силкується оборонити їх перед утиском урядовців і дати їм забезпеку. Та притім він дбав про дисципліну в війську й рішуче виступав проти всякої самоволі.

Типи запорозьких старшин і давні знакування

на мапах. З мапи України Бопляна.

Але утворення 6-тисячного реєстру не заспокоїло запорозького війська, навпаки — внесло між козаччину велике роздратування. Поза реєстром залишилося більше ніж 20 тисяч козаків. Ці випищики (виписані з війська) залишилися без прав і без засобів до життя, їм не вільно було зватися козаками, вони не мали права творити військових відділів, вибирати собі старшини, вони не підлягали козацькому присудові, їм не можна було навіть проживати на «волости». До того ж між ними була не сама тільки «голота», пройдисвіти з різних сторін, «своєвольці». Між випищиками було немало людей, що довго служили у війську, відбували різні воєнні походи, мали свої заслуги. Вони в нічому не стояли позад реєстрових. А проте до реєстру не могли ввійти, бо реєстр був замалий. А часто й тому, що помірковані й статечні реєстровці неохоче допускали до себе буйних і неспокійних людей. Для випищиків залишалися тепер два шляхи: або кинути шаблю, осісти на місці й піддатися під панську, чи міську владу, або покинути все та іти на Запорожжя, шукати прожитку в запорозьких степах і лугах. Більша частина вибрала другий шлях. Запорожжя знову зароїлося від людей, Січ вбилася в силу, набрала значіння, стала осередком незалежного козацтва. Невелика залога реєстрових, що стояла на коші, не могла дати їм ради. Автім і реєстрові співчували своїм недавнім товаришам. Військовий лад на Січі не занепадав, а підіймався, бо й людський матеріял був добрий і траплялася талановита старшина. Жили тут і розвивалися й національно-політичні думки, бо запорожці не потрібували ховатися з ними перед владою. Головне бажання запорозьких козаків було — скасувати реєстрову ординацію, привернути військові вольности всій козаччині й осередок козацької орґанізації перенести з волости на Запорожжя.

Походи на Крим

Михайло Дорошенко старався відвернути козаків від боротьби з Польщею, зате звернув їх увагу на воєнний хліб, який можна було добути в походах на татар. Боротьба з татарами йшла від початку, як тільки зорґанізувалося запорозьке військо. Але звичайно це була тільки дрібна погранична «шарпанина»: набіги на татарські стада, грабування улусів, рідко коли наступи на турецькі замки. На Перекоп, головну татарську фортецю, що запирала шлях у Крим, запорожці ходили досі тільки двічі: 1606 р. «дивною хитрістю здобули, розгромили й спалили» це місто; 1619 р. під проводом Сагайдачного 5.000 козаків приступом узяло мури Перекопу й визволило багато христіянських невольників. Дорошенко почав орґанізувати нові походи на татар; — він мріяв про те, щоб здобути цілий край.

В 1626 р. всі реєстрові полки разом із польським військом заступили татарам дорогу під Білою Церквою й 9 жовтня сильно погромили орду. Козаки добули собі воєнне признання за свою хоробрість. Про самого Дорошенка оповідали, що він ішов у бій попереду війська, та як ударив на татар, то сімох убив списом, а одного так сильно пробив, що не було сили списа витягнути. Побитих татар нарахували на 10 тисяч.

Перекоп. Татарська кріпость на вузині, що лучить Херсонщину з кримським півостровом. Ґравюра з XVIII в.

Рік пізніше цілу Україну занепокоїли вісти, що долішнім Дніпром турки будують нові замки, щоб спинити козацькі походи. Дорошенко чим-дуж рішився використати цю нагоду. Навесну 1628 р. він рушив на Запорожжя з реєстровими козаками, дібрав собі ще випищиків і з великим військом пішов на татар і турків. Козаки облягли Аслан-городок, здобули замок, поруйнували нові турецькі укріплення, забрали кількадесять пушок і з великою славою вернулися на Січ.

Дорошенко, заохоченій цим успіхом, почав приготовляти похід на сам Крим. Виконати це було неважко, бо у Криму йшла саме боротьба між двома татарськими партіями та один з ханів, Шагин Ґерай, сам запросив запорожців собі на підмогу. Тимто козаки свобідно пройшли Перекоп і ввійшли у глиб татарської держави. Але тут рушив на них проводир другої партії, Кантемир. Серед безнастанних боїв козаки, під охороною табору, йшли уперед цілих шість днів і дійшли до ханської столиці, Бахчисараю. Тут звели вирішний бій із Кантемиром і геть чисто розбили його військо. Але в бою поляг лицарською смертю Михайло Дорошенко, — він знову йшов попереду свого війська і його поцілила турецька куля. Запорожці ходили ще добувати Кафу, де сховався Кантемир, а потім з великою добиччю і 20 здобутими гарматами вернулися на Запорожжя.

На місце Дорошенка гетьманом став Грицько Савич Чорний (1628-1630 р.), кандидат реєстрових. Він умів утримувати добрі відносини з поляками; й далі вів війну з татарами. Восени 1628 р. козаки знову подалися на Крим, але з невеликим військом, всього з 2.000 кінноти й 2.000 піхоти, але добути Перекопу не змогли. Навесну 1629 р. рушило вже все військо, 23 тисячі, під проводом Тараса Федоровича й Черняти. Але під Перекопом їм заступив дорогу хан Кантемир. Татари мали артилєрію й так сильно почали обстрілювати козацький табор, що запорожці не могли встоятися й мусіли почати відворот. Чотири дні відступали «оборонною рукою», але в боях лягло їх пять тисяч, багато ж погинуло від безвіддя... Так нещасливо закінчилися кримські походи.

Морські походи

Велику воєнну славу здобули собі козаки морськими походами. Козацькі чайки появлялися на Чорному морі від кінця XVI в., але найбільші походи відбулися у трьох перших десятиліттях XVII. в. В 1606 р. козацька фльота пограбувала Акерман (Білгород) над гирлом Дністра, Килію над Дунаєм і болгарську Варну. Це був перший набіг запорожців, що звернув на себе загальну увагу. В 1609 р. запорозькі човни знову понищили наддунайські міста Килію й Ізмаїл.

Ще гучніші походи припадають на час, коли на Запорожжі дійшов до значіння Сагайдачний.

В 1613 р. козаки двічі подавалися на море й повоювали кримські міста. Турки вислали були проти них значну фльоту й заступили їм дорогу під Очаковом у гирлі Дніпра. Але запорожці вночі напали яа турецькі кораблі, розгромили їх, добули 6 ґалєр і немало човнів.

Навесну 1614 р. козаки знову були на морі, та похід не вдався: буря порозносила чайки по морі, багато війська потонуло. Та в серпні того самого року 2.000 козаків (коло 40 чайок) наново вибралося на море. Плили просто на південь, переплили ціле море й підплили під багате малоазійське місто Трапезунт і знищили його околицю, що кілька сот літ не знала ніякої війни. Після того поплили під Синопу, здобули старовинний замок, забрали багато здобичі й пустили з димом роскішне місто і пристань, де були турецькі ґалєри.

Кафа. Татарський порт і торговельне місто

на Криму. Ґравюра з ХVIII в.

Навесну 1615 р. запорожці зібралися на ще більший похід. З 80 чайками поплили аж під Царгород, спалили прибережні осади, й забрали велику здобич. Турецька фльота заступила їм дорогу коло гирла Дунаю, але козаки погромили турків, забрали кілька ґалєр і захопили в полон турецького адмірала. Здобуті ґалєри вони під Очаковом підпалили, потім кинулися на очаківський замок, пробували його добути й позаймали турецькі стада.

В 1616 р. турки вислали в гирло Дніпра свою фльоту, щоб не допустити козацького походу. Але козацька фльотиля вдарила на турків і знову погромила турецьку фльоту: козаки забрали кільканацять ґалєр і до 100 човнів. Потім козацькі чайки пішли на кримське побережжя, здобули й спалили Кафу, головний торг невольниками й висвободили велику силу бранців. Восени того самого року знову 2.000 козаків подалося на Малу Азію; вони заняли Мінер і Трапезунт, розбили турецьку фльоту, зложену з 6 ґалєр і багато човнів; потім пустилися на Босфор, понищили прибережні оселі й через Озівське море повернулися на Україну. В 1617 р. запорожці наново ходили на море, погромили турецьку фльоту й убили султанського адмірала. Навесну 1618 р. наші козаки виправлялися на море разом із донськими. В 1619 р. козацькі чайки приходили під Бендери на Дністрі. В 1620 р. козаки готовилися до походу з 300 чайками; і справді фльота, зложена з 150 чайок, була під Царгородом та Варною. В 1621 р. запорожці знову були на морі. Один відділ козацької фльоти, 16 чайок, був під Царгородом і нагнав на турків великого страху.

Влітку 1622 р. ходило під Царгород 30 чайок. В 1623 р. запорожці були двічі на морі. В 1624 р. були три походи; перший раз 70-80 чайок, удруге більше, ніж 100, втретє — 150 чайок. Другий похід турки пробували спинити під Очаковом фльотою з 25 ґалєр і 300 човнів, але козаки погромили їх, прийшли під Царгород і попалили його околиці. В 1625 р. велика козацька фльота, зложена з 300-380 чайок, тричі ходила на море. Запорожці знищили безліч міст на малоазійському побережжі, ходили під Царгород і, вертаючись, під Очаковом пробилися крізь турецьку фльоту, що мала 20 ґалєр і багато човнів.

Гетьман Михайло Дорошенко під Куруковом 1625 р. дістав наказ від польського уряду понищити всі човни. Він погодився на око цей наказ виконати, спалив навіть на Запорожжі кільканадцять човнів, що були над берегом, але решту козаки поховали і фльота щасливо заціліла. В 1626 р. були чутки, що на море вибирається аж тисяча човнів. Але насправді ходило тільки 60 човнів, вони загналися аж до устя Ріону на Закавказзі, але турки половину човнів захопили в полон. В 1627 р. були знову малі набіги, по 60 і 80 чайок. І 1629 р. відбувся невеликий похід. У 1630 р. коло Монастирського острова випищики підготовили 300 човнів; козаки пограбували сильно ціле болгарське побережжя, аж до передмість Царгороду.

Запорозькі походи на море мали нераз назверх розбишацький арактер; козаки нарівні з иншими морськими добичниками нищили багаті міста, замки й села, забирали та вивозили зі собою всі дорогоцінні речі, що тільки можна було перевезти на чайках, але ці походи спровокували такі самі, а то й ще гірші напади атар, що рік-річно нищили українські землі й виводили безліч юдей у полон. Запорожці виступали тільки местниками свого народу, відплачувалися ворогам їх власною міркою. А кілько тисяч народу визволили вони з татарської й турецької неволі!... Морські походи дали козакам славу оборонців України й цим імям запорозьке військо незвичайно дорожило.

Для розвитку українського війська чорноморські походи дали дуже багато. Знову повстала українська фльота, — після кількох століть неіснування. Зацікавлення морем від того часу на Україні вже ніколи не заникало, а зростало все більше і більше. Український народ почув, що з морем вяжеться його майбутнє. Витворився тип українця-моряка, таксамо, як у княжих часах. На морі, ще більше, ніж у полі, козацьке військо набиралося добрих воєнних прикмет — сміливости, здисциплінованости, солідарности. Віч-на-віч із новим ворогом козаки придбали новий досвід, привчилися нових способів боротьби й орґанізації. Турецьке військо з деяких поглядів стояло високо: турки мали значну фльоту, знамениту артилєрію, добру піхоту (яничар). Запорожці могли перебрати від них багато подробиць із мореплавства, озброєння й тактики.

Війни з поляками 1630-1638 р.

Походи на татар і турків принесли великі зміни в уґрупованню сил серед козаччини. Реєстрові козаки, що в 1620-х рр. мали провід у своїх руках, почали тратити значіння. Вони були залежні від польського уряду, не мали свободи рухів і при свойому невеликому числі не могли ні проявити ширшої ініціятиви, ні виказатися більшими успіхами. До того ж вони занадто замикалися самі в собі, затрачували звязок із цілою козачиною. Провід і впливи переходили все більше на Запорожжя. Тут, на вільних просторах, козаччина проявляла своє повне, буйне життя. Тут приготовлялися напади на Крим, тут творилася козацька фльота, звідсіля йшли великі походи на море, тут збирали добич, вбрану туркам, тут було все багатство й майно козацького війська. Хоч у цих походах брали нераз участь і городові козаки, то вирішною силою були таки самі запорожці, недавні «випищики», виключені з реєстрового війська, непризнавані урядом. Але вони були свобідні від урядової опіки й контролі, вільно творили свою орґанізацію й на власну руку творили ті великі воєнні пляни, яким щиро спочувала Україна, яким дивувалася Европа. Запорожжя стало серцем і душею всієї козаччини, до нього в козацьких справах перейшов провід і авторитет.

З кінцем 1629 р. прийшло до гострої боротьби між запорожцями й реєстровими. Запорожці вбили гетьмана реєстрових Григорія Савича-Чорного. Це дало почин до нової війни з поляками, бо польська влада стала по стороні реєстрових. Запорозький гетьман Тарас Федорович виступив зі своїми полками на волость і укріпився в Переяславі 1630 р. На Дніпрі він понищив усі перевози порозставляв сторожі здовіж ріки. В Переяславі зібралося до 37.000 козаків, в инших місцевинах повстали міщани й селяни. Польські війська з трудом перейшли Дніпро й почали боротьбу з козаками. Війна тривала три тижні. Поляки не змогли добути козацького табору, — зате козаки зручним випадом дібралися до польських шанців і захопили кілька гармат та инші воєнні засоби. Потім почалися переговори: прийшло до нової т. зв. переяславської умови. Польський уряд погодився на те, щоб реєстр підвищити до 8.000. Доповнення реєстру мала перевести мішана комісія, складена з реєстрових і випищиків. Правда, поляки жадали, щоб їм видати Тараса Федоровича, але військо рішуче відкинуло цю вимогу. Всі повстанці дістали амнестію.

Кодак. Польська фортеця коло Дніпрових порогів,

що мала здержувати козацькі походи на море.

Тепер знову прийшли до впливу провідники реєстрових. Вони старались утримати добрі відносини з Польщею, добути матеріяльні користи для війська. Гетьман Іван Кулага-Петражицький (1631-1632 р.), товариш Михайла Дорошенка, придумав сміливий плян добути для козаків голос при виборі польського короля; досі короля вибирала тільки шляхта і, коли б і козаки були дістали таке право, то їх значіння, як військового стану, дуже піднеслося б.

Але поляки відкинули ці жадання. Цю невдачу на політичному полі козаки приписували Петражицькому: його скинули з гетьманства й покарали на горло. Його наслідник Тиміш Орендаренко 1633 р. водив 20.000 козаків під Смоленськ на підмогу полякам проти Москви.

Але Запорожжя незабаром знову підняло голову. В 1635 р. Іван Сулима, славний зі своїх походів на море, зруйнував Кодак, польський замок над Дніпровими порогами, що мав заступати козакам шлях на Запорожжя. Але реєстрові зрадою його спіймали і він віддав голову під сокиру ката.

В 1637 р. запорожці знову захопили артилерію й рушили на волость під проводом Павла Михновича Бута, якого звали Павлюком.

В грудні 1637 р. надтягнули з Запорожжя головні сили під проводом Павлюка. Це військо налічувало 23.000 людей, було вміло поділене на полки й сотні, але ж не мало доброї зброї; частина була зі самопалами, инші ж мали тільки рогатини, коси, сокири. Артилєрія складалася з 10 пушок. Дух між козаками був добрий, військо йшло з охотою, сміливо, з веселими окликами. До першого бою прийшло 16 грудня під Кумейками над р. Россю. Козаки привитали ворога з гармат і бігцем пустилися до наступу. Але поляки вислали на них кінну драґонію й за нею піші полки. Павлюк необережно відслонив лівий бік табору; туди вдарили поляки, розірвали лінію возів, підпалили порох, що лежав на них, у козацьких рядах прийшло до сполоху і в метушні полягло багато війська.

Павлюк уважав битву за програну. Залишив оборону табору Дмитрові Гуні та сам з артилєрією повернувся взад, щоб підготовитися зустріти поляків. Він спинився під Боровицею й заклав табор та укріплення до оборони. Але вести дальшу боротьбу й йому не судилося. Козацьке військо, прибите невдачею, завело переговори з поляками й видало їм старшину. Павлюка й давнішого гетьмана Томиленка постигла смерть.

Місцевости козацьких боїв в рр. 1620-1630.

Але козацьке повстання ще не вщухло. Частина старшини врятувалася від польської невіолі й на Лівобережжі почала організувати чаново боротьбу.

Гетьманом був спершу Яцко Острянин. Він укріпився в Голтві, тут 5-6 травня 1638 р. видержав наступ польських сил, погромив їх і присилував до втечі. Але друга битва, під Лубнями, не повелася; Острянин пробував ще боротися, але не мав щастя, знеохочений уступив з гетьманства й переселився за московську гряницю, у Слобідщину.

Новим гетьманом вибрано Дмитра Гуню. Він почав відворот до Дніпра, щоб бути ближче Запорожжя, і укріпився на урочищі Старець при усті Сули до Дніпра. Місце для оборони було дуже добре, високе й недоступне: з двох сторін річка, з третьої болота й луги; доволі було дерева, паші для коней і води. Тут було здавна якесь городище, вали й рови. Гуня скріпив цю позицію ще всякими шанцями, батеріями, заслонами з землі та дерева. Козацьке військо видержало тут 6-тижневу облогу, від 22 червня до 7 вересня 1638 р. Всі наступи поляків були безуспішні, козаки відбивали їх, а то й часто робили випади на польський табор. Їх завзяття піддержували все надії, що прийде поміч Дніпром з Запорожжя. Але полковник Филоненко, що йшов із підмогою, попав у польську засідку і прорвався до Старця лише з невеликим відділом і частиною харчів. Козаки були приневолені завести переговори з поляками і приняти нову, важку ординацію.

Польський уряд порішив відібрати козацькому війську всі його дотеперішні «вольности» і привілеї. Козаки мусіли передати полякам артилєрію, корогви, булави й усі військові відзнаки. Реєстрове військо утратило свою самоуправу. На його чолі мав стояти не виборний гетьман, а комісар, назначений королем. Полковниками мали бути не козаки, а польські офіцери. Реєстр зменшено знову до 6.000 і до війська допущено тільки тих, що не брали участи в повстанні. Це був такий тяжкий погром, що козаки не могли прочуняти з нього цілих десять років.

ПОВСТАННЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Богдан Хмельницький

Козаччина за півтора століття свого існування розвивалася безнастанно й обхоплювала все ширші ділянки своєї діяльности. Не пропали даремне зусилля Сагайдачного, Дорошенка, Павлюка й инших великих орґанізаторів та провідників. Козаки все краще почували, що вони національне військо та, що їх орґанізація повинна служити цілому народові. Але невдачі 1630-х рр. знову спинили зріст козацьких змагань. Козацьке військо зійшло знову на плятформу своїх станових інтересів, відокремилося в замкнену верству, думало тільки про обнову й зріст своїх «вольностей», не мало відваги вийти поза межі, визначені урядом, не зважувалося утримувати звязків із громадянством, що чекало від козаків підмоги і визволу. Десятиліття 1638-1647 рр. це час найбільшого занепаду козаччини, коли здавалося, що запорозьке військо вже ніколи не зможе піднятися до давнього значіння. Аж повстання Богдана Хмельницького піднесло наново козаччину, повернуло її на широке поле праці для власної держави.

Гетьман Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький був воякою ззамолоду. В 1620 р., як 25-літній юнак, був під Цецорою в охотничому відділі «українців» свого батька Михайла і попав у турецький полон. Потім вступив до реєстрового козацького війська, служив у ньому двацять кілька років, дослужився ступня чигиринського сотника. Жив у Суботові, на самому краю Диких піль, у безнастанній небезпеці від татар, у постійних підїздах, сторожах і походах у степ і на Запорожжя. Війна була живлом, у якому він прожив ціле своє життя. У своїй далекій глуші не цікавився ширшим світом, не брав навіть участи у козацьких повстаннях — може, був би й покінчив життя незамітним, сірим старшиною. Але болючі особисті переживання, вже під старість, вивели його на історичну арену, — він став на чолі повстання, повів запорозьке військо до перемог, підняв усю Україну, почав будувати українську державу.

Хмельницький виявився незвичайною індивідуальністю, людиною великого ума й залізної волі, орґанізатор зроду й володар. Він визначався поривчастою вдачею, нагальністю, безоглядністю й енерґією, умів опановувати маси, поробити їх своїм знаряддям, знав, як наказати послух і дисципліну, умів свої полки навіяти духом відваги й завзяття. До війська притягав широкі народні маси, але не дозволяв їм на безумну самоволю, всякий непослух карав гостро, нерідко й на горло. З юрби охотників він умів вибрати найкращі елєменти і з них творив дібрані реєстрові полки. Мав незвичайне знання людей, відкривав непомічені таланти, нарівні цінував козака, шляхтича чи селянина, у своїх штабах позбиравши ввесь квіт тодішнього українського громадянства. Радо брав до війська чужих офіцирів, творив наймані відділи з німців, сербів, татар. Але з тієї різношерстої маси зумів витворити одноцільне українське військо, що з завзяттям і вірою служило своїй молодій державі й потоками крови боронило її незалежности.

Хмельницький був полководцем на велику міру. У способах ведення війни був безоглядний, не признавав ніяких вагань, ні пересудів, кожний шлях, що вів до перемоги, був для нього однаково добрий. Він умів опанувати широкі простори й вів боротьбу широкими лініями. Не спинявся на малих перешкодах, не любив облягати замків чи «курників», як їх називав, — а йшов просто на головні сили ворога. Його війська посувалися з незвичайною швидкістю, залишаючи нераз далеко позаду обози. Ворога вмів зайти несподівано й відразу бив на нього всією силою. Перемогу осягав скомбінованим наступом кінноти й піхоти: кіннота починала бій і витягала вороже військо в поле, піхота, обкопана в шанцях, сильним обстрілом нищила ворогів донащаду.

Хмельницький міг провести свої задуми, бо за ним ішли маси. Де тільки появилося козацьке військо, як-стій підіймався нарід, виступав проти шляхти, проганяв панів та їх урядовців, піддавався козацькій владі. Чим-дуж повставали уряди на козацький зразок, орґанізувалися сотні, полки, творилося військо. Так було на Правобережжі, на Поділлі, в Галичині, на Волині, на Поліссі, навіть на Білій Руси. Це обєднання воєнних дій із соціяльними й національними давало козацькій державі незрушну основу. «Як далеко козацька шабля засягла, так далеко й козацька влада мусить бути», — говорив Ів. Виговський, військовий писар і Хмельницького співробітник.

Початки повстання

Всенароднє українське повстання, що почалося 1648 р., мало різний підклад; на нього склалися причини соціяльні, економічні, реліґійні, національні. Але безпосередній почин до нього дала козаччина, і то реєстрове військо. Ординацію 1638 р. проведено в життя з незвичайною суворістю. Хоч реєстрові козаки були цілком льояльні, немало заслужилися в боротьбі з татарами, то їм ані крихітки не попущено з драконських постанов, які впали на них після невдалого повстання. Козаки не відзискали давньої самоуправи, ні вибору старшини, ані навіть шпиталю у Терхтемирові; на всі прохання та посольства діставали тільки порожні обіцянки. На короткий час козацькі шанси поправилися тоді, коли король Володислав IV придумав плян війни з Туреччиною при співучасти Венеції й Риму: козаки мали рушити на Чорне море й спинити тут турецьку фльоту. В 1646 р. до Варшави їздили в посольстві від реєстрових військові осавули Іван Барабаш і Ілляш Караїмович та сотники Максим Нестеренко й Богдан Хмельницький. Король обговорив із ними плян походу, пообіцяв привернути давні вольности й побільшити число реєстрового війська. Але польський сойм відмовився від війни з Туреччиною й усі королівські пляни пішли нінащо. Козаки не то що не дістали ніяких полегкостей, а й попали під іще гостріший режім.

Мапа походу Хмельницького проти поляків.

Місце битви під Жовтими Водами.

«Жалуємося на панів державців і уряди українні, що, хоч ми в усьому їм послушні, вони поводяться з нами не так; як годилося б поступати з лицарськими людьми, а гірше збиткуються над нами й роблять нам кривди, ніж своїм невільникам. Не тільки в майні свойому, а й у самих собі ми невільні. Хутори, сіножаті, луки, ниви, ріллі, стави, млини, аби йно вони у нас козаків панові-урядовцеві сподобались, — силоміць відбирають, нас самих без ніякої вини обдирають, бють, мордують, до вязниць саджають, на смерть убивають, і так силу товаришів поранили та покалічили. Десятину бджільну й поволовщину беруть у козаків нарівні з міщанами. Синам козацьким не тримати при собі старих матерей, ані батьків своїх, і так неборака-козак мусить за них давати чинш і всяку повинність міську. Жінкам козацьким, що залишились по смерти чоловіків, не то що трьох років, а то й одного року не вільно прожити — хоч би яка стара була, її зараз підтягають під податки панські нарівні з міщанами і без милосердя грабують».

«Панове-полковники теж поводяться з нами не так, як обіцяють і присягають; щоб мали боронити нас у наших кривдах від панів-урядовців, вони ще їм помагають проти нас і вояками і драґонами, що їх при собі мають. Аби котрому що сподобалося в нас, який кінь добрий, чи зброя, чи щось инше відступай йому, ніби продажем, а то за пів-дурно; а не відступив, тоді журись, небораче-козаче, собою! Віл чи ялівка челяді вояцькій на очі не попадайся: сіно у стогах і збіжжя зжате в полях забирають силоміць, як своє власне».

«Коли ми йдемо на звичайну залогу на Запорожжя, то й там, на Дністрі, панове-полковники чинять нам неволю в дозвіллі нашому. З тих, що лиси ловлять, беруть по лисові з кожної голови, а як не спіймав лиса, відбирають за лиса від козаків самопали. Хто рибу ловить, зловлене для пана полковника; а не має коня, щоб його відставити, тоді водою — підводою, плечима своїми вивози. З добичі, як Бог часом пощастить, беруть половину, не кажучії про ясир, — усе від нас повідбирали, так, що нема за що й працювати. Щоб вирвати від козака, що в нього побачать, як-стій до тюрми, до вязниці, за якунебудь притичину: викупайся тоді, козаче-небораче, роздягайся догола, давай своє в нагороду»...

Так писали козаки у своїм листі до короля. Реєстрове військо хвилювалося, бурилося та чекало нагоди, щоб повстати проти такої неволі.

Богдан Хмельницький переходив те саме, що всі козаки. Чигиринський підстароста Чаплинський напосівся на нього, почав стягати з нього безправні податки, потім напав на його хутір, забрав збіжжя й худобу та так побив малого сина, що хлопець умер. Хмельницький, доведений до одчаю, почав змовлятися з иншими козаками. За те його увязнили й тільки на поруку чигиринського полковника Кричевського випустили з вязниці. Тоді Хмельницький рішився на повстання і при кінці 1647 р. разом із сином Тимошем і довіреними товаришами подався на Запорожжя.

Жовті Води і Корсунь

Білгород (Акерман). Турецька

кріпость над гирлом Дністра.

На Низу до Хмельницкого пристали різні добичники, «пластуни, луковники, лисичники», здебільша, давні випищики, що перед владою ховалися по Дніпрових островах. Спершу всього війська не було більше, ніж 500 людей. Дня 2 лютого 1648 р. Хмельницький напав на Січ, де стояв залогою черкаський реєстровий полк, захопив харчі й позабирав усі човни. Дня 9 лютого, вопівночі, ударив удруге на Січ і тоді реєстрові козаки перейшли до нього; полковники з драґонами вирятувалися втечею.

Сподіваючись нападу поляків, Хмельницький почав готовитися до війни. На острові Бучках, у сусідстві Січі, побудував сильні фортифікації й почав закликати до себе охотників. Рівночасно ввійшов у переговори з татарами й запевнив собі допомогу мурзи Тогай-бея.

Польський гетьман Микола Потоцький задумав не допустити повстанців на «волость» і вислав на Хмельницького збройну експедицію. Головні сили пішли з Корсуня правим берегом Дніпра, під проводом козацького комісаря Шемберґа, відомого з гострої поведінки з козаками та молодого Степана Потоцького. При них було до 2.500 реєстрових і 1.500 польського війська. Друга половина реєстрових поплила човнами, Дніпром і мала десь у степу зустрітися з головним військом.

Хмельницький рішився не чекати на Запорожжі, а вийти назустріч противникам у степи. Військо його рахували на 3.000 козав і парусот татар; але в підмогу мав іще прийти Тогай-бей. Козацьке військо йшло здовж річки Базавлука й увійшло на Чорний Шлях, дорогу, протерту татарськими походами. На верхівях річки Саксагані 29 травня 1648 р. повстанці зустріли переяславський реєстровий полк, що йшов у передній сторожі королівського війська. Прийшло до сутички й татари розбили цей «кошик» (малий табор). Трохи далі, над Жовтими Водами, дійшло до стрічі з військом Шемберґа. Шемберґ із реєстрованими полками виїхав назустріч, але татари так сильно вдарили на нього, що він мусів повернутися до табору. Поляки чимдуж почали окопувати табор валами й шанцями. Другого дня бою не було. Військо Хмельницького впорядковувалося, «презентувалося з корогвами», і тільки здалека накликувало, щоб реєстрові пристали до нього. Аж у ночі на 1 травня підготовлено наступ. Козаки тайком підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили пушки, гаківниці, порох та почали прикуп. Але поляки мали сильнішу артилєрію й відбили їх. Тоді почалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль польський табор, почали його обстрілювати та вряди-годи йшли приступом: «день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день». Так минуло два тижні.

Драґон з XVII в. Драґони «з одягу німці, вірою греки, нацією україн-ці», підчас повстання 1648 р. пере-йшли до українського війська.

Хмельницький тимчасом перетягнув на свою сторону ті реєстрові полки, що плили на човнах Дніпром. Дня 4 травня 1648 р. між тим військом зчинився розрух: якийсь козак ухопив корогву й почав скликати «чернецьку раду». Старшина кинулася до зброї, але козаки пішли на неї, схопили її живцем і потім засудили на смерть. Повстанці обрали собі за старшого Филона Джалалія й під його проводом пішли до Хмельницького. Дня 12 травня вони були вже над Жовтими Водами, демонстративно пройшли повз польський табор, вистрілили з рушниць і подалися до Хмельницького. Другого дня за їх прикладом пішли й реєстрові Шемберґа, — всі попереходили до повстанців.

Шемберґові не було вже що й думати про перемогу, він почав переговори з Хмельницьким, погодився віддати козакам пушки й порох, коли йому дозволять відійти з польським військом до Крилова. Але на ці умови не погодився Тогай-бей — йому хотілося пограбувати польський обоз. Тоді Шемберґ рішився йти пробоєм. Упорядкував свій табор і під його охороною почав відворот. Татари пустилися за поляками, але добути табору не могли; бій тривав цілий день. Другого дня, 15 травня, поляки минули урочище Княжі Байраки, але козаки наздогонили їх у якійсь балці. Тут прийшло до вирішної розправи, «вступним боєм бралися, що з обох сторін немало трупа упало». Козаки розірвали польський табор, розбили військо і забрали в полон усю старшину. Зненавидженого Шемберґа вони на місці вбили, инших віддали татарам, до татарської неволі дістався й син Потоцького, Степан.

По перемозі Хмельницький разом із татарами рушив далі, щоб розправитися з головним польським військом. Швидким походом він подався на Чигирин, де стояв Потоцький. Але польський гетьман на вістку про погром передових військ рішився уступити в безпечніші місця. Він перейшов річку Рось і за Корсунем на якомусь старому валі заклав оборонний табор. Але козаки наздігнали його тут, перейшли Рось у инших місцях і загатили річку, що вода почала нараз спадати.

Тоді Потоцький рішився уступити далі й під охороною табору подався здовж Росі на Богуслав. Але козаки й татари встигли вже випередити його і замкнули шлях під Гороховою Дібровою. Тут була глибока, болотяна долина між двома кручами. Козаки перекопали й зарубали дорогу, заставили воду й побудували шанці. Як тільки поляки ввійшли сюди, козаки й татари почали з усіх боків їх обстрілювати. Польський табор не міг розвинутися в тісному місці, вози й пушки застрягли в болоті. Почалася завзята боротьба. Козаки підступали так близько, що рушницями «трохи не до боку діставали». В одну мить розірвали лінію табору й ввірвалися між польське військо. Потоцький, що був попереду, якось видобувся з юрби, але козаки його обскочили й він, ранений, попався в полон, таксамо й польний гетьман Каліновський. Середина табору боронилася найдовше, але остаточно й вона пішла врозтіч. Мало хто найшов спасення в утечі, — багато війська погинуло, ще більше дісталося в татарську неволю. Це було 26 травня 1648 р.

Народнє повстання

Місце битви під Пилявцями

Зпід Корсуня Хмельницький перейшов під Білу Церкву. Це було останнє місто, де стояв реєстровий козацький полк, і козаки вважали Білу Церкву за «стару гряницю» своїх земель. Тут гетьман відсвяткував свою перемогу: «тріюмф по виграній відправував, усіх трубачів та сурмачів звівши докупи, з гуком великим», оповідав очевидець. Тут він свій похід спинив. Він осягнув те, до чого козаччина змагала, визволив реєстрове військо з неволі, уможливив широкий доступ до війська всім давнім випищикам, привернув козацькі вольности, усунув із козацької території польські воєнні сили. І здобув навіть куди більше, ніж думав, бо польська армія була розгромлена доостанку й королівська влада уступила з Наддніпрянщини. Тепер треба було дати війську відпочинок, занятися внутрішньою орґанізацією, опанувати ті великі маси, що кинулися були до повстання.

Повстанчий рух із незвичайною швидкістю поширився в цілій Наддніпрянщині. Соціяльні й національні відносини на Україні були такі напняті, що як тільки козаки почали війну, до зброї кинулося все населення, — селяни, міщани, дрібна шляхта, а то й духовенство. Найраніш розвинулася боротьба на Лівобережжі. Князь Ярема Вишневецький, власник Лубенщини, сильно утискав там своїх підданих, і нарід, звиклий до свободи, здавна готовився до розправи. Як тільки прийшли вістки про перемоги Хмельницького, повстання вибухло так нагло й так сильно, що Вишневецький з шістьтисячним військом ледви встиг утекти через Дніпро на Полісся. Повстанці здобули всі лівобережні міста й замки: Дубні, Пирятин, Переяслав, Ніжень, Остер і багато инших. Народній рух посувався лявіною все далі на північ. Не оперлися навіть сильні замки в Чернигові, Новгороді Сіверському і Стародубі, хоч місцева шляхта сильно боронилася — повстанчі відділи вдерлися аж у гряниці великого князівства Литовського. Скрізь творилися полки, на зразок козацьких; як провідники визначилися Мартин Небаба, Максим Гладкий, Петро Головацький і ин.; вони всі піддавалися лід владу Хмельницького.

Максим Кривоніс Зі сучасної ґравюри. Це правдоподібно карикатура козацького полков-ника, зненавидженого шляхтою.

На Правобережжі війна обгорнула відразу Київщину і Брацлавщину. Тут появилося кількох талановитих ватажків, що збирали довкола себе великі маси народу, йшли походом усе далі, добуваючи місто за містом, замок за замком. Голосне імя добули собі Іван Ганжа, відомий здавна «польовий вожд», піп Степан, Трифон з Бершаді і ин. Але славою перейшов усіх Максим Кривоніс. Якого він був роду, про це різно говорили; одні називали його міщанином із Острога, инші з Могилева, ще инші казали, що він чужинець, шотляндець, який брав участь у трицятьлітній війні, плавав багато по Середземному морі й потім замандрував на Україну. Він зводив завзяті бої зі шляхтою й визначився особливо в боротьбі з Вишневецьким. Гордий маґнат перейшов на Волинь і звідтіль намагався спинити повстання, жорстоко караючи повстанців. Кривоніс 17 липня зайшов йому дорогу під Махнівкою, погромив княже військо й переслідував князя аж під Заслав. Тут на лицарський спосіб визвав Вишневецького на бій у чистому полі: пятидневна битва 27-31 липня 1648 р. покінчилася перемогою повстанців. Повстанчі ватаги добули всі великі замки на Правобережжі, Умань, Брацлав, Винницю, Красне, Немирів, Тульчин і багато інших; 9 серпня упав і Бар, який уважали нездобутною твердинею.

Пилявці

Замок в Пилявцях. Західно-північний бік замку з р. 1900.

За той час Хмельницький пробував у Чигирині, — займався орґанізацією козацького війська. До нього напливали великі маси охотників, яких треба було порозділяти в полки та сотні, озброїти, випробувати, ввести у військову дисципліну. Дотого ж гетьман мусів увійти в переговори з Кримом, із Туреччиною, з Молдавою, з Москвою, щоб приєднати собі їх допомогу, чи невтральність у дальшій війні. Він вислав посольство й до Варшави, але польський сойм проголосив війну з козаками і польське військо вже збиралося на Волині.

З незвичайною енерґією гетьман змобілізував свої сили; головний табор був над Масловим Ставом над річкою Росавою, де козаки здавна збиралися в походи. Коло 25 липня 1648 р. українська армія подалася на захід. Попереду пішов Кривоніс, за ним Ганжа з уманським полком і Іван Гиря з білоцерківським, за ними спровола йшов сам Хмельницький із головними силами, шляхом на Паволоч, Янушпіль, в околиці Хмільника. Тут у Пилявцях заклав обоз під замком, тут і прийшло до вирішного бою з поляками.

Козацький табор стояв і над річкою Іковою в оборонному місці, серед річок, ставів і болот; його укріплено окопом і возами, що стояли в шістьох рядах. Довкола був нерівний терен, простягалися яри та балки. На північ, над малою річкою, йшла переправа в напрямі на Констянтинів; тут на греблі козаки повисипали шанці.

Дня 19 вересня коло Констянтинова появилося польське військо, дуже велике, добре озброєне, з величезним обозом. Але одноцільного проводу не було, командували три «реґіментарі», Заславський, Конєцпольський і Остророґ — (Хмельницький з погордою прозвав їх «перина, дитина, латина»). Вони не змогли утримати дисципліни й ладу у війську. Заки ще укріплено табор, передові полки кинулися на козаків.

Високий Замок у Львові, здобутий Кривоносом 1648 р.

Розгорілася боротьба біля греблі. Тричі наступали поляки, тричі брали греблю, спершу піхота і драґони, потім кінні полки, але козаки все новими силами відбивали атаки. Так пройшли три дні. Хмельницький спершу тільки відбивався, казали, що чекав більшої татарської підмоги. Аж 23 вересня 1648 р. він дав наказ до головного наступу. Наперед пустив татар, їх було небагато, всього 3000. Польська кіннота, не слухаючи команди, кинулася на орду. Почалася безладна боротьба по ярах та балках. Все нові й нові польські корогви летіли в бій, і не можна було їх стримати. Хмельницький використав цю метушню, і козацька артилєрія почала сильно обстрілювати греблю. Польське військо не витримало обстрілу й чим-дуж лишило шанці. Тоді до наступу рушила козацька піхота. Під її напором поляки почали уступати до свого табору. Але виявилося, що цей табор закладено в такому невигідному місці, що з нього боронитися буде годі. Тоді польські полководці наказали відворот на Костянтинів. Козаки й татари напирали далі, і тоді серед поляків зчинилася така паніка, що ніяк не можна було утримати війська в ладі. «Як прийшов вечір», писав польський офіцир, «панове реґіментарі й полковники зїхалися тихцем і, ховаючись у темній ночі, зі всієї сили почали втікати. І покинули корогви, знаки, гармати, табори і вози численні, що рахуються на многокроть сто тисяч. Як кінне військо побачило, що нема старшини, покидало на землю зброю, панцирі, копії, і все пішло врозтіч, видавши на різню піхоту... Всі наші біжать потомлені на всі боки, инші й пішки ідуть, ведучи за собою коні... Бо такий страх, така морока обхопила наших, що втікали чвалом, поки коні могли, казали, що за ними татари йдуть!...» «Взяв ворог табор; у ньому пребагато воєнного і столового знадібя, що його з усієї корони понавозили найзнаменитіші панове, вибираючись на війну не так з залізом, як зі сріблом і золотом. Вічний сором, незабутня втрата для поляків».

Козацькі типи. З карти Бопляна.

Зпід Пилявець Хмельницький рушив на Галичину. Тут відразу вибухло всенароднє повстання, почалася боротьба по всіх містечках і селах. Особливо вславився шляхтич із Покуття Семен Височан, що під Отинією зібрав був 15.000 війська. Хмельницький спинився підо Львовом (9-23 жовтня 1648 р.), але добувати міста не думав, відразу почавши переговори з міщанами за окуп. Дрібну боротьбу підо Львовом вели тільки ватаги черні. Дня 15 жовтня 1648 р. Максим Кривоніс добув львівську фортецю, Високий Замок. Зпідо Львова гетьман швидким походом пішов під Замостя, йому хотілося бути ближче Варшави, де вирішувався вибір польського короля. Коли ж королем обрано Яна Казимира, за яким заявлялися козаки, Хмельницький уклав тимчасове перемирря, приняв демаркаційну лінію на Горині і вернувся в Наддніпрянщину. В день Свят-вечора перед Різдвом він відбув тріюмфальний вїзд до Києва.

ВІЙНИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Зборівська перемога

Полковник Михайло Кричевський

Хмельницький мав надію, що з новим королем зможе вдержати добрі відносини й забезпечити те, що здобув для козаччини і для всієї України. Але між Україною та Польщею було так багато суперечностей, що без збройної боротьби не можна було їх вирішити. В червні 1649 р. польські війська перейшли Горинь і почали наступи на селянські відділи, що стояли тут залогами. Під Шульжинцями вони розбили полки Івана Донця й Таборенка. В цьому бою брали участь з українського боку й жінки, одна з них, Солохна Донцівна, попала в польський полон і поляки покарали її на горло як чарівницю. З Острополя уступив Кривоносенко, піддався і Звягель. Та за той час Хмельницький змобілізував козацькі полки й рушив на поляків. Брацлавський полковник Данило Нeчай розбив польське військо під Межибоджем, сам Хмельницький ударив на Старий Констянтинів. По польському війську пішов сполох. «Панове реґіментарі», оповідав польський офіцир, «поки мали діло з мужиками, давали собі раду ненайгірше; тепер, як прийшло до самих козаків і татар, зовсім потратили голови, один до одного їздять, військо ж вуха наставляє». Порішили повернутися 26 червня 1649 р. «Цей наш відворот рівнявся втечі, — я вдавати не вмію», признався польський полководець Фірлєй.

Польське військо уступило до Збаража й обкопалося в оборонному таборі під охороною замку. Провід над обороною перебрав Ярема Вишневецький. Українські й татарські війська обступили Збараж і почали облогу. Козаки пробували спершу перемогти поляків приступом; у боротьбі полягли полковники Бурлюй, славний із морських походів на Синопу і шляхтич Морозовицький, що за ним «чернь дуже жалувала»; полковник Богун дістав рану. Та пізніш замкнули Збараж тісною бльокадою, що ніхто не міг «ані пташкою перелетіти».

Частину війська під проводом Михайла Кричевського гетьман вислав на Білу Русь проти литовських військ. Але гетьман Януш Радивил переміг козаків у битві під Лоєвом. Кричевський дістався в полон і від рани вмер.

На підмогу Збаражеві зібрався король Ян Казимир, шляхом на Сокаль і Добротвір. Хмельницький непомітно забрав більшу частину війська зпід Збаража й виступив назустріч королеві під Зборів. Поляки не мали добрих відомостей про рухи українських військ, для них цей наступ був несподіванкою. Дня 15 серпня 1649 р., коли польське військо зближалося до Зборова і стало над багнистою річкою Гнізною, вдарила на нього козацька й татарська кіннота (між Метеневом та Зборовом). Заскочені поляки заметушилися, без ніякого ладу пішли в бій, знайшлися як у пастці, довкола замкнені військом, що наступало. Полягло тут до 4.000 людей, — «увесь квіт польської шляхти стерла рука ворога». Половина табору з усякими запасами дісталася в руки татар.

Тимчасом передові польські полки, де був і Ян Казимир, заняли Зборів і спинилися на другому боці Гнізни. Але тут виступили головні сили Хмельницького й наперли на них. Поляки замкнулися в оборонному таборі, окопалися і пробували звести бій. Але татарська кіннота разом із українською піхотою так сильно наперли на польські полки, що вони мусіли уступити до табору. Другого дня козаки добули містечко Зборів і з усіх боків замкнули польський табор. Козацька артилєрія сильно обстрілювала шанці, а піхота рушила до наступу. Серед польського війська повстала метушня — поширилася чутка, що старшина втікає. У цій критичній хвилині король почав із Хмельницьким і ханом переговори й довів до відомого зборівського миру, дня 18 серпня 1649 р.

Цей мир дав правні основи козацькій державі. Три наддніпрянські воєвідства, київське, брацлавське й чернигівське стали окремою козацькою територією. Західня гряниця йшла здовж Случу, це була т. зв. козацька лінія; польські війська не мали права її переходити. Козацьке реєстрове військо мало налічувати 40.000. Козаки стали упривілєйованим станом, у їх руки перейшла вся управа країни.

Берестечко й Батіг

Але мир з Польщею був нетривкий. З українського боку було невдоволення, що не вдалося удержати та козацькою владою всіх просторів, занятих запорозьким_ військом, а польські маґнати й шляхта не думали зрікатися України. Незабаром прийшло до нової боротьби.

Війна почалася з того, що польний гетьман Мартин Каліновський із початком лютого 1651 р. рушив на козацьку «лінію». Брацлавський полковник Данило Нечай вийшов проти поляків до містечка Красного, але тут поляки обступили його і в завзятому бою 20 лютого і 1651 р. Нечай поляг. Польські війська заняли погряничні козацькі замки Мурахву, Шаргород, Чернівці, Стіну, Ямпіль Каліновський почав облогу Винниці. Кальницький полковник Іван Богун цілий тиждень боронив міста дуже завзято й відбив усі польські наступи. Тимчасом надійшли передові полки армії Хмельницького й під Липівцем 19 березня так сильно вдарили на поляків що польське військо почало у сполоху тікати. «Була справа подібна до пилявецької», писав очевидець-поляк. Один козацький корпус під проводом ґенерального осавула Демка Михайловича, з допомогою Богуна, загнав військо Каліновського аж до Камянця.

Хмельницький пішов далі й у травні став із головними силами під Зборовом, чекаючи тут головного польського війська, що вийшло в похід під проводом Яна Казимира. Але король вибрав инший шлях - на Сокаль і Дубно. Тоді Хмельницький завернув назад і подався на Берестечко.

Король перейшов тут річку Стир і укріпився на рівній площині між Стиром та Пляшівкою. Козацький табор став напроти польського, на милю, над Пляшівкою. Але це місце не було вигідне, бо терен був горбковатий, а над річкою тяглися широкі багна. Під Берестечко прийшов і хан Іслам Ґерай із ордою і став одалік за козацьким табором. Українське військо рахували на 100.000 і більше, татар на 80.000, поляків до 160.000; але це цифри непевні, справжнього боєвого війська було значно менше. А все ж це була найбільша битва за Хмельниччини.

Плян бою під Берестечком. П — поляки,

Х — військо Хмельницького, Т — татари.

Дня 28 червня 1651 р. почалися бої гарцівників, на нерівному терені, що відділяв обидва табори. Другого дня, 29 червня, поляки значною силою виступили на козацький табор, що не був іще упорядкований. Але Хмельницький ударив на них з боку і відтяв польське військо від його табору; тоді лягло біля 7.000 поляків, козаки добули 28 корогов, між иншим і прапор гетьмана Потоцького. Це незвичайно підняло настрій українського війська. Але третього дня, 30 червня, поляки ще більшою силою пішли на козаків. З допомогою артилєрії польська кіннота переламала козацькі лави й дійшла аж до таборових возів. Поляки перемогли й татар і так сильно їх погромили, що орда серед панічного сполоху почала втікати.

Щоб заспокоїти татар, Хмельницький із Виговським подалися до ханського табору. Але тут сталася нечувана річ — хан захопив гетьмана зі собою і з цілим військом відійшов зпід Берестечка. Козаки залишилися в таборі без проводу. Серед війська прийшло до розрухів, зчинилася метушня. Старшина з великим трудом привернула лад. Гетьманом обрано спершу кропивенського полковника Филона Джалалiя, що добув собі славу ще під Жовтими Водами, потім Матвія Гладкого. Козаки укріпили сильніше табор і успішно відбивали польські наступи. Зроблено також кілька випадів на польські шанці. Але поляки знали про відхід татар і події серед козаків та сильним перетнем фортифікацій почали замикати український табор. Із Бродів спровадили тяжку артилєрію, що сильно била в козацькі вали. Частина польського війська перейшла на правий бік Пляшівки, щоб і звідтіль атакувати козаків. Там загатили греблею річку і вона широко розлилася. Супроти тяжкого становища старшина рішила вивести табор із невигідного місця й почати відворот. Козаки побудували мости на річках, — не шкодуючи ні возів ні всякого воєнного знадібя, щоб загатити болота. Богун із кількома тисячами перейшов за Пляшівку, вдарив на поляків і захопив їх позиції. Але народні ватаги, що були в козацькому таборі, не зрозуміли цих заходів. Нараз поширилася чутка, що старшина тікає...

Наново зчинилася метушня 10 липня 1651. р., — чернь кинулася тікати наосліп. Все позбивалося на вузьких переправах. Багато людей потонуло в багнищах та озерах. Серед стиску не можна було вивезти табору, — залишилася й частина пушок. Це була страшна катастрофа.

Хмельницький, добувшись із татарської неволі, кинувся рятувати становище. З незвичайною енерґією взявся орґанізувати оборону на лінії Білої Церкви. Польське військо, що ввійшло в Київщину, застало тут могутні фортифікації. Під Таборівкою 13 серпня козаки бій виграли й польський похід спинили. Але за той час литовське військо під проводом Януша Радивила добуло Київ і з півночі почало наступ на козаків. Тоді Хмельницький був примушений приняти некорисний мир, підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651 р. Число реєстрового війська зменшено до 20.000, козацьку територію обмежено тільки до київського воєвідства, шляхті привернуто її давні маєтности, а селяни мали повернутися до панщини.

Яси. Фортеця і столиця Молдавії над Прутом.

Але білоцерківський договір не протривав і року. Влітку 1652 р. несподівано прийшло до нової боротьби з поляками. Хмельницький висилав тоді до Молдави свого сина Тимоша. Він повідомив про це польного гетьмана Каліновського і прохав, щоб поляки не перешкаджали цьому походові. Але Каліновський зібрав військо і став під Батогом, на правому боці ріки Богу, на шляху, яким мав іти Хмельниченко. Він уставив табор на просторій, гладкій рівнині яку тяжко було боронити; дотогож таборові укріплення розтягнув на цілу милю. Хмельницький чим-дуж вислав проти нього татар а сам із козаками швидко рушив за ордою. На початку битви 1 червня 1652 р., поляки відбили передовий татарський полк і досить побили орду. Але потім надійшли більші татарські сили й загнали польську кінноту до табору. Другого дня надійшли козацькі полки й окружили табор. Німецька піхота сильно боронилася, але козаки перемогли її своїм обстрілом, перервали лінію табору й увійшли до середини. Серед польського війська почалася метушня, зчинився бунт, хотіли Каліновського зв'язати й видати татарам. Кіннота пішла врозтіч і трохи її вирятувалося від татар. Каліновський боронився ще якийсь час із піхотою, але козаки добули його позицію, і він поляг разом зі старшиною, 2 червня 1652 р.

По цій перемозі українські війська знову заняли цілу давню свою територію, до гряниць Волині й Поділля.

Молдавські походи

В цьому часі Хмельницький старався закріпити козацьку державу союзом із балканськими державами, що були під зверхністю Туреччини. Особливо важні були для нього близькі звязки з сусідньою Молдавою, бо тудою йшла торговля з України й у війні з Польщею він потребував забезпеки з цього боку. Він задумав одружити свого старшого сина Тимоша з Розандою, донькою молдавського воєводи Василя Лупула. Для цієї справи від уладив аж чотири походи на Молдаву.

Перший похід був приготований у великій тайні й відбувся так швидко, що для всіх був несподіванкою. З кінцем серпня 1650 р. Хмельницький рушив із Гуманя з 40.000 козаків і 20.000 татар, у напрямі на Поділля, але несподівано в Ямполі перейшов Дністер, заняв Сороки й пустив татар на Моддаву. Потім із козацьким військом перейшов Прут і станув під Ясами. Лупул утік до Сучави і звідтіль навязав переговори, — погодився дати свою доньку Хмельниченкові за дружину.

Мапа України в половині XVII в. Напрямки походів Хмельницького зазначені крискованою лінією.

Але берестецька невдача відсунула гетьманські пляни на два роки. Та після щасливої битви під Батогом, у червні 1652 р., Хмельницький вислав знову збройну експедицію на Молдаву нагадати воєводі його обіцянку. І справді, 30 серпня відбулося весілля Тимоша з Розандою.

Звязки з українським гетьманом стягнули на Лупула несподівану війну: проти нього виступили волоський воєвода Степан Басараб і семигородський князь Юрій Ракоці і прогнали його з Молдави. Лупул удався за підмогою до Хмельницького. І хоч загрожувала війна з Польщею, гетьман рішився помогти сватові. Тиміш із 10.000 кінноти незвичайно скорим походом, за 7 днів, пробіг дорогу з Чигирина до Молдави, погромив волоські й семигородські війська. 2 травня 1653 р. добув Яси й разом із Лупулом пішов у Волощину переслідувати воєводу Степана. Але під Торговищем (Тирґовішше) 27 травня потерпів сильний погром — війська противника знову ввійшли до Молдави.

Тиміш зараз після того виїхав на Україну, але незабаром ізнову появився в Молдаві з новим 20-тисячним військом, нанятим за гроші Лупула. Він пішов на Сучаву, яку облягали волохи з семигородцями, пробився крізь ворожу заставу й визволив замкнену в Сучаві молдавську залогу. Але тут ізнову облягли його вороги. Козаки сильно окопалися під сучавським замком, відбивалися дуже хоробро, часто роблячи випади під ворожий табор. Сам Тиміш теж нераз із незвичайною відвагою виступав проти ворога. Але одного разу куля, що заблукалася, влучила його в ногу, й від рани він умер 15 вересня 1653 р. Козацьке військо боронилося в Сучаві ще три тижні, але остаточно мусіло капітулювати.

Так нещасливо покінчилися молдавські пляни Хмельницького, за які поплило багато крови.

Війна з Польщею 1653-1655 р.

Війна з Польщею почалася на ново навесну 1653 р. Коронний обозний Степан Чарнецький, що відгрожувався «на лік не лишити русина», ввійшов у березні у Брацлавщину й добув і зруйнував Прилуки, Липовець, Погребище, Ілинці. Потім поляки облягли Монастирище. Але тут був сам Богун і він так сильно укріпив був місто валами, ровами й палісадами, що поляки тричі робили безуспішно приступ і втратили 600 найкращого свого війська. І хоч нарешті здобули і підпалили місто, замку здобути не могли. Богун у бою дістав рану в плече, але вів далі боротьбу, видобувся з замку і з полком кінноти несподівано з боку заскочив поляків так, що польське військо у сполосі відбігло, залишаючи на місці всю добич.

Вліті вибрався в похід сам Ян Казимир, відгрожуючись, що буде зимувати в Києві. Але під напором українських і татарських військ мусів завернутися й окопався під Жванцем. Польське військо знайшлося тут знову у безвихідному місці. Але хан Іслам Ґерай дав перекупитися королеві і проти волі Хмельницького склав 15 грудня 1653 р. мир із поляками, при чому Ян Казимир дозволив йому брати з українських земель ясир...

Боротьба ставала щораз завзятіша й жорстокіша. Навесну 1654 р., поляки знову рушили на Поділля й на Брацлавщину. Всі містечка, слободи й села пішли з димом. Населення боронилося з одчаєм. У Немирові у якімось льоху замкнулося кількасот людей, але польське військо видушило їх димом. У містечку Ягубці лягло на валах 4.000 народу. Оборонилися тільки Брацлав і Гумань. Гуманя боронив ізнову Богун. Він уладив такі сильні фортифікації, що крізь них пробитися сили не було. Козацька піхота з усіх сторін почала обстрілювати польську кавалєрію і драґонів так, що військо Чарнецького серед метушні відступило (4 квітня 1654 р.).

Замостє, твердиня на Холмщині,

її облягав Богдан Хмельницький 1648 р.

Такий сам наступ повторився восени 1654 р. Хороброю обороною уславилося містечко Буша над Дністром. Міщани не хотіли піддатися навіть тоді, як місто вже горіло звідусіль, а жінка сотника Зависного підпалила бочку пороху, щоб знищити замок. Всі менші містечка й замки спалено і знищено донащаду. Польське військо дійшло знову до Гуманя. На підмогу полякам прийшли татари.

Хмельницький не мав достатньої сили, щоб ці польські походи спинити. Козацьке військо значно потерпіло в молдавських походах, народні сили не були здисципліновані й нераз у боротьбі не витримували, на татар також не можна було покладатися, бо у вирішних хвилинах вони мирилися з поляками. Тимто Хмельницький рішився звернутися до Московщини і в Переяславі в січні 1654 р. умовився про союз із царем. Одним із головних пунктів договору була московська поміч проти поляків. Московське військо, з 3.000 людей, прийшло до Києва в березні 1654 р. Але протягом цілого року Хмельницькому не повелося вжити його до боротьби з поляками. Московські воєводи занялися будовою кріпости в Києві та переписом населення, а до бою не спішились. Аж тепер, коли Гумань знайшовся в небезпеці, воєвода Бутурлін рушив із Хмельницьким на поляків. Війська зустрілися на Дрижиполі коло Охматова. Бій тривав пять днів, від 29 січня до 2 лютого 1655 р. й був незвичайно завзятий. Полякам спершу повелося розірвати московський табор; москалі показалися маловартним військом, відразу хотіли піддаватися. Але козаки сильним ударом відперли польський наступ. Бій не покінчився нічиєю перемогою, але поляки все ж мусіли уступити на захід. Знову поруйнували Брацлавщину, а татари вивели з України великий ясир.

Тимчасом цар проголосив Польщі війну. Українські й московські війська мали вдарити рівночасно на Вильно й на Львів. На північний фронт, на допомогу цареві, пішов полковник Іван. Золотаренко; він спершу добував литовські замки над Дніпром (Гомель, Новий Бихів і ин.), потім брав участь у поході на Минськ і Вильно. На добутій білоруській території утворено козацький полк, званий могилівським або чавським (від міста Чавсів). Сам Хмельницький із Бутурліном рушив на Галичину. Українське військо на три тижні спинилося під Камянцем, потім подалося на Львів, польські війська уступили на захід. Під Городком 28 вересня 1655 р. погромив їх сильно миргородський полковник Григорій Лесницький. Українські й московські війська обступили Львів. Але облогу вели самі москалі, від 25 вересня до 8 листопаду 1655 р. Між українцями й москалями раз-у-раз приходило до непорозумінь і Хмельницький сам остерігав львовян, щоб не піддавалися на царське імя. Один козацький полк, під проводом Данила Виговського, ходив походом на Холмщину і здобував Люблин 15 жовтня 1655 р.; в умові з містом забезпечено участь у міській раді тамошній українській кольонії. Але тимчасом прийшли сюди вістки про напад татар на Наддніпрянщину. Хмельницький вдоволився окупом і Львів покинув. При відвороті татари заступили йому шлях під Озірною 18 листопаду 1655 р. У боротьбі сильно потерпіло московське військо, а Хмельницький мусів задобрити хана окупом.

Рейд Антона Ждановича

З походів Ждановича. Перехід військ козацьких, шведських

і семигородських через Вислу під Завихвостом 1657 р.

У 1656 р. Хмельницький склав союзний договір із семигородським князем Юрієм Ракоцієм і обіцявся допомогти йому добути польську корону. На підмогу Ракоцієві гетьман вислав помічний корпус 20.000 війська під проводом полковника Антона Ждановича. Серед старшин були Іван Богун, Ференц Рац, з роду сербин, чи якийсь инший балканець, Сулименко, з роду турчин Сулейман; військо було мішане, складалося з різних охотників, було між ним навіть 50 турецьких яничарів.

Жданович у лютому 1657 р. зійшовся з Ракоцієм під Стриєм, і разом із уграми рушив за Сян, у Малопольщу. Польські війська швидко уступали, й вояки Ракоція тільки й тим займалися, що по дорозі грабували всі міста й села. Попри Ланцут, Тарнів, Бохню вони дібралися аж до Кракова, взяли Краків без труду — і так козацьке військо знайшлося в мурах давньої польської столиці.

Потім Ракоцій перейшов на лівий беріг Висли. Тут уже було більше польського війська й бої були завзяті. У Ракові козаки попали в засідку — 400 людей поляки вирубали доноги, два тижні по вулицях лежали непохоронені трупи. Зате козаки знищили сусіднє містечко Іваниська. Під Сандомиром Ракоцій зустрівся зі шведським королем Карлом Ґуставом. Від козаків витав короля Жданович та хоч при ньому було «дуже скромне товариство», Карло прихильно приняв козаків і обдарував їх. Короля вразила недостача дисципліни в військах Ракоція — тимто він радив князеві приняти шведський спосіб таборування і шведську тактику.

Під Завихостом Ракоцій перейшов на правий беріг Висли й через Замостя, Люблин, Луків і Венґрів добився до Берестя. Жданович використав побут у Бересті на те, щоб приєднати Полісся для козацької влади; під його впливом пинський повіт приняв протекторат Хмельницького.

Звідси угорські й українські війська подалися знову в корінну Польщу. Ішли на Нарву й Буг і під Закрочимом переправилися через Вислу. Ця переправа зображена на сучасній картині (див. побіч). Дня 19 червня 1657 р. обєднана угорсько-шведсько-українська армія добула Варшаву. «Козаки геть чисто розграбили місто; рядовики-шведи також посваволили в місті», оповідає очевидець. Таким чином козаки побували і в другій польській столиці.

Козацький табор підчас бою. З картини бою під Лоєвом 1649 р.

З німецької ґравюри.

Але тріюмф Ракоція був короткий: звідусіль почало надтягати «польське військо, й він мусів уступати з Варшави. До того ж шведський король старався перетягнути на свій бік козаків, особливо Ференца Раца. Князь почав відворот здовж лівого берега Висли аж під Сандомир. У війську цілком упала дисципліна; переправа через ріку під Завихостом коштувала багато труду і втрат. Козаки показали тут своє знання, переправлялися через Вислу чайками, човнами, поромами і всякими іншими способами.

Дальше відворот вів на Замость, Томашів, Раву руську, Жовкву. Tут знову прийшло до боїв з поляками. Під Равою поляг полковник Ференц Рац; під Маґеровом уславилася обороною сотня козаків; під Жовквою Ракоцій утратив частину таборів. Щасливо перейшли попри Львів і далі на Зборів, Тернопіль, Залізці до Чорного Острова — на краю козацької території. Але тут Ракоція облягли поляки, і він мусів заплатити великий окуп.

Так скінчився славний рейд полковника Ждановича. Перевів він своє військо уздовж і впоперек Польщі, добував у двох столицях і зі здобиччю повернувся додому. Але політичної мети похід не осягнув, — козаки не змогли посадити Ракоція на польському престолі, чого так бажалося Хмельницькому. Ця невдача добила гетьмана. Він уже лежав хворий і, як дізнався про поразку Ракоція, так схвилювався, що дістав удар і, за кілька день, 6 серпня, 1657 р. покінчив життя.

ГЕТЬМАНЩИНА

Іван Виговський

За гетьманства Богдана Хмельницького козацьке військо дійшло до найвищого рівня і що до чисельности, й боєвої готовости, й воєнної експанзії. Але як тільки не стало великого орґанізатора й полководця, військова орґанізація відразу почала розстроюватися.

Виговський мав фахове знання військових справ. Заки ще перейшов до повстання, служив у польському квартяному війську й дослужився там ступня поручника. Пізніше повнив якісь функції у козацькому реєстровому війську, в канівськім полку; брав участь у бою над Жовтими Водами й дістався до татарської неволі, але. Хмельницький викупив його і притягнув до української державної служби. При боці старого гетьмана Виговський мав змогу пізнати як-найкраще всі державні справи й увійти в потреби й завдання війська. Він докладно здавав собі справу, що молода козацька держава має ще слабі й неустатковані основи; навіть під сильною рукою Богдана прокидалася тут і там анархія і треба було великих зусиль, щоб у свіжо зорґанізованому війську утримати лад і порядок. Виговський розумів, яке значіння має авторитет влади і всіма силами старався цей авторитет підтримувати і в громадянстві й у війську.

Гетьман Іван Виговський

Портрет з Літопису Величка

При орґанізації війська Виговський підносив передусім завсіди потребу суворої дисципліни. Приймаючи гетьманський уряд, він зазначив із притиском: «Ця булава буде доброму на ласку, поганцеві на кару; нікому в війську підлещуватися не буду; військо запорозьке не може не знати страху». Змагав він до того, щоб установити точний реєстр козацького війська й виключити з військових рядів «гультяїв і неправдивих козаків». У війську бажав мати заможних козаків, а то й шляхту, щоб добути противагу проти «черні». Дуже гостро виступав проти всякої самоволі. Коли полтавський полковник Мартин Пушкар, визначний і заслужений воївник, став на чолі невдоволених «дейнек», Виговський не завагався вислати на нього реєстрових полків і в потопі крови загасив бунт: у бою під Полтавою 11 червня 1658 р. лягло 15.000 пушкарівців. Але у своїй соціяльній політиці Виговський не вмів знайти тієї міри й того такту, яким відзначався Хмельницький; це зготовило скорий кінець його гетьманству.

Реєстрове військо у своїй масі не піддавалося гетьманській кермі, тимто Виговський залюбки користувався найманими військовими відділами. Під його прапорами служили серби, волохи, німці, а то й поляки. Вони жили на гетьманському утриманні, мали своїх окремих полковників і иншу старшину й були залежні тільки від гетьмана. Вони творили часом гетьманську прибічну ґвардію, то знову їх висилали на небезпечні позиції, де гетьман не дуже міг покладатися на звичайні козацькі війська. Виговський намагався з цих найманих частин утворити постійні військові сили України; у гадяцькій умові 1658 р. він перевів постанову, що військо Великого Руського Князівства буде складатися з 30.000 козаків і 10.000 найманого війська.

Що Виговський дбав про піднесення рівня війська, про те свідчить його договір із Швецією 1657 р. В договорі він застеріг собі, що український уряд має право затягати собі у шведських провінціях військо й офіцирів, спроваджувати ремісників і механіків та купувати зброю й амуніцію. Для лекшої комунікації Україна мала дістати границю з Прусією на Березині.

Переговори Виговського зі Швецією й Польщею мали за головну мету одне — зірвати звязки з Московщиною. У святочному маніфесті до европейських держав він виказав причини війни з Москвою й почав воєнні кроки в серпні 1658 р. Частину війська, 20.000 люда, він, під проводом Данила Виговського, вислав на Київ, щоб прогнати звідтіль московську залогу; знову київський полковник Павло Яненко-Хмельницький мав рівночасно вдарити на москалів із міста. Але цей плян не вдався. Передня козацька сторожа необережно зрушила московську залогу. Заки козаки вспіли висипати шанці, москалі вже виступили на них і відперли їх від Києва 3 вересня 1658 р.

Сам Виговський вибрався на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського, що зі свіжим військом увійшов у гряниці України і став під Лохвицею. Під охороною Москви повстали проти Виговського невдоволені елєменти й обрали собі за гетьмана Івана Безпалого. Війська Виговського почали з ними боротьбу, але покищо безуспішно. З початком 1659 р. прийшло нове царське військо під воєводою Трубецьким і почало облягати Конотіп. Ніженський полковник Григорій Гуляницький завзято боронив міста, витримавши облогу цілих 70 днів (від 29 квітня до 7 липня 1659 р.). Рятувати Конотіп прийшов сам Виговський, ударив несподівано на московське військо і примусив його відступити від міста. Але незабаром московські полки впорядкувалися наново й напали на Виговського над річкою Соснівкою. Прийшло до завзятого бою. Московська кіннота змірилася тут із українською піхотою. Москалі нагально кинулися до атаки, але попали під обстріл козаків, що поперекопували дорогу шанцями. Московська кіннота пішла в розтіч, - але на инших місцях наскочила знову на козацькі застави над річкою, яку козаки загатили. Решту доконали татари. День 8 липня 1659 р. покінчився страшною поразкою московського війська. На місці полягло кілька, чи кільканацять тисяч, решта пішла в полон, навіть воєводи Пожарський і Львов. На Московщину пішов сполох, що козаки підуть аж на царську столицю.

Але Виговський не зміг використати цієї світлої перемоги: народнє повстання присилувало його уступити з гетьманства.

Початки Руїни

Коли Виговський зрікся булави, внутрішня кріза на Україні ще поширилася. Козацька держава почала ділитися на дві частини, правобічну й лівобічну; з великими труднощами доводилося утримувати єдність. А до того ще Московщина й Польща підсилювали боротьбу козацьких партій, змагаючи до поділу України. У тих відносинах й козацьке військо занепадає.

Молодий Юрій Хмельницький, за першого свого гетьманування (1659-1663 р.) не зміг проявити ні орґанізаційного хисту, ні взагалі ніякого иншого таланту. Коли він мав які успіхи, то тільки тому, що: «тая слава була, що Хмельницький гетьманом», — а то ще мав добрих співробітників, генеральних старшин і полковників, таких, як Носач, Лісницький, Дорошенко, Лизогуб, Одинець, що жили ще традиціями Богдана. Становище гетьмана підупало незвичайно через невдачу переяславського договору 1659 р.: гетьман не мав права йти в похід без дозволу царя, не міг звільняти з уряду, чи назначати полковників, карати на горло бунтівників і под. Юрій Хмельницький сам не був військової вдачі, в походах його виручали полковники.

Гетьман Юрій Хмельницький

Зі сучасної ґравюри.

В 1660 р. цар почав війну з Польщею і вислав воєводу Шереметєва у напрямку на Волинь. З москалями пішов переяславський полковник Цицюра з 20.000 козаків. Юрій Хмельницький з правобічними полками обсадив південну гряницю, щоб не пустити татар на поміч полякам. Але татари таки переслизнулися й тоді Юрій рушив за ними на підмогу Шереметєву, якого під Чудновом облягли поляки. Але польське військо заступило йому дорогу під Слободищем і примусило до бою 7 жовтня 1660 р. Хоч боротьба не дала переваги ні одній, ні другій стороні, Ю. Хмельницький вже не мав сили й охоти до війни, склав із поляками мир, зобовязуючись виступити проти Московщини. Але лівобічні полки не хотіли йти в союз із Польщею й почалася домашня війна. Юрій Хмельницький під Каневом 25 липня 1661 р. потерпів значну поразку, але у другій битві, під Бужином, 13 серпня, разом із татарами, так погромив Москву, що на полі залишилося 10.000 трупів; артилєрія, табор, прапори дісталися в його руки. Але ж татари почали грабувати й козацькі землі й вивели у Крим велику силу бранців. Юрій Хмельницький утратив усякий авторитет і зрікся булави 1663 р.

Ще меншу повагу в державі й у війську мав Павло Тетеря (1663-1665 р.), наступник Ю. Хмельницького на Правобережжі. Хоч змолоду був козаком і потім переяславським полковником, то військовими справами займався мало; ні в чому не підняв козацького війська. Не вмів він втихомирити і громадянської війни, а ще заохотив Яна Казимира виправитися на Лівобережжя, влітку 1663 р. Але лівобічні козаки, при допомозі Москви, боронилися завзято і король не міг добути більших міст таких, як Переяслав, Ніжень, Батурин і ин. У цьому поході поляки увязнили старого полковника Івана Богуна, підозріваючи його у зраді, й розстріляли його під Новгородом сіверським 27 лютого 1664 р. Коли польське військо з невдалого походу верталося в Польщу, на Правобережжі вибухло повстання, особливо в полудневих полках. Перед у всьому вів запорозький кошовий Сірки, а при ньому різні ватажки, як Іван Сербин, Василь Дрозд, Остап Гоголь, Семен Височан, галицький повстанець із 1648 р. і инші. «Що козак, то був полковник, що сотник, то гетьман». Поляки намагалися придушити цей рух, але народні ватажки боронилися завзято. Найбільш уславилося містечко Ставище, що витримало тримісячну польську облогу. Серед підозрених. в орґанізації повстання був також Іван Виговський; з наказу військового суду його розстріляли під Ольхівцем 16 березня 1664 р. Тетеря втратив тоді всякий вплив і остаточно зрікся гетьманства 1665 р.

Петро Дорошенко

До нової орґанізації держави і водночас переформування козацького війська забрався Петро Дорошенко (1665-1676 р.). Був він онуком гетьмана Михайла Дорошенка, з гордістю згадував свого лицарського предка і чванився своїм козацьким родом. Військову карієру починав у Чигирині, при боці Богдана Хмельницького, як гарматній писар, тут добув собі широкий політичний світогляд і глибоке зрозуміння державних справ України. З повною свідомістю зазначував він усе, що український нарід творить одну цілість на цілій території, від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль, що колись на цих землях була одна держава, та що ввесь народ повинен змагати до обєднання під одною владою.

Гетьман Петро Дорошенко

З тогочасної італійської ґравюри.

В першу міру старався він злучити разом розєднану Придніпрянщину, тимто гостро виступав і проти московського «хлопа» Брюховецького і проти польського ставленика Ханенка і проти «покутного гетьманчика» Многогрішного. Не завагався він приняти протекторат Туреччини, щоб найти опору проти инших сусідів, що хотіли Україну поділити між себе. Але шлях до обєднання народніх сил він бачив не у примусі й насилі, а більше в освідомленні й моральному впливі. «Для цього непостійного народу більше значить ласкавість, як суворість». І справді цим способом він добув собі незвичайну симпатію і прихильність, як ніхто инший із його сучасників. Витворив він при собі завзяте прибічне військо, т. зв. серденят і з їх допомогою старався опанувати анархію, що заливала Україну та усунути з українських земель чужі війська.

Найкращі успіхи Дорошенко осягнув у боротьбі з Польщею. Вже на початку гетьманства старався звільнити Правобережжя від польських залог, які туди повводив Тетеря. Дня 19 грудня 1666 р. під Браїловом, недалеко Брацлава, розбив він значне польське військо, з допомогою татар; у татарський полон дістався тоді полковник Маховський, виновник смерти Виговського у вересні 1667 р.; разом із татарами виправився до Галичини і брав участь в облозі поляків під Підгайцями. Підчас турецького походу на Польщу 18 липня 1672 р. Дорошенко погромив польське військо під Четвертинівкою, недалеко Батога; «не памятаю більшої втрати і збентеження», писав польський офіцир, що був у цій битві. Потім, разом із турками, ходив під Львів і брав участь в облозі міста.

Але, хоч у різних походах виявив він талант полководця, то не зміг перебороти безладдя на Україні. На короткий час опанував був Лівобережжя, але не знайшов там тривкого признання. На правобічній Україні пошкодили йому сильно турки своєю нелюдяною поведінкою. У завзятій, розпучливій боротьбі він тратив город за городом, врешті опинився в самому Чигирині, й остаточно мусів скласти булаву 1676 р.

Занепад козаччини на Правобережжі

Після Дорошенка козацьке військо на правому боці Дніпра не могло вже піднятися до вищого розвитку. Турки видвигнули на гетьмана знову Юрія Хмельницького (1677-1681), що приняв титул «сарматського князя Малої Росії - України». Він двічі виправлявся на Чигирин, 1677 і 1678 р., але добути батьківської столиці не зміг і — мусів резидувати в містечку Немирові. Не вмів він зєднати собі українського населення та його військо складалося здебільша з найманих ватаг — волохів, татар і турків.

Ще менше значіння мали гетьмани з польської руки. Остап Гоголь (1674-1679 р.), колись полковник Богдана Хмельницького, здобув собі признання тільки на Поліссі. Степан Куницький (1683-1684 р.), галицький шляхтич, уславився сміливим походом проти турків на Дунай 1683 р., але утратив багато війська й козаки засудили його на смерть.

В 1685 р. польський уряд, приготовляючи війну з турками, дозволив на віднову козаччини. Новий гетьман, Андрій Могила (1684-1686), не мав ніяких кваліфікацій і значіння, але між його полковниками знайшлося кількох добрих орґанізаторів і полководців, що занялися новою орґанізацією військових сил. У Богуславі пробував наказний гетьман Самусь Іванович, відомий із походів на турків, у Корсуні — Захар Іскра; у Брацлавщині — Абазин, у Хвастові — найбільш заслужений із усіх Семен Гурко-Палій. Козаччина за кілька років зросла в силу і почала займати щораз більші простори. Почалися перепалки з польською шляхтою, а коли Польща захотіла цілком покасувати козаччину, вибухло повстання 1702 р. і отверта війна з поляками. Козаки добули Білу Церкву, де польська залога була ще від часів Тетері, Бердичів, Немирів і инші фортеці. Повстанці змагали до того, щоб опанувати цілу давню козацьку територію аж по Случ, а потім сполучитися з лівобічною Україною. Палій здавна вів переговори з Мазепою і 1704 р. правобічна козаччина признала владу Мазепи як гетьмана всієї України. Але Москва вважала Палія для себе небезпечним. Мазепа мусів його увязнити й цар Петро заслав його на Сибір. Правобічні полки утрималися в єдности з Гетьманщиною аж до 1711 р., коли у прутському мирі Петро зрікся правого боку Дніпра. Тоді правобічне військо перенесено на Лівобережжя, а правобічну Україну опанували поляки.

Нові спроби відновити козацьке військо на правобічній Україні проявлялися підчас гайдамацьких рухів. В 1734 р., підчас походу лівобічних козацьких військ проти польських конфедератів, на Брацлавщині й на східньому Поділлі зірвалося народнє повстання, в якому визначився особливо полковник Верлан; скрізь творилися на козацький лад сотні. В 1750 і 1760 р. гайдамаччина зривалася кілька разів, а до найбільшого вибуху прийшло 1767 р. Народні ватаги опанували тоді значну частину Київщини, особливо ж околиці Гуманя, Чигирина, Білої Церкви й Радомишля. Повстанців рахували на кілька тисяч, але вони рідко коли творили більші загони як 300-400 людей. Значніші сили зібрав тільки Максим Залізняк, який і уживав титулу гетьмана. Востаннє гайдамацький рух проявився 1788 р. підчас т. зв. «волинської тривоги».

Розвиток війська на Лівобережжі

Коли на Правобережжі козаччина все більше занепадала, лівобічна Україна досить скоро перемогла безладдя й дійшла до кращої орґанізації. Дніпро заслонював її від заходу, на цій межі стримувалися польські походи. Татари забігали тут рідше, ніж на Правобережжя, турки ніколи не сягнули сюди у своїх завоюваннях. Населення було густе, бо і з правого боку тиснулися туди втікачі; тут розвинулося високо господарство, і настав добробут. Лівобережна Україна була залежна від Московщини, але в перші десятиліття московська влада трималася ще правних форм і не мішалася занадто у внутрішнє життя країни. Серед таких відносин і козацьке військо не занепадало, а поступало вперед у своїм розвитку.

Рівночасно з Тетерою гетьманував на Лівобережжі Іван Брюховецький (1663-1668 р.). Він добув булаву завдяки черні, яку вмів зєднати собі своєю красномовністю й демаґоґією. У політиці був дуже необережний, довіряв цілком Московщині й погодився на те, щоб на Україні стояло залогами 11.500 московського війська, і то на утриманні українського скарбу. Позитивною стороною його діяльности було те, що він упорядкував військовий скарб, покасував усякі самовільні реквізиції й установив постійні податки на утримання війська. В боротьбі з Тетерою й польським військом 1663 р. показався добрим полководцем, очистив остаточно Лівобережжя від ворожих військ і заняв частину Правобічної України. У лютому 1668 р. він несподівано повернувся проти московських залог і присилував їх уступити з України. Повстання було переведене так зручно і так складно, і так заскочило москалів, що вони майже без опору покинули Україну; це також доказ талановитости Брюховецького. Але загинув він марно, убитий юрбою.

Гетьман Іван Самійлович

З давнього портрету.

Його наслідники Дамян Многогрішний (1668-1689) та Іван Самійлович (1672-1689) мусіли наново приняти московський протекторат, хоч на лекших умовинах, бо московські залоги на Україні зменшено й гетьманський уряд мав більшу свободу рухів. Многогрішний, хоч без ширшої освіти, був дуже енерґійний і консеквентний, старався високо поставити авторитет гетьмана гак, що старшина закидала йому абсолютизм. Також прикладав він велику вагу до дисципліни у війську, гостро карав і рядових козаків і таксамо старшину. «Поки я гетьманом, поти буду усмирювати самовільників, кілько в мене сили», заявив він полковникам. Він тримав при собі відділ чужоземного війська, а на раді у Глухові 1669 р. утворив окремий полк війська, що мав повнити службу безпеки т. зв. компанійців. Для розвитку війська мало значіння й те, що тоді вперше утворено на Гетьманщині почти.

Самійлович дійшов до булави як проводир старшинської оліґархії, що усунула Многогрішнього. Але у своїй політиці він ішов шляхом свого попередника, а власне змагав до сильної влади гетьмана над військом. І хоч у соціяльних справах годився зі старшиною, то, як керманич держави, був неуступчивий і переводив на свою руку те, що вважав за конечне з державного погляду. Так, проти рішень ради, він утримав дальше наймане, «охотне» військо; таксамо завів нові податки на військові потреби. Він утворив також формацію бунчукових товаришів, почесний відділ при боці гетьмана, де військову, службу повнили сини старшин, що згодом займали вищі військові уряди. Самійлович змагав до обєднання цілої Придніпрянщини під своєю булавою, успішно ривалізував з Дорошенком, остаточно перетягнув на свого сторону правобічні полки і приняв титул гетьмана обидвох сторін Дніпра. Сильно уфортифікував Чигирин, двічі обороняв його перед турками, яких привів Юрій Хмельницький. А потім, як довелося, внаслідок мирових умов, залишити Правобережжя, він уміло перевів тамошнє військо й населення на свою сторону. Поборював сильно автономні змагання Запорозької Січі, обсадив своєю залогою Кодак і старався утримати Запорожжя під своїм наглядом.

У травні 1687 р., з наказу царя, Самійлович виправився разом із московським військом на Крим. Козацького війська було 20.000, наказним гетьманом назначено гетьманого сина, Григорія. Війська пішли на низ Дніпра, перейшли Кінські Води й увійшли у Великий Луг. Але татари запалили степ і через те треба було вертатися назад. Московський воєвода, князь Ґоліцин, зробив виновником невдачі обох Самійловичів; гетьмана з сином увязнили й заслали на Сибір.

ЗАНЕПАД КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Іван Мазепа

Гетьман Іван Мазепа

З ґравюри Ґалаховського.

За Многогрішного й Самійловича Гетьманщина розвивалася без більших перешкод та й козацьке військо приняло закінчені, тривкі форми. Іван Мазепа (1689-1709) в першому десятилітті свого гетьманування продовжав цю добу спокійного розвитку і зросту української воєнної сили. Сам він був більш політик і дипльомат, ніж військова людина. Але мав теоретичну військову освіту, може й вищу, ніж инші козацькі діячі. Замолоду ж учився на заході, зокрема в Голяндії студіював артилєрійське мистецтво. Пройшов він і практичну воєнну школу, бо був ротмістром надворної корогви при боці Дорошенка, у найбурхливіших і найнеспокійніших часах на Правобережжі. За Самійловича мав відповідальний уряд ґенерального осавула.

На свому гетьманстві Мазепа не проводив ніяких основних змін в орґанізації війська. Тільки ще більше, ніж його попередники, протеґував наймані відділи, компанійців і сердюків; хотів мати залежне від себе військо, яке можна було сильніше тримати в руках і краще вишколювати. Але устрій реєстрового війська залишив без ніяких змін. Хоч цар Петро вперто виступав із жаданням, щоб козацькі полки перетворити на реґулярне військо. Мазепа опирався цим намірам і не допустив до ніяких реформ. Він робив це з політичних причин, — щоб не допустити до більшого зросту московських впливів на Україні, а то ж реґулярні полки стали б були цілком залежні від царя. Мазепа цікавився й уліпшенням зброї; сам мав на свойому дворі колекцію зброї, таку дібрану, що один із чужинців, французький дипльомат Балюз, називає її одною з найкращих яку він бачив у свойому житті. Зокрема гетьман опікувався артилєрією, може хотів використати своє фахове знаття, добуте замолоду; в Батурині він оснував відливню гармат, що вироблювала пушки з його імям.

Мазепа виступав рішуче проти самостійности Запорожжя, він був противником того, щоб Січ творила окрему військову республику, незалежну від гетьманської влади. Він нераз щедро запомагав запорожців воєнними засобами і грішми, але жадав за це послуху. Коли ж січовики йому противилися, він не вагався погряничною бльокадою приневолювати їх до покірности. А часом навіть у пересерді падали з його уст слова, що треба зруйнувати це «прокляте кубло».

Воєнні пляни Мазепи зверталися спершу проти Криму й Туреччини. Це була здорова політика, бо ж від опанування берегів Чорного моря залежало майбутнє України. До того ж тут Московщина проявляла велику ініціятиву, що змагала до того, щоб забезпечити собі доступ до моря. Приготовою до війни служила будова погряничних фортифікація над річкою Самарою; вони мали забезпечити Гетьманщину від татарських нападів. В 1689 р. українські війська, разом із московськими, рушили в перший похід на Крим. Дійшли під Перекоп, але твердині добути не могли. В 1695 р. Мазепа вдруге з москалями ходив на долішній Дніпро, і там добув і знищив форти Кизикермен, Тавань і ин. В 1696 р. козацьке військо під проводом Якова Лизогуба брало участь у здобуванні Азова. В 1697 і 1698 р. знову повторено походи на долішній Дніпро, і ті місця укріплено фортами. Але ця довга боротьба не дала Україні раз-на-все користи, бо в карловицькому мирі 1699 р. цар зрікся чорноморського побережжя на користь Туреччини.

Війна з Московщиною. Полтава.

Від початку царювання Петра І Україна відчувала на собі все більше тягар залежности від Московщини. Особливо українське військо ставало щораз більше залежне від московського командування. Цар використовував усі свої права суверена, розпоряджався українськими збройними силами нарівні з московськими, посилав козацькі полки, куди йому було треба, встрявав у військову управу й безнастанно думав над тим, щоб українське військо влучити до російської армії. Ще гірші відносини настали, коли 1700 р. почалася російсько-шведська війна, т. зв. північна. Петро потребував маси військ на широких фронтах у Польщі, Литві, Лівоні, Естонії і безоглядно, на найдальші позиції, висилав козаків. Так 1700 р. під Риґою був полковник Іскра з 3.000 козаків, під Новгородом — Обидовський з 15.000. В 1701 р. Данило Апостол із 17.000 козаків брав участь у бою під Ерестфером і взяв у полон 2.000 шведів; в 1704. р. він, спільно з росіянамн, добув Варшаву з рук шведів. В 1706 р. козацькі полки були на Білій Руси, 1707 р. під Люблином. Сам Мазепа виправлявся 1704 р. у Київщину і взяв під свою владу правобічні полки, а над Случем, під Любаром, на давній «козацькій лінії», наказав висипати на памятку високу могилу. В 1705 р. ходив з військом шляхом Хмельницького під Львів та Замостя, але — сповняючи лише царські доручення.

Мазепа довгий час терпів ці відносини, але побачивши, що й військо йде на загин, і основи української держави валяться, рішився ввійти в союз зі шведським королем Карлом XII й повернутися проти Московщини. Сталося це раніш, ніж гетьман задумував. З початком 1708 р. Карло пішов походом на Литву й через Смоленськ узяв дорогу на Москву. Але, що ціла країна була знищена московськими військами він рішився перезимувати на Україні. В останніх днях вересня 1708 р. шведи ввійшли в Чернигівщину. Карло зробив це, не порозумівшись із Мазепою, в часі, коли Україна не була ще підготовлена до повстання. Більша частина українських полків була тоді на різних фронтах, Мазепа мав при собі всього 10-12.000 війська. Але йому треба було рішитися на боротьбу, тимто він переїхав до головної кватири Карла в Гірці коло Новгороду сіверського і склав зі шведами військову конвенцію.

Плян бою коло Полтави

І — уставлення противників перед боєм,

II — остання стадія битви.

Цар Петро звелів на місце Мазепи обрати гетьманом Івана Скоропадського, приєднав собі частину козацьких військ і почав наступ проти Карла й Мазепи. В січні й лютому 1709 р. московські війська виперли шведів з Ромна, Прилуки й Лохвиці. Тоді Кчрдо почав посуватися на південь, добув укріплені міста Зіньків і Опішню та пішов на гряницю Слобідщини. Між Красним Кутом і Городнею прийшло до більшої битви 22. лютого 1709 року; обидві сторони приписували собі перемогу. Шведські війська розклалися по правому боці Ворскла, від Опішні й Решетилівки по Полтаву.

Мазепа всіма силами старався підтримати шведів, нашвидку стягав війська, в універсалах підносив вагу боротьби за волю України Але терен був неприготовлений. Через те, що гетьман мусів свої наміри провадити конспіративно, громадянство й військо було неосвідомлене, та недовірчиво, а то й вороже ставилося до союзу зі шведами. Єдиним здобутком Мазепи було те, що на його заклик, прийшли запорожці з 5-7.000 людей, заняли позиції на Орелі і долішньому Ворсклі і так забезпечили сполуку з Дніпром.

До головних боїв між шведами та Москвою прийшло під Полтавою. В Полтаві стояла сильна московська залога, під проводом полковника Келліна, добре забезпечена воєнним знадібям і харчами. Карло за всяку ціну старався добути цю фортецю, що замикала йому шлях від півдня. При допомозі козаків шведи висипали шанці довкола міста, почали місто обстрілювати й кілька разів ішли приступом на міські вали. Але залога відбила всі атаки. Тимчасом російська армія від півночі і сходу обступила шведів і почала на них сильно натискати. Петро перейшов на правий беріг Ворскла, заклав укріплений табор, побудував редути і приготовлявся до наступу. Карло рішився його попередити й дав наказ 7 липня 1709 р. атакувати росіян. Начальним вождом шведської армії був фельдмаршал Реншільд, бо сам король, ранений у ногу попереднього дня, не міг проводити в битві. Шведська піхота вдарила так сильно що добула відразу передові московські редути й московська кіннота мусіла уступати. На росіян спав такий переполох, що бій міг закінчитися катастрофою. Але шведське командування не вміло використати доброї ситуації. Петро впорядкував наново свої сили й пішов у протинаступ. Тепер уже шведи не мали сил опертися й на полях села Будищ шведська армія потерпіла остаточний погром.

Шведська могила, висипана на памятку битви під Полтавою.

Мазепа не брав особисто участи в бою, козацькі полки теж не відіграли визначнішої ролі. Шведські й українські війська після бою мусіли уступити зпід Полтави й перейшли до Дніпрової переправи коло Переволочної. Але через недостачу поромів і човнів більша частина війська не могла переправитися. Тут заскочили їх москалі, вислані в погоню; шведи пробували боронитися, але 12 липня мусіли капітулювати; Кільканацять тисяч шведів і 3.000 козаків дісталося в московський полон. Карло й Мазепа з останками армії безлюдними степами дійшли до Очакова і звідтіля двома дорогами до Бендер у Молдавії. Тут Мазепа закінчив своє життя.

Війну з Московщиною продовжав новий гетьман, Пилип Орлик, обраний на гетьмана в Молдавії. Він поновив союз із Карлом, склав новий договір із Кримом та з Туреччиною; навесну 1711 р. рушив на правобічну Україну і разом із ним пішов Гордієнко з запорожцями, буджацькі татари й відділ поляків. Під Лисянкою він переміг військо Скоропадського, що було під проводом ґенерального осавула Бутовича. У правобічних полках зірвався повстанчий рух проти Московщини. Орлик намагався добути Білу Церкву, але татари не тільки не підпомогли його, але кинулися грабувати, — і він мусів уступати на Дністер. У погоню за ним пішла московська армія. Але над Прутом, коло Нового Станилища, турки окружили військо царя Петра і примусили його до капітуляції, 22 липня 1711 р. У договорі з Туреччиною Петро зрікся прав до Правобічної України. Орлик старався поновити козацьку владу на Правобережжі, але тимчасом сюди ввійшли польські війська і він, знеохочений, виїхав на еміґрацію.

Занепад Гетьманщини

Павло Полуботок, полковник чернигівський, наказний гетьман.

По полтавській катастрофi козацька держава та з нею й козацьке військо, знайшлося в повній залежности від Московщини. Цар Петро ніколи не вибачив козакам, що пристали до Мазепиної «зради», недовіряв українському війську й усіма способами старався його знищити. А коли не виконав геть чисто всіх своїх плянів, то лише тому, що на перешкоді ставало йому не тільки непевне загряничне положення, а ще більше те, що і в найгірших хвилинах козаччина таки виявляла велику відпорність і не дала себе знищити. Гетьман Іван Скоропадський (1708-1722), хоч завдячував свою булаву ласці царя, сміливо боронив військо перед задумами царя й докладав усіх сил, щоб забезпечити козаччині дальше існування й розвиток. Він усе виступав проти зазіхань російських командантів, що вмішувалися у справи Гетьманщини, жадав пошани для гетьманських наказів, домагався звороту артилєрії, забраної в Батурині й Гадячі, виказував цареві, що треба шанувати військо, яке «служить тільки за вольности». І справді йому поталанило добути різні бажані полегкости. Але цар розпоряджався українським військом ще більш безоглядно, як за Мазепи, висилав козацькі полки й на воєнні походи, й на ще тяжчі роботи при нових укріпленнях, нпр., на «лінії» між Доном і Волгою, або при Ладозькому каналі. Наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724) виступив з рішучим протестом проти царської політики та за те цар наказав його увязнити в Петербурзі і Полуботок умер у Петропавловській кріпости.

Данило Апостол

З тогочасного портрету.

Данило Апостол (1727-1734) багато причинився до піднесення Гетьманщини й її війська. Сам він був — за словами Мазепи — «від батька заслужений у війську, добрий воїн, із усіх полковників найдавніший»; проводив військом у різних походах, був наказним гетьманом у поході на Персію, знав і любив воєнну справу. Він упорядкував військову адміністрацію, скарб і судівництво, унормував податки й добився в Москві того, що число російських військ, стаціонованих на Україні, зменшено до 6 полків. Але звільнити війська від важких фортифікаційних робіт йому не вдалося. Апостол дбав дуже про традицію війська, його вигляд і побут. За його часів утривалилися зверхні форми й обичаї запорозького війська.

У помазепинських часах козацьке військо добувало собі лаври в різних далеких походах, що їх ведено в інтересах Росії. В 1722 р. Апостол ходив з 10.000 козаків на перську гряницю, на Закавказзя. В дальших роках козацькі полки постійно стояли над Каспієм, коло твердині св. Хреста над рікою Судаком. В 1725 р. відбувся похід на Ґілян, перську провінцію на південному побережжі Каспія. Брали тут участь полковники Лизогуб, Горленко й Кандиба. В 1729 р. козацьке військо було під Дербентом. В 1733 р. в поході на Польщу визначилися полковники Лизогуб і Галаган. В 1735 р. у кримському поході поляг геройською смертю ґенеральний бунчужний Семен Галецький. В 1737 р. козаки брали участь у облозі Очакова, 1738 р. в молдавському поході. В 1756 р. вислано кілька тисяч козаків, під проводом ґенерального осавула Якубовича, у пруський похід. В 1757 р. в бою під Єґерсдорфом поляг славний компанійський полковннк Капніст. І все це за славу й на славу російської імперії...

За останнього гетьмана Кирила Розумовського (1750-1764) військо Гетьманщини мало все ще давній устрій й ненарушні звичаї і все вважало себе за представництво «малоросійської нації». І навіть коли 1764 р. цариця Катерина скасувала гетьманство, козацьке військо залишилося ще двацять літ довше. Остаточно 1783 р. указом цариці козацькі, полки перемінено на реґулярне російське військо.

Запорожжя

Найдавніше огнище козацького війська, Запорожжя що так буйно процвітало в першій половині XVII в., затратило своє значіння за Хмельниччини. Козаччина великою масою пересунулася на «волость», де мала змогу свобідно розвиватися, а на Низу залишилися тільки вперті добичники, що ходили туди на лови і на риболовство. На самій Січі стояла невелика лише залога, під проводом кошового, якого назначував гетьман. Запорожжя віджило наново аж тоді, як на «городовій» Україні верх узяла старшина й коли почалася громадянська боротьба на соціяльнім тлі. Тоді на Низу почали орґанізуватися невдоволені елєменти, «голота», «чорняки» і звідсіль вели свої виступи проти Гетьманщини. Так проти Виговського виступав кошовий Яків Барабаш; він закидав гетьманові на чорній раді, що неправно гетьманує, бо не дістав булави на Запоріжжі. Барабаш брав участь у виступі Пушкаря і був покараний на горло. Коло 1660 р. на Запорожжі добув собі велику популярність Брюховецький; він розвивав далі демаґоґічну ідеольоґію про права старшинства Запорозької Січі і з допомогою запорожців добув гетьманський уряд. Своєю участю у домашній війні Запорожжя немало причинилося до розбиття політичного життя України.

Очаків. Турецька твердиня і пристань над Чорним Морем.

Найвизначнішим представником запорозької козаччини в 1660 і 1670 р. був кошовий Іван Сірко. Він мав бути родом зі Слобожанщини, з Мерехви, там мав наче свою землю. Не мав освіти, був навіть неграмотний, не добув собі ширшого політичного світогляду, перекидався від партії до партії і нераз необдуманими починами шкодив найкращим задумам гетьманів. Так 1659 року, коли Виговський вів війну з Московщиною, Сірко уладив напад на татарські кочовища так, що татари покинули Виговського й через те гетьман не міг використати перемоги під Конотопом. Таксамо пізніше походами на турків він підірвав українсько-турецький союз, який склав Дорошенко. Сірко признавав тільки єдину політику, — завзятої, безпощадної боротьби з турками. «Бог свідок моєї душі», сповідався він, «що я ніколи не ходив на Україну з тим, щоб руйнувати мою батьківщину; не хвалюся, а правду кажу, що всі мої заходи і змагання були спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам-бусурманам».

У цій боротьбі Сірко уславився, як незрівняний вояка й полководець. Знаємо поверх двацять більших походів, які він вів проти татар і турків; менших нападів і набігів і полічити важко. Сіркові походи йшли в різні сторони: на кримських татар під Перекоп, на татарські замки Тавань, Аслан-городок і Кизикермен над долішнім Дніпром, на буджацьких татар, на турецькі замки Очаків, Білгород і Бендери, на татарські кочовища на Чорному й Кучманському шляху. Походи відбувалися різним способом: човнами Дніпром, верхи степами, деколи з табором і пушками. Сірко виправлявся нераз із дуже незначними силами; так, нпр., у набігу під Перекоп 1663 р. брало участь усього 90 запорожців, 30 донців і 60 союзних калмиків, — вони розбили впятеро більше татарське військо, Своєю іниціятивою, енерґією й воєнним талантом Сірко добув собі небувале значіння й пошану між запорожцями: «Всі його боялися незвичайно; що, бувало, задумає, те і зробить, а якби хто хотів його не послухати, того зараз убили б». Він помер 11 серпня 1680 р. до наших часів збереглася його могила, коло Чортомлицької Січі, в селі Капулівці.

У боротьбі з Москвою

В пізніших часах Запорожжя змінило свою орієнтацію, — почало змагати до миру з татарами й турками, а повернулося проти Московщини. Запорожці сильно непокоїлися тим, що Москва вмішувалась у внутрішні справи України, обмежувала вольности Гетьманщини й навіть намагалася покласти свою тяжку руку на Січ. Так 1667 р., коли розійшлася чутка, що московські залоги мають заняти Кодак і Кременчук, ціле Запорожжя піднялося: царського посла Ладиженського, що їхав у посольстві до татар, козаки по дорозі вбили, а кошовий Петро Суховієнко склав із Кримом умову проти Московщини. Таксамо гостро протестували запорожці проти будови московських фортів над Самарою 1687-1689 року. «Від віку ніяких городів у пущі нашій військовій ніхто не ставив, — так і тепер ми, все військо запорозьке низове, верхове, дніпрове, кошове й те, що пробуває на лугах, на полях, на паланках і в усіх урочищах Дніпрових і польових, — я, кошовий отаман, із усім поспільством, старшим і меншим, ніяким чином у пущі нашій і державі віковічній військовій, над Самарою ніяких городів ставити не дозволяємо і дозволити нам цього не доведеться», — писали запорожці до Мазепи. Коли ж самозванчий гетьман Петрик Іваненко виступив із гаслом боротьби з московською навалою, Запорожжя охотно пішло за ним. Таксамо запорожці протестували проти будови замку на Камяному Затоні 1700 р. і проти некорисної гряниці з Туреччиною 1705 р.

Типи козаків. Частини заставки з мапи України Бопляна.

Хоч відносини Січі до Мазепи часто бували напружені, то, коли гетьман почав війну з Москвою, Січ радо відгукнулася на його заклик. Кошовий Кость Гордієнко, полтавець із роду, вихованець Київської Академії, з цілим кошем рушив у похід і відразу почав боротьбу з московськими залогами, що стояли над Ореллю і Ворсклом. Потім запорожці визначилися в бою під Сокілкою 23 квітня 1709 р., та помагали шведам в операціях під Полтавою. Участь у повстанні навела на Запорожжя гнів і ненависть царя Петра. Заки ще вирішився бій під Полтавою, Петро задумав зруйнувати «кубло бунтівників». З кінцем квітня 1709 р. з Києва рушили човнами три московські полки під проводом полковника Петра Яковлєва. По дорозі вони подобували городи, де стояли запорозькі залоги: Келеберлу, Переволочну, Новий і Старий Кодак і жорстоко розправилися з повстанцями. Потім підплили під Січ, що була на Чортомлику. На Січі не було кошового Петра Сорочинського, — він виправився був саме на Крим, до татар, за військовою допомогою; провід над обороною обняв козак Яким Богуш. Він наказав перекопати рови довкола Січі, а що це був час весняної повені, то вода облила довкола козацьку твердиню. Яковлєв пробував переговорів, але, коли січовики відмовилися, почав обстрілювати Січ артилєрією. Але успіху не було ніякого, бо московські пушки не доносили стрілен до Січі. Потім москалі пробували владити наступ на човнах. Запорожці допустили їх на близьку віддаль, але нараз ударили з пушок і рушниць, московське військо втратило 300 вояків, кількох офіцирів і полковника, що вів наступ. Яковлєв був у важкому становищі. Але тоді прийшов йому з допомогою охочекомонний полковник Гнат Галаган, людина без чести, що недавно ще служив Мазепі і зрадив гетьмана. Він почав переговори з січовиками, обіцяв їм помилування, навіть присягав їм, що воно буде, але рівночасно провів москалів під Січ. Коли запорожці вже почали складати зброю, москалі кинулися на безборонних і почали 25 травня 1709 р. різню. Частина запорожців щасливо добулася з облоги, на чайках пустилася втікати і знайшла захист у безвісти Дніпрових рукавів. Але у полон попало 26 курінних отаманів і 250 козаків; з них 156 покарано на горло, решта ж пішла на Сибір. Москалі забрали 40 пушок, 12 гаківниць, 62 рушниці, 13 прапорів і всяке військове знадібя. Наостанок зруйнували укріплення і спалили курені; Чортомлицька Січ перестала існувати.

Кінець запорозького війська

Частина запорожців, що встигла врятуватися з облоги, перенеслася нижче на Дніпро і заснувала наново Січ, зразу на р. Камінці, пізніше в Олешках на турецькій території. Але тут запорожці не почувалися добре і зараз почали заходи, щоб вернутися на давні місця. Але аж у 1734 р. дістали дозвіл від російського уряду й поселилися над річкою Підпільною. Ця «Нова Січ» не відіграла вже важнішої військової ролі. Запорожжя було у всьому залежне від Росії і не могло вести ніяких самостійних походів. Запорожці брали участь як помічне військо у війнах з Туреччиною 1735-1739 і 1768-1773 р.; визначилися в партизанських набігах на татарські кочовища, також обновили свою фльотилю, що вела операції на Дніпрі. Але вільне запорозьке товариство все таки було перешкодою для військових і політичних цілей Росії і цариця Катерина II рішилася остаточно розвязати січову орґанізацію. Ґенерал Текелій з початком літа 1775 р. виправився на Запорожжя, зайняв по дорозі всі оборонні пункти, наблизився до Січі і обставив її довкола військом. Січова рада разом з кошовим атаманом Петром Кальнишевським, рішила не боронитися перед цим «атакуванням» і 16 червня 1775 р. російське військо заняло Січ. Так перестало існувати серце козацького війська.

Могила кошового Гордієнка, недалеко

Олешок в с. Камінка.

Останки запорожців розбрилися по різних місцях. Кілька тисяч перейшло на турецьку територію, в околиці Очакова і Акерману. 1778 р. Туреччина приняла їх у своє підданство й вони осіли кошем при гирлі Дунаю, над Юріївським рукавом. Потім турки перенесли їх на урочище Сеймени; звали їх «буткальськими» козаками. У першому десятиліттю XIX в. ці запорожці перенеслися знову над Юріївський рукав і заложили кіш коло Дунавця. «Задунайська Січ» перетривала тут до 1828 р.

Частина запорожців зневірилася в турецьку владу й 1785 р. випросила собі місце на Угорщині, в Банаті, над долішньою Тисою; було їх 7000. Що з ними пізніше сталося, дотепер не просліджено.

Росія вважала небезпечним для себе відродини запорозького війська й старалася козаків знову притягнути до себе. 1783 р. Антін Головатий, Харко Чепига і инші старшини приняли російське підданство й почали творити охотничі відділи під назвою Чорноморського війська. В 1792 р. вони дістали на поселення землі над р. Кубанню й так дали початок кубанським козакам. В 1828 р. козаки, що сиділи коло Акерману, приняли російське підданство й утворили Дунайське військо. Того самого року частина задунайських козаків, під проводом Осипа Гладкого, вернулася на Україну. В 1831 р. вони дістали дозвіл осісти над Озівським морем, між Бердянськом та Маріюполем, під назвою Озівського війська; в 1860-их роках вони злучилися з кубанцями.

Слобідщина

Окрему військову козацьку орґанізацію мала Слобідщина (теперішня Харківщина). Українське військо почало творитися тут підчас козацьких повстань у 1630-их роках, коли то втікачі й політичні еміґранти шукали захисту на московській території. Так 1638 р. переселився туди гетьман Яцко Острянин з 800 козаками; він осів в околицях Чугуєва й почав орґанізувати козацький полк. Але 1641 р. прийшло між козаками до незгоди й Острянина вбили. Нова еміґрація появилася на Слобідщині після перших невдач Хмельниччини, по берестецькій битві і в дальші роки, як татари й поляки почали руйнувати Правобережжя. Тоді, 1652 р. повстав перший зорґанізований слобідський полк, острогозький, під проводом полковника Івана Зіньківського. Потім нові поселенці напливали в часи Руїни 1660-1680 років і так повстали ще чотири полки, — харківський, охтирський, сумський та ізюмський.

Слобідські козаки мали свою автономію, могли вибирати собі полковників і иншу старшину і взагалі їх внутрішній лад майже не відрізнявся від устрою запорозького війська. Але в політичних справах вони були цілком залежні від московського уряду й ніякої самостійности не мали. Таксамо всякі воєнні справи вирішувалися за згодою московських воєвод, що стояли у важніших містах Слобідщини. Слобідські полки були осаджені на південь від т. зв. білгородської лінії, — гряничних фортифікацій, які московські царі побудували для оборони від татарських наїздів; їх головний обовязок був повнити сторожеву службу на степовому погряниччі. У боротьбі з татарами слобідські козаки визначилися нераз великою хоробрістю і відвагою; так на своїх грудях стримали великі татарські наїзди 1680, 1691, 1711, 1736 і в инші роки. Але ніяких самостійних походів, з національним характером, Слобідщина не вела й не могла вести й тому її роля в історії козацького війська залишилася другорядна.

ОРҐАНІЗАЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Запорозьке військо

Ідея окремого самостійного козацького війська зродилася на Запорожжі. Там, далеко поза межами людських осель, серед степів і диких піль, на недоступних Дніпрових островах добичники і вояки з України зорганізувалися у вільне, незалежне військо. Там повстав своєрідний козацький побут, витворилися нові способи воювання, повстала козацька ідеольоґія й козацькі змагання. Цим окремим, ориґінальним життям козаччини жила поверх трьох століть.

З Запорожжя поширилася також назва козаччини — запорозьке військо. Цього імени козаки вживали у всіх своїх внутрішніх і зовнішніх виступах, таксамо у XVI в., як при кінці ХVIII в. Вже перші козацькі гетьмани в 1590-их роках уживають цеї назви: «Хведір Полоус, гетьман війська запорозького», «Григорій Лобода, старший над військом запорозьким», «Ігнат Василевич, гетьман, з усім військом запорозьким» і ин. Таке саме імя стрічаємо всюди в урядових актах Гетьманщини: «Богдан Хмельницький, гетьман, з військом запорозьким», «Іван Мазепа з військом його царського величества запорозьким», — аж до останнього гетьмана Кирила Розумовського. Та сама назва є на всіх печатях козацького війська.

Від другої половини XVII в. як Гетьманщина і Запорожжя почали творити окремі територіяльні і військові орґанізації, заведено також деякі різниці в титулятурі. А саме військо на Гетьманщині уживає назви малоросійського запорозького війська, бо офіціяльна назва Гетьманщини, заведена російським урядом, була «Мала Росія».

Козацькі посли у стоянці гетьмана Януша

Радивила, 1651 р.  З тогочасної картини.

Ця назва не була популярна між народом; замість неї залюбки звали Гетьманщину Україною і військо україно-козацьким, або українським; але в урядових документах цю народню назву стрічаємо дуже рідко. Тоді, на ознаку війська, що перебувало на Запорожжі, на Січі, прийнялася назва запорозького низового війська, бо Низом називали землі, положені над долішнім Дніпром.

Деколи запорозькі писарі, що любувалися у красномовних висловах, звали своє військо «славним низовим товариством», або й поширювали титул на такий штиб: «військо запорозьке низове, верхове, Дніпрове, кошове й те, що пробуває на лугах, на полях, на паланках й у всіх урочищах Дніпрових і польових», — але це вже були тільки стилістичні доповнення основної назви.

Суцільність козаччини спиралася на тому, що козаки були не тільки військом, але й суспільною верствою, зі своїми соціяльними аспіраціями. Всі козацькі праза й привілеї були відомі під назвою вольностей запорозького війська. За ці вольности, «кровю добуті предками нашими», «належні лицарським людям», «надані князями руськими й королями», козаччина вела вперту боротьбу ввесь той час, як була під польською владою. Ці домагання зводилися до таких пунктів: вільно вибирати військову старшину; мати власний незалежний суд; не платити ніяких податків; проживати в усіх державних і приватних землях; користуватися безплатним утриманням підчас походів і постоїв війська; вести лови й риболовство на Низу; виробляти пиво й горілку без державних оплат; свобідно дідичити «відумерщину», тобто спадщину по померших козаках; ходити в походи «на полі й на морі»; найматися на службу чужоземним володарям. За ці «вольности» козаки вели вперту боротьбу з Польщею і в цих змаганнях розвинулося козацьке братерство й солідарність, витворились спільні ідеольоґічні основи запорозького війська. Повстання з 1648 р. дало козаччині широкі простори Наддніпрянщини, аж по «лінію» на Случі. На цій території зорґанізувалася держава, яка цілком забезпечувала всі «вольности» козацького стану. Пізніше витворилася старшинська аристократія, що почала використовувати козацькі вольности виключно для себе, а козацька «чернь» попала в залежність від неї. Але навіть і тоді запорозьке військо у своїх виступах назверх, особливо супроти Московщини виходить як одноцільна, солідарна орґанізація.

Козацька рада

Козаччина витворила в себе своєрідний демократичний устрій: всі важливі орґанізаційні й політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, ґенеральна, повна («зуполна»), чорна або чернецька. Всі ці назви означали більш-менш те саме, а власне, що право участи в раді мають усі козаки, таксамо старшина, як і «чернь», тобто рядове військо. На раду зявлялися всі козаки, що тільки мали охоту чи змогу прийти на місце зборів. Так нпр., у славній ніженській раді 1663 р. мало бути 40.000 учасників. Розуміється, що тоді на раді мали перевагу козаки з тих полків, де рада відбувалася. Виговський думав перевести реформу, дати рівне представництво всім полкам і наказав, щоб на раду зявлялися тільки старшина і по 10 козаків із кожного полку. Але ця спроба репрезентаційної системи не повелася і козаки вважали це за нарушення своїх прав.

У перших часах військова рада відбувалася там, де було зібране військо, на Запорожжі, або в «полі», підчас походу. На «волости», улюблене місце зборів було над річкою Росавою, особливо над Масловим Ставом, в околиці Корсуня, а на Лівобережжі — в Переяславі. Раду скликували в міру потреби, найчастіше навесну або восени. На Січі в XVIII. в. був звичай збирати раду на Новий Рік, на Великдень і на Покрову. Раду скликав гетьман, а як гетьмана і не було, старшина, на Січі — кошовий. Були також у полках ради полкові, по сотнях сотенні, а на Запорожжі куренні й паланкові — для місцевих потреб різних відділів війська, чи округ.

Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, бючи в бубни, чи літаври. На Січі перший знак давав пушкар, стріляючи з найбільшої пушки. Тоді довбуш ізо свого куреня виносив палочки до літаврів, ішов до церкви, забирав звідтіля літаври, ставив на їх майдані й бив спершу дрібненько один раз. На це гасло виходив військовий осавул, виносив з церкви корогву і ставив її на майдані. Тоді вже довбуш бив далі в бубни і на майдані збиралося військо, полками чи куренями. На Січі був у XVІ в. звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше нераз гетьмани давали наказ являтися на раду «під горлом», тобто під загрозою смерти... Військо уставлялося у велике коло або півколо, відповідно до місця. Накінець приходив гетьман зі старшиною (або кошовий на Січі), з відзнаками влади в руках, з відкритими головами на знак пошани для війська, а довбуші віддавали їм честь, бючи в літаври.

Козацький полковник

З літопису Ріґельмана.

На раді проводив гетьман (чи кошовий), а допомагала йому старшина. Особливу важливу ролю мали осавули, що були посередниками між старшиною й радою. Вони обходили «коло» козаків, вияснювали справу й питалися їх, які їх погляди. Деколи старшина добирала собі визначніших козаків і спільно з ними обговорювали спірні питання. Формального голосування на раді не було. Козаки виявляли свою раду «гучком», голосними окликами, кидаючи шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість. Коли партії були рівні, то нераз доходило й до гострої боротьби, просто на шаблі.

Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрямні державної політики, укладала умови з иншими державами, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи, рішала про те, які військові формації творити, деколи виконувала теж військове судівництво. Це був найвищий законодатний й орґанізаційний орґан, йому мусіли коритися всі инші установи запорозького війська.

Аж під кінець XVII в., коли на Гетьманщині добилася вирішального впливу старшина, ґенеральна рада втратила значіння. Її скликали рідко, для полагоди найважніших справ, головно для вибору гетьмана, чи щоб затвердити договорні «статті» з Московщиною. Всі инші справи вирішала рада старшини, до якої належала ґенеральна старшина, полковники, деколи ще й представники полкової й сотенної старшини. Ця рада збиралася в XVII в. двічі., на Різдво або на Водохрещі та на Великдень, в XVIII в. неперіодично. Ця рада, між иншими справами, укладала також пляни воєнних походів, — час походу, число війська, співпраці різних частин, — а також рішала про утримання деяких формацій, про будову фортець і ин. Отже рада старшини мала деколи характер воєнної ради.

Військова старшина

Командування над військом виконувала військова старшина різних ступнів. Головні козацькі уряди витворилися вже під кінець XVI в., як тільки козаччина зорґанізувалася в постійне військо. Пізніше загальна схема тільки ще поширювалася та розросталася в подробицях.

На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником держави, мав повну адміністраційну владу, широку участь у законодавстві й судівництві, — але передусім він був найвищий полководець і орґанізатор війська. Підчас війни його влада над військом була необмежена, він орудував усіма військовими силами й непослушних мав право карати на горло. В орґанізаційних справах гетьман мусів рахуватися з думкою ради старшини, в основних державних питаннях — також із ґенеральною радою, якій завдячував свій уряд. Підчас походу гетьмана міг заступити наказний гетьман, звичайно хтось із ґенеральної старшини або полковників.

Козацький сотник

При гетьмані помічні функції мала військова або ґенеральна старшина, до якої належали ґенеральні — обозний судді, підскарбій, писар, осавули, хоружий і бунчучний.

Ґенеральний обозний, як указує назва, мав передусім нагляд над військовим обозом. До нього, мабуть, належало й уставляти оборонний табор підчас воєнного походу. Ґенеральний обозний заправляв також військовою артилєрією, особливо ж тою, що була при гетьмані. Йому підлягали теж полкові обозні з полковою артилєрією. Ґенеральний обозний мав перше місце по гетьмані; у неприяві гетьмана головував на раді старшини, в поході бував наказним гетьманом. За Б. Хмельницького ґенеральний обозний Чернята списував козаків у реєстр.

Ґенеральні судді числом два, проводили в найвищому, ґенеральному суді.

Ґенеральний підскарбій кермував державним скарбом.

Ґенеральний писар був канцлером козацької держави, вів найважніші внутрішні й закордонні справи, кермував ґенеральною військовою канцелярією.

Писар запорозького війська. З літопису Ріґельмана.

Ґенеральні осавули, числом два, мали передусім військові функції: обіймали командування над окремими частинами української армії підчас походу, переводили перегляд війська, мали провід над охотничими полками. На ґенеральній раді, як уже було згадано, стежили за ходом нарад та розвідувалися, яка думка у приязних. На гетьманському дворі осавули в імени гетьмана витали чужосторонніх послів.

Ґенеральний хоружий (рідше «хорунжий») доглядав військові корогви та мав провід над відділом надвірного гетьманського війська.

Ґенеральний бунчучний або бунчужний носив перед гетьманом бунчук і товаришив гетьманові підчас походу. Під його проводом стояли бунчукові товариші.

У полку була полкова старшина: полковник, полкові — обозний, осавули, хоружий, суддя та належні до них нижчі урядовці.

Полковник мав подвійну функцію: адміністраційну й військову. Він стояв на чолі території полку, мав під своєю рукою всі уряди, виконував гетьманські доручення, мав нагляд над фінансами, вів суд, одне слово — сполучував у свойому уряді всі адміністраційні справи своєї округи. З військового погляду він був полководцем і орґанізатором полку, дбав про добрий стан війська, його боєздатність і дисципліну, старався за воєнні засоби, доглядав фортифікацій, а в часі війни вів полк у пзхід і командував ним. Полковника заступав наказний полковник, з полкової старшини, або зі знатних козаків.

Полковий обозний управляв полковим обозом і артилєрією, а в неприяві полковника командував полком. При ньому були: полковий артилєрійний осавул, полковий артилєрійний писар, хоружий полкової артилєрії та отамани.

Два полкові осавули доглядали ладу й дисципліни в полку, мали деякі поліційні обовязки, опікувалися полковою музикою. Осавула заступав підосавулій.

Полковий хоружий мав під своїм доглядом полковий прапор. Деколи бувало двох полкових хоружих, один із них доглядав полкової «корогви», другий — малого прапору, т. зв. значка. Під проводом хоружого стояли значкові товариші.

Полковий суддя вів полковий суд, мав свою канцелярію і урядовців.

Полковий писар вів полкове діловодство.

Сотенні уряди були: сотник; сотенний осавул, хоружий і писар. Їх функції в сотні були анальоґічні до функцій полкової старшини в полку.

Над частиною сотні, куренем, командував курінний отаман. Коли він мав іще й адміністраційну владу у своїм городі чи місті, тоді його звали городовим отаманом. По селах бували сільські отамани.

На Січі старшим над цілим військом був кошовий отаман, а при ньому старшинські уряди мали суддя, осавул, писар. Над відділом війська з паланки стояв полковник, осавул і писар.

Вибори старшини

Характеристичною ознакою козацької демократії було те, що військова старшина була виборна: вибирала її козацька рада. Рада могла таксамо й відібрати кожний уряд; старшина виконувала свої обовязки «до військової ласки», тобто поки дозволяло на це військо.

Гетьмана вибирала ґенеральна рада. Вибори відбувалися особливо врочисто. Коли рада вже зібралася, посередині радного кола, де стояла старшина, клали «клейноти», відзнаки гетьманської влади, — булаву і бунчук. Був давній звичай, що гетьман, що уступав, клав булаву просто на землю, наче на знак, що гетьманська влада повинна коритися перед військом аж до землі. У пізніших часах клейноти клали на стіл, укритий роскішним килимом. Старшина ставила кандидатури, починалася нарада, осавули обходили військо, питаючись, за кого козаки стоять. Вибір відбувався не голосуванням, а криком, нераз доходило й до борні. Самовидець описує такий вибір на Чорній раді під Ніженем 1663 р.: «Зараз крик зчинився з обох сторін за гетьманство, — одні кричать: «Брюховецькoго на гетьмана!», а другі кричать: «Сомка на гетьмана!»... а далі взяли між собою битися». Пізніше, в XVIII в., кандидатура на гетьмана була вже між старшиною умовлена заздалегідь, і вибори проходили спокійно. За давнім звичаєм козаки проявляли свою згоду так, що кидали вгору шапки. Навіть іще при виборі Апостола «шапками на нього махали». Вибраного гетьмана ставили на стіл посеред ради, щоб усе військо його бачило. Але найважніша була та хвилина, коли нововибраному вручали до рук булаву й укривали його бунчуком і корогвою, — це було символічне передання влади.

Булави і пірначі з Катеринодару.

З «Історії запорозьких козаків» Яворницького.

Ґенеральну старшину обирала деколи ґенеральна рада, але частіше — рада старшини. Величко у свойому Літописі описує, як це 1700 р. Василь Кочубей зрікався уряду ґенерального писаря: «здав із себе той уряд писарський, поклавши публично перед гетьманом, на очах усієї старшини, в гетьманській столовій кімнаті, печать військову, подякував гетьманові і всій старшині». Старшина приняла відмову до відома, але поклала собі відзначити Кочубея иншим урядом: «По його відїзді з гетьманського дому, полковники і вся старшина врадили, що не бути йому нараз без уряду, й постановили передати йому уряд ґенерального судді. До цього й гетьман легко прихилився й наказав пошукати в скарбівниці ліску суддівську, чорну, гебанову, просто у срібло оправлену; другого, чи третього дня, коли полковники і вся старшина перед службою божою до гетьмана на Гончарівку зїхалися, і Кочубей теж туди прибув, тоді несподівано дістав суддівський уряд від гетьмана і всієї старшини».

Полковника вибирала полкова рада. Так 1658 р. миргородський полковник Довгаль писав про свій вибір: «сотники й отамани і вся чернь миргородського полку подали мені шестопер, корогву, бубни, всі клейноти — і старшинство в полку миргородському мені вручили». На подібний спосіб полкова рада вибирала й иншу полкову старшину, а сотенна рада вибирала своїх старшин.

Але принцип виборности не все зберігали у повній чистоті.

Гетьмани нераз старалися зміцнити свою владу, занехували вибори й просто усували полковників, а на їх місце назначали нових. Перший Богдан Хмельницький дійшов до такого авторитету, що назначував полковників, яких сам хотів, не скликаючи на вибори ради. Пізніше наслідували його в цьому Петро Дорошенко, Многогрішний, Самойлович. Це й було в інтересі суцільности війська, щоб нижчі військові ранґи були безпосередньо залежні від вищих і щоб старшина все могла усунути з уряду невідповідних людей.

Назначеному полковникові врочисто вручали відзнаки його уряду. Полк збирався на просторому майдані з усіма полковими й сотенними прапорами. Приїздив гетьманський делєґат із новим полковником, їх витали хлібом-сіллю, грала полкова музика, похилялися прапори. Делєґат повідомляв про назначення, полковий писар відчитував гетьманський універсал. Потім делєґат вручав полковникові пірнач, полкову корогву і значок та літаври; старшини укривали свого команданта шапками.

На Запорожжі найдовше зберігалися різні старовинні звичаї, яких допильновувала при виборах старшина. Так нпр. обовязок обраного був — двічі відмовлятися від уряду й аж за третім разом приймати вибір. Старі січові діди сипали на голову кошового пісок і обмазували його болотом, на те, щоб не забував про своє низьке походження й не вивищувався понад товариство.

Військові ранґи

Військові ступні, чи ранґи були спершу невпорядковані: раз мав вище значіння один уряд, то знову — инший. Що воно так було, на це вказує висота платень старшин в різних часах.

Найстарший виказ зберігся з 1601 р. Тоді гетьман діставав 120 чи 200 польських злотих, обозний і полковники по 30, осавули по 25, сотники по 15, пушкар 12, писар 10, десятник 9, хоружий і музика по 8, рядові козаки по 7, фірмани по 3 злоті.

В 1625 р. порядок платень був инший: гетьман брав 600 злотих, військовий осавул 150, обозний, писар, суддя і полковник по 100, полковий осавул і сотник по 50 зл.; про нижчі ступні не знаємо нічого.

В 1638 р., на основі нової польської ординації, військові осавули діставали 600 зл., полкові осавули 250, сотники 200, отамани 50.

Підчас переговорів із царем 1654. р. козацькі посли жадали, щоб за давніми звичаями їм давали: військовому писареві 1000 зл. (на утримання канцелярії), військовому обозному і осавулам по 400, військовим суддям і полковникам по 300, полковим осавулам 200, сотникам і суддівському писареві 100, бунчужному гетьманському, полковому писареві, полковому хоружому й гарматньому хоружому по 50, хоружому сотницькому і рядовим козакам по 30. На цій основі можна б скласти таку табличку військових ранґ:

Ступінь Платня Військова старшина Полкова старшина Сотенна старшина

І — Гетьман — —

ІІ 1000 Писар — —

ІІІ 400 Обозний

Осавул — —

IV 300 Суддя Полковник —

V 200 — Осавул полк. Сотник

VI 100 Писар судівський — —

VII 50 Бунчужний

Хоружий гарматній Писар полк.

Хоружий полк. —

VIII 30 — — Хоружий сотенний

Козак рядовий

З останніх років Гетьманщини зберігся повний поділ старшини на такі ранґи:

Ранґа Військові Уряди Артилєрія Цивільні уряди Охочекомонні полки

І 1. Ґен.обозний   

II   2. Ґен.суддя

3. Ґен.підскарбій

III 5. Ґeн.осавул

6. Ґен.хоружий

7. Ґен.бунчучний  4. Ґен.писар

IV 8. Полковник   

V 9. Бунчуковий товариш 10. Осавул ґен.артил.

13. Полк.обозний 11. Писар ґен.суду

14. Старший військ.канцелярист 12. Полковник

VI  15. Хоружий ґен.артил. 16. Полк.суддя 17. Обозний

VII 19. Полк.осавул

20. Полк.хоружий  18. Полк.писар

21. Військ.перекладач

VIII 22. Сотник 24. Писар ґен.артил.

27. Отаман ґен.артил. 25. Військ.канцелярист 23. Полк.писар

26. Полк.осавул

28. Полк.хоружий

IX 29. Значковий товариш 30. Осавул полк.артил. 31. Городовий отаман

33. Писар полк.суду 32. Сотник або ротмистр

34. Жолдацький капітан

Х 38. Сот.осавул

40. Сот.хоружий 36. Писар полк.артил.

39. Хоружий полк.артил.

41. Отаман полк.артил. 35. Сот.писар

37. Полк.канцелярист 42. Сот.компанійський - старшина

43. Жолдацький отаман

XI 44. Курінний отаман  45. Городничий

46. Сільський отаман

XII 47. Виборний козак   48. Жолдак

Військові відзнаки

Військова печатка

гетьмана Мазепи

Відзнаки козацького війська звалися клейноти. За клейноти цілого війська уважали гетьманську булаву й бунчук, печать, корогви, бубни і труби, деколи також і козацьку «гармату», тобто артилєрію. Ці ознаки своєї влади запорозьке військо незвичайно цінило і ховало їх з великою пошаною. Назву «військових клейнотів» стрічаємо від 1630-х років аж до кінця козаччини. В 1637 р. гетьман Павлюк писав до козаків: «Зволите писати до нас, товаришів своїх, відказуючи за військові клейноти, цебто за гармату... Взяли ми її як свій власний клейнот і скарб військовий, і поставили на звичайному місці, там, звідкіль і пішла вона за предків наших, славної памяті старинних, добрих молодців війська запорозького». Як козаки 1638 р. програли битву під Боровицею, «в бою стратили, гармату, корогви, комишини, печать, — клейноти всі королями надані». В 1727 р., коли мав відбутися вибір гетьмана, старшина несла врочисто «клейноти гетьманські» — булаву, бунчук, корогву, значок і печать», — несли з великою пошаною «на подушках, тафтою червоною укритих». Таксамо й нижча старшина мала свої відзнаки: полковник — пірнач, корогву і значок, сотник — корогву.

Булава була відзнака гетьмана від найдавніших часів. Вже 1581 р. запорожці віддають новому гетьманові Самійлові Зборовському до рук булаву зі словами: «Подаємо тобі цю відзнаку перших гетьманів цього місця, що нам щасливо, з доброю славою наказували«. Гетьмани діставали булави від війська й від різних володарів, що хотіли собі приєднати козаків. Так нпр. Богданові Хмельницькому король Ян Казимир прислав був булаву, висаджувану туркусами; другу булаву надіслав цар Олексій. Як виглядала булава, це бачимо з портретів гетьманів від Сагайдачного до Розумовського. На врочистих виступах гетьман тримав булаву в руці; а так булава лежала перед ним на столі, або за гетьманом тримав її в руках гетьманський чура.

Бунчук це також відзнака гетьмана. Це був дрючок більш, ніж 3 метри завдовжки, закінчений металевим «яблуком», зпід якого звисало кінське волосіння. Бунчук носив бунчучний над гетьманом, особливо, коли гетьман був між військом. Також ставили бунчук на майдані серед ради.

Національний герб на прапорі лубенського полку

Комишина, палиця з комишу, правила також за відзнаку гетьмана, в часах перед Хмельниччиною. Яків Собєський, що добре приглянувся козацькому війську під Хотином 1621 р., каже, що «гетьман замісць якихнебудь відзнак носить палицю з комишу». В 1637 р., коли гетьман зрікався гетьманства, перед радою «поклав булаву й комишину».

Це була відзнака й суддівської влади. Коли 1638 р. провинився був полковник Филоненко, його «скарали явно комишиною і ланцюг на шию заклали». Пізніше палиця судді звалася ліска. В XVIII в. палиця була відзнакою кошового на Січі. Був це простий грубий ціпок, з обох кінців оправлений сріблом, з тупим залізцем на кінці.

Відзнакою полковника була спершу теж булава. Підо Львовом 1648 р. всі полковники мали «золотисті булави, висаджувані камінням». Пізніше полковнича відзнака зветься пірнач або шестопер. Це теж щось наче булава, але не з круглим «яблуком», а з шестигранним наконечником, штудерно вирізьбленим. Дехто думає, що назва «шестопер» походить від шістьох пер, які насаджували деколи на пірнач.

Печать запорозького війська була округла, спершу меншого, пізніше більшого розміру. Печаті Б. Хмельницького мали у промірі 32-37 мм., одна печать Розумовського аж 87 мм. Посередині був герб: козак у кунтуші, підперезаний поясом, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рамя, права спирається о бік; по лівому боці висить шабля. Тільки на печатях Брюховецького та Ханенка козак у правій руці тримає спис. Довкола печаті йде напис. На найстарших печатях, до половини ХVП в., був напис «Копия Войска Запорозкого»; під польською владою — «Печать Войска Єго Королевскої Милости Запорозкого»; під московською владою — «Печать Царского Величества Малои Росіи Войска Запорозкого» (деколи в иншому порядку).

Окремі печаті мали деякі військові уряди, нпр. військова канцелярія та суд. Свою печать мав теж кожний полк, а деколи й сотня.

Запорожжя мало свою печать, теж із козаком на гербі, з тією різницею, що, побіч козака, стоїть спис, котрий «воїна знаменує, який сторожить». Напис був: «Печать Славного Войска Запорозкого Низового». Різні запорозькі паланки мали свої печаті, з різними знаками, такими, як: коні, олені, льви, птахи, шаблі, списи, стріли і ин.

Корогви

Були три роди корогов у козацькому війську: 1) корогва всього війська або гетьманська, 2) корогви полкові, 3) сотенні. Окрім цього, були ще значки, менші короговки, яких уживали на щодень.

У давніших часах козацьке військо вживало прапорів тих держав, що брали його на служби. Перший полк реєстрових козаків 1578 р. мав шовкову корогву з польським орлом. В 1594 р. запорожці були на цісарській службі й дістали австрійські прапори. Від польського короля Володислава IV запорозьке військо мало блакитну корогву з орлом — наполовину білим, наполовину червоним. Богдан Хмельницький 1649 р. дістав від Яна Казимира польський червоний прапор із білим орлом. Знову ж цар Олексій прислав гетьманові московський прапор, де були образи Спаса, Богородиці, Антонія й Теодосія печорських і св. Варвари. Сирійський подорожник Павло Алепський 1654 р. оповідає, що в Богуславі, де була кватира Хмельницького, «Військо мало корогву христолюбивого й хороброго гетьмана Зиновія: з чорного і жовтого шовку, у смуги, з хрестом на ратищі».

Козацька корогва домонтівської сотні з 1762 р.

З «Історії України» Грушевського.

Дуже різнородні були прапори різних полковників Хмельницького. Кривоніс, казали, мав корогву білу з червоним хрестом і такою самою обвідкою. Полковник Нечай мав корогву шовкову, «щирим золотом вигаптовану черницями київськими».

Під Гомлем 1651 р. козацькі прапори були: один червоний із білим хрестом і білою обвідкою, один червоний, три білі, два чорні, два жовто-блакитні. Підо Львовом 1655 р. за Хмельницьким несли червону корогву, й другу — з образом св. Михайла, що пробиває змия. «За цими корогвами», писав польський міщанин, «ішли инші корогви, більш-менш 34, на них видко було герби майже всіх дальших воєвідств і повітів — окрім нашого білого орла в короні».

З цих різних згадок видко, що в козацькому війську довго не було одного типу козацьких корогов, а панувала повна довільність, і щодо барв прапорів, так і щодо знаків, що на них були. Цю справу унормували щойно після Руїни, тоді, як уже козацька держава приняла постійніші орґанізаційні форми. У XVIII в. вже на всіх військових корогвах був той самий знак, а саме «національний герб»: козак із шаблею й самопалом. З 1758 р. маємо рисунок цього гербу на прапорі лубенського полку, а з 1765 р. збереглася корогва домонтівської сотні переяславського полку з таким самим гербом. По другому боці корогви кожний полк чи сотня давала свій власний знак. Ось нпр., на домонтівській корогві була змальована рука, що тримає золотий хрест, а при хресті стоять дві постаті з пальмовим гиллям. На жаль, ми не маємо певної відомости, як виглядала гетьманська корогва, або «перший прапор, який все носили перед гетьманом».

Знак або значок — звалася менша корогва, якої вживали нащодень замісць «великої» корогви. В 1649 р. під Збаражем один козацький відділ появився з таким гетьманським значком: «не державу два прапорці гусарські, один білий, другий червоний». В 1727 р. на вибір нового гетьмана один старшина ніс — корогву, другий — значок. І в полках були значки поруч із корогвами. Від значків пішла назва «значкові товариші».

ЗБРОЯ І ФОРМАЦІЇ

Число війська

Чисельність козацького війська дуже змінялася протягом століть. З кінцем XVI в., коли козаччина вперше виступила як окреме, зорґанізоване військо, рахували її від 2.000 до 10.000. Так нпр., Косинський у 1593 р. мав коло 4.000; на австрійську службу 1594 р. запорожці обіцяли дати до 6.000 добірного війська; сили Наливайка нараховували на 12.000; у боях під Лубнями було 6.000 учасників, але між ними тільки 2.000 доброго війська.

Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших десятиліттях XVII в. З Дмитром Самозванцем ходило 12-13.000 козаків, під Смоленськом 1609-1611 р. мало бути 30.000, чи навіть 40.000, під Хотином 1621 р. — понад 40.000. Але серед війська було багато челяді, джурів і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи, Старовольський, замічує 1628 р.: «Самих козаків буває 15.000, але з новиками виходить сороктисячне військо».

В 1620-1630 рр. число козаків уже не збільшалося, а власне — меншало. В повстанні 1625 р. рахували козаків на 30.000, а з них у боях мало накласти головами 8.000; у переяславській кампанії 1630 р. налічували 37.000 повстанців; у московському поході 1633 р. було яких 30.000 козаків; у повстанні 1637 р. Павлюк мав 23.000.

Для тих часів замітне те, як поволі збільшалося число реєстрових козаків на королівській службі. В рр. 1575-1576 було реєстрових тільки 300, в 1580-х рр. — 600, в 1590-1591 р. - 1000 козаків; у 1622-1623 р. пропоновано 2.000 до 4.000; у 1625 р. установлено реєстер — 6.000; 1630 р. збільшено число реєстрових до 8.000; у 1635 р. зменшено до 7.000; у новій ординації 1638 р. залишено тільки 6.000. Коли почалося повстання 1648 р., сам Хмельницький жадав тільки 12.000 реєстрового війська.

Хмельниччина дала зброю великим масам народу так, іцо число козацького війська зросло до нечуваної досі кількости. У пилявецькому поході військо Хмельницького налічували на 100.000, підо Львовом 1648 р. на 200.000, у зборівській кампанії на 300.000; а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом його військо доходило до 360.000 людей. Але в цій великій масі справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у зборівському мирі Хмельницький погодився на 40.000 реєстрового війська, а в переяславських переговорах із царем, де він міг свобідно ставити свої жадання — не поставив вищого числа, як — 60.000. Але й це військо, в порівнянні з арміями, якими розпоряджали на заході різні сильні держави, було вже дуже велике.

По смерти Хмельницького зачинається сильний занепад козацького війська, головно через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна. Виговський хотів спершу вдержати реєстер 60.000, але в гадяцькій умові погодився на 30.000 реєстрового і 10.000 найманого війська. Юрій Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, стояли за 60.000 реєстрового війська. Але Многогрішний у глухівській умові 1668 р. вдоволився 30.000 війська, і це число збереглося в пізніших умовах Самойловича 1672 р. й Мазепи 1687 р. Але ж насправді козаків, що повнили військову службу, було куди більше; у ХVIII в. українська армія знову чисельно зростає. В 1723 р. нараховували 55.241 козаків і до 1.000 охотничого війська. В описі 1777 р. нараховували аж 179.128 козаків, та не знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки належні до козацького стану. В 1783 р., тобто останнього року перед скасуванням козацького війська, числили 176.886 виборних козаків і 198.295 козаків-підпомішників.

Реєстрові козаки

На Запорожжі доступ до війська мав у теорії кожний, хто хотів козакувати; а проте до війська добирали здатніших. Доповнення війська звалося припис, а як справа йшла про наймане військо, то — затяг або набір. Дозвіл на це давала рада, набір проводив гетьман із полковниками, а на Січі кошовий. Польський письменник Старовольський 1628 р. пише про це так: «Ранньою весною, коли сніги починають сходити зі степів, кожний охочий до воєнної справи, спорядивши човен і припас, їде Дніпром до козацьких островів, а там їх старший вибирає військо з цих приходнів: здатних каже писареві вписати у реєстер, а нездатних відправляє до дому, забравши принесені ними припаси. Принятих роздає під око десятників; їх вони слухають, доки не зміниться їх заняття або становище». Новики не беруть участи в раді й виборах старшини, аж до трьох років; «за той час вони повнять службу слуг і коли що вистроять, зазнають від своїх старших тяжких кар». Таких новиків десятник, окрім девятьох старих вояків, має під собою 30, иноді і 50, і ними розпоряджається, як їх повний хазяїн, особливо в битвах; коли хто з них з битви утече, то не сміє повернутися, а то покарали б його на горло; хиба десь дома, як розходяться на зиму, може їх перепросити». Старовольський запевняє, як це вже було згадано, що в сороктисячному війську було тільки 15.000 справжнього війська, а решта були новики. Боплян в «Описі України» згадує, що новобранці брали участь і в морських походах.

На Запорожжі в ХVIII в. молодих козаків звали хлопцями, чурами, а найбільше молодиками. На Січ приймали нераз навіть десятилітніх хлопців, але до війська, до «товариства», записували щойно таких, що покінчили 20 років. У переказах про побут давніх запорожців є згадки про те, що молодики повинні були добре володіти зброєю, кермувати човном, виявляти орієнтацію й дотеп, — але тут не було ніяких постійних приписів, а тільки різні місцеві звичаї. Мало ймовірне те, що каже Боплян, немов до запорозького війська приймали тільки такого, що переплив Дніпрові пороги і то проти води. Кошовий на Січі мав почесну сторожу, що складалася з 30-50 молодиків.

Молодики, чи чури були також у козацьких полках на Гетьманщині. Коли зборівський мир обмежив число реєстрових козаків до 40.000, багато «випищиків» пристало до козаків за чурів. Але пізніше, в XVIII в., вже молодиків, ні чурів при полках не стрічаємо.

Виборний козак з XVIII в.

З літопису Ріґельмана.

Військо було списане в реєстер. Перші такі переписи запорозького війська зроблено на жадання польської влади, що хотіла мати контролю над козаками. Але пізніше реєстри ведено для власного порядку, і так навіть полковник Скидан, підчас повстання 1637 р., вів реєстер свого війська. Перепису доглядав спершу гетьман особисто, пізніше цей обовязок перейшов до генерального обозного. Ревізія реєстру, т. зв. попис, відбувалася так, що козаки ставали у військовому порядку і старшина контролювала, чи кожний вписаний у реєстр, та чи хто инший часом не став на його місце. Коли в реєстрі була «діра», тобто число козаків було неповне, відбувався припис нових козаків. У часах, коли реєстр обіймав ледви кілька тисяч людей, до війська приймали найбільше заслужених, що вже відзначилися були в боях як охотники; першенство мали також сини козаків, — місце небіщика-батька мав право в полку заняти син. Багато значило те, коли когось поручила старшина. Тимто згодом стало звичаєм, що кандидат приєднував собі дарунками впливових старшин.

Коли треба було зменшити військо, відбувався випис. Такий випис переводив нпр., Богдан Хмельницький після зборівської й білоцерківської умови; це викликало велике невдоволення і «випищики» легко пускалися на всяку самоволю. У XVIII в. на Гетьманщині часто проводили основні перевіри козацького війська для військових і податкових потреб. Упорядкований реєстер називався також компутом.

Всі козаки, що належали до запорозького війська, уважалися за рівних і звали себе товаришами. Але при цій теоретичній рівности все між військовим товариством були одиниці й групи, що вище ставали понад чернь, тобто рядове військо. Вже при кінці XVI в. виринають старинні козаки — ті, що довгі літа служили у війську або походили з козацького роду. В XVII в. є знову знатні козаки, що мали за собою особливі військові заслуги і решту товариства перевищали своїм значінням. Військовий товариш, це титул козака, що мав уже старшинський уряд. Самійлович утворив окрему катеґорію бунчукових товаришів, що служили під гетьманським бунчуком; звичайно це були сини старшини. Значкові товариші це знову козаки, що служать під полковою корогвою, «значком». Рядових козаків 1739. р. поділено на дві ґрупи: виборні козаки мали бути все готові до війни й ходили у походи, підпомішники мали старатися за воєнні засоби і харчі для виборних. Військова служба мала різні назви, як осавульці, стійчики, курінчики. Дейнеками в половині XVII. в. називали народнє військо, що йшло у похід зі самими палками, що саме звалися дейнеки.

«Охотне» військо

Реєстрового війська, обмеженого числом, не все вистачало на потреби української держави. Коли приходила війна, виринала потреба збільшити кадри, й тоді гетьман покликував до війська всіх, хто міг носити зброю, закликав, «щоб поспішали не тільки реєстрові, але й нереєстрові: «аби добрі молодці, з доброю зброєю він рад приняти за товаришів». Таким способом військо Хмельницького могло доходити й до 200, а то й 300 тисяч. Деякі відділи охотників, що зголошувалися до війська, залишалися у службі довший час як т. зв. затяжне або охотне військо, за відповідною річною платою. Таке військо мало особливу ціну тоді, коли це були фахові вояки, з доброю зброєю, належно виправлені в воєнній тактиці. Так Богдан Хмельницький під Замостям 1648 р. старався притягнути до своєї служби німецьку піхоту, що була в польському війську. До старшини німців він писав: «Просимо ваші милости до себе в компанію, в одне товариство вірне, під присягою Бога всемогучого. Не лише жадної погуби, але й найменшої кривди від нас не сподівайтеся; хто тепер старшина, той і при нас на свойому становищі і при своїй чести залишиться. Не будете ані голодні, ані голі, ані босі, а навпаки — будете вдоволені і мною і обопільним товариством. Думаємо, що ви радо зводите пристати на це, як христіяни і з роду браття наші, як ті люди, що звикли своїм трудом і шаблею заробляти на шматок хліба, таксамо, як і ми на цьому світі живимося». І Хмельницькому дійсно повелося зорґанізувати деякі німецькі відділи. Так нпр., служили в нього драґони, на німецький лад зорґанізовані, — «одягом німці, вірою греки, з нації українці». У великому числі напливали на Україну молдавани, що творили волоську кінноту, а також серби, що втікали зпід турецької влади. Хмельницький мав теж дібраний відділ татар.

Козак - підпомішник

З літопису Ріґельмана.

Пізніші гетьмани ще збільшили наймане військо. Виговський у гадяцькій умові 1658 р. застеріг собі право тримати 10.000 затяжного війська. Дорошенко мав найманих турецьких сейменів. Він зорґанізував і власну формацію серденят. Назва (з турецької мови) означала очайдухів; таке імя у турецькім війську мали найхоробріші, найзавзятіші охотники; Дорошенко брав собі за зразок таке військо. Серденята складалися найбільше з молдаван, але було між ними немало й місцевих людей. Вони наймалися для плати й утримання: «тілько з них користи, що пють та їдять, одяг і зброю і коні добрі мають, за це й умирають». Козаки були невдоволені з цих охотничих військ, і рада 1669 р. рішила була розпустити серденяцькі полки: «нехай ідуть, хто звідки прийшов, вбратися до господарських робіт». Але Дорошенко ради не послухав, збільшав число серденят, аж воно дійшло до 12.000.

Коли Дорошенко уступав із гетьманства, серденята або сердюки перейшли на Лівобережжя. Самойлович умів оцінити вартість цього війська — ужив його до погряничноі служби за сторожу проти татар. З того часу сердюки залишилися на лівобічній Україні до кінця гетьманства і служили як піхота.

Рівночасно повстала ще друга подібна формація, компанійці. Охотники виступали здавна в відділах, що звалися «компаніями». Многогрішний 1668 р. утворив під цією назвою окремий полк, що мав пильнувати публичної безпеки. Це були кінні полки. Конотопська рада 1672 р. ухвалила покасувати і серденят і компанійців але 1687 р. порішено «охочекомонні» і «охочепіхотні» частини зорґанізувати наново. За Мазепи було 5 полків «охочепіхотних» і 5 «охочекомонних» полків. У 1728 р. обмежено їх до трьох полків. Охотничі полки в XVIII в. були невеликі, налічували по 500-600 людей кожний. Старшина їх була: полковник, обозний, писар, осавул, хоружий; над сотнями старшували ротмистри або сотники. Компанійців і сердюків уживали й до поліційної служби, сотні їх були поприділювані до різних полків, але підлягали гетьманові, не — полковникам. При боці гетьмана в XVIII в. була надвірна корогва, а при ґенеральній канцелярії й инших установах служила жолдацька рота під проводом капітана.

Поділ війська

Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені.

Полк означав і відділ війська і округу, де цей відділ мав осідок. В 1620-1630 рр. було 6 реєстрових полків: білоцерківський, канівський, корсунський, переяславський, черкаський, чигиринський і короткий час іще — миргородський й лубенський. За Богдана Хмельницького було 17 полків: білоцерківський, браславський, кальницький або винницький, канівський, київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніженський, паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, гуманський, черкаський, чернигівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або білоруський, подільський і инші. В XVIII в. залишилося козацьке військо тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було 10: гадяцький, київський, лубенський, миргородський, ніженський, переяславський, полтавський, прилуцький, стародубський, чернигівський.

Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала.

На переломі ХVІ-ХVII в. козацький полк складався пересічно з 500 людей. Так відділ козаків, набраних за Баторія, мав 530 люда; в 1601 р. козацьке військо числом 2.000, мало 4 полковників; австрійський висланець до козаків 1594 р. Ерих Лясота каже, що на Запорожжі полковник це старший над 500 людьми. В 1620-1630 рр. козацький полк був уже удвоє більший, мав 1.000 людей. Таку величину полку принято в орґанізації реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську Сагайдачного під Хотином 1621 р. бачимо полки по 3.000, а то й 4.000 коней.

Бандурист і запорозький козак. З літопису Ріґельмана.

За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася. Так під Збаражем 1649 р., «було 23 полковники, а в кожному полку від 5.000 до 20.000; менше 5.000 в полку не було». В 1651 р. козацькі полковники оповідали московським послам, що у війську то прибуває, то убуває людей: «в таких полках, де раніше було по 1.000 і 2.000, тепер буває й по 5.000». Але при орґанізації реєстрового війська, після зборівської умови 1649 р., принято величину полків від 2.000 до 3.000 і тільки єдиний ніженський полк доходив до 10.000 люда.

У XVIII в. полк став іще чисельніший. В 1723 р. полки мали, здебільша, яких 5.000 козаків, але ніженський полк мав майже 10.000 людей. В 1782 р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніженський доходив до 40.000 виборних козаків.

Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по 100 людей; так у полку з 500 людей було 5 сотень, у полку з 1000 людей — 10 сотень. У реєстровому війську Хмельницького полки мали різне число сотень, від 11 до 22, залежно від величини полку. Сотні стали більші, звичайно мали вони по 200 до 250 людей, але й по 100 і по 300. У XVIII в. полки теж ділилися на нерівне число сотень, а сотні чисельно дуже зросли. Так 1723 р. сотня має пересічно коло 400 людей, в 1782 р. поза 1.000.

Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р. сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 «чорних» вояків. Поділ війська на десятки стрічаємо ще й за Хмельниччини. Так на поміч ханові 1650 р. Хмельницький вислав козаків «одвуконь, з оружжям добрим, огнистим, один віз на десяток чоловіка»; у поході на Польщу 1651 р. козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток.

Зброя

«Зброя їх — рушниця і шабля, инші мають короткий спис і стріли, але рідше; залізної зброї ніхто не носить, навіть гетьман», писав про козаків Старовольський 1628 р. Подібно характеризують козацьку зброю й инші мемуаристи. Папський посол Гамберіні 1584 р. пише: «Зброя їх шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не хиблять». Боплян розказує, що в похід на море козак бере дві рушниці та шаблю.

Козацька порошниця з 1726 р.

З «Історії» Грушевського.

Найважнішою козацькою зброєю була безперечно рушниця. Під Хотином 1621 р. «було 30.000 рушничних козаків, що могли ставати пішо, бо шаблі не всі мали». В 1651 р. під Берестечком: «шабля рідка, самопал у кожного». Тимто козаків називали й «рушничним військом». Ще більше — сучасники стверджують, що козаки в поході мали нераз і по дві рушниці, а то й більше. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. Рушниці й самопали згадують нераз одні поруч одних, отже ці назви не були ідентичні, але як їх відрізняли, не знаємо. Німець Вайнбер оповідає, що козаки під Смоленськом мали довгі рушниці «на зразок шотляндських». В 1637 р. є перша згадка про мушкети у козацькім війську.

З инших родів рушниць згадується яничарки (вперше 1638 р.). В 1720-х рр. «чудові» яничарки вироблювали, в селі Кубиче коло Башлі на Слобожанщині. Рідше чуємо про булдинки чи ґульдинки. Запорожці свої рушниці звали фузіями. У XVIII в. часто стрічаються пистолєти або пистолі, нераз чудово прикрашені сріблом. Пістолі носили за поясом або у шкіряних кобурах.

Кулі козак носив у чересі або в ладівниці, чи лядунці, порох у звичайному розі або в порошниці.

Рушниця зробила непотрібним старосвітський лук. Вже 1619 р. при перегляді війська «майже всі були з вогненою зброєю, мало хто з луком». А що гетьмана Петра Конашевича прозивали Сагайдачним, і на відомій картині він змальований із луком та сагайдаком, — то це тільки лицарська прикраса. Козацьких лучників стрічаємо ще за Хмельниччини, але й тоді вже їх менше. «Це вже справа не з тою давньою Руссю, що тільки з луками та рогатинами ставала, але з грізним огнистим військом», писав воєвода Кисіль про армію Хмельницького.Тільки на Запорожжі лук тримався був іще до половини XVIII в., й запорожці славилися як чудові стрільці-лучники.

Шабля до половини ХVIII в була в козаків майже поширена як рушниця, але пізніше стала почесною лицарською зброєю, улюбленою «ненькою рідненькою, панночкою молоденькою». Хоч шаблі на Україні були спершу різного роду й походження, то пізніше витворився український тип «козацької» шаблі, на жаль, досі основно не просліджений. Навіть найславніший дослідник запорозької старовини, Дмитро Яворницький, не вміє сказати більше, як те, що «шаблі вживали не особливо криві і не особливо довгі, середньої довжини 5 чвертей» (цебто 1.30 м.). Зразки шабель, які бачимо на ілюстраціях, вказують, що козацькі шаблі були доволі тонкі та легкі, ручку мали оздобну, похви прикрашені різьбою.

Досить поширений був у козаків спис (списа). В 1628 р. гетьман Михайло Дорошенко в бою під Білою Церквою «сімох татар убив списом, одного так сильно вдарив, що не міг списа витягнути». У повстанні 1637-1638 р. значна частина козаків ішла у бій із рогатинами і козацький табор був «рогатинами добре обострожений». У XVIII в. списів уживала козацька кіннота, особливо запорожці; була навіть приповідка: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Запорозькі списи, що збереглися до нашого часу, є з тонкого й легкого дерева, 3.5 м. завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з дірками на ремінну петлю на другому; цю петлю закладали на ногу, щоб лекше було спис тримати. Деколи на вістрі списа була ще перекладина, щоб деревце не входило за далеко в тіло пробитого ворога.

Рідше стрічаємо боєві сокири й молотки, чекани й келепи: «козак козачий звичай знає, келепом по ребрах торкає».

Охоронної зброї, а саме панцирів, шоломів і под., уживала тільки козацька старшина, і то більше в репрезентаційних виступах ніж у боях.

Одяг

Козацький одяг до половини XVII в. був дуже різноманітний: таксамо як рябе було саме козацьке військо. Козаки-рядовики одягалися дуже просто, їх одяг не відрізнявся мабуть, нічим від селянського. Боплян в «Описі України» оповідає, що підчас походу на море козаки вдягають сорочки, штани, поганенькі свитки й шапки; тільки як добудуть добичу на ворогах, перебираються, бо «люблять гарно вдягатися». Австрійський посол Лясота 1594 р. каже, що козаки носили поверх плащі, які звалися кобеняками. Старовольський згадує 1628 р. грубі сорочки й киреї. Один німець, що бачив козацьке військо під Смоленськом 1633 р., описує: «хлопи всі однакові, в сірім одягу, рідко котрий в синім або червонім». Під Корсунем 1648 р. козацьке військо показалося здалека в білих сермягах. Таксамо козаки стародубського полку 1651 р. були «всі на добрих конях, у білих сермягах».

Узброєння козацького старшини. Пірнач, шабля, порохівниця, кресала і нагайка. З «Історії» Яворницького.

Різнородність убрань бачимо й на картинах козацького війська з 1620-1640 рр. Але вже тоді починає творитися типовий козацький одяг, вперше, мабуть, у реєстровому війську, що діставало однородне сукно на убрання. Як видко з одної картини Бопляна, козак носив каптан (жупан), довгий нижче колін, без ковніра, застебнутий густо ґудзиками, перепоясаний мягким поясом, деякого з лівого боку була причеплена шабля. Шапка була обшита футром, а дно у ній дещо звисало. У старшини футряна «околиця» при шапці була попереду розрізана дещо і шапку прикрашували пера, засаджені з боку. Знатний козак поверх жупана носив теж широку керею, підбиту футром, деколи з багатим ковніром.

У XVIII в. козацький одяг складався з двох головних частин, спіднього каптана і верхньої черкески або кунтуша. Але відрізняли вже одяг військовий від цивільного.

Каптан у війську був із сукна, короткий, сягав тільки дещо нижче колін, щоб лекше було вскочити на коня й марширувати вигідно; військові вправи відбували козаки у самих каптанах. Жупан був досить обтислий, поли заходили добре на себе; застібали його на гаплик або ґудзик при комнірі і перепоясували поясом. Щодо краски, то виборні козаки носили зразу червоні каптани, потім білі, компанійці червоні, пушкарі і жолдаки жовті. Старшина і цивільні люди носили жупани довільної довжини, різних красок і з різних матерій.

Поверх каптана військові носили черкеску, одяг досить обтислий, з фалдами позаду, з вирізаним комніром, підперезаний поясом; черкеска сягала нижче колін. Це був одяг, приписаний для війська нижчих ступнів. Старшина й цивільні урядовці носили кунтуш, значно довший від черкески з різноманітних матерій, з розрізаними рукавами, без пояса. Простим козакам аж до військового товариша взагалі не дозволяли вживати кунтушів.

Докладніші приписи про одяг «виборних» козаків видав гетьман Розумовський 1763 р.: каптан мав бути суконний, темносиній, з червоними вилогами, переперезаний червоним поясом; під ним білий півжупанок і білі штани; шапка з чорною, смушевою околицею й низьким дном, в кожному полку иншої барви, плащ синій. Чоботи бували різної барви. Компанійці носили зелену черкеску з червоними вилогами, під нею червоний жупан; шаравари їх були вузькі, а деколи штани, звані голянцями, чоботи короткі, шапки круглі.

Військові вправи

Збірка козацьких порохівниць

З «Історії» Яворницького.

«Ці вояки були давніше прості селяни, без ніякого воєнного досвіду, але поволі вивчилися; вони від дитини вчаться їздити верхи, стріляти з рушниць і луків та бути відважними» — так характеризує козаків Павло Алепський з часів Хмельниччини. У козацькому війську не було звичаю проводити систематичну муштру. А все ж потрібні були хоч деякі військові вправи, щоб утримати порядок у поодиноких відділах та вможливити спільні виступи. Вже за Сагайдачного чуємо, що військо відбуває т. зв. попис. Так один із сучасників описує, як 1619 р. козацькі полки порядкувалися в таборі над річкою Узенем: «Довго полки пересували на гору й за гору, довго мішалися... Дальше полки за порядком давали вистріли. Потім полки обернули до табору, показуючи їх нам, і кожний полк ішов до свого становища». Такий «ґенеральний попис» був 1637 р. перед королівським послом: «Вивели все військо в поле, казали їм презентуватися й дати сальву за здоровля короля. І виконали вони це так порядно, що кожний міг переконатися, як добре приготовані вони до морського походу». За Хмельницького 1649 р. був попис війська під Києвом над річкою Либеддю. Московський посол 1658 р. оглядав попис війська Виговського: «За табором козацькі полки нам настрічу вишикувалися в порядку з корогвами по лівому боці дороги, і між ними піхота... Полковники й сотники поздоровляли, а піхота з рушниць стріляла, — але стрільба була слаба і без ладу, а піхотинці нужденні, незодягнені як-слід».

Московський уряд, від часу, коли Україна ввійшла в союз із Московщиною, нераз звертав увагу гетьманам, щоб старалися піднести рівень козацького війська і зближили його до «реґулярних» полків. Так уже 1655 р. царський посол Матвєєв подав Богданові Хмельницькому проєкт, утворити 10.000 війська «салдатським ладом»: цар обіцяв прислати відповідних інструкторів, як полковників, підполковників, майорів, капітанів, що могли б були розпочати науку. Гетьман відповів, що розгляне цей проєкт, коли настане мир із поляками. Пізніше цар Петро задумував іще основнішу реформу; він хотів скасувати козацькі вольности взагалі й перетворити козаків у реґулярне військо. Чутки про це незвичайно схвилювали старшину і примусили Мазепу шукати порозуміння зі шведами. Але деякі частини, підо впливом російських військ, таки переймали дещо з «реґулярного порядку»; нпр., 1725 р. Андрій Маркович записує, що «козаки й товариство бунчукове рушили з обозу й ішли за реґулярними зараз, по 4 людей у шеренках». Пізніше, 1734 р., знову прийшов із Москви наказ до козаків «учиться реґулярству», — але й тепер основної реформи не переведено. Останній гетьман Розумовський зробив для цеї справи тілько, що завів одноцільне умундурування виборних козаків. Але хоч правильної муштри не було, серед козацького війська було досить внутрішньої дисципліни, і в прилюдних виступах козацькі полки вміли утримати добрий порядок. Як про це згадував Іван Котляревський:

Так вічной памяти бувало у нас в Гетьманщині колись:

Так просто військо шикувало, не знавши просто «стой, не шевелісь!»

Так славнії полки козацькі — лубенський, гадяцький, полтавський в шапках, було, як мак цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть!

До доброї постави козацьких полків причинялася безперечно військова музика. Вже з кінцем XVI в. козаки на Січі мали бубни і труби, — навіть срібні труби, даровані цісарем. В 1601 р. в полку з 500 людей був 1 трубач, 1 сурмач і 1 довбуш. У бубни або літаври били, як скликали раду, на бубнах вибивали гасло, трубами давали знак, що треба готовитися до походу. Музика пригравала також у поході війська: «Полковники, старшина полкова й сотники з усіма козаками, при військовій музиці, зі знаками (корогвами) йшли пішкома в город» — на вибір гетьмана 1734 р.

Утримання війська

За польської влади реєстрове військо діставало плату з державного скарбу так, як і инші наймані частини. Коли ж зорґанізувалася козацька держава, військова служба стала безплатна. Козаки позаймали великі простори давніх королівських і панських земель, порозводили на цих «займанщинах» свої господарства і мали з них достатній прожиток; маючи ці землі, вони були обовязані повнити службу безплатно. Частину державних земель залишено на загальні військові потреби, так нпр. «ранґові» маєтности діставала старшина, що займала вищі уряди, деякі землі були призначені на утримання артилєрії і т. д. Державний скарб визначав теж на військо деякі податки й доходи, нпр., «третю військову мірку» з млинів, доходи з аренд і ин. З державних доходів оплачували наймані частини, компанійців, сердюків і ин., а підчас дальших походів і реєстрові козаки діставали деколи плату. Найтяжче й найдошкульніше було те, що український уряд мусів утримувати своїм коштом на Україні російські полки, що від переяславської умови 1654 р. стояли залогами по головніших городах.

Козацька шабля. Зі збірки Українського

Наукового Товариства в Києві.

Плата, яку діставало військо, в різних часах була різна. За польських часів у 1570-1580 рр. козак-рядовик діставав 10 до 20 злотих річно, в часі миру менше, у війні більше; на початку XVII в. плата доходила до 28 зол., в 1630 рр. знову спала до 10 зол. Окрім грошей, козак діставав каптан або сукно (5 ліктів). Коли козаки наймалися на чужу службу, то деколи могли добути й більше, нпр. татарський хан Шагін-Ґерай 1628-1629 р. платив «на шаблю» по 10 червінців і давав по кожухові. За Хмельниччини 1651 р. семигородський князь Ракоцій хотів наняти сотню виборних козаків і обіцявся платити по 4-5 угорських золотих. У XVIII в. компанійцям платили по 4 карбованці річно, «а хто з молодиком служить», то 6 карбованців і, крім цього, «місячне» в натурі або грішми.

Наймані війська, а й московські залоги, діставали натурою т. зв. порції й рації, тобто харчі для людей і поживу для коней. У XVIII в. на «порцію» йшла чвертка муки, 2 фунти круп, 30 фунтів мяса і 15 фунтів сала, — на «рацію» — 2 вози сіна, 60 гарнців вівса, 30 кулів соломи, 2 вози дров і 75 копійок грішми.

Військовими доходами орудувала ґенеральна скарбова канцелярія під проводом ґенерального підскарбія. Інтендантурою в полках завідували комісарі, що їх не прираховували до старшини; вони діставали окремі доручення на час потреби; доставляли харчі, дбали про кватири для війська, а й займалися збором податків. До помочі їм ставали комісарські десятники.

ВІЙСЬКО У БОЮ

Похід

На похід покликав військо гетьман своїм універсалом:

«Богдан Хмельницький, гетьман війська й Його королівської милости запорозького панові полковникові київському з усім товариством полку — здоровля від Господа Бога вашій милости жичимо! Жадали ми від вас узимі й наказували, щоб ви йшли на услугу його милости цареві кримському. Але що в тому часі ще ми сподівалися непевности покою від панів поляків, тимто як ми, так і цар кримський, того походу торік занехали й услугу, на котру ми мали йти, ми відклали. Тепер певний покій став, тимто й. м. цар кримський прислав до нас, щоб ми йому кілька тисяч товариства придали, по 300 з полку, а одного сотника на наше місце. Отож маєте одвуконь, із оружжям добрим, вогнистим, один віз на десяток людей, не чекаючи другого універсалу, на день 26 травня до Полтави ставитися на цю дорогу, тобто на услугу визначену й. м. цареві кримському, що замишляє на черкесів — на призначене місце, без вимови, під ласкою нашою й військовою, инакше не чинячи. В Чигирині, 24 травня, 1650 р.»

Але частіше гетьман висилав не тільки один універсал, але й другий і третій, назначуючи на кожний речинець частину приготови. Полковники від себе передавали той наказ до сотень, а по сотнях давали ще знак трубами або літаврами. Початок походу звався вихід або вигін, бо нераз військо неохоче вибиралося в далекі походи, особливо з наказу царя. Андрій Маркович пише у своїм деннику 1724 р.: «Післав я указ у всі сотні про скорий вигін козаків у низовий похід».

Коли військо зібралося в означеному місці, відбувався «попис», для контролі, чи кожний козак як-слід озброєний і приготований. Звичайно вимагали, щоб козак мав два сильні, добре відгодовані коні, добру рушницю, відповідну кількість пороху (2-5 фунтів) і куль (до 300), харчі та инше воєнне знадібя. Старовольський пише: «Кожний козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, лопату, мотуззя і все потрібне то того, щоб насипати вали або звязувати вози, коли цілим військом треба збройною рукою відбиватися від ворога». Боплян оповідає про харчі, які козаки мали підчас походу на море: «У бочці, на 10 стіп завдовжки і 4 стопи завширшки, добре звязаній обручами, тримають сухарі й дістають їх крізь діру. Мають також варене пшоно й розпущене з водою тісто, їдять його, мішаючи з пшоном, і воно править їм за їжу й напиток; смак має квасний, а називають його «саламахою». Під Берестечком козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток людей. У пізніших часах, у XVIII в., до звичайних харчів належало борошно, пшоно або крупи, сало й ин.

Деколи, у ближчі походи, військо виступало «налегко», з малим вантажем, з самими «юками і саквами», як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів. У поході Юрія Хмельницького на Волинь 1657 р. нараховували 35.000 козаків, — але це число, здається, прибільшене. Козацькі похідні вози були легкі й невеликі. «Коли йдуть походом у инші краї, то кожний має віз, запряжений одним конем; на них везуть теж мосяжні гармати», оповідає Старовольський, сучасник Сагайдачного. Подібне каже семигородець Кравс, що бачив козаків Хмельницького в Молдаві: «У козаків такий звичай на війні, що кожний їде верхи на коні й має припряжений малий візок із харчами, в поході ці вози йдуть з двох боків, а посередині піше військо і в потребі ці вози правлять їм за шанці». Старшина влаштовувалася вигідніше. Андрій Маркович пише у свойому деннику про похід на Підкавказзя 1726. р.: «У цей похід я взяв коней верхових два, а возових 6, волів 3, овець 4, будку, віз і однокінний палубець (повізок)».

Кінний козак з XVIII в. З літопису Ріґельмана.

Військо рушало в похід впорядковане на полки та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом і артилєрією. На ворожій території військо попереджували сторожі або чати. Ціла армія розтягалася на великий простір, за Хмельницького навіть у лінію на 10 миль завдовжки. На відпочинок чи попас військо ставало там, де була вода і паша для коней. Тоді козацькі кашевари приготовляли їжу для своїх відділів. Коли військо залишалося довше на одному місці, ставили для пробутку намети або курені. Як виглядало козацьке шатро, вказує рисунок Бопляна. Коли обоз по довгому постою залишав обозовище, козаки підпалювали те, що залишалося.

В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не вдержався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався нераз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини присуджували й кару смерти.

Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім війську бували лікарі і цилюрники, але тільки принагідно, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а захистом для калік та інвалідів. Тільки як появилася денебудь яка пошесть, військо ставило застави і не пропускало людей з загрожених околиць.

Військо у поході мало своїх священиків-капелянів, а деколи й похідну церкву.

«Бій». Табор.

Козацьке командування старалося звести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене на зустріч, щоб ворога відразу поставити у некорисну ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовом, де гетьман заскочив поляків, неприготовлених до битви.

Базою для війська, що виходило у бій, був табор. Боротьба й оборона з табору була характерною особливістю козацької тактики.

Табором називали поукладані разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табор уславився був у XV в. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й литовські й польські війська в XVI в. Але спопуляризували цей спосіб оборони козаки, довівши його до незвичайної вмілости.

Табор починали порядкувати тоді, коли військо сподівалося зустрічі з ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596 р. Лобода під Білою Церквою мав табор з пятьох рядів возів, Павлюк 1637 р. ішов табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилєрію.

Козацький маяк - гляда.

З «Історії слобідської України» Батаґлії.

Коли ворог надійшов близько, піхота зпоза возів починала стрільбу з рушниць, таксамо відзивалася й артилєрія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене від наступу. В 1628 р. під заслоною табору запорожці перейшли були цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх сильно обстрілювали. І таксамо пізніш верталися тим самим шляхом, теж «оборонною рукою». А коли в одній сутичці утратили були одну пушку, то другого дня пішли знову табором на те саме місце й гармату забрали. Під Дрижиполем 1655 р. козаки кілька днів відбивалися від польських військ, що її переслідували, — «а табор мали такий міцний і вогнистий, як який Мальборґ» (славна пруська твердиня).

Ворог старався все в якомусь місці табор розірвати і крізь цю діру вдертися до середини, між військо. Щоб утримати в порядку лінію табору, козаки привязували віз до воза, — хоч воно не було легко й вигідно. А коли ворог табор «розірвав», або «урвав» його частину, старалася наново лінію возів замкнути. І тоді нераз мусіли залишати частину возів, а то й людей, щоб рятувати цілість, і табор наново справити, впорядкувати.

Нераз треба було спинитися на якомусь місці і тут готовитися до бою. Тоді випрягали коні і пускали їх самопаш, — запорозькі коні були привчені ходити табунами, — а з возів будували кращий, оборонний табор. Плян такого табору бував різний. Нпр., 1625 р. на Цибульнику козацький табор мав вигляд півмісяця; в 1638 р. табор полковника Путивельця був овальний. Табор бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651 р. табор Хмельницького мав мати по сім верстов уздовж і вшир. В оборонному таборі вози ставили близько один біля одного і звязували одне до одного їх колеса. Деколи звертали вози оглоблями до ворога. Так зробив був Путивлець: «вози густо сполучив, оглоблі на подобу списів обернув, щоб і до возів самих приступу не було». Острянин обезпечив табор наїженими рогатинами. До возів насипували землі, а то й цілком обкопували їх валом, копали ще рови, шанці і всякі засідки. Добути таку земляну фортецю було дуже важко; завдяки таборові козаки оперлися туркам під Хотином 1626 р. і часто успішно боронилися від поляків. Боплян каже: «У чому проявляють найбільше зручности та вмілости, то це битися табором, заслоняючися возами. Можна сказати, що під охороною табору 100 козаків не боїться 1.000 поляків і таксамо 1.000 татар». А Старовольський додає: «Їх табор у злуці з польською кіннотою має величезну вагу, як це ми переконалися у війні з турками».

Бій кінноти

Табор служив не тільки для оборони, але й як опора для зачіпної акції. При своїй легкости й рухливости табор міг підійти близько під позиції ворога й військо могло в догідній хвилині почати бій.

Запорозький козак

Зі старинноі ґравюри.

До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, то викликали ворога на герць. «Зпід полковничої корогви вискочило 40 коней», читаємо в описі бою під Гомлем 1651 р. «Один із них виїхав на герць, викрикуючи по татарськи «гала-гала», але один із залоги влучив його коня в голову». Звичайно, з боку противника виїздили теж герцівники, і бій розгорався на цілій лінії. Першого дня в бою під Берестечком у таких герцях козаки побили багато поляків.

Коли на поле бою виступили вже більші ворожі сили, тоді козацька кіннота насувала до наступу лавою, тобто впорядкованими відділами. Тиміш Хмельницький під Ясами «велів свойому війську йти лавою, наче на неприятеля». У кримському поході 1628 р. запорожці «ввесь час билися хоч герцями, хоч лавою». Як виглядала козацька «лава», це видко з картини битви під Лоєвом 1649 р.

З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не знаємо. У давніших часах козаки трималися татарської тактики: здалека обстрілювали ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пистолі. Компанійці в XVIII в. мали короткі рушниці або пістолєти. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі акцію кінчав.

Козацька кіннота не була найліпша. Боплян каже: «На коні вони не найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалєристів примушувало втікати 2.000 найкращого козацького війська». Подібно висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: «Піше військо буде битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може відігнати 10 кінних козаків». Тимто Хмельницький був примушений користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками. Та пізніше козацька кіннота розвинулася досить сильно.

Тактика піхоти

Вирішну ролю в козацькому війську мала піхота. З початком битви піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на цеї, виходила піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій. Під Хотином 1621 р. наперед вибігла кіннота, а потім піхотинці «лізуть по землі під турецький табор». Таксамо в бою з поляками під Куруковом 1625 р. козаки зробили вилаз із табору: спершу пустилася кіннота, а піші «на черевах лізли по землі».

На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за незвичайних майстрів. «Про них кажуть, що нема на світі війська зручнішого закладати шанці, як козаки», свідчить семигородець Кравс. Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки, яри, річки, болота, багна. «Для козака, що живе над Дніпром, вся надія й відвага в воді, ріці, болоті», пише учасник козацької війни 1637-38 р. «Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато може, багато вміє, багато доказує, — без цього «глухий німець», нічого не вміє й як та муха гине. Тимто зима, коли вже копати не можна, коли ніяк водою не втечеш — для нього суворий неприятель; але весна, літо, а почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна»...

Запорозький козак в повному озброєнні. З «Історії запорозьких козаків» Яворницького.

До шанців козаки вживали лопат і мотик. «Козак має ці обидва прилади на одному держаку, завсіди привязані до пояса, ними він сипле землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин своєї країни», оповідає папський нунцій. У німецькому описі битви під Лоєвом 1651 р. є згадка про те, що й кожний кінний козак мав лопатку при сідлі. Козацькі шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу. «Кожний має свій захист, яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із рушниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не влучить», описує Павло Алепський.

Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; нераз і близько свого табору владжували засідки і старалися приманити туди ворога. Нераз і кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: зсідала з коней або «спішувалася», обкопувалася шанцями й так боронилася.

Зпоза шанців козаки обстрілювали безнастанно ворога. Козацька стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє, що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50.000 куль. Сильний вогонь піхоти звичайно вирішував битву, — так було в боях під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота не могла довго витримати й утікала з утратами, — тоді й козацька кіннота могла владити нову атаку.

Деколи й сама піхота робила наступ на ворога. Під Гомлем 1651 р. козаки-піхотинці, під охороною шанців, підійшли аж під міський паркан, «пішли на приступ по четверо, підійшли так щільно під паркан, що обухами вибивали з рук мушкети, що виставали зі стрільниць».

Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й його слабою стороною. Тактики піхоти можна було вжити тільки тоді, коли ворог спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій. Але до боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішної атаки необхідна була кіннота. Тимто Богдан Хмельницький остерігав своє військо: Я«к прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, — вже там добре доведеться оганатися, щоб слави і душ наших не втратити!»

Артилєрія

Перші пушки в козацькому війську стрічаємо в 1580-х роках; вони походили зі здобичі, понавожуваної з турецьких замків. В 1590-х рр. запорожці дістали кілька пушок із Австрії, коли були на цісарській службі проти турків. Як почалася боротьба з поляками, козаки позабирали немало гармат із погряничних замків. Косинський 1593 р. мав їх уже 23, але утратив їх усі в бою під Пяткою. Наливайко, сам «чудовий пушкар», мав ізнову 20 пушок й дуже пильно ними опікувався. У боях під Лубнями 1596 р. козаки втратили до 30 пушок. Реєстрове військо 1601 р. мало знову 12 пушок. Під Хотином у козацькому таборі було 22 пушки; в 1628 р. в поході на Крим запорожці добули 20 пушок.

Козацька гармата. Пушки, праворуч вгорі великий моздір, ліворуч різного роду стрільна (кулі). З «Історії» Яворницького.

Головне пристановище козацької гармати, тобто артилєрії, було на Запорожжі в військовій скарбівниці, що містилася на якомусь невідомому острові; деколи бувало там до 100 пушок різного роду. На «волости» козацька артилєрія спершу не мала постійного місця, бувала по різних місцях, як у Корсуні, в Каневі, в Чигирині, у Крилові. Козаччина мала свою «гармату» в великій пошані, прилічувала її до військових «клейнотів». В 1632 р. посвятив козацькі пушки сам митрополит Петро Могила...

За Хмельниччини військова артилєрія незвичайно зросла. Вже після перших перемог під Жовтими водами і Корсунем козаки мали 74 пушки. Як повстання поширилося далі, козаки добули великі артилєрійські запаси з різних замків, нпр., у самому Полонному 60 пушок. У берестецькому поході 1651 р. в козацькій армії було понад 100 пушок. З того числа при гетьмані було 30 пушок, при полках по 5-6. Значна частина артилєрії стояла по замках, нпр. у городах білоцерківського полку було понад 50 пушок. Головне місце постою військової гармати за Богдана Хмельницького був Переяслав, за Юрія Хмельницького — Корсунь.

Артилєрією кермував ґенеральний обозний, а при ньому були гарматний осавул, писар і хоружий. В 1659 р. «на послузі при гарматі» було 80 пушкарів, 80 гармашів, 4 шипошників, 12 ремісників, 6 стадників, 2 довбиші, 1 цилюрник, 2 коновали. Бував теж відділ козаків для оборони артилєрії, 200-300 людей.

Пізніше головний осідок артилєрії перенесено на Лівобережжя. Брюховецький на утримання генеральної артилєрії призначив Лохвицю й Ромен. За Самойловича «на гармату» віддано Короп і це містечко утримувало артилєрію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.

Коли на Гетьманщині почали відливати свої пушки — того певно не знаємо. Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли, але й пробували виробляти нові. Є звістка з 1663. р., що Золотаренко й Сомко переливали дзвони на пушки. В артилєрійному музеї в Петербурзі переховувалася одна пушка з імям Мазепи, — можливо, що вона походила з гетьманської відливарні. Мазепа сам замолоду студіював артилєрійське мистецтво й, може, своє знання використав для української артилєрії. Начальником гетьманської артилєрії в Батурині був німець Фридрих Кеніґсек. Можливо, що тоді виробляли мідяні пушки, яких тоді багато появилося було в різних полках; платили за них по 100 талярів.

Копія, стремені і люлька запорозьких козаків.

З «Історії» Яворницького.

Розвиткові української артилєрії поклав кінець цар Петро після своєї перемоги під Полтавою. Він позабирав усі пушки з Батурина, Гадячого та з полкових. іміст. Лише сам полтавський полк утратив тоді 20 пушок. Даремне Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилєрію. Пізніше Апостол із трудом наново обновлював ґенеральну й полкову артилєрію, але про результати його заходів знаємо небагато.

У половині XVIII в. зорґанізовано при ґенеральнім обознім артилєрійську канцелярію, що мала догляд над полковою й сотенною артилєрією, виробом пушок, і пороху, добуванням і доставою салітри, а також над будовою валів і фортець. Артилєрійна старшина залишилася та сама, що й перше. В 1729 р. при військовій артилєрії служили: отаман, писар, 2 канцеляристи «префект або мастер над пушкарями», ключник артилєрійної скарбниці, 10 пушкарів, 20 гармашів, столяр, 2 стельмахи, коновал, шлюсар, 2 римарі, 9 різних слуг і сторожів, 4 стадники, 2 скотарів; на час походу мало прийти ще 10 пушкарів, довбуш, цилюрник, 2 ковалі, 2 шевці й рибалка. Утримання цеї служби мало коштувати 541 карбованців, а підчас походу ще 113 карб. Пушкарі діставали плату по 6 карбованців річно, гармаші та шлюсарі по 8, «мастер над пушкарями» 80 карбованців. Уся артилєрійна служба діставала й харчі в натурі: борошно, пшоно, сало та сіль.

З пушкарського знадібя згадують бочки салітри й пороху, мішки на порох, мідяні шухлі, залізні ґрейцари (затички), шори «з лійцями і кантарами», скрині з кулями, оливо, залізо, «скалове і в прутах» або залізо у штабах та шинах, линви, ґноти, скорострільні свічки, дріб (шріт); з ковальського «начиння»: ковальський міх, ковало, кліщі, молотки, гвоздяниці, шрублі, шпарог, друшляк...

У похід ґенеральна артилєрія виходила під своєю корогвою та зі своїми літаврами.

У бою козацька артилєрія мала другорядне значіння. Пушки відзивалися тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої битви артилєрія тільки у виїмкових моментах доходила до голосу. Також при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все була більше «клейнотом і оздобою» запорозького війська, як проявом його справжньої сили.

Замки й фортифікації

Як у ХV-ХVІ в., так і за козацької влади для оборони України служили численні городки, чи замки. На козацькій території від Случу по московський кордон у половині XVII в. нараховували їх більше, ніж 200. Скрізь укріплення складали з двох частин: сильнішого замку і слабших укріплень містечка. Більша частина замків була побудована з дерева; деревяні були башти, ворота, частоколи й паркани. Таких деревяних замочків прибуло дуже багато за Хмельниччини, особливо на південній окраїні, де були частіші напади татар. Вони давали захист місцевому населенню й меншим відділам козацького війська, а для ворога були поважною перепоною в поході, — треба було їх добувати артилєрією. Підчас кривавих воєн Хмельниччини неодин замочок уславився хороброю обороною, згадати хоч би подільську Бушу, що так завзято боронилася від поляків.

Фортифікаційне мистецтво змінилося значно в XVII в. — у звязку з розвитком артилєрії. Давні замки, навіть муровані, не могли опертися далекострільним пушкам, треба було будувати укріплення на инший штиб. В тих часах щораз більше поширюються земляні фортифікації, що складаються з валів, шанців, окопів, редут і под. При різних замках у другій половині XVII в. бачимо часто такі земляні укріплення (див. нпр., Новий Замок у Камянці, фортифікації Річиці).

Річиця в XVIII в. З давнього рисунку.

І в козаків високо розвинулися земляні фортифікації, незалежно від чужих впливів, а тільки з потреб власної оборони, у війнах із поляками та з татарами. Козацьке військо вміло укріплювати свої замочки ще сильніше, ніж укріплювало табор підчас наступу ворога. Польський мемуарист не находить слів похвали, описуючи фортифікації Дмитра Гуні в Голтві 1638 р. Замок був укріплений самим частоколом. Козаки «вал за палями висипали, брами сильно забили й закопали, перед містом від річки до річки кинули могутній вал, перед валом могилу замінили на сильний шанець і укріпили 6 пушками»... Довкола побудували шанці, перекопи, засідки, — «невсипущою своєю працею майже дорівняли нідерляндським батеріям»... Подібні укріплення висипав був Гуня на урочищі Старці: «Неодин інжинєр дивувався праці і добрій інвенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батерії, заслони, доли, перекопи землі, діри, дубові палі й частоколи, привалки та вали». За Хмельниччини полкові городи були так сильно укріплені, що полякам доводилося облягати їх безуспішно. Особливо визначився був тоді полковник Іван Богун в кампанії 1655 р.: погряничний Гумань він забезпечив був такими могутніми фортифікаціями, що поляки порівнювали їх зі славною нідерляндською фортецею Бредою.

До земляних робіт вживали не козаків, а селян, або всякий збираний люд. Так нпр. у похід на Молдаву 1652 р., окрім козацького війська, ходила «сила обезброєного люду, що пішов із козаками, навіть у супроводі дітей». «Пояснюють це тим», оповідає сучасник, «що в цій крани доводиться раз-у-раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови й сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно, виконуючи ці роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися, а пильнувати тільки бою й бути в ньому сильнішими».

Але в XVIII в. з наказу російського царя козаки цілими полками ходили на примусові земляні роботи на нових «лініях» від степу, і ще більше — на далекі від України роботи на Волзі, Ладозі і ин. Чи в цих роботах козацькі майстри і інжинєри мали теж які відповідальні технічні завдання, чи могли виявити там свій хист, — ця справа досі не просліджена.

Запорозька Січ

З козацьких фортець найславніша була Січ, столиця низового запорозького війська. Вона кілька разів зміняла своє місце.

Найдавніша Січ згадується на острові Мала Хортиця, хоч сучасники називають її не Січчю, а просто замком. Цей замок поставив князь Дмитро Вишневецький коло 1553 р., щоб мати опору для боротьби з татарами. Тут він витримав дві татарські облоги, але, не маючи нізвідки допомоги, остаточно мусів залишити це місце, і турки замок зруйнували. Мала Хортиця (також Пущина Вирява або Канцерівський острів) це острів невеликий, але високий, скелистий, добре годиться під укріплення. На східній стороні його залишилися й досі сліди твердині. Вони мають у плянї форму підкови. Це глибокі рови з валами на 4-6 метрів заввишки, з редутами по вуглах. В найширшому місці ця фортеця має 126 м., у найвужчім 74 м.; ввесь обвід довкола дає більше, ніж 700 м. Важко сказати, чи це останки замку Вишневецького. Він був би розмірами значно більший, як нпр. тодішні замки в Черкасах, Каневі, Винниці й ин. До оборони таких укріплень не стало б тих невеликих сил, які міг мати Вишневецький. Може це сліди якоїсь пізнішої кріпости, що повстала була на руїнах замку князя Дмитра.

Військова рада запорожців. З літопису Ріґельмана.

В 1581 р. козаки мали головний осідок на острові Томаківка. Тут гетьманував над ними Самійло Зборовський. Томаківка це великий острів, тепер пустинний, але колись тут був великий ліс, озеро багате на рибу і добра трава для коней. Чи були тоді тут які укріплення, певно не знаємо. В південній частині Томаківки залишилися до нині сліди фортифікацій у формі видовженого чотирикутника; з трьох стррін ідуть рови й вали, до 7 м. заввишки, від півдня боронить приступу високий беріг Дніпра. В обводі ця твердиня має більш 500 метрів. Але козаки жили тоді також і по инших островах: один відділ на Таволжаному, де була татарська переправа, другий на Малій Хортиці.

В 1594 р. осередком запорожців була вже справді «Січ» на острові Базавлуці, при Чортомлику, одному з рукавів Дніпра (т. зв. Чортомлицьке Дніприще). Цей остров це, мабуть, теперішня плавня між гирлом річки Чортомлика й Базавлуком, але певно сказати не можна, — тут не залишилося ніяких слідів укріплень. Про вигляд цеї Січі знаємо небагато. Військо жило в наметах із хворосту, вкритих козячими скірами від дощу; ці намети звали кошами. Був тут якийсь магазин військового майна (скарбівниця), були порозставлювані пушки, при острові знаходилася козацька фльотиля. Коні взимі держали на Великій Хортиці. Січ була тут і пізніше: в 1629 р. гетьман Левко Іванович писав свої листи «З Січі у Чортомлика».

Далі Січ була на Микитиному Розі, де тепер місто Никополя, на правому березі Дніпра. Мав її заснувати козак Хведір Линчай. На цю Січ 1637 р. перевіз козацьку гармату «як клейнот і скарб військовий» і з коша на Микитиному Розі писав повстанчі заклики на волость гетьман Павлюк. Цю Січ добув у лютому 1648 р. Богдан Хмельницький, приготовивши військо на поблизькім острові Бучках. Із Микитинської Січі не залишилося ніяких слідів, бо підчас весняної води 1846. р. Дніпро забрав частину берега, де мала бути січова оселя.

Козацьке шатро і його підбудова

Коло 1652 р. кошовий Лутай заснував Січ при усті річки Чортомлика. Пізніше вона звалася «Стара Січа». Ця Січ, з одного боку, виходила на поле, тобто на степ, з инших боків була обведена річками Підпільною, Прогноєм (тепер Гнила), Чортомликом та їх припливами. Тепер — це окремий острівець коло села Капулівки, досить високий, зарослий деревами і травою. Залишилися ще сліди валів і ровів. До нас дійшов опис цієї Січі з 1672 р. Довкола Січі йшов вал до 10 м. заввишки. Від води вал був скріплений кошами, повиповнюваними землею. Від степу на валі стояв частокіл із палів зі стрільницями. Від степу була вїздова башта, понад 30 метрів в обводі, з віконцями до стріляння. До води вело 8 фірток чи пролазів, таких вузьких, що міг пройти тільки чоловік з водою. Укріплення мали довкола коло 1500 м., а в промірі від Чортомлика коло 170 м. У Старій Січі кошовими бували Брюховецький, Сірко, врешті Гордієнко. В 1709 р., з доручення царя Петра, Січ на Чортомлику московське військо зруйнувало.

З Чортомлицької Січі частина запорожців перенеслася на турецьку територію й осіла при усті річки Камінки до Дніпра. Тут запорожці сиділи коротко, тільки до 1711 р., коли перенеслися до Олешок. Але згодом, коло 1730 р. вони знову перебралися на Камінку й тут пробули до 1734 р. Останки цієї Січі залишилися в оселі Консулівці або Розорівці, напроти села Каїр. Січ займала простір між лівим берегом Камінки та правим козацького Річища. Обидві річки мають тепер дуже мало води, але їх високі береги давали природну забезпеку козацькій оселі. Плян Січі творив неправильний чотирокутник з боками на 200, 110, 210 і 60 м. Укріплення були з дикого каменю. Цілий простір Січі займало 40 куренів, рівної величини, 15 м. завдовжки, 8.5 завширшки. Між куренями у двох місцях були вулиці, на 5-10 м. завширшки, окремого майдану не було. Недалеко Січі було цвинтарище, де збереглася могила кошового Костя Гордієнка.

Після першого побуту над Камінкою запорожці 1711 р. переселилися до Олешок на лівому боці Дніпра, проти теперішнього Херсону. Тут козаки жили під турецькою владою десь до 1730 р. Ця Січ займала коло два гектари простору, мала плян чотирикутника, обведена була ровами й валами, з редутами і воротами на 3.5 м. завширшки по північному боці. Посередині був рівний градий майдан на 70 м. завширшки. З цієї Січі не залишилося ні сліду: в 1845 р. це місце розорано, засаджено лозою й иншими кущами, щоб спинити піскові кучугури, що засипували містечко. Пізніше Січ над Камінкою називали теж «Старою Січчю».

Запорозька Січ на ріці Підпільній. З «Історії» Явроницького.

В 1734 р. запорожці дістали дозвіл від російського уряду вернутися на давні місця й заснували т. зв. Нову Січ над річкою Підпільною. Вона находилася у Красному Куті між лівим берегом Базавлука та правим берегом вітки Підпільної. Це було недоступне місце серед лябіринту річок, озер і плавнів. Січ ділилася на три части: внутрішній кіш, зовнішній кіш і т. зв. ретраншемент. Внутрішній кіш звався також замок або кріпость, він творив правильне коло, 350 м. в обводі, був обведений валом і з північної сторони мав широкі ворота з баштою, збудованою з дикого каменю. Посередині йшов широкий, рівний майдан, на якому відбувалися ради. В однім куті майдану стояла церква, поруч з нею висока дзвіниця, далі пушкарня або «цейхгавз», військова скарбівниця, або «замок», «станок» кошового, й довкола майдану підковою 38 куренів для війська й різні військові будинки. Зовнішній кіш або базар був на 350 м. завдовжки і 120 м. завширшки; тут було до 500 козацьких домів, здебільша, ремісників, купців і всяких промисловців. Довкола йшов вал з частоколом і рів. У південно-східнім розі цього коша 1735 р. побудовано т. зв. ретраншемент для московської залоги. Був це чотирикутник, на 145х85 м., обведений валом, а в ньому були казарми для салдатів і всякі військові маґазини. Над берегом Підпільної була пристань для козацьких човнів. Нову Січ зруйнувало московське військо 1775 р. На цьому місці є тепер село Покровське; в ньому збереглися останки січових валів і ровів.

Фльота

Козацька фльота появилася в половині XVI в. і до найбільшого розвитку дійшла в 1620-1630-тих роках. Козацькі кораблі звалися човнами або чайками; назва чайка, з походження, мабуть, турецька, уживалася рідше. Боплян в «Описі України» подав докладний опис і рисунки козацького човна. Човен був довгий коло 20 м., широкий 3-4, глибокий 2.5 м. Основою човна був пень верби або липи, коло 15 м. завдовжки; на ньому набивали борти (боки) з дощок, довгих на 3.20 до 3.80 м., одні на другі, аж човен дійшов до наміченої довжини і ширини. По зверхній стороні човна привязували довкола вязанки очерету; вязки були грубі, як бочівка, привязані міцно липовими або черешневими вужівками, щільно притикали до себе. Середина човна була поділена поперечними дошками на перегороди, помосту поверха не було. Човен мав дві керми, по обох кінцях так, що легко було плисти в кожну сторону.

Корабель запорожців.

З «Історії» Яворницького.

Козацькі чайки можемо порівняти з иншими тогочасними кораблями. Ненецькі ґалєри, що були тоді типовими воєнними кораблями, мали довжину до 40 м., ширину 5 м., у воду заглиблювалися на 2 метри, — отже чайка була вдвоє менша.

Як порушної сили козаки уживали весел і вітрил. При чайці було 10-15 весел, по однім і по другім боці; щогла була рухома так, що в потребі можна було її покласти на дно човна. Тягар чайки був значний; коло порогів перетягало її волоком 200 до 300 людей. Але скорість руху була дуже значна; шлях від гирла Дніпра до Малої Азії козаки перебували в 36 до 40 годин, тобто на годину робили 13-15 км. На чайці містилося 50 до 70 козаків; бувало також 4 до 6 фальконетів, легких пушок.

Чисельність запорозької фльоти бувала різна. На переломі XVI-XVII в. козаки ходили на Чорне Море в 20-50 чайок. В 1615 р. у поході на Царгород було 80 човнів, в дальші ж роки фльота безнастанно зростає: в 1620 р. під Царгородом було 150 кораблів, у поході 1625 р. мало бути 300 до 380, в 1630 турки знову рахували 300 чайок. Але в боротьбі з поляками козацька сила заломилася й походи ставали все менші.

В часи Хмельницького був мир з татарами й турками й козаки заперестали цілком походів на море. Але як Австрія і Венеція почали плянувати христіянський союз проти невірних, гетьман запевняв, що може поставити 300 човнів.

Наново творили фльоту лівобічні гетьмани. Так, нпр., Іван Брюховецький висилав запорожцям «підошви» на човни, Самойлович дозволяв будувати чайки у лісах Чернигівщини. Мазепа також щедро помагав запорожцям у будові фльоти, доставляв різне корабельне знадібя, як залізо, якорі, смолу, шнурі і под. В 1697-1698 р. на Січі було 70 більших «морських» човнів на 50 людей і 600 річних «лодок». У XVIII в. козацька фльота брала участь у московських походах на турків (1737, 1787, 1796 р.). Російський уряд уживав радо запорожців при творенні своєї фльоти, особливо вславився морськими походами Антін Головатий.

Тактику козаків у морській битві описує Боплян. Козаки рідко виступали самі до бою, — метою їх походів була не боротьба з турецькою фльотою, а радше здобича з побережніх міст. Зачіпною стороною були найчастіше самі турки. Турецька фльота мала свої головні бази у Босфорі, при устю Дунаю і під Очаковом на Дніпровому лимані; тут звичайно приходило до боєвої зустрічі. Битва починалася стрілами артилєрії, але що пушки несли недалеко, скоро починався бій зблизька; козацькі чайки уставлялися у півмісяць, обступали турецьку ґалєру і намагалися вдертися на поміст і тут докінчити бій. Морські битви кінчилися звичайно перемогою козаків. Легкі чайки оберталися скорше і зручніше, ніж тяжкі ґалєри, а до того вільне козацьке товариство мало моральну перевагу над турецькими вояками, що нераз тільки під примусом ішли до бою.

Бій на морю

Про козацькі походи на море широко оповідає Боплян.

«Як рішаться йти походом на море, висилають на Запорожжя річи, потрібні для війни й походу і для будови кораблів. Потім ідуть у степи, 5 або 6 тисяч, все вибрані козаки, добре озброєні; приходять на Запорожжя і будують чайки. Шістьдесять їх береться до будови одної чайки і виготовляють її більш-менш за два тижні, бо вони майстри на всі руки. Таким способом за два або три тижні вони виготовляють 80-100 чайок. В кожну чайку сідає 50-70 чоловіка, кожний з двома рушницями і шаблею, а на боках корабля є 4-6 фальконетів і потрібні припаси харчів. Козаки вбрані в сорочки, штани (й другі на переміну), лихенькі свитки і шапки. Кожний має 6 фунтів пороху й олова доволі, крім того кулі до пушок. На кожнім кораблі є квадрант. Так виглядає летючий козацький полк, що годен напасти на найвизначніші міста Анатолії.

Так зібравшися, їдуть вони Дніпром. Отаман має свій значок на щоглі і пливе звичайно попереду. Човни їдуть так тісно, що сливе один одного торкається. Турки звичайно знають про похід і тримають кілька ґалєр на устю Дніпра, щоб не дати їм вийти. Але козаки перехитрюють їх і виходять темною ніччю, перед новим місяцем, ховаючися в очеретах, що ростуть на Дніпрі. Ґалєри не важаться заходити туди, бо там прийшов би їм кінець; тому вдоволяються тим, що чекають їх у проході. Тоді йде алярм по всіх країнах, аж до Константинополя. Султан розсилає гінців по побережжях Анатолії, Болгарії, Румелії, щоб люди стереглися, бо козаки на морі. Але це нічого не помагає, бо вони вибирають настільки відповідний час і пору, що за 36 або 40 годин вони вже в Анатолії.

Приїхавши, лишають на кожнім кораблі тільки двох козаків і двох хлопців для сторожі, а самі, кожний з рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять; іноді заходять на милю від берега, але зараз вертаються і зі своєю добичею сідають на кораблі. Їдуть на инше місце, попробувати ще там щастя; коли трапиться що, нападають, а як ні, вертаються з добичею до дому.

Козацький човен. Вид згори, побіч — в перекрою, вдолі човен з боку. На ньому видно грубі вязанки очерету, що хоронять човен від перевернення. На основі Бопляна, з «Історії» Яворницького.

Як нагодиться їм стрінути кілька турецьких ґалєр або инших кораблів, вони женуть за ними, нападають і здобувають. А роблять це так. Їх чайки підіймаються над водою всього лише на 2.5 стопи, тому вони бачать инший корабель скорше, чим їх помітять. Тоді вони спускають щоглу своєї чайки і завваживши напрям вітру, пильнують, щоб мати під вечір сонце ззаду. Ця годину перед заходом сонця вони починають сильно гребти до ґалєри, щоб підійти на одну милю, щоб не стратити її з виду і так тримаються до півночі. Тоді дають знак і гребуть сильно до ґалєр, а половина людей готовиться до битви, цебто, щоб, приставши до кораблів, кинутися в їх середину. Неприятель здивований бачить, що його обсіло 80 до 100 човнів; козаки влазять на ворожі кораблі і здобувають їх відразу. Здобувши, грабують, що можуть забрати, з грошей і дрібного товару, який не псується від води, також гармати і все, що на їх думку може їм придатися, а корабель з людьми топлять.

Коли ґалєри зустрінуть козаків на морі в день, вони починають сильну стрільбу з гармат і розганяють їх як шпаків. Одні потапають, инші, кому удалося вихопитися, збентежені втікають, куди зможуть. Але раз завязавши битву з ґалєрами, вони тримаються, не рухаючися зі своїх лавок. Весла привязані вужівкою. Одні стріляють, і по кожнім вистрілі товариші подають їм другі набиті рушниці, для нового вистрілу; так стріляють безперестанку і стріляють добре. Ґалєра може звести відручний бій тільки з одною чайкою, але її гармати роблять великі шкоди так, що в такій стрічі гине добрих дві третини козаків. Рідко коли вертаються вони з половиною війська. Зате приносять багату добичу: еспанські реалі, арабські цекіни, коври, золотоглави, бавовняні і шовкові матерії й инший цінний крам.

Тепер треба вертатися. Сторожу на гирлі Дніпра тимчасом подвоєно, щоб звести з козаками порахунки. Але козаки сміються з цього. Вони ідуть в залив, що лежить на 3 до 4 милі на схід від Очакова, а від нього йде вузький прохід від моря до Дніпра; води в ній підіймається часом на пів стопи. Тут козаки, по двіста й триста тягнуть один човен; так перетягають один за другим і за два-три дні дістаються до Дніпра з усею добичею. Так вони обминають стрічу з ґалєрами, що стережуть проходу під Очаковом. Кінець кінцем вертаються до своєї Військової Скарбівниці і ділять добичу»...

Козацький побут

Незвичайно барвне і різнородне було щоденне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старовину.

«Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі і більшою частю на насмішку похожі», оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі «вимисли».

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна виростала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чимнебудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха — «це ставили собі за особливу козацьку славу і честь».

Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Виберуться, бувало, в гості до чийого куреня або зимовика, то ще сидячи на конях, гукають: «Пугу, пугу, пугу!» — тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: «Пугу, пугу!» Тоді гість відзивається: «Козак з лугу!», а господар через віконце: «Повішайте там, де й наші» — тобто вяжіть коні до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарські хлопці і ведуть коней до стайні. Гості входять до хати, хрестяться до ікон і говорять господареві: «Отаман, товариство, ваші голови!», і кланяються. Господар відклонюється і відповідає: «Ваші голови, ваші голови! Прошу пани-молодці сідати». І тоді вже гостяться. Коли ж уже полагодили своє і відїзджають, то прощаються: «Спасибі, батьку, за хліб і за сіль, пора уже по куріням розїзжаться до домівки; просимо, батьку і до нас, коли ласка, і оставайтесь здорові!» Господар відповідає: «Пращайте і вибачайте, пани-молодці, чим богаті, тим і раді, просимо не погніватися».

Запорожці славилися веселістю й охотою до шуток і насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам; такого, що спалив з необережности курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара. Таксамо пішли призвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куріня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони йому: «Їмо, та свій, а ти у порога постій». Але він не погоджується: «Ні, братці, давайте і мені місце», і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: «От, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!»

Корж описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий у ліс. Курінь був дуже просторий так, щo містилося в ньому і парусот народа; під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на яких сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті, і гарно оздоблені; перед ними висіли розкішні свічники і лямпи. Кухарі «насипували» їду у великі деревяні; миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їдою всякі напитки у великих ведрах, а на них вішали коряки, деревяні черпаки, що. теж звалися «михайликами». Отаман сідав на першому місці, козаки довкола стола і починали їсти. В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, галушки, риба на «стябло» (полумисок), свиняча голова до хріну, локшина і ин. По обіді всі козаки кланялися отаманові і один одному й дякували кухареві: «Спасибі, братчику, що нагодував козаків». Отаман виходив ізза стола і кидав гроша у карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші діставав кухар і за них купував на базарі харчі на другий день. Кухарі варили їду в окремих курінях, не в печі, а на огнищі, кабиці, в мідяних або залізних казанах.

Розвиток козацького війська

Козацьке військо існувало й розвивалося три століття, від кінця XV в. до кінця XVIII в. Але ж розвиток його не був такий безпереривний, як це було з нашим військом за княжих часів. Тоді, за князівської влади, ввесь час існувала українська держава і, хоч вона переходила різні переміни, то все ж державна незалежність була тривкою основою української армії. Інакше було, воно з козацьким військом. Козаччина повстала під чужою владою, без державної опіки, як народнє, самозванче військо. Вона пробивалася вперед серед усяких труднощів і перешкод, не маючи певного захисту, тиняючися по диких полях та безлюдних Дніпрових островах. Дуже важко було утримати суцільність війська, постійну орґанізацію й провід. Раз-у-раз наново творилися козацькі ватаги, сотні, поліси й таксамо скоро занепадали, серед важких обставин степового життя; раз-по-раз змінялися отамани, полковники, гетьмани. Нераз провід над військом брали всякі очайдухи й самовільники, що тільки того пильнували, щоб наживитися, жити легким хлібом й заводили козацьку орґанізацію в нетрі анархії. Поволі наростала верства «старинних» козаків, де верховодили статечні, ідейні елєменти, що бажали створити справжнє національне військо. Самійло Кишка, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Кулага-Петражицький, це ті люди, яким козаччина завдячувала цінні елєменти дисципліни, порядку й військової готовости. Все більше зростала в козаків свідомість, що вони мають вести боротьбу не тільки за права свого стану, але, що їх головний обовязок ставати в обороні своєї батьківщини. У боротьбі з татарами, в далеких походах на Чорне море, у кривавих боях із поляками запорозьке військо розвинулося у велику воєнну орґанізацію.

Гетьман Іван Мазепа в повній зброї,

в окруженні алєґоричних фіґур.

Зі старинного стінопису.

В нову епоху ввійшла козаччина за гетьманування Богдана Хмельницького. Великі перемоги над Жовтими Водами, під Корсунем і Пилявцями віддали в козацькі руки всю Придніпрянщину, а далі козацькі полки, немов та бурхлива повінь, залила далеко аж західні окраїни, а потім полилися й поза північні гряниці українського народу, в білоруські землі. На широких просторах зорґанізувалася нова українська держава, а її творцем й основою була козаччина. Провід обняла козацька старшина, в яку ввійшли найкращі одиниці зпоміж козаччини, міщанство, шляхта, справжня еліта українського народу, такі люди, як Виговський, Нечай, Богун, Чернята, Джалалай і багато инших. Козацьку справу вони ставили на европейській плятформі, а незалежність України стала для них головною політичною метою. Це завзяте, неуступливе покоління проявляло героїчні зусилля, одною рукою відбиваючись від ворогів, другою орґанізуючи життя країни. Козацький устрій, вироблений у далеких степах, стали тепер прикладати до державних потреб; козацьке військо, що не знало над собою пана, признало службу для держави за свій перший обовязок.

Але ця доба широкої державної праці протривала недовго. Ще тільки за гетьманства Виговського й Дорошенка Україна жила справді незалежним життям, а військо перемогами на різних фронтах продовжувало традиції Хмельниччини. Потім козаччина на Правобережжі занепала в безнадійній боротьбі з турками й поляками, а козацька влада удержалася тільки на Лівобережній Україні. Але утримати державну незалежність вже не повелося, козаччина мусіла признати московську зверхність, мусіла погодитися на обмеження, піддатися наказам московських царів. Ще час-від-часу підіймалися визвольні змагання: навіть Брюховецький, що найбільше підлягав Москві, пробував розбити московське ярмо. Мазепа гірко переживав упокорення своєї нації, бачив, як занепадає запорозьке військо, як гине Україна; він зірвався ще раз до війни з грізним ворогом, але серед траґічних обставин не зміг перевести своїх задумів. Його наслідники Скоропадський, Полуботок, Апостол вже тільки боронили останків минулого, поліпшували військовий устрій, підносили технічну орґанізацію війська, консервували давній військовий побут, але давнього значіння України вже не могли привернути.

Не оперлося затраті й буйне Запорожжя. Традиція про те, що з Запорожжя вийшло козацьке військо, давала Січі виняткове моральне значіння. На Низу збиралися все ті, що не могли погодитися чи з соціяльним, чи з політичним поневоленням. Січ була все огнищем протесту й бунту, давала захист визвольницьким змаганням, але нераз підсиляла й еґоїстичні пориви різних амбітних одиниць. Запорожці теж не хогіли піддаватися Москві, і коли цар Петро зруйнував Січ, шукали пристановища на турецьких землях, навіть далеко за Дунаєм. Але остаточно й вони мусіли скоритися обставинам. Остання Січ уже не мала політичного значіння, але все ще залишилася школою військової справности, залишилася місцем, де побожно переховувалися старосвітські козацькі звичаї і традиції. «Пропало славне Запорожжя, та не пропала слава».

Тип війська

Тип козака ми уявляємо собі звичайно як вершника, кінного вояка. Це правда, але тільки наполовину: козаки бували чудовими вершниками й володіли добре шаблею, але як кіннота це не було найкраще військо. Козацьке військо добуло собі славу як піхота. Всі давні теоретики військової справи погоджуються в тому, що козаки були незрівняні піхотинці й сапери, які прекрасно вміли використати терен і дійшли до незвичайних осягів у мистецтві закладати шанці й сипати вали. Це була річ природна, бо в пустому степу єдиним захистом був рів і вал, що його сам козак собі приготовив. Те, що козаки в походах користувалися табором, збільшувало ще силу й рухливість піхоти; під заслоною рухомої фортеці, складеної з возів, військо могло протиставитися найгрізнішому ворогові. До того ж козаки уславилися як незвичайні стрільці. Козацька піхота своїм обстрілом ворога звичайно вирішувала бій. Це замітне тим більше, що козаки рідко мали рушниці новіших типів, а часто користувалися старосвітськими «пищалями». Орґанізацією піхоти Україна значно випередила Польщу, яка в XVII в. все ще головну свою силу опирала на кінноті і, як це признають історики польського війська, у стрічах з козаками польська кіннота утратила своє давнє значіння.

Шабля гетьмана Мазепи з 1662 р.

Рисунок з «Історії» Грушевського.

Але перевага піхоти була водночас і слабою стороною козацького війська. Піхотинці були занадто залежні від терену, занадто були звязані зі землею, не мали сміливости рухів, не зважувалися на ширший розмах. Богдан Хмельницький, єдиний великий козацький стратеґ, відчував це добре й остерігав козаків, щоб занадто не довіряли своїм «ямам». Хмельницький любив вести війну на широких просторах, великими масами людей. Не спинявся коло замків і оборонних міст, не облягав їх, а йшов просто на головне військо ворога й старався звести з ним ґенеральний бій. Майстерно орудував своїми полками, швидким походом стягав їх у одне місце й бив на ворога відразу всією своєю армією. Не давав ворожим військам спамятатися і розторощував їх одним ударом. Коли полковник Золотаренко 1655 р. виправився на Білу Русь, Хмельницький наказував йому, щоб не бавився коло «курників», малих замків, дивився все, де є «голова» ворога, «а з хвостом то вже якось буде». Стратеґічними засадами Хмельницького кермувався Виговський й Дорошенко, але вони не доходили вже до таких осягів, як Великий Гетьман, — тут рішав вийнятковий талант полководця. Пізніше під московським протекторатом, козацьке військо не мало вже змоги розвивати ширших стратеґічних плянів. Військові операції обмежувалися знову піхотною боротьбою зпоза шанців, а ще більше козаків уживали як «нереґулярного війська» на стежі, на розвідки, на дрібні набіги. Так козаччина в XVIII в. затратила ті тактичні цінности, які добула собі в XVI і XVII ст.

Моральні цінности

Козацьке військо мало особливу ціну тим, що це було народнє військо. Коли в инших країнах і державах військову справу вела вища верства родовитої шляхти, то козаччина вийшла з народніх низів і ніколи не затрачувала своїх звязків з народом. Це давало козацькому війську тривку і широку підставу і невичерпану силу: все з цародньої маси напливали свіжі охотники, свіжі вояки. Цьому завдячувала козаччина й свою велику чисельність: «Де кущ, там козак, а де байрак, там сотня козаків»... Це незвичайно облекшувало і воєнну мобілізацію, — кожна оселя давала відразу готову сотню.

Звязки з народом давали козакам свідомість, що вони є оборонцями своєї землі, своєї батьківщини, всіх народніх прав і надбань, — що вони підіймають зброю за свою, добру справу. Випливом цього було й козацьке завзяття і неуступчивість: «Скорше наші язики обернуться взад, як вони до нас повернуться», казали повстанці часів Хмельницького, проганяючи шляхту. Підчас боїв на Брацлавщині в 1650-их роках у деяких замках козаки давали себе винищити огнем, а не піддавалися. Під Берестечком уславилася козацька сотня, що цілий день відбивалася від переможної сили ворога, а на ніякі переговори не хотіла здаватися. Кілько ж згадок про таких безіменних козацьких героїв стрічаємо навіть у ворожих джерелах... Народнє військо розуміло, що боронить своєї справи. «Козаки служать тільки за свої вольности», заявив гетьман Скоропадський цареві Петрові і викликав тим крайній гнів царя.

У народнім війську природний був демократичний устрій. На Січі всі козаки вважалися рівними. Ніякого значіння не мав рід ні походження; не звертали уваги на це, хто чим бував і звідки приходив. У війську всі були товаришами, всі творили одно військове брацтво. Навіть знатні козаки, що походили зі шляхти і добували собі вищу освіту, не могли в ніякий спосіб зазначувати своєї вищости. На раді старшина складала низький поклін черні, на знак, що всі вийшли з рядового козацтва і тільки військовій ласці завдячують своє значіння. Кожний рядовий товариш міг стати старшиною: «Терпи козаче, отаманом будеш»... Ця козацька демократія, хоч деколи переходила у самоволю, була по суті річи незвичайно цінною прикметою козацького війська, всіх злучувала в однородну цілість.

Але рівночасно приналежність до запорозького війська уважалася за велику шану й почесть. Всі козаки титулувалися запорозьким лицарством і дуже дорожили цим іменем. Сотник Пилип Уманець 1653 р. писав до одного з московських воєвод: «А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям не годиться до воєвод листів писати, — то ми за ласкою божою тепер не прості, а лицарі запорозького війська. Тепер у нас, за ласкою божою, тут у всім краю сіверськім ні воєводи, ні старости, ні судді нема, — Боже дай, щоб здоров був Богдан Хмельницький, гетьман усього війська запорозького! У нас тепер пан полковник за воєводу, а пан сотник за старосту; а отаман городовий за суддю»...

Українське громадянство уміло оцінити вагу своєї армії. Українська інтеліґенція уважала козаків за прямих наслідників давнього княжого війська, В часи Сагайдачного 1621 р. новопосвячені українські владики такими словами величали козаччину: «Щодо козаків, то про цих лицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття і правовірні хрисвяни... Це ж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, у своїх кораблях по морю і по землі (приробивши до човнів колеса), плавало і Константинопіль штурмувало. Це вони за Володимира Святого, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру христіянську приняли»... А як цінила козаччину народня маса, про це й говорити не приходиться; досить нагадати ці безчисленні пісні, в яких оспівується «славні хлопці-запорожці».

Козаччина так тісно звязалася з Україною, що у довгі часи весь український нарід звали «козацькою нацією». Козацька традиція відіграла теж велику ролю в обнові української національної свідомости; спогади й оповідання про запорожців усе більше розбуджували і розбуджують тугу за своїм військом і своєю державністю. І це, що підчас української революції 1917 р. на вулицях Києва появилося військо в давніх запорозьких убраннях, свідчить найкраще про це, яке історичне значіння мала козаччина.

   

Печать Славного Війська Запорозького Низового. З «Історії» Яворницького  Печать Чорноморських

Козаків з кінця XVIII в.  Печать Задунайського козаць-кого війська з початку ХІХ в.

 

ЕПІЛЬОҐ

Галицькі орґанізації 1848-1849 рр.

Хоч Росія скасувала козаччину, память про давне запорозьке військо залишилася ще довгі часи і в різних моментах виринала наново як постулят життя. Сама російська держава, щоб скріпити свої воєнні сили час-до-часу сягала до козацьких традицій. Завдяки цьому залишилося на Кубанщині Чорноморське військо, що в перші часи заховувало вірно запорозький устрій. Пізніше, коли Росії грозила небезпека наїзду Наполєона, цар Олександер І дав наказ творити на Україні козацькі полки; те саме було підчас польського повстання 1831 р. та підчас кримської війни. Але все те були тільки сезонові орґанізації й російський уряд не допустив до цього, щоб ця обновлена козаччина приняла український національний характер. З другого боку також поляки сягали охоче до козацьких зразків, щоб приєднати українське населення до своїх повстань. Особливо славні були запорозькі козаки потурченого Садика Паші (Михайла Чайковського), сформовані в Туреччині підчас кримської війни. Такий був епільоґ козаччини.

На иншій основі повстали галицькі військові орґанізації підчас і «весни народів» 1848 р., а саме національні ґвардії, народня самооборона і баталіон руських стрільців.

Під напором березневої революції 1848 р. цісар Фердинанд дав дозвіл творити на території австрійського цісарства т. зв. національні ґвардії, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів, підставою спокою і внутрішнього порядку, сторожем незалежности і цілости держави та відпорою кожного нападу на неї». В Галичині цісарський дозвіл використали відразу поляки, що почали орґанізувати свої ґвардії по всіх містах і містечках, а навіть по деяких селах; в короткому часі їх відділи мали числити до 20.000 людей.

Руські гірські Стрільці з 1849 р.

Українці в тому часі щойно починали орґанізуватися політично і не мали змоги використати пригожого моменту. На зазив Головної Руської Ради українські ґвардії зорганізувалися тільки у кількох містах, де було численіше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі і Яворові. Але майже всюди ці ґвардії зустріли перепони з боку урядових кол і не розвинули ширшої діяльности. Члени ґвардії виступали в народніх одягах, в Яворові в козацьких шапках, з відзнакою у виді льва; корогви ґвардії були синьої краски з золотим львом з одного боку, а по другім мали різні картини, нпр. св. Володимира, Надії і ин. Памяткою по ґвардіях 1848 р. залишилися складена тоді команда для вправ, «Руководство до вправи для стражі народної» з інтересною термінольоґією.

При кінці 1848 р. австрійський уряд зорґанізував спеціяльну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини. Селянство йшло охотно до цього війська так, що пр. станиславівська округа виставила більше як 17.000 людей. Галицька інтеліґенція старалася надати цій офіціяльній орґанізації національний характер; підчас дефіляди хор ополченців співав тодішній народній гимн «Мир вам. браття» і народню пісню «Машерують шваліжери, щаслива їм дорога».

Український характер мав також баталіон руських гірських стрільців, складений з охотників, що повстав 1849 р. за інщіятивою Головної Галицької Ради. Він також мав виступити проти мадярської революції. Сформовано його з 1.400 людей, хоч зголошених охотників було 3.460 і справді вислано на Угорщину, але у боях він не брав участи. Ініціятори проєктували для стрільців народній одяг: «гарно зроблений короткий гірський сірачок з русько-народніми, синьо-жовтими вилогами, червоні або сині штани, ходачки і крисань, до того ташка і ремінь з ладівницею». Але пізніше стрільці дістали инший мундур: шапка синя складана з великим дашком і жовтим обшиттям; кабат червоний зі стоячим ковніром, з синім обрамованням і синіми «роґалеками» на раменах, з одним рядом золотих ґудзиків; на кабаті ремінь у поясі і ремені, що перехрещувалися на плечах вибивані бляшками, штани сині з жовтими лямпасами; поверх короткий сірак зі синім обрамованням, синіми петлями та ґудзиками; звичайні черевики; зброя — карабін і довгий баґнет. Офіцери мали довгі шаблі. Це були останні українські військові формації аж до світової війни.

1. На тему Статистическое изучение производительности труда на предприятииГруппа 4262Студент Якушева
2. Тема- Робота з діаграмами функціями формулами та консолідацією в excel 2003 [16] Мета- ознайомитися з осно
3. Институты парламентской демократии в условиях российского и германского федерализма (сравнительный анализ)
4. 2013 г. С Пермь В соответствии с решением приемной комиссии и на основании прот
5. Система механизмов обеспечения и защиты прав и свобод
6. Участие общественности в решении проблем охраны природы Международное сотрудничество в охране окружающей среды
7. Ответы на вопросы государственного экзамена
8. Фізична та колоїдна хімія Збірник задач
9. тематический ежедневный внутрихозяйственный контроль
10. Анализ доходов ООО Спорт-тайм
11. В основе положена хорошо известная идея о развитии личности на базе формирования доминанты самосоверш.html
12. Реферат- Различные примеры социальной сферы инноваций
13. 12 Па Измерение давлений в таком широком диапазоне естественно не может быть обеспечено одним прибором
14. Глобальне потепління чи похолодання клімату Реакція океану
15. задание Общий балл Оценка 1 Лебедева А.
16. АКТИВНЫЕ МЕТОДЫ В ОБУЧЕНИИ ИНОСТРАННОМУ ЯЗЫКУ
17. СТАТЬЯ 1 ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ 1
18. Осмотр места преступления Трасологическая экспертиза
19. модульнорейтингова технологія; технологія проблемного і групового навчання; ігрові технології; інформ
20. 14 г День недели Время катания Понедельник 30

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе