Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У XIX ст.
План.
1. Початок українського відродження традиційно умовно пов'язують з виходом у світ першої частини «Енеїди» Івана Котляревського (1798) - першого твору нової української літератури, написаного живою українською народною мовою.
Переодягання римських героїв і богів Олімпу в українські шаровари, вишивані сорочки свідчить про тісний зв'язок «Енеїди» з народною пам'яттю про козацтво.
Ця пам'ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу козацькі традиції зберігалися в згадках про бунтівливу Запорізьку Січ з її особливими порядками.
На рівні нового українського дворянства славне минуле України пов'язувалося з пам'яттю про козацьку державу - Гетьманщину.
Колишня козацька еліта стала головним державним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII -поч.XIX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу вийшли з козацької старшини.
Для того, щоб отримати дворянський титул, козацькій старшині необхідно було надати відповідні документи, які б засвідчили, що їхні предки займали певні посади.
Пошуки цих документів збудили сильне зацікавлення історією серед цієї верстви українського суспільства і цим самим послужило поштовхом до національного відродження на Лівобережжі.
Українських патріотів єднала прив'язаність до минулого і критичне становлення до сучасного. Вони намагалися зберегти місцеву правову систему, засновану на Литовському статуті та відновити козацьку армію. При Павлі І та Олександру І були збережені особливі правові норми. Щодо козацької армії то позиція російського уряду була досить прагматичною. Уряд згоден був відновити козацьке військо лише у випадку військової загрози для Російської імперії. Як тільки загроза зникала, російські чиновники відкладали вирішення цього питання боячись, як би ця поступка не розпалила апетити українських автономістів.
Політичні настрої автономістів найкраще відображено у трактаті «Історія русів» - першій великій пам'ятці української політичної думки. Дата створення та автор невідомі. Віднайдена в одному з родинних архівів 1828 р. «Історія русів» у 30-40рр поширювалася у рукописних копіях, а в 1846 р. була опублікована в Москві українським істориком Осипом Боденським. Книга мала виразно антипольське і антиросійське спрямування, а її ідеєю було відновлення автономних прав України на момент їі входження до складу Російської держави (1654). «Історія русів» мала величезний вплив на дальше формування ідеології українського національного руху.
«Історія русів» закликала до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українського народові, але вона ні на мить не ставила під сумнів права Російського імператора управляти Україною. У цьому відображалась своєрідність світогляду автономістів: захищаючи історичні права України і прагнучи до їхнього відновлення вони, однак не вимагали відділення України від Російської імперії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, почуваючи себе представниками нації, приреченої зійти з історичної сцени. Цей фаталізм сягав своїм корінням в ототожнення всієї української нації з інтересами лише її провідної верстав - козацької старшини. А оскільки остання добровільно і активно розчинялася у російському дворянстві, то песимізм автономістів не був безпідставним.
У 1822р. у світ вийшла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш.-Камінського.
Ще більше оригіналів документів уміщено у п'ятитомній праці з історії України «История Малоросии» Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842-1843 рр.
Бантиш-Камінський доводив, що, незважаючи на свою героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз’єднання з Росією визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація була зручною і переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою малоросійську специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості могутній Російської державі і російської нації.
На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Камінського, Маркевич належав до демократичних сил українського дворянства, і його праця рішуче і виразніше відстоювала правомірність державної незалежності України. Саме за цю працю Маркевича розкритикував відомий російський критик Віссаріон Бєлінський. Він засудив автора за прагнення викладати історію Україну як самосійну, незалежну від історії Росії.
Ці. дві праці сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим.
Царська влада намагалася історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам. Перед Товариством історії і старожитностей російських , створеним у 1833 р. в Одесі ставилося передусім політичне завдання: обґрунтувати історичні права російського царизму на Південну Україну, офіційно названу Новоросією. Однак на практиці це Товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону. Створена 1843 р. при київському генерал-губерна торові Тимчасова археографічна комісія так само у свої діяльності вийшла далеко за межі головного завдання, поставленою царською владою: довести, що Правобережна Україна і Волинь приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст. - «край істино російський».
Однак величезна кількість історичних документів засвідчила, що насправді - цей край споконвіку український. До відома громадян ця істина була доведена виданням багатотомних збірників історичних документів. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на формування у населення національної самосвідомості.
Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування нової української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на запитання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоч цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило сприятливе середовище для викристалізації національної ідентичності українців.
2. Криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики царизму в Україні зумовлювало розвиток національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, вивчення та популяризації знань з історії України. На передній план вийшли вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення республіканської форми правління, державної незалежності України.
У 40 рр. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ. Вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров та ін. створили на початку 1846 р. справжню нелегальну політичну організацію - Кирило-Мефодіївське товариство (або братство). У засіданнях активу участь брали Т.Шевченко, письменник і педагог Пантелеймон Куліш, поет і публіцист Георгій Андрузький та інші.
Більшість з них - викладачі та студенти віком від 19 до З0 років, переважно діти дрібнопомісних дворян.
Головна мета КМТ - утвердження національно - державної незалежності України з демократичним ладом, за зразком США у конфедеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативний, регулюючий міждержавні взаємини, орган - собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядкованими постійними міліцейськими формуваннями. Всі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини.
Щодо громадянських прав населення Всеслов’янської федерації і України в ній, то передбачалося скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання.
Ідеї визволення слов’янських народів з під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства і ліквідацію кріпацтва в Російської імперії.
Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу» або «Законі Божому». Був розроблений і статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів держав і громадян майбутньої Слов’янської республіканської конфедерації і викладалися статутні права і обов'язки членів КМТ.
Громадська діяльність КМТ зосереджувалося навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, Склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів.
Найвизначнішою постаттю серед членів КМТ був Тарас Григорович Шевченко. Кріпак за походженням (у 1838 р. він був викуплений з неволі) одержав освіту у Академії мистецтв. У І840 р. видав збірку поезії під назвою «Кобзар». Вони були написані літературною мовою високої проби. Він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської мови, а також мовного матеріалу ранніх українських творів. Шевченко тим самим заклав підвалини під нову українську літературу.
Ще більше значення мав політичний аспект його творчості - якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це повинно служити достатньою підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому.
Звинувачуючи у поневолені України Росію, та російських імператорів, Шевченко відкидав модель «малоросійства», що ґрунтувалося на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора. Ніколи раніше українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти Росії.
Шевченка могли читати всі: і селяни, і дворяни, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів.
Його творчість заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з поезії Шевченка. А його мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.
КМТ проіснувало трохи більше року. У 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова в Києві заарештували всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Петербурга.
Микола І затвердив вирок кожному, їх заслали до різних місць Російської імперії. Шевченка заслали у малозаселені тоді Оренбурзькі степи рядовим солдатом з найсуворішою забороною писати і малювати.
Навіть деякі відомі російські діячі засуджували діяльність КМТ.
В.Бєлінський у 1847р. писав про Шевченкові поеми: «Я не читал зтих пасквилей и никто из моих знакомих их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски й глупы)... Шевченко послали на Кавказ солдатом, мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше».
Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян повинна бути російська. Він вважав, що серед усіх слов’янських народів лише росіяни і ще, можливо чехи, можуть лишатися великими народами. Українською мовою не можуть писатися твори високої мистецької вартості. Він пророкував цілковите зникнення цієї мови як природній наслідок входження України в Російську імперію.
На поглядах Бєлінського позначився вплив філософії Гегеля, зокрема його поділ на «історичні» і «неісторичні» народи. Здатністю творити історію володіють ті народи, які мають свою державу. Доля інших «неісторичних» народів полягає у цілковитій асиміляції серед народів «державних».
Одностайність, з якою російські офіційні і суспільні діячі засудили діяльність КМТ відображала певні специфічні риси формування російської національної ідеології.
Гостра реакція на відмову національно свідомих українців стати росіянами була спричинена тим, що самі росіяни не розв'язали своєї власної проблеми ідентичності у новітній добі. Росіяни були державою без нації. Росія стала багатонаціональною імперією ще до того часу, як сформувалась нова російська нація. Росіяни завойовували сусідні й етнічно чужі їм народи, не будучи самі певні, що таке власне «Росія», а що є лише територія під російським пануванням. У Росії формування нової російської нації стримував характер її політичної системи. Цар був не лише правителем, а й повним власником і розпорядником долі своїх підданих. Російська династія виводила своє коріння від правителів Київської Русі, тому вони вважали всі землі, що колись належали їй, частиною своєї історичної спадщини. «Збирання руських земель» було однією із нав'язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодою інтеграція України в Російську імперію з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини. Те, що українські землі раніше входили до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої або ж утримували свою політичну автономію і за той час встигли виробити свої культурні, релігійні і політичні традиції, сприймалися як збочення, зумовлені нібито примусовим відділенням України від царя.
3. Провідні російські інтелектуали не мали найменшого сумніву щодо «російськості» українських земель, і цей погляд збігався з офіційною позицією російського самодержавства. За таких умов спроба КМТ утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства, як національна рада. Суворе покарання братчиків стало немов пересторогою для всіх, хто насмілився б піти далі їхнім шляхом. Однак надання української справі ореолу мучеництва і жертовності лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.
Повернувшись наприкінці 50 рр. із заслання, члени КМТ оселилися на постійне мешкання в Петербурзі. Тут в 1859р. було створено першу українську громаду - культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом видання книг, журналів, проведення вечорів, тощо. У 1861-62 рр. виходив науково-літературний місячник «Основа», що видавався Пантелеймоном Кулішем за участю Миколи Костомарова і Тараса Шевченка.
У 1861р. у Києві виникла своя громада з числа студентів Київського університету та місцевої інтелігенції. Одним з основних напрямків діяльності Київської громади була організація недільних шкіл для дорослого населення. Поступово мережа громад і недільних шкіл охопила всі більші міста Наддніпрянської України: Харків, Полтаву, Чернігів, Одесу.
Перші громади програм і статутів, як правило, не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті, віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів, їх учасники брали участь в роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.
Всіх громадівців об'єднала єдина мета: домогтися повалення Російської імперії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизувати політичний режим в Україні.
Після придушення польського повстання 1863 р. царський уряд починає трактувати український рух як польську інтригу. Було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові, закрито всі недільні школи.
Але найбільшої шкоди завдав циркуляр Міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 р.. яким заборонялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не стосувалася художньої літератури. Наміром російського уряду було те, щоб не допустити поширення україномовних видань серед простого люду, а шкільні та релігійні видання призначались саме для цього. Валуєвський циркуляр перешкоджав перетворення українського руху в масове явище, оскільки це становило серйозну загрозу для територіальної цілісності імперії.
Громадівці Києва, Одеси обрали раду - центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До складу ради увійшли професор Київського університету Володимир Антонович, етнограф Павло Чубинський («Ще не вмерла Україна», слова Чубинського, музика М.Вербицького) та інші. Активними членами громадівського руху були Микола Лисенко (композитор), письменник і драматург Михайло Старицький, Панас Мирний, вчений історик Михайло Драгоманов.
У М.Драгоманова знайшов своє найпослідовніше вираження курс на поєднання соціалізму з національною справою. Він був далекий від ортодоксального марксизму, не визнавав пріоритету економічного фактора розвитку суспільства, диктатури однієї партії чи одного класу. Драгоманов у центр уваги ставив свободу особистості. Його ідеалом була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії. Він відкидав терористичну тактику російських народників.
Український соціалізм у драгоманівській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху в другій половині ХЇХ - на початку XX ст.
У 1873 р. Київська громада виступила зі своєю політичною програмою, основним положенням якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії Україні. І Київська і Одеська громади підтримували зв'язки з російським революційним рухом. Активізацію діяльності Київської громади царський уряд сприйняв як новий прояв українського сепаратизму. Олександр ІІ 18 травня 1876 р. видав Емський указ, який забороняв не лише друкування українських книжок у Російській імперії, а й ввіз їх із-за кордону.
Українському рухові було завдання тяжкого удару. Були зведені нанівець можливості його легальної діяльності. Провідні діячі Київської громади, серед них і М.Драгоманов, виїхали в еміграцію. За дорученням київських товаришів він у 1878-1882 р. видавав у Женеві журнал «Громада», в якому виклав розгорнуту політичну програму українського руху - «жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі». Драгоманов висунув програму федералізації Росії і Австро-У горської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права.
У березні 1881 р. російські народники вбили Олександра ІІ. Почалися репресії. У цих умовах більшість членів Київської громади, зневірившись у політичних перспективах українського руху, вирішили звести свою діяльність до науково-культурної роботи.
У 80-і рр. ХІХ ст. основні здобутки українського національного руху обмежувалися культурною і науковою галузями. У 1882 р. почав видаватися російськомовний журнал «Київська старина». Пожвавилася діяльність українського театру. У 1882 р. в Єлісаветграді почав свою роботу перший український професійний театр.
Український рух наприкінці 80 рр. був слабким і нечисленним через постійні репресії та відхід значної частини національних сил у російські революційні товариства. Серед українських селян був високий рівень неписьменності. Це перешкоджало українськім інтелігентам добитися словом до селянства. Крім того, українські селяни мали дуже обмежені ресурси, щоб надавати національному рухові допомогу грошима.
Але потенційні можливості українського руху були чималими. Про це найкраще свідчать подальші події історичного розвитку українського народу.
4. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо єпископа Івана Снігурського у 20-З0 рр. згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції - Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення. З'являються перші граматики української мови. Виходять друком перші збірки народної творчості.
На початку 30рр. на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване «Руською трійцею» - Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Вони прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови. Свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» вбачали у Слов’янській федерації.
У 1834р. організатори «Руської трійці» підготували рукописний збірник «Зоря». Однак вихід його був заборонений цензурою.
У 1837 р. вони видали у Будапешті збірку «Русалка Дністрова». Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ.
Видання «Русалки Дністрової» не обійшлося безкарно для її авторів: Шашкевич був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32 річному віці; Головацькому тривалий час не надавали сану священика; Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу була конфіскована, по Україні розійшлося лише двісті примірників.
У 1846 р. розпочалось польське повстання проти Австрії. Воно завершилося тим, що галицькі селяни, на допомогу яких розраховували поляки, повернули свою зброю проти них самих. Ці події підтвердили, що польський рух не має серйозної підтримки в Галичині.
16 квітня 1848 р., незабаром після вибуху революції, на 5 місяців раніше, ніж у всій Австрійській імперії, у Галичині була скасована панщина.
.2 травня 1648 р. у Львові була утворена перша українська політична організація - Головна руська рада (керівники - єпископ Якимович, пізніше священик О. Куземський). У своєму першому маніфесті Рада оголосила, що галичани є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головна вимога - поділ Галичини на українську і польську провінції з окремими адміністраціями. Український національний рух швидко поширився по всьому краю; було утворено 50 місцевих рад, почалося формування загонів національної самооборони. Було відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.
Головна руська рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на українців у боротьбі проти поляків. Однак віденська влада не задовольнила політичних вимог українців, тому основні досягнення українського руху обмежилися культурною галуззю. У Львівському університеті була відкрита кафедра української мови та літератури (та наукове товариство «Галицько-руська матиця»), заснована газета «Зоря галицька». Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації які помітно ослабли або й припинили своє існування.
Однак діяльність Головної руської ради мала велике значення для формування ідеології українського національного руху в Галичини. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини і утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії в 1918р.
5. Після поразки революції 1848р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії утвердився період реакції. У Галичині намісником краю був польський граф Агенор Глухівський. За час свого правління (1849-1859рр.) він поховав українські плани поділу Галичини на східну і польську частину. Поступово австрійські чиновники були замінені у місцевому службовому апараті польськими. Український рух під час його правління зазнав відчутних переслідувань. Глухівський спробував перевести українську мову на латинську абетку.
Кінець періодові реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Габсбургзької монархії. В результаті в 60-х рр. у політиці австрійського уряду відбувся поворот до федералістичної лінії. У 1861 р. розпочав свою роботу галицький сойм (сейм), який у 1866 р. прийняв вірнопіддану заяву, адресовану Францу Йосифу: «При Тобі, Найясніший пане, стоїмо і стояти хочемо».
У 1867 р. внаслідок австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Галичина і Буковина ввійшли до складу австрійської частини імперії, а Закарпаття - до складу її Угорської частини. В Галичині розширювалися права поляків. Українські посли володіли лише 15 % депутатських місць у Галицькому соймі, що було недостатньо для ефективного спротиву колонізації краю.
У 1873р. австрійський уряд визначив компетенцію галицького сойму. Сойм мав право приймати рішення, що стосувалося культури, освіти і суспільної опіки (поняття культури трактувалося максимально широко, аж до включення до нього культури ведення сільського господарства, тобто питань, що стосувалися аграрного ладу взагалі).
Ці реформи остаточно закріпили за польською елітою монополію на політичну владу в Галичині. Посилення польських позицій у Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Українські лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч з сильним польським супротивником.
Руська інтелігенція в пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалися на історію Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, на церковнослов’янську літературу.
Інша група (москвофіли) шукала порятунку від колонізації в орієнтації на Російську імперію. «Краще втопитися в російському морі, ніж в польській колобані».
Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до « великоруського народу, що проживає на території від Карпат до Уралу».
Вони користувалися щедрою фінансово-організаційною підтримкою російського режиму, який використовував їх як протидію українському рухові.
Московська орієнтація стає домінуючою у політичному і громадському житті галицьких українців 60-80рр. Її перемога була зворотним боком упровадження польської політичної монополії в краї.
Але незважаючи на тимчасову перемогу москвофільської течії, традиції «Руської трійці» і 1848 р. подовжували жити у галицькому суспільстві.
Зростання національної свідомості у Галичині відбулося під впливом українського руху на Наддніпрянщині і поширення поезій Т. Г. Шевченка. На початку 60 рр. зароджується народницький рух, представлений молодою українською інтелігенцією. На чолі стояли Володимир Шашкевич (син Маркіяна), Ксенофонт Климович, Федір Заревич та інші. У 1862 -1866р. за їх участю у Львові виходили літературні часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Руслан».
Народовці мали сильні впливи у студентських організаціях - громадах, які виникли і діяли за зразком Київської громади. У 1868 р. у Львові зусиллями народовців було створено товариство «Просвіта», яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні і охоплювало своїми впливами широкі селянські маси.
У 1873 р. за ініціативою Олександра Коптського, Михайла Драгоманова у Львові було створено літературно-наукове товариство імені Т.Шевченка, яке після його реорганізації (1892р.) стало фактично всеукраїнською науковою академією.
З 1880р. виходить українська газета «Діло», а з 1883 р. літературно-науковий журнал «Зоря».
У 1879 р. Юліан Романчук розпочинає видавати газету для селян «Батьківщина».
У 1875р. народовці засновують політичне товариство «Народна рада» на чолі з Юліаном Романчуком. Поступово народовці стають провідною силою в руському таборі, відтіснивши москвофілів на другорядні позиції. Народовці пішли на компроміс з греко-католицькою церквою, надавши своєму рухові більш консервативного характеру та здобувши через неї вплив на українське село - основне джерело сили українського руху.
У середині 70 р. у Галичині з'являється молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові європейського характеру. Під впливом М.Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші звертаються до соціалізму. В українському таборі виникає ще одна , так звана радикальна течія. У 1877 - 1878рр. над І.Франком з товаришами відбувся перший Львівський судовий процес проти українських соціалістів.
Українські радикали видавали журнали «Громадський друг», «Дзвін», «Молот»(1878р), «Світ» (1881-1882р), вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.
На Буковині перші національні організації, «Руська бесіда»(1869) і «Руська рада(1870), мали староруський і москвофільський характер, однак під впливом галицьких народовців у середині 80рр. вони переходять на українофільські позиції. У 1885 р. український письменник Юрій Федькович почав видавати газету «Буковина».
Становище закарпатських українців було найтяжчим. Парафіяльні школи поступово закривалися, греко-католицька церква під тиском угорських панівних верств стала інструментом лютеризації.
У національному русі на Закарпатті панівне становище займала москвофільська течія.