Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Причини активізації опозиційного руху
Поверхова і непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесла українській національно свідомій інтелігенції великі сподівання і гіркі розчарування. Передова молодь, що відчула смак свободи, не хотіла зупинятися, а прагнула справжньої демократизації суспільства.
З середини 60-х - у 80-і рр., з відходом влади від політики лібералізації, в республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини.
Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту прав людини. Його представники, як і учасники вже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувалися владою.
Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої в 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х рр. були:
– самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;
– національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;
– правозахисна, учасники якої виборювали права людини;
– релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.
Поверхова і непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесла українській національно свідомій інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування.. Передова молодь, відчувши смак свободи, не хотіла зупинятись, а прагнула справжньої демократизації суспільства. Із середини 60-х до 80-х pp., з відходом влади від політики лібералізації, у республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини. Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту прав людини. Його представники, як і учасники вже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувалися владою. Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, що вели, як правило, представники забороненої у 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х pp. були:
♦самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;
♦національно-культурницька,представленаколишнім шістдесятництвом;
♦правозахисна, учасники якої виборювали права людини;
♦релігійнозахисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.
Представники українського опозиційного руху у своїй боротьбі проти правлячого режиму використовували різноманітні форми і методи діяльності. Радикально налаштовані дисиденти, як правило, об'єднувалися у підпільні групи та організації. 3 метою поширення своїх ідей вони створювали нелегальні видання - «самвидав», в яких друкували літературні твори, документи, публіцистичні статті. На відміну від радикалів, представники національно-культурницького спрямування в основному порушували національні проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях, прикриваючись при цьому інтернаціоналістськими гаслами. Для пропаганди і поширення патріотичних ідей організовувалися шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, Івана Франка, створювалися гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді.
Арсенал засобів і методів боротьби з інакомислячими був досить різноманітним.
Профілактичні заходи та арешти. Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» у пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали - застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи. Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення.
Використання у боротьбі з дисидентами психіатричних лікарень. Крім звичайного ув'язнення, широко практикувалася відправка опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу.
Таким чином, влада намагалася всіма можливими засобами ізолювати від суспільства небезпечних для себе людей. У непримиренній боротьбі з правлячим режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах цілу когорту справжніх патріотів України: Михайло Горинь, Валерій Марченко, Василь Стус, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорно-віл, Микола Руденко, Іван Світличний, Степан Хмара.
У 60-80-ті pp. окремі групи інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист прав людини та її свобод, збереження культурної спадщини минулого, надання реального суверенітету Україні. Особливу увагу питанням захисту прав людини, суверенітету України приділяла Українська Гельсінська група (УГГ), утворена у листопаді 1976 р. До неї увійшли відомий письменник Микола Руденко (керівник групи), письменник-фантаст Олесь Бердник, відомі правозахисники та колишні політичні в'язні Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Оксана Мешко та ін. Згодом до членів УГГ приєднався генерал-майор у відставці, українець за походженням Петро Григоренко. Всього у складі Української Гельсінської групи було 10 чоловік. УГГ створювалась як відкрита громадська організація. Група ставила завдання легальним шляхом домагатися від властей дотримання законодавства щодо прав людини. Правозахисний рух в Україні привернув увагу урядів і законодавців різних країн світу. Незважаючи на те, що Українська Гельсінська група діяла цілком легально й у межах радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, вона стала об'єктом переслідувань і політичних репресій. Із 37 членів групи, які працювали в ній у 1977-1985 pp., 23 були засуджені та відправлені у табори і на заслання, шестеро позбавлені радянського громадянства. Три члени групи - В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин - загинули у таборах.
Окремим напрямом дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу совісті та віросповідання. Радянські конституції, прийняті у різні часи, не заперечували цього права громадян. Але на практиці керівництво країни вживало різноманітних заходів проти релігійних культів. У найгіршому становищі, у порівнянні з іншими конфесіями, перебували греко-католики України. Українська греко-католицька церква внаслідок постійних утисків і репресивних заходів влади у народі стала називатися «церквою у катакомбах» (тому що діяла нелегально). Але навіть переслідування не змогли остаточно знищити її. У 60-80-ті pp. таємні обряди для віруючих у Західній Україні проводили понад 300 греко-католицьких священиків. Влада жорстоко поводилася з представниками релігійного дисиденства. На початок 1968 р. із 230 засуджених учасників українського опозиційного руху через релігійні переконання постраждало 84 особи. У серпні 1980 р. з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношення до боротьби за свободу совісті.
Наприкінці 70-х pp. учасники опозиційного руху починають поступово переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи й організації. Репресії проти дисидентів не припинялись і в 1980-ті роки. У 1980 р. до в'язниць і таборів було відправлено чергову партію політв'язнів: Степана Хмару, Віталія Шевченка, Олеся Шевченка та ін.
У 60-80-ті pp. опозиційний рух в Україні, незважаючи на відчутні втрати у своїх лавах, зумів зберегти загальну тенденцію, спрямовану на політичне, духовне і культурне відродження нації. При цьому опозиційні сили, що виступали за суверенність України, не мали ні єдиної організаційної структури, ні цілісної програми. Значною мірою це зумовлювалося репресивними заходами влади проти інакомислячих.