Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
2. Формування націй та утворення національних держав невіддільне від поняття націоналізму. У вузькому значенні, націоналізм трактують як “стемління нації, чи, скоріше, національної еліти до держави”, “просто прагнення мати державу” (А. Мотиль). Такий підхід поділяє багато спеціалістів з національних проблем (особливо в США), що дотримуються політичного розуміння нації. Логічним висновком з цього підходу є думка, що “націоналізм як такий завершується із здобуттям держави”.
Широка інтерпретація поняття націоналізм притаманна авторам, які розглядають націю як етнічну або етно-політичну спільноту. Вона відображена, наприклад, в працях Е. Сміта, котрий акцентує увагу на трьохзначеннях цього терміну. В першому варіанті поняття “націоналізм” характеризує увесь суспільний процес формування націй і національних держав (спочатку в Європі, потім у всьому світі). В цьому випадку термін “націоналізм” тотожний поняттю “національне відродження”, охарактеризованому вище. Друге значення “націоналізму” стосується формування національних почуттів, національної свідомості, національної солідарності, тобто близьке до поняття патріотизму. Третє значення стосується розвитку і впливів ідеологізованих рухів, що консолідують певні групи людей зі спільними ознаками, котрі прагнуть (хоча б у своїй меншості) до статусу нації. Тобто, мова йде про суб’єктивний фактор у формуванні націй, про ідейно-політичні рухи та об’єднання, що ставлять собі за мету окреслити цілі і завдання нації при допомозі ідеології. Це значення націоналізму найближче до його характеристики як руху за власну державність, але воно меншою мірою пов’язує націю з політичною формою її зрілого функціонування. В усіх трьох значеннях націоналізм трактується як суспільний процес ( I, II варіант), або як суспільний процес (III, вужчий варіант), пов’язаний із становленням нації, в який органічно вплетена національна свідомість і її складова частина – ідеологія націоналізму.
Рух і ідеологія – це ті два аспекти і два значення націоналізму, з якими нам постійно доводиться мати справу, аналізуючи політичну ситуацію в посткомуністичних державах. Причому для одних це явище абсолютно позитивне, бо його ототожнюють з патріотизмом, для інших воно абсолютно негативне, бо йому, відповідно до “марксистсько-ленінської” традиції надають змісту, що характерний лише для крайніх форм цієї течії: національного екстремізму або шовінізму – і протиставляють інтернаціоналізму або загальнолюдським цінностям. В суспільно-політичній літературі радянських часів націоналізм трактувався як пропаганда виключності, як вивищення своєї нації над іншими, намагання закріпити певні принципи для неї, як ідеологія і політика, що веде до роз’єднання, протиставлення народів, до міжнаціональної ворожнечі.
«Інтегральний націоналізм»
Питання про еволюцію так званого «інтегрального націоналізму» заслуговує особливої уваги з двох причин. По-перше, саме цей різновид українського націоналізму залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні /318/ організації, які вважаються представниками цього напряму націоналізму. У них є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих контроверзій.
По-друге, є суто науковий аспект проблеми: потребують уточнення термінологія і поняття, що застосовуються в аналізі «інтегрального націоналізму», і, зрештою, необхідно з’ясувати місце і роль цього напряму в загальній еволюції українського націоналізму.
По-третє, як ми вже зазначали вище, український націоналізм у формі організованого політичного руху розвивався здебільшого саме як «інтегральний націоналізм».
Передусім, мабуть, варто прокоментувати сам термін «інтегральний націоналізм». Як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму. Дослідники здебільшого використовують термін «інтегральний націоналізм» як родове поняття, в рамках якого об’єднуються європейські праворадикальні тоталітаристські рухи першої третини XX ст. (До речі, це ще один приклад того, як ідеологічний винахід переходить у наукову термінологію: К. Гейз «легітимізував» цей термін як науковий, хоча він свого часу був самоназвою цілком конкретного націоналізму.)
Дж Армстронг, спираючись на висновки К. Гейза, дає такі характеристики «інтегрального націоналізму»:
1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм.
2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об’єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку.
3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки «інтуїтивно правильним» емоціям, ірраціональність.
4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням «волі нації».
5. Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням «вищої біологічної життєздатності нації»
!!!!!!
Націоналізм і його види
Поняття «націоналізм» не застосовується однозначно: у повсякденному чи широкому сенсі це слово вживається в усіх випадках, коли наголошується цінність нації як культурної спільноти, обстоюються самобутність захист національних інтересів та прав, досягнення яких може бути поєднане з інтересами і правами інших націй, так і про експансіоністські, агресивні домагання(«шовінізм»).
Як певний світогляд націоналізм означає проголошення нації вищою цінністю. Якщо не найвищою, то принаймні такою, що в ієрархії цінностей посідає дуже високе місце («Бог і нація», «Бог, свобода і нація», «Бог, свобода, розумний порядок і нація»). Націоналізм, у цьому загальному чи широкому сенсі слова з різними відтінками може бути властивий різним політичним ідеологіям: лібералізму, консерватизму, соціалізму тощо. І якщо виключити експансіоністський варіант такого націоналізму («шовінізм»), то націоналізм у широкому сенсі слова є рівноцінними патріотизму. Патріотизм може бути властивий людині, яка притримується будь-якої політичної ідеології.
Поняття «націоналізм» застосовується також для позначення особливої політичної ідеології. Дослідник Петер Альтер вказує на те, що краще говорити не про якусь одну політичну ідеологію (бо єдиної політичної ідеології націоналізму не існує), а про політичні ідеології націоналізму. Дослідник виділяє три основні види таких ідеологій – ліберальний, інтегральний,реформаторський націоналізм.
Інтегральний націоналізм (від лат. integro відновлюю, поновлюю). Це націоналізм, що розвивається за умов відсутності чи ущемленої державності і має на меті колишнього становищя нації, повноцінне її функціонування. Через умови становлення дуже часто цей різновид націоналізму характеризується ультрарадикалізмом, екстремізмом. Особливістю інтегральногонаціоналізму є ігнорування приватного інтересу, повне його підпорядкування національній справі, загальному інтересові.
Найбільш відомими прикладами реформаторського націоналізму П. Альтер вважає Японію та Туреччину із деякими застереженнями Китай, Єгипет та Іран після 1921 р. «Реформаторський націоналізм постав із потреби захисту, утвердження себе супроти економічного контролю, іноземного культурного впливу та політичної опіки. У той же час він пристосував західні моделі, аби модернізувати політичне та економічне життя в межах даного соціального порядку і оновити склеротичні адміністративні структури».
У контексті нашого розгляду – а саме з погляду ролі ідеології націоналізму у становленні націй як культурних спільнот, варто виділити ліберальний (демократичний) націоналізм, що здійснив вирішальний вплив на процес націоставлення у Західній Європі. Він обґрунтував ідейні засади тієї політичної практики, що виявилася найбільш успішною. Ліберальнийнаціоналізм не вважав націю найвищою цінністю. Бог, гуманізм, свобода найбільш значимі для ліберального націоналізму цінності, але без здійснення свободи націй його вважали неможливим здійснити і ці вищі цінності. Він не був поєднаний з ксенофобією і вважав збереження нації як культурної спільноти сумісним із здійсненням індивідуальних прав і свобод. Не був він також експансіоністським: як спосіб узаконення влади він ґрунтувався, по сутті, на праві націй на політичне самовизначення у формі збігу кордонів держави з етнічними кордами. Цей вид націоналізму зумовив той спосіб формування національної держави, при якому одна нація стає провідною у національному русі, об’єднуючи навколо себе національні меншини у спільному політичному самовизначенні. «Провідний» етнос перетворює деякі елементи своєї етнокультури (мова, державні символи тощо) у засіб, що об’єднує всі етнічні групи в одну політичну спільноту. Під «етнічними групами» маються на увазі не лише «субетноси» провідного етносу (бойки, лемки, гуцули, русини), а також і національні меншини, тобто представники інших етносів, що мають десь-інде історичну територію свого проживання.
3. Національна політика – це діяльність у сфері національних відносин, свідомий вплив державних та суспільних організацій з регулювання взаємовідносин між націями, етнічними групами, закріплене у відповідних політичних та правових актах держави.
Це система заходів, що здійснюються державою, яка покликана враховувати та реалізовувати національні інтереси представників усіх етнонацій – громадян держави. Національна політика повинна враховувати не тільки теперішні повсякденні потреби та інтереси етнонацій, але й своєчасно примітити проблеми, що виникають, та не допустити перетворення їх у конфліктні ситуації.
Основним напрямкам державної політики України в сфері міжнаціональних відносин є: забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані; розширення співпраці зі закордонними українцями; затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп; удосконалення правових засад регулювання між-національних відносин.
В розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона покликана забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконаннями усіма громадянами своїх обов’язків; створювати умови, при яких кожний громадянин зміг розмовляти та вчитися рідною мовою; дотримуватися звичаїв та традицій, близьких йому. Держава – це не етнічна спільність, а спів-товариство людей, що живуть на одній території. Держава не належить якомусь етносу, вона багатонаціональна.
В українській державі розроблені та проголошені найбільш демократичні принципи національної політики. 1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України – важливий документ, що проголошує основи національної політики Української держави. В ній визначені найважливіші принципи національної політики, зафіксовані в документах міжнародного співтовариства. Всім народам, національним групам, громадянам, що мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та може бути покарана за законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов та культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного користування російською мовою, а в місцях, де мешкають компактно декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості
Основи національної політики країни закріплені у Конституції України.
В ст. 11 зафіксовано: “Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, всіх корінних народів та національних меншин України”. В ст.24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,…, етнічного та соціального походження, майнового ста-ну, місцезнаходження, за мовними або іншими ознаками”.
Ці документи в повній мірі відповідають загальносвітовим стандартам в сфері розвитку націй та національних відносин. Разом з тим дуже швидко виділились два національно-політичних явища. По-перше, підтримується відносні сталість, громадянський мир та зовнішня підтримка відносно врівноваженої раціональної політики держави. В цьому чимала заслуга політичної влади України, що вона нерідко і підкреслює. Але не менш важливе й друге явище – практична діяльність адміністративно-бюрократичного апарату, державних чиновників, які нерідко розділяють українське населення на “національно-свідомих” та інших, на патріотів, які розмовляють українською, та “п’яту колону” з мовою ворожої держави. Цей глузд можна почути на телебаченні, в друку і навіть у Верховній Раді. На жаль, це друге явище нерідко підтримується не тільки державними чиновниками в Західних областях України, але й на самому верхньому рівні політичної влади.
Найбільш гострою та складною проблемою національної політики та національних відносин в України є мова. Конституція України проголосила державною мовою в Україні мову – українську. Але в той же час, 10 ст. Конституції вказує гарантії держави вільного розвитку, використання та захисту російської, інших мов національних меншин України.
В Україні мешкає більш ніж 100 національностей. Але російською та українською мовами розмовляють більш 80% населення України. Українською мовою володіють 78% населення, російською – 78,4 %. Але в різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в Західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважають українську, то в Східних станови-ще інше. Згідно з офіційною статистикою в Харкові 93% рідною мовою вважають російську, в Донбасі з 2,7млн українців рідною мовою вважали 1989р. 1,6млн український і 1,1млн – російську, тобто 40%. Приблизно таке саме становище і в інших регіонах та містах Східної України. Все це свідчить про особливості національної ситуації в Східній Україні, які можна звести до на-ступного:
По-перше: поліетнічний склад населення Східної України. Більш ніж 300 років цей регіон знаходився під домінуючим впливом Росії в усіх сферах життєдіяльності. В багатьох районах цього регіону російську мову рідною вважають приблизно 90% населення.
По-друге: для Східної України характерний високий рівень урбанізації (у Донбасі він складає 95%), а в містах переважає російська мова.
По-третє: населення цього регіону має сильну орієнтацію в економічній, духовній та ін. сферах на Росію. Більш 70% опитаних під час конкретно- соціологічних досліджень підтримують тенденцію посилення всебічних, і особливо економічних зв’язків з Росією, і інше 20% - з Західними країнами.
По-четверте: за впровадження російської мови державною, виступають більш ніж ? населення міст та 50% - у сільській місцевості.
Культурно – мовна проблема в Україні ускладнюється й правовою неврегульованістю, тому що право користуватись російською мовою в різних регіонах не однакове. В Криму російська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більш, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначено, хоча на практиці російська мова перевалює навіть у шкоду українській мові. Приблизно таке ж саме станови-ще у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших місцях.
Ці особливості не можна не враховувати при проведенні мовної політики, бо ігнорування об’єктивної дійсності, зайва старанність чиновників, які порушують по суті положення Конституції України, виникає незадоволення у населення та спрямовують до соціальної напруги.
Будь-яка мова розвивається за власними законами, саморозвитком, він не підвладний зовнішній корекції. Можна створювати казенну мову, на якому будуть розмовляти в аудиторії, службових кабінетах, у ЗМІ. Але не можна при-мусити розмовляти будь-якою мовою в побуті, повсякденному житті.
З викладеного з’являється наступний висновок: нації, як суб’єкти політичного життя, грають надзвичайну роль у стабілізації (або дестабілізації) всієї політичної системи суспільства. Національна політика державних органів, політичних партій та організацій повинна базуватися на загальновизнаних світових співтовариством засадах, бо тільки на цих засадах можна досягнути оптимальних етнонаціональних відносин на всіх рівнях.
мета послідовно демократичної національної політики полягає в погодженні національних та міжнаціональних відносин. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин є можливою, якщо, по-перше, процес єднання, зближення, а потім і інтеграції націй відбувається природно, коли поступово визрівають для цього процесу об'єктивні й суб'єктивні передумови. По-друге, гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно вибрано політичні форми об'єднання народів (федерація, конфедерація, співдружність, асоціація і т. п.) та гарантовано вільний вихід з об'єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси забезпечують реальні позитивні результати для всіх учасників такого об'єднання. По-четверте, якщо суб'єкти співтовариства залишатимуться рівними у своїх правах і обов'язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього суверенітету (що майже завжди неминуче) буде добровільним самообмеженням, а не наслідком тиску сильніших (яскравим прикладом такого позитивного об'єднання є стосунки 15 країн Європи в рамках створеного ними Європейського Союзу). По-п'яте, якщо процес інтеграції буде націлено не на нівелювання етнонаціональних відмінностей, а на максимальний розвиток етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, якщо національна політика буде гнучкою, здатною швидко пристосовуватися до вічно змінних умов життя й розвитку народів і націй. Відтак головним чинником гармонізації національних та міжнаціональних відносин є створення правової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітарних та авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжнаціональних відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та насильства в суспільстві.
4. Етнополітика – це сфера суспільного життя в багатонаціональних державах, до якої відносяться політичні взаємовідносини державної нації з етнічними групами всередині держави, а також етнічних груп між собою.
Утворення незалежної України сприяло загостренню низки питань, пов’язаних не тільки з релігійно-церковною, а і з національно-культурною, мовною орієнтацією та ідентичністю. Це потребувало формування державної етнополітики. Етнополітика – це сфера суспільного життя в багатонаціональних державах, до якої відносяться політичні взаємовідносини державної нації з етнічними групами всередині держави, а також етнічних груп між собою. Це складний і об’єктивний процес, пов’язаний з консолідацією всіх етнічних компонентів українського суспільства у державотворчому процесі, підвищенням ролі держави у регулюванні міжнаціональних відносин, посиленням взаємовпливу рівнів політичної та міжетнічної стабільності.
Громадяни цих та інших національностей становлять народ України. Слід виділити дві сторони значення цього терміна — державну та етнічну. При цьому треба виходити з того, що не існує російського, болгарського, угорського, єврейського народів України. Всі вони мають відповідно батьківщину в Росії, Болгарії, Ізраїлі, в інших країнах. Отже, є російське, угорське, болгарське, єврейське населення України, яке становить складову частину народу України у державному значенні. Стосовно кримських татар, гагаузів, караїмів, донецьких греків (як відмінний від середземноморського тип етносу), то для них Україна — єдина батьківщина і корінна земля поселення.
Тому, наприклад, повернення кримських татар на свою батьківщину є важливим завданням, що потребує великої політичної та суто людської уваги. Нині в Україні, переважно у Криму, їх налічується близько 300 тис.
З проголошенням незалежності Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей. Законами України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про мови», «Основи законодавства України про культуру» створені сприятливі умови для культурного й духовного піднесення представників усіх націй і народностей, які мешкають на території України. Надзвичайно важливе значення має забезпечення функціонування поряд з державною українською мовою мов національних меншин, якщо вони проживають компактно у межах певних адміністративно-територіальних одиниць. Усі вони вільно сповідують свою релігію, їм гарантується право використовувати свою національну символіку, відзначати національні свята тощо.
Потужним імпульсом культурно-національного відродження народів став Перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес (листопад 1991 р.), проведений в Одесі. Провідними принципами формування незалежної держави були визначені: рівність перед законом усіх громадян, право кожної людини на однаковий доступ до посад у державних установах, беззастережне дотримання засад Загальної декларації прав людини.
Повернуто багато історичних назв містам і селам, які свідчили про те, що на цій території проживали колись або проживають нині німці, чехи, поляки, греки. Здійснюються заходи щодо створення у місцях компактного проживання національних груп закладів народної освіти з навчанням національними мовами. Українським фондом культури створена і реалізується спеціальна програма «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України». Особлива увага приділяється підготовці кадрів викладачів з іноетнічних груп населення. Така робота провадиться в Київському, Львівському, Сімферопольському, Ужгородському, Чернівецькому університетах.
Про поглиблення процесу духовного відродження національних меншин свідчить створення численних національно-культурних товариств. На початок 2000 р. їх діяло понад 270. Серед них німецьке товариство «Відродження», товариство російської культури «Русь», татарське ім. Г. Тукая, румунське ім. М. Емінеску. У Криму відновлено культурно-освітню мережу, яка обслуговує кримських татар. В Ужгороді діє центр з вивчення угорської культури. Видається щорічний журнал «Акта Хунгаріка». В Україні створена широка мережа єврейських товариств різних спрямувань, які об'єднані у всеукраїнські організації. Діє Асоціація єврейських організацій та общин.
Велику роль у подальшому розвитку української мови і культури, мов і культур національних меншин відіграє Комплексна програма основних напрямів розвитку культури на період до 2005 р. Українським фондом культури реалізується спеціальна програма «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України».
Завдяки тому, що українська державність розбудовується з урахуванням інтересів представників усіх націй і народностей, що проживають на її території, Україна, як і більшість західноєвропейських держав, залишається однією з найбільших в етнічному відношенні.
Однак певним політичним силам не подобається співжиття в Українській державі громадян — представників близько 90 різних національностей. Вони ведуть боротьбу проти держави, зокрема намагаються використати національний чинник для перегляду існуючих кордонів. Насамперед це російські націоналісти, вражені незалежністю.
України. Частина з них виступає за відновлення державної єдності Росії і України, інші прагнуть утворити «райони компактного проживання росіян в Україні». Громадській свідомості нав'язуються ворожі політичній єдності схеми державного ладу та суспільно-політичного устрою. Партія слов'янської єдності та інші політичні об'єднання обстоюють ідею подвійного громадянства та українсько-російської двомовності в Україні. Теоретики цієї партії спростовують той факт, що сукупність східних слов'ян складають окремі народи — росіяни, білоруси й українці. Виявляється, є четверта і найбільша нація — «русичі». їх, як було заявлено на з'їзді партії (березень 1995 р.), — майже половина від загальної чисельності східних слов'ян. Зацікавлено придивляються до етнополітичних процесів в Україні комуністи, що прагнуть спрямувати їх на шлях перетворення СНД у новий союз, федерацію чи конфедерацію.
Кінцева мета комуністів та російських націоналістів збігається. Ці сили почали співдіяти вже на етапі виборювання Росією та Україною своєї самостійності після проголошення ними суверенітету (12 червня 1990 р. Росією та 16 липня 1990 р. Україною), коли обидві республіки виступали одностайно проти спільного супротивника — союзного центру. Тоді у південних областях України почав діяти комітет для заснування «Демократичного союзу Новоросії та Бессарабії». Його керівники заявляли про необхідність створення на основі «нової етнічної спільності на півдні України» — новоросів політично незалежної Республіки Новоросії.
Водночас з'явилися прихильники автономії Донецького басейну, які пропонували повернутися до статусу Донецько-Криворізької республіки, створеної більшовиками у 1918 р. з метою розчленування УНР. На цих підставах інтеррух Донбасу, Донецький міський робітничий комітет розцінили проголошення суверенітету України як неконституційний акт і закликали до проведення регіонального референдуму з питання надання Донбасу автономії у складі федеративної України. Однак ці погляди не знайшли широкої підтримки серед російськомовного населення.
Невирішені питання щодо розподілу Чорноморського флоту в Криму спричинювали постійні вояжі з реваншистськими заявами політичних і державних діячів Росії. Шовіністичні кола висували жорстку дилему: або диктат та підпорядкування, або протиборство. Візит 30—31 травня 1997 р. до Києва першого Президента Російської Федерації Б. Єльцина та підписання широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією відкрили новий етап в історії українсько-російських відносин. Була поставлена крапка в так званій «проблемі міста Севастополя», вирішена в принципі проблема розподілу Чорноморського флоту.
Уже в перші роки незалежності України підбурювальні акції російських комуністів і націоналістів не були широко підтримані російськомовним населенням південно-східних регіонів. Референдум 1 грудня 1991 р., парламентські й президентські вибори 1993—1994 рр. засвідчили, що ідея незалежності України — це не суто національна ідея етнічних українців. Її поділяли у своїй більшості представники російської та інших етнічних громад держави.
Боротьба між сходом і заходом, центром і півднем України відбувається в основному за економічну та політичну владу. Розклад інтересів і політичних сил у цих регіонах здійснюється за двома лініями: реінтеграція України в межах СНД; збереження домінуючої ролі української держави і національно-реформістських сил.
Перша політична лінія має найбільшу підтримку у Східній Україні й серед етнічних росіян. Вони бажають оголошення російської мови державною, прагнуть до більш тісних зв'язків з Російською Федерацією. Проте з огляду на економічну й політичну нестабільність у ній вони побоюються опинитися у стані знедоленої провінції Росії. Монолітного політичного руху серед росіян цих районів не існує, а сподівання російських націоналістів і комуністів перетворити їх на «п'яту колону» у боротьбі проти Української держави зазнали краху.
Опора другої політичної лінії на зміцнення української державності — західні і центральні області України. Проте на політичній арені досі бракує сильної партії економічних реформ, здатної об'єднати реформістські й державницькі сили.
Великої уваги потребує проблема Криму. Політичні пристрасті загострилися проведенням на півострові 20 січня 1991 р. референдуму, який став підставою для відновлення автономії Криму. За автономію проголосувало 90 відсотків тих, хто брав участь у голосуванні. Проти виступили представники кримсько-татарського народу. У червні 1991 р. у Криму відбувся з'їзд — курултай, що розцінив створення кримської автономії як спробу закріпити результати депортації кримських татар у 1944 р.
Усі ці події надзвичайно загострили взаємовідносини національних громад у Криму. На 700 тис. українського населення Криму до 1990 р. не було жодної національної школи. Поодинокими також були українські школи або українські класи в російських школах у Запоріжжі, Дніпропетровську, Харкові та інших містах Східної України.
Закон про мови в Україні, діяльність Товариства української мови ім. Тараса Шевченка передбачали велику й копітку роботу щодо повернення мовної культури народів. Проте реальна ситуація, що склалася у країні, не давала надії на швидкі темпи поширення української мови як на адміністративному, так і на побутовому рівні. Українці опинилися у гіршому становищі, ніж російськомовні громадяни.
Рецидиви регіоналізації не обійшли й Закарпатську область. У лютому 1990 р. в Ужгороді відбулися установчі збори Товариства підкарпатських русинів, які виступили з вимогою надання Закарпаттю статусу автономної республіки або навіть скасування всіх законодавчих актів, які стосувалися возз'єднання його з Україною. Розробляючи плани створення особливого державного утворення — Підкарпатської Русі, керівники цієї організації пропагують погляди про існування окремого народу — підкарпатських русинів, які нібито нічого спільного не мають з Україною та українцями. Проте факти свідчать про інше.
Діяльність і погляди ідеологів неорусинства, що спричиняють національний розбрат і викликають міжнаціональні конфлікти, були засуджені у 1991 р. Народним рухом, Товариством української мови, товариствами «Меморіал» і «Україна» та іншими громадськими організаціями. У спільній заяві цих організацій було підкреслено, що заклик до автономії Закарпаття після проголошення Декларації про державний суверенітет є національною зрадою.
Як бачимо, Україну не обминули процеси, характерні для багатьох країн, що утворилися на уламках СРСР. Проте зважений підхід уряду до громадянства й прав меншин покликаний змінити розвиток сепаратистських тенденцій в окремих регіонах держави.