Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Особливості літературного процесу кінця 20-поч.21 століття
Українська література кінця XIX - початку XX ст. характеризувалася бурхливим розквітом поезії, найрізноманітніших ліричних та ліро-епічних жанрів. У жанрі поезії одночасно працюють представники кількох літературних ґенерацій. Це і її старійшини (І. Франко, М. Старицький, Б. Грінченко), і зрілі майстри (Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний, В. Самійленко), і дебютанти (М. Філянський, Грицько Чупринка, Михайль Семенко, П. Карманський, П. Тичина, М. Рильський).
Найвищим злетом поетичної майстерності цього часу є, безумовно, творчість Лесі Українки.
Громадянська наснаженість її ліричних творів поєднувалася з глибиною почуттів і переживань.Поетеса активно розвиває властиву українській літературі тему ролі художнього слова в суспільному житті, порівнюючи його з "твердою крицею", щиро вірячи, що "вільная пісня не може умерти". Лірика Лесі Українки відзначається жанровим багатством і різноманітністю, а її пошуки у ритміці та образності вивели поетесу на світовий рівень.М'який ліризм, глибина переживань і гостра актуальність поєдналися у творчості Олександра Олеся, музу якого покликали до життя буремні події 1905-1907 рр. Виразні символічні образи його віршів сповнені оптимістичної віри у прогресивний шлях розвитку батьківщини, становлення її духовних сил.Гостро викривальною стала поезія Володимира Самійленка, спрямована проти колонізаторської національної політики царизму і національного нігілізму українських псевдо-патріотів. Водночас В. Самійленко відстоює право на існування української мови та української культури, захоплюється генієм її творця - Т. Шевченка.Ідеологом нового в українській літературі напрямку - модернізму- виступив Микола Вороний. Віндекларативно відмовився від хуторянсько-народницької поезії, наполягаючи на культі "натхненної чарівниці" краси. Безперечним здобутком Вороного є збагачення поетичного словника і строфіки. У поемі "Євшан-зілля" митець відстоює спадкоємність духовних традицій, виступає з патріотичних позицій.Справжнє художнє оновлення пережила на початку XX ст. українська проза, головними рисами якої стають психологізм, тяжіння до лаконізму, концентрованість образів, висока емоційність. Улюбленим жанром українських прозаїків виявилася новела, справжніми майстрами якої показали себе В. Стефаник, М. Коцюбинський, Марко Черемшина. Близькими до цього жанру є також оповідання Леся Мартовича, В. Винниченка, А. Тесленка. Проза кінця XIX - початку XX ст. демонструє і різноманітність стильових пошуків українських митців. Так, О. Кобилянська виступає переважно як неоромантик, М, Коцюбинський - імпресіоніст, В. Стефаник - експресіоніст, М. Яцків - натураліст, В. Винниченко - психореаліст. Кращі митці цього часу виходять за межі змалювання життя конкретних соціальних станів, порушуючи у своїх творах загальнолюдські проблеми.Такі ж тематичні пошуки властиві і драматургії. Розквіт нової для української літератури проблемнофілософської та філософсько-психологічної драми пов'язаний з ім'ям Лесі Українки. У її творах вражає гострота соціальних, а ще більше - морально-етичних конфліктів.
52.Літературні угрупування 90-х рр..20 толіття
на початку 90-х pp. XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, зупинимось на тому, що більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х pp. і пов'язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші.
До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.
Літературне угруповання „Бу-Ба-Бу”: Ю.Андрухович, В.Неборак, О.Ірванець – творчі доробки й авторські манери письма.
Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак (Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства.
Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбувся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1—4 жовтня 1992 року поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу.
Проблематика, тематика сучасної поезії, різноманітність стильових тенденцій у творах І.Римарука, Ю.Андруховича, В.Неборака, О.Ірванця
Ігор Римарук — один із чільних поетів-модерністів нинішнього покоління — відомий як засновник літературної майстерні «Пси святого Юра» (1994), до якої належали, окрім згаданих, В. Герасимюк, В. Медвідь, В. Неборак та О. Ірванець. Пізніше І. Римарука було обрано віце-президентом Асоціації українських письменників (АУП). Діяльність АУП — це є певна опозиційність до СПУ, члени нової організації проголосили свої основні критерії: подолання колоніального синдрому в українській літературі, фаховий рівень, відкритість світогляду.
Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра».
У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, в якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи — мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу.
Юрій Андрухович один з найчитаніших сучасних україномовних письменників.
Крім України, його твори друкувалися в більшості країн Європи.
Поезія Юрія Андруховича представлена збірками Небо і площі (1985),Середмістя (1989), Екзотичні птахи та рослини (1991) та циклами віршів"Листи в Україну" (Четвер, № 4), "Індія" (Сучасність, 1994, №5). Зпрозових творів найперше був опублікований цикл оповідань "Зліва, десерце" (Прапор, 1989) — майже фактографія служби автора у війську. 1991року з’являється друком параісторичне оповідання "Самійло з Немирова,прекрасний розбишака" (Перевал, №1),що ніби заповідає характерні длядальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і читачем,містификаторство, колажність, еротизм, любов до магічного інадзвичайного (романи Рекреації 1992, Московіада 1993, та Перверзія1996).
Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до іншихкраїн і поступово складається в майбутню "книгу спостережень" надособливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Останняпублікація – "Центрально-східна ревізія" у книзі Моя Європа: Два есеїпро найдивнішу частину світу ("Класика", 2001).
Твори Юрія Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канадіокремими книжками, а в США, Швеції, Росії, Австрії, Фінляндії окремимипублікаціями. Він є також автором перекладів із польської(Т.Конвіцький), німецької (Р.М.Рільке, Ф.Голер, Ф.фонГерцмановскі-Орландо), російської (Б.Пастернак, О.Мандельштам, А.Кім) таанглійської (Шекспірів "Гамлет").
Поезія Андруховича займає чільне місце у творчості легендарних
українських рок груп "Плач Єремії" та "Мертвий півень".
Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора.
Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.
фундаменталістських вартостей.
Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.
Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.
Олександр Ірванець свого часу належав до літературного угруповання «Бу-Ба-Бу» (1985), яке сповідувало постмодернізм, що поєднував різні стильові течії, знаходячи образне вираження то в іронії, то буфонаді чи карнавалі, а то й у відвертому пародіюванні тощо. Причиною виникнення різних літературних угруповань стали насамперед зміни в суспільстві (розпад СРСР, прагнення багатьох письменників відійти від старих методів художнього зображення, депресія як наслідок тоталітарної системи), а також розширені можливості контакту зі своїми однодумцями-митцями за кордоном. Стан суспільства того часу породжував карнавальність у творах письменників, викликав сміхову рефлексію на катаклізми посттоталітарної системи: сміються тоді, коли вже зовсім забракло сліз і смутку.
О. Ірванець — представник саме карнавально-провокативної складової постмодернізму. Не дивно, що письменник виступає то як поет, то як прозаїк, то як драматург чи літературний критик. У притаманній саме йому лірично-буфонадній манері автор зупиняє свій вибір на людях і подіях, що на перший погляд видаються буденними, начебто непримітними. Однак саме в них він і знаходить приховані чи то високі почуття, чи то явища, значимі для власного сумління або для моральності суспільства. У творах митця спостерігаємо висвітлення звичайного (буденного) життя. Письменник не ставить якихось модерних чи постмодерних експериментів, його поезії насичені розмаїтими, доволі незвичайними та оригінальними римами, а часом натрапляємо на примітивний кітч, який теж стає йому за помічника.
54.Основні риси сучасної прози
Сучасна укр. література побудована на фундаменті вікових традицій і водночас цеяісно новий продукт сучасного глобалізованого інформаційного світу. Основною ознакою сучасної літератури є її транснаціональнийхар-тер,що виявляється у спробі письменників розв’язати глобальні вселюдські проблеми. Сучасні укр. письм. намагаються подолати «провінційність», «окремість» нашої літератури, тому оцінки худ. творів укр. митців слова часто неоднозначні, іноді діаметрально протилежні. Отож виділяють літ-ру елітну, маргінальну (тобто призначену для вузького читацького кола). На противагу такій літ-рі визначають масову, актуальну літ-ру
Початком нової укр. літ. мови вважається 1798 рік, коли вийшли друком 3 перші частини «Енеїди» Котляревського – зачинателя нової укр. літ мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу укр. народну мову.
Основоположником сучасної укр. літ мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні і граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину, чітку мовно-стилістичну систему. Укр. мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів. Шевченко вивів укр. мову на рівень високорозвинених європ мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку.
55.Узагальнююча картина сучасного світу у новелах Галини Пагутях(«Ранок без вечора», «Потрапити в сад», «Душа метелик»)
У новелі Г. Пагутяк «Ранок без вечора» змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.
Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю — найвищій цінності, яка є в людини.
Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.
«Потрапити в сад»
Гола, неприкрита й неприкрашена правда життя. Як часто ми відвертаємося від жебраків, інвалідів, безпритульних, зневажаємо їх. Можливо, хтось і заслуговує такого ставлення. А якщо це жертви непереможних обставин? Нещасний Грицько, невезучий, та є у нього свої поняття про гордість і честь, товариську взаємодопомогу, тяга до книги й філософських роздумів про життя. Такий же й Микольцо. Зворушливе їхнє ставлення один до одного, до собаки, до духовних цінностей. Письменниця закликає завжди пам'ятати, що ми — люди, берегти й шанувати в людині її внутрішній гуманний потенціал.
«Душа метелика»
У новелі письменниці подається філософсько-узагальнююча картина людського життя — скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи й згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки та дії. Сучасний світ досить жорстокий, і людина часто ціною неймовірних зусиль прагне досягти сумнівної за своєю цінністю мети, отримати матеріальні блага, будь-що, забуваючи про цінності духовні.
56.Вічні філософські категорії життя і смерті, добра і зла, любові і ненависті у творі Оксани Забужко « Казка про калинову сопілку»
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
На матеріалі усної народної творчості та біблійної легенди письменниця створила оновлений міф про двох сестер, у якому розглядає вічні філософські категорії життя і смерті, добра і зла, любові й ненависті. Важливими моментами у творі є проблема батьківського виховання, поняття про щастя "на зло", стосунків у родині, врешті-решт, вибору людини, пошуку нею істини.
Отже, сюжетом повісті О.Забужко "Казка про калинову сопілку" є розповідь про давню українську трагедію роду.
На мою думку, тема повісті "Казка про калинову сопілку" - це сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.
А ідея твору - пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні цінностей християнської моралі.
59.українська література 40-50-х рр..Загальна х-ка літературного процесу
.
Літературознавці материкової України, на відміну від вчених української
діаспори, нещодавно звернулися до посттоталітарного осмислення
письменства резистансу. Іде мова про комплекс літератури, зокрема
поезію, яка супроводжувала антифашистський і антирадянський
національно–визвольний рух 40 – 50–х років ХХ століття. Творена у
несприятливих умовах збройної боротьби учасниками підпільних формувань
своєю художньою якістю вона не може дорівнювати першорядним творам
українського письменства, які писали “генерали літератури”
(І.Айзеншток). Це – явище так званої “масової літератури”, яка ще не встигла виділити
своїх корифеїв. Однак, на думку О.Білецького , “літератури не складають
п’ять чи шість письменників, і знати їх десять чи двадцять – не значить,
звичайно, знати літературу” [2, с. 9]. Невиправдано, що ми переважно
знайомимося “із верховинами й не цікавимось тим гірським пасмом, тією
громадою, яка ці верховини створила”[2, с. 10]. І.Айзеншток,
упорядкувавши збірник творів маловідомих (а то й анонімних) українських
письменників першої половини ХІХ століття “Котляревщина”, присвятив його
проблемі “дослідження дрібних другорядних, забутих і невідомих авторів”
за його власним визначенням, “масової літератури”
Літераурознавець вважає, що саме вони виявляють справжнє обличчя
української чи й будь-якої іншої літератури, оскільки геніальний твір,
“думка генія гідна внести єдність і гармонію та узагальнити роз’єднані
результати поодиноких дослідів, лише спираючись на всі дрібні й
роз’єднані спостереження”, погоджуючись із А.Г.Горнфельдом, що “...і тут
кожен значний твір є наслідок спадковго розвитку загальних мотивів, і
тут ... кожне велике поступовання виявляють не тільки безсмертні його
представники, а й ціла низка другорядних письменників, про яких не
тільки гріх забувати, а й небезпечно” [2, с. 15].
Саме другорядні письменники, “рядові літератури”, які творять її
традицію, підхоплюючи ідеї великих поетів, “...перетворюють
індивідуальні ознаки великого літературного твору на ознаки жанрові,
індивідуальну комбінацію ознак фіксують як канонічну для даної епохи.
Вони сприяють шаблонізації літературного жанру, і цей шаблон дозволяє
нам чіткіше відокремити у творі поета–початківця ті родові ознаки, що
переносять явище абсолютно–індивідуальне й неповторне у своїй
безперечній значимості в коло явищ історичних” [2, с. 17]. Й аналіз та
вивчення “масової літератури” “дозволяє чітко судити про зміну
60.Українськ а «химерна проза», її х-ні риси.
Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р.р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні "крайні точки" цього явища: від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" 1958р., до творів В. Шевчука "Дім на горі", та "На полі смиренному" (1983р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка "Лебедину зграю", "Левине серце" П. Загребельного, Є. Гуцала "Позичений чоловік...", "Оглянься з осені" В. Яворівського.
Термін химерний досить уміло оминався літературознавцями.
Отже, можна сказати одне з відстані сьогоднішнього дня, що література у той час випереджала літературознавчу науку. Вона вимагала від критики "бути уважнішою до літературної форми, чимдалі допевнюючись, що література таки не ілюструє життя, а постійно щось у ньому відкриває [3: 302].
З’ява химерного роману не "давала українській науці про літературу повністю зупинитися чи рухатись тільки в хибному напрямку" [4: 481].
Термін химерний з’явився у 1958 році разом із романом з народних уст О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця". На той час це був єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність.
Після роману О.Ільченка була перерва у 13 років, а в 1971 В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію "Лебедина зграя" та "Зелені Млини" він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.
Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції.
Український химерний роман завжди ставився у контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.
Найповнішу спробу вивчити химерну прозу здійснив А. Кравченко у праці "Художня умовність в українській радянській прозі" [ 2]. Він відштовхується від думки, що одним із центральних питань поетики химерної прози є умовність або нежиттєподібність (поняття вживаються як синоніми), бо якраз деформація реальних зв’язків є характерною для химерної прози, тому теоретичне вирішення його послугує аналізу течії в цілому.