Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КПУ - це провідна галузь національного права України, яка являє собою систему правових норм, що регулюють базові суспільні відносини, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства (політичній, економічній, соціальній, духовній), закріплюючи при цьому незалежність державної влади, загальні засади та принципи її організації і форми здійснення, а також невід’ємні права і свободи людини та громадянина. Є одним із найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній, соціальній, культурній сферах його життєдіяльності.
Предмет конституційного права - це суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення політичної влади народом України.- відносини, що визначають устрій держави, організацію державної влади та основи місцевого самоврядування;- відносини, що виникають між людиною, колективами людей та державою- відносини, що складають основи народовладдя і суверенітету народу. - відносини, які опосередковують будову, устрій держави- відносини, що опосередковують основні засади функціонування держави - відносини, що визначають характер зв’язків з особою
Конституційне право України є провідною галуззю національного права, норми якої регулюють політичні та інші, тісно пов'язані з ними найважливіші суспільні відносини.
Предмет конституційного права - це суспільні відносини у сфері:
Метод КПУ – імперативний. Застосовується і диспозитивний, але в меншій мірі.
Спеціальні методи:
Метод конституційно-правового регулювання - сукупність способів і засобів, із допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права.метод владного впливу, який застосовується щодо суб'єктів правовідносин у конституційному праві;
метод загального (конституційного) нормування, який є характерним для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього інституту;
метод конкретного регулювання, притаманний для регулювання більшості конституційно-правових відносин.
метод установлення – закріплюють повноваження відповідних суб’єктів;
метод зобов’язання – закріплюють обов’язок людини визначати свою поведінку відповідно до встановленого припису;
метод дозволяння – дає можливість відповідному суб’єкту діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд;
метод заборони – суб’єктам конституційного права заборонено здійснювати дії, передбаченні приписами цих норм
3.Система конституційного права України.4. Конституційно-правові норми: поняття, особливості, види.
. Система конституційного права - е системою інститутів і норм конституційного права Це складна, структурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У заг. вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьої відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його ін.втитутів і норм. Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела – Конституції Укр. Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні і спеціальні. У загальних принципах втілюються осн. ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них державний суверенітет, розподіл влад. непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної впади, виборності місцевого самоврядування тощо.Конституційне право України орієнтовано на інші пріоритети, тому розташування його інститутів повинно мати принципово новий
Конституційно-правова норма – це загальнообов'язкове формально-визначене правило поведінки, направлене на регулювання конст-правових відносин та забезпечуване всіма заходами держ впливу аж до примусу
Ознаки конституційно-правових норм:
Види конституційно-правових норм:
1. За змістом(предметом):
2. За методом:
3 . За рівнем правового регулювання
4. За територією
5. За часом
6. За колом осіб
Інститут КПУ – це сукупність конст-прав норм, які регулюють схожі або однорідні правовідносини.
Інститути КПУ:
1.Генеральні (система органів публічної влади)
2.Складні (президента)
3.Прості (виборів президента)
5.Конституційно правові відносини: поняття, особливості, види.
Конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами КПУ, юридичний зміст яких складають права і обов'язки учасників цих відносин
Особливості к-п відносин
Види конституційно-правових відносин: правовідносини, пов'язані з основами суспільного і державного ладу; правовідносини, що виникають у зв'язку з реалізацією прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; правовідносини, пов'язані зі здійсненням безпосередньої демократії; правовідносини у сфері здійснення державної влади (законодавчої, виконавчої, судової); правовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою; правовідносини у сфері місцевого самоврядування.
Елементи к-п відносин: 1.суб'єкти (учасники); 2.о'бєкти (блага, з приводу яких учаники вступають у правовідносини), 3. Зміст (права та обов'язки суб'єктів); 4. Юридичний факт (підстава виникнення к-п відносин)
6.Суб’єкти конституційно-правових відносин.
Суб'єкти конституційних правовідносин – реальні учасники відносин, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні обов'язки безпосередньо в даних відносинах
До суб'єктів конституційно-правових відносин, як правило, відносять такі найбільш поширені види суб'єктів:
Цей перелік не є вичерпним, його можна розширити, диференціювати тощо. Суб’єктами конституційно-правових відносин, наприклад, можна вважати виборчі комісії (Центральну виборчу комісію та виборчі комісії різних рівнів), загальні збори громадян за місцем проживання, постійні комісії місцевих рад, асоціації депутатів тощо.
Об’єкти – матеріальні та нематеріальні блага, певні дії суб'єктів та результати їх діяльності, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб'єктів цих відносин і з приводу яких учасники вступають у ці відносини і здійснюють свої суб'єктивні конституційні права та юридичні обов'язки. Згадані блага можуть бути матеріальними і нематеріальними.
Матеріальними видами об’єктів конституційно-правових відносин є:
політичні блага – конституційний лад, суверенітет, влада, влада народу, державна влада, громадянство, депутатський мандат, посада, територіальна цілісність тощо; дії уповноваженого суб’єкта;дії зобов’язаних суб’єктів;речі та інші майнові і духовні блага; поведінка суб’єктів конституційно-правових відносин; результати поведінки суб’єктів таких відносин; природні об’єкти.
Видами об’єктів нематеріальних конституційно-правових відносин є:
особисті нематеріальні блага людини і громадянина (життя, здоров’я, честь, гідність); певні соціальні властивості і риси об’єднань, спільностей; духовні цінності.
Об'єктами конституційного права України є:
1) конституційний лад України, тобто її суспільний і державний лад;
2) влада (воля) Українського народу, влада держави та її уповноважених органів, влада місцевого самоврядування;
3) державний устрій, форма державного правління;
4) джерела конституційного права: Конституція України, закони та інші джерела конституційного права;
5) повноваження, статус органів державної влади та їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
6) інтереси певних груп населення (об'єднання громадян, територіальні громади, релігійні громади, товариства національних меншин тощо);
7) громадянство, грошова і банківська системи, територія України, територіальний устрій. Збройні сили та інші військові формування, державні символи, закріплені в Основному Законі;
8) мова, інформація та інші духовні блага.
8.Джерела конституційного права України як галузі права.
Джерело конституційного права – це зовнішня форма, в якій знаходять свій вираз норми, які регулюють конституційно-правові відносини.
В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного і адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади.
Джерела КПУ:
1. Нормативно-правовий акт:
1.Постанови, декларації, звернення, заяви Верховної України
2.Акти всеукраїнського референдуму - затверджуються проекти нормативних актів, інших важливих рішень загальнодержавного чи місцевого значення через народне голосування.
3.Акти Конституційного Суду України - це, зокрема, Рішення Конституційного Суду України про відповідність Конституції України
4. Акти Кабінету Міністрів України їх як джерел конституційного права, небагато, адже більшість з постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України стосуються його виконавчої діяльності, що регламентується, переважно, нормами адміністративного права.
5. Укази Президента України. Більшість з них є індивідуально-правовими, тобто такими, які не містять правової норми
2. Міжнародно-правові договори
3. Судовий прецедент (рішення Європейського суду з прав людини)
9.Коституційне право України як наука та навчальна дисципліна.
Конституційне право як наука – це галузева наука, яка являє собою сукупність наукових підходів, теорій, вчень, концепцій, доктрин щодо проблем конституціоналізму в Україні і галузі КПУ (к-п норми, інститути, відносини) в їх теоретичному і практичному аспектах.
Предметом науки конституційного права є конституційно-правові норми та суспільні відносини, що регулюються цими нормами. Наука конституційного права вивчає також практику реалізації конституційно-правових норм, досліджує закономірності розвитку галузі конституційного права, формулює практичні рекомендації з метою вдосконалення конституційно-правових норм і конституційно-правових відносин. Предмет науки конституційного права визначає її функції, в яких розкривається роль цієї галузевої юридичної науки для державотворення, правотворчого і правозастосовчого процесів, формування правової свідомості і правової культури працівників органів публічної влади й населення тощо. Зокрема, наука конституційного права реалізує політичну, методологічну, ідеологічну, прогностичну, комунікативну, експертну функції1.Сучасною наукою конституційного права застосовуються різні методи вивчення конституційно-правових явищ.Метод науки конституційного права - це сукупність правил, засобів, принципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об'єктивних достовірних знань. Важливе місце серед них посідають методи:
1) формально-юридичний, що застосовується в дослідженні нормативних джерел;
2) порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати різні моделі конституційно-правового регулювання.
Навчальна дисципліна конституційного права України - це система знань у галузі конституційного права, одержаних наукою конституційного права та практикою конституційного будівництва і реалізації конституційного права
Як навчальна дисципліна вона має вужчий зміст, аніж однойменна наука, і спрямована на розкриття основних понять і змісту предмета конституційного права України як галузі і науки, висвітлює методологію науки, розвиток науки конституційного права на сучасному етапі, розкриває основні положення вчення про Конституцію; функції, принципи, юридичні властивості Конституції, її мову і стиль, порядок прийняття і зміни, аналізує особливості конституційних норм і конституційних інститутів, дає загальну характеристику чинної КУ, розкриває основні положення Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України, Концепцію нової Конституції України.До завдань конституційного права як навчальної дисципліни також належить розкриття основ конституційного ладу і його захисту, конституційно-правового закріплення суверенітету українського народу, політичного та ідеологічного плюралізму, народовладдя, конституційної відповідальності, поділу влади і взаємодії владних структур, закріплення верховенства права
10.Поняття Конституції як Основного Закону суспільства і держави.
Конституція – це політико-правовий документ найвищої юридичної сили, який в сконцентрованому вигляді встановлює та регулює основні засади організації і функціонування держави і суспільства.
Уявляється, що сутність і зміст конституції виявляється у сукупності її властивостей (юридичних, політичних тощо).
1. Конституція як юридичний документ. Терміни "конституція" і "Основний Закон" — тотожні. Це головне джерело національного права, ядро всієї правової системи, юридична правова база поточного законодавства.
2. Найважливішою властивістю конституції є її верховенство, тобто пріоритет її положень у системі джерел права, яке забезпечується особливим порядком її розробки, прийняття і доповнення, визнання її вищою юридичною силою. В цій властивості відображається одна з ознак правової держави — верховенство права і перш за все конституції.
3. Стабільність конституції — найважливіша умова режиму законності, сталості всієї правової системи і організації державної влади, визначення правових відносин між особою і державою.
4. Особливою юридичною властивістю Конституції України є її правовий захист, метою якого є виключення можливості порушення та дотримання норм Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими, фізичними і юридичними особами.
Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило — парламент. Установчий характер Конституції виявляється у тому, що народ, як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом, як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті засади державного і суспільного устрою, які визначає народ.
Що стосується всеохоплюючого об'єкта конституційного регулювання, то він виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у специфіці тих політико-правових суспільних відносин, які він регулює і закріплює.
Юридичні властивості конституції, крім перелічених вище, виявляються також у ролі Основного Закону як ядра всієї правової системи, а також в особливостях прийняття конституції, її перегляді та внесенні в її текст відповідних поправок.
11.Юридичні властивості конституцій.
Юридичні властивості виражають правову природу конституції і визначають її місце в правовій системі держави, в системі національного законодавства:
У першу чергу, Конституція України є Основним Законом держави. Сама назва «Основний закон» вказує про його особливе місце в системі законів, які схвалюються в державі, і його особливе значення в порівнянні з іншими правовими актами.
Конституція України виступає юридичною базою поточної нормотворчості. Конституція, по суті, є правовим організатором нормотворчої діяльності держави. Прийняття нової Конституції стає величезним стимулом для подальшого вдосконалення законодавства і розвитку нормотворчої роботи.
Наступною юридичною властивістю Конституції є її верховенство. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституція України і повинні відповідати їй.
До властивостей конституційних норм, а, отже, Конституції в цілому слід віднести найбільш високу стабільність їх у порівнянні з іншими нормами права. Це випливає з того, що конституційні норми закріплюють найбільш характерні риси порядків, властивих даному етапові розвитку держави. Вони діють доти, поки зберігаються ці характерні риси, тоді як інші нормативні акти регулюють більш детальні, мобільні відносини.
Говорячи про стабільність Конституції, слід відзначити і особливий порядок внесення до неї можливих змін і доповнень.
Поняття «пряма дія», як стверджується в літературі, стосується динамічного аспекту дії Конституції. Це поняття стосується змістовної характеристики прямої дії і в цьому випадку згадується поряд з такою юридичною властивістю, як найвища юридична сила. Застосування «прямої дії» конституційно-правових норм є обов’язковим для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин.
Підвищений ступінь охорони Конституції забезпечується нормами, зазначеними в приписах самої Конституції, охороняється приписами всіх галузей права, всіма органами держави.
12.Класифікація конституцій.
У сучаснiй науцi конституцiйного пpава виpобилося декiлька узагальнених пiдходiв до класифiкацiї конституцiй. Класифiкацiю конституцiй можна пpоводити за такими чинниками:а) за фоpмою виpазу конституцiї бувають писанi, неписанi i змiшанi;б) за поpядком пpийняття конституцiї подiляються на даpованi, наpоднi i договipнi;в) за поpядком внесення змiн i доповнень конституцiї бувають гнучкi i жоpсткi;г) за часом дiї - тимчасовi i постiйнi;д) за хаpактеpистикою фоpми деpжавного устpою кpаїни - федеpативнi (федеpальнi), конституцiї суб’єктiв федеpацiї i конституцiї унiтаpних деpжав.
За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані й неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, прийнятий у суворо встановленому порядку, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України. Неписані конституції складаються з кількох законів. Що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Прикладом такої конституції може бути Конституція Великобританії. Слід зазначити, що наявність неписаної конституції може призвести до недостатньо чіткого правового регулювання найважливіших суспільних відносин.
Залежно від порядків прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституцій цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Здебільшого різниця полягає лише в кількості голосів депутатів парламенту, необхідної для прийняття, зміни або відміни конституції. Якщо для поточного закону достатньо простої більшості (50% + 1) голосів, то для конституції цього замало – необхідно зібрати кваліфіковану більшість (не менше як дві третини голосів).
13.Функції конституцій.
Політична функція. Вона визнає і закріплює політичну багатоманітність, багатопартійність. Надаючи різним політичним силам рівні можливості в отриманні державної влади, Конституція водночас забороняє дії, спрямовані на насильницьку зміну засад конституційного ладу, створення військових формувань.
Юридична функція. Конституція - є Основним Законом держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні правові приписи, які є визначальними для інших галузей права.
Установча функція. Конституція встановлює основні політико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему і структуру законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування
Ідеологічна функція. Ця функція виявляється в тому, що в Конституції містяться важливі ідеї політичної еліти. Як головний закон держави і суспільства Конституція закріплює основоположні цінності, виконує важливу роль стосовно державних і самоврядних інституцій, громадян і посадових осіб, орієнтує їх на виконання законів.
Гуманістична функція ,в ній закріплені права і свободи особи як складова частина правової системи держави, проголошуються загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих парламентом, проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю.
Організаційна функція , полягає в тім, що вона не тільки оформляє досягнуте і ставить нові задачі перед суспільством і державою, але й стимулює політичну активність, націлює державні органи і суспільні об'єднання, усіх громадян на діяльність у дусі нового основного закону
Обмежувальна функція Конституції полягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами державної влади.
Зовнішньополітична функція полягає в тому, що основний закон звернений не тільки до внутрішнього життя країни, воно одночасно є фундаментом зовнішньополітичної діяльності держави),
.14.Загальна характеристика чинної Конституції України.
-За своєю структурою – писаною, бо конституція являє собою єдиний нормативний. - За способом прийняття –народна.
-За терміном дії конституції вона є постійною.
-Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких конституцій, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України.
-За формою правління є республіканською.
- Залежно від державно-політичного режиму Конституція є демократичною.
-За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вона є унітарною.
15.Порядок прийняття Конституції України, внесення в неї змін та доповнень.
Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 155. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Стаття 158. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.
Процедура внесення змін до Конституції України регулюється розділом XIII Конституції «Внесення змін до Конституції України» і включає такі основні положення:1. Не може бути прийнято рішення про зміну Конституції, якщо дані зміни ліквідовують або обмежують права і свободи громадян або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності України чи порушення її територіальної цілісності.2. Конституція не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.3. Найважливіші конституційні інститути (основи конституційного ладу, основи виборчої системи, процедура внесення змін до Конституції), які регламентуються розділом І «Загальні засади», розділом III «Вибори. Референдуми», розділом XIII «Внесення змін до Конституції України») можуть бути змінені лише в такому порядку:- проект внесення змін до цих розділів вносить Президент або не менше 2/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради (тобто 300 народних депутатів);- за проект повинні проголосувати не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради;- дане рішення повинно бути підтверджене на Всеукраїнському референдумі.4.Інші розділи Конституції можуть бути змінені в такому порядку:- законопроект про внесення змін подається до Верховної Ради не менш як 1/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради;- законопроект повинен бути попередньо обговорений і схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, що не виключає можливості внесення в подальшому змін і доповнень до законопроекту; – схвалений простою більшістю законопроект може бути прийнятий тільки на наступній черговій сесії парламенту, при умові, що за нього проголосують не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради.5. Повторний розгляд законопроекту про внесення змін до Конституції, що розглядався Верховною Радою і був відхилений, може відбутися лише через рік з дня прийняття рішення щодо нього.6.Верховна Рада не може двічі змінювати одні й ті ж положення Конституції протягом строку своїх повноважень.7.Конституційний суд робить висновки про конституційність будь-якого законопроекту про внесення змін до Конституції перед тим, як цей законопроект розглядається Верховною Радою.
Стаття 161 Конституції проголошує, що день прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України. Це зумовлено величезним історичним значенням Конституції України для українського державотворення і для здійснення на цій основі українським народом права на самовизначення, забезпечення прав і свобод людини, гро-мадської злагоди й безпеки, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави в Україні.
16.Конституційна реформа в Україні на сучасному етапі.
8 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка закріпила права і свободи громадян, суспільно-політичний та державний устрій, основні принципи взаємодії гілок влади, засади регулювання найважливіших суспільних відносин.
Основний Закон держави – це ядро правової системи, фундамент, на якому базується все законодавство, а також процес державно-правових перетворень, демократичного розвитку країни. Це основа стабільності в суспільстві.
Визначаючи засади розвитку країни, наша Конституція опирається на національний історичний досвід. Україна має багатовікову конституційну традицію. Її коріння бере початок з «Руської правди» Ярослава Мудрого та Конституції Пилипа Орлика, яка, на думку істориків, є першим європейським конституційним актом у сучасному розумінні.
Ці документи стали історичною основою прийняття Декларації про державний суверенітет України та найголовнішого документа новітньої української доби – Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, двадцятиріччя якого ми відзначаємо цьогоріч.
Прийнята у 1996 році Конституція України у ключових своїх положеннях пройшла випробування часом. У частині визначення прав та свобод людини вона вважається однією з найпрогресивніших у світі. Разом з тим досвід державного будівництва впродовж років, що минули з часу прийняття Основного Закону, засвідчив – Конституція України в сучасних динамічних історичних умовах потребує деяких змін.
Водночас, виправлення існуючих недоліків, процес удосконалення Конституції жодним чином не повинен перетворитися на політичну акцію. Це серйозна зміна суспільних відносин, яка має опиратися на волю народу, відповідати сучасним реаліям та визначати поступ держави в цілому. В основі конституційних змін має бути закладено принцип суспільного консенсусу, об’єднання політичних та громадських сил навколо ідеї розвитку країни, усунення чинників напруження в державі.
Упродовж попередніх років усі конституційні зміни взаємовідносин між гілками влади узалежнювалися чинником владної персоналізації. Головними рушіями конституційних ініціатив були прагнення тих чи інших політичних сил до розширення повноважень президента або їх звуження на користь уряду чи парламенту – щоразу залежно від політичних симпатій чи антипатій до глави держави. І щоразу розробники конституційних проектів нехтували суспільною потребою у встановленні системи стримувань і противаг та становленні ефективного механізму державного управління. У підсумку сталося найнебезпечніше, що може бути на етапі розбудови держави – розмивання її правових основ.
Деякі її норми, зокрема, поспішно прийняті у кінці 2004 року, стали причиною розбалансування та серйозної кризи влади, а відтак – об’єктом обґрунтованої критики всередині країни та з боку міжнародного співтовариства.
Основний Закон став полем політичної боротьби, нові зміни характеризувалися недосконалістю, суперечливістю, неузгодженістю положень. Наслідком такого законотворення стали перманентні політичні кризи, стрімке зниження ефективності влади в цілому, практика прямого нехтування конституційними нормами. Результатом такого шляху утвердження конституалізму стала слабкість Основного Закону.
У 2011 рік Україна увійшла з рішенням Конституційного Суду щодо неконституційності змін до Основного Закону, ухвалених у 2004 році. Саме Конституція 1996 року може стати тією політико-правовою моделлю, від якої слід відштовхуватися при модернізації політичної системи країни в інтересах кожного громадянина і суспільства в цілому.
На сьогодні конституційні норми містять низку суттєвих недоліків: нечіткість принципу народовладдя, зокрема права народу змінювати та встановлювати конституційний лад; недосконалий спосіб формування та відповідальності уряду; закріплення неефективної системи центральних органів виконавчої влади; відсутність реальних гарантій незалежності судів та прокуратури; невідповідність адміністративно-територіального устрою принципам організації ефективної системи влади та управління тощо.
Недосконалість Основного Закону створює суттєві перешкоди для здійснення необхідних реформ, адаптації країни до викликів посткризового світу, підриває довіру громадян до державних інституцій та нівелює цінність державного суверенітету.
Ініціатива Президента України Віктора Януковича щодо конституційних змін була започаткована, виходячи з чіткого усвідомлення необхідності невідкладної і фундаментальної реформи політичної системи України, що з обов’язковістю потребує реформування конституційних засад цієї системи. Зміни до Основного Закону мають бути результатом кропіткої роботи спеціалістів з урахуванням кращого міжнародного досвіду.
Основними напрямами нового конституційного процесу є такі:
• гарантування індивідуальних та соціогрупових прав (гендерних, екологічних, мовно-культурних тощо) відповідно до реальних можливостей держави та встановлення механізму її відповідальності за чітке дотримання цих гарантій;
• посилення механізмів прямої участі та впливу громадян на владу, прозорості й підзвітності останньої перед громадянами, забезпечення дієвих гарантій дотримання владними інституціями, їх посадовими особами обов’язків і меж компетенції, зокрема уточнення та розширення можливостей для ухвалення державних рішень на всенародному референдумі, обмеження посадових імунітетів, запровадження санкцій за порушення державними органами конституційних приписів;
• забезпечення балансу повноважень між парламентом як єдиним законодавчим органом, президентом як всенародно обраним главою держави, урядом як вищим органом виконавчої влади та судовою гілкою влади з виокремленням у ній Конституційного Суду України;
• запровадження дієвого механізму зміни влади у разі неспроможності владних суб’єктів реалізувати свої повноваження;
• вирішення проблеми рівного представництва інтересів усіх регіонів на центральному рівні, зокрема у структурі законодавчої влади, або у спосіб створення двопалатного парламенту, або зміни виборчого законодавства. Створення умов для реалізації механізму децентралізації влади та зростання ролі місцевих громад у вирішенні важливих питань їхнього життя;
• запровадження механізму забезпечення участі громадян у прийнятті нової Конституції.
Президент як гарант дотримання Конституції України підтримує ініціативу створення Конституційної Асамблеї, завданням якої стане вироблення узгоджених пропозицій до зміни Основного Закону нашої держави.
Конституційна Асамблея має стати мозковим центром, що об’єднає незалежних експертів, визнаних фахівців з конституційного права, досвідчених політиків, представників вітчизняних, іноземних та міжнародних правозахисних організацій. Робота Асамблеї будуватиметься на принципах конструктивного діалогу, свободи дебатів і компромісного ухвалення рішень. Конституційна Асамблея має бути відкритою та відповідальною перед громадянами України.
Пропозиції Конституційної Асамблеї обговорюватимуться та схвалюватимуться Верховною Радою з подальшим можливим винесенням їх на всеукраїнський референдум. Ідею конституційного референдуму підтримують 60 % українських громадян.
17.Поняття конституційного ладу та його співвідношення зі суспільним ладом.
Під терміном конституційний лад звичайно розуміють такий порядок, при якому дотримуються права і свободи людини й громадянина, держава підпорядкована праву (є конституційною), сприяє утвердженню справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою.
Конституційна держава характеризується такими рисами:
Загальна характеристика конституційного ладу України буде неповною, якщо не дослідити витоки його формування. Конституційний лад - це не абстрактне явище, а множинна інституція, яка розвивається з категорії суспільного й державного ладу. Конституційний лад є об'єктивним якісним надбанням цивілізованого гуманістичного розвитку суспільства і держави.
Суспільний лад-це фактичний та реальний стан суспільних відносин, що існують у зв'язку із функціонуванням інститутів суспільства (політичних партій, громадських організацій). За змістом суспільний лад становить певну систему політичних, економічних, соціальних, духовних (культурних) та інших суспільних відносин.
Державний лад - це фактичний та реальний стан суспільних відносин, які існують у зв'язку з функціонуванням інститутів держави (парламенту, президента, правосуддя, правоохоронних органів та ін.). За змістом державний лад становить певну систему суспільних відносин, насамперед, політичного характеру щодо організації державної влади та здійснення владних повноважень.
Першоосновою виникнення конституційного ладу є державний лад, у свою чергу державний лад виникає на базі суспільного ладу. Поза межами соціуму, тобто людської спільноти, не може виникнути і розвиватися ні державний, ні конституційний лад.
Конституційний лад співвідноситься із суспільним та державним ладом як частина і ціле.
За змістом конституційний лад становлять передбачені і гарантовані конституційними нормами державний та суспільний лад, основи національної безпеки, система безпосереднього народовладдя, правовий статус людини і громадянина, територіальний устрій, організація та діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, статус української мови як державної та інші виключно важливі інститути конституційно-правових відносин.
За формою конституційний лад становить передбачену Конституцією України форму держави, що є основним видом організації та діяльності суспільства й держави, а також форму безпосереднього народовладдя, наприклад, вибори, референдуми тощо.
18.Поняття та ознаки засад конституційного ладу України.
Під терміном конституційний лад звичайно розуміють такий порядок, при якому дотримуються права і свободи людини й громадянина, держава підпорядкована праву (є конституційною), сприяє утвердженню справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою.
Конституційна держава характеризується такими рисами:
Засади конституційного ладу – це система основних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносини держави з людиною, громадянським суспільством.
Засади конституційного ладу мають особливу юридичну силу . Це виявляється в обов'язках законодавця дотримуватися вказаних принципів при внесенні змін до тексту Конституції. Конституційний Суд України також повинен виносити свої рішення, виходячи з суті основних принципів, які в будь-якому разі є непорушними. Якщо Конституції України належить
перше місце в системі джерел права, то засади конституційного ладу є своєрідною “конституцією для Конституції”. Саме засади конституційного ладу є основним виміром Конституції.
Засади конституційного ладу країни відображають прагнення людини і суспільства до щастя, добра, справед л ивості, свободи, рівності, солідарності, гуманізму, демократії та порядку. В засадах конст и туційного , демократії та порядку. В засадах конст и туційного ладу, як правило, закріплюється суспільний ідеал.
Ключове значення має положення про верховенство людини над державою. У засадах конституційного ладу має бути відображений принцип обмеження держави, над якою знаходиться право і народний суверенітет, тобто саме вони мають верховенство. Їх закріплення в Конституції
спрямоване на здійснення контролю над державою з метою запобігання сваволі з боку державної влади.
Надзвичайно важли в им для засад конституційного ладу є їх цілісність. Будучи закріпленими в Конституції, вони стають умовою для тісної внутрішньої єдності і стабільності суспільства.
19. Система принципів , що складають засади конституційного ладу України.
Засади конституційного ладу – це система основних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносини держави з людиною, громадянським суспільством.
Засади конституційного ладу - це сукупність найбільш важливих принципів, які мають особливе значення і вищу юридичну силу для організації і діяльності держави і суспільства, навіть у порівнянні з іншими конституційними нормами. Ці принципи визначають форму і засоби організації України, як держави, забезпечують людині та громадянину права і свободи та характеризують її як конституційну державу, тобто таку, яка характеризується обмеженістю державної влади правом на основі принципу суверенітету народу, якому належить вся повнота державної влади, і забезпеченням цієї обмеженості відповідними конституційними гарантіями.
Основні принципи конституційного ладу України:
- народовладдя (народний суверенітет);
- державний суверенітет і незалежність України;
- республіканська форма правління, яка відповідає вимогам демократії та поділу влад;
- унітарний устрій України;
- визнання людини як найвищої соціальної цінності, утвердження і забезпечення її прав і свобод;
- соціальний захист людини;
- статус української мови як державної;
- поділ влади;
- гарантованість місцевого самоврядування;
- політична, економічна та ідеологічна багатоманітність;
- вища юридична сила Конституції України і пряма дія її норм;
- рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.
20.Конституційні принципи народного та державного суверенітету, їх зміст та співвідношення.
Суверенітет держави - політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.
Відрізняють дві сторони державного суверенітету:
внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;
зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.
У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначені такі ознаки державного суверенітету України:
1) верховенство (інакше: прерогатива влади) — відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;
2) самостійність - можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;
3) повнота (інакше: універсальність) - поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;
4) неподільність влади держави в межах її території - одно-особовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;
5) незалежність у зовнішніх відносинах - можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн;
6) рівноправність у зовнішніх відносинах - наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн.
У Конституції України проголошується: "Суверенітет України поширюється на всю її територію" (ст. 2).
Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє вираження у Статуті ООН та інших міжнародних-правових документах.
Суверенітет народу (народ - громадяни всіх національностей, що мешкають на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.
Суверенітет народу, закріплений у конституції, - якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".
Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?
Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного суверенітету.
21.Україна як демократична, правова, соціальна держава.
Демократичною вважається держава, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина. Ознаками України як демократичної держави є наступні:
- реальна представницька демократія, що забезпечується обранням Верховної Ради, Президента України, представницьких органів місцевого самоврядування на основі демократичних принципів виборчого права;
- організація державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6 Конституції України). Теорія поділу влади була розроблена Д. Локком та Ш. Монтеск’є, а її зміст зводиться до того, що з метою забезпечення свободи громадян, по-перше, різні функції (види) державної влади – законодавча, виконавча і судова, – повинні здійснюватись різними, відносно автономними один від одного органами державної влади; по-друге, ці органи повинні бути взаємно врівноваженими;
- конституційне закріплення та реалізація принципу ідеологічного та політичного плюралізму (ст.15 Конституції України). Цей принцип, по-перше, виключає можливість існування в суспільстві будь якої обов’язкової ідеології (державної чи іншої), по-друге, передбачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших організацій, діяльність яких здійснюється в межах Конституції та чинного законодавства України. Правовий статус політичних партій, громадських організацій в Україні визначається Законом України „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року;
- визнання та гарантованість місцевого самоврядування (ст.7 Конституції України).
Соціальна держава – це держава соціальної злагоди. Вона відповідальна за соціальну справедливість, соціальну рівність, гідний людини рівень життя, гарантії соціальної допомоги і захисту на рівні встановлених міжнародними угодами стандартів.
Основна функція соціальної держави сьогодні – є забезпечення ефективної реалізації прав людини на працю, права на освіту, охорону здоров’я, на доступність культурних цінностей, на достатній рівень життя.
Одним з головних завдань соціальної держави є сприяння суспільному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності, взаємній відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов’язок забезпечити кожному членові суспільства гідний сучасної людини мінімум соціальних благ.
Обов’язками соціальної держави за Конституцією та чинним законодавством України є:
Конституція України визначає Україну як правову державу.
Проголосивши принцип верховенства закону, Конституція України надає йому значення фундаментальної правової норми (ст.8). Правосуддя – це соціальна цінність демократичного суспільства. Без законного і справедливого правосуддя не можна реалізувати інші соціальні цінності і інститути демократії. В Конституції України закріплено такі ознаки правової держави:
1)Верховенство права (суб’єктивного) відповідно до ч.1 ст.8. Цей принцип передбачає пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.19). Правова держав визнає і гарантує права і свободи людини і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави „все, що не заборонено, те дозволено” сформульовано в Конституції України таким чином: „ніхто не може бути примушений робити те, що передбачено законодавством”.
2)Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ч.1 ст.6). Три гілки влади діють відносно самостійно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних руках.
3)Незалежність суду (ч.1 ст.126). В правовій державі суд відіграє роль головного елементу механізму гарантій прав і свобод людини. В силу цього має бути забезпечена незалежність суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки незалежний суд може ефективно захистити людину від свавілля органів виконавчої влади та їх посадових осіб.
4)Законність управління (ч.2 ст.19). Згідно з Конституцією України органи державної влади та органи місцевого самоврядування (які здійснюють управління на різних територіальних рівнях), їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
5) Правовий захист людини від порушення її прав державною владою (ст.ст.55, 56). Згідно з Конституцією України захист прав і свобод людини може здійснюватися: судом; Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; міжнародними судовими установами та органами міжнародних організацій, членом яких є Україна; кожною людиною за допомогою заходів, не заборонених законом.
22.Конституційний принцип поділу влади: його зміст та реалізація в Україні. Ст.6
Діюча Конституція України закріпила здійснення державної влади в України на основі її розподілу на владу законодавчу, виконавчу й судову.
Розподіл влади між органами держави:
проявляється в тім, що вся державна влада в повному обсязі не належить жодному з органів держави;
покликано забезпечити реалізацію державної влади в інтересах народу, що є єдиним джерелом цієї влади;
перешкоджає виникненню якої-небудь необмеженої державної влади, зосередженню всієї повноти державної влади в або одних руках, її узурпації однією особою, органом, соціальною групою;
виражається в розмежуванні компетенції між органами держави;
пов'язане з наявністю взаємного контролю в органів держави по відношенню друг до друга;
є "несучою конструкцією" всієї системи стримань та противаг, спрямованої на забезпечення служіння держави загальному добру.
До елементів системи стримань і противаг, передбаченою Конституцією України, зокрема, ставляться:
право Президента України прийнятий закон не підписати, повернути його зі своїми мотивованими й сформульованими пропозиціями у Верховну Раду України для повторного розгляду;
можливість зсуву Президента України з поста в порядку імпічменту;
можливість прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що тягне його відставку;
діяльність Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини;
формування складу Конституційного Суду України Президентом України, Верховною Радою України, з'їздом суддів України.
Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді) державна влада, що має виключне право приймати закони.
Відповідно до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є
1) законодавча функція. У загальних рисах вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії;
2) установча (державотворча, організаційна). Пріоритетними напрямами діяльності парламенту у здійсненні цієї функції є формування або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, а також формування власних, парламентських структур та інші;
3) функція парламентського контролю. Контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист, бюджетно-фінансовий контроль та інші.
Виконавча влада — це система органів, які спеціально створюються державою для виконання функцій управління й забезпечення нормального функціонування державної влади та суспільства шляхом реалізації нормативно-правових актів.
Головним напрямом урядової діяльності є функція державного управління, що охоплює:
• виконавчу діяльність — здійснення рішень, прийнятих органами законодавчої влади;
• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.
Виконавча влада, як гілка державної влади, організує, планує, координує, спрямовує й контролює зовнішню і внутрішню політику держави, в межах і на підставі законів здійснює управління соціальними та економічними процесами, справляючи системний вплив держави на всі сторони суспільної життєдіяльності людей.
Виконавча влада підзвітна, підконтрольна і відповідальна перед представницькою владою. Вищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України.
Структура органів виконавчої влади. Очолює систему виконавчої влади в Україні Кабінет Міністрів — вищий орган виконавчої влади. Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети, а місцевими — обласні та районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їх управління.
Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.
Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.
Функції судової влади:
• охоронна (охорона прав);
• функція правосуддя (захист, відновлення прав);
• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).
Судова влада здійснюється незалежними від інших органів влади судами. Суди у своїй діяльності керуються тільки законами України і здійснюють правосуддя з метою захисту законних прав і інтересів від будь-яких порушень.
24.Конституційний принцип політичного, економічного та ідеологічного плюралізму в Україні. Ст..15
Політичний, економічний та ідейний плюралізм. Суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституція України забезпечує утвердження реальної багатопартійності та легалізацію опозиційної діяльності. Громадянам і громадським об’єднанням гарантується рівне право на участь у державних справах і політичному житті. Економічну організацію суспільства становить багатоукладна економіка з різноманітними формами власності, з регульованими ринковими відносинами. Чинне законодавство гарантує рівний захист усіх форм власності і видів господарювання, соціальну спрямованість економіки.
У суспільстві створені умови для існування різних світоглядних позицій, переконань і поглядів. Жодна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів, думок і не може визнаватися державою як обов’язкова.
25.Конституційні принципи верховенства права і законності: поняття і співвідношення між ними. Ст.8
Державні органи, органи місцевого саворядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом «Забороняється все, крім того, що прямо дозволяється законом» Приорітет закону в регулюванні найважливійших суспільних відносин є головною ознакою правової держави.
Верховенство права — це правова максима, яка передбачає, що жодна людина не є вище закону, що ніхто не може бути покараним державою, крім як за порушення закону, і що ніхто не може бути засудженим за порушення закону іншим чином, ніж у порядку, встановленому законом.
Верховенство права. В Україні конституційно закріплено принцип верховенства права, на якому ґрунтується і сама Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Її норми — прямої дії і суб’єкти суспільних відносин зобов’язані безумовно виконувати відповідні конституційні положення. Закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції та конституційним законам України. Діяльність органів державної влади завжди пов’язана із законом. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом “Забороняється все, крім того, що прямо дозволяється законом”. Пріоритет закону в регулюванні найважливіших суспільних відносин є головною ознакою правової держави.\
Законність — це багатоаспектне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України законність випливає із принципу верховенства права і, як загальна засада судочинства. Сутність принципу законності розкривається у ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме – суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України «судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону». Принцип законності передбачає також реальність діючих законів, а не лише їх формальне закріплення.
Одними з найважливіших рис правової та демократичної держави є визнання і дія принципів верховенства права та законності, які покликані забезпечувати стабільність в умовах суспільних змін, що сприятиме належній реалізації законних прав людини і громадянина та виконання нею обов’язків. Так, для забезпечення правового порядку та стабільності відносин у суспільстві, уникнення соціальних конфліктів та унеможливлення зловживання владою доцільно належним чином дотримуватися норм чинного законодавства.
Таким чином, принцип верховенства права є одним із основних принципів правової держави, що взаємопов’язаний із принципом законності, який є основоположним для більшості сучасних демократичних держав. Взаємозв’язок даних принципів проявляється у відповідності діяльності господарського суду нормам Конституції України, законам України та іншим актам, що складають нормативну базу діяльності господарського суду, а також шляхом беззаперечного додержання законодавчих положень, що регулюють порядок організації господарського суду, здійснення правосуддя. Крім того, взаємозв’язок принципів верховенства права і законності досягає свого призначення коли він пов’язується із невід’ємними, невідчужуваними, правами людини, в яких, по суті, реалізується ідея справедливості. Недотримання принципів верховенства права та законності при здійсненні правосуддя в господарських судах призведе до недотримання вимог справедливості, проявів свавілля судової влади, розпалювання конфліктів серед різних соціальних груп громадянського суспільства тощо.
26.Конституційно-правове регулювання державних символів України.
Державні символи – це закріплені в конституційному праві України офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру і символізують суверенітет держави.
Основними функціями державних символів України є:
Державний прапор – це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. За Конституцією, Державний прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.
Державний прапор України був затверджений Постановою Верховної Ради України «Про Державний прапор України» від 28 січня 1999 року.
Державний герб – це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, він зображується на прапорах, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ. Конституцією України (ч. 3 ст. 20) передбачено наявність великого Державного герба і малого Державного герба України. Малий Державний герб України – золотий тризуб (знак Княжої держави Володимира Великого) на синьому щиті – затверджений Постановою верховної Ради України «Про Державний герб України» від 19 лютого 1992 року. Великий Державний герб України містить як головний елемент – малий Державний герб України, так і зображення герба Війська Запорізького – козака з мушкетом.
Державний гімн – музикально-поетичний твір, який разом з державним гербом і державним прапором є офіційним символом держави. Результатом бурхливих парламентських дебатів стало прийняття Закону України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року. Відповідно до цього Закону Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету твору П. Чубинського в такій редакції:
27.Коституційно-правова відповідальність: поняття, особливості, види.
Конституційно-правова відповідальність у широкому значенні представлена власне конституційною відповідальністю, адміністративною відповідальністю та кримінальною відповідальністю за порушення норм конституційного права.
Суб’єктами можуть бути: 1) органи державної влади; 2) ОМС; 3) політичні партії; 4) громадяни України;
Пріоритетним видом юридичної відповідальності у конституційному праві України є конституційно - правова відповідальність. На сьогодні цей вид відповідальності сформував як Інститут конституційного права та елемент системи гарантій конституційного права України.
Конституційно – правова відповідальність – це особливий вид юридичної відповідальності, що настає за скоєння конституційно-правового правопорушення та яка знаходить свій вияв у передбачених санкціями конституційно-правових норм особливих несприятливих наслідків для суб’єкта конституційного правопорушення.
Наступним видом конституційно-правової відповідальності у широкому значенні є адміністративна відповідальність за порушення норм конституційного права.
Далеко не всі адміністративні правопорушення, передбачені чинним адміністративним законодавством України, пов'язані з порушенням норм конституційного права. Підставою для адміністративної юридичної відповідальності в конституційному праві є ті адміністративні правопорушення, що посягають на об'єкти, які безпосередньо охороняються чинним конституційним законодавством України.
У першу чергу, до адміністративних правопорушень, що посягають на об'єкти, що захищаються конституційним правом України, належать правопорушення у сфері прав і свобод людини і громадянина.Передбачає юридичну відповідальність за порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів І демонстрацій (ст. 185і); створення умов для організації і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій (ст. 185а); порушення законодавства України про вибори Президента України і народних депутатів (ст. 1862); порушення законодавства про референдум (ст. 1864); порушення законодавства про об'єднання громадян (ст. 1865).
Найбільш суспільно небезпечні види конституційно-правових деліктів тягнуть за собою настання кримінально-правової відповідальності. Кримінальний кодекс України визначає, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України (ККУ). Об'єктами значної кількості злочинів, передбачених ККУ, є суспільні та державні цінності (блага), що визначаються і гарантуються Конституцією України.
Кримінальний кодекс України в Особливій частині виділяє декілька груп злочинів, спрямованих на об'єкти конституційного права, які умовно можна розділити на злочини проти суспільства; злочини проти держави і місцевого самоврядування; злочини проти конституційних прав і свобод людини і громадянина. Утім ККУ не розмежовує ці групи злочинів в окремих розділах
28.Поняття і принципи громадянства в Україні.
Під громадянством розуміють правову приналежність чи правовий зв’язок людини з даною державою, через що на неї поширюється суверенітет цієї держави і вона користується з її боку захистом своїх прав і законних інтересів як всередині країни, так і за її межами. Проте таку приналежність слід розглядати в поєднанні із конституційно-правовим виразом соціального зв’язку, який виникає на рівні «організоване суспільство – держава – громадянин».
Принципи, на яких ґрунтується законодавство України про громадянство:
29.Категорії осіб які є громадянами України.
Згідно зі ст. З нового Закону громадянами України визнаються:
— усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України;
— особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Закону України "Про громадянство України" проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
— особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;
— особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
30.Набуття громадянства України.
Законом України «Про громадянство» від 18 січня 2001 року встановлені правові підстави (юридичні факти) набуття українського громадянства.
Підстави для набуття громадянства України:
Не приймаються до громадянства України:
Рішення про надання громадянства України іноземцю або особі без громадянства приймає Президент України. Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених ст. 9 Закону України «Про громадянство України», є дата видання відповідного Указу Президента України.
Поновлення у громадянстві України. У такий спосіб можуть набути громадянства колишні громадяни України.
31.Припинення громадянства України.
Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року встановлює певний порядок припинення громадянства України:
Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.
32.Органи, які беруть участь у вирішенні питань громадянства та їх компетенція.
1. Президент України: ухвалює рішення і видає укази відповідно до Конституції України і Закону України «Про громадянство України»; визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання ухвалених рішень; затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.
2. Комісія з питань громадянства при Президенті України: розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід із громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань; повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід із громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України; контролює виконання рішень, ухвалених Президентом України з питань громадянства.
3. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи':
1) приймають заяви разом із необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;
2) готують подання про втрату особами громадянства України та разом із необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;
3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках,якщо особа набула громадянство України за територіальним походженням чи була поновлена у громадянстві України обманом, унаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України;
5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;
6) видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;
7) вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;
8) ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили громадянство України.
14 червня 2002 р. згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 844 у складі Міністерства внутрішніх справ України було утворено Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, який відповідно до покладених на нього завдань вирішує такі питання громадянства:
1) готує документи з питань набуття/припинення громадянства України на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;
2) забезпечує виконання рішень Президента України з питань громадянства;
3) приймає у передбачених законом випадках рішення про оформлення набуття громадянства України;
4) веде облік осіб, які набули/припинили громадянство України;
5) організовує видання громадянам України паспортних документів. 4. Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють повноваження, покладені на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.
33.Поняття засад правового статусу особи та його елементи.
Правовий статус особистості – це її юридично закріплене становище в державі й суспільстві, він характеризує зв’язки особистості з державою та державно організованим суспільством.
Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:
- правосуб'єктність;
- права;
— свободи;
— обов'язки;
- відповідальність (має вторинний характер — реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).
Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому — громадянське суспільство (народ) .
Види правових статусів особи:
Загальний - статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності
Спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер
Індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини
34. Конституційні принципи правового статусу особи в Україні.
І. Рівноправність громадян
У Конституції України (ст. 24) записано «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Отже, кожний громадянин України має однаковий обсяг прав, і всі ми незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови, роду і характеру занять маємо рівний юридичний статус, тобто на рівних засадах повинні виконувати закони та нести відповідальність за їх порушення. Законодавчі акти мусять застосовуватися до кожного з нас залежно від вчинків та об'єктивних обставин, а не від посади чи майнового стану.
Люди рівні у правах, але це не означає, що вони однакові або схожі одне на одного з точки зору фізичних чи розумових здібностей, талантів тощо. Рівноправність (юридичну рівність) не слід ототожнювати з однаковістю (фактичною рівністю).
Принцип рівноправності фіксує неприпустимість встановлення з будь-яких соціальних чи особистих підстав привілеїв і обмежень. Цей принцип має бути еталоном у процесі здійснення людських прав.
2. Єдність прав та обов'язків громадян
Права і свободи не відокремлюються від обов'язків громадянина. Ми маємо розуміти, що реальними права людини стають лише тоді, коли вони невідривне зв'язані з виконанням нею обов'язків. Така єдність прав та обов'язків складає основу кожного суспільства. І в такому сенсі обов'язки людини —це вимоги, які ставляться суспільством до неї для того, щоб не порушувалися права людини і суспільство нормально функціонувало. Права й свободи людини не можуть зробити її незалежною від суспільства, в якому вона живе, і тому права людини не звільняють особу від обов'язків, насамперед від обов'язку поважати права інших людей, їх об'єднань і суспільства в цілому. Крім того, ряд обов'язків логічно випливають із наявності відповідних конституційних прав. Адже право на безпечне для життя й здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди невідривне від обов'язку не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки.
3. Неприпустимість зловживання правом
Під час здійснення своїх прав і свобод кожна людина мусить зважати на певні обмеження, запроваджені в інтересах здійснення прав і свобод інших людей. Нехтування такими обмеженнями вважається зловживанням правом. За перевищення меж свого права передбачається відповідальність. Це цілком зрозуміло й справедливо, бо, як влучно зауважив американський філософ Р. Емерсон, «Моя свобода розмахувати руками завершується там, де починається ніс мого ближнього».
4. Гарантованість конституційних прав і свобод
Держава не лише проголошує права й свободи людини, а й бере на себе зобов'язання їх реалізації. Вона законодавче гарантує забезпечення дотримання й захист цих прав. Конституція України закріплює принцип гарантованості прав людини у ст. 3: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» та у ст. 22: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».
5. Взаємна відповідальність людини і держави
Зміст цього принципу полягає в тому, що держава бере на себе відповідальність за забезпечення прав людини, але й людина також несе відповідальність перед державою. У ст. З Конституції України визначається: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави», а ст. 68 зазначає: «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей».
35.Поняття і найважливіші властивості основних прав і свобод громадян України. Їх класифікація
Конституційні права і свободи — це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості, які дають кожній людині і громадянину вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і загальних інтересах.
1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тім, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі й гідності людини тощо.
Для суспільства й держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;
2) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;
3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:
а) конституційні (основні) права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, установлених іншими галузями права, які, з огляду на це, мають похідне значення стосовно до основних;
б) закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;
в) мають загальний характер, тобто їх об'єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина;
г) основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення - вони фіксуються в Конституції України;
д) специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин.
Класифікація:
за предметом – політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), інформаційні, екологічні права і свободи людини; за суб’єктами – це індивідуальні та колективні права; права і свободи громадян України та права і свободи іноземців і осіб без громадянства; за походженням – природні та позитивні (похідні); за віковою приналежністю – права дитини, права молоді, права людей похилого віку; за статевою приналежністю – права жінки і чоловіків тощо. У сукупності ці права і свободи утворюють систему основних прав і свобод людини і громадянина, основними елементами якої традиційно вважають громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина.
за черговістю внесення до конституції – на права першого, другого і третього покоління;
за генезою - на природні (природжені) та похідні від них;
За КУ можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України: 1) громадянські права й свободи; 2) політичні права і свободи; 3) економічні права і свободи; 4) соціальні права і свободи; 5) культурні права та свободи.
36.Громадянські(особисті) права громадян України: поняття та види.
Громадянські права і свободи людини і громадянина є пріоритетним видом прав і свобод. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина, незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя. За попередньою Конституцією ці права в переважній більшості називались особистими правами, крім того, їх коло було значно вужче від кола громадянських прав.
До них належать права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; на вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віросповідання (ст. 27–35 Конституції України)
37.Політичні права громадян України: поняття та види.
Політичні права і свободи належать громадянам України і виражають зміст правовідносин між особою і державою. Політичні права можуть обмежуватися відповідно до закону в інтересах національної безпеки та громадського порядку, а також стосовно громадян України, визнаних у судовому порядку недієздатними.
- право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36);
- право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнських та місцевих референдумах, виборче право при обранні державних органів та органів місцевого самоврядування (ст. 38);
- право збиратися вільно й мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, демонстрації (ст. 39);
- право надсилати в державні органи влади й управління, органи місцевого самоврядування, до посадових та службових осіб цих органів індивідуальні чи колективні письмові звернення;
- право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб {ст. 55);
- право на правову допомогу, право знати свої права й обов'язки (ст. 57, 58);
- право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями (ст. 56).
38.Економічні й соціальні права громадян України:поняття та види.
Соціально-економічні права – це права, пов’язані з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми.
3. Економічні права. До цієї групи належать:
— право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);
— право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42);
— право на працю (ст. 43);
— ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44);
— кожен, хто працює, має право на відпочинок.
4. Соціальні права включають:
— право на соціальний захист (ст. 46);
— право на житло (ст. 47);
— право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49);
— право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50).
Конституція України надає громадянам право розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51, 52), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).
39.Культурні й екологічні права громадян України: поняття та види.
Культурні права і свободи. До цієї групи прав належать
— право на освіту (ст. 53)
— свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).
Культурні права – це права, пов’язані з діяльністю особи у сфері культурного і духовного життя. До них відносяться: право на освіту, свобода літературної, художньої та наукової діяльності та право на результати такої діяльності.
Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом.
40.Механізм реалізації основних прав і свобод громадян України: поняття та структура.
Поняття "механізм" розкривається як система правових засобів.Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення чи об'єктивно-протиправного діяння. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення охоронного суб'єктивного права, яке в юридичній науці називається домаганням і реалізується у рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, що перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин.
Юридичний механізм захисту людиною своїх прав — це динамічний взаємозв'язок носія права на захист та відповідного державного органу, що здійснюється у процесуальному режимі реалізації правоохоронних відносин з метою захисту суб'єктивного права.
Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав — це: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою.
41.Гарантії реалізації основних прав і свобод України : поняття і види.
Гарантії основних прав і свобод людини і громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які у сукупності забезпечують додержання прав і свобод та законних інтересів особи.
Система гарантій — це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.
За змістом і видами гарантії прав і свобод особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні гарантії, а до спеціальних – правові гарантії прав і свобод особи.
Політичні гарантії – умови що забезпечують владу народу в державі, здійснення державної влади на засад поділу, як умову що забезпечує політичну свободу умову особи, визнаннч та гарантування місцевого самоврядування, закріплення прямого народовладдя.( основні політичні інститути, як інститут народного суверенітету, форм безпосередньої демократії, політичного та ідеологічного плюралізму, багатопартійності та ін.)
Економічні гарантії — це сукупність економічних факторів життя суспільства в умовах ринкової економіки. Представлені інститутами власності, економічного плюралізму, свободи підприємницької та господарської діяльності тощо.
Соціальні гарантії —Вони передбачають наявність розвиненого громадянського суспільства, соціальної держави, громадського контролю тощо.
Культурні (духовні) гарантії конституційних прав і свобод виражені в наявності розвиненої національної культури та культури національних меншин, повагою до прав і свобод як до традиційних духовних цінностей.
Ідеологічні гарантії розуміють як ідеологічну багатоманітність суспільного життя, неприпустимість визнання державою жодної ідеології обов’язковою, заборону цензури; забезпечення вільного розвитку мов; заборона релігійної, расової ворожнечі; належний освітній рівень; загальна культура суспільства; система духовних цінностей та ін.
Спеціальні юридичні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні представлені нормативно- та організаційно-правовими механізмами реалізації цих прав і свобод.
Нормативно-правові гарантії є сукупністю передбачених нормами права юридичних засобів забезпечення реалізації, охорони і захисту прав та свобод людини і громадянина. Нормативні гарантії знаходять своє об’єктивне відображення в системі чинного законодавства України. Наприклад, виборче право та принципи й механізми його реалізації закріплюються у статтях 38, 69, 70, 71, 76 Конституції України, законах України про вибори, рішеннях і висновках Конституційного Суду України, рішеннях і повідомленнях Центральної виборчої комісії та інших підзаконних актах у сфері виборчого права. Схожі нормативно-правові гарантії створюють умови для належної реалізації й інших конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Конституція України також встановлює загальні принципи нормативно-правових гарантій. Зокрема, ст. 57 Основного Закону визначає, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. В іншому випадку такі нормативно-правові акти є не чинними. При цьому конституційні права і свободи людини і громадянина, згідно зі ст. 64 Основного Закону, не можуть бути обмеженими, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження можуть встановлюватися виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Організаційно-правові гарантії представлені як суспільно-політичні інституції, закріплені в нормативно-правових актах, на які покладаються відповідні функції та повноваження щодо організації та здійснення юридичного забезпечення реалізації, охорони і захисту прав та свобод людини і громадянина. Такими організаційно-правовими гарантіями є Український народ, держава, органи державної влади – ВР України, Президент України, КМ України та інші центральні органи виконавчої влади, КС України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи прокуратури, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, та правоохоронні органи держави , органи міжнародних організацій, адвокатура, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації.
Залежно від функціональної спрямованості юридичні гарантії прав та свобод людини і громадянина поділяють на: гарантії реалізації (відповідні умови і засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і громадянином, закріплених у Конституції України, інших нормативне-правових актах, прав, свобод і обов’язків), гарантії охорони (встановлення меж здійснення прав і свобод, їх конкретизація в законодавстві; встановлення процедур, засобів заохочення, стимулювання, пільг для ініціативної реалізації прав; встановлення засобів профілактики запобігання правопорушенням) та гарантії захисту (конституційний нагляд, контроль, відповідальність правопорушника; встановлення заходів відповідальності винних за порушення прав і свобод громадян; встановлення заходів захисту прав, відновлення порушеного права). За сферою дії розрізняють внутрішньодержавні (національні) та міжнародно-правові юридичні гарантії.
Основний Закон передбачає низку конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать:
— право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);
— право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;
— принцип презумпції невинності людини, який означає що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);
— гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 64).
УВАГА! Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступаєсудовий захист.
Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод людини,включає Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсман) який відповідає за своєчасне й адекватне реагування влади на звернення та скарги громадян.
Міжнародно-правові гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних міжнародних документах (наприклад, у таких універсальних актах, як Загальна декларація прав людини, і таких регіональних, як Європейська конвенція із захисту прав людини).
42.Конституційні обов’язки громадян України: поняття, ознаки, види.
Обов'язки громадян України, як уже зазначалося, обов'язок у його юридичному розумінні, — це міра належної поведінки учасників правовідносин.
Конституційні обов’язки – це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства й закріплена в Конституції держави необхідність, яка приписує кожній особі певні вид і міру поведінки й відповідальність за невиконання або неналежне їх виконання.
Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди державі, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод.
Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій зазначається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
Закріплені в Конституції України основні обов'язки можуть одночасно стосуватися як людини, так і громадянина України, а можуть лише громадянина України.
Основні обов'язки:
— кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
— кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції; ст. 15 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 p.);
— кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом
— обов'язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України,
— шанувати її державні символи (ч. 1 ст. 65 Конституції).
— громадяни України зобов'язані відбувати військову службу відповідно до закону
— кожен повинен мати повну загальну середню освіту
— обов'язком батьків є утримання дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Як і основні права людини і громадянина, такі конституційні обов’язки конкретизуються і розвиваються в поточному законодавстві.
43.Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні.
Правовий статус національної меншини – це сукупність юридичних чинників, які сприяють забезпеченню її національної самобутності зумовлюють її існування безпосередньо і суттєво впливають на подальший розвиток національних меншин, як усталеної соціальної спільноти, що сформовано історично.Це певний набір факторів, що зумовлюють місце, роль і становище такої соціальної спільноти, як національна меншина стосовно титульної та інших націй, інших національних меншин і етнічних груп, а також держав та їх об'єднань.
До національних меншин належать групи громадян У., які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.
До правового статусу національних меншин входять такі основні елементи: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов'язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.
Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. ЗУ визначаються: права корінних народів і національних меншин.
ЗУ «Про національні меншини в Україні»: 1) У ВРУ діють постійні комісії з питань міжнаціональних відносин. 2) Центральним органом державної виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин є Міністерство у справах національностей України. 3) Держава гарантує всім національним меншинам права на національно - культурну автономію; 4) Мають право обиратися або призначатися 5) Вільні у виборі обсягу і форм здійснення прав. 6) Національні громадські об’єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади... та інші
44.Основи правового статусу іноземців та осіб без громадянства в Україні.
Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які проживають або тимчасово мешкають в Україні.
При цьому іноземцями визнаються громадяни, які постійно або тимчасово проживають або перебувають на території України належать до громадянства або підданства іноземних держав і не є громадянами України а особами без громадянства - особи, які не належать до громадянства або підданства будь-якої держави.
Ст. 26 Конституції України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.
Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання, якщо він;
- має в Україні законне джерело існування;
- перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України;
- перебуває на утриманні громадянина України;
- має на своєму утриманні громадянина України;
- в інших передбачених законами України випадках.
Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.
Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок та статус біженця у порядку, встановленому законом.
Іноземці можуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.
Іноземці мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав.
Іноземці можуть в'їжджати в Україну за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому іноземці повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. В'їзд в Україну іноземцю не дозволяється:
- в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;
- якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
- якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе за відомо неправдиві відомості або підроблені документи;
- якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;
- якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила, або не виконав законних вимог посадових осіб Прикордонних військ України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;
- якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.
Іноземці виїжджають з України за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому вони повинні одержати у встановленому порядку виїзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:
- щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення провадження у справі;
його засуджено за вчинення злочину - до відбування покарання або звільнення від покарання;
- його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.
Виїзд з України іноземця може бути відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.
Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах.
45.Конституційні права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства в Україні.
Iноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Іноземці мають всі права та свободи що і громадяни України які визначені КУ та міжнародними документами. Iноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Iноземці та особи без громадянства зобов’язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. КУ: Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися КУ та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Основні права, свободи та обов 'язки іноземців викладені в розділі II Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".
Іноземці мають право:
- займатися в Україні інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України;
- на трудову діяльність (мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України);
- на відпочинок;
- на охорону здоров'я;
- на соціальний захист (у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України);
- на житло (на підставах і в порядку, встановлених для громадян України);
- мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, а також мати особисті немайнові права;
- на освіту (при цьому вони оплачують своє навчання, якщо інше не передбачене законодавством України та міжнародними договорами України);
- на користування досягненнями культури;
- вступати на загальних із громадянами України підставах до легалізованих об'єднань громадян, якщо інше не передбачене законами України й це передбачено статутами зазначених об'єднань;
- на свободу совісті;
- укладати й розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України;
- пересуватися територією України й вибирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України;
- на звернення до суду та інших державних органів для захисту своїх особистих, майнових та інших прав.
Іноземці зобов 'язані:
- поважати і дотримуватися норм Конституції України та законів України;
- шанувати традиції та звичаї народу України;
- здійсненням своїх прав і свобод не завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;
- дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися правил користування житловими приміщеннями;
- під час навчання в закладах освіти України дотримуватись обов'язків учнів і студентів відповідно до законодавства України;
- дбайливо ставитися до пам'яток історії, культури, інших культурних цінностей;
- поважати почуття громадян України та інших осіб у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями;
- дотримуватися визначених законодавством України обов'язків у шлюбних і сімейних відносинах.
На іноземців згідно із законом поширюються певні обмеження. Так, вони не можуть бути призначені на окремі посади чи здійснювати певну трудову діяльність, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади чи виконання такої діяльності пов'язане з належністю до громадянства України; не можуть бути членами політичних партій України; можуть бути обмежені в пересуванні та виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні; не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах; на них не поширюється загальний військовий обов'язок; вони обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.
46.Конституційно-правовий статус біженців в Україні.
Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про біженців» (у редакції Закону від 21 червня 2001 р.) та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p., які були ратифіковані Україною 10 січня 2002 р. Правовий статус цієї категорії іноземців та осіб без громадянства в Україні характеризується такими особливостями.
Г. Вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі загрожує небезпека. Цей принцип, який отримав у міжнародному праві назву «non refoulement», є основним елементом притулку (без нього притулок втрачає будь-який сенс), він закріплений у ст. З Закону України «Про біженців» відповідно до вимог ст. 33 Конвенції ООН про статус біженців: «Країни, що домовляються, не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кордон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання».
2. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців.
3. Біженці мають рівні з громадянами України права на
4. Біженці мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.
5. На біженців покладаються обов'язки:
повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;
проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.
За загальним правилом, установленим Законом України «Про біженців», особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.
У разі незаконного перетину державного кордону України з наміром набути статус біженця особи повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України.
Статус біженця втрачається, якщо особа:
1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);
2) набула громадянство України чи добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;
3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;
Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона вдається до діяльності, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.
47.Громадські об’єднання в Україні: поняття, ознаки, види, принципи діяльності.
Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Об'єднання громадян, незалежно від назви відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією.
Принципи утворення і діяльності громадських об'єднань
1. Громадські об'єднання утворюються і діють на принципах:
1) добровільності;
2) самоврядності;
3) вільного вибору території діяльності;
4) рівності перед законом;
5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників);
6) прозорості, відкритості та публічності.
2. Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об'єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об'єднання або припиненні членства (участі) в ньому.
3. Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об'єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об'єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об'єднання, крім випадків, визначених законом.
{Зміни до частини третьої статті 3 див. в Законі № 5026-VI від 22.06.2012}
4. Вільний вибір території діяльності передбачає право громадських об'єднань самостійно визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом.
5. Рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх правах та обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або статусу такого об'єднання.
6. Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об'єднання не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).
7. Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об'єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об'єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов'язок громадського об'єднання забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські об'єднання інформують громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.
48.Порядок утворення і припинення діяльності громадських об’єднань.
Відповідно до Закону України «Про об»єднання громадян» - об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Об'єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності.Обмеження діяльності об'єднань громадян може встановлюватись тільки Конституцією та законами України. Всі основні питання діяльності об'єднань громадян повинні вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів об'єднання. Об'єднання громадян повинно регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела
фінансування та витрати.
Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі.
Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку. Рішення про заснування об'єднань громадян приймаються
установчим з'їздом (конференцією) або загальними зборами. Засновниками спілок об'єднань громадян є об'єднання громадян.
Для реєстрації об'єднання громадян до реєструючого органу подається заява підписана не менш як трьома засновниками об'єднання громадян або їх уповноваженими
представниками. До заяви додаються:
1) статут (положення) в двох примірниках;
2) протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, які прийняли статут (положення);
3) відомості про склад керівництва центральних статутних
органів
4) дані про наявність місцевих осередків, підтверджені протоколами конференцій (зборів);
5) документ про сплату реєстраційного збору;
6) відомості про засновників об'єднання громадян або спілок
об'єднань громадян (для громадян - із зазначенням прізвища, імені,
по батькові, року народження, місця постійного проживання; для
спілок об'єднань громадян - назви об'єднання, місцезнаходження
вищих статутних органів, а також доданням копії документа про
легалізацію);
7) документ, який підтверджує місцезнаходження об'єднання
громадян.
Спілка об'єднань громадян додатково подає рішення центральних статутних органів об'єднань громадян про їх вступ до спілки.
Заява про реєстрацію місцевої громадської організації розглядається у 3-денний строк після надходження документів.
Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється не пізніше наступного робочого дня після його прийняття.
Припинення діяльності об'єднання громадян може бути проведено шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).
Реорганізація об'єднання громадян здійснюється відповідно до
його статуту.
Ліквідація об'єднання громадян здійснюється на підставі статуту або рішення суду.
Припинення діяльності об’єднання громадян
Припинення діяльності об’єднання громадян може бути проведено шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску). Реорганізація об’єднання громадян здійснюється відповідно до його статуту. Реєстрація новоствореного об’єднання здійснюється у порядку, встановленому цим Законом. Ліквідація об’єднання громадян здійснюється на підставі статуту або рішення суду.
http://www.rp-ua.com/old/official/2011/pripinennya.html
49.Конституційно-правовий статус політичних партій в Україні.
У сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система одержали своє закріплення на конституційному рівні, що виражається насамперед у визнанні права громадян на об'єднання в політичні партії і громадські організації, організації громадського життя на принципах політичного, економічного й ідеологічного різноманіття. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплюється в Законі України "Про пітичні партії", у виборчому законодавстві.
Стаття 2. Поняття політичної партії
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Стаття 3. Правова основа і регламентація діяльності політичних партій Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку.
Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом.
Стаття 4. Гарантії діяльності політичних партій Політичні партії є рівними перед законом.
Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється,
50.Конституційно-правовий статус громадських організацій в Україні.
Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
Громадська організація є видом суспільної самоорганізації (громадян та/або юридичних осіб), що створюється з метою реалізації суспільних інтересів у визначеній статутом сфері, галузі чи секторі діяльності, а також задоволення і захисту законних спільних інтересів своїх членів.
Громадські організації є неприбутковими.
Відповідно до ст.36 КУ громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоровя населення або захисту прав і свобод інших людей.
Відповідно до міжнародно-правових актів про права людини це право н формулюються як право на свободу асоціації.
Право на об'єднання у політичні партії та громадські організації деталізовано, зокрема, у ЗУ «про об'єднання громадян».
Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Членами громадських організацій можуть бути особи , які досягли 14р.
Реєстрація г.о. здійснюється Мінюстом, місцевими органами державної в.в., виконавчими комітетами сільських. Селищних, міських рад.
Припинення діяльності г.о. може бути проведене шляхом його реорганізації або ліквідації.
51.Конституційно-правовий статус релігійних організацій в Україні.
Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Правовий статус релігійних організацій визначається законом «Про свободу совісті та релігійні організації».
Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.
Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.
Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Релігійні організації не виконують державних функцій.
Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації.
Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.
Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.
Релігійна організація зобов'язана дотримуватись вимог чинного законодавства і правопорядку.
Релігійні організації в Україні створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (міси), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представлені своїми центрами (управліннями). Релігійна громада е місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим.
Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.
Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов'язковим. Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва).
Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації.
Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів. Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.
У інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів. Клопотання про видання зазначеного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.
Релігійні організації мають право виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.
Релігійні організації мають право здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди. Суми витрат на цю мету оподаткуванню не підлягають. При релігійних організаціях можуть утворюватися товариства, братства, асоціації, інші об'єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності.
52.Поняття, види, предмет референдумыв в Україні
Особлива роль у системі народовладдя в Україні належить референдумові, як найбільш органічній і природній формі народовладдя.
Справді, за своєю суттю референдум, як і інші форми народовладдя – вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм народовладдя. Волевиявленням народу у вигляді результаті голосування стверджується або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характеризувати референдум як нормотворчу форму народовладдя.
За територіальною ознакою референдуми поділяються на:
1) всеукраїнський;
2) місцевий, причому останній має два підвиди:
а) референдум, що провадиться у межах Автономної Республіки Крим;
б) референдум, що провадиться у межах інших адміністративно-територіальних одиниць.
Запровадження в Україні порядку проведення референдумів за народною ініціативою створює правові гарантії здійснення прямого народовладдя.
Предмет референдуму визначає обсяг його компетенції. Предмет загальнодержавного референдуму завжди стосується найважливіших проблем суспільного та державного життя країни, а саме: прийняття чи затвердження конституції, внесення змін до конституції, законів, підзаконних актів тощо, тоді як загальний характер предметів місцевих референдумів набагато складніший за своєю правовою природою. З одного боку, це, як правило, питання місцевого значення, а з іншого-предмет локального референдуму може мати специфічний характер і обумовлюватися особливостями місцевого самоврядування в кожному окремо взятому регіоні.
Голосування проводиться в день референдуму, кожен громадянин голосує особисто. Проект закону чи рішення вважається ухваленим, якщо за нього подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.
Референдум буде недійсним, якщо в ньому взяло участь менше 50% громадян, внесених у списки для голосування, а референдум з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради чи Президента України буде недійсним, якщо в ньому взяло участь менше 2/3 громадян, внесених у списки для голосування.
Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст. 73 Конституції). Це положення закріплено в Конституції з метою
упередження винесених на місцеві референдуми питань загальнодержавного і загальнонаціонального значення, до яких, безумовно, належить питання про зміну території держави. Тому проведення місцевих референдумів з питань мови, громадянства, території не матиме юридичних наслідків, оскільки ці питання загальнодержавного, а не місцевого значення. Закон передбачає, що виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них.
Предметом місцевого референдуму може бути: прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад та їх виконавчих і розпорядчих органів. На місцеві референдуми виносяться питання, які належать згідно з законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень відповідної місцевої ради та їх голови. Виключно місцевими референдумами вирішуються питання про найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей; питання про об’єднання в одну однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які мають спільний адміністративний центр.
Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених Конституцією України. Так, до повноважень парламенту України належить призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції України (п. 2 ст. 85 Конституції). Йдеться про референдум з питань про зміну території України. Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Конституції згідно зі ст. 156 Конституції України і проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою (п. 6 ст. 106 Конституції). Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш ніж у двох третинах областей і не менш ніж по 100 тис. у кожній області. Місцеві ж референдуми призначаються відповідними місцевими радами.
Згідно з законодавством у всеукраїнському та місцевих референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, сільради.
Дата всеукраїнського референдуму призначається не раніше ніж за три і не пізніше ніж за чотири місяці, а місцевого – не раніше ніж за місяць і не пізніше двох місяців з дня прийняття рішення про референдум.
Для підготовки і проведення всеукраїнського референдуму утворюються: Центральна комісія з всеукраїнського референдуму, комісія Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, районні у містах, селищні, сільські комісії з референдуму, дільничні. Для підготовки і проведення місцевого референдуму утворюються комісії: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні, сільські, дільничні.
53.Порядок підготовки , проведення референдуму,а також визначення його результатів
Проведення всеукраїнських та місцевих референдумів регламентується Конституцією і Законом про всеукраїнський і місцеві референдуми. З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний процес (іноді його називають референ-дарним процесом), який складається з відносно самостійних процедур, що здійснюються у певній послідовності: призначення референдуму; підготовка і проведення референдуму;голосування і визначення підсумків референдуму; опубліко-аання і введення в дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом.У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуаму досягли 18-ти років І постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, села.. Будь-яке пряме або непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального і майнового стану, расової чи національної належності, статі, освіти, мови. ставлення до релігії, політичних поглядів, роду й характеру занять забороняється. Референдум е прямим: громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо. Голосування під час референдуму е таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається. Підготовка і проведення референдумів здійснюються на демократичних засадах, відкрито і гласно. Першою стадією проведення референдуму є його призначення. Після завершення збирання підписів ініциативна група у триденний строк складає підсумковий протокол, в якому зазначається загальна кількість підписів, дата реєстрації ініциативної групи, дата закінчення збирання підписів. Підписні листи по акту передаються на зберігання у встановленому в законі порядук.Центральна комісія забезпечує реєстрацію документів, підбиває загальні підсумки збору підписів в цілому по Україні, про що складається протокол. Після прийняття рішення про призначення наступає друга стадія референдного процесу -підготовка проведення референдуму. Відповідно до Закону про всеукраїнський та місцевий референдуми створюються структури і умови, необхідні для проведення референдуму:дільниці для голосувань, комісії
Узагальнюючи положення теорії, чинне законодавство про всеукраїнські референдуми, з перспективою його вдосконалення та досвід вітчизняних і зарубіжних референдарних кампаній можна визначити три основні стадії всеукраїнського референдуму - підготовчу, основну та завершальну.
1. Підготовча стадія: ініціювання всеукраїнського референдуму; інформування громадян про його ініціювання; агітація "за" або "проти" винесення визначеного питання на всеукраїнський референдум; всенародні або парламентські обговорення (факультативний етап).
2. Основна стадія: призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму; організація всеукраїнського референдуму та підготовка його проведення; агітація "за" або "проти" проекту рішення, що виноситься на всеукраїнський референдум; голосування; встановлення результатів всеукраїнського референдуму; визначення та оприлюднення рішень всеукраїнського референдуму; проведення повторного всеукраїнського референдуму (факультативна стадія).
3. Завершальна стадія: виконання рішень всеукраїнського референдуму; юридична відповідальність за невиконання рішень всеукраїнського референдуму.
Результати референдумів знаходять втілення в рішеннях всеукраїнського та місцевих референдумів. Рішення всеукраїнського референдуму мають імперативний характер і не потребують затвердження з боку будь-якого органу державної влади. Так. Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. (справа про всеукраїнський референдум) однозначно виключає необхідність промульгації рішень всеукраїнського референдуму як таких, що мають імперативний характер.
54, Поняття виборів та виборчого права.
Вибори - це спосіб формування органів державної влади і наділення повноваженнями посадової особи через волевиявлення громадян. Крім виборів у суспільстві існують і інші способи формування органів влади: насильницьке захоплення влади (революція, переворот), успадкування влади (при монархічній формі правління), призначення на посаду вищою посадовою особою. В умовах демократії вибори є головною функцією політичної участі громадян, в якій реалізується їхній вплив на формування політичних інститутів і процес вироблення політичних рішень.
До головних функцій виборів можна віднести такі:
Виборче право – це сукупність юридичних норм, що закріплюють права громадян обирати й бути обраними в органи державної влади, а також право відкликання виборцями обраних осіб, які не виправдали їхньої довіри. Термін "виборче право" має два значення:
– в об'єктивному розумінні це система конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави й місцевого самоврядування. Об'єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай, предметом виборчого права вважаються пов'язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо або опосередковано беруть участь громадяни;
– у суб'єктивному розумінні це гарантована громадянинові державою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування. Це комплекс конкретних прав особи, серед яких особливо слід виокремити активне і пасивне виборче право у зв'язку з політичними правами людини та громадянина.
Виборче право та порядок визначення результатів виборів є складовими виборчої системи.
55.Виборче законодавство та виборчого права в Україні.
Виборча система в Україні грунтується на таких законодавчих актах: «Про вибори Президента України» (1997), «Про вибори народних депутатів України» (2004), «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів (2004).
Виборча система – це система суспільних відносин, пов’язаних із формуванням складу представницьких органів шляхом виборів.
Вибори і виборчі системи поділяються на кілька видів залежно від суб’єктів виборів, часу і порядку їх проведення та інших обставин.
За суб’єктами виборів вони поділяються на вибори до органів державної влади (вибори Верховної Ради України, вибори Президента України) і органів місцевого самоврядування (вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів сільських, селищних і міських рад, сільських, селищних і міських голів). За часом проведення вибори на Україні поділяються на чергові, позачергові, повторні і проміжні. За порядком голосування і підрахунком голосів розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна).
Різновиди мажоритарної системи:
1.Мажоритарна система абсолютної більшості – обраним вважається кандидат, який набирає більше половини: від загальної кількості зареєстрованих по округу виборців;від загальної кількості поданих на виборах голосів;від загальної кількості дійсних голосів.
2.Мажоритарна система кваліфікованої більшості - обраним вважається кандидат, який отримав кваліфіковану більшість голосів виборців (2/3, ¾ тощо).
3.Пропорційна виборча система – це система за якою розподіл мандатів між партіями, що виставляли своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до отриманої ними кількості голосів виборців. При застосуванні цієї системи округи завжди є багатомандатними.
Змішана передбачає поєднання перших двох систем: обрання однієї частини депутатів за мажоритарною системою, тобто по виборчих округах, іншої – за партійними списками. Змішані системи застосовуються з метою поєднання переваг мажоритарної та пропорційної системи
___
Вибори розглядаються як інститут демократії завдяки якому формуються представницькі органи влади. Інститут виборів видіграє вирішальну роль у здійснені принципу народовладдя. Завдяки виборах на демократичних засадах у розвинених країнах формується законодавчі органи, ОМС в цих державах..
Інститут виборів деталізується через виборчі системи і виборче право
56.Конституційні принципи виборчого права в Україні.
Принцип загальності виборів в Україні означає, що всі її громадяни, які на день виборів досягли 18 років, мають право голосу. Цього права позбавляються лише ті, кого у судовому порядку визнано недієздатними. При цьому треба мати на увазі, що факт недієздатності, як підстава недопущення громадянина до участі у виборах, повинен бути встановлений саме судом. Наявність медичних висновків про душевну хворобу громадянина без відповідного рішення суду не дає юридичних підстав для позбавлення його права голосу.
Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо "за" чи "проти" кандидата на виборну посаду будь-якого рівня—від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента України. Таким чином, пряме виборче право забезпечує остаточність вирішення питання про зайняття виборної посади.
Конституційним принципом виборів в Україні є таємність голосування, яка передбачає недопущення будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців.
Рівність виборчого права — це наявність у виборців однакової кількості голосів. За сучасних умов вона означає реалізацію принципу: "Один виборець — один голос".
Конституція України встановлює, що вибори є вільними. Це означає неприпустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити їх голосувати не відповідно до своїх переконань, а так, як цього бажають інші особи чи структури. Вільне волевиявлення виборців і таємність голосування забезпечуються, наприклад, встановленням за їх порушення кримінальної відповідальності.
№52 Поняття та принципи виборчого права за чинним законодавством України
У ст. 71 Конституції визначається, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне волевиявлення.
Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої компанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.
Принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.
Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тобто кожний виборець впливає на результати виборів однаково.
Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо.
Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається.
Основними принципами виборчого права у більшості країн є:
1) вибори є вільними. Людина сама вирішує йти їй на вибори чи ні, ніхто її не може примусити. Небажання громадян брати участь у виборах має назву — абсентеїзм . У деяких країнах передбачено адміністративні штрафи за небажання брати участь у виборах.
2) вибори є загальними (загальне виборче право). Мають право брати участь у виборах всі громадяни, що відповідають вимогам виборчого права держави
3) вибори є рівними (рівне виборче право). Один виборець має право 1 голосу;
4) вибори можуть бути прямими та непрямими. Прямі вибори — система, за якою виборці мають можливість прямо висловити своє ставлення до кандидата шляхом подачі голосів (Україна, Росія, Франція, Польща). Непрямі вибори — система, за якою безпосереднє право обрання кандидата належить колегії виборщиків, на праві делегування їм своїх повноважень усіма виборцями .
5) вибори є таємними. Таємне голосування — порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюлетень у ізольованому приміщенні і особисто вкидає його в скриньку.
6)Принцип періодичності проведення виборів - означає, що вибори мають проводитися з оптимальною періодичністю. Періодичність проведення ви борів залежить безпосередньо від строків повноважень відповідних органів. У Конституції та виборчому законодавстві України визначено строки та періодичність проведення виборів. Наприклад, відповідно до ст. 77 Конституції чергові вибори народних депутатів України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України; згідно з частиною п’ятою ст. 103 Конституції чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента України. Принципи обов’язковості й періодичності виборів мають слугувати правовою гарантією проти можливої узурпації влади.
57.Загальна характеристика виборчого процесу в Україні.
Виборчий процес в Україні: поняття, принципи, етапи (на прикладі виборів нардепів України)
Виборчим процесом називається врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів, організацій, окремих громадян, їх колективів і груп з підготовки та проведення виборів до представницьких та інших виборних органів державної влади та місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 11 Закону «Про вибори народних депутатів України»
виборчий процес включає такі етапи: 1) складання списків виборців; 2) утворення територіальних виборчих округів; 3) утворення виборчих дільниць; 4) утворення виборчих комісій; 5) висування та реєстрація кандидатів у депутати; 6) проведення передвиборної агітації; 7) голосування; 8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування; 9) встановлення результатів виборів депутатів. Завершується виборчий процес офіційним оприлюдненням ЦВК результатів виборів народних депутатів.
ЗУ «Про вибори народних депутатів України» 17.11.11, «Про вибори ПУ» 05.03.99
Виборчий процес - це здійснення суб'єктами (виборець; ЦВК, а також інша виборча комісія, утворена відповідно Закону; партія, що висунула кандидата у депутати; кандидат у депутати, зареєстрований у порядку, встановленому Законом;
офіційний спостерігач від партії, яка висунула кандидатів у депутати у загальнодержавному окрузі, від кандидата у депутати в одномандатному окрузі, від громадської організації, який зареєстрований у порядку, встановленому Законом.) виборчих процедур, передбачених Законом.
Принципи виборчого процесу:
Початок виборчого процесу оголошує ЦВК.
Етапи виборчого процесу ВРУ:
1) висування кандидатів у депутати;
2) утворення виборчих комісій (крім Центральної виборчої комісії);
3) реєстрація кандидатів у депутати;
4) проведення передвиборної агітації;
5) утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на тимчасовій основі;
6) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення;
7) голосування;
8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування;
9) встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення;
10) припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій.
У випадках, передбачених Законом, виборчий процес включає також такі етапи:
1) повторне голосування;
2) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків повторного голосування.
58.Конституційно-правовий статус виборчих комісій в Україні.
Виборчі комісії в Україні за чинним законодавством являють собою особливу централізовану систему органів публічної влади, що здійснюють організаційну підготовку, проведення і контроль за здійсненням усіх стадій виборчого процесу, офіційно підтверджують юридично значущі факти в його рамках, а також юридично оформляють результати виборів у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування. За своєю юридичною природою вони є виборними, колегіальними органами спеціальної компетенції, що формуються відповідними представницькими органами і до складу яких з правом вирішального чи дорадчого голосу включаються представники політичних партій, виборчих блоків партій чи кандидатів на виборні посади.
Система виборчих комісій, закріплена чинним конституційним законодавством України, складається з кількох підсистем: а) по виборам Президента України; б) по виборам народних депутатів України; в) по виборам до органів місцевого самоврядування (по виборам місцевих рад і сільських, селищних, міських голів); г) по виборам до Верховної Ради Автономної Республіки Крим. При цьому кожна з підсистем складається з трьох рівнів: перший рівень складають Центральна виборча комісія, виборча комісія Автономної Республіки Крим і територіальні виборчі комісії по виборам до місцевих рад (обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські); другий - окружні (по виборах Президента України – територіальні); третій - дільничні виборчі комісії.
Виборча комісія — спеціалізований незалежний колегіальний орган публічної влади, що формується відповідно до виборчого законодавства, організує і забезпечує підготовку та проведення виборів різних видів. При проведенні референдумів виборчі комісії діють в якості комісій референдуму.
Відповідно до виборчого законодавства виборчі комісії самостійні і незалежні від органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських об'єднань, однак на практиці нерідкі випадки втручання посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування у діяльність виборчих комісій
Систему виборчих комісії в Україні складають:
2. Повноваження виборчих комісій щодо підготовки та проведення виборів Президента України поширюються:
1) Центральної виборчої комісії - на всю територію України;
2) територіальної виборчої комісії - на територію відповідного територіального виборчого округу;
3) дільничної виборчої комісії - на територію відповідної виборчої дільниці.
3. Центральна виборча комісія здійснює також повноваження територіальної виборчої комісії в окремому закордонному виборчому окрузі.
Стаття 22. Статус виборчих комісій
1. Виборчі комісії є спеціальними колегіальними державними органами, уповноваженими організовувати підготовку та проведення виборів Президента України та забезпечувати повне й однакове дотримання законодавства України щодо виборів Президента України.
2. Статус Центральної виборчої комісії визначається Конституцією України ( 254к/96-ВР ), Законом України "Про Центральну виборчу комісію" ( 733/97-ВР ), цим та іншими законами. Центральна виборча комісія очолює систему виборчих комісій, які організовують підготовку і проведення виборів Президента України, і є комісією вищого рівня щодо усіх територіальних та дільничних виборчих комісій, передбачених цим Законом.
3. Статус територіальних та дільничних виборчих комісій визначається цим Законом.
4. Територіальна виборча комісія є юридичною особою. Територіальна виборча комісія є комісією вищого рівня щодо усіх дільничних виборчих комісій на території відповідного територіального виборчого округу з питань виборів Президента України.
5. Дільнична виборча комісія не є юридичною особою. Дільнична виборча комісія є суб'єктом відповідного виборчого процесу, має право звернення у межах своїх повноважень до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ та організацій, їх посадових та службових осіб. Дільнична виборча комісія має власну печатку, зразок якої затверджується Центральною виборчою комісією.
59.Порядок виборів народних депутатів України.
№107 Порядок і організація проведення виборів народних депутатів України
Закон «Про вибори народних депутатів України» встановлює пропорційну виборчу систему.
Цей закон передбачає, що депутати обираються за виборчими списками кандидатів від політичних партій, виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Вибори здійснюються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Законодавством встановлено два види парламентських виборів: чергові та позачергові.
Чергові вибори депутатів проводяться у зв’язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України, а позачергові — призначаються Президентом в порядку, встановленому Конституцією України, і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування указу глави держави про дострокове припинення повноважень парламенту.
Вибори ВРУ
Чергові вибори депутатів проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення.
Позачергові вибори депутатів призначаються ПУ з підстав і в порядку, встановлених КУ
Повторні вибори депутата призначаються в одномандатному окрузі Центральною виборчою комісією у разі визнання виборів депутатів в цьому окрузі такими, що не відбулися, або якщо особа після її обрання не набула депутатського мандата в порядку, встановленому цим Законом.
Проміжні вибори депутата призначаються Центральною виборчою комісією в порядку, встановленому цим Законом, у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному окрузі.
Стаття 16. Строки проведення виборів
1. Чергові вибори до ВРУ відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради України.
2. Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за дев'яносто днів до дня голосування. ЦВК оголошує про початок виборчого процесу не пізніш як за дев'яносто один день до дня голосування.
3. Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу ПУ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, виданого відповідно до КУ України
4. Виборчий процес позачергових виборів депутатів починається з дня, наступного після дня опублікування Указу ПУ, зазначеного у частині третій цієї статті.
5. Повторні вибори в одномандатному окрузі призначаються не пізніш як через тридцять днів від дня визнання виборів такими, що не відбулися, або прийняття Центральною виборчою комісією рішення про визнання обраної особи такою, що не набула депутатського мандата. Повторні вибори відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Центральною виборчою комісією рішення про їх призначення. Виборчий процес повторних виборів депутатів починається з дня, наступного після дня опублікування рішення Центральної виборчої комісії про їх призначення.
6. Рішення про призначення проміжних виборів депутата в одномандатному окрузі приймається Центральною виборчою комісією не пізніш як у тридцятиденний строк з дня дострокового припинення повноважень депутата, обраного в цьому окрузі. Проміжні вибори відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Центральною виборчою комісією рішення про їх призначення. Виборчий процес проміжних виборів депутатів починається з дня, наступного після дня опублікування рішення ЦВК про їх призначення.
7. Протягом п'ятого року повноважень ВРУ поточного скликання проміжні та повторні вибори не проводяться.
1) висування кандидатів у депутати;
2) утворення виборчих комісій (крім Центральної виборчої комісії);
3) реєстрація кандидатів у депутати;
4) проведення передвиборної агітації;
5) утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на тимчасовій основі;
6) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення;
7) голосування;
8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування;
9) встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення;
10) припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій.
У випадках, передбачених цим Законом, виборчий процес включає також такі етапи:
1) повторне голосування;
2) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків повторного голосування.
60.Порядок виборів Президента України.
Вибори ПУ
Чергові вибори ПУ відбуваються в останню неділю березня п'ятого року повноважень ПУ Верховна Рада України призначає чергові вибори ПУ не пізніш як за дев'яносто днів до дня виборів. Верховна
Рада України забезпечує опублікування рішення про призначення чергових виборів ПУ у засобах масової інформації.
Виборчий процес чергових виборів Президента України розпочинається за дев'яносто днів до дня виборів.
Позачергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю дев'яностоденного строку з дня:
1) проголошення ПУ особисто заяви про свою відставку на засіданні ВРУ;
2) опублікування рішення Верховної Ради України про підтвердження неможливості виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;
3) опублікування рішення ВРУ про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту;
4) прийняття постанови ВРУ про призначення позачергових виборів у зв'язку із смертю ПУ.
Виборчий процес позачергових виборів Президента України розпочинається з дня, наступного за днем, зазначеним у пунктах 1-4 частини четвертої цієї статті.
Повторні вибори ПУ відбуваються в останню неділю дев'яностоденного строку з дня прийняття постанови ВРУ про призначення повторних виборів.
8. Постанова ВРУ про призначення повторних виборів приймається не пізніш як на п'ятнадцятий день після дня внесення до Верховної Ради України відповідного подання ЦВК.
9. Виборчий процес повторних виборів Президента України розпочинається наступного дня після офіційного опублікування постанови ВРУ про їх призначення.
1) утворення територіальних виборчих округів;
2) утворення виборчих дільниць;
3) утворення окружних та дільничних виборчих комісій;
4) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення;
5) висування та реєстрація кандидатів;
6) проведення передвиборної агітації;
7) голосування у день виборів ПУ;
8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів ПУ.
У разі необхідності виборчий процес може включати також такі етапи:
1) повторне голосування;
2) підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків повторного голосування та результатів виборів ПУ.
61.Порядок виборів депутатів ВР АРК
Стаття 77. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом
№108 Порядок і організація проведення виборів депутатів ВР АРК, депутатів місцевих рад, сільських селищних, міських голів
Законом «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» встановлені різні виборчі системи по виборах депутатів місцевих рад залежно від рівня ради.
Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, а депутатів міських, районних у містах, районних, обласних рад — за пропорційною системою за виборчими списками від політичних партій, виборчих блоків у багатомандатному виборчому окрузі.
Депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг вісімнадцяти років і має право голосу. Висувати кандидатів в депутати місцевих рад можуть громадяни України, що мають право голосу, які реалізують це право через місцеві організації партій (блоки) або шляхом самовисунення.
Виборчий процес включає такі етапи: 1) складання списків виборців; 2) формування виборчих комісій; 3) утворення територіальних виборчих округів; 4) утворення виборчих дільниць; 5) висування та реєстрація кандидатів у депутати; 6) проведення передвиборної агітації; 7) голосування; 8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів місцевих виборів.
У одномандатному окрузі обраним вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, які балотувалися в цьому окрузі, за умови, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів виборців, які не підтримали жодного з кандидатів у окрузі.
Встановлюючи результати виборів депутатів у багатомандатному виборчому окрузі, територіальна виборча комісія визначає суб’єктів, які мають право на участь у розподілі депутатських мандатів. Таке право на бувають кандидати, включені до виборчих списків місцевих організацій партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Депутатські мандати між виборчими списками розподіляються пропорційно до кількості отриманих голосів виборців.
Не пізніш як на п’ятий день з дня встановлення результатів виборів територіальна виборча комісія офіційно оприлюднює результати місцевих виборів.
Вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських.
Рішення про проведення чергових виборів депутатів обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів приймається Верховною Радою України.
Рішення про проведення чергових виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим приймається Верховною Радою Автономної Республіки Крим відповідно до КУ України
Позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України у разі дострокового припинення повноважень депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради, сільського, селищного, міського голови, а також в інших випадках, передбачених Законом
Повторні вибори депутатів (депутата) у відповідному багатомандатному, одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі призначаються відповідною територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому цим Законом, у разі визнання відповідних виборів у цьому виборчому окрузі такими, що не відбулися, чи в разі визнання особи такою, яка відмовилася від депутатського мандата у відповідному одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі.
Проміжні вибори депутата призначаються територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому цим Законом, у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі.
Перші місцеві вибори призначаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласною, Київською, Севастопольською міською радою, якщо інше не передбачено законом.
1) утворення виборчих округів;
2) утворення виборчих дільниць;
3) формування складу територіальних виборчих комісій, утворення дільничних виборчих комісій;
4) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення;
5) висування та реєстрація кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови;
6) проведення передвиборної агітації;
7) голосування у день виборів;
8) підрахунок голосів виборців, установлення підсумків голосування і результатів місцевих виборів.
У випадках, передбачених Законом, виборчий процес включає також такі етапи:
1) повторне голосування;
2) підрахунок голосів виборців, установлення підсумків повторного голосування і результатів місцевих виборів.
62.Порядок виборів депутатів місцевих рад
Стаття 141. До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.
Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.
Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.
Стаття 71. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення.
63.Порядок виборів сільських, селищних, міських голів.
64.Конституційна форма правління в Україні.
В Україні конституційно (стаття 5) встановлюється республіканська форма правління. Тому єдиним носієм суверенітету, джерелом влади виступає народ. Цю владу на практиці він може здійснювати по-різному:
а) безпосередньо, коли він сам виражає свою волю в передбачених Конституцією і законами процесуальних формах-на загальнодержавному рівні це може здійснюватися у формі виборів або референдумів, на місцях-через участь наприклад, в зборах, на яких формуються правила поведінки, обов'язкові для їх учасників {зборів мешканців будинку, членів громадського об'єднання і т. д.);
б) через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади і органів місцевого самоврядування.
Важливою гарантією повновладдя народу є конституційне закріплення за ним права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тобто лише по волі Українського народу, виявленій в ході всеукраїнського референдуму, допустима зміна орієнтирів суспільного розвитку, напряму, загальних принципів організації та функціонування механізму держави тощо. Будь-які спроби держави, її органів або посадовців вирішувати такі питання, не базуючись на ясно і в передбаченій законом формі вираженій волі народу або всупереч ній, визначаються Конституцією як абсолютно неприпустима узурпація державної влади, тобто протизаконне привласнення невід'ємного права народу самому вирішувати свою долю і обирати шляхи розвитку своєї держави.
Вступ Конституції у силу ще не вирішує проблеми втілення в життя всього, що вона проголошує і закріплює, але вона розглядається як Основний Закон держави, відповідно до якого повинна формуватися і функціонувати правова система країни.
В Україні встановлено республіканську форму прав-(ч. 1 ст. 5 Конституції). Республіканська форма правління полягає в такій організації державної влади, за якої органи державної влади обираються народом або формуються органами, що обрані народом. В Україні глава держави — Президент, парламент — Верховна Рада — обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визнається народ України.
Свою владу народ може здійснювати по-різному:
безпосередньо, коли сам виражає свою волю у передбачених Конституцією і законами процесуальних формах (на загальнодержавному рівні це може відбуватися у формі виборів або референдуму);
через своїх представників, яких обирає до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
65.Конституційно-правовий статус ВРУ
№68 Конституційно-правовий статус ВРУ
Правовий статус ВРУ регул. КУ, Регламентом, законим України.
Організаційною формою діяльності є пленарні засідання.
Риси ВРУ:
1) Єдиність(ст. 75 КУ)
2) Загальнонаціональний представницький характер (Преамбула КУ)
3) Колегіальний характер проявляється у складі і порядку роботи: 1. ВРУ скл. з 450 депутатів; 2. Є повноважною (ч.2 ст.82 КУ) при обранні 300 депутатів; 3. Рішення ВРУ приймаються виключно на пленарних засіданнях(ч.2 ст.84 КУ); 4. ВРУ приймає закони, постанови та ін. нпа більшість від її кон. складу.
4) Виборність;
5) Однопалатність, зумовлена однопалатним характером республіки;
6) Постійно-діючий характер (ч.5 ст.76, ч.1 ст.78КУ), ВРУ працює сесійно(ч.1 ст.82 КУ, ч.1 ст.83 КУ), ВРУ збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30 день оголошення результатів виборів(ч.3 ст.82 КУ), припинення повноважень ВРУ - ч.1 ст.90КУ.
ст.85 – повноваження ВРУ.
Найбільш тісно вона співпрацює з президентом:
- призначає вибори ПУ;
- проводить референдуми;
- ПУ може скликати позачергову сесію ВРУ;
- за поданням ПУ ВРУ признач. чи звільн. голову Нацбанку, прокурора тощо.
ВРУ взаємодіє з урядом, зокрема вона його формує і контролює його діяльність (ст.87 КУ)
ВРУ співпрацює із судовими органами.
Конституційно – правовий статус – це юридично закріплене в КУ становище вищого представницького, єдиного законотворчого органу У. в державі, який характеризує його повноваження та виконання державно – владних завдань та функцій. ВРУ – є диний органом законодавчої влади. Конституційний склад ВРУ – 450 НДУ.Строк повноважень ВРУ становить п’ять років. Головні функції ВРУ: 1. Законодавча (прийняття законів); 2. Установча (державотворча, організаційна) 3. Контролююча (заслуховування щорічні послання ПУ, діяльність КМУ, омбултсмен, прокуратура тощо, форма – як правило депутатські запити); 4) Бюджетно-фінансову 5) Зовнішньополітична. Здійснює ряд внутрішніх функцій: політична, економічна, соціально-культурна, екологічна.
Повноваження ВРУ: 1) внесення змін до КУ; 2) призначення всеукраїнського референдуму з питань зміни території; 3) прийняття законів; 5) затвердження Державного бюджету; 5) визначення засад внут. і зовн .політики; 6) затвердження загальнодержавних програм; 7) призначення виборів ПУ; 8) оголошення стану війни і укладення миру; 9) усунення ПУ (імпічменту); 10) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності КМУ; 11) призначення за поданням ПУ КМУ, Голову АМК, Голови ДКТтаРУ, Голови ФДМУ, вирішення ? про відставку ПМУ та КМУ, ГСБУ, ГНБУ, УВРзПЛ, чл. ЦВК 1/3 КСУ, суддів безстроково; 12) контроль за КМУ; 13) затвердження основ СБУ, ЗСУ інших; 14) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим; 15) встановлення державних символів України;15) дострокове припинення ВР АРК за наявності висновку КСУ; 16) утворення і ліквідація адм. одиниць; 17) призначення чергових та позачергових виборів до ОМС; 18) надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів; 19) здійснення парламентського контролю 20) затвердження Конс. АРК.
66. Порядок формування та структура ВРУ
Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою:
1) 225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі (далі - загальнодержавний округ) за виборчими списками кандидатів у депутати (далі - виборчі списки) від політичних партій (далі - партії);
2) 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах (далі - одномандатні округи).
Верховна Рада України є виборним колегіальним органом. Чергові вибори народних депутатів проводяться в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень парламенту України. У разі вибуття депутата, обраного в одномандатному окрузі, Центральною виборчою комісією призначаються проміжні вибори.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншій представницький мандат або перебувати на державній службі. Перед вступом на посаду народні депутати складають перед Верховною Радою України присягу.
Це право реалізується ними через партії (блоки) або шляхом самовисування.
Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцять першого року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Із 450 депутатів парламенту одна половина обирається за одномандатними виборчими округами за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а друга половина – за пропорційною системою у межах єдиного загальнодержавного багатомандатного виборчого округу.
Вибори народних депутатів України фінансуються з Державного бюджету України; відповідні витрати
передбачаються у ньому окремим рядком.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.
Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.
У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.
Народні депутати обираються до ВРУ терміном на 5 років.
Структура:
Структура парламенту України досить складна, разом з тим важливо розрізняти органи, які діють як структурні елементи парламенту, та органи, які діють як додаткові до парламенту утворення.
Так, у структуру парламенту входять 450 народних депутатів України, які зі свого числа обирають Голову Верховної Ради, першого заступника і заступника Голови.
Голова Верховної Ради та його заступники, окрім депутатських повноважень, мають право вести засідання парламенту та представляти його у зносинах з іншими органами та державами. Проте у самому парламенті щодо інших депутатів вони є рівними серед рівних.
Структурними елементами парламенту також виступають депутатські групи та фракції, комітети та комісії Верховної Ради.
Депутатська група чи фракція – це об’єднання депутатів, членів однієї або декількох політичних партій чи рухів, що відстоюють у парламенті певну позицію. Об’єдання таких груп може створити коаліцію (або парламентську більшість), яка фактично формує виконавчу владу та забезпечує її діяльність. Групи та фракції, що не увійшли до коаліції, становлять опозицію.
Комітетами Верховної Ради є її робочі органи, які створюються з числа депутатів і займаються законопроектною, аналітичною та контролюючою діяльністю. На відміну від комісій – комітети діють на постійній основі.
Додатковими до парламенту утвореннями виступають апарат Верховної Ради, Рахункова палата України та омбудсмен – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Рахункова палата України контролює виконання урядом державного бюджету України, а омбудсмен контролює дотримання в Україні прав та свобод людини.
Структура Верховної Ради України:
Очолює Верховну Раду України Голова, який обирається на строк повноважень парламенту з числа народних депутатів таємним голосуванням. Обирається також 1-й заступник і заступник Голови Верховної Ради України. З моменту набуття чинності Конституцією України 1996 р. ліквідовано Президію Верховної Ради України, а її повноваження розподілені між Верховною Радою в цілому, її Головою та іншими органами парламенту.
Органами Верховної Ради України є депутатські групи, фракції, Погоджувальна рада фракцій (груп), комітети Верховної Ради України, Рада голів комітетів, тимчасові спеціальні та слідчі комісії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Комітети зі свого складу можуть створювати підкомісії й робочі групи. Рахункова палата є самостійним органом і до складу Верховної Ради не входить.
67.Функції та компетенція ВРУ
№75 Функції та повноваження ВРУ
Функції ВРУ – основні напрямки впливу на державні правовідносини, які обумовлені призначенням відповідно до КУ.
ВРУ виконує функції для реалізації яких вона наділяється відповідними повноваженнями.
Функціями ВРУ є:
1) Законодавча: ч.1,3 ст.85; ст.92 КУ
2) Установча:
- участ у формуванні органів в.в;
- формування органів с.в.: п.26-27 ст.85 – призначення третини складу КСУ;
- прокурора: п.25 ст.85 КУ – надання згоди на призначення ПУ на посаду Ген. прокурора Укр.
- створення парламентських структур: п.16,17 ст.85; ст.88; ч.2,5 ст.89 КУ – призначення та звільнення з посад Голови та ін. членів Рахункової палати, Уповноваженого ВРУ з пр. людини, Голову ВРУ, першого заступника та заступника; комітети, тимчасові слідчі та спеціальні комісії.
- участь у формуванні ін. органів д.в.: п.18 – 22 ст.85 КУ – призначення та звільнення з посади Голови Нацбанку Укр.; половини складу Ради Нацбанку Укр; половини складу Нац. ради Укра. з пит.. телебачення і радіомовлення; членів ЦВК; затвердження аг. стр-ри, чисельності, визначення ф-ій Збройних Сил України, Служби безпеки Укр., ін. військових формувань, а також МВС.
- виріш. пит.. територіального устрою і формування органів м.с.: п.28-29 ст.85; ст.73, 92 КУ
3) Контрольна: п.13 – здійснення контролю за діяльністю Кабміну
4) Бюджетно-фінансова: п.4 ст.85; ст.96, 98, 99 – затвердження Держ. бюджету Укр. та внесення змін до нього
5) Парламентського конторолю: п.4, 13, 14, 33, 34 ст.85; ст.86; ст.98, ч.2 ст.113 КУ – контроль за використанням коштів Держ. бюджету, який здійсн. Рахункова палата; Кабмін підконтрольний і підзвітний ВРУ;
6)Політична
7)Економічна;
8) Соціальна;
9) Культурна;
10) Екологічна;
11) Оборонна;
12) Зовнішньо – політична;
13) Зовнішньоекономічна та ін.
Компетенцію Верховної Ради України складають закріплені Конституцією України предмети відання та повноваження, необхідні для реалізації функцій Верховної Ради України.
Конституційні повноваження Верховної Ради України можна систематизувати відповідно до її функцій за групами.
1,. Законодавчу компетенцію складають такі повноваження Верховної Ради України:
а) внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України»;
б) призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення до нього змін2;
в) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
г) надання в установлений законом термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України3.
2. Установчу компетенцію Верховної Ради України складають її повноваження з формування органів державної влади і державних установ, призначення, затвердження чи обрання посадових осіб тощо. До них, зокрема, можна віднести:
3. Контрольну компетенцію складають повноваження Верховної Ради України, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту. Згідно з п. 33 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією, об'єктом якого є Президент України, виконавча влада, представницький орган Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування тощо. Відповідно, можна виділити контрольні повноваження стосовно до:
а) Президента України - заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту4), встановленої ст. 111 Конституції України;
б) Кабінету Міністрів України - розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України;
в) Верховної Ради Автономної Республіки Крим - дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України.
У фінансовій сфері Верховна Рада України здійснює такі контрольні повноваження; контролює виконання Державного бюджету України, Відповідно до ст. 98 Конституції України контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.
4. Повноваження у сфері зовнішньої політики, оборони та безпеки передбачають права Верховної Ради України: оголошувати за поданням Президента України стан війни і укладати мир; схвалювати рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затверджувати загальну структуру, чисельність, визначати функції Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; ухвалювати рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затверджувати протягом двох днів од моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях; про загальну або часткову мобілізацію; про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.
68.Конституційно-правовий статус комітетів ВРУ
№73 Комітети ВРУ як структурний елемент парламенту
Комітети об’єднають нардепів за професійною ознакою(ст. 89КУ)
На даний момент – 27 комітетів і 1 комісія.Голова комітету, перший заступник та секретар не можуть бути членами 1 фракції.
До складу комітету не можуть входити Голова ВРУ, перший заступник та заступник.
Формою роботи є засідання і слухання в комітетах.
Комітет Верховної Ради України (далі - комітет) - орган Верховної Ради України, який утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій.
На відміну від комісій – комітети діють на постійній основі.
Діяльність комітетів координує Голова Верховної Ради України згідно з Конституцією України. . Комітет відповідальний перед Верховною Радою України і
підзвітний їй.
Комітети будують свою роботу на принципах: верховенства права; законності; гласності; їх рівноправності; доцільності; функціональності; плановості; наукової обґрунтованості; колегіальності; вільного обговорення і вирішення питань.
Комітети Верховної Ради України здійснюють такі функції: 1) законопроектну; 2) організаційну; 3) контрольну.
69.Конституційно-правовий статус депутатських груп і фракцій у ВРУ
Стаття 61. Порядок утворення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді
1. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді (далі - коаліція) - це добровільне об'єднання депутатських фракцій, яке формується у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій. До складу коаліції входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради.
2. Коаліція формується депутатськими фракціями, утвореними в порядку, встановленому цим Регламентом, протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання новообраної Верховної Ради або протягом одного місяця з дня припинення діяльності попередньої коаліції.
3. Коаліція формується після проведення депутатськими фракціями консультацій. За результатами проведених консультацій за особистими підписами голів відповідних депутатських фракцій, або за рішенням депутатської фракції одним із заступників голови депутатської фракції, укладається угода про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді (далі - коаліційна угода).
4. В коаліційній угоді фіксуються узгоджені політичні позиції, що стали основою формування цієї коаліції, зокрема стосовно засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначається політична спрямованість і принципи діяльності коаліції, а також порядок вирішення внутрішньо-організаційних питань діяльності коаліції та порядок припинення її діяльності. До коаліційної угоди додаються списки членів депутатських фракцій, що сформували коаліцію, з особистими підписами народних депутатів. Списки членів депутатських фракцій є невід'ємною складовою коаліційної угоди.
5. Коаліція вважається сформованою з моменту офіційного оголошення про це головуючим на пленарному засіданні на підставі поданих до Апарату Верховної Ради документів, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті.
6. Текст коаліційної угоди, персональний склад коаліції публікуються в газеті "Голос України" не пізніш як через чотири дні після офіційного оголошення про сформування коаліції.
7. У разі припинення діяльності коаліції нова коаліція формується в порядку, встановленому цим Регламентом.
Формування депутатських груп (фракцій)
1.1. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у депутатські групи (фракції) за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 25 депутатів. Депутатські групи формуються як на партійній, так і на позапартійній основі.
Депутатські групи, які сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи, сформовані на позапартійній основі, об'єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.
1.2. Депутатські групи (фракції) не можуть формуватися для захисту приватних, комерційних, місцевих, професійних чи релігійних інтересів. Принципи функціонування депутатської групи (фракції) не можуть порушувати імперативного характеру депутатського мандата.
1.3. Порядок роботи депутатської групи (фракції), умови вступу депутата до депутатської групи (фракції), його виходу чи виключення з неї визначаються самою депутатською групою (фракцією).
1.4. Депутат не може входити до складу більш як однієї зареєстрованої депутатської групи (фракції). Голова Верховної Ради України і його заступники не входять до складу жодної депутатської групи (фракції).
1.5. Депутатські групи (фракції) формуються на першій сесії Верховної Ради України нового скликання до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради, утворення органів Верховної Ради.
Якщо цього не відбулося, головуючий на пленарному засіданні оголошує перерву в пленарних засіданнях на два робочих дні. Перед наступним пленарним засіданням Секретаріат Верховної Ради поширює серед депутатів інформаційні матеріали про депутатські групи (фракції), які відповідають вимогам цього Положення і були подані до Секретаріату Верховної Ради не пізніш як за шістнадцять годин до початку зазначеного пленарного засідання.
1.6. Реорганізація та формування нових депутатських груп (фракцій) може проводитися протягом повноважень Верховної Ради із збереженням їх пропорційного представництва в органах Верховної Ради за винятком Президії Верховної Ради чи з відступом від нього відповідно до рішення, прийнятого Верховною Радою щодо такого представництва.
70.Порядок роботи ВРУ, його нормативне регулювання
Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Законом про регламент Верховної Ради України1.
Згідно з ч. 1 статті 82 Конституції України Верховна Рада України працює сесійно.
Сесія Верховної Ради України - термін, протягом якого Верховна Рада проводить пленарні засідання та приймає рішення з питань, віднесених до її відання Конституцією України. В перерві між пленарними засіданнями проводяться засідання комітетів та інших органів Верховної Ради.
Сесії Верховної Ради поділяються на чергові та позачергові.
Чергові сесії Верховної Ради України починаються (без скликання) першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року (ч. 1 ст. 83 Конституції України).
Позачергові сесії Верховної Ради України із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.
Позачергова сесія Верховної Ради України за звичайних обставин скликається не пізніш як у десятиденний термін після надходження пропозиції про її скликання. Розпорядження Голови Верховної Ради України про скликання позачергової сесії Верховної Ради України, згідно з Регламентом Верховної Ради України, публікується не пізніш як за три дні до її відкриття із зазначенням питань, що їх пропонується винести на розгляд позачергової сесії. У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні
Верховна Рада України збирається (без скликання) на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. При цьому Верховна Рада України згідно з ч. З ст. 82 Конституції України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.
Понеділок кожного тижня відводиться для самостійної роботи депутатів, пов'язаної зі здійсненням депутатських повноважень, для їхньої роботи в депутатських фракціях або у виборчих округах.
71.Загальна характеристика конституційно-правового статусу народних депутатів України
Конституційний-правовий статус народного депутата.
Народний депутат України (парламентар) – це особа, яка з тих або інших підстав є членом парламенту. Відповідно ЗУ «Про статус нардепа Укр.» народним депутатом є обраний представник укр.. народу у ВРУ і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені КУ та законами України.
Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України .Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.
Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.
Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України присягу. яку зачитує найстарший за віком нардеп перед відкриттям першої сесії новообраної ВРУ, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом.
Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.
Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.
Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.
Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.
Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:
1) складення повноважень за його особистою заявою;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4) припинення його громадянства або виїзду на постійне
проживання за межі України;
5) смерті.
Рішення про дострокове припин. повноважень нардепа укр.. приймається більшістю від кон. складу ВРУ.
72.Права та обов’язки народних депутатів України.
Згідно зі ст.79КУ повноваження нардепів поч.. з моменту складення присяги. Відповідно до ст.78 КУ нардепи здійсн. свої повноваження на постійній основі.
Держава гарантує нардепу необхідні умови для ефективного здійснення ним депутатських повноважень. Згідно ч.1 ст.80 КУ нардепам гарантується депутатська недоторканість.
Відповідно до ст.6 ЗУ «Про статус народного депутата України» народний депутат у порядку встановленому законом:
1) бере участь у засіданнях ВРУ;
2) бере участь у роботі депутатських фракцій;
3) бере участь у роботі комітетів, тимчасових слідчих та спеціальних комісій, утворених ВРУ;
4) виконує доручення ВРУ та її органів;
5) бере участь у роботі над законопроектами іншими актами ВРУ;
6) бере участь у парламентських слуханнях;
7) звертається з депутатським запитом або депутатським зверненням.
Відповідно до ст.84 КУ голосування на засіданнях ВРУ здійснюється нардепом особисто. Також згод з ст.93 КУ народному депутату належить право законодавчої ініціативи, яка реалізується у формі внесення до ВРУ законопроекту, проекту постанови та іншої законодавчої пропозиції.
Обов'язки нардепа поділяють на:
- загальні: дбати про благо України і добробут українського народу, захищати інтереси виборців та держави, додержуватися вимог КУ, законів. присяги тощо.
- спеціальні: обов’язки як члена депутатської фракції; як члена комітету, тимчасової спеціальної чи слідчої комісії; підтримувати постійний зв’язко з виборцями тощо.
- додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики;
73. Гарантії діяльності народних депутатів України.
Гарантіями діяльності народного депутата України є:
1) непорушність повноважень народного депутата України;
2) депутатська недоторканність;
3) забезпечення народному депутатові України умов для виконання депутатських повноважень;
4) звільнення народного депутата України від призову на військову службу або збори;
5) державне страхування народного депутата України;
6) забезпечення народному депутатові України умов для підвищення професійного рівня;
7) фінансове, медичне і соціально-побутове забезпечення народного депутата України;
8) відшкодування витрат, пов'язаних із депутатською діяльністю;
9) забезпечення народного депутата України житловим приміщенням тощо.
Важливою умовою ефективної реалізації повноважень народних депутатів України є також передбачена Законом України «Про статус народного депутата України», Кримінальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідальність за невиконання законних вимог народного депутата України, за посягання на честь, гідність народного депутата України та вплив на нього, членів його сім'ї та родичів, помічни-ків-консультантів народного депутата України, а також за порушення гарантій щодо забезпечення діяльності народного депутата України.
74.Конституційно-правовий статус Уповноваженого ВРУ з прав людини.
КУ Розділ 4, ЗУ «Про Уповноваженого ВРУ з прав людини»
До сфери діяльності омбудсмана належать відносини між г0ом і представниками держави. До його компетенції не належать справи, в яких гр-ни взаємодіють між собою.
Уповноважений здійсн свою д-сть незалежно від інших держ. органів та посадових осіб. Його д-сть доповнює існуючі засоби захисту кон. прав та свобод людини і гр-на.
Місцезнаходженням Уповноваженого є столиця України - місто Київ.
Уповноважений призначається на посаду і звільняється ВРУ таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.
Уповноваженим може бути призначено гр-на Укр, який на день обрання досяг 40р., володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної д-сті та протягом останніх 5р. проживає в Україні.
Уповноважений призначається строком на 5р., о поч.. з дня складенням ним присяги на сесії ВРУ.
Ця посада несумісна з представницьким мандатом, зайняттям оплачуваної ін. роботи або політичною д-стю, крім викладацької, наукової, творчої.
Правовий статус - є посадовою особою, визначається КУ, ЗУ «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про державну службу». Здійснює свою діяльність: незалежно від інших державних органів. Повноваження не можуть бути припинені чи обмежені.
Мета – це діяльність для людей та громадян з: 1) захисту прав і свобод; 2) додержання та повага до прав і свобод; 3) запобігання порушенням прав і свобод або сприяння їх поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи у відповідність з КУ, міжнар. стандартами у цій галузі; 5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Права: 1) невідкладного прийому; 2) бути присутнім на засіданнях ВРУ, КМУ, КСУ, ВСУ; 3) звертатися до КСУ з поданням про офіційне тлумачення КУ та ЗУ; 4) безперешкодно відвідувати ОДВ; 5) на ознайомлення з документами, доступ до інформації; 6) вимагати від посадових і службових осіб ОДВ; 7) запрошувати для отримання письмових пояснень; 8) відвідувати у затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань; 9) присутнім на засіданнях судів; 10) звертатися до суду із заявою; 11) направляти акти реагування; 12) перевіряти стан прав і свобод.
75.Функції та компетенція УВРУ з прав людини
Функції – основні напрями діяльності. Основною функцією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є контрольно-наглядова, яка конкретизується у таких напрямках діяльності:
– здійснення опосередкованого парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі;
– здійснення контролю за відповідністю Конституції України, законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина шляхом звернення до Конституційного Суду України з відповідними поданнями;
– перевірка стану додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;
– направлення звернень громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та здійснення контролю за розглядом цих звернень;
– прийняття рішень про необхідність проведення перевірок діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності з правом вимагати від посадових і службових осіб цих органів сприяння, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків.
Крім того, Уповноважений виконує ряд інших функцій, зокрема правоохоронну, нормотворчу, правозастосовчу, інформаційну та ін.
Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначив метою парламентського контролю такі пункти:
76.Конституційний статус Рахункової палати України.
Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.Рахункова палата є юридичною особою, має свою печатку із своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. Місцезнаходженням Рахункової палати є місто Київ. Завданнями Рахункової палати є: організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням; здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів; контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля; контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України; контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках;аналіз встановлених відхилень від показників Державного бюджету України та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про удосконалення бюджетного процесу в цілому; регулярне інформування Верховної Ради України, її комітетів про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій; виконання інших завдань, передбачених для Рахункової палати чинним законодавством України. Рахункова палата здійснює контроль на засадах законності, плановості, об'єктивності, незалежності та гласності. Правова основа організації та діяльності Рахункової палати визначається Конституцією України, Законом про рахункову палату, іншими актами законодавства України.
77.Конституційно-правовий статус Президента України.
Відповідно до ст.102 КУ ПУ є главою держави і виступає від її імені. ПУ є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання КУ, праві і свобод людини і громадянина.
ПУ визначається як орган держави – організована частина державного механізму, наділена владними повноваженнями і визначеною компетенцією.
Інститут ПУ – державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділений конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв’язків з іншими державами, а також недержавними органами і громадянами, діяльність якого регулюються системою відповідних правових норм.
Інститут президентства - інститут конституційного права, тобто система правових норм, що направлені на регулювання суспільних відносин, змістом яких є діяльність ПУ як їх суб’єкта.
Правовий статус Президента України.
Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
78.Функції та компетенція Президента України.
Це є ядром конституційно-праового статусу. Є ГАРАНТОМ КОНСТИТУЦІЇ.
Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.
Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативні напрямки його діяльності – забезпечення єдності державної влади та представництво держави.
Компетенція – сукупність КУ та ЗУ предметів відання(функцій), відповідальності та повноважень, якими ПУ наділяється з метою забезпечення реалізації його функцій як глави держави.
Повноваження ПУ – конкретні права і обов’язки ПУ з вирішення питань віднесених до його відання.
Основні функції ПУ (ст.102 КУ):
- представницька(п.3 ст.106 КУ), представництво держави;
- забезпечення державного суверенітету і національної безпеки (п.1 ст.106 КУ; п.17-18 с.106КУ)
- гарант КУ; реалізація основних прав і свобод людини і громадянина (п.6 ст.106; п.30 ст.106КУ)
- нормотворча функція
- зовнішньополітична функція
повноваження ПУ можна поділити на такі групи:
1) Державне будівництво
- установчі(п.15,23,28 ст.106 КУ), щодо створення, реорганізації та ліквідації органів д.в., н-ад утворює суди.
- номінаційні (п.5,9-14,17, 22 ст.106 КУ), щодо формування персонального складу державних органів
- процедурні(п.7 ст.106 тощо), щодо існування процедури формування органів д.в., н-ад призначення позачергових виборі до ВРУ у строки, встановлені КУ.
2)Нормотворча діяльність:
- право законодавчої ініціативи (ч.1 ст.93 КУ), при чому законопроекти, визначені ПУ, як невідкладні розглядаються ВРУ позачергово(ч.2 ст.93 КУ).
- право вето (ст.94; п.30 ст.106 КУ).
- право підписання і обнародування законів (промульгація): ст.94, п.29 ст.106 КУ
- право призначення всеукраїнського референдуму(п.6 ст.106 КУ)
3)Забезпечення конституційної законності:
- звернення до КСУ: ч.2 ст.150КУ
- скасування актів Кабміну та АРК – п.16 ст.106
- скасовує рішення голів адміністрацій – ч.8 ст.118 КУ
- відкладальне вето
- введення надзвичайного стану – п.21 ст.106 КУ
4) У сфері оборони і національної безпеки:
- є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, здійсн. керівництво у сферах нац.. безпеки та оборони держави (п.17 ст.106 КУ)
- очолює РНБО (п.18 ст.106 КУ)
- вносить до ВРУ подання про оголошення стану війни у разі збройної агресії проти України (п.19 ст.106)
- приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності Укр. (п.20 ст.106 КУ)
5) У сфері забезпечення прав громадян:
- ухвалення рішення про прийняття та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні(п.26 ст.106 КУ);
- здійснення помилування(п.27 ст.106 КУ)
6) у сфері зовнішньої політики та міжнародних відносин: - представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України(п.3 ст.106 КУ); ухвалює рішення про визнання іноземних держав (п.4 ст.106 КУ); призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав (п.5 ст.106 КУ).
79. Підстави дострокового припинення повноважень Президента України.
Відповідно до ст. 108 КУ підставами дострокового припинення повноважень Президента є:
1). відставка;
2). неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров’я;
3). усунення з поста в порядку імпічменту;
4). смерть;
Відставка Президента — добровільне припинення ним своїх повноважень. Заява Президента оголошується ним особисто на засіданні Верховної Ради України. Відставка набуває чинності з моменту її проголошення.
Юридичний факт неможливості виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров’я, як підстава дострокового припинення його повноважень, має встановлюватись на засіданні Верховної Ради в умовах гласності і відкритості.
Підставою для прийняття такого рішення Верховною Радою є письмове подання Верховного Суду за зверненням Верховної Ради і медичний висновок. Тобто сам медичний висновок не є ще підставою припинення повноважень. Необхідне ще й письмове звернення Верховного Суду, що містить юридичну оцінку.
Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень Президента є процедура усунення його з поста в порядку імпічменту (тобто відсторонення від посади).
Процедура імпічменту: 1) ініціюється більшістю від конституційного складу ВРУ; 2) ВРУ створює спеціальну тимчасову слідчу комісію + спец. прокурор + спеціальні слідчі; 3) висновки розглядаються на засіданні ВРУ; 4) ВРУ не менш як 2/3 від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення ПУ; 5) Рішення ВРУ не менш як 3/4 після перевірки справи КСУ і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку ВСУ про те, що діяння, в яких звинувачується ПУ, містять ознаки державної зради або іншого злочину.
В разі дострокового припинення повноважень Президента його повноваження протягом 90 днів виконує Прем’єр-міністр. Повноваження його є обмеженими (п. 2,6,8,10,11,12,14,15,16,22,25,27 ст. 106 КУ).
У разі дострокового припинення повноважень ПУ, окремі з них виконує прем’єр-міністр(ст.112 КУ)
У разі дострокового припинення повноважень ПУ вибори ПУ проводяться в період 90 днів з дня припинення повноважень(ч.5 ст.103)
ПУ, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п’ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів(ч.5 ст.104 КУ);
80.Правові акти ПУ
№89 Акти Президента України
Згідно ч.3 ст.106 КУ ПУ на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.
1)Указ ПУ – правовий акт глави держави . адресований до невизначеного кола юридичних і фізичних осіб, державних органів та організацій з найбільш важливих питань, віднесених до його компетенції.
- ненормативний указ – відноситься до невизначеного кола фізичних і юр. осіб і має довгострокову дію.
- ненормативний(індивідуальний) – має індивідуальне значення.
Проекти актів ПУ вносять КМУ, Рада міністрів АРК, глава секретаріату ПУ, його перші заступники та заступники, секретар РНБО, радники ПУ, допоміжні та інші органи при ПУ.
Указами оформлюються рішення про призначення Всеукраїнського референдуму; призначаються позачергові вибори до ВРУ; ліквідуються суди;скасовуються акти КМУ; здійснюється помилування(індивідуальний акт).
2)Розпорядження – ненормативний акт глави держави, що є актом індивідуально-організаційного характеру: надання доручень; проведення переговорів; організаційні та кадрові питання, призначення працівників тощо.
КУ передбачає процедуру контра сигнатури , коли акти ПУ обов’язкові лише за умови підписання їх відповідними органами виконавчої влади: прем’єр міністром і міністром відповідальним за акт ат його виконання(ч.4 ст.106 КУ).
3) Послання(п.2 ст106 КУ), з якими ПУ звертається до народу та з щорічними і позачерговими посланнями до ВРУ про внутр.. і зовн. становище Укр. Вони мають характер політичного акта з елементами розпорядчих функцій. Вони слугують орієнтиром законодавчої діяльності парламенту.
4) Конституційні подання (ст.150-151 КУ)
5) Доручення
81.Конституційний статус РНБО України
Основним завданням РНБО є координація і контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.
Головою РНБО є Президент України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110 і 111 Конституції України виконання обов'язків Голови РНБО на період до обрання і вступу на пост нового Президента України згідно зі ст. 5 Закону України "Про Раду національної безпеки І оборони України" покладається на Прем'єр-міністра України.
Повноваження Голови РНБО'.
1) спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво роботою РНБО;
2) затверджує перспективні та поточні плани роботи РНБО, час і порядок проведення її засідань;
3) особисто головує на засіданнях РНБО;
4) дає доручення членам РНБО, пов'язані з виконанням покладених на неї функцій;
5) заслуховує поточну інформацію Секретаря РНБО про хід виконання її рішень, у разі необхідності виносить питання про стан виконання рішень РНБО на її засідання;
6) затверджує Положення про апарат РНБО, його структуру і штат;
7) визначає повноваження заступників Секретаря РНБО;
8) формує персональний склад РНБО.
До складу РНБО за посадою входять Прем'єр-міністр України, міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, міністр внутрішніх справ України, міністр закордонних справ України. У засіданнях РНБО може брати участь Голова Верховної Ради України. Членами Ради національної безпеки і оборони України можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади.
Секретар РНБО призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується.
82.Правовий статус апарату Президента України
Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби», які входять до складу президентського апарату. Отже, апарат Президента України – це сукупність консультативно-дорадчих та інших допоміжних органів і служб, створених при главі держави, куди входить і Адміністрація Президента України.
Президент України В.А. Ющенко 24 січня 2005 року підписав Указ "Про Секретаріат Президента України", згідно з яким Адміністрація
Президента України реорганізовувалася у Секретаріат Президента України, запроваджувалася посада Глави Секретаріату Президента України, який на виконання своїх функцій наділявся повноваженнями приймати розпорядження. Указом Президента України "Питання Секретаріату Президента України" від 27 січня 2005 року було затверджене Положення про Секретаріат Президента України, в якому визначався правовий статус, структура Секретаріату Президента України.
Президент України В.Ф. Янукович 25 лютого 2010 року підписав Указ "Про першочергові заходи щодо забезпечення діяльності Президента України", в якому зазначено: "Утворити Адміністрацію Президента України, ліквідувавши Секретаріат Президента України. Покласти на Адміністрацію Президента України організаційне, правове, консультативне, матеріально-технічне та інше забезпечення здійснення главою держави конституційних повноважень. Встановити, що Адміністрацію Президента України очолює Глава Адміністрації Президента України.
Адміністрація Президента України - це допоміжний, дорадчий, консультативний, постійно діючий орган, утворений для здійснення главою держави його конституційних повноважень. Адміністрація Президента України є юридичною особою. Указом Президента України від 2 квітня 2010 р. №504/2010 затверджене Положення про Адміністрацію Президента України".
Основними завданнями Адміністрації Президента України є забезпечення виконання главою держави його конституційних обов'язків та повноважень на засадах відкритості, гласності та прозорості, що передбачає:
* забезпечення планування діяльності Президента України;
* опрацювання пропозицій Президента України щодо пріоритетів державної політики, шляхів їх впровадження;
* забезпечення офіційного оприлюднення Президентом України законів, а також його указів і розпоряджень;
* забезпечення підготовки проектів законів, що вносяться Президентом України до Верховної Ради України;
* організацію та проведення протокольних та церемоніальних заходів за участю Президента України, закордонних та робочих візитів;
* здійснення підготовки проектів конституційних подань Президента України до Конституційного Суду України;
1 опрацювання внесених в установленому порядку пропозицій з вирішення кадрових питань, що належать до повноважень Президента України;
* організацію прийомів громадян Президентом України;
* забезпечення взаємодії Президента України з органами державної влади - Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України;
* опрацювання внесених в установленому порядку пропозицій щодо утворення, ліквідації та реорганізації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та ін.
83.Конституційно- правовий статус КМУ
Згідно зі ст.113 КУ КМУ – вищий орган у сис-мі органів в.в. Він відповідальний перед ПУ та підконтрольний і підзвітний ВРУ, у межах передбачених у ст.85, 87 КУ. КМУ у своїй діяльності керується КУ і ЗУ, актами ПУ.
Правовий статус КМУ – юридично закріплене становище вищого виконавчого органу держави, характеризується його місцем в державному правлінні, виконанням повноважень для виконання завдань та функцій держави.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабміну визначені ЗУ «Про Кабмін».
До КМУ входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри.
Принципи діяльності КМУ: - верховенство права; - законність; - поділ д.в.; - безперервність;- колегіальність; - солідарна відповідальність; - відкритість; - прозорість.
КМУ набуває повноважень після складення присяги не менш як двома третинами його членів.
Підставами дострокового припинення повноважень КМУ є:
1) Відповідно до ст.87 КУ – прийняття резолюції недовіри КМУ більшістю від кон. складу ВРУ;
2) Згідно ч.3 ст.115 КУ – відставка Прем'єр-міністра має наслідком відставку всього складу КМУ.
3) Згідно ЗУ «Про КМУ» у разі припинення повноважень прем’єр-міністра у зв’язку з неможливістю виконання ним повноважень за станом здоров'я та смерті.
4) КМУ складає повноваження перед новобраним ПУ.
Згідно ч.1 ст.117 КУ КМУ в межах своєї компетенції видає постанови та розпорядження, які є обов’язковими до виконання.
Акти КМУ нормативного хар-ру видаються у формі постанов КМУ.
Акти КМУ з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень КМУ.
Акти КМУ підписує прем’єр-міністр України(ч.2 ст.117 КУ).
Відповідно до п.16 ст.106 КУ ПУ скасовує акти КМУ.
Повноваження КМУ визначені ст.116 КУ.
ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ПОВАНОВАЖЕНЬ КМУ: 1) Організація виконання законів в У.; 2) забезпечення управління державним апаратом 3) є керівним організуючим органом системи виконавчої влади, який об’єднує, координує, та погоджує її діяльності. 4) загальнодержавний і єдиний вищий орган виконавчої влади, не має інших подібних; 5) колегіальний орган - рішення приймаються колегіально. ПРИЗНАЧЕННЯ: ПМУ призначається ВРУ за поданням ПУ, який вносить за пропозицією коаліції ВРУ. МОУ, МЗС призначаються ВРУ за поданням ПУ, інші ВРУ за поданням ПМУ. ПМУ керує роботою КМУ згідно Програми діяльності КМУ, схваленої ВРУ. КМУ складає повноваження перед новообраною ВРУ. ВІДСТАВКА ВСЬОГО КМУ: 1) Відставка ПМУ; 2) ВРУ - резолюція недовіри КМУ. ВИДАЄ АКТИ: постанови та розпорядження.
Згідно з КУ, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, яку складають центральні та місцеві органи виконавчої влади. Як вищий колегіальний орган, він здійснює владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи та контролюючи їх діяльність.
Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдину систему виконавчої влади в Україні; забезпечує у відповідності з КУ здійснення функцій і повноважень виконавчої влади на території України; спрямовує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади; самостійно вирішує питання, що віднесені КУ і законодавством до його компетенції.
В межах своєї компетенції Кабінет Міністрів організовує виконання нормативних актів, міжнародних договорів, конвенцій та угод, здійснює контроль за їх виконанням органами виконавчої влади та приймає відповідні закони щодо усунення їх порушень.
Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України і у своїй діяльності керується актами (ст. 113 КУ). Одночасно він підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, але у межах, що визначені КУ.
Члени КМУ повинні бути громадянинами України, володіти українською мовою, не можуть бути нардепами чи мати інший представницький мандат.
84.Склад, структура та порядок формування КМУ
Відповідно до ст. 114 КУ до КМУ входять:
1) Очолює прем’єр-міністр України;
2)перший віце-прем'єр-міністр;
3)3 віце-прем'єр-міністри;
4) міністри.
Прем'єр-міністр України призначається ПУ за згодою більше ніж половини від кон. складу ВРУ.
Персональний склад КМУ призначається ПУ за поданням Прем’єр-міністра Укр.
Прем'єр-міністр Укр. входить із поданням до ПУ про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів .в., в межах коштів, передбачених Держ. бюджетом України на утримання цих органів. Зараз 12 міністрів і 16 міністерств.
Членами КМУ можуть бути:
- громадяни України;
- наявна вища освіта;
- володіння правом голосу;
- володіння державною мовою.
2. Посадовий склад (кількість та перелік посад)
новосформованого Кабінету Міністрів України визначається
Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України одночасно
з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України у
порядку, встановленому статтею 9 цього Закону.
3. Посади членів Кабінету Міністрів України належать до
політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство та
законодавство про державну службу.
4. Статус членів Кабінету Міністрів України визначається
Конституцією України ( 254к/96-ВР ), цим та іншими законами
України.
Порядок формування і складу Кабінету Міністрів
Відповідно до статті 114 Конституції України до складу Кабінету Міністрів України входять прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, , три віце-прем'єр-міністри, міністри. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Юридичний бік встановленого Конституцією України порядку формування персонального складу Кабінету Міністрів відповідає міжнародним стандартам і передбачає обов'язкові дії з боку Президента і Прем'єр-міністра. Адже саме Прем'єр-міністр вносить пропозиції Президенту України щодо складу Кабінету Міністрів, а Президент призначає його членів.Строк функціонування Кабінету Міністрів залежить від строків повноважень Президента України.
85.Функції та компетенція КМУ
Функції :
Економічна функція полягає в забезпеченні проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, розробці і здійсненні загальнодержавних програм економічного розвитку України. Реалізуючи економічну функцію, Кабінет Міністрів України: 1) організовує підготовку прогнозів та програм економічного і соціального розвитку України, 2) забезпечує та контролює виконання Державної програми економічного і соціального розвитку України і програм розвитку окремих галузей економіки; 3) здійснює державне регулювання ринку зерна; 4) забезпечує здійснення державної політики цін; 5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності; 6) сприяє розвитку підприємництва тощо.
Бюджетна функція полягає в розробці проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний рік, проекту закону про Державний бюджет України; в забезпеченні виконання затвердженого парламентом Державного бюджету України; в поданні звіту Верховній Раді про його виконання.
Реалізація державної політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування становлять екологічну функцію, здійснюючи яку Кабінет Міністрів України: а) забезпечує реалізацію визначеної парламентом екологічної політики, розробку державних, міждержавних і регіональних екологічних програм; б) організовує екологічне виховання та екологічну освіту громадян; в) вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації; г) забезпечує реалізацію політики держави у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, ліквідації їх наслідків.
Соціальна функція уряду полягає в реалізації політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, розробці і здійсненні загальнодержавних програм соціального розвитку України. Реалізуючи соціальну функцію, Кабінет Міністрів: а) забезпечує дотримання і реалізацію гарантій, передбачених пенсійним законодавством, права на соціально-економічний захист військовослужбовців та осіб, звільнених з військової служби, членів їх сімей; б) забезпечує фінансування та матеріально-технічне постачання закладів охорони здоров'я, державної санітарно-епідеміологічної служби; в) розробляє систему заходів щодо підтримання та зміцнення здоров'я населення; г) затверджує соціальні норми та правила щодо соціального становлення і розвитку молоді тощо.
Гуманітарна функція охоплює реалізацію політики у сфері освіти, науки, культури, розробка і здійснення загальнодержавних програм науково-технічного і культурного розвитку. Реалізуючи гуманітарну функцію, Кабінет Міністрів України: а) здійснює державну політику у галузі освіти, організовує розроблення та здійснення відповідних загальнодержавних та інших програм; б) затверджує державні стандарти освіти з кожного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня; в) встановлює порядок створення, реорганізації, ліквідації, ліцензування, інспектування, атестації та акредитації закладів освіти; г) здійснює науково-технічну політику держави; ґ) подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та їх матеріально-технічного забезпечення; д) здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності тощо.
Функція забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України передбачає здійснення заходів, направлених на відвернення внутрішніх і зовнішніх загроз, підтримання обороноздатності і економічної самостійності. Реалізуючи цю функцію, уряд України контролює виконання законів у сфері оборони, здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності країни, координує і контролює їх виконання та несе, в межах своїх повноважень, відповідальність за забезпечення оборони.
Політичні функції Кабінету Міністрів України поділяються на внутрішньополітичні (управлінська діяльність стосується більшості сфер суспільного життя) і зовнішньополітичні (здійснення зовнішніх зв'язків України в різних галузях, укладення міжурядових угод).
Компетенція Кабінету Міністрів України
КМУ є вищім органом в системі органів викон влади. Він відповідальний перед президентом Укр та підконтрольний і підзвітний ВРУ. У своїй діяльності КМУ керується Конституцією Укр і законами Укр, актами през Укр. КМУ у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження які є обов'язковими до виконання. Кабінет Міністрів України та інші структури виконавчої влади не можуть ефективно діяти поза межами єдиної системи. Конституція України визначає більшість повноважень Кабінету Міністрів. Строк функціонування Кабінету Міністрів залежить від строків повноважень Президента України. Строк повноважень Кабінету Міністрів України може бути достроково припиненій незалежно від припинення президентських повноважень у випадках, передбачених ст. 115 Конституції України. Кабінет Міністрів України здійснює контроль за виконанням прийнятих ним актів як безпосередньо, так і через підвідомчі йому органи.
86.Правовий статус Премєр –міністра України.
Прем'єр-міністр (від фр. premier - перший) - посадова особа виконавчої влади, яка очолює уряд. Кабінет Міністрів України очолює Прем'єр-міністр України. Для здійснення функціональної діяльності Прем'єр-міністр України наділений відповідними повноваженнями.
Повноваження Прем'єр-міністра України визначені ст. 42 Закону України "Про Кабінет Міністрів України":
1) керує роботою уряду, спрямовує його діяльність на забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, та здійснення інших повноважень, покладених на уряд;
2) вносить на розгляд Президента України:
* подання про призначення членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників;
* подання про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів;
* подання про призначення на посаду голів місцевих державних адміністрацій;
3) формує проект порядку денного засідання уряду;
4) скликає засідання Кабінету Міністрів України та головує на них;
5) підписує акти Кабінету Міністрів України;
6) скріплює підписом акти Президента України у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 ч. 1 ст. 106 Конституції України;
7) представляє Кабінет Міністрів України у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами та організаціями в Україні та за її межами;
8) вступає у відносини з урядами іноземних держав, веде переговори і підписує міжнародні договори відповідно до закону та актів Президента України;
9) вносить на розгляд уряду пропозиції щодо затвердження голів спільних міжурядових комісій з питань співробітництва, що утворюються на підставі міжнародних договорів, укладених від імені Кабінету Міністрів України та інші.
Для здійснення Прем'єр-міністром України своїх повноважень у складі Секретаріату Кабінету Міністрів України утворюється патронатна служба (апарат Прем'єр-міністра України), керівник якого призначається на посаду та звільняється з посади в установленому порядку Кабінетом Міністрів України.
У разі відсутності Прем'єр-міністра України його повноваження виконує Перший віце-прем'єр-міністр України або віце-прем'єр-міністр України згідно з визначеним Кабінетом Міністрів України розподілом повноважень. Отже, Прем'єр-міністр України очолює Кабінет Міністрів України і на виконання своїх управлінських функцій наділений значним обсягом повноважень.
87.Парламентська відповідальність КМУ
88.Підстави та порядок припинення повноважень КМУ
Стаття 11. Складення повноважень Кабінету Міністрів України у зв'язку з обранням Президента України
1. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України.
2. Заява про складення повноважень Кабінету Міністрів України подається Прем'єр-міністром України чи особою, яка виконує його повноваження, новообраному Президенту України у день вступу на пост Президента України.
Стаття 12. Відставка Кабінету Міністрів України
1. Відставку Кабінету Міністрів України приймає Президент України.
2. Відставка Кабінету Міністрів України настає внаслідок:
1) прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України;
2) прийняття Президентом України рішення про відставку Кабінету Міністрів України;
3) відставки Прем'єр-міністра України;
4) смерті Прем'єр-міністра України.
Стаття 13. Відставка Кабінету Міністрів України внаслідок прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри
1. Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України.
2. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не пізніше ніж через десять днів після внесення пропозиції розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України, на
яке запрошуються всі члени Кабінету Міністрів України. Під час розгляду питання про відповідальність Кабінету Міністрів України у пленарному засіданні Верховної Ради України може брати участь Президент України.
3. Резолюція недовіри Кабінету Міністрів України вважається прийнятою, якщо за це проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України.
4. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України.
5. Прем'єр-міністр України у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України у день прийняття Верховною Радою України такої резолюції.
6. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше ніж один раз протягом чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Стаття 14. Відставка Кабінету Міністрів України внаслідок
прийняття Президентом України рішення про
відставку Кабінету Міністрів України
1. Президент України має право прийняти рішення про відставку Кабінету Міністрів України.
2. Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президенту України заяву про відставку Кабінету Міністрів України у день прийняття рішення Президента України.
Стаття 15. Відставка Кабінету Міністрів України
внаслідок відставки Прем'єр-міністра України
1. Прем'єр-міністр України має право заявити Президенту України про свою відставку.
2. Прем'єр-міністр України звільняється з посади з дня видання Президентом України указу про відставку Прем'єр-міністра України.
3. Прийняття Президентом України рішення про відставку Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.
Стаття 16. Відставка Кабінету Міністрів України
у разі смерті Прем'єр-міністра України
1. Повноваження Прем'єр-міністра України у разі його смерті припиняються з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.
2. Припинення повноважень Прем'єр-міністра України у разі його смерті має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.
89.Конституційно-правовий статус центральних органів виконавчої влади
№94 Конституційно-правові основи діяльності центральних органів державної виконавчої влади
Центральний орган виконавчої влади – орган підвідомчий КМУ і забезпечує проведення у життя державної політики у відповідній галузі на всій території Укр., та здійснює керівництво дорученою йому сферою.
Буде створено 6 центральних органів:
- міністерство;
- служба;
- інспекція;
- агентство;
- незалежні регулятори;
- органи зі спеціальним статусом.
Міністерство – головний орган у системі органів в.в. із забезпечення державної політики у визначеній сфері.
На сьогодні 16 міністерств.
Державна служба – центральний орган в.в, діяльність якого спрямовує або координує прем'єр-міністр або міністр.
Центральний орган в.в. зі спеціальним статусом – орган, що має особливі завдання і повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, реорганізації, а також призначення керівників та інших питань:
- Антимонопольний комітет;
- Державний комітет телебачення і радіомовлення;
- Фонд державного майна.
У системі міністерств можуть утворюватися урядові органи.
___________
До центральних органів виконавчої влади України відносяться такі групи органів: міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, які мають різноманітні назви — агентства, комітети, служби і т.ін. (часто вони узагальнено визначаються як «відомства»).
Зазначені органи у своїй діяльності представляють інтереси всієї держави, а не окремих територій, місць, їх компетенція поширюється з відповідного кола питань на всю територію країни
За своїм призначенням центральні органи виконавчої в^ади (надалі — центральні органи) забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в життя державної політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дорученими їм сферами і несуть відповідальність за стан їх розвитку перед Президентом і Кабінетом Міністрів України.
Центральні органи утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Президентом України за поданням Прем'єр-міністра у межах коштів, передбачених Державним бюджетом на утримання органів виконавчої влади (пункт 15 ст. 106 Конституції"). Президент призначає за поданням Прем'єр-міністра міністрів, голів державних комітетів, керівників інших центральних органів та припиняв їхні повноваження на цих посадах (п. 10 згаданої статті).
Поряд з цим для деяких центральних органів Конституція (п. 14 ст. 106) передбачає особливий порядок вирішення кадрових питань. Так, голів Ан-тимонопольного комітету. Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення призначає на посади та звільняє з посад Президент за згодою Верховної Ради України.
Провідне місце серед центральних органів посідають міністерства України. Лише їх керівники — міністри — входять до складу Кабінету Міністрів і безпосередньо беруть участь у визначенні урядової політики в країні.
Нині (за станом на 1.08.1998 р.) в Україні нараховується 18 міністерств, а саме:
90. Конституційно-правовий статус місцевих державних адміністрацій
№95 Конституційно-правовий статус місцевих органів виконавчої влади в Україні
Організація, повноваження та порядок діяльності МДА визначаються ЗУ «Про МДА».
Особливості здійснення в.в. у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України(ч.2 ст.118 КУ). Н-ад: ЗУ «Про столицю України – місто-герой Київ».
Місцеві державні адміністрації(мда) – місцевий орган виконавчої влади, який входить до сис-ми органів в.в. МДА в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
Відповідно до ст.118 КУ в.в. в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Повноваження МДА визначені у ст.119 КУ. Звідки основною функцією МДА є виконавча функція.
МДА є юридичними особами. Вони мають печатки із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, рахунки в установах банків України.
Склад МДА формують голови МДА (ч.3 ст.118 КУ).
Голова МДА в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів – накази.
Голови МДА призначаються на посаду ПУ за поданням Кабміну на строк повноважень ПУ (ч.4 ст.118 КУ).
МДА та їх голови при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед ПУ, КМУ, та підзвітні і підконтрольні йому.
Обл. держ. адмін. В межах своїх повноважень спрямовують діяльність райдержадмін. Та здійснюють контроль за їх діяльністю.
МДА здійсн. Повноваження, делеговані їм відповідними обласними, районними радами.
МДА не мають права втручатися у здійснення органами м.с. власних повноважень.
Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної МА, на підставі чого ПУ приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь(ст.118 КУ).
Якщо голові обласної чи районної МДА висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, ПУ приймає рішення про відставку голови МДА(ст.118 КУ).
Акти МДА, що суперечать КУ, ЗУ, актам ПУ та КМУ або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу в.в. вищого рівня або суду.
Фінансове забезпечення МДА здійснюється за рахунок Державного бюджету України.
_____________
Місцеві державні адміністрації, їх повноваження.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють обласні та районні, Київська та Севастопольська місцеві державні адміністрації (ст. 118 Конституції України). Місцеві державні адміністрації – це державні органи виконавчої влади в областях, районах, в районах Автономної Республіки Крим, а також в містах Києві та Севастополі, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Вони діють за принципом субординації, відповідальності перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України, підзвітності та підконтрольності органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним і обласним радам у межах, передбачених законами “Про місцеві державні адміністрації” і “Про місцеве самоврядування в Україні”. Місцева державна адміністрація є місцевим органом в системі органів виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Вона виконує повноваження державної влади та делеговані їй відповідними радами виконавчі функції через створювані управління, відділи та інші структурні підрозділи та діє під керівництвом голови місцевої державної адміністрації. Саме місцеві державні адміністрації реалізують принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, покладений в основу побудови територіального устрою України (ст. 132 Конституції України). Отже, можна зробити висновок, що управління місцевими справами здійснюється через органи державної адміністрації на місцях, які виступають у якості периферійної ланки виконавчого апарату, призначаються з центру та формуються за участю представницьких органів, що обираються населенням відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Такий підхід у повній мірі відповідає змісту управління місцевими справами, якого додержується більшість країн сучасного світу. Під місцевим управлінням, звичайно, розуміють органи, які призначаються з центру і представляють на місцях державну адміністрацію, а під місцевим самоврядуванням – місцеві представницькі органи. Уявляється правильним не протиставляти місцеве самоврядування місцевому управлінню, а розглядати їх у контексті відношення частина – ціле. Місцеве управління – складний і гнучкий механізм. Він може включати в себе як державну адміністрацію на місцях, так і місцеві представницькі органи – ради (органи самоврядування).
91.Конституційно-правовий статус органів судової влади в Україні.
92.Конституційні принципи судочинства в Україні.
2. Характеристика засад ( принципів ) судочинства, що закріплені в Конституції України, Законі України “ Про судоустрій “, та галузевих процесуальних законах:
- законність;
- здійснення правосуддя виключно судами;
- гарантування всім суб’єктам правовідносин права на судовий захист;
- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;
- забезпечення доведеності вини, публічність кримінального процесу;
- змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості, принцип диспозитивності;
- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
- забезпечення обвинуваченому права на захист;
- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
- обов’язковість рішень суду;
- державна ( національна) мова судочинства;
- всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи;
- колегіальний і одноособовий розгляд справ у суді;
- безпосередність та усність судового процесу.
Принципи ( лат. першооснова ) – основні ідеї, базові положення, керівні засади, що вказують на шляхи, способи регулювання суспільних відносин державою. За підставі принципів права приймаються норми, які їх конкретизують і за допомогою цих норм вони опосередковано стають регуляторами суспільних відносин. Тому принципи ще й окреслити як норми права найбільш загального характеру, які визначають способи і форми регулювання тієї чи іншої галузі права. Хронологічно принципи виникають швидше ніж сама галузь права, вони вказують на призначення певної галузі права як такої. Зокрема в кримінально-процесуальному праві вони визначають процесуальну форму діяльності суду, тобто такий хід судового процесу, при якому максимально ефективно забезпечуються права сторони захисту і сторони обвинувачення, право особи на судовий захист, і як результат – законне і обгрунтоване рішення суду. Засади судочинства визначають діяльність інших учасників процесу, для досягнення того ж таки результату - законного і обґрунтованого рішення суду. Тобто якщо простіше принципи вказують яким повинен бути суд і правосуддя, які його мета і завдання. Закріплені у нормах права, вони об’єднують їх в органічну цілісність. Оскільки принципи судочинства визначають його загальний характер та вказують на перспективи його розвитку, тому вони є явищем стабільнішим ніж норми права і менш схильним до змін. В даній темі поняття принципи і засади вживаються як тотожні.
Отже, конституційні засади ( принципи ) судочинства – це закріплені у Конституції та конкретизовані у Законі про судоустрій та процесуальному законодавстві основні, фундаментальні положення про мету, завдання, способи і форму діяльності суду, а також форми діяльності інших учасників судового процесу для досягнення єдиного і необхідного результату здійснення правосуддя – законного і обґрунтованого рішення суду і його виконання.
93.Судова система України.???????????????????????
125 Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Загальна характеристика судової системи України
Судову систему України складають суди загальної юрисдикціїта Конституційний Суд України. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності і спеціалізації. Систему судів загальної юрисдикції складають:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;
3) Касаційний суд України (був визнаний неконституційним за рішенням Конституційного Суду України);
4) вищі спеціалізовані суди;
5) Верховний Суд України.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.
Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:
єдиними засадами організації та діяльності судів;
єдиним статусом суддів;
обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції; обов'язковістю виконання на території України судових рішень;
єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;
фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;
Відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону.
Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди. Місцевими загальними судами є районні, районні у містах,
міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.
У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.
Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.\
Конституційний Суд України входить до судової системи як самостійний суб'єкт і є єдиним органом конституційної юрисдикції (ч. 5 ст. 125).
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації2.
Згідно з Законом України «Про судоустрій України» (ст. 18) систему судів загальної юрисдикції складають:
1. Місцеві суди, до яких належать:
- місцеві загальні суди - районні, районні у містах, міські й міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів;
- місцеві господарські суди - господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;
- місцеві адміністративні суди - окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.
2. Апеляційні суди, до яких належать:
- апеляційні загальні суди - апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області;
- апеляційні спеціалізовані суди - апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.
3. Вищі спеціалізовані суди - Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку, встановленому Законом України «Про судоустрій України»;
4. Верховний Суд України.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Згідно з Законом України «Про судоустрій України» (ст. 47) Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції.
Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України.
94.Суддівське самоврядування в Україні.
Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування, тобто самостійне колективне вирішення зазначених питань професійними суддями.
Суддівське самоврядування є однією з найвищих гарантій забезпечення самостійності судів і незалежності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню компетентних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів від втручання в їх роботу, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в їх діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами в системі судів.
На органи суддівського самоврядування покладені наступні завдання:
o забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади;
o зміцнення незалежності судів, суддів, захист від втручання в їх діяльність;
o участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за дотриманням установлених нормативів такого забезпечення;
o вирішення питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у порядку, встановленому Законом;
o призначення суддів Конституційного Суду України;
o призначення суддів до складу Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у порядку, встановленому законом.
Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України, названого Закону, іншими законами та регламентами і положеннями, прийнятими органами суддівського самоврядування.
Організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, ради суддів, конференції суддів, з'їзд суддів України.
Суддівське самоврядування в Україні здійснюється через:
o збори суддів місцевого суду, апеляційного, Вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України;
o ради суддів відповідних судів;
o конференції суддів відповідних судів;
o Раду суддів України;
o з'їзд суддів України.
95.Конституційно-правовий статус Вишої ради юстиції
Вища рада юстиції — колегіальний, незалежний орган України, відповідальний за формування високопрофесійного суддівського корпусу, а також за приймання рішення стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.
Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції.
До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.
На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України, не молодший тридцяти п'яти років і не старший шістдесяти років, який проживає в Україні не менш як десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менше десяти років.
Порядок призначення членів Вищої ради юстиції та припинення їхніх повноважень визначається Законом.
Відповідно до статті 131 Конституції України до завдань Вищої ради юстиції належать:
внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівниківпрокуратури - двох членів Вищої ради юстиції.
До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.
На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України, не молодший тридцяти п'яти років і не старший шістдесяти років, який проживає в Україні не менш як десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менше десяти років.
У Вищій раді юстиції утворюються секції:
з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад;
дисциплінарна секція для здійснення дисциплінарного провадження, розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності і прийняття рішення про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності.
Організаційне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Вищої ради юстиції здійснює секретаріат.
96.Конституційно-правовий статус суддів в Україні .
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є ВСУ. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади.
Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди ВРУ затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.
97.Правовий статус прокуратури України.
Стаття 121. Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;
5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Стаття 122. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради України Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років.
Стаття 123. Організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
№100 Конституційно-правовий статус прокуратури України
У механізмі державної влади прокуратура виступає відносно самостійним інститутом і безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади, хоча й тісно взаємодіє з усіма гілками влади, особливо з останньою.
Згідно з Конституцією України (ст. 121) прокуратура становить єдину систему, до якої входять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові, транспортні та інші спеціалізовані прокуратури.
В основу побудови та функціонування системи органів прокуратури покладено такі принципи:
1. Принцип централізму
2. Принцип законності
3. Принцип гласності
4. Принцип незалежності у здійсненні своїх завдань і функцій.
Найвищу сходинку в ієрархії органів прокуратури займає Генеральна прокуратура України, яку очолює Генеральний прокурор України. Він призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України (ст. 122, п. 25 ст. 85 і п. 11 ст. 106 Конституції України) та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.
Генеральний прокурор України має першого заступника та заступників і затверджує структуру Генеральної прокуратури України і Положення про її структурні підрозділи.
Строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років.
Закон України «Про прокуратуру» передбачає відповідні вимоги до працівників прокуратури, зокрема: громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та моральні якості.
На посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше ЗО років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше семи років; на посади районних і міських прокурорів - віком не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років;
Конституційними функціями прокуратури є:
1. Підтримання державного обвинувачення в суді.
2. представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, яке полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.
3. Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.
4. Нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов 'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Згідно з п. 9 Перехідних положень Конституції України прокуратура також продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства - до введення в дію законів, що регулюватимуть діяльність державних органів стосовно контролю за додержанням законів, і до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.
На прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не передбачених Конституцією України і Законом України «Про прокуратуру».
98.Поняття конституційної юрист акції та конституційного контролю
Контроль – система відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган може скасовувати акти підконтрольного органу.
Нагляд – система відносин, за якої наглядовий орган може лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку і принаймні призупинити дію його акта, але скасовувати або виправляти повинен сам піднаглядний орган.
Конституційний контроль – будь-яка форма перевірки на відповідність (несуперечність) конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені для участі в здійсненні публічної влади.
Конституційний контроль можливий лише там, де діє писане право, у тому числі писані конституції, положення яких мають вищу юридичну силу порівняно з будь-якими іншими національними та місцевими правоположеннями.
Контролю щодо несуперечності конституційним (органічним) законам, підлягають звичайні закони, прийняті на референдумі, внутрішньодержавні договори, акти виконавчої влади, акти самоврядування. Проводиться також перевірка відповідності національних законів міжнародним договорам. Крім того, здійснюється контроль актів і дій громадських об'єднань, на які держава поклала певні владні функції (палата виробників певних товарів може видавати сертифікати і допускати при цьому дискримінацію). Межі конституційного контролю охоплюють також створення та діяльність політичних громадських об'єднань, політичних партій.
Отже, контроль - це перевірка на відповідність конституції дій посадових осіб - президента, членів уряду, верховних суддів.
Конституційний контроль здійснюється и у формі індивідуальної або колективної скарги, що передбачає наділення індивіда – суб'єкта прав і свобод людини, а також різних об'єднань громадян, юридичних осіб правом подавати в конституційний суд скарги про порушення своїх прав і свобод законами, нормативними актами, судовими рішеннями. Конституційна скарга виступає як важливий правовий засіб захисту індивіда від сваволі держави.
Залежно від конституційних рішень такими органами можуть бути: а) глава держави, парламент, уряд, суди загальної юрисдикції, адміністративні суди; б) спеціалізовані органи конституційного контролю, до яких входять або судові (наприклад, конституційна юстиція в багатьох європейських країнах), або квазісудові органи (наприклад, Конституційна рада у Франції та інших країнах).
Конституційний контроль, здійснюваний президентом, парламентом, урядом і подібними до них органами, називається іноді політичним, тому що зазначені органи здійснюють політичну діяльність.
Спеціалізовані судові органи конституційного контролю часто мають також інші повноваження – реалізують конституційну відповідальність вищих посадових осіб держави, виступають як виборчі суди, дають офіційне тлумачення конституції тощо.
Конституційна юрисдикція - діяльність суд. і т. з. квазісудових органів, спрямована насамперед на визначення відповідності певного кола правових актів конституції, а також на реалізацію деяких ін. повноважень. К. ю. здійснюється у порядку конституційного провадження. Відповідна діяльність спеціаліз. суд. органів відбувається у формі конституційного судочинства.
Конституційний Суд України є згідно з Конституцією України (ст. 147) єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, тобто це - незалежний від законодавчої та виконавчої гілок влади спеціальний судовий орган, який здійснює перевірку нормативних актів на їхню відповідність Конституції України способом конституційного судочинства.
Визначення Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції означає, що в Україні відсутня система судів конституційної юрисдикції. Зазначене характеризує всі без винятку країни з унітарною формою державного устрою, де прийнято австрійську модель судового конституційного контролю.
Централізованість, організаційна єдність, односуб'єктність конституційної юрисдикції за умов унітарної держави пояснюється змістом і характером функції конституційного контролю, здійснюваної Конституційним Судом України. За Конституцією України об'єктами такого контролю є в першу чергу правові акти вищих органів держави, уповноважених здійснювати нормотворчість, — Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України. Частина з цих актів має універсальну природу, тобто вони діють у просторі в межах усієї держави.
99.Види конституційного контролю
Конституційний контроль класифікується за різними підставами. Так, за часом здійснення розрізняють попередній і подальший конституційний контроль. За попереднього контролю акт перевіряється щодо відповідності конституції до набрання ним сили (Швеція, Фінляндія, Франція), а подальший контроль стосується офіційно опублікованих чинних актів (США, Італія, Німеччина). Конституційні ради, наприклад, здійснюють попередній контроль за конституційністю законів до їх промульгування та видання, а загальні суди у країнах, де вони мають відповідні повноваження (США, Канада, Австралія, Індія, більшість країн Латинської Америки та ін.), - подальший.
За характером правових наслідків конституційний контроль мол<е бути консультативним або ухвальним. Рішення органу конституційного контролю, прийняте у порядку консультативного контролю, не набирає юридичної сили й мае рекомендаційний характер, його виконання ґрунтується на авторитеті органу конституційного контролю.
За ухвального контролю рішення є загальнообов'язковими як у разі визнання акта відповідним конституції, так і в разі оголошення акта неконституційним, тобто таким, що не має юридичної сили.
За обов'язковістю проведения конституційний контроль може бути обов'язковим або факультативним. Обов'язковий контроль проводиться у тих випадках, коли це передбачено законом. Наприклад, у Російській Федерації для залучення Президента до відповідальності обов'язково повинен бути висновок Конституційного Суду про дотримання установленого порядку висування обвинувачення Президента Російської Федерації у державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину. Факультативний контроль здійснюється тільки у разі виявлення ініціативи уповноваженого суб'єкта конституційного контролю.
За формою конституційний контроль може бути абстрактним або конкретним. Абстрактний контроль здійснюється при перевірці конституційного акта чи його частини поза зв'язком з будь-якою конкретною справою. Попередній контроль завжди є абстрактним. Конкретний контроль, навпаки, здійснюється тільки у зв'язку з якоюсь, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає застосуванню конкретний акт чи норма, оспорювані з точки зору їх конституційності. Тому конкретний контроль завжди є подальшим.
За змістом конституційний контроль може бути формальним або матеріальним. При формальному контролі перевірці підлягає дотримання конституційних умов і вимог, які належать до видання акта. При цьому визначається, чи входить видання акта до компетенції даного органу, чи дотримуються процесуальні норми та форма акта. Матеріальний контроль означав перевірку відповідності змісту акта приписам конституції.
100. Конституційний суд Укр: склад,порядок формування, структура.
Згідно з Конституцією України (ст. 124), судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Докладно його статус урегульовано окремим, 12 розділом КУ. Конституція України (ст. 147) визначає Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.
Закон про Конституційний Суд України (ст. 4) передбачає, що діяльність конституційного Суду ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.
Предметом розгляду Конституційного суду є конституційні питання.
Відповідно до ст.153 КУ порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом, зокрема ЗУ «Про КСУ», ЗУ «Про регламент КСУ» тощо.
№98 Склад Конституційного Суду України та порядок його формування
Відповідно до Конституції Конституційний Суд України (далі — КСУ) складається з вісімнадцяти суддів (ч. 1 ст. 148). Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають (в рівній кількості) по шість суддів Конституційного Суду України (ч. 2 ст. 148). Акти Президента України про призначення суддів Конституційного Суду України скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання (ч. 4 ст. 106).
Порядок призначення суддів визначений Законом України «Про Конституційний Суд України» (ст. 6–8). Згідно з цим законом Президент України проводить консультації з Прем'єр-міністром України та Міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів цього суду.
Призначеною на посаду судді КСУ вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем'єр-міністра України та Міністра юстиції України.
У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Президентом України, Президент України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.
Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.
Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради України. Також таке право мають не менше 1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Відповідний Комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду судді Конституційного Суду України, внесеної у встановленому порядку.
Призначеними на посади суддів КСУ вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але це повинно бути більше половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення була б перевищена необхідна для призначення кількість суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.
У разі припинення повноважень судді, який призначався Верховною Радою України, вона у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.
За результатами голосування Головою Верховної Ради України підписуються постанови Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду України.
З’їзд суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення в бюлетені для таємного голосування.
Призначеним на посаду судді КСУ вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів від кількості обраних делегатів з’їзду суддів України.
У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався з’їздом суддів України, з’їзд у тримісячний строк призначає іншу особу на цю посаду.
За результатами голосування головуючим і секретарем з’їзду підписується рішення з’їзду суддів України про призначення суддів Конституційного Суду України.
Згідно з ч. 5 ст. 148 Конституції України Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні КСУ зі складу його суддів шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк. Голова КСУ очолює Конституційний Суд України та організовує його діяльність. Він має двох заступників, які обираються за пропозицією Голови лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів у тому ж порядку, в якому відбуваються й вибори Голови Конституційного Суду України.
Порядок виборів Голови КСУ та його заступників детально врегульований Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України.
У складі КСУ утворюються колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними поданнями та колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними зверненнями.
Секретар Колегії суддів призначається з числа суддів, які входять до складу Колегії, та очолює її.
Конституційний Суд України може утворювати на своїх пленарних засіданнях тимчасові комісії для додаткового дослідження питань, пов’язаних з конституційним провадженням у справі, за участі фахівців у відповідних галузях права.
Організаційне, науково експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності КСУ покладено на Секретаріат Конституційного Суду України на чолі з керівником Секретаріату. Суддя Конституційного Суду України має наукового консультанта та помічника, які є державними службовцями. Науковий консультант і помічник виконують доручення судді Конституційного Суду України зі справ конституційного провадження.
Конституційний Суд України на своєму засіданні утворює з суддів КСУ постійні комісії, що є його допоміжними робочими органами з питань організації внутрішньої діяльності.
Матеріали діяльності КСУ зберігаються в Архіві Конституційного Суду України.
Для забезпечення Конституційного Суду України нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється бібліотека Конституційного Суду України. Друкованим органом КСУ є «Вісник Конституційного Суду України».
Регламент КСУ передбачає створення Науково-консультативної ради при Конституційному Суді України (§ 73). Однак вона до цього часу не створена.
Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Стаття 148. Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.
Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.
Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.
Суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк.
Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.
Стаття 149. На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.
Стаття 150. До повноважень Конституційного Суду України належить:
1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Стаття 151. Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.
За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.
Стаття 152. Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним
особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Стаття 153. Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.
101.Функції та компетенція КСУ
Функції Конституційного Суду України — це основні напрями та види діяльності цього суду, що здійснюються відповідно до Конституції та законів України.
Пріоритетним напрямом діяльності Конституційного Суду є здійснення конституційного судочинства в Україні. Втім, це не єдина функція суду, також виділяють функції конституційного контролю, офіційного тлумачення (Конституцію та закони України), арбітражну та функцію конституційного правосуддя.
Відповідно до Конституцій України та Закону «Про Конституційний Суд України», суд приймає рішення та дає висновки у таких справах:
До компетенції Конституційного Суду не входять питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядуваннята інші питання, що віднесені до повноважень судів загальної юрисдикції.
Вирішення питань про відповідність Конституції України відбувається, коли до Конституційного Суду надійде подання від Президента України, Верховного Суду України,Уповноваженого Верховної Ради з прав людини або Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Рішення і висновки Конституційного Суду є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Конституційний Суд також за зверненням Президента чи Уряду дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або таких договорів, що вносяться до парламенту для ратифікації.
Суб'єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.
Правові акти, визнані Конституційним Судом неконституційними повністю, або у певній частині втрачають свою чинність з моменту ухвалення Конституційним Судом відповідного рішення.
Рішення та висновки Конституційного Суду оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання і публікуються у «Віснику Конституційного Суду України», а також в інших офіційних виданнях («Офіційний Вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Голос України», «Урядовий кур'єр»).
Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичними чи юридичними особами актами і діями, що були визнані неконституційними, відшкодовуються державою у встановленому законодавством України порядку.
++++++++++
Як відомо, завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Виконання цього завдання здійснюється шляхом реалізації Конституційним Судом України своїх функцій.
Функції Конституційного Суду України – це основні напрями чи види його діяльності, які спрямовані на виконання передбачених Конституцією України і Законом “Про Конституційний Суд України” завдань як єдиного органу конституційної юрисдикції.
Відповідно до повноважень Конституційного Суду України, які визначені Конституцією України і Законом України “Про Конституційний Суд України”, він здійснює наступні функції:
1) перевірка конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) визначення відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
3) давання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;
4) офіційне тлумачення Конституції та законів України;
5) перевірка відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України.
Виділяють також міжнародну, політичну, інформаційну, інтеграційну, координаційну функцію тощо.
Його діяльність пов’язана зі здійсненням цілої низки функцій, які покликані гарантувати верховенство Конституції України, сприяти формуванню єдиного праворозуміння в державі, забезпечити законність у суспільстві. При цьому слід визнати, що основними функціями Конституційного Суду України є функція конституційного контролю, функція офіційного тлумачення Конституції та законів України і функція захисту прав і свобод людини і громадянина.
Згідно з Конституцією України до повноважень КСУ належать:
1) вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність):
— законів та інших правових актів Верховної Ради України;
— актів Президента України;
— актів Кабінету Міністрів України;
— правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ч. 1 ст. 150);
2) надання висновку:
— про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (ч. 1 ст. 151);
— про відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопроектів про внесення змін до Конституції України (ст. 159);
— про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України (п. 28 ч. 1 ст. 85);
3) перевірка справи про усунення Президента України з посади у порядку імпічменту і надання висновку щодо додержання конституційної процедури її розслідування і розгляду (ч. 6 ст. 111, ч. 2 ст. 151);
4) офіційне тлумачення Конституції України та законів України (п. 2 ч. 1 ст. 150).
102.Форми звернення до КСУ
Формами звернення до Конституційного Суду України є конституційне подання та конституційне звернення.
Конституційне подання - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта (його окремих положень) неконституційним, про визначення конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України, а також звернення Верховної Ради України про дання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.
Суб'єктами права на конституційне подання є Верховна Рада України, Президент України, не менш як 45 народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.
Конституційне звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.
Суб'єктами права на конституційне звернення є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.
103. Конституційне провадження ,його фирми і стадії
Учасниками конституційного провадження є суб'єкти права на конституційне подання і конституційне звернення, їхні представники, а також залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи органи та посадові особи, свідки, експерти, перекладачі.
У Конституційному Суді України конституційне провадження ведеться державною мовою. Учасники конституційного провадження, які не володіють державною мовою, мають право користуватися послугами перекладача, про що своєчасно повинні повідомити Конституційний Суд України.
104.Акти Конституційного Суду УКР.
Рішення КСУ щодо конституційності: правових актів ВРУ, актів ПУ, акти КМУ, правових актів ВРАРК. Рішення приймається: 1) визнати неконституційним правовий акт повністю 2) в окремій його частині. Висновок КСУ у справах з питань: 1) офіц. тлумачення КУ та ЗУ; 2) про відповідність КУ міжнар. дог-рів У. або тих міжнар. дог-ів, що внос. до ВРУ при обов’язк. надан. висновку; 3) щодо конституц. проц. розсл. і розгл. спр-ви – імпічмент ПУ.
СКЛАД КСУ-18 суддів. ПУ, ВРУ, та з’їзд суддів призначає по 6 суддів. Суддя - гр.. У-ни, 40 років, юр. Освіта, стаж 10 років, 20 років проживає в У-ні, володіє держ. мовою. Признач. на 9 років без права повторного призначення. Голова КСУ обирається на засіданні, шляхом таємного голосування на 3 роки.
— рішення і висновки найвищого конст.-судового органу д-ви. Конституційний Суд України приймає свої рішення за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та ін. правових актів ВР України, актів Президента України, актів КМ України, правових актів ВР АР Крим (ст. 61 Закону «Про Конституційний Суд України», 1992). Суд може визнати правовий акт неконституційним у цілому або в окр. його частині. Якщо в процесі розгляду справи за конст. поданням чи конст. зверненням виявлено інші правові акти або окр. їх положення (крім тих, по яких відкрито провадження у справі), що не відповідають Конституції України і які впливають на відповідні рішення чи висновок, Конст. Суд визнає такі правові акти або окр. їх положення неконституційними. Конст. Суд дає висновки у справах з питань: офіц. тлумачення Конституції та ін. законів України; відповідності Конституції чинних міжнар. договорів України або тих міжнар. договорів, які вносяться до ВР України для одержання згоди на їх обов'язковість; дотримання конст. процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. В Конст. Суді приймаються рішення і робляться висновки поіменним голосуванням шляхом опитування суддів, які не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки суду мотивуються письмово, підписуються окремо судцями, які голосували за чи проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Окр. думка судді, що підписав рішення чи висновок суду, викладається у письм. формі і додається до рішення чи висновку.
Рішення Конст. Суду містить: назву, дату і місце його прийняття, порядковий номер; персон, склад суддів, які брали участь у розгляді справи, перелік учасників суд. засідання; зміст конст. подання; повну назву, дату прийняття, порядковий номер, за яким органом, посад, особою прийнято правовий акт, конституційність якого розглядається; положення Конституції України, якими керувався суд, приймаючи рішення; мотивувальну та резолютивну частини; обов'язкове зазначення того, що рішення Конст. Суду є остаточним й оскарженню не підлягає. Висновок суду містить: назву, дату і місце складання висновку, його номер; персон, склад суддів, які брали участь у розгляді справи; перелік учасників суд. засідання; зміст конст. подання (конст. звернення); положення Конституції України, якими керувався суд при підготовці висновку; мотивувальну і резолютивну частини; обов'язкове зазначення того, що висновок суду є остаточним і оскарженню не підлягає.
Рішення і висновки Конст. Суду підписуються не пізніше 7 днів з часу їх прийняття. Офіційно оприлюднюються наступного роб. дня після їх підписання. Разом з окр.
думкою суддів публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та ін. офіц. виданнях.
105.Конституційно-правовий статус суддів КСУ
Стаття 126. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.
Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.
Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.
Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:
1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;
2) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;
3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
4) порушення суддею вимог щодо несумісності;
5) порушення суддею присяги;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
7) припинення його громадянства;
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.
таття 127.Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.
Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
Па посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.
Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.
Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом
Стаття 128.Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.
Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.
Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.
Зміст статусу судді Конституційного Суду України
Статус судді Конституційного Суду України включає в себе його права і обов’язки, а також гарантії діяльності щодо здійснення конституційної юрисдикції. Статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією України, Законом “Про Конституційний Суд України” та законами України про статус суддів.
Особа, що призначена на посаду судді Конституційного Суду України Президентом України, Верховною Радою України чи З’їздом суддів України, набуває статусу судді Конституційного Суду України зі вступом на посаду судді, тобто з дня складення присяги. Відповідно до статті 17 Закону, суддя Конституційного Суду України складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.
Правовий статус судді Конституційного Суду є похідним від правового статусу судді загалом як представника судової влади. Так, відповідно до статті 149 Конституції України, на суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 Конституції.
Разом з цим статус судді Конституційного Суду України має свої особливості, які випливають з юридичної природи Конституційного Суду як єдиного органу конституційної юрисдикції в державі.
З точки зору нормативного регулювання статус судді Конституційного Суду поділяють на конституційно-правовий і такий, що закріплений в законах і підзаконних правових актах. Крім цього, розрізняють статус діючого судді, судді, який перебуває у відставці, а також статус судді, повноваження якого призупинені.
Правовий статус членів конституційних судів забезпечується відповідною системою гарантій. Вона складається з багатьох чинників, але принципове значення має фактор стабільності, жорсткості, чіткої визначеності і обмеженості джерел (форм) права, що регулюють зміст статусу конституційного суду. Важливо також, щоб самі органи конституційного контролю були причетними до процедури перегляду чи доповнення діючих норм про конституційний суд і статус його членів. Наприклад, у Німеччині, Франції зміна законодавства про Конституційний Суд (у Франції – Конституційну Раду) відбувається за безпосередньої участі органу конституційної юстиції у формі висловлення згоди чи ініціювання зміни відповідного закону. На жаль, така практика ще не отримала свого закріплення у законодавстві України.
106. Конституційна форма державного устрою України.
Державний устрій – це система відносини, що виникають на основі норм, закріплених у конституції і конституційних законах і діяльності органів, що складаються в процесі формування і, держави, регіонального і місцевого самоврядування. Організація державного устрою заснована на принципах поділу державної влади на законодавчого, виконавчого і судову, розмежування компетенції між центральною владою, місцевими радами й ін. органами самоврядування на основі верховенства Конституції і законів України. Конституційні основи державного устрою являють собою систему передбачених і закріплених Конституцією основних принципів організації і діяльності держави і його основних інститутів: форм держави, основних елементів (атрибутів) її механізму, основних функцій держави і гарантій державного устрою. Основними принципами державного устрою України відповідно до його Конституції є принципи суверенітету і незалежності держави, демократизму держави, соціального і правового характеру держави, унітарності (єдності) держави. Ст.ст. 1, 2 Конституції.
107.Конституційні принципи та система адміністративно-територіального устрою Укр.
Відповідно до Конституції (ст. 2), Україна є унітарною державою. Це означає, що територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканою, що складові частини цієї території перебувають в нерозривному взаємному зв’язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо, федеративної держави.
Територіальний устрій України, відповідно до Конституції (ст. 132), ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, із врахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.
Щодо адміністративно-територіального устрою України, то це – зумовлена соціальними, економічними, соціально-етнічними, історичними, географічними, культурними, політичними та іншими чинниками внутрішня територіальна організація держави з поділом її на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці.
Адміністративно-територіальна одиниця – це частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації та діяльності місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування.
Відповідно до Конституції України (ст. 133), адміністративно-територіальний поділ України становить цілісну систему адміністративно-територіальних одиниць, яка складається з Автономної Республіки Крим (далі – АРК), областей, районів, міст, районів у містах, селищ і сіл.
Основі принципи територіального устрою держави.
Конституцією України визначено такі основні засади територіального устрою нашої держави:
- єдність та цілісність державної території;
- поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, що означає розподіл компетенції між вищими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;
- збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, культурних та інших особливостей.
108. Поняття та сутність автономії.
109.Конституційно-правовий статус АРК у складі Укр.
Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України. Зміст автономії Криму визначено у статтях 134—139 Конституції України, якими встановлено повноваження Автономної Республіки Крим, а також її відповідних органів. Основні державні ознаки Криму зводяться до такого: 1) Крим є державним утворенням — республікою; 2) він має свою Конституцію; 3) як регіональна діє система державних органів Автономної Республіки Крим на чолі з Верховною Радою і Радою міністрів; 4) державні органи Автономної Республіки Крим, насамперед Верховна Рада і Рада міністрів, видають у межах своїх повноважень відповідні правові акти, які складають регіональну систему правових актів Автономної Республіки Крим.
Водночас Крим має конституційний статус автономної республіки, що в цілому дістає вияв у ряді суттєвих обмежень, які пов'язані саме з цим статусом. До цих обмежень належать такі: 1) межі повноважень Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України; 2) її Конституцію затверджує Верховна Рада України; 3) нормативно-правові акти найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України і приймаються відповідно до Конституції України та актів її найвищих органів державної влади (закони, акти Президента України і Кабінету Міністрів України) та на їх виконання; 4) повноваження та порядок формування і діяльності найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією і законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції; 5) суди Автономної Республіки Крим належать до єдиної системи судів України; 6) Конституція України визначає ті питання, нормативне-правове регулювання яких має право здійснювати Автономна Республіка Крим; 7) Конституція України визначає питання, які належать до відання Автономної Республіки Крим.
Правовий статус Автономної Республіки Крим.
Правовий статус Автономної Республіки Крим визначений Законом України «Про Автономну Республіку Крим», який прийнято 17 березня 1995 p., Конституцією України 1996 р., в якій міститься розділ X, присвячений Автономній Республіці Крим, Конституцією Автономної Республіки Крим 1998 р. Згідно з ними Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України, що перебуває у її складі як адміністративно-територіальна автономія. Тому вона не є носієм державного суверенітету, не має права виходу зі складу України, не може вступати у політичні відносини з іноземними державами.
Конституція України закріпила за Автономною Республікою Крим право мати свою Конституцію. Це її право закріплене у ст. 135 Конституції України.
Автономна Республіка Крим має свою систему органів — Верховну Раду, Раду міністрів та органи місцевого самоврядування. Водночас в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України.
Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, яка обирається громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Виконавчим органом Автономної Республіки Крим, її урядом є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Згідно зі ст. 136 Конституції України Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України.
Місцеве самоврядування в Автономній Республіці Крим здійснюють органи самоврядування відповідно до Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування». Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.
У системі органів Автономної Республіки Крим важливе місце займає Верховна Рада, її правовий статус визначений Конституцією України 1996 p., Конституцією Автономної Республіки Крим 1998 p., Законом України «Про Верховну Раду
Автономно Правовий статус Автономної Республіки Крим насамперед проявляється в її компетенції. Перелік питань, що належать до її відання, дається у ст. 138 Конституції України, а саме: призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим; організація та проведення місцевих референдумів; управління майном, що належить Автономній Республіці Крим; розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля — відповідно до загальнодержавних програм; визнання статусу місцевостей як курортів; ї Республіки Крим» та іншими нормативно-правовими актами. З прийняттям Конституції Автономної Республіки Крим є всі підстави вважати, що на сучасному етапі чітко визначений правовий статус цієї республіки.
110. Конституційно-правовий статус ВР АРК
Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, яка здійснює свої повноваження на підставі Конституції і законів України, Конституції і нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим з метою сприяння реалізації прав та інтересів населення автономії та вирішенню питань життєдіяльності регіону.
Відповідно до ст. 2 Закону України “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим” Верховна Рада Автономної Республіки Крим здійснює свою діяльність на таких принципах: верховенства права; конституційності, законності, гласності, колегіальності; поєднання інтересів Автономної Республіки Крим із загальнодержавними інтересами України; урахування особливостей, передбачених ст. 132 Конституції України; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених Конституцією і законами України, Конституцією Автономної Республіки Крим; судового захисту.
Верховна Рада Автономної республіки Крим складається зі 100 депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим — чотири роки. Верховна Рада Автономної Республіки Крим є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її загального складу.
Діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснюється сесійно у формі пленарних засідань і засідань органів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
У ст. 9 Закону України “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим” передбачено, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим здійснює нормативне регулювання з питань:
1) сільського господарства і лісів;
2) меліорації і кар’єрів;
3) громадських робіт, ремесел та промислів, благодійництва;
4) містобудування і житлового господарства;
5) туризму, готельної справи, ярмарків;
6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;
7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;
8) мисливства, рибальства;
9) санітарної і лікарняної служб.
До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим належить:
1) прийняття Конституції Автономної Республіки Крим та подання її на затвердження Верховної Ради України, внесення у встановленому порядку змін до неї, а також прийняття нормативно-правових актів, контроль за їх виконанням;
2) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії автономії;
3) прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;
4) визначення порядку управління республіканським майном;
5) визначення порядку управління майном, що перебуває на балансі автономії;
6) визначення переліку майна автономії, що не підлягає приватизації;
7) затвердження бюджету автономії та внесення змін до нього, контроль за його виконанням, прийняття рішення про звіт щодо його виконання;
8) встановлення податків і пільг щодо їх сплати відповідно до законів України;
9) прийняття рішень щодо випуску місцевих позик;
10) утворення позабюджетних цільових (у тому числі валютних) фондів, затвердження положень про ці фонди, затвердження звітів про використання зазначених фондів;
11) вирішення питань про створення спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями;
12) затвердження програм автономії з питань соціально-економічного і культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля згідно із загальнодержавними програмами, внесення змін до них і контроль за їх виконанням;
13) вирішення питань адміністративно-територіального устрою відповідно до законодавства України; визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;
14) участь у забезпеченні прав та свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку і громадської безпеки;
15) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим і використання пам’яток історії;
16) участь у формуванні основних засад внутрішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності України, розробленні та реалізації загальнодержавних програм з питань, що стосуються автономії;
17) утворення Президії, постійних і тимчасових комісій Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обрання голів постійних і тимчасових комісій;
18) обрання Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, його Першого заступника і заступника, звільнення їх з посади;
19) затвердження регламенту Верховної Ради автономії;
20) утворення апарату Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження його структури, чисельності і витрат на його утримання; визначення порядку організації та діяльності апарату;
21) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Голови Верховної Ради автономії Голови Ради міністрів автономії відповідно до Конституції України;
22) призначення за поданням Голови Ради міністрів автономії членів Ради міністрів автономії;
23) затвердження за поданням Голови Ради міністрів автономії структури і чисельності Ради міністрів, апарату Ради міністрів автономії та кошторису витрат на їх утримання;
24) створення і ліквідація за пропозицією Голови Ради міністрів автономії міністерств і республіканських комітетів автономії в межах коштів, передбачених бюджетом;
25) звільнення з посади членів Ради міністрів автономії на підставі і в порядку, що передбачені чинним законодавством;
26) заслуховування інформацій начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Криму, начальника Головного управління Служби безпеки України в Криму, прокурора автономії, порушення перед відповідними органами питання про звільнення їх з посади;
27) зупинення дії постанов, розпоряджень Ради міністрів автономії у випадках, якщо вони суперечать чинному законодавству, з одночасним зверненням до Президента України щодо їх скасування;
28) ініціювання запровадження надзвичайного стану і встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в автономії або в окремих її місцевостях;
29) заснування засобів масової інформації;
30) затвердження символіки, заснування Грамоти та Почесної грамоти Верховної Ради автономії та інших відзнак автономії;
31) розгляд запитів депутатів, прийняття рішень щодо запитів;
32) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів, а також програм національно-культурного розвитку корінних народів і національних меншин та інші повноваження.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим приймає Конституцію республіки та вносить зміни до неї, які набирають чинності після затвердження їх Верховною Радою України.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень ухвалює нормативно-правові акти (постанови і рішення), які є обов’язковими для виконання на території автономії.
У разі невідповідності актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції та законам України, Президент України може зупинити дію цих актів з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.
Верховна Рада АРК 21 жовтня 1998 року прийняла Конституцію АРК, а 23 грудня 1998 року її затвердила Верховна Рада України не менш як половиною від її конституційного складу. На території АРК без обмежень діють Конституція і закони України, Конституція АРК, ратифіковані міжнародні договори та інші нормативно-правові акти.
Представницьким органом АРК згідно зі ст. 136 Конституції України є Верховна Рада АРК, яка у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в АРК. Проте Верховна Рада АРК не уповноважена приймати закони.
Верховна Рада АРК - це республіканський, представницький, виборний, постійно діючий, колегіальний орган, що здійснює представницькі, установчі, нормотворчі та контрольні повноваження. Верховна Рада АРК визнається республіканським, а не загальнодержавним органом, оскільки її компетенція поширюється на територію АРК.
Верховна Рада України прийняла Закон України "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" від 10 лютого 1998 року, який визначив принципи і механізми організації та діяльності Верховної Ради АРК.
Конституційний склад Верховної Ради АРК становить 100 депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Голова Верховної Ради АРК, його перший заступник і заступник, голови постійних комісій Верховної Ради АРК здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада АРК є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її загального складу.
!!!!!!!!!!!!
Стаття 1. Верховна Рада Автономної Республіки Крим - представницький орган Автономної Республіки Крим
Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, яка здійснює свої повноваження на підставі Конституції України і законів України, Конституції Автономної Республіки Крим і нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим з метою сприяння реалізації прав та інтересів населення автономії та вирішенню питань життєдіяльності регіону.
Стаття 3. Правові засади діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим
Діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим визначається Конституцією України, цим Законом, Конституцією Автономної Республіки Крим, регламентом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, іншими нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим в межах її повноважень.
Стаття 4. Склад і строк повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим
Верховна Рада Автономної Республіки Крим складається з 100 депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, його перший заступник і заступник, голови постійних комісій Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснюють свої повноваження на постійній основі.
Строк повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим становить п'ять років.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її загального складу.
Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим можуть бути припинені Верховною Радою України достроково на підставах і в порядку, визначених Конституцією України.
Стаття 9. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим
1. Верховна Рада Автономної Республіки Крим здійснює нормативне регулювання з питань:
1) сільського господарства і лісів;
2) меліорації і кар'єрів;
3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;
4) містобудування і житлового господарства;
5) туризму, готельної справи, ярмарків;
6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури і історико-культурних заповідників;
7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;
8) мисливства, рибальства;
9) санітарної і лікарняної служб.
2. До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим належить:
1) прийняття Конституції Автономної Республіки Крим та подання її на затвердження Верховної Ради України, внесення у встановленому порядку змін до неї, а також прийняття нормативно-правових актів, контроль за їх виконанням;
2) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;
3) прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;
4) визначення порядку управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;
5) визначення порядку управління майном, що знаходиться на балансі Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
6) визначення переліку майна Автономної Республіки Крим, що не підлягає приватизації;
7) затвердження бюджету Автономної Республіки Крим та внесення змін до нього, контроль за його виконанням, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;
8) встановлення податків і пільг на податки відповідно до законів України;
9) прийняття рішень щодо випуску місцевих позик;
14) участь у забезпеченні прав та свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку і громадської безпеки;
17) обрання Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, його першого заступника і заступника, звільнення їх з посади;
31) заснування засобів масової інформації;
32) вирішення в межах повноважень, наданих Автономній Республіці Крим Конституцією і законами України, питань, що стосуються земельних відносин, використання природних ресурсів, розмірів плати за використання природних ресурсів, розмірів плати за користування ними;
111.Конституційно-правовий статус Ради міністрів АРК
Стаття 1. Рада міністрів Автономної Республіки Крим у системі органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим
1. Рада міністрів Автономної Республіки Крим є урядом Автономної Республіки Крим.
2. Рада міністрів Автономної Республіки Крим є вищим органом у системі органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим.
3. Рада міністрів Автономної Республіки Крим здійснює виконавчу владу в Автономній Республіці Крим безпосередньо та через міністерства Автономної Республіки Крим, республіканські комітети Автономної Республіки Крим, інші органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим (далі - органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим), спрямовує, координує та контролює діяльність таких органів.
Стаття 2. Основні завдання Ради міністрів Автономної Республіки Крим
1. До основних завдань Ради міністрів Автономної Республіки Крим належать:
1) забезпечення на території Автономної Республіки Крим виконання Конституції та законів України, Конституції Автономної Республіки Крим, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та інших нормативно-правових актів;
2) участь у забезпеченні на території Автономної Республіки Крим прав і свобод громадян, національної злагоди, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості, сприяння охороні правопорядку і громадській безпеці;
3) забезпечення реалізації на території Автономної Республіки Крим бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної та інноваційної політики України, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, захисту прав споживачів, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування та в інших сферах;
4) участь у розробленні та виконанні державних програм, а також відповідно до загальнодержавних програм розроблення та забезпечення виконання програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища;
5) розроблення бюджету Автономної Республіки Крим, змін до нього, виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;
6) забезпечення розвитку і підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу Автономної Республіки Крим;
7) участь у здійсненні на території Автономної Республіки Крим заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, боротьби із злочинністю, захисту населення і територій від надзвичайних екологічних ситуацій;
8) спрямування, координація та здійснення відповідно до закону контролю за діяльністю органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, а також здійсненням районними державними адміністраціями в Автономній Республіці Крим державних функцій та повноважень;
9) забезпечення взаємодії з органами місцевого самоврядування та їх асоціаціями, здійснення відповідно до закону координації, контролю за виконанням такими органами повноважень, делегованих їм законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
10) здійснення інших виконавчих функцій та повноважень з питань, віднесених до самостійного відання Автономної Республіки Крим, а також державних виконавчих функцій та повноважень, делегованих законами України.
Стаття 3. Принципи діяльності Ради міністрів Автономної Республіки Крим
1. Діяльність Ради міністрів Автономної Республіки Крим ґрунтується на принципах верховенства права, конституційності, законності, пріоритетності прав людини, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, гласності, відкритості та прозорості, поєднання інтересів Автономної Республіки Крим та держави, розмежування повноважень між органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим.
Стаття 4. Правові засади діяльності Ради міністрів Автономної Республіки Крим
1. Рада міністрів Автономної Республіки Крим діє на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
2. Рада міністрів Автономної Республіки Крим у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, Конституцією Автономної Республіки Крим, цим Законом, постановами Верховної Ради України, а також актами Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, та іншими нормативно-правовими актами.
3. Рада міністрів Автономної Республіки Крим інформує громадськість через засоби масової інформації про свою діяльність, залучає громадян до процесу прийняття рішень, що мають важливе суспільне значення.
4. Рада міністрів Автономної Республіки Крим затверджує Регламент Ради міністрів Автономної Республіки Крим, який визначає порядок організації її діяльності, проведення засідань Ради міністрів Автономної Республіки Крим, підготовки та прийняття рішень, вирішення інших процедурних питань її діяльності.
112.Поняття та приципи місцевого самоврядування в Укр.
Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Основні принципи місцевого самоврядування
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:
народовладдя;
законності;
гласності;
колегіальності;
поєднання місцевих і державних інтересів;
виборності;
правової, організаційної та матеріально-фінансової
самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими
законами;
підзвітності та відповідальності перед територіальними
громадами їх органів та посадових осіб;
державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
судового захисту прав місцевого самоврядування.
113.Система місцевого самоврядування в Укр.
Система місцевого самоврядування включає: 1) територіальну громаду; 2) сільську, селищну, міську раду; 3) сільського, селищного, міського голову; 4) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; 5) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; 6) органи самоорганізації населення. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.
Система місцевого самоврядування
1. Система місцевого самоврядування включає:
територіальну громаду;
сільську, селищну, міську раду;
сільського, селищного, міського голову;
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст;
органи самоорганізації населення.
2. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.
Система органів місцевого самоврядування в Україні.
Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Організація, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначається Законом України «Про місцеві державні адміністрації»
Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
114.Територіально громада к первинний суб’єкт місцевого самоврядування в Укр.
Територіальні громади
1. Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
2. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об'єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову.
3. Добровільне об'єднання територіальних громад відбувається за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних громад сіл. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету,
об'єднання комунального майна.
4. Вихід із складу сільської громади здійснюється за рішенням референдуму відповідної територіальної громади.
5. У містах з районним поділом територіальні громади районів у містах діють як суб'єкти права власності.
115.Конституційно-правовий статус місцевих рад .
116.Конституційно-правовий статус депутатів місцевих рад.
Депутат МР користується правом ухвального голосу. Має один голос. Дорадчий голос – при роботі в органах в які не входить. Повноваження - з моменту офіційного оголошення рішення про підсумки виборів; закінчуються - в день першої сесії ради нового скликання. Повноваження депутата можуть бути припинені достроково у випадках, передбачених законом. Депутат представляє інтереси всієї територіальної громади. Має всю повноту прав, що забезпечують його активну участь у діяльності ради та утворюваних нею органів.
Депутат має право: 1) ухвального голосу з усіх питань, які розглядаються на сесіях ради, а також на засіданнях постійної та інших комісій ради, до складу яких його обрано. 2) звернутися із запитом до керівників ради та її органів, сільського, селищного, міського голови, керівників органів, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих або зареєстрованих на відповідній території, а депутат міської (міста обласного значення), районної, обласної ради — також до голови місцевої державної адміністрації з питань, віднесених до відання ради. 3) знайомитися з будь-якими офіційними документами, які зберігаються у відповідних органах місцевого самоврядування, та робити виписки, копіювання цих документів.
Депутат повинен: 1) несе відповідальні обов’язки перед виборцями, радою та її органами, виконує їх доручення; 2) входити до складу однієї з постійних комісій ради; 3) брати участь у роботі сесій ради, засідань постійної та інших комісій ради, до складу яких його обрано. У разі пропуску депутатом протягом року більше половини пленарних засідань ради або засідань постійної комісії, невиконання ним без поважних причин рішень і доручень ради та її органів відповідна рада може звернутися до виборців з пропозицією про відкликання такого депутата у встановленому законом порядку. Повноваження депутатів, порядок організації і гарантії депутатської діяльності визначаються КУ, цим ЗУ «Про МС», законом про статус депутата, іншими законами.
117.Конституційно-правовий статус сільських, селищних, міських голів.
Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села, селища, міста. Він обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях. Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах, займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.
При здійсненні наданих повноважень сільський, селищний, міський голова є підзвітним, підконтрольним і відповідальним перед територіальною громадою, відповідальним — перед відповідною радою, а з питань здійснення виконавчими органами ради повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади. ОСОБЛИВІСТЬ: виконує обовязки як представницького органу так і виконавчого, тобто здійснює керівництво як радою так і виконавчим комітетом.
Сільський, селищний, міський голова
1. Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста.
2. Сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових місцевих виборах, визначається Конституцією України
3. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях.
4. Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю.
5. На сільських, селищних, міських голів поширюються
повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законом про
статус депутатів рад, якщо інше не встановлено законом.
118.Конституційно-правовий статус виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.
Виконавчі органи рад
1. Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі
органи.
2. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої
влади.
3. У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово.
119.Конституційно-правовий статус органів самоорганізації населення.
Поняття органу самоорганізації населення
1. Орган самоорганізації населення є однією з форм участі членів територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах у вирішенні окремих питань місцевого значення.
2. Органами самоорганізації населення є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети.
3. Основними завданнями органів самоорганізації населення є:
1) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України;
2) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг;
3) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.
Стаття 27. Гарантії діяльності органу самоорганізації населення
1. Органи місцевого самоврядування сприяють здійсненню органами самоорганізації населення їхніх повноважень і координують їх діяльність.
2. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи не мають права втручатися в діяльність органу самоорганізації населення, крім випадків, передбачених законом.
3. Члени органу самоорганізації населення мають право брати участь у засіданнях відповідних місцевих рад та їх виконавчих органів, що стосуються їх діяльності, а також при розгляді питань, ініційованих органом самоорганізації населення, з правом дорадчого
голосу.
Стаття 14. Власні повноваження органу самоорганізації населення
1. Органу самоорганізації населення у межах території його діяльності під час його утворення можуть надаватися такі повноваження:
1) представляти разом з депутатами інтереси жителів будинку, вулиці, мікрорайону, села, селища, міста у відповідній місцевій раді та її органах, місцевих органах виконавчої влади;
2) сприяти додержанню Конституції та законів України, реалізації актів Президента України та органів виконавчої влади, рішень місцевих рад та їх виконавчих органів, розпоряджень сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті (у
разі її створення) ради, рішень, прийнятих місцевими референдумами;
3) вносити у встановленому порядку пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та проектів місцевих бюджетів;
4) організовувати на добровільних засадах участь населення у здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, проведення робіт з благоустрою, озеленення та утримання в належному стані садиб, дворів, вулиць, площ, парків, кладовищ, братських могил, обладнанні дитячих і спортивних майданчиків, кімнат дитячої творчості, клубів за інтересами тощо; з цією метою можуть створюватися тимчасові або постійні бригади,
використовуватися інші форми залучення населення;
5) організовувати на добровільних засадах участь населення у здійсненні заходів щодо охорони пам'яток історії та культури, ліквідації наслідків стихійного лиха, будівництві і ремонті шляхів, тротуарів, комунальних мереж, об'єктів загального користування із дотриманням встановленого законодавством порядку проведення таких робіт;
6) здійснювати контроль за якістю надаваних громадянам, які проживають у жилих будинках на території діяльності органу самоорганізації населення, житлово-комунальних послуг та за якістю проведених у зазначених жилих будинках ремонтних робіт;
7) надавати допомогу навчальним закладам, закладам та організаціям культури, фізичної культури і спорту у проведенні культурно-освітньої, спортивно-оздоровчої та виховної роботи серед населення, розвитку художньої творчості, фізичної культури і спорту; сприяти збереженню культурної спадщини, традицій народної культури, охороні пам'яток історії та культури, впровадженню в побут нових обрядів;
8) організовувати допомогу громадянам похилого віку, інвалідам, сім'ям загиблих воїнів, партизанів та військовослужбовців, малозабезпеченим та багатодітним сім'ям, а
також самотнім громадянам, дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, вносити пропозиції з цих питань до органів місцевого самоврядування;
9) надавати необхідну допомогу органам пожежного нагляду в здійсненні протипожежних заходів, організовувати вивчення населенням правил пожежної безпеки, брати участь у здійсненні громадського контролю за додержанням вимог пожежної безпеки;
10) сприяти відповідно до законодавства правоохоронним органам у забезпеченні ними охорони громадського порядку;
11) розглядати звернення громадян, вести прийом громадян;
12) вести облік громадян за віком, місцем роботи чи навчання, які мешкають у межах території діяльності органу самоорганізації населення;
13) сприяти депутатам відповідних місцевих рад в організації їх зустрічей з виборцями, прийому громадян і проведенні іншої роботи у виборчих округах;
14) інформувати громадян про діяльність органу самоорганізації населення, організовувати обговорення проектів його рішень з найважливіших питань.
2. Орган самоорганізації населення набуває власних повноважень з дня його легалізації в порядку, встановленому статтею 13 цього Закону.
3. Орган самоорганізації населення, як правило, не може бути позбавлений власних повноважень до припинення його діяльності в установленому законом порядку, крім випадків, передбачених статтею 26 цього Закону.
4. Сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада передає органу самоорганізації населення відповідні кошти, а також матеріально-технічні та інші ресурси,
необхідні для реалізації зазначених повноважень, здійснює контроль за їх виконанням.
120.Гарантії місцевого самоврядування в Україні.
Гарантії - це сист. держ. прав. засобів реаліз., охор. та захисту прав ОМС. (КУ): В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. (ЗУ Про м.с.): 1) Самостійна реалізація повноваження органами місцевого самоврядування (тер.гр., орг-ни та пос. особи). 2) Органи вик-чої влади не мають права: а) втручатися в законну діяльність, б) вирішувати питання повноважень ОМС, (крім делегованих за законом). 3) Держ. адмін-я повинна повідомити про розгляд справ, які зачіпають ОМС відповідні ОМС. 4. Право звернення до суду ОМС: а) визнання незаконними актів місц. ОВВ, інших ОМС, підпр., уст-в та орг-й, які обмежують права тер.гром., повноваження ОМС.