Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА XIV. Концепції держави і права в Україні
1. Політична і правова думка Київської Русі
У середині ГХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політичному відношенні залишалася тихою заводдю. Але десь через 150 років вона стала серцевиною Київської Русі - могутнього політичного об'єднання, яке швидко перетворювалося на одне з найбільш розвинутих і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи.
Процес виникнення і становлення Руської держави відбувався у першій половині IX наприкінці X ст. Цей час пов'язаний з правлінням останніх представників династії давньоруських князів - Діра та Аскольда. (За версією "Повісті временних літ", яку написав монах Нестор-літописець у XI ст., Діра та Аскольда підступно вбив Олег близько 882 p.).
Початок князювання в Києві династії Рюриковичів започаткував Олег (882-912). Він проголосив Київ "матір'ю міст руських". Потім - Ігор (912-945), Ольга (945-964), Святослав (964-972). Княжіння Олега в Києві дало підстави для виникнення у XVIII ст. теорії про норманське походження Русі.
IX століття стало початком феодальної формації, що проіснувала на Русі тисячу років. З того часу усі соціальні, ідеологічні та політико-правові процеси відбувалися в рамках цієї формації і нею визначалися. Період феодалізму пройшов у своєму розвитку декілька етапів. Ранній феодалізм - охопив ІХ-ХІ ст. Він становив собою перехідний період від первісного суспільства до феодального. В цей період центральна влада була неспроможна обмежити права місцевої знаті. В містах, що були, як правило, центрами племінних князівств, сиділи місцеві князі, які знаходилися у васальній залежності від Києва і виплачували данину та залучалися як союзники для участі у закордонних походах. Київська держава являла собою тоді своєрідну асоціацію "світлих" і "великих" князів, які перебували "під рукою" великого київського князя.
Поступово сформувалася ранньофеодальна монархія, особливістю якої стало те, що первіснообщинний лад тут змінився безпосередньо на феодальний, оминаючи рабовласництво. Початок київської державності, як писав М. С. Грушевський, був тісно пов'язаний з інтересами князівської торгівлі, і це привело до того, що пізніше державні інтереси тісно переплелися з торговими, а купецький клас з урядовим.
Еволюція Київської держави йшла шляхом розширення і розгалуження системи "руських" намісників і їхніх гарнізонів. Управління і суд були джерелами прибутків. Збільшення числа княжих намісників та їх апарату давало можливість збільшувати дружину, а приріст дружини давав можливість збільшити число гарнізонів і адміністративних пунктів, розширювати і зміцнювати адміністративну мережу держави. Певне значення для централізації влади мала й така зовнішня ознака, як те, що великий київський князь привласнив собі в IX ст., існуючий на Сході титул хакан (каган), відповідний західноєвропейському - імператор.
Протягом певного часу не було відповідної феодальної ідеології, окрім релігійної. Тому київський князь Володимир Святославич (Великий, Святий, зійшов на престол у 980-1015 рр.) започаткував нову добу в історії та політико-правових поглядах Київської Русі. Він здійснив релігійну реформу. Для підготовки християнства західні країни пройшли майже тривіковий період. Київська Русь для підготовки "своєї" релігії не мала такого тривалого часу відповідно до запитів феодальної формації. Не мала держава й відповідного кола людей, здатних взяти на себе роль провідників нової релігії. На Русі в ІХ-Х ст. ще не було своєї книжності.
Виникла проблема вибору релігії. Треба було слов'янське язичництво змінити на нову релігію. Це спромігся здійснити Володимир і його оточення. У "Повісті временних літ" є повідомлення, що об'єктом вибору було декілька релігій, поширених на той час у сусідніх з Київською Руссю країнах. Вони проникали на Русь: Іслам (Волжсько-Камська Болгарія), Іудаїзм (Хазарія). християнство в його західному (католицькому) і східному (православному) різновидах.
Літописи засвідчують, що Володимир зробив вибір східної гілки християнства через особливу красу богослужіння. Але реальні причини були зовсім інші: 1 Київська Русь робила орієнтацію на Візантію, а відтак і на релігію, яка там була державною. 2. Введення християнства східної гілки санкціонувало зближення Київської Русі з Візантією. 3. Прийняття християнства зміцнило становище феодальних верхів. 4. Підняло міжнародний престиж держави. 5. Дало змогу Київській Русі приєднатися до візантійської культури.
Процес хрещення Русі пройшов декілька етапів: 1. Спонтанне. 2. Спорадичне (окремі випадки). 3. Перше офіційне хрещення Русі за Аскольда. 4. Утрата новим віровченням функції державної релігії в результаті перевороту 882 р. 5. Боротьба християнства з поганством протягом X ст. 6. Друге офіційне хрещення 988 р. Володимиром Святославичем.
Володимир дуже енергійно запроваджував християнство. "Путята хрестив вогнем, а Добриня - мечем" - так підлеглі князя виконували його наказ стосовно хрещення. Але зближення з Візантією мало і негативні наслідки: 1. Економічна і культурна перевага Візантії над Заходом була недовговічна і зберігалася лише до XII-XIII ст. 2. Православ'я надовго пов'язало Русь із Візантією, яка у своєму розвитку зазнавала все більшого занепаду. 3. Одночасно відбувалося віддалення Візантії, а з нею разом і Київської Русі від Західної Європи, що ставала передовим регіоном. 4. У Київській Русі вплив, заподіяний християнством на соціальну дійсність, сприяв зміні однієї соціальної форми іншою. Після того як феодальна цивілізація зайняла панівні позиції, відповідна їй релігія стала фактором її стабілізації, а згодом і консервації. 5. Християнізація зміцнила феодальну орієнтацію суспільної свідомості і використання нею культурних досягнень Візантії. 6. Християнство і ті процеси, що відбувалися під час хрещення Русі, визначили тип, характер і спрямованість політико-правового життя держави.
Утвердження в середині XII ст., княжої боярської та церковної власності спричинило такі явища: 1) оформлення складної та взаємопов'язаної системи сюзеренітету-васалітету, зближення публічної влади з земельними власниками; 2) посилення не лише економічної, а й особистої залежності селян-общинників, що досягалося різними шляхами (часом - і прямого насильства).
Хрещення Київської Русі стало, безперечно, вагомою загально-цивілізаційною подією. Цим актом Русь остаточно визначила своє входження в загальноєвропейський історично-культурний та політико-правовий простір. Розширювалися її економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. На Русі поширювалася писемність, література, мистецтво, архітектура, зачатки права, виникли школи. Нова релігія здійснила цементуючу дію на процес формування давньоруської народності, сприяла державному єднанню всіх руських земель. У галузі соціально-економічного розвитку Давньої Русі християнська ідеологічна та політико-правова система стала явищем прогресивним настільки, наскільки був прогресивним на даному етапі феодальний спосіб виробництва.
Староруська держава не формувалась на незайманому грунті. Вона увібрала досвід усіх тих слов'янських та неслов'янських державних і напівдержавних організацій, які в минулому існували на цій території. Багатоетнічний характер цієї в своїй основі слов'янської держави сприяв засвоєнню історичної спадщини Візантійської та Римської імперій. Історіографічне окреслення "Імперія Рюриковичів" зустрічаємо в 1л арі он а, який згадує "старого Ігоря" та "Славного Святослава" - перших творців цієї держави у своєму творі "Слово про закон і благодать". У трактуванні Іларіона нова християнська держава Русь займала своє гідне місце серед інших державних утворень того часу.
Церква і держава на Русі не знали протистояння. Логіка говорить про перевагу політичного та правового чинника - княжої влади - над церковною організацією. Церква на Русі не відразу стала самостійною політичною силою. Поступово такою вона ставала у XII, особливо у XIII ст. Церква була суттєвим елементом державної структури. Руський клір завжди почувався відповідальним за долю держави. У 1073 р. Феодосій Печерський привселюдно звинувачував Святослава в тому, що "неправедно сотворима і не по закону сідеша на столі том, і яко отца і брата старійшого почневама Ізяслава христолюбця".
Виступи на захист моральних принципів, обов'язкових князеві, ставали для проповідників нагодою формувати у слухачів християнський світогляд. З великим тактом митрополит Никифор повчав Володимира Мономаха, як поєднувати справедливе володарювання з турботою про спасіння своєї душі. Церква зміцнювала авторитет державної влади та виправдовувала розширення володінь Київської держави. Князь брав духовних осіб на державну службу, призначав ієрархів, залучав клір до управління державою. Всі ці риси були притаманні Руській церкві вже за часів Володимира та Ярослава.
Про авторитет релігії та кліру в державі свідчать давньоруські пам'ятки. Так, у "Повчанні" Володимира Мономаха дітям читаємо: "Більше над усе майте страх Божий. Не лінуйтеся, не покладайтеся на бояр і воєвод, а самі доглядайте за всім. Шануйте старого чоловіка як батька, а молодого як брата. Будьте справедливими суддями, присяги не ламайте. Гостей і послів вітайте, як не дарунками, то напоями, бо вони по чужих землях несуть добру і злу славу. Не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того научайтесь".
Треба окремо сказати про княгиню Ольгу - дружину Ігоря у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Автори "Повісті временних літ" були, без сумніву, прихильними до Ольги (945-962). Вони описують її як дуже вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру правительку. Про Ольгу говорили, що у неї "чоловічий розум". Ще у 955 р. вона прийняла християнство.
Ольга швидко і жорстоко помстилася древлянам за смерть свого чоловіка Ігоря. Разом з тим вона розуміла, що необхідно в державі Київській Русі змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі "реформи", чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.
Ольга також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування і відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійні притоки прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, вона часто подорожує до великих міст і земель.
У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. Для переговорів із візантійським імператором у 957 р. Ольга їде до Константинополя. Те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва та Київської Русі.
Першим кодексом законів на Русі була "Руська Правда" Ярослава Мудрого. Це перший юридичний кодекс 1015-1016 рр. З нього видно, як високо цінувалася людська честь, осуджувались злодії та вбивці. Наші предки шанували старших і були милосердними - не запровадили смертної кари на Русі. За всякий злочин існував штраф, і можна було відкупитися грішми. Найважчою карою було вигнання з рідної землі - за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав будував церкви, при них організовував школи, збирав бібліотеки, поширюючи на Русі освіту.
Динаміка історичного та політико-правового розвитку давньо-київської доби викликала стрімке зростання внутрішніх спонукань людської діяльності, індивідуальної самосвідомості. Це яскраво відбивають пам'ятки цього періоду - "Повчання" Мономаха, "Ізборник" Святослава, "Руська правда" Ярослава Мудрого, "Києво-Печерський патерик" Феодосія Печерського, твори Кирила Турівського, Климента Смолянича, де утверджується активність людського розуму, відчувається пафос "книжного панування", етичність інтелектуальність.
Християнська течія значно посилила ці мотиви. Саме християнство з його концепцією "внутрішньої людини", самопізнання, самовдосконалення, з утвердженням свободи призвело до визнання київськими політико-правовими мислителями "самовільного" вчення, що передбачало високу активність людини з питань соціального, політичного і культурного життя.
Особливо важливі пам'ятки періоду Київської Русі, які дають змогу нам зрозуміти політико-правову діяльність влади та розвиток концепцій того часу: "Слово про закон і благодать" XI ст. київського митрополита Іларіона, "Повість временних літ" XII ст. літописця Нестора, "Руська правда" Ярослава Мудрого, "Повчання дітям" XII ст. Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім" XII ст.
Таким чином, політико-правова думка Київської Русі розвивалася під впливом політичних ідей Візантії, ортодоксального християнства та політичної спадщини слов'янських і неслов'янських державних утворень і напівдержавних організацій. У системі влади князя вагома роль належала судовій діяльності, а також регуляції правових відносин між громадянами. Найвищою судовою інстанцією в країні був князь. Безумовно, він, як і вся тодішня адміністрація та правова система, відстоював класові інтереси феодалів. Але в свідомості народу ще довго зберігалася повага до родоплемінної старшини. Тому князя і його суд сприймали як найвищий і справедливий суд.
Згідно з церковно-державною та політико-правовою доктриною князь був утіленням божої справедливості на землі. З наростанням класових суперечностей у суспільстві ідеал справедливого суду втілювався в шануванні князівської влади, яка розв'язувала ці суперечності. Поступово судова діяльність на місцях переходила до рук васалів, адміністрації князя й стала державною функцією. Тому склалася необхідність судової реформи, котра яка була проведена Володимиром. У результаті здійснено розмежування сфери юрисдикції між князем, церквою та васалами. За князем залишався розгляд найважливіших кримінальних справ. Князівський суд поступово став регулятором відносин між феодалами.
У Київській Русі не вдалося ввести смертну кару. Видану постанову через кілька років довелося скасувати. Русь, аж до самої монгольської навали, чи не єдина середньовічна держава, не знала юридично санкціонованого вбивства як методу запобігання злочинам або покарання за них.
У системі політичних поглядів руської феодальної держави формування владних відносин належало представницьким установам, що мали глибокі демократичні традиції. На той час існували відповідні структури: князівська рада, боярська рада, князівські з'їзди, собори. Серед них найвпливовішою була князівська рада, становлення якої було результатом компромісу міцної державної структури з відживаючими, ще з періоду воєнної демократії, установами. Структурою, що справляла помітний вплив на функціонування князівської влади, відносин між князем і "людьми", широкими масами селян і міським населенням, залишалося віче. Воно прийшло із сивої давнини родоплемінного суспільства.
Здійснюючи своє особисте право, народ, що сходився на віче, брав безпосередню участь в обговоренні й вирішенні важливих для держави питань. Компетенція віча надзвичайно широка. Кожний учасник віча нічим не був обмежений у своїх міркуваннях і висловлюваннях. Без народного бажання віче ніколи не могло відбутися, коли б навіть скликав його князь. Цей верховний орган влади міст і земель вирішував такі питання: 1. Війни та миру. 2. Фінансів. 3. Обговорював закони. 4. Мав право "закликати князів". 5. Ставити князів на володіння. 6. Виганяти князів, які не влаштовували громаду.
Усі ці ситуації регулювалися не лише бажанням народного зібрання, а й правилами, законами, що діяли як у містах, так і в сільській місцевості, відкриваючи широкі можливості для самоврядування. Отже, незважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в добу Київської Русі обмежувало князівську владу.
Церква брала участь у виконанні державних функцій шляхом ідеологічного примусу й виправдання соціальної політики держави. У сфері її впливу перебували сімейно-шлюбні відносини, а також правотворчі функції держави, оскільки вона боролася за визнання божественності князівського законодавства. Церква освячувала карально-владні дії держави, поряд із цим у відносинах між церквою і державою, особливо в XII ст., спостерігаємо претензію духівництва на керівну роль стосовно світської політичної влади, що ставило його в опозицію до великокнязівського престолу. Ця тенденція посилюється в умовах князівських міжусобиць і феодальної роздрібненості.
Отже, український народ і його предки з найдавніших часів були автохтонами на території сучасної України. Тут у ході розвитку складних суспільних процесів відбулися великі прогресивні зрушення у формуванні політико-правових та владних структур. В умовах існування могутньої ранньофеодальної держави - Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських країн, політичні та правові ідеї виступали важливим фактором державотворення, регуляції суспільно-політичних та правових відносин.
Склалося так, що з середини XVI ст. Україна втратила свою державність, усі землі України були захоплені сусідніми державами. Після Люблінської унії 1569 р. між Польщею і Литвою переважна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. Закарпатська Україна належала Угорщині, Буковина - Румунії, Чернігівщина перебувала у складі Московського царства. Кожна з держав перетворювала захоплені землі на свої провінції. Як це відбувалося: насаджувала там свій спосіб господарювання, свою культуру, свою мову, свою віру.
Уже з тих часів політико-правова ідея українського народу була спрямована на возз'єднання своїх земель, на відновлення державності. Це була головна суспільно-політична, економічна, правова думка України. Але ця боротьба була неоднорідною, проводилась різними політичними колами, виражала інтереси різних верств українського населення. Однак у кінцевому підсумку вона зводилась в до одного - єднання народу в єдину державу.
На тодішніх землях України панував феодально-кріпосницький лад. Аграрна реформа 1557 р. закріпила селян за наділами, повністю позбавивши їх права на придбання землі. Юридично феодально-кріпосницьке право було затверджене Литовським статусом 1529 р, постановою сейму Речі Посполитої 1573 р., III Литовським статутом 1588 р.
У XVI ст. відбувся процес відокремлення ремесла від сільського господарства у феодальних маєтках, а також у містах, де особливо зростала кількість ремісників. Товарний обмін сприяв розширенню і зміцненню економічних зв'язків між українськими землями та іншими державами. Соціально-економічний процес в Україні зумовив подальший розвиток культури та прогресивні зрушення в ідеології, сприяв розвиткові політико-правової думки, зокрема поширенню ідей гуманізму. Розпочалося відродження національної самосвідомості народу.
Тривалий час на Україні не було ні вищих навчальних закладів, ні гуманістичних наукових, правових, політичних, культурних центрів. Бракувало освічених людей і вчених. Епоха західноєвропейського Відродження, яка у центр свого суспільного вчення поставила людину з її талантами і здібностями, давала змогу здібній українській молоді часто, незважаючи на соціальне положення і віросповідання, здобувати освіту у вищих навчальних закладах європейських країн.
Перед українським народом у той час постало історичне завдання: самозбереження за умов чужоземної експансії. Але щоб його розв'язати, треба було пройти шлях від захисту національної ментальності та історичного способу життя, через зростання освіченості і пробудження національної свідомості до здобуття власної державності. Розвиток української державності, вироблення політико-правових ідей нерозривно пов'язані з національно-культурним відродженням.
В історії нашої країни цей період означується оформленням і зміцненням такої важливої суспільної сили, якою є національна ідея. Д. Донцов, відомий український учений кінця XIX - першої половини XX ст., писав, що без такої ідеї ми всі лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме з роздвоєною душею, неспроможним витворити спільної волі, народом без пафосу, сателітом сильніших, партією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, а й духовним і соціальним. Формування української нації було загальноісторичним, об'єктивним явищем. І національна ідея відіграла в цьому процесі надзвичайно важливу роль.
Актуальні політико-правові думки, що відповідали новим суспільним потребам українського народу, розвивали видатні українські філософи, богослови, політики, правники. Це Павло Русин, Юрій Дрогобич, Іван
Вишенський, Станіслав Оріховський, Юрій Немирич, Шимон Шимонович. Василь Острожський, Петро Могила. Семен Яворський, Феофан Прокопович та багато інших.
Так, Юрій Дрогобич (1450-1494) навчався у Краківському і Болонському університетах, на той час найбільших гуманістичних центрах Європи. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті. Пізніше там викладав математику і астрономію. У 1481-1482 рр. ректор університету у Болоньї. Його основні політико-правові погляди: 1. Приносити користь власному народові. 2. Полегшити його національне і соціальне буття. 3. Поширювати серед народу України етичні, соціально-політичні, культурно-просвітницькі та політико-правові знання. 4. З позицій теорії "природного права" та "суспільного договору" розглядав питання держави, релігії, власності, людського суспільства.
Найяскравішою постаттю в українській політико-правовій думці і гуманізмі був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566). Народився в селі Оріховці, Перемишлянської округи. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. На це у нього пішло 17 років. Перед ним були великі перспективи працювати на Заході. Але він повернувся на батьківщину, де брав активну участь в гуманістичному русі та розробці політико-правових вчень. У роботі "Про природне право" С. Оріховський розглядав питання про державу та її основи, закон і право, форми й методи управління державою, суверенітет державної влади й межі її панування над особою, індивідом. Його називають найвизначнішою постаттю східнослов'янського Відродження. Сучасники про Оріховського говорили, що його ім'я відоме в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Там чути схвальні відгуки про його твори, які становлять гордість і захист Вітчизни.
Держава, на думку Оріховського, це рівні між собою король, рада і народ. Людина як духовно-тілесна істота втілює в собі єднання двох світів - матеріального і духовного, тіла й душі. У суспільстві народ є тілом, рада - душею, а король - розумом. Суспільство пов'язане правом і привілеями, а його елементи взаємопереплетені й відокремлено існувати не можуть: тіло без душі мертве, душа без розуму недієздатна, розум без душі бездиханний, тіло без розуму - порожнеча, душа без тіла спустошена, розум без тіла знедолений. Стабільна й вільна держава можлива лише за дотримання права, шляхетство має бути наділене привілеями, а монарх, як верхівка піраміди влади, повинен спрямовувати діяльність законодавчої та судової її гілок. Незадовго до смерті С. Оріховський висловив думку, щоб на верхівці була духовна влада (апостольська церква), підпорядкувавши монарха, священнослужителів, привілейоване шляхетство і підлеглий йому простолюд.
Принципово важливою умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання у громадян любові до батьківщини, патріотизму, як найвищої доброчесності. Важливу роль він відводив освіті народу. Оріховський писав, що ніхто не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися. Людина, яка буде управляти таким народом в особі короля, повинна бути "філософом на троні": мудрою, справедливою, поважати закони, мужньою і ласкавою.
С. Оріховський відстоював інтереси прихильників "монархічної шляхетської республіки". В середні віки, в епоху феодальної роздробленості і панування релігійного світогляду існував конфесійний патріотизм, патріотизм окремого міста. І лише за доби Відродження, в період формування буржуазних відносин і зумовленого ними виникнення націй, з'являються патріотизм народу, нації, держави. Це питання особливо гостро ставив Оріховський у своїх політико-правових теоріях. У листі до Італії, а саме до кардинала, він з великою любов'ю розповідав про свою вітчизну і народ. Оріховський особливо тяжко переживав відсталість свого народу від європейських народів. У тому ж листі пояснював, що народу України доводиться тривалий час боронитися від нападів іноземних загарбників. Оріховський завжди залишався зі своїм народом, навіть відсталим. Звертаючись до польського короля, Оріховський вважав за потрібне наголосити: "Я українець, пишаюся цим і про це говорю прямо!".
Значні кроки у розвитку просвітницького руху та політико-правових вчень в Україні зробила відома Острозька школа. Заснував цю школу у 1576 р. князь Василь-Костяюпин Острозький (1526-1608) при фінансовій допомозі племінниці-княжни Гальшки. У питаннях віри князь - складна і суперечлива людина. Спочатку він виступав і боровся за православ'я, але був не проти унії. Пізніше йому стали близькі ідеї Реформації та протестантизму. В кінці кінців увесь клан Острозьких повністю перейшов у католицьку віру.
Будучи дуже заможною людиною (його багатства переважали навіть королівські), Острозький керувався принципом: "моє царство, моя релігія". Його заслуги перед Україною незаперечні. Князь Острозький об'єднав навколо школи своєї багатьох учених, письменників, педагогів. Першим її ректором був відомий український письменник і педагог Герасим Смотрицький. Острозька школа нічим не поступалася кращим західноєвропейським навчальним закладам, а в деяких випадках стояла значно вище. Викладачі школи мали змогу вільно викладати свої думки та погляди. Острозька школа була проникнута духом доби Відродження. Вона виховувала високоосвічених, всебічно розвинених людей, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної політико-правової думки. Серед вихователів цієї школи були відомий мовознавець, письменник, публіцист і політик, доктор медицини Мелетій Смотрицький, письменник, перекладач, поет, перший ректор Київської братської школи Іван Борецький, полководець, талановитий державний діяч, гетьман Війська Запорозького Петро Канашевич-Сагайдачний та ін.
Князь Острозький неодноразово особисто подавав до польського короля і польського сенату прохання (супліки) про надання українцям прав і свобод. У другій половині XVI ст. Острозька школа переростає в Академію. В 1581 р. в Академії завершується велика робота з підготовки і видання Острозької Біблії. Це була найперша повна друкована Біблія не тільки у східних слов'ян, але серед усього слов'янського світу. Тільки через 80 років, у 1663 р. Москва надрукувала свою Біблію (передрукувавши Острозьку). Острозька Академія дала великий поштовх розвиткові політико-правових вчень в Україні, зародженню церковних братств, які боролися за віру, справедливість, відродження своєї держави.
Політико-правову концепцію колективної соборності держави, ідеї рівності всіх людей перед Богом, висунув визначний український письменник-полеміст Іван Вишенський (1550-1620). Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між церквами. У цьому ж контексті І. Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади Папи Римського, а й абсолютизм світської влади - королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може користуватися нею на свій розсуд. Суспільно-політичні та правові погляди І. Вишенського були пройняті реформаційними ідеями, глибоким демократизмом, палкою любов'ю до трудового народу.
Важливим джерелом освіти для молодих представників України за часів середньовіччя були європейські навчальні заклади, зокрема, університети Італії. Франції, Німеччини, Чехії, Польщі. Популярними серед молоді в ті роки були Паризький (Сорбона), Кембриджський,
Болонський, Гейдельберзький, Лейпцизький, Кенінгзберзький, Страсбурзький, Краківський університети. З кінця XIV до початку XVIII ст. тільки в одному Падуанському університеті (Італія) одержали наукові ступені або вчилися більше 600 юнаків з України. Вони поверталися на рідну землю, де впроваджували ті знання, які отримали на заході, а також ті ідеї, політико-правові концепції, які існували в суспільствах розвинутих країн. Це давало змогу відроджувати ідею української державності, політичну свідомість народу.
Арабський мандрівник, архідиякон Павло Алепський, який у середині XVII ст. перебував в Україні, повідомляв, що на тій землі існує багато прекрасного, що викликало здивування у нього. Більшість людей, навіть жінок і дочок, уміли читати й знали порядок церковних служб і церковні співи. Ченці монастирів Києва не тільки уміли читати, але Н були обізнані з філософією, логікою, історією, правом, писали твори.
Полеміка здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи церкви. Але в контексті цих проблем порушувались політичні і правові питання. В політичній боротьбі прославився Філалет Христофор (кінець XVI - поч. XVII ст.) - український письменник - полеміст. У праці "Апокрисис" він вів полеміку з Петром Скаргою. Відстоював ідею демократизації церкви, право світських людств на участь у церковних справах, вибори духовної влади.
Христофор Філалет, виходячи з договірної теорії походження держави, був переконаний, що королі і піддані повинні суворо дотримуватися закону, бо свавілля з обох боків підриває державу. Він заперечував абсолютизм як монарха, так і Папи Римського. Петро Скарга (1536-1612) - монах єзуїт, політичний діяч Польщі. Критикував православну церкву, втручання світської влади в церковні справи. Підтримував жорсткий централізм у церковному житті. Єдиний порятунок для православних П. Скарга вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов. Ці політико-правові та релігійні ідеї він висловив у книзі "Про єдність церкви божої"". Умови такі: 1. Визнання влади папи православними. 2. Єдність віри. 3. Послух перед папою.
Зростання освіченості українського народу стало важливою передумовою створення й функціонування Києво-Могилянської академії. Протягом усієї своєї історії український народ не мав іншого навчального закладу, який би здійснив такий вплив на розвиток освіти, науки, культури. Навколо академії були зібрані найкращі викладачі, науковці, громадські і церковні діячі. їхня діяльність була спрямована на згуртування всіх сил для відродження національної культури та боротьби за національну незалежність.
Засновником Києво-Могилянської академії був провідини український релігійний діяч XVII ст. Петро Могила (1596 р. н.). Початкову освіту отримав у Львівській братській школі. Потім навчався в Парижі, в університеті. Після того, як отримав освіту, повертається в Україну і робить кар'єру священика. В 1627 р., у ЗІ-річному віці стає архімандритом Києво-Печерської лаври, а через п'ять років - митрополитом київським. У 1632 р. Могила проводить необхідні реформи у православній церкві, її культурних та навчальних закладах. Підготував до друку перший православний Катехізис. Об'єднує засновану ним у Києво-Печерській лаврі школу зі школою Київського братства. Так була створена основа Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважливіших навчальних закладів слов'янського світу. У 1701 р. цей навчальний заклад отримує статус Києво-Могилянської академії. Фінансово її підтримував гетьман України Іван Мазепа. Щороку в академії навчалося 2 тис. студентів. Правила були дуже суворими. Навчалися 12 років. Кожного року з-за кордону приїздили від 200 до 300 студентів. Академія отримала ще одну назву, неофіційну - "Київські Афіни".
У 1734-1735 рр. Феофан Прокопович допоміг стати "спудеєм" (студентом) Києво-Могилянської академії М. В. Ломоносову. Ф. Прокопович у той час був її ректором. Царський уряд у Москві не міг спокійно дивитися на розквіт культури, науки, освіти в Києві. В 1786 р., за наказом Катерини II, академію насильно переводять на російську мову викладання, а в 1811 р. російський цар Олександр І закрив її зовсім. Викладачам запропонували їхати до Московського університету, який був заснований у 1755 р. Більшість перевезли насильно, а тих, хто виступив проти, відправили до Сибіру. Підготовку і відкриття Московського університету за наказом царського уряду проводили викладачі Києво-Могилянської академії.
Гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до царя за дозволом заснувати новий університету Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною. Провідні навчальні заклади знаходились тепер не в Україні, а в Росії. Але ідеї творців Києво-Могилянської академії вплинули на світогляд і правосвідомість багатьох.
Основні політико-правові погляди Петра Могили: 1. Протистояв католицизму, але мирним шляхом. 2. Захищав православ'я. 3. Добивався рівноправного статусу католицизму та православ'я. 4. У полеміці з ідеологами католицизму доводив, що православна церква має свою давню історію і володіє законним правом на своє існування. 5. Петро Могила вирішував питання про співвідношення церковної влади і світської. 6. Церковну владу ставив вище світської. 7. Розробив концепцію ідеального володаря (керівника): Сильний проти ворогів батьківщини, гуманний щодо підданих. 8. Володар мудрий у керуванні зовнішньою і внутрішньою політикою держави. 9. Володар сам створює закони і сам їх суворо дотримується. 10. Володар-законодавець мусить бути взірцем виконання як громадських законів, так і моральних норм. 11. Володар-царь сильний, мудрий, освічений, у ньому має бути зібрана історична пам'ять народу. 12. Боровся за піднесення самосвідомості українського народу в процесі визвольної боротьби. 13. Могила звертався до історії Київської Русі і за приклад ставив усім князя Володимира. 14. Дуже багато робив для збереження давньоруських святинь - Десятинної церкви, храму Спаса на Берестові, Софіївського собору. 15. Захищав народну культуру, звичаї, обряди. 16. Петро Могила у своїх політико-правових та релігійних концепціях дуже багато уваги приділяв майбутній українській державі. 17. Створення української держави пов'язував з національно-визвольною боротьбою українського народу.
Погляди П. Могили розвивав філософ, учений, письменник, професор і ректор Києво-Могилянської академії, сподвижник Петра І у його реформаторській діяльності Феофан Прокопович (1681-1736). Крім філософії він дуже цікавився і зосереджував свою увагу на теорії держави і права. У трактатах "Слово про владу і честь царську", "Правда волі монаршої", "Духовний регламент" створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи думки Т. Гоббса і С. Пуфендорфа про природний стан, Ф. Прокопович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату народ передає свою волю монарху. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є однобічним, і тому засуджував будь-які виступи проти влади монарха. Він також обгрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха.
Абсолютний монарх як верховний носій державної влади ставився над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовувались. Верховним носієм державної влади міг бути лише освічений володар - "філософ на троні".
Освіта і розвиток науки розглядалися як основа історичного процесу, сила держави і добробуту. Тільки освічена монархія може забезпечити розвиток науки, мистецтва, ремесел, мануфактур. Теорія абсолютизму тісно пов'язувалась з тогочасною соціально-політичною та правовою боротьбою за владу та майнові інтереси світської аристократії і церковної ієрархії.
У цій боротьбі Феофан Прокопович займав позиції, відмінні від письменника, філософа, церковно-політичного діяча, викладача Києво-Могилянської Академії Семена (Стефана) Яворського (1658-1722). Останній підтримував державницькі реформи Петра І щодо розвитку армії, флоту, економіки, освіти. С. Яворський був незадоволений церковною реформою, захищав інтереси церкви, її владу в духовному житті суспільства, виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Церковні справи - компетенція церкви, світські - царської влади. Зрештою С. Яворський проводив думку про те, що церква підноситься над державою і повинна володіти не лише церковною, а й світською владою.
Своєю церковною політикою С. Яворський своєрідно виражав протест діянням Петра І. Будучи людиною прозахідного типу, Яворський виступав за автономію церкви, за її роль як головного арбітра у всіх справах моралі та суспільного життя. С. Яворський був у добрих стосунках з гетьманами І. Мазепою та П. Орликом. З останнім він тривалий час листувався і подав йому ряд ідей, які той використав при написанні своєї Конституції.
У другій половині XVII ст. на політичній карті Європи з'явилась українська козацька республіка з яскраво вираженими демократичними рисами політико-правового устрою та соціально-економічних відносин, її поява пов'язана з ім'ям видатного політичного і державного діяча Богдана Хмельницького (27.ХН. 1595-27.VII. 1657). Він не лише поставив завдання створення незалежної держави, до складу якої мали увійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його вирішення.
25 січня 1648 р. розпочалась національно-визвольна війна в Україні під проводом Б. Хмельницького, завершилася 8 січня 1654 р. Розпочав він війну спочатку проти "злої шляхти", а не проти польського короля. Але поступово Б. Хмельницький розуміє, що треба вести боротьбу саме з королем. Від політико-правових ідей переходить до практичних дій. Хмельницький підіймає народ України на збройну боротьбу під такими гаслами: "За своє благочестя", "За вітчизну", "За свої колишні права і вольності", "За народ". Після битв під Жовтими водами 6 травня 1648 р.. під Корсунем 16 травня 1648 р. Україна, козаки, Хмельницький майже шість років жили без панування Польщі.
У Гетьманській державі існували елементи республіканської форми правління. Гетьман обирався безпосередньо народом. Свої дії він мав погоджувати з генеральною старшиною. Найвища влада в державі поєднувала риси монархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада). Найяскравішим виявом демократичних традицій залишалася виборність посадових осіб. За Б. Хмельницького влада тяжіла до монархії. За інших гетьманів - до аристократії чи станової демократії. У 1648-1649 рр. Б. Хмельницький висунув політико-правову ідею самовизначення України в межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом.
У конкретних історичних умовах середини XVII ст. Б. Хмельницький пішов на підписання Переяславської угоди 18 січня 1654 р. Починаючи з 18 січня, увесь лютий по козацькій Україні для прийняття присяги на вірність московському царю їздив посол із Москви В. Бутурлін. Присягати відмовилися частина населення Переяслава, Києва, Чорнобиля та багатьох інших міст і сіл.
Підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії і всієї східної Європи. Раніше ізольоване й відстале Московське царство зробило гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому - доброму й лихому - невід'ємно пов'язаною з долею Росії. Пізніше виникало багато всіляких конфліктів між цими державами. Вони були предметом різних теоретичних суперечок і політико-правових концепцій.
Російський архіваріус Петро Шафранов довів, що підписана Переяславська угода була сфальсифікована царськими переписувачами на догоду Москві. На думку російського історика права Василя Сергєєвича, угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна окремо свій уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов доводив, що погоджуючись на "особисте підкорення" цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинання їхніх земель Московським царством. Тому ця угода була "реальною унією". Такі історики, як росіянин
Вснедикт Мякогін та українець Михайло Гру шевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи. Українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. ін. Інший український історик - В'ячеслав Липинський - пропонує своє бачення: угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Москвою та Україною.
Справа ускладнюється в цій полеміці тим, що оригінальних документів немає, вони втрачені, збереглися лише неточні копії чи переклади, до того ж сфальсифіковані. У 1954 р., під час урочистих святкувань 300-річчя Переяславської угоди, Комуністична партія Радянського Союзу зробила висновок, що ця угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання. Возз'єднання двох народів було основною метою повстання 1648 р. в Україні під проводом Б. Хмельницького, який розумів, що "порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом". Це була офіційна радянська теорія. Для учених, які піддавали сумніву дану концепцію, це мало катастрофічні наслідки, як, наприклад, для Михайла Брайчевського та ін. Різні теоретичні уподобання формувались на підставі висновків з державотворчої практики.
У козацько-гетьманську добу політико-правова думка України розвивалася в контексті правових документів, які відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітників щодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Угоду та Конституцію" Пилипа Орлика. В них було закладено правову основу міжнародних договорів України з іншими державами, чітко простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначалися конституційні засади державного і суспільного ладу.
"Березневі статті" від 27 березня 1654 р. передбачали збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей. Право українців самим визначати, хто до якого стану має належати. Право самостійно збирати податки. Право обирати гетьмана. Право самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, з іншого - правові зобов'язання української сторони перед Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Московії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.
Після підписання Переяславської угоди українське суспільство розділилося на два табори. Перший табір "прозахідний". Його очолили І. Виговський, Ю. Жмирич, які засудили діяльність Б. Хмельницького в Переяславі. їх підтримали і не прийняли присяги на вірність московському цареві київські митрополити Сильвестр Косів і Діонісій Балабан. Другий табір "промосковський". Його очолили полковник М. Пушкар, кошовий отаман Запорозької січі Я. Барабаш і представники вищого духовенства Іван Гізель, Л. Баранович, І. Галатовський. Однак і ці представники не бажали, щоб Україна була перетворена у провінцію Московії. Але їхні побажання мало турбували московського царя.
27 липня 1657 р. помирає Богдан Хмельницький, його похованими у Суботові. 26 серпня 1657 р. козацька Старшинська рада в Чигирині ухвалює рішення передати гетьманство Юрію Хмельницькому (синові). Зате, що він зовсім підкорився московському цареві, 25 жовтня 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнає гетьманом України Івана Виговського, а Юрія Хмельницького звільняє. Наприкінці жовтня 1657 р., І. Виговський укладає союз зі Швецією.
Такі дії і політика гетьмана І. Виговського не сподобались московському цареві. За наказом царя на чолі 150-тисячного війська Олексій Трубецькой відправляється окуповувати українські землі, проводячи на шляху карательні дії. Для захисту свого народу і землі І. Виговський швидко збирає своє військо і виступає назустріч московському війську.
29 червня 1658 р. під Конотопом московське військо під керівництвом О. Трубецького зазнало одну з найбільших і страшних в своїй історії поразку. Російський історик Сергій Соловйов так описав наслідки поразки: "Цвет московской кавалерии погиб за один день. Московский царь больше никогда не сможет собрать такую прекрасную армию. Царь Алексей Михайлович появился перед своим народом в жалобном одеянии и Москву охватила паника... Начали говорить, что царь собирается переправляться в Ярославль за Волгу и что Выговский наступает прямо на Москву". Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. В Україні було багато проблем.
6 вересня 1658 р. І. Виговський у м. Гадяч уклав угоду "Галицький трактат" із польським урядом про входження до складу Речі
Посполитої козацької держави, яку назвали Велике князівство Руське (землі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) на федеративних засадах, зберігаючи гетьманське правління. Православна церква урівнювалася в правах з католицькою. Автором цього політико-правового проекту був Юрій Немирич (1612-1659) український політичний діяч, учений.
Основні положення "Галицького трактату":
Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої.
Гетьман стає цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами. Передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу.
Без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства.
Православне духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким. а права унії обмежуються територією, на якій вона існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської. 11 вересня 1659 р. кілька промосковських старшин - Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сошка - звинуватили під Германівкою гетьмана І. Виговського в тому, що "він продає Україну полякам" і повстали. Це був останній удар для гетьмана. 17 жовтня 1659 р., на знак протесту, І. Вигонський відмовляється від гетьманства. На його місце промосковські старшини і полковники повертають Ю. Хмельницького, який того ж дня 17 жовтня 1659 р., підписує нову кабальну угоду в м. Переяслав з московським урядом. Документ мав назву "Переяславські статті". Тепер Російські воєводи мали право стояти зі своїм військом у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві, Умані. Україна повинна була повністю їх утримувати. Це була капітуляція, підкорення, окупація України.
Зрозумівши, якого лиха натворив молодий гетьман Ю. Хмельницький, козаки повстали проти нього. У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю і становищем, що швидко погіршувалося, Ю. Хмельницький під тиском козацтва складає гетьманську булаву і йде в монастир. Україна вступила в добу Руїни. Козацька Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Правобережна Україна, гетьман П. Тетеря - під Польщею. Лівобережна Україна, гетьман І. Брюховецький - під Москвою. Тепер вони вели війну між собою. Це був апогей Руїни.
Вирішальний етап у стосунках з Москвою настав під час гетьманування з 1687 до 1708 р. Івана Мазепи. 25 липня 1687 р. на річці Коломак у поході козаки обрали гетьманом І. Мазепу, позбавивши гетьманства І. Самойловича. І. Мазепа укладає політико-правовий документ - договір з московським урядом "Коломацькі статті", який визначав: і. 30-тисячний реєстр козацького війська. 2. Збереження прав і привілеїв козаків. 3. Але московські воєводи залишались у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Острі.
Іван Мазепа - найвидатніший гетьман України, тонкий політик. 21 рік він гетьманував, і намагався перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Мазепа був одним із найбагатших феодалів Європи. Мав близько 20 тис. маєтків.
Основні політико-правові напрями діяльності гетьмана І. Мазепи: 1. Значну частину своїх особистих прибутків скеровує на розвиток релігії та культурних установ України. 2. Ревносний покровитель православ'я. 3. По всій Гетьманщині побудував цілу низку чудових церков (Мазепинське, або козацьке, бароко). 4. За гетьманування Мазепи Києво-Могилянська академія, завдяки його підтримці, досягла свого піку в будівництві нових корпусів і збільшенні кількості студентів до 2 тисяч. 5. Заснував багато шкіл і друкарень, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". 6. Захищав як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. 7. Коли в 1689 р. на трон зійшов Петро І, гетьман застосував свої риси політика, щоб схилити царя на свою сторону. 8. Давав увесь час поради молодому царю, активно допомагав в походах на турків, татар. У 1696 р. доклав чимало зусиль для здобуття Азова (ключ в Азовське море). 9. Домігся дружби з Петром І. Козаки цій дружбі дали таку оцінку: "цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі". Російські урядники заявляли, що "ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа". 10. Приєднує Правобережжя до Лівобережжя, об'єднує обидві частини України в одну.
На початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках між царем і Мазепою з'являється напруженість. У 1700 р. вибухнула велика Північна війна, під час якої Петро І перед українцями висунув нечувані раніше вимоги: 1. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. 2. Замість того, щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів - поляків, татар, турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві. 3. Втрати козаків сягали 50,60 і навіть 70% їх складу. 4. На чолі козацьких полків Петро І поставив російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. 5. Козацькі полки почали використовувати як "гарматне м'ясо". 6. Усе це разом викликало занепокоєння як у козацьких військах, так і на їхній рідній землі серед селян і міщан. 7. Російські війська в Україні на війну не ходили, а чинили свавілля. "Звідусіль, - писав цареві Мазепа, - я отримую скарги на свавілля російських військ". 8. Гетьман Мазепа відчував постійну загрозу. Коли до Мазепи дійшли чутки про намір Петра І замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею, це дало поштовх для пошуку іншого покровителя. 9. Коли польський союзник Карла XII, Станіслав Лещинський, став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся за допомогою Петра І. Той відповів: "боронися, як знаєш". Це була для Мазепи остання крапля. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від поляків, що було основою угоди 1654 р. 10. Український гетьман І. Мазепа перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві.
Коли 28 жовтня 1708 р. Карл XII ішов на Москву, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішли 5 тис. козаків і провідних членів старшини. Інші козаки про цей намір не знали, оскільки все це робилося таємно. У підписаному пакті І. Мазепи і Карла XII було заявлено: "За надання військової допомоги та провізії Карл XII обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з Петром І аж до повного звільнення України від влади Москви та відновлення її давніх прав".
За наказом Петра 12 листопада 1708 р. російські війська під командуванням князя Олександра Меншикова вирізали 6 тисяч жінок, дітей, чоловіків гетьманської столиці Батурин, а місто зруйнували і спалили. 11 листопада ті козаки та старшини, що залишилися у царя, за наказом Петра І вибрали нового гетьмана - Івана Скоропадського. В знак протесту за те, що робив Петро І у березні 1709 р., запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком переходять на сторону Мазепи.
14 травня 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця. Нарешті, 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва. Переміг Петро І. Українці втратили останній шанс відокремитися від Росії. Петро І вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України. Біля м. Бендери, що належало
Туреччині, 21 вересня 1709 р., вбитий горем 70-річний Мазепа помер.
В особистій трагедії Мазепи, якому не судилося здійснити свій задум - визволити Україну з-під царського гніту - і який мусив утікати з рідного краю, відбилася трагедія українського народу. Для російських царів та офіційної ідеології І. Мазепа став уособленням сепаратизму і зрадництва. Водночас вітчизняні і більшість закордонних дослідників високо оцінили дії Мазепи, його намагання звільнити Україну від колоніального російського ставлення. Його ім'я сьогодні займає гідне місце серед імен борців-патріотів таких як Іван Виговський, Петро Дорошенко, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Данило Апостол та ще багато гетьманів і старшин, а не серед тих, хто допомагав знищувати свій край, народ і його майбутнє.
Після Полтавської битви настали тяжкі дні і роки для українців, захоплених у боях козаків. Цар Петро І видав постійно діючий указ. Шведський історик Нордберг, очевидець, із жахом про те згадував: "Людям ламали кістки рук і ніг, розтягували на колесах тіла, сажали на кіл, вирізали всіх, навіть маленьких дітей і старих людей". Петро І хотів силою знищити саму думку українського народу про незалежність. Але слова, які проголосив Іван Мазепа, Вольтер доніс усій Європі: "Україна завжди прагнула бути вільною".
Уся політико-правова історія українського народу є виявом його демократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення й втілення цей ідеал знайшов у "Пактах і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького", укладених 16 квітня 1710 р. між гетьманом Пилипом Орликом та старшиною і запорожцями, очолюваними кошовим К. Гордієнком. Пилип Орлик (1672-1742) - представник старшинського роду, генеральний писар. 5 квітня 1710 р. козаки у м. Бендери вибирають його гетьманом. При обранні були присутні 50 провідних представників старшин, 4 тисячі запорожців, 500 козаків із Гетьманщини (представники). Події, які проходили в м. Бендери, історики, політики, правийки називають першою українською політичною еміграцією.
Конституція П. Орлика має велике значення як документ, який уперше в історії України на юридичному ґрунті фіксує принципи, що покладаються в основу державно-політичного устрою. Конституція складалася з 16 статей і починалася з урочистої декларації: "Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування". Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної церкви під зверхністю царгородського патріархату.
Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом, як вищою виконавчою владою, генеральною радою, як вищою представницькою владою, і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не були ще чітко визначені, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципів розподілу влади. Було здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової науки.
Завершили перший етап українського конституціоналізму Решетилівські 1709 р. та Петербурзькі 1728 р. конституції, які зводили нанівець політичні права Гетьманщини, ухвалені за доби Б. Хмельницького. Крапку на праві українського народу на політичне самовизначення поставила Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія, скасувавши у 1764 р. Гетьманство, а залишки автономії - упродовж наступних двох десятиліть.
Політико-правову думку українського відродження розвивали визначні вітчизняні мислителі: Яков Козельський (1726-1728) - автор роботи "Філософічні пропозиції"'. Він був прихильником ідей соціального договору та природного права, палким проповідником демократії. Григорій Сковорода (1722-1794) - автор роботи "Сад божественних пісень". Відстоював велич людини, її прагнення до щастя, самопізнання, рівності, права, свободи. Семен Десницький (бл. 1740- 1789)- перший на Наддніпрянщині вітчизняний доктор і професор права. Він започаткував українську та російську юриспруденцію, був палким прихильником природних прав людини та ідеї договірного походження держави. Безпосередніми провісниками національних політико-правових ідей означеної доби можна вважати невідомих авторів "Історії русів" та видатного українського письменника Івана Котляревського (1769-і 838).
"Історію русів'1 не без підстав називали Декларацією прав української нації. Але насправді вона є гімном природних, божественних, історичних, моральних прав кожного народу на державну незалежність, права на боротьбу з гнобителями. Трактат підготовлено на засадах відомої з часів Д. Локка на Заході платформи "рівноваги влади" - інтелектуальної й моральної течії, яка визнає, насамперед, політичні й економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу привілейованих верств, рівність серед рівних того ж кола громадян, існування невід'ємних природних прав індивіда, суспільно-договірній характер держави, зверхність законів у суспільних відносинах тощо. На думку автора "Історії русів", створивши власну Київську державу, український народ згодом втратив державну самостійність, об'єднавшись на добровільних засадах з рівними Україні Польщею та Литвою у федеративній Речі Посполитій. І лише тому, що польські королі почали позбавляти українців прав і вольностей, переслідувати православну віру, козаки підняли повстання.
"Історія русів" переконливо доводить, що тиранське, насильницьке правління в Україні ніколи не було тривким і довгочасним, бо народ умів боронити свою свободу. Він виходить з платформи рівності народів, гостро виступає проти національної зверхності. В політичному трактаті засуджується багатство, набуте за рахунок власного народу, зрадництво української шляхти. Твір сповнений поваги до простолюддя, кріпаків, рядового козацтва.
Мріями про час, коли проста людина буде "у вольності вік доживати", відповідатиме природному призначенню особи - рівної серед рівних у суспільстві, - сповнена й творчість та політико-правова діяльність І. Котляревського. Герої письменника - прості люди, наділені індивідуальною свободою, вільні від офіційних приписів і канонів. Котляревський заперечує становий поділ суспільства, кріпацтво, стверджує велич індивіда не за займаною посадою, а як рівного серед рівних громадян, вимагає втілення природних прав людини на практиці, засуджує самодержавне гноблення особистості. Сучасник І. Котляревського, В. Капніст в "Оді на рабство" рішуче виступив на захист прав людини, проти скасування державної автономії України.
Харківський професор И. Б. Шад у підручнику "Природне право" відстоював свободи совісті, думки, права на освіту, гасла політичної державності, аналізував співвідношення права і моралі, розглядав державу і систему держав як єдиний організм, заперечував деспотизм, розвивав геополітичні доктрини.
Львівський і петербурзький професор П. Лодій у роботі "Теорія загальних прав", виходячи з державно-правових поглядів X. Вольфа про прагнення людини до щастя, як фундамент природного права, категоричного імперативу І. Канта, на основі нових знань збагачував політико-правові доктрини.
Принциповим послідовником французьких просвітителів-енциклопедистів був перший ректор Харківського університету Г. Рижський. Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий український економіст В. Каразін, особливо за політичні проекти перебудови державного управління Росії, перетворення імперії на конституційну монархію, заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо. Видатним захисником прав народу на рідну мову і на освіту виступав І. Могильницький.
Таким чином, у ході боротьби проти польського і російського колоніалізму українська політико-правова думка ХУІ-ХУІІІ ст. збагатилася важливими ідеями державної незалежності й автономії, суверенітету і рівності, волі і демократії, правди і справедливості.
Вагомий внесок у вітчизняну політико-правову думку зробили члени декабристських організацій в Україні. Брати Муравйови-Апос толи, Борисови, а також С. Волконський, Ю. Люблінський, І. Горбачевський, О. Юшневський були найактивнішими провідниками, ідеологами й учасниками руху, що мав на меті державний переворот, спрямований проти самодержавства і кріпаччини. Саме в Тульчині та Києві розроблено, обговорено й затверджено у 1823 р. "Руську правду" П. Пестеля - перший проект новітньої конституційної думки на українських землях. І хоча більшість українських декабристів, за словами М. Драгоманова, "не мали почуття національної самосвідомості", це не зменшує внеску палких прихильників французьких просвітників і революціонерів у загальнолюдську й українську конституційну думку та політико-правове вчення про права й свободи людини.
Перші десятиліття другої половини XIX ст. домінуючими в політико-правовому житті в Україні буди такі проблеми: 1. Ліквідація кріпацтва в економіці, соціальній і правовій сферах. 2. Боротьба за поширення ідей європейського лібералізму і просвітництва. 3. Відстоювання у всіх можливих формах інтересів та прагнень селянської маси. Перед освіченим прошарком громадянства постало завдання поширення серед селянства освіти, виховання політичної культури. Тому велику увагу було звернено на організацію шкіл, видання національної літератури, що мало служити пробудженню політичної та правової самосвідомості в українського населення.
Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політико-правової думки загалом зробило Кирило-Мефодіївське товариство, котре як таємна політична організація утворилось у Львові наприкінці 1845 - початку 1846 р. Товариство об'єднувало молодих учених, політиків, письменників. Це був цвіт української інтелігенції. До нього належали М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко. Революційно-радикальне крило товариства, до якого входили Г. Андрузький, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та ін., керувалося "теорією насилля". З Товариством підтримували зв'язок діячі визвольного руху Білорусії, Росії, Польщі, Болгарії, Чехії, Сербії, Хорватії.
Кирило-Мефодіївське товариство ставило за мету об'єднати всі слов'янські народи у федерацію. Лідерами більш поміркованого політичного крила товариства були О. Маркович, Д. Пильчиков, М. Савич, О. Тулуб, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. Вони сповідували реформізм, християнську смиренність, мирну пропаганду політико-правових ідей товариства.
Політико-правова програма Кирило-Мефодіївського товариства викладена у "Книзі буття українського народу" або її ще називали "Закон Божий" і в "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія". Основними завданнями члени товариства вважали: 1. Ліквідацію самодержавства. 2. Скасування станів і кріпосного права. 3. Визволення й об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом. 4. Надання кожному народові автономії. 5. Запровадження загальної освіти народів. Програмні положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б, передусім, свободу Україні. Для цього, вони вважали, необхідно добре усвідомити й осмислити минуле та сучасне.
Найбільш рішучу й безкомпромісну позицію у Кирило-Мефодіївському товаристві займав Тарас Григорович Шевченко (9 березня 1814 - 10 березня 1861) - великий український поет, художник, мислитель революційно-демократичного напряму. Він відстоював ідеї народного повстання, кінцевою метою якого мало бути встановлення демократичної республіки. Саме під впливом Т. Шевченка та одного із засновників братства М. Гулака було зроблено кілька варіантів проектів конституції
Слов'янських Сполучених Штатів (без Росії), автором якої став 20-річний студент юридичного факультету Київського університету Г. Андрузький.
За доносом Кирило-Мефодіївське товариство в березні 1847 р. було розгромлене. Цар Микола І, наказав заарештувати всіх його членів. Товариство проіснувало лише 15 місяців, проте відіграло значну роль у розвитку суспільно-політичної та правової думки і визвольної боротьби в Україні. Поява Кирило-Мефодіївського товариства викликала у Миколи І страх українського сепаратизму, він розумів його як політичний, духовний і правовий підрив царського режиму.
Миколу Костомарова (1817-1885) відомого українського історика, одного із організаторів і головних ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, по праву вважають і фундатором української політології. Він залишив велику наукову спадщину з політичної історії України: "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа", "Мазепинці", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок", "Думки про федеративні начала у давній Русі", "Дві руські народності" та ін.
У цих роботах поряд із політичними ідеями були закладені і правові теорії. Так, наприклад, ідеал М. Костомарова - федеративна демократична слов'янська республіка. Особливо це просліджується у його роботі "Закон Божий" (Книга буття Українського народу): "І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар".
М. Костомаров мріяв про втілення ранньохристиянської ідеї повної соціальної справедливості, свободи, рівності, братерства, скасування кріпацтва і станових відмінностей. На засадах християнської моралі будуть неухильно дбати про освіту і добробут народу, його культуру. Як провідник "теорії народного елементу" в політико-правовому процесі М. Костомаров ідеалізував "український дух", "українську раціональну демократію", "братерське співжиття рівних слов'янських народів".
Особливий акцент М. Костомаров робив на федеративному устрою слов'янської держави. Федеративною державою, за його політико-правовою теорією, повинні управляти обрані на чотири роки президент і конгрес. У такій державі мало бути невеличке спільне військо, однакова грошова система, загальне керівництво зовнішніми відносинами. Отже, у такій федерації простежувалося чимало конфедеративних рис.
Микола Костомаров практично був головним ідеологом Кирило-Мефодіївського товариства (братства) та вів полеміку з іншими членами. Слід відзначити, що, поділяючі загальні засади своєї політико-правової програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домагатись єдності слов'ян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Тарас Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців. За радикалізм своїх ідей Т. Шевченко був покараний найжорстокіше.
Характерною ознакою політико-правових поглядів поета-бунтаря Т. Г. Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для нього немає "добрих" царів. У поемі "Сон", яку Т. Шевченко сам називав комедією, він із нищівним сарказмом розвінчує образ царя як помазаника божого на землі. У творі "Юродивий" називає царя "фельдфебелем на троні", верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. У творі "Царі" поет розкриває і рішуче засуджує злочинну сваволю самовладців-деспотів. Івана Грозного у своїх творах Т. Шевченко називає "мучителем", особливо перепало Петру І за те, що він зробив з Україною, "поклав сотні тисяч у каналах козаків і на їх кістках збудував собі столицю". Не менш критично характеризувалася Катерина II. "А німкеня Катерина, розпусниця всесвітня, безбожниця, мужевбивця знищила козацтво і свободу".
Майбутнє України Т. Шевченко, якого сучасники називали "пророком", пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, передусім, власність на землю.
Т. Г. Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства. Першим в історії революційної думки та політико-правових вчень в Україні Т. Г. Шевченко показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони "катами писані", що "правди в суді немає". Його ідеалом була трудова демократична республіка.
У творах Т. Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Його творчість та політико-правова діяльність справила великий вплив на розвиток визвольних ідей, національної самосвідомості українського народу, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціальної, політико-правової та національної свободи.
Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема, з такими організаціями, як "Народна воля" та "Чорний переділ". їх діяльність уже мала відчутний вплив марксизму та анархізму, зокрема, стосовно критики капіталізму. Тому програмні документи, прокламації, відозви використовували вже фрази "робітничий клас", "експлуатація", "буржуазний лад" та ін. Головний принцип оцінки держави - кому вона служить, чиї інтереси захищає. У програмних принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним традиціям сільської общини. В основу прав людини народники ставили природне право, що виходило з цінностей та інтересів людського буття. Для встановлення правопорядку в країні потрібні закони й інститути, які б відображали волю народу. Правам та свободам особи відводилося особливе місце в цих програмах. Багато хто при цьому широко використовував законодавчі акти Франції, США та інших буржуазних держав. Визнання народниками терору як методу політичної, правової боротьби не могло дати бажаних результатів.
Великий внесок у розвиток суспільно-політичної правової ідеї в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX - на початку XX ст. Це були О. Потебня, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка та багато інших. Знайомі між собою, вони не завжди досягали згоди, пропонували різні підходи для вирішення тієї чи іншої справи. Але всі рішуче відстоювали демократичні погляди, боролися за соціальну й національну незалежність українського народу, діяли й творили для нього.
19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Цей епохальний документ являв собою незграбну й заплутану за своєю суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще нескоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань. Але водночас зі скасуванням кріпосного права в Україні розпочинаються репресивні дії царського уряду. Вони спрямовані на приниження національної свідомості. Почали закривати українські школи, видавництва. У 1863 р., 18 липня, в Петербурзі виходить циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мовою (Валуєвський указ). П. Валуєв заявив, "что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может". Його підтримав Синод, що наклав вето на видання Священного писання українською мовою.
Розпочалася нова хвиля політичної еміграції політико-правових діячів з України за кордон. Посилюючи свою репресивну політику, цар Олександр II у 1876 р., 18 травня, підписав указ про абсолютну заборону українського письменства, заборонялося навіть співати українські пісні. Цей акт царя отримав назву "Емський акт", який привів до заборони і театральних вистав українською мовою. Провідні українські політико-правові діячі покидали свою рідну землю, хто встиг емігрував, але більшість була затримана і суворо покарана.
У політичній еміграції були О. Кониський, В. Лобода, П. Єфименко, С. Подолинський, М. Зібер, М. Драгоманов, П. Чубинський (написав слова українського гімну "Ще не вмерла Україна" на музику М. Вербицького) та багато інших. Визначне місце в історії суспільно-політичної думки в Україні в другій половині XIX ст. посідав Михайло Драгоманов (1841-1895) - український публіцист, історик, літературознавець, етнограф, фольклорист, основоположник політичної науки в Україні, спеціаліст у вирішенні проблем держави, права, політичної влади, вітчизняний конституціоналіст. Головні його політико-правові праці - "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Пропащий час - українці під Московським царством", "Історична Польща і великоруська демократія", "Автобіографічна замітка", "Вільний союз - Вільна спілка", "Лібералізм і земство в Росії", "Австро-Руські спомини, 1867-1877", "Чудацькі думки про українську національну справу", "Листи на Наддніпрянську Україну" та ін.
Основу політико-правових поглядів М. Драгоманова становила автономно-федералістична концепція. Унітарна, жорстко централізована держава - це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Федеративна держава базується на громадському та місцевому самоврядуванні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому обмеженні центральної влади. Драгоманов вважав, що тільки автономно-федеративний лад може вирішити соціально-економічні, державно-політичні, національні та правові питання. Людина для нього - це основа соціального устрою, найвища цінність, гарантіями права якої може бути лише вільна самоврядна організація (громада), конфедерація типу швейцарської або федерація за зразком США чи Англії.
Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим, - перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де українці створюють громаду "Вільна спілка". Основні її завдання: 1. Забезпечення політичних свобод: права людини і громадянина. 2. Недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари. 3. Недоторканність помешкання для поліції без судової ухвали. 4. Негайна передача заарештованого до рук судової влади. 5. Недоторканність приватних листів і телеграм. 6. Свобода вибору місця мешкання й занять. 7. Свобода совісті та відокремлення церкви від держави, держави від церкви. 8. Свобода слова, друку, навчання. 9. Свобода зібрань, мітингів і процесів. 10. Свобода звернень до владних структур.
У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча, судова. Законодавча належала двом думам - державній і союзній. Зміни до основних законів мали вноситися в разі згоди третини членів двох дум і затверджуватися Державним собором, що обирався зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів. Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обраний голова Всеросійського державного союзу. Він призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.
Разом із державною владою на місцевому рівні передбачалося самоврядування: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне, репрезентоване сходами і зборами, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їх складу - управи.
До третьої гілки влади - судової, окрім Верховного суду, входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави. їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.
Найкраща форма політичного життя - асоціація гармонійно розвинених особистостей в Україні - "громадський соціалізм", "громадівська праця", які "мусять мати українську одежу". Самоврядування є основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму, до найголовнішої мети - "повернення української нації до сім'ї націй культурних".
У 1876 р. в Женеві М. Драгоманов, разом з іншими українськими діячами, заснував українсько-російський збірник, а потім журнал "Громада", який мав помітний вплив на українську молодь. Він мріяв, що нове покоління скористається його конституційним проектом "Вольного Союза - Вільної Спілки" 1885 р. Не відкидаючи революційних методів боротьби із самодержавством і переходу до нового суспільного устрою, М. Драгоманов віддавав перевагу еволюційному розвиткові суспільства. Здійснення соціалістичного ідеалу "можливе тільки у певній поступовості та за високого розвитку мас, а тому і досягнуте буде більше з допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань".
Значний внесок у розвиток політико-правової думки в Україні зробив Сергій Подолинський (1850-1891). Він був одним із перших популяризаторів економічного вчення Карла Маркса в Україні. Ідеал С. Подолинського - суспільство, в якому народ сам управлятиме всіма економічними та культурними справами. Народ організує виборчу адміністрацію повітів, волостей, керівні федеральні органи, створить народні суди, "громадське козацтво" (поліцію), до якого буде причетний кожний громадянин, придатний до військової служби.
Одним із видатних представників політичної та правової думки України був І. Я. Франка (1856-1916) - поет, публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. З-під його пера вийшло близько 3 000 творів (літературних, наукових, публіцистичних), які охопили 50 років суспільно-політичного та правового життя України та українського народу. Іван Франко негативно ставився до ідеї диктатури пролетаріату, "державного соціалізму", жорсткої централізації усього суспільного життя. Майбутнє суспільство, на його думку, - справжнє народовладдя, а не формальна демократія. Державу і політику замінить діяльність самих громад.
Відносини між громадянами, об'єднаннями і народами визначатиме громадівсько-федеративний принцип, який своїм змістом передбачає федерацію при збереженні автономії особи, громади, народу. Для І. Франка майбутня Україна - це розвинута, висококультурна нація Європи. Він відстоював ідею об'єднання слов'янських націй у єдину федерацію і навіть оформлення всесвітньої федерації.
Видатна представниця української культури Леся Українка (1871-1913) протягом усього свого життя була під пильним наглядом поліції. Вона цікавилася діяльністю багатьох політичних партій, але не визнавала жодної з них. Усі свої роботи Леся Українка присвятила боротьбі українського народу проти національного гноблення. На перше місце вона ставила боротьбу проти російського царизму та російської державної машини.
У поглядах на походження держави Леся Українка виходила з теорії насильства. Держава виникла внаслідок завоювання одного народу іншим, або з добровільним підкоренням слабшого народу сильнішим. Російська абсолютна монархія побудована на насильстві й не обмежена ніякими законами. У своїх творах Леся Українка закликала народ до активної революційної боротьби з поневолювачами. Відстоюючи право народу на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, Леся Українка заперечувала вчення Л. Толстого про "непротивлення злу насильством".
Стоячи на позиціях активної революційної боротьби проти своїх гнобителів Леся Українка у статті "Політика і етика" відкидала терор як засіб боротьби. Терор - безперспективний, безцільний шлях, бо на місце одного правителя приходить інший. Міра свободи особи, за переконанням Лесі Українки, залежить від ступеня ЇЇ духовного розвитку. Справжня свобода - національна свобода, свобода вільного розвитку всіх націй.
Центральною постаттю в українській політико-правовій думці кінця XIX - першої третини XX ст. був Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934), видатний український історик, політико-правовий діяч, автор кількох конституційних проектів та майже 2 000 наукових праць. Його основна робота - десятитомна "Історія України-Руси", найбільша історіографічна праця про український народ, яка увійшла до скарбниці світової історіографії. Роботу "Історія України-Руси" називають ще історичним посвідченням чи паспортом українського народу. В ній М. Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної та правової історії українства. М. Грушевський відкинув традиційну схему і московську династичну генеалогію С. Соловйова, В. Ключевського, довівши, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї "колиски", а кожний із них має власне коріння.
Історію України М. Грушевський веде від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство, далі - литовсько-руську добу, період визвольних змагань козацько-гетьманських часів і Переяславського договору з Московським царством.
Історія великоруська, за М. Грушевським, починається зі свого кореня - Володимиро-Московського князівства, яке еволюціонізувало під найсильнішим впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загальноросійської народності, не існує: це штучна конструкція.
Період Київської держави є давнім періодом української політико-правової історії, київські князі - українськими князями, культура XI-XII ст. - українською культурою. Договори Київської Русі з Візантією, "Руська правда" - українське право. Саме українські племена започаткували Київську державу.
Завдяки старанням М. Гру шевського значно просувалась уперед теорія українського конституціоналізму. 17 березня 1917 р. українці заснували власну організацію - Центральну Раду, президентом (головою) було обрано Михайла Грушевського. Центральна рада прийняла чотири Універсали.
Перший універсал (червень 1917 p.). "Не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям".
Другий Універсал (липень 1917 p.). Проголошено прагнення України до автономії в складі Росії. Право на справедливе представництво у Центральній раді інших народів, які живуть в Україні. Право формування перших окремих військових частин України.
Третій Універсал (листопад 1917 p.). Проголошено Україну Українською Народною республікою (УНР) у складі Російської республіки. Поставлено питання про негайні мирні переговори з Радою народних комісарів Росії. Проголошувалися всі демократичні свободи: "слова, друку, віри і т. д.".
У грудні 1917 p., в Харкові, за наказом Леніна, більшовики скликали І Всеукраїнський з'їзд Рад і проголосили, що з'їзд Рад робітників і солдат оголошує рішучу боротьбу Центральній Раді і що Україна не є УНР, а частина Російської Республіки. 25 грудня 1917 р. проголосили, що в Україні встановлюється Радянська влада і діють тільки закони Російської Федерації, а місто Харків проголошувалося столицею радянської України.
У відповідь на ці дії 22 січня 1918 р. було проголошено Центральною Радою в місті Києві Четвертий Універсал, в якому заявлялось, що УНР стає "самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу".
29 квітня 1918 р.- останнє засідання Центральної ради, на якому ухвалено проект Конституції УНР. Нова Конституція УНР передбачала посаду президента. Відповідну посаду, як голова Центральної Ради, на цей час обіймав M. С. Грушевський. Тому його вважають Першим президентом України.
1 листопада 1918 p. у Львові землі, які були під Австро-Угорщиною, Польщею проголошуються Західноукраїнською Народною Республікою, першим президентом став Кость Левицький (ЗУНР), а потім Євген Петрушевич. 22 січня 1919 р. в Києві проголошується акт возз'єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну Україну.
У 20-ті роки розвиток політико-правової думки в Україні пов'язувався, в першу чергу, з іменами М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, В. Винниченка та ін.
Микола Махновський (1873-1924) відомий як автор промови "Самостійна Україна", що ненадовго стала програмною платформою РУП з 1900 р., тобто з часу її створення, і один з ймовірних розробників проекту "Основного закону Спілки народу українського". М. Міхновський вважав, що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави. Державна самостійність - це головна умова існування нації. Державна незалежність - це національний ідеал у системі міжнародних відносин. М. Міхновський розкрив негативну роль Російської імперії стосовно до України: примусове нищення української мови, підтримка російської культури за рахунок України, жорстокі репресії щодо українства, зневажання свободи совісті, недоторканності особи, інших природних прав людини.
На цій підставі Микола Міхновський висунув такі гасла: 1. "Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю". 2. "Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас теж силою". 3. "Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад". 4. "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу!" Завдання "розплющенім очей у рабів, - небезпечне для панів", на думку М. Міхновського, повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.
Творення національної української державності було змістом життя видатного українського мислителя В'ячеслава Липинського (1882-1931). В його класичній політико-правовій роботі "Листи до братів-хліборобів" запропонована логічна схема й правова теорія державності. В. Липинський виступив як самостійник та монархіст. За своє життя він двічі змінював свої політико-правові погляди: один раз - у бік демократії, другий раз - до конституційної монархії.
Сильна влада має зосереджуватися в руках однієї особи, яка очолювала б державну оборону і через Кабінет Міністрів - державну адміністрацію. її влада обмежується двома законодавчими палатами: нижча - з'їзд Рад окремих земель, яка представляє інтереси територій, вища - трудова Рада, що представляє інтереси державні - інтереси праці.
В. Липинський виступив за встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Такий державний устрій докорінно відрізняється від московської централізації, яка спирається на необмежену владу монарха і терор, і від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти.
Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього - це всі громадяни держави. За схемою В. Липинського існують такі форми державного устрою:
1. "Демократія" - державна влада за цих умов потрапляє до рук "багатіїв-плутократів" або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Це підриває основи дисципліни і правопорядку.
2. "Охлократія" - форма державного устрою або тип, який В. Липинський відносить до революційної диктатури, фашизму, більшовизму. Для цієї системи характерне зосередження політичної і духовної влади в одних руках. У минулому "охлократія" складалася з кочовиків, а в новітні часи з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.
3. "Класократія" - форма державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною. Для В. Липинського ця форма найприйнятніша.
Одне з основних положень політико-правової концепції В. Липинського полягає в тому, що державу можна будувати тільки за ініціативою "еліти". Саме вона здатна повести за собою пасивну більшість. Його теорія еліт за оригінальністю стоїть в одному ряду з класиками політико-правової концепції теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельса.
В. Липинський у своїй політико-правовій концепції стверджував, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від економічного розпаду та кривавої анархії. І будувати її треба самим українцям: "Ніхто нам не збудує держави, коли собі самі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути".
Д. Донцов, В. Липинський, І. Рудницький, В. Винниченко перебували в політичній еміграції. Тому вони змогли створити свої політико-правові вчення. Багато мислителів загинуло в сталінських таборах. Ідеї самостійної України, проголошені М. Міхновським, зумовили розвиток української державотворчої правової ідеології, відомої під назвою "чинного націоналізму". Створив її доктор права, публіцист, журналіст Дмитро Донцов (1883-1973). Найвідоміші його праці: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917 p.), "Мазепа і мазепинство" (1919 p.), "Підстави нашої політики" (1921 p.), "Націоналізм" (1926 p.), "Дух нашої давнини" (1944 p.), "Хрест проти диявола" (1948 p.), "Правда прадідів Великих" (1953 p.), "Московська отрута" (1955 p.), "За яку революцію" (1957 p.), "Дві літератури нашої доби" (1958 p.), "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961 p.), "Хрестом і мечем" (1967 p.), "Клич доби" ( 1968 p.).
Особливого розвитку політико-правові ідеї Д. Донцова набувають у праці "Націоналізм", у якій він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації. Він зал ожив основи в українській політико-правовій думці теорії так званого "інтегрального націоналізму". На початку XX ст. "інтегральний націоналізм" поширюється не тільки в Західній, айв східній Європі. Найбільший вплив ця теорія мала в запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Характерні риси "інтегрального націоналізму" - крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.
Дмитро Донцов у політико-правовій теорії "інтегрального націоналізму" головну увагу приділяв створенню української нації як самосвідомої, суспільної, культурної, правової і політичної одиниці, що є передумовою створення власної держави. В роботі "Націоналізм" він визначив основні вимоги націоналізму: І. Воля до життя. 2. Воля до влади. 3. Воля до експансії. 4. Романтизм. 5. Догматизм.
Д. Донцов намагався обгрунтувати українську самостійницьку політику: І. Внутрішню (виховання на засадах західної культури). 2. Зовнішню (повна сепарація від Росії). На початку своєї діяльності Д. Донцов стояв на позиціях соціал-демократії, активно вів пропаганду марксистських теорій, але згодом зневірився і розчарувався в них. Пізніше знайшов собі іншого кумира - Ф. Ніцше. Він був у захопленні від більшовиків, фашистів, вказуючи на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність: треба брати приклад з того, як вони захопили владу.
Головним у житті окремої людини Д. Донцов вважав не інтелект, а волю з її виявами самолюбства, ненависті, любові. Для створення і виховання "нової людини", яка б горіла любов'ю до своєї нації, важливим і позитивним є ірраціоналізм, експансія, насильство, фанатизм. Така "нова людина" повинна визнавати моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.
Концепція "інтегрального націоналізму" Д. Донцова включає, як він сам вказував, три вихідних елемента: 1) Росія - найголовніший ворог України. 2) Селянство - хребет нації і держави. 3) Необхідність сильного відчуття мети і волі. Ідеал Д. Донцова - державний лад у вигляді "селянської дрібнобуржуазної республіки". Націоналістична політико-правова ідеологія Д. Донцова дала поштовх розвитку тієї суспільно-політичної та правової думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера та інші проповідники радикального українського націоналізму. Однак радикальний націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.
Політико-правова концепція Володимира Винниченка (1880-1951) закладена у праці "Відродження нації". Перебуваючи у вимушеній еміграції в 1920 р., він приїздить до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом на чолі з Леніним щодо подальшої долі суверенітету України. Його не зрозуміли ні в Москві, ні в еміграції. Він намагався знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Пише унікальний твір у 1949 р. "Заповіт борцям за визволення", в якому відображена еволюція його політико-правових поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Перший заповіт полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами. Друга заповідь - необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України не через війну, а через мир.
В. Винниченко робить висновок, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку - в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини, - психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.
Поразка національної революції змінила умови формування поглядів на державу і право. Як розвивалася політико-правова думка безпосередньо в радянський Україні? Відповідь на це питання дав командувач Червоної армії Лев Троцький, який відкрито заявив, що "радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії".
Це було заявлено наприкінці 1920 р. і водночас намітилась тенденція до повної політизації громадського наукового життя.
Наявність даної тенденції дала змогу виділити в розвитку політично-правової думки два етапи: перший - з початку 20-х років до початку 30-х, другий - 30-ті роки. У рамках першого політико-правова думка розвивалась в економічному і суспільно-політичному контексті практичної реалізації НЕПу, (Нова економічна політика). Для нього характерний розвиток науково-комуністичної та правової думки, проведення лінії "войовничого матеріалізму" і ідеології революційного марксизму.
У рамках другого періоду розвиток політико-правової думки звівся до: 1. Публікації та вивчення "Короткого курсу ГЗКП(б)", для закладення фундаменту тоталітарному сталінському режиму. 2. Створення КПУ (основа закладена в 1918 р.) 3. Створення системи політико-правової освіти. 4. Створення радянських партійних шкіл. 5. Створення в Харкові та відкриття Комуністичного Університету ім. Артема. 6. Відкриття українського інституту марксизму-ленінізму. 7. Відкриття в Харкові інституту політичної освіти. 8. У вузах почали вивчати вчення Маркса, Енгельса, Леніна. 9. Усі політико-правові теорії, думки, погляди, ідеології підпорядковувались марксистсько-ленінській політиці.
На початку 1931 р. за наказом Сталіна в Україну з Москви приїхало ЗО вірних сталінських учених на чолі з М. Мітіним та І. П. Юдіним, які провели "більшовизацію науки". Було зроблено висновок, що "наука, яка не є в наш час соціалістичною, не є власне наукою" (Под знаменем марксизма-ленинизма. - 1930. - № 10-12. - С. 17).
У 1933 р. в Україну знову приїхав М. Мітін для "углубления большевизации украинской науки". В результаті цієї роботи українські науковці, письменники, публіцисти, теоретики масово поїхали не за своєю волею освоювати північні простори Росії. Українських теоретиків політико-правової думки поділили на такі табори: 1. Націоналісти-фашисти. 2. Меншовики-троцькісти-зинов'євці. 3. Болото. На той час вже непотрібні були творчі розробки. Головним стало цитувати Маркса, Енгельса, Леніна і, особливо, Сталіна. За два неповних роки лише в Україні розійшлося біля 5 млн примірників "Короткого курсу ВКП(б)".
Після трагічної смерті М. Хвильового (1893-1933), українського письменника, публіциста, політичного діяча і було поставлено крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки України. Все населення примусово вивчало "Короткий курс ВКП(б), бо вважалося, що це не просто підручник, а останнє "откровения" марксизму-ленінізму, і всі повинні його вивчати і жити за ним. Українська політико-правова думка звелася до коментування марксистсько-ленінсько-сталінської політичної доктрини. Відновилася вона фактично вже під час "Хрущовської відлиги" у 60-ті роки XX ст. Представники її увійшли в історію як "дисиденти", або "шістдесятники". Це були письменники, журналісти, історики, психологи, юристи: С. Вірун, М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський, Л. Костенко, Л. Лук'яненко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл та ін. їхні твори зробили значний внесок у загальний розвиток української політико-правової думки. "За умов накинутої одностайності, - писав І. Лисяк-Рудницький (1919-1984) український політико-правовий діяч, професор університетів у Філадельфії та Вашингтоні (США), Едмонтоні (Канада), - неортодоксальні ідеї діяли як каталізатори сил оновлення. У 90-ті роки XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний та правовий ренесанс.
24 серпня 1991 р. Верховна рада У PCP прийняла Постанову "Про проголошення незалежності України". 30 серпня Президія Верховної Ради України видала Указ "Про заборону діяльності Комуністичної партії України", а 4 вересня у Києві над будинком Верховної Ради України піднято національний синьо-жовтий прапор.
1 грудня 1991 р. проведено Всеукраїнський референдум та вибори Президента України. В ході референдуму 90,32% його учасників висловилися за незалежний шлях розвитку України. Першим Президентом незалежної України на альтернативній основі було обрано Л. М. Кравчука. Розпочався новий етап розвитку правової думки в Україні.
Зміст сучасного етапу формування державотворчих та правотворчих концепцій України відповідав потребам трансформації української держави до правової, соціальної, демократичної, а українського суспільства - до громадянського. Нові концепції та теорії перевірялися часом у процесі реалізації судової, правової, політичної реформ, у ході виборів 1994, 1998, 2002, 2006 pp. та позачергових 2007 р. до Верховної Ради України, виборів Президента України 2004 р.
Реалізацією новітніх правових підходів стало прийняття Конституції України 1996 р., а також перебіг конституційного процесу, пов'язаний із змінами до Конституції, внесеними у 2004 р., та розробкою протягом 2007 р. проектів нової редакції Основного Закону різними політичними силами, представленими в українському соціумі.
Основними напрямками формування правових поглядів щодо розвитку держави і права в незалежній Україні слід вважати становлення загальної теорії держави і права, що базується на принципово нових методологічних підходах і принципах епохи постмодернізму. На таких засадах вибудовується розуміння системи права, сформульоване в працях П. М. Рабіновича, О. Л. Копиленка, Ю. М. Оборотова, О. Ф. Скакун, М. В. Цвіка та багатьох інших правників, що представляють різні школи права, - Київську, Харківську, Одеську, Львівську та ін. Домінуючим концептуальним ядром у цих підходах стали проблеми прав людини як пріоритет будь-якої моделі розвитку і держави і права. Права людини розглядаються як основа правової системи в цілому, а забезпечення їх дотримання, як головне завдання держави. В цьому аспекті болючою проблемою є створення ефективних механізмів забезпечення та реалізації прав людини, пошук шляхів переходу від декларацій до їх практичного втілення. Розв'язання цієї проблеми вбачається одним з основних завдань української правової науки і практики.
Тісно пов'язаний з даним напрямком новітньої української правової думки процес формування теорій, що стосуються проблем сучасного конституціоналізму та конституційного процесу. Підвалини, закладені провідними фахівцями, такими як М. І. Козюбра, М. П. Орзіх, О. В. Скрипнюк, В. Ф. Погорілко, Ю. С. Шемшученко та багатьма іншими, акцентували увагу на двох складових - правова держава та громадянське суспільство. В центр виведено механізм взаємодії та взаємозв'язків інститутів держави та інститутів громадянського суспільства. Особливий наголос робиться на змістові демократичної, правової, соціальної держави як пріоритетного напрямку державотворення на сучасному етапі. Аналізуються також новітні правові та політичні технології, що забезпечують незворотність суспільного прогресу та підвищують ефективність трансформаційних процесів сучасної української держави.
Окремо слід відзначити широку дискусію, що розгорнулася в політичній і правовій площині щодо пошуку оптимальної форми правління в Українській державі. Цю дискусію було розпочато в середині 90-х років XX ст. під час розробки та прийняття нової Конституції
України, і в той час більшість схилялася саме до президентської республіки. Але за останні десять років конституційна теорія та практика поступово еволюціонували до парламентсько-президентської республіки, що було реалізовано під час конституційної реформи 2004 р. Разом з тим події у державному, правовому та політичному житті України засвідчили недосконалість такої моделі, в яку було закладено багато суперечностей та неузгодженостей між повноваженнями окремих гілок влади. Таким чином, на сьогоднішній день перед українською наукою конституційного права стоїть завдання пошуку та обгрунтування шляхів подальшого вдосконалення конституційної моделі розподілу влади. При цьому можна виділити два основні підходи. За одного з них обстоюється необхідність продовження взятого у 2004 р. курсу, логічним завершенням якого став би перехід до парламентської республіки. В рамках же іншого підходу, з огляду на певний негативний досвід існування парламентсько-президентської моделі, і передусім її нестабільність, вважається за доцільне повернення до президентської республіки.
Більшої конкретики набувають правові теорії, які стосуються безпосередньо окремих галузей та напрямків реформування української держави та її правової системи на сучасному етапі. Зокрема найбільш яскравими прикладами є запроваджені в України Адміністративна реформа та Судова реформа, в рамках яких відбулися значні зміни в організації систем виконавчої та судової влади. Одною з ключових проблем у цьому аспекті є необхідність пошуку шляхів подолання такого негативного явища, як корупція та створення механізмів, які б забезпечили пріоритет прав людини та інтересів суспільства в діяльності органів публічної влади.
Можна також відзначити напрямки розвитку української правової науки, пов'язані з інтеграцією України до глобальних світових та європейських процесів. Це включає формування та розвиток поглядів на місце нашої держави в умовах глобалізації та інформатизації, реалізації програмних документів щодо розбудови інформаційного суспільства, участі України в багатосторонній торговельній системі, створеної в рамках Світової організації торгівлі, вирішення завдань щодо інтеграції України до Європейського Союзу та адаптації національного законодавства до вимог останнього та ін.
Ціла низка проблем щодо реформування окремих галузей національного законодавства знаходить відображення в роботах фахівців із адміністративного, кримінального, цивільного права.
Вищезазначені наукові розробки та розвідки значною мірою впливають на правотворчий та правозастосовчий процеси в України, вдосконалюючи та змінюючи принципові підходи до бачення сутності і ролі держави в умовах сьогодення а також впливаючи на оцінку місця і значення права, формування його пріоритету в сучасному суспільному житті.
Фундаментальні праці багатьох українських правників, фахівців з різних галузей права, допомагають осмисленню проблем сучасної демократії, гарантій природних та позитивних прав людини, динаміки ціннісних орієнтацій суспільства, формування сучасної правової та політичної свідомості і культури та інших важливих теоретико-методологічних та прикладних проблем перспектив розвитку держави і права на нинішньому цивілізаційному етапі.
Нові концептуальні розробки утверджуються на ґрунті відродження національних традицій, поєднаних із запозиченням зарубіжного досвіду. Але головним при цьому має бути відсутність як зайвої ідеалізації так і недооцінки політико-правових реалій, їх впливів і наслідків для правотворчого і державотворчого процесу в України.
Подібні підходи цілком вписуються в світові тенденції розвитку вчень про державу і право, відповідаючи на виклики глобального Світу і водночас зберігаючи самоідентичність в умовах діалогу цивілізацій і культур.
Динамізм же сучасної правової думки України цілком обумовлений практикою реформ, що охоплюють різні сфери життєдіяльності суспільства і визначають потреби концептуального їх забезпечення. Правові теорії в такий спосіб набувають прикладного характеру, що значно підвищує їх соціальну цінність.