Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вперше поняття національна економіка зустрічається у праці Ф. Ліста «Національна система політичної економії» (1841 р.), де надається перша цілісна теоретична концепція національної економіки. В післявоєнні 50-ті роки ХХ ст. при формуванні національної моделі об’єднання ринкових сил, державного регулювання та національ них традицій, ця концепція отримує подальший розвиток в праці В. Ойкена «Основи національної економії».
Значущість національно-економічних досліджень значно зростає на прикінці ХХ - початку ХХІ століття.
По-перше, в нових незалежних краї нах відбувається активний пошук ефективних моделей національної еко номіки та системи національної економічної безпеки.
По-друге, в умовах глобалізації загострюється проблема об’єднання загальносвітових тенден цій і закономірностей розвитку з національними інтересами та цілями, від повідного коригування економічної політики.
Національна економіка як самостійна наука є порівняно молодою, проте її передумови формуються протягом багатьох століть:
Метою національної економіки як науки є вивчення законів і законо мірностей функціонування й розвитку економіки країни у взаємодії з ін шими країнами та виявлення ситуації, що склалась у соціально-економічному розвитку країни на основі використання показників, що об'єктивно відображають процес відтворення.
2. Національна економіка: сутність, ознаки, об’єкти та суб’єкти
3. Показники, які характеризують стан та ефективність функціонування національної економіки
Закони, на основі яких розвивається економічна система, відображаються в стійких кількісних та якісних зв'язках між ними. Визначення та регулювання найважливіших макроекономічних показників соціально-економічного розвитку країни, виявлення тенденцій і чинників, які впливають на їхню величину, є важливим завданням теорії і практики господарювання. Тому функціонування економіки країни як цілісної системи оцінюють на основі чітко визначених показників, які дають можливість оцінити її стан, динаміку, структурні пропорції та тенденції розвитку. Такі показники називають макроекономічними. Макроекономічні розрахунки і аналіз таких показників дають змогу:
1) реально оцінювати можливості національної економіки щодо забезпечення внутрішніх і зовнішніх потреб країни в економічних благах;
2) визначати потенціал розвитку окремих секторів і галузей національної економіки;
3) виявляти причинно-наслідкові зв'язки в економіці та дію найважливіших чинників, які суттєво впливають на стійкість економічної системи;
4) виробляти стратегію і тактику економічних реформ та зовнішньоекономічної діяльності;
5) удосконалювати економічний механізм функціонування національного ринку загалом і окремих його сегментів;
6) оцінювати альтернативні варіанти розвитку національної економіки, її галузей, регіонів, а також виробляти заходи економічної безпеки країни.
Оцінка результатів функціонування національної економіки здійснюється за системою показників, які поділяють на дві групи: показники, що визначають кількісні параметри і характеризують тенденції розвитку національної економіки; показники, які відображають якісні характеристики економічної системи.
У світовій практиці для характеристики кількісних результатів господарювання в економіці країни використовують таку систему макроекономічних показників: валовий внутрішній продукт; додана вартість і валовий випуск товарів та послуг у розрізі галузей і секторів економіки; обсяги внутрішніх та іноземних інвестицій в економіку країни; доходи та видатки інсти-туційних секторів економіки.
Якісне оцінювання розвитку національної економіки здійснюється за системою показників, які дають можливість враховувати не тільки економічні, а й політичні, соціальні, культурні фактори впливу на стан економічного середовища. їх можна згрупувати в такі блоки:
- блок показників ефективності функціонування реального сектору як економічної основи суспільного розвитку. Це показники обсягів виробленого ВВП на особу, темпи зміни виробництва ВВП, матеріаломісткість та енергоємність ВВП, рівень зайнятості, безробіття, рівень інфляції, валютний курс, продуктивність суспільної праці;
- блок показників структури національної економіки та взаємовідносин між секторами економіки (структура ВВП за категоріями доходів, витрат, виробництвом, у галузевому та територіальному розрізах, співвідношень у ВВП оплати праці, валового прибутку, чистих податків, чистого експорту тощо);
- блок показників оцінки рівня конкурентоспроможності національної економіки (стан платіжного балансу, структура торговельного балансу, співвідношення загальноторговельного обороту до ВВП, структура прямих іноземних інвестицій, структура державного боргу);
- блок показників, які характеризують інтенсивність і масштабність трансформаційних процесів у національній економіці (динаміка зміни частки приватної власності; розмір внутрішнього ринку, фактори, які на нього впливають; показники розвитку малого і середнього бізнесу; показники розвитку інфраструктури ринку).
4. Сутність інститутів та інституційного середовища та їх роль у розвитку національної економіки
Найважливішим чинником економічного розвитку є наявність необхідного набору інститутів.
Інститути:
- старий інституціоналізм : зразки і норми поведінки, стереотипи мислення, які впливають на вибір стратегії госп – го суб’єкта
- Новий інституціоналізм: закріплені правом та орг. – ми звичаї норми і традиції, що становлять основу упорядкованого розвитку елементів та підсистем певного сусп. – ва
-Обмежений підхід: функціональні органи сусп. – ва, такі як держава, судова система, система само впорядкування, система формальних юридичних норм
-Розширений підхід: сукупність формальних і неформальних норм, цінностей, правил, які фактично чинні в суспільстві та які більшість прийняті як кер – цтво до дії.
Інститути за Нортом:
- «правила гри» в суспільстві
- створені людиною обмеження, що орг.- ть взаємини між ними
-механізми, що забезпечують виконання правил, норм поведінки.
Інституції-система відносин, що упорядковують взаємодії економічних суб’єктів на основі узгодження обмежень їх життєдіяльності.Інститути класифікуються:1)формальні інститути;2)неформальні інститути;3)примуси до виконання. Формальні інститути-це інститути, що набули статусу легітимних і які стали обов»язковим правилом для суб’єктів господарювання: політичні, економічні, правові. Політичні- визначають владну ієрархічну структуру суспільства, способи ухвалення рішень і контроль. Економічні- визначають можливі форми організації госп. Діяльності, у межах якої окремі індивіди чи групи кооперуються між собою чи вступають у конкурентні відносини(і.власності, і. конкуренції, і.податків).
Інститути контрактації- визнчають умови угоди між покупцями та замовниками. Основним в цьому є визначення умов цих угод.
Під неформальними інститутами розуміють ті форми взаємодії, які існують в реальному житті, але в правовій практиці не узаконені. Неформ. Інститути поділ. на: 1)легальні, 2)тіньові. Тіньові інститути поділ. на:1)кримінальні, 2)некримінальні.
Примус до виконання здійснюється через:
- внутрішні самообмеження суб’єктів (переконання, менталітет)
- загрозу покарання за порушення відповідних правових норм
- прямі суспільні санкції чи держасне насильство.
Роль інститутів: 1) створюють каркас ек. систем та впливають на їх функціонування, 2) розв’язують проблеми координації суб’єктів суспільного відтворення, 3)зменшують невизначеність вибору в умовах недостатньої та асиметричної інформації в економіці, 4) визначають умови і можливості функціонування ек. законів. 5)забезпечують форми ек. поведінки суб’єктів і реалізацію їх ек. інтересів. Функції інститутів: 1)координація дій та регулювання поведінки суб’єктів господарювання: 1.1.)інститутам властива система стимулів (позитивні, негативні), без якої вони не можуть існувати; 1.2)інститути забезпечують передбаченість, що в свою чергу призводить до стабільності, 1.30інститути забезпечують свободу та безпеку дій особи у визначених межах, 2) мінімізація трансакційних витрат.
Інституційне середовище- це чіткий упорядкований набір інститутів, що визначає обмеження для економічних суб’єктів, які формуються в межах тієї чи іншої системи координації господарської діяльності. Елементи інст.. середовища: інституційний суб’єкт, об’єкт, механізм. Інст. суб’єкт – підприємство, інтегровані структури, держава. Об’єкти інституційних взаємодій – правила і норми, що регламентують, обмежують, регулюють діяльність суб’єктів господарювання та їх агентів. Інст.механзм – процес реалізації та дотримання інститутів (правил). Ефективність впливу інст.. середовища на розвиток національної економіки проявляється через наявність та величину «трансакційних витрат»
Трансакційні витрати –витрати функціонування ринку. Трансакційні витрати - =0 при існуванні загальної конкурентної системи. У вузькому розумінні трансакційні витрати – це витрати, які виникають на перед контрактній стадії(ex ante: витрати пошуку інф – ї, пошуку альтернатив, виміру, підготовки і укладання контрактів, опортуністичної поведінки)та післяконтрактній стадії (ex post: витрати специфікації захисту прав власності, здійснення розрахунків, захисту третіх осіб, опортуністичної поведінки). Трансакційні витрати в широкому розумінні- це ціна, яку сплачує будь-яка ек. система за інституційну недосконалість власних ринків. Є наслідком складності навк. світу.
5. Базисні інститути національної економіки
6. Теорії суспільного добробуту
Однією з найважливіших проблем економічної теорії є досягнення суспільного добробуту. Класики вважали, що його досягнення відбуваються на основі зростання суспільного багатства, а основним показником суспільного добробуту є обсяг національного доходу на 1 особу.
Основою добробуту індивіда є блага,які він має можливість споживати:
1.Економічні і Неекономічні
2. матеріальні і немат.
3. індивідуальні, колективні і суспільні.
Економічний добробут – це реалізоване за певний проміжок часу споживання товарів і послуг.
Проте, зміна економічного добробуту не завжди призводить до відповідних коливань неекономічного добробуту.
Індивідуальний добробут – це певна величина егоїстичної насолоди, задоволення і навіть щастя, яке може бути точно виміряне індивідом.
«Оптимум за Паретто» - це стан за якого оптимальний перерозподіл ресурсів чи продуктів не може поліпшити становище 1 рац. суб’єкта не погіршивши тим самим становище іншого.
Добробут включає 2 основні критерії:
Ефективність – вибір, який максимізує користь споживача.
Соц. справедливість – мірі рівності життєвого становища людей, класів, соціальних груп, яка виражається в матеріальних і духовних благах, які надходять в повне розпорядження людей.
7. Соціальна ринкова економіка: теоретичний базис та практика реалізації
Першим це поняття ввів професор Альфред Мюллер-Армак, який дав йому таке визначення: «Сенс соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання». За його словами, мета «соціального ринкового господарства полягає в тому, щоб «на базі конкурентного господарства пов’язати свобідну ініціативу із соціальним прогресом, забезпеченим саме через ринково-господарські досягнення». Згідно з його концепцією, державна економічна та соціальна політика покликана вирішувати два головних завдання: 1)інституціональне гарантування конкуренції, контроль над монополіями, що дозволить конкуренції діяти в інтересах споживачів;2)забезпечення такого розподілу національного доходу, який виключає надмірне збагачення на одному полюсі і злиденність на другому.
Теорія соціального ринкового господарства зберігає провідну роль в ринковому саморегулюванні, відводячи державі функцію засновника та контролера певних правил економічної діяльності.
Основними елементами структури соціального ринкового господарства є:1)конкурентний лад, який базується на приватній власності, 2)ринок, який є регулятором суспільного господарства, 3)господарюючі суб'єкти - домогосподарства, підприємства, організації тощо;4)держава, яка створює нормативно-правову базу, сприяє зміцненню конкуренції, забезпечує функціонування ринку та підтримує соціальне вирівнювання.
Базовими цілями соціального ринкового господарства для Німеччини стали:1)Досягнення високого добробуту на основі конкуренції, економічної свободи, повної зайнятості та свободи зовнішньої торгівлі.2)Забезпечення стабільності цін.3)Підтримка і розвиток соціального забезпечення, соціальної справедливості, створення умов для соціального прогресу.
Ці теоретичні положення стали основою для відбудови господарства Німеччини після Другої світової війни. Для реалізації концепції соціального ринкового господарства було проведено:1)валютну реформу конфіскаційного характеру;2)господарську реформу на основі лібералізації цін;3)впроваджено план Маршалла. Ці заходи дозволили вже в 1948 році досягнути довоєнного рівня виробництва, а результати впровадження соціально-економічних реформ отримали назву „німецького економічного дива".
Основними складовими «німецького економічного дива» стали:1)особливість менталітету німецького суспільства;2)сприятливе поєднання соціально-економічних та політичних умов відбудови ринкового господарства;3)вибір правильної стратегії со ціально-економічних перетворень.
Практичне втілення ідеології соціального ринкового господарства належить Л. Ерхарду, який довів, що соціальний розвиток неможливий без економічного прогресу, ефективної зайнятості, збалансування державного бюджету, соціального спрямування податкової політики та посилення державного регулювання всіх сфер суспільства.
8. Сутність та класифікація економічних систем
Економічна система - це особливим чином упорядкована, скоординована система зв’язку елементів економіки, що утворюють економічну структуру суспільства.
Основними елементами економічної системи є:
1. механізм узгодження діяльності суб’єктів господарського життя. 2. механізм розподілу і перерозподілу створеного національного продукту.
3. механізм реалізації власності на виробничі ресурси та виготовлені життєві блага. 4. грошовий механізм
5. соціальний механізм (механізм найму та звільнення працівників, допомоги по безробіттю, соціального захисту і соціального страхування) тощо.
Економічні системи суспільства мають кілька класифікацій:
Первіснообщинний лад - економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. Рабовласницький лад - рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Феодалізм - розвинув приватну власність в абсолютній формі і в той же час послабив її абсолютний характер. Капіталізм - за капіталістичного господарювання, щоб організу вати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва пови нен купити робочу силу (фізичні і розумові здібності особи), а не людину. Соціалізм - концепція ідеального суспільства: безкласове суспіль ство, усуспільнена власність на засоби виробництва та результати праці, рівний розподіл національного багатства, відсутність антагоністичності у взаємовідносинах продуктивних сил і виробничих відносин; відмова від послуг вартості, всебічний розвиток продуктивних сил суспільства.
1 група - доіндустріальна, індустріальну та постіндустріальна цивілізація;
2 група – традиційну, лі беральна та демократична цивілізації;
3 група - постійний пошук шляхів формування єдиної світової цивілі зації. ,
Підходи щодо визначення природи економічної системи та механізму її формування.
У вітчизняній економічній науці існують два діаметрально протилежних підходи щодо визначення природи економічної системи та механізму її формування.
1. економічна система є похідною від цінностей суспільства та типу політичного правління. 2. цінності і політичне правління як елементи надбудови є похідними від економічної системи.
Прихильники першого підходу вважають, що існують кілька прототипів цінностей, форм політичного правління та економічних систем, кожен з яких має свої переваги та недоліки.
Цінності як система переконань відображають національну ментальність. За критерієм значущості розрізняють: * індивідуалістсько-конкурентні – кожна особистість розглядається як унікум, яка шукає шляхи до самовираження та самореалізації; * групово-кооперативні – особа розглядається як частина Всесвіту й частинка суспільного ладу; * егалітарно-колективістські – людина розглядається як частина колективної сутності.Політичне правління – певна система політичних інституцій та процедур. Форма політичного правління відбиває те, хто насправді ухвалює рішення і керує суспільством: 1-противага (боротьба за владу); 2-колегіальність (співпраця при владі) 3-унітарна влада – абсолютизм, автократія, деспотія, диктатура. насильницьке усунення своїх політичних опонентів.
Цінності та форми політичного правління визначають основні способи організації економіки (таблиця 5.2) За цим підходом, економічний механізм є наслідком розвитку соціокультурних та політичних реалій і процесів.
Прихильники другого підходу пояснюють характер економічної системи на підставі взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, серед яких визначальними є відносини власності на засоби виробництва.
Найбільш розповсюдженою є класифікація економічних систем за структурою господарського механізму: * адміністративно-командна з відповідним планово-державний механізмом регулювання; * ринкова з відповідним ринковим механізмом регулювання.
Адміністративно-командна економічна система ґрунтується на системі централізованого директивного планування, яка є антиподом економічної свободи. В політичному плані панування адміністративно-командної економічної системи передбачає відсутність громадянського суспільства та правової держави.
Планово-державний механізм - це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану.
Ринковий механізм - форма організації суспільного виробництва, яка базується на принципах вільного ціноутворення, конкуренції, вільного і стихійного переливу капіталу між галузями, вільної взаємодії між попитом і пропозицією. Мета ринкового регулювання - це забезпечення максимального взаємоузгодження інтересів усіх агентів ринкових відносин у певній економічній системі суспільства та прагнення утримувати рівновагу.
9. Моделі національних економік
Національна економіка є комплексним феноменом, який поєднує вза ємопов’язані загальні риси, притаманні всім економічним системам, особ ливі ознаки, характерні для економік певної групи країн, та унікальні риси, властиві виключно цій економіці.
Саме наявність вад ринкового саморегулювання обумовило посилення ролі держави в економіці, яка доповнює ринок, але не заміняє його. Це призвело до утворення змішаної економіки, яка функціонує на основі поєднання наступних механізмів: -ринковий механізм; -важелі державного регулювання економіки; -корпоративне управління; -інститут соціального партнерства (трипатризм). Трипартизм - соціальне партнерство, яке забезпечується завдяки взаємодії трьох суб’єктів: держави (в особі її органів чи уповноважених), роботодавців (їхніх спілок, асоціацій, гільдій) і робітників (в особі профспілок).
Міра державного «втручання» в економіку в різних країнах неоднакова, вона залежить від інституційних чинників (якісний показник).Кількісний показник, який характеризує ступінь державного втручання в економіку – це частка ВВП, що перерозподіляється через бюджет. За останні півтора століття частка державних видатків у ВВП країни постійно зростала внаслідок зростання видатків на соціальні потреби.
Змішана система регулювання притаманна країнам з розвиненою ринковою економікою. Маючи спільні риси, вона характеризується певними національними особливостями. Виділяють два основні види регулювання - економічний лібералізм, економічний дирижизм.
Економічний лібералізм - система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму.
Економічний дирижизм передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.
Серед розвинутих країн за моделлю координації господарських процесів виділяються ті, що використовують ліберально-капіталістичну модель (США, Великобританія), та ті, що спираються на державно-корпоративну модель (Німеччина, Японія, Південна Корея).
10. Перехідна економіка: сутність, моделі трансформації
Суть сучасної перехідної економіки полягає у трансформації тотальної планової системи в систему, що розвивається за ринковими законами.
Модель перехідної економіки нового типу охоплює країни, перед якими постають економічні та інституційні завдання, які необхідно вирішити в межах трансформаційного періоду
Якщо у XIX столітті економіка країн розвивалася скоріше свавільно, а не за конкретною моделлю, то сучасні процеси економічного розвитку сформували певні вимоги до стратегій розвитку країн у XX столітті.
Вибір моделі реформ у постсоціалістичних країнах залежав від співвідношення суспільно-політичних сил, розуміння керівництвом кожної держави специфічних національних особливостей перехідного періоду.
Щодо шляхів трансформації адміністративно-командної економічної системи до ринкової, то їх виділяють два:
радикальний (модель «шокової терапії») – країни Центральної, Південно-Східної Європи, СНД;
еволюційний («градуалістський») – Китай, азійські країни, Угорщина.
До моделей трансформації належать:
1)Модель «шокової терапії»
Теоретичним фундаментом моделі шокової терапії є ідеологія неолібералізму і ринкового фундаменталізму, на основі яких сформувалась ліберально-монетаристська концепція. Держава розглядається як невідворотне джерело корупції, неефективного розподілу ресурсів, довільного перерозподілу національного багатства і перешкодою економічного прогресу. А тому виділяють державі мінімальну роль, яка визначається на рівні формування і підтримки «рамкових» умов дії ринкового механізму (антимонопольна корекція, підтримка конкурентного середовища, охорона довкілля).
Позитивною особливістю радикальної концепції є швидка побудова сучасної ринкової економіки.
Негативними сторонами є:
дестабілізація фінансової системи в процесі одномоментної лібералізації цін;
великий та тривалий спад виробництва через активну боротьбу з інфляцією монетарними засобами;
зростання безробіття;
зниження рівня життя населення та інші соціальні проблеми
2)Градуалістський шлях реформування економіки
Градуалістський підхід ґрунтується на теорії неоінституціоналізму, представники якого вважали, що для ефективного функціонування ринку важливими є дотримання правових норм, тобто сукупність інститутів, серед яких неабияка роль належить державі.
Ця концепція ринкової трансформації ґрунтувалась на таких засадах:
поступова лібералізація цін;
довгострокове відтерміновування приватизації державних підприємств;
збереження на деякий час системи державного управління великими державними підприємствами;
збільшення державних витрат в якості витрат розвитку;
проведення стимулюючої грошової політики;
збереження у державній власності банківської системи;
державний контроль над зовнішньою торгівлею та рухом капіталу
3)Модель «державно-корпоративної капіталізації»
Державно-корпоративний капіталізм – найвищий ступінь розвитку капіталістичного способу виробництва, на якому головними суб’єктами власності є держава і корпорації, а їх поєднання в єдиний механізм формує систему економічних відносин, що є якісно новою формою розвитку продуктивних сил.
Основними формами державно-корпоративного капіталізму є:
державна власність на засоби виробництва,
перерозподіл значної частини національного доходу через державний бюджет або державна власність на відповідну частку національного доходу,
національне планування, регулювання та прогнозування економіки,
інтернаціональні форми державно-корпоративного капіталізму, що набули найбільшого розвитку в Західній Європі з утворенням ЄС.
До позитивних аспектів зазначеної моделі слід віднести досить швидке формування інституціональної структури економіки в сфері великого бізнесу. Значне поширення отримують фінансо во-промислові угрупування, що в свою чергу актуалізує пробле му державного управління такою економікою. Прояви реалізації такої моделі спостерігаються в Росії.
Механізм корпоративного регулювання економіки проявляється як цілеспрямований прямий та опосередкований вплив на основні параметри суспільного виробництва (попит, пропозицію, ціну і конкуренцію) з метою задоволення власних корпоративних та суспільних потреб.
11. Державне управління економікою: теоретичні основи, класифікація та роль суб’єктів управління
Ек історія неодноразово спростовувала факт прямої залежності ефективності нац. Ек розвитку від мінімізації держ регулювання. Підвалинами держ управління є соц. Структ ура, залежно від якої формуються політ сили, які і впливають на здійснення держ управлінь. Завдання держ управління визнач специфікою політ системи нац. Ек, рівнем її розвитку. Свою д-сть держава здійснює через владні повноваження. Першоджерелом влад повноважень є народ. держава являє собою механізм управління, апарат організ із засобами примусу, контролю, насильства.
Держ. Управління –засіб спрямованого впливу на процеси функціонув та розвитку держави.
Обєктом держ управління є соц. організація сус-ва з притаман їй соц. структурою і соц. процесами. Також об’єктами виступає: ек підсистеми, соц.-ек процеси, відносини, ринки.
До суб’єктів держ управління належить: - органи виконавчої влади; - посадові особи; - службовці, що наділені держ владою.
Щодо сутності предмету держ управління розрізн 2 підходи: американський – основа ухвалення управлінських рішень є раціональність та доцільність. У американ підході держ управління: - спвльні зусилля груп людей у контексті держ; - охоплює всі 3 гілки влади; - істотно відрізняється від приватного управління; - є частиною політичного процесу. Європейський-держ управління – підгалузь права; громадська служба зі здійснення законів та з браком впливу на політ процес. Жорсткіше розмежування політики і управл діяльності.
Умови підвищення ефективності держ управління в трансформаційних економічних системах: формулюв чіткої стратегії нац. соц. – екон розвитку, досягнення політичної згоди учасників,
Ієрархія цілей: стратегічна мета; тактичні цілі: забезпеч. стабільного розвитку в-ва високими темпами, зменш. рівня вимушеного безробіття, сповільнення темпів інфляції, досягнення рівноваги експорту та імпорту, підтримка стабільного курсу валют; оперативні цілі. Стратегічна мета України-побудова соц. орієнтованої ринкової ек. Тактичні цілі: 1) у сфері розвитку ек відносин: становл. ринкового гос-ва і системи держ. регулюв. ек.; створ. сприятливого ек. середовища, становлення багатоукладної ек., перехід до нового типу ек зростання орієнтованого на задовол. потреб населення; 2) у сфері в-ва: формув. постіндустріального техн. і технолог. способу в-ва та відповідної структури ек.; 3)цілі соц. політики: досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення, формув. середнього класу, формув. механізмів розвязання соц. суперечностей, формув. громадянського сус-ва.
12. Державне регулювання економіки: сутність, цілі, функції, методи та засоби регулювання
До тактичних цілей державного управління економіки можна віднести:
Оперативні цілі пов’язані з необхідністю запобі гання загрозі виникнення негативних явищ та подолання наслідків форс-мажорних обставин
Державне регулювання економіки – це втручання держави в економіку з використанням сукупності різ номанітних важелів, інструментів, які надають їй можливість забезпечити нормальні умови функціонування ринкового меха нізму та домагатись розв’язання економічних і соціальних про блем.
Основними функціями державного регулювання економіки є:
Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційні сектори економіки задля створення умов для їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики.
Методи державного регулювання економіки класифікуються за двома ознаками: за формами та засобами впливу.
За формами впливу вони поділяються на:
прямі - не зв’язані зі створенням додаткового матеріального стимулу і базуються на силі державної влади. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб’єктів господарювання й економічних інструментів прямого впливу. Економічні інструменти прямого впливу використовуються для регулювання темпів зростання обсягів і структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання та ін.
непрямі, або опосередковані - це методи опосередкованого впливу через створення певного економічного середовища, яке змушує господарських суб’єктів діяти у потрібному для держави напрямі.
За засобами впливу розрізняють правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.
Правові методи. Правове регулювання - це діяльність держави щодо встановлення формальних інститутів. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади.
Адміністративні методи ґрунтуються на силі державної влади і поділяються на заходи заборони, дозволу і примусу.
Економічні методи використовують з метою створення еко номічного середовища, яке спонукає суб’єктів ринку діяти в не обхідному для суспільства напрямі та розв’язувати завдання соціально-економічного розвитку країни.
Пропагандистські методи. Пропагандистські (морально-етичні) методи - це звернення держави до гідності, честі й совісті людини (підприємця, найманого робітника, державного службовця тощо). Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати та підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави.
13. Економічна політика держави: теоретичне підґрунтя та проблеми реалізації
Економічна політика держави — це система соціально-економічних ідей та цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації.
Основні види економічної політики
Антициклічна політика спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання (регулювання макроекономічної кон'юнктури).
Структурна політика передбачає формування сучасної прогресивної й ефективної структури національної економіки.
За допомогою амортизаційної політики держава заохочує нагромадження капіталу, яке у майбутньому стане основою розширення й оновлення виробництва.
Державна інвестиційна політика має на меті регулювання капіталовкладень з метою структурної перебудови виробництва, його технічного та технологічного оновлення і модернізації.
Науково-технічна та інноваційна політика держави — діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.
Фіскальна (бюджетно-податкова) політика визначає джерела формування державної казни, формування податкової системи та державного бюджету.
О Монетарна (кредитно-грошова) політика передбачає державне забезпечення економіки країни необхідною кількістю грошей, регулювання грошового та кредитного ринків.
Цінова політика — вплив держави на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва, посилення конкурентоздатності вітчизняних товарів на світовому ринку, здійснення кон'юнктурної та структурної політики, пом'якшення соціальної напруги у суспільстві.
Зовнішньоекономічна політика держави охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталів і робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за кордоном тощо з метою усунення диспропорцій платіжного балансу та досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.
Соціальна політика держави зосереджується на формуванні ефективних соціально-економічних умов життя суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні економічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефективної зайнятості населення, створенні соціальних гарантій і умов для підвищення добробуту членів суспільства.
Конкурентна політика держави має на меті розробку заходів, що стосуються створення конкурентного середовища, підтримки та захисту добросовісної конкуренції, боротьби з монополізмом в економіці тощо.
Регіональна політика — це діяльність держави щодо забезпечення збалансованого і комплексного розвитку окремих територій країни виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних та відносних переваг регіонів.
Екологічна політика спрямована на забезпечення екологічної рівноваги, охорону навколишнього середовища, створення безпечних умов життя громадян.
14. Прогнозування розвитку націо нальної економіки
Прогноз (грец. - передбачення) - це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Правові, економічні та організаційні засади системи прогнозу вання визначені Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України».
Процедура прогнозування здійснюється в три етапи: ретро спекція, діагноз, проспекція. Ретроспекція - дослідження історії розвитку об'єкта прогнозуван ня для забезпечення його систематизованого опису. Діагноз - визначення нинішнього стану об'єкта прогнозування. Проспекція являє собою етап прогнозування, на якому за да ними діагнозу розробляються прогнози об'єкта прогнозування, здійснюється верифікація прогнозу, тобто оцінка його адеква тності і точності.
Серед методів прогнозування виділяють:
експертний - шляхом опитування спеціалістів стосовно об'єкта про гнозування. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки. До складу індивідуальних експертних оцінок входять: анкетний, ін терв'ю, аналітичний метод, метод написання сценарію, метод прогнозу вання цілі розвитку об'єкта «дерева цілей». Колективні експертні оцінки включають у себе такі методи: метод «комісій», колективної генерації ідей «мозкової атаки», «Дельфі», ма тричний.
екстраполяції- збирання інформації про розвиток об'єкта у минуло му і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;
моделювання - дослідження, що базуються на побудові моделей від повідно до очікуваних змін у його стані.
Роль прогнозування національної економіки проявляється через його функції:
Прогнозування має за мету вирішення трьох взаємопов'язаних завдань:
15. Макроекономічного планування
На основі науково обґрунтованих прогнозів здійснюється планування та програмування соціально-економічних процесів. План - це належним чином оформлене і затверджене управ лінське рішення, в якому відображено завдання (система за вдань) і конкретизована послідовність його виконання з визна ченням необхідних ресурсів, обсягів фінансування, термінів реа лізації окремих заходів та виконавців.
Прогнозування і планування соціально-еконо мічного розвитку країни є: 1)взаємодоповнюючими формами державного регулювання, технологічно пов'язаними між собою; 2) з огляду на їх завдання, мають абсолютно самостійний, завершений характер.
В залежності від ступеня конкретності і форми вияву плану вання може бути директивним, індикативним, стратегічним, по точним. Директивне планування передбачає розроблення планів, які мають силу закону і є обов'язковими для виконання. В сучасному господарському житті директивне планування застосовується на рівні підприємства і полягає у формуванні обов'язкових для виконання планів щодо обсягів та структури виробництва, термінів виконання, кошторису витрат, конкретних виконавців. Індикативне планування має рекомендаційний характер, є орієнтиром щодо основних цілей і напрямів розвитку економі ки. Процес індикативного планування передбачає формування системи контрольних цифр (індикаторів), досягнення яких є ба жаним і відповідає державній соціально-економічній політиці.
Індикативні плани мають низку особливостей: індикативний план є комплексом рекомендацій; рекомендації не мають обов’язкового характеру; показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави; мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів.
До основних принципів макроекономічного планування відносять: принцип цілісності, принцип об’єктивності, п. науковості, п. гласності, п. самостійності, п. рівності ,п. дотримання загальнодержавних інтересів.
До основних методів планування відносяться: балансовий метод-забезпечення про порційності між потребами і ресурсами за допомогою сис теми балансів; нормативний метод, заснований на визначенні системи матеріальних, трудових і фінансових норм і нормативів, порядку і методів їх використання для розробки та обґрун тування планових рішень; економіко-математичний метод-побудова математичної моделі економічного об'єкта, програмно - цільовий метод- це спосіб формування сис теми планових рішень на основі виокремлення пріоритетів економічного, соціального і науково-технічного розвитку і розробки взаємопов'язаних макроекономічних, галузевих і регіональних програм.
16. Програмування як форма державного регулювання економіки
Поширеною формою планування є програмування - встано влення послідовності конкретних заходів для реалізації планів.
Слід розрізняти державні макроекономічні програми (ДМП) розвитку НЕ загалом як системи і державні цільові комплексні програми (ДЦКП). Різниця між ними: 1) цільова програма орієнтована на розв’язання однієї чи кількох соціально-економічних проблем, тоді як макроекономічна програма спрямована вирішувати комплекс завдань економічного та соціального розвитку країни.
2) ДМП в основному відображає кінцевий результат діяльності, а ДЦКП – крім того, ще й детальне бачення способів і процедур самої діяльності, вона потребує більш деталізованої розробки. 3) макроекономічні програми мають чіткий, заздалегідь визначений плановий період, який залежить лише від виду програми (середньострокова, щорічна, квартальна). На відміну від цього, тривалість програми, терміни її початку і закінчення не задані жорстко, а встановлюються замовниками — органами, які їх затверджують. 4) ДМП розробляються і контролюються постійними державними органами, а для розробки ДЦКП і управління їх реалізацією характерне створення спеціальних структур.
Слід зазначити, що в багатьох країнах світу державні макроекономічні програми розробляються на довго-, середньо- та короткострокову перспективу.
Програми на довгострокову перспективу охоплюють період до 10-ти років з коригуванням і продовженням планового горизонту через 4-5 років. Програмування на довгострокову перспективу називають стратегічним плануванням. Програми на середньостроковий період (4-5 років) щороку коригуються і містять обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні. Макроекономічні програми на короткостроковий період (1 рік) розробляються щорічно, як правило, паралельно з проектом державного бюджету.
Залежно від стратегічної мети комплексні програми поділяють на:
В залежності від масштабів виокремлюють наступні типи цільових комплексних програм: міжнародні; народногосподарські; міжгалузеві; галузеві; регіональні.
17. Економічне зростання та розвиток: типи, способи, фактори моделі
Розвиток необоротна, спрямована, якісна закономірна зміна об’єктів будь-якої природи. За характером та швидкістю змін розрізняють: еволюцію та революцію. За направленістю: прогрес та регрес.
Економічний розвиток це перехід від одного стану економіки до іншого, який характеризується розширенням виробництва нових товарів і послуг з використанням нових технологій.
Система показників, які характеризують розвиток: темпи приросту ВВП на 1 особу; динаміка похідних показників ВВП на 1 особу; виробництво основних видів продукції на 1 особу, рівень та якість життя населення (індекс людського розвитку).
Однією з форм розвитку є економічне зростання з позитивною динамікою. Екон.розвиток та екон.зростання співвідносяться як загальне та часткове . Екон.зростання може відбуватися і без екон.розвитку, але екон.розвиток не можливий без екон.зростання. Високі темпи екон.зростання не завжди свідчать про прискорений екон.розвиток країни. Зниження темпів зростання або навіть нульові його темпи не означають припинення екон.розвитку.
Розвиток – необоротна, спрямована, якісна, закономірна зміна об’єктів будь – якої природи.
За характером та швидкістю змін: революція, еволюція. За направленісТю: прогрес, регрес.
ЕР – це перехід від одного стану екон. до іншого, який характеризується поширенням виробництва нових товарів і послуг з використанням нових технологій. Система пок – в: темпи приросту ВВП, темпи приросту ВВП на 1 ос, динаміка похідних пок – в ВВП на 1 ос, вир – во певних видів прод на 1 ос., Іл.р.
Однією з форм розвитку є ЕЗ з позитивною динамікою. ЕЗ є частковим випадком розвитку, може мати кількісний та якісний характер змін,- це довгострокове зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення потенційного ВВП при відповідному зростанні сукупного попиту.
Економ зрост може відбуватися без екон розвитку, але економ розвиток неможливий без екон зростання. Високі темпи екон зростання не завжди свідчать про прискорений економічний розвиток країни. Зниження темпів зростання або навіть нульові його темпи означають припинення економічного розвитку.
Прихильники: -покращує освітнє та медичне обслуговування, продовжує середню тривалість життя; - НТП, який є матеріальним носієм ЕЗ, призводить до збільшення розвідних запасів, ресурсів, створення нових замінників наявних ресурсів та нових джерел енергії; - введення жорстких законодавчих обмежень та спец. податків.
Противники: - інтенсивна обробка землі перетворить ї ї в пустелю; - скорочення запасів Океану, вирубка лісів, збільшення відходів, забруднення довкілля, створює загрозу екологічній системі і самому життю на землі; - неактуальність знань і вмінь відповідно до вимог часу.
18. Базові моделі економічного зростання (розвитку)
Посткейнсіанська теорія(- модель ЕЗ С. Кузнеця, - модельЕЗ Харрода-Домара). ЕР – це процес, який характеризується кількісними змінами і залежить від обсягів інвестиційного впливу. С. Кузнець визначав-основне джерело ЕЗ-НТП. Харрод і Домар - темп ЕЗ залежить від граничної схильності до заощаджень. Головна умова забезпечення ЕЗ і ЕР є забезпечення рівності заощаджень та інвестиції.Неокласичні теорії(модель ЕЗ Кобба-Дуглас, модель ЕЗ Р. Солоу, «золоте правило»Е. Феліпса). Неокласична доктрина ЕР формувалась на базі двох джерел: - теорії факторів виробництва (Ж.Б. Сей, Сеніор, Мілля), - концепція виробничої функції, що враховує взаємодію двох чинників(праця і капітал). Виробнича функція Кобба-Дуглас повязує обсяг продукції(У) з величиною виробничих фондів(капіталу,К) та витратами живої праці(L) (Y = qKLL1-L, де q-постійний коеф.,K-індекс зміни капіталу,Y- індекс використання виробництва,L-індекс зміни зайнятості,L-коеф.еластичності.)Р. Солоу. В своїй моделі показав взаємозв’язок заощаджень, нагромадження капіталу, величини робочої сили і НТП у їх впливі на ЕЗ.Е. Феліпс Збалансоване ЕЗ – це такий стан економіки, за якого всі змінні зростають постійними пропорційними темпами. «Золоте правило» нагромадження капіталу з частки заощаджень, за якої в умовах стійкої рівноваги досягається максимально можливий рівень споживання.Теорія ек.зростання Пола Ромера. Основна рушійна сила ек.зростання і розвитку – ідеї, процес відкриття та впровадження нового. Секторна структура ек.системи в моделі Ромера: 1) дослідницькі – нове знання; 2) виробництво технологічного устаткування – нові технології; 3) в-во кінцевої продукції споживчого призначення – інноваційна продукція. Темп ек.зростання і розвитку за незмінності ціни і нових технологій залежить лише від величини людського капіталу у дослідницькому секторі, у сфері здобуття нових знань. У разі припинення пошуку нових ідей – здатність ек.системи до її розвитку буде обмежена. Економіка, яка володіє ресурсами людського капіталу та розвинутою наукою, має в довгостроковій перспективі більше шансів зростати, ніж економіка, в якій такі переваги відсутні. Інституціональна теорія ек.зростання зосереджує увагу на цінностях, традиціях культури: 1) дослідження політичних та інституційних чинників ек.зростання: ступені політичної, громадянської та ек.свободи; 2) основна перешкода ек.розвитку – неефективність інституціональної структури ек.системи; 3) держава може сприяти ек.зростанню за допомогою ряду заходів: захист прав власності, підтримка стабільної політичної обстановки, політика вільної торгівлі; 4) заперечує необхідність прямого держ.втручання в економіку, оскільки воно грунтується на неглибокому розумінні ек.процесів і спричинює зміни, які не завжди є позитивними
19. Моделі економічного зростання (розвитку) для країн, що розвиваються
Сутність двосекторної моделі Льюїса. Уся економіка країни поділяється на два головні сектори: -традиційний сектор з натуральним сільським господарством, прихованим та явним надлишком робочої сили і примітивними знаряддями праці. -сучасний промисловий сектор економіки, який поглинає робочу силу, що надходить з сільського господарства, і зарахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки, зміцнюється її індустріальне ядро. Процес структурної трансформації згідно з цією моделлю, самопідтримуюче зростання і збільшення зайнятості в інду стріальній сфері триватимуть доти, доки вся надлишкова робоча сила аграрного сектора не знайде свого застосування в галузях промислового виробництва. На такій фазі встановлюється певна міжгалузева рівновага, в основному завершується структурна перебудова економіки, основний ресурс внутрішнього національного продукту створюється в промисловості, включаються інші джерела й чинники економічного зростання переважно якісного характеру, пов'язані з впровадженням науково-технологічних досягнень, сучасного менеджменту, маркетингу, комп'ютерно-інформаційних систем.. Теорія зовнішньої залежності:Неоколоніальна модель залежності розглядає зростаючу взаємозалежність країн світу як односторонню колишніх колоній від метрополій та інших розвинутих країн. Панівне становище держав з найвищим доходом, що випливає з високого рівня їхнього економічного, політичного, технологічного і соціального розвитку, об'єктивно надає їм ряд додаткових порівняльних і конкурентних переваг порівняно з країнами з середнім і особливо з низьким доходом. Тим самим формуються відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект масштабу виробництва, експлуатують природні та людські ресурси менш розвинутих країн тощо.
Хибна парадигма розвитку 1) є продуктом існуючих суперечностей між позитивною і нормативною функціями економічної теорії 2)вказує на неспроможність механічного перенесення теоретичних постулатів і доктрин, що діють в одному економічному середовищі, в іншу господарську систему, 3)засвідчує все ще наявну недиференційованість економічного знання з огляду на його загальноцивілізаційні параметри і індикатори та локально-господарські особливості, що виразно проявляється в таких підсистемах, як синергізм, транзитивізм, дивелоп-менталізм.Дана концепція, як і попередні, не враховує досить відчутного (а подекуди й вирішального) впливу інституціональних чинників на процес економічного розвитку, розробки і реалізації економічної політики. За таких умов політика, що грунтується на провідних західних теоріях, трансформується в інтересах елітних груп (внутрішніх і зовнішніх), не зачіпаючи глибинних основ економіки та інтересів переважної більшості населення.Теорія дуального розвитку грунтується на принципах системно-структурного аналізу, суть якого, як відомо, полягає в тому, що будь-яка органічна система, передусім економічна, є різнорівневою, ієрархічною, відповідним чином субординованою. Між елементами системи існують відносини залежності і взаємозалежності та певної підпорядкованості.Окрім того розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає, що поглиблює дуальність економічного розвитку. Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер, вона радше фіксує існуюче становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.
20. Економічний розвиток України у контексті сталого розвитку
Сталий розвиток як світове явище проявився в 90-х роках XX століття. Під сталим розвитком розуміють модель бажаного розвитку суспільства, що базується на оптимізації всіх видів діяльності людства та умов природного середовища. Сталий розвиток має три виміри - економічне зростання, соціальний прогрес та охорону навколишнього середовища. Економічний вимір сталого розвитку передбачає: по-перше, зростання добробуту членів суспільства по-друге, ліквідацію бідності шляхом ефективного використання ресурсів, по-третє, збалансоване зростання країн з різними рівнями розвитку. Соціальний вимір передбачає забезпечення в кожній країні: людських прав та свобод; плюралізму, демократії, побудови громадянського суспільства; створення можливостей та доступу до основних освітніх, медичних, культурних послуг тощо. Екологічний вимір передбачає: захист навколишнього природного середовища, екосистеми; збереження флори та фауни; раціональне використання всіх мінеральних, біологічних, екологічних та інших видів ресурсів. Ідея сталого розвитку виникла з метою подолання труднощів, які почалися в 70-80-х років XX ст. поряд із нарощуванням матеріального виробництва, а саме: *обмеженістю природних ресурсів; *несприятливою демографічною ситуацією; *катастрофічно швидким руйнуванням природного довкілля; *зростаючою загрозою здоров'ю та життю самої людини. Філософія сталого розвитку полягає в поступовому нарощуванні національних потенціалів країн світу для підвищення якості життя у всіх сферах життєдіяльності населення без нанесення шкоди природі і прийдешнім поколінням. Концепція сталого розвитку: 1) характеризується комплексністю та інтегрованістю основних елементів - економіки, суспільства і природи; 2) базується на правах людини та народів щодо отримання рівності прав на розвиток; 3) передбачає задоволення поточних потреб нинішнього покоління без посягань на потреби та можливості майбутніх поколінь. ООН виступає основною рушійною силою сталого розвитку в світовому масштабі. На 55 сесії ООН в 2000 році було виділено три основних цілі, які мають бути забезпечені в кожній країні: 1-подолання бідності; 2-подолання страху; 3-забезпечення майбутнього.
21. Економічний потенціал національної економіки України
Економічний потенціал країни дає змогу країні виробляти матеріальні блага і тим самим забезпечувати добробут кожного її громадянина. До економічного потенціалу країни відносять виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові, науково-технічні, інформаційні та інші ресурси.
Потенціал країни – це всі наявні засоби ( ресурси), які є в державі і можуть бути використані при настанні їх потреби.
Економічний потенціал країни – сукупна здатність економіки країни, її галузей, підприємств, господарств здійснювати виробничо-економічну діяльність, випускати продукцію, товари, послуги, задовольняти суспільні потреби, забезпечувати розвиток виробництва та споживання.
Виробничий потенціал – це всі об’єкти, споруди , машини, підприємства ,які визначають могутність країни.
Природний потенціал ( ресурсний ) - це всі види ресурсів, які розміщені на території певної країни і можуть бути використані в разі настання потреби.
країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави. Фінансові можливості України поки що дуже скромні.
Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве.
В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.
22. Поняття інфраструктури національної економіки та її структура
Інфраструктура національної економіки - сукупність структурних елементів господарської системи та інституцій, що забезпечують розвиток національної економіки.
Від ступеня розвитку інфраструктури національної економіки залежить ефективність і результативність національної економіки, рівень та якість життя населення.
У розвинутих країнах світу більшість об'єктів інфра структури національної економіки перебувають у власності дер жави, це викликано їх великою капіталомісткістю, низькою рен табельністю тощо.
Загальна інфраструктура національної економіки включає елементи інфраструктури, які є необхідними для функціонуван ня всіх інших складових інфраструктури національної економі ки:
- телекомунікації - залізничний транспорт - автомобільні до роги - електроенергетика - виробництво, транспортування та роз поділення газу - водопостачання та водовідведення.
Незважаючи на різні методичні підходи, індикатори структу рних реформ в інфраструктурних секторах є найнижчими серед групи країн, що дає можливість стверджувати про низьку ефек тивність структурних реформ загальної інфраструктури націона льної економіки України.
Розвиток виробничої інфра структури потребує значних інвестицій для оновлення, визна чення національних фінансових джерел для модернізації, прове дення структурних перетворень з метою надання виробничий інфраструктурі характеристик ринкової економіки.
Соціальна інфраструктура включає елементи національної економіки, які забезпечують умови життєдіяльності населення та всебічний розвиток особистості. Складові компоненти соціальної інфраструктури:
Соціа льно-споживацький комплекс (інфраструктура) спрямована на створення умов для відтворення людини та задоволення її потреб у належних умовах життя.
Складові елементи соціально-споживчого комплексу:
а) Торгівля і громадське харчування.
Формальний показник, який характеризує рівень розвитку торгівлі в регіоні є роздрібний товарообіг.
Потреба населення у послугах підприємств громадського харчування за окремими регіонами неоднакова. Для того, щоб її визначити, треба врахувати місцезнаходження регіону, контингент його жителів, наявність промислових підприємств, навчальних закладів, шкіл тощо.
б) Житлово-комунальне господарство.
Це складний комплекс підгалузей, завданням яких є задоволення комунальних, побутових і соціально-культурних потреб населення.
в) Побутове обслуговування.
Належне побутове обслуговування населення сприяє економії суспільної праці, витрат, раціональному використанню вільного часу, зближенню рівнів життя міських і сільських жителів.
г) Пасажирський транспорт і засоби зв’язку.
Прогнозування розвитку засобів зв'язку пов'язане з розробкою показників приросту кількості відділень зв'язку, телефонних станцій, телефонів-автоматів, абонентів міського і сільського телефонного зв'язку, трансляційних радіоточок, довжини телефонних міжміських ліній.
Соціально-культурний комплекс.
Народна освіта. Регулювання розвитку народної освіти має охоплювати мережу дошкільних закладів, загальних шкіл, шкіл і груп з подовженим днем, шкіл-інтернатів тощо.
Культура
Регулювання розвитку галузей культури передбачає вивчення умов формування суспільних потреб в культурному обслуговуванні, а також аналіз ресурсних можливостей їх задоволення.
Система охорони здоров'я.
23. Сутність та роль ринкової інфраструктури у забезпеченні економічного зростання національної економіки України
Ринкова інфраструктура - сукупність елемен тів, які забезпечують стабільний розвиток і функціонування ри нкового механізму національної економіки. Вона включає: реальний (товарні біржі, торгівельні установи) та фі нансово-кредитний сектор (фон дові біржі, позабіржові торгівельно-інформаційні системи, банки, небанківські фінансові установи).
Важлива роль у забезпеченні функціонування інфраструктури ринку належить біржам. Відповідно до товарів, які є об'єктом купівлі-продажу, біржі можуть бути універсальні, товарні і товарно-сировинні, агропромислові, фондові і товарно-фондові
Фондова біржа - організований ринок на якому здійснюється процес купівлі-продажу цінних паперів за певними стандартами та умовами. Сучасний ринок цінних паперів характеризу ється значним обсягом позабіржового обороту, його масштаби зумовлені високими фінансовими комісіями, вартістю послуг бі ржі та іншими факторами.
Товарна біржа - організований ринок на якому здійснюється процес купівлі-продажу товарів за певними стандартами та умо вами. На товарній біржі здійснюються два види товарообороту: реальний і ф'ючерсний. Важливе місце у діяль ності товарних бірж посідають спекулятивні операції, учасники яких отримують прибуток від різниці цін на товари на різних біржах і в різний час.
Банк - фінансова установа, яка виконує комплекс визначених законодавством функцій з метою отримання прибутку.
Небанківські фінансові установи виникли для здійснення фі нансово-кредитних функцій, які банківські установи не можуть виконати внаслідок наявності системи особливих ризиків. До небанківських фінансових установ відносять страхові компанії, кредитні спілки, фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди тощо.
Таким чином діяльність небанківських фінансових установ є необхід ним елементом ринкової інфраструктури національної економі ки.
Діяльність банківських та небанківських установ не е взаємовиключною, навпаки, їх діяльність характеризується гли боким ступенем взаємопроникнення.
24. Фінансово-бюджетне регулювання національної економіки України
Фінансова та бюджетна системи
Фінанси в загальному їх трактуванні означають застосування різноманітних способів розподілу ВВП на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. Через розподільчу й контрольну функції фінанси активно впливають на процес суспільного відтворення, опосередковуючи, по-перше, створення фондів нагромадження та споживання, і, по-друге, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та їх раціональне використання.
Фінансова система кожної країни має свою специфіку. В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок.
Основною ланкою фінансової системи і найважливішим комплексом засобів державного регулювання економіки є державні фінанси. Через державні фінанси перерозподіляється значна частка ВВП: в Японії та Росії — близько 1/3, у Франції та Нідерландах — приблизно 1/2, у Швеції — понад 2/3. В Україні через державний бюджет перерозподіляється близько 30% ВВП.
Правовою основою бюджетного регулювання в Україні є Конституція України, закон «Про бюджетну систему України» та інші нормативно-правові акти.
Інформаційною базою для прийняття управлінських рішень з питань ефективного використання фінансових ресурсів є зведений баланс фінансових ресурсів держави. В Україні цей баланс входить до складу ДПЕСР України і його вміщено в розділі «Основні баланси національної економіки». Метою розробки балансу є визначення обсягів фінансових ресурсів держави на прогнозний період, можливостей їх використання для фінансування економічних і соціальних програм розвитку, а також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. Зведений баланс фінансових ресурсів України складається щорічно (табл. 3.1).
У зведеному балансі фінансових ресурсів доходи та видатки бюджетів (перша стаття ресурсної та видаткової частин балансу) включають сумарні показники доходів і видатків державного та місцевих бюджетів. Ресурси підприємств і організацій складаються з прибутку (після сплати податку), амортизаційних та інших відрахувань (наприклад на шляхові роботи) державних підприємств установ та організацій. Доходи та витрати державних позабюджетних фондів включають сумарні показники доходів та витрат Фонду приватизації, Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування.
25. Податкова політика України. Боргова політика України
Податкова система – це сукупність встановлених у державі податків та платежів, яка включає систему оподаткування та перелік обов’язкових податків, платежів та зборів.
Мета утворення под. с-ми – ліквідація дефіциту бюджету, а також фіскальний орієнтир.
Складові: под. законодавство, система оподаткування, сукупність державних податкових органів.
Под. законодавство: Конституція Укр., Под. кодекс, Митний кодекс, різні договори та акти.
Принципи податкового законодавства: загальність оподаткування, рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації, невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства, фіскальна достатність, соціальна справедливість, економічність оподаткування, стабільність, рівномірність та зручність сплати, єдиний підхід до встановлення податків та зборів.
До системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, спеціалізовані державні податкові інспекції, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, податкова міліція.
В Укр. дворівнева система оподатк.: загальнодержавні (вкл. 18 под. і зборів) та місцеві ( вкл.. 5 под. і зборів).
Основні податки: ПДФО ( 15-17%), ППП (23%), ПДВ ( 20%).
Система державних запозичень, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету та тимчасових касових розривів.
За своїм економічним змістом система державних запозичень — це форма вторинного перерозподілу ВВП. Їх джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій. Боргова політика - це напрямок діяльності уряду, що реалізується через визначений комплекс заходів і спрямований на раціональну та ефективну мобілізацію, розподіл, використання та повернення державою запозичених фінансових ресурсів.
Величина боргу характеризує стан економіки та фінансової сфери держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто насамперед податкові надходження, можна стверджувати, що величина боргу — це взяті авансом у населення податки.
Бюджетним кодексом України передбачена максимальна норма загального державного боргу обсягом в 60% ВВП.
Державні запозичення бувають внутрішніми та зовнішніми. Використання системи державних запозичень призводить до появи державного боргу.
Величина боргу характеризує стан економіки та фінансової сфери держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто насамперед податкові надходження, можна стверджувати, що величина боргу — це взяті авансом у населення податки.
За типом кредитора державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.
Державний внутрішній борг — заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.
Державний зовнішній борг — це заборгованість держави за непогашеними зовнішніми позиками і невиплаченими за ними відсотками на певну дату. Найбільшим кредитором є Міжнародний Валютний Фонд.
За типом боргового зобов’язання розрізняють прямий та гарантований борг держави.
Державний прямий борг — та частина державного боргу, яка відображує обсяги позичених ресурсів безпосередньо урядом країни.
Державний гарантований борг — та частина державного боргу, яка відображує боргові зобов’язання уряду, що виникають у результаті виданих ним гарантій приватним підприємцям за кредити у разі неплатоспроможності позичальників.
У структурі державного боргу виокремлюються такі складові: основний борг та процентні платежі. У зв’язку з цим у практиці господарювання розрізняють погашення боргу та обслуговування боргу.
Внутрішній і зовнішній борги мають і свої особливі негативні наслідки:
26. Грошово-кредитна політика України
Монетарна політика - діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції і безробіття, вирівнювання платіжного балансу країни. Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України „Про банки і банківську діяльність” і „Про Національний банк України”, інші нормативно-правові акти.
Суб’єкти монетарної політики – Національний банк України та система центральних органів виконавчої влади.
Об’єкт монетарної політики – пропозиція та попит грошей на грошовому ринку.
Стратегічна мета монетарної політики підпорядкована загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін.
Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом пропозицією грошей.
Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення (часового лагу), тобто, запізнювання впливу прийнятої економічної політики в часі.
Банківська система країни є дворівневою і складається з: центрального (національного) банку і мережі комерційних банків (на 01.10.2011 – 198 банків).
Національний банк України очолює банківську систему, регулює кредитну, грошову системи країни, має монопольне право на грошову емісію і здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки автономно.
Згідно із Законом України „Про Національний банк України” основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України.
Керівним органом НБУ є Правління Національного банку України.
Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.
До системи Національного банку входять: центральний апарат; філії (територіальні управління); розрахункові палати; Банкнотно-монетний двір; фабрика банкнотного паперу; Державна скарбниця України; Центральне сховище; банківські навчальні заклади; спеціалізовані підприємства, та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ.
НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень.
Засоби монетарної політики. Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей монетарної політики:
Встановлення розмірів обов’язкових резервів для комерційних банків передбачає збереження певної частини коштів комерційних банків (їхніх активів) у вигляді резервів на спеціальному рахунку в центральному банку країни.
27. Характеристика структурних елементів національної економіки ??????????????
Структура національної економіки – це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо та її зв’язки із зовнішнім світом.
Виражені в абсолютних (натуральних і вартісних) та відносних величинах співвідношення (пропорції) між певного типу взаємопов'язаними елементами економіки дають змогу конкретної якісно-кількісної оцінки структури національної економіки, оцінки її ефективності та оптимальності.
Виділяють декілька економічних структур і відповідних їм складових:
структура ієрархічних рівнів національної економіки:
мезоекономічна структура відображає переважно територіальне розміщення продуктивних сил і є співвідношенням економічних регіонів, районів та інших територіальних утворень, а також великих народногосподарських міжгалузевих і галузевих комплексів.
мікроекономічна структура представлена співвідношенням:
підприємств (фірм) різних форм власності та господарювання, обсягів виробництва і рівнів зайнятості тощо;
домашніх господарств з різним рівнем доходів та обсягами майна.
наноекономічна структура — це співвідношення груп людей, що формуються за ознаками професійності, рівня кваліфікації та доходів, якості та рівня освіти тощо;
відтворювальна структура охоплює співвідношення:
фаз (стадій) суспільного відтворення — виробництва, розподілу, обміну та споживання;
першого (виробництво засобів виробництва) та другого (виробництво предметів споживання) підрозділів;
між проміжним і кінцевим продуктом, споживанням і заощадженнями, валовим і чистим нагромадженням тощо;
галузева структура представлена співвідношенням різних видів економічної діяльності та галузей економіки, зокрема: традиційних, індустріальних і постіндустріальних; трудо-, капітало- та наукомістких; добувних і обробних, експортоорієнтованих та імпорто-заміщуючих;
технологічна структура — співвідношення між технологічними способами виробництва, а також між технологічними (техніко-економічними) укладами національної економіки;
соціально-економічна структура є співвідношенням соціально-економічних укладів: приватно-підприємницького, колективного, дрібнотоварного, державного;
в інституційній структурі найбільш значущими є співвідношення:
інституційних секторів (нефінансових корпорацій, фінансових корпорацій, домашніх господарств, загального державного управління, некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства) та одиниць;
ринкових і неринкових інститутів;
національних ринків, ринкових структур та інфраструктур;
зовнішньоекономічна структура — це співвідношення експортно-імпортних операцій з товарами та послугами, капіталом, фінансовими активами тощо; між національною економікою та економіками інших країн.
28. Структурна політика: сутність, моделі, цілі та інструменти
Структурна політика – обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визнач. комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів ек. системи, які забезпечують ек. зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення. Типи структурної політики: 1)пасивна (перевага – ринкове саморегулювання забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки; недолік – цей шлях пов'язаний зі значними соцаал.-екон. проблемами та тривалий за часом); 2)активна (її інструменти: -прямого регулювання (надання фін. допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій; використання системи держ. замовлень; методи індикативного планування); -інструменти непрямого впливу (надання податкових і кредитних пільг; здійснення зовн.-економ. політики). Моделі структурної політики: 1)стратегія обмеженого зростання (встановлення цілей від досягнутого рівня); 2)стратегія зростання (значне підвищення рівня коротко- і довгострокових цілей розвитку над рівнем фактичного стану базового періоду); 3)стратегія скорочення (цілі на майбутнє встановлюються на рівні нижчому ніж був рівень в базовому періоді).
Стратегічна мета структурної політики У. – створення сучасного, інтегрованого у світове вир – во і здатного до саморозвитку промислового комплексу У.
29. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство
Економічна інтеграція - це об'єктивний, усві домлений і направлений процес зближення, зрощення і взаємодії національних господарських систем, що містить потенціал само регулювання і саморозвитку, в основу якого покладено економічний інтерес самостійних господарюючих суб'єктів і міжнародний по діл праці.
Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового гос подарства
Перший шлях – еволюційний з поступовим виді ленням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Цей шлях базується на інстинктах са мозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-тех нічному прогресі. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989р.) центри розвитку.
Другий шлях - прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі ві йни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів. Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу.
Інтеграційні об'єднання в світі розрізняються за глибиною процесів, що в них відбуваються. Історично інтеграція еволюціонує через кілька основних форм, кожна з яких свідчить про ступінь її зрілості (див. рис. 18.2). Для України особливий інте рес становлять принципи утворення зони вільної торгівлі та створення митного союзу.
Першою, найпростішою формою наближення країн одна до одної є підписання преференційних торгових угод. Вони підпи суються або на двосторонній основі між окремими країнами, або між уже існуючим угрупованням та окремою країною. Відповід но до цього країни створюють одна одній режим найбільшого сприяння. Преференційні угоди передбачають збереження наці ональних митних тарифів кожної країни, що підписала їх, ніяких міждержавних органів для управління не створюється.
Другою формою інтеграції є зона (асоціація) вільної торгівлі (ЗВТ), що передбачає створення пільгової зони регіонального типу, у межах якої відбувається повна відміна митних тарифів у взаємній торгівлі при збереженні національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами. В умовах зони вільної торгівлі зростає внутрішня, а на цій основі і взаємна торгівля країн-членів. Зона вільної торгівлі може координуватися невеликим міждержавним секретаріатом, що діє в якійсь із країн-членів.
ЗВТ є торговельним режимом, який не забирає у її країн-членів жодної частки їхнього національного суверенітету, неза лежності їхньої зовнішньоторговельної політики. ЗВТ не започа тковує незворотних інтеграційних процесів між країнами.
Третім, більш розвиненим за ступенем інтегрованості, рівнем економічної інтеграції є митний союз (МС). Це узгоджена від міна групою країн національних митних тарифів і введення спі льного митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулю вання торгівлі щодо третіх країн. Метою створення цього союзу є полегшення взаємної торгівлі країн-учасниць. Він передбачає безмитну внутрішньоінтеграційну торгівлю товарами і послуга ми, повну свободу пересування їх всередині регіону.
На найвищому рівні інтеграція набирає форми економічного та валютного союзу, який передбачає об'єднання національних економік кількох країн на основі митного союзу, спільного рин ку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. На цьому етапі виникає потреба в установах, наділених правом не тільки координувати дії та спостерігати за еконо мічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від імені угрупування в цілому. Уряди погоджуються передати частину своїх функцій наднаціональним органам, наділеним правом приймати рішення з важливих питань організації.
Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоеко номічну діяльність держави.
Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпе чено більше 3 мільйонів осіб.
У загальному визначенні ВЕЗ - це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності.
30. Економічна безпека національної економіки: сутність, рівні та механізми
Економічна безпека — це такий стан національної економіки, за якого забезпечуються захист національних інтересів, стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз, здатність до розвитку та захищеність життєво важливих інтересів людей, суспільства, держави. Під життєво важливими інтересами в даному контексті розуміють сукупність потреб, які забезпечують існування і прогресивний розвиток особистості, суспільства, держави. Економічна безпека є однією зі складових національної безпеки, яка охоплює також оборонну, екологічну безпеку тощо.
Основними завданнями економічної безпеки є: забезпечення пропорційного та безперервного економічного зростання, приборкання інфляції та безробіття, формування ефективної структури економіки та розвинутого ринку цінних паперів, скорочення дефіциту бюджету та державного боргу, забезпечення соціального захисту та підвищення якості життя населення, підтримка стійкості національної валюти тощо. Ці завдання визначають стратегію економічної безпеки як формування та обґрунтування стратегічних пріоритетів, національних інтересів, засобів і механізмів вирішення проблем.
У макроекономічному аналізі економічної безпеки вирізняють такі складові:
- економічну незалежність;
стійкість і стабільність національної економіки;
-здатність до саморозвитку й прогресу.
Економічна незалежність означає насамперед можливість здійснення державного контролю над використанням національних ресурсів, спроможність забезпечити національні конкурентні переваги для рівноправної участі у міжнародній торгівлі.
Стійкість і стабільність національної економіки передбачає міцність і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, стримування дестабілізуючих чинників.
Здатність до саморозвитку і прогресу означає спроможність самостійно реалізовувати і захищати національні інтереси, створювати сприятливий інвестиційно-інноваційний клімат, розвивати інтелектуальний потенціал. Економіка, яка постійно розвивається, здатна протистояти внутрішнім та зовнішнім загрозам. Надійність та ефективність економічних пропорцій, вертикальних та горизонтальних зв'язків дозволяє пом'якшити наслідки дестабілізуючих процесів.
Об'єктами економічної безпеки є держава, суспільство, громадяни, підприємства, установи та організації, території, окремі складові економічної безпеки. Основним суб'єктом економічної безпеки виступає держава, яка здійснює свої функції в цій сфері через органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
У системі економічної безпеки визначальну роль відіграють національні економічні інтереси, їх пріоритети. Для визначення національних економічних інтересів необхідним є: аналіз поточного стану економіки та виявлення тенденцій розвитку; моделювання і прогнозування соціально-економічного розвитку; корегування заходів державного регулювання з метою досягнення бажаних цілей. У зазначених діях особливо важливою є розробка системи економічних показників, які б надавали кількісну оцінку соціально-економічного розвитку країни. їх обов'язково треба відображати в діючій статистиці.
До найпріоритетніших економічних інтересів належать: створення самодостатньої соціально орієнтованої економіки; збереження та розвиток інтелектуального та науково-технічного потенціалу; забезпечення економічно безпечних умов життєдіяльності суспільства; побудова рівноправних і взаємовигідних економічних відносин з іншими державами.
Економічна безпека оцінюється за певними критеріями — показниками-індикаторами. Найважливішими з них є:
структура ВВП, обсяг і темпи розвитку промисловості, обсяг і динаміка інвестицій;
природно-ресурсний виробничий і науково-технічний потенціали країни; ефективність використання ресурсів;
конкурентоспроможність економіки на внутрішньому та зовнішньому ринках;
темпи інфляції;
рівень безробіття;
якість життя, тобто ВВП на душу населення, ступінь диференціації доходів, забезпеченість населення матеріальними благами й послугами;
дефіцит бюджету та державного боргу;
енергетична залежність;
інтегрованість у світову економіку.
Важливе значення для економічної безпеки мають не самі критеріальні показники, а їх порогові значення, тобто граничні величини, перевищення яких загрожує економічній безпеці. Слід зазначити, що не за всіма переліченими показниками визначені такі граничні припустимі значення. Наведемо відомі.
Так, нормальний циклічний спад ВВП становить 5—15 % від його потенціального значення. Пороговим спадом ВВП вважають ЗО %, за умов вищого спаду втрати можуть бути незворотними.
Нормальним рівнем інфляції вважається середньорічний темп зростання цін на 5—6 %. У разі інфляції в 6—10 % необхідно вживати спеціальні обмежувальні заходи.
Зі світового досвіду відомо, що в період радикальних перетворень рівень безробіття може досягати 15—20 %. Однак такий рівень не повинен триматися .більше З—5 років. Пороговим рівнем безробіття вважається 10 %.
Розрив у доходах 10 % найбагатших та 10 % найбідніших верств населення не повинен перевищувати 6—8 разів. А індикатор концентрації доходів (коефіцієнт Джині) у розвинутих країнах становить 0,15—0,17. Якщо ж співвідношення у доходах 10% найбільш забезпечених і 10 % найменш забезпечених груп населення перевищує 1 : 10 (тобто досягає двозначних цифр), то суспільству загрожує соціальна нестабільність.
Коли частка населення з доходами, нижчими за прожитковий мінімум, досягає 8—10 %, це призводить до виникнення тривалої кризи та стагнації.
Суттєве значення має структура за джерелами їх утворення. В розвинутих країнах частка заробітної плати в особистих доходах становить 60—65 %, а доходи від підприємницької діяльності (за винятком оплати праці), операцій з нерухомістю, дивідендів від внесків та акцій не перевищують 20 %.
Загрозами економічній безпеці країни є сукупність умов і чинників, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам особистості, суспільству, державі, ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів. Вирізняють внутрішні та зовнішні загрози економічній безпеці країни.
Основними напрямками забезпечення економічної безпеки країни є формування матеріальної бази виробництва на інноваційно-інвестиційній основі; розвиток людського потенціалу та його трансформація в людський капітал; розвиток відносин власності й формування реального власника, здатного виконати функцію накопичення капіталу, розширення виробництва; розвиток прогресивного господарського механізму, який поєднує найважливіші елементи – стимулювання праці й виробництва взагалі та його організацію. Бо саме організація й стимули – це основні чинники, що забезпечують розвиток будь-якої системи.
До 27
Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об’єктивних економічних законів, так і суб’єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства.
Отже,національна економічна система – це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності в межах певної країни.
В сфері економіки функціонують ресурси, науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільноюсистемою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні характеристики продуктів. Під національною економічною системою розуміється особливим образом упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних благ і послугв межехпевної країни.
Структура національно економічної системи: 1.Продуктивні сили. 2. Виробничі відносини. 3. Господарський механізм.ПРОДУКТИВНІ СИЛИ– матеріальна основа національної економічної системи. Включає 2 елементи: робочу силу і засоби виробництва. Робоча сила: 1. Особистий фактор виробництва. 2. Сукупність фіз. І духовних здібностей людей до праці. 3. Підприємницькі здібності людини. Засоби виробництва – речовий фактор суспільного виробництва: 1.Предмети праці: а) дані природою. Б)перероблені людською діяльністю (сировина). 2.Засоби праці: а) машини, устаткування, інструменти. Б) технологічні процеси і енергопостачання. В) інформація, інформаційне забезпечення. ВИРОБНИЧІ ВІДНОСИНИє об’єктивні і матеріальні, адже складаються незалежно від волі і свідомості людей і є суспільною формою прояву продуктивних сил. Вони поділяються на соціально-економічні і організаційно-економічні.
Соц.-ек. – це зв’язки людини з людиною. Орг.-ек. – відносини, що характеризують організаційну форму розвитку продуктиних сил. Господарський механізм – частина економічної системи, що регулює економічну діяльність і забезпечує раціональне співвідношення між окремими підсистемами і елементами економічної системи. Кожна національна економічна система включає в себе: провідний тип власності на ресурси (приватний і державний), основні групи суб'’ктів суспільного виробництва і відносини між ними, економічну форму результатів виробництва, принципи організації виробництва, розподілу, обміну, споживання; загальні економічні закони.
ГОСПОДАРСЬКИЙ МЕХАНІЗМ - сукупність організаційних структур, конкретних форм і методів керування, а також правових
норм, за допомогою яких реалізуються діючі, у конкретних умовах,
економічні закони, процес відтворення.