Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 1 ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО ЯК НАУКА, НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА ТА ГАЛУЗЬ ПРИВА
1.1 Поняття цивільного права як приватного права
Сучасна система права України виходить із поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу.
Там, де відносини ґрунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголошений, наприклад, у відповідності зі ст. 67 Конституції України (далі – Конституція) обов'язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірі, встановлених законом, є обов'язком публічно-правовим. Необхідність його виконання обумовлена суспільним інтересом, оскільки суспільство безпосередньо зацікавлене у здійсненні державою обов'язків (наприклад, щодо забезпечення екологічної безпеки, щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності території України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (статті 16, 17 Конституції) тощо. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла реалізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійснювати свою приватну життєдіяльність відповідно до власних інтересів.
Однак слід зазначити, що поділ права на приватне й публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) у сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК (ст. 82), коли йдеться про публічний договір (ст. 633 ЦК), договір приєднання (ст. 634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити, чий інтерес має перевагу – приватний чи публічний? У зв'язку із цим доцільнішим було б визнати, що критерієм поділу перш за все є формальний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних відносин, що властивий системі приватного та системі публічного права.
Таким чином, публічне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов'язані з державними або суспільними інтересами. Основну сутність публічного права становить прийом юридичної централізації. Приватне право – сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників. Приватне (цивільне) право – система юридичної децентралізації.
Однак між приватним і публічним правом немає і не може бути «різкої демаркаційної лінії». Так, у приватному (цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути, наприклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності, публічний договір, договір приєднання тощо. Це пояснюється існуванням особливостей деяких об'єктів права власності, наприклад земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабшої сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо. Навпаки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання відносин на загальних засадах цивільного права. Так, публічні юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, тобто на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.
У свою чергу, публічне і приватне право (система права) поділяються на галузі права. До галузей публічного права традиційно відносять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, канонічне право, а до галузей приватного права – цивільне, трудове право тощо.
Цивільне право як приватне право (в об'єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
1.2 Предмет та метод цивільного права
Під предметом правового регулювання розуміють суспільні відносини певного типу, які зазнають правового впливу. їх природа обумовлює і вибір методу впливу, за допомогою якого здійснюється найбільш ефективний процес правового регулювання. Це – і ступінь «автономності» суб'єктів правовідносин, їх положення один стосовно одного, шляхи, способи та засоби захисту або відновлення порушених прав. Тобто метод правового регулювання – сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні правовідносини.
Спробуємо проаналізувати критерії виокремлення цивільного права як галузі приватного права в сучасних умовах.
Предмет будь-якої галузі права становлять суспільні відносини, що врегульовані нею. Предмет цивільно-правового регулювання становлять сьогодні дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини). Останні об'єднує те, що вони засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників – фізичних та юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права (статті 1, 2 ЦК).
Таким чином, ЦК у колі відносин, що ним регулюються, на перше місце висуває особисті немайнові відносини; по-друге, не поділяє останні на дві групи – особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу мали незначний обсяг у цивільних відносинах і розглядалися як невідчужувані нематеріальні права громадян та організацій (наприклад, честь, гідність, ділова репутація – ст. 7 ЦК УРСР); по-третє, закріплює коло учасників цивільних відносин; по-четверте, уводить конститутивну ознаку цивільних відносин – юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність їх учасників.
Характерними ознаками особистих немайнових прав можна вважати такі. По-перше, вони є складовою змісту цивільної правоздатності фізичної та юридичної особи. Так, усі фізичні особи – рівні у здатності мати цивільні права, і кожна з них має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК (частини 1, 2 ст. 26), незалежно від того: чи то є особисті немайнові права, призначені забезпечити її природне існування, чи ті, що забезпечують її соціальне буття. У випадках, встановлених законом, здатність мати особисті немайнові права пов'язується з досягненням фізичною особою відповідного віку (наприклад, право на донорство, право на інформацію про стан свого здоров'я виникають у фізичної особи тільки з досягненням 18 років, право на зміну імені – з досягненням 16 років, а за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника – з досягненням 14 років тощо). Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК). По-друге, ці права мають особливість виникнення та припинення. Наприклад, особисте немайнове право виникає, за правилом, із народженням фізичної особи та існує довічно, але може виникати також за законом і теж існує довічно; право на найменування (комерційне, фірмове) виникає у юридичної особи з моменту її утворення та існує, за правилом, до моменту припинення діяльності останньої. По-третє, вони безпосередньо пов'язані з особистістю фізичної особи і, як наслідок, не можуть відчужуватися ні в добровільному порядку, ні примусово; названа особа позбавлена права від них відмовитися. Утім це правило не діє у тих випадках, коли йдеться про фізичну особу – підприємця або юридичну особу, котрі можуть укладати договір комерційної концесії, предметом якого є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації. Далі – дані права позбавлені матеріального характеру.
Що стосується майнових відносин, то хоча ЦК у предметі правого регулювання на перше місце і ставить особисті немайнові відносини, основне значення мають все ж таки майнові відносини як суспільні, що виникають у зв'язку з використанням різних майнових благ (речей, робіт, послуг тощо) і засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Майнові відносини, що не відповідають цим ознакам, не належать до предмета цивільного права і не можуть регулюватися його нормами. Частина 2 ст. 1 ЦК встановлює: до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено законом.
Майнові відносини, що регулюються цивільним правом, – це конкретні властиві товарному виробництву, об'єктивні за змістом і вольові за своєю формою відносини, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Метод цивільно-правового регулювання. Право регулює відносини шляхом встановлення правового зв'язку між його учасниками, що знаходить вираження у відповідних правах та обов'язках останніх, використовуючи для цього певні форми впливу. Таким чином, між предметом правового регулювання, який відповідає на питання, що регулює та чи інша галузь права, і методом правового регулювання, який відповідає на питання, яким чином це відбувається, існує не тільки тісний зв'язок, а обумовленість методу предметом правового регулювання.
Метод галузі права — це сукупність прийомів, які створюють спосіб її впливу на поведінку людей. Звідси метод регулювання суспільних відносин – це специфічний спосіб впливу на поведінку їх учасників, який застосовується державою.
Якщо публічним галузям права притаманний імперативний (централізований) метод регулювання, що характеризується такими ознаками, як примус, жорстка ієрархічність суб'єктів відносин, законодавче визначення поведінки і компетенції останніх, їх владних повноважень, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань у судовому порядку, то для приватних галузей права він не може бути застосований.
Цивільні відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. А це означає, що останні можуть діяти на власний розсуд, зокрема, мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, ними не врегульовані; відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд, на свій розсуд вирішити питання про засоби та час реалізації своїх прав. У приватній сфері існує юридична рівність учасників відповідних відносин. Вони можуть діяти за власною ініціативою, оскільки у цій сфері пріоритет надається інтересам саме приватної особи. Існує судовий порядок захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів приватної особи. Виходячи із цього, для врегулювання цивільних відносин оптимальним є метод децентралізації (координації). Наведене яскраво проглядається крізь призму майже всіх підгалузей та інститутів ЦК. Специфіка методу цивільно-правового регулювання знаходить свій вияв, зокрема, у тому, що суб'єкти цивільного права, будучи юридично рівними, наділені як диспозитивністю, так і ініціативою. Важливим є лише одне: у суб'єктів мають бути відповідні права.
1.3 Функції цивільного права
Внутрішня диференціація єдиної системи права України на окремі правові галузі здійснюється не лише за предметом та методом правового регулювання суспільних відносин. Не менш важливе значення має врахування визначених законодавцем відповідних напрямів здійснюваного правового регулювання, напрямів забезпечуваного відповідною правовою галуззю впливу на ті чи інші суспільні відносини. Тому поряд із предметом та методом, що характеризують окрему правову галузь, невід'ємну ознаку останньої становлять властиві цій галузі певні функції, які вона виконує у загальній системі вітчизняного права. Функціональні ознаки властиві й цивільному праву, на що звертається увага в різноманітних дослідженнях і навчально-наукових виданнях різних правових шкіл1.
Щоправда, із зазначеного приводу у правовій літературі існують різні погляди. Наприклад, у деяких підручниках із цивільного права автори, характеризуючи цивільно-правову галузь, обмежуються розкриттям лише її предмета та методу правового регулювання. Мають місце і критичні зауваження щодо доцільності функціональної характеристики цивільного права.
Функції цивільного права — це зумовлені предметом і забезпечувані законодавством цілі правової галузі, певні напрями цивільно-правового впливу на особисті немайнові та майнові відносини.
Функціями цивільного права є: регулятивна, охоронна, компенсаційна та превентивна.
Суть регулятивної функції цивільного права полягає у тому, що нею охоплюються відносини, які виникають із актів правомірної, дозволеної і, як правило, соціально-корисної діяльності суб'єктів цивільного права. Тому і реалізація зазначеної функції здійснюється за рахунок позитивного регулювання відповідних правових відносин шляхом встановлення загальних правил, що створюють правові підстави для можливості здійснення відповідних дій, спрямованих на правомірне досягнення певних юридичних результатів. У даному разі може йтися, наприклад, про різноманітні цивільно-правові договори (купівлі-продажу; підряду, найму (оренди) тощо) або про відповідні відносини, що виникають у результаті подій. Зокрема, унаслідок такої події, як смерть фізичної особи, виникають спадкові правовідносини, що також охоплюються регулятивною функцією цивільного права. Остання стосовно особистих немайнових прав виявляється, як вже вказувалося раніше, у формі юридичного визнання належних кожній фізичній особі невідчужуваних немайнових благ і свободи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності за власним розсудом. Таким чином, можна вважати, що зазначеною цивільно-правовою функцією охоплюються і особисті немайнові, і майнові відносин, суб'єкти яких переважно не зловживають своїми правами, а діють правомірним чином.
Однак реальна дійсність свідчить і про те, що зміст особистих немайнових та майнових відносин може наповнюватися елементами певних правопорушень, різноманітних посягань на охоронювані законом певні суб'єктивні права тощо. У таких випадках постає питання про правове забезпечення захисту порушених суб'єктивних особистих чи майнових прав. За цих обставин спрацьовує охоронна функція цивільного права. Отже, реалізація охоронної функції стає можливою тільки у поєднанні з регулятивною, яка полягає у впливі права на суспільні відносини як шляхом їх закріплення в тих чи інших правових інститутах, так і через оформлення їх руху.
Останньою функцією охоплюються відносини, що виникають, наприклад, унаслідок порушення зобов'язання (ст. 610 ЦК), або завдання шкоди (глава 82 ЦК) тощо.
Суть охоронної функції цивільного права вбачається у тому, що вона забезпечує саму юридичну можливість захисту порушених суб'єктивних майнових чи особистих прав і сприяє їх певній нормалізації. Завдяки останній обставині охоронна функція набуває деякого відновлювального значення.
Досить наближеною до охоронної функції цивільного права, однак не тотожною, є цивільно-правова функція, що має назву компенсаційної. Як така охоронна функція створює лише юридичну передумову захисту порушених суб'єктивних особистих чи майнових прав. Однак вона безпосередньо не вирішує питань, пов'язаних із необхідністю ліквідації певних негативних наслідків, що можуть мати місце в особистій або майновій сфері тієї чи іншої потерпілої особи (кредитора). Адже охоронна функція цивільного права не припускає, наприклад. що потерпіла від певних протиправних посягань особа стає зобов'язаною вимагати відповідних майнових відшкодувань від правопорушника. Зазначені вимоги охоплюються правом, а не обов'язком потерпілої сторони. Звичайно, від вказаних обставин значення охоронної функції не втрачається. Але у разі наміру потерпілої сторони вирішити проблему ліквідації перенесених нею негативних майнових чи особистих наслідків (втрат) від правопорушення тільки охоронної функції було б недостатньо. За таких обставин постає питання не лише правового захисту, а перш за все питання заміни зазнаних кредитором майнових чи особистих втрат на певні майнові блага, за вимогами про стягнення яких звергається кредитор до боржника. З юридичної точки зору заміна втрат, що виникли на боці кредитора, іншими передбаченими законом, договором чи визнаними судом майновими благами вважається компенсацією, а цивільно-правова функція, що її охоплює, має назву компенсаційної. Так, відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК у разі неналежного виконання договірного зобов'язання замість не одержаного належного виконання договору боржник повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки.
Щодо іншої цивільно-правової функції, яка має назву превентивної, то суть її полягає в такому. За своїм змістом положення цивільного законодавства можуть розглядатися не лише як джерела цивільного права, а й як джерела певного інформативного значення. Актами цивільного законодавства надається можливість пізнання певних правил, дозволів, а також заперечень, правового простору, в межах якого відповідні дії розглядаються як правомірні, і за рамками котрого відповідні дії визнаються протиправними. Тому джерела цивільного права мають відповідне пізнавальне значення, яке полягає у тому, що заздалегідь потенційному суб'єктові цивільних відносин стає відомим той чи інший наслідок вчинення дій, які підпадають під негативну їх оцінку з боку законодавця. Таким чином, відповідні законоположення набувають попереднього інформативно-сигнального значення запобіжного засобу, своєрідного стимулювання особи утримуватися від певних правопорушень, від посягань на суб'єктивні права інших осіб. Таке значення мають, наприклад, положення статей 623. 624, 1192 ЦК та ін.
Підсумовуючи викладене, можна зробити такий загальний висновок. Функції цивільного права становлять правові категорії, які відображають елементи змістовної характеристики зазначеної правової галузі та характеризують її у цілому і тому мають суттєве методологічне значення для пізнання явищ, що охоплюються предметом цивільного права.
1.4 Принципи цивільного права
Саме принципи визначають зміст норм галузі права, її місце, роль і призначення у системі права, мають важливе значення для побудови нормативної основи галузі права та її застосування. Як слушно зазначається в літературі, без них неможливо створювати право і вдосконалювати правове регулювання, оскільки незрозумілим буде його зміст.
Загальними засадами (далі – принципами) цивільного законодавства (цивільного права) є: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.
Принципи цивільного права – це не тільки чинник, що дозволяє виокремити цю галузь права, а й у її рамках – робочі механізми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної поведінки учасників цивільно-правових відносин.
Розглянемо кожен із принципів цивільного права.
Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності учасників цивільних відносин. Не випадково цей принцип стоїть на першому місці, бо рівність – це основне начало, яке пронизує всю систему цивільного права і означає таке становище учасників, де воля одного з них не залежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: будь то фізична або юридична особа – самостійні у прийнятті тих чи інших рішень.
Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Норми цивільного права як приватного права завжди спрямовані на забезпечення приватних інтересів учасників цивільних відносин. Виходячи із цього, ніхто, за винятком випадків, передбачених актами цивільного законодавства, не може свавільно втручатися у приватні справи (будь то фізична або юридична особа), зокрема охороняється таємниця особистого життя (ст. 301 ЦК), кореспонденції (ст. 306 ЦК), стану здоров'я (ст. 286 ЦК) тощо. Неприпустимість свавільного втручання у приватні справи означає заборону не тільки для публічних утворень, а навіть для батьків (наприклад, впливати на дієздатну особу стосовно розпорядження нею своїми доходами, заробітком тощо).
Принцип свободи власності (неприпустимості позбавлення права власності). Він знаходить вираження у тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, а держава не втручається в їх здійснення. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні (статті 316 - 317, 319, ч. 1 ст. 321 ЦК).
Утім можливості власника, безумовно, мають певні межі, чітко визначені законом. Так, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); власник повинен вживати заходів щодо збереження пам'яток історії і культури, інакше він може бути позбавлений цієї власності шляхом викупу з боку держави (ст. 352 ЦК) тощо. Але всі наведені заборони та обмеження застосовуються лише як заходи захисту публічних інтересів.
Принцип свободи договору. Відповідно до ст. 626 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, принцип свободи договору можна визначити як передбачену законом одну з основних засад цивільного права, що встановлює для суб'єктів договірних відносин свободу: вибору контрагентів, укладення договору певного виду, визначення умов договору. Причому свобода договору проявляється навіть у тому, що сторони можуть укладати не тільки ті договори, які передбачені актами цивільного законодавства, а й договори, в яких містяться елементи різних договорів (змішані договори – ч. 2 ст. 628 ЦК) тощо.
Водночас закон може обмежувати свободу договору для захисту слабкої сторони або для захисту публічних інтересів. Наприклад, підприємець під загрозою примусу його до укладення договору в судовому порядку не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливості надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) – ч. 4 ст. 633 ЦК; актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору (ч. 5 ст. 633 ЦК) тощо.
Принцип свободи підприємницької діяльності. Підприємництво може здійснюватися в будь-якій з організаційних форм, передбачених законом. При цьому суб'єкти підприємницької діяльності мають право на власний розсуд приймати рішення і здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству, відповідно до потреб ринку із збереженням комерційної таємниці тощо. Але при цьому саме у сфері підприємницької діяльності повинен бути встановлений баланс свободи суб'єктів такої діяльності і методів регулювання останньої з боку відповідних державних органів, інакше кажучи, баланс дозволів і заборон з тим, щоб унеможливити не тільки необґрунтовані перевірки і безпідставне втручання в підприємницьку діяльність її суб'єктів з боку державних органів, а й унеможливити утворення монопольного становища будь-кого із суб'єктів підприємницької діяльності, не допустити обмеження конкуренції, що може негативно вплинути на інтереси споживачів та суспільства в цілому.
Принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Відповідно до ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Захищеність – необхідна складова права. Утім захист цивільних прав має особливості, до яких слід віднести:
абсолютний характер захисту, оскільки кожна особа може звертатися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права й інтересу (ст. 15 ЦК);
можливість самій особі вирішувати питання стосовно захисту свого права, оскільки звернення за захистом – це її право, а не обов'язок;
наявність спеціальних органів захисту, до яких належать не тільки судові органи (ст. 16 ЦК), а також Президент України, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК), нотаріус (ст. 18 ЦК);
можливість самозахисту, тобто застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК);
універсальність способів захисту, що повною мірою відповідає абсолютному характеру захисту і полягає у тому, що певний із способів захисту може бути застосований незалежно від того, передбачений він чи ні законодавством (або договором) відносно певного правопорушення. До універсальних способів захисту слід віднести – визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування збитків тощо (ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК). 28
Разом з тим існують і такі способи захисту прав та інтересів, наприклад, відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК), які застосовуються лише у випадках, передбачених законом.
Перелік способів захисту не є вичерпним і суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 16 ЦК).
Принцип справедливості, добросовісності та розумності. ЦК не сформулював сам принцип добросовісності, справедливості та розумності, але аналіз змісту його положень, зокрема ч. 5 ст. 12, ст. 13,ч.3 ст. 23 та ін., дозволяє стверджувати, що за допомогою таких категорій, як добросовісність, розумність, справедливість, закон встановлює межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх. Добросовісність і недобросовісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправедливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі випадках. Причому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідносин презюмуються. Так, зокрема, ч. 5 ст. 12 ЦК передбачає: якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Таким чином, добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов'язань та повагу і довіру до контрагентів за зобов'язаннями, а розумність – як дії, які здійснила б у конкретній ситуації людина, що має нормальний, середній рівень інтелекту, знання та життєвий досвід. Справедливість – це здійснення своїх прав і виконання зобов'язань на законних та чесних підставах.
1.5 Система цивільного права
Під системою права розуміють обумовлене економічним і соціальним устроєм суспільства внутрішнє об'єднання в узгоджене, підпорядковане й єдине ціле правових норм і одночасний їх поділ на відповідні галузі, котрі як такі є відносно самостійними, усталеними і автономно функціонуючими1. Структуру системи права становлять норми права, інститути права, підгалузі та галузі права.
Система цивільного права – це сукупність окремих частин – підгалузей, інститутів, субінститутів, цивільно-правових норм, що перебувають у внутрішньому логічному зв'язку та залежності між собою. Структура системи цивільного права визначається особливостями тих відносин, що нею регулюються, а її елементами є цивільно-правові норми, інститути, субінститути і підгалузі.
Цивільно-правові норми – правові приписи, які регулюють особисті немайнові і майнові відносини їх учасників. Наприклад, фізична особа-підприємець, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом; представництво, що ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
Цивільно-правовий інститут – це певні групи цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини. Наприклад, такий інститут, як юридична особа, регулює відносини, пов'язані зі створенням, організаційно-правовими формами, правовим статусом юридичних осіб приватного права.
Субінститут – складова цивільно-правового інституту, яка є групою цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини в межах певного інституту. Наприклад, інститут купівлі-продажу має такі субінститути: роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міну. Інститут відшкодування шкоди містить, наприклад, такі субінститути: відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю: відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Інститути і субінститути мають свої загальні положення, що свідчить про юридичну однорідність цивільних норм, які ними охоплюються.
Сукупність юридичних інститутів, які регулюють однорідні відносини. становлять підгалузь цивільного права. Вважаємо, що у цивільному праві України існує п'ять таких підгалузей, а саме: Особисті немайнові права фізичної особи; Право власності та речові права на чуже майно; Право інтелектуальної власності; Зобов'язальне право; Спадкове право. Наприклад, право інтелектуальної власності поєднує декілька юридичних інститутів, а саме інститут авторського права та інститут патентного права. Така підгалузь, як спадкове право – інститут спадкування за заповітом та інститут спадкування за законом. Зобов'язальне право складається з двох інститутів – договірного права (договірних зобов'язань) та недоговірних зобов'язань, які у свою чергу поділяються на субінститути. Так, недоговірні зобов'язання містять у своїй структурі, зокрема, ті, що виникають з односторонніх правочинів, деліктні зобов'язання тощо.
Цивільне право України побудовано за пандектною системою (від лат. pandectae – всеохоплюючий), тобто структуровано таким чином, що вся система поділяється на дві частини – Загальну та Особливу. Загальну частину становлять норми про: цивільне право як приватне право, коло цивільних відносин; джерела цивільного права; учасників цивільних відносин, об'єкти цивільних відносин, підстави виникнення цивільних прав і цивільних обов'язків; правочини, представництво і довіреність, строки тощо. Норми Загальної частини застосовуються до всіх цивільних відносин, поширюються на всі підгалузі, інститути та субінститути, що дозволяє не включати в останні правила, які вже містяться у Загальній частині. Утім кожна з підгалузей та навіть окремі інститути мають свої загальні положення. Наприклад, загальні положення мають такі інститути, як право власності, інститут речових прав на чуже майно, інститут послуг, інститут відшкодування шкоди тощо.
Спеціальну частину цивільного права утворюють норми про: особисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; право інтелектуальної власності; зобов'язальне право; спадкове право.
Систему цивільного права як галузі права слід відрізняти від системи ЦК та інших кодифікованих актів (Кодексу торговельного мореплавства, Житлового кодексу тощо), які є лише зовнішньою формою цивільного права і являють собою зведені, внутрішньо узгоджені акти цивільного законодавства, які з максимальною повнотою охоплюють певну комплексну підгалузь суспільних відносин.
1.6 Поняття, предмет та методи цивільного права як науки
Розглядаючи цивільне право в цьому аспекті, слід відзначити, що на відміну від галузі цивільного права, яка регулює особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, самостійності їх учасників, наука цивільного права (цивілістична наука) регулювання цих відносин не здійснює і мети такої не ставить. Мета цивілістичної науки інша – пізнавальна. Навпаки, цивільне право як галузь, регулюючи соціальні зв'язки, сама по собі, зрозуміло, ніякої пізнавальної та іншої теоретичної діяльності не здійснює і здійснювати не може.
Однак це зовсім не означає, що між регулятором суспільних відносин – галуззю цивільного права і наукою цивільного права існує протилежність. Навпаки, між зазначеними категоріями існує найтісніший взаємний зв'язок, який, утім, не дає права на їх ототожнення. Співвідношення між ними полягає в тому, що йдеться про два різних аспекти того, що становить поняття цивільного права. Дослідження взаємозв'язку науки і права з гносеологічної точки зору свідчить про те, що зазначена галузева юридична наука розглядає галузь цивільного права як один із елементів свого предмета пізнання. І тут наука відіграє роль активного «пізнавального» фактора, а її об'єкт пізнання (галузь права) ніякої активності не набуває. Проте саме «пасивність» об'єкта пізнання (галузі права) обумовлює назву науки як галузевої.
Таким чином, розглядаючи науку в порівнянні з правом, можна дійти висновку, що цивільно-правова наука, нічого не регулюючи, пізнає право і його регулюючий вплив на суспільні відносини, що виникають у тій чи іншій сфері соціального життя.
Можна зазначити, що між наукою цивільного права і відповідною їй за назвою правовою галуззю існує не тільки взаємний зв'язок, а й взаємодія. Тому з'ясування понятійної суті науки цивільного права має також практичне значення.
Як галузь правознавства цивілістична наука може розглядатися в двох аспектах. З одного боку, це сфера людської діяльності, функцією (напрямом) якої є вироблення і використання теоретично систематизованих знань про відносини, що становлять предмет цивільно-правового регулювання, спрямована на здобуття нових знань та їх використання в законодавчій, правозастосовній, підприємницькій практиці тощо. З другого боку, цивілістична наука уявляється як елемент змісту правової культури суспільства. І в цьому розумінні вона є своєрідною скарбницею, системою знань про явища цивільно-правового значення. Це система знань про саму сутність правової галузі, її особливості, цивільно-правові форми і зміст суспільних зв'язків тощо. Зазначені знання тісно пов'язані зі специфікою предмета цивільно-правового регулювання суспільних відносин.
В цілому науку цивільного права можна визначити як систему знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, яка вивчає соціальний зміст і форму цього регулювання особистих немайнових і майнових відносин в їх становленні, розвитку та дії, формулюючи здобуті знання у вигляді цивільно-правових категорій та ідей.
Питання про те, чим займається наука, – це питання про її предмет. І якщо питання предмета цивільного права як регулятора суспільних відносин означає що саме, які саме відносини зазначена правова галузь регулює, то стосовно предмета цивілістичної науки воно буде означати, а що саме ця наука вивчає.
Предмет цивільно-правової науки становлять особисті немайнові та майнові відносини, що регулюються цивільним правом, а також галузь цивільного права як система норм та інститутів, практичний досвід застосування цивільно-правових норм і юридичні факти.
Методи дослідження науки цивільного права. Цивілістична наука, як і кожна інша, має власне бачення відповіді не лише на запитання про те, що вона вивчає, а й на запитання про те, як вона це робить, тобто які саме методи використовуються нею для досягнення своїх пізнавальних цілей.
«Метод» (за походженням від давньогрецького metodos) – спосіб пізнання дійсності, спосіб дослідження явищ природи і суспільного життя. Цей термін набув значного поширення в дослідницькій практиці різноманітних напрямів, починаючи з філософії і закінчуючи галузевими науками, зокрема юриспруденцією, у тому числі її структурним підрозділом – цивільно-правовою наукою.
Сучасне загальнонаукове визначення методу в юриспруденції істотно не відрізняється від первісного і тим більше від загально філософського, з огляду на те. що метод – це прийоми, способи, підходи, інші різноманітні можливі заходи, які використовуються наукою для здійснюваного нею пізнання свого предмета з метою отримання певних наукових результатів. Науковим методам присвячена низка вчень, які мають загальну назву – методологія.
По суті, пізнання методів дослідження не менш важливе, ніж пізнання предмета дослідження. Адже від з'ясування того, якими методами здобувалися ті чи інші наукові результати (знання), щонайменше залежатиме достовірність цих результатів (знань), довіра до них.
Таким чином, враховуючи викладене, галузеве визначення методів дослідження, що використовуються наукою цивільного права, вбачається в тому, що це сукупність (комплекс) різноманітних прийомів, способів, підходів, інших можливих заходів, які обумовлені предметом науки цивільного права і визначені досягненнями суспільних наук (перш за все філософії), загальної теорії держави і права, власне теорії цивільного права і використовуються для пізнання його предмета, цивільного законодавства і врегульованих ним майнових та особистих немайнових відносин з метою одержання відповідних наукових результатів.
Із наведеного визначення поняття методів наукового пізнання цивільно-правових явищ, що охоплюються предметом науки цивільного права, можна зробити висновок про те, що ці методи характеризуються різноманітністю як за рівневими, так і за своїми змістовними ознаками, а це створює об'єктивну передумову та необхідність їх класифікації.
Діалектичний метод надає спроможності науці цивільного права досягти своїх пізнавальних цілей зіставленням із загальними правовими категоріями стосовно, наприклад, цивільно-правової майнової відповідальності, що має похідне значення від уявлень про правову та соціально-економічну відповідальність. Навряд чи було б можливим дослідження і власності лише з правових позицій без врахування її економічного аспекту тощо.
Доцільність і необхідність використання наукою цивільного права методу історико-правового аналізу зумовлена тим, що в світі існує не лише універсальний взаємозв'язок між відповідними фактами, але й відповідна історико-хронологічна послідовність, певна соціально-економічна і політична зумовленість виникнення цих фактів, власне, як і виникнення самого цивільного права. Саме такий підхід створює передумову для вивчення генезису предмета дослідження, розвитку і закономірностей втілення в існуючі відповідні соціально-економічні умови життя і розвитку суспільства. Із зазначеної історико-правової позиції стає можливим врахування світового історичного досвіду в законодавчих підходах до вирішення тих чи інших питань цивільно-правового характеру.
З точки зору саме історичного розвитку, зокрема, таких цивільно-правових інститутів, як інститут юридичної особи, інститут приватної власності, інститут інтелектуальної власності або, візьмемо, деякі договірні інститути, наприклад, купівлі-продажу, позики, лізингу тощо, останні вивчаються як такі, що є втіленими у цивільне законодавство України внаслідок об'єктивної соціально-економічної зумовленості і водночас багаторічної виправданості з точки зору світового історичного досвіду.
Втіленням загальнонаукового розуміння переходу кількості в якість наука цивільного права спрямовує зосередження зусиль на пізнання явищ у процесі їх зародження та формування із накопиченням ними відповідних рис та критеріїв (критичної маси), необхідних та достатніх для виникнення нової інституції (як правових інститутів та угруповань). Це простежується майже у всіх напрямах дослідження, особливо під час суттєвих перетворень в українському суспільстві. Прикладами можуть бути зниження переваг державної власності із скасуванням відповідних механізмів, за допомогою яких вони встановлювалися, і поступовим формуванням передумов для рівності всіх власників.
Дещо специфічним у науці цивільного законодавства є погляд на цивільно-правові явища крізь призму конкуренції протилежностей. Незважаючи на загальну посилку цивільного права про автономію суб'єктів та їх воль, що зумовлює відповідну юридичну незалежність одного учасника від іншого, це не виключає наявності власних інтересів кожного. Останні часто мають протилежний характер, що підлягає врахуванню в численних правових конструкціях, наприклад, у підходах до регулювання юридичних осіб через особливості статусу залежних юридичних осіб, афілійованих та пов'язаних осіб, правочинів із заінтересованістю тощо. При цьому врахування цивільно-правовою наукою такого методу дослідження із запропонуванням відповідних механізмів виходить із того, що йдеться не про пріоритети одних суб'єктів права власності над іншими, а про те, що зазначена конкурентність не повинна супроводжуватися пріоритетністю правового становища певних учасників. Унаслідок цього як неприпустиме розцінюється використання недосконалості законодавства для надання переваг інтересам однієї особи за рахунок завдання майнової шкоди іншій.
Окрім загальнонаукових філософських методів досліджень явищ наука цивільного права використовує також методи загальнотеоретичного правового значення, тобто загальної теорії держави і права, зокрема, соціологічний, порівняльний, логічно-догматичний, а також метод правового моделювання чи використання судової статистики.
Використання в цивільно-правових дослідженнях соціологічних методів зумовлене тим, що цивілістична наука не обмежується пізнанням лише нормативного матеріалу. У процесі вивчення цивільно-правових явищ аналізу підлягають різноманітні зв'язки цивільного права із суспільним життям та життям держави, їхні взаємні зв'язки, що здійснюють зворотний вплив на цивільне право. Низка прийомів, таких, як спостереження, анкетування, експеримент, наприклад, пов'язаний з вільними економічними зонами, що використовуються в межах соціологічного методу, значно впливають на цивільно-науковий пошук варіантів відповідних оптимальних законодавчих рішень, розробки обґрунтованих передбачень (прогнозів) стосовно майбутнього розвитку цивільно-правових відносин та їх регулювання.
Метод порівняльного аналізу в дослідницькій практиці застосовується для врахування досвіду законотворчої та судової практики інших держав для вдосконалення національного правового середовища. Цей метод має вирішальне значення для теорії і практики інтеграції законодавства і права України у правовий простір світового співтовариства.
Завдання, що стоять перед наукою цивільного права, перебувають у суттєвій залежності й від застосування іншого загальнотеоретичного правового методу пізнання – логіко-догматичного. Застосування останнього в дослідженні явищ цивільно-правового характеру сприяє досягненню внутрішньої погодженості самих текстів цивільно-правових законодавчих актів і загальної сприйнятності цивільно-правової мови.
Застосування методу правового моделювання чи використання судової статистики в цивільно-правових дослідженнях обумовлюється тим, що пізнання цивільно-правових явищ не становить для галузевої правової науки ту чи іншу самоціль, а зорієнтоване завжди практичною доцільністю і необхідністю. Тому судова статистика є критерієм оцінки ефективності цивільно-правового регулювання відносин і підставою наукового обґрунтування версій щодо необхідності відповідних вдосконалень законодавства.
Оскільки право характеризується певною системністю, для його вивчення застосовується метод системного аналізу. Наприклад, при дослідженні договору вимагається використання передусім загальних засад цивільного законодавства, зокрема, про свободу договору; його розуміння в системі юридичних фактів і ще вужче – правочинів. Це обумовлює, у свою чергу, аналіз прояву умов дійсності правочинів для договору, зокрема щодо його форми, змісту (наявності істотних умов), порядку укладення і як наслідок – висновок про прийнятність тенденції вважати договори неукладеними в певних випадках або навпаки.
Науково-галузевому цивілістичному світогляду притаманні й певні власні орієнтири пізнання явищ, охоплюваних галузевою цивілістичною наукою. Це дає змогу оцінювати досягнення цивілістичної науки в розробці галузевих понять, теорій, у співвідношенні з якими стає можливим розвиток цивілістичної думки в Україні. Це стосується, зокрема, визначення поняття поважності причин пропуску строку позовної давності, неналежного виконання договірних зобов'язань, моральної шкоди тощо, які не надаються в джерелах цивільного права і їхнє з'ясування неможливе без наукового розпізнання суті зазначених явищ.
1.7 Цивільне право як навчальна дисципліна
Традиційно вважають, що навчальна дисципліна, яка викладається у вищому навчальному закладі, є певним комплексом знань та навичок, якими студент повинен оволодіти в процесі вивчення відповідної науки за обраним фахом. Те саме можна сказати і про дисципліну цивільного права, на рівні якої студент юридичного вищого навчального закладу вивчає однойменну галузь правової науки.
Вивчення цієї навчальної дисципліни відбувається в певних вузівських (академічних) умовах, відповідно до навчальних програм та планів юридичного ВНЗу (факультету). За таких обставин завдання, для виконання яких покликана навчальна дисципліна, значною мірою визначаються тими завданнями, які має виконувати відповідний юридичний ВНЗ (факультет). Останні ж пов'язані з цілями підготовки фахівців-юристів певного профілю. Таким чином, вивчення цивільного права через його навчальну дисципліну має своєю метою здобуття студентом у процесі навчання не тільки теоретичних знань, а й певних навичок, вміння застосовувати ці знання в діяльності фахівця-юриста, практика чи науковця.
Співвідношення між навчальною дисципліною і наукою цивільного права обумовлюється тим, що останньою визначається перш за все зміст навчальної дисципліни цивільного права. Наука для навчальної дисципліни є основним джерелом відомостей про існуючі факти цивільно-правового значення, напрацьовані теоретичні вчення, поняття, гіпотези тощо. Цивілістична наука становить методологічну й теоретичну основу для навчальної дисципліни.
У той же час між навчальною дисципліною і наукою цивільного права тотожності не існує. Відмінності між ними суттєві і полягають у такому. По-перше, якщо наукове пізнання цивільного права спрямоване на вирішення певних актуальних проблем і збагачення цивілістичної думки новими досягненнями, то навчальна дисципліна такої спрямованості не передбачає. Вона надає студентові теоретичні знання, положення, так би мовити, у готовому вигляді, внаслідок чого сама наука перетворюється в навчальну базу, а її основні положення – у навчальний матеріал.
По-друге, наука цивільного права за своїм обсягом не регламентована і в часі не безмежна, чого не можна сказати стосовно навчальної дисципліни. Це позначається на обсязі навчального матеріалу, до складу якого включаються лише ті теоретичні положення – поняття, категорії, концепції тощо, які необхідні для застосування в практичній діяльності фахівця-юриста.
Крім того, відмінності навчальної дисципліни від науки цивільного права спостерігаються й в особливостях їхніх предметів. Предметом навчальної дисципліни цивільного права є саме цивільне право в усіх його відомих науці виявленнях: а) галузі права; б) системи законодавства; в) науки. Цей предмет має освітянський характер і безпосередньо пов'язаний із навчальним процесом. До його складу входять: а) найбільш суттєві результати наукових досліджень; б) відомості про актуальні проблеми, що досліджуються наукою; в) теоретичні висновки стосовно характеристики актів цивільного законодавства України, динаміки цих актів, механізму цивільно-правового регулювання суспільних відносин та правозастосовної практики та ін.
Численне коло питань, що охоплюються предметом навчальної дисципліни цивільного права, вимагає від студента значних зусиль і особливого підходу до їх осмислення. Тому не випадково у вищому юридичному навчальному закладі цивільне право викладається не як правова галузь чи система законодавства, а як цивілістична наука, тобто як система наукових знань, а не коментар чинного законодавства. Предмет навчальної дисципліни для студента є тим підґрунтям, на підставі якого формуються не тільки його власні думки, а й професійна інтуїція стосовно оптимальності відповідних законоположень та їх адекватності суті й природі цивільно-правових явиш. Він зорієнтований також на те, щоб студент не був стороннім спостерігачем за науковими дискусіями, а намагався формувати власне бачення проблем і шляхів їх вирішення.
Навчальний курс цивільного права покликаний створити підґрунтя для подальшого розширення і поглиблення світогляду студента, вдосконалення професійних навичок, вміння вирішувати практичні питання за будь-яких обставин, з якими йому доведеться мати справу. Тому в цьому підручнику зроблена спроба переосмислення підходів до вивчення і викладання цивільного права у вищому юридичному навчальному закладі шляхом заміни традицій спрямування навчання «услід за законом» на науково-методологічний підхід до вивчення цивільно-правової матерії.
Отже, до основних функцій зазначеної навчальної дисципліни належать: а) онтологічна; б) пізнавально-навчальна; в) евристична; г) методологічна; д) виховна; е) прикладна; є) прогностична.
Онтологічна функція (від «онтологія» – вчення про буття, в якому вивчаються загальні основи, принципи буття, його структура і закономірності) проглядається в розміщених у навчальній дисципліні відповідях на загальні питання цивільно-правової галузі, наприклад, про її предмет, генезис і розвиток, місце в системі права України, основні засади цивільно-правового регулювання відносин, основні галузеві поняття, наукові теорії і концепції стосовно цивільно-правових явищ тощо.
Пізнавально-навчальна функція близька до гносеологічної функції, оскільки навчальна дисципліна цивільного права виступає як основне для студента джерело знань і як засіб здобуття омріяної освіти, вона спрямована на вивчення цивільного права як науки, а тому має основоположне значення для вивчення цивільно-правових явищ.
Евристична функція (від грец. heureka – евріка), яке означає певне відкриття, виникнення нової ідеї) природно притаманна навчальній дисципліні цивільного права. Адже студент у більшості випадків із науковими теоріями, законоположеннями, цивільно-правовими явищами стикається вперше. Кожна лекція чи практичне заняття приносять студентові певні знання (інформацію), які для нього раніше відомими не були.
Методологічна функція. Навчальна дисципліна є передумовою і засобом вивчення цивільного права як фундаментальної правової дисципліни. На ній ґрунтується теоретична і логічна цілісність знань цивільного права в усіх його аспектах, у тому числі як права приватного: категорії, принципи, висновки, ідеї якого мають значення основоположних для вивчення інших приватноправових галузей (морського права, житлового, сімейного, міжнародного приватного права тощо), а також для порівняльного аналізу публічно-правових галузей.
Виховна функція вбачається переважно в притаманних навчальній дисципліні цивільного права властивостях впливу на правосвідомість студента і розвиток його індивідуальної правової культури як майбутнього фахівця-юриста.
Прикладна функція навчальної дисципліни випливає з того, що за своїм призначенням вона (дисципліна) покликана надати студентові певну кількість знань у комплексі з навичками та вмінням ці знання застосовувати в майбутній його практичній діяльності фахівця-юриста. Ґрунтуючись на цивілістичній науці, навчальна дисципліна органічно поєднується з правовою галуззю, системою цивільного законодавства та практикою його застосування. Тим самим забезпечується вивчення студентом цивільного права за принципом єдності теорії і практики.
Прогностична функція. На підставі вивчення закономірностей розвитку цивільного права, результатів наукових досліджень і актуальних проблем, які цивілістичною наукою досліджуються в обсязі навчальної дисципліни, студент має змогу одержувати відомості не тільки про те. яким було цивільне право у минулому чи яким воно є тепер, а й про те, яким воно має бути в перспективі свого розвитку. Значення прогнозування на рівні навчальної дисципліни полягає у тому, що воно сприяє пробудженню у студента думок, надає йому відповідної впевненості і зацікавленості в засвоєнні цивільно-правової матерії, обізнаність в якій має перспективу перш за все з практичної точки зору.
Функції навчальної дисципліни цивільного права є взаємопов'язаними та доповнюють одна одну.
Питання для самоконтролю