Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти України
Волинський державний університет імені Лесі Українки
Історичний факультет
Кафедра історії України
на правах рукопису
Лозовицька Наталія Миколаївна
Антифеодальні виступи селян на Україні у другій половині XVI –
першій половині XVII ст.
Спеціальність: 7.030301 –
історія України
Робота на здобуття спеціалізації бакалавра
Науковий керівник
кандидат історичних наук, доцент
Шабала Ярослав Миколайович
Луцьк - 2001
Зміст
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3
Розділ І. Становище українського селянства в складі
Речі Посполитої. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8
1.1. Посилення феодального гніту. . . . . . . . . . . . . . . .8
1.2. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях. . . . . . . . . 24
Розділ ІІ. Основні форми пасивного протесту селян. . . . .31
Розділ ІІІ. Участь селянства у козацько-селянських повстаннях. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42
3.1. Виступи 90-х рр. ХVІ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42
3.2. Козацько-селянські повстання 20-х рр. ХVІІ ст.52
3.3. Селянство у конфліктах 30-х рр. ХVІІ ст. . . . . . 55
Висновки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .66
Актуальність теми зумовлена необхідністю більш ґрунтовного дослідження теми на основі документальних джерел і потребою детальнішого висвітлення ряду аспектів проблеми, зокрема, слід чіткіше визначити характер і масштаби, форми пасивного опору селянства, дослідити економічне підґрунтя соціальних конфліктів, визначити соціальну природу найбільших повстань кінця ХVІ — 20 – 30 рр. ХVІІ ст.
Історіографію досліджуваної теми умовно можна поділити на 2 групи:
Вивченню даної проблеми на території Волині займалися такі дослідники, як Ткачук А. П. [38,39], Кіку І. О. [22] у статтях, які вміщені в збірках: “Минуле і сучасне Волині: Проблеми джерелознавства”, “Архіви України”. В науковій періодиці, зокрема в “Українському історичному журналі” надрукована стаття Щербака В. О. “До питання про еволюцію класово-станової структури феодального суспільства України” [45]. Велика кількість праць, у яких висвітлюється дана тематика, видані ще за радянських часів. В них, на мою думку, простежується однобічний підхід до проблеми. Соціальні конфлікти вони висвітлювали у контексті положення про класову боротьбу як рушійну силу історії. Автори дещо спрощено трактували причини класових протиріч, не вдаючись до аналізу їх економічної основи. Важко погодитись із визначенням масових повстань кінця ХVІ — 1 пол. ХVІІ ст. як селянсько-козацьких. Виходячи з того, що розпочинало ці конфлікти козацтво, яке і було організованою рушійною силою, то метою цих рухів був захист у першу чергу станових козацьких інтересів, а селянство приєднувалося до козаків, оскільки їх виступи були спрямовані проти спільного ворога — магнатів і шляхти, то ці повстання доцільніше трактувати як козацько-селянські.
Сучасні дослідники намагаються більш ґрунтовно дослідити різні аспекти даної проблеми, залучивши ширше коло історичних джерел. У своїх працях вони детально аналізують економічні, політичні, соціальні, етнічні процеси, що мали місце в Україні у 1569 – 1648 рр. і у цьому контексті висвітлюють причини соціальних конфліктів, визначають їх характер. Цікавими є регіональні дослідження, у яких автори: показують перебіг повстань в окремих регіонах і населених пунктах, серія історичних портретів козацьких ватажків.
Предмет дослідження —антифеодальна боротьба українського селянства в 2 половині ХVІ — 1 половині ХVІІ ст. у різних її проявах і формах.
Об’єкт дослідження — документи та матеріали, які характеризують соціально-економічне становище українського селянства у 2 половині ХVІ — 1 половині ХVІІ ст., дають інформацію про різні форми антифеодальної боротьби, висвітлюють перебіг найбільших соціальних конфліктів за участю селянства.
Хронологічні межі — 1569 – 1648 рр. — період перебування основної частини українських етнічних земель у складі Речі Посполитої (від часу її утворення до початку визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.).
Територіальні межі — українські землі, що перебували у 1569 – 1648 рр. у складі Речі Посполитої (Волинь, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Чернігівщина).
Мета роботи — на основі вивчення та аналізу різноманітних джерел, спеціальної літератури, дослідити історичні передумови соціальних конфліктів за участю українського селянства, визначити їх характер, показати найбільш характерні форми опору проти посилення феодального, національного, релігійного гноблення з боку Речі Посполитої.
Завдання:
Практичне значення роботи. Матеріали бакалаврського дослідження можуть бути використані при висвітленні даної теми на уроках історії в школі, для більш детального вивчення проблеми в межах вузівського курсу історії України, у краєзнавчій роботі.
Джерельна база дослідження. Основу джерельної бази бакалаврської роботи склали опубліковані збірники документів і матеріалів, які висвітлюють різні аспекти досліджуваної проблеми. Так, важке становище українського селянства в умовах феодального поневолення, різні форми його соціального опору ілюструють документи, вміщені у збірнику “Селянський рух на Україні 1569 –1647 рр.” [35]. Хід козацько-селянських повстань в ХVІ — 1 половині ХVІІ ст. висвітлюють документи збірників: “Воссоединение Украины с Россией” [8], “Документи з російських архівів з історії України” [15], “Україна перед визвольною війною 1648 – 1654 рр.” [40].
Документи, вміщені у цих збірниках, умовно можна поділити на такі групи:
Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.
Розділ І. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
1.1. Посилення феодального гніту.
Внаслідок люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське і Польща об’єдналися в єдину державу під назвою Річ Посполита. За цією унією до складу Речі Посполитої входили такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиною Поділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина (увійшла на початку ХVІІ ст.). На цих землях було встановлено польське право на зміну литовському, за яким права українського селянства ще більше утискались, тобто збільшився феодальний і національний гніт не тільки в селах, а й по всій Україні.
У другій половині ХVІ ст. посилився тиск феодалів на селянство України. В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхніх майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цього приводу: “Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками”. За словами іншого сучасника, пани “мають над ним (селянином) право життя і смерті... часто велять їх нізащо немилосердно мордувати, іноді навіть вішають без жодної причини, убивають, не несучи за це ніякої кари”. Познанський воєвода Христофор Опалінський в сатиричному творі (1650 р.) писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками “викликала виступи Павлюків, Мул і Наливайок" і що “бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся” [10; 193].
Антонович зазначає, що “...Польське право за Люблінською унією введено у всьому великому Литовському князівстві і в руських землях, і для всіх зробилося воно обов’язковим.
Це право найбільше відбивалося на стані селян. Треба зауважити, що у великому князівстві Литовському селян-кріпаків не було. Мало не 9/10 селян при Литовському устрої були зовсім вільні... коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстке...” [2; 25,26].
На Україні виник ряд нових величезних маєтків. За “Описом землі Волинської 1528 року”, наприклад, у цьому воєводстві нараховувалося понад 430 шляхетських і магнатських родин, яким належали майже всі земельні багатства Волині. А на 1629 р. у Волинському воєводстві 37 магнатів володіли 79584 димами, тобто ¾ всіх селянських господарств [18, 152].
Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захоплення маєтків, шлюбів, залюднення і освоєння окраїнних територій, пожалувань великих князів Литовських і королів польських.
Найбільші воєводства Речі Посполитої кінця ХVІ — 1 пол. ХVІІ ст. фактично поділили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина — Вишневецьким і Збаразьким.
Найчастіше великокнязівські й королівські грамоти видавалися вже на захоплені землі. Так було, зокрема, у 1553 р. з князем Ф. Пронським, який заволодів селами Чернеч-Городок, Казиничі, Бруховичі, Колки Луцького повіту, з Т. Хоткевичем, котрий привласнив волинські села Борки, Жилиці, Костевичі, Турію, Бортники, Кобовлю і Самки з усіма людьми та їх майном. Про масовий характер загарбання земель феодалами, у тому числі шляхтою, в 2 пол. ХVІ ст. свідчить багато фактів [18; 153].
Грушевський пише: “Земля тепер уся вважається панською: панам продано селян з землею, а котрі землі не були ще віддані панам на вічність, то такі різним панам віддавались у державу (звалися такі пани державцями й старостами), вони тими селянами так само рядили. Як пани-дідичі своїми підданими - “кріпаками”. Могли від селянина, або, як вони його тоді називали, від “холопа”, землю відібрати, відібрати землю разом з селянином чи нарізно іншому панові продати, могли на підданих накладати всякі роботи, датки й чинши (грошові податки), й справді накладали все нові та нові”.
Особливо швидко зростало феодальне землеволодіння після Люблінської унії 1569 р., коли Польща загарбала Волинь, Київщину й Брацлавщину. На ці землі накинулись магнати Замойські, Струсі, Жолковські, Калиновські, Конєцпольські, Потоцькі, середня й дрібна шляхта; не відставало від них і католицьке духовенство. Захоплення земель активізувалося після сеймової постанови 1590 р. про роздачу “пустель, що лежать за Білою Церквою”. “Пустелями” ця постанова лицемірно називала територію, давно вже заселену селянами й козаками. Польське і українське панство силою зброї привласнювало селянські та козацькі землі. Таким способом Струсь став господарем майже усього сейму Тікича [18;153].
Заслуговує на увагу той факт, що, інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвитку національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак — зародженню і їхніх колах державної ідеї. Так, вона відмовилась від юридичного визнання панівного стану українського суспільства як “народу руського” (в тогочасному уявленні саме тільки шляхта становила “народ політичний”). Якщо в акті польсько-литовської унії серед народів Великого князівства Литовського, поряд з “литовським і лежуцьким, згадується руський (у розумінні білоруський), то реституційні Київський і Волинський привілеї, промовляючи про шляхту Київщини, Волині і Брацлавщини, старанно уникають вживання поняття “народ руський”, вдаючись натомість до нечіткої, розпливчастої термінології — “стани” цих провінцій. Ще одна сторона уній полягала в тому, що “міські справи магдебурзького права” в українських містах мали вестися “письмом польським і відповідно до звичаю коронного” [40; 23].
Величезні земельні простори захопили магнати на Брацлавщині. В 1629 р. в Брацлавському воєводстві 18 магнатам належало 80 усіх селянських і міщанських дворів.
Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. В ХVІ — 1 половині ХVІІ ст. найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир, якому належала велика кількість маєтків мало не по усій території України з різними угіддями: орними землями і лісами, “пустовщинами”, луками, бортами, ставами тощо. Після Брестської церковної унії 1596 р. почало зростати землеволодіння уніатської церкви. Багато земель мала й католицька церква. Лише у Волинському воєводстві вона на рубежі ХVІ —ХVІІ ст. володіла 2094 димами. [8;180].
Внаслідок розширення фільваркового господарства, з одного боку, і безперервного процесу освоєння окраїн, з другого, набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширювалося на нові місцевості Східного поділля, південну час тину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Проте розвиток окремих галузей його був неоднаковий в різних районах. Так, район найбільш розвинутого землеробства становили Белське воєводство, Холмська земля, частково Галичина, густозаселені місцевості з найбільшою кількістю міст, далі йшли Західне Поділля й Волинь. Тут панувало трипілля, поширювалося застосування добрива (гною та попелу), головним чином у великих і середніх маєтках. Причому удобрені ґрунти, як видно з Литовського статуту 1529 р., коштували вдвоє дорожче від не удобрених. У степових районах, навпаки, ще довго зберігався переліг, а в Поліссі, в тому числі й на Лівобережжі, подекуди зустрічалося й вирубне землеробство.
Основним знаряддям обробітку ґрунту залишався великий дерев’яний плуг з “залізом”, у який впрягали, залежно від характеру ґрунту від двох до шести пар волів. Такі плуги застосовувалися як у феодальних маєтках, так і в селянських господарствах.
Якщо в документах ХVІ — 1 половини ХVІІ ст. про плуги є багато відомостей, то про мотики та сапи — дуже мало. Згадуваний вже шляхтич Я. Вербовецький захопив не тільки плуги залізні, а й 3 мотики, куплені по шість грошів литовських. Саме ціна цього знаряддя говорить про його примітивність. У 1644 р. шляхтич Бліновський скаржився до Володимирського повітового земельного суду, що магнат Сапєга, наїхавши на с. Сікуни, побив його підданих у полі, “полік” ярма та сохи. У 1608 р. чинші Кирилівського монастиря захопили в маєтку Соколовського під Києвом 4 волів.
Асортимент сільськогосподарських культур був таким же обмеженим, як і раніше, а сорти їх — низьковрожайними. Хоч основною культурою залишалося жито, підвищувалась роль пшениці, вирощуваної здебільшого в панських господарствах і значною мірою призначеної на продаж; ціна її весь час зростала. В зв’язку з розвитком броварства, розширялися значні площі ячменю [].
Найбільш рентабельною культурою була пшениця. Ціна на неї, як правло, була майже вдвоє вища за ціну на жито [5;57].
Урожайність в селянських господарствах при нормальних і навіть сприятливих умовах: жита сам — три, сам – п’ять, пшениці — трохи вище. До того ж часті неврожаї дуже негативно позначались на селянському господарстві. У фільварках, особливо великих, урожайність була вищою порівняно з селянським господарством.
На противагу цьому Бойко зазначає, що “в літературі існує думка, що в селянському господарстві врожайність була вища, ніж у феодалів, що пояснюється і кращим обробітком селянами свого наділу, і кращим угноєнням [5;60].
Головними технічними культурами, як і раніше, залишалися льон і коноплі. Підвищувалося економічне значення хмелю та винограду. В ряді місцевостей, здебільшого у Подільському, Брацлавському (в північній частині) і Волинському воєводствах, закладалися спеціальні хмільники. Що ж до винограду, то, за словами М. Литвина, цю культуру знали в багатьох місцях, зокрема на Київщині. [18, 154].
Городи й сади були у всіх селах і містах. У фільваркових господарствах в кінці ХVІ — 1 пол. ХVІІ ст. вирощували капусту, цибулю, часник, буряки, моркву, ріпу, редьку, боби, огірки, мак, салат, пастернак, подекуди дині, солодкий індійський корінь.
Помітні успіхи спостерігалися в тваринництві, переважно на Київщині, Волині, Брацлавщині, Поділлі й Чернігово-Сіверщині, де розводили головним чином велику рогату худобу і свиней. В гірських районах Галичини, Буковини й Закарпаття основну галузь тваринництва становило вівчарство. У передстепових і степових районах, в тому числі, на Слобожанщині, значного розвитку досягло табунне конярство. За Дніпровськими порогами зростало число козацьких зимівників — скотарських господарств [5,67].
У фільварках дедалі більше волів ставили на відгодівлю. У приміських маєтках поширеним було молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець. Трохи відставало птахівництво, однак, у 1 пол. ХVІІ ст. у фільварках зустрічалися спеціальні пташники для гусей, курей, качок, індиків.
Слід відзначити також рибництво, переважно у фільварках. Найбільше рибних ставків зустрічалося на Поділлі, у Галичині, на Волині, а також у Південній Київщині. Наскільки рибництво було розвинуте, свідчить, зокрема, існування професії гробарів, які наймалися копати стави і споруджувати греблі.
Характерною особливістю рибного господарства було те, що воно являло складову частину сільського господарства того часу і основним працівником на рибних промислах, як і в землеробстві, був закріплений селянин. На цих промислах працювали, як правило, малоземельні селяни- городники, підсусідники тощо [5; 73].
Поряд з традиційним бортництвом, поширеним на Поліссі й частково в Карпатах, розвивалося пасічне бджільництво, особливо, в лісостепових районах. На Поліссі, в Північній Київщині, на Чернігівщині й Волині чимала частина продуктивної ренти припадало на мед і віск. Продукт бджільництва посідали значне місце в експорті.
У Литичівському старостві в 1566 р. тільки на території замку було 1600 пнів, у Сколі — 860 пнів. В інвестарі Староконстянтинівських маєтків Острозького за 1615 р. зареєстровано такі пасіки: коло містечка Сушениця 148 пнів, у С. Нападниця — 91, у фільварку Корчівці — 56, у фільварку Чусіле — 90 пнів. У маєтку Львівської єпіскопії тільки поблизу Львова налічувалося 290 бортей і 120 пнів; Галицькому замку в 1565 р. належали 70 пнів [5; 70-71].
Не втратили економічного значення й мисливські промисли, поширені в польних, гірських, передстепових і степових районах. Хутром, особливо бобровим і куничим, сплачували натуральну данину, одночасно воно становило серйозну статтю експорту в Західноєвропейські країни, Молдавію і Туреччину.
Серед ремесел, поширених на селі, помітне місце посідало ткацтво: виробництво полотна, простих селянських сукон, плахт, килимів, ковдр, хусток, рушників, ряден. Те ж саме можна сказати й про гончарство. Сільські ремісники, ткачі, шевці, кравці, гончарі, колісники, бондарі, грибарі, лимарі — виготовляли продукцію як на замовника, так і на ринок.
У сільських місцевостях, а також у передмістях і містах існували промислові підприємства для переробки зерна на борошно, крупи, горілку, пиво. Магнати і шляхта багато будували млинів, оскільки млинарство стало джерелом доходів. 1569 року в старостах Руського воєводства діяло 2 тисячі млинів.
Тоді ж почали з’являтися великі водяні млини — це своєрідні підприємства-комбінати. Млин під Салоком в 1565 р. давав змогу молотити зерно на борошно, виробляти сукно (валюші), різати колоди на дошки (тартак). У такому млині вже існував, хоч і нечітко окреслений, технічний поділ праці [9; 194].
Розвиток фільваркового господарства уже на середину ХVІ ст. привів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посилення експлуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожілих, недієздатних виробників; тим часом змінювалися зв’язки панського господарства з внутрішнім і зовнішнім ринками. Панівний клас шукав шляхів збільшення доходів від своїх маєтків, насамперед за рахунок експлуатації с5елянства. Аграрна реформа 1557 р. великого князя Литовського і короля польського Сигізмунда ІІ Августа, відома під назвою “Устава на волоки” мала на меті вирішити це питання [5; 7].
Реформу проводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусії і, частково, на Україні — в Кременецькому повіті, Ратенському і Ковельському староствах на Волині (завершилася вона близько 1570 р.).
Спеціально призначені ревізори повинні були переміряти землі у всіх великокнязівських маєтках, як великокнязівські, так і селянські, і поділити їх на волоки — ділянки площею приблизно 20 – 25 га. В “Уставі” підкреслювалося, що мета реформи — заведення фільварків “при... замках і дворах наших”, тобто великокнязівських [18; 155].
Під фільварок відводили кращі землі, причому так, щоб була одна велика площа; під селянські волоки — гірші на окраїні маєтку (в таких випадках селяни мусили переносити свої двори на призначене місце). Кожному селянському двору виділялося, як правило, три смуги, кожна площею 10 – 11 моргів, — по одній в трьох різних полях, що дорівнювало в цілому волоці. Таким чином примусово впроваджувалася трипільна система землеробства. В тому разі, коли одна родина не могла обробити певну волоку й відбувати з неї всі повинності, дозволялося двом родинам брати в користування одну волоку й розподіляти повинності порівну [9; 196].
Селянин міг прийняти виділену йому волоку або не прийняти. В останньому випадку, вже без землі, він міг прийти в іншу великокнязівську волость, у володіння іншого феодала чи до міста. Прийнявши ж волоку, він прикріплявся до неї як до наділу, а якщо тікав, то “тая земля зо всім домовством передавалася іншій особі, збіглого ж адміністрація маєтку (війт і урядник) мусили шукати [18; 55].
Орні землі й луки кожного двору вимірювалися й записувалися в інвентар (реєстр). Розселяти свій наділ селянин не мав права.
“Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягувалися селяни з семи волок. Причому кожна селянська волока повинна була відробити два дні панщини на тиждень, інакше кажучи, для обробітку однієї волоки у фільварку передбачалося чотирнадцять панщинних днів на тиждень. А там, де не було панщини, селянин мусив сплатити 30 грошів на рік. Крім того, всі селяни сплачували річний чинш у середньому по 12 грошів з волоки, давати данину продуктами вартістю у 18 грошів. Нарешті, вони відбували додаткову панщину — толоки й ґвалти (позачергові спішні роботи, не пов’язані в перші часи після впровадження реформи з працею на полі), зцінені в 22 гроші. Таким чином, із 82 грошів, сплачуваних на рік з волоки, залежний селянин віддавав на феодала у формі панщини 52 гроші (63 % ), данини — 18 грошів (32 %) і ще 12 грошів чинши (15 %) [18; 156].
Панщина, отже, ставилася на перше місце. Разом з тим “Устава на волоки” узаконювала старі повинності: мостову, підводну, сторожову (охорону великокнязівських дворів і замків).
“Устава на волоки” значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжям на експорт до Європи, “Устава” встановлювала для селян низку натуральних повинностей. “Путні” бояри та “панцерні слуги” діставали по 2 волоки, селяни, незалежно від того, скільки в них раніше було землі — одну волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалися на державних землях, а потім і на панських. Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі, потім — на Волині наприкінці ХVІ ст., на Київщині ще пізніше.
Водночас було зроблено обміри всіх великокнязівських лісів (складено карти, введено спеціальну службу на чолі з лісничими. Селяни позбавлялися права користуватись лісами: їм дозволялось тільки збирати хмиз і гриби.
Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до наділів, тобто до великокнязівської власності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже, перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головним способом експлуатації, дедалі жорстокішої. Так, в 1 половині ХVІІ ст. на ґвалти і толоки стали притягувати всіх працездатних членів селянської родини, до того ж на невизначений час і для непередбачених правилами робіт, наприклад на жнива [5;8].
Господарська ініціатива селянина і право розпоряджатися своїм доходом були поступово зведені до мінімуму, бо він більшу частину робочого часу мусив витрачати на панщинні роботи у фільварку та виконання інших повинностей.
Реформа завдала удару общинній організації селян: тепер не колектив (община), а селянська родина протистояла феодалові, якого представляла призначена ним адміністрація.
Аграрна реформа 1557 р. мала реакційний характер. Разом з тим значення її не обмежувалося великокнязівськими маєтками. Процес втягування усіх феодалів у товарно-грошові відносини спонукав їх реорганізувати своє господарство за волочною системою, яка давала їм більші можливості для розширення власної земельної площі й покріпачення селянина. Перехід феодалів до цієї системи тривав приблизно до середини ХVІІ ст. Отже, “Устава на волоки” мала загальнодержавне значення. Викликана розвитком фільваркового господарства, вона, в свою чергу, стала поштовхом для дальшого його зростання.
Сучасники при характеристиці економічного життя Речі Посполитої часто вказували на факт, який їм здавався головним і яким вони пояснювали різні явища також у сфері соціальних і політичних відносин: панство дедалі більше охоплював потяг до розкоші. Воно прагнуло придбати якнайбільше різноманітних і дорогих виробів міського вітчизняного і закордонного ремесла, перебудовувало свій громадський та приватний побут. Потреби його розширялися в міру того, як на ринку з’являлися нові товари. “Боже мій, яка розкіш проникла в цю державу! — писав відомий політичний діяч Петро Скарга (1536 – 1612 рр.) — всі, від великого до малого, відкинули святу поміркованість... рідко який пан не в шовках, без шестерні коней, без лівреї (на слугах)”. А щоб одержати гроші для задоволення своїх примх, пани зверталися до господарства. Розвитку його сприяли зміни в суспільному становищі основної маси феодалів: шляхетство звільнилося від обов’язку відбувати військову службу (місце “рицарства” заступали наймані війська) й ставало “сільськими господарями”. Приблизно через сто років після того, як почався цей процес, польський публіцист С. Старовольський (1588 – 1656) писав: “За старих часів вважалося обов’язком селянина обробляти землю, а купця займатися міськими справами. Шляхтич же віддавався рицарській справі й безперервно воював. Тепер у нас немає вояків, ... зате є корчмарі, гендлярі і посередники. Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть бичків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують волами, кіньми, вином, медом,... рибою, ... всяким хлібом... Все, що їх піддані мають у себе для продажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують по самих низьких цінах і відправляють до міста... Туди ж вони посилають і свої продукти.” Звичайно, пани відправляли на ринок і натуральні данини, скуповували з цією ж метою у селян різні продукти, однак головна увага власників великих і середніх фільварків зверталася на виробництво товарної продукції в самому панському господарстві [8;157].
Власники фільварків з розвиненим землеробством з своїм двором і челяддю могли спожити лише порівняно невелику частину зібраного збіжжя, решта ж ішла на ринок у чистому або переробленому виді. З фільварків на ринки відправлялися великі валки з різним зерном. При цьому окремі пани виручали значні суми грошей. Так, у 1637 р. канівський староста Харлемський за контрактом, укладеним на поставку до Гданська 150 лаштів жита, мав одержати 5 тис. злотих. Княгиня К. Радзівілл за відправлений у 1642 році з своїх українських фільварків до Гданська і Торуня транспорт (81 лашт пшениці, 121 лашт гречки й 21 камінь) воску мала одержати 13058 злотих. Відзначимо, що 26 % цієї суми витрачалося на транспортування [5;123].
Приблизно така ж картина спостерігалася у тваринництві. Велику рогату худобу гнали на внутрішні і зовнішні ринки. Великі прибутки давали кінські заводи, що зустрічалися в окремих фільварках. У табунному конярстві вже помічалися спроби поліпшувати коней. У деяких фільварках почали закладати й кінські заводи. Коней продавали здебільшого для потреб війська.
Частина продукції фільваркового господарства перероблялася на місці.
Розвиток фільваркового господарства призводив до обезземелення селян і воднораз — до зміцнення позицій середнього й, особливо, великого (магнатського) землеволодіння.
На Західній Україні селянське малоземелля зростало швидше. Так, у ХV — 1 половині ХVІ ст. дієздатні селяни, кмети, ще становили величезну більшість селянства і користувалися наділами в розмірі лана (20 – 25 га), не рахуючи пасовиськ, лук тощо, а вже в 2 половині ХVІ ст. став півваловий наділ.
Цей процес, однак, відбувався нерівномірно. У Снятинському старостві Руського воєводства, наприклад, як відомо з люстрації 1565 р., в 10 селах (усього їх було 14) 63,9 % кметів користувалися приблизно повнолановими наділами, а 36,1 % — півлановими. Снятинське староство, розташоване в економічно відсталому районі (селяни в 4 селах, що не входили до числа згаданих 10, займалися здебільшого вівчарством), мало один невеликий фільварок. За городників тут було менше 3 %. У Городокському старостві, поблизу Львова, в центрі Руського воєводства, було 5 фільварків, і кмети мали тільки півланові наділи. Загородників там налічувалося вже 19,6 %. У Летянському старостві, де було 3 фільварки, в 1565 р. 75 % кметів мали фактично по півлана, а за городники й комірники становили 22 %.
Зменшення селянських наділів і втрата їх залежали від степеня розвитку фільваркового господарства в даному районі. Загалом у королівщинах (державних маєтках) Руського й Белзького воєводства селянське землекористування в 60-х рр. ХVІ ст. виглядало так: 47,5 % кметів мало пів ланові наділи. Всіх же селян з півлановими та більшими наділами було понад 56 %. Приблизно 25 % кметів користувалося наділами в ¼ лана, а 6,3 % (5,5 % усіх селян) — меншими ¼ лана [8;159].
Величезна більшість за городників не мала польових земель, а тільки городи — присадибні ділянки різного розміру. Загородники не сплачували чиншу, але давали “повозне” трохи більше тих селян, що “сиділи на 1/16 лана”. Часто халупники за своїм майновим становищем наближалися до за городників. У найгіршому становищі перебували комірники, що не мали навіть власного житла, хоч дехто з них мав худобу.
Загородники, халупники, комірники й підсусідники становили найбільшу частину сільського населення.
Захоплення феодалами селянських земель привело до таких наслідків: в половині ХVІІ ст. на українських землях під владою Польщі лише до 15 % кметів мали наділи більше півлана, а близько 33 % — півлана, до 20 % — менше чверті лана. На землях, які перебували до Люблінської унії 1659 р. в складі Великого князівства Литовського, цей процес відбувався в тому ж напрямі. Так, тільки за 1570 – 1583 рр. у Кременецькому, Володимирському й Луцькому повітах Волинського воєводства число селянських ланів зменшилось на 138 [5;217].
Одночасно з скороченням селянського землекористування зростала експлуатація селян і мінялося співвідношення різних форм ренти залежно від галузі господарства, переважаючої в тій чи іншій місцевості. Причому навіть в межах одного села картина селянських повинностей була строката. Характер повинності великою мірою залежав від рівня та характеру сільськогосподарського виробництва. Так, у 1 половині ХVІІ ст. в Сокальському старостві (Руське воєводство), тобто в районі розвинутого землеробства, селяни відбували панщину протягом трьох днів на тиждень від чверті лану, сплачували чинши по золотому від лану й приносили по два корця вівса — данину. Городники працювали в панському господарстві в одних випадках два, а в інших — три, чотири, п’ять і навіть шість днів на тиждень (залежно від пори року), крім того, сплачували чинш. Тут перше місце посідала панщина. Таке в цілому становище спостерігалося у Волинському воєводстві і на Поділлі. А в південних районах того ж Руського воєводства, де не було (або було мало) фільварків, на першому місці стояли натуральні данини [18;160].
Особливою формою експлуатації населення були поміщицькі оренди. Суть оренди полягала в тому, що пан заявляв своє право на монополію деяких видів виробництва у своїх маєтках і віддавав їх в оренду за гроші. Орендар, який заорендував якусь ділянку господарства мав право її організувати за власним розсудом, встановлювати ціни на продукти та інше. [5;56].
У відносно малоземельному Брацлавському воєводстві (особливо в східній його смузі), де переважали тваринництво та промисли і значна частина селян сиділа “на слободах”, а фільварки лише починали розвиватися, головною формою ренти були поволовщина, вепрівщина, данини баранами і медом. Тільки в тих свободах, де вже минули пільгові роки, селян примушували відбувати “толоку” кілька днів на рік.
Дуже різноманітними були повинності на Київщині, краї, великому за своїми просторами і неоднорідному за географічними умовами, який до того ж пережинав інтенсивну народну колонізацію і наступ феодалів. Тут панство захопило майже 2/3 найкращих земель, заснувало багато маєтків і почало впроваджувати панщину. Однак землеробство в цій місцевості ще не встигло розвинутися і головною формою ренти були данини та частково й чинши.
Лівобережна Україна розділялася на 2 частина — північну (Чернігівщину) й південну (пізніше Полтавщину), кожна з яких мала своє економічне обличчя: Чернігівщина, що входила до складу Російської держави й на початку ХVІІ ст. була захоплена Річчю Посполитою, являла собою край лісів з їх багатою фауною, сірих ґрунтів, особливо придатних для вирощування льону й конопель. Повинності селян становили головним чином данини і чинши.
На Південному Лівобережжі, особливо степовій його частині, освоєння якої починалося, землеробство ще не встигло розвинутися, відносно мало було й фільварків, у господарстві велике місце займало тваринництво та промисли, наприклад, мисливство й селітроваріння. Тут залежні селяни платили головним чином натуральну данину і також чинши.
Отже, панщина переважала в районах розвинутого землеробства і поширення фільваркового господарства.
Кількість повинностей селян постійно зростала, особливо з того часу, коли шляхта перейшла на фільваркову систему господарювання, але основне місце займала панщина. У 1640-ві роки панщина досягла вже 5 – 6 днів на тиждень. У с. Байбичах на Волині селяни, що мали повний лан, відробляли щоденно панщину і, крім того, несли ще й варту; жнива і на косовицю йшло по два – три робітники від двору; крім того, селянин був зобов’язаний дати панові чотири маці (четверті) вівса, чотирьох півнів, одну курку, одну гуску, півкопи яєць та сплатити чиншу 1 злотий і 16,5 грошей. З півлану селянин працював п’ять днів і давав половину того, що збирав з цілого лану. Загородники працювали по три дні, давали чиншу півзлотого і по два півні [24;19 - 20].
Панство всіляко намагалося збільшити доходи від маєтків.
Продуктивність праці у фільварковому господарстві феодально-залежного селянина, не зацікавленого в ній особисто, була низькою. Це ставило феодалів Речі Посполитої в невигідні умови на західноєвропейських ринках. Щоб компенсував ати відповідні витрати, пани весь час посилювати експлуатацію селян, тим самим дедалі більше розорюючи їх. У 1616 р., описуючи Кременецьке староство, королівські ревізори зазначили, що піддані с. Міцовців (воно ж городище) раніше сплачували чинш, давали овес, курей, яйця, медову десятину, двадцяти ну від баранів і кабанів, кожний третій рік поволовщину, а нині таке убозтво”, що крім робіт у фільварку, з них нема чого взяти. Отже, у фільварках стали з’являтися зворотні сторони надмірної експлуатації селян [8;161].
У маєтках поступово збільшувалася кількість пауперів, так званих гультяїв, позбавлених усякого майна, експлуатувати яких можна було, даючи їм незначну плату. Вже у середині ХVІ ст. в деяких фільварках спостерігається спорадичне застосування найманої праці. Навіть “Устава на волоки” 1557 р. передбачала найм дівчат і пастухів. Інколи пани двірську челядь обертали в наймитів. Наймити, що працювали за гроші певною мірою зв’язувалися з ринком.
Селянське господарство продовжувало залишатися натуральним. Селяни в масі своїй, особливо в місцевостях, віддалених від міст (Полісся, гірські райони Закарпаття і Буковини) дуже мало продавали й так само мало купували. Однак і в їхніх господарствах, хоча і дуже повільно, зростала питома вага продукції, призначеної на продаж. Це зумовлювалося необхідністю сплачувати панові чинш і державі податки, а також купувати потрібні ремісничі вироби. Часто селянин мусив продавати й частину необхідного продукту.
Становище селян було залежне від правового устрою сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і загально-шляхетське-польське. В селах руського права залишились останки давнього громадського ладу, що походив з князівської епохи. Зовнішньо ці села вирізнялися тим, що хати стояли не в одній лінії, а розкиданими групами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5 – 10 димів-хат; господарство вела велика родина, що приймала збоку підсусідків, потужників, поплічників. Кілька чи кільканадцять дворищ творило громаду, яка обирала собі старшого, що звався — старець, тивун отаман. Громада мла свої спільні ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера; вона вела адміністрацію і суд на своїй території, платила разом данини, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад творила волость під проводом старця, якого вибирали “мужі” з усієї території. Зібрання волості звалися вічем, громадою або копою. На таких зібраннях відбувалися також суди, звані копними судами, у процедурі яких є сліди Руської Правди, наприклад, “ведення сліду” — розшуки злочинця [25;135].
1.2. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях.
Православне духовенство не мало у Речі Посполитій того привілейованого становища, як католицьке. Проте один з панівних станів — найвище православне духовенство — всіма своїми інтересами було пов’язане з католицькими магнатами і шляхтою, а не з православним селянством і міщанами. Це й визначало його угодовську політику щодо православних кіл польської держави.
Посилення кріпацтва в ході наступу феодалів на селянство (особливо після Люблінської унії (загострило соціальні конфлікти на Україні). Страх перед вибухом народного гніву іноді був важливою причиною, що стримувала перехід православного пана чи шляхтича у католицтво. Тому пануюча верхівка Речі Посполитої знайшла інший вихід: зміну релігії самого українського люду. Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати перехідним містком до повного навернення православних до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, відправу церковнослов’янською мовою і календар, але визнаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догмати католицизму, передусім про непогрішність і божественність папи римського та про “Дух святий”. Все це не відповідало настроям широких мас українського населення — селянства і міщан, частини середньої та дрібної шляхти. Для них православна віра (“руська”, “батьківська”) зберігала традиційну роль гасла національно-визвольної боротьби, католицька ж церква була символом і знаряддям іноземного поневолення [19;147].
Православні і знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентно. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 р., він надіслав “артикули”-умови, на яких Українська Церква може об’єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів; 6) повідомлення про те Москви і Молдовії; 7) відкриття шкіл для православного духовенства. Ці “артикули” князя К. Острозького не проголошено на Соборі [32;389].
Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, до якого згодом пристав Іпатій Потій (1541 – 1613), сенатор і каштелян, що зайняв катедру Володимирську в 1593 р. по смерті єпископа Мелетія Хребтовича. Сам митрополит Михайло Рогоза був згодом втягнутий у справу унії, але він активної ролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод православної церкви, на якому мали обміркувати різні непорядки в церковнім житті й способи їх усунення. На нараді крім тих 4-х єпископів, що з’їздилися у Белзі, був сам митрополит Мелетій Хребтович Володимирський. Нарада винесла кілька постанов: з’їзжати щороку на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій; розглянуто було й вирішено деякі біжучі справи. Але далеко важливішим було те, що всі 4 учасники Белзької наради зібралися потаємно окремо і склали декларацію про унію, яку Кирило Терлецький мав вручити королеві. В декларації підписані заявляли, що бажають мати своїм верховним пастирем римського папу, вимовляючи собі свої прежні обряди і увесь церковний порядок православної церкви. Усі четверо: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Діонісій Збіруйський і Леонтій Пельчицький підписалися під декларацією. Але тільки в 1590 р. доложив її Кирило Терлецький королеві. Жигмонт ІІ прийняв її дуже прихильно, обіцяв, що уніатів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті був оголошений до загального вдома. Досі справа велася у великій таємниці. Хоча єзуїти дуже гаряче саме в той час агітували за унію, але владики боялись ще прилюдно виступати з своїм папером. Ще пару років справа велася конспіровано. Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію й предложено його королю та панському кунцію в Кракові. Вихідним пунктом догматичних умов було взято флорентійську унію 1439 року. Духовенство й миряни мали підлягати в справах віри римському папі й прийняти новий календар. Всі релігійні обряди й церемонії православної церкви мали залишитися; остаточне вирішення справи причастя мав зробити папа. Допускалися мішані шлюби й жонате духовенство. Уніатським єпископам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — в церквах. Уніатські єпископи мали дістати місця в сенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками [16;181].
Значну роль у підготовці унії відіграли єзуїти. В 1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу “Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від сеї єдності відступлення”. Автор змалював занепад православної церкви і твердив, що єдиний порятунок для неї — це, залишивши недоторканими свої обряди, порвати з патріархами та визнати верховенство папи і догмати римської церкви. Тим самим “руська” церква звільниться з-під впливу світських людей, а її добробут і освіченість піднесуться. Русь (Україна) увійде в культурне спілкування з іншими католицькими народами, уніяти ж одержать змогу обіймати державні посади. А все це, мовляв, піде на благо і Речі Посполитої. Після обрання Сигізмунда ІІІ королем Польщі, якого підтримувала єзуїтська громада, Скарга у 1590 р. перевидав свою книгу і закликав короля, католицьких і православних панів, і особливо православних єпископів подбати про укладення унії [19;149].
На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Царгородський патріарх Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Олександрійського патріарха, кількох єпископів, митрополита Білгородського.
З українських владик, з яких не прибуло лише двоє, з’явились католицькі єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський — Гомолицький, четверо видніших проповідників і крім того, воєводини: Троїцький — Микола, Радзівілл — Сирітка, канцлер Сапіга, Берестейській староста Халецький. На боці православних були: 2 єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Олександрійський, Сербський митрополит Лука, архімандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства, воєводи: Київський — князь К. Острозький, Волинський — князь О. Острозький, каштелян Новгородський Полу ленський, депутати шляхти воєводств, багато без мандатів шляхти, міщан [32;390 - 391].
Собор одразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Побоюючись вибуху народного гніву учасники собору зачинилися в Миколаївській церкві, виставили для охорони королівських жовнірів, і протягом кількох днів не наважувалися проголосити акт про унію. Зрештою 8 (18) жовтня 1596 р. під тиском представників Сигізмунда ІІІ вже не в Миколаївській церкві, а в католицькому костьолі Рогоза і єпископи (на чолі з Потієм) підписали угоду про унію, присягнули на вірність папі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від патріарха вони не мали.
На православному соборі, який відбувся в домі князя Острозького, були присутні 2 єпископи — Балабан та Копистянський і інші. Собор відкинув унію і оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної влади. Учасники собору підписали протест проти унії та надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору [19;151].
Представники православних старалися перенести свою справу на парламентарну арену. Острозький нав’язав зв’язки з протестантами, а також з іншими опозиційними елементами; шляхта вела тоді боротьбу з королем за демократичні права, і для української опозиції ситуація була сприятлива. Православні на сеймиках і різних з’їздах підносили свої домагання, і сейм натискав на короля, щоб не ламав релігійної толерантності. Але поза другорядними поступками, православним не пощастило здобути нічого важливого; Жигмонт ІІ продовжував свою католицьку політику, протегуючи всюду уніатську ієрархію [25;157].
Згідно з рішенням унії уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна церква, стала, по суті, незаконною.
Виступи проти унії набували активних форм. Наприклад, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким власті заборонили під загрозою суворого покарання “будування там тої церкви і школи”. Налякані масовим опором міщан, власті змушені були відступити. У 1629 р. селяни відмовилися відбувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Виступ селян було придушено. Закінчилося поразкою й повстання міщан Острога в 1638 р., які протестували проти закриття православних храмів. Між прихильниками унії та православ’я розгорілася активна ідейна боротьба, відбита в полемічній літературі. Ширився рух за відновлення православної ієрархії [19;152].
Року 1599 у Вільні зібралася конференція протестантської і православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороні Церков — Православної та Протестантської. Тим часом у Польщі повстала опозиція проти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), його нетерпимості супроти православних та протестантів-“дисидентів”. Почалися “рокоші” — бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентів та православних польський уряд примушений був піти на деякі поступки православним: 1605 р. їх повернено Києво-Печерський монастир, що його на праві надання дістав архімандрит Єлисей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.
1607 року Сейм прийняв конституцію стосовно “грецької релігії”. За цією конституцією церковні маєтки можна було надавати згідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без перешкод Богослужби за давніми обрядами. Помилкою конституції було те, що вона не відрізняла уніатів від православних. Лише сеймова конституція 1609 року відрізнила православних від уніатів.
Проте, поступки ці не змінили справи: уніати продовжували відбирати у православних церкви, переслідували православне духовенство, не допускали міщанство до цехів, магістратів. У малих містах та містечках вся влада була в руках католиків, а українські міщани не мали повних прав. У деяких містах не дозволено було будувати православні церкви, в інших — церкви було передано уніатам. Навіть у центральних і східних землях України, де католиків було менше, мав місце національний гніт з боку польських панів. У Києві воєвода Тишкевич зруйнував православну церкву в замку, щоб побудувати костьол; частину земель міста передано домініканам на побудову їх монастиря. У Новгороді-Сіверському Спаський монастир з приписаними до нього селами 1635 р. був переданий єзуїтам, які готувалися організувати тут свою школу. Густинський монастир біля Прилук зазнав таких переслідувань з боку шляхти, що більшість ченців 1638 р. “отгонения ляхов на православную веру” переселилася за російський кордон. На західноукраїнських землях польська шляхта примушувала селян і міщан давати “мешне”, десятину на утримання католицьких костьолів і ксьондзів, що викликало величезне обурення, бо сприймалося як знущання над релігійними почуттями [24;35 - 36].
Отже, після Люблінської 1569 р. становище на українських землях погіршилося, тобто посилився не тільки феодальний гніт, а й національно-релігійний.
Правове становище українського селянства з 2 половини ХVІ ст. визначається в основному польським державним законодавством. У своїй праці дослідник І. Бойко зазначає: “За законами Речі Посполитої селянство як клас не мало будь-яких політичних прав. Воно позбавлене було права представництва як у загальному сеймі, так і в місцевих сеймиках, участі в центральних і місцевих органах влади” [5;12]. Також в цей період значно посилилось закріпачення селян, збільшилась панщина і грошовий оброк. Велика кількість українського селянства збідніла, про що зазначає Гильом Левассер Боплан у своєму творі: “Селяни тут дуже бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук... коли селяни потрапляють у ярмо до ... пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжники на галері” [6;28].
Що ж до релігійного гніту, то він посилився після Берестейської унії 1596 року, за якою православна об’єднується з католицькою. Дуже велика частина українського духовенства прихильно поставилася до цієї пропозиції. Але міщанство, селянство, частина шляхти протестували і відбувалися навіть окремі виступи.
Після цієї унії православна церква стала, по суті, незаконною. Це пояснюється тим, що більшою владою на території України користувалися уніати, тобто шляхта, яка прийняла унію, одержала право обіймати державні посади на рівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.
Друга половина ХVІ — 1 половина ХVІІ ст. в соціальній історії України можуть бути названі “ерою селянського відходу”. В цей період втечі були найпоширенішою формою селянського руху. Зокрема, з виданих селянами Речі Посполитої багатьох конституцій про втечі (у ХVІ ст. — 24) більшість повністю або частково відносилась до українських земель. Вони втягували в себе всі категорії сільського трудового населення.
Селянський рух проходив у різних формах, співвідношення і роль яких залежали від конкретних обставин і часу. Він відбувався, зокрема, у скритій і відкритій формах. Скрита, або непряма, нижча, як правило індивідуальна, чисто економічна форма, джерелами майже невловима, — це прихована від людського ока повсякчасна боротьба, головним чином застоєний саботаж при виконанні повинностей — з метою збільшення продуктивності і доходності селянського господарства і тим самим зменшення відносного розміру частини селянських доходів, експропрійованих феодалами. Відкрита форма включала в себе протест, більш-менш висвітлений джерелами: 1) частковий опір і індивідуальну або колективну відмову від виконання тієї чи іншої вимоги, припису, порушення будь-якої наказної заборони, спір з феодалами з приводу окремих прав і обов’язків; 2) відхід і втечу, тобто опір не окремим вимогам феодала, а повний розрив з ним, пошуки кращих умов соціального буття в іншому місці; 3) повстання, тобто застосування колективного збройного виступу проти гнобителів [33;311].
Гуслистий зазначає, що втечі селян були пасивною формою їхнього соціального протесту, тому що відходячи, ці селяни відмовлялися від боротьби за покращення свого становища на старому місці. Велику групу втікачів складали ті, відносини яких з феодалами були більш-менш “нормальні, не набували тої гостроти, щоб покинути насиджені місця ці селяни переселялись виключно з особистих міркувань, переважно, просто шукачі кращих умов для існування” [14;12]. Стан джерел не дозволяє визначити питому вагу кожної з цих двох груп втікачів у загальній масі переселенців.
Втечі відчутно зачіпали економічні позиції феодалів, багатство яких залежало від кількості підлеглих їм селянських господарств, примушували феодалів бути обережними у відносинах з підданими, враховувати небажані протиріччя з їх боку. Для селян же, прив’язаних всім своїм життям до землі, відхід був крайнім кроком, зв’язаним з ризиком, і здійснити цей крок було тим тяжче, що звичайно селяни тікали з сім’ями, худобою та домашнім начинням [24;24].
Частина селян мігрувала на порівняно невеликі відстані — у маєтки сусідніх панів. Це так звані місцеві, локальні переселення. Більшість же втікачів намагалися відійти подалі, щоб не бути знайденими своїми панами. Значний потік мігрантів вирушав далеко на схід, південний схід, де були обширні необроблені площі, придатні для землеробства, слабо або практично незалюднені, де феодально-кріпацький гніт був м’який. Новоприбульці своєю працею заснували тут міста і села, зорювали цілинні землі. Вони засновували слободинові села, при заснуванні яких пан звільняв колишніх кріпаків від панщини і данини на тривалий час, звичайно на 10 – 15 років. Отже, протягом цих років селяни могли вести вільне господарство, не відробляючи панщини та не сплачуючи чинів і данини, і хоч на короткий час вважали себе вільними людьми. Але пани і в цих умовах не залишалися без вигод. У свободах селяни розпочинали господарювати “на сирому корені”, освоюючи лісові або степові “пустині”, і пан міг пізніше ці оброблені землі використати для себе. Деякі пани, не зважаючи на “волю”, все ж залучали “слобідних” до деяких другорядних робіт, так, наприклад, у Кирилівцях на Київщині 1616 було “20 слобідних”, які не мали “ніяких повинностей, тільки літом робити зажинки, обжинки, залозки, обкоски, також у толоці допомагати за панською стравою” [25;25].
Особливо зросла кількість слобод у 30 – 40–і роки ХVІІ ст. За реєстром подимного Київщини від 1640 року в кожному великому панському “ключі” існувало по кілька слобід; у всіх умовах про продаж чи оренду згадуються слободи і слобідки. Часто і самі пани були змушені засновувати слободи. В Остерському старостві 1636 р. існувало 15 слобід, яким старости “для швидкого поселення на багато років подали вольності і тим немало людей до них привабили”. Люстатор зауважує, що якби довелося з цих селян брати податки, які дають старі села і змушувати виконувати повинності, то “неодмінно скоро б повтікали з цих селищ і шукали собі інших слобод, за звичаєм тутешніх країв. Тому було вирішено залишити ці села ще на 3 роки при їх вольностях”.
Слободи були вимушеною поступкою панів. Щоб утримати селян на своїх землях шляхта погоджувалася давати їм на певний час волів, втрачаючи доходи. Коли ж пан намагався присилувати селян знову виконувати панщину, “слободяни” залишали село й шукали собі нових земель” [24;25].
На сеймську Белзького воєводства в жовтні 1649 року шляхта скаржилась, що відкрито “широкі ворота до слобод і нових поселень”, що польські закони занадто слабі, “щоб спинити хлопство, яке втікає від своїх дідичних панів”. Шляхта висловлювала жаль, що “українні панове різними способами волі на кількадесят років проти звичного і так що в скорому часі хлопство з цих країв повтікає і вже починає втікати” [25;30].
Актові книги свідчать далеко не про всі випадки переселень: вони не подають відомостей про втікачів, місце знаходження яких виявити не вдалося (а таких було дуже багато), з огляду на великі відстані між поселеннями, звідки і куди здійснювалися втечі і немалі видатки, які йшли на це виявлення; крім того чимало справ про втечі залагоджувалися полюбовно, за “приятельськими” угодами, без будь-якого розгляду їх на офіційному рівні. Але й те, що міститься в актових книгах про переселення вражає багатством матеріалу.
Відбувалися масові втечі селян, які проходили з одних і тих же переселень одноразово або етапами, звичайно в нічну пору. Наприклад, за документом 1593 р. “Зізнання водного Андрія Храновського перед Луцьким городським урядом про видачу київським воєводою князем Костянтином Острозьким підданих втікачів князю і Іоахіму Корецькому”, вказується, що князь Острозький має віддати князю Корецькому близько 70 чоловік.
Відходи селян нерідко носили організаційний характер: за дорученням і намовою феодалів, зацікавлених у заселенні своїх маєтків, їхні піддані “виловлювали”, тобто потаємно “виводили” селян з володінь їх феодалів, перед тим діставали від цих селян згоду втекти. Часто “викотці” самі були недавніми втікачами з тих сіл, звідки переманювали підданих. Діяльність їх суворо переслідувалась, за неї їм навіть грозила кара “на горло”. Наприклад, в документі 1609 року від 13 серпня “Декрет Кременецького Бродського суду у справі про викочення підданих Андрія Ярмолинського із с. Данилівки Кременецького повіту Волинського воєводства до маєтку Синют с. Посорілиниців того ж повіту з засудженням селянина-викотці Кузьми до страти”. Зазначається “За которымъ добровольным признанъем помененного Кузму на горло вказу ть и симъ дєкрєтом всказам єсмо. И на учинєнє тоє єкєкуции над тымъ обвинєным для нєбытности мистра тут, в Крємєнцу, до дня двадцять пєрвого мца авъгуста откладаемъ" [35; 146].
Щоб якось запобігти втечам пани примушували селян поручатися на певну грошову суму за осіб, підозрюваних в намірі піти геть; коли ж ці особи тікали і ручителі їх не повертали, то останні повинні були за них внести “поручену суму”, а в разі несплати її каралися ув’язненням та іншими знущаннями. Наприклад, у документі від 2 жовтня 1627 р. у Львові — “Скарга селян с. Бортятина Перемишльського повіту Руського воєводства до Львівського городського уряду на Вишенського старосту Яна Коритка за порушення їх громадських прав та примушення до надмірної панщини”, зазначено: “Також Павла і Гриця Ониського безперервно мучить ув’язненням те, що підданий, у якого він забрав жито і вирубав запусти, і вивіз у свій маєток, залишивши все, виїхав з великим жалем з Бортятина до Яворівської волості. Згаданих Павла і Омельковича він зобов’язав тою підданою, що був під їх порукою розшукати. Вони знайшли його в Яворові, під владою замку, але ані замковий уряд, ні міський Яворівський не хочуть його видати. Бо пан староста, незважаючи на те, що його видати не хочуть мучить їх ув’язненням і випускати не хоче” [35;216].
За втікачами “гонили слід”, тобто влаштовували погоню. Наприклад, коли селяни втекли з с. Ліщина на Житомирщині з маєтку князя Ружинського Роман Борисович туленський урядник “...иэ поддаными его милости пна моего лещинскими незавтрие в понеделок рано следом за ними гонил и пригнал есми следом до имена его млсти кнзя Кирака Ружинского до места Котелки…...” [35;74].
Заставши їх там, де вони опинились “постраждані” пани родили спробу одразу повернути у свої маєтки або ж “заарештувати” при посередництві водних, надісланих громадським чи земським судом. Часто бувало, що ці дії викликали опір громад поселень, де втікачів було виявлено. Зокрема, такі події описує Андрій Жоравський в своїй реляції про арешт втікачів — підданих Адама Стрибаля і з села Кам’яного Броду. Він пише, що прийшовши до старости в новоствореній слободі, він зустрів опір. Тобто староста села Великі Рачі Теодор Сусла не дозволив забрати втікачів [35;329].
Феодали, які приймали втікачів, прагнули за всяку ціну уникнути їх видачі позивачам, користуючись існуючими правовими нормами, вони домагалися перенесення (динації) розгляду відповідних позовів потерпілих панів з однієї судової сесії на другу, а так дозволялося робити до трьох разів, затягували виконання судових декретів, які були не на їх користь, або навіть ігнорували їх, як до речі, і “неугодні” їм декрети Люблінського короткого трибуналу. Невидачу новопоселенців обґрунтовували, зокрема, тим, що піддані, про яких йшлося в позовах “засиділи земську давність”, тобто визначений тодішнім законодавством строк, перебувши який в новому для них маєтку, переселенці не підлягали поверненню позивачам; після цього вони ставали “властивими підданими”, “власними отчичами” власника маєтку, де належний строк виїдали. Цей строк, наприклад, у Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах за Другим (Волинським) Литовським статутом 1566 р., яким тамтешні суди користувалися дорівнював щонайменше 10 р. Самі селяни добре знали “земську давність”, тож не дивно, що оселившись у володіннях іншого пана, вони, коли він їх утискав, погрожували піти від нього, заявляли, наприклад, таке: “мы еси люди вольные где хочем, пуйдемо, если тут под крывда будет“[35;334].
Бувало, що позивачам вдавалося повернути частину своїх підданих з їх сім’ями і рухомим майном або без них. Зокрема, в зізнанні відомого Андрія Храповського перед Луцьким громадським судом зазначено: “…А иншихъ подданыхъ самыхъ, жон, детей, ани маетности ихъ его млсть пан воеведа киевский его млсти кнзю Корецкому не отдалъ, ани урядники его млсти пан воевода киевский по сту копъ грошей его милости князю Корецкому ведле запису не заплатить...” [35;100].
За повне невиконання судових декретів щодо видачі втікачів відповідачам погрожувало позбавлення права володіння своїми маєтками, де втікачі осіли, на користь позивачів, а за недопущення останнім вводу у володіння (ув’язнення інтрописії) цими маєтками — баніція, тобто оголошення поза законом, засудження на вигнання з Речі Посполитої (“выволание с панства его королевское милости”). Яким слабким не був державно-адміністративний апарат Речі Посполитої, але не всі феодали наважувалися загострювати свої відносини з ним; багато хто з них, а то, можливо, й більшість мусили рахуватися з судовими декретами, які вимагали повернення втікачів або сплати за них грошової компенсації.
Траплялося, що видані, згідно з судовими рішеннями, селяни під час повернення їх позивачам, тікали з півдороги знову, навіть туди ж, де їх перед тим було виявлено. В декреті Вінницького городського суду в справі про втечу підданих Яна Висоцького з с. Курян Руського воєводства до маєтку Лавріна Пісочинського м. Жорнища Вінницького повіту Брацлавського воєводства зазначається, що селяни-втікачі “вночи сточих, подавит хотели, окрутистных потовшин, сами проч поутекали и знову до имения в м. Звыжем минованого местечка Жорнищъ з жонами, з детми и зо всеми маетностями своими пришли ы збычли итак подъ в м. мешкают.” [35;135]. Бувало й так, що втікачі, зіткнувшись на новому місці з гіршими, ніж очікували, умовами, верталися за якийсь час назад —туди, звідки раніше вийшли.
До дуже рідкісних належить згадка про “мимоходщину” — плату, яку від мігрантів знімали у володіння, через які вони проходили на шляху до поселень, де мали осісти.
Втечі, особливо масові, мали не абияке соціально-економічне значення. Міграції сприяли рівномірному населенню по всій тодішній території України, а значить — і більш збалансованому в регіональному відношенні розвиткові господарства і суспільних відносин. Втечі, народна колонізація великих просторів, яка була їх наслідком, прискорювали формування соціально-політичної свідомості українського народу, були одним із чинників Визвольної війни 1548 – 1557 рр.
Селяни вдавалися і до інших, не таких частих, як втечі, нелегальних, з точки зору панівного класу, видів боротьби: зволікання виконання повинності або ж відмова їх виконання: “... не рахуючись з панською волею і забувши про звичайну пристойність, вони відмовлялися городити плоти. Коли ж їм було нагадано про їх повинність, вони ж тільки ослухались, а й ще й зібравшись разом, силою увірвались у двір і тогочасного помічника пана... образили грубими і зневажливими словами...” [35;191], знищення межових знаків панських володінь (... границу свицовскую переоранную и там, далее и, едучи долиною от дороги, которая идет от Свицова до Надчич...) [35;48], захоплення панської землі і самовільний її обробіток і засівання її для себе (“... здійснені ними насильне переорення і за сіяння власних полів та ланів позивача, у володінні якими і в їх широкому вживанні він як власник здавна перебував, і про захоплення та привернення на власну користь переораних полів та ланів...”) [35;67], нищення лісів феодалів (“... поїжджають вночі і вдень вирубають і нищать (ліс). Часто повторюючи свої наїзди, вирубали 1030 урожайних дубів, буків і різного іншого дерева на кілля, підпори, крокви, лати, палі, підвалини, на городіння плотів...”) [35;251], винищували їх сіножаті, фізична розправа над феодалами та їх урядниками — побиття і навіть вбивство (“... пильно допитувались і достатньо довідались про за мордування й забиття залікового ключника, слуги пана старости, а також про ваше ґвалтовне поривання до інших його слуг, заворушення, бунти й непокору урядові пана старости, учинені вами...”) [35;56], напад на володіння сусідніх панів, спалювання панських дворів і фільваркових будівель (“... за указаниемъ через его мл., виделом тые местца и хусты, которыми ого и ветрое закладано. Виделемъ и оденки, на которых збомя погорело, и попел высоко на каждом з них лежали, въ липче шестнадцат …”), спускання панських ставів і виловлювання з них для себе риби, виступи проти військових постоїв-станцій [35;188].
Щербак в своїй статті також зазначає, що проявами боротьби селян було захоплення панської землі, хліба і худоби, порубка лісу, самовільна оранка земель, виколення панських луків тощо. В документальних джерелах зафіксовані аналогічні факти соціального протесту в с. Вільшані, Ту мечах, Суходолі, Заліссях, Тагачині, Жолобові та багатьох інших [44;165].
Більшість скарг належать підданим державних маєтків: селяни, які їх населяли, мали неспівмірно кращі можливості для опротестування і оскарження спрямованих проти них дій феодалів (старост і державців, інколи й орендарів), ніж їх побратими в приватних володіннях. Вони могли спершу жалітися в надвірний королівський суд, а з 1580 р. — у створений тоді в Варшаві спеціально для розгляду їхніх справ референдарний суд.
Селянам приватних маєтків не було кому жалітися на своїх дідичів — власників цих володінь. Вони могли скаржитися тільки на орендарів і заставників самим дідичам і тоді, коли орендно-заставні угоди між цими панами передбачали таке право, причому і в цих випадках селяни наважувалися подавати скарги при умові, коли обидві сторони — феодали були у спорі між собою. Не дивно, що таких скарг з’являлося порівняно небагато.
Відомості про скарги приватновласницьких селян обмежуються тільки їх змістом, в той час як інформація про супліки королівських підданих значно багатші, бо виходять далеко за рамки самого факту писемного протесту, хоч би й дуже широкого змісту; для цих селян складання і внесення в актову книгу скарг часто означало початок або продовження судових процесів проти своїх безпосередніх гнобителів, процесів, які, бувало, тривали довго, навіть десятиліттями і в яких селяни проявляли неабияку наполегливість і впертість, щоб досягти своєї мети — добитися видання референдарським судом декретів, які б визнавали старост і державців винними і при допомозі призначених цим судом комісарів примусити їх відмовитися їх від нав’язування підданим надмірних повинностей та ще й відшкодування понесені ними втрати під час виконання цих завищених повинностей.
Будучи шляхетським за своїм складом і характером діяльності референдарський суд захищав інтереси старост і державців. Але діючи водночас в інтересах державного скарбу, який в немалій степені наповнювався грошовими надходженнями від селянських повинностей і податків суд змушений був чинити певні перешкоди для руйнівного господарювання феодалів і тому виносити вироки на користь селян (дуже рідко). Виконання вироків, однак, з огляду на слабкість центральних і місцевих властей та запеклий опір старост і державців зустрічалось в більшості випадків з непереборними труднощами. Не домігшись бажаними реакціями на одну скаргу, жителі одного й того ж села подавали другу, третю і т. д. Наприклад, громада с. Бортятина Вишненського староства, що у Перемишлянській землі Руського воєводства подано у 1625 – 1633 рр., виходячи з матеріалів документів 6 скарг [14;18].
Що ж до скарг приватновласницьких селян на орендарів і заставників, адресованих дідичам, то останні реагували на тих же панів. Результати дідичних скарг в документах не вдалось вивчити.
Великий опір чинили селяни проведені волосної поміри. В останній третині ХVІ ст. феодали почали передати селян на волоки і в деяких місцях Київського воєводства. В 1593 р. власник містечок Старого і Нового Слободи (на Житомирщині) Пишкевич вирішив провести волочну поміру і послав для цього в згадані містечка ревізора. Ревізор, зібравши “міщан” (в дійсності це були селяни), запропонував їм погодитися дати переміряти свої землі на волоки і господарювати кожному на волоці, а також вписати їх з дітьми і з усім майном у реєстр. У відповідь на це “ця громада закричала: боже борони, щоб ми це зробили і по волоках свої землі розібрали, а свої родини дали вписати в реєстр. Це неможлива річ, щоб пани наші записували нас, людей вільних, наших дітей, наше майно і заводили собі в неволю. Батьки наші і ми самі, живучи, постарілись, а того не тільки не бачили, але про те й не чули, щоб нас так підступом перевели на волоки. А то ми зараз, як люди вільні, дамо нашому теперішньому панові по 20 грошей, вийдемо і підемо куди схочемо, а тут жити не будемо, імен наших записувати не дамо і, як люди вільні, в неволі бути не хочемо.” А коли пан почав заспокоювати їх, вони не слухались і “почали всі бунтувати, отже, поміру і реєстр довелося відкласти”. Проте пізніше опір селян був зломлений і поміра в згаданих містечках була проведена” [14;29].
Отже, основною формою пасивного протесту селян 2 пол. ХVІ — 1 пол. ХVІІ ст. були втечі. Це засвідчує ряд документів, які опубліковані в збірниках. Втечі дуже негативно впливали на економічний стан господарства феодала. Більшість селян утікали на вільні землі, де створювали свої господарства. На цих землях вони утворювали слободи. Створення слобод було вигідним і для феодалів. Це пояснюється тим поселялися на цілинних землях, викорчовували ліси і обробляли землі, які пізніше забирав феодал.
У період Люблінської унії були втечі від одного феодала до іншого, де можна було на більш вигідних умовах господарювання: звільнення від сплати податків на деякий час, надання більше землі, вольностей і втечі на вільні території такі, як Слобожанщина і Запоріжжя, де селянин відчував себе вільним землевласником і користувачем.
Крім такого прояву пасивного протесту, були ще й інші. Це такі, як підпали панських маєтків, вирубування лісу, збирання збіжжя, оранка земель без дозволу феодала.
Але ці форми опору могли лише в локальних масштабах вплинути на становище селянства, послабити гноблення з боку одного або кількох феодалів і майже не впливали на урядову політику щодо феодально залежних селян.
Розділ ІІІ. УЧАСТЬ СЕЛЯНСТВА У КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКИХ ПОВСТАННЯХ
3.1. Виступи 90–х рр. ХVІ ст.
Найвищого піднесення селянський рух на українських землях досягав під час збройних виступів — селянсько-козацьких повстань під проводом Косинського (1591 – 1593), Наливайка (1594 – 1596), Жмайла (1625), Федоровича (Тряска, 1630 р.), Павлюка (1637) і Острянина (1638) — перших великих соціальних битв українців і водночас битв від іноземного панування.
З огляду на соціальну природу і виробничу розосередженість селян вони не могли охопити повстання. Керівним ядром у повстання було козацтво — військово-політично організоване часи важких випробувань, згуртоване плоть від плоті українського народу, виражаючи його прагнення, волелюбне, — а тому здатне очолити його соціально-визвольну боротьбу. Королівські комісари, говорячи 1638 р. про повстання 1637 р. мали рацію, коли писали: “хлопи не бунтувалися б, якби вони (козаки) не були їхніми керівниками... ні хлопи без козацького імені і породи, ані козаки без хлопської сили вистоять не можуть” [35;284].
Лави козацтва, реєстрового і нереєстрового постійно поповнювалися вихідцями з селянства (в меншій мірі — міщанства), особливо в повстанський періоди козацтво була притягальною силою для селян, невдоволених наростанням соціального і національно-релігійного гніту, і шукаючих його послаблення; самим своїм існуванням козацтво показувало селянству як можна уникнути, позбутися панської сваволі і стати вольним; попадаючи в козацьке середовище, селяни вибували із старого юридичного статуту — кріпацтва, підданства. У бажанні вжитися в ряди козаків їх не стримувало те, що козацька старшина нещодавно гнітила голоту.
Боплан, говорячи про те, що в умовах “рабства”, багато селян України тікає від панів зазначає: “Найвідважніші х них подаються на Запоріжжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені... За рахунок таких селян-втікачів козацькі загони вельми зростають” [6;29]. Пануючі кола Речі Посполитої всіляко противилися селянському відпливу до козаків, наказували перехоплювати і карати всіх тих, хто покидав своїх панів заради того, щоб вливатися в козацьке середовище. Про втечі до козаків, покозачення свідчать, поза Бопланом, майже виключно попередні дані, коли селянам вдавалося дістатися до теремів, контрольованих козаками, пани вважали справу їх розшуку практично програною і не чинили старань, щоб повернути втікачів у свої маєтки. Цими посередніми даними є, зокрема, погрози підданих феодалам піти геть до козаків, якщо не буде припинено зловживань у повинностях [35$191]. До речі, наявність козацтва як військової організації значною мірою зумовлювала великий розмах народної колонізації південно-східних окраїн українських земель, бо тамтешнє населення, серед якого бачимо і чимало козаків-землеробів, знаходилось немов під захистом козацтва як від панської сваволі, так і від руйнівних татарських набігів [42;34].
Прямі і непрямі свідчення участі селян спільно з козаками у повстаннях містяться в листах і зверненнях керівників повстань та іншої козацької старшини. Зокрема: універсал полковника Карпа Скидана до козаків і селян на Задніпров’ї, в якому наказується виступати до м. Мошин Київського повіту і воєводства, а також лист старшини реєстрового козацтва до короля Владислава IV про хід селянсько-козацького повстання. Інформація щодо повстань міститься в реляціях і листах польських гетьманів, багатому на документи “Щоденнику” Ш. Окольського — сучасника описаних у ньому подій, російських джерелах.
Шимон Окольський супроводжував коронне військо під час каральних експедицій на Подніпров’ї в 1637 та 1638 рр. і згодом опублікував в Замості свою працю двома окремими випусками. Автор прикрасив розповідь різноманітними моральними сентенціями, цитатами з античних авторів, поетичними епітафіями. Водночас в ній міститься велика кількість описів військових дій, наводяться окремі цифрові дані. Особлива цінність щоденника полягає у наявності в ньому документальних матеріалів.
Ш. Окольський занотував насамперед свої спостереження. Він детально описує шляхи просування коронного війська, зазначаючи в окремих випадках чисельність загонів та їх озброєння, хід найважливіших битв з повстанцями. Крім того, автор використовував донесення розвідників, а також чутки, що не могло не позначитися на достовірності зафіксованих у щоденнику подій [41;133].
Всі заходи польського уряду, скеровані на придушення “української сваволі”, не досягли своєї мети. Маса селянства продовжувала покозачуватися, число козацтва зростало, територія поширення його збільшувалась, а одночасно зростав і селянсько-козацький рух проти шляхти. В кінці 1591 і на початку 1592 року цей рух переріс у велике козацько-селянське повстання. Цьому до певної міри сприяв голод на Україні в 1591 р. інтенсивно розгорнувшись, повстання це охопило значну частину України і являло велику загрозу для шляхетства, для панування Польщі на Україні. Королівський універсал від 16 січня 1592 р. свідчить про широкий розмах руху, який охопив воєводства Волинське, Брацлавське і Київське, де “великі і нечувані шкоди, кривди, грабунки і вбивства як у містах і містечках, так і в селах починено від деяких людей свавільних” [14;54].
Найвидатнішим проводирем цього повстання був гетьман реєстрового козацтва Кшиштоф Косинський, що походив, очевидно, з шляхти. В 80-х рр. XVI ст. він був на Запоріжжі, де займав видатне становище серед запорозької старшини. В 1590 р. він разом з іншими представниками козацької сторони шляхетського походження одержав від короля подання на маєток Рокитне на Білоцерківщині (над. р. Рокитою, притокою Росі). Але на ці землі заявив домагання князь Януш Острозький (син князя В. К. Острозького), як староста Білоцерківський, і добився на них грамот від короля. Тоді Косинський з іншою козацькою старшиною, на чолі реєстровців, виступив в кінці 1591 року проти Острозького. Він напав на Білу Церкву, пограбував будинок білоцерківського підстарости князя Курцевича-Булиги і позабирав документи на маєтки [14;54-55].
Повстання поширилося на Волинь і Поділля. Селяни і міська біднота оволоділи замками, фортецями й містами, захоплювали зброю і гармати, виганяли, ув’язнювали, нищили панів, оголошували себе козаками, запроваджували козацькі порядки і збиралися на ради, обирали отаманів і суддів, розподіляли землі, повинності, вступали до війська Косинського, поповнюючи його ряди. Деякі шляхтичі, рятуючи життя, прийняли присягу перед козаками [3;22].
Для придушення повстання король Сигізмунд ІІІ на початку 1592 року призначив комісію, що складалася, головним чином, з магнатів, старост Брацлавського, Черкаського і Барського. Комісія на чолі війська рушила до Трипілля, де засіли, і зажадали від козаків видати “зрадника короля і Речі Посполитої” Косинського, а самим “волі королівській не перечити”, загрожуючи в разі відмовлення розправою.
Козаки відмовилися видати Косинського. Побачивши, що вона безсила розгромити повстанців, комісія ухвалила проти козаків заочне рішення, оголосивши їх поза законом як бунтівників і ворогів держави.
Тим часом повстання на Україні росло. Повстанці нападали не тільки на шляхетські маєтки, містечка й дрібні міста, а на міста великі. В тому ж році було вчинено кілька нападів на Київ, київський замок, де повстанці, за свідченням В. К. Острозького на осінньому сеймі, “позабирали ґвалтом гармати, лінші, порох і всю зброю”. Козаки на чолі з Косинським продовжували боротьбу. Косинський нападав на маєтки Острозьких. Острозький з сусідніми старостами виступив проти Косинського, але військо його було розбите.
Особливо великих розмірів набрало повстання в кінці 1592 і на початку 1593 року. На початку січня 1593 р. волинська шляхта, що з’їхалася в м. Луцьк на судові “рочки” (сесія земського суду), вирішила відкласти засідання судів і виступити на боротьбу з “великим небезпечинством в Речи Посполитой от людей свовольных, которые се называют быти козаками низовыми» [14;55].
Косинський в цей час стояв у містечку Острополі в маєтках князя Острозького, а далі відійшов під містечко П’ятку, недалеко від Чуднова (також у маєтках Острозького). 2 лютого 1593 року Острозький вщент розбив Косинського під П’яткою. 10 ж лютого між козаками і Острозьким була укладена угода, за якою козаки зобов’язалися скинути Косинського з гетьманства і перебувати в повному послушенстві королю і не нападати на сусідні держави; перебувати за порогами; не чинити надалі нападів на маєтки кн.. Острозького, його друзів, взагалі всіх шляхтичів, що були при цьому під П’яткою; видати усіх утікачів селян, а також слуг (шляхтичів), повернути захоплені у шляхти зброю, майно, коней, худобу й, нарешті, старатися перебувати завжди в милості князів і Речі Посполитої [14;56]. Лист написаний від імені гетьмана Кшиштофа Косинського, сотників, отаманів і всього лицарства війська запорозького і підписаний Косинським і Іваном Крочковичем, “лицарем войсковым именем всего войска”. Після цього Косинський “три рази упав до ніг” Острозького і його синів і був відпущений з військом [16;189].
Проте, відступивши на низ, козаки не скинули Косинського з гетьманства і почали готуватися до нового виступу. Князь Ол. Вишневецький, черкаський і канівський староста, писав у травні 1593 р., що Косинський ставив своїм завданням перевернути догори дном усе погромити і знищити усіх панів.
Про існування тісного зв’язку між запорожцями і московським урядом в ці роки свідчить Лясота, який приїздив у Запорізьку Січ в 1594 році. По дорозі в Запорізьку Січ він зустрів московського посла Василя Нікіфоровича, що віх подарунки запорізькому війську. Лясота пише, що московський цар тримав запорозьких козаків “до того часу на своїй службі” і вважав їх своїми підданими [35;135].
В травні Косинський на чолі 2-тисячного козацького загону виступив під Черкасами. Проте тут він зазнав рішучої поразки від Вишневецького і, як передає Вишневецький, сам загинув у битві. Козаки ж утекли на Запоріжжя. За іншими даними Косинський був підступно вбитий у корчмі слугами Вишневецького. В цьому ж місяці Варшавський сейм оголосив козаків поза законом.
В другій половині 1593 року козацько-селянський рух на Україні продовжувався. Влітку козаки знову вирушили в Запорізьку Січ на Надніпров’я. Одночасно татари напали на Волинь. В цих умовах селянсько-козацького руху князь Вишневецький, незважаючи на свою перемогу над Косинським, змушений був всупереч постанові сейму проти козаків, укласти в серпні з ними угоду. Вишневецький мав вернути козакам забране у них майно; за смерть Косинського та інших козацьких старшин їх родичі могли добиватися задоволення судом; урядники не повинні були забирати на користь черкаського старости майно, що лишилося після померлих козаків. А майно це мало переходити в спадщину дружинам, дітям і родичам козаків. Козаки, що були на службі у Вишневецького діставали право вільного приходу і відходу. Запорізькі козаки могли вільно приходити на волості, що були у віданні Вишневецького, а також відходити на Запоріжжя, і повинні були тільки обрати серед себе старшого, який судив би їх за злочини, вчинені на волості.
Восени того ж 1593 року Подніпров’я було знову охоплене полум’ям повстання. Це було відповіддю на знущання панів, які брутально порушили умови договору. Київський воєвода К. Острозький, наприклад, схопив козацьких послів, які прибули подати скаргу на черкаського старосту О. Вишневецького, і кинув їх до в’язниці, звелівши віддати на тортури, від яких один посол сконав [3;25].
Угода була укладена, але повстання не припинилося. Вся південно-східна Україна була в цей час фактично в руках повсталих козаків, селян і міщан. Особливо уперте було повстання міщан м. Брацлава, яке тривало кілька років.
Найвидатнішим проводирем повстанців у період від 1594 по 1596 рр. були Гр. Лобода і Северин Наливайко.
Лобода належав до багатих козаків. Він володів с. Сошники на Київщині і мав багато рухомого майна, яке під час повстання переховував у Печерському і Пустинському монастирях і у приватних осіб. Після придушення повстання польський уряд конфіскував майно Лободи і роздав шляхтичам. Лобода був зв’язаний з київською шляхтою і київським духівництвом, підтримував добрі стосунки з кн.. В. К. Острозьким [14;58].
Після смерті Косинського він виступає як запорозький гетьман. В червні 1594 року, коли на Запоріжжя приїжджав Лясота, гетьманом був Богдан Микошинський, але Лобода й далі займав видатне місце серед запорізької старшини, і незабаром його знову обрали гетьманом.
Наливайко мав також зв’язки зі шляхтою, особливо служивою, якої було чимало в його загоні. Називаючи Лободу паном, князь Острозький Наливайка називав “лотром” (розбійником).
Родом Наливайко з Поділля. Існує переказ, що батько його був міщанином-кушніром і володів землею в м. Гусятині. Вмер батько від побоїв польського магната Каліновського, власника м. Гусятина, який захопив землю Наливайка.
Старший брат Северина був попом при острозькому замку і займав видатне місце серед діячів Острозького літературного гуртка, що виступали проти унії і католицизму. Сам Наливайко вступив на службу в військо кн.. Острозького і приймав участь у боротьбі проти повстанців на чолі з Косинським. Це викликало незадоволення серед козаків проти Наливайка. Але незабаром він покинув служби і, організувавши загін нереєстрового козацтва, почав боротьбу проти шляхти і організовував походи проти татар і турків у Молдовію [31;36].
В той час, коли Наливайко і Лобода робили походи в Молдовію, на Україні тривав селянсько-козацький рух, що являв велику загрозу для Польщі.
Повернення Наливайка і Лободи з походів сприяло піднесенню анти шляхетської боротьби на Україні. Ця боротьба дуже загострилася в вересні 1594 р. на Брацлавщині, кудли знову повернувся Наливайко з Молдовії. Розташувавшись у Брацлаві, він зажадав від шляхти “стації” і “помірної” для свого загону. Шляхта відмовилась виконати цю вимогу. Зібравшись у Вінниці, вона вирішила збройною силою поновити свою владу і рушила на Брацлав. Брацлавські міщани разом з Наливайком несподівано напали вночі на шляхетський табір на березі Бугу і розгромили його. Другий крок — захоплення замку.
Особливо розгорнувся антишляхетський рух в околицях Бара і на Брацлавщині зимою 1594 – 1595 рр., під час перебування тут загонів Лободи й Наливайка, що повернулися з походу, в загони почало прибувати багато “гультяйства”, “хлопства”, а також збіднілої служилої шляхти. Козацькі загони, особливо Наливайка, нападали на шляхетські маєтки, обкладали шляхту контрибуціями, знищували її судові й земельні документи. Особливо діставалось від загонів Наливайка маєткам Каліновського [16;190].
Ще ширше розгорнулося селянсько-козацьке повстання восени 1595 р., коли Наливайко повернувся з походу в Угорщину. Він зі своїм козацтвом з’явився на Волині, де його зустріли бідняки. Повстанці знищили жовнірський загін, заволодівши зброєю і майном. Налякана місцева шляхта, яка зібралася в Луцьку з нагоди судової сесії, сплатила повсталим контрибуцію. Наливайко, мабуть не був нею задоволений, бо пограбував передмістя Луцька і через Волинь направився в Білорусію. Повертаючись, повстанці знову пройшли Волинською землею, розгромили маєтки прихильників церковної унії, зокрема, маєток Отовчичі, де зберігалися єпископські цінності [37;36].
В кінці січня 1596 р. Наливайко повернувся з своїм військом на Волинь. В цей час на Україні назрівала нова важлива політична подія: польський король Сигізмунд ІІІ і папа римський Клімент VІІI, намагаючись посилити наступ католицько-шляхетської Польщі на Україні готували введення церковної унії. Частина українських феодалів пішла назустріч цьому планові, намагаючись таким шляхом зміцнити свої позиції в складі Польщі.
Зібравши коронне військо в Кременці, Жолкевський в кінці лютого 1596 р. швидко рушив на південь Волині, ставлячи собі завдання розгромити насамперед Наливайка. Останній, довідавшись про наступ хорошого війська, почав відступати — спочатку на схід, а далі повернув на південь, на Брацлавщину. Наливайко під час виступу встиг зібрати всього коло тисячі козаків, а тому ухилявся від бою з силами Жолкевського.
Відступаючи на Брацлавщину, Наливайко сподівався об’єднатися з Брацлавськими міщанами. Жолкевський старався не допустити Наливайка до Брацлава. За Прилукою Жолкевський настиг військо на чолі з Наливайком. Скориставшись ніччю повсталі утекли, а Жолкевський залишився в Брацлаві і чинив там розправу [14;65]. Під Білою Церквою загін Наливайка об’єднався з запорожцями на чолі з Лободою.
Жолкевський вислав проти повстанців передовий загін на чолі з князем Кириком Ружинським, українцем, магнатом-авантюристом.. Під Білою Церквою він був погромлений повстанцями. Жолкевський з новими військами настиг повсталих біля урочища Гострий Камінь, де відбулася битва. Після цієї битви повсталі відступили за Дніпро до Переяслава, а Жолкевський звернувся до короля по допомогу [16;194].
Після Переяслава повсталі пішли на Лубни. Та Жолкевський наздогнав їх з військами і вони змушені були отаборитись поблизу Лубен за Сулою на урочищі Солониця. 26 травня відбулася облога повстанського табору, що тривала біля 2 місяців.
В цих умовах Жолкевський знову почав розмову про переговори. Він обіцяв їм дозволити вільно розійтися по домах, але, як і раніше вимагав насамперед видати проводирів, а також віддати гармати й військові відзнаки, одержані козаками від іноземних держав за боротьбу проти турків і татар [14;66].
Частина повстанців вирішила кінець-кінцем прийняти ці умови. Наливайко зі своїм загоном хотів вирватися з табору і почав оборонятися, але його схопили і видали Жолкевському. Були видані також Шостак, Шаула і ще кілька старшин. Виконані були і інші умови.
Але після цього Жолкевський поставив нову умову — віддати всіх кріпосних панам. Повстанці відмовилися і почалася страшна різанина. Так закінчилося це повстання.
Козацько-селянські повстання 1581 – 1596 рр. були насамперед найгострішою формою виявлення суперечностей між гнобленими масами селянства, козацтва і міського населення з одного боку, і їх гнобителями — польською і українською шляхтою - іншого. Протягом майже 5 років південно-східна Україна перебувала фактично в руках повсталих. Шляхетське господарство було дуже підірване. Дуже багато селянства покозачилось. Основним змістом повстання була боротьба проти кріпосного гніту.
Разом з тим повстання були спрямовані проти національно-релігійного гноблення українського народу польськими панами, проти панування Польщі над Україною.
Ці повстання були першими великими виступами українських козацько-селянських мас проти шляхетства. Вони поклали початок визвольній боротьбі українського народу за незалежність, що розгорнулась в І пол. XVII ст.
3.2. Козацько-селянські повстання 20-х років XVII ст.
Козацькі походи на турецькі землі і підтримка козацькою старшиною Яхії загрожували польському урядові війною з Туреччиною. Велику небезпеку являли для польського уряду також зносини козацької старшини і православного духовенства з російським урядом. Але авантюра Яхії провалилась. Козацькі походи на турків, зокрема похід влітку 1625 р., були невдалі або маловдалі для козаків. Одночасно був розірваний союз козаків з Шагин-Гиреєм: за виплату польським урядом дволітніх “упомників” Шагин-Гирей відмовився підтримувати козаків.
Всі ці обставини польський уряд вирішив використати для приборкання козацтва і здійснення своїх попередніх постанов щодо нього. Король призначив комісію, що складалася з магнатів на чолі з коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським. В вересні 1625 р. комісія з військом походом рушила з Поділля на Київщину, спустошуючи, палячи і грабуючи по дорозі міста і села.
Про підготовку на Україні визвольного повстання народних мас повідомляли в липні 1625 р. в Розрідний приказ севські воєводи П. Воєйков і Н. Власьєв: “Черкаси вывезли из Запорог в украинные городки 70 пушек и под остальных Черкас в Запорог послали, чтоб и остальные черкасы из Запорог шли в сход в украинные городки”. В той же час (31 липня 1625 р.) Рильський воєвода М. Гагарін слав звістку в Москву, що козаки “хотят бится с поляками за веру и за свои домы” і почали “збиратся против гетьмана Конецпольского” [29;71].
11 жовтня польське військо підійшло до Канева. Канівські козаки відправили послів до польського гетьмана, повідомляючи, що гетьман їхній Марко Жмайло ще перебуває на Запоріжжі, і просили не наступати на місто і дозволити їм зібратися на раду. Козацька рада вирішила не піддаватися Конєцпольському, і 3 тисячі козаків вийшли з міста. Конєцпольський послав у погоню за ними великий загін війська. Під Мошнами між козаками і поляками стався бій. Козаки, укріпившись у таборі відступали до Черкас, де стояв загін в 2 тис. козаків. Останній з’єднався з канівським загоном, і вони разом почали відступати до козацького війська, які від Маслового Ставу збирались до Крилова. Польське військо підійшло до Крилова і розташувалось над р. Цибульвиком, поблизу козацького табору. 25 жовтня козацькі посли повідомили Конєцпольського, що в козацький табір прийшов гетьман Жмайло з артилерією. Конєцпольський вирядив до козаків комісарів, пропонуючи їм умови, які вони повинні були прийняти. Проте козаки відкинули їх. Після цього Конєцпольський кинув на козацький табір коронне військо. Козаки відступили і стали табором в урочищі Ведмежі Лози за Курукувим озером (на місці теперішнього Крилова, проти Кременчука). Спроби Конєцпольського розгромити тут козаків були відбиті. Польське військо зазнало великих втрат убитими і пораненими. Сам Конєцпольський ледве врятувався від смерті.
Вранці 19 жовтня до польського табору прибули козацькі посли з проханням припинити просування коронних військ до прибуття гетьмана Жмайла, який з кількатисячним загоном козаків ішов із Запоріжжя. На світанку 29 жовтня розгніваний Конєцпольський, відпускаючи козацьких послів, заявив: “Ви незабаром відчуєте силу наших шабель на своїх шиях за вашу непокору і свавілля” [29;75-76].
Комісари почали з козаками переговори. Переговори тривали 3 дні. 5 листопада 1625 року між козаками і козацькою старшиною відбулася угода, що дістала назву Куруківської. Комісари дали згоду на те, щоб причетних до повстання не віддавати полякам. Реєстр збільшувався до 6 тис. чоловік і мав бути складений протягом 6 тижнів. Реєстрові козаки мали право обирати старшого, але затверджував його король або від його імені коронний гетьман. Платня реєстровим козакам збільшувалася до 60000 злотих. Старшині призначалася окрема платня. Козацькими правами й вольностями мали право користуватися лише реєстровці, і тільки в королівщинах. З маєтків духовних і шляхетських реєстровці повинні були виселитись протягом 12 тижнів. Решта козаків — біля 40 тисяч — мусила повернутись у кріпосний стан. Реєстрові козаки не повинні були робити походів на турецькі володіння і мати зносини з іноземними державами. Тисяча козаків мусила перебувати як сторожовий загін на Запоріжжі.
Жмайло скинутий з гетьманства, і на його місце обраний Михайло Дорошенко, представник угодовської козацької верхівки, який брав участь у Хотинській компанії і він був до того гетьманом. Конєцпольський затвердив цей вибір. Договір був підписаний Дорошенком і кількома старшинами і скріплений військовою печаткою.
Після Куриківського договору козацтво остаточно поділяється на 2 групи — городових, реєстрових, що займали угодовську позицію відносно польського уряду, і нереєстрових, так званих “випищиків", центром яких стало Запоріжжя. Польському урядові не вдалося повернути в кріпосний стан масу нереєстрового козацтва, яке продовжувало збільшуватись.
А також Антонович зазначає, що всіх пунктів угоди 5:
3.3. Селянство у конфліктах 30-х років
Основною причиною козацько-селянських повстань в 30-х рр. XVII ст. було поширення кріпосного гніту на Наддніпров’ї, що підсилилось в кінці 20-х і 30-х рр. Захоплення польськими панами земель на Наддніпров’ї розгорнулося в кінці XVI ст. на початку XVII ст.
В листопаді 1629 р. закінчилась війна Польщі з Швецією. В війні цій на стороні Польщі брало участь багато козаків-випищиків, взятих на службу польським урядом. Після закінчення війни козаки мали лишитися поза реєстром, отже повернутися у кріпосний стан. Тому повернення козаків з походу загострив антишляхетську боротьбу на Україні.
Одночасно з козаками на Україну повернулося військо Конєцпольського. Розташувавшись на Наддніпров’ї, коронне військо почало грабунки, розправи, що привело до обурення населення.
В цій розжареній атмосфері весною 1630 року на Наддніпров’ї почалось велике козацько-селянське повстання.
Населення багатьох сіл, міст і містечок стихійно піднялося на боротьбу з гнобителями. Поштовхом для її активізації було запровадження в січні 1630 р. збору подимного. Селяни і міщани активно протистояла введенню нового оподаткування. Вони виганяли збирачів податків, а разом з ними і представників місцевої адміністрації, громили шляхетські маєтки. Згодом окремі виступи переросли в могутнє козацько-селянське повстання [43;30].
Т. Федорович, як відомо, був гетьманом нереєстрових козаків під час походу на Крим в 1629 році. Після цього гетьман — Леон Іванович. Напередодні повстання випищики знов обрали гетьманом Федоровича, який стояв на непримиренній позиції відносно польського уряду. Т. Федорович виступає в джерелах також під іменем просто Тараса. “История русов” називає його Трясилом. Його найбільшими соратниками були полковники Андрій Віденко, Данило Білоцерківець, Михайло Пововаренко, старшини — Богдан Кизим, Іван Гиря, Левко Бут, Федір Прало, Іван Сорока, Левко Каленик, Григорій Яцина. На початковому етапі в рядах повсталих перебували також Константин Вовк, Борзяк, Бородка [43;30].
Коли Конєцпольський повернувся на Україну, Чорний став вимагати від нереєстрових козаків покори. Далі, коли була прийнята плата реєстровцям Чорний і польські комісари почали переглядати реєстри, виписувати з нього небажані елементи. В числі виписаних було 300 реєстровців, що були на Запоріжжі. Чорний вимагав від них, щоб вони з’явилися з артилерією на волость. Вони обіцяли скоритись його наказові, але прийшовши на волость у березні, несподівано схопили Чорного і привезли до Тараса, який також уже був на волості. Тут Чорного стратили. Пізніше поширилися чутки, що козаки його стратили за те, що він ніби перейшов унію і поклявся полякам знищити православ’я і козацтво.
Виступ нереєстрових козаків на волость став поштовхом до повстання. Уже в кінці березня путивльські воєводи доносили царю, що запорізькі козаки “из Запорог выгреблись в Переяславль с пушками, и ныне де государь, сбираются изо всех городков козаки, которые гроши имели и выпислые казаки, что были выписаны, а собрався де , государь, выгонять им из Киева и изо всех городов после великодня поляков” [14;33].
Налякані виступом Тараса, реєстровці втекли під охорону коронного війська в Корсунь. Підійшовши до Корсуня, Тарас почав бій з польським військом і реєстровцями. Корсунські міщани підтримали повстанців. Під час бою до повстанців приєдналась також більшість реєстровців. Коронне військо з частиною реєстровців змушене було відступити.
Після цього повстання почало швидко поширювати на Наддніпров’ї. Козаки розпинали універсали, в яких закликали народ приєднуватися до них для охорони віри, обіцяючи козацькі вольності. Частина повсталих загонів приєдналася до Тараса, а частина діяла самостійно, нападаючи на шляхту і польських жовнірів.
Перебування селянсько-козацького війська на Правобережжі справило позитивний вплив на розширення території повстання. Вже в січні відбувся збройний виступ селян і “випищиків” у Трипільському старостві Київського воєводства, під час якого повстанці розгромили маєток пана А. Фірлея в містечку Обухові. В заяві Святської і М. Мики в Житомирський городський суд від 12 травня 1630 року говориться про дії народних месників в районі Паволочі, які спалили шляхетський маєток із “всім нерухомим майном і документацією”. Населення Києва, Василькова, Де метра, Білгородки та ін. населених пунктів підтримало повсталих. У реляції сейму (1631 р.) коронний гетьман С. Конєцпольський зазначав, що універсали Т. Федоровича та заклики “деяких осіб духовних і світських грецької релігії, в яких сповіщалось, що їх віру нищать... роздратували чернь і всю Україну, розбурхати так, що ніхто з тамошньої шляхти не був у безпеці в своєму домі” [43;33].
Повстання являло велику загрозу для польських панів, тим більше, що повстанці, за словами Конєцпольського мали план “трактувати з Москвою і віддати їй всі тамошні краї”. На початку квітня Конєцпольський рушив з коронним військом з Бара в напрямку на Київ, розіславши перед цим універсали, в яких закликав шляхту йти до коронного війська. Конєцпольський послав вперед стражника коронного Самійла Лаща.
Просуваючись до Києва, Лащ на перший день великодня вдерся в містечко Лисянку і вирізав усе населення “як мужов, так і жон, так і детей в церкви будучих, и попас ними” і по дорозі “людей невинных былт бы тилько русин был, забивали” [14;134]. Другий польський загін вирізав усе населення в містечку Диметрі.
Особливо бурхливо розгорнулися повстання на Лівобережжі в районі Переяслава. Туди ж рушив із своїм військом Тарас і розташувався табором під Переяславом.
Бої під Переяславом тривали близько трьох тижнів. Уже перша битва з повстанцями була невдала для Конєцпольського. В боях повстанці виявляли велику мужність і відвагу.
Рішучий бій відбувся між повстанцями і коронним військом 22 травня. Цю битву автор “Истории русов” назвав “Тарасовою ніччю”. Т. Г. Шевченко оспівав розгром Конєцпольського в своєму творі “Тарасова ніч”, використавши для нього оповідання “Истории русов” і, очевидно, народні перекази.
Повстанці розгромили польські загони в Коначеві, в Димері, в Білгороді, під Києвом, коло Боришполя. Під Києвом була знищено “Золота рота”, що складалася виключно з шляхтичів. Щоб не дати змоги коронним військам переправитись через Дніпро на допомогу Конєцпольському, повстанці спалили в києві 50 байдаків і силу човнів.
Конєцпольський змушений був вступити з повстанцями в переговори, намагаючись договоритися з реєстровцями.
Ініціатором переговорів між сторонами виступив, очевидно, коронний гетьман. У декларації, надісланій С. Конєцпольським до табору Т. Федоровича під назвою “Спосіб заспокоєння гніву його королівської милості за провини Війська запорозького, він пропонував припинити військові дії на таких умовах: а) збереження в цілому Куруківського договору 1625 р.; б) видача Т. Федоровича, як головного призвідця “бунту і на якого є певні докази, що він мав зрадливі наміри щодо Речі Посполитої”; в) визнання старшого, якого призначить король; г) об’єднання реєстрових, які брали участь у боях з обох сторін в єдине військо; д) розпуск реєстрових козаків; е) повернення полонених жовнірів” [43;38].
Заможні козаки, як реєстрові, так і нереєстрові, згодилися піти на компроміс з Конєцпольським. 8 червня 1630 р. під Переяславом між Конєцпольським і козацькою старшиною був укладений договір. Куруківський договір лишався в силі, але реєстр фактично збільшувався до 8 тис. чоловік: не включені до реєстру повинні були розійтися по домах, але їм гарантувалась “безпека”.
Під час переговорів гетьманом козацького війська був Антін Конашевич Бут. А при укладенні договору Конєцпольський затвердив гетьманом Орендаренка. Долю Тараса мав вирішити король, але до того він лишався при війську.
Так закінчилось повстання 1630 р. Хоч воно не привело до значних змін в становищі українського населення, але битва під Переяславом надала більшої впевненості у своїх силах.
Весною 1631 р. Т. Федорович розіслав на волості заклики про продовження боротьби проти шляхти. Учасник переяславської битви Григорій Рубчинський розповідав у Севську, що на початок червня на них відгукнулося близько 15 тис. козаків, що зібралися в Черкасах, Переяславі, Каневі. Великі козацькі загони зосереджувалися також у Лубнах і Острі [43;40].
Наступним селянсько-козацьким повстанням в 30-х рр. XVII ст. було повстання під проводом Павлюка. Причиною було те, що польський уряд прислав на Запоріжжя комісарів Потоцького і Киселя для переоглядання реєстру. На чолі цього повстання став Павлюк, що повернувся з Кримського походу.
Про переважну кількість селян у війську повстанців повідомляли навіть окремі польські джерела, незважаючи на те, що в них селянсько-козацькі повстання інтерпретувалися виключно у вигляді боротьби козацтва за свої привілеї. Так, Ш. Окольський зафіксував у своєму щоденнику, що Павлюк наказував “набирать как можно больше войска из среды крестьян” [43;58].
Повернувшись з кримського походу, Павлюк повів агітацію на Запоріжжі проти старшини реєстровців. В травні він на чолі випищиків виступив на волость, захопив козацьку гармату і вивіз її на Запоріжжя.
Починаючи повстання Павлюк висував програму:
22 серпня Павлюк видав універсал до всього козацтва і поспільства (тобто селянства і міщанства), в якому закликав усіх приєднатися до його війська, пропонував ловити реєстрову старшину як зрадників і продажних людей, і приставляти до нього. Одночасно Павлюк послав у переяславський полк своїх полковників Скидана і Семена Биховця, які поширювали листи з закликом козаків і поспільства до повстання. Листи ці мали величезний вплив.
В вересні 1637 року гетьман реєстрового козацтва Кононович і кілька старшин були схоплені Павлюком і страчені. Частина реєстровців приєдналась до Павлюка, значна ж частина лишилась при хорошому війську.
Повстання швидко охопило Наддніпров’я. Шляхта втікала з своїх маєтків.
З особливою силою розгорнулося повстання на Лівобережжі. Частина повстанців вирушила на Могили на Київщині, де Павлюк призначив зборний пункт для війська. Багато загонів діяли на місцях. Швидкому й великому поширенню повстання сприяв голод, що спалахнув на Україні внаслідок неврожаю 1637 р.
З якою інтенсивністю поширювалося повстання показує таке свідчення польського гетьмана Миколи Потоцького: “На Задніпров’ї все до останку покозачилось, — писав він на сонові донесень з кінця листопада 1637 р. — Міста княжі [Вишневецького] Ромни видають величезні купи своєвільників, і всі інші без винятку, і мій Ніжин теж пришився до них. Замкові козаки, котрих було 200 чоловік, виторили службу” [12;264].
Переяславський староста писав коронному гетьманові Станіславу Конєцпольському про події на Лівобережжі: “Кизим теж звів з Києва чималу купу за Дніпро; стоїть тепер в Переяславі і там до нього збираються. Острянин з Полтави теж збирає їх до себе. В тамошніх містах, що належать до староств, все хлопство покозачилося; в самім Гадячу втекло в козаки 2 тисячі” [2;265].
Для придушення повстання коронний гетьман С. Конєцпольський вирядив польного гетьмана М. Потоцького. 6 грудня 1637 року між повстанцями на чолі з Павлюком і польською армією М. Потоцького стався лютий бій під Кужейками на Черкащині. Коронне військо було краще озброєне і займало зручну позицію. Битву почав Павлюк, пославши загін Лаща від Масиків до Кужейків. “Наступ селян, — пише Окольський, — являв дуже показне видовище: вони йшли табором вишикуваним у 6 рядів з чотирма гарматами на чолі, двома по бокам і двома в кінці, а всередині між возами йшло військо... Ідучи, ворог сильним кроком, богохульством, лайкою, непристойними словами ганьбив і зневажав шляхту, жовнірів, гетьманів і самого короля... Козаки йшли під майорячи ми прапорами, з гарматними пострілами і гучними вигуками. “А чи далеко гетьман буде ночувати? Лящику, побіжиш до хащику!” [14;147].
Після дуже впертого бою коронному війську вдалося вдертися в табір повстанців. Повстанці билися надзвичайно мужньо. Сам Потоцький писав про це: “Було таке уперте і завзяте це хлопство, що ніхто з них не хотів кричати “миру”, навпаки, тільки кричали, щоб одному на одному вмирати... Котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнірів голоблями й дишлями”. Бій тривав до пізньої носі. Павлюк і Скидан відступили на південь для того, щоб зібрати більше повстанців.
Після здачі повстанців під Моровицею козацько-селянське повстання не припинилось. Центром його було Лівобережжя, особливо Лубенщина, де після Скидана діяли Кукла і Скрибень.
Весною 1638 року на Наддніпров’ї знову почалось велике селянсько-козацьке повстання. Уже за рік (1638) починається нове повстання, і до нього пристають тепер і селянські маси. Козаки зрозуміли, що без простого народу, вони не можуть нічого зробити, і через те підіймають повстання тепер не за права свого тільки стану а за права свого народу. Здається, що це повстання могло б мати успіх, але вибрали на гетьмана чоловіка слабкої волі, не здатного до військової справи. Це був Ясько Острянин [2;98]. Поштовх до розгортання повстання був денний виступом запорожців на чолі з гетьманом Яськом Остряниним на волость. Правою рукою Острянина був Скидан.
10 березня Острянин видає універсал, в якому він звертався до “по обоим сторонам реки Днепра в Малой России, отчизне своей, з предков своих, от давних времен мешкаючим, тут же и всему посполитому народу малороссийскому”. У відповідь на жорстокі переслідування з боку польсько-шляхетських властей, зазначалося в універсалі, козаки й селяни піднялися на боротьбу за “визволення при помощи божей вас, народа нашого православного, от ярма, порабощения и мучительства тиранського ляховского и для отмщения починенных обид, разорений и мучительских ругательств” [45;133].
Великі надії Острянин і Скидан покладали на допомогу донських козаків, до яких було виряджене посольство.
Між запорожцями і донцями був укладений договір про взаємодопомогу. Як говорили в 1632 році донські козаки стрілецькому п’ятидесятнику Угрюмову, — “у нас де, у донских казаков, з запороским черкасы приговор учинен таков: как приходу откуды чаять каких… людей многих на Дон или в Запороги, и запороским черкасом на Дону нам, казакам, помогать, а нам, донским казакам, помогать запороским черкасом» [14;15].
В кінці березня – на початку квітня Острянин і Скидан рушили по суші й воді в Запоріжжя на волость. Українське населення з нетерпінням чекало появи запорожців. В багатьох місцях готувались до повстання. Окольський з цього приводу писав: “Одні готують порох, другі дають людей, гроші і провіант. Уже влаштовували лікарню в Трахтемирові, Межигірський монастир посилає їм благословіння і Печерський віддає часть. На водах уже готові переправи. Самі ріки Псел, Сула, Стариця і Дніпро несуть Острянину луку...” [41;140].
Виступивши з Запоріжжя, Скидан пішов по правому березі Дніпра під Чигирин, звідки частина його війська переправилась за Дніпро і підійшла до Іраклієва, де був розташований загін польського війська. Головні сили на чолі з Остряниним, що плили човнами по Дніпру, напали на Кременчук, заволоділи Хоролом і Ожельником, а даної повернули до Голтви, міста князя Єремії Вишневецького, зайняли тут зручну позицію і добре укріпились.
Все Наддніпров’я і Задніпров’я, територія Сули, Хорола, Псла, місцевість межуючи з Слобожанщиною, були охоплені вогнем повстання. Велике повстання спалахнуло на Чернігівщині. Тут повстанці розгромили війська чернігівського підстарости і його самого вбили [14;152].
Під Сніпородом на Острянина напали Потоцький і Вишневецький. Не одержавши вчасно підтримки від козацького загону на чолі з Сокирявим, Острянин відступив назад до Лукомля. Сокирянин, не знаючи про відступ Острянина, несподівано наскочив на польське військо і був розбитий.
3 червня 1638 р. повстанців на чолі з Остряниним було атаковано. Відбулася битва, в якій перевагу мало польське військо. Під час даної битви Острянин утік на Слобожанщину, де й оселився.
Після втечі Острянина повсталі обрали гетьманом Дмитра Гуню. Це дало змогу козакам протриматись до вечора.
На другий день битва знову відновилася. Почалися п5реговори, але вони не мали успіху. Оскільки прийшла звістка про повернення Скидана з боєприпасами. Довідавшись про це польське командування на зустріч йому вислало військо. У битві Скидан був взятий у полон.
Вночі з 11 на 12 червня (ст. ст.) Гуня відступив з-під Жовтина до гирла Сули і зайняв позицію при впадінні в останню р. Стариця. Тут він зробив свій табір. Окольський з подивом пише про винахідливість Д. Гуні при організації оборони: “Місцевість ця багата водою, лісом і пасовищами для коней, дніпровський берег неприступний, тепер же вона так добре була укріплена із середини і з боку поля, що ворота завжди лишалися відкритими. Не один інженер дивувався винахідливості грубого хлопа і його мистецтву в таких спорудах і дивлячись на міцні вали, шааці, батареї і бруствери” [41;35].
Коронне військо на чолі з Потоцьким після кількох невдалих атак почало облогу повстанського табору. Одночасно Потоцький розіслав загони польського війська по навколишніх селах з наказом знищити їх. Переконавшись, що взяти повстанського табору не можна, Потоцький запропонував повстанцям здатися, обіцяючи помилування. Гуня вступив з ним в переговори, вимагаючи поновлення козацьких прав і вольностей. Далі він погоджувався на мир на умовах поновлення Ку рухівських статей. Потоцький рішуче відмовився від пропозиції повстанців і розпочав нову атаку.
Повсталі 7 серпня вирішили здатися. Гуня з частиною козаків утік на територію Російської держави, а ті, що залишилися в таборі, присягли на вірність королю. З таким результатом закінчилось це повстання [14;153].
Таким чином, проаналізувавши козацько-селянське повстання 2 пол. XVI — 1 пол. XVII ст. можна зробити такі висновки:
а) стихійність і неорганізованість повстань;
б) суперечності між реєстровими (що перебували на службі в Речі Посполитої) і нереєстровими козаками;
в) відсутність єдиного командування, розрізненість селянських виступів;
г) погана озброєність;
ВИСНОВКИ
Після Люблінської унії 1569 р. до складу Речі Посполитої увійшли такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиною Поділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина. На цих землях встановлюється польське панування, яке супроводжується посиленням соціального гноблення і національно-релігійних утисків з боку як польських так і місцевих феодалів.
Становище селян після Люблінської унії значно погіршилося: по-перше, вони не мали ніяких прав; по-друге, збільшилася панщина, різні податки, а також посилювалося закріпачення основної маси селянства; по-третє, після Берестейської унії почалися утиски православної віри на території України.
На середину XVI ст. остаточно склалося польське та литовське феодальне землеволодіння, за яким право користування землею мав шляхетський стан. Селянство на землях феодалів перебувало під їхньою “необмеженою владою”. В “Уставі про волоки” 1557 р. зазначалося, що селянин і його майно повністю належить феодалові. Протягом 2 пол. XVI ст. польський і литовський уряди видавали ряд законів із забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника.
За литовським статутом 1588 р. остаточно селянство вводилося до закріпаченого стану. Селянин, який прожив 10 р. на землі феодала, ставав кріпаком. Шляхтич мав право розпоряджатися не тільки майном селянина, а й його життям.
Розвиток товарно-грошових відносин спонукав феодалів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто власного господарства, яке базується на постійній щотижневій панщині. Норма відробітків була неоднаковою у різних регіонах України. Якщо взяти Галичину і Волинь, то в них селяни відробляли 4 – 5 днів панщини, а на півночі Київського воєводства 2 – 3 дні на тиждень.
Крім панщини селяни сплачували різні данини — натурою або грішми. Серед данин натурою на першому місці стояли данини хлібом. Також існувала данина худобою. Жителі лісових околиць постачали куниць, лисиць і іншу звірину, а ті, що селилися вздовж річок — рибу. Сільські ж ремісники були зобов’язані доставляти до панського двору свої вироби. Бортники сплачували данину медом, а жінки давали прядиво, пшоно.
Грошова данина вживалася рідше. Тільки в 40-і рр. XVII ст. шляхта все частіше почала заміняти панщину грошовим чиншом.
Становище селянства погіршувалося ще й унаслідок здачі феодалами своїх маєтків в оренду. Орендар мав право розпоряджатися на цих землях на свій розсуд, що ще більше посилювало експлуатацію селян.
Розвиток фільваркового господарства супроводжував зменшення селянських наділів та зростанням числа малоземельних і безземельних селян. Зростала кількість городників, за городників і комірників, у маєтках збільшувалася кількість “гультяїв”, які не мали ніякого майна.
Панство накладало на селян різні побори: за право випасати худобу, за помел зерна, за вола, за вулик на пасіці, за право ловити рибу в панському ставі, за вирубування лісу. Державі селяни сплачували також податки на утримання королівського війська.
За всякий непослух пани жорстоко карали селян: саджали в “колоди”, ув’язнювали, наказували бити, засуджували до смерті.
Все це привело до протесту селян проти феодалів. Найпоширенішою формою протесту були втечі від одного феодала до іншого та на вільні землі (Слобожанщина, Запоріжжя).
Селяни утікали як з сім’ями, так і по одинці. Кожен шукав кращої долі в іншому краї з іншими людьми. Вони знаходили захист у так званих слободах або волях. Це нові поселення, при заснуванні яких пан звільняв колишніх кріпаків від панщини і податків на 10 – 15 р. протягом цих років селяни розробляли цілинні землі, вели вільне господарювання, що давало, хоч на короткий час, селянству відчути себе вільним. Але такі поступки були вигідні феодалам. По-перше, селяни обробляли нові землі (цілинні), освоюючи лісові і степові “пустині” і пан міг використати ці землі пізніше для себе. По-друге, були випадки, коли пани, не дивлячись на волю селян, залучали їх до виконання другорядних повинностей у своїх маєтках.
Але, коли на Слобожанщині почали розвиватися слободи, водночас на західних землях почали занепадати феодальні маєтки. Це було зумовлене великою кількістю переселень селян. Були випадки, що залишалися пусті села — жителі повтікали. Це привело до того, що велика кількість панів зверталася до польського суду для вирішення цієї проблеми. Для того, щоб зменшити кількість втікачів була запроваджена кругова порука на селі, тобто громада поручалася за селянина, а якщо він утікав, то повинна була сплачувати гроші або шукати його.
Крім втеч, селяни ще й відмовлялися відробляти панщину. Також без дозволу пана збирали врожай на полі, рубали ліс, косили сіно на луках. Пізніше ці протести перетворилися у сутички з урядниками і підпалення панських маєтків.
Втікаючи на Запоріжжя, селяни записувалися в стан козаків і жили за звичаями Запорізької Січі. Козаки також були не задоволені політикою польського уряду. Це привело до об’єднання їх в одну силу, яка має назву повстання.
Найвищого піднесення селянський рух досяг під час збройних виступів — козацько-селянських повстань, під проводом Косинського, Наливайка, Жмайла, Федоровича, Павлюка, Острянина.
Основною масовою силою цих виступів було селянство, яке приєднувалося до козаків. Оскільки, козаки були більш організовані, ніж селяни і краще озброєні, то вони очолювали ці повстання. То ж, справедливо, на мою думку, їх називати козацькими. Але, оскільки селянство підтримувало козаків і масово приймало участь у цих виступах, то їх можна визначити як козацько-селянські повстання.
В ході даних повстань відстоювались у першу чергу інтереси козацтва і їх наслідки не мали впливу на становище основної маси селянства України.
Ці виступи мали велике значення в тому, що під час розгортання цих подій козацтво згуртовувалося, набувало досвіду боротьби проти гноблення з боку уряду Речі Посполитої, а також готувало ґрунт для наступних подій, які розгорнулися в середині XVII ст. і набули характеру національно-визвольної війни українського народу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ