Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Історія винекнення політології як науки?
Згідно з реально існуючими численними джерелами, знання про політику налічує близько двох з половиною тисячоліть, а на Сході, в Стародавньому Китаї та деяких інших країнах — ще більше. Однак у найрозвинутіших формах знання про політику виникає у європейському обширі, точніше — з політичної думки античності ("Республіка" Платона, "Політика" Аристотеля, "Про республіку" Цицерона). Протягом двох з половиною тисячоліть з'явилось чимало досліджень наукового змісту з різноманітних проблем політології, серед яких назвемо трактат Фоми Аквінського "Про государеве правління", працю М. Па-дуанського "Трактат про передання влади" (XIV ст.), "Шість книг про республіку" Ж. Бодуена, класичну роботу Н. Макіавеллі "Державець".
Зародження політології як науки припало на другу половину XIX ст. У 1857 р. в Колумбійському університеті була створена кафедра історії і політичної науки, після чого почали діяти й інші кафедри політологічного профілю. Саме в 1857 р. професор історії та політичної економії Френсіс Лібер започаткував читання курсу лекцій з політичної теорії в Колумбійському університеті, а в 1880 р. його наступник на посаді Дж. Берджес заснував при Колумбійському університеті школу політичної науки. У1903 р. створено "Американську асоціацію політичних наук" і засновано журнал "Аннали американської академії політичних наук". В 20-х роках XX ст. з ініціативи Чарльза Вдварда Мерріама виникла "Школа політичних наук" у Чикаго, а згодом "Комітет з досліджень в галузі суспільних наук", серед завдань якого була фінансова підтримка найбільш перспективних проектів чиказьких учених. Однією з особливостей "Чиказької школи" було налагодження тісних взаємозв'язків із суміжними дисциплінами: психологією, економікою, соціологією, антропологією, правом.
В Європі виникнення політичної науки як академічної дисципліни пов'язується з Німеччиною. Перші кафедри були відкриті при університетах Мюнхена (1814), Тюбінгена (1817) та Вюрцбурга (1822). В1923 р. у Франкфурті був створений "Інститут соціальних досліджень", який ввійшов до історії як "Франкфуртська школа політології". Перші кроки політології в Німеччині були зроблені під значним впливом класичної німецької філософії, зокрема праць І. Канта і Г. Гегеля. Однак незабаром політична наука в Німеччині переживає спад. Лише в 1946 р. при університеті Кельна була створена перша кафедра політології, а в 1949 р. виникла "Німецька вища школа політики".
Одна з найперших установ, яка спеціалізувалась у галузі політичних наук, виникла 1871 р. у Франції під назвою "Вільна школа політичних наук" (нині — Інститут політичних досліджень Паризького університету). Становлення британської школи політології пов'язують з часом заснування "Школи економіки і політичних наук" при Лондонському університеті. Згодом політологічні дослідження та навчання студентів з цієї спеціальності були запроваджені в Оксфордському, Кембриджському; Манчестерському та інших університетах (кінець XIX — початок XX ст.). Уже значно пізніше, в 1950 p., була заснована "Асоціація політичних досліджень Сполученого Королівства" як філіал "Міжнародної асоціації політичної науки".
На зламі XIX — XX ст. італійські мислителі Гаетано Моска, Вільфредо Парето, обґрунтувавши "теорію еліт", зробили значний внесок у становлення італійської політичної науки. Хоча, необхідно констатувати, потужний розвиток політології в Італії припадає на післявоєнний період і пов'язаний з іменами Бруно Леоні, Паоло Фарнеті та Джованні Сарторі. Останній, викладаючи в університеті Флоренції, відіграв вирішальну роль у формуванні італійської політичної науки.
У 1622 р. в Упсальському університеті (Швеція) виникла кафедра "Джона Скітте, професора дискурсу і політики", однак вона займалася філологічною проблематикою, зокрема дослідженням латинської та римської риторики. По-справжньому політологічна проблематика у шведських вищих навчальних закладах досліджується тільки в другій половині XIX ст. Відповідні кафедри були створені в Лундському (1889), Ґетеборзькому (1901) і Стокгольмському (1935) університетах. Сучасні ж університетські факультети політичної науки сформувались до 50-х років XX ст.
Однак активне утвердження політичної науки, по суті, починається тільки після Другої світової війни. Велику роль у поширенні політології відіграла організація ЮНЕСКО, яка санкціонувала автономність політичної науки як самостійної галузі знань і сприяла її розвиткові. На міжнародному колоквіумі політологів у організованому ЮНЕСКО в 1948 р. у Парижі, було вирішено вживати термін "політична наука" і визнано, що основним предметом політичної науки є: а) політична теорія; б)політичні інститути; в) партії, групи і суспільна думка; г) міжнародні відносини.
Відтоді проводяться міжнародні конгреси з проблем політичних наук, в яких беруть участь політологи всього світу. Зокрема, на XVI Міжнародному конгресі, який проходив у серпні 1994 р. в Берліні, провідні політологи з різних країн обговорювали проблему демократизації. В сучасних умовах незаперечним авторитетом користуються "Міжнародна асоціація політичної науки", "Міжнародна студентська асоціація політичної науки" та "Європейський консорціум політичних досліджень".
Як бачимо, політологія зароджується майже одночасно на різних континентах. Це свідчить про те, що вивчення і розповсюдження політологічних знань — нагальна суспільна необхідність, без цього неможливо досягти високого рівня розвитку суспільства.
чому політологія не прижилася в тоталітарному режимі
Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку. Як відзначила Х.Арендт, при тоталітаризмі був реалізований принцип: "приватною особою залишається тільки той, хто спить". Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна статизація - держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все - від виховання дітей до випуску продукції -контролюється з єдиного центру.
1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених "зверху" і "патронованих" партією суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опозицію.
2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча еліта створює під себе "партію влади").
3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об´єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, "велике майбутнє" - комуністичний або расовий рай. Одночасно створюється "образ ворога", яким виступають "реакційні класи" або "нижчі народи", прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам "ідеологію розвитку", що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.
4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, "всенародні обговорення", мітинги. Особливо часто використовував організацію масових маніфестацій і смолоскипову ходу А.Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному настрої. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму характерна деполітизація мас, інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера.
5. Необхідно відзначити ще одну принципову відмінність режимів. Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).
Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.
предмет вивчення політології
Узагальнюючи зміст і завдання науки про політику, можна дійти висновку, що предметом політології є вивчення закономірностей і випадковостей становлення та розвитку взаємовідносин соціальних суб´єктів (особи, соціальних груп, політичних партій, націй, держав тощо) з приводу політичної влади, організації політичних систем в окремих суспільствах та їхню взаємодію на міжнародній арені.
Звичайно, що наведене визначення предмета політології не є універсальним, оскільки політична наука розвивається, отже, і дефініція її предмета буде постійно уточнюватися. Утім, відсутність загальноприйнятного визначення предмета політології не є перешкодою як на шляху вивчення курсу політології, так і в проведенні політологічних досліджень, оскільки коло політологічних проблем досить чітко визначили експерти ЮНЕСКО ще в 1950 p., коли дійшли висновку, що політологія як наука повинна включати чотири основні розділи:
1. Політичні теорії, включаючи й історію ідей.
2. Політичні інститути та їхнє функціонування.
3. Партії, групи й громадська думка.
4. Міжнародні відносини.
Звертаючись до перекладеної політологічної літератури, знаходимо, що сьогодні, наприклад, політологічна наука США зосереджує увагу на таких основних напрямах: а) американська політологія; б) компаративна політологія; в) міжнародні відносини і міжнародна політика; г) політична філософія і теорія демократії.
У цьому самому руслі визначаються основні напрями політологічних досліджень і в інших країнах.
Наша, українська, ще дуже молода наука про політику багато в чому є ідентичною, хоча вона не повторює ні американську, ні якусь іншу політичну науку, а розвивається переважно на своєму, національному теоретичному й методологічному ґрунті.
Відповідно до визначених вище основних розділів можна окреслити проблеми, які покликана розв´язувати політологія як наука. У їх числі слід назвати такі: політичної влади; організації політичних інститутів; управління політичними процесами; відносин між різними суб´єктами політичної влади; відносин громадянського суспільства — держави — особи; розвитку демократії; міжнародних відносин та ін. (схема 5). Оскільки коло цих і деяких інших проблем постійно розширюється, вони наповнюються новим змістом, то політологія як наука і покликана своєчасно враховувати такі зміни і вносити їх у теорію політики і в соціальну практику політичного життя.
методи політології
Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження.
1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:
принципи політології
Ознайомившись з методологічними принципами політології (див. підрозд. 4.1.), перш ніж перейти до питань методики політологічного дослідження, маємо з'ясувати, чим же відрізняються поняття "методика" й "методологія".
І хоча нерідко принципової різниці між ними не помічають, вона все ж таки є, і досить істотна. А спільного між ними приблизно стільки ж, скільки між поняттями "техніка" та "технологія".
Отже, під методикою політологічного дослідження розумітимемо арсенал аналітичних методів вивчення й аналізу певних аспектів функціонування політичної сфери суспільства. А під
методологією — сукупність пізнавальних принципів дослідження, що є фактично технологією використання цих методів. Ця технологія має бути концептуально та ідеологічно вибудованою, об'єднувати методи політологічних досліджень з методами, процедурами й процесами, технічними прийомами та засобами дослідження, аналізу, перевірки й оцінювання здобутих даних.
Отже, методологія політичної науки є, по суті, певним способом організації дослідження на базі використання конкретно визначеної політологічної техніки.
Методика й методологія політологічних досліджень визначаються, з одного боку, складністю об'єкта і предмета дослідження (політичної сфери та її компонентів), з другого — міждисциплінарним характером самої політичної науки.
З огляду на складність об'єкта та предмета політології, "родинних" зв'язків науки про політику із суміжними суспільними дисциплінами (правом, політичними філософією, соціологією, психологією, економією, географією, історією, герменевтикою, етнографією, екологією, антропологією, демографією та ін.), достатньо логічним виглядає висновок щодо використання політологією майже всіх методів з широкого арсеналу суспільних наук.
Умовно методи політології можна поділити на такі групи. І. Загально логічні: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, моделювання.
II. Теоретичні: мислений (у думці) експеримент, математична формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетичний перехід від абстракції до конкретності та ін.
III. Соціологічні: соціально-політичний експеримент, вивчення документів (контент-аналіз), анкетування (очне і заочне — поштове, пресове, аудіовізуальне, електронне), інтерв'ю, експертне опитування, спостереження (польове, лабораторне, випадкове), вивчення соціальних настанов .
IV. Соціально-психологічні: соціально-психологічний експеримент, спостереження, вивчення документів (контент-аналіз), соціометричне опитування, тестування, пікалірування.
V. Порівняльно-історичні: історичного опису, конкретного аналізу, порівняльний, періодизації, хронологічний, ретроспективний, прогностичний та ін.
VI. Емпіричні (біхевіористичні): практичний експеримент, аналіз статистичного матеріалу, конкретне моделювання.
VII. Системно-функціональні: декомпозиція, композиція, інс-титуціональний та функціональний методи, структурно-функціональний аналіз.
VIII. Діяльнісні (теорії політичних рішень): раціональний, послідовних порівнянь, зміпіано-скануючий, теорії груп.
Зрозуміло, що загальнологічні та теоретичні методи використовуються на рівнях насамперед політико-філософського та конкретно-теоретичного аналізу, решта — переважно на емпіричному й певною мірою — на конкретно-теоретичному рівні політологічних досліджень.
Розглянемо особливості використання деяких із цих методів у сучасних політологічних дослідженнях.
Загально логічні методи
До них належать такі методи, як аналіз, синтез, абстрагування, узагапьнення, дедукція, аналогія, моделювання. Вони є універсальним інструментарієм дослідження політичних явищ, суб'єктів і об'єктів політики.
До них належать передусім уявний експеримент, математична формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетичний перехід від абстракції до конкретності, метод історичного опису і т. ін.
Напевне, надзвичайно важко створити політичну науку, яка містила б узагальнення універсальної значущості. Отже, говорити, зокрема, про повну математичну формалізацію політичних процесів було б некоректно. Правомірно лише робити вірогідні, стохастичні узагальнення, певні прогнози на кшталт: деякий політичний феномен може існувати з певною вірогідністю за наявності певних конкретних умов.
Загальнологічні та теоретичні методи є універсальним інструментарієм будь-якого, у тому числі політологічного, наукового дослідження. Вони використовуються переважно на рівні політико-філософського аналізу, предметом якого є загальні методологічні засади, гіпотези, положення і т. ін.
закони і категорії політології
Закони будь-якої науки — це наукові узагальнення. Тільки визначивши закони, можна пізнати науку.
Політологія вивчає передусім закони, за якими розвивається суспільство в цілому. Таким, наприклад, є загальносоціологічний закон історичного прогресу — розширення сфери політичного життя й підвищення її ролі в суспільстві, закон посилення ролі народних мас в історичному процесі, в розвитку демократії й самоврядування.
Основоположними для політології виступають закони, які визначають сутність форм і методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість і взаємозумовленість.
Важливими є закони функціонування політики, що визначають її життєдіяльність як особливого організму. Дія цих законів відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, використовує чинник часу, розкриває характер явищ політичного життя.
Закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин — це закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Ці закони зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нових систем політичних відносин. Закони розвитку діють через зіткнення й долання суперечливих тенденцій політичного життя суспільства, функціонування політичних систем, удосконалення політичних відносин і системи регулювання їх. Отже, кожний, хто бажає вивчити політологію, має змогу обрати свій шлях пізнавання її й відповідно до свого бачення класифікувати політологічні закони (за сферами суспільного життя, структурою, функціонуванням, розвитком тощо).
Безсумнівно, що кожний з підходів класифікації законів політології містить конструктивні засади, які певною мірою дають змогу пізнати сутність політичної науки як такої. Утім, пізнання її можна здійснювати, скориставшись й іншою класифікацією законів. Зручною видається тригрупова класифікація їх на загальні, особливі та одиничні.
Загальні закони — це ті закони, що характерні для політичного життя всіх народів (встановлення політичної влади — необхідна умова функціонування і розвитку будь-якого організованого суспільства; взаємозв´язок політичної культури з політичними відносинами; політична свідомість як форма політичного буття і т. ін.).
Особливі закони характеризують розвиток загальних законів у певній системі (тоталітарній, авторитарній, демократичній). Іншими словами, особливі закони розкривають сутність загальних законів з урахуванням особливостей розвитку кожної країни, характеру політичного режиму тощо. Наприклад, авторитарна система для зміцнення політичної влади максимально концентрує її в своїх руках, використовує насилля тощо. Демократична система передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.
Одиничні закони — це закони, які регулюють взаємовідносини влади й особи у певній державі.
У тісному взаємозв´язку із законами політології перебувають її категорії, що покликані виражати сутність даного предмета, його вузлові пункти, сходинки пізнання законів, тому вони невіддільні від законів. У них розкриваються необхідні зв´язки, фундаментальні положення науки, суттєві елементи її структури.
Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування і розвитку.
Основними загальними категоріями політології є “політика”, “влада”, “демократія”, “свобода”, “національна ідея”, “менталітет нації” тощо.
Найважливішими категоріями структури є “політична система”, “політична організація”, “держава”, “політична партія”, “громадсько-політичний рух” та ін. З числа категорій функціонування слід виокремити такі: “політична діяльність”, “політичний процес”, “політичний конфлікт”, “політична боротьба” тощо. До категорій розвитку належать: “політична революція”, “контрреволюція”, “еволюція” та ін. Центральними категоріями політології можна визнати такі: “влада”, “політика”, “демократія”, “свобода”. При цьому слід зауважити, що політика не зводиться тільки до влади, до її структур і рівнів на інституційному зрізі. У реальному політичному житті суспільства є чимало неінституційних політичних структур (неформального характеру), які впливають на офіційні структури, а отже, і на проведення державної політики.
Вплив однієї групи на іншу (як індивідів — один на одного) є природним процесом, який супроводиться відносинами панування і підлеглості при розподілі ролей. Коли ж ці відносини набувають офіційного статусу, інституціюються, тоді виникають політико-владні зв´язки з наявністю в них обов´язкових елементів примусу. Владні стосунки взаємозв´язку набувають характеру впливу — панування (що дуже важливо) і мусять відповідати законам, основним нормам середовища проживання людської спільноти, суспільства в цілому.
Отже, способами функціонування і розвитку суспільства є відносини залежності, незалежності і взаємозалежності, в основі яких — політична свобода, авторитет політичних сил і демократії як механізм життєзабезпечення політичних суб´єктів.
Звичайно, існують й інші категорії політології, які допомагають краще зрозуміти каркас політології як науки, розібратися в політичній практиці, зрозуміти бурхливі події періоду утвердження української державності.
місце політології в системі гуманітарного знання
Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін «політика» виник завдяки твору видатного мислителя античного світу Арістотеля про державу, правління й володарювання, що мав назву «Політика». політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо Політологія, якою вона є сьогодні — це явище новітнього часу. Вона з'явилася на сучасному етапі людської цивілізації — у період утвердження індустріального суспільства. Організаційне оформлення політологія набула у країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини XX ст. у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. Політична наука стає самостійною, почєинає активно взаємодіяти з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Спід звернути увагу на те, що політика виступає об'єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки? Щоб відповісти на це запитання потрібно розрізняти політику у вузькому і широкому розумінні. Загальне визначення предмета політології можна було б запропонувати таке: політологія у більш вузькому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб'єктів з приводу влади.