Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра економічної теорії
Реферат
З дисципліни «Політична економія»
На тему: «Проблеми розвитку аграрного сектору в Україні на сучасному етапі»
Виконала:
Студентка І курсу
Групи ЕП-11
Шашук Лариса
Перевірив:
Кандидат економічних наук, доцент Ряба О.І.
Рівне 2014
|
[1] Зміст [2] Вступ [3] 1. Сучасний стан аграрного сектору економіки України та ключові проблеми його розвитку. [4] 2 .Стратегія розвитку аграрного сектору економіки України. Мета та цілі. [5] 3. Зворотня сторона стратегії розвитку аграрного сектору. Чому він не може стати локомотивом економіки. [6] Висновки [7] Список використаної літератури |
Україна – це країна з потужним агропромисловим потенціалом та величезними перспективами розвитку сільського господарства. Вона володіє сприятливими кліматичними умовами і якісними земельними ресурсами, наявність яких свідчить про можливість ефективного розвитку сільськогосподарського виробництва.
Експерти відносять аграрний сектор до найважливіших галузей національної економіки України, що дає значній частині сільського населення робочі місця, забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність нашої держави.
Аграрний сектор є одним з пріоритетних та стратегічних напрямів розвитку економіки України. Сільськогосподарський потенціал України може стати основою для становлення особливої ролі національної економіки у сучасній системі світогосподарських зв’язків. Разом з тим, повноцінний розвиток сільського господарства є можливим за умов здійснення постійних та значних інвестиційних вкладень, ресурсний потенціал яких є достатньо обмеженим у вітчизняних сільгоспвиробників, а тому важливим є пошук можливостей збільшення інвестицій у аграрний сектор використовуючи фінансові ресурси національної економіки. Становлення, розвиток та реформування аграрного сектора економіки супроводжувалося становленням ринкових відносин, проведенням земельної реформи, створенням нових підприємницьких організаційних структур різних форм власності. Реалії сьогодення спонукають до використання стратегічних підходів для здійснення глибоких перетворень в аграрній сфері, що є однією з передумов успіху її соціально-економічного розвитку.
Різні аспекти проблеми висвітлені у працях вітчизняних та закордонних науковців і практиків, зокрема В. Валентинова, П. Гайдуцького, М. Дем’яненка, С. Зорі, І. Кириленка, П. Макаренка, В. Месель-Веселяка, І. Михасюка, А Мельник, О. Могильного, В. Назаренка, Б. Пасхавера, М. Павлишенка, Н. Попова, П. Саблука, О. Онищенка, Т. Осташко.
Метою даного реферату є визначення основних проблем розвитку аграрного сектору економіки Україна, та пошук шляхів їх вирішення.
Аграрний сектор є важливою стратегічною галуззю української національної економіки, яка забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність нашої держави, дає значній частині сільського населення робочі місця. Він формує 16-17% валового внутрішнього продукт. Але економічні можливості аграрного сектора України використовуються не повністю. Аграрний сектор забезпечує близько 60% фонду споживання населення, займає друге місце серед секторів економіки у товарній структурі експорту і залишається практично єдиною галуззю, яка багато років поспіль забезпечує позитивне зовнішньоторгівельне сальдо. Основним нормативно-правовим документом, який виражає державну підтримку аграрного сектору сьогодні є Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24.06.2004р.
Аграрний сектор України з його базовою складовою, сільським господарством, є системоутворюючим в національній економіці, формує засади збереження суверенності держави – продовольчу та у визначених межах економічну, екологічну та енергетичну безпеку, забезпечує розвиток технологічно пов’язаних галузей національної економіки та формує соціально-економічні основи розвитку сільських територій.
Окрім стабільного забезпечення населення країни якісним, безпечним, доступним продовольством, аграрний сектор України безперечно спроможний на вагомий внесок у вирішення світової проблеми голоду.
Подальше входження до світового економічного простору, посилення процесів глобалізації, лібералізації торгівлі вимагають адаптації до нових та постійно змінних умов, а відповідно – подальшого удосконалення аграрної політики.
Український аграрний сектор з потенціалом виробництва, що значно перевищує потреби внутрішнього ринку, є ланкою, що з одного боку може стати локомотивом розвитку національної економіки та її ефективної інтеграції в світовий економічний простір, а з іншого – зростання доходів, задіяного в аграрній економіці сільського населення, що складає понад третину всього населення країни, дати мультиплікативний ефект у розвитку інших галузей національної економіки.
Незважаючи на певні досягнення в розвитку аграрної сфери, в Україні ще багато питань чекають на вирішення. Для того щоб сільське господарство в нашій країні розвивалося і процвітало потрібні суттєві зміни у ціновій політиці. Сільському господарству потрібні стабільні ціни, орієнтуючись на які фермери могли б визначати оптимальний обсяг виробництва продукції. Ціновий механізм повинен стати головною ланкою постреформованого аграрного виробництва.
Ключові проблеми розвитку аграрного сектору економіки України:
Відомо, що сільське господарство є специфічною галуззю економіки. Це проявляється в тому, що, на відміну від багатьох інших галузей, результати його діяльності значно залежать від природно-кліматичних умов. Тому одним із важливих напрямків розвитку сільськогосподарського виробництва є зменшення ризиків від природно-кліматичних умов та забезпечення подальшого розвитку аграрного сектора шляхом удосконалення системи захисту господарств .
Важливу роль відіграє утворення у сільському господарстві кластерів. Кластерні локальні мережі територіально-виробничих систем є джерелами і факторами забезпечення високого рівня та якості життя населення, економічного зростання й сталого розвитку території. У центральних, південних і східних областях України формуються зерново-олійні кластери, які мають високу ефективність.
Бар’єром для успішного розвитку і функціонування аграрного сектору в Україні є недосконалість нормативно-правових актів щодо аграрної політики держави. Тому їх необхідно переглянути і сформувати правову базу, яка б захищала інтереси виробників сільськогосподарської продукції. Особливістю функціонування організаційно-правового механізму підтримки розвитку аграрного сектора сьогодні в Україні є те, що, з одного боку, відсутнє в повному обсязі фінансове забезпечення законів, що приймаються, а з іншого – невиконання вже прийнятих законів та інших нормативно-правових актів, тобто низька виконавча дисципліна в державних органах влади [4].
Значну роль повинна відігравати інноваційна діяльність. Пріоритетним напрямом інноваційної діяльності в аграрному секторі є впровадження найбільш перспективних агротехнологій і на цій основі підвищення продуктивності виробництва з метою зниження витрат на одиницю продукції та зміцнення її конкурентоспроможності на внутрішньому і світовому ринках.
Серед напрямків інноваційного розвитку аграрного сектора слід визначити такі:
1) створення та впровадження у виробництво високопродуктивних сортів і гібридів сільськогосподарських культур, нових порід тварин і птиці;
2) стимулювання агроекологічної діяльності, зокрема розвитку альтернативного органічного агровиробництва;
3) формування високоосвічених професійних кадрів [4].
Отже, незважаючи на проблеми, які притаманні сучасному етапу розвитку сільськогосподарського виробництва, Україна повинна розвивати виробничі потужності сільського господарства, щоб у найближчі декілька років наша сільськогосподарська продукція могла вийти на світовий ринок і конкурувати з продукцією інших розвинутих країн світу.
Стратегія розвитку аграрного сектору економіки України (далі – Стратегія) спрямована на формування ефективного соціально спрямованого сектору економіки держави, здатного задовольнити потреби внутрішнього ринку та забезпечити провідні позиції на світовому ринку сільськогосподарської продукції та продовольства на основі закріплення його багатоукладності, що на даному етапі розвитку вимагає пріоритету формування різних категорій господарств (селоутворюючих господарств), власники яких проживають у сільській місцевості, поєднують право на землю із працею на ній, а також – власні економічні інтереси із соціальною відповідальністю перед громадою.
Стратегія визначає мету, стратегічні цілі, принципи розвитку аграрного сектору, орієнтири й пріоритетні напрями та розроблена у відповідності з Конституцією України та з урахуванням положеньзаконів України «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про основні засади державної аграрної політики України на період до 2015 року» та інших законодавчих та нормативно-правових актів, відповідно до яких здійснюється діяльність в аграрному секторі.
Мета Стратегії – створення організаційно-економічних умов для ефективного розвитку аграрного сектору на основі єдності економічних, соціальних та екологічних інтересів суспільства для стабільного забезпечення населення країни якісним, безпечним, доступним продовольством та промисловостісільськогосподарською сировиною.
Стратегічні цілі розвитку аграрного сектору:
Принципи розвитку аграрного сектору
1. У сфері організації аграрного виробництва:
1.1. Багатоукладність при пріоритетності формування селоутворюючих господарств;
До селоутворюючих відносяться наступні форми господарювання:
1.2. Збалансованість розвитку за економічними, соціальними та екологічними критеріями;
1.3. Формування зацікавленого в довгостроковому ефективному господарюванні відповідального виробника/користувача (власника) землі.
2. У сфері формування та здійснення державної аграрної політики:
Попри рекордні врожаї, українське сільське господарство неспроможне стати драйвером економіки. Навпаки, великі інвестиції олігархічного бізнесу в агропромисловий комплекс (АПК) здатні перетворитися на джерело численних соціально-економічних проблем.
В Україні вже кілька років спостерігається бурхливий розвиток сільського господарства, передусім рослинництва. Як наслідок – стрімко збільшуються інвестиції в агропромисловий комплекс, причому їхню левову частку становить олігархічний капітал. Олігархи почали звертати увагу на агробізнес порівняно недавно, вочевидь, коли усвідомили, що потенціал визискування пріоритетних до цього часу галузей вичерпується (гірничо-металургійний комплекс, машинобудування, виробництво труб тощо). Агробізнес натомість нині є одним із небагатьох напрямів в Україні, який за сприятливої кон’юнк тури може забезпечити надвисоку рентабельність у стислі терміни. А саме це, власне, завжди й передбачала бізнес-стратегія олігархів. Не див но, що лише після того, як сільським господарством зацікавилися наближені до влади бізнесмени, уряд намагається всіляко підтримувати АПК, декларуючи, що він повинен стати локомотивом зростання економіки та допоможе вирішити цілу низ ку проблем на макроекономічному рівні. Проте такі пріоритети насправді можуть мати згубні наслідки як для села, так і для економіки.
Ще 2004-го обсяг інвестицій в агробізнес становив лише 3,4 млрд грн на рік. Ситуація змінилася починаючи приблизно з 2005-го, не в останню чергу завдяки певній лібералізації, пов’язаній із тодішньою зміною влади. В агробізнес стали інвестувати іноземці, впроваджуючи передові технології, які швидко поширювалися й серед українських аграріїв. Темп приросту капіталовкладень в агробізнес лишається одним із найбільших в українській економіці, а сама галузь дістала тепличні умови для розвитку. По-перше, кредитна політика банків стала лояльнішою до аграріїв. По-друге, значні податкові преференції для агробізнесу. По-третє, після чергового переділу зернового ринку трейдери, власники яких є наближеними до влади, дістали широкі можливості для вивезення збіж жя з країни. Вони отримали стабільні надходження валютної виручки та можливість легко й дешево залучати фінансування за кордоном.
Займатися рослинництвом стало так вигідно, що навіть традиційні олігархи, які звикли до екстенсивного розвитку бізнесу (через дешеву приватизацію та розпилювання держбюджету), оцінили потенціал галузі, увійшовши в цей бізнес.
Уряд, звісно, намагається отримати дивіденди, зокрема й політичні, від розвитку галузі, щоразу приписуючи успіхи агросектору до своїх заслуг. Хоча це очевидне перебільшення, адже розвиток сільського господарства почався значно раніше, а податкові пільги, ініційовані урядом, з огляду на обсяг торішнього прибутку аграріїв мають сумнівну стимулювальну ефективність, натомість є зайвим тягарем для бюджету.
У будь-якому разі урядовці не втомлюються повторювати про потенціал галузі, ніби закликаючи його реалізуватися вже цього року. Потенціал справді величезний: 100–120 млн т зернових, якщо орієнтуватися на середні показники врожайності розвинених країн. Це практично удвічі більше від тих рекордних врожаїв, які були в Україні за роки незалежності. І хоч би як уряд намагався пришвидшити розвиток галузі, у нетривалій перспективі він не зможе компенсувати її досягненнями падіння решти економіки та уникнути проблем із платіжним балансом.
Між потенціалом та його реалі зацією часто є численні вузькі місця й різноманітні фактори, на усунення яких ідуть роки. Основ ним чинником, що зробив рослинництво в Україні рентабельним і здатним фінансувати власний розвиток навіть за низької врожайності деяких років, стали ціни на зернові у світі. Попри корекцію у 2008–2010-му внаслідок кризи, загальне їх зростання величезне.
Але хоч би якими були перспективи аграрного бізнесу в Україні з погляду прибутковості, зрозуміло одне: його розвиток у найближчі п’ять років триватиме. Адже навіть якщо глобальна конкуренція з’їсть третину чи половину теперішніх цін на зернові, їх виробництво в Україні буде рентабельним, хоча нових інвестиційних проектів може й помітно поменшати. А втім, і тут є ризики, зважаючи на екстенсивний шлях розвитку сільського господарства. Великий бізнес, який зараз активно вкладає гроші в АПК, у гонитві за швидкими прибутками робить ставку на вирощування культур, які виснажують землю, зокрема технічних. Натомість посіви традиційних продовольчих культур стрімко зменшується. За такої динаміки розподілу площ неминуче знижуватиметься і родючі сть українських чорноземів. Тоб то нові аграрні королі фактич но залишають по собі випалену землю.
Відомий норвезький економіст Ерік Рейнарт у своїй книжці «Як багаті країни стали багатими… і чому бідні країни залишаються бідними» доводить, що жодна держава ще ніколи не ставала заможною завдяки сільському господарству. Навпаки, його розвиток завжди консервував відсталість. Виробники с/г продукції, як і інших сировинних матеріалів, залежні від попиту тих, хто має сильну переробну промисловість, та від темпів їхнього зростання. Якщо останні потерпають від кризи, стагнації чи просто вповільнення, то перші стають заручниками низьких цін, доходів і темпів розвитку. Але скидається на те, що, вибравши агросектор «локомотивом» зростання економіки, влада не бачить у ньому нічого, окрім засобу для вирішення поточних проблем, наприклад, у платіжному балан сі, а наближені до неї олігархи – можливість швидкого збагачення.
Отже, щоб у найближчі декілька років наша сільськогосподарська продукція могла вийти на світовий ринок і конкурувати з продукцією інших розвинутих країн світу, Україна повинна розвивати виробничі потужності сільського господарства.
Враховуючи досягнення в розвитку аграрної сфери, в Україні ще досить багато питань чекають на вирішення. Особливо для того щоб сільське господарство в нашій країні розвивалося і процвітало потрібні суттєві зміни у ціновій політиці. Сільському господарству потрібні стабільні ціни, орієнтуючись на які виробники могли б визначати оптимальний обсяг виробництва продукції. Головною ланкою постреформованого аграрного виробництва повинен стати ціновий механізм.
Подальше входження до світового економічного простору, посилення процесів глобалізації, лібералізації торгівлі вимагають адаптації до нових та постійно змінних умов, а відповідно – подальшого удосконалення аграрної політики.
Майбутнє входження до світового економічного простору, посилення процесів глобалізації, лібералізації торгівлі вимагають адаптації до нових та постійно змінних умов, а відповідно – подальшого удосконалення аграрної політики.
Стратегія розвитку економічного сектору визначає мету, стратегічні цілі, принципи розвитку, орієнтири й пріоритетні напрями та розроблена у відповідності з Конституцією України та з урахуванням положень законів України «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про основні засади державної аграрної політики України на період до 2015 року» та інших законодавчих та нормативно-правових актів, відповідно до яких здійснюється діяльність в аграрному секторі..
Метою даної стратегії є створення відповідних економічних умов для розвитку аграрного сектору на основі взаємозв′язку економічних, соціальних та екологічних інтересів суспільства для стабільного забезпечення населення країни якісним, безпечним, доступним продовольством та промисловості сільськогосподарською сировиною.
Якщо Україна таки реалізує свій аграрний потенціал, то світовий вивіз зернових виросте на 15–20%, а глобальна конкуренція суттєво загостриться. У такому разі «локомотив» української еконо міки може перетворитися на валізу без ручки, а урядові гасла на кшталт «Нагодуємо весь світ разом!» зміняться на крики відчаю. Тож деякі економісти небезпідставно застерігають: «Не перебільшуйте значення нових рекордів українського сільського господарства у 2013-му й будьте готові до зворотних наслідків». Економіки, що розвиваються вповільнюються, врожай у світі очікується високий, тому вже цього року українські аграрії можуть відчути всю жорсткість конкуренції на глобальному ринку, а експортні надходження від продажу зернових, цілком можливо, навіть виявляться нижчими від тогорічних. Принаймні дотепер динаміка цін на зернові цілком підтверджувала ці побоювання.
Хоч би як склалася ситуація з реалізацією врожаю, Україні напевне слід шукати стратегічних покупців для свого збіжжя й укладати довготривалі конт ракти на його постачання, інакше глобальна конкуренція може зробити збитковою велику частину інвестицій у сільгоспвиробництво, які вже зроблені і які ще треба освоїти.