Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
43. Охарактеризуйте освітянські реформи 19 ст.
Для управління освітніми закладами були створені навчальні округи, дев’ять українських губерній входили до Київського, Одеського, Харківського округів. Навчальні заклади було поділено на чотири “розряди”: парафіяльні школи – для “людей найнижчих станів”; повітові училища – для дворян, службовців, купців, ремісників; гімназії та ліцеї, а також університети – головним чином для дітей дворян.
У 60-х роках ХІХ ст. у галузі освіти було проведено нізку реформ, зумовлених скасуванням кріпосного права (1861). З 1864 р. всі типи початкових шкіл перетворювалися на загальноосвітні “початкові народні училища” з єдиною програмою. У кожній губернії створювалася посада попечителя народних училищ. Жінки одержали дозвіл на вчителювання. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ було реорганізовано у шестирічні міські училища.
У ХІХ ст. починають створюватись і професійні школи. Спочатку вони відкривалися різними відомствами без чітко визначеної системи. В Україні були відкриті Чернігівське ремісниче (1804) і Кременчуцьке землемірне (1807) училища, Херсонське училище торговельного мореплавства (1834), яке готувало штурманів, шкиперів і суднобудівників, Головне училище садівництва в Одесі (1844), Харківське землеробське училище (1851), кілька фельдшерських шкіл. З розвитком капіталізму зросла кількість спеціальних навчальних закладів. Реформою 1888 р. була створена система промислово-технічної освіти.
У першій половині ХІХ ст. середню освіту давали чотирирічні гімназії, що існували в усіх губернських і деяких повітових містах, зокрема в Україні їх було 19. Вони утримувалися за рахунок державних коштів та частково міських прибутків. У гімназіях вивчалася російська, латинська, грецька, французька мови, математика, історія, географія та інші дисципліни. Після їх закінчення юнаки діставали право вступу до університетів або на державну службу, але тільки виходці з дворянства і чиновництва.
У 1864 р. було затверджено новий статут про гімназії. Створювалися повні гімназії (семикласні) і неповні (чотирикласні) двох типів – класичні й реальні. Перші давали класичну освіту і готували випускників до вступу в університет, другі – практичні знання (фізика, математика, хімія) і можливість навчання у вищих спеціальних закладах.
Хоча середньоосвітні заклади проголошувалися загальностановими, вони були розраховані переважно на дітей дворян, чиновників та буржуазії; виходці із незаможних верств суспільства фактично були позбавлені можливості вчитись у класичних гімназіях.
У ХІХ ст. набула розвитку вища освіта. У 1805 р. було відкрито Харківський університет. У 1834 р. було відкрито Університет св. Володимира в Києві у складі філософського, юридичного, згодом медичного (1842) факультетів.
Економічний і культурний розвиток країни прискорив появу спеціальних вищих навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Харковського ветеринарного інституту (1873 р). Першим вищим технічним закладом в Україні став Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885). У 1898 р. було створено Київський політехнічний інститут у складі хімічного, механічного, інженерного та сільськогосподарського відділень.
Свої особливості у ХІХ ст. мав розвиток освіти у Східній Галичині, Північній Буковині й Закарпатті у складі Австрійської імперії, уряд якої проводив колоніальну політику. Кількість шкіл постійно зменшувалась, українська мова витіснялась німецькою та польською Подібне становище було на Закарпатті та в Північній Букавині. Під час революції 1848-1849 рр. у Галичині діяло 60 недільних шкіл з українською мовою навчання, а у Закарпатті – 9, але згодом вони підпали під вплив церкви.
В результаті реформи 1869 р. в імперії було запроваджено обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років, а школи були передані під нагляд світських органів. За шкільним законом від 1895 р. початкові галицькі школи поділялися на два типи: нижчий (сільський) – трикласні та вищий (міський) – шестикласні. Після закінчення нижчих шкіл не можна було здобути середню освіту.
На Закарпатті австро-угорський уряд здійснював політику мад’яризації навчання, але й цими школами у 1890-х рр. було охоплено менше 50% дітей шкільного віку. У Північній Буковині діяло лише 305 початкових шкіл, а закон про загальнообов’язкове навчання практично не здійснювався.
Вища освіта в західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, Реальній (або торгівельній, 1817), Ветеринарній (1897), Технічній (1844) академіях у Львові (остання була згодом реорганізована у політехнічний інститут), Чернівецькому ліцеї. Львівський університет складався з філософського, теологічного, юридичного та медичного факультетів. Викладання проводилося латинською, німецькою та польською мовами. Австрійській уряд не чинив перешкод для вступу українцям лише на богословський факультет, який готував сільських священників. В цілому ж, західноукраїнські землі залишались наприкінці ХІХ ст. відсталим краєм.