Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1
Тема: ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
ПЛАН
1. ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
(ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ). СПІВВІДНОШЕННЯ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ, ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ Й АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
Адміністрування — це цілеспрямована сукупність дій, які забезпечують узгодженість та координацію спільних робіт з метою досягнення суспільно-важливих цілей та вирішення завдань. Виділяють соціальне, біологічне та технічне (технократичне) управління.
Біологічне адміністрування — використання об’єктивних законів природи з метою адміністрування біологічних процесів.
Технічне адміністрування — створення людьми машин, механізмів, адміністрування їх з метою поліпшення умов праці.
Соціальне адміністрування — діяльність людей, їх об’єднань, адміністрування людей, суспільства в цілому.
Соціальне адміністрування прийнято поділяти на: суспільне, тобто таке, що здійснюється органами місцевого самоврядування; що здійснюється об’єднаннями громадян; державне.
Соціальне адміністрування характеризується:
Різновидом соціального адміністрування є публічне адміністрування, яке умовно поділяється на державне та самоврядне.
Теорія адміністративного права виробила 2 підходи до визначення публічного адміністрування (адміністрування, що здійснюється суб’єктами публічної адміністрації).
Саме вузьке розуміння публічного адміністрування на сучасному етапі і є основним в адміністративному праві.
Отже, публічне адміністрування — це вид соціального адміністрування, вид специфічної діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що дістає вияв у функціонуванні органів та установ, які впливають на суспільні відносини з метою їх урегулювання відповідно до публічних інтересів.
Специфічні риси публічного адміністрування:
Публічне адміністрування здійснюється на підставі принципів:
Зміст публічного адміністрування реалізується через комплекс функцій — функцій адміністрування, які виконують завдання суспільства шляхом владноорганізаційної та самоврядної діяльності у різних процесуальних формах.
Слід відзначити, що зв’язки адміністрування простежуються й у діяльності законодавчих органів, органів прокуратури, судів, проте ці зв’язки є внутрішніми, організаційно-правовими.
Співвідношення публічного адміністрування, виконавчої влади, державного регулювання й адміністративного права
Виконавча влада — це гілка державної влади, яка передбачає наявність особливих ланок державного апарату (органів державної влади загальної компетенції), які мають право безпосереднього адміністрування державою, виконання законів та інших нормативно-правових актів, прийнятих законодавчою владою. Тобто це здатність держави за допомогою адміністрування реалізовувати веління законодавчої влади. Але ототожнювати такі поняття, як "виконавча влада" і "публічне адміністрування" не можна, оскільки сама по собі "влада" і "реалізація влади" — явища не синонімічні, окрім того, йдеться про публічну владу та її виконавчу складову як частину державної влади. Поняття "публічне адміністрування" за сучасних умов слід розглядати як категорію, значно ширшу за поняття "виконавча влада" або "виконавча діяльність". Адже публічне адміністрування здійснюють усі державні органи — законодавчої, судової та виконавчої гілок влади, а також органи місцевого самоврядування. Хоч основна група відносин адміністрування складається саме у сфері виконавчої влади, проте не всі відносини за участю органів виконавчої впади можуть бути відносинами адміністрування, і не всі з них входять до складу предмета адміністративного права. Так, виконавчі органи здійснюють багато функцій, які не є відносинами адміністрування (інформаційна, благодійна, ідеологічна діяльність тощо). Однак адміністрування ґрунтується й на інших нормах галузей права, використовуючи їх потенціал впливу на суспільні відносини, а деякі відносини адміністрування взагалі не врегульовані нормами права або через недосконалість правового регулювання, або через творчий характер цих відносин.
Виконавча влада представлена в механізмі розподілу влади органами виконавчої влади. Публічне адміністрування здійснюється в межах цієї системи й дістає свій вияв у діяльності різних ланок державного апарату та органів місцевого самоврядування. Основне їх призначення — виконавча, розпорядча діяльність у межах, передбачених адміністративним правом, нормами, що утворюють адміністративне законодавство.
В. Авер’янов так розкриває співвідношення публічного адміністрування та виконавчої влади:
І. Сфера публічного адміністрування визначається тим, що воно здійснюється:
ІІ. Сфера виконавчої влади та місцевого самоврядування визначається тим, що:
а) по-перше, органам місцевого самоврядування;
б) по-друге, деяким іншим недержавним інституціям (наприклад, окремим громадським організаціям) тощо.
Попри активні наукові дослідження питання про співвідношення понять "публічне адміністрування" та "державне регулювання", воно і досі залишається дискусійним. Існує чимало теоретичних положень та тлумачень самих цих явищ в контексті загальних уявлень про форми та методи діяльності держави.
Так, на думку Л. Попова, неадміністрування є частиною регулювання, а навпаки — регулювання є частиною адміністрування, тобто його функцією. Суть регулювання полягає в упорядкуванні, налагодженні, в підляганні певному порядку, у забезпеченні правильної взаємодії, у створенні умов для нормальної роботи.
Водночас: В Двер’янов розглядає "державне регулювання" як ширше, ніж "публічне адміністрування" поняття, оскільки перше охоплює ширшу сферу організаційності діяльності держави. Публічне адміністрування, на його думку, слід розглядати як певний вид діяльності органів держави та органів місцевого самоврядування, яка має владний характер і передбачає, насамперед, організуючий і розпорядчий вплив на об’єкти адміністрування шляхом використання певних повноважень. У свою чергу державне регулювання застосовується не тільки в межах виконавчої влади і передбачає не тільки вплив на об’єкти адміністрування, а й вплив на суспільне середовище цих об’єктів.
Ретельний аналіз обох понять дає підстави вважати більш обґрунтованим останній підхід до визначення співвідношення публічного адміністрування і державного регулювання.
Вищезазначені поняття мають спільні та відмінні риси. Подібність державного регулювання та публічного адміністрування полягає у тому, що вони спрямовані на досягнення єдиної мети адміністрування: упорядкування соціальних об’єктів та соціальних процесів, переведення їх з одного стану в інший. Відмінність же полягає у використанні специфічних методів впливу. Не слід забувати, що публічне адміністрування здійснюється суб’єктами публічної влади, до кола яких входять не тільки органи державної влади, окрім того, воно спрямоване на задоволення публічних інтересів. За суб’єктним складом публічне адміністрування є набагато ширшим за державне регулювання.
Більшість сучасних вітчизняних вчених-адміністративістів віддають перевагу терміну "публічна адміністрація", який акумулює у собі 2 складові — "публічна" (спільна, доступна для всіх, яка слугує всім, поєднує у собі державну (національну) та самоврядну (територіальну), та "адміністрація" (слугує для..., із вказівкою на підпорядкованість політичній владі та служіння публічним інтересам як головне завдання в діяльності) — й адекватно відтворює реальний зміст і суть виконавчої організуючо-сервісної діяльності публічної влади. "Публічна адміністрація" термін складний, об’єктивний, включає 2 складові організаційну (інституційну) як вказівку на суб’єктний склад, і процедурну, саме тому і доцільним для визначення процедурних аспектів діяльності органів (суб’єктів) публічної адміністрації використовувати уточнюючий термін "діяльність публічної адміністрації" або "публічне адміністрування".
Діяльність публічної адміністрації (публічне адміністрування) це сукупність організаційних дій, діяльності та заходів, які виконуються різними суб’єктами та інституціями на основі закону та у межах, визначених законами, для досягнення публічного інтересу.
Діяльність публічної адміністрації, як і будь-яка інша діяльність, базується на відповідних фундаментальних засадах, які прийнято іменувати принципами: загальних (демократизм, законність, гласність, участь громадськості тощо) і спеціальних (галузевість, територіальність, функціональність). Заслуговують на увагу, враховуючи евроінтеграційні прагнення України, й принципи європейського адміністративного права, європейського адміністративного простору, зокрема принципи good administration (належної адміністрації), good governance (належного управління), які слугують орієнтирами державно-правових реформ для більшості країн світу. Саме у поєднанні цих принципів (вітчизняних й адаптованих сучасних європейських) і варто вести мову про оновлений перелік базових засад діяльності публічної адміністрації. Серед основних принципів діяльності публічної адміністрації варт виділити:
2. ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ. АДМІНІСТРАТИВНИЙ РОЗСУД. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ РЕЖИМИ
Головним та основним напрямом діяльності суб’єктів публічної адміністрації є адміністрування.
До основних елементів відповідної діяльності належать:
Традиційно функції діяльності суб’єктів публічної адміністрації поділяють на:
Діяльність суб’єктів публічної адміністрації пов’язана із адміністративним розсудом. Адміністративний розсуд — це визначений межами норм права певний ступінь свободи суб’єкта публічної адміністрації (органу, посадової особи тощо) у правовому вирішенні того чи іншого підвідомчого питання (справи), яка надається з метою прийняття раціонального оптимального рішення у справі. Адміністративний розсуд обумовлений творчим, динамічним характером адміністрування, складністю різноманітних ситуацій в різних сферах життєдіяльності та потребує розширення правового регулювання дозволеної поведінки і можливих варіантів її наслідків.
Види адміністративного розсуду
Адміністративний розсуд першого виду може діставати вияв у наданні певному органу (посадовій особі) права на свій розсуд оцінювати не тільки юридичний факт, але й видати акт на основі вільного вибору одного з рівноцінних з точки зору законності варіантів вирішення справи, передбаченого адміністративно-правовою нормою. В цьому випадку розсуд може виявлятись як в оцінці юридичного факту, так і у виборі одного з видів стягнень. Так, наприклад, однаково відповідатиме вимогам законності будь-яке стягнення, яке буде застосовано до правопорушника на підставі ст. 150 КпАП, де за порушення правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями передбачена альтернативна санкція у вигляді попередження або накладення штрафу. Розсуд правозастосовувача дістає ними в оцінці юридичного факту (правопорушення), особи, характеру та тяжкості проступку, у виборі найоптимальнішого і найсправедливішого стягнення.
Адміністративний розсуд другого виду має місце тоді, коли норма права уповноважує орган або посадову особу діяти на власний розсуд при реалізації наданих їм повноважень. Йдеться про повноваження органів з надання громадянам певних суб’єктивних прав.
До адміністративного розсуду третього виду можна віднести прийняття органом адміністрування чи посадовою особою рішення на підставі норм, які містять гнучкі неконкретні (оціночні) поняття, такі, як "доцільність", "необхідність", "з важливих підстав". Таким чином, необхідність застосовувати адміністративний розсуд обумовлюється самим формулюванням правила норми. Так, згідно з абз. 2 п. 21 ч. 1 ст. 11 Закону України від 20 грудня 1990 р. "Про міліцію" остання організовує за необхідності медичний огляд водіїв, затримує, відстороняє від керування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп’яніння, а також тих, які не мають документів на право керування або користування транспортними засобами.
Додатково у юридичній літературі виділяється ще один вид адміністративного розсуду, який виникає із матеріальних норм права, які суб’єкти публічної адміністрації конкретизують не у формі правового акту, а у формі суто організаційної чи матеріально-технічної діяльності (найширше застосування адміністративного розсуду).
У правничій літератирі (див., наприклад, праці С. Мосьондза) пропонується такий варіант різновидів адміністративного розсуду:
Адміністративний розсуд у діяльності суб’єктів публічної адміністрації безпосередньо пов’язаний із дискреційними повноваженнями.
Дискреційні повноваження — це повноваження щодо реалізації адміністративного розсуду, якщо вони не передбачають обов’язків органу узгоджувати свої рішення з будь-яким іншим суб’єктом. Надаючи дискреційне право, законодавець, як правило, вживає слово "може". Наприклад, у ст. 69 Господарського процесуального кодексу України (ГПК) зазначено, що у виняткових випадках голова господарського суду чи його заступник має право продовжити строк вирішення спору, але не більше як на 15 днів.
Адміністративно-правові режими
Адміністративно-правові режими — це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, опосередкованого імперативним методом юридичного впливу, який дістає вияв у тому, що суб’єкти правовідносин займають юридично нерівні позиції.
Елементи адміністративно-правових режимів:
Види адміністративно-правових режимів
В юридичній літературі адміністративно-правові режими класифікують на такі види:
а) за територією: загальнодержавні (режим секретності) і такі, що діють в окремих регіонах або місцях (режим прикордонної зони);
б) за часом дії: постійні (паспортний режим), тимчасові (режим надзвичайного стану), ситуаційні (режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи);
в) за глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій: звичайні та спеціальні;
г) за масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб’єктивних прав: пільгові та обмежуючі;
д) за окремими об’єктами: режим заповідників, вогнепальної зброї, отрути тощо;
є) за видами діяльності: режим оперативно-розшукової діяльності, окремих милім підприємницької діяльності тощо.
За належністю до забезпечення зовнішньої та внутрішньої безпеки країни виділяють групи режимів, спрямованих на забезпечення інтересів державної безпеки країни:
Найбільш розгалуженою є класифікація залежно від мети адміністративно-правових режимів:
1) адміністративно-правові режими для певних державних станів, до яких належать режими, наприклад, надзвичайного і воєнного стану, охорони державного кордону (прикордонний режим), митний режим, окремі види зовнішньоторговельної діяльності, включаючи режим прикордонної торгівлі й режим вільних економічних зон;
2) адміністративно-правові режими для громадян: дозвільним режим (придбання вогнепальної зброї тощо); процедури вирішення питань про громадянство; порядок в’їзду в країну й виїзду і неї громадян, іноземних громадян та осіб без громадянства; паспортна система та режим реєстрації; реєстрації громадських об’єднань тощо;
3) обліково-легалізуючі режими, що стосуються як офіційної реєстрації юридичних і фізичних осіб, так і регламентації нормативних вимог до окремих видів діяльності. До них належать: державна реєстрація суб’єктів підприємницької (господарської) діяльності; ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; реєстрація учасників зовнішньоторговельної діяльності тощо. До цієї самої групи режимів віднесені стандартизація і сертифікація;
4) функціональні адміністративно-правові режими, покликані забезпечувати функції управління в різних сферах діяльності (податковій, санітарній, екологічній тощо).
Режим воєнного стану
Воєнний стан — це особливий правовий режим, який вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у випадку збройної агресії або загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальної цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Підставою для введення воєнного стану є такі нормативно-правові акти: Конституція, закони України від 6 квітня 2000 р. "Про правовий режим воєнного стану", від 6 грудня 1991 р. "Про Збройні Сили України", від 6 грудня 1991 р. "Про оборону України" (в редакції Закону від 5 жовтня 2000 р.) тощо. Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом 2 днів з моменту звернення Президента України. Указ Президента України про введення воєнного стану, затверджений Верховною Радою України, негайно оголошується через засоби масової інформації. Пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України.
Правовий режим надзвичайного стану
Надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства, і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органами нового самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, Нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням дії цих обмежень.
Питаною дня введення надзвичайного стану є такі нормативно-правові акти: Конституція, закони України від 16 березня ,4)00 р. ”1 Іро правовий режим надзвичайного стану", від 8 червня 2000 р. "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру", від 25 березня І992 р. "Про Службу безпеки України" тощо.
Надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більш як 30 діб і не більш як 60 діб в окремих її місцевостях. У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не більш як на 30 діб.
Правовий режим державної таємниці
Державна таємниця – це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та які визнані у порядку, встановленому відповідним законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.
Правовою основою режиму державної таємниці є Конституція, закони України від 21 січня 1994 р. "Про державну таємницю" (в редакції Закону від 21 вересня 1999 р.), від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію" (в редакції Закону від 13 січня 2011 р.), від 13 січня 2011 р. "Про доступ до публічної інформації", міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інші нормативно-правові акти.
Віднесення інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням державного експерта з питань таємниць за його власною ініціативою, за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.
Реквізити кожного матеріального носія секретної інформації мають містити гриф секретності, який відповідає ступеню секретності інформації, встановленому рішенням державного експерта з питань таємниць, — "особливої важливості", "цілком таємно", "таємно", дату та строк засекречування матеріального носія секретної інформації, що встановлюється з урахуванням передбачених законом строків дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці, підпис, його розшифрування та посаду особи, яка надала зазначений гриф, а також посилання на відповідний пункт (статтю) Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, затв. наказом Служби безпеки України від 12 серпня 2005 р. № 440.
Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації
Надзвичайна екологічна ситуація — це надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави.
Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації — це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується на запобігання людським і матеріальним втратам, відвернення загрози життю і здоров’ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.
Запровадження відповідного правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає виділення державою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану та відшкодування завданих збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для державних потреб, реалізацію державних цільових програм громадських робіт.
Правовою основою режиму зони надзвичайної екологічної ситуації є Конституція, закони України від 13 липня 2000 р. "Про зону надзвичайної екологічної ситуації", від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища", від 14 грудня 1999 р. "Про аварійно-рятувальні служби", Закон "Про правовий режим надзвичайного стану" та інші нормативно-правові акти.
3. ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
Форма діяльності суб'єктів публічної адміністрації — зовнішньо виражена дія, волевиявлення суб’єкта публічної адміністрації (посадової особи), здійснене у рамках режиму законності та його компетенції для досягнення мети адміністрування — вираження у зовнішньому вигляді конкретних дій суб’єкта публічної адміністрації, які здійснюються у процесі їхньої діяльності й спрямовані на реалізацію функцій адміністрування. Виділяють 2 групи форм діяльності суб’єктів публічної адміністрації — правові і неправові.
Правові форми діяльності суб’єктів публічної адміністрації — форми діяльності, які безпосередньо викликають правові наслідки, пов’язані із встановленням або застосуванням норм права. Серед них виділяють:
У сучасній правничій літературі пропонується й інший варіант поділу форм діяльності публічної адміністрації:
До правових форм традиційно належать такі специфічні прояви реалізації функцій адміністрування, як прийняття адміністративних актів, правових актів адміністрування (публічна нормотворчість), участь суб’єктів публічної адміністрації в судах як позивачів або відповідачів, діяльність із забезпечення громадського порядку й громадської безпеки, застосування різних санкцій, заходів адміністративного примусу до правопорушників тощо.
Основною правовою формою діяльності суб’єктів публічної адміністрації є застосування норм права, за допомогою яких юридичні акти індивідуального характеру (адміністративні акти) сприяють застосуванню законів до конкретних обставин реальною життя. Такі акти є персоніфікованими, юридично владними приписами, юридичними фактами, з якими пов’язують виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових відносин.
Ознаки актів застосування адміністративно-правових норм:
а) індивідуальний характер;
б) юридична природа;
в) односторонній порядок видання;
г) є юридичним фактом.
Останнім часом набуває поширення адміністративно-договірна практика.
Адміністративний договір — визначена актами адміністративного права домовленість (правочин) сторін, одна з яких є носієм державно-владних повноважень щодо інших.
Ознаки адміністративного договору: виникнення у сфері публічної влади у зв’язку із реалізацією владних повноважень суб’єктом публічної адміністрації; обов’язкова участь суб’єкта публічної адміністрації (відокремленість); цільова спрямованість на задоволення публічних інтересів; організуючий характер; підставою виникнення є правозастосовний акт, прийнятий суб’єктом публічної адміністрації; підвищені вимоги щодо форми і змісту; процедурні питання укладення, зміни та припинення регламентуються нормами адміністративного права; відсутність можливості односторонньої відмови від виконання; вирішення спірних питань з приводу укладання, зміни, припинення та виконання адміністративних договорів належить до юрисдикції адміністративних судів; багатосторонній суб’єктний склад; власне згода; формальна рівність; обов’язковість виконання.
Традиційно виділяється декілька критеріїв для класифікації адміністративних договорів. Так, наприклад, за юридичним змістом адміністративні договори поділяються на нормативні, індивідуальні, змішані; за строком дії — безстрокові, строкові, тимчасові; за масштабом дії — загальнодержавні, місцеві, регіональні; за кількістю учасників — двосторонні та багатосторонні; за статусом суб'єктів — різностатусні, рівностатусні; за предметом дії (предметним критерієм) — про компетенцію (розмежування та делегування повноважень і предметів відання); у сфері управління державною власність (концесійні); які забезпечують державні потреби (на основі державного замовлення); контракти; фінансові та податкові (з питань податкових зобов’язань); тарифні (із профспілками); про взаємодію і співробітництво (між галузевими суб’єктами публічної адміністрації); інвестиційні; про надання деяких послуг приватним особам (комунальних послуг, перевезення у громадському транспорті); за змістовним аспектом функцій публічної адміністрації: планові, прогностичні, організаційно-методичні, кадрові, фінансові, контрольні, облікові тощо; за зовнішнім оформленням, за спрямованістю правових зв’язків і за процедурою прийняття.
В сучасній адміністративно-правовій науці виділяють численні авторські варіанти класифікації адміністративних договорів, які пропонуються вченими-адміністративістами. Так, наприклад, Р. Мельник пропонує виокремлювати:
а) координаційні (коли договір укладається за участю 2 не підпорядкованих один одному органів публічної адміністрації);
б) субординаційні (коли договір укладається між підпорядкованими один одному органами публічної адміністрації або між органом публічної адміністрації та приватною особою);
в) договори про зобов’язання (коли один або кожен із суб’єктів договірних відносин зобов’язується виконувати певні дії);
г) мирові угоди (передбачають усунення непорозумінь у питаннях правового статусу відповідних суб’єктів або у питаннях, пов’язаних з виконанням певних зобов’язань);
д) "договори обміну" (приватна особа бере на себе зобов’язання надати певну послугу в обмін на іншу послугу з боку органу публічної адміністрації).
Вони є адміністративними договорами за умови: коли послуга, що надається приватною особою органу публічної адміністрації, слугує досягненню конкретної мети, пов’язана з виконанням публічного завдання, є співрозмірною, перебуває у предметному взаємозв’язку з послугою, яка надається органом публічної адміністрації. Запропонована класифікація адміністративних договорів надана Р. Мельником з урахуванням положень німецької адміністративно-правової доктрини.
До інших юридично значущих дій можна віднести:
Неправові форми діяльності суб’єктів публічної адміністрації — форми діяльності, безпосередньо не пов’язані із правовими наслідками.
До неправових форм діяльності належать:
Правові та неправові форми доповнюють одна одну в процесі реалізації функцій діяльності суб’єктів публічної адміністрації.
В юридичній науці прийнято додатково виділяти структурні та процесуальні форми.
Структурна форма передбачає здійснення дій, спрямованих на створення, вдосконалення організаційної структури суб’єктів публічної адміністрації, оскільки категорія "структура" відображає побудову та внутрішню форму системи.
Наступною формою діяльності слід вважати процесуальну. Наявність зазначеної форми діяльності обумовлюється тим, що в діяльності чільне місце займає відповідний процес, який складається з певних стадій, що має циклічний характер та кінцевим результатом якого є прийняття остаточного рішення. Процесуальна форма також повинна належати до форм діяльності суб’єкта публічної адміністрації, оскільки процес діяльності супроводжує діяльність кожного органу, підрозділу, служби тощо.
Окрім того, за змістом та ознаками норм, що застосовуються компетентними органами і посадовими особами, та безпосередньо за цілями правозастосовну діяльність поділяють на 2 форми: регулятивну та правоохоронну.
За допомогою регулятивної форми правозастосовної діяльності вирішуються індивідуальні конкретні справи та питання організаційного, господарського, соціально-культурного, оборонного, внутрішнього та зовнішньополітичного характеру, реалізуються права та законні інтереси громадян, державних органів, підприємств, установ та організацій у сфері публічного адміністрування.
Правоохоронна діяльність спрямована на охорону врегульованих юридичними нормами управлінських відносин, їх недоторканність, та її суть, полягає, по-перше, у правозастосуванні з метою охорони права, а найбільш поширеною ситуацією є реалізація правових норм, яка полягає в практичному здійсненні уповноваженою юридичною чи фізичною особою певних правозначущих дій, або утриманні від вчинків, заборонених правовими нормами. По-друге, вона є різновидом правової виконавчо-розпорядчої діяльності відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що виконує передусім охоронну, виховну та певною мірою регулятивну функцію.
4. МЕТОДИ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
Термін "метод" у загальноприйнятому розумінні означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь, засіб досягнення поставленої мети. Відповідно, методи діяльності суб'єктів публічної адміністрації — це сукупність засобів, способів здійснення функцій суб’єкта публічної адміністрації, впливу суб’єктів публічної адміністрації на об’єкти публічної діяльності.
Особливості методів діяльності суб’єктів публічної адміністрації:
У зв’язку із переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі публічного адміністрування та організаційно-правовому статусі суб’єктів адміністрування, різноманітність конкретно використовуваних у публічному адмініструванні методів реалізації завдань і функцій державних органів та органів місцевого самоврядування роблять актуальною проблему їх класифікації.
Традиційно такі методи поділяються на:
Хоча найбільшої популярності останнім часом набувають диспозитивні методи правового регулювання, економічні, договірні методи адміністрування.
Найпоширенішою є класифікація методів діяльності суб’єктів публічної адміністрації на загальні й спеціальні. Загальні — методи адміністрування, які застосовуються на найважливіших стадіях процесу адміністрування; спеціальні — методи адміністрування, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу адміністрування.
Варто проаналізувати загальні методи діяльності суб’єктів публічної адміністрації.
Контроль — це активне втручання суб’єкта адміністрування у діяльність об’єкта адміністрування. У цілому суть контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, чинних принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи.
Поряд з широким розумінням контролю як діяльності, що має місце в роботі усіх державних органів, контроль розглядають і звужено — як діяльність органів контролю, які у межах своїх повноважень наділяються функцією контролю, що є основним видом їх роботи, і які за допомогою притаманних їм форм, методів та визначених процедур здійснюють контроль. Визначення контролю в широкому аспекті змушує згадати й те, що контроль виступає в 2 основних видах: державний та недержавний, що в сукупності утворюють соціальний. Державний контроль включає контролюючі дії усіх без винятку державних структур та поглинає контроль у сфері публічного адміністрування. Його основною метою є дослідження взаємовідносин суб’єктів адміністрування для підтримання законності та дисципліни у публічному адмініструванні.
Виходячи і вищевикладеного, контроль можна визначити як сукупність дій суб’єкта адміністрування зі спостереження за функціонуванням відповідного об’єкта контролю з метою: отримання об’єктивної та достовірної інформації про нього; застосування заходів щодо запобігання правопорушенням (з правом прямого втручання в оперативну діяльність об’єкта контролю); надання допомоги підконтрольній структурі у поновленні законності і дисципліни; встановлення причин і умов, що сприяють порушенню вимог правових норм; прийняття заходів щодо притягнення до правової відповідальності винних осіб.
Так, наприклад, ПК у відповідній сфері суспільних відносин до контролюючих органів відніс: органи державної податкової служби, митні органи (ст. 61), визначив можливість проведення податкового контролю як різновиду державного контролю — шляхом ведення обліку платників податків, інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ороганів державної податкової служби, перевірок та звірок (ст. 62). При цьому серед різновидів перевірок виокремлені: камеральні документальні (планові та позапланові, виїзні та невиїзні) та фактичні (ст. 75 ПК).
Контроль слід відрізняти від близького до нього методу діяльності суб’єктів публічної адміністрації — нагляду, хоч у них є ряд однакових рис: єдина мета — забезпечення законності й дисципліни у публічному адмініструванні, можуть здійснюватись в однакових формах (перевірки, вимоги звітів, пояснень тощо), контролюючі та наглядові органи мають право безперешкодно відвідувати підконтрольні та піднаглядні об’єкти, давати тим, кого перевіряють, обов’язкові до виконання вказівки. Основні відмітні риси контролю як методу публічного адміністрування від нагляду: контроль повсякденний та безперервний, здійснюється як органами законодавчої та виконавчої влади, судами, так і багаточисленними спеціально створеними для цього контролюючими органами, контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного органу та право самостійно притягувати винних осіб до відповідальності.
Нагляд — пасивний метод адміністрування, що полягає у збиранні необхідних знань про діяльність об’єкта адміністрування та їх оцінці, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкта адміністрування, який здійснюється суб’єктом адміністрування із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність об’єкта адміністрування.
Суб’єкти публічної адміністрації можуть впливати на об’єкти адміністрування шляхом прямого або непрямого впливу.
Прямий вплив — безпосередній вплив суб’єкта адміністрування на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта адміністрування.
Непрямий (опосередкований) вплив – створення заінтересованості у об’єктів адміністрування, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки.
Адміністративні методи — це вплив на об’єкт адміністрування шляхом встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження. Це односторонній вибір суб’єктом адміністрації способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об’єкта адміністрування. Базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, наказів, постанов органів виконавчої влади), мають директивний, обов’язковий характер, ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. При використанні адміністративних методів суб’єкт адміністрації прямо приписує іншому (об’єкту адміністрування), що він повинен робити.
Характерні особливості адміністративних методів діяльності:
Виділяють 3 основні групи адміністративних методів діяльності суб’єктів публічної адміністрації: регламентаційні, розпорядчі, нормативні.
Суть адміністративних регламентаційних методів полягає у встановленні складу елементів системи і зв’язків між ними за допомогою закріплення визначених обов’язків, загальної регламентації, тобто в розмежуванні і закріпленні завдань, функцій, прав і відповідальності, встановленні взаємозв’язків. Вони реалізуються за допомогою положень, статутів, посадових інструкцій та інших регламентів. Складаються з 4 основних видів: загальноорганізаційного, функціонального, структурного, посадового.
Загальноорганізаційне регламентування включає закони, статути і положення загальноорганізаційного характеру, які. встановлюють організаційну структуру і порядок функціонування соціальної системи в цілому. Наприклад, закони "Про державну службу", "Про Кабінет Міністрів України" тощо.
Функціональне регламентування охоплює положення, які визначають і встановлюють внутрішній порядок роботи, організаційний статус різних ланок, їх цілі, завдання, функції, повноваження, відповідальність тощо. Наприклад, положення про лінійні та функціональні підрозділи різних органів виконавчої влади (положення про міністерство, державний комітет тощо).
Структурне регламентування включає організаційні форми адміністрування, які відображають основні елементи і взаємозв’язок внутрішніх структур. Мета — досягнення уніфікації форм адміністрування однотипових адміністративних структур. Наприклад, положення про управління, відділи служби органів виконавчої влади.
Посадове регламентування здійснюється шляхом розробки штатного розкладу та посадових інструкцій, що встановлюють перелік посад і основні вимоги їх заміщення, виконання посадових обов’язків.
Види документального оформлення адміністративних регламентаційних методів державного управління: положення; посадова інструкція; професійно-кваліфікаційна характеристика; регламент.
Розпорядчі методи відображають поточне використання встановлених організаційних зв’язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основу розпорядчого впливу покладено повноваження органів виконавчої влади — закріплені в установленому порядку їх права та обов’язки. Розпорядчий адміністративний метод адміністрування має активний (накази, постанови, розпорядження, рішення, директиви, резолюції, вказівки тощо) та насипний (інструкції, інформування, рекомендації, моніторинг тощо) характер.
Нормативні методи доповнюють реглементаційні та розпорядчі. Метод нормування полягає у встановленні нормативів, які є орієнтиром в адмініструванні. Формою вираження нормативного впливу є встановлення меж, обмежень та відхилень. Відповідно, стандарт, норма, ліміт, класифікатор, довідник є документальним вираженням адміністративних нормативних методів адміністрування.
Економічні методи — створення економічних умов, стимулів, що викликають заінтересованість під час роботи. Надається широкий вибір варіантів поведінки, заохочується ініціатива тощо.
Реформування економіки України потребує здійснення переходу від переважно адміністративних до економічних методів адміністрування на всіх рівнях та активізації людського фактора. Економічні методи зорієнтовані на досягнення поставлених цілей за допомогою притаманних управлінню економічних засобів та стимулів, що впливають на економічні інтереси працівників.
Економічні методи діяльності суб’єктів публічної адміністрації — це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єктів господарювання шляхом прийняття законів з фінансово-економічних питань, формування грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.
До економічних методів діяльності суб’єктів публічної адміністрації належать:
При визначенні співвідношення адміністративного та економічного методів діяльності суб’єктів публічної адміністрації слід зазначити, що ці методи практично використовуються одними і тими самими суб’єктами та застосовуються щодо одних і тих самих об’єктів. Крім того, вищенаведені методи використовуються з єдиною кінцевою метою — реалізація впливу суб’єкта адміністрування на об’єкт. Для реалізації тих й інших методів потрібна, як правило, правова форма.
Регулювання — визначення загальної політики й принципів її реалізації через різні напрями державного фінансування, пільги тощо.
Керівництво — практичне проведення в життя загальної політики й принципів у відповідній галузі адміністрування, контроль й розробка напрямів діяльності підконтрольних об’єктів.
Управління — прямий систематичний вплив суб’єкта адміністрування на об’єкт повсякденного оперативного характеру.
Методи переконання й примусу використовуються в усіх сферах та на всіх рівнях адміністрування, багато в чому визначаючи зміст та конкретний прояв інших методів. Наприклад, економічні та адміністративні методи адміністрування засновані на методі переконання.
Переконання – система методів правового й неправового характеру, яка здійснюється державними й недержавними органами та дістає вияв у застосуванні виховних, заохочувальних, роз’яснювальних заходів з метою формування у громадян розуміння необхідності виконання приписів нормативних актів. Основними формами переконання, що застосовуються у публічному адмініструванні, є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних документів, проведення семінарів, зборів тощо); виховання (економічне, правове, моральне тощо); особистий приклад; роз’яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації); інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш успішного виконання поставлених завдань; заохочення (моральне — подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання; матеріальне — грошові премії, путівки тощо); критика роботи і поведінки окремих осіб; організація певних заходів тощо.
Примус — додатковий метод публічного адміністрування, психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою змусити їх виконувати приписи правових норм. Державний примус дістає вияв у 2 формах: судовій та адміністративній. Ґрунтується на авторитеті держави і силі закону, спрямований на вироблення певних форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни.
Всі методи діяльності суб’єктів публічної адміністрації взаємодоповнюють один одного, пов’язані між собою і утворюють єдину систему.
5. ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЗМІСТ ПРАВОВИХ АКТІВ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ (ПРАВОВИХ АКТІВ АДМІНІСТРУВАННЯ)
Існування держави, суспільства, вся організація суспільного життя неможливі без повсякденної державно-владної діяльності щодо адміністрування економічної, правової, соціально-культурної сфер організації суспільства. Інструментом, за допомогою якого держава здійснює адміністрування, є правові акти суб’єктів публічної адміністрації, за допомогою яких здійснюється реалізація державних, публічних функцій, розв’язуються будь-які соціально-економічні проблеми. Саме в правових актах суб’єктів публічної адміністрації міститься переважна частина всіх наявних у державі правових приписів, які поширюються практично на всі державні органи, недержавні структури, посадових осіб чи громадян.
Правові акти суб'єктів публічної адміністрації — це владні, прийняті згідно з вимогами законів приписи суб’єктів публічної адміністрації з питань компетенції усіх органів (посадових осіб), установ, що породжують юридичні наслідки. Акти є засобом практичної реалізації завдань публічного адміністрування.
У наукові правовій літературі можна зустріти пропозиції щодо різновидів адміністративних актів. Так, наприклад, Р. Мельник пропонує виділяти:
а) нормативні адміністративні акти, тобто акти, які містять норми права, у зв’язку із чим є неперсоніфікованими, розрахованими на багаторазове застосування, та які приймаються суб’єктами публічної адміністрації;
б) акти-плани;
в) адміністративні розпорядження, тобто акти, які видаються публічною адміністрацією для регулювання внутрішньоорганізаційної діяльності;
г) індивідуальні адміністративні акти, тобто акти, спрямовані на регулювання конкретного адміністративно-правового відношення, яке виникає між публічною адміністрацією та приватною особою або конкретизованим колом таких осіб;
д) адміністративні договори, адміністративні акти-дії;
е) адміністративні акти у приватноправовій формі.
Найбільш типовою класифікацією актів діяльності суб’єктів публічної адміністрації є класифікація актів залежно від їх юридичних властивостей та суб’єктів права видання актів.
Базовою була і залишається класифікація актів публічного адміністрування (правових актів адміністрування) за юридичною природою (юридичними властивостями) на:
Індивідуальні акти публічної адміністрації прийнято поділяти на:
Окрім того, за характером дії на особу, щодо якої вони спрямовані, можливим є поділ таких актів на:
Залежно від суб’єктів прийняття нормативних актів адміністрування виділяють: укази і розпорядження Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, інструкції, розпорядження міністерств; рішення місцевих державних адміністрацій; положення, правила, інструкції, накази, розпорядження, що видаються керівниками державних підприємств та установ, акти органів місцевого самоврядування.
Особливості правових актів діяльності суб’єктів публічної адміністрації:
У сукупності ці ознаки зумовлюють відмінність правових актів діяльності суб’єктів публічної адміністрації від законів, актів громадських організацій, службових документів, актів судових органів, органів прокуратури та цивільних правочинів, договорів.
Вимоги, що висуваються до правових актів суб’єктів публічної адміністрації:
1) оптимальність, доцільність, ефективність, соціальна справедливість. Акти суб’єктів публічної адміністрації повинні обслуговувати сферу соціальних, духовних, політичних і економічних потреб суспільства;
2) відповідність юридичним вимогам:
3) відповідність організаційно-технічним вимогам:
Правові акти суб’єктів публічної адміністрації, прийняті з порушенням вимог, вважаються дефектними. Дефектні акти поділяються на нікчемні та оспорювані.
Нікчемні акти — акти, юридична недійсність яких очевидна, недоліки яких скасувати не можна і які не породжують юридичних наслідків. Вони недійсні з моменту прийняття, за їх невиконання не настає юридична відповідальність (які містять вказівки щодо порушення законодавства, сприяють вчиненню злочинів тощо).
Оспорювані (заперечувані) акти — акти з помилками, дефектність яких не є очевидною, і які можна скасувати, доопрацювати, привести у відповідність до вимог законодавства. Недоліки не позбавляють їх юридичної сили, але вони можуть бути оскаржені заінтересованими суб’єктами права. Після оскарження або опро- тестування акт може бути визнано або правомірним, законним (після усунення недоліків), або нікчемним. За такої ситуації оспорювані акти підлягають виконанню на відміну від нікчемних актів.
Прийняття актів суб’єктів публічної адміністрації — це стадійна діяльність суб’єктів публічної адміністрації, різновид адміністративного провадження.
Стадії прийняття відповідних актів:
1 стадія — встановлення необхідності прийняття акту, підготовка його проекту;
2 стадія — внесення проекту акта на розгляд відповідного органу;
3 стадія — обговорення та доопрацювання проекту акту;
4 стадія — прийняття та реєстрація акта;
5 стадія — доведення акта до відома виконавців (опублікування, розсилка, ознайомлення під розписку тощо).
Дія правових актів суб’єктів публічної адміністрації розрізняється в просторі, часі та за колом осіб. За територією дії акти суб’єктів публічної адміністрації поділяються на акти, що діють в масштабі всієї держави, та акти, що діють в межах адміністративно-територіальних одиниць. Як правило, дія відповідних актів у просторі і часі відбувається згідно з компетенцією відповідного суб’єкта публічної адміністрації. Дія правових актів суб’єктів публічної адміністрації у часі є більш складною, оскільки передбачає неоднакові правила дії для актів. У вимірах часу акти адміністрування діють від моменту набрання ними чинності до їх припинення, а саме:
Чинність правових актів управління
Традиційно виділяють 4 види окремих юридичних станів чинності правових актів управління: припинення, зупинення, зміна та скасування.
Припинення дії акта
Припинення – дія закономірна, вона не зумовлена будь-якими подіями. Підстави для припинення дії актів:
а) скасування акта органом, який його видав, або видання нового акта, що фактично анулює старий. Загальним є правило, що і» набранням чинності новим актом адміністрування автоматично припиняє свою силу акт з того самого питання, виданий раніше, хоча у новому і не містилася вказівка на його припинення. На практиці для формального припинення застарілих актів вироблена окрема процедура;
б) закінчення строку, на який було видано акт;
в) досягнення мети, передбаченої актом, якщо його зміст зводився лише до виконання цієї вимоги (реалізація правових відносин, виконання приписів акта тощо). Не завжди виконання акта означає припинення його дії. Наприклад, наказ про призначення особи на посаду не може вважатися таким, що припинив свою дію, після того, як особа приступила до виконання своїх обов’язків;
г) "зникнення" адресата акта, тобто у зв’язку з настанням певної юридичної події: ліквідація юридичної особи, смерть носія прав та обов’язків).
Зупинення дії акта
Зупинення дії акта — це тимчасовий правовий захід, що застосовується шляхом прийняття відповідного рішення. Зупинення, як і скасування уповноваженим органом актів, обумовлюється їх незаконністю, передбачає усунення порушень у порядку, передбаченому Конституцією, іншими законами.
В адміністративно-правовій літературі звертається увага на окремі особливості зупинення дії акта адміністрування. Так, допускається зупинення всього акта або його частини, зупинення дії акта адміністрування на всій території держави або окремій її частині, у певному регіоні. Цей захід застосовується як для захисту державних та суспільних інтересів, так і для захисту громадян від незаконних дій суб’єктів публічної адміністрації, їх посадових осіб. Зупинення актів може бути пов’язане також з фактом подання скарги, внесенням прокурором протесту тощо.
Зміна акта
Зміна має на меті забезпечити ефективність акта, підвищити його якість і використовується тоді, коли є потреба уточнити приписи актів, внести до них доповнення, надати їм іншу редакцію чи доопрацювати окремі частини. Зміна приписів акта, як правило, здійснюється тим самим суб’єктом (органом, посадовою особою), який видав акт у первинному вигляді. Прикладом цьому може бути Указ Президента України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади".
Скасування акта
Скасування акта — це визнання недійсним (нечинним) акта повністю або окремих його приписів, положень. Акти можуть бути скасовані тим, хто їх прийняв, або вищестоящим органом, посадовою особою або в судовому порядку. Особливе місце в системі визнання актів недійсними (правових актів або їх частини) займає Конституційний Суд України. До його повноважень належить вирішення питань про відповідність законів та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції. За рішенням Конституційного Суду України закони та інші правові акти визнаються неконституційними (повністю або частково) і припиняють свою дію з дня винесення такого рішення.
Ключові терміни
Адміністративний договір; адміністративний метод; адміністративний нагляд; адміністративні (управлінські) послуги; дефектний акт діяльності публічної адміністрації; економічний метод; заохочення; інструкція; матеріально-технічні операції; метод діяльності публічної адміністрації; неправова форма діяльності публічної адміністрації; нікчемний акт діяльності публічної адміністрації; організаційні дії; оспорюваний акт діяльності публічної адміністрації; парламентський контроль; перевірка; переконання; постанова; правова форма діяльності публічної адміністрації; правовий акт діяльності публічної адміністрації; президентський контроль; примус; принципи діяльності публічної адміністрації; прокурорський нагляд; публічне адміністрування; ревізія; розпорядження; указ; форма діяльності публічної адміністрації.
Питання для самоконтролю
Тести-тренінги
Б) здійснюють керівний вплив на об’єкти адміністрування;
Г) використовуються суб’єктами публічного адміністрування як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції;
Д) у них завжди міститься керівна воля держави.
Б) правомірність поведінки учасників адміністративних відносин;
Г) нормальні взаємовідносини усіх учасників адміністративних відносин;
Д) правильним є все наведене.
Б) це волевиявлення органів публічної адміністрації;
Г) державний владний характер;
Д) їх безстрокова дія.
Б) визначають правила належної поведінки у сфері публічного адміністрування;
Г) їх дія обмежена певним часом;
Д) діють на певній території держави.
Б) межі дії;
Г) становище органів, що видають такі акти, за ієрархією;
Д) правильним є все наведене.
Б) на всій території України протягом певного часу;
Г) на частині території України без обмежень у часі;
Д) без обмежень в просторі і часі.
А) Президент України видає укази і розпорядження;
Б) Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження;
В) міністерства, інспекції, служби, агентства видають накази та інструкції;
Г) державні адміністрації наділені правом приймати рішення.
Б) загальні, організаційні принципи побудови органів виконавчої влади й функціонування відповідних органів;
Г) правові та неправові.
Б) прогнозування;
Г) єдиноначальність;
Д) координацію.
Б) методів публічного адміністрування;
Г) принципів публічного адміністрування.
Б) проведення нарад в органах виконавчої влади;
Г) введення статистичної звітності;
Д) укладання адміністративних договорів.
Б) форми публічного адміністрування;
Г) принципи публічного адміністрування;
Б) укладання адміністративних договорів;
Г) проведення атестації;
Д) застосування заходив адміністративного примусу.
А) роз’яснення завдань і функцій публічного адміністрування;
Б) виховання;
В) контроль;
Г) нагорода;
Д) премія.
Б) економічні методи;
Г) уповноважуючі методи;
Д) контрольно-наглядові методи.
Б) хоча б одна із сторін наділена владними повноваженнями;
Г) вірним є все наведене.
Б) Міністерство юстиції України;
Г) Адміністрація Президента;
Д) спеціально вповноважений державний комітет.
Б) акт відповідає встановленій формі та містить усі необхідні реквізити;
Г) акт виданий державною мовою;
Д) вірним є все наведене.
Б) усний наказ командира військової частини;
Г) постанова Кабінету Міністрів України;
Д) усне попередження про припинення протиправної поведінки.
А) закінчення терміну дії акту, що обумовлений у ньому;
Б) зміна суб’єкта, що його видав;
В) скасування акту в установленому порядку;
Г) виконання вміщеної в акті вимоги.
Завдання на перерахування
Завдання на порівняння
Продовжіть думку:
10. Парламентський контроль здійснюється у формах: ...
11. Адміністративний нагляд — це наглядова діяльність ...
12. Індивідуальні акти публічної адміністрації — це...
13. Примус це метод діяльності публічної адміністрації ...
14. На стадії підготовки акта публічної адміністрації можна виділити наступні процедури: правова ініціатива, ...
15. Адміністративний договір — це угода, укладена суб’єк-тами адміністративного права ...
Ситуаційні завдання
Завдання 1.
Під час підготовки проекту правового акта, який визначає структуру одного із міністерств, виникло питання про найменування такого акта. Зокрема, пропонувалося іменувати його Положенням, Інструкцією, Статутом або просто Наказом "Про організаційну структуру міністерства".
Яке найменування найбільш вдало відповідає у цьому випадку змісту правового акту адміністрування? Які вимоги висуваються до такого роду правових актів?
Завдання 2.
Голова районної державної адміністрації своїм розпорядженням скасував рішення сільської ради про виділення земельної ділянки.
Надайте оцінку законності цього правового акта.
Завдання 3.
В місті К. на вулиці Д. зелений світ світлофора включався одночасно для двох зустрічних потоків, які звертали в один бік, в наслідок чого сталася ДТП. Працівники ДАІ визнали взаємну вину водіїв у ДТП. Однак страхові компанії, в яких була застрахована цивільна відповідальність водіїв — учасників ДТП, відмовилися відшкодовувати шкоду.
Чи може бути акт адміністрування виражений у конклюдентній формі? Чи є сигнал світлофора актом адміністрування? Чи можливе оскарження в цій ситуації?
Завдання 4.
Головний санітарний лікар міста К. заборонив продаж гарбузів на території міста у зв’язку із випадками масових отруєнь цими різновидами продуктів. Продаж було заборонено тільки у місті К. і тільки строком на 30 днів.
Визначте форму цього припису. Чи є цей акт індивідуальним чи нормативним? Чи підлягає цей акт обов'язковій реєстрації та опублікуванню?
Завдання 5.
Голова Державної митної служби України видав наказ "Про затвердження Інструкції про облік бланків суворої звітності та документів суворого обліку в митних органах, спеціалізованих митних установах і організаціях України". У зв’язку із тим, що Інструкція поширюється тільки на митні органи і спеціалізовані митні установи та організації України, цей наказ не був переданий до Міністерства юстиції України для реєстрації.
Надайте правову оцінку ситуації. Чи підлягає зазначений нормативно-правовий акт державній реєстрації? Чи має юридичні наслідки цей наказ без державної реєстрації?