реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук ЛЬВІВ 2000
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Львівський національний університет імені Івана Франка
роздольська ірина володимирівна
УДК 883 – 1 ”1940 / 1950”
українська поезія резистансу
40 - 50-х років хх століття:
генетичний контекст і естетична природа
10.01.01 — українська література
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
ЛЬВІВ — 2000
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти України.
Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор
САЛИГА Тарас Юрійович,
Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української літератури ім.акад.М.Возняка,
професор, завідувач кафедри.
Офіційні опоненти:
доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник,
СЕНИК Любомир Тадейович,
Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича (Львів),
провідний науковий співробітник;
кандидат філологічних наук, професор,
ГУЗАР Зенон Петрович,
Дрогобицький педагогічний університет імені Івана Франка,
кафедра методики та історії народних художніх промислів,
професор.
Провідна установа
Київський університет імені Тараса Шевченка,
кафедра історії української літератури ХХ століття,
Кабінет міністрів, м.Київ.
Захист відбудеться «22» лютого 2000 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 35. 051. 06 з філологічних наук при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул.Університетська, 1.
З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м.Львів, вул. Драгоманова, 5).
Автореферат розісланий «21» січня 2000р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої
ради Д. 35. 051. 06 Терлак З.М.
загальна характеристика роботи
Актуальність теми дослідження. Завдання національного літературознавства незалежної україни в умовах виходу з єдиного колоніального простору СРСР – цілісно відтворити літературний процес початку і середини ХХ століття в усіх його аспектах з огляду на вимушено забуті тоталітарним режимом явища, особливо ті, що перебували у межах культурної доктрини метрополії.
Постколоніальні студії українських вчених зробили чимало для деколонізації, інтелектуальної та духовної, колишньої периферії Радянського Союзу – повернуто, зокрема, у пантеон національної культури постаті літераторів періоду визвольних змагань 1917–1923 років, доби Міжвоєння, еміграційного поетичного періоду, що утверджували своєю творчістю одвічні українські вартості.1 У деяких із них можемо знайти факти, що стосуються ще однієї «білої плями» – розвитку поезії, яка супроводжувала збройні українські національно–визвольні змагання 40 – 50–х років під проводом ОУН–УПА проти фашистського і радянського тоталітаризму, «...поезії Опору та національно–визвольної ідеї, поезії нескореного духу...»2, назва якої – «українська поезія резистансу». На думку О.Забужко, епопея УПА «...так і не зробилася фактом культурної історії (сотні тисяч життів канули в прах, і не лишилося в жодному жанрі жодного художнього твору, що на повну силу скристалізував би й зафіксував для прийдешнього естетичний смисл цієї гекатомби...)»3. Дана дисертаційна робота є спробою зазначити, що «епопея» УПА залишила таки художню хронологію битв і в сукупності – відважимося так ствердити – зафіксувала естетичний смисл гекатомби, а вже у який саме спосіб це зробила – обов’язок з’ясувати.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка на кафедрі української літератури ім.акад.М.Возняка. Наукові пріоритети кафедри включають дослідження «білих плям» та «забутих імен» в українському літературному процесі ХХ століття. У їх руслі і виконано дисертаційну роботу.
Предмет дослідження – маловідома поетична спадщина Марка Боєслава (збірки поезій «Із днів боротьби», «В хоробру путь», «Непокірні слова», «Вітчизна кличе», «Протест», «На столі на сіні», «Хай слава луна»), Мирослава Кушніра (поетичні зошити «Невкоєне серце», «Стрічі», «Синє місто», «Ясенові брості»); Петра Волоша–Василенка – Петра Гетьманця (збірки «Мої повстанські марші», «Ранок смерти. Поезії на день 22 листопада (Базар)»); Богдана Будка (збірка «Осінні серенади»); Степана Корнецького (збірка «Сто повстанських віршів»); Івана Хміля (Василя Лагодюка–Бойтика) (поезії періоду 40–50–х років із збірок «Іду з кобзою», «Гомін Полісся»), Герася Соколенка (поетичні твори 40–50–х років із збірки «Твори поета невідомої долі»), Н.Орельця (цикл «Прощання»); Степана Хріна (поезії із збірників «Зимою в бункрі», «Крізь сміх заліза», Миколи Вереса (поетичні твори означеного періоду із збірки «В чужинних припливах»); Олени Теліги (поезія означеного періоду зі збірки «Душа на сторожі»); Марти Гай (збірка поезій «До зорі»), твори періоду національно–визвольної боротьби Яра Славутича, Пантелеймона Василевського, Олега Ольжича, Павла Євтушенка, Дмитра Грицька (Цяпки), Миколи Сарми–Соколовського, Юрія Киянця, Богдана Федчука, Святослава Ольшенка–Вільхи, а також твори анонімних авторів, вміщені в антологіях повстанської поезії та в періодиці.
Мета і завдання роботи. Головна мета дисертації полягає у якнайбільш повному, достовірному, системному і послідовному висвітленні української поезії резистансу 40–50–х років ХХ століття як окремого феномену в тканині українського літературного процесу, з’ясуванні закономірностей розвитку через міжлітературний і внутрішньолітературний контекст.
Досягнення поставленої мети передбачало реалізацію таких дослідницьких завдань: 1) проведення бібліографічної роботи щодо виявленння і збору художніх творів поетів, діячів українського збройного руху Опору 40–50–х рр., а також критичної літератури на них; 2) аналіз та систематизація літературно–критичного матеріалу; 3) проведення біографічних пошуків для підтвердження особистої і творчої заангажованості автора в означених історичних подіях; 4) з’ясування історико–культурних передумов виникнення та їхнього впливу на подальше формування української поезії резистансу 40–50–х рр. ХХ ст.; 5) визначення співвідношення ідеології та естетики у поетичному баченні завдань мистецтва слова; 6) пошук поетичних паралелей з подібними явищами в інших європейських літературах через порівняння з ними; 7) визначення основних тенденцій функціонування і розвитку української поезії руху Опору; 8)з’ясування спорідненості і поетичних зв’язків поезії резистансу 40–50–х рр. ХХ ст. (на рівні змісту і форми) а) з українською поетичною традицією (усною і писемною); б) з іншими українськими поетичними феноменами означеного періоду; в) з поезією наступників.
Синхронні та діахронні типологічні зіставлення із хронологічними попередниками, наступниками, а також схожими мистецькими утвореннями створюють необхідний генетичний контекст, надаючи підстав для визначення естетичної природи української поезії резистансу 40 – 50–х років ХХ століття.
Методологічною основою дисертації є принцип історизму: всі художні твори досліджуються у зв’язку з часом їхнього написання, з подіями біографії того чи іншого автора, дотичними до аналізованого історико–літературного періоду, у контексті розвитку української поезії опору 40–50–х років, а також у єдності із глибинними традиціями як української літератури резистансу від найдавніших часів, так і відповідної європейської літератури взагалі. Під час написання роботи застосовувано порівняльно–історичний, біо–бібліографічний, естетичний, психологічний, типологічний, комплексно–системний наукові методи у поєднанні із формою літературного портрета. У методологічній базі дисертації – матеріал із праць українських істориків, теоретиків літератури, фольклористів, націологів, культурологів І.Франка, Д.Чижевського, М.Драгоманова, Л.Білецького, Д.Донцова, С.Петлюри, Ю.Липи, Ю.Бойка–Блохина, Т.Салиги, З.Гузара, І.Денисюка, М.Жулинського, М.Ільницького, Б.Рубчака, І.Качуровського, С.Андрусів, М.Павлишина, Ф.Погребенника, Л.Сеника, А.Скоця, Я.Гарасима, А.Ткаченка, О.Силаєва; та зарубіжних – Р.Барта, М.Бахтіна, К.Вики, Г.Гачева, О.Ельяшевича, Х.–Е.Керлота, Е.–Д.Сміта, Ж.–П.Сартра, Т.Тишки; З.Фрейда, К.Г.Юнга, Е.Фрома, А.Шопенгауера та ін.
Наукова новизна роботи. Уперше в українському літературознавстві здійснено спробу осмислення комплексу української поезії резистансу 40–50–х років ХХ століття як етапного явища в українському літературному процесі доби радянського колоніалізму в зв’язках із українською поетичною традицією, сучасністю, в проекціях у майбутнє, а також у контексті подібних феноменів в інших літературах; систематизовано напрацьований до цього часу масив літературної критики на предмет дослідження; у науковий обіг введено невідомі поетичні персоналії і тексти, яким дається першооцінка; здійснено уточнення українського семантичного поля термінологічного словосполучення «поезія резистансу 40–50–х років ХХ століття».
Теоретичне і практичне значення роботи. Положення дисертації можуть бути використані для доповнення і систематизації закономірностей розвитку української літератури 40–50–х років ХХ століття як літератури опору; для подальшої теоретичної розробки поняття літератури резистансу; для теоретичних узагальнень про функціонування і розвиток літератури Опору взагалі; для подальшого виведення загальних законів і схем, спільних для таких явищ у національних літературах. Матеріали і результати роботи можна застосовувати у лекційних курсах з історії української літератури та українознавства у високій школі, як основу вузівських спецкурсів та спецсемінарів, присвячених як українській поезії 40–50–х рр. взагалі, так і окремим її авторам; у вузівському підручнику «Історія української літератури ХХ століття». Окрім того, основний матеріал дисертації послужив базою для підготовки спеціального лекційного курсу, що його автор роботи читає студентам четвертого року навчання філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка.
Апробація дослідження. Результати роботи апробовано у доповідях, виголошених на таких наукових форумах: Всеукраїнському науковому семінарі «Феномен текстовості у сучасній культурі» (Львів, 1997); Третій Міжнародній науковій конференції «Славянскія літаратуры кантэксцє сусвєтнай» (Мінськ, 1997); Міжнародній славістичній конференції, присвяченій пам’яті проф.К.Трофимовича (Львів, 1998); Міжнародній науковій конференції «Харків 30–40–х років ХХ століття. Література. Історія. Мистецтво», присвяченій 85–літтю професора Ю.Бойка–Блохина (Харків, 1998); Міжнародній науковій конференції «Українська філологія: школи, постаті, проблеми», присвяченій 150–річчю заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 1998); Міжнародній науковій конференції молоді «И ничєгожє бысть» (Львів, 1999); Звітній науковій конференції Львівського державного університету за 1998 рік (Львів, 1999); Науковій конференції, присвяченій 60–літтю від дня народження І.Калинця (Львів, 1999), ХІV–й щорічній Франківській міжвузівській конференції (Львів, 1999).
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (175 позиції) та додатку; містить одну ілюстрацію до розділу другого; викладена на 232 сторінках (з них 197 – основного тексту).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обгрунтовано актуальність теми, що належить до «білих плям» літературного процесу; визначено семантичне поле наукового поняття резистансу, хронологічні рамки його функціонування в історії літератури із вказівкою про наближення до рівня універсалії. Відмежовано традиційне трактування поняття від подальших, зумовлених застосуванням терміна до інших явищ; сформульовано прийнятну робочу дефініцію української поезії резистансу 40 – 50–х рр. ХХ ст. як такої, що супроводжувала український рух Опору антифашистського і антирадянського спрямування під егідою ОУН–УПА. Зазначено мету, завдання, відповідний методологічний інструментарій роботи; відзначено її наукову новизну. Зафіксовано положення, винесені на захист. Окреслено зв’язок дисертації із науковими програмами, планами, темами кафедри; подано рекомендації щодо практичного застосування одержаних результатів із інформацією про реальне впровадження деяких із них. Окрім того, вказано, на яких форумах оприлюднено результати дослідження, подано перелік авторських публікацій, що передають його основний зміст.
Перший розділ – «Українська поезія резистансу 40 – 50– х років ХХ століття – окреме явище літературного процесу» з’ясовує окремішність явища у загальному потоці поетичних ланок. Звернення до спеціальної теоретичної літератури, подій епохи та історико–літературної фактографії – публікацій, видань, літературної критики, читацьких відгуків розкривають макропроблему, поставлену у заголовку. Відправною точкою наукових пошуків дисертанта є те, що теоретико–практичний досвід літературознавства засвідчує нерівномірність, різновимірність буття літературного процесу. Передумовою нормального, здорового його функціонування залишається взаємодія «вершин і низин», новацій, народжених геніями і канонів, утверджених «середнім» письменством. Об’єктом дослідження у дисертації є вимушено забуті і невідомі автори. Однак насущним питанням залишається те, наскільки ці автори другорядні і підпорядковані художньому масовізму, тобто у чому полягає естетична вартість означеної ланки літературного процесу.
Культурно–історичні умови формування. Тісна взаємодія вказаної поезії із національно–визвольним рухом 40 – 50–х років закономірно скеровує увагу до ключових моментів контексту доби, в яких – причини появи феномена. Історичні колізії літературного явища не отримали однозначної, безпристрасної, визнаної «більшістю голосів» фахової наукової оцінки в українській політології та історії (написання академічної історії українського війська 40–50–х років ХХ століття – ще попереду), та й автор цього за мету не ставить.
У відповідь на фашистський і радянський геноцид майже одночасно із першими загонами Української Повстанської Армії (1942), в її надрах виникло письменство Опору, як і в багатьох європейських країнах. Початок його «другорядності» – у продовженні боротьби зброєю слова, у тому, що література ця стала породженням знекровленого національного організму, і відповідно, не мала змоги дорівнятись до тієї, якій пощастило започаткуватися у мирний час. Але у такій літературі, наче у Космотвірній точці, фокусуються основні ідеї, мотиви, що виступають оберегами національного Космо–Психо–Логосу (Г.Гачев), але і стають твірною субстанцією, аби згодом повторити первинний Космогонічний акт, ритуал Сотворення Світу.
Українська поезія резистансу 40 – 50–х років ХХ століття – один із багатьох виявів культури резистансу. Її творцями були безпосередні учасники збройних підпільних національно–визвольних формувань, не завжди із вищою академічною філологічною освітою. Специфіка поезії полягає у тому, що, на відміну від подібних синхронних явищ з інших літератур, її спектр розширювався у двох напрямках – антифашистському та антирадянському власне через історично–культурний контекст: український національно–визвольний рух у своїх структурних формах був опертий на ідеологію українського націоналізму і, відповідно, змагав проти всіх опонентів української ідеї.
Наступна специфічна риса, породжена мілітарним середовищем, що вирізняє українську поезію опору, як і сам рух, – така, що і написання історії УПА, і створення її «літературного» літопису «стрічається ще з одним родом величезних труднощів: Українська Повстанська Армія – це армія безіменних, ...бо кожний бієць УПА, від Головного Командира, до звичайного рядовика, закритий для посторонніх глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдом, прибраним іменем... Розкриття псевда зволене тільки після смерті даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі».4 Звідси – значні труднощі при встановленні прізвищ та імен воїнів–поетів, пошук біографічних матеріалів, які підтвердили б дотичність особи до національно–визвольного руху 40–50–х років, і надали право розглядати її в контексті поезії названого періоду. Розпросторення руху Опору по всій Україні повело за собою і поезію Опору, зумовило її «всеукраїнськість», що пізніше підтвердиться на рівні її змісту.
1.2.Як об’єкт книговидавництва, бібліографії, літературознавства. Видавничий та бібліографічний етапи фіксують художній твір у літературному процесі, передуючи уже подальшим літературно–критичним студіям. Виходячи із цього, звертаємося до текстодруків, початкових бібліографічних списків, існуючих розвідок, застосовуючи хронологічний принцип з елементами проблемно–тематичного, порівняльного, системного підходів в обробці документально–критичного матеріалу. Адже врахування літературної фактографії дозволяє чіткіше окреслити явище хронологічно, методологічно, функціонально. Початок друку текстів у заснованих Проводом УПА підпільних періодичних виданнях підтверджує обраний у дисертації часовий відлік – 40–ві роки. Відтоді розпочалась і систематизація літературних, публіцистичних, біографічних матеріалів. Загалом у студіюванні української поезії резистансу можна виділити три умовні етапи: 1) автодослідження, 2) діаспорні розвідки, 3) студії материкової україни.
Перший характеризується спорадичними біографічними довідками до сильвет. Другий, розпочавшись у 50–х роках нарівні із публікацією художніх текстів у діаспорній періодиці, – представлений бібліографічними реєстрами, основне призначення яких, на думку їх авторів, – наголосити на тому, що український рух Опору існує, оскільки уряд СРСР будь–яку інформацію про нього замовчував. Серед дослідників Ю.Русов, Д.Донцов, Л.Полтава, В.Барка, С.Гординський, В.Феденко, П.Маляр, Б.Романенчук, П.Слобожанський та ін., що представляють українську поезію резистансу в оглядових статтях, чи присвячених окремим персоналіям. Наголошується на прерогативі змісту над формою, серед якого провідною залишається ідея соборності усіх українських земель.
Знайдено термінологічну альтернативу поняттю резистансу – Л.Полтава, В.Барка, С.Гординський пропонують кваліфікувати поезію національно–визвольного руху 40 – 50–х років під проводом ОУН – УПА в системі поняття андеграунду. Варто наголосити на відмінності поезії резистансу від того мистецтва, що існує в Зах. Європі та США на засадах протиставлення офіційній ідеології яскравою асоціальністю, асуспільністю (рух хіппі, пізніше панків, графіті у метро, музичний андеграунд). Хоча, ці далекі одне від одного явища мають спільне, яке дозволить поставити знак рівності між рухом хіпі і поезією упівців – у активній солідарній опозиції офіційній ідеології.
З 90–х років українська літературознавча думка материкової України в особах І.Гущака, Г.Гордасевич, З.Гузара, П.Драгомирецького, М.Дубаса, Б.Завадки, М.Іванченка, М.Ільницького, І.Калинця, Р.Качурівського, В. Неборака, М.Петренка, Ф.Погребенника, Т.Салиги, В.Сеник, Л.Сеника продовжила і поглибила напрямки дослідницько–видавничої роботи вчених української діаспори, а саме: 1) видання і перевидання поетичних збірок, антологій, добірок у періодиці; 2) видавництво споминів сучасників про поетів резистансу; 3) пошук і друк біографічних матеріалів 4) пошук і друк епістолярії поетів резистансу 40–50–х років ХХ століття; 5) дослідження окремих творчих персоналій (рецензії, літературні портрети, нариси поетичної творчості тощо). У них порушено болісну, але важливу проблему функціонування творчої особистості та й художнього твору в умовах тоталітарної естетики. Здійснено спроби порівняння поезії резистансу із «бентежною музою остарбайтерів», гулагівською та поезією 60 – 70–х років, попередніми мистецькими фазами (Міжвоєння, Січові стрільці). У полі зору – світогляд авторів у контексті періоду другої світової війни, традиції і новаторство мікро– і макропоетики упівського вірша (система жанрів і стилів, образна структура, ритмічна організація).
Таким чином, огляд досліджень виявив рейтинг поезії серед інших явищ літературного процесу, зосередив увагу на проблемі створення особливої сукупності методів, які б уповні розкрили феномен межового мистецького утворення – поміж політикою і естетикою. Більшість дослідників, говорячи про технічну, версифікаційну недосконалість поезії, до «рядових літератури» її авторів не зараховують, співставлення ведуться «на рівних» – а це частково знецінює висновки. Відсутність же у літературно–критичній думці комплексного дослідження підтверджує потребу у представленій дисертаційній роботі.
У другому розділі – «Естетична програма авторів: від вибору екзистенційного до поетичного» – досліджуються погляди поетів резистансу на завдання мистецва слова, його стосунок до дійсності. До уваги беруться фактори зовнішнього середовища, що моделююче вплинули на конструювання особистісного підходу поетичної індивідуальності до творчості. Декларативна площина розкривається у дисертаційній роботі через звернення до таких тем: «Життєвий вибір в межовій ситуації як творчий стимул»; «Поміж стилетом і стилосом», що тлумачать індивідуальне і колективне програмно–ідеологічно засадниче в поглядах на завдання митця і мистецтва в екстремальних умовах національного виживання із долученням як своєрідної методологічної «прелюдії» проблемно–генетичних ракурсів.
2.1.Традиція мистецького заангажування. Початки європейської літератури чину припадають на VІІ – V ст. до н.е. – давньогрецьку поезію тоді представляли воїни і вожді Тіртей, Солон, Феогнід, оновивши жанр елегії, що став формою вираження політичних і моральних поглядів. Аналізованій у роботі поезії передували як антична, так і власна, фольклорна, традиція – кобзарські думи ХVІ – ХVІІ ст., гайдамацькі пісні, опришківські, чи й старші – періоду княжого, ІХ – ХІV ст., найбільш наповнені «політико–соціальними думками»5. Звернення до поглядів Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, молодомузівців, представників журналу «Українська хата», М.Євшана, Г.Чупринки та ін. стверджує думку про те, що моральним імперативом письменства є служіння народним інтересам. Декларується зв’язок між твором та суспільством; манера письма автора перетворюються на «акт історичної солідарності»6.
Окремо розглянуто праці, присвячені проблемам літератури чину, провідників українських визвольних змагань, безпосередніх натхненників українського руху опору і «бажаних осіб» у поезії резистансу. Книгу С. Петлюри «Завдання української літератури» розглянуто через спадкоємний момент у вимірі ідеологічно–естетичних настанов, мілітарно–літературних орієнтирів, що їх у мистецький спосіб зінтерпретували поети УПА. Завдання мистецтва слова, ідеологічно–літературної праці, – служити ідеї оборони нації, бути табором, військовим обозом, нагадуючи про небезпеку зовні, творити образ національного вождя–політика на фоні «ясного образу минулої воєнної боротьби Українського Народу за свою державну волю»7. декларація С.Петлюри щодо ідеологічно–естетичних завдань літератури отримала своє продовження у конкретний мент національної історії в художньому втіленні, декламації поетів резистансу, які продовжили обрії українського «табору», обозу, українського світу в хаосі Великої Битви за буття. У книзі «Бій за українську літературу» Ю.Липа розгорнув панораму української тенденційної літератури ХХ ст., накресливши шляхи її розвитку. В його теоретизуваннях з приводу другорядної літератури привертає увагу класифікація утилітарного письменства, один із рівнів якої за параметрами відповідає предметові дослідження у дисертації. Йде мова про т. зв. «червону літературу», ознаки якої такі: представники, що керуються у творчості бажанням «оповісти, запалити й придатися», переважно у літературі новачки, твір для них – поетичний вибух, часто єдиний у житті, спровокований печаттю смерті, має безпосередній кровний, духовний зв’язок із епохою; загалом же цей рівень є найвищим щаблем утилітарного мистецтва, з нього формується «духовість більших письменників, що мають власний профіль і власний спектр барв»8.
2.2.Життєвий вибір у межовій ситуації як творчий стимул. Окресливши проблему, вдаємося до з’ясування психологічних і філософських параметрів понять «вибір», «рішення» у просторі масового руху. Стереотип сприймання масовізму психологічно спрощує те, чого масовість стосується. Розкриття мотиву життєвого вибору дозволяє збагнути, наскільки індивідуалізованим, особистим було сприйняття свого призначення.
Необхідно сконстатувати, що кожен із бійців–поетів САМ обирав свій шлях, внутрішньо переживаючи «кінцесвітнє». Межові обставини, страх перед смертю, що є «найбільшим страхом»9, за висловом А.Шопенгауера, велика ймовірність втрат створили кризові умови вибору – тим величнішим виглядає рішення кожного представника цього явища залишитися чи стати бійцем. Вибір загалом проходив поміж двома основними світонастановами – Еросом (біофільна орієнтація) і Танатосом (некрофільна орієнтація). Відповідно Ерос охоплював ключові державницькі вузли – це Україна, її останній бій, національно–визвольний рух, покликання бути бійцем; Танатос – це, передусім, примирення з ворожим середовищем, внутрішня покора перед ним, власне буття у якості не–воїна.
Природною життєвою потребою кожного автора руху опору стало пристрасне бажання «виплекати свій світ із зовнішнього хаосу» (Д.Донцов). Позитивні екзистенціали віри, надії, любові, концептуально розгорнуті через призму християнських ідей, творять етичний контекст мотиву екзистенційного вибору. Парадоксально, але покорою перед фізичним кінцем поети утверджують Гармонію людського буття у контексті національно–державної гармонії, бо «не в самому житті, а по той бік, не в його іманентних якостях, а в трансцендентній вартості, в наджиттєвому додатку до блаженства підноситься життя до своєї можливої гідності».10 Мотив смерті як громадянського обов’язку однаково розгортався і у творах, і в життєписах досліджуваних персоналій. Біографічні факти підтверджують сформульовані тези. Отримавши у своє володіння власне буття, поети резистансу з повною відповідальністю за існування (Ж.–П.Сартр) абстрагувалися від нього у бік національно–визвольної ідеї – поетична тканина т.ч. отримала пласт образів, асоційованих із добою козацької вольниці. Мотив екзистенційного вибору посприяв психологізації письма – тексти містять приклади авторського самопереконування – т.зв. «техніки мислення вголос», що у практичній психології буде запропоновано у 1974р.11
Мікроаналіз виявив рецепцію тих образів доби Міжвоєння, співзвучних конкретиці війни, їх глибоке переживання, оскільки у попередньому поетичному періоді їх креативна природа базувалась на передчутті. Проведене зіставлення у мотиві вибору із польською поезією резистансу, представленою творчістю вояків Армії Крайової – К.К.Бачинського, Т.Гайци, Т.Боровського, В.Боярського, А.Тшебинського, з.Строїнського з відповідною похибкою на відмінність ідеї національної експансії свідчить про гуманістичний пафос польської і української поезії, зумовлений апокаліптикою часу, що передує шістдесятницькому, уже позбавленому трагічного оптимізму.
Погляд на людину у вихорі «генераційного катастрофізму» (К.Вика) іде від поетичної традиції січового стрілецтва: пошук людського еталону серед кривавої маси тіл і душ зумовлює постійну фіксацію, затримку на шляхетних рисах людської натури: величі, великій офірності, в яких акумулюється і виходить у світ велетенська енергія життя, яка дає силу до протистояння, до жертовності, адорування того, хто «вибрав цю дорогу», хто «п’є свою чашу до дна». Різниця між поколіннями – у загальній ноті світосприйняття – символістського у січовиків, неоромантичного в упівців – звідси і різниця у «численні» жертв, погляді на чуттєвість у поезії – гедонізм і еротизм січової, любовна аскеза упівської. Аскетизм породжений впливом доктрини «державницької літератури», поширеної у Міжвоєнний період. Християнські ідеали, символи жертовності (Чаша, Христос, Хресна дорога, Голгофа) в контексті мотиву екзистенційного вибору в кризовій ситуації включають поезію у простір української культури взагалі.
2.3.Поміж «стилетом і стилосом». Підрозділ забезпечує розкриття основних програмних моментів у системі поглядів поетів опору на мистецтво через співвідношення заангажованості й естетства у поезії на декларативному рівні.
Антитеза Є.Маланюка у поезії резистансу переросла до рівня концепції, кожен із її елементів став утілювати діаметрально протилежні настанови щодо творчості – задіяної у процеси зовнішнього світу (стилет) і відстороненої від нього заради себе самої і краси (стилос). Категорія стилоса підпорядковується стилетові. Мотивацією саме такої пропорції сприяє уже здійснений поетично і здійснюваний у реальності екзистенційний вибір – тому інакше і не могло бути. Освячується момент особистісного заангажування – через поетичні легенди про власне мистецьке призначення, з Божого провидіння, наказів Великого Духа, що фокусує в собі і потенціал українських вождів. Ці легенди для деяких поетів стали початком розвитку мотиву «поетичного роздвоєння», що засвідчив його сприйняття через творчість О.Ольжича, власної поетичної недосконалості, своєрідного «топосу скромності».
Поезія для бойовиків УПА – серйозна справа, не–гра, а вони, учасники цієї не–гри, – не homo ludens, а жерці сакральної сфери буття. Література ж настільки цінна, наскільки продуктивно продовжує процес боротьби за державу, відображає конкретику епохи, її чин – у цьому вбачаємо продовження літератури чину Міжвоєння, в якій однак домінувала безчасовість та позапросторовість подачі історії у поетичному тексті, оскільки «... тепер поетична мова має виконувати магічні функції: вона не сміє бути тільки поетичною»12.
Від цього – і велике емоційне та силове навантаження образних модифікацій категорії стилоса (це слово, пісня, крик) – народжених у бою, переповнених кров’ю, що є не тільки поезією, а й усією рештою буття в апокаліптичну мить національної історії – виконуючи етичну, сакральну та ін. функції. Поліфункціональність стилоса збільшується через навантаження його збройними функціями від позиції індивідуального захисту чи нападу (кулак, шпага) аж до зброї масового знищення, абсолютно дієвої «панацеї» проти ворогів (атом). Стилос у всіх своїх модифікаціях наближається до стилета і набуває цінності лише за умови, коли містить у собі збройні елементи. Ланцюга перетворень стилета у стилос не знаходимо. Серед психологічних функцій стилоса – індивідуально–психоохоронна, націоохоронна. Погляд на поезію як крик наближає явище до естетики експресіонізму, разом із контрастною кольористикою, деформованим зображенням, підтверджуючи вимоги Ю.Липи до мистецтва слова. Культ пісні веде до культурного феномену січового стрілецтва.
Творчість – ірраціональний процес, буття якого забезпечують однаковою мірою і примус, і натхнення – в цьому поетичному волюнтаризмі є відгомін антитези «стилет–стилос», поглядів Д.Донцова. Екстремум у сприйнятті постаті поета як індивідуальності виявляється на рівні Христа, що п’є чашу до дна у служінні нації, і колективістський, що він – один із багатьох – звідси і декларація власного «я», мистецьткої неповторності, і «топос скромності», що йде від давньої літератури. Ремінісценції із творів І.Франка, Є.Маланюка, О.Ольжича, П.Тичини, Н.Лівицької–Холодної та ін. говорять про націленість поезії на контекст усієї попередньої літератури.
У підсумку – розуміння життя як самоофіри найвищій меті – Україні, а отже і покора перед смертю заради життя України в тих межових, танатичних нелюдських, апокаліптичних часах і спровокували поетичний вибух, «поезію чину», сповнену могутнього пасіонарного бажання не переривати буття, з певними, на вимогу доби, естетичними засадами, що разом творять комплекс, який можна назвати «екзистенційно–естетичним імперативом».
У третьому розділі «Національний Космо–Психо–Логос і поетичні штампи у просторі тоталітарної естетики» розглянуто функціонування в основних закономірностях української поезії резистансу у колоніальному просторі.
Оскільки провідним завданням метрополії є поглинання чужорідних елементів з допомогою асиміляції та нав’язування власних ідеологем, особливо у мистецтві, концептуальним ядром аналізу стала запропонована Е.Фромом амбівалентна ціннісно–полярна пара «ми–вони» у сприйманні одне одного в суспільствах, що протиставляються. Поняття «ми–вони» Е.Фром розглянув на матеріалі капіталістичної і радянської систем. У дисертації ж – погляд на поетичне українство в опозиції до радянського колоніалізму. Це дозволяє обгрунтувати присутність «чужих» мистецьких кліше в поетичній тканині твору.
Зміст поезії береться до уваги під кутом створеного в ній Космо–Психо–Логосу (Г.Гачев) з метою самоідентифікації. Космо–Психо–Логос або національний образ світу – матеріалізоване в слові (мові), зумовлене особливостями психіки, мисленням, сприйняттям зовнішнього середовища певним національним утворенням, через те художній твір – перетворюється на подвоєну національну конструкцію світу. Звідси і виняткова перевага художнього тексту для дослідження національного сприйняття світу. Особливо, якщо це стосується літератури, що обмежена життєвим часом і простором, котра перебуває поміж буттям і небуттям, – тому що акцентує увагу на найбільш вітальних, енергетично насичених моментах.
3.1. «Свій–чужий» поетичний світ через інтро– та екстравертні образи. Загальний поетичний космос постає як протиставлення і протиборство двох підсвітів – власне українського і другого, ворожого йому, уособлення радянської тоталітарної системи, – двочленність художнього космосу випливала з історичного контексту. Водночас є у цій структурі і відгомін принципу двосвіття, вперше застосованого Е.Т.А.Гофманом. Український світ має позитивний енергетичний заряд; а «не свій» світ – пульсує у ритмі від’ємному – він злий, пекельний, гріховний, чужий, протилежний життю. Між частинами існує межа – це кров синів українського космосу.
Український хронотоп починається з символічних пуантів національної історичної звитяги і драми (Крути, Базар, Берестечко, Київ, Львів, Батурин і т.д.) і національних абстракцій – містичного кола степу, високих могил, шпилів лісу, гір, що впираються в небо, – все працює на утвердження координат «верх–низ», духовної вертикалі поміж землею–колискою і небом–Богом через людське «я». Часова триєдиність минулого–теперішнього–майбутнього сприяє розгортанню української поетичної перспективи у вічність. Поєднання майбутнього часу і світу, де володарює змій, дає візії загибелі останнього, в яких «гад жало гидке поломить», «ганебне рабство спалять мов солому» (Марко Боєслав). Антисвіт є чужим і ворожим з огляду на його основні просторові координати – ширину і даль, що творять чітку горизонталь. Його символом виступає змій, абсолют зла (теж образ – горизонтальний) – від християнської традиції.
Ще одна перехресна точка світів – стихія землі. Українське бачення російського варіанту співпадає із науковим визначенням, як такої, що не є джерелом життя, лиш смерті, або індиферентної субстанції до індивіда: «земля сама по собі мертва. Життя – лише в зоні сусідства, з водами, повітрями і світлом» – це поріг, Далина, російська земля – «тоща и бесплодна»13. Конструктивна функція стихії землі «вочу» українському втілена в образі схрону, криївки, присутнього у поезії чи не кожного поета–повстанця. Зануреність у землю, мінімального для життя простору, що не розходиться в сторони, начебто обмежує людину, що в ній сидить, але і залишає шлях вгору, або ще більше вглиб. Для українського типу мислення це продовження звичайного земного світу, але в концентрованих дозах, – стає келією для вдосконалення духу (споріднено з тісним простором тюрми, чи охоронним простором хати), його колискою, ковчегом. Хоч і під землею, але не могила, а живий світ, що його омивають підземні води, даруючи наснагу в цій інтровертивній ситуації для майбутніх експансійних звершень уже екстравертивної української душі, в ім’я утвердження українського світового дерева.
Криївка – символ інтровертивного в людині, образ інровертивного мислення, скерованого всередину, орієнтованого на пристосування до колективного підсвідомого, яке протікає не в судженнях, але постає як потік образів і не втомлює, непродуктивного з точки зору узгодження із зовнішнім світом, оскільки йому властивий відхід від реальності у царство фантазії, мрії, сновидства, тому встановлює рівновагу з силами позасвідомого14, його компенсує і доповнює мислення екстравертивне, що спирається на процеси свідомості.
В умовах конкретно–історичного здійснення «Великої битви» український дім, окрім інтровертної криївки (її основний ідентифікаційна риса – глибинність, зануреність у землю) має ще і мобільний, рухомий зовнішній вимір – говоримо про образ військового обозу, утворення, доречного в ситуації ворожого горизонтального середовища, який може рухатися по поверхні. Цей образний варіант як можливість дому екстравертного, що може в поетичному контексті окрім звитяжної тональності отримати ще й вимір «хресної дороги» на середхресті шляхів, стати «молінням о чаші».
Ця модель, закодована у С.Петлюри в образі «табора», – конкретна, зумовлена історією та національним світосприйняттям, візія глобального символу корабля, який, долаючи простір, іде до Великого Миру і є «міфом в сенсі перемоги над двома головними небезпеками усіх подорожей: загибеллю (чи торжеством океану, який відповідає перемозі несвідомого) і поверненням як поразкою (деградацією і застоєм)»; загалом змагає до «символіки вертикальності та ідеї висоти. Тут очевидна асоціація з усіма символами, що означають світову вісь»15. Образи схрону та військового обозу вказують на рівновагу інтровертного і екстравертного начал української поетичної психіки досліджуваного періоду.
Отже, українська поезія резистансу 40–50–х років як породження знекровленого національного організму в межових обставинах буття намагалась зберегти фундаментальні для національного світоспоглядання просторові координати – вертикальний зв’язок української людини, її душі із землею, матірним животворним, теплим началом та небом, домом Божества. Образ схрону, криївки набув значення вмістилища української життєвої енергії, функціональної опозиції до підвалин російської світобудови, еволюціонувавши до рівня символу про перезаселення нової України оновленими «схронами» пасіонарними людьми; військовий обоз засвідчив контрнаступальну налаштованість поезії щодо «чужих», став квінтесенцією експансійних прагнень.
3.2.Мотив змієборства в конфлікті «герой–антигерой». Переможним шляхом вирішення опозиції «свій–чужий» через конфлікт «герой–антигерой» є вказаний у заголовку підрозділу мотив, притаманний усім індоєвропейським народам. Його елементи: змій (антигерой), змієборець (герой), причина зіткнення (скарб), яким незаконно оволодів антигерой. Герой заздалегідь запрограмований на перемогу, антигерой на поразку. Цей мотив типологічно споріднений із поезією українських січових стрільців. Наявність у тексті лише «героя і «змія» не є умовою реалізації мотиву – етичним втіленням його є «скарб». Якщо у початковій моделі мотиву (казки, легенди) «скарб» – лише формальна причина конфлікту, важливішими були «герой» і «антигерой»–змій, то тут ми маємо «скарб» як певну субстанцію, що акумулює етичну енергію, посилюючи енергетичне «поле» того образу, на чиїй «території» перебуває у той чи інший поетичний момент, розставляючи «полюси» у тексті. За умови відсутності «скарбу», а, отже, і етичного виміру образів «героя» і «змія», останні можуть зливатися на основі якоїсь зовнішньої чи внутрішньої подібності, причому образ змії є доповнюючою конструктивною і позитивною характеристикою «героя». Помітні значні модифікації зовнішньої та внутрішньої сторін кожного елемента моделі мотиву: елемент «герой» – це ліричне «я» поетів, образи національних авторитетів – колективні та одиничні; елементи «антигерой» (змій) – звір, павукозмій, гідра, п’явка, сатана, Москва, Кремль – є уособленням смерті, протиприродної, неживої, ворожої українському організмові субстанції з чужого простору; елемент «скарб» – індивідуальні і загальноукраїнські духовні цінності.
3.3.«Свій–чужий» іконостас. Підрозділ присвячено аналізові опозиції «свій–чужий» на рівні авторитетів національної історії. З системи образів вождів, представлених у поезії, вичленовуються два іконостаси національних та імперіальних авторитетів.
Піраміда українських провідників має кілька ярусів: перший – герої – конкретні сучасники, товариші по зброї, з якими безпосередньо проходило спілкування. Їхні образи, створені поетами в межах парадигми героя, і є узагальненням на тому рівні, який міг дозволити досвід спілкування автора твору із прототипом. Поза тим це ритуал ініціації пересічної людини, що полягає у з’ясуванні тих виняткових рис, які б дозволили означувати «кандидата» як «вождя». це і приклад психологічної самоідентифікації із особистістю, що захоплює своїми вчинками, сприяє душевній рівновазі того, хто ідентифікує себе, додає впевненості, особливо якщо процесом ототожнення з вождем захоплюється група: «чим значніший вождь, тим значніший його послідовник»16.
Другий ярус іконостасу, услід за тими, хто у бою з ворогом упав, – присвячений ликам найвідоміших вождів новітнього часу: Т.Чупринці (Р.Шухевичу), С.Бандері, С.Петлюрі. Вожді цього гатунку – безсмертні, святі. Поетичну беатифікацію другого рівня здійснювали поети уже на еміграції – маємо чимало поезій, що укріплювали національний культ. Піднесені, осяяні святістю, беатифіковані, глорифіковані образи провідників – це і психологічний захист, оберіг у деструктивній ситуації війни – фізичної, і психологічної (за рахунок пропаганди противника) – ці постаті творять український егрегор, поєднуючи українську людину–сім’ю–націю–державу і т.д. із енергетичним полем Всесвіту, перетворюючись на ангелів–охоронців душ українських воїнів, рятуючи від зомбування. Одичні інтонації не підтримано строфічно – навіть у цьому виявляється традиціоналізм поезії резистансу. Адже за спостереженнями І.Качуровського, «одична традиція строфи на українському рунті не прищеплена», а була поширена в російській поезії ХVІІІ – поч. ХІХ ст.17 А ще спорадичні звернення до поетичної техніки думи, пісенних форм.
Антиіконостас не відзначається кількістю фігур, і членування його на підрівні не простежується – серед «авторитетів» Москва, Кремль (неістоти), Сталін, Ленін, Гітлер, а з християнського підмурівку – Юда, Пилат. До чужого табору зараховані (лише в творчості П.Гетьманця) В.Сосюра, М.Рильський, М.Бажан – знову спрацювала механіка антиколоніального мислення, повторивши структуру колоніальних стереотипів, – хто не з нами – той проти нас. Ворог – це демон, а герой – Христос, що п’є свою чашу до дна, вірячи у майбутнє воскресіння. те, що входить у лексему «свій» у баченні поетів українського резистансу, – належить до сфери Еросу, потягу до життя, «чуже» – підпорядковане другій космічній силі – Танатосу, інстинктові смерті (тенденція до руйнування і повороту до неорганічного стану, роз’єднання). Можливо саме тому з усіх можливих опозиціонерів українській державності найбільше яскравих поетичних мікропортретів видатних некрофілів ХХ століття Гітлера і Сталіна (Е.Фром). Відповідно через відомий нам процес взаємного ідентифікування вождя і його групи відповідними (танатичними) рисами наділено увесь «чужий» простір. Ця поетична думка 40–50–х років, як не дивно, не позбавлена логіки – у 90–х рр. фаховий психологічний аналіз російської душі здійснив львівський учений Р.Кісь18.
Типологічно споріднений, хоч і на діахронному рівні, мистецький погляд на Росію як на ворога є в поезії чеченського національно–визвольного руху 90–х років, яка за своєю соціально–естетичною природою теж антиколоніальна (опозиція «свій–чужий», інверсія систем цінностей). Засудження російського імперіалізму, «месіанства», його життєздатності за рахунок «народів–інородців» т.зв. «племенного разбойного сброда», геополітичних претензій «третього Риму» переростає у ствердження анти–Божої, отже диявольської природи цієї держави, що чумою розповзлася світом, проголошуючи «благом истым свое и рабство, и разбой» (З.Яндарбієв). Негативний художній образ Москви у поезії УПА – протест проти москвоцентричної візії світу, проти радянської ієрархії народів, нарцисистичною вершиною якої став росіянин.
Поети резистансу пропонують іншу модель співжиття народів, підпорядковану гаслам боротьби УПА «Свобода націям! Свобода Особистості!», розмежовуючи поняття опору російському народові і російському імперіалізмові. Сукупність народів, художньо представлених у поезії, відповідає їхній структурній організації в УПА – відомо, що існували окремі загони із представників інших національностей. Є приклади і національного месіанства. Таке виокремлення і возвеличення себе в опозиції «ми–вони» – приклад рятівного (в ситуації поневолення) групового нарцисизму – в даному випадку це, за Е.Фромом, «доброякісний соціальний нарцисизм», що його гасло «Свобода народам!» суттєво пом’якшує і не дозволяє перейти в патологію: через потребу у співпраці з різного роду людьми – і вона протиставила злоякісному нарцисизму «арійців» чи «радянської людини» ключове гасло українського національно–визвольного руху про свободу і окремої людини, і окремого народу, позбавивши український нарцисизм патологічних відхилень.
3.4.Ритм та варіації змісту і форми у полеміці між «своїми» і «чужими». Підрозділ дозволяє вмотивувати ті чи інші «темні місця», що «...не відповідають високим поетичним нормам мистецького слова»19. Виділяємо такі особливості рецепції «чужого» ритму: через перекодовування змісту з готової ритмічної канви, на якій «вишивали» «свій» зміст; простіше полемізувати в одній ораторській манері; через конспірацію (є ж чимало повстанських пісень на мотив радянських) і таке ритмічне «маскування» дозволило поезії резистансу культивувати травестійний вірш через використання «чужого» ритму і «свого» змісту. А ремінісценції чи то образів, чи фраз із творів українських письменників (І.Франко, Т.Шевченко, О.Ольжич, Є.Маланюк, В.Сосюра, М.Рильський та ін.) також передбачають і засвоєння того ритму, що супроводжує образ, сприяють повтору питомо національних, хрестоматійних ритмів, а значить і закріпленню цих ритмічних навичок – це можна кваліфікувати як ритмічне ототожнення зі «своїм».
Таким чином рецепція «чужого» ритму, як і ритмічне ототожнення зі «своїми» (національно–ритмічними зразками) через опозицію «свій – чужинець» на формально–ритмічному рівні поезії є також підтвердженням її антиколоніальної природи поза хронологічними рамками побутування. Ритм у даному випадку стає «...засобом піднесення й солідарності», як у первісній людській громаді, де виступав неусвідомленим законом симетрії–гармонії20. Так чи інакше, але формальна сторона цієї поезії не свідчить про надмірну ускладненість. Однак взявши до уваги культурно–історичний контекст розвитку цього явища, межового за своєю природою, можна зрозуміти її завдання, що не могли вдовольнитись суто поетикальними проблемами.
У «висновках» синтезовано результати досліджень. У роботі здійснено комплексну спробу осмислити українську поезію резистансу 40–50–х років ХХ століття як окремий, особливий організм ув українській літературі. Наголошуємо на невід’ємності явища у літературному процесі, специфічності цього виду «червоної» літератури в її самодостатності чи радше замкнутості, в певному герметизмі при зовнішній, позірній простоті – саме у створенні моделі українського космосу в часово–просторових координатах, визначальних для українського світосприйняття в єдності чоловічого і жіночого начал. Аналіз фактографії, декларативного, змістового та формального рівнів явища дозволило говорити про його межову природу й антиколоніальне спрямування.
Основні положення викладено у таких публікаціях:
Політична естетика в українській поезії резистансу 40–50–х років ХХ століття у генетичному контексті // Наукові записки. Серія: Літературознавство. – Тернопіль, 1999. – Вип. ІV. – С.281 – 286 (0,3 арк.).
Поезія українського андегранду 40–50–х років ХХ століття: Зі схрону реального та віртуального // Наукові записки. Серія: Літературознавство. – Тернопіль, 1999. – Вип. V. – С. 191 – 198 (0,48 арк.).
Образ національної еліти у поезії резистансу // актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. – Збірник Рівненського державного гуманітарного університету. – Рівне, 1999. – Вип.7. – С. 119–132 (0,9 арк.).
Довідник з історії України. – Т.3 [Савченко Яків Григорович, Семенко Михаль (Михайль) Васильович, Симоненко Василь Андрійович, Українка Леся, Фальківський Дмитро Никифорович, Федькович Юрій Адальбертович, Филипович Павло Петрович, Філянський Микола Григорович, Чупринка Григорій Авраамович, Шкурупій Гео (Георгій) Данилович, Ярошенко Володимир Мусійович] /За ред. І.З.Підкови, Р.М.Шуста. – К.: Генеза, 1999. – С.: 110–111; 149; 163–164; 383; 490; 496–497; 502–503; 595; 506; 628–629; 680–681 (1 арк.).
Слова, написані в книгах бою: Екзистенційно–естетичний імператив Мирослава Кушніра // Дзвін. – 1999. – № 2. – С.132 – 139 (1 арк.).
на шляху державницького змагу: Михайло Дяченко – Гомін – Марко Боєслав // Дзвін. – 1999. – № 3 – 4. – С.129 – 135 (1 арк.).
Дбайлива філігрань його «Імперативу»// Вісник Книжкової палати. – 1999. – № 2. – С.18 – 19 (0,25 арк.).
Мотив змієборства в українській поезії резистансу першої половини ХХ століття // Матеріали Всеукраїнського наукового семінару «Феномен текстовості у сучасній культурі» (3–5 травня 1997р., Львів). – Молода нація. – 1997. – № 5. – С.132 – 140 (0,5 арк.).
Поезія українського і польського руху Опору (1939 – 1945): проблема вибору // Матеріали Міжнародної славістичної конференції, присвяченої пам’яті професора Костянтина Трофимовича (1–3 квітня 1998 року). – У 2–х т. – Т. 2. – – Львів.: Літопис, 1998. – С.232 – 237 (0,4 арк.).
Світовідчуття і стиль «Непокірних слів» Марка Боєслава // «Харків 30–40–х років ХХ століття. Література. Історія. Мистецтво». Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 85–літтю професора Юрія Бойка–Блохина (Харків, 11 – 12 травня 1998 року). – Харків: Фундація ім.О. Ольжича, 1998. – С.117 – 122 (0,3 арк.).
11. Слова, народжені в лісах (До історії білоруської та української партизанської поезії періоду Другої світової війни) // Славянскія літаратуры сусвєтным кантэксцє. Матэрыялыы ІІІ Міжнароднай навуковай канферэнцыі «Славянскія літаратуры кантэксцє сусвєтнай» (Мінск, 18 – 20 лістапада 1997г.). – У дзвюх частках. – Ч.2. – Мінск: БДУ, 1999. – С.137 – 139 (0,3 арк).
АНОТАЦІЯ
Роздольська І.В. Українська поезія резистансу 40 – 50–х років ХХ століття: генетичний контекст і естетична природа. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2000.
Дисертацію присвячено комплексному осмисленню малознаного періоду в історії української літератури ХХ століття – поезії учасників українського національно–визвольного руху 40 – 50–х років ХХ століття, яка розглядається як поезія резистансу. Погляд на неї як на окремий мистецький феномен скристалізовується через застосування принципу історизму із біографічним, бібліографічним, психологічним, комплексно–системним методами та елементами «літературно–портретної» форми.
Діахронні і синхронні типологічні зіставлення поезії із подібними явищами в інших літературах творять її генетичний контекст, уповні розкриваючи естетичну природу.
Ключові слова: поезія, резистанс, заангажованість, Ерос, Танатос, самототожність, екзистенція, естетика, національне, антиколоніалізм.
АННОТАЦИЯ
Роздольская И.В. Украинская поэзия резистанса 40 –50–х годов ХХ века: генетический контекст и эстетическая природа. Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Львовский национальный унверситет имени Ивана Франко, Львов, 2000.
Диссертация посвящена комплексному осмыслению малоизвестного периода в истории украинской литературы ХХ века – поэзии украинского национально–освободительного движения 40 –50–х годов ХХ века, которая рассматривается как поэзия сопротивления.
Взгляд на нее как на отдельный художественный феномен обеспечивает применение принципа историзма, биографического, библиографического, психологического, комплексно–системного методов и элементов «литературно–портретной» формы.
Диахронные и синхронные сопоставления поэзии с тождественными явлениями в других литературах формируют ее генетический контекст, полностью раскрывая эстетическую природу.
Ключевые слова: поэзия, резистанс, заангажированность, Эрос, Танатос, самотождественность, экзистенция, эстетика, национальное, антиколониализм.
SUMMARY
Rozdol’s’ka I.V. Ukrainian Resistance Poetry 40–50–th Years of XX Century: Genetic Context and Aesthetic Nature . – Manuscript.
Dissertation on gaining scientific candidate degree of philological sciences for speciality 10.01.01 – Ukrainian Literature .– Lviv National Ivan Franko University, Lviv, 2000.
Dissertation is devoted to complex comprehension of little–known period in the history of Ukrainian literature of XX century – poetry of participants of Ukrainian national liberating movement of 40–50 – th years of XX century, which is considered a resistance poetry. A look on it as on a separate artistic phenomenon is formed by the application of historical method principle with biographic, bibliographic, psychological and complex–system methods and elements of «literary–portrait» form, and also the appeal to special theoretical literature, epoch events and historical–literary factography (publications, editions, literary criticism, readers' opinions).
The dissertation determines the aesthetic level of poetry, the beginning of secondary importance of which is in the continuation of fighting with the arms of word. This literature became the result of bloodless national organism, and, though this literature didn’t have a chance to get equal to that one, appeared in peace–time, it concentrates its attention on abyssal national images and tunes.
A look on life as a self–sacrifice to the highest aim, to Ukraine, and a choice of death in extreme thanatic circumstances provoked poetic explosion, a «poetry of deed», with suitable to epoch needs aesthetic principles, which create existent–aesthetic imperative, complex, including triple–unity of historical–political, personal–еxistent and aesthetic elements. The art of word for warriors of Ukrainian resistance is a serious act, not a play, and they, the participants of this non–play are not homo ludens, but the priests of sacred sphere of being. The poetic consecration of initial moment of creative road, of own poetic appointment comes from this setting. Poet ought to be a chronicler to preserve the future generations. Poetic creation becomes a sign of the fact, that its author is still alive, so a poetry is a life in thanatic war conditions. The typology of the tune of vital choice before the face of death with the poetry of Polish Resistance Movement, represented by the poetry of Regional Army soldiers is observed. Humanistic pathos of Ukrainian resistance poetry is a forerunner of this tune in the poetry of «shistdesyatnyks». There is extreme in port’s perception as an individuality on Christ level, who drinks a bowl to the bottom in service of nation, and collectivism, that he is one of many – hence there is a declaration of his own «ego», unique, and «topos of modesty», which comes from ancient ukrainian literature. the dualism in look on the creation as a special gift, born by God’s blessing and by national necessity is traced. In the apocaliptical moment of history a word must be not only a poetry, but also the rest of being, so it must have not only aesthetic measurings. Literature is as valuable as it successfully fights for state, reflects epoch,
its deeds, so there is a continuation of deed literature of the period between two World Wars not only on the timeless and spaceless level of artistic comprehension of historic fact , but on its fixation. The Ol’zhych’s bifurcation tune, «stylet – stylos» of Y. Malanyuk, «seven letters» of N. Livyts’ka – Kholodna and others testify about the base on prototexts of previous poetic epoch, song cult and Sich poetic tradition, reminiscences from І. Franko – about the context of archeliterature of XIX century.
Resisting to system of values and mode of life, imposed by colonialism, resistance poetry in artistic way offers its own world, transformed by fire of inner passion, National Cosmo–Psycho–Logos, that lives and is based on the oppositions, which concretely go on with universal one «its» – «strange». The images of «kryyivka» and military wagon train, camp represent a constructive vision of land function, reservoir of Ukrainian energy in introvertic and extravertic psychological types, fixing the fundamental for national outlook spatial coordinates of vertical connection of Ukrainian man, his soul with earth and sky in opposition to horizontal vector of Russian perception; harmoniously combining consciousless and conscious types of thinking , individual and collective principles. Oppositions «hero –anti–hero» in the tune of dragon–fighting or in opposite iconostasis emphasize the ideal features of warrior, advanced on a leader. The conception of knightness contains Christological formula. A Leader is a Father, a nation moral carrier, a guardian of Good and Evil fight traditions. Anti–colonial thinking created in poetic cloth an enemies iconostasis – the resistance artists determine their essence as demonic, thanatic one. In a look on enemy the diachronous typology with Chechen poetry of 90–th years is revealed. Ukrainian poetry represents a model of peoples cohabitation, which is different from a methodological soviet one. Rhythmic borrowing, opposite replacement «strange» contest by «its» one or by sarcastic travestying of this contest in travestic poems, develop anti–colonialism of poetry on the level of formocontest.
Therefore diachronous and synchronous typological comparisons of poetry with similar phenomena in other literatures create its genetic context, completely bringing aesthetic nature to light.
Key words: poetry, resistance, engagement, Eros,Thanatos, self–identity, existence, aesthetics, national, anti–colonialism.
Підписано до друку 20.01.2000. Формат 60х84/16
Папір друк.
Наклад 100 прим. Зам. 13.
Видавничий центр Львівського національного
університету імені Івана Франка.
70000, м.Львів, вул. Університетська, 1.
1 Вийшли у світ «Історія української літератури ХХ століття» (К., 1993–1995), монографії М.Жулинського «Із забуття – в безсмертя» (К., 1990). М.Ільницького «Від «Молодої Музи» до «Празької школи» (Львів, 1995). «Українська повоєнна еміграційна поезія» (Львів, 1995), «Література українського відродження» (Львів, 1994); Т.Салиги «Продовження» (Львів, 1991), «Високе світло» (Львів, 1994), «Імператив» (Львів, 1998) та ін.
2 Салига Т.Ю. Поезія вояків УПА // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. – Кн.2. – Ч.1. – К.: Либідь, 1994. – С.49.
3 Забужко О. «Що сказано», або як українська література «виходить у люди» // Пост Поступ. – 1995. № 2 (160). – С.14.
4 Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942–1952. – Львів: Просвіта, 1991. – С.10.
5 Драгоманов М. Полїтико–социяльні думки в нових піснях українського (малоруського) народу // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство (Зложив М.Павлик). – Т. ІІІ. – Львів: Накладом Наукового Товариства імени Шевченка, 1906. – С.61.
6 Барт Р. Нулевая степень письма // Семиотика. – М.: Радуга, 1983. – С.312.
7 Петлюра С. Завдання української військової літератури. – Варшава, 1937. – С.54.
8 Липа Ю. Бій за українську літературу // Український засів. – 1993. – Ч.7. – С.31.
9 Шопенгауэр А. Смерть и ее отношение к неразрушимости нашего существа // Шопенгауэр А. Избранные произведения. – М.: Просвещение, 1992. – С.108.
10 Ортега–і–Гасет Х. Тема нашої доби // Ортега–і–Гасет Х. Вибране. – К.: Основи, 1992. – С.350.
11 Tyszka T. Analiza decyzyjna i psychologia decyzji. – Warszawa: PWN, 1986. – s.202.
12 Рубчак Б. Серце надвоє роздерте // Лівицька–Холодна Н. Поезії старі і нові. – Нью–Йорк: Союз українок Америки, 1986. – С.32.
13 Гачев Г. Национальные образы мира. Общие вопросы. Русский. Болгарский. Киргизский. Грузинский. Армянский. – М.: Сов. писатель, 1988. – С.197, С.244, 300.
14 Юнг К. Г. Архетип и символ. – М.: Renaissance JV EWO – S&D, 1991. – С.16, 17.
15 Кэрлот Х.Э. Словарь символов. – М: REFL–book, 1994. – С.258.
16 Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. – С.64.
17 Качуровський І. Строфіка. – Мюнхен: Інститут Літератури ім. Михайла Ореста, 1967. – С.246–247.
18 Див.: Кісь Р.. Передчуття великої агонії. (Есхатологізм і танатологія російської душі) // Кісь Р. Фінал Третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998. – С.627–704.
19 Салига Т. Нескорена муза. Штрихи до поезії УПА // Шлях перемоги. – 1994. – Ч.42 (2114). – С.7.
20 Гарасим Я. Культурно–історична школа в українській фольклористиці. – Львів: ЛДУ ім.Івана Франка, 1999. – С.113.
2. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук Одеса ~1
3. на тему Розрахунок і проектування плити другорядної балки монолітного ребристого перекриття з дисциплін
4. Судебное доказывание
5. Тема- Правописание и проверка окончаний прилагательных единственного и множественного числа Цель
6. энергетический баланс
7. Производственно-техническая база предприятий автомобильного транспорта
8. Аграрная политика Республики Башкортостан
9. забытым скандалом вокруг армии обезьянмутантов Сталина Дэвид Кетчпул Илья Иванович Иванов Прим.html
10. ФИНАНСОВЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ПРИ ПРАВИТЕЛЬСТВЕ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ Владикавказский филиал Шабанова За
11. Тематический глоссарий лекция 12 2 - 1 балл Семинарское занятие 1 6 - 3 балла Самостоятельн
12. Толстой Война и мир Том 4
13. а. Обоснованное формирование рекламного бюджета чрезвычайно важно так как при недостаточном объеме рекламн
14. при необходимости скоммутировать некоторое количество независимых друг от друга цепей то есть размножить
15. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук Київ ~Дисерт
16. 030509 Облік і аудит Кременчук 2012 р
17. Опасная (аварийная) ситуация
18. Расчет схемы мультивибратора на полевых транзисторах
19. 092501 ~~Автоматизоване управління технологічними процесами і виробництвами~
20. Типологический анализ закономерностей переживания