У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук Донецьк ~ 200

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2015-07-10

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 11.4.2025

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СИНЕВИЧ БРАТИСЛАВА МИКОЛАЇВНА

УДК 82.0

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

В ПРАЦЯХ ПИСЬМЕННИКІВ “ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ”

Спеціальність 10.01.06 – теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Донецьк – 2001

 

Дисертацією   є   рукопис.

Робота виконана у Рівенському державному гуманітарному університеті Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

 Галич Олександр Андрійович,

завідувач кафедри української літератури

Луганського державного університету ім. Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гром'як Роман Теодорович,

 завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка

кандидат філологічних наук, доцент

Зубович Віктор Сигізмундович,

доцент кафедри теорії літератури Волинського державного університету ім. Лесі Українки

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, Міністерство освіти і науки України, кафедра теорії мистецтва

Захист відбудеться “30” травня 2001 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.04 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий 28 квітня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради         Сенів М.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розгляд теоретичних проблем, що стояли перед українською літературою на межі ХІХ і ХХ століть, пошуки істини, яка виборювалася в яскравих і гострих колізіях між представниками різних літературних поколінь, – наукова проблема, що цікавила і цікавить не одного літературознавця. Реферована робота передбачає розгляд теоретичних проблем літературознавства в працях письменників “празької школи”, зокрема таких, як національна специфіка літератури, художній стиль, теоретичні аспекти творчого процесу.

Історія і теорія літератури минулого ХХ століття були поставлені перед необхідністю дати пояснення явищам, тенденціям новітньої практики, відходженню, а багато в чому й відчуженню від класичних традицій у пошуках нових форм самовираження митця. Проблематика модернізму, різнобічні, суперечливі, амбівалентні оцінки сприяють дослідженню модерністського феномену в його складному, надто специфічному розвитку, оскільки дозволяють уточнити місце українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століть у літературному процесі, розкрити незвідані грані творення індивідуальної поетики та побачити їх ставлення до проблем оновлення мистецтва. У нашому дослідженні мова йтиме про теоретичні пошуки яскравих представників “празької школи” – Є.Маланюка, Ю.Липи, О.Теліги, О.Ольжича, які розглядатимуться в контексті модернізму.

Початок 90-х років у вітчизняному літературознавстві ознаменувався цілком новим теоретичним виміром вивчення українського модернізму. Це, зокрема, книжки М.Ільницького й особливо його праця “Від “Молодої музи” до “Празької школи”, статті і монографія Т.Гундорової “ПроЯвлення слова. Дискурсія українського модерну: Постмодерна інтерпретація”, книжка С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, монографічне дослідження В.Агеєвої “Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації”. Науковці вели мову як про окремі явища, авторів, так і про зв'язки в рамках єдиного феномена – модернізму.

У контексті модернізму літературознавча спадщина письменників “празької школи” привертає особливу увагу. Закономірним є той факт, що саме в середовищі української еміграції з'явилися літературно-критичні й науково-теоретичні розвідки із своєрідною домінантою національного начала духовності взагалі, художньої творчості зокрема. Зосереджуючись на національній специфіці художньої літератури, теоретичних аспектах творчого процесу, значенні категорії літературного стилю, Є.Маланюк, Ю.Липа, О.Теліга, О.Ольжич створили своєрідний світогляд, певну мистецьку філософію.

Теоретичне значення цих проблем є сьогодні предметом осмислення в роботах вітчизняних літературознавців. Зокрема, проблеми національної специфіки літератури піднімаються у дослідженнях Л.Рудницького, Р.Гром'яка, Г.Сивоконя, В.Дончика. Літературний стиль осмислюється у роботах Г.Поспєлова, М.Гіршмана, Д.Наливайка, О.Соколова, В.Фащенка, А.Ткаченка, В.Халізєва, А.Лосєва, А.Чичерина та інших.

Усвідомлюючи першорядне значення теоретичної платформи літератури в добу національного відродження, представники “празької школи” сприйняли внутрішній виклик, шукали і знаходили свою відповідь, свої варіанти цих складних проблем, висвітлюючи їх із платформи митця. Свої погляди на літературознавчі проблеми, які їх цікавили, вони подавали через призму мови літературної критики та теорії, есеїстичний стиль роздумів. Сьогодні ці погляди не є марґінальними, оскільки становлять своєрідне доповнення офіційно прийнятого й допущеного образу дійсності, проникають і активізують динаміку літературного процесу, його структуру, моделюють відповідні літературні вартощі.

До проблем літературознавчої діяльності окремих представників “празької школи” в поодиноких дослідженнях звертались у різний час Ю.Лавріненко, Ю.Бойко, Л.Череватенко, Н.Колесниченко-Братунь, Т.Салига, М.Ільницький, В.Неборак, М.Наєнко, Ю.Ковалів. Усіх названих авторів єднає те, що вони роблять лише спроби оглядово пізнати і обґрунтувати літературознавчий доробок окремих письменників “празької школи” як шлях до глибинного розуміння їх поетичної творчості, або звертають увагу на оригінальність при викладі думок з приводу літератури.

Актуальність теми пояснюється й тим, що досі практично лишилися поза увагою науковців теоретичні погляди Є.Маланюка, Ю.Липи, О.Теліги, О.Ольжича. Літературознавство “пражан” тим і оригінальне явище ХХ століття, що прийшло у великий і ворожий світ чужої духовності з національним тембром, з власною спрямованістю, яка була напрямком усього їхнього життя, художнім покликанням. Задля цього генерального спрямування вони жили і творили, стали цікавими у трактуванні якостей українського національного мистецтва слова, що знаходилось на європейських роздоріжжях і характеризувалось своєю “присутністю” в своїй “неприсутності”, неявленістю світові. Хронологічними рамками нашого огляду буде період 20-30-х років ХХ століття. Це історичне обрамлення не знеособлює, а радше увиразнює ті внутрішні теоретичні процеси, які відбувалися в цей час у літературному житті в умовах еміграції і знайшли своє осмислення у дослідженнях письменників “празької школи”.

С.Павличко, посилаючись на Мішеля Фуко, зазначала: “Мова не є вираженням, а дискурсом. Коли кажуть “ні”, це означає певні несказані, але існуючі речення, думки. Це несказане в даному випадку включає дискурс.

Отже, дискурс охоплює слова і їх значення, увесь зміст знаків. Такими знаками можуть бути не лише художні образи, але й ідеї, сформульовані в поняттях”. Стосовно “празької школи” поняття “дискурс” ми використовуємо в контексті аналізу самого характеру теоретизування, що дасть змогу на рівні риторики окреслити наміри модерністських експериментів.

Зв'язок роботи з науковою темою. Тема дисертаційного дослідження визначена у зв'язку з науковою темою кафедри теорії літератури та славістики “Актуальні проблеми літературознавчої та лінгвістичної компаративістики” і затверджена на засіданні вченої ради Рівненського державного педагогічного інституту від 27.02.1997 року, протокол № 7, закоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” Інституту літератури від 16.12.1999 року, протокол № 4.

Мета дисертаційної роботи зумовлена необхідністю системно підійти до вивчення теоретичних проблем літературознавства в текстах письменників “празької школи”, а саме: на основі науково-теоретичних розвідок, літературно-критичних статей, есеїстики, публіцистики Є.Маланюка, Ю.Липи, О.Теліги, О.Ольжича конкретизувати зміст і внутрішню логіку літературно-теоретичних концепцій кожного з них у контексті положень модернізму.

Специфіка предмету, аспекти його вивчення і дослідницька мета зумовили такі завдання:

- окреслити теоретико-літературні проблеми в культурно-мистецькому житті українського зарубіжжя періоду 20-30-х років ХХ століття, визначити основні принципи підходу до літератури “пражан”;

- систематизувати наявну інформацію про особливості рецепції творчої спадщини представників “празької школи”;

- визначити природу теоретичних аспектів творчого процесу, національної специфіки літератури, феномену стилю у літературно-теоретичній концепції Є.Маланюка;

- осмислити естетичні пошуки Ю.Липи на рівні теоретичної риторики модернізму;

- дослідити рецептивні моделі мистецтва слова О.Теліги та О.Ольжича як певну ціннісну шкалу, що формувала відповідні художні вартості.

Предметом дослідження дисертаційної роботи є закономірності бачення розвитку літератури в умовах бездержавності на рівні модерністської художньої та філософської культури.

Маємо намір говорити про концепції, а не про “теорії” чи “засади”, оскільки саме це поняття відбиває специфіку тих явищ, про які йтиме мова. Інтелектуальна криза початку ХХ століття похитнула всі теорії і для “означення процесу формування знання абсолютно неуникними стали слова на кшталт “бачення” і “концепції” (Й.Гейзінга).

Такий підхід щодо виділення головних творчих характеристик у наукових, критичних, публіцистичних текстах Євгена Маланюка, Юрія Липи, Олени Теліги, Олега Ольжича передбачає застосування до них принаймні кількох різновидів літературознавчого аналізу. Будуть використовуватись соціально-історичний та порівняльно-типологічний методи. Теоретичний аспект дослідження тісно пов'язаний з історико-літературним і літературно-критичним.

Методологічною основою дисертації стала європейська філософська спадщина доби модернізму, зокрема праці таких філософів, котрі найпильнішу увагу звернули на мистецькі та літературні феномени і навіть поставили їх у центр своїх світоглядних систем (Ніцше, Ортега-і-Гассет, Шпенґлер, Шопенґауер, Гейзінга). Поза наше поле зору не пройдуть тексти сучасників “пражан” в українській літературі.

Фундаментом дослідження послужили нові теоретичні виміри українського модернізму в працях М.Ільницького, С.Павличко, Т.Гундорової, Г.Грабовича, Ю.Коваліва, які зумовлюють змістову направленість та формотворчу перспективу.

Наукова новизна дослідження полягає в пошуку, систематизації і поглибленні інтегративних підходів до визначених проблем. Обраний матеріал вперше досліджується в контексті модернізму. Авторська концепція зреалізована в множинних вимірах, серед яких варто визначити такі:

а) окреслення теоретичних аспектів літературознавчих досліджень “пражан”;

б) з'ясування їх специфіки;

в) конструювання рецептивної моделі літератури Євгена Маланюка, Юрія Липи, Олени Теліги, Олега Ольжича.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки та основні положення дисертації можуть бути використані при укладанні підручників та посібників, навчальних програм та розробці курсів “Теорія літератури”, “Вступ до літературознавства”, “Українська література ХХ століття” для студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів, а також у процесі викладання літератури в школі, в гуманітарних ліцеях і гімназіях. З цієї проблематики можуть читатися спецкурси і семінари, виконуватися курсові й дипломні роботи.

Апробація результатів дисертації проведена на конференції “Реалізація ідей педагогіки миру в навчально-виховному процесі школи: здобутки, проблеми, перспективи” (Рівне, 1995); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська письменницька мемуаристика та її використання у вузі та школі” (Рівне, 1996); Міжнародній науковій конференції “Т.Г.Шевченко і час” (Рівне, 1996); Міжнародній науковій конференції “Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія” (Кіровоград, 1997); Міжнародній науковій конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 1998).

Дисертація обговорена на розширеному засіданні кафедри теорії літератури та славістики Рівненського державного гуманітарного університету.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження представлені у чотирьох статтях, трьох  матеріалах та двох тезах конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Обсяг дисертації складає  156 сторінок основного тексту, список використаної літератури складається із 140 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її наукова актуальність і новизна, ступінь розробки в сучасному літературознавстві; формулюється мета і завдання дослідження, визначаються його методологічні принципи.

У першому розділі дисертації “Теоретичні проблеми літератури в творчій практиці письменників “празької школи” та перспективи їх розробки в сучасній науці” здійснюється дослідження основних принципів підходу до мистецтва періоду між двома світовими війнами. Бурхливе і всебічне оновлення у мистецтві, радикальне і ґрунтовне переосмислення усіх здобутків минулого, невдоволення реально існуючою дійсністю, бунт, протест, криза – такі проблеми були ключовими у переважній більшості літературознавчих досліджень. Логіка першої частини підпорядкована завданню розкрити зміст та діалектику таких пошуків на рівні теоретичної риторики та естетичних завдань щодо художньої практики. В основі підходу – не набір формальних або жанрових принципів, а певна мистецька філософія, певна модель літературного розвитку.

У підрозділі 1.1. “Теоретико-літературні проблеми в культурно-мистецькому житті українського зарубіжжя” розглядаються особливості зацікавлень теоретико-літературними проблемами, без яких неможливо збагнути повноти літературного процесу цього історичного періоду. Крутий соціально-історичний поворот призвів до кардинальної перебудови всієї системи вартощів. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920-х років Україна стала розділеною між сусідніми державами. Література українського зарубіжжя бере на себе державотворчу функцію, шукає шляхів протистояння кризі людського і національного духу, що супроводжувалось докорінною переорієнтацією ідейної та естетичної платформи літератури. Напрямки подальшого розвитку мистецтва слова знайшли теоретичне обґрунтування в працях В.Бобинського, О.Бабія, Д.Донцова, Г.Костельника та інших, які належали до різних літературних груп та об'єднувались навколо таких друкованих органів, як: “Митуса”, “Поступ”, “Літературно-науковий вісник”. “Одні вбачали завдання літератури у поверненні до національних джерел (В.Бобинський, О.Бабій) , іншіу поетиці експресіонізму (Д.Донцов), ще інші – у християнсько-етичному пафосі  (Г.Костельник)”. Таким чином, спостерігався розподіл літературних сил за світоглядно-ідеологічними та естетичними принципами.

Показовою для цього періоду була літературознавча діяльність Л.Білецького. “Учений розробив систему поглядів на художній твір, в основу якої лягли положення філологічної, культурно-історичної, порівняльно-історичної й особливо  психологічної шкіл”.

Учасники Празького лінгвістичного гуртка (Я.Мукаржовський, Р.Якобсон, Б.Гавранек та інші) розробляли принципи структурного аналізу поетичного твору.

Судячи з кола зацікавлень різних дослідників, єдиною точкою дотику був критерій художності. Представники майже усіх ідейних орієнтацій цікавилися основними стильовими течіями європейського літературного процесу ХХ століття, однак кожен звідти брав те,  що узгоджувалося з його засадами. Значною мірою зосереджувалась увага на двоякій природі літератури – як явища суспільного, національного, з одного боку, й естетично самодостатнього, підпорядкованого закономірностям внутрішнього саморозвитку, з другого. Естетичні концепції європейських учених про природу мистецтва, його призначення та суспільний резонанс цікавили дослідників українського зарубіжжя. М.Рудницький,

Е.-Ю.Пеленський досліджували особливості їх вияву в українській літературі,

Б.-І.Антонич трактував їх як спосіб взаємозв'язку змісту й форми, Д.Донцов шукав відповідний стиль для вираження своєї ідеології.

Таким чином, теоретико-літературні пошуки дослідників українського зарубіжжя 20-30-х років простежувались у зв'язку із суспільними процесами та ідейно-естетичними орієнтаціями різних течій.

Підрозділ 1.2. “Період “вісниківства”. Основні принципи підходу письменників “празької школи” до мистецтва” є логічним продовженням попереднього.

В еміграційному середовищі міжвоєнного двадцятиліття “вісниківство”  відіграло важливу роль у розвитку української літератури, в продовженні діалогу між західним світом та великою Україною. Ідейно-естетична боротьба цього періоду була стимулом літературного розвитку, сприяла продовженню тих процесів у цій галузі, що були припинені в Україні репресіями. Довголітня полеміка між “вісниківцями” із львівського ЛНВ і авторами журналів та преси Києва, Харкова, Праги і Львова засвідчили про розмежування літературних сил за світоглядно-ідеологічними та естетичними принципами. Д.Донцов розробив цілу систему поглядів, що знайшла широкий відгомін серед молодого покоління у суспільно-політичних обставинах, які склалися після поразки національно-визвольних змагань українського народу.

Дисертантка відзначає, що трактування дослідником літератури як емоційної реакції на зовнішній світ, що передбачає домінанту національного, характер якої теж виходить з культурної спільності (нації), забезпечує відгородження від світу, самоізоляцію у просторі власних координат. Розгляд мистецтва слова як ізольованого організму, в якому раціональне начало відіграє другорядну роль, а щодо попередніх філософських систем взагалі заперечується, вказує на вплив шпенґлерівської теорії типів культур. Відповідно до цього Д.Донцов розгорнув цілу концепцію літератури, яка ґрунтувалася на засадах берґсонівського інтуїтивізму та німецького експресіонізму. Це означало не так аналізувати й синтезувати, як мислити “інтуїтивно”, переконувати не так аргументами, як пафосом.

Досить виразні, послідовні принципи підходу до письменства як літератури енергії і сили, краси і гармонії, а до українського характеру – як психології войовника і “гречкосія” породили і категоричність не лише оцінок, але й підходу до відбору матеріалів редагованого ЛНВ. У результаті, частина авторів відійшла від журналу, інші критики включились у полеміку, не погоджуючись з основними світоглядно-ідеологічними та естетичними принципами Д.Донцова.

Вісниківство було позначене глибокими і болісними конфліктами, протистоянням протилежних тенденцій і постатей. Конфлікт, по суті, залишився невирішеним.

Культурно-історична ситуація породжувала загальну атмосферу протистоянь не лише між представниками різних ідеологічних орієнтацій, а й  прихильників певної стильової орієнтації.

Дотичність можемо спостерігати в ідеї творення активності літературного героя, конструктивного чину.

Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Юрій Липа та інші свою ідеологічну та мистецьку платформу, манеру висловлювання заявляли здебільшого на сторінках львівського “Літературно-наукового вісника”, пізніше “Вісника” (1933 р.) редагованого Д.Донцовим, чернівецької “Самостійної думки” і празького “Пробоєм”. Це було не завжди достатньо кваліфіковане літературознавство.

У середині 30-х років “пражани” не лише мали значний поетичний доробок, а й визначилися з напрямками своїх пошуків та художніх експериментів. На рівні текстів літературознавчих досліджень представників “празької школи” простежується близькість націотворчих принципів авторів до політичної доктрини Д.Донцова. Проте виразна ідеологічна спрямованість літератури, що не трактувалась як самодостатня національна вартість, як автономна галузь духовної діяльності, була підпорядкована світоглядній доктрині автора; неприроднє для літератури поєднання високого ідеалу і творчого насильства стали неприйнятними для героїчної повоєнної генерації “пражан”. Представники “празької школи”, незважаючи на критичне ставлення до раннього українського модернізму, зосередженого на пошуках трансцендентної істини, поділяли цю тезу, оскільки вони обстоювали принципи достеменного мистецтва (як сказав би Д.Донцов, осуджувально, як на будь-якого ідеолога “мистецтва для мистецтва”), відкидали закріпачення таланту службовою функцією. Відповідальність за долю нації стала для них внутрішньою потребою, котра толерантно визнає за художньою діяльністю незалежний простір.

Літературознавчі дослідження представників “празької школи” – це своєрідна рефлексія письменників на літературну дискусію, що відбувалась в Україні, і на процеси, що спостерігалися в теорії і практиці західноєвропейських літератур. Діалог та його орієнтація – це форма існування в просторі чужої культури, це захисна реакція, результат якої – власне розуміння феномену мистецтва, процесу творчості.

Вказується, що світоглядна концепція “пражан” формувалась вірою в надіндивідуальну ідею, ідею, якій вони служили, а саме: національну та державотворчу. Вона проходить повз долі кожного з них, перетворюючи їх знаряддям своєї самореалізації. З іншого боку, осмислення західних ідей, в тому числі ідей модерної західної філософії та культури, було не просто частиною абстрактного культурного досвіду, а питанням культурної орієнтації для цієї інтелігенції, яка свідомо будувала свою власну культуру.

Трансформація національної ідеї у поезію, публіцистику, есеїстику, літературознавство, перш за все, викликана цією ж волею, бажанням творити “національну духовність”, що в кінцевому результаті мала б привести до самостійної державності.

Таким чином, Євген Маланюк, Юрій Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич, з одного боку, обстоювали принципи достеменного мистецтва та високого мистецького рівня. Одночасно погляди дослідників були суголосні з вимогою високої вольової напруги, державницької ідеї. Їх вабила як самореалізація через творчість, так і суспільний ефект слова, можливість його впливу на суспільство. Свій обов'язок художника вони вбачали у тому, щоб виносити на обговорення суспільства злободенну проблему і тим самим виконувати “провокативну” місію.

1.3. Дисонанси і гармонії рецепції “пражан”. Дискусія навколо творчості Є.Маланюка, Ю.Липи, О.Теліги, О.Ольжича та інших представників “празької школи” почалася ще у 20-их роках ХХ століття.

Неоднозначний підхід до історичної спадщини, взагалі перегляд вітчизняної історії, яка швидше плач над постійними поразками, а не героїчний епос, постійно присутнє почуття національної самокритики у представників “празької школи” викликали неминучі конфлікти з боку прихильників патріотичного гладкопису. Разом з тим, шоковані безкомпромісною позицією та жорстокими присудами “пражан”, недоброзичливці визнавали їх “бунтарський похід в українську літературу”.

Подібні висновки критиків засвідчили їх намагання замкнути творчі інтенції у просторі власних тривіальних координат. Адже головний акцент сприйняття, який мав би лежати у площині змісту, думки, способу її вираження, переносився на оболонку, форму. І цій формі надавалося самоцінної значущості.

Дотримуючись таких вимог до літератури, мистецтва, як художності, самобутності, формотворчої та стилістичної довершеності, наявності духовної субстанції, світоглядної глибини, Юрій Шерех репрезентує на сторінках своїх досліджень національну й людську гідність “пражан”, їх спроможність піднести естетичний рівень національної літератури.

Загалом, українська діаспорна критика була щедрою на визначення, характеризуючи кожного з представників “празької школи”, зокрема, як поета.

Про багатогранну творчу й громадську діяльність “пражан” написано ряд досліджень україніста з Братислави М.Неврлого, критиків – Ю.Коваліва, І.Дзюби, Т.Салиги, М.Ільницького, Л.Череватенка та інших. Нині є сприятливі умови для повнозначної рецепції письменників “празької школи” в нашій літературі. Це потрібно насамперед не для того, щоб виправити історичну аномалію. Це потрібно для того, аби нам, сучасникам, повернути собі культурну свідомість нації, сприйняти її як цілість, як тотожність собі. А це можливо лише коштом перехресного критичного, неупередженого, ідеологічно розкутого осмислення й інтерпретації текстів “пражан”.

Письменники “празької школи” в українському літературознавстві поступово вимальовуються як одна з найактуальніших, але водночас і досить складних проблем. Необхідність її вирішення неодноразово акцентувалась відомими вченими (і вітчизняними, і діаспорними).

Коло проблем, визначених науковцями, можна сформулювати так: 1) означення явища як естетичної системи; 2) заявлення необхідності комплексного підходу виявленням філософсько-естетичних чинників; 3) диференціація у формі персоналізації, прагнення розглянути кожного окремо, не в дусі традицій літературного портретування, а проаналізувати різний вибір долі, позиції, версії, шляхи, дискурси.

Літературознавчий доробок письменників “празької школи” розмаїтий, не піддається заінтегруванню та зведенню до “спільнознаменникової” характеристики, про яку можна було сказати, що вона вичерпна.

Акцентується, що теоретичне осмислення та узагальнення функцій мистецтва на  рівні європейської художньої і філософської культури визначалось потребою  творення нової естетики, яка б у творчому діалозі єднала неповторну індивідуальність митця з такою ж унікальною індивідуальністю “людської одиниці” – адресата його творів.

Дисертантка зазначає, що в осмисленні літературознавством цього феномену української літератури уже маємо декілька етапів, однак говорити про остаточне вирішення цієї проблеми ще не можемо. Теоретичні проблеми, заявлені в працях Є.Маланюка, Ю.Липи, О.Теліги, О.Ольжича, практично не знайшли свого осмислення в дослідженнях вітчизняних науковців, що потребує комплексного підходу до виявлення філософських і теоретично-літературних чинників, які формували їх теоретичну платформу.

Розділ 2. Євген Маланюк як теоретик художньої творчості.

Завданням другого розділу є визначення вимірів, що займають важливе місце в літературно-теоретичній концепції Є.Маланюка, а саме: 1) теоретичні аспекти творчого процесу; 2) національна специфіка літератури; 3) парадигма феномену літературного стилю.

Ці проблеми мали особливу популярність у літературознавстві 20-30-х років, результат вирішення яких формував або заперечував наміри модерністської практики.

У підрозділі 2.1. “Літературно-теоретична концепція  Євгена Маланюка в контексті еволюції модернізму” зосереджується увага на літературознавчих дослідженнях Є.Маланюка, які мають цінність і як теоретичні явища, і як наслідок власного бачення реального стану українського письменства, і як спроба охопити суперечливі процеси розвитку мистецтва слова у поневолених націй.

 Не тільки саме мистецтво, а й ставлення до нього через різного роду судження, оцінки, тлумачення, переосмислення і навіть відречення, щоб через якийсь час у покаянні повернути митця і його твори із забуття, – все це створює поле духовної напруги, а сама теорія як форма і вияв кристалізації розуміння мистецтва в наукових, об'єктивованих поняттях укупі з процесом художнього життя набуває онтологічного статусу.

Пошук нових літературних шляхів та нової людської суб'єктивності в Україні на межі століть був позначений протистоянням народництва і модернізму, яке в своїй основі містило феноменологічну проблему (свідомості) і вже як наслідок – опозиційні уявлення про функції мистецтва й художні методи зображення. Модернізм вклинював “дискурс підсвідомого в структуру висловлювання”, як зазначає Т.Гундорова, тобто проголошував новий зміст мислення на противагу попередньому – раціональному, “тверезому”. На початку ХХ століття в українське літературознавство повертається категорія “духу” як своєрідна трансцендентна якість національної культури, яка розглядається нами на рівні спроби синтезувати людську психіку в сфері національного мистецтва, віднайти уніфікований варіант особистих і національних візій.

Дисертантка наголошує на тому, що своєрідна вкоріненість у свій період, хай навіть через “бунт”, є тим, що надає українському модернізму культурного резонансу і неповторності. Домінування високих мистецьких вартостей, при цьому збереження власної індивідуальності і незалежності та служіння сучасності, – провідні тенденції розвитку модернізму першої половини ХХ століття, якими керувалися письменники як Європи, так і українського еміграційного середовища, і не тільки.

На час появи в літературі та літературознавстві представників “празької школи” модернізм поставав усе багатшим, синтетичнішим і суспільно шанованішим явищем.

Внаслідок загальноєвропейської хвилі революцій спостерігаємо й таке явище, як виникнення суто національних модерністських напрямів.

Епоха з усім її детермінізмом і культурно-історичними передумовами та повінню теорій поглинає Маланюка-літературознавця як реципієнта, водночас включає в дійство та наповнює його концепцію відповідним змістом.  Занурюючись у пошуки істини феномену мистецької творчості, дослідник піднімає неоднозначні, складні проблеми зв'язку між світовідчуттям, світорозумінням, світоглядом митця і його творчістю, між її ірраціональними та раціональними чинниками, а також суб'єктивними і об'єктивними, позачасовими й актуально життєвими.

Простежується дихотомічний підхід до мистецтва: з одного боку – дар Божий, гра творчої уяви – “сила динамічна, стихійна”; з другого – тягар професіоналізму – “сила формічна”.

Концепція мистецтва Євгена Маланюка висвітлюється з платформи митця, показує сутність літератури, ірраціональну за походженням. Для нього мистецтво – сталий “абсолют”, “єдине і вічне”, над яким “всі закони – безсилі”, за сутністю своєю воно “глибоко антидемократичне”, “ця країна вічної революції”, яка одночасно є монархією, де “монархом був і є Геній”. Роль мистецьких шкіл і рухів заключається в “підведенні балансу минулого”, “удосконаленні техніки”, “поглибленні або поширенні тем”. Визначальна, незамінна роль у народженні художніх шедеврів належить Генію. “Колективний геній людства в мистецтві й являється тим абсолютом, тою рівновагою, яка становить Євангеліє цієї релігії і переносить мистецтво в його абсолютній суцільності крізь грози і бурі революцій людського духу”.

Як інтелектуал, людина постійного пошуку, Євген Маланюк цікавиться теоретичними та естетичними ідеями О.Потебні, Л.Білецького та інших українців. Міркування дослідника з погляду психології творчості про статус генія і таланту додають незвичайних барв до його прагнення осягнути явище мистецької творчості. Суть творчого феномену полягає у своєрідному синтезі ірраціонального і раціонального.

Феномен художньої творчості розглядається Є.Маланюком в об'ємних різноаспектних вимірах. На його думку, безпосереднім складником процесу творчості є “рух – ритм – музика”, а матеріалом-фактурою – слово. Коефіцієнтом гармонії між змістом і формою є саме кількість музики. За основу своїх тверджень про динамічну роль музики в поетичному творі літературознавець бере праці Андрія Бєлого “Магия слов”, “Способ приведения к музыке”, який “спробував підвести під роль музики в мистецтві науковий ґрунт”.

Будуючи модель творчого процесу,  Є.Маланюк занурюється в пошуки істини феномену мистецької творчості. Свідоме раціоналістичне, як один із компонентів мистецького творення, – це планове начало, контрольоване свідомістю, яке не підлягає сумніву саме в стадії шліфування “безмежної штуки” – творчого ремесла. Роль підсвідомого, ірраціонального – “вдихнути у твір життя, рух, створити з нього організм”. В ідеалі – справа за гармонійним поєднанням раціонального й ірраціонального начал.

Концепція Маланюка наштовхує на думку, що світ пізнається через суб'єктивне його сприйняття, переживання і культурно-естетичний досвід митця. Митець пізнає світ, вдивляючись у нього, і відображає не самий ізольований предмет, а ставлення до нього, що й утворює новий духовно-естетичний світ. Відображаючи дійсність специфічним художньо-узагальнюючим способом, митець перетворює і пізнає її. Катарсис з допомогою мистецтва звільняє від негативного стану і надає можливість прийти від граничних зі стресовими переживань до своєрідного вивільнення і гармонії самопочуттів.

Катарсис ототожнювався дослідником з “високою” європейською літературою й універсальним трагізмом, що свого часу відчував М.Хвильовий.

Спроба окреслити кризовий стан у літературі, потяг до мистецтва, яке характеризується неприйняттям позитивістської дійсності, прагнення творити нову дійсність, особливість світовідчуття, повернення до естетичної значущості слова засвідчують, що концепція мистецтва Є.Маланюка в контексті модернізму, не лише за часом створення, є наміром модерністської практики саме в контексті “високого модернізму” .

У підрозділі 2.2. “Особливості трактування Є.Маланюком проблеми специфіки національної літератури” предметом нашого аналізу є своєрідність трактування Є.Маланюком проблеми національної специфіки мистецтва.

Концепція мистецтва Є.Маланюка як певна мистецька філософія зумовлює особливий статус митця. Національне начало духовності та художньої творчості є ключовим у системі його поглядів.

Є.Маланюк відмежовується від трактування національної специфіки літератури за єдиною мовною ознакою, “як це було законом у добі початкової нашої національної свідомості (“просвітянщини”)”. Це дає йому змогу включити в український літературний процес М.Гоголя, поглянути на окремих письменників “під національним кутом зору”, а також нівелювати розриви в історії українського письменника, що, як відомо, зазнало кількох мовних модифікацій.

Фальш, духовний гніт, неволя, “мистецький малорос” – це ті атрибути, проти яких повстає дослідник.

Проблема “фальшу” не виникла в науковій лабораторії письменника як абстрактна теорія. “Фальш” – це своєрідний синтез тем дисгармонії і розладу на різних рівнях. Євген Маланюк намагається розглянути цю тему на морально-психологічному рівні, коли відбувається розлад між свідомістю людини та її практичною діяльністю. Дослідник шукає свій “еквівалент” мистецької моралі, яку поділяє  на два рівні – рівень загальнолюдської моралі та творчої, мистецької моралі.

Український митець повинен виконати не лише покликання художника, а й обов'язок громадянина. Існуючи у ситуації свободи, поза будь-якою реальною цензурою, Євген Маланюк вказує на можливі межі дозволеного. Зазначається, що імперативність і роздвоєність між мистецтвом і суспільством є всеохопною. Творити для народу, формувати і плекати дух нації, відображати стан, долю одночасно у складній, істинно мистецькій формі – основна формула, яка передбачає не просто традиційну досконалість і справжність, а певну ідеальну літературну досконалість. Мистецтво має бути національним, українським. Роздвоєність, імперативність, замкненість є свідченням хвороби національної самоізоляції. Національний літературний контекст забезпечував тривале відгородження від світу.

Основа мистецької моделі світу, що висловлював у своїх дослідженнях Є.Маланюк, складали його принцип.

У певному сенсі обґрунтування проблеми фальшу можна вважати теоретичною формою психоаналітичного дослідження, оскільки автор шукає  корені  нездорового стану митця у хворобі цілого суспільства.

Акцентується, що нову національну духовність Маланюк намагається формувати з двох чинників – державно-політичного і культурного, які переосмислено в горнилі його національного думання. Це своєрідна компенсація власної нереалізованості, неповноти українського буття. Позалітературна “запряженість” зумовила, на нашу думку, і певну декларативність, яка загалом таїть у собі небезпеку самозамилування. Маланюк ідентифікує себе із самоусвідомленим українством від культурософських до державно-історичних вимірів. Замкнуте коло культурного мислення антиколоніальної свідомості породжує категоричність оцінок, виключає появу нових, часто взаємопротилежних моделей.

Підрозділ 2.3. “Мистецький феномен стилю в координатах Маланюкової системи поглядів”.  

Імператив формотворчого начала в Маланюковому трактуванні стилю – внутрішня передумова, надособова зумовленість творчості, це певна  визначеність, яка здійснюється не ззовні, а зсередини, крізь волю людини. Поряд із визначенням стилю як певної свободи, оскільки саме в ньому митець одержує реальну підтримку особистого, дослідник вказує на приреченість стилю належати своєму часові. А час вимагає своєрідної модифікації стилю. Динамічна ситуація, дуже чутлива до часу і подій, зумовила застосування щодо мистецтва формули: “Слово є чин і Чин є Слово”.

“Слово” виступає креативним чинником, виконуючи змістовну і сугестивну функцію: адже магічна дія слів має здатність передавати “дух” і сенс речей.

Дисертантка відмічає, що, дбаючи про форму напружено-повновартісного змісту, Є.Маланюк рухається інерцією класичного стилю, однак простежується намагання естетизувати і модернізувати національний ідеал, знайти шляхи теоретичного обґрунтування нових стильових форм, при цьому опирається на нове поняття України, не етнографічної, а як європейської нації. Трактування стилю як втілення людської індивідуальності, творчої і духовної свободи, хоч і в межах національного, засвідчило зв'язок з моментами збагачення української свідомості елементами “європеїзму”.

Творення проблемного, героїко-трагічного, ірраціонального текстуального простору, культ стилю, осягнення національного буття через естетичну призму і підсвідомий дискурс – усе це забезпечує можливість говорити про Маланюка-модерніста.

Розділ 3. Дискурс теоретичних проблем літературознавства у творчому доробку Юрія Липи, Олени Теліги, Олега Ольжича. У цьому розділі наша увага зосереджена на рецептивних моделях мистецтва слова представників “празької школи”, основою теоретичної риторики яких є естетичні пошуки, що репрезентуються дисертанткою як модерністські експерименти.

Підрозділ 3.1. “Липівська модель естетичної практики українського письменника” відтворює особливості естетичних пошуків Липи-теоретика. 

Як свідок великого напруження українського народу, Юрій Липа намагається закласти основи новітнього українського світогляду. Естетично дистанціювавшись від побутописання та змасовлення у літературній творчості, він показав шлях до радикального оновлення мистецького світобачення.

Дослідник приходить до окреслення письменника, перш за все, як факту в житті духовному. Одночасно ця проблема є суміжною до питання покликання. Акцентуючи увагу саме на українському письменнику, автор визначає у його формуванні такі елементи як українськість та динамізм. Роль динамізму незаперечна і визначальна саме у виборюванні національного начала. На цьому етапі творення Юрій Липа визначає нагальну потребу аналізу минулого, а точніше праісторії, з метою відстеження домінуючих елементів такого синтезу.

Європейський естетичний досвід є допоміжним елементом у формуванні власних ідей та концепцій при висвітленні злободенних проблем сучасності.

Дисертантка відмічає, що зосередженість на відродженні національної культури, свідомості зумовила формування у дослідника активно творчої, одухотвореної форми мистецького світовідчуття. Не схиляння перед кимось, а пошук шляху розвитку, властивого лише самій нації, щоб мати можливість культурно виявити себе, – ось зміст літератури.

Не могли пройти повз увагу дослідника такі модерні явища, як імпресіонізм, теорія “чистого мистецтва” та інші через свою деструктивність.

Цю реакцію на модерністську естетику можна по-різному пояснити. Відзначається, що, по-перше, зменшена естетична ефективність не могла задовольнити основну потребу – своєрідність літератури, тим більше у той період, коли вона почувалася загроженою і одночасно вибудовувала національну модель буття.

По-друге, намагання у процесі відродження заступити національну літературу філософією “відповідального серця” зумовило надмірність суспільних функцій літератури, що призвело до дефензивності і часткового замикання в собі.

3.2. Своєрідність розуміння специфіки художньої творчості. Теоретичне розчленування творчого процесу відтворює його внутрішню логіку, розкриває індивідуальні особливості праці кожного митця, що забезпечує можливість розкрити проблему ідентифікації конкретного митця, яка включає не лише власний внутрішній світ певних ціннісних норм, а й процес наслідування. В есе “Боротьба з янголом” Юрій Липа об'єктом спостереження обрав специфіку творчого процесу. Концепцію феномену мистецької, насамперед літературної творчості, мусимо оглянути в контексті модерністських експериментів, оскільки вони творили органічне естетичне середовище, школу інтелектуального митця початку ХХ століття.

У системі поглядів Ю.Липи процес роботи над мистецьким твором складний і відповідальний. Проектуючись на площину серйозної роботи, роботи з чистого натхнення, поряд із переконаністю в автономії твору мистецтва, дослідник, таким чином, стає в опозицію до культури популярної і масової. Єдиним парадоксом, який обтяжував виконання ролі митця, – є відсутність ізоляції мистецтва від справ суспільних. Однак мистецтво сприймалося корисним у своїй власній правоті, тому що воно, за Юрієм Липою, є втіленням людської індивідуальності, творчої і духовної свободи. Звичайно, дисертантка не стверджує, що відбулася репрезентація радикальної історичної зміни світовідчуття, але що це було свідченням перебудови та збагачення української свідомості елементами європеїзму, що витворювало повністю нове уявлення про українство і, таким чином, вписувалося в комплекс європейських інтелектуально-культурних інтенцій модернізму, відзначає.

Саме індивідуалізм лежить в основі світобачення Юрія Липи. Індивідуалізм його світобачення, а відтак – його колізії, в першу чергу, був неприйнятним для догматичного радянського літературознавства, в основі якого лежав принцип масовізму, уніфікації рецепції мистецтва.

Якщо виходити з постулату індивідуалізму, залишається зрозумілою і наступна проблема вольового вибору, яка набуває конкретного образного втілення лише через особистість, її мислення і почування. Дослідник ставить у позицію морально-філософського вибору саме українського письменника. Адже вольова енергія маси починається з вольової ініціативи сильної особистості, провідника, і цей процес перетікання енергії, поширення ідеї від особистості до загалу опиняється у центрі уваги Юрія Липи.

Лише індивідуалізм світобачення здатний забезпечити письменнику успішну роль трансляції з мови підсвідомого на мову художніх образів. В іншому випадку він просто не зважатиме на мову підсвідомого або намагатиметься її спрофанувати до рівня буденної свідомості. Така позиція є містком до розуміння трактування дослідником процесу творчості.

3.3. Олена Теліга. Естетичні та теоретичні пошуки.

3.3.1. Формування культу “напруженої атмосфери великої дії”. У загальному теоретичному дискурсі “пражан” доробок її незначний, однак він є важливою сторінкою творчості, осмислення якої дозволяє наблизитись до глибинного розуміння естетичних та теоретичних пошуків, віддзеркалює відкриття й помилки, надії й розчарування неспокійного бунтівного характеру авторки. Есеїстика Олени Теліги характеризується індивідуальною заглибленістю в українські проблеми, пошуком неповторних духовних традицій. У статтях “Прапори духу”, “Партачі життя”, “До проблеми стилю”, “Книжка – духовна зброя”, “Сила через радість”, “Якими нас прагнете?” вона порушує проблеми національного мистецтва, естетики нового стилю.

Естетика дослідниці вбачається дисертанткою в органічних зв'язках з європейською культурою та мистецтвом.

Вихідну естетичну ситуацію, як і бажання пережити стан життєвого хаосу, О.Теліга як авторка публіцистичних творів приміряє на себе. У відповідності до експресіоністичної естетики Олена Теліга як особа з романтичним світовідчуттям намагається жорстокій реальності буття протиставити мистецтво не як альтернативу, а як естетичне оновлення свідомості людини.

Увага Олени Теліги до власне мистецької проблематики, осмислення ролі і призначення художника в сучасному йому світі вирізняється високим рівнем творчого самоусвідомлення й самоаналізу. Відмічається, що концепція мистецтва формувалася у дослідниці через засвоєння й трансформацію традиційних романтичних уявлень і мала на меті поєднання патріотичної, національної єдності, лицарських чеснот, войовничості, взаємодії настроїв песимізму та оптимізму. На думку Олени Теліги, “великий стиль життя” і “великий стиль мистецтва” здатні творити “велику культуру нації”, що примножувала б її велич.

Візія дослідниці, проте, не пов'язана лише з мученицьким вінцем громадянської подвижниці. Дисертантка має на увазі певну еволюцію знавця літератури. У час руїни старого світогляду і відродження творчої української духовності передбачається перейнятість життєвими силами і одночасно пульсування етичного начала, що виключає можливість “легковажити силою слова”.

Концепція Олени Теліги має свої раціональні та ірраціональні сторони і ґрунтується на двох основних поняттях: інтелектуальному індивідуалізмі та моральному колективізмі. Перше поняття в системі Олени Теліги реалізувалось у твердження, що кожна людина є своєрідним законодавцем і творцем.

Статус мистецтва уярмленої нації визначається таким, що унеможливлює свободу творчості, поневолений митець абсолютно позбавлений можливостей самовияву. Олена Теліга обґрунтовує власну позицію, згідно з якою завданням митця є погодити службу сучасному з тривкішими, вищими мистецькими вартостями, зберегти в цій службі індивідуальність, опанувати бурхливу стихію сьогодення, але так, щоб мистецтво не стало “агіткою”. Характеристики національного феномена, що так чи інакше стосуються національної ідеї, збігаються з характеристиками естетичного об'єкта як предмета художньої творчості. Прихована однакова модальність буттєвості національного та естетичного виявляється у спільній для них ірраціональній таємниці, якій властиве діалектичне сполучення природного та суспільного, духовного та тілесного, індивідуального та всезагального, свідомого та підсвідомого.

Вольовий імпульс творчого розвитку, не в останню чергу зумовлений національною ідеєю, програмований неоромантичною концепцією особистості, був сумісний лише із “великою дією”.

Акцентуєтсья, що вольовий первень “великої дії”, який домінує у концепції мистецтва Олени Теліги, є двигуном процесу виходу з темного, ще стихійного стану існування етносу до національної самосвідомості, до творчого, за словами М.Бердяєва, “національного чуття та інстинкту”.

3.3.2. Феміністичні мотиви у публіцистиці Олени Теліги. Утвердження модерного світогляду не мислилось без емансипації жінки на всіх рівнях суспільного життя.

Говорячи про Олену Телігу, поведемо мову про співвідношення з образом “нової” жінки, з новим еталоном жіночої активності й жіночого призначення. Йтиметься не про плекання спеціально “жіночої творчості”, жіночих видань, які лише підкреслювали резерваційність, підлеглість, власне колоніальний статус “жіночої літератури” як літератури культурної меншини, але про рівноправність і паритетність жіночої присутності в культурі як такій. Дослідниця не лише представляла специфічне побутування феміністичних ідей в українському культурному просторі, а й відстоювала ідею національного фемінізму, опонуючи до певної міри західноєвропейській та українській феміністичній практиці.

Олена Теліга зосереджується на питаннях відмінності, рівновартності жінки, питаннях взаємовідносин і пошани.

Позиція авторки у тодішньому феміністичному дискурсі була позицією жінки-громадянки, яка є зразком високого шляхетного патріотизму.

Простежується намагання збалансувати чоловіче та жіноче начала, розвивати генетично закодовані потенційні національні можливості, які найяскравіше виявляються в літературі, максимально згармонізувати світ, талант і здійснитися на високості світового духу.

Підрозділ 3.4. “Формування “діалектики національного дозрівання” Олегом Ольжичем у концепції мистецтва слова”. Дисертант простежує великий вплив ніцшеанської моделі творчого процесу з аполлонівським і діонісійським началами. При цьому О.Ольжич надає перевагу діонісійському первню. Власні естетичні пріоритети пов'язувалися в автора зі своєрідною неповторністю та унікальністю мистецького стилю, бунтом проти віджилих мистецьких форм. Естетизм, творчий синтез інтегрували свідоме творіння нових індивідуальних і суспільних форм життя та програмували модерну націю. Утвердження нових естетичних позицій мистецтва забезпечувало певний евристичний простір, тобто розширення можливостей і шансів естетичних відкриттів, новаторства.

Потяг до осягнення українського ідеалу, діалектика національного дозрівання, дослідження проблем етнопсихології, заклик формувати “бойовий інстинкт” – перелік тем, які намагався розглянути в тому чи іншому контексті в літературознавчих розвідках О.Ольжич. Особливе місце у баченні дослідника займає естетична концепція національного мистецтва, яка випливала із особливого бачення світу і, зокрема, майбутнього.

Позиція Ольжича-літературознавця переростає доктрину ідеї “державницької літератури”. На нашу думку, мова йшла про творення нової естетичної культури та зміни в українській художній свідомості і на рівні філософсько-естетичного дискурсу, і на рівні мистецької інтуїції. Носієм національного естетичного ідеалу постає “людська одиниця”, самодостатня і самодіяльна індивідуальність, спільнота яких утворює культурну еліту українства.

Естетична концепція мистецтва Олега Ольжича мала на меті поєднати традиції патріотичної, національної єдності, лицарських чеснот, слави, взаємодії настроїв песимізму та оптимізму, героїчного та романтичного.

У висновках сформульовані узагальнюючі положення, основне з яких полягає в тому, що наріжним каменем теоретичних проблем “пражан” був примат естетичних вимог до літератури, передусім художність, самодостатність, формотворча, стилістична довершеність за наявності духовної субстанції та світоглядної глибини.

Рецептивні моделі національного мистецтва слова, мистецького стилю Євгена Маланюка, Юрія Липи, Олени Теліги, Олега Ольжича як певна ціннісна шкала мали вплив на національний духовний досвід ХХ століття і є доповненням офіційно прийнятого й допущеного образу дійсності, активізують динаміку літературного процесу, його структуру, моделюють відповідні художні вартості.

Зміст дисертації висвітлено у таких публікаціях:

1. За високі ідеали добра, правди, справедливості, гуманізму... (Світоглядно-філософська спрямованість тематики творів окремих представників “празької школи”) // Матеріали наукової конференції “Реалізація ідей педагогіки миру в навчально-виховному процесі школи: здобутки, проблеми, перспективи”. – Рівне, 1996. – С.35-37.

2. Проблема сутності мистецтва у літературознавчому доробку Євгена Маланюка // Збірник “Мемуари української діаспори”. – Рівне, 1996. – С.19-21.

3. Шевченкознавчі студії Євгена Маланюка “Національний підхід до творчості і особистості Кобзаря” // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Шевченко і час”. – Рівне, 1996. – С.32-35.

4. Естетична природа процесу творчості у “Думках про мистецтво” Євгена Маланюка // Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Євгена Маланюка. – Кіровоград, 1997. – С.23-27.

5. Проблеми літературознавства в працях окремих представників “празької школи” // Збірник наукових праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 23-25 жовтня 1998 року). – Львів, “Світ”, 1999. – С.714-719.

6. Зброя цінна, сильна, непереможна – національне мистецтво (Концепція мистецтва в літературознавчих студіях Євгена Маланюка) // Актуальні проблеми літературознавства. Т.4. Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ, 1999. – С.112-120.

7. Мистецький феномен стилю у координатах Маланюкової системи поглядів // Вісник Луганського педагогічного університету. – 2000.- № 5.-  С.87-90.

8. Маланюк – літературознавець // Слово і час. – 2000. – №2. – С.33-37.

9. Липівська модель естетичної практики українського письменника // Вісник Луганського педагогічного університету. – 2001. – №2. – С.75-87.

АНОТАЦIЯ

Синевич Б.М. Теоретичні проблеми літературознавства в працях письменників “празької школи”. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 – теорія літератури.

Донецький національний університет. Донецьк, 2001.

Дослідження присвячене проблемі системного вивчення теоретичних проблем літературознавства в текстах письменників “празької школи”. У дисертації викладені на підставі літературознавчих розвідок, літературно-критичних статей, есеїстики, публіцистики Євгена Маланюка, Юрія Липи, Олени Теліги, Олега Ольжича їх основні концепції національного мистецтва, мистецької свідомості, стилю. Визначено проблеми дискурсу “пражан” та проаналізовано їх на теоретико-літературознавчому рівні.

Естетично дистанціювавшись від побутописання та змасовлення у літературній творчості, кожен із них окреслив рецептивну модель національного мистецтва, мистецького стилю і показав шлях до радикального оновлення світобачення письменника. Піднімаючи складні проблеми між світовідчуттям, світорозумінням, світоглядом митця і його творчістю, між її ірраціональними та раціональними чинниками, а також суб'єктивними і об'єктивними, позачасовими й актуально-життєвими, Євген Маланюк запропонував концепцію мистецтва ірраціонального за походженням, яке органічно синтезувало традиції та новаторство і пронизано стихією інтелектуалізованого діонісійства.

Домінуючим у теоретичному дискурсі Юрія Липи, Олени Теліги, Олега Ольжича є увага до конкретно-реального світу та співвіднесеність естетичних засад творчості з національно-культурними запитами. Культ високої художності та світоглядної глибини “пражани” синтезували в єдину теоретичну модель, яка органічно поєднала національне начало та прагнення досягти рівня європейської художньої та філософської культури.

Специфічність літературознавчого доробку письменників “празької школи”, якщо брати до уваги умовно узагальнений тип письма, яскраво простежується в характері його суспільної заангажованості. Усе це виявилося передусім в окресленні кожним митцем своєї власної позиції як щодо тогочасної суспільної ситуації, так і щодо власне літературної творчості. Саме реанімованою потребою індивідуальної незалежності від власної волі зумовлюється специфічний вияв авторського “я” в кожній із цих сфер. У творчому доробку представників “празької школи” може найвиразніше проступає сконденсована в цьому “я” ідентичність народу, принаймні того середовища, з якого вийшов поет і представником якого він себе відчував.

У дослідженнях спостерігається поновлення генетичного зв'язку художнього мислення свого часу з національною літературною традицією. Минувшина є філософсько-естетичним ідеалом. Саме через історію, що сконденсувала раритети минулого й додала до них оновлені цінності, подається прогностична інформація, яка передбачає багатовимірність її тлумачення. Визначається основна естетична настанова творчості – надихання визнаними часом образами минулого.

Літературознавчі розвідки Євгена Маланюка, Юрія Липи, Олени Теліги, Олега Ольжича відбивають всю складність епохи, яка, в свою чергу, виформовує певний світогляд, ідеологію, створює нову естетику мистецтва. Спостерігається не лише оцінка того чи іншого мистецького феномена, а й іноді наявна гостра авторська опозиція, або, навпаки, зацікавлення та інтерпретація. І ніколи не існує споглядального констатування. У статтях постає доба, думи й чин, усі екзистенційні пошуки.

“Празька школа”, як колективний феномен, сигналізувала про нові досягнення. Підсилені виразністю емігрантського нерва, опинившись у суворій реальності чужих культур, вони прагнули розвинути модерністську естетику. Зв'язок з літературною класичною традицією зумовлював скерованість на культуру “високого” модернізму. Звертання до високих тем, вплив мистецької творчості через формування людської індивідуальності як суб'єкта практичної діяльності, завдання зміцнювати дух вело до спотворення індивідуального голосу митця. На формування такого комплексу поглядів визначально вплинули “вісниківство”, національна травма та національна доля. Незважаючи на всі труднощі, пов'язані з поняттям “модернізм”, воно залишається відповідним до “пражан” тому, що значною мірою вирізняється низкою стильових рис, цінностей, вкорінених у свій час та культурний простір.

Українська література як національно-духовна цілісність в середовищі “празької школи” сприймалася як певний спосіб мислення. Спорідненість її представників, незважаючи на індивідуальну стильову своєрідність і відмінні естетичні уподобання, була дуже виразною. Збереження ментальності конкретних представників етносу було об'єднуючим між підсвідомим і свідомим у світосприйнятті. При цьому вирішальною домінантою у їхній мислеформі стає національна ідея. Це твердження, маючи зовнішній політичний сенс, приховувало в собі естетичний зміст, оскільки творча самобутність неможлива без глибинного національного феномена, для виявлення якого потрібна свобода самореалізації письменника. Наріжним каменем теоретичних проблем “пражан” був примат естетичних вимог до літератури, передусім художність, самодостатність, формотворча, стилістична довершеність за наявності духовної субстанції та світоглядної глибини.

Ключові слова: концепція, модернізм, стиль, національна специфіка літератури, творчий процес, раціональне, ірраціональне.

SUMMARY

B.M.Synevich. “Theoretical problems of the literary criticism in the works of the “Prague school” writers”. Manuscript.

A Dissertation for the degree of Candidate of philology in the field of the Theory of Literature. Code 10.01.06.

The Donetsk National University. Donetsk, 2001.

The abone-mentioned work has been dedicated to the problem of the systematic study of theoretical problems of the literary criticism in the texts of the “Prague school” writers. The very dissertation lays out definite principal concepts of the national art, artistic conscience and style on the grounds of certain literary critical exploration, alongside with the critical articles, essayism and publicism of Yevhen Malaniuk, Yurii Lypa, Olena Teliha, Oleg Olzych.

The problems of discurse of the “Prague school” ers have been determined and analysed on the level of theory and literary criticism.

Ranging away esthetically from portraying morals and manners, alongside with the mass character of their literary works, each of them had outlined a receptive model of the national art, their artistic style and exposed the way to the cardinal innovation of the writer's world outlook.

Developing certain complicated problems of disposition, of world perception, of world outlook, common of the author, and his creative activities, of their irrational and rational factors, as well as those subjective and objective, extra-temporal and timely factors of vital importance Yevhen Malaniuk offerred an art conception, that was irrational in its origin and had smoothly synthesized all those traditions and innovation and was pierced with the elements of the so-called Dionnisism.

As prevailing in their theoretical discourse Yurii Lypa, Olena Teliha, Oleh Olzhych fix their eyes on the concrete-real world, as well as on the correlation of the esthetical backgrounds of the authorship with the national and cultural requirements.

The cult of high artisticism and ideological depth had been synthesized by the “Prague” men into the only theoretical pattern, which brought about a harmonic combination of the national source and their striving to achieve a world-recognized level of the European artistic and philosophical culture.

The key-words here should be defined as such: “conception, modernism, discurse, style”.

АННОТАЦИЯ

Синевич Б.Н. Теоретические проблемы литературоведения в трудах писателей “пражской школы”. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 – теория литературы.

Донецкий национальный университет. Донецк, 2001.

Исследование посвящено проблеме системного изучения теоретических проблем литературоведения в текстах писателей “пражской школы”. В диссертации изложены на основании литературоведческих изысканий, литературно-критических статей, эссеистики, публицистики Евгения Маланюка, Юрия Липы, Елены Телиги, Олега Ольжича их основные концепции национального искусства, эстетического мышления, стиля. Определены и проанализированы проблемы дискурса “пражан”  на теоретико-литературоведческом уровне.

Эстетически отстранившись от бытоописания и массовости в литературном творчестве, каждый из них формировал рецептивную модель национального искусства, художественного стиля, указав путь к радикальному обновлению мировоззрения писателя. Осмысливая сложные проблемы отношений между мироощущением, миропониманием и мировоззрением художника и его творчеством, между иррациональным и рациональным, а также субъективным и объективным, вневременным и жизненноактуальным, Евгений Маланюк предложил концепцию иррационального происхождения искусства, которое органично синтезирует традиции и новаторство, проникнуто стихией интеллектуализированного дионисийства.

Доминирующим в творческом дискурсе Юрия Липы, Елены Телиги, Олега Ольжича является внимание к конкретно-реальному миру и соотнесение эстетических принципов творчества с национально-культурными потребностями. Культ высокой художественности и мировоззренческой глубины “пражане” синтезировали в единую теоретическую модель, которая органично соединила национальное начало и стремление достичь уровня европейской художественной и философской культуры.

Ключевые слова: концепция, модернизм, стиль, национальная специфика литературы, творческий процесс, рациональное, иррациональное.




1. Иллиада и одиссея По ним можно судить о древнейшей литературе 2 ПЕРИОД С 7 ПО 4 ВЕК ДО НАШЕЙ ЭРЫ Классичес
2. Российская академия правосудия Кафедра гуманитарных и социальноэкономических дисциплин
3. ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА
4. Лекция 2 Классификация и сочетания нагрузок
5. Лабораторная работа Исследование подогревного термостата сдвухпозиционным регулятором Целью работы явл
6. Значення с-г в сис
7. тема.
8. Дать характеристику социального предназначения экологического права; В чем заключается сущност
9. А других страхом спасайте исторгая из огня обличайте же со страхом Иуд
10. Требования предъявляемые к кадровому психодиагносту