Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
19
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ВОЗНЮК ПЕТРО ФЕДОТОВИЧ
УДК 323.2:316.652.2
КОНСЕНСУС ЯК ПРИНЦИП
СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТІЇ
23.00.01 –теорія та історія політичної науки
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Київ –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент
Постригань Григорій Федорович,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка,
доцент кафедри політичних наук.
Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор
Бабкіна Ольга Володимирівна,
Міжрегіональна академія управління персоналом,
завідувач кафедри філософії і політології;
кандидат політичних наук
Шевченко Микола Федорович,
Національний інститут стратегічних досліджень,
головний спеціаліст сектору місцевого самоврядування.
Провідна установа Інститут політичних і етнонаціональних досліджень,
відділ теоретичних і прикладних проблем політології,
НАН України, м. Київ.
Захист відбудеться “” травня 2004 року о 14 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул.Володимирська, 60, к. 330.
З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58.
Автореферат розісланий “” квітня 2004 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Хилько М. І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження обумовлюється нагальними завданнями державного будівництва у незалежній Україні.
Суверенізація нашої держави та наступні політичні кроки зі зміцнення цього статусу вимагають належної громадянської згоди. Без такої згоди неможливо здійснити леґітимацію новостворених інститутів державності. Не меншою мірою від досягнення порозуміння між суб’єктами суспільно-політичного життя залежить і успішність реалізації будь-яких програм перспективного розвитку нашої країни.
Консенсус гранично необхідний насамперед з огляду на проголошений курс демократизації українського суспільства та побудови правової держави. Сучасна демократія передбачає політичний плюралізм, а останній, у свою чергу, потребує певного нормативно-правового реґулювання. Боротьба інтересів та обумовлена її перебігом політична конкуренція мають відбуватися у певних процедурних рамках, на підставі визнання леґальних “правил гри” і пом’якшуватися загальнонаціональним базовим консенсусом із засадничих питань суспільного буття. Якщо ці умови не виконуються, то демократичний плюралізм стає джерелом конфліктності, дестабілізації та авторитаристських ризиків.
Водночас дослідження консенсуальної проблематики в Україні знаходиться, по суті, лише на початковому етапі. Значною мірою таку ситуацію було спричинено тривалим пануванням ортодоксальної марксистської традиції у вітчизняному суспільствознавстві, яка, як відомо, віддавала перевагу конфронтаційній моделі соціально-історичного розвитку –через революції та насильницьке усунення класових антагоністів. Зокрема вважалося, що за соціалістичного устрою підстав для масштабних зіткнень інтересів фактично немає, тоді як буржуазне суспільство апріорі охоплено непримиренною боротьбою класів за панування, яка принципово не може бути подолана комунікативним шляхом. Після здобуття нашою країною державного суверенітету дослідницький резонанс навколо питання громадянської злагоди закономірно зростає. Проте й досі в українській політології консенсус розглядається або як статична характеристика плюралістичної демократії, або як одна з форм вирішення вже наявного конфлікту (чи навіть як одна з його стадій), тобто у річищі конфліктології.
Натомість потреба у розробці комплексної стратегії національного порозуміння зумовлює звернення до принципу консенсусу як динамічного феномена демократичного суспільства, який має низку конкретних проявів. Саме в цьому і полягає практична необхідність даного дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та відповідної науково-дослідної теми філософського факультету 01БФ041–“Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розкриття сутності консенсусу як принципу сучасної демократії та змісту конкретних механізмів його застосування в політичній практиці демократичних суспільств.
Відповідно до поставленої мети та з урахуванням необхідності забезпечення виходу на новий рівень теоретичного осмислення проблеми у дисертації вирішуються наступні основні задачі:
–розглянути становлення та сутність теоретичних підходів до проблеми суспільно-політичного консенсусу;
дослідити особливості консенсуcних процедур у сучасних демократичних державах;
проаналізувати стан консенсуcної практики у царині міжнародних відносин;
виділити соціальні перешкоди розвиткові консенсусної практики в сучасному українському суспільстві;
з’ясувати відповідність політичної системи України потребам побудови громадянської злагоди.
Об’єктом дисертаційного дослідження є сучасна демократія як особлива форма політичної організації суспільства.
Предметом дисертаційного дослідження виступає принцип консенсусу як одна із засад сучасної теорії і практики демократії.
Методи дослідження. Дисертацію виконано на засадах комплексного підходу до застосування методів дослідження. Зокрема, було використано такі основні методи: описовий –для розгляду теоретичних підходів до проблеми суспільно-політичного консенсусу та розкриття значення принципу консенсусу в умовах сучасної демократії; системний –для аналізу особливостей застосування принципу консенсусу в різних сферах суспільно-політичного життя; порівняльний –для виявлення спільного, особливого і специфічного у різних концепціях та механізмах консенсусного порозуміння; історичний –для вивчення розвитку консенсусних процесів у їхній динаміці; структурно-функціональний –для прогнозування можливостей застосування принципу консенсусу в політичній практиці сучасної України.
Емпіричну базу дисертації становлять документальні джерела, статистичні відомості, результати соціологічних досліджень, а також власні спостереження дисертанта за перебігом політичних процесів.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є однією з перших в Україні робіт, де встановлюється й обґрунтовується суспільно-політична значущість консенсусу як динамічного феномена сучасної демократії. Консенсуальна проблематика висвітлюється крізь призму еволюції політичних систем, геополітичних взаємодій, становлення політичних інститутів і розгортання політичних процесів. Суттєву наукову цінність мають наступні моменти дослідження:
. Запропоновано авторське бачення принципу консенсусу як однієї з основних засад демократичного врядування в сучасних умовах. Встановлено, що для сучасної політичної науки характерним є усвідомлення неповноцінності та неефективності згоди, не забезпеченої реальним комунікативним порозумінням. Це дозволило виокремити наступні вимоги до політичного консенсусу сучасності: 1) принципова рівність та суб’єктність учасників; 2) діалогічність обговорення предмета узгодження; 3) свідомий характер дискурсу, відсутність маніпуляції; 4)раціональність; 5) динамізм, перманентна підтверджуваність консенсусних домовленостей; 6) відкритість, максимальна публічність; 7) багаторівневість і взаємозв’язок консенсусних рівнів. Лише та згода, що відповідає всім наведеним пунктам, вважається здатною успішно здійснювати свою суспільностабілізуючу функцію. Однак досягнення нової якості згоди закономірно вимагає вдосконалення, а відтак і помітного ускладнення консенсусних механізмів.
. Дістало подальшого розвитку вивчення впливу державних інституцій і законодавчої бази на процеси узгодження суспільних інтересів. Обґрунтовано їхню провідну роль у процесі побудови громадянської згоди, особливо для перехідних, посттоталітарних суспільств. Підтверджено вирішальне значення досконалих консенсусних процедур для створення в будь-якій можливій спільноті атмосфери толерантності та передумов порозуміння. Встановлено, що узгоджені на основі суспільного діалогу “правила гри” не лише регламентують процеси леґітимації (узгодження по лінії політична влада –народ-суверен), які можуть сприяти або не сприяти досягненню т. зв. “базового”, загальносуспільного консенсусу, але й мають, як правило, визначальний вплив на механізми порозуміння всередині самої влади (“теперішній” консенсус).
. Виявлено нові аспекти у розвиткові міжнародної консенсуальної практики. З’ясовано, що принцип консенсусу при вирішенні складних дипломатичних питань успішніше застосовувався в період біполярного поділу світу. Зараз, у добу глобалізації, відбувається помітне ускладнення консенсусного діалогу, викликане двома основними чинниками. По-перше, глобалізаційні процеси зумовлюють більш безпосередні, прямі контакти між представниками різних верств, етносів, культур тощо, що призводить до появи нових конфліктогенних чинників та ресурсів для насильства. По-друге, сучасні конфлікти часто відзначаються підвищеною гостротою та динамізмом, що зумовлює необхідність оперативного втручання із застосуванням силових методів. Враховуючи це, пріоритетним завданням консенсусу у світовій політиці стає не розв’язання конфліктів, а їх попередження, тому консенсусні процедури мають спрямовуватися ще на доконфліктну стадію суперечностей.
. На новому рівні здійснено комплексну оцінку консенсусного потенціалу України як сучасного багатокультурного суспільства. Виокремлено два головні компоненти, необхідні для побудови суспільно-політичного консенсусу: чітка структура соціальних інтересів (соціальний аспект) та наявність ефективних механізмів представництва й узгодження цих інтересів (інституційний аспект). За допомогою співставлення вітчизняної дійсності із досвідом демократичних країн сучасності доведено, що головною перешкодою досягненню громадянської злагоди в Україні є не світоглядна розмежованість нашого суспільства, а несформованість висхідних суб’єктів консенсусного узгодження –соціальних груп –внаслідок кризи ідентичності та загальної неструктурованості соціуму. Негативний вплив на перспективи реалізації принципу консенсусу справляють також об’єктивні особливості перехідного суспільства: посттоталітарна політична культура, відсутність консенсусних традицій у мовній практиці, слабкість політичних партій та еліт тощо. Обґрунтовано вирішальне значення ініціативи та активності політичного керівництва у царині порозуміння для загальної успішності демократичних перетворень.
. Встановлено характер впливу політичної системи України на можливість досягнення громадянського порозуміння. З’ясовано, що використовувані політичні механізми здебільшого не відповідають плюральному характерові українського суспільства й, отже, не можуть вважатися консенсусними. Зокрема, значні перешкоди для розвитку консенсусної практики створюють існуюча партійна система, схема обрання і структура органів влади, порядок формування уряду та виконавчої вертикалі загалом. Функціонування цих інститутів у їхньому теперішньому вигляді зумовлює конфронтацію між владними та опозиційними силами, загострює й політизує регіональні та етнокультурні відмінності, заохочує наявні антиконсенсусні тенденції посттоталітарної свідомості.
Практичне значення одержаних результатів зумовлене розробкою у рамках даного дослідження актуальної політологічної проблеми, побудовою цілісної картини реалізації принципу консенсусу в демократичному суспільстві. Дослідження створює основу для вироблення тактики узгодження соціально-політичних інтересів, яка відповідає сучасному рівню розвитку людства. Результати дисертації можуть бути використані при аналізі суспільно-політичної ситуації в Україні, з’ясуванні перспектив подальшого розвитку суспільства, аналітично-прогностичному моделюванні. Матеріали дослідження придатні для розробки нормативних і спеціальних курсів з практичної політології та конфліктології.
Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки та практичні рекомендації дисертаційної роботи було оприлюднено на таких науково-теоретичних і науково-практичних заходах:
науково-практичних конференціях викладачів, докторантів, аспірантів та студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Дні науки –” та “Дні науки –”;
науково-теоретичних семінарах аспірантів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2001–роках;
круглому столі “Глобалізація і демократизація”, проведеному Благодійною організацією “Центр практичної філософії” 14 лютого 2002 року в м. Києві.
Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження відображено автором в 3 статтях у фахових виданнях з політичних наук та 2 тезах наукових конференцій.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 173 сторінки. Список літературних джерел містить 150 найменувань (8 з яких іноземною мовою), обсягом 13 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “Вступі” подається загальна характеристика дисертаційної роботи: обґрунтовується актуальність обраної теми, зазначається її зв’язок із існуючими програмами науково-дослідної діяльності, формулюються об’єкт і предмет дослідження, його основна мета, відповідні конкретні задачі та необхідна для їх реалізації методологія, висвітлюються наукова новизна, теоретичне і практичне значення та апробація одержаних результатів, вказується кількість авторських публікацій з досліджуваної тематики, а також коротко розкривається структура рукопису.
Перший розділ дисертації –“Еволюція ідеї суспільно-політичного консенсусу” –присвячено огляду літератури з теми дослідження та аналізу теоретичних підходів до проблеми згоди.
Постановка проблеми консенсусу у сучасному контексті пов’язана із працями Г.Алмонда, М.Амстутца, К.-О.Апеля, Д.Аптера, С.Верби, Ю.Габермаса, Д.Горовіца, Р.Даля, В.Кульмана, А.Лейпхарта, Г.Лембруха, Х.Лінца, В.Лорвіна, Е.Нордлінгера, Д.Ролза, Х.Шельскі, Е.Шилза. Дослідження консенсуальної тематики на пострадянському просторі започатковано роботами А.Галкіна, Д.Гудименка, Ю.Давидова, М.Лебедєвої, А.Родіонова, А.Салміна, В.Согріна, Д.Фадєєва, С.Хенкіна та інших.
В Україні відповідну проблематику досліджують О.Бабкіна, Є.Бистрицький, І.Бінько, В.Вовк, Є.Головаха, С.Головащенко, Т.Грозіцька, В.Іщук, А.Клепіков, Ю.Ключковський, Ю.Корольчук, Н.Костенко, В.Кремень, С.Макеєв, В.Медведчук, Ф.Рудич, М.Рябчук, В.Шаповал, М.Шевченко тощо. Захищено три кандидатські дисертації: Н.Дубовик “Ідеї консенсусу в концепціях політичних еліт”, В.Можаровський “Соціальний конфлікт і консенсус: історико-соціологічний аналіз” та О.Москаленко “Конфліктно-консенсусна парадигма регулювання суспільно-політичних відносин”. Однак усі вони висвітлюють лише окремі аспекти консенсусу, що не дає змоги сформувати достатньо цілісне бачення цього феномена як особливого предмета наукового аналізу.
Сучасні дослідники виходять із того, що необхідність досягнення певної єдності думок закономірно постала із потреби координації дій членів спільноти ще в найдавнішу добу людської історії. Елементи консенсусного мислення можна віднайти вже у суспільно-політичних текстах глибокої давнини, зокрема індійських та китайських. Більш системно аналізували проблему громадянського консенсусу мислителі Стародавньої Греції, насамперед Арістотель. Він вперше вичерпно обґрунтував вимогу справедливого представництва соціальних верств у законодавчих органах – одну з основних передумов згоди.
В античному Римі були наявні два головні підходи до питання міжособистісного та міжгрупового порозуміння. Більшість тамтешніх філософів (Ціцерон та ін.) цілковито у річищі римської державотворчої традиції віддавали пріоритет правовим аспектам згоди, законодавчому забезпеченню суспільного діалогу. Натомість інша течія, котра вплинула і на середньовічну християнську парадигму, зосереджувала увагу на особистісних, етичних чинниках досягнення консенсусу.
Свій внесок у дослідження консенсуальної проблематики зробила й українська суспільно-політична думка. Зокрема, відомий твір “Повчання” Володимира Мономаха містить вимогу відповідальності і компетентності влади як запоруки громадського миру та злагоди. Розробці проблеми ідеального правителя –гаранта згоди приділено багато уваги у працях Данте Аліг’єрі та Еразма Ротердамського.
Н.Макіавеллі висловив кілька цікавих ідей щодо поєднання та гармонізації інституційних і морально-виховних чинників консенсусотворчого впливу на суспільство з боку політичної влади. Схожих поглядів дотримувався й “український Макіавеллі” –С.Оріховський-Роксолан.
Новий період зацікавлення державотворчими та суспільностабілізуючими потенціями консенсусу пов’язаний із творчістю теоретиків договірної концепції походження держави Г.Ґроція, Б.Спінози, Т.Гоббса, Д.Локка. Саме вони визначили, змістовно розкрили й обґрунтували такі повсякчас актуальні засади громадського порозуміння (а отже й реалізації принципу консенсусу), як рівність та особиста свобода комунікантів, добровільність, раціоналізм.
Ідея консенсусу знайшла відображення й у тогочасних міжнародно-правових проектах. Зокрема, Е.Крюсе, Ш.Сен-П’єр, Я.Коменський, В.Пенн пропонували створити впливові міждержавні інституції для вирішення спірних питань. Окрім того, Пенн і Коменський розглядають консенсус не лише в якості засобу вирішення вже наявного конфлікту, але й як механізм усунення можливих конфліктогенних чинників. Це є дуже принциповим моментом в еволюції консенсусних уявлень.
І.Кант досконаліше за попередників обґрунтував принципову раціональність суспільної згоди з позицій етики та моралі. Хоча мета згоди завжди є суто раціональною, індивіди вдаються до узгодження своїх дій не тільки як розумно-егоїстичні, а передусім як моральні істоти. Продовженням моральної концепції Канта є його проект міжнародного консенсусу, побудованого на визнанні певних етичних домінант. Характерно, що філософ чітко відрізняє стан миру (власне консенсус), який передбачає цілковите усунення всіх явних і прихованих непорозумінь, від перемир’я (компромісу), що ґрунтується на взаємних поступках і не виключає нових зіткнень.
Взаємодію індивідуального і соціального у консенсуальних процесах досліджували Д.Г’юм та Е.Берк. На відміну від Берка, який перебільшував значення позасвідомих факторів у досягненні згоди, Г’юм наближався до сучасного розуміння консенсусної політичної культури. Зростання консенсусного потенціалу суспільства завдяки поєднанню культурної інтеграції та соціальної диференціації передбачав також О.Конт.
М.Драгоманов основним засобом підтримання миру і злагоди вважав подолання політичного відчуження та розширення політичної участі населення, що цілком співвідноситься із сучасними концепціями партисипативної демократії та демократичного консенсусу.
Складним і багатоманітним ідеологічним напрямом є марксистське вчення. В його межах можна віднайти різні, навіть майже взаємозаперечні підходи до деяких суспільно-політичних явищ. Однак ленінська версія марксизму відзначалася саме категоричною недооцінкою консенсусного потенціалу класового суспільства. Натомість Е.Дюркгейм обстоював реальність досягнення консенсусу в умовах класового поділу. Адже ймовірність згоди зростає, якщо кожен індивід адекватно усвідомлює і сприймає своє місце в соціальній ієрархії. Слідом за Локком, Дюркгейм розглядав неоднорідність спільноти не як перешкоду для консенсусу, а як одну з його підвалин.
Автори “конфліктних” моделей консенсусу Г.Зіммель та М.Вебер з емпіричних міркувань ототожнювали цей феномен із соціальним порядком і соціальним зв’язком узагалі. Доти, доки конфлікт не перериває цього зв’язку і не виходить за межі цього порядку, підстав говорити про порушення згоди немає. Такий підхід, будучи цілком виправданим у рамках соціологічної науки, виявився абсолютно неприйнятним у політиці ХХ століття. Надзвичайно руйнівні конфлікти змусили людство шукати консенсусу на основі дійсного порозуміння.
В розділі розглянуто деякі сучасні концепції впровадження практики згоди в громадське життя (Ю.Габермаса, М.Амстутца, Д.Ролза та А.Лейпхарта). Попри всю специфіку кожної з них, їх порівняння дає змогу виокремити певні універсальні вимоги до суспільно-політичного консенсусу сучасності, які сформульовано автором у висновках до розділу.
У другому розділі, що має назву “Консенсусні механізми в політичній практиці сучасних демократичних суспільств”, проаналізовано основні тенденції реалізації принципу консенсусу у врядуванні світових демократій.
На початку цієї частини дослідження обґрунтовується значення консенсусу для сучасної демократії, яка характеризується здебільшого великою політичною та культурною різноманітністю суспільства. Новітні наукові дослідження дають підстави виділити дві групи країн із докорінно відмінними консенсусними традиціями. З одного боку це англосаксонські (Велика Британія, США та ін.) і деякі північноєвропейські держави з відносно однорідною громадянською культурою і давнім досвідом ненасильницького розв’язання суперечностей. З іншого –абсолютна більшість країн, де населення є вкрай неоднорідним за переконаннями, а в історичній пам’яті живі прецеденти волюнтаризму.
Суспільства першої з цих двох груп внаслідок своєї гомогенності володіють значним потенціалом базового (тобто на рівні цілого соціуму) консенсусу. Тому тут активне суперництво різних політичних сил, як правило, не порушує згоди і стабільності. Протистояння, які виникають між урядом і парламентською опозицією у Великій Британії чи між президентом і Конгресом у США, практично ніколи не загрожують вийти за межі демократичних норм, перетворитися на небезпечний антагонізм. У гомогенних, внутрішньо консенсусних суспільствах політика, за висловом Г.Алмонда, сприймається як гра. За таких умов цілком ефективним є звичайне мажоритарне врядування, коли офіційний курс визначається переважно лише найвпливовішими силами, більшістю. Консенсус як політичний принцип виявляється тут непрямо, головним чином у вигляді різноманітних формальних і неформальних механізмів захисту прав меншості, правил парламентського етикету, що вимагають консенсусного спілкування тощо. Все це забезпечує визнання меншістю волі більшості та повагу більшості щодо позиції меншості.
Однак інші суспільства, які у політичній науці називаються по-різному – “гетерогенні”, “плюральні”, “полісегментні”, “розділені” і т. п., мають поважніші перешкоди на шляху до порозуміння і мусять застосовувати більш всеохопні консенсусні механізми. Такі механізми повинні слугувати не втіленню волі більшості, а реальному залученню всіх суспільних груп до управління державою та налагодженню дієвого діалогу між ними у процесі здійснення владних повноважень.
Системи врядування, побудовані на цих засадах, отримали назву “співсоціумних” (співспільнісних) або власне консенсусних. Найбільш розвинуті вони у таких демократичних країнах Європи, як Австрія, Бельгія, Нідерланди та Швейцарія. Консенсусний характер правління забезпечується тут завдяки коаліційності органів влади, пропорційному представництву у них груп і меншин суспільства, високій організованості та структурованості групових інтересів і широкій автономії сегментів (спільностей).
Нині зазначені форми реалізації принципу консенсусу впроваджуються і в інших державах світу. Зокрема, чітка розподіленість населення на дві окремі мовно-культурні групи зумовила необхідність застосування елементів консенсусного врядування у заснованій на британській політичній традиції Канаді. Так само наявність трьох стійких світоглядних спільностей в Ізраїлі спричиняє ретельне дотримання принципу пропорційності у громадському житті та при формуванні державної політики. В Іспанії та багатьох країнах Латинської Америки (особливо у Бразилії) консенсусні механізми відіграли визначальну роль при переході від авторитарних до демократичних режимів.
Важливим є використання принципу консенсусу у виборчих технологіях, а надто –при обранні глави держави в полісегментних суспільствах із президентською формою правління. В дисертації розглянуто, зокрема, відповідний досвід таких нових демократій, як Нігерія і Шрі-Ланка з метою його подальшого співвіднесення із вітчизняною реальністю.
Досліджено також такі невдалі приклади побудови міжсегментного консенсусу, як північноірландський та кіпрський. У цих країнах брак волі до порозуміння з боку як лідерів громад, так і їхніх пересічних членів фактично унеможливлює будь-який добровільний діалог. Відтак чи не єдиною можливістю досягнення певної згоди тут є віднайдення і пропагування спільних ціннісних орієнтацій вищого порядку –добробуту, євроінтеграції тощо.
Розгляд світової консенсусної практики був би неповним без аналізу сучасного стану міжнародних узгоджувальних механізмів. Власне принцип консенсусу як віднайдення загальної згоди всіх зацікавлених сторін утвердився у світовій політиці (насамперед при прийнятті резолюцій ООН) ще в період т. зв. “холодної війни”. Протистояння ядерних наддержав робило волюнтаризм надто небезпечним, сприяючи таким чином зростанню політичної відповідальності та активізації пошуку взаємоприйнятних рішень. Утім, постійна загроза воєнної катастрофи іноді надавала консенсусним рішенням вимушеного характеру, коли суперечності не розв’язувалися реально, а просто усувалися на задній план. У цьому сенсі зовнішня згода в біполярному світі була подібною позірній згоді і стабільності тоталітарного суспільства.
Завершення “холодної війни” і настання доби загальної глобалізації знаменувало собою докорінну зміну всієї системи міждержавних відносин. З одного боку, падіння “залізної завіси” та посилення інтеграційних процесів нібито відкрило нові можливості для порозуміння. Проте водночас розширення контактів між різними країнами, народами, верствами, культурами і конфесіями закономірно збільшило конфліктогенність людського світу. Знову актуалізувалися протиріччя на релігійній і світоглядно-цивілізаційній основі, зросли нетерпимість, екстремізм і міжнародний тероризм. У зв’язку з цим силові дії, антиконсенсусні тенденції у світовій політиці знову претендують на домінування.
Насправді ж альтернативи консенсусу не існує. Тільки реалізація консенсусних механізмів узгодження здатна забезпечити приведення рівня взаєморозуміння між елементами світоустрою у відповідність до теперішнього рівня їхньої взаємозалежності. Тільки тоді конфліктно-консенсусна дихотомія глобалізації не набуватиме деструктивного спрямування. Проведене у другому розділі дослідження доводить справедливість цих тверджень як щодо внутрішньої, так і щодо зовнішньої політики. Підтверджено також вирішальне значення нормативно-правового забезпечення узгоджувальних механізмів (тобто т. зв. “процедурного” рівня суспільно-політичного консенсусу) для успішного розвитку консенсуальних процесів у будь-якій можливій спільноті.
Завданням третього розділу дисертації –“Проблеми реалізації принципу консенсусу в Україні” –є аналіз передумов втілення консенсусних засад у політичну практику сучасного українського суспільства.
Зокрема продемонстровано, що Конституція України, програми багатьох політичних партій та окремі державні і громадські діячи декларують однозначно консенсусні принципи. Проте очевидна розбіжність між словами та дійсним станом справ спонукає до уважного вивчення усього комплексу об’єктивних і суб’єктивних чинників, які впливають на перспективи національного порозуміння у нашій країні.
Показано, що в Україні історично обумовлена мовно-культурна неоднорідність населення нині ускладнена також цілою низкою наслідків тоталітарного правління та неефективних економічних відносин. Найбільш несприятливими чинниками тут є надзвичайно велике матеріально-майнове розшарування суспільства, несформованість “середнього класу”, а також суттєві викривлення соціальної і національної самоідентифікації громадян. У підсумку більшість українців досі не усвідомлює власних соціальних інтересів, статусу та потреб. Поширеним явищем є амбівалентність (роздвоєність) суспільної свідомості. Соціальна воля, у тому числі воля до міжгрупового порозуміння, найчисельніших верств такого суспільства залишається надто слабкою. Становище ускладнюється і суто психологічною неготовністю людей до діалогу та примирення внаслідок тривалого панування в минулому конфронтаційних ідеологем “класової боротьби”.
Водночас ті політичні інститути, котрі за таких обставин несуть додаткову відповідальність за демократичну консолідацію нації –Верховна Рада (парламент) і Президент (глава держави) –не завжди можуть гарантувати справедливе представництво громадських настроїв й узгодження соціально-політичних орієнтацій. Так, формуванню репрезентативного парламенту перешкоджають негативи як вітчизняного виборчого процесу (атомізована партійна система, регулярне застосування “брудних” технологій), так і власне парламентської діяльності (насамперед міжфракційна міграція депутатів). Низька представницька спроможність Верховної Ради серйозно зменшує можливості парламентського узгодження пріоритетів суспільного розвитку та зумовлює падіння громадської довіри до найвищого законодавчого органу. Існуюча система обрання Президента України також не ґрунтується на принципі консенсусу і не сприяє розкриттю консенсусного потенціалу суспільства. Двотурові мажоритарні вибори, на котрих “переможець отримує все”, щоразу лише поляризують країну, а не консолідують її.
В дисертації на конкретних фактах продемонстровано, як президентські вибори 1994 та 1999 років стимулювали антиконсенсусні тенденції у суспільно-політичному житті. Насамперед, перебіг передвиборних кампаній і наступні результати голосування значно загострюють об’єктивно притаманні нашій державі регіональні відмінності та політичні суперечності. Систематичний конфлікт між гілками влади дестабілізує ситуацію в країні, створює небезпечну напругу у суспільстві, до якого апелюють обидві сторони.
Перманентна конфронтація між пропрезидентським табором і його опонентами досі не дозволила законодавчо закріпити статус опозиції, виробити цивілізовані й ефективні форми взаємодії між нею та владою. Проблема взаємовідносин між владними й опозиційними силами набула особливої гостроти та актуальності у період політичної кризи 2000–років, а надто –після парламентських виборів 2002 року. Як офіційна влада, так і протилежна сторона дають небагато прикладів дійсного прагнення до консенсусу. З обох боків помітні тенденції до протиставлення “партії влади” та опозиційних сил на зразок Вестмінстерської системи, неприйнятної для гетерогенних суспільств. Наслідком цього є, зокрема, зафіксоване соціологами зростання волюнтаристських настроїв серед населення та продовження домінування монологічного, неконсенсуального дискурсу практично в усіх сферах суспільної комунікації.
Політичне протистояння ставить під загрозу навіть такий вагомий здобуток суверенної України, як міжнаціональний мир. Виявлена виборами 2002 року корелятивність мовно-етнічної ідентифікації із електоральними вподобаннями, переважно україномовний характер соціальної бази частини опозиційних сил робить нинішній антагонізм влади і опозиції гранично небезпечним для української державності.
Тому реалізація принципу консенсусу в Україні повинна включати в себе як гуманітарні зусилля із розробки консолідуючої системи цінностей, так і реформування найбільш конфліктогенних політичних інститутів. Процеси реформування існуючих політичних інститутів, що вступили у вирішальну фазу в 2004 році, дають певні підстави сподіватися на більш широке використання консенсусних механізмів у політичному житті.
ВИСНОВКИ
Проведене дослідження підтверджує, що консенсус як добровільна і тривала згода учасників певних комунікативних процесів є надзвичайно важливим феноменом суспільно-політичного життя.
Однак формування розуміння консенсусу саме як принципу погодження різноспрямованих інтересів, способу організації державного врядування мало складний і суперечливий характер. Протягом тривалого часу поняття згоди ототожнювалося із політичною стабільністю та соціальним порядком взагалі. Лише у ХХ столітті явище консенсусу почало сприйматися дослідниками більш глибоко, в якості необхідної передумови громадянського миру, набагато бажанішої і надійнішої ніж будь-які силові методи. Адже вільне та свідоме слідування індивідів певній єдиній меті, на ґрунті здорового глузду і раціональної мотивації, завжди ефективніше за примусове підпорядкування тій чи тій системі. Саме з цих міркувань логічно постало й формально-юридичне визначення принципу консенсусу як такого ступеня узгодженості позицій, коли жодна із зацікавлених сторін не має принципових заперечень щодо спільно виробленого рішення.
Покладене в основу принципу консенсусу врахування думки кожного з комунікантів матиме сенс тільки за умови їхньої цілковитої рівноправності і суб’єктності. У демократичних суспільствах рівноправність та суб’єктність складників забезпечуються за допомогою механізмів поділу влад, а також пропорційного (а в окремих випадках і завищеного) представництва соціально-групових інтересів в органах управління. При цьому принцип консенсусу у політичній практиці сучасних демократій не завжди є формалізованим і нормативно зафіксованим. І все ж саме законодавча обумовленість та деталізація консенсусних процедур здатна надати перебігові суспільних конфліктів контрольованого характеру.
В період “холодної війни” й біполярного світу принцип консенсусу здобув визнання і як засіб вирішення міжнародних протиріч. Свідченням цього стало зростання кількості рішень робочих органів ООН, прийнятих загальною згодою держав-учасниць, іноді навіть без проведення формального голосування. Однак зникнення бар’єрів ідеологічної конфронтації наприкінці 1980-х років несподівано ускладнило перспективи консенсусного врегулювання проблем світової політики. Адже перемога однієї із сторін у “холодній війні” певною мірою реанімувала віру в право сили й правоту сильнішого. Крім того, тріумф глобалізації зумовив вихід міжнаціональних і міжкультурних контактів з-під контролю спеціалізованих державних структур та механізмів, до чого людство вочевидь не було готове.
Конфлікти глобалізованого соціуму, спричинені безпосереднім зіткненням носіїв різних світоглядів, виявилися надто глибокими й динамічними. Як наслідок, істотно загострилася давня суперечність між оперативністю та загальноприйнятністю сценаріїв вирішення конфліктних ситуацій. Наприклад, для розв’язання косівської кризи у відносинах між сербами та албанцями було обрано шлях швидкого силового придушення, а не продовження діалогу, який мав би виявити “точки дотику” в позиціях ворогуючих сторін і таким чином сприяти виробленню ними взаємоприйнятного рішення. Проте подальші події у цьому регіоні показали, що альтернативи копіткому пошукові згоди немає.
У зв’язку з цим виявляється діалектичне поєднання консенсусу і демократії: демократичний устрій неможливий без сталої згоди суспільних груп (що доведено ще працями Макіавеллі), водночас тільки демократичні інститути спроможні привести суспільство до належного порозуміння.
В сучасній Україні принцип консенсусу наразі ще не знайшов необхідного практичного втілення. Якщо не враховувати законодавчо обумовленого консенсусного прийняття рішень окремими колегіальними державними органами, то ступінь впровадження механізмів “правління згоди” у політичну систему є недостатнім. І причиною цього є не лише загальні проблеми перехідного суспільства з важкою спадщиною тоталітарного минулого (соціальна неструктурованість, слабкість еліт, відсутність досвіду консенсусного дискурсу тощо). Присутнє й свідоме уникання більшістю політичних сил і лідерів консенсусних норм з огляду на міркування політичної кон’юнктури.
Несприятливу для порозуміння атмосферу створюють перебіг виборчих кампаній, що задає конфронтаційного алгоритму відносинам між владою та опозицією як під час, так і після виборів, а також наявна схема формування виконавчої вертикалі. Отже, в нашій країні принцип консенсусу потребує на невідкладне застосування передусім у виборчих технологіях та взаємодії Президента і парламента при кадровому комплектуванні урядових структур.
Îäíàê ñë³ä ïàì’ÿòàòè, ùî ãðîìàäÿíñüêà çãîäà íåäîñÿæíà âèêëþ÷íî øëÿõîì ³íñòèòóö³éíèõ ïåðåòâîðåíü. ²íøîþ íåîáõ³äíîþ ¿¿ óìîâîþ º íàÿâí³ñòü çàãàëüíîâèçíàíèõ íàö³îíàëüíèõ ³äåàë³â, ùî ìàþòü ñêëàäàòè òîé ôóíäàìåíò, íà îñíîâ³ ÿêîãî é â³äáóâàòèìåòüñÿ äåìîêðàòè÷íå óçãîäæåííÿ ð³çíèõ ñóñï³ëüíî-ïîë³òè÷íèõ ïîçèö³é. Òîìó ðîçðîáêà ³ ïðîïàãóâàííÿ òàêî¿ êîíñîë³äóþ÷î¿ ñèñòåìè ö³ííîñòåé ìàþòü ñòàòè ùå îäíèì íàïðÿìêîì äåðæàâíî¿ ïîë³òèêè òà íåóðÿäîâî¿ ä³ÿëüíîñò³ â öàðèí³ íàö³îíàëüíîãî ïîðîçóì³ííÿ, íå ìåíø âàæëèâèì í³æ ³íñòèòóö³éíå ðåôîðìóâàííÿ.
ÑÏÈÑÎÊ ÎÏÓÁ˲ÊÎÂÀÍÈÕ ÀÂÒÎÐÎÌ ÏÐÀÖÜ
ÇÀ ÒÅÌÎÞ ÄÈÑÅÐÒÀÖ²¯