Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ім. В. Н. Каразіна
НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УСРР
20 –-х рр. ХХ ст.: ЕВОЛЮЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО ТИПУ
Спеціальність 07.00.01 –історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Харків 2005
Робота виконана в Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України
Науковий консультант –доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
ДАНИЛЕНКО Віктор Михайлович,
Інститут історії України НАН України,
завідувач відділом історії України другої половини ХХ століття
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
РЕЄНТ Олександр Петрович,
заступник директора Інституту історії України НАН України
доктор історичних наук, професор
ГРЕЧЕНКО Володимир Анатолійович
Національний університет внутрішніх справ МВС України,
начальник кафедри історії державності України
доктор історичних наук, професор
ЛИПИНСЬКИЙ Віталій Володимирович,
Донецький національний технічний університет,
професор кафедри історії і права
Провідна установа – Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,
кафедра історії для гуманітарних факультетів
Захист відбудеться 20 травня 2005 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, майд. Свободи, 4, аудиторія V-58.
З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, майд. Свободи, 4
Автореферат розісланий 18 квітня 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження зумовлена модернізаційними процесами в галузі освіти, науки та культури, функціонуванням системи багатопартійності в українському суспільстві. Відтак постає необхідність наукового обґрунтування національних пріоритетів їх розвитку, ролі і місця науково-педагогічної інтелігенції у зміцненні соціально-політичних та інформаційних основ державності. Вона є творцем духовної культури і носієм інтелектуальної власності народу.
Упродовж десятиліть історична наука випрацювала теоретико-методологічну схему вивчення життя і творчості саме радянської інтелігенції, концептуальним стрижнем якої є усталена в історіографії ідеологема про формування особливого соціального прошарку суспільства. Науково-педагогічна інтелігенція завжди була активною соціально-професійною групою, впливовою силою поступального розвитку суспільства, не пасивною верствою, а повноцінним суб’єктом історії. За умов сучасного розвитку інформаційних технологій інтелігенція стає домінуючою професійно-технократичною групою суспільства.
Неухильний і поступальний розвиток Української незалежної держави висуває на порядок денний науково-історичну проблематику відповідного світоглядного і пізнавального спрямування. У зв’язку з цим висвітлення питань освіти і функціонування інтелігенції в Україні досліджуваного періоду відбувається в контексті політики українізації, духовного ренесансу 1920-х років, національно-культурного будівництва. Така система теоретико-фактологічних координат має право на існування, але сама інтелігенція залишається об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу.
Виокремлення науково-педагогічної інтелігенції предметом історичного дослідження дозволяє з‘ясувати її справжню роль у формуванні національної свідомості, виявити деструктивні фактори руйнування інтелектуального потенціалу українського суспільства 20-30-х рр. ХХ ст., переглянути власний досвід трансформації системи освіти та її впливу на творчість і життєдіяльність інтелігенції. Актуальність науково-історичного дослідження не означає прагматичного копіювання соціального досвіду попередніх років, а передусім його критичне врахування з точки зору національно-культурних пріоритетів та загальноцивілізаційних норм. Досліджуючи професійно-освітній рівень, соціально-побутове становище та суспільний статус науково-педагогічної інтелігенції, історики мають можливість оцінити наслідки радянської модернізації освіти, її позитивні і негативні сторони.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась у рамках наукового напрямку, що розроблявся у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова, затвердженого Вченою радою університету (протокол № 5 від 27 грудня 1996 р.), у відповідності з науково-дослідницькою тематикою кафедри історії України „Актуальні проблеми історії освіти в України”. У контексті практичної реалізації вона безпосередньо пов’язана з державною національною програмою „Освіта (Україна XXI століття)”. Тема дисертації затверджена Вченою радою НПУ ім. М.П. Драгоманова (протокол № 10 від 30 березня 2004 р.).
Об’єктом дослідження є становлення і розвиток систем освіти в УСРР, роль і місце в ньому науково-педагогічної інтелігенції, інтелектуальний потенціал українського радянського суспільства 20-30-х рр. ХХ ст.
Предметом дослідження є еволюція соціально-професійного типу науково-педагогічної інтелігенції у досліджуваний період під ідеологічним тиском партійно-радянської системи, соціально-професійна адаптація в умовах становлення тоталітарної системи, матеріально-побутові умови повсякденного життя.
Метою дослідження є еволюція науково-педагогічної інтелігенції в тоталітарному суспільстві, її соціальна адаптація в умовах більшовицької режиму, визначення соціально-професійного статусу професорів дореволюційного періоду, викладачів та „червоної професури” радянської доби, їхнього освітньо-культурного рівня, наукового доробку і матеріально-побутового забезпечення.
Відповідно до обраної мети визначено й основні завдання дисертаційного дослідження:
Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1920-30-ті рр. ХХ ст., граничними межами яких є міжвоєнний період від завершення громадянської війни по початок Другої світової війни. Деякі соціально-економічні та освітньо-культурні явища і процеси (неп, українізація, реорганізація системи освіти), які помітно вплинули на життєдіяльність науково-педагогічної інтелігенції, завершувалися значно раніше зазначених хронологічних меж.
Теоретико-методологічну базу дослідження становлять загально-наукові принципи історичного пізнання та конкретні методи фактологічного аналізу. Ключовими є принципи історизму та об’єктивності, а також методи науково-історичного дослідження: проблемно-хронологічний, порівняльного аналізу, системно-структурний, ретроспективний, контент-аналізу.
Проблемно-хронологічний метод дозволив виявити динаміку соціально-професійних змін науково-педагогічної інтелігенції, її кількісного і якісного складу. Вона розглядається за соціальним походженням в контексті радянізації системи освіти, тобто висвітлюються особливості її політико-ідеологічної адаптації.
Метод порівняльного аналізу застосовується у кожному розділі дисертаційного дослідження, особливо для виявлення освітньо-професійного рівня дореволюційної і суто радянської інтелігенції.
Системно-структурний метод використано для того, щоб показати роль і місце професорсько-викладацького складу реорганізованих університетів в розвитку суспільних наук, а також їх вплив на формування інтелектуального потенціалу вищої школи. Цей метод допоміг з’ясувати органічно-функціональну залежність системи та схеми освіти в Україні досліджуваного періоду.
Ретроспективний метод, хоча і має елементи порівняння, але його пізнавальне спрямування стосувалося встановлення інтелектуального потенціалу українського суспільства на передодні радянської модернізації вищої школи.
Елементи контент-аналізу знайшли прикладне застосування, коли досліджувалися протоколи засідання колегії Наркомосу УСРР, а також для з’ясування соціального типу інтелігенції за матеріалами особових справ професорсько-викладацького складу вищої школи.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що соціально-професійні проблеми розвитку науково-педагогічної інтелігенції стали предметом системного аналізу. Історіографія інтелігенції налічує чимало праць, але їх об’єктом та предметом дослідження була просто радянська інтелігенція, тобто суспільно-політична група, а не соціально-професійна. Історики висвітлювали переважно підготовку кадрів для вищої школи, але не переймалися повсякденним життям самого професорсько-викладацького складу, його соціальним походженням, освітньо-культурним рівнем, проблемами ментальності, духовними пріоритетами. В дисертації науково-педагогічна інтелігенція є суб’єктом історії та соціально-професійною групою, яка пристосувалася до нових умов під впливом більшовицької модернізації, тобто ставала об’єктом впливу різних факторів.
В дисертації нема ідеалізації ролі і місця інтелігенції в українізації і національному відродженні 20-х рр. ХХ ст. Навпаки, наголошується на наполегливій і неухильній радянізації духовного життя, що врешті-решт звело нанівець національне відродження. Політичні репресії характеризують метод більшовицької модернізації освіти, науки, культури і суспільства загалом. Акцентовано увагу на політиці так званої пролетаризації студентства і його соціально-класових чисток для інтелектуальної еліти в УСРР, які призвели до зменшення освітньо-культурного рівня професорсько-викладацького складу радянської генерації. Новизною вирізняється висвітлення повсякденного життя інтелігенції (зарплатня, пенсійне забезпечення, існування інтелігента у тоталітарному суспільстві тощо).
Новим є виокремлення творчого доробку науково-педагогічної інтелігенції, котрий розглядається як результат їх професійної діяльності, а не в контексті історіографічного аналізу літератури 20-30-х рр. ХХ ст.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони мають науково-теоретичне і суто прикладне застосування для написання індивідуальних і колективних праць з історії освіти і культури в УСРР, підготовки навчально-методичної літератури для системи вищої і загальноосвітньої школи, для їх використання державними і громадськими установами й організаціями, особливо при формуванні принципів соціальної політики в галузі духовного життя суспільства.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації викладені в публікаціях автора (загальним обсягом 52 друк. арк.), у тому числі в індивідуальній монографії, брошурі, методичних посібниках, 24 статтях у фахових виданнях і 8 публікаціях матеріалів і тез наукових повідомлень на конференціях.
Результати дослідження були оприлюднені на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях: Міжнародній науково-теоретичній конференції “Геноцид українського народу: історична пам‘ять та політико-правова оцінка”, (Київ, листопад 2000); Всеукраїнській конференції “Соціально-економічний розвиток регіонів України: історія і сучасність”, (Донецьк, грудень 2001); Всеукраїнській науковій конференції “Голодомор 1932-1933 рр. як величезна трагедія українського народу”, (Київ, листопад 2003); Всеукраїнській науковій конференції “Єдність національного і загально-людського у формуванні морально-духовних цінностей”, (Івано-Франківськ, жовтень 2002); Всеукраїнській науковій конференції “Прозорість і корупція в системі освіти України”, (Львів, листопад 2002); Міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії, суспільства у формуванні моральної особистості, (Донецьк, травень 2003); Міжвузівській обласній студентській науково-практичній конференції “Духовний розвиток як фактор морально-етичного формування особистості”, (Донецьк, жовтень 2004); Ювілейній науково-практичній конференції, присвяченій 170-річчю Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (Київ, червень 2004).
Структура дисертації зумовлена комплексним дослідженням, його внутрішньою динамікою та логікою, науковими завданнями. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом, яку становлять вступ, п‘ять розділів, висновки (загальний обсяг текстової частини –с. Список використаних джерел та літератури, що нараховує 948 бібліографічних позицій. Повний обсяг дисертаційної роботи - 448 с.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ.
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено хронологічні та територіальні рамки, з‘ясовано мету, завдання, об‘єкт, предмет, методику і методологію дослідження, обґрунтовано наукову новизну та прикладне значення його результатів, засвідчено їх апробацію, названо структурні параметри дисертації.
У першому розділі “Історіографія, методологія та джерельна база” проаналізовано історико-педагогічну і суспільно-політичну літературу 20-х рр., статті та монографічні праці радянських істориків і зарубіжних політологів 30-80-х рр., науковий доробок сучасної, вітчизняної та зарубіжної історичної науки в Україні; з‘ясовано концептуальні підвалини наукових шкіл та напрямків, виявлено специфіку історіографічного процесу.
Аналіз наукової літератури 20-х рр. здійснено в контексті виявлення самого тлумачення “науково-педагогічна інтелігенція”, його теоретико-методологічної інтерпретації, встановлення історичного факту існування такої соціально-професійної групи суспільства, тобто предмету дослідження. Визначення “науково-педагогічний”, яке стосувалося дослідних підрозділів ВУАН та інститутських кафедр, свідчило про науково-прикладну діяльність їх професорсько-викладацького складу в освітніх закладах, наукових установах, органах державної влади. Прикладний і суто теоретичний дискурси педагогічної науки підкреслювали у 20-х рр. І.П. Соколянський 2, Я.А. Мамонтов 3, А.Б. Залкінд, А.П. Пінкевич, Е.М. Мединський 4, які використовували наступні визначення соціально-професійних груп серед інтелігенції: “професор”, “викладовець”, “дослідник”. Термін “науково-педагогічні кадри” застосував у 1923 р. Г.Ф. Гринько 5. До суто історіографічних праць слід віднести довідково-бібліографічний збірник літературних джерел М. Гордієвського 6, розвідки Г. Іваниці, М. Григор‘єва, А. Готалова-Готліба, А.П. Пінкевича, П.Ю. Волобуєва, О.С. Залужного з історії педагогіки, її марксистського тлумачення 7. Їхні праці автор розглядав з історіографічної точки зору, тобто встановлення факту існування наукової літератури, виявлення концептуальних підвалин та суто науково-історичних інтерпретацій досліджуваної проблеми. Перелічені вчені уособлювали науково-педагогічну еліту українського суспільства, будучи одночасно теоретиками і практиками, відтак творцями монографічних праць, концепцій і методик. Зазначено, що упродовж 20-х рр. відбувалося становлення історико-педагогічної науки, її безпосередній та опосередкований зв‘язок з суспільно-політичними процесами, які позначилися на теоретико-методологічних підвалинах досліджень, на формування наукових напрямків.
Термін “інтелігенція” на початку 20-х рр., судячи з історіографічного огляду літератури, дослідники використовували дещо стримано. Відчувався вплив більшовицької формаційно-класової диференціації суспільства, тобто поділу його на соціально-класові групи –робітників, селян, трудову інтелігенцію. Радянізація інтелігенції, формування ознак і рис її нової політичної свідомості висвітлювалася тоді в працях О.М. Мізерницького, П.К. Солодуба, М.О. Скрипника, Ю. Ларіна, А.В. Луначарського 8. Зокрема, Ю. Ларін використав низку визначень соціально-професійного походження інтелігенції: “технічна й адміністративна”, „промислова”, “технічно-організаційна”, „інтелігенція спеціалістів”, „низова інтелігенція”, „робітнича й селянська інтелігенція”, „інтелігентські кадри” 9. Запропонована ним класифікація стосувалася категорії держслужбовців, віддзеркалювала упереджене ставлення до “спеців”, а з другого боку виокремлювала своєрідну соціальну форму інтелектуальної власності, яку уособлювала дореволюційна інтелігенція. Класовий принцип для Ю.Ларіна залишався ключовим. А.В. Луначарський розглядав інтелігенцію з соціально-економічної та суто інтелектуальної точок зору, позаяк для нього інтелігент –це насамперед людина розумової праці, яка заробляє на життя “нервово-мозковою працею” 10. Він вважав її “економічним прошарком”, котрий “ідеологічно” підтримував або не підтримував “пануючі класи”, відтак інтелігенція поставала “політичною”, “консервативною”, “монархічною”, “буржуазною”.
Підсумовуючи огляд літератури 20-х рр., зазначається співіснування наукових та політико-ідеологічних тлумачень функціональних ознак науково-педагогічної інтелігенції, яка становила специфічну соціально-професійну групу суспільства. Існувала все-таки політико-ідеологічна оцінка ролі і місця інтелігенції в соціалістичному будівництві, тому саме тоді з‘явилися поняття “нова інтелігенція”, “соціалістична інтелігенція”, які висловлювали намір державної партії, а не реальні функціональні ознаки. Смислове поєднання визначення “науково-педагогічна інтелігенція” віддзеркалювало теоретичну і практичну діяльність професорів академічних кафедр і вищих навчальних закладів, їхню дослідну і викладацьку роботу. Спеціальних монографічних праць про соціально-побутові, суспільно-політичні, науково-теоретичні проблеми розвитку інтелігенції у 20-х рр. не з‘явилося, тому що історико-педагогічна наука переймалася прикладними питаннями, у тому числі модернізацією системи освіти. Вона торкнулася і формування організаційних та політико-ідеологічних факторів становлення нових функціональних рис науково-педагогічної інтелігенції, у тому числі серед дореволюційної, хоч і меншою мірою, та робітничо-селянської, що дало підставу академіку С.О. Єфремову констатувати факт появи “совітського образца професури” 11.
Упродовж 30-х рр. історична та історико-педагогічна наука втратила досягнення попередніх десяти років, тому що ідеологеми сталінізму заступили справжню методологію наукового пізнання. Теоретико-методологічні дослідження, характерні для 20-х рр., заборонили, а натомість започаткували практику “ідеологічно-постановчих семінарів” 12. Література, яка вийшла друком у 30-х рр., стосувалася загальних проблем культурно-освітнього життя і розвитку школи 13. Необхідно назвати роботу А.Е. Бейліна про кадрове забезпечення ключових галузей народного господарства 14, а також серію публікацій Д. Заславського, Е. Коровіна, Г. Васецького, Б. Воліна, С. Вольфсона, М. Митіна, С. Кафтанова, М.Н. Нестеровського про “соціалістичну інтелігенцію” та
її роль і місце в суспільно-політичному житті СРСР 15. Наприкінці 30-х рр. набула методологічної чинності концепція формування і розвитку соціалістичної інтелігенції, яка залишалася теоретичною основою історичних досліджень до початку 90-х рр. Малочисельна література 30-х рр. з питань інтелігенції, особливо статті в союзних наукових часописах, мали обов‘язкове застосування в республіках, тобто забезпечували методологічну вертикаль. Наприклад, академік С.Я. Вольфсон підкреслював, що Сталін “витворив струнке вчення про інтелігенцію як суспільний прошарок соціалістичної держави” 16. Конституція 1936 р. політично і юридично зафіксувала наслідки сталінської модернізації суспільства, відтак інтелігенція виявилася прошарком, а не повноцінною соціально-професійною групою, яка уособлювала інтелектуальну власність. Протягом 40-50-х рр. висвітлювали переважно історію розвитку освіти, школи, культури 17, хоча російська історіографія не полишала вивчення проблем “радянської інтелігенції” 18. Методологія і термінологія залишалися без суттєвих змін. Однією з перших праць українських радянських істориків, автори якої використали визначення інтелігенції, була монографія Ю.О. Курносова і А.Г. Бондара 19. Вони торкнулися проблеми підготовки “кадрів інтелігенції”, хоча цей аспект вже досліджували А.І. Лутченко та інші вчені з інших республік 20. Тема української інтелігенції, затаврована в 30-х рр. оцінками “буржуазного націоналізму”, не належала до пріоритетних. У 1969 р. в статті Ю.О. Курносова порушувалося питання про “радянську інтелігенцію” 21, тобто йшлося про основні напрямки вивчення її соціального походження, джерел формування, але залишалася методологічна база від попередніх років, у тому числі кінця 30-х, коли і з‘явилося розгорнуте обґрунтування терміну “соціалістична інтелігенція”.
Активно досліджувалися науково-історичні проблеми формування інженерно-технічної інтелігенції, яку пов‘язували з індустріалізацією країни, відтак ідеологічний аспект виявився певним чином затушованим. До ґрунтовних праць, які вийшли друком у 70-х рр., слід віднести монографію А.І. Лутченко 22, а загалом цієї теми торкалися десятки дослідників, яка свідчила про початок вивчення не просто “радянської інтелігенції”, а насамперед її соціально-професійних груп. Продовженням тенденції легальної деідеологізації у вивченні інженерно-технічної інтелігенції стала дисертація Г.В. Касьянова 23.
Історіографічний процес 70-80-х рр. вирізнявся поглибленням соціальних пріоритетів, але в контексті наукового обґрунтування формування нової історичної спільності –радянського народу. Українські дослідники продовжували з‘ясовувати походження соціалістичної інтелігенції, її соціально-філософські особливості розвитку 24, але одночасно виявляли науковий інтерес до її професійно-галузевих груп. На таких методологічних засадах написані праці В.М. Даниленка, Л.І. Ткачової, В.М. Шейка, В.П. Литвинової 25. Вони виокремлювали професорсько-викладацький склад вищих навчальних закладів, культурно-просвітницьку діяльність художньої інтелігенції, тобто історики намагалися з‘ясувати її функціональні ознаки, роль і місце в суспільстві. Колективні монографії стосувалися загальних теоретико-методологічних проблем, а індивідуальні праці конкретних історичних питань діяльності вищої школи та різних соціально-професійних груп інтелігенції –насамперед інженерно-технічної, наукової, художньої. У 1974 р. з‘явилася одна з перших публікацій про формування науково-педагогічної інтелігенції в СРСР 26. Упродовж
-х рр. виходили з друку праці В.П. Пастухова, В.К. Майбороди, автори яких досліджували становлення науково-педагогічних кадрів вищої школи 27 , але в контексті їх підготовки, розміщення за галузевим принципом, уникаючи аналізу функціональних ознак, соціально-професійної специфіки та справжнього суспільного статусу. Підсумковим науково-історичним дослідженням проблем формування і розвитку інтелігенції України виявилася колективна монографія 28, яка фактично стосувалася історіографії та методології. Позитивним є сам факт появи цієї роботи в українській історіографії, тому що вона була першою роботою в Україні, хоча концептуально нічим не вирізнялася від методологічних засад попередніх років. Для авторського колективу соціалістична інтелігенція була невід‘ємною частиною “нової соціальної й інтернаціональної спільноти людей –радянського народу“ 29.
Зарубіжна політологічна наука торкалася різних аспектів духовного та культурно-освітнього життя в СРСР, у тому числі розвитку історичної науки, політичної системи та національної політики. Вони виходили у далеких 20-30-х рр. 30, а протягом 40-80-х рр. зарубіжна історіографія з перелічених проблем була представлена працями Р. Конквеста, І. Кошелівця, С. Підгайного, В. Наддніпрянця, Г. Костюка, І. Майстренка, Д. Мейса, М. Крюгер-Потратц 31, які вирізнялися теоретико-методологічними підходами, джерельною базою, але стосувалися українського суспільства 20-30-х рр. та інтелігенції зокрема. Зарубіжна україніка зосереджувалася на проблемах “українського націонал-комунізму”, політичного терору, історії партії боротьбистів, а німецько та англомовні автори, посилаючись на радянських істориків та зарубіжних дослідників з українських політичних студій, відтворювали переважно факти і події без суттєвих концептуальних пошуків.
Освітньо-культурні, суспільно-політичні та соціально-професійні аспекти діяльності науково-педагогічної інтелігенції та номенклатури системи Наркомосу УСРР висвітлювали дослідники політики українізації: Я.В. Верменич, І.В. Ващенко, П.М. Бондарчук, В.П. Борисов, В.В. Масненко, В.М. Даниленко 32. Вони критично проаналізували політико-ідеологічні засади українізації, її досягнення та огріхи, ставлячи під сумнів її сутнісні ознаки, тобто конструктивний вплив на духовне відродження національно-культурного життя в Україні.
Сучасна українська та зарубіжна історіографія 90-х рр. ХХ –початку ХХI ст. переймалася
також проблемами національної політики, яку здійснювали більшовики в УСРР, виокремлюючи ідею національного відродження 33, ототожнюючи її з розвитком українізації, української мови та літератури. Проте національне відродження не обмежувалося цими факторами, позаяк стосувалося широкого кола проблем: духовності, релігії, економіки, державності.
У 90-х рр. ХХ –початку ХХI ст. історики досліджували особливості підготовки національних педагогічних кадрів 34, дещо традиційно висвітлювали функціонування системи освіти 35, а також вивчали номенклатуру Наркомосу, наслідки масових репресій проти освітян 36. Домінували фактологічні праці, але вони сприяли з‘ясуванню низки теоретичних питань. Спостерігалася певна ідеалізація особливостей національно-культурного розвитку в УСРР, хоча в монографіях Л.М. Новохатька, Г.Г. Єфіменка простежується критичний аналіз проблем націонал-комунізму та національної політики ВКП(б) 37.
На початку 90-х рр. з‘явилися перші монографічні дослідження В.М. Даниленка, Г.В. Касьянова, які започаткували критичний аналіз соціальних аспектів формування і розвитку радянської інтелігенції. Вони звернули увагу на інспірацію так званих національних ухилів, тобто шумськизму, хвильовизму, волобуєвщини, роздмуханих ВКП(б), хоча і не заперечували самобутності поглядів О. Шумського, М. Хвильового, М. Волобуєва 38.
Характерною ознакою історіографії 90-х рр. ХХ –початку ХХI ст. є поглиблене вивчення соціально-професійних груп серед інтелігенції. Їх формування та діяльність досліджували І.В. Богінська, О.Ю. Осмоловська, М.А. Шипович, О.А. Тарапон 39. Захищено дисертації про політичну та культурно-освітню діяльність М.О. Скрипника, О.Я. Шумського 40, а також з проблем історіографії освіти в Україні 41. З‘явилися дисертаційні та монографічні дослідження про наукову роботу окремих вчених 42. Соціально-історичний аспект формування радянської інтелігенції 20-30-х рр. висвітлено в дисертації Г.В. Касьянова 43, її суспільно-політичні позиції дослідив В.В. Масненко 44. Продовжується вивчення організаційно-функціональних засад системи освіти в УСРР 45. Аналіз проблематики дисертацій, захищених з питань культурно-освітнього і духовного життя, дозволяє констатувати наступне: висвітлюються переважно питання функціонування системи освіти, проблеми українізації, національно-культурного будівництва, наукова спадщина окремих вчених. Позитивним є той факт, що історики продовжують вивчати соціально-професійні групи інтелігенції, її суспільно-політичну позицію. Науково-педагогічна інтелігенція досліджується в контексті розвитку системи освіти, особливо вищої, тобто вона є пасивним об‘єктом історичного пізнання, тому переважна більшість праць розкриває проблему підготовки викладацьких кадрів, обмежуючись кількісними показниками офіційної статистики. Важливо показати діяльність науково-педагогічної інтелігенції як суб‘єкта історії і соціально-професійну групу українського радянського суспільства, тобто творця інтелектуальних цінностей і своєрідного їх власника та носія. Історіографія поповнилася великою низкою документальних досліджень про репресованих вчених, але вони розкривають головним чином їх трагічну долю, торкаючись побіжно наукової спадщини. Політичні репресії в 30-х рр. стали предметом наукової зацікавленості зарубіжних дослідників 46.
Підсумувавши історіографічний аналіз наукової літератури з питань науково-педагогічної інтелігенції в УСРР 20-30-х рр., в роботі зазначено про відсутність системного дослідження окресленої проблеми з точки зору суб‘єкта історії та повсякденного соціально-професійного життя. Інтелігенція досліджується через усталену в історіографії систему пріоритетів –українізацію, масові репресії, національно-культурне життя, систему освіти, але не знайшли оптимальних шляхів та концептуальних підвалин системного з‘ясування її соціально-професійного типу, суспільного статусу, функцій, суб‘єктивного впливу на політичне та культурно-освітнє життя в УСРР.
Вибір джерельної бази зумовлений метою і завданням дисертації, її структурою, проблемно-тематичним спрямуванням та системним підходом, позаяк тема роботи вимагала пошуку таких носіїв інформації, які б дозволили виявити теоретичні та фактологічні аспекти досліджуваної проблеми.
У дисертації широко використані документи і матеріали. Але основною джерельною базою дослідження є архівні дані. Їх пріоритетність полягає в тому, що саме вони забезпечують можливість науково-історичного аналізу суперечливих соціально-політичних подій і явищ в українському суспільстві 20-30-х рр., уникаючи тенденційного відбору, застосовуючи класичні методи вивчення різних видів джерел, випрацьовані сучасною джерелознавчою наукою.
Дослідження архівних джерел відбувалося за проблемно-хронологічним принципом шляхом виявлення масових колекцій документів і матеріалів (протоколи колегій, автобіографії вчених, списки особового складу ІНО). В дисертації використано 154 архівні справи 11 фондів ЦДАВО України, 46 справ ЦДАГО України та 6 архівних справ Російського державного архіву економіки про персональний склад ВАРНІТСО. В архівному фонді Наркомосу УСРР (ф.166) та ВУЦВКу збереглися особові справи номенклатури посадових осіб та відомих вчених. Соціально-побутове становище науково-педагогічної інтелігенції висвітлюють архівні фонди ВУКСУ (ф.331), а рецензії на опубліковані та рукописи маловідомих праць видатних вчених зосереджені у фонді Державного видавничого об‘єднання України (ДВОУ, ф.177). Особливу цінність становлять аналітичні довідки, анкети вчених, доповідні записки НК РСІ про діяльність Наркомосу та його підрозділів, протоколи засідань колегій Головсоцвиху, Головпросу, Головпрофосвіти, списки
адміністративного і педагогічного персоналу вищих і середніх навчальних закладів, положення про науково-методичні комітети, списки професорсько-викладацького складу ІНО, матеріали про затвердження наукових працівників дослідних кафедр, накази Наркомосу з кадрових питань, стенограми учительських з‘їздів, річні звіти установ та відомств системи освіти. Вперше залучено документи і матеріали архівного фонду Інституту червоної професури (ф.1267), Всеукраїнського інституту підвищення кваліфікації педагогів (ф.503).
Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять 61 збірник документів і матеріалів, опублікованих протягом 1920-90-х рр. в Україні та Росії, які стосуються різних проблем культурно-освітнього життя в УСРР 20-30-х рр. Деякі з них запроваджено до наукового обігу вперше, але разом вони значно доповнюють і полегшують науковий пошук. Статистичні довідники, опубліковані у 20-30-х рр., а їх у роботі 14 назв, стосувалися освітніх установ, шкільного перепису 1926-27 р., перепису особового складу номенклатури радянських органів влади. Стенограми всеукраїнських з‘їздів рад, КП(б)У, профспілкових організацій, громадських об‘єднань, учительських з‘їздів. Збірники законодавчих актів стали базою з‘ясування соціально-професійного статусу науково-педагогічної інтелігенції, відтак і напрямком фактологічного дослідження.
Періодичні видання (газети і журнали) є унікальною джерельною базою, дослідження яких відбувалося шляхом виявлення довідкової інформації та наукових публікацій вчених, а також виявлення суспільно-політичної позиції інтелігенції.
Загалом джерельна база є достатньою для вирішення наукової мети і завдання дисертаційного дослідження.
У другому розділі “Соціально-професійна адаптація інтелектуальної еліти в умовах радянської модернізації системи освіти” досліджено організаційні форми, політико-ідеологічні принципи радянізації вищої, середньої та загальнопрофесійної школи, відмінності української та російської систем освіти, роль і місце номенклатури та інтелігенції в трансформаційних процесах, з’ясовано професійну зайнятість, віковий ценз та освітний рівень дореволюційної професури серед персонального складу навчальних закладів, виявлено соціальне походження “червоної професури”.
Поняття “радянізація”, яке виникло на початку 20-х рр., віддзеркалювало методи, форми, принципи, тактику і стратегію модернізації системи освіти, яку неухильно здійснювали більшовики. В дисертації зосереджено увагу на мотиваційних сторонах радянської модернізації освітніх закладів, її інтелектуальних наслідках, соціально-професійній адаптації науково-педагогічної інтелігенції в умовах нових політичних стандартів, виокремлено аспекти громадянського статусу, освітнього рівня, соціальних джерел формування кадрів “радянських вишів”. Радянізація безпосередньо стосувалася ідеологізації духовного і культурно-освітнього життя суспільства, але вона не мала виразних ознак кампанії, позаяк йшлося про формування цілісної і самодіяльної системи освіти, про існування її різних схем, що дозволило деяким дослідникам висловитися стосовно наявності концепції і моделі освіти. Ліквідація університетів і формування вищих навчальних закладів нового типу відбувалися згідно політичного ладу, але в Україні, яка вирізнялася впливом партії боротьбистів, розвиток системи освіти протягом 20-х рр. мав суттєві відмінності порівняно з РСФРР. Принципи становлення і функціонування закладів соціального виховання, професійно-технічної освіти, їхні організаційні форми віддзеркалювали соціальні наслідки війни, її затяжний і руйнівний характер в Україні. Не американська модель освіти позначилася на реформаторській діяльності наркомів Г.Ф. Гринька, О.Я. Шумського і кадрового складу Наркомосу УСРР 20-х рр., а низка суспільно-політичних та національно-культурницьких обставин: наявності значного впливу колишніх боротьбистів в центральних та місцевих закладах освіти, формальне здійснення декларативного конституційного права самовизначення націй, катастрофічна безпритульність дітей, відсутність національних професійно висококваліфікованих інженерно-технічних працівників, яких вимагала націоналізована промисловість. Наркомос УСРР обстоював ідею та принципи профтехосвіти, яка вирізнялася від російської, відтак після створення СРСР українська самодіяльна система освіти та її апологети стали суперечити принципам унітарної держави. Відмінності мали організаційні та методично-концептуальні ознаки: в Україні соціальним вихованням дітей займалися від 4 до 15 років, професійним від 15 до 17 років, а в Росії від 3 до 17 років; виховання українських дітей відбувалося в дитсадку, дитбудинку, школі, в РСФСР в єдиній трудовій школі; в Україні діяла семирічна з двома концентрами, в Росії єдина трудова школа –дев’ятирічна; віковою групою дітей 15-17 років в Україні переймалася головпрофосвіта, в Росії головсоцвих; профшкола в УСРР 20-х рр. була єдиною, уособлюючи елементи соціальної і загальної освіти, а в Росії функціонували окремо загальноосвітня та професійна, технікум в Україні належав до вищого навчального закладу. Росія залишила університети, а українські реформатори ліквідували, хоча у 1934 р. відновили їх роботу. Технікум в Україні давав універсальну кваліфікацію інженера-виконавця, а інститут готував –організатора, який вивчав не лише техніку виробництва, але і його економіку та політичні основи. Трансформація старої системи освіти в Україні супроводжувалася не лише зміною організаційних форм, а також радянізацією виховання, зумовленого системою політичної влади.
Науково-педагогічна інтелігенція брала безпосередню участь в організації системи освіти, а з другого боку ставала сама об‘єктом модернізації, тобто політико-ідеологічних чисток. Для розпорошеної системи освітніх установ та закладів необхідно було підготувати десятки тисяч фахівців. Ситуація ускладнювалася тими обставинами, що трансформація та модернізація намагалася провести майже одночасно, відтак держава не виконала проголошеної обов‘язковою початкової освіти дітей від 8 до 11 років. Номенклатура Наркомосу УСРР протягом 20-х рр., особливо на чолі якого перебували Г.Ф. Гринько та О.Я. Шумський, тісно співпрацювала з творчою інтелігенцією, яка за М.О. Скрипника почала втрачати конструктивістську позицію, а при В.П. Затонському остаточно перетворилася на знаряддя та інструмент обслуговування тоталітарної системи. Упродовж 20-х рр. творчий тандем науково-педагогічної еліти з українською номенклатурою виявився можливим, позаяк Наркомос України був самодіяльним наркоматом, а наркоми та їх заступники належали свого часу до різних політичних партій. Втрата повноправних функцій республіканської номенклатури освітніх установ, яка сталася внаслідок уніфікації єдиної системи освіти та реорганізації і політичних чисток НКО УСРР у 1929-1933 рр., децентралізувала і знесилила науково-педагогічний склад вищих навчальних закладів. Реформаційний курс Скрипника (правопис, коренізація, українізація) не виходив за номенклатурні межі глобальної соціалістичної реконструкції соціально-економічного, суспільно-політичного і духовного життя, започаткованого Сталіним у 1929 р. Безперспективність українізації стала очевидною, тому що йшлося про створення не лише економічних основ соціалізму радянського (сталінського) зразка, а також соціальних, політичних і духовних, серед яких пріоритетними ставали нові суспільні цінності: пролетарський інтернаціоналізм, соціалістична змістом і національна формою культура.
Інтелігенція, хоч і далеко не вся, була ідейним мотором революційного оновлення суспільства. Значна її частина дотримувалася політичного нейтралітету, не полишаючи наукової та викладацької діяльності. Політика українізації, яка виконувала своєрідну функцію культурно-просвітницького непу, сколихнула патріотичні почуття української інтелігенції, а лібералізація економічного життя та відносна суспільна стабілізація стримала так звану старорежимну професуру від еміграції. Дві третини професорсько-викладацького складу реорганізованих ІНО становили представники дореволюційної генерації, серед яких були відомі вчені: Д.І. Багалій, В.П. Бузескул, В.І. Веретенніков, О.Н. Синявський, С.О. Єфремов, А.М. Кримський, К.Г. Воблий, Д.О. Граве, В.О. Щепотьєв, В.Є. Данилевич та багато інших. Вони справді уособлювали науково-педагогічну еліту українського суспільства, маючи вищу університетську освіту, наукові звання, вагомий науковий доробок. Гуманітарні, природничі і технічні дисципліни читали висококваліфіковані лектори, які займалися науково-дослідною і викладацькою роботою. Київські навчальні заклади поповнили професійні науковці і лектори колишнього університету Св. Володимира, а в Харкові професори реорганізованого університету –Д.І. Багалій, В.І. Веретенніков, Д.М. Синцов, О.Н. Синявський, М.Ф. Сумцов, Р.Ф. Коковський, О.Г. Дяков. Наприкінці 20-х рр. відомі вчені зосередилися переважно в УАН, а факультети ІНО поповнили вихованці радянської аспірантури, хоча професорами залишалися переважно випускники дореволюційних університетів (Київського, Харківського, Московського, Петербурзького, Дерптського, Новоросійського). Для формування справжньої радянської професури, яка мала б освіту в ІНО, аспірантуру, захист дисертацій та належний стаж науково-викладацької роботи, необхідно було щонайменше двадцять років. Форсувати інтелектуальні можливості людини намагалися, але результати виявилися малоперспективними. Безпартійність професорів старшого покоління засвідчувала домінування інтелектуально-професійних пріоритетів над ідеологічними. Держава максимально використовувала їхній потенціал, але забезпечувала тільки жалюгідне пенсійне забезпечення і мізерну зарплату.
Переважна більшість дореволюцийної професури не сприйняла українізації, продовжували читати лекції та писати праці виключно російською мовою. До УТОРНІТСО записалося чимало відомих вчених у 1929 р., але у 1933 р. Харківську філію “покинуло” 42 % її членів, а Дніпропетровська фактично припинила діяльність, тому прийняли новий склад. Від попереднього складу 1928 р. залишилось лише 9 осіб: Я.Г. Білик, М.П. Барабашов, С.Ю. Соколовський, Л.В. Писаржевський, К.Ю. Гревизирський. Причинами “плинності” науково-педагогічних кадрів стали масові репресії, пенсійний вік, виїзд з України.
Модернізація системи освіти в УСРР відбувалася шляхом докорінної зміни дореволюційної концепції та схеми вищої, середньої й початкової школи, максимального використання професорсько-викладацького складу колишніх реорганізованих університетів, поступовим усуванням від науково-педагогічної діяльності дореволюційних кадрів, а також формування нового типу інтелектуальних працівників –радянської за духом і соціалістичної за змістом „червоної професури”. Революція ліквідувала станові привілеї, у тому числі в освітніх закладах, позаяк більшовицька доктрина соціалізму проголошувала соціальні цінності робітничо-селянського союзу та суспільно-політичні пріоритети комуністичної партії. Курс на підготовку радянської науково-педагогічної інтелігенції відповідав основним завданням розбудови соціально однорідного суспільства за умов монопартійної системи функціонування державних органів влади. Освітня й кадрова політика радянської держави, враховуючи її системотворчий поступ, забезпечувала соціально-професійні, інтелектуально-духовні, політико-ідеологічні й економічно-технологічні основи власного існування.
Підготовкою педагогів, інженерів, медиків, особливо протягом 20-х рр., переймалися професори старої школи, які вирізнялися світоглядом, ментальністю та професіоналізмом. Держава використовувала їх інтелектуальний потенціал, зосереджуючись одночасно на соціально-політичних критеріях формування саме “радянського кадра”: вірність ідеям соціалізму, патріотизм, суспільна активність, робітничо-селянське походження. Від викладачів, крім професіональної підготовки та успішного іспиту з політграмоти, вимагали “високої педагогічної майстерності”. Формування “червоної професури” відбувалося двома напрямками: виховання молодої генерації робітничо-селянської молоді та службовців у вищих навчальних закладах і рекрутування досвідчених вчених з табору “буржуазної інтелігенції”. Необхідно визнати той факт, що інтелектуальне, професійне і світоглядне становлення професорсько-викладацького складу “радянських вишів” відбувалося за допомогою переважно дореволюційної еліти. Брак високопрофесійних кадрів освітніх установ, котрий спостерігався протягом другої половини 30-х рр., зумовлений катастрофічними наслідками масового політичного терору. Дефіцит педагогів сягав у 1933 р. 30 тис., а в школах майже половина учителів мала стаж роботи три роки. Серед педагогів-предметників вищу освіту мав лише кожен третій, а дві третини учителів початкової школи мали “нижчу” та неповну середню освіту. Кожний четвертий директор сільської школи не мав навіть середньої освіти. Малописьменна армія педагогів та надмірна ідеологізація школи виховували і відповідний тип радянського інтелігента.
Пролетаризація студентів, тобто свідоме збільшення питомої ваги робітничо-селянської молоді, сприяла формуванню соціально однорідної бази розвитку саме радянської науково-педагогічної інтелігенції. З другого боку усунення соціально-станового цензу добору студентів та поступове обмеження вихідців з інших категорій населення негативно позначалося на культурно-освітньому потенціалові суспільства, на інтелектуальному рівні спеціалістів промислового, аграрного та мистецького секторів. Діти службовців, тобто осіб розумової праці, мали напередодні вступу до радянських навчальних закладів базову дореволюційну освіту, хоча норми їх набору не залишала універсального вибору. Вони переважали у педагогічних, медичних та мистецьких навчальних закладах, а в індустріально-технічних та сільськогосподарських –діти селян та робітників. У 30-х рр. пріоритети стосовно соціального контингенту суттєво переглянули на користь пролетарської молоді, надаючи перевагу партійно-комсомольським прошаркам. У 30-х рр. продовжував функціонувати Інститут червоної професури, слухачами якого були 67,4 % робітників, 18 % селян та 18,1 % вихідці “трудової інтелігенції”. Незважаючи на кількісне зростання випускників вищої школи, система освіти в Україні переживала у 30-х рр. “кадрову кризу”, позаяк бракувало кваліфікованих викладачів. Наприкінці 1938/39 р. збільшили набір аспірантури до 10 тис. осіб, оскільки кафедри, факультети, лабораторії очолювали студенти старших курсів, аспіранти, молоді кандидати наук. Існувала практика присудження наукового ступеня без захисту дисертації, що свідчило про форсування темпів підготовки наукових кадрів, про подолання соціо-гуманітарної катастрофи, яка склалася в українському суспільстві внаслідок репресій та експериментів.
У третьему розділі “Вплив ідеологічних пріоритетів партійно-радянської системи влади на повсякденне життя науково-педагогічної інтелігенції” розглянуто вплив політики українізації на повсякденне життя професорсько-викладацького корпусу, з‘ясовано ідеологічне спрямування органів політичної цензури та використання кваліфікованих вчених і педагогів для виконання контрольно-ревізійних функцій, виокремлено та проаналізовано участь інтелігенції в політико-ідеологічних кампаніях.
Історики сперечаються стосовно доцільності застосування визначень “політика українізації” та самої “українізації”, але вони існували, тобто є достовірним фактом. Ініціатором запровадження українізації була партія більшовиків, яка вдалася до своєрідного компромісу з українським суспільством, його інтелектуальною та політичною елітою. Остання сподівалася шляхом українізації подолати русифікаторські тенденції, а головне всіляко сприяти розвитку національної культури. Але зосереджуючись на літературно-філологічному та канцелярсько-бюрократичному аспектах, українізація втрачала конструктивне завдання, набуваючи ознак діловодства. Політика українізації виявилася також і фактором радянізації культурно-освітніх установ в Україні, про що заявляли представники партійно-радянської номенклатури. Українізацію ототожнювали з радянізацією освіти, а гасло рівноправності мов виконувало стабілізуючу функцію, тому що в реорганізованих вищих навчальних закладах переважала російськомовна професорсько-викладацька еліта. Українізація, судячи з контексту дискусії “про боротьбу двох культур”, вважалося Д.З. Лебідю “штучним насадженням української мови в партії та робітничому класі”, а з другого боку її розглядали з точки зору державної політики задля допомоги українській мові досягнути “цивілізаційного рівня” російської. Така ідеологема, яка набувала поширення у засобах інформації, стримувала невдоволення російськомовних чиновників та “старорежимної професури”. Українська політична еліта, особливо її боротьбистське крило, тобто вихідці з УКП(б), які опинилися в освітніх установах, покладала месіанську надію на українізацію, “стихійну волю мас, що виростає з низів”, тобто сподівалась на її генеруючий вплив в усіх галузях духовного та соціально-політичного життя. Спостерігалася тенденція до спрямування українізації в русло творення української радянської державності, поєднання національно-культурного будівництва з соціально-економічними основами суспільного розвитку 47. Подібні тенденції виявляли себе в позиції Г.Ф. Гринька стосовно розбудови самостійної української системи освіти, яка функціонувала фактично до 1928 р., у концептуальних підвалинах так званого “шумськизму”, “хвильовизму” та “волобуєвщини”, які засвідчили витоки, спрямування і перспективи реальної українізації, генераторами якої була інтелігенція та патріотично орієнтовані елементи в КП(б)У. В українському суспільстві, яке почало формуватися на базі монопартійності, політика українізації виконувала функцію ідеологічного диригента, дозуючи розвиток елементів національного та інтернаціонального. Активна життєва і професійна позиція інтелігенції та української номенклатури, а також врахування декларативних принципів конституції стосовно національного самовизначення, спонукали керівну верхівку партії до визнання росіян в Україні національною меншиною, а російської мови –мовою нацменшин. Натомість політика коренізації, яку державні органи здійснювали одночасно, виконувала суспільну функцію стримування форсованої українізації.
Українізація, яку запроваджували в УСРР, викликала невдоволення російськомовних чиновників, значної частини старої інтелігенції, яка підкреслювала її негативні сторони. Відбувалося “осурження” номенклатури всіх рівнів, серед якої етнічні українці у 1927 р. становили 44,3 %, а на початку 30-х рр. 43 %, тобто переважали неукраїнці. Політика українізації мала стратегічне завдання, яке полягало в демонстрації більшовицької національної програми культурно-освітнього розвитку суспільства, а з другого боку торувала шлях до інтернаціоналізації. Офіційна українізація торкнулася фактично російськомовної науково-педагогічної інтелігенції, яка становила основний кадровий склад ІНО у 20-х рр. В Харкові з 39 керівників науково-дослідних кафедр українською мовою не володів 31, а за даними Наркомосу, її не знали 73,5 % завідувачів, 74 % керівників співробітників і 64 % аспірантів. Вони не збиралися українізуватися. У повсякденному житті інтелігенції побутувала російська мова, а українська була для них –службовою. Не сприяв поглибленню українізації і новий український правопис, особливо в галузі технічних термінів. За роки перебування М.О. Скрипника на посаді наркома освіти відсоток викладання українською мовою у вищих навчальних закладах зріс, але для старої інтелігенції вона залишалася службовою, особливо в індустріально-технічних закладах. Ліквідація еліти української інтелігенції, яка відбувалася протягом 30-х рр., формально не скасувала українізації, але унеможливило здійснення її справжніх завдань за браком носіїв духовної культури нації. Можна погодитись з думкою деяких дослідників про те, що українізація формально тривала до кінця 30-х рр., але вона суттєво вирізнялася від 20-х рр., а її пріоритети втратили ознаки духовної цінності у повсякденному житті.
В українському суспільстві, яке на початку 20-х рр. мало ознаки багатопартійності та не позбулося інерції національного самовизначення, політична цензура набула особливої активності. Ідеологічний контроль здійснювали не лише партійні та силові структури, а також освітні установи, які слідкували за діяльністю навчальних закладів, інституцій, підготовкою програм, посібників та професорсько-викладацьким складом. Науково-педагогічна інтелігенція стала об‘єктом і суб‘єктом політичної цензури, тобто підконтрольною з боку відповідних органів. Її змусили взяти участь в діяльності різних ревізійно-експертних структур. Саме представники науково-педагогічної інтелігенції складали списки книг українських авторів, які підлягали вилученню, особливо праць М.С. Грушевського, О.С. Залужного, Б. Грінченка, С. Єфремова та інших. Науково-педагогічна інтелігенція брала участь не лише в ідеологічній експертизі літератури, а також у формуванні теоретико-методологічних засад політико-ідеологічної модернізації творів Шевченка, Коцюбинського, Франка та інших письменників. Вона намагалася витворити з них образи революціонерів-демократів, супроводжуючи їхні твори літературно-політологічними передмовами. Отже, окремі представники цього прошарку інтелігенції з усіх сил намагалися „врости” у систему, зжитися з нею.
Функції цензора культурно-освітніх установ виконував Державний науково-методологічний комітет при Наркомосі, завданням якого було здійснення “єдиного методу навчання й виховання” на принципах “марксівської педагогіки й методології”. Систематичному контролю підлягали навчальні плани, програми, конспекти, підручники. При головних управліннях НКО УСРР, тобто Головсоцвиху, Головпрофосвіти та Головполітосвіти, діяли науково-педагогічні комітети, відтак цензура мала загально-наглядове і предметно-фахове спрямування. Перелічені установи очолювали відомі вчені і педагоги, які працювали у навчальних закладах та Наркомосі УСРР (І.П. Соколянський, О.І. Попов, О.С. Залужний, В.О. Арнаутов).
Органом політичної цензури стали редакційні ради при державних видавництвах, штатними “політрецензентами” яких були десятки науковців, викладачів вищих навчальних закладів. Вони займалися рецензуванням художньої, навчальної та суспільно-політичної літератури, відслідковуючи різні “ухили” від генеральної лінії партії, вдаючись навіть до редагувань і доповнень творів українських письменників XIX –початку XX ст. Модернізації підлягали соціально-класові мотиви, у тому числі і зміст деяких популярних казок.
Діяльність органів цензури в Україні 30-х рр. суттєво вирізнялася від попередніх років, втрачаючи редакційно-консультативні функції і перетворюючись на карально-репресивні установи. Висновки рецензентів стали войовничо-агресивними, а термінологія набула виразних ознак закладів політичної інквізиції. В часописах з‘явилися розділи про “боротьбу на ідеологічному фронті”, а в кожному навчальному закладі існували методологічні комісії. Політичні чистки також виконували функції цензури, але спиралися на матеріали штатних рецензентів, методкомів. Вони виконували генеральну лінію партії, утверджуючи тотальний ідеологічний контроль за духовним та культурно-освітнім життям суспільства. Головне управління в справах літератури та видавництв (Головліт УРСР), особливо протягом другої половини 30-х рр., займалося формуванням списків “буржуазно-націоналістичної літератури”, яку масово вилучали з бібліотек.
Інтелігенція виконувала “соціальне замовлення”, яке надходило від владних політико-ідеологічних структур. Цей термін з‘явився у 20-х рр., але вже тоді він свідчив про ідеологічне обслуговування населення, тобто про вплив на його свідомість та повсякденне життя. Дореволюційна професура реорганізованих університетів у своїй більшості залишилася працювати в Україні, задля збереження професійності та кваліфікації стала на шлях співпраці з радянською владою. Від них вимагали лояльного ставлення до політичної системи, безпосередньої участі в модернізаційних процесах, професійного виконання посадових обов‘язків. Конформізм боротьбистів, особливо їхньої верхівки, також виявився своєрідним “соціальним замовленням” з боку державної партії –КП(б)У. Та цей процес не відбувався гладко. На середину 20-х рр. профспілка освітян визнала “цілком радянськими” лише четверту частину учителів, половину “політично пасивними”, решту антирадянським елементом. За критерій лояльності чи навпаки правили членство інтелігенції в партії, комсомолі, профспілках, громадських організаціях, участь в різного роду політико-ідеологічних кампаніях. Влада матеріально стимулювала і всіляко підтримувала тих, хто свідомо її підтримував, але забороняла працювати “націонал-ухильникам”. Наявність різних ухилів свідчила про несприйняття українською інтелігенцією ідеологічних та політичних пріоритетів більшовицької партії (“шумськизм”, “волобуєвщина”, процес СВУ). Політичне замовлення виконувала вища ланка номенклатури Наркомосу та значна група професорсько-викладацького складу, хоча його значно більша частина опинилася серед політв’язнів.
Текстологічний аналіз термінів і понять політичної карально-репресивної системи, використаних засобами масової інформації, свідчить про авторство їх преважної більшості за інтелігенцією. Терміни “соціофашизм”, “буржуазний націоналізм” та десятки інших вигадували на кафедрах марксизму-ленінізму та поширювали у пресі за безпосередньої участі їх наукових співробітників. Лише протягом лютого-квітня 1930р. в газетах з’явилося півсотні неологізмів карально-репресивної системи. Ідеологічне замовлення виконували професори та викладачі інститутів, керівники державних установ. Поширеною формою дискредитації стали замовні рецензії на праці відомих вчених, критичні статті про художні твори, та підручники, дискусії однополярного спрямування, рішення загальних зборів кадрового складу установ та закладів з висловлюванням “громадської позиції”, звеличення так званих вождів світового пролетаріату засобами художнього слова. Науковці, педагоги, митці адаптувалися до вимог і умов тоталітарного режиму, засвоїли ідеологічні норми соціальної поведінки. Участь науково-педагогічної інтелігенції в політико-ідеологічних кампаніях мала безпосереднє та опосередковане спрямування, активні і пасивні форми, які стали для багатьох з них умовою виживання і професійної життєдіяльності.
У четвертому розділі “Професорсько-викладацький склад і стан суспільних наук” виокремлено та проаналізовано три ключових проблеми: предметно-тематичні пріоритети і концептуальні засади вузівської історичної науки, підготовка навчально-методичних посібників та історико-педагогічних праць, стан політико-економічних досліджень професорів та викладачів вищої школи. Предметом розгляду є роль і місце працівників вищої школи у розвитку суспільних наук, їх науковий доробок, світоглядні і тематичні уподобання. Досліджувалося насамперед спадщина вчених, які були професорами та викладачами вищої школи, а не особливості науково-дослідної роботи перелічених галузей знань.
Виявляючи персональний склад науково-педагогічного потенціалу вищих навчальних закладів УСРР, дисертант дійшов висновку про його інтелектуально-професійну нерівнозначність за галузями дисциплін. Ключові позиції належали історичним наукам, на другому місці перебували філологічні, на третьому історико-педагогічні, якщо взяти за показник функціонування наукових шкіл та наявність висококваліфікованих вчених. Політико-економічні дослідження обмежувалися переважно розвитком економічної географії, конкретних питань прикладної економіки. Представники історичної науки досліджували переважно давню історію, Київську Русь, Хмельниччину, соціально-економічний розвиток України ХІХ-початку ХХ ст., політичну історію. Спираючись на ґрунтовні дослідження, готували навчально-методичну літературу. Академічна наука функціонувала на базових науково-дослідних кафедрах, її представники читали лекційні курси в ІНО, входили до їх професорсько-викладацького складу. Так, в Харкові працювали історики - Д.І. Багалій, В.П. Бузескул, В.І. Веретенніков, М. Довнар-Запольський, літературознавці - В.О. Барвінський, М.А. Плевако, Є.Г. Кагаров; у Києві - А.Т. Кримський, М.С. Грушевський, В.С. Іконніков, О.І. Покровський, Й.Ю. Гермайзе, М.П. Василенко, В.О. Пархоменко; в Одесі - П.М. Біціллі, Б.В. Варнеке, М.Є. Слабченко, А.Ф. Флоровський. Кадровий склад викладачів ІНО вирізнявся у 20-х рр. високим професійно-освітнім рівнем, базовою освітою яких були дореволюційні університети. Підручники та хрестоматії мали ґрунтовну джерельну базу, особливо з питань античної культури.
Науково-дослідні кафедри ІНО, очолювані професорами високої кваліфікації, ставали осередками наукових напрямків. Активно досліджувались історія Греції та Риму (В.П. Бузескул, О.І. Покровський, І.Г. Турцевич, К.Т. Штеппа), істориками Київської Русі були В.О. Пархоменко, П.Г. Клепацький, В.Ю. Данилевич, В.Д. Юркевич, соціально-економічними, літературно-джерелознавчими питаннями XVI-XVIII ст. переймалися Й.Ю. Гермайзе, М.Н. Петровський, М.М. Бережков, А.Г. Єршов, В.І. Розанов, М.К. Зеров, П.В. Одарченко. Характерною ознакою їхніх праць було поєднання історичної проблематики з історико-літературними дослідженнями першоджерел, тобто дореволюційна базова освіта історико-філологічних відділень університетів знаходила ефективне застосування.
Професори, асистенти, лектори ІНО досліджували проблеми філософії української середньовічної літератури, мистецтва західноєвропейських країн, українського фольклору, українсько-польських літературних відносин, історії українського театру, нумізматики, соціології українського письменства. Їх розробляли на кафедрах ІНО, але головним чином упродовж тільки 20-х рр.
Становлення української марксистської історіографії пов'язують з іменем М.І. Яворського, хоча елементи політичної термінології зустрічалися в монографіях і посібниках інших авторів, особливо соціально-класова схема суспільного розвитку. До марксистського напрямку належали праці М. Равича-Черкаського, Й.Ю. Гермайзе, які досліджували історію політичних партій та революційних рухів, рецензували праці з відповідної проблематики.
Упродовж 30-х рр. історична наука переживала глибоку кризу, зумовлену ідеологізацією теоретико-методологічних та суто концептуальних засад. Наукові напрямки, які існували у 20-х рр., зникли разом з їхніми фундаторами, тому що репресій зазнали переважна більшість істориків, авторитетні вчені. Пріоритетними стали проблеми соціалістичного будівництва, класової боротьби, навколо яких формувалася нова генерація радянських істориків - М.А. Рубач, М.І. Супруненко, К.Т. Гуслистий, Ф.Є. Лось, хоча залишились працювати історики О.П. Оглоблин, К.Т. Штеппа, М.Н. Петровський. Інтелектуально-освітній рівень істориків нового покоління поступався попередникам за багатьма показниками: базовою освітою, знанням іноземних мов, методами досліджень, науковими напрямками.
Історико-педагогічна спадщина висвітлена в контексті політичної системи, її ідеологічних та організаційних підвалин, особистого внеску викладачів-предметників та істориків педагогічної думки. З'ясовано їх конкретний внесок в царині підготовки навчально-методичних посібників, розвитку теоретико-прикладних досліджень. Науковий доробок істориків педагогіки та практиків, якщо співставити з історичними дослідженнями, вирізнявся наявністю елементів формаційно-класового підходу, а також глибокою ідеологізацією концептуальних засад радянської педагогічної науки. У 20-х рр. відбувалося становлення системи освіти і виховання, тому науково-педагогічний склад ІНО та дослідних лабораторій безпосередньо переймалися формуванням нових теоретичних основ навчально-виховного процесу.
Зміна суспільно-політичного ладу вимагала і відповідної системи виховання, відтак йшлося про нові світогляд, наукові і соціальні установки. Саме упродовж 20-х рр. були закладені організаційні форми, концептуальні підвалини та методичні засади української радянської педагогіки, її понятійно-категоріальний апарат, фундаторами яких були професори ІНО та УНДІПу: І.П. Соколянський, О.І. Попов, О.С. Залужний, Я.А. Мамонтов, М.С. Волобуєв, В.П. Протопопов та інші. Вони розглядали поняття "система вихову", "педагогічні течії", "педагогічний процес", "педагогічна система", "педагогічні світогляди", що свідчило про високий рівень узагальнень попри їх відносну заідеологізованість , а також займалися підготовкою історико-педагогічних праць, посібників і хрестоматій. Їхні дослідження стосувалися історичних, теоретичних, прикладних проблем педагогіки, у тому числі дефектології, сурдопедагогіки, педології, соціального виховання, психології дитячого колективу, методології його вивчення. Професори ІНО та УНДІП стежили за досягненнями світової педагогічної думки, критично переосмислювали нагромаджений досвід, запроваджували модерні методики навчання, у тому числі тестів, комплексного навчання. Період трансформації системи освіти вимагав експериментальної педагогіки, яку уособлювали десятки відомих у 20-х рр. українських вчених. Власне саме вони започаткували становлення і розвиток педагогічної науки в Україні, незважаючи на її прогресуючу ідеологізацію. Ними була підготовлена та опублікована колосальна кількість хрестоматій, навчальних посібників для шкіл різного рівня, які не втратили прикладного значення, особливо в галузі дефектології, сурдопедагогіки, соціального виховання безпритульних дітей, профорієнтації.
В дисертації зазначено, що саме історико-педагогічна наука, враховуючи її прикладний характер, зазнала глибшої ідеологізації, ніж решта суміжних наук, позаяк стосувалася повсякденного життя суспільства і перспектив його розвитку. Разом з тим, незважаючи на деструктивний вплив політики, професорам вищої школи вдалося накреслити основні напрямки розвитку педагогічної науки.
Загальнополітична концепція соціалістичної реконструкції економіки та культурно-освітнього життя суспільства, яка постала наприкінці 20-х рр., привнесла ідеї і принципи вульгарно-соціологічних теорій виховання і навчання. Розпочався перегляд методичних засад традиційної педагогіки, відбувалося запровадження класово-формаційних ідеологем, посилення інакомислення. Педагоги виконували важливу соціально-виховну функцію в суспільстві, тому режим виявляв до них особливу увагу, вдаючись не лише до персональних, а також теоретико-концептуальних чисток. Уся система освіти й виховання обслуговувала соціалістичне будівництво країни - поточне і на перспективу. Ідея комуністичного виховання у 30-х рр. стала домінувати, а переважна частина відомих вчених-педагогів зазнала репресій, започатковані ними наукові напрямки були фактично ліквідовані. Відбулася і зміна науково-дослідних пріоритетів, а дорадянська проблематика проходила ретельну ідеологічну фільтрацію органами політичної цензури. Репресії торкнулися не лише персонального складу, а також і наукових напрямків. Дискусії втратили специфіку пізнання істини, набувши виразних ознак публічної розправи над “ухильниками” і представниками "ідеалістичних теорій старої буржуазної педагогіки". В теорії і практиці педагогіки утверджувалася "марксо-ленінська лінія", тобто адаптована до нових умов теорія класової боротьби та зміни формацій. Цей процес формування войовничого матеріалізму розпочали фабрикатори процесу СВУ, сумновідомої дискусії 1931 р. в УНДІП, постанови 1933 р. про роботу науково-дослідних установ. Ідеологічні чистки стосувалися цілої низки гуманітарних дисциплін - літератури, мистецтва, педології. Останню взагалі ліквідували у 1936 р.
Історико-педагогічні та суто педагогічні дослідження в Україні 1920-1930-х рр. характеризувалися двома суперечливими фазами розвитку: генеруючою, коли протягом 1920-х рр. виникли науково-дослідні установи та виокремилися конкретні наукові напрямки, і фазою занепаду, що припадає на 1930-ті роки, яка характеризується ліквідацією науково-теоретичних надбань попередників, уніфікацією так званих методологічних засад і фактично всієї системи освіти та науки.
Метод комплексного дослідження науково-теоретичного доробку професорсько-викладацького складу передбачав виокремлення з поміж суспільних наук історико-економічних та прикладних проблем. У 20-х рр. досить активно розробляли питання економічної географії, яка набула своєрідного напрямку навчальної дисципліни та політико-економічної самоідентифікації, її республіканських народногосподарських комплексів. Дослідження науковців, які працювали в УАН та одночасно читали лекції у вищих навчальних закладах, стосувалися економічно-географічних особливостей розвитку України та європейських країн. Студенти використовували посібники О.О. Сухова, К.Г. Воблого, П.І. Фоміна, А.С. Синявського, С.П. Рудницького, В.О. Гериновича, В.А. Косинського, які уособлювали цілий напрямок відповідних розробок. У вищих навчальних закладах УСРР працювали вчені, які переймалися прикладними проблемами поточної економіки (М.Б. Гуревич, Л.М. Диманштейн, А.Я. Альтерман, В.М. Соловейчик). Виходили з друку хрестоматії, підручники, методичні посібники. Необхідно підкреслити поступальний характер досліджень у 20-х рр. та їх занепад у 30-х рр. Основні зусилля економістів зосереджувалися на повсякденних проблемах економічного життя, які вирішувалися здебільшого партійними чиновниками.
У п'ятому розділі "Матеріально-побутові умови життя науково-педагогічної інтелігенції" досліджено особливості соціального забезпечення працівників науково-освітніх установ, становище педагогів загальноосвітніх шкіл, викладачів вищих навчальних закладів.
Радянська історична наука висвітлювала матеріальне становище індустріальних робітників, освітян, селян в контексті переваг соціалістичної системи, уникаючи негативних явищ. Дослідники не звертали уваги на мотиваційно-стимулюючих факторах професійної життєдіяльності колишніх ординарних професорів, дипломованих інженерів, лікарів, педагогів, які володіли інтелектуальною власністю, але не мали адекватної винагороди. Заробітна плата на початку 20-х рр. втратила не лише стимулююче значення, а також перестала бути засобом існування. У 1921 р. почала діяти Всеукраїнська комісія сприяння вченим (ВУКСВ), яка займалася розподілом матеріальної допомоги серед вчених, у тому числі і для професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів. На неї покладалися функції забезпечення продовольчими і промисловими товарами, регулювання прожиткового рівня, призначення академічних пайків згідно рейтингу науковців. Матеріально-побутові умови життя науково-педагогічної інтелігенції, особливо протягом першої половини 20-х рр. та у роки голодомору 1931-1933 рр., виявилися катастрофічними. Відомим ученим бракувало елементарного - одягу, взуття, білизни, не кажучи про медичне обслуговування, соціальне забезпечення, гідну зарплату. Листи учених до ВУКСВ зафіксували жалюгідний матеріальний стан науковців в УСРР. Допомоги просили майже всі. Більшовики науково-педагогічну еліту розподілили на п'ять категорій забезпечення пайками. У 1923 р. було виділено 4000 академпайків, але бажаючих виявилося значно більше, тому ВУКСВ запропонував встановити категорії науковців згідно їхньої кваліфікації. Академпайками передбачалося забезпечувати насамперед професорів та викладачів вищої школи. Визначенням по категоріях займалися експертна комісія при ВУКСВ, яку очолював заступник наркома освіти
Я.П. Ряппо. Так, до списку зарахували 3097 осіб, тобто майже весь науковий потенціал України, оскільки йшлося про його фізичне збереження. До елітної п'ятої групи записали лише 13 вчених, серед них Д.І. Багалія, В.П. Бузескула, Б.Я. Данилевського, Д.О. Граве, М.С. Грушевського, А.Ю. Кримського, П.А. Тутківського. Для вчених створювали будинки відпочинку, лікувалися у відомих санаторно-курортних центрах. У 30-х рр. їх "приписували" до системи магазинів закритого типу, де вони одержували продпайок. Медичне обслуговування, яке вважалося пільговим, мало наступні показники: на 600 науковців Києва припадало 2 терапевта, у Харкові на 800 також два. Отже, держава намагалася створити певні умови для наукової еліти, але як завжди бракувало коштів.
На початок 20-х рр. припадає становлення системи пенсійного забезпечення вчених та працівників освітніх установ. Персональні та "довічні пенсії" призначали особам, які досягнули 65 років і мали щонайменше 10 років педстажу та за вислугу літ - 25 років. Академічні пенсії призначала спеціальна комісія Наркомсобезу, а пенсійну справу попередньо вивчали Укрнаука, ВУКСВ, враховуючи не лише стаж і наукову кваліфікацію, а також соціальне походження і політичне минуле претендента. Мізерна пенсія не вирішувала матеріального становища, але для багатьох дореволюційних професорів виявилася актом їхнього громадянського статусу та політичної легалізації. Повну пенсію не видавали, якщо прохач залишався на посаді, тому професори В.П. Бузескул, М.Ф. Кащенко, Ф.І. Ломинський, А.К. Митюков подали заяви про звільнення з роботи, а професору М.М. Бережкову відмовили, бо він залишився працювати. У 1935 р. Наркомсоцзабез УСРР запровадив пенсії місцевого значення для працівників освіти та культури, хоча існували пенсіонери республіканського значення.
Нормальне функціонування бюджетної системи, тобто державного і місцевого рівнів, припадає на середину 20-х рр., відтак протягом декількох років діяли разові форми матеріальної допомоги, але вони не вирішували соціальних проблем. Зубожіння, катастрофічний матеріальний стан, відсутність належної оплати праці педагогів ставали причиною самогубств. Плата за навчання також ускладнювала ситуацію, яка не сприяла підвищенню матеріального рівня професорів вищої школи. Вони одержували академпайок, але в Україні початку 20-х рр. він дорівнював лише третину рівня 1913 р. Карткова система постачання, яка діяла протягом 1929-1935 рр., стосувалися переважно забезпечення індустріальних робітників освітні установи у 1931-1933 рр. зняли з централізованого постачання. У червні 1934 р. така доля спіткала Інститут червоної професури, котрий вважався елітним навчальним закладом. Зарплата професорсько-викладацького складу номінально нараховувалася, але її купівельна спроможність в умовах згортання торгівлі продовольчими товарами на ринках у 1930-1933 рр. виявилася символічною. Оклад професора 17 розряду становив у 1923/24 –крб., у 1924/25 р. –крб., а академіка п'ятого розряду –-1800 крб.; четвертого –, третього –, другого –, першого – крб., тобто дві річних зарплати. Наприкінці 20-х рр., враховуючи погодинне навантаження, професор 1-ої категорії мав оклад 200 крб., а викладач - 154 крб. У 30-х рр. ставки виросли, але змінилися і ціни та соціально-економічна ситуація. Так, директор Інституту червоної професури мав оклад 280 крб., завідувач відділу також 280 крб., старший науковий співробітник –крб. У 1937 р., коли переважна більшість професорів вищих навчальних закладів та наукових установ була ліквідована, держава встановила нові посадові оклади: професора та завідувача кафедри з науковим ступенем - 1100-1150 крб., професора кафедри 1000-1300 крб., доцента - 800-1000 крб. Держава переглядала ставки, але одночасно зростали і ціни. Тобто цих грошей вистачало тільки на основні потреби родини.
Зарплата учителів загальноосвітньої школи теж була символічною упродовж 20-х рр., особливо сільських, хоча номінально зростала. Оплата праці педагогів виявилася найменшою, якщо її порівняти з лікарями, агрономами, суддями, головами та секретарями РВК. Судді одержували у 1925 р. майже вдвічі більшу зарплату. Статистика подає середньомісячні ставки, а вони вирізняли по округах та місцевостях. Від педагогів меншу платню мали тільки голови сільських рад. Сільські учителі мали земельні ділянки, більше однієї десятини - 86 % сільських та 72,3% міських освітян. Міські педагоги одержували на 6-8 крб. більше від сільських, а зарплата залежала від погодинного навантаження. Пільгою вважалося звільнення дітей освітян від плати за навчання, а також запровадження у 1925/26 р. 10% надбавки за стаж.
Офіційно пенсію нараховували сільським педагогам шкіл першого ступеня та перших чотирьох груп шкіл підвищеного типу, бібліотекарям, педперсоналу дитбудинків, учителям семирічок і шкіл селянської молоді. Вони мали право на пенсію, якщо працювали 25 років у школі, у тому числі 5 років за радянської влади. До стажу зараховували роботу в дореволюційних навчальних закладах, крім класних наглядачів, "класних дам", викладачів військових дисциплін та релігії. Служба в Червоній армії в роки громадянської війни враховувалася до стажу педагога. Пенсія становила 50 крб. для викладачів технікумів, 40 крб. для учителів семирічок, а для решти - 30 крб.
Здійснення колективізації фактично зруйнувало економічну базу сільських шкіл: вони існували за рахунок місцевого бюджету, коштів земельних громад, соціальну основу яких становили селянські господарства. У ході масового створення колгоспів ще не було економічного механізму фінансового забезпечення сільських педагогів і самих навчальних закладів. Непівська доба відійшла, а колгоспна (стосовно матеріального забезпечення школи) ґрунтувалась на ідеї суцільної колективізації та політики хлібозаготівель. Весною 28 травня 1931 р. наркомат постачання УСРР, виконуючи директиви уряду та партії, скасував порядок централізованого постачання хліба вчителям, інтернатним установам, систему гарячих сніданків для школярів. 28 травня 1931 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про матеріально-побутовий стан учительства", визнавши факт затримки виплат зарплати на декілька місяців. В роки голодомору та масових політичних репресій сільські педагоги залишали школу, тому що колгоспи не мали можливості утримувати школи і вчителів. Студенти-заочники, тобто сільські педагоги, у 1932-1933 рр. масово не з'являлися на сесію оскільки не було за що їхати. Школам бракувало вчителів, тому держава намагалася запровадити персональні звання та інші засоби морального заохочення, а матеріально-побутові умови їх життя залишалися критичними. З 1936 р. зарплату вчителям виплачували з районного бюджету один раз на місяць.
Система матеріального забезпечення підтримувала лише фізичне існування науково-педагогічної інтелігенції, не створюючи належних побутових умов для підвищення культурно-освітнього рівня. Більшовики першочерговим завданням вважали їхню ідеологічно-політичну підготовку.
У висновках зазначено, що в УСРР 20-30-х рр. відбувалася модернізація соціально-економічних та культурно-освітніх основ життєдіяльності суспільства, яка позначилася на формуванні персонального складу науково-педагогічної інтелігенції, її статусу, творчості, долі. Проаналізувавши джерела та літературу згідно завдань дисертаційного дослідження, автор дійшов наступних узагальнень, які виносяться на захист:
Основні положення та висновки дисертації викладені в наступних публікаціях автора:
Рец.: Гусєв В.І. Аналітично-інформаційний журнал Схід. –. –№ 4. –С. 63.; Казмірчук Г.Д. Наука. Релігія. Суспільство. –. –№ 3. –С. 284-285.
АНОТАЦІЯ
Кузьменко М.М. Науково-педагогічна інтелігенція УСРР 20 –-х рр. ХХ ст.: еволюція соціально-історичного типу. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України –Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна. –Харків, 2005.
Дисертаційне дослідження присвячене особливостям радянської модернізації системи освіти в УСРР 20-30-х рр., з'ясуванню інтелектуального потенціалу українського суспільства, виявленню соціально-професійного статусу та культурно-освітнього рівня професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів, учителів загальноосвітньої школи, вивченню їх ролі і місця в суспільстві, матеріально-побутових умов повсякденного життя, наукового внеску у розвиток соціально-гуманітарних дисциплін. Детально проаналізовано літературу 20-х рр., обґрунтовано термін "науково-педагогічна інтелігенція", здійснено історіографічний аналіз праць радянських, зарубіжних вчених. Визначення "науково-педагогічна інтелігенція" віддзеркалювало теоретичну і практичну діальність професорів академічних кафедр і вищих навчальних закладів, їхню дослідну і викладацьку роботу. В роботі науково-педагогічна інтелігенція є об'єктом і предметом дослідження в контексті соціальної історії, а сама вона розглядається як суб'єкт культурно-освітнього та суспільно-політичного життя, творець, носій і своєрідний власник інтелектуального потенціалу країни. Висвітлено персональний склад науковців вищої школи, їх освітній рівень, соціальне походження, виокремлено специфіку адаптації так званої "старорежимної" (дореволюційної) інтелігенції і "червоної професури" до нових політичних умов.
Ключові слова: науково-педагогічна інтелігенція, радянізація, модернізація, нова економічна політика, українізація, соціалістична інтелігенція, номенклатура, система освіти, соціалістична реконструкція, професорсько-викладацький склад.
АННОТАЦИЯ
Кузьменко М.Н. Научно-педагогическая интеллигенция УССР 20 –-х гг. ХХ ст.: эволюция социально-исторического типа. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 –история Украины. –Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина. –Харьков, 2005.
Диссертационная работа является комплексным исследованием особенностей модернизации системы образования в УССР 20-30-х гг., интеллектуального потенциала общества, социального статуса и культурно-образовательного уровня профессорско-преподавательского состава вузов, учителей общеобразовательных школ, их материальных условий жизни, научного вклада в развитие гуманитарных наук. Проанализирована литература 20-х гг., определено понятие "научно-педагогическая интеллигенция" в его историческом времени происхождения. Осуществлен историографический анализ трудов советских и зарубежных исследователей, а также изложены концепции и взгляды современных историков. Подчеркнуто, что долгие годы интеллигенция была объектом изучения, но очень редко и недостаточно полно рассматривалась в качестве субъекта истории. Указано, что статус общественной прослойки, которого удостоилась интеллигенция в советской историографии и реальной жизни, не соответствовал ее действительному потенциалу. В работе научно-педагогическая интеллигенция является субъектом общественных отношений, а не созидателем лишь приоритетных культурных ценностей, носителем национального самосознания. Она была своеобразным собственником и творцом интеллектуального потенциала страны, представляя разные возрастные группы, отличавшиеся образовательным цензом, мировоззрениями, убеждениями и стилем жизни. Перечислен личный состав профессоров и преподавателей высших учебных заведений Украины, освещен сложный путь социальной адаптации старорежимной интеллигенции в условиях функционирования тоталитарного режима. В диссертации нашли отражение взаимоотношения партийно-советской номенклатуры с научной интеллигенцией, исследованы политические механизмы воздействия власти на нее, а также катастрофические последствия сталинских репрессий.
Доказана несостоятельность тезиса о полноценном национальном возрождении в Украине в 20-е годы, раскрыта тактика и стратегия политики украинизации, показано отношение к ней интеллектуальной элиты.
Определены направления и уровень научного исследования проблемы советской, зарубежной и современной историчной наукой. Уточнены организационные формы, политико-идеологические задания, тактико-стратегический курс советской модернизации системы просвещения, ее влияние на ментальность и профессиональную деятельность научно-педагогической интеллигенции.
В работе освещены особенности социально-профессиональной и морально-психологической адаптации дореволюционной интеллигенции в УССР, показаны ее отношения к украинизации и других политико-идеологических компаний. Исследованы социальные источники подготовки "красной профессуры", образовательный уровень по сравнению с дореволюционной профессурой, высших учебных заведений УССР 20 –гг. ХХ века. Проанализированы социально-психологические мотивы и причины сотрудничества научно-педагогической интеллигенции с органами политической цензуры, идеологическими учреждениями и силовыми структурами советского государства. Изучен личный состав научно-педагогических кадров вузов, особенности повседневной жизни, материальное состояние профессоров, преподавателей и учителей общеобразовательных школ. Показан вклад преподавательской элиты в развитие исторических, историко-педагогических и политико-экономических исследований.
Ключевые слова: научно-педагогическая интеллигенция, советизация, модернизация, новая экономическая политика, украинизация, социалистическая интеллигенция, номенклатура, система образования, социалистическая реконструкция, профессорско-преподавательский состав.
SUMMARY
Kuzmenko M.N. Scientific and pedagogic intelligencia of the Ukrainian Soviet Socialist Republic in 1920 – 1930-s of 20-th century: evolution of socio-hictorical type. –Hand write.
Dissertation for the Doctor’s degree in History according to specialty 07.00.01 –History of Ukraine –the Karazin Kharkov National University. –Kharkov, 2005.
The dissertation work is devoted to study of peculiarities of modernization of education system in the Ukrainian Soviet Socialist Republic in 1920-1930-s, intellectual potential of the Ukrainian society, socio-professional status and cultural and educational level of the professorate of higher educational institutions, school teachers, defining their life and their role in the society and their promotion to development of socio-humanitarian subjects. The author analyzes historiographic works of the 1920-s and defines the concept of “educational intelligencia”. He also makes analyses of the works by Soviet and foreign scientists, gives foundation of conceptions of modern historians. The author confirms the term “scientific and educational intelligencia”, analyses theoretical and practical activity of the professorate of academic departments and higher educational institutions, their research and teaching work. It has been noted that for many years intelligencia had been an object of investigation but in very rare cases it was considered a subject of history. It has been pointed out that the status of a social stratum which was given to the educational intelligencia in the Soviet historiography and in the real life didn’t correspond its real potential.
The educational intelligencia is considered in the work as an object and subject of the research in the context of history of the society. The intelligencia itself is considered as a subject of the cultural and socio-political life of the society, a creator, carrier and owner of the intellectual potential. The work enlightens the professorate of the higher educational institutions, their level of education, social background. The peculiarities of adaptation of so called “old intelligencia” and “red professorate” to new political situation are shown.
The author enumerates the pre-evolution staff of professors and describes relations between the social party nomenclature scientific and educational intelligencia. The mechanism of the influence of the government on the intelligencia and the pernicious consequences of the Stalin repression is investigated in the work.
Key words: scientific educational intelligencia, sovietization, modernization, new economical policy, ukrainization, socialist intelligencia, nomenclature, system of education, socialist reconstruction, professorate.
2 Соколянський Ів. Дещо з основних питань радянської педагогіки // Радянська освіта. – 1928. - №12. – С.6-12; Організація педагогічного процесу за комплексовою системою, методика й методична техніка // Там само. – 1926. - №1. – С.11-16; Педагогіка школи та родини в системі соціального виховання // Там само. - 1926. - №1. – С.11-16.
3 Мамонтов Я. Що таке педагогічна система // Радянська школа. – 1926. - №1. – С.13-22; Особистість і суспільність у педагогічних течіях // Там само. - №7-8. – С.19-28; Соціальний принцип у педагогічній системі // Там само. - №5. – С.17-26.
4 Залкинд А.Б. Вопросы советской педагогики. – М., 1926, Пинкевич А.П. Марксистская педагогическая хрестоматия XIX-XX век. – 2-е изд. – М., 1928; Медынский Е. История педагогики. Т.1. – М., 1925.
5 Гринько Гр. Наш путь на Запад // Путь просвещения. – 1923. - №7-8. – С.1-19.
6 Гордієвський Мих. Література з історії педагогіки за 10 років революції. – Одеса, 1929.
7 Іваниця Г. До марксистської методології історії педагогіки (проблема соціально-генетичної аналізи) // Записки Київського ІНО. – Вип.1. – К., 1926. – С.9-21; Григор‘єв М. До питання про предмет і методологію педагогіки // Шлях освіти. – 1929. - №10. – С.17-34; Готалов-Готлиб А.Г. О хрестоматиях по истории педагогики (критико-методологический очерк) // Записки Одеського ІНО. – Том.1. – Одеса, 1927. – С.262-281; Герчет А., Готалов-Готлиб А. Современные педагогические течения. – Х., 1925; Волобуїв П. Українська педагогічна література за 10 років // Шлях освіти. – 1927. - №4. – С.40-48; Залужний О. Педологія на Вкраїні за 10 років // Шлях освіти. – 1927. - №10. – С.36-46.
8 Мізерницький О. На шляху радянізації // Радянська освіта. – 1927. - №11. – С.3-14; Солодуб П. До питання про загальне навчання // Там само. – 1925. - №5. – С.3-8; Скрипник М. Десять заповідей культурного будівництва // Там само. – 1927. - №12. – С.1-10; Ларин Ю. Интеллигенция и Советы: хозяйство, буржуазия, революция, госаппарат. – М., Б.Г; Луначарський А. Интеллигенция и социализм // ВАРНИТСО. – 1930. - №2. – С.10; Його ж. Ленин о науке и искусстве // Народное просвещение. – 1925. - №4. – С.3-14.
9 Ларин. Ю. Интеллигенция и Советы… - С.40-61.
10 Луначарский А. Интеллигенция и социализм… - С.10.
11 Єфремов Сергій. Щоденники. 1923-1929. – К., 1997. – С.79.
12 В боротьбі за марксо-ленінську педагогіку (матеріали дискусійної сесії УНДІПУ). – Х., 1931.
13 Козаченко А. Українська культура, її минувшина і сучасність. – Х., 1931; Григор‘їв М. Нариси марксистської педагогіки. – Х., 1931; Волобуїв П. Нарис з педології. – Х., 1932; Хаїт І.А. На педологічні викривання Виготського / Пер. з рос. – К., 1938.
14 Бейлин А.Е. Кадры специалистов СССР. Их формирование и рост. – М., 1935.
15 Заславский Д. Ликбез украинских академиков // ВАРНИТСО. – 1930. - № 2. – С.56-63; Його ж. Советская интеллигенция // Фронт науки и техники. – 1936. - №7. – С.48-56; Його ж. Народная, социалистическая интеллигенция // Красная новь. – 1939. - №12. – С.197-216; Коровин Е. “Ученые” вредители и задачи ВАРНИТСО // ВАРНИТСО. – 1939. - №9-10. – С.22-27; Васецкий Г.С. Сталин и наука // Советская наука. – 1939. - №12. – С.69-92; Волин Б. Октябрьская революция и интеллигенция // Исторический журнал. – 1938. - №11. – С.23-24; Вольфсон С.Я. Сталин об интеллигенции // Советская наука. – 1939. - №12. – С.65-77; Митин М.Интеллигенция Советского Союза // Большевик. – 1938. - №8. – С.47-81; Кафтанов С. О советской интеллигенции // Там само. – 1939. - №2. – С.44-59; Вольфсон С. Интеллигенция как общественная прослойка при капитализме и социализме // Под знамением марксизма. – 1939. - №8. – С.16-38; Нестеровский М.А. Марксизм-ленинизм об интеллигенции // Советская наука. – 1939. - №7. – С.20-31.
16 Вольфсон С.Я. Сталин об интеллигенции… - С.65
17 Розвиток народної освіти і педагогічної науки в Українській РСР. 1917-1957. – К., 1957; Кафтанов С. Десять лет работы высшей школы // Вестник высшей школы. – 1948. - №5. – С.1-12; Терентьев В.Т., Бабко Ю.В. Розвиток вищої технічної школи УРСР в роки першої п‘ятирічки // Український історичний журнал. – 1958. - №3. – С.73-83; Синецький А.Я. Професорско-преподавательские кадры высшей школы СССР. – М., 1950; Галкин К.Т. Высшее образование и подготовка научных кадров в СССР. – М., 1958; Рудько Н.П. Строительство советской высшей школы в Украинской ССР в 1918-1925 годах: Автореф. дис… канд. ист. наук. – К., 1953
18 Кафтанов С. Советская интеллигенция и ее задачи в новой пятилетке. – М., 1947
19 Курносов Ю.О., Бондар А.Г. У навчанні та праці: Підготовка кадрів інтелігенції в Українській РСР. – К., 1964.
20 Лутченко А.И. Советская интеллигенция. – М., 1962.
21 Курносов Ю.О. До життя про визначення поняття “радянська інтелігенція” // Український історичний журнал. – 1969. - №5. – С.68-74.
22 Лутченко АИ. Создание инженерно-технических кадров в годы построения социализма в СССР (1926-1958). – Минск, 1973.
23 Касьянов Г.В. Інженерно-технічні секції профспілок України в соціалістичному будівництві 1926-1937 рр.: Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 1987.
24 Смоляков Л.Я. Социалистическая интеллигенция: социально-философский анализ. – К., 1986; Астахова В.И. Советская интеллигенция и ее роль в общественном процессе. – Харьков, 1976.
25 Даниленко В.М. Сотрудничество УССР и РСФСР в области образования и науки в период построения социализма. – К., 1981; Ткачова Л.І. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму. – К., 1985; Шейко В.М. Великий Октябрь и культурно-просветительская деятельность научной интеллигенции Украинской ССР (1921-1925 гг.) // Вопросы истории СССР. – 1979. – Вып.24. – С.58-64; Литвинова В.П., Шейко В.Н. Из истории культурно-просветительской деятельности художественной интеллигенции УССР (1921-1925) // Вестник Харьковского университета. Вып.266. – Х., 1984. – С.12-18.
26 Главацкий М.Е., Чуфаров В.Г. О формировании научно-педагогической интеллигенции в СССР // Из истории советской интеллигенции. – Новосибирск, 1974, - С.40-47
27 Пастухов В.П. Научно-педагогические кадры высшей школы. – К., 1983; Майборода В.К. Про становлення та розвиток вищої педагогічної освіти (1917-1928 рр.) // Український історичний журнал. – 1987. - №5. – С.96-102.
28 Интеллигенция Советской Украины (некоторые вопросы историографии и методологии исследования). – К., 1988.
29 Там само. – С.3-4.
30 Hoetsch Otto Aus der historischer Wissenschaft der Sovietunion. Vortrage ihrer Vertreter wahrend der "Russischer Historikerwoche". - Berlin - Konigsberg, 1929; Die Sovet-Union. 1917-1932. - Berlin, 1933.
31 Conguest R. The Great Teror: Stalin’s Purge of the Thirties. – New-York, 1968; Кошелівець І. Микола Скрипник. – Мюнхен, 1972; Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: спогади 1933-1941 рр. – Новий Ульм, 1947; Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи: їх роля у визвольній боротьбі України. 1917-1956 рр. – Мюнхен, 1956; Костюк Г. Окаянні роки: Від Лук‘янівської тюрми до Воркутської трагедії (1935-1940). – Торонто, 1978; Майстренко І. Історія комуністичної партії України. – Сучасність, 1979; Mace I. Communist and the Dilemmas of National Liberation: National Communist in Sov. Ukraine, 1918-1933. – Combrigge, 1983; Kruger-Potratz Mariane Absterben der Schule oder Verschulung der Gesellschaft?: Die sowjetische Padagogik in der zweiten Kulturrevolution, 1918-1931. - Мюнхен, 1987.
32 Ващенко І.В. Проблема політики українізації в історичній літературі після 1991 року // Збірник наукових праць Харків. держ. пед. ін-ту ім. Г. Сковороди: Історія та географія. – Х., 2000. – Вип.4. – С.113-122; Українізація в історіографії середини 1930-х-початку 1950-х рр. // Збірник наукових праць. Харків. держ. пед. ін-ту ім. Г. Сковороди: Історія та географія. – Х., 2000. – Вип.5. – С.36-43; Верменич Я.В. Теоретичні проблеми українізації в спадщині О.Я. Шумського // Політологічний вісник. – К., 1993. – Ч.II. – С.48-58; Поняття „українізації” в історичному контексті // Науковий зб. ін-ту політологічних і етнонаціональних досліджень. – К., 1999. – Вип.9. – С.129-131; Верменич Я.В. Вплив процесів українізації 20-30-х рр. на стан української національної свідомості // Наукові записки ін-ту політ. і етнонац. досліджень. – К., 2001. - Вип.13– С.175-184; Верменич Я.В. Наступ на українське відродження в ході згортання політики українізації // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 2001. – Вип.5. – С.154-159; Верменич Я.В. Політичні наслідки та уроки політики українізації 20-30-х рр. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 2001. – Вип.4. – С.288-308; Бондарчук П.М. Політика українізації і профспілки УСРР (1920-ті рр.). – К., 2002. – 161с.; Борисов В.П. Українізація та розвиток загальноосвітньої школи в 1921-1932 рр. // УІЖ. – 1999. - №2. – С.76-80; Масненко В.В. Українізація системи вищої освіти 1920-х років як важливий чинник розвитку національної свідомості // Вісник академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2000. - №4. – С.20-28; Даниленко В.М. Українізація: Здобутки і втрати (20-30-ті роки) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Респ. міжвід. зб. наук. пр. – К., 1992. – Вип.2. – С.79-91; До витоків політики „українізації” // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. – К., 1993. – Вип.1. – С.53-67; Згортання „українізації” й посилення русифікаторських тенденцій у суспільно-культурному житті радянської України у 30-ті роки // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. – К., 1996. – Вип.2. – С.96-116; „Українізація”1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. – К., 2003.
33 Коцур В.П. Згортання національного відродження на Україні в кінці 20-х на початку 30-х років: трагічна доля інтелігенції // Наукові записки з української історії. – Київ; Переяслав-Хмельницький, 1996. – Вип.III. – С.23-32; Коцур В.П. Історичні дослідження: упереджені та об’єктивні оцінки: (соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-30-х рр.: історіографія). – К.: Наук. думка, 1998. – 506с.; Ващенко І.В. Національне відродження 20-х років в Україні в історичній літературі кінця 50-х – середини 80-х рр. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Зб. наукових праць молодих вчених. – Х., 1998. – С.36-39; Ващенко І.В. Українське національне відродження 1920-х рр.: спроба переосмислення радянською історіографією середини 80-х – початку 90-х років ХХ ст. // Збірник наук. праць. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди: Сер. Історія та географія. – Х: Основа, 1999. – Вип.3. – С.3-11; Тарапон О.А. Національне відродження і українізація: внесок творчої інтелігенції у 1917-1920-х роках // Питання історії України. Збірник наук. Праць. – Т.2. – Чернівці, 1998. – С.81-88.
34 Богінська І.В. Система підготовки педагогічних кадрів в умовах поступового згортання політики українізації (1933-1939) // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. – Луганськ, 2001. – С.147-150; Висовень О. Педагогічна інтелігенція в національно-культурному розвитку України (1920 – поч. 1930-х років): історіографія // Наук. записки з української історії Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім. Г. Сковороди. – 1994. Вип.XIII. – С.116-118; Мартынчук И.И. Подготовка национальных педагогических кадров в 1920-е годы // Новые страницы в истории Донбасса: Сборник статей. – Донецк, 1997. – Кн.5. – С.83-90; Кліцаков І.О. Педагогічні кадри України (1917-1937 рр.) – Донецьк, 1997.
35 Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-і роки. – Донецьк, 2000; Майборода В.К. Особливості розвитку системи педагогічної освіти в УРСР 1917-1941 рр. // Український історичний журнал. – 1990. - №11. – С.58-64.
36 Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К., 2002; Дорошко Микола. Компартійно-державна номенклатура УСРР у 20-30-ті роки ХХ століття: соціоісторичний аналіз. – К., 2004; Очеретенко В.І. Переслідування української інтелігенції в першій половині 20-х років (за матеріалами фондів “Російського зарубіжного архіву”) Державного архіву Російської Федерації // З фондів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ, - 1997. - №1/2. – С.240-252; Даниленко В.М., Кузьменко М.М. Соціальний тип та інтелектуально-освітній рівень номенклатури скрипниківського Наркомосу. Біографічні нариси. – Севастополь-Донецьк. - 2003; Даниленко В.М., Кравченко А.А. Володимир Дурдуківський : педагог, критик, громадський діяч (1874-1938). – К., 2000; Марочко Василь, Хілліг Гьотц. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929-1941). - К., 2003.
37 Новохатко Л.М. Проблеми соціально-економічного і культурного розвитку України в контексті національної політики (20-30-ті рр. ХХ ст.). – К., 1998; Єфіменко Геннадій Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932-1938). - К., 2001.
38 Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки). – К., 1991; Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920-х-20-х років: соціальний портрет та історична доля. – К., 1992; Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні 20-30-ті роки. – К., 1992.
39 Богінська І.В. Педагогічні кадри Донбасу і політика українізації (1920-1930-ті рр.): Автореф. дис… - канд .іст. наук. – Донецьк, 2000; .Осмоловська О.Ю. Державна політика щодо професорсько-викладацьких кадрів радянської України (1920-1930-ті рр.): Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Донецьк, 2004; Шипович М.А. Літературно-мистецька інтелігенція України у 1920-ті роки: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Донецьк, 2000; Тарапон О.А. Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації (1923- початок 1930-х рр.): Автореф. дис… - канд. іст. наук. – К., 2003.
40 Шарпатий В.Г. Діяльність М.О. Скрипника на чолі Наркомату освіти Радянської України (1927-1933 рр.): Автореф. дис… - канд. іст. наук. - Запоріжжя, 1999; Ищенко Е.В. Политическая деятельность А.Я. Шумского на Украине: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Днепропетровск, 1992.
41 Ситніков О.П. Освіта в Українській СРР (1920-ті роки): історіографія: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – К., 2003; Чирва Ю.І. Розвиток народної освіти України (1917-1932 рр.): Історіографія проблеми: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Днепропетровськ, 1995.
42 Шевченко А.Ю. Петровський М.Н. та його внесок в українську історичну науку 20-х – початку 30-х рр. ХХ століття: Автореф. дис… - канд. іст. наук. Дніпропетровськ, 2003; Тельвак В.П. Михайло Грушевський – дослідник української історіографії. Автореф. дис… - канд. іст. наук. – К., 2004; Верба І.В. Олександр Оглоблин. Життя і праця в Україні. – К., 1999.
43 Касьянов Г.В. Інтелігенція Радянської України 1920-х30-х років: соціально-історичний аналіз: Автореф. дис… - докт. іст. наук. – К., 1993.
44 Масненко В.В. Суспільно-політичні позиції інтелігенції України в 1921-1928 рр.: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Харків, 2001.
45 Борисов В.Л. Становлення та розвиток загально-освітньої школи в Україні 1920-1933 рр.: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2003; Мірошниченко М.І. Вища школа Радянської України в 1920-1928 рр.: проблеми розвитку, досвід, уроки: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – К., 1993; Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-ті роки: Автореф. дис… - докт. іст. наук. – Харків, 2001.
46 Plaggenborg Stefan Stalinismus. Neue Forschungen und Konzepte. - Berlin, 1998; Dieter Pohl Stalinistische Massenverbrechen in der Ukraine. 1936-1953. Ein uberblick // Jahrbuch fur historische Kommunismus forschung. - 1995. S.325-337.
47 Солодуб П. Українізація науково-учбових закладів та науки // Шлях освіти. – 1925. - №7-8. – С.6.