Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
РЕФЕРАТ
Предмет: СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ
СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК РЕАЛІЗАЦІЯ ЦІЛЬОВОГО ПІДХОДУ
1. Цільовий підхід в управлінні
У 60-х р.р. ХХ ст. відбувається дослідний та експериментальний бум у сферах управління промислово розвинених країн. Загальні тенденції робіт даної сфери та їх основні риси згодом були визначені як “цільовий підхід”.
Управління за цілями (УЦ) є популярним методом менеджменту, який володіє потенційними можливостями об'єднати планування та контроль у складній сфері людських ресурсів. Крім того, УЦ – ще й спосіб мотивації, що допомагає перебороти деякі негативні впливи контролю на поведінку працівника.
Цільовий підхід – це система методів і методичних прийомів, що забезпечують постійну орієнтацію управлінської діяльності на кінцеві результати з урахуванням соціально-економічних складових, які постійно змінюються внаслідок розвитку системи потреб, кількісних і якісних змін у виробничому потенціалі системи, щодо якої застосовується цільовий підхід.
Дуглас Макгрегор, прихильник УЦ, вважає, що метод управління за цілями необхідний, тому що дає можливість оцінювати керівників на основі результатів, а не особистих якостей. Макгрегор пропонує, щоб кожен керівник встановлював конкретні виробничі цілі та засоби їх досягнення спільно зі своїм безпосереднім начальником. Після певного періоду часу керівник і підлеглий змогли б оцінити фактичні показники роботи, порівнюючи їх із установленими контрольними показниками.
Райа описує управління за цілям як процес, що складається з чотирьох взаємозалежних етапів:
1) вироблення чітких коротких формулювань цілей;
2) розробка реалістичних планів їх досягнення;
3) систематичний контроль, вимір і оцінка роботи та результатів;
4) коригувальні заходи для досягнення запланованих результатів.
Складання цільових моделей – це початковий етап процесу управління за цілями – концепції, широко використовуваної сучасним менеджментом. Її суть полягає в наступному. Менеджмент як цілісна система управління орієнтується на досягнення всієї сукупності цілей і завдань, що стоять перед організацією, тому кожен керівник, від вищого до нижчого, повинен мати чіткі цілі в рамках покладених на нього обов'язків. Відповідну цільову орієнтацію роботи свого підрозділу він повинен забезпечувати впродовж усього планового періоду. Цілі та завдання менеджменту не тільки доводяться, але й погоджуються (шляхом попереднього обговорення) з менеджерами всіх рівнів, які спрямовують свої зусилля, ресурси й енергію на їх досягнення. Процес управління за цілями складається з чотирьох етапів:
1) визначається коло повноважень і обов'язків керівників усіх рівнів;
2) здійснюються розробка й узгодження цілей і завдань управління в рамках встановлених обов'язків;
3) складаються реальні плани досягнення поставлених цілей;
4) виробляються контроль, вимір, оцінка роботи й отриманих кожним керівником показників, що може вимагати нового узгодження цілей.
Таким чином, якщо постановка цілі – це початок будь-якої управлінської діяльності, то її обов'язковим продовженням є визначення видів робіт, які потрібні для досягнення цілей.
Виконуючи всі перераховані види робіт, менеджери створюють необхідні передумови для продуктивної й ефективної праці всіх співробітників підприємства і всіх його підсистем.
Розглянемо концепцію УЦ, розроблену фінськими вченими та фахівцями, яка отримала назву “Управління за результатами”.
Сутність концепції – цілісна система управління, орієнтована на кінцеві результати і заснована на використанні творчого потенціалу трудового колективу, нових методів і техніки управління.
Принципи концепції – результати є основою діяльності; для їх досягнення необхідно мати сильну волю.
Основні поняття – цілі, ключові результати, до яких організація прагне у своїй діяльності протягом тривалого періоду. Нормативне число цілей – від 4 до 6.
Ключові результати можуть бути трьох типів:
за комерційною діяльністю (покриття витрат, перемінні та постійні витрати, частка на ринках збуту, рентабельність, платоспроможність, використання капіталу);
за функціональною діяльністю підрозділів (кількість і якість виробленої продукції, використання виробничої потужності, сировини, матеріалів, енергії);
за некомерційною діяльністю, що сприяє досягненню безпосередніх функціональних цілей (ефективність роботи персоналу, вмотивованість працюючих, атмосфера в організації, використання робочого часу, співробітництво з іншими організаціями, імідж підприємства, творчий початок, досвід).
Цілі та пріоритети не є постійними величинами, вони час від часу переглядаються у зв'язку зі зміною внутрішніх і зовнішніх умов, при досягненні цілей чи внаслідок визнання їхньої помилковості.
Застосовуються наступні критерії добору завдань, встановлюваних після визначення цілей: узгодженість, схвалення, реалістичність, гнучкість, вимірність, привабливість (що забезпечує вмотивованість діяльності).
Стадії процесу управління за результатами:
1) складання автопортрету трудового колективу;
2) планування результатів, що включають довгострокове стратегічне планування, річне й індивідуальне планування;
3) досягнення результатів на основі ситуативного керівництва, що відбиває невизначеність і динамічність організації і її середовища. При цьому звертається увага на стиль управління, методи й техніку керівника, наполегливість, творчий підхід, вивчення навколишнього середовища, людей і їхніх справ;
4) контроль з метою оцінки досягнутих результатів, способів виконання передбачених у планах заходів, успішного ситуаційного управління. Оцінка результатів завершується висновками, що враховуються в повсякденній роботі, у планах звітного періоду, при стратегічному плануванні і при плануванні наступного періоду.
2. Сутність та особливості стратегічного управління
У минулому багато фірм успішно функціонували, звертаючи увагу в основному на щоденну роботу, на внутрішні проблеми, пов'язані з підвищенням ефективності використання ресурсів у поточній діяльності. Зараз же винятково важливим стає здійснення такого управління, що забезпечує адаптацію фірми до швидко мінливого навколишнього середовища.
Практика бізнесу показала, що не існує єдиної стратегії для усіх фірм, як не існує єдиного універсального стратегічного управління. Кожна фірма унікальна по-своєму, і процес вироблення стратегії для кожної фірми унікальний, тому що він залежить від позиції фірми на ринку, динаміки її розвитку, її потенціалу, поведінки конкурентів, характеристик виробленого товару послуг, стану економіки, культурного середовища і ще багато чого іншого.
Термін “стратегічне управління” вперше був застосований на стику 60 – 70-х рр. для позначення різниці між поточним виробничим управлінням і управлінням, здійснюваним на вищому рівні.
Сутність стратегічного управління полягає в тому, що на фірмах, з одного боку, існує чітко виділене й організоване так зване “формальне” стратегічне планування, а з іншого боку, структура управління корпорації, механізми взаємодії окремих підрозділів побудовані так, щоб забезпечити розробку довгострокової стратегії та її реалізацію через поточні виробничо-господарські плани. Тобто стратегічне управління включає два основні процеси:
стратегічне планування;
тактико-оперативне управління реалізацією сформульованої стратегії.
При цьому особлива увага приділяється створенню адекватних, гнучких структур управління. Стратегічне управління не слід розглядати як просто результат еволюції планування. Воно викликане глибокими об’єктивними змінами в навколишньому середовищі підприємств і орієнтоване на ринок завтрашнього дня.
Розробка ідей стратегічного управління знайшла відображення в роботах таких авторів, як Frankenhofs and Granger (1971 р.), Ansoff (1972 р.), Schendel and Hatten (1972 р.), Irwin (1974 р.) та ін. Провідною ідеєю, що відбиває сутність переходу від оперативного управління до стратегічного, з'явилася ідея необхідності переносу центра уваги вищого керівництва на середовище, для того щоб відповідним чином і вчасно реагувати на зміни, що відбуваються в ньому.
Кілька конструктивних визначень були запропоновані авторитетними розроблювачами теорії стратегічного управління: Шендел і Хаттен розглядали його як “процес визначення і (встановлення) зв'язку, організації з її середовищем, що складається з реалізації обраних цілей і спроб досягти бажаного стану взаємин із середовищем за допомогою розподілу ресурсів, що дозволяє ефективно і результативно діяти організації і її підрозділам”. Хиггенс вважав, що “стратегічне управління — це процес управління з метою здійснення місії організації за допомогою управління взаємодією організації з її середовищем”. Пірс і Робінсон визначають стратегічне управління “як набір рішень і дій з формулювання і виконання стратегій, розроблених для того, щоб досягти мети організації”. Існує ще цілий ряд визначень, що роблять наголос на ті чи інші аспекти й особливості стратегічного управління чи ж на його відмінності від “звичайного” управління.
Стратегічне управління сьогодні — це реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий та інтегральний підходи до діяльності організації, що дає можливість встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом) організації та приводити їх у відповідність шляхом розробки та реалізації системи стратегій (“стратегічного набору”).
Характерні риси системи стратегічного управління певної організації залежать від взаємодії таких чинників:
галузевої приналежності;
розмірів організації (залежно від галузевих особливостей);
типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та кооперації;
характерних рис виробничого потенціалу;
наявності (відсутності) науково-технічного потенціалу;
рівня управління;
рівня кваліфікації персоналу тощо.
3. Принципи та функції стратегічного управління. Стратегічні рішення
Вищезазначені визначення дозволяють говорити про деякі узагальнені принципи здійснення стратегічного управління:
1) кожне підприємство являє собою відкриту організаційно-економічну систему, що змінюється і розвивається в динамічному, часто ворожому середовищі;
2) створені підприємства мають високий рівень гнучкості й реактивності, що дає деяким з них можливість виживання. Далі вони стають більш стабільними: це означає, що для змін і розвитку необхідно розробляти спеціальні заходи, які представляються у вигляді більш-менш обґрунтованих стратегій, що враховують як зовнішні (ринкові), так і внутрішні (виробничі) фактори;
3) послідовний розвиток підприємства, пов'язаний із формуванням чітких, простих і досяжних цілей, які знаходять вираження в системі техніко-економічних, кількісних і якісних показників (наприклад, прибуток, обсяг товарообігу, рівень якості продукції, бюджетні характеристики), а також у системі стратегій їх досягнення, що інтерпретуються в “стратегічному наборі”;
4) навіть у випадку використання системи стратегічного управління з орієнтацією на “стратегічний набір” наступає момент, коли вони застарівають і починають затримувати розвиток підприємства. Щоб уникнути такого негативного становища, стратегії необхідно постійно переглядати й обновляти;
5) механізм функціонування підприємства повинен містити стратегічну підсистему, спрямовану на створення, аналіз і перегляд балансу зовнішніх і внутрішніх факторів, формування цілей і стратегій розвитку, що передбачають розробку і коректування заходів щодо формування середовища (у можливих межах) і пристосування до нього підприємства. Досвід показує, що більшість підприємств, що орієнтовані тільки на внутрішні проблеми, приходять до краху;
6) підтримка змін, нововведень різних типів повинна забезпечуватися ефективною системою мотивації, соціально-психологічної підтримки, які сприяють проведенню стратегічних дій;
7) забезпечення динамічності змін шляхом прискорення практичних дій з реалізації стратегічних планів на основі відповідної системи регулювання, контролю й аналізу;
8) створення системного потенціалу та системи зовнішніх зв'язків, що є сприйнятливими до змін і дають можливість досягти майбутніх цілей.
Стратегічне управління на підприємстві виражається в наступних функціях:
планування стратегії;
організації виконання стратегічних планів;
координації дій з реалізації стратегічних завдань;
мотивації за досягнуті стратегічні результати;
контролю за процесом виконання стратегії.
Планування стратегії передбачає виконання таких функцій, як прогнозування, розробка стратегії та бюджетування. Прогнозування передує складанню стратегічних планів. Воно ґрунтується на проведенні аналізу широкого кола внутрішніх і зовнішніх факторів-умов функціонування підприємства з метою передбачення можливості розвитку й оцінки ризику. З урахуванням результатів проведеного аналізу керівництво підприємства формулює місію (сферу бізнесу, глобальну мету), визначає перспективи розвитку організації та розробляє стратегію. Ув'язка стратегічних цілей підприємства з результатами діяльності окремих підрозділів здійснюються за допомогою розробки необхідної програми дій і складання бюджету.
Організація виконання стратегічних планів передбачає формування майбутнього потенціалу підприємства, узгодження структури та системи управління з обраною стратегією розвитку; створення корпоративної культури, що підтримує стратегію.
Координація дій менеджерів з формування та реалізації генеральної стратегії полягає в узгодженні стратегічних рішень різних рівнів і послідовної консолідації цілей і стратегій структурних підрозділів на більш високих рівнях управління.
Мотивація як функція стратегічного управління пов'язана з розробкою системи стимулів за досягнення поставлених стратегічних результатів.
Контроль полягає в безупинному спостереженні за процесом реалізації стратегічних планів. Він покликаний завчасно визначати небезпеки, що наближаються, виявляти помилки та відхилення від прийнятих стратегій і політики підприємства.
Реалізація функцій стратегічного управління здійснюється за допомогою розробки та прийняття стратегічних рішень.
До числа стратегічних рішень варто віднести усі рішення, що торкаються основних сторін діяльності підприємства, орієнтовані на перспективу і рішення прийняті в умовах невизначеності.
Стратегічні рішення мають ряд відмінних рис. Головними з них є наступні:
інноваційний характер;
спрямованість на перспективні цілі та можливості;
суб'єктивність оцінки;
високий рівень ризику.
До числа стратегічних рішень можна віднести рішення про реконструкцію підприємства, упровадження нової продукції та технології, виходи на нові ринки збуту, придбання й злиття підприємств, а також проведення організаційних змін.
Стратегічне управління підприємством включає п'ять основних компонентів, що утворять наступний ланцюг перспективно-цільових рішень:
бачення – це образ можливого та бажаного майбутнього стану підприємства;
сфера бізнесу – вид діяльності, пов'язаний з конкретною господарською одиницею, програмою;
місія або суспільно-значима роль підприємства являє собою якісно виражену сукупність основних цілей бізнесу;
стратегія – інтегрована модель дій, призначених для досягнення цілей підприємства. Змістом стратегії є набір правил прийняття рішень, використовуваний для визначення основних напрямків діяльності;
програми й плани – це система заходів для реалізації прийнятої підприємством стратегії, яка покликана вирішувати завдання розподілу ресурсів, повноважень і відповідальності серед підрозділів (співробітників), що беруть участь у реалізації стратегії; розробки оперативних планів і програм.
4. Об’єкти та етапи стратегічного управління
Виділяють три групи об'єктів стратегічного управління, що відповідають трьом структуроутворюючим рівням підприємства:
підприємство в цілому (група підприємств, концерн, самостійний завод або фабрика);
стратегічне поле господарювання (бізнесу), тобто сукупність продуктово-ринкових сегментів і видів діяльності підприємства, виділених для проведення самостійної виробничої, технічної, комерційної та регіональної політики.
Стратегічне поле бізнесу великих багатопродуктовых підприємств, як правило, роздроблюється на стратегічні одиниці бізнесу.
Стратегічна одиниця бізнесу – це внутріфірмова організаційна одиниця, що відповідає за вироблення стратегії фірми в одному або декількох сегментах цільового ринку.
Концепція стратегічних одиниць бізнесу вплинула на формування систем управління у великих фірмах усього світу і тому розглядається як важливий елемент стратегічного менеджменту.
Основним завданням стратегічної одиниці бізнесу є досягнення поставлених перед нею стратегічних цілей (упровадження на новий ринок, зниження витрат, збільшення ринкової частки, розробка нової продукції);
функціональна сфера діяльності – це структурні підрозділи підприємства, орієнтовані на виконання певних функцій і забезпечення успішної діяльності стратегічних одиниць бізнесу і підприємства в цілому (НДР, виробництво, маркетинг, фінанси тощо).
Основними етапами стратегічного управління є:
аналіз середовища;
визначення місії та цілей організації;
формування й вибір стратегії;
реалізація стратегії;
оцінка та контроль виконання стратегії.
Аналіз середовища є вихідним процесом у стратегічному управлінні, тому що він створює базу для визначення місії і цілей організації, вироблення стратегії її розвитку. Метою стратегічного аналізу є виявлення загроз і можливостей зовнішнього середовища, а також сильних і слабких сторін організації.
Процес визначення місії і цілей складається з трьох підпроцесів:
формулювання місії організації, що у конкретній формі виражає зміст її існування;
визначення довгострокових цілей;
визначення середньострокових цілей.
Формулювання та вибір стратегії передбачає формування альтернативних напрямків розвитку організації, їх оцінку і вибір кращої стратегічної альтернативи для реалізації. При цьому використовується спеціальний інструментарій, що включає кількісні методи прогнозування, розробку сценаріїв майбутнього розвитку, портфельний аналіз.
Реалізація стратегії є критичним процесом, тому що саме він у випадку успішного здійснення приводить підприємство до досягнення поставлених цілей. Реалізація стратегії здійснюється через розробку програм, бюджетів і процедур, які можна розглядати як середньострокові та короткострокові плани реалізації стратегії. Основні складові успішного виконання стратегії:
цілі стратегії та плани доводяться до працівників для того, щоб досягти з їх боку розуміння того, до чого прагне організація, і втягнути в процес реалізації стратегії;
керівництво своєчасно забезпечує надходження всіх необхідних для реалізації стратегії ресурсів, формує план здійснення стратегії у вигляді цільових настанов;
у процесі реалізації стратегії кожен рівень керівництва вирішує свої завдання і здійснює закріплені за ним функції.
Результати реалізації стратегії оцінюються, і за допомогою системи зворотного зв'язку здійснюється контроль діяльності організації, у ході якого може відбуватися коректування попередніх етапів.
Послідовність взаємозалежних робіт зі стратегічного аналізу, вибору та реалізації стратегії складає процес стратегічного управління.
5. Переваги та недоліки стратегічного управління
Концепція стратегічного управління лежить в основі стратегічного мислення і знаходить вираження у характерних рисах її застосування.
Реалізація концепції стратегічного управління організацією можлива лише тоді, коли організація є стратегічно орієнтованою.
Стратегічно орієнтована організація – це така організація, в якій персонал має стратегічне мислення, застосовується система стратегічного планування, що дає змогу розробляти та використовувати інтегровану систему стратегічних планів, і поточна, повсякденна діяльність, підпорядкована досягненню поставлених стратегічних цілей.
До переваг стратегічно орієнтованих організацій відносять:
1) зменшення до мінімуму негативних наслідків змін, що відбуваються, а також факторів “невизначеності майбутнього”;
2) можливість враховувати об'єктивні (зовнішні та внутрішні) фактори, що формують зміни, зосередитись на вивченні цих факторів, сформувати відповідні інформаційні банки;
3) можливість отримати необхідну базу для прийняття стратегічних і тактичних рішень;
4) полегшення роботи з забезпечення довго- та короткострокової ефективності та прибутковості;
5) можливість зробити організацію більш керованою, оскільки за наявності системи стратегічних планів є змога порівнювати досягнуті результати з поставленими цілями, конкретизованими у вигляді планових завдань;
6) можливість встановлення системи стимулювання для розвитку гнучкості та пристосованості організації та окремих її підсистем до змін;
7) забезпечення динамічності змін через прискорення практичних дій щодо реалізації стратегічних планів на основі відповідної системи регулювання, контролю та аналізу;
8) створення виробничого потенціалу та системи зовнішніх зв'язків, що є сприйнятливими до змін і дають можливість досягти майбутніх цілей.
Реалізація зазначених напрямків дає змогу побудувати обґрунтовану послідовність дій щодо реалізації концепції та формування системи стратегічного управління.
Вітчизняним організаціям останні декілька років критичну ситуацію створюють динаміка ринку, що важко прогнозується, безліч нових директивних рішень і законодавчих актів, внутрішні ресурси та зростання агресивності зовнішнього середовища, особливо у фінансовій сфері. В цих умовах велике значення відводиться вдалому впровадженню в практику підприємств ідей і технологій стратегічного управління розвитком.
Для досягнення успіху необхідне не тільки знання теоретичних засад стратегічного управління. Закордонні конкуренти використовують ті ж самі фундаментальні методи і підходи, що й українські керівники, але, на відміну від українських, досягають більших успіхів за рахунок ретельності, дисциплінованості, з якою вони розробляють і реалізують стратегії.
Перевагами стратегічного мислення, що має першочергове значення, і усвідомленого стратегічного управління є:
1) забезпечення спрямованості всієї організації на ключовий аспект стратегії;
2) необхідність менеджерів більш чітко реагувати на зміни,
що з'являються, нові можливості та загрозливі тенденції;
3) можливість для менеджерів оцінювати альтернативні варіанти капітальних вкладень і розширення персоналу, тобто розумно перенести ресурси в стратегічно обґрунтовані та високоефективні проекти;
4) можливість об'єднати рішення керівників усіх рівнів
управління, пов'язаних зі стратегією;
5) створення середовища, що сприяє активному управлінню та протидіє тенденціям, які можуть призвести лише до пасивного реагування на зміну ситуації.
Поряд з чітко вираженими перевагами стратегічне управління має ряд недоліків і обмежень у використанні:
через свою сутність стратегічне управління не може дати точної й детальної картини майбутнього;
воно не може бути зведене до набору стандартних процедур і схем, що вказують однозначний спосіб вирішення проблем розвитку у певних умовах;
організація робіт зі стратегічного управління вимагає величезних зусиль, великих витрат часу і коштів; вимагає створення сильної організаційної культури, систем мотивації й організації праці, певної гнучкості.
Таким чином, реалізація методології стратегічного управління можлива за наявності наступних умов:
висока культура ринкових відносин і внутріфірмова культура;
широка та надійна інформація про вимоги ринку, ціни, ресурси, партнерів і конкурентів, а також про витрати і потенціал самого підприємства;
наявність кадрів, що володіють інструментами стратегічного управління і стратегічним мисленням.
Тому використання принципів стратегічного управління на українських підприємствах припускає проведення цілого комплексу підготовчих робіт. Головними напрямками цих робіт є:
створення системи стратегічного інформаційного забезпечення підприємств;
розробка досить простих моделей стратегічного аналізу, що дозволяють з'ясувати причини кризового стану, перспективи розвитку галузі та виробити реальні стратегії виживання;
підготовка й перепідготовка кадрів у сфері стратегічного управління.
6. Види стратегічного управління. Шкала нестабільності І. Ансоффа
Різні підходи до побудови системи стратегічного управління потребують чіткого уявлення про переваги цього явища в діяльності окремих підприємств. Американський фахівець I. Ансофф, наприклад, розглядає такі варіанти побудови стратегічного управління: “управління за допомогою вибору стратегічних позицій”, “управління ранжируванням стратегічних завдань”, “управління на основі врахування “слабких сигналів”, “управління в умовах стратегічних несподіванок”.
Коли стало зрозуміло, що використання минулого досвіду при плануванні діяльності може бути небезпечним, концепція стратегічного планування зазнала значних змін. В умовах зовнішньої нестабільності можливий ряд стратегій, що забезпечують успіх. Фірма вибирає ту стратегію, яка найкраще відповідає її цілям, але успіх стратегії в зовнішньому середовищі буде залежати від її внутрішніх організаційних можливостей.
Перша істотна відмінність стратегічного планування від управління за допомогою вибору стратегічних позицій полягає в доповненні планування потенціалу фірми плануванням її стратегії.
Друга відмінність полягає в систематичному подоланні опору змінам у ході реалізації запланованої стратегії і зміни організаційних можливостей.
“Управління ранжируванням стратегічних завдань”.
Планування своєчасних рішень — це процес, що торкається всіх рівнів організації та продовжується декілька місяців. Цей процес настільки складний, що фірми не справляються з несподіванками, які виникають в результаті діяльності конкурентів, розвитку технічного прогресу тощо.
Щоб вирішувати такі мінливі завдання, фірми взяли на озброєння принцип своєчасних рішень або управління шляхом ранжирування стратегічних завдань, яке передбачає наступні дії:
встановлюється постійне спостереження за тенденціями в зовнішньому середовищі: ринковими, технічними, загальноекономічними, соціальними, політичними;
результати аналізу цих тенденцій і оцінка ступеня терміновості рішень доповідаються вищому керівництву фірми як на регулярних нарадах, так і в міру виявлення нових небезпек і відкриття нових можливостей;
вище керівництво разом із плановою службою фірми поділяє всі завдання на чотири категорії: а) термінові і важливі завдання, що вимагають негайного розгляду; б) важливі завдання середньої терміновості, що можуть бути вирішені в межах наступного планового циклу; в) важливі, але нетермінові завдання, що вимагають постійного контролю; г) завдання, що становлять фальшиву тривогу і не заслуговують на подальший розгляд;
термінові завдання передаються для вивчення й ухвалення рішення або існуючим підрозділам фірми, або в разі потреби спеціальним оперативним групам;
прийняття рішень контролюється вищим керівництвом з погляду можливих стратегічних і тактичних наслідків;
вище керівництво переглядає й обновляє список проблем і їх пріоритетність.
Проблеми, що виявляються в ході спостереження за зовнішньою обстановкою, по-різному забезпечені інформацією. Одні настільки очевидні й конкретні (пов’язані з сильними сигналами), що фірма може дати оцінку їх значимості й ужити відповідних заходів для вирішення (табл. 1).
Таблиця 1
Дії фірми при слабких сигналах про виникнення проблем
|
Характер заходів Сила сигналів |
Спостере- ження за зовнішньою обстанов-кою |
Визначення відносної сили або слабкості сигналів |
Зниження зовнішньої стратегічної уразливості |
Підви- щення гнучкості усередині фірми |
Розробка планів і здійснення попередніх заходів |
Плани заходів та їх здійснення |
|
A |
B |
C |
D |
E |
F |
|
|
I. Небезпека або нова можливість усвідомлюються |
Сфера заходів, що застосовуються залежно від характеру сигналів |
XXX |
||||
|
II. Джерела небезпеки або нової можливості стають зрозумілі |
Сфера заходів, що застосовуються залежно від характеру сигналів |
XXX |
||||
|
III. Масштаби небезпеки або нової можливості приймають конкретні контури |
Сфера заходів, що застосовуються залежно від характеру сигналів |
XXX |
||||
|
IV. Шляхи вирішення проблеми визначаються |
Сфера заходів, що застосовуються залежно від характеру сигналів |
|||||
|
V. Результати намічених контрзаходів передбачувані |
Сфера заходів, що застосовуються залежно від характеру сигналів |
Про інші проблеми відомо лише зі слабких сигналів — неточним ознакам настання важливих подій. Такі слабкі сигнали згодом міцніють і перетворюються в сильні. Коли рівень нестабільності знаходиться в межах значень 3,5 — 4 фірма ще може дозволити собі чекати більш сильного сигналу. Але при значеннях нестабільності порядку 4 і 5, коли ситуація міняється швидко, фірма, чекаючи сильного сигналу, може або спізнитися з рішенням, або виявитися неспроможною прийняти його.
Тому при високих рівнях нестабільності з'являється необхідність готувати рішення ще тоді, коли з зовнішнього середовища надходять слабкі сигнали.
У лівому стовпчику перераховані п'ять стадій наростання інформації про нову проблему. Рухаючись зверху вниз, видно, як сигнали спочатку слабкі, стають усе сильнішими. По горизонталі, з ліва на право, перераховані контрзаходи, що наростають по силі .
Управління в умовах стратегічних несподіванок означає, що:
а) проблема виникає раптово і всупереч очікуванням;
б) вона ставить нові завдання, що не відповідають минулому досвіду фірми;
в) невміння прийняти контрзаходи призводить або до великого фінансового збитку, або до погіршення можливостей одержання прибутків;
г) контрзаходи повинні бути прийняті терміново.
Найбільші труднощі виникають при поєднанні всіх чотирьох факторів. Якщо фірма припускає, що рівень зовнішньої нестабільності для неї може наблизитися до максимального значення, вона повинна зайнятися підготовкою системи надзвичайних заходів (табл. 2). Характерні риси цієї системи полягають у наступному:
1) коли виникає стратегічна несподіванка, починає працювати комунікаційна мережа зв'язків для надзвичайних ситуацій;
2) на час надзвичайного стану необхідно перерозподілити обов'язки вищого керівництва:
а) одна група приділяє свою увагу контролю і збереженню здорового морального клімату в організації;
б) друга група веде звичайну роботу з мінімальним рівнем зривів;
в) третя група займається вживанням надзвичайних заходів;
3) для вироблення надзвичайних заходів вводиться в дію мережа оперативних груп:
а) керівники і члени оперативних груп, не дивлячись на сформовані канали внутріорганізаційних взаємозв'язків, об’єднуються в підрозділи стратегічної дії;
б) зв'язок між оперативними групами і групою керівництва вищої ланки будується за схемою зірки;
Таблиця 2
Вибір управлінських систем
|
Завдання: новизна / складність нових явищ |
||||||
|
Проблема, що вимагає вирішення |
Розширення масштабів і складності операцій |
Зростання обсягів бізнесу |
Збільшення періоду планованої діяльності |
Несподіванки, що мають аналогії в минулому |
Несподіванки, що не мають аналогії |
|
|
Система дій |
Контроль |
Складання бюджетів |
Управління за екстраполяцією |
Стратегічне планування |
Стратегічне управління |
|
|
Конкретні заходи |
Усунення недоліків |
Розподіл витрат за проектами |
Складання планів |
Управління змінами |
||
|
Завдання: швидкість розвитку / непередбачуваність нових явищ |
||||||
|
Проблема, що вимагає вирішення |
Швидкі зміни |
Неперед-бачуваність |
Несподі-ванки |
|||
|
Система дій |
Сильні сигнали |
Слабкі сигнали |
Несподі-ванки |
|||
|
Конкретні заходи |
Своєчасна реакція |
Віднов-лення |
||||
|
Шкала |
1 |
2 |
3 |
4 |
4,5 |
5 |
в) група менеджерів, що належить до вищого керівництва, формулює загальну стратегію, розподіляє відповідальність між виконавцями і координує управління;
г) нижчі оперативні групи виконують роботу на своїх ділянках.
Описані вище системи змінювали одна іншу по мірі зростання складності й нестабільності зовнішньої обстановки.
Таблиця 2 (шкала нестабільності Ансоффа) є інструментом діагностики і визначення того, яка саме система чи група систем дозволять справитися з завданнями, що ставить зовнішнє середовище фірмі.
Перший крок полягає в тому, щоб знайти ті характерні риси, які у найближчі 5 — 7 років будуть визначальними для середовища фірми.
Наступний крок визначає рівень нестабільності за трьома факторами (звичність, темп змін, передбачуваність майбутнього).
Третій крок – користуючись значенням рівня звичності, визначається система дій (контроль, довгострокове чи стратегічне планування, стратегічне управління).
Ці кроки визначають поєднання систем, необхідне фірмі для вибору найбільш вдалої лінії поведінки в традиційній сфері її діяльності.
Література