Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Організація публічної влади в первіснообщинному суспільстві.
Публічна влада в первісній общині здійснювалася через самоврядування, що зазнало змін на різних етапах його розвитку. На першому етапі публічна влада - общинне самоврядування - період зрілого первісного суспільства (базується на спільності інтересів, виробництва і споживання членів роду) має такі ознаки:
1) існувала лише в межах роду, виражала його волю, визначала сферу діяльності і ґрунтувалася на кровнородинних зв'язках;
2) суб'єкт і об'єкт управління збігалися (загально-колективний інтерес набув значення владного інтересу, досягався спільно);
3) органами самоврядування були збори всіх членів роду (чоловіків і жінок) і старійшин, що обиралися ними;
4) общинні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на зборах; общинними справами вважалися такі: вирішення спорів між членами роду; викорінення порушень традицій, ритуалів, звичаїв; покарання злодіїв і убивць;
5) влада старійшин, що стояли на чолі роду, а також воєначальників (обиралися тільки на період воєнних дій) ґрунтувалася на авторитеті, досвіді, повазі. Плем'ям управляла рада старійшин, яка обирала вождя;
6) посада старійшини не давала ніяких матеріальних привілеїв. Він працював нарівні з усіма й одержував свою частку, як усі.
Отже, публічна влада збігалася безпосередньо з родовою общиною, не була відділена від неї. Єдність, взаємодопомога, співпраця всіх членів роду, відсутність протилежних інтересів давали змогу родовим зборам без конфліктів вирішувати всі питання.
На другому етапі публічна влада - общинне самоврядування - на стадії розпаду первісного суспільства (внаслідок появи надлишкового продукту, трансформації колективної власності в сімейну, поглиблення соціальної неоднорідності, виникнення майнової нерівності, спочатку - міжродової, а потім внутрішньо-родової, класового розшарування) набула нових ознак;
1) замість зборів усіх дорослих членів роду проводяться лише збори чоловіків;
2) рада старійшин стає органом поточного управління;
3) посада старійшини і вождя одержує матеріальні привілеї;
4) відбувається поділ функцій влади на світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну (шамани, жерці);
5) здійснюється диференціація управлінських функцій: у мирний час - загальні збори і рада старійшин; у воєнний час - військовий вождь і рада військових вождів;
6) формується племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), котра здійснює керівництво суспільством уже не тільки в його загальних інтересах, але й у власних, групових, класових;
7) утворюються групи людей, що "спеціалізуються" на виконанні загально-соціальних справ: адміністратори (формується ієрархічна система управління зі схожістю функцій на її різних рівнях); контролери (контроль за торгівлею, обміном, продуктами виробництва); скарбники (хоронителі добутого під час військових походів чи виробленого продукту, що є одиницею обміну);
8) затверджується єдиноначальність воєнного вождя ("вождество" від лат. chiefdom, chief - керівник + dorn - панування, володіння), за якою група общинних поселень підкоряється найбільшому, де мешкає вождь; в його руках зосереджуються релігійні, військові й судові функції; його військові накази і примус використовуються як управлінські засоби, хоч органи самоврядування ще зберігаються; общинна (суспільна) влада поступово набуває характеру політичної влади.
Виникає потреба в такій організації суспільства, за якої публічна влада відокремилася б від нього, з особливими загонами людей, що займаються тільки управлінням і мають можливість здійснювати організований примус. Такою організацією і стає держава. Отже, саме первісне суспільство в його історичній еволюції створює модель нормативного впорядкування соціальних зв'язків і засновує механізм публічної, надперсональної політичної властивості - державу.
2. Історичні умови походження держави і права
Однією з теорій виникнення держави й права є історико-матеріалістична теорія. Підхід радянської науки, яка базується на вченнях Маркса й Енгельса пов’язала виникнення держави з виникненням класів і класових антаголізмів. Підхід далекої західної філософії повязує виникнення держави з ускладненням структури суспільства і суспільних відносин, виникнення загальних справ і необхідність вдосконалення управління суспільством. Однак сутність теорії полягає в тому, що держава виникла внаслідок розвитку і занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що і визначає соціальні суспільні зміни в соціальному суспільстві. Для регулювання суспільних відносин між людьми та їх обєднаннями певні правила поведінки, які були покликані забезпечити порядок і стабільність у суспільстві, упорядкували цю поведінку. Такі правила отримали назву соціальні норми. За їх допомогою здійснювали соціальне регулювання відносин через установлення моделей поведінки, які повинні були здійснюватися. Визначення умов, за які закріплена така модель, визначають суб’єкти, на які це правило поширюються. Суспільні відносини первісного суспільства регулювалися нормами первісної моралі, звичаями, традиціями, релігійними нормами, всілякими заборонами. Із зміною суспільних відносин первісна система організації життя людського колективу, управління ним уже не задовольняє потреби суспільства. Серед причин, які привели до поступового виникнення держави, — зміни в організації суспільства. Спочатку відбулися три великі поділи праці, а також розвиток знарядь праці, унаслідок яких у людей уперше в історії з'являються надлишки.
З курсу історії пригадайте, у чому полягали поділи праці. Поступово відбувається розпад первісного родоплемінного суспільства, розвиваються засоби виробництва, змінюється соціальна структура суспільства. Унаслідок цього, з одного боку, відбувається зміна способу виробництва та споживання, а з іншого — виникає політична організація суспільства, яка набуває форми держави.
Водночас виникає право. Мононорми — соціальні регулятори первісного суспільства — поступово перетворюються на юридичні норми, розпочинається правотворча діяльність певних державних органів, які створюють правові норми.
3. Особливості виникнення держави і права у різних народів.
На стадії розпаду первісного суспільства в різних народів світу, незважаючи на певні закономірності, виникли й розбіжності в походженні держави.
Основні шляхи виникнення держави:
* європейський (Афіни, Рим, давньогерманські держави);
o східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія та ін.).
На території Європи (європейський шлях) головним фактором утворення держави було класове розшарування суспільства у зв'язку з формуванням приватної власності на землю, худобу, рабів, а головною функцією - економічне регулювання і захист приватної власності. У результаті розпаду общин виникла або приватна власність на землю (Афіни, Рим), або приватне землекористування при збереженні державної власності (Спарта). Найбільш класичними вважаються три форми виникнення держави: афінська, римська, германська
Афінська форма вважається класичною формою виникнення рабовласницької держави: вона виникла безпосередньо з внутрішніх класово-економічних приватновласницьких суперечностей, що розвинулися в надрах родоплемінного суспільства.
Римська форма полягає в тому, що процес утворення держави в Давньому Римі був майже таким самим, як і в Афінах, за винятком того, що він супроводжувався боротьбою плебеїв (прийшлого населення) проти привілеїв патриціїв (римської родової знаті). Плебеї, що були особисто вільними, не пов'язані з римським родом, мали торговельне і промислове багатство. Боротьбою проти патриціїв за владу вони прискорили розпад родоплемінного устрою та утворення рабовласницької держави.
Давньогерманська форма - це процес утворення держави у давніх германців, прискорений завоюванням варварами значних територій Римської імперії. На відміну від Афін і Давнього Риму, де утворилися рабовласницькі держави, у давніх германців виникла потреба в руйнуванні рабовласницьких порядків і побудові прафеодальних (або ранньофеодальних) держав, що запозичили структуру влади і право Римської імперії, прийняли християнство і пристосували їх до укладу життя німецьких племен.
Шляхом виникнення прафеодальних держав з первісного ладу відбувався і розвиток держав на території Європи (Ірландія), у Давній (Київській) Русі, в Азії - в арабів. У Київській Русі формування ранньофеодальної державності супроводжувалося запрошенням на князювання варягів.
Східний, азіатський, шлях виникнення держави характерний для багатьох країн Давнього Сходу, Азії, Африки" Південної Америки, Океанії. Його відмінність від європейського полягає в тому, що функція економічного регулювання і захисту приватної власності не мала великого значення, основною була управлінська функція держави. Причиною цього стали природно-кліматичні умови, що не сприяли розвитку приватної власності. Перші держави виникли в зонах поливного землеробства ще в епоху бронзи. Проведення великих суспільних робіт з будівництва каналів та інших іригаційних споруд потребувало збереження сільськогосподарської общини і суспільної форми власності на землю. Поступово суспільна власність перетворилася на державну: держава привласнювала додатковий продукт, стягуючи натуральну ренту. Приватна власність не набула істотного значення, оскільки використовувалася праця общинників.
Східні держави - деспотичні монархії - не мали чітко вираженої класової диференціації, тут держава стала і організатором виробництва, і правителем над членами громади, їх визискувачем. Родоплемінна знать привласнювала не самі засоби виробництва, а управління ними. Маючи у власному розпорядженні певні матеріальні блага, вона втрачала їх разом із втратою посади. Значення приватної власності, що посідала певне місце в країнах Давнього Сходу, було невеликим. Раби зазвичай були власністю держави або церкви, але не приватних осіб. Утворення кожної держави залежить від комплексу причин - географічних, економічних, політичних, соціально-культурних, демографічних, внутрішніх і зовнішніх.
4.Відмінності права від соціальних норм первіснообщинного суспільства.
Право — закономірний результат внутрішнього розвитку регулятивної системи, відповідь на потребу суспільства в регулюванні економічних, політичних, соціальних відносин, пов'язаних з розвитком виробничого способу господарювання. Як уже наголошувалося, воно не нав'язується і не дарується суспільству зовнішньою силою, не з'являється за бажанням чи велінням конкретних суб'єктів. Право є необхідною умовою існування державно-організованого суспільства і має велику соціальну цінність.
Соціальні норми первіснообщинного ладу мають певні відмінності від права.
Так, соціальні норми первісного суспільства складалися внаслідок багаторазового повторення найдоцільніших варіантів поведінки, вони утворювалися всім родом (племенем). Формування права відбувається шляхом ускладнення суспільних відносин, що постійно повторюються, їх визнання і захисту державою. Згодом виникають правові приписи, які встановлюються або санкціонуються компетентними державними органами (в тому числі судовими). Якщо джерелом виникнення соціальних норм первісного суспільства була вся община, то джерел правоутворення було декілька. Разом з нормами, прийнятими державою, в структурі права вирізняють природні права людини, принципи права, корпоративні і договірні норми і т. ін.
Соціальні норми первісного суспільства виражали загальну волю і сприяли соціалізації життя общини. Право спочатку в найпростіших формах забезпечувало вирішення всезагальних справ у галузі виробництва, розподілу і перерозподілу продуктів, нормувало індивідуальні витрати праці на суспільні потреби (архаїчне право). У процесі станового рошарування населення право починає служити інтересам окремих соціальних верств: феодалів (феодальне право), духовенства (канонічне право), мешканців міст
міське, торгове, цехове право) і використовуватися для рерулювання відносин всередині станів. На певних етапах розвитку суспільства воно набувало класового характеру, закріплювало економічну і соціальну нерівність, привілеї. Поступово намічається тенденція повернення, права на більш високому рівні до засобу реалізації загальносоціальних функцій.
Соціальні норми первісного суспільства виражалися в міфологічних системах, звичаях, ритуалах, обрядах тощо. Вони існували в усній формі, у свідомості людей, передавалися із покоління в покоління. Право існувало у вигляді схвалених державою (здебільшого судами) повторювальних, суспільних відносин, які набували правового характеру і згодом закріплювалися в письмових джерелах (зокрема, законах, правових прецедентах, нормативних договорах).
Якщо соціальні норми первісного суспільства не знали поділу на права і обов'язки, то право встановлює загальні дозволи, веління, заборони, які визначають межі суспільних відносин. Завдяки такій визначеності право забезпечує знання суб'єктами своїх прав, свобод, обов'язків, можливої відповідальності за правопорушення.
5. Теорії походження держави і права.
У сучасній науці немає єдиного підходу до виявлення причин виникнення держави і права, що пояснюється складністю та багатогранністю цих явищ. Проте сформовано низку теорій виникнення аналізованих феноменів. Основними з них є: природно-правова (договірна), органічна, психологічна, теорія насильства, теологічна теорія, патріархальна теорія, історико-матеріалістична теорія.
Природно-правова (договірна) теорія. Окремі положення теорії було сформульовано ще у Стародавній Греції та Римі, де природне право розглядалось як вічне право, ідеал, до якого повинно прагнути позитивно чинне право. Значної еволюції теорія природного права зазнала у середньовіччі (особливо у XIV—XVI ст.), коли, зберігаючи засади вічності й незмінності природи людини, великий акцент робився на божественній природі права. Розквітом природного права вважається XVII—XVIII ст., коли положення цієї теорії застосовувалися для боротьби з кріпацтвом і феодальною монархією. Представниками зазначеної теорії у той час були Г. Гроцій, Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, Ж. Ж. Руссо, котрі розглядали природне право як таке, "що було б, якби не існувало держави і встановлених нею законів".
Прихильники природного права вважають державу результатом суспільного договору, який є породженням розумної волі народу. Держава розглядається як штучний витвір свідомої волі людей, що погодились об'єднатися для кращого забезпечення свободи і порядку.
Органічна теорія. Суспільство і держава розглядаються як організм, і тому їх суть можливо зрозуміти лише за аналогією з будовою і функціонуванням людського організму. Зародження теорії простежується у працях Платона і Аристотеля. Останній вважав людину частиною державного організму. Подальшого розвитку теорія набула в XIX ст. у працях Г. Спенсера, котрий тлумачив державу як суспільний організм, що складається з людей, подібно як тіло складається з клітин. Державна влада розглядалась як панування цілого над складовими частинами і виражалась у забезпеченні державою добробуту всього народу.
Психологічна теорія. Прихильники цієї теорії (Л. Петражицький, Г. Тард) визначають суспільство і державу як суму психічних взаємодій людей і їх різноманітних об'єднань. Сутність теорії полягає у ствердженні психологічної потреби людини жити в організованому суспільстві, а також у почутті необхідності колективної взаємодії. Суспільство і держава розглядаються як наслідок психологічних закономірностей розвитку людини.
Теорія насильства. Причиною виникнення держави і права розглядається насильство і завоювання, поневолення одних народів іншими. Зміст теорії полягає в тому, що виникнення приватної власності, соціальних груп та держави є результатом внутрішнього і зовнішнього насильства, що здійснюється шляхом політичного впливу. При цьому прихильники теорії Е. Дюрінг, Л. Гумилович розглядають насильство як природне явище, що породжує єдність протилежних елементів держави (переможців і переможених).
Теологічна теорія була однією з перших теорій походження держави і права і пояснювала їхнє виникнення божественною волею. Її представниками були численні релігійні діячі Стародавнього Сходу, середньовічної Європи (Хома Аквінський - XIII в.), ідеологія Ісламу і сучасної католицької церкви (Ж. Маритен). Теологічна теорія не розкриває конкретних шляхів, способів реалізації цієї божественної волі (а вона може укладатися в будь-яку іншу концепцію). У той же час теорія відстоює ідеї непорушності, вічності держави, необхідності загального підпорядкування державній волі як влади від Бога, але разом з тим і залежності самої держави від божественної волі, що виявляється через церкву й інші релігійні організації.
Теологічну теорію не можна довести, як не можна і прямо спростувати: питання про її істинність стоїть разом з питанням про існування Бога, Вищого розуму, тобто це, у кінцевому рахунку, питання віри.
Патріархальна теорія також як і теологічна теорія виникла в Стародавній Греції. Її засновником був Арістотель (III в. до н.е.), однак подібні ідеї висловлювалися й у порівняно недавні часи (Фільмер, Михайлівський і інші).
Зміст цієї теорії полягає в тому, що держава виникає з родини, що розростається з покоління в покоління. Глава цієї родини стає главою держави - монархом. Його влада, у такий спосіб - це продовження влади батька, монарх же є батьком усіх своїх підданих. З патріархальної теорії природно випливає висновок про необхідність усіх людей підкорятися державній владі.
Виникнення історико-матеріалістичної теорії пов'язано не тільки з іменами К. Маркса і Ф. Энгельса, але і з іменами їхніх попередників, таких, як Л.Моргана. Зміст цієї теорії полягає в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, насамперед економічного, яке не тільки забезпечує матеріальні умови виникнення держави і права, але і визначає соціальні зміни суспільства, що також являють собою важливі причини й умови виникнення держави і права.
6. Поняття держави.
Поняття держа́ва можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством.
1) Держава (за Котюком І. І.) — здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов'язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.
2) Держава — це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. (Юридична енциклопедія)'Держава — територіальна організація політичної влади, яка існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник всього суспільства і з допомогою спеціального апарату реалізує свою політику.
Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби зв'язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.
Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:
7. Основні ознаки держави.
I. Публічно-політична (державна) влада.
Державна влада - це влада одночасно публічна й політична. Публічної вона є тому, що офіційно управляє справами всього суспільства й виступає від імені всього суспільства в цілому при рішенні питань, що ставляться до її компетенції.
Політична природа державної влади визначається тим, що вона в особі державного апарата відділена від суспільства, відносно відособлена від нього. Державна влада - це спосіб керівництва суспільством, для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса, тому що основою дієвості державної влади є авторитет чинності, а не чинність авторитету.
2. Суверенітет.
Держава - це організація влади, що є суверенної, тобто верховенствующей усередині країни, незалежної в зовнішньополітичних відносинах. Суверенітет припускає, що державна влада є самостійною й незалежною від якої-небудь влади як усередині держави, так і за його межами. Суверенітет можна розглядати як порівняльну властивість державної влади (і держави як його організації), що вказує на її положення серед тої влади, які мають місце в суспільстві,- церковної, батьківської, корпоративної й т.д. Державна влада існує обособленно від зазначеної влади й має верховенство стосовно них у сфері державних справ.
2. Суверенітет.
Держава - це організація влади, що є суверенної, тобто верховенствующей усередині країни, незалежної в зовнішньополітичних відносинах. Суверенітет припускає, що державна влада є самостійною й незалежною від якої-небудь влади як усередині держави, так і за його межами. Суверенітет можна розглядати як порівняльну властивість державної влади (і держави як його організації), що вказує на її положення серед тої влади, які мають місце в суспільстві,- церковної, батьківської, корпоративної й т.д. Державна влада існує обособленно від зазначеної влади й має верховенство стосовно них у сфері державних справ.
3. Всеосяжність.
Держава- це організація влади, що є всеосяжною. Тільки державна влада поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), які перебувають на території держави. Якщо суверенітет є властивість державної влади, що вказує на її чинність, то всеосяжність - властивість державної влади, що вказує на масштаб її дії в суспільстві. Більше широке розуміння "всеосяжності" як ознаки держави припускає вказівка на те, що держава - це організація суспільства в єдине ціле через інститут "громадянства" (підданства), тобто держава - це всеосяжна організація суспільства.
4. Територія.
Держава - це організація влади, що панує на строго певній території, тобто обмеженої частини поверхні планети (суши, морячи, повітряного простору). Територія держави є матеріальною основою його існування.
5. Народонаселення.
Держава - це організація влади, суб'єктом і об'єктом якої є народ, що населяє територію держави. Держава поєднує людей у єдине ціле, а приналежність їх до даної держави відображається поняттям "громадянство" (підданство). Громадянство (підданство)- це стійкий правовий зв'язок особи з даною державою, що виражається в їхніх взаємних правах і обов'язках.
Державі властиве об'єднання людей по територіальній ознаці в один територіальний колектив (громадяни держави, населення країни) і одночасний поділ його з метою оптимізації керування на менші територіальні колективи (населення областей, районів і т.п.).
6. Апарат керування.
Держава - це організація влади, у складі якої завжди існує апарат керування, тобто особливий розряд осіб, професіоналів по керуванню. У державі завжди є керуючі й керовані. До органів керування ставляться уряд, різні міністерства, державні комітети й т.п.
7. Апарат примуса.
Держава - це організація влади, у складі якої завжди діє апарат примуса, тобто загони збройних, спеціально навчених людей, примусові установи. Вони є силовою основою дієвості державної влади. До числа так званих "силових" відомств держави в першу чергу ставляться збройні сили, органи охорони громадського порядку, органи державної безпеки, каральні (пенітенціарні) установи. Державі належить монопольне право застосовувати примус на своїй території.
8. Видання нормативно-правових актів. Тільки держава має право видавати нормативно-правові акти (закони, постанови, укази й т.д.), обов'язкові для загального виконання. Нормативно-правові акти закріплюють правові (юридичні) норми, у яких виражена загальнообов'язкова державна воля.
Юридичні норми розраховані на добровільне їхнє дотримання. При необхідності проведення їх у життя забезпечують спеціальні юридичні органи: податкові , органи прокуратури, міліції й ін.
9. Оподатковування.
Держава - це організація влади, фінансову основу діяльності якої утворять, у першу чергу ,податки. Оподатковування є монопольним правом держави. Інші надходження в бюджет (скарбницю держави) дають позики (зовнішні й внутрішні), доходи від діяльності державних підприємств, різні збори (судові, митні).
8. Державний суверенітет.
Суверенітет - це політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в ЇЇ праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання інших держав, організацій, осіб.
Державний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканність державної влади, її рівноправність та незалежність у відносинах з іншими державами. Наявність державного суверенітету є передумовою рівноправності у таких відносинах. Декларація про державний суверенітет України прийнята 16 липня 1990 року.
Правовою основою державного суверенітету України стали: закони Української PCP "Про економічну самостійність Української PCP" від З серпня 1990 p., "Про утворення Кабінету Міністрів Української PCP" від 18 квітня 1991 p., "Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української PCP" від 5 липня 1991 p., "Про Президента Української PCP" від 5 липня 1991 p., Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 p., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 p., волевиявлення українського народу на Всеукраїнському референдумі (1 грудня 1991 p.), Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 p., Конституція України від 28 червня 1996 р. та ін.
Будь-яка держава незалежно від розміру її території, чисельності населення, кількості національних меншин, форми правління, устрою чи режиму може бути суверенною. Це означає об'єктивну можливість держави мати відповідні суверенні права, наприклад, право виступати від імені свого народу, право оголошувати війну і мир, право приймати закони, право визначати зовнішню і внутрішню політику, право формувати державні органи, право визначати державну символіку, право встановлювати і збирати податки тощо. Разом з тим суверенітет держави не опосередковує її свавілля як усередині держави, так і за межами державного кордону. Наприклад, забороняється окупація іншої держави чи застосування зброї проти інших держав, за винятком необхідності власної оборони.
Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.
9.Внутрішні функції держави.
1. Політична - держава регулює сферу політичних відносин, визначає "правила гри" суб'єктів політичної системи суспільства, контролює їхнє дотримання; забезпечує народовладдя, наприклад, через проведення референдумів, діяльність представницьких органів держави (Верховна Рада України), органів місцевого самоврядування.
2. Економічна - держава регулює сферу економічних відносин, але втручання держави в ринкову економіку, що розвивається на основі саморегулювання, обмежено, воно, зокрема, проявляється
у створенні казенних підприємств (не підлягаючої приватизації) і регулюванні їхньої діяльності;
у демонополізації економіки;
у захисті прав виробника (наприклад, від несумлінної конкуренції);
у ліцензуванні тих видів підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє середовище, безпеку держави;
у захисті прав споживачів.
3. Соціальна- держава забезпечує соціальну захищеність особистості, його діяльність спрямована на зняття й зм'якшення соціальних протиріч шляхом фінансової, матеріальної, програмної й іншої підтримки нужденних у соціальному захисті: інвалідів, безробітних, біженців, багатодітних родин і т.д.
4. Культурно-виховна- держава займається організацією утворення, виховання, підтримкою й розвитком науки, культури.
5. Екологічна -і держава забезпечує екологічну безпеку особистості, видає й проводить у життя відповідні природоохоронні закони
6. Охорони правопорядку - держава забезпечує охорону й відновлення порушеного правопорядку як результату державно-правового регулювання суспільних відносин (діяльність органів внутрішніх справ, прокуратури, правосуддя й ін.)
7. Фінансового контролю- держава контролює легальність доходів фізичних і юридичних осіб, частина яких у вигляді податків підлягає вилученню й напрямку в бюджет (місцевий, загальнодержавний) для задоволення загальсоціальних інтересів, утримування державного апарата; витрата податків також є об'єктом контролю відповідних державних органів.
10. Зовнішні функції держави.
1. Економічного співробітництва - держава, з огляду на світовий поділ праці, економічну взаємозалежність країн, сприяє інтегруванню національної економіки у світову на основі висновку відповідних взаємовигідних міждержавних договорів, міжурядових угод
2. Співробітництва по забезпеченню світового порядку -держава бере участь у діяльності, спрямованої на збереження миру, роззброювання, ліквідацію ядерної зброї, бере участь у боротьбі з контрабандою, наркобізнесом, тероризмом, будучи членом Інтерполу.
3. Співробітництва в рішенні глобальних проблем сучасності - тільки спільні зусилля держав можуть привести до рухів у рішенні проблем, що коштують перед світовим співтовариством: екологічної, сировинний, енергетичної, демографічної й ін.
4. Оборони - випливає із призначення Збройних Сил України винятково для захисту незалежності, територіальної цілісності держави й виконання міжнародних зобов'язань
Роль органів внутрішніх справ (ОВД) у здійсненні функцій держави випливає з місця ОВД у його механізмі, що визначено Законом України "Про міліцію".
Відповідно до цього Закону міліція є державним збройним органом виконавчої влади який призначений для захисту життя, здоров'я, прав і воль громадян, власності, навколишнього середовища, інтересів суспільства й держави від протиправних зазіхань.
Із цього треба, що ОВД беруть участь у здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій держави, зокрема:
економічної (наприклад, діяльність по захисту економіки від злочинних зазіхань);
екологічної (наприклад, діяльність екологічної міліції);
охорони правопорядку (наприклад, діяльність ДАІ, патрульно-постової служби й т.д.);
співробітництва по забезпеченню світового порядку (у Києві перебуває національне бюро Інтерполу, проводяться спільні акції).
11. Форми держави.
Кожна держава характеризується певною формою, тобто зовнішнім вираженням процесу організації та здійснення державної влади. Форма держави є складним соціальним явищем, що дає можливість визначити характер існування і напрямки розвитку держави, властивості її устрою, правління та режиму.
Форма держави визначається національним складом населення, територіальними розмірами країни, історичними і культурними традиціями народу та іншими факторами.
Форма держави не є раз і назавжди встановленою, вона постійно змінюється і розвивається. Також постійно змінюється і розвивається і уявлення про неї. У юридичній літературі не існує єдиного підходу щодо визначення поняття та змісту форми держави. Згідно з одними, зміст форми держави зводиться лише до характеристики форми правління. Інші під формою держави розуміють тільки сукупність форми правління та територіальної організації влади без урахування державного режиму, оскільки він характеризує не стільки форму, скільки суть держави.
Отже, форма держави є складним соціальним явищем, що дає змогу визначити, як і в яких напрямах існує та розвивається держава. При цьому вирішальне значення на неї здійснює як сутність так і історичний тип держави.
Традиційно під формою держави розуміють порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади в країні, взяту в єдності взаємозалежних трьох елементів: форми державного правління, форми державного устрою, форми державного режиму.
Таке розуміння форми держави найбільшою мірою дозволяє дослідити ту або іншу державу, виявити її змістовні сторони і сутнісні аспекти.
Слід зазначити, що поняття форми держави як певної структури не означає довільної сукупності її елементів. Воно відображає єдність, взаємозалежність об'єднаних в ній елементів, у результаті чого виникає нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів.
Форма держави складається з трьох елементів:
1) форма державного правління — це елемент форми держави, який характеризує структурну організацію влади, порядок утворення і повноваження вищих органів державної влади, їх взаємовідносини між собою, з іншими органами держави, з політичними партіями і соціальними групами та населенням в цілому.
2) форма державного устрою — це елемент форми держави, який характеризує територіальну організацію влади, спосіб (порядок) поділу території держави на певні складові частини та співвідношення між ними.
3) форма державного режиму — це елемент форми держави, який характеризує політичну організацію влади, сукупність способів, прийомів, методів здійснення державної влади у суспільстві.
Усі елементи форми держави тісно пов'язаних між собою: будь — яка зміна державного режиму призводить до зміни форми держави і, навпаки, зміна форми державного устрою та правління держави сприяє зміни державного режиму.
12. Форма державного правління.
Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.
За формою правління розрізняють:
• монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово та передається у спадщину;
• республіки — верховна державна влада здійснюється органами, що обираються населенням на певний строк.
Форма державного правління показує:
• як створюються вищі органи державної влади та яка їх будова;
• як будуються взаємовідносини між вищими та іншими державними органами;
• як будуються взаємовідносини між верховною державною владою і населенням країни;
• якою мірою організація вищих органів держави дає змогу забезпечити права і свободи громадян.
Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монархія та республіка.
13. Монархія як форма державного правління.
Монархія — це така форма державного правління, за якої державна влада повністю чи частково зосереджується в руках однієї особи — монарха, передається у спадщину та не залежить від населення.
Протягом історії суспільного розвитку виникали різні види монархій: східна деспотія, що ґрунтувалася на азіатському способі виробництва; антична (рабовласницька) монархія, феодальна (ранньофеодальна — характеризується високим ступенем децентралізації); станово-представницька — характеризується наявністю станово-представницького органу (кортеси, генеральні штати, парламент).
Традиційно розрізняють абсолютні (необмежені) та конституційні (обмежені) монархії.
Абсолютна (необмежена) — характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією і сам здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який сам і формує; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в руках монарха;
Конституційна (обмежена) — влада монарха обмежена тією чи іншою мірою повноваженнями певних державних органів. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (вона практично не існує) і парламентська монархії.
Парламентська монархія — форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Переважна більшість сучасних монархій — це монархії парламентські (Велика Британія, Данія, Швеція, Японія).
Дуалістична монархія — форма правління, де монарх — глава держави особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем'єр-міністра, якого він призначає.
14. Республіка як форма державного правління.
Республіка — це така форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом), який обирається населенням на певний строк.
В історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціалістична.
Сучасні республіки існують у таких різновидах: парламентська, президентська та змішана (напівпрезидентська).
Парламентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. У такій республіці глава уряду має більше повноважень, ніж глава держави, здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається всім населенням країни, глава держави обирається парламентом або більш великою колегією, але за участю парламенту.
До таких держав належать Італія, Чехія, Угорщина, Австрія.
Президентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) одноособово або з подальшим схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам і керує. Тому уряд підзвітний президенту, а не парламенту (в руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Президент обирається непарламентським шляхом — прямими або непрямими виборами населення. До таких держав належать США, Аргентина, Мексика, Бразилія.
Змішана (напівпрезидентська) республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать Україна, Фінляндія, Франція. Розрізняють президентсько-парламентську та парламентсько-президентську змішані республіки.
15. Форма державного устрою.
Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.
Форма державного устрою— це елемент форми держави, який визначає територіальну організацію держави, спосіб поділу території держави на складові частини та порядок їх взаємовідносин між собою і з державою у цілому.
Форма державного устрою показує:
з яких частин (адміністративнотериторіальні одиниці, автономії чи суверенні держави) складається внутрішня структура держави;
який правовий статус цих складових частин і характер їх співвідношення;
як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;
в якій формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни.
За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.
Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.
Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.
16.Уніта́рна держа́ва — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами. Уніта́рна держа́ва — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами.
Унітарний «єдиний, який становить єдине ціле» — запозичення з французької мови; фр. unitaire «те саме» пов'язане з латинським unitas «єдність, єдине ціле», утвореним від латиського ūnus «один».[1]
Централізована унітарна держава характеризується тим, що управління на всіх суб-національних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади.
Децентралізована унітарна держава характеризується тим, що місцеві органи формуються незалежно від центральних органів влади (обираються населенням і т. п.) та користуються значними повноваженнями у вирішенні місцевих питань.
Відносно децентралізована унітарна держава характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.
Згідно з ст. 2 розділу I Конституції України, Україна є унітарною державою. Це означає, що територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною, що складові частини цієї території перебувають в нерозривному взаємному зв'язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо, федеративної держави.[2]
17.Складна держава — держава, до складу якої входять інші державні утворення з тим чи іншим рівнем самостійності. Розрізняють такі види складних держав: а) федерація(форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави.); б) конфедерація(союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної влади та управління, але водночас створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (насамперед військовій, рідше зовнішньополітичній, економічній та інших сферах).); в) імперія(Імперія (від лат. 1гпрепит - влада) являє собою на-сильственно створюється складне монархічна держава, на чолі якого - цар, імператор, король тощо (наприклад, Римська, Російська, Британська та ін).).
18.Політи́чний режи́м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави. Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод. Політичні режими можна розрізнити за двома головними критеріями — джерелом влади та межами цієї влади. За джерелом влади:Демократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, в якій народ виступає джерелом влади на принципах рівності, свободи і солідарності. Недемократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, або спосіб правління, оснований на владі авторитету, політико-правовій нерівності соціальних груп та прошарків суспільства, використанні насильства. За критерієм меж влади: Ліберальні режими — це така організація політичної системи, в якій влада держави обмежена сферою невід’ємних прав і свобод особистості. Тоталітарні режими — така політична система, яка намагається — заради тієї чи іншої мети — повністю (тотально) контролювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окремо.
19.Недемократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, або спосіб правління, оснований на владі авторитету, політико-правовій нерівності соціальних груп та прошарків суспільства, використанні насильства. Втім, авторитарні режими можуть будуватись як на базі авторитету звичаю, традиції (монархії), так і на авторитеті сили (диктатури). Зовнішними ознаками авторитарних режимів є відсутність або формальний характер представницьких органів влади, відмова від принципу поділу влади, різний політико-правовий статус окремих соціальних груп, і в зв’язку з цим – нерівність (або взагалі відсутність) виборів, інколи – посилення ролі армії та інших силових структур. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні. Ознаки: автократизм або невелике число носіїв влади (диктатор, військова диктатура, олігархічна група);
непідконтрольність влади народу, звужені або зведені нанівець дії принципів виборності державних органів і посадових осіб, підзвітність їх населенню;
ігнорується принцип поділу влади, глава держави, виконавча влада домінують, роль представницьких органів обмежена;
монополізація влади і політики, недопущення реальної політичної опозиції і конкуренції (іноді відсутність різноманітних політичних інститутів може бути наслідком незрілості громадянського суспільства, чи недовіри партіям з боку населення);
відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання або обмежене втручання у позаполітичні сфери, насамперед у економіку;
в якості методів державного управління домінують командні, адміністративні, в той же час відсутній терор, практично не застосовуються масові репресії;
права і свободи особистості головним чином проголошуються, але реально не забезпечуються (насамперед, у політичній сфері);
особистість позбавлена гарантій безпеки у взаєминах з владою;
силові структури суспільству практично непідконтрольні і використовуються підчас у політичних цілях.
21. Державний орган як структурний елемент апарату держави. Державний орган — це структурно виокремлений, внутрішньо організований колектив державних службовців, який наділений встановленою законодавством компетенцією для виконання певних владно-управлінських функцій і завдань держави.
Слід зауважити, що структурно державний орган можна розглядати як складне утворення, яке включає два відносно відокремлених підрозділи, один з яких здійснює статутні повноваження цього органу, а інший — виконує -допоміжні функції, завданням якого є забезпечення виконання державним органом своїх повноважень. Такий підхід дає можливість визначити правовий статус різних категорій працівників державного органу, виходячи з конкретних функціональних напрямів його діяльності, а також відповідні вимоги та кваліфікаційні характеристики посад на державній службі’. Залежно від соціальної природи державні органи поділяються на первинні та вторинні. Первинні органи створюються шляхом безпосереднього волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади, або успадкуванням, якщо джерелом влади вважається монарх. Первинним державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним може бути президент, якщо його обирає безпосередньо народ. Вторинні органи утворюються первинними, є похідними від останніх і їм підзвітні. Наприклад, згідно з Конституцією України Президент за згодою Верховної Ради призначає Прем’єр-міністра України і за його поданням членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій.
22.Органи державної влади — це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями. Ознаки державних органів:1.Орган держави володіє певною самостійністю, автономією, проте він є частиною єдиного механізму держави, займає в державній машині своє місце і міцно пов'язаний з іншими її частинами.
2.Орган держави складається з державних службовців, які перебувають в особливих правовідносинах з органом.
Службовці держави безпосередньо не виробляють матеріальних благ, тому їх утримання покладається на суспільство.
3.Органи держави мають внутрішню будову (структуру). Вони складаються з підрозділів, скріплених єдністю цілей, заради досягнення яких утворені, і дисципліною, яку всі службовці зобов'язані дотримуватися. 4.Найважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції — владних правомочностей (сукупності прав і обов'язків) певного змісту та обсягу. Реалізація органом держави своєї компетенції — це не тільки його право, а й обов'язок.
23. Законода́вча вла́да, легіслату́ра (лат. latio legis — внесення законопроекту) — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень.
Якщо ж підходити до розуміння словосполучення «законодавча влада» у більш широкому трактуванні, то це поняття містить у будь-якому разі три складові елементи (влада, закон і його законодавець — той, що має відношення до встановлення законів), а ще чотири залишаються за його межами. Це відповіді на запитання:-що таке закон.-хто створює («дає») його.-як приймаються та реалізуються закони.Зміст цих явищ розкривається в конституціях, законах і підзаконних актах (наприклад, регламентах парламентів), у дослідженнях учених, у практиці законодавчої діяльності.Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву — конституції.Поточне завдання законодавчої діяльності парламенту полягає у підготовці та прийнятті законів, безпосередньо передбачених Конституцією, і тих законів, які забезпечують потреби розвитку суспільства і держави в усіх сферах їх життєдіяльності. При цьому слід наголосити, що законодавство є безпосереднім інструментом формування стратегії й тактики такого розвитку.
24. Викона́вча вла́да. Розробляє і втілює державну політику, спрямовану на забезпечення виконання законів, та керує сферами суспільного життя. Має можливість самостійно приймати рішення, необхідні для виконання цих завдань, проте є підзвітною законодавчій гілці влади. За дотриманням чинного законодавства, в тому числі і органами виконавчої влади, слідкує судова влада. Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави - президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен, за загальними правилами, користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження.Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних та інших функцій у сфері державного керування. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат.
26.Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.
Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають пріоритет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.Концепція правової держави, визнана зараз ідеальною моделлю належного політичного устрою, є певним узагальненням різних традицій. У юридичній доктрині та практиці різних країн склалися власні, хоча й подібні в ключових ідеях, концепції правової держави. Йдеться насамперед про німецьку Rechtsstaat, англійську rule of law, французьку Etat de droit концепції.
Правова держава є альтернативою авторитаризму, тоталітаризму і анархії. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини.
Правова держава передовсім є державою як соціальним інститутом, тобто їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі.
27.Поняття право, його призначення.
Пра́во — це обумовлена природою людини і суспільства система регулювання суспільних відносин, що виражає свободу особистості, та якій притаманні нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу. Роль права в житті суспільства знаходить свій прояв у тому, що одні норми права виконують його регулятивну функцію: з їх допомогою забезпечується загальний порядок в економічних, торговельних, сімейних та інших відносинах. Досягається це тим, що держава встановлює загальні для всіх учасників таких відносин права та обов'язки (наприклад, встановлює правила торгівлі або порядок спадкування майна померлого людини). З допомогою інших норм права здійснюється охоронна функція права, яка полягає в тому, що держава захищає від зазіхань на життя, здоров'я людей, їх майно, встановлюючи міри відповідальності за вбивство, крадіжку, заподіяння шкоди здоров'ю та інші небезпечні для суспільства діяння.
28 Функції права — це основні напрями впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язання конкретних завдань. Основна функція права полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин, а значить функція є нормативно-регулюючою. Функції права можна класифікувати за різними підставами За сферою правового впливу розрізняють такі функції:-економічна — регулювання економічних відносин;-політична — регулювання політичних відносин;-ідеологічна — формування суспільної свідомості шляхом правового визнання або заборони певних ідеологій;-екологічна — регулювання відносин природокористування;-культурна-виховна — регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури. За характером впливу на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин:-нормативно-регулююча — регламентування поведінки суб'єктів суспільних відносин;-інформаційна — доведення до відома змісту державної волі;-комунікативна — сприяння організації правовідносин між їх учасниками;-орієнтаційна — визначення ціннісних критеріїв поведінки;-виховна — вплив на формування світогляду та правосвідомості;-захисна — охорона соціальних цінностей від посягань на них. За характером впливу:-статична — закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;-динамічна — сприяння виникненню і розвитку нових суспільних відносин;-установча — первинне заснування певних соціальних інститутів;-інтегративна — системоутворюючий вплив на суспільні відносини;-охоронна — охорона суспільних відносин від небажаних на них впливів;-запобіжна — запобігання виникненню небажаних суспільних відносин. За сферою, на яку поширюються функції права:-загальноправова;-міжгалузева;-галузева;-правовий інститут;-норма права.
29. Джерело права — це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість. Види:Джерелами права в різних правових системах визнаються:---Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.---Правовий прецедент — джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. Близьким, проте до певної міри відмінним, джерелом може розглядатися Судова практика[2].---Правовий (санкціонований звичай) — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.---Нормативно-правовий договір (у тому числі Міжнародний договір) — це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.---Релігійні тексти (Коран, Сунна) — документи, які містять церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечена нею.---Правова доктрина — це витоки формування права, його джерела, опубліковані праці юристів, які дістали загального визнання.---Принципи права — це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.
31. Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.
Правових актів досить багато, і їх потрібно відрізняти один від одного. Термін «правовий акт» в правознавстві має три значення: по-перше - це правило правомірної дії — юридичний факт; по-друге - результат правомірних дій як елемент правової системи (юридична норма, індивідуальний припис (акт), акт автономного регулювання); по-третє - юридичний документ.
В даному випадку найбільш підходять два останніх значення. Тому правовий акт — це письмовий документ, який належним чином оформлений і в зовнішній формі виражає волю держави, її органів, класів, соціальних груп, окремих індивідів, узагальнення практики.
Нормативно-правовий договір (у тому числі Міжнародний договір) — це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.
Іноді цю форму права називають договір із нормативно-правовим змістом. Це така форма права, в якій закріплюються юридичні права і обов'язки учасників суспільних відносин, умови і зміст, юр-дична відповідальність сторін. Такий договір повинен відповідати діючому законодавству України.
Нормативно-правові договори поділяються на два види: 1) договори, які укладаються між підприємствами, організаціями і громадянами. Перший вид договорів можна поділити також на два види:
1) договори, які укладаються між Україною і іншими державами або окремими державними органами. Ці договори вивчаються міжнародним правом. Вони, як правило, ратифікуються Верховною Радою України. Наприклад, Договір про Співдружність Незалежних Держав (1991 р.);
2) договори (угоди), які мають приватний міжнародно-правовий характер. Ці договори укладаються між підприєм-ствами і організаціями України і зарубіжних країн.
32. Система права – внутрішня структура права, що охоплює всі чинні і юридичні норми.
Основні структурні елементи системи права:
Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, який визнає і охороняє держава, і з якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права.
Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. — це галузі права.
Інститут права — це відокремлена група правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм.
Інститут права характеризується тим, що:
Інститути права поділяються на галузеві, які регулюють певні відносини в межах однієї галузі права, та міжгалузеві, які регулюють відносини, що є предметом різних галузей права.
Підгалузь права — система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузі є у багатьох галузей права. Наприклад, цивільне право має підгалузі: право власності, зобов'язальне право, спадкове право, авторське право та ін. На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі.
33. Систематиза́ція законодавства — впорядкування та вдосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників.
Існують такі види систематизації: облік, кодифікація, інкорпорація і консолідація.
Систематизація законодавства — це діяльність з впорядкування чинних нормативно-правових актів у єдину узгоджену систему, з метою забезпечення ефективного правового регулювання.
Систематизація спрямована на:
Систематизація здійснюється чотирма способами:
Облік нормативно-правових актів- це збирання, фіксування в логічній послідовності та зберігання нормативно-правових актів, підтримання їх у відповідному контрольному (актуальному) стані з урахуванням усіх змін та доповнень, а також створення спеціальних систем їхнього нагромадження та пошуку.
Інкорпорація — це об'єднання групи чинних нормативно-правових актів у одному збірнику за певним критерієм (хронологічним, тематичним тощо) без зміни їхнього змісту.
Кодифікація — це змістовна переробка, узгодження й об'єднання певної групи юридичних норм, пов'язаних спільним предметом правового регулювання, в єдиному нормативному акті. Тобто, це впорядкування правових норм, яке супроводжується переробкою їхнього змісту, зі скасуванням одних й ухваленням інших норм права, що можливе лише у процесі правотворчості.
Консолідація — вид систематизації в процесі якого кілька актів об’єднуються в новому документі. У процесі консолідації правотворчим органом створюється новий НПА, який повністю замінює попередні; усі нормативні положення раніше прийнятих актів об'єднуються в ньому без змін, хоча, як правило, здійснюється їх редакційна правка: усуваються суперечності, повтори тощо.
34. Предмет правового регулювання — це суспільні відносини, на які звернено правове регулювання. До сфери правового регулювання входять відносини, що:
- відображають як індивідуальні інтереси членів суспільства, так і загальні інтереси суспільства в цілому;
- реалізують взаємні інтереси всіх її учасників, кожний з яких йде на певний утиск своїх інтересів задля задоволення інтересів іншого;
- потребують дотримання певних правил поведінки, обов’язковість яких підкріплена силою держави. Перерахованим ознакам відповідають такі три види суспільних відносин, як:
- відносини людей, пов’язані з обміном цінностями (як матеріальними, так і нематеріальними). Тут потреба у правовому регулюванні виражена найпомітніше,;
- відносини, пов’язані з владним управлінням суспільством, бо в управлінні суспільними процесами зацікавлені як окремі особи, так і суспільство в цілому.;
- відносини, пов’язані із забезпеченням правопорядку, покликані забезпечити нормальне функціонування усіх сфер суспільного життя.
Право регулює лише ті відносини, що носять свідомо-вольовий характер.
Методи правового регулювання — це способи, засоби і прийоми, за допомогою яких правове регулювання здійснюється. Виділяють два основних методи правового регулювання.
Перший метод — метод децентралізованого регулювання — автономний. Він побудований на координації цілей та інтересів сторін у суспільних відносинах та застосовується для регламентації рівних за становищем (рівноправних) суб’єктів, які задовольняють свої приватні інтереси. Децентралізований метод правового регулювання, як правило, застосовується у приватно-правових галузях (цивільне, сімейне, трудове право).
Другий метод — метод централізованого, або імперативного, наказового регулювання. Він базується на відносинах субординації між учасниками суспільних відносин — вони не є рівними за статусом. За його допомогою регулюються відносини, в яких пріоритет надається загальносоціальному інтересу. В державно-організованому суспільстві загальносоціальні інтереси виражає держава, яка здійснює централізоване управління суспільними процесами та наділена владними повноваженнями. Тому централізований, імперативний метод використовується в публічно-правових галузях (конституційне, адміністративне, кримінальне право).
35. Структура правової норми – це її внутрішня побудова, яка характеризується наявністю в ній відносно автономних, але нерозривно пов’язаних одна з одною складових частин, що різняться за функціональною роллю
Норма права — це формально визначене, сформульоване або санкціоноване державою загальнообов'язкове правило поведінки загального характеру, реалізація якого забезпечується державними примусовими заходами.
Норми права мають певну логічну структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
У гіпотезі описуються обставини, вказуються умови, за яких вступає у дію норма, і зазначається, що саме нею слід керуватися за конкретної життєвої ситуації.
Диспозиція — частина правової норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка за наявності фактичних обставин, передбачених гіпотезою. Це — саме правило поведінки, права та обов'язки певних суб'єктів, встановлені нормою права.
Санкція — частина правової норми, що містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого в диспозиції. Ці наслідки можуть знайти вираз у різних формах: у визнанні недійсними певних дій, у примусі до здійснення певних дій, до майнової відповідальності тощо.
36.Правові відно́сини — врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правові відносини виникають тоді і тільки тоді, коли відношення регулюється нормами права. Правові відносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень.
Ознаки правовідносни:
-.'Суспільні відносини' поділяються, які виникають тільки між людьми та їх об’єднаннями і безпосередньо пов’язані з їх діяльністю та поведінкою.
-.Ідеологічні відносини, оскільки до свого виникнення вони проходять крізь свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі загальнолюдські цінності і суспільні пріоритети.
-.Виступають юридичним виразом економічних, політичних,сімейних та інших відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті.
-.Виникають, припиняються або змінюються на основі правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються.
-.Суб’єкти правовідносин пов’язані між собою суб’єктивними правами і юридичними обов’язками. Сторони в правовідносинах виступають як уповноважені і зобов’язані особи, де права та інтереси одних осіб можуть бути реалізовані через виконання обов’язків іншими.
-.Взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітко визначена. Суб’єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах.
-.Вольовий характер правовідносин обумовлений тим, що вони виникають і реалізуються на основі волевиявлення хоча б одного з їх учасників, обов’язково проходячи крізь їх свідомість і виражаючи їх волю.
-.Охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов законності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідносини, які є в суспільстві.
37. Правові відносини складаються з таких елементів:
Правові відносини складаються з таких елементів:
Суб'єкти правовідносин — це особи, що беруть участь у правовідносинах (не менше двох). Вони повинні володіти особливою юридичною властивістю — правосуб'єктністю, тобто правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю.
Правоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єкта мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Дієздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єкта самостійно, особистими діями набувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Деліктоздатність — це здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень.
Суб'єктами правовідносин можуть бути індивіди (фізичні особи) та колективи (юридичні особи, у тому числі держава).
Об'єкт правовідносин — це матеріальні або духовні цінності, особисті або соціальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Об'єктами правовідносин можуть бути предмети матеріального характеру, послуги виробничого та невиробничого характеру, продукти духовної та інтелектуальної творчості, особисті немайнові блага людини.
Зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників правовідносин.
Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.
Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки, яку зобов'язана особа повинна здійснювати в інтересах уповноваженої сторони.
38. Юридичний факт — це конкретна життєва обставина, з якою норми права пов'язують виникнення, зміну або відміну правовідносин. Юридичні факти відображені в гіпотезах правових норм.
Різновиди юридичних фактів:
1) за вольовою ознакою факти поділяються на:
• події — обставини, що не залежать від волі людини (загибель застрахованого майна від пожежі або повені, народження або смерть людини, закінчення строку, тощо);
• дії — обставини, що залежать від волі людини (складання заповіту, дарування):
а) правомірні (дозволені) дії:
• юридичні акти — така правомірна поведінка, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (складання людиною заповіту, договір, судове рішення);
• юридичні вчинки — дії, що не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (знахідка скарбу, написання літературного твору, наукове відкриття).
б) неправомірні (заборонені) дії (правопорушення) (крадіжка, торгівля в недозволеному місці).
• провина;
• злочин.
2) за юридичними наслідками:
• правотворчі — факти, що викликають виникнення правовідносин (укладення договору оренди, прийняття на роботу, обрання на державну посаду тощо);
• правозмінні — факти, що викликають зміну правовідносин (зміна прізвища при одруженні, присвоєння спеціального звання, зміна умов договору оренди, тощо);
• правоприпинні — факти, що викликають припинення правовідносин (звільнення з роботи, розлучення, виконання обов'язку тощо).
39. Правомірні та неправомірні дії.Дії, залежно від того, чи відповідають вони вимогам закону, інших нормативних актів та умовам договору або ж порушують їх, поділяються на правомірні і неправомірні. Неправомірні — це дії, які порушують положення законів, інших нормативних актів і принципів права. До неправомірних дій, що породжують цивільні правовідносини, можна віднести:
завдання шкоди (збитку);
порушення договірних зобов'язань;
безпідставне збагачення;
дії, здійснені як угоди, що визнані недійсними;
дії, що порушують виключні права авторів творів науки, літератури, мистецтва тощо.
Наслідком здійснення неправомірних дій є настання цивільно-правової відповідальності, хоч воля правопорушника не була спрямована на настання цих правових наслідків. Вони настають внаслідок положення закону. Неправомірні дії можна поділити на цивільні правопорушення і злочини. Останні тягнуть за собою кримінальне покарання, але водночас у цивільному порядку породжують обов'язки з відшкодування шкоди, завданої особі громадянина або його майну.
Правомірні дії — це дії, що відповідають вимогам законів, інших правових актів та принципів права. Правомірні дії, в свою чергу, поділяються на юридичні акти та юридичні вчинки.
Юридичні акти — правомірні дії суб'єктів, метою яких є виникнення, зміна або припинення цивільних правовідносин, тобто спрямовані на досягнення правових наслідків. До юридичних актів належать угоди, адміністративні акти (акти державних органів та органів місцевого самоврядування), рішення суду.
Юридичні вчинки — це правомірні дії суб'єктів цивільних правовідносин, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета досягти того чи іншого правового результату (а іноді й всупереч наміру суб'єкта, який здійснив юридичний вчинок).
40.Правопору́шення — неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, за вчинення якого особа може бути притягнута до юридичної відповідальності.
Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.
Склад правопорушення містить чотири необхідні елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкта і суб'єктивну сторону правопорушення.
Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом, на які спрямовано посягання суб'єктів правопорушення (наприклад, власність, духовні цінності, здоров'я людини та ін).
Об'єкт правопорушення може розглядатися з різних позицій як:
Об'єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення: протиправне діяння (дія чи бездіяльність) суб'єкта права; його шкідливі наслідки (спричинений шкідливий результат або погроза його настання); причинно-наслідковий зв'язок між діянням і шкідливим результатом. Крім зазначених основних елементів об'єктивної сторони, існують факультативні: спосіб вчинення правопорушення, місце і час, оточення тощо.
Суб'єкт правопорушення — фізична або юридична особа, що вчинила правопорушення і є деліктоздатною, тобто має здатність нести юридичну відповідальність.
Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріальною правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених законодавством, і юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).
Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою ознакою тут є вина, що виражається у формах умислу (прямого і непрямого) чи необережності (злочинної самовпевненості і злочинної недбалості).
41. Правоздатність та дієздатність фізичних та юридичних осіб
Правозда́тність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моментународження і припиняється зі смертю особи.
Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.
Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, віросповідання, належності до громадських організацій та ін.
Дієзда́тність — це здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.
Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.
У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.
42. Основи конституційного ладу україни
Конституційний лад — це встановлений Основним Законом порядок організації і функціонування інститутів держави і суспільства, система суспільних відносин, що гарантуються, забезпечуються і регулюються законами, прийнятими відповідно до Конституції.
Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.
За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права.
За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні.
За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб'єктів конституційно-правових відносин.
Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризується насамперед рядом загальних принципів, зокрема суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером, гарантованістю.Конституційне право-це галузь,яка є сукупністю норм,що закріплюють основи Конституційного ладу України
У статті 109 КК України передбачається відповідальність за дії , що спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади.
43. Основні права та обов'язки людини і громадянина України
Види основних прав і свобод людини
1. Особисті права громадян України - “розглядаються в правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави”.
2. Політичні права - “пов”язані з участю у суспільному-політичному житті , зформмуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.Їх важливою особливостю є те,що вони адресовані лише громадянинам України”.
3. Економічні права - “забезпечують людині можливість вільно розпоряджатись основними факторами виробничої діяльності,яка складає основу розвитку та існування суспільства”.
4. Соціальні та культурні права - “забезпечують гідний рівень життя та соціальну захищеність...сприяють духовному розвитку людини,забезпечують її участь в економічному ,соціальному і культурному прогресі суспільства”.
Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Можна навести слідуючий перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючої Конституції України:
Можна навести слідуючий перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючої Конституції України: 1) рівність перед законом (Ст. 24); 2) право на життя (Ст. 27); 3) повага честі і гідності (Ст. 28); 4) вільний розвиток індивідуальності (Ст. 23); 5) гідне існування (Ст. 48); 6) недоторканість особистості (Ст. 29); 7) свобода (Ст. 29); 8) недоторканість житла (Ст. 30); 9) безпека (Ст. 32); 10) вільне пересування та вибір місця проживання (Ст. 33); 11) свобода світогляду (Ст. 11, Ст. 35); 12) захист (Ст. 29, Ст. 59); 13) захист своїх та чужих прав та свобод (Ст. 44); 14) право на захист свого та оточуючих життя і здоров'я від протиправних посягань (Ст. 27, Ст. 55); 15) охорона законом особистого та подружнього життя (Ст. 32); 16) вільний вступ до шлюбу (Ст. 51); 17) тайна листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (Ст. 31); 18) право на розвиток національної самобутності (Ст. 53, Ст. 11); 19) право на судовий захист та оскарження (Ст. 29, Ст. 32).
44. Народовладдя в Україні та форми його здійснення
Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії.
Безпосередня демократія – забезпечення ухвалення державних рішень прямим волевиявленням народу.
До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять:
Референдум - голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення - голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму - вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.
Представницька демократія - засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади - насамперед, народних депутатів. Президента, інколи суддів.
45. Державні символи україни
Державні символи України – це встановлені конституцією і законами України, особливі розпізнавальні знаки, в яких втілені суверенітет, історичне минуле та ідеї і цінності нашої держави.
Згідно з Конституцією України, державними символами України є
Прапор. Українські національні кольори — блакитний і жовтий. З давніх-давен українська земля була хліборобським краєм. Блакитне небо над золотою нивою — ось який прекрасний зміст нині вкладає у національні кольори кожен українець-патріот. Отже, наш прапор — блакитно-жовтий. А чи можна сказати, що він жовто-блакитний? Ні, оскільки за правилами геральдики (наука, що вивчає герби) кольори «читаються» згори донизу. До прапора виявляють пошану, схиляючи голову чи вклоняючись, а часом і стають на одне коліно. Військові віддають прапорові честь.
Великий Державний Герб України, згідно зі статтею 20 Конституції України, встановлюється з урахуванням малого Державного Герба, як його головного елемента, і герба Війська Запорізького, і затверджується не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
19 лютого 1992 р. Верховною Радою України ухвалена постанова "Про Державний Герб України", якою було затверджено «Тризуб, як малий герб України» i, відповідно, головний елемент великого герба. З найдавніших часів тризуб шанується як магічний знак, свого роду оберіг. Його зображення археологи зустрічали у багатьох пам'ятках культури, датованих першими століттями нашої ери. Перша згадка у літописах про такі знаки належить до Х століття. За часів Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Після київського князя Ігоря (912—945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980—1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого — тризуб. Примітка: тризуб є геральдично стилізованим зображенням пікируючого сокола.
Державний гімн України — один з головних державних символів України поряд з прапором і гербом. Державним гі́мном є перший куплет та приспів пісні «Ще не вмерла України і Слава, і Воля»слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційно його «Музичну редакцію» ухвалила Верховна рада України 15 січня 1992 року; слова гімну затверджено законом «про Гімн України» 6 березня 2003 року
46. Територіальний устрій України.
Територіальний устрій України - це передбачений і гарантований Конституцією і законами України, іншими нормативно-правовими актами системний, об'єктивний, внутрішньо-єдиний порядок територіального влаштування (організації) суспільства і держави, що розуміється як співвідношення держави в цілому з її складовими частинами, розподілу компетенції між державою та територіальними одиницями. Територіальний устрій України визначається виключно законами України (п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України).
Територіальний устрій ґрунтується на таких принципах:
Україні як унітарній державі властиві такі ознаки:
* єдина загальнодержавна система органів влади; "єдине законодавство;
* єдине громадянство;
* єдина система судових, правоохоронних, контрольно-наглядових та інших органів;
* можливість укладення міжнародних договорів, розвитку міжнародних відносин з іншими державами тільки на рівні спеціально уповноважених органів державної влади;
* єдина грошова система тощо.
Систему адміністративно-територіального устрою складають:
У складі України є АРК, яка наділена лише територіальною автономією.
Територіальна автономія - головний чинник виділення АРК зі складу України, що зумовлено відокремленістю АРК від материкової частини держави. Часто територіальна автономія надається островам, півостровам, зокрема, такий статус мають острів Сицилія в Італії, Фарерські півострови в Данії.
Отже, територіальний устрій України - це територіальна організація, система взаємовідносин між державою загалом (її центральною владою) та її територіальними складовими (їх населенням, органами місцевої публічної влади).
47. Громадянство України.
Громадянство України – стійкий правовий зв’язок між фізичною особою та державою, який знаходить свій прояв у їх взаємних правах та обов’язках (визначається КУ і ЗУ «Про громадянство України»).
Принципи:
Після проголошення Незалежності України був обраний нульовий варіант – громадянство набували всі хто проживав на території України під час набуття чинності ЗУ «Про громадянство України» (18.11.91 р.).
Ст. 6 Підстави набуття громадянства України (ЗУ «Про громадянство України»)
Громадянство України набувається:
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства;
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Стаття 17. Підстави припинення громадянства України (ЗУ «Про громадянство України»)
Громадянство України припиняється:
1) внаслідок виходу з громадянства України;
2) внаслідок втрати громадянства України;
3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
48. Поняття трудового права.
Трудове право – сукупність правових норм, які регулюють трудові відносини працівника та роботодавця на підприємствах, установах і організаціях не залежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також відносини тісно пов’язані з трудовими.
Предмет трудового права – відносини, пов’язані з використанням найманої праці та відносини тісно пов’язані з трудовими.
Метод трудового права – сукупність засобів, способів і форм, за допомогою яких регулюються трудові відносини.
Характерно для методу трудового права поєднання імперативного і диспозитивного, центрального і локального правового регулювання.
Функції трудового права – основні напрями впливу його норм на поведінку людей в процесі праці:
49. Трудовий договір.
Основою виникнення трудових відносин є трудовий договір.
Визначення ст. 21 КЗпП «Трудовий договір – це угода між працівником і роботодавцем (власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом або фізичною особою), за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а роботодавець зобов’язується виплачувати заробітну плату і забезпечувати умови праці необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Трудовий договір укладається як правило в письмовій формі, однак може укладатися і в усній формі.
Сукупність умов, що визначає права і обов’язки сторін складає зміст трудового договору, є умови обов’язкові і факультативні.
Обов’язкові умови:
Етапи оформлення трудового договору:
50. Види трудового договору.
Види (ст. 21 визначає види трудового договору):
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі, і також за вимогою працівника.
51. Підстави припинення трудового договору з ініціативи роботодавця.
Стаття 40. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу
Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:
1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;
3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Стаття 41. Додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов
Крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:
1) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами;
1-1) винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;
2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи;
4) перебування всупереч вимогам Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" у безпосередньому підпорядкуванні у близької особи.
52. Загальні підстави припинення трудового договору.
Стаття 36. Підстави припинення трудового договору
Підставами припинення трудового договору є:
1) угода сторін;
2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;
4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;
5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;
7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
7-1) набрання законної сили судовим рішенням, відповідно до якого працівника притягнуто до відповідальності за корупційне правопорушення, пов’язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції";
8) підстави, передбачені контрактом.
53. Робочий час.
Робочий час – встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов’язки.
Робочим часом вважається час, протягом якого працівник згідно із законодавством, колективним і трудовим договором, з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку повинен виконувати свої трудові обов'язки на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи - роботодавця. Це означає, що в робочий час включаються час простоїв не з вини працівника, короткочасні перерви для обігрівання та відпочинку й інші періоди, коли працівник не працював, але за ним зберігалося місце роботи і зарплата цілком чи частково. Разом з тим робочим є і час роботи понад встановлену тривалість У випадках, передбачених законодавством.
54. Види робочого часу.
Відповідно до нормативів робочого часу його можна класифікувати:
• робочий час нормальної тривалості(не може перевищувати 40 годин на тиждень);
• робочий час зі зменшеною тривалістю:
• скорочений робочий час(— для працівників віком від 16 до 18 років — 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 години на тиждень; — згідно з п. 2 ч. 1 ст. 51 КЗпП для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, — не більш як 36 годин на тиждень.);
•неповний робочий час(За угодою між працівником і роботодавцем може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.);
• надурочні роботи (вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 3 років (ст. 176); особи, молодші 18 років (ст. 192); працівники, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять (ст. 220 КЗпП);вони не повинні перевищувати для кожного працівника 4 годин протягом 2 днів підряд і 120 годин на рік);
• робочий час зі збільшеною тривалістю:
• ненормований робочий час (особлива категорія працівників, праця, яких нерівномірно розподілена впродовж робочого часу і не може бути виконана в звичайному робочому режимі).
55. Час відпочинку.
Час відпочинку - проміжок часу, протягом якого працівник згідно із законодавством та локальними нормативними актами вільний від виконання трудових обов'язків і який він має право використовувати на свій розсуд.
Законодавством до часу відпочинку віднесено: перерви протягом робочого дня (зміни);
- перерви між робочими днями (змінами);
- відпочинок між робочими тижнями;
- святкові і неробочі дні;
- щорічні відпустки.
56. Види відпусток.
Стаття 4. Види відпусток
Установлюються такі види відпусток:
1) щорічні відпустки: (основна відпустка; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством);
2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;
3) творча відпустка;
4) соціальні відпустки: (відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка у зв'язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей);
5) відпустки без збереження заробітної плати.
57. Поняття цивільного права.
Циві́льне пра́во — галузь права (може вживатися також у значеннях «галузь законодавства», «наукова дисципліна» та «навчальна дисципліна»), яка включає в себе норми права, що регулюють майнові та особисті немайнові правові суспільні відносини між рівноправними суб'єктами права — фізичними особами та юридичними особами, державою Україна,Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, іноземними державами та іншими суб'єктами публічного права.
Предметом цивільного права є немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
58. Суб’єкти цивільних правовідносин.
Правовідносини існують між особами. В цивільних правовідносинах беруть участь як мінімум два суб'єкти. Суб'єктом права називається носій прав і обов'язків. Суб'єктом цивільного правовідношення є будь-яка особа, поведінка якої регулюється нормами цивільного права. Учасники цивільних правовідносин поділяються на такі категорії:
а) фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);
б) юридичні особи (підприємства, установи, організації);
в) держава Україна;
г) Автономна Республіка Крим;
д) територіальні громади;
є) іноземні держави;
ж) інші суб'єкти публічного права (ст. 2 ЦК).
Можливість особи стати учасником цивільного правовідношення називається правосуб'єктністю. Складовими правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність. Якщо під правоздатністю розуміють здатність особи набувати цивільні права та обов'язки, то під дієздатністю — здатність особи своїми діями набувати для себе права та обов'язки. Деякі вчені включають в склад правосуб'єктності, крім правоздатності і дієздатності, ще й такі елементи:
- деліктоздатність (здатність відповідати за заподіяну шкоду);
- трансдієздатність (можливість делегувати частину своїх повноважень представнику або виступити представником іншого суб'єкта);
- тестаментоздатність (можливість скласти заповіт).
59. Об’єкти права власності.
Об’єктом права власності можуть бути речі:
60. Форми власності в Україні.
Розглядають такі форми власності:
|
Спадкування за правом представлення |
|
Особливим випадком спадкування є спадкування за правом представлення, передбачене ст. 1266 ЦК. |
86. Адміністративна відповідальність
Адміністративна відповідальність виступає одним з видів юридичної відповідальності. Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність.
Адміністративній відповідальності притаманні ознаки, що властиві й юридичній відповідальності.
До особливостей, що характеризують адміністративну відповідальність і водночас відмежовують її від інших видів юридичної відповідальності, необхідно віднести такі:
Адміністративна відповідальність встановлюється законами й підзаконними актами чи їхніми нормами про адміністративні правопорушення. На відміну від цього, кримінальна відповідальність встановлюється виключно законами;
дисциплінарна - законодавством про працю, а також іншими законами, підзаконними актами, що встановлюють особливості положення окремих категорій працівників; матеріальна відповідальність - законодавством про працю, цивільним законодавством, а в окремих випадках - і нормами адміністративного права.
В основі адміністративної відповідальності лежить адміністративне правопорушення, кримінальної відповідальності - злочин, дисциплінарної - дисциплінарний проступок, матеріальної - спричинення матеріальної шкоди.
Суб'єктами адміністративної відповідальності виступають як фізичні особи, так і колективні утворення, а за кримінальної відповідальності - тільки фізичні особи.
Особливість адміністративної відповідальності полягає в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і посадовими особами чи суддями; кримінальне покарання накладається виключно судами.
Між адміністративним правопорушенням та особою, яка накладає адміністративне стягнення, відсутні службові стосунки. За цією ознакою адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної, для якої наявність таких взаємин є необхідною у мовою. На відміну від кримінального покарання, яке автоматично тягне за собою наявність судимості, застосування адміністративної відповідальності таких наслідків не передбачає. Адміністративне стягнення згідно з чинним законодавством діє протягом року з моменту його застосування.
Заходи адміністративної відповідальності застосовуються відповідно до законодавства, що регламентує провадження по справах про адміністративні правопорушення. Кримінальні справи розглядаються згідно з кримінально-процесуальним законодавством.
87. Адміністративний проступок
Адміністративним правопорушенням (проступком) визнають протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління та за яку законом передбачено адміністративну відповідальність (ст. 9 КпАП).
Адміністративний проступок - суспільно шкідлива, протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, права і законні інтереси юридичних осіб, власність, громадський порядок і громадську безпеку, встановлений порядок діяльності державних органів та установ і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність, відрізняється від злочину перш за все суспільною шкідливістю, та від дисциплінарного проступку, поняття якого ми сформулювали, як протиправне порушення трудової або службової дисципліни, яке полягає у невиконанні або неналежному виконанні трудових або службових обов’язків, які визначаються чинним законодавством України, за своїм змістом.
Адміністративний проступок має свої специфічні ознаки: суспільна шкідливість, протиправність, винність, карність.
В підсумку про розмежування понять “адміністративний проступок” та “адміністративне порушення” можна сказати наступне: адміністративним правопорушенням слід вважати будь-яке порушення норм адміністративного права, тоді як адміністративний проступок є протиправне вчинення діянь, за які законодавством передбачено накладення адміністративного стягнення. Адміністративне правопорушення (проступок) характеризується низкою ознак. Це, насамперед, діяння, поведінка, вчинок людини, дія чи бездіяльність, а також акт зовнішнього вияву ставлення особи до реальної діяльності інших людей, суспільства, держави. Закону непідвладні переконання, думки людей, якщо вони не знайшли зовнішнього вияву.
Діяння визнають адміністративним правопорушенням за наявності чотирьох ознак: суспільної шкідливості, протиправності, вини й адміністративної караності.
Суспільна шкідливість дії чи бездіяльності означає, що вона заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди об'єктам адміністративно-правової охорони, які передбачено в ст. 9 КпАП.
Протиправність означає, що дію чи бездіяльність прямо заборонено адміністративно-правовими нормами.
Адміністративним правопорушенням (проступком) може бути тільки винне діяння.
Вина полягає в психічному ставленні особи до діяння та його шкідливих наслідків і може бути умисною або необережною. Ступінь вини враховують під час накладення адміністративного стягнення, під час звільнення від адміністративної відповідальності чи передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд товариського суду, громадської організації або трудового колективу.
88. Склад адміністративного проступку
Склад адміністративного правопорушення — це сукупність установлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як адміністративне правопорушення (проступок). До складу адміністративного правопорушення належать ознаки, притаманні об'єкту, об'єктивній і суб'єктивній сторонам та суб'єкту правопорушення.
Об'єкт адміністративного правопорушення — це те, на що воно посягає. Адміністративний проступок заподіює шкоду або створює загрозу її заподіяння суспільним відносинам, які й становлять об'єкт проступку. Залежно від ступеня узагальнення, рівня абстрактності, розрізняють загальний, родовий і безпосередній об'єкти проступку.
Загальний об'єкт становить вся сукупність суспільних відносин, які охороняє законодавство про адміністративні правопорушення.
Родовий об'єкт — це група однорідних або тотожних суспільних відносин, які охороняє комплекс адміністративно-правових норм. Адміністративно-правовими засобами охороняються суспільні відносини, які регулюють норми різних галузей права: адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, екологічного тощо.
Під безпосереднім об'єктом мають на увазі ті конкретні суспільні відносини, поставлені під охорону закону, яким заподіюють шкоду правопорушенням, що підпадає під ознаки конкретного складу проступку.
Об'єктивну сторону адміністративного правопорушення характеризують ознаки, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. До них належать діяння (дія чи бездіяльність), їх шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діяннями й наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення проступку.
Основною й обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є протиправне діяння, відсутність якого виключає склад будь-якого адміністративного правопорушення.
Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення становить пов'язаний з його вчиненням психічний, стан особи. До ознак, властивих суб'єктивній стороні, належать вина, мотив і мета вчинення правопорушення.
Вина — основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого адміністративного проступку.
Мотив і мета адміністративного правопорушення — факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу проступку. Під мотивом розуміють усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яким вона керувалася під час вчинення проступку. Мета — це наслідок, результат, якого прагне досягти особа, що вчиняє адміністративне правопорушення.
Суб'єктом адміністративного правопорушення визнають фізичну особу, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Суб'єктом проступку, по-перше, може бути фізична особа, людина. По-друге, ним може бути не будь-яка фізична особа, а тільки осудна.
89. види адміністративних стягнень
Адміністративне стягнення - захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Адміністративне стягнення зазвичай знаходить свій прояв у моральному чи матеріальному впливі на правопорушника. Окремі види стягнень можуть одночасно поєднувати в собі моральне засудження, матеріальний вплив і тимчасове обмеження прав правопорушника. Зокрема, такі наслідки наступають за адміністративного арешту, позбавлення спеціальних прав і виправних робіт.
Види адміністративних стягнень.
1. Попередження в письмовій формі.
2. Штраф - грошове стягнення.
3. Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вилучення або безпосереднім об’єктом адм. правопорушення - примусове вилучення цього предмета з подальшою реалізацією і передачею вирученої суми колишньому власникові за відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета.
4. Конфіскація предмета; грошей, одержаних внаслідок вчинення адм. правопор. - примусова безоплатна передача цього предмета у власність держави.
5. Позбавлення спец. права (права полювання, керування трансп. засобами) - до 3 років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.
6. Виправні роботи - до 2 міс. за місцем постійної роботи особи і з відрахуванням до 20% її заробітку в доход держави.
7. Адм. арешт - до 15 діб і лише у виняткових випадках.
Оплатне вилучення та конфіскація - це основні і додаткові адм. стягнення, решта - тільки основні. За одне порушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення.
Для неповнолітніх (16-18 років) такі заходи впливу:
- зобов’язання публічно або в ін. формі попросити вибачення у потерпілого;
- застереження;
- догана або сувора догана;
- передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.