Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Університет сучасних знань
Слов`янський державний педагогічний університет
Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство
Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України
як навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів
Слов`янськ - 2008
УДК 378.147;1(075.8)
ББК 87 Я 73
К 79
Гриф надано
Міністерством освіти і науки України
(лист №1.4/18-Г-1445 від 18.06.08.
Авторський колектив:
Мозговий Л.І., Бичко І.В., Додонов Р.О., Колодний А.М., Филипович Л.О., Муза Д.Є., Алієва О.Г., Абизова Л.В., Скиртач В.М., Мартинов Р.С., Зубань Г.О., Творіна О.Л., Мозговий О.Л., Творін Є.Б., Карпенко А.О.,Романько О.В., Омелаєнко Г.Д., Соколова О.О.Лисоколенко Т.В., Дьяковська Г.О.
Робота виконана за редакцією
доктора філософських наук, професор зав. кафедри філософії Донецького національного технічного університету Додонова Р.ОК
кандидата філос. наук, доцент, зав. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мозгового Л.І.
Рецензенти:
Навчальний посібник створено на основі досвіду викладання «кредитно-модульного курсу з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство» у Слов`янському державному педагогічному університеті. Посібник містить теоретичний матеріал з філософії (10 тем), логіки (4 теми), релігієзнавства (11 тем), поданих у відповідності з кредитно-модульною системою оцінювання знань студентів. В навчально-методичній роботі висвітлюються вихідні поняття філософії, релігієзнавства, розкривається зміст законів логіки.
Посібник розраховано на студентів вищих навчальних закладів, аспірантів, викладачів філософських дисциплін педагогічного спрямування, для всіх, хто цікавиться вивченням філософії, теорії релігієзнавства та законів логіки.
ISBN
ЗМІСТ
Передмова 4
Модуль І. ФІЛОСОФІЯ 7
Тема 1. .Специфіка філософського знання і його роль у суспільстві 7
Тема 2. Історичний розвиток світової філософії. 16
Тема 2.(2.1) Східна філософія. 16
Тема 2.(2.2) Антична філософія 23
Тема 2.(2.3) Філософія Середньовіччя 37
Тема 3. Філософія ептхи Відродження та Нового часу 56
Тема 4. Сучасна світова філософія 63
Тема 4.1 Західноєвропейська класична філософія 63
Тема 4.2 Некласична філософія 19-20 ст. 76
Тема 5. Вітчизняна філософія 92
Модуль ІІ. ФІЛОСОФІЯ 112
Тема 6. Філософське вчення про буття (онтологія) 112
Тема 7. Філософія пізнання 122
Тема 8.Буття людини та свідомості 134
Тема 9. Наука і методологія наукового пізнання 153
Тема 10. Суспільство у вимірах філософського аналізу 163
Тема 11. Філософія історії 174
Модуль ІІІ. ЛОГІКА 188
Тема 1. Предмет і значення логіки. 188
Тема 2. Поняття як форма раціонального мислення. 215
Тема 3. Судження як форма раціонального мислення 223
Тема 4. Умовивід як форма раціонального мислення 229
Модуль VІ. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО 221
Тема 1. Основи теорії релігії 221
Тема 2. Первісні форми релігії 232
Тема 3. Етнічні релігії 238
Тема 4. Буддизм як світова релігія 245
Тема 5. Іслам як світова релігія 255
Модуль V. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО 270
Тема 6. Християнство: загальна характеристика 270
Тема 7. Православ`я 275
Тема 8. Католицизм 281
Тема 9. Протестантизм 286
Тема 10. Релігія і церква в Україні сьогодні 294
Тема 11. Містицизм як духовно-релігійний феномен. 301
Давні містерії і таємні спілки
ПЕРЕДМОВА
Духовна культура України на зламі тисячоліть переживає значні зміни, які відображають фундаментальні зрушення в суспільному житті. Навчальний посібник «Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство», розроблений та підготовлений на базі кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Слов`янського державного педагогічного університету групою науковців зі Слов`янська, Донецька, Києва, зорієнтований на найсучасніші вимоги кредитно-модульної системи оцінювання знань, підготовки кваліфікованих фахівців у сфері гуманітарного знання в межах трансформування української освіти до Болонського процесу. Навчальний посібник складено з урахуванням новітніх вимог Міністерства освіти і науки України, він містить 5 модулів: 2 модулі з філософії, 1- з логіки, 2 – з релігієзнавства.
Філософію можна визначити як вчення про загальні принципи буття, пізнання і відношення людини до світу. У цьому контексті, цілком слушним виглядає поєднання філософії із такими філософськими дисциплінами як логіка та релігієзнавство. На вивчення філософії, як базовій дисципліні відводиться два модулі, на вивчення логіки – один, релігієзнавства – два модулі.
Предмет філософії неодмінно включає в себе і розгляд питання про те, що таке сама філософія, вивчення її історії. Саме тому у першому модулі розглядаються важливі віхи в історії розвитку філософської думки. Показані її загальні та специфічні риси у філософії давнього світу, філософії Середньовіччя, філософії Відродження, Нового та Новітнього часу, сучасній філософії. У другому модулі розглянуті основи філософського розуміння світу, основні положенння соціальної філософії, показано значення філософії як теорії та методології пізнання, розкрито проблеми існування людини у світі.
У третьому модулі показано значення логіки як науки про закони та форми правильного мислення, конкретний зміст та логічна структура думки, поняття логічної форми, основні форми мислення: поняття, судження, умовиводи. Міститься інформація про форми правильних міркувань та їх детермінованість законами логіки, істиність думки та формальна правильність міркувань, виникнення логіки як науки, поняття про діалектичну логіку та логіку формальну. Доводиться роль логіки у формуванні наукових переконань та в підвищені культури мислення.
Ґрунтовне вивчення релігії, - чи не найстарішої з поміж форм суспільної свідомості, - виступає актуальною потребою в сучасному плюралістичному світі. Матеріал з «Релігієзнавства» викладено в підручнику з урахуванням тісного взаємозв’язку самої дисципліни та її предмета вивчення з такими дисциплінами як «Філософія», «Логіка», тому що – всі вони мають справу з виявами, функціонуванням, станами людської свідомості, котра, не в останню чергу, детермінована релігійною вірою суб’єкта мислення. Ретельно розглянуті всі релігійні конфесії з позицій історизму, релігійної толерантності та гуманістичного пафосу в розумінні значення релігії для суспільного розвитку.
Посібник створено таким чином, щоб сприйняття і відтворення навчального матеріалу відбулось зрозумілим способом. Запропонована система перевірки знань дозволяє не тільки їх засвоювати, але й надає студентам можливості творчого самовираження через виконання практичних завдань, відповіді на тести, написання рефератів, тощо. До кожної теми додається також значний список рекомендованої літератури, в якому міститься велика кількість навчальних, наукових та інших видань.
З огляду на вище викладені міркування, студент, в ході ознайомлення з курсом, має не тільки оволодіти основними розділами знань з філософії, логіки та релігієзнавства, а також мати можливість через отриманні знання та вміння реалізувати свій творчий потенціал, сформуватися особистістю, котра виявлятиме високий рівень поваги до різноманітних релігійних вчень, , бути толерантною особистістю, налаштованою на конструктивний пошук взаємопорозуміння та взаємоповаги з іншими людьми, в кожній з яких, в першу чергу, бачитиме й поважатиме унікальну й неповторну особистість.
Посібник підготували: Передмова – канд. філос. наук, доц. зав. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мозговий Л.І., філософія модуль І: Тема 1. –Мозговий Л.І.,ас.Лисоколенко Т.В; Тема 2. (2.1) - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Алієва О.Г.; Тема 2. (2.2) – д.ф.н., проф. зав. кафедри філософії Донецького національного технічного університету Додонов Р.О.; Тема 2. (2.3) – д. ф.н., проф. кафедри історії філософії Київського національного університету ім.Т.Шевченка Бичко І.В.; Тема 3. - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мартинов Р.С.; Тема 4(1). – ст. викл. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Карпенко А.О.; Тема 4(2). – Карпенко А.О.; Тема 5. - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Зубань Г.О.аспірант кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Дьяковська Г.О.; філософія модуль ІІ: Тема 6. – Алієва О.Г.; Тема 7. – к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мозговий О.Л., ст. викл. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Омелаєнко Г.Д.; Тема 8.-докт.філос.наук,проф.кафедри філософії Дніпропетровського національного університету Окороков В.Б.;Тема 9. - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Скиртач В.М.; Тема 10. – к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Абизова Л.В.; Тема 11. – Абизова Л.В. логіка модуль ІІІ: Тема 1. – к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мельник В.В.; Тема 2,3,4 - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мартинов Р.С.; релігієзнавство модуль ІV: Тема 1. – Скиртач В.М.; Тема 2. - Мозговий Л.І., канд. філос. наук, доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Творіна О.Л., Тема 3. - д.ф.н., проф., заступник директора – керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України Колодний А.М., д.ф.н., проф. зав. відділом релігієзнавства Филипович Л.О.; Тема 4. - Мозговий Л.І., ст. викл. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Творін Є.Б., Тема 5. - Алієва О.Г. релігієзнавство модуль V: Тема 6. – к.ф.н., доц. кафедри філософі Донецького національного технічного університету Муза Д.Є.; Тема 7. – Муза Д.Є.; Тема 8. - Романько О.В.; Тема 9. – Мозговий Л.І., к.ф.н., асистент кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Соколова О.О.; Тема 10. – Мозговий О.Л., Дьяковська Г.О.; Тема 11. – Мозговий Л.І., Зубань Г.О.
ФІЛОСОФІЯ …………Тема 1.
Специфіка філософського знання і його роль у суспільстві
...Лише філософія, позаяк вона поширюється
на все доступне людському пізнанню, відрізняє
нас від дикунів та варварів, і кожен народ є тим
більше цивілізованіший та освіченіший, чим
більше в ньому філософствують; тому для держави
немає більшого блага, ніж мати істинних філософів.
Рене Декарт
План
1. Поняття світогляду, його структура і функції.
2. Сутність філософії як науки.
3. Філософські проблеми та дисципліни.
4. Функції та методи філософського знання.
1. Поняття світогляду, його структура і функції.
Для розуміння, усвідомлення складних питань, що ставлять перед собою люди, розв’язання більш конкретних практичних завдань потрібен широкий кругозір, бачення перспектив розвитку світу і людства. Необхідно розуміти смисл і мету нашого життя: що ми робимо і для чого, які наші устремління, як вони сприймаються людьми тощо. Сукупність таких уявлень про світ та місце і роль людини в світі можна назвати світоглядом.
Отже, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше усвідомлення, розуміння світу, місця в ньому людини, а також їх ціннісні орієнтації та життєві позиції.
Світогляд як складне духовне явище поєднує в собі переконання, ідеали, цілі, мотиви поведінки, інтереси, ціннісні орієнтації, принципи пізнання, моральні норми, естетичні погляди тощо. Центральна проблема світогляду - відношення людини до світу. Людина тільки частково включена в світ, вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.
Якщо проаналізувати сукупність елементів світогляду, можна виділити органічно взаємопов’язані підсистеми: пізнавальну, ціннісну та підсистему поведінки.
Пізнавальна підсистема світогляду формується за допомогою знань, які поділяються на повсякденні та наукові, а також різноманітні форми суспільної свідомості - політична, правова, моральна, естетична, релігійна. Запас знань особи чи суспільства в цілому створює надійне підґрунтя для відповідного світогляду. Без узагальнених широких знань неможливо забезпечити чітке, послідовне обґрунтування своїх поглядів на світ та на місце людини в ньому.
Ціннісна підсистема світогляду крім знань про світ і людину відображає також певні поняття цінностей. У свідомості людей формується конкретне ставлення до всього, що відбувається, залежно від їх цілей, потреб, інтересів, розуміння сенсу життя тощо. Відповідно виникають світоглядні ідеали (моральні, політичні, естетичні та ін.). Завдяки ідеалам здійснюється оцінка, визначення цінності того, що відбувається. Одним з найважливіших понять, пов’язаних із ціннісною свідомістю, були і є поняття добра і зла, краси і потворності.
Підсистема поведінки залежить від знань та ціннісних орієнтацій людини, її життєвої позиції, яка може бути як творчо-активною, так і пасивно-пристосовницькою. У зв’язку з цим слід підкреслити бажаність, навіть необхідність, гармонізації, узгодженості пізнавальних аспектів та ціннісного способу освоєння світу в людській свідомості, від цієї узгодженості залежить єдність в діях особи і суспільства таких компонентів світогляду, як почуття і розум, розуміння і дія, віра і сумнів, теоретичний і практичний досвід, осмислення минулого і бачення майбутнього.
Структура світогляду залежить від певних чинників. Залежно від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду людей світогляд поділяється на:
За ступенем загальності розрізняють світогляд особистості, груповий (професійний, класовий, національний), загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).
За ступенем історичного розвитку – архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, світогляд XX ст.
За ступенем теоретичної „зрілості” – стихійно-повсякденний і теоретичний (філософський).
Для розуміння сутності світогляду важливо знати, як він виник, етапи його розвитку, чим відрізнялися його ранні етапи від наступних, більш зрілих. Історичними формами світогляду прийнято вважати такі: міфологія, релігія, філософія.
Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникла в первісному суспільстві. У міфах людина насамперед прагнула відповісти на так звані космічні питання: походження та будова світу; виникнення та сутність найбільш важливих явищ природи. У міфах відображались думки про майбутню загибель світу та можливе його відродження. Значна увага приділялася також питанням походження людини, її народження та смерті, труднощам та випробуванням, що стояли на її життєвому шляху.
В цілому міфи виконували надзвичайно важливі функції. Вони допомагали усвідомити зв’язок минулого із сучасним і майбутнім, завдяки ним складалися колективні уявлення певного народу, забезпечувався духовний зв’язок поколінь. Міфи сприяли виробленню та збереженню суспільної системи цінностей, успішному впровадженню норм поведінки.
Основні риси міфологічного світогляду:
У міру розвитку суспільного життя, переходу від його первісних форм до більш високих, міф втрачає своє значення як особливий ступінь розвитку суспільної свідомості. Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду – про походження світу, людини, культурних навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального устрою. На них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.
Як і міфологія, релігія вдається до фантазій і почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в житті людей „чужих” їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як „вищі сили”. „Вищі сили” виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил.
Основні риси релігійного світогляду:
Наступною формою світогляду є філософія. Вона виступає як теоретична форма світогляду. Носієм філософського світогляду також є особа. Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, сумніви, дискусії. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія – на вірі, міфологія – на страхові. Релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія – абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функцій та засобів соціального контролю.
2. Сутність філософії як науки.
Філософія виникла в глибоку давнину, задовго до появи таких наук, як біологія, хімія, фізика та ін. Поняття ″філософія″ походить від грецьких слів фалео і софія, що в перекладі означає любов до мудрості. За повір’ям, першим слова „філософія” і „філософ” (люблячий мудрість) вжив Піфагор. Він стверджував, що мудрість властива тільки богам, а все, що може людина, - прагнути до мудрості, любити її. Разом з тим, в судженнях про те, що ж є філософія, єдиного не має. В „словарі російської мови” І.Ожегова знаходимо декілька визначень терміну „філософія” і „філософський”. Філософією можуть називатися „відволікаючі судження”, іноді філософським іменують розумне, спокійне ставлення до негараздів життя. Існує і досить оригінальне судження, відповідно з яким філософія – це іграшка, котру кожний майструє по-своєму. Цікавими є результати спостережень вживання цього поняття в монографії А. В. Потемкіна „Про специфіку філософського знання”. З 27 значень слова „філософія” найхарактерніші можна згрупувати наступним чином: 1) негативні – відірвані від життя судження, схеми не пов’язані з життям. 2) Нейтральні – судження про сутність життя, які не стосуються конкретних життєвих обставин. 3) Сукупність принципів життєдіяльності, які можна сформулювати висловом: „Моя філософія – нікому не робити зла!”. 4) Наукове мислення чи людське мислення взагалі. 5) Іноді слово „філософія” використовується для прикрашення слогу з метою похвалити книжку, фільм, музичний твір чи науковий стиль авторського письма [3,25].
В сучасній філософській енциклопедії знаходимо наступне визначення філософії – „це особлива форма пізнання світу, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи буття людини, про найбільш загальні характеристики ставлення людини до природи, суспільства і духовного життя в усіх її основних проявах.”[1, 1127].
Нерідко, бажаючи припинити непотрібні міркування співбесідника, рекомендують: „Кинь філософствувати”. Коріння такого розуміння філософії сягають глибокої давнини: у період панування богослов’я філософія часто перетворювалася на марнослів’я, використовувалася для того, щоб обґрунтувати релігійні, фанатичні уявлення. Насправді ж філософія нічого спільного не має з такими поглядами. Філософія виникла раніше багатьох наук – як тільки людина почала серйозно міркувати про навколишній світ. І, як будь-яку науку, викликала її до життя потреба людини пізнавати і практично впливати на навколишній світ.
Формування філософії як універсального засобу самоусвідомлення людини самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII-VIст. до н.е. у таких осередках людської цивілізації як Давня Індія та Китай, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.
Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки проблематика її історично змінювалася. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, до XVIIст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім математики й медицини. Навіть у XXст. тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).
Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набула філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення розумом всезагального. Отже, об’єктом філософії виступає світ, а предметом – є відношення людина – світ.
3. Філософські проблеми та дисципліни.
Дальший філософський аналіз передбачає огляд структури філософії. Вченням про буття займається онтологія. Онтологія - вчення про першооснови буття. Вона виділяє різні сфери буття – неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Онтологія описує категоріальний „кістяк” світу і будь-якого явища в ньому таким чином, щоб з’ясувати онтологічний аспект вихідної „клітинки”: як можливе існування людини в цьому світі, або яким має бути світ. Під „клітинкою” розуміється поняття, яке означає найзагальніше абстрактне відбиття головного протиріччя, яке лежить в основі розвитку будь-якої системи.
Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, - що таке людина? Це запитання належить до сфери філософської антропології. Філософська антропологія – вчення про природу та сутність людини. Вона вивчає людину під особливим кутом зору - з позиції поєднання в ній біологічного і культурного початків. Оскільки людина живе в суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія є засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури, соціальної філософії.
Окремі філософські дисципліни вивчають і типи світоглядних відношень – пізнавальне, оціночне, практичне.
Проблема пізнавальності світу, способу пізнання та істинності знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією. Тож, гносеологія – це теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання. Із гносеологією тісно пов’язана логіка, що вивчає закони і форми правильного мислення.
Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології („аксіс” - цінність) - філософська дисципліна, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, аніж аксіологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика – естетичне, а філософія релігії – релігійне. Аксіологічною дисципліною вважають і філософію права, яка вивчає такі цінності, як справедливість, легітимність тощо.
Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще остаточно не сформувалась. У межах практичного відношення виділяють філософію техніки – дисципліну, яка привертає дедалі більше уваги. Закономірності розвитку філософських ідей, чинники, які зумовлюють його, з’ясовує історія філософії.
Вищезазначене не вичерпує всієї сукупності філософських проблем і, відповідно, дисциплін. Філософія може вивчати будь-який феномен, якщо він посідає вагоме місце в історії. Саме цим зумовлена поява філософії науки, філософії мови, філософії мистецтва, філософії спорту та ін., які зосереджуються на вивченні цих феноменів під найзагальнішим кутом зору: в чому їх суть, що породило їх, які функції вони виконують у культурі.
Філософські проблеми є найзагальнішими, їх важко ранжувати за ступенем загальності. Скажімо, розгляд філософії можна починати з проблем буття. Бо справді, буття стосується всього: матеріальних речей, людини, істини, цінностей. У зв’язку з цим онтологію можна вважати вихідною, універсальною дисципліною. Але з не меншим успіхом можна взяти за основу проблеми людини. Адже людину цікавить тільки той світ, який стосується насамперед її. Зрештою, вона визначає, що таке буття і небуття. Це дає підстави починати визначення буття з людини. А відповідно, філософську антропологію розглядати як вихідну та універсальну дисципліну. Існують філософські течії, які вихідним чинником вважають аналіз пізнання (гносеологія), мову (філософія мови) тощо. Однак нині домінує тенденція, згідно з якою вихідною філософською дисципліною є онтологія.
Загалом в історії філософії в різні часи на першому плані фігурували різні філософські проблеми та дисципліни. Серед них були онтологія, гносеологія, етика, що зумовлювалось не так структурою побудови філософського знання, як соціальними потребами, актуальністю певних філософських проблем.
4. Функції та методи філософського знання.
Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини, їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На основі яких можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.
До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце в світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя. Світогляд в цьому розумінні слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов’язково враховувати взаємозв’язок знання про світ і людину із соціальним суб’єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні. За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для соціального суб’єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу.
Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв’язків і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожного з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення „людина - світ”.
Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, є відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету. Для більш глибокого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності. У цілому можна стверджувати, що сутність методологічної функції філософії є логіко-теоретичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливості орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.
Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є важливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.
Також виокремлюють наступні функції філософії:
Перед тим, як перейти до розгляду методів філософії, треба дати визначення методу. Метод – сукупність правил, спосіб, знаряддя, які сприяють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем. Тож, оскільки філософія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з’ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування.
Філософія виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смислові горизонти загальних понять, дають їм особливу інтерпретацію.
Діалектика (від давньогрецького dialektike – мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог) – це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей. Цей метод є найпоширенішим серед інших філософських методів. Також діалектику можна розглядати як концепцію, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємопов’язано і взаємозумовлене, а з погляду стану – він знаходиться в русі, в розвитку.
Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в філософії культури, філософській антропології, психології – там, де загальні поняття, типи, види не виводяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів.
Трансцендентальний метод. Запропонований І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб’єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Сам метод плідно застосовується в дослідженні діяльності свідомості.
Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з’ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури.
Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи – діалектика і метафізика, утверджує думку про множинність філософських методів. Існування різноманітних шкіл і напрямів у філософії пояснюється саме різноманітністю філософських методів.
Запитання та завдання для самоконтролю
1. Де, коли і чому виникла філософія ?
2. У чому полягають особливості філософських знань?
3. Розкрийте структуру світогляду.
4. Доведіть наявність спільного та відмінного в релігії та філософії.
5. Проаналізуйте функції та методи філософського знання.
Теми рефератів
1. Світоглядна природа філософського знання.
2. Міфологія і філософія як форми знання: Єдність і відмінність.
3. Віра і знання: проблеми розмежування.
4. Філософія, релігія та мистецтво як форми людського освоєння світу.
5. Філософія як методологія наукового пізнання.
6. Роль філософії в індивідуальному розвитку людини.
Список використаної літератури
1. Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. Науч. Ред. и сост. А. А Грицанов. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. – 1312с.
2.Гриненко Г. В.История философии: учебник.–М.: Юрайт-Издат., 2006. – 688с.
3.Лешкевич Т. Г. Философия. Вводный курс – Изд. 2-е, дополненное – М.: „Контур”, 1998. – 464 с.
4.Мамардашвили М. С. Как я понимаю философию. – М.: 1990.
5. Петрушенко В. Л. Філософія: курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти III-IV рівнів акредитації.2-е видання, виправлене і доповнене К.: „Каравела”; Львів: „Новий світ – 2000”, 2002. – 544с.
6. Причепій Є. М., Черній А. М., Гвоздецький В. Д., Чекаль Л. А. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: „Академія”,2001. – 571с.
7. Філософія. Підручник / За заг. редакцією Горлача М. І., Кремня В. Г.,
Рибалка В. К. – Харків: Консум, 2000. – 672с.
8. Філософія: Підручник / Заїченко Г. А., Сагатовський В. М., Кальний І.І. та ін.; За ред. Г.А. Заїченка та ін. – К.: Вища школа, 1995. – 455с.
9.Шинкарук В. І. Філософія і сучасні історичні реалії // Філософська і соціологічна думка. – 1992. - №4.
Тема 2. Історичний розвиток світової філософії.
2.1. Східна філософія.
План
2. Давньокитайська філософія
Філософія, виникла в VI — IV ст. до н. д. одночасно в трьох цивілізаціях — індійській, китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих думок про світ справжнім знанням про нього — істині. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих думок, коли фіксуються розбіжності видимого і сущого, загальноприйнятого і справжнього.
Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками: соціальними, що формують самосвідомість особи (торгівля, держава з регульованими соціальними відносинами); ознайомленням з іншими народами та їх звичаями; кризою традиційної міфології; зародками наукового знання. Ці чинники породжують основну онтологічну (що таке (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну (що є істина, а що тільки видимість її, як досягти істини) проблеми.
Загальна характеристика онтологічних і гносеологічних здобутків давньогрецької філософії і європейської традиції загалом до епохи Відродження, а китайської та індійської філософії до XX ст. - полягає в тому, що відношення між видимим та істинно сущим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель будували різні моделі співвідношення між видимими і невидимими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокрема емпіричних фактів, які б свідчили про справжній характер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, зумовлена така різноманітність онтологічних і гносеологічних концепцій цього періоду.
Європейська наука змусила заговорити про потойбічний (для людських чуттів) світ, що спричинило зміну моделі філософствування про нього. Проте існує сфера філософського знання, де істина не пов'язана з науково-технічним поступом. Це — сфера моралі. Морально-етичні концепції, як і раніше, відчутно впливають на практику моральних стосунків у суспільстві. Тому роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і тепер збуджують інтерес. Адже здебільшого вони стосувалися реального життя і вибудовувались на його основі.
Давньоіндійська філософія
Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н. є. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах — збірниках гімнів .Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в т.ч. військовою аристократією — кшатріями. Звідси назва ведійської міфології — брахманізм. Основний мотив ведійської літератури — панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами.
У середині І тис. до н. є. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об'єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям — джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи бра хманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.
Одночасно зі змінами соціальних відносин і світогляд них ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв'язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії по ступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства.
Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.
Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманси, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстан цію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Аристотеля. Але ця аналогія приблизна.
Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.
Вайшешика визнає дев'ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.
Санкх'я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.
Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опа нування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.
Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття — небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.
Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.
Чарвака-лбкаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п'ять елементів — во ду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі. її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.
Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу — переведення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх'я, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній пробле матиці. Провідне місце відводили етичним вченням.
В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, дороджені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдоскона лення соціальної сфери, йому залишалось лише регулю вати психічні процеси.
Давньокитайська філософія
Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст. до н. д. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традицій ні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.
Давньокитайська філософія, подібно до індійської сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.
Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.
Але, за словами дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V— Піст, до н.д. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім'я, клан, община, земляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об'єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалу-одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.
Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже».
Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основної моральної вимоги. її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В родовій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснюваного ототожнення себе з іншими.
Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.
Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім'я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.
Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться». Конфуціанство, підпорядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним? — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем.
Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.
У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гарним чиновником. У його поглядах на ці питання простежується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Внаслідок «війни, царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сім'ї та держави, батька й імператора.
Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про консерватизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної моральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.
Даосизм
Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.
Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи., якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в ос новному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) — наглибинніші ворота народження... Воно існує вічно... і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті.
Даосизм як філософська доктрина порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв'язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має при страсть, бачить його тільки в конечній формі».
Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибіч ників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до не діяння. Однак, вважають дао-сити, не діяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.
Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу. — Авт.) дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з'являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...» Всі істоти містять у собі протилежні часточки — «ян» та «інь».
За своєю соціальною базою даосизм спрямований про ти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси тугаза минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погір шення суспільства.
Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», протилежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.
Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв'язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.
Філософія Стародавнього сходу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.
У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов’язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішності. Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчовий, афористичний стилі самовиявлення. Потяг до синтетичного, цілісного мислення створює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але не утилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів.
Питання для самоконтролю:
1.Значення проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій для розуміння процесів суспільного життя та розвитку філософії.
2. У чому полягають світоглядні ідеї «Вед» як духовного канону Стародавньої Індії.
3. Основні ідеї провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.
4. Назвіть основні ідеї давньокитайського «П`ятикнижжя».
5. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки првідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.
6. Пояснить сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.
7. Українська культура в контексті проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій.
Література:
1. Антология мировой филисофии. Т.1 – М.,1969г.
2. Древнеиндийская философия. М.,1963г.
3. Древнекитайская философия: Собр. Текстов. В 2Т. М.,1972-1973.Т.2
4.Лукьянов А.Е. Истоки Дао. Древнекитайский миф. – М.,1992.
5. Лукьянов А.Е. Становление философии на Востоке. М,1989.
6.Таранов П.С. Золотая философия. М.,1999г.
7. Читанка з історії філософії: Кн. 1; Філософія Стародавнього Світу. К.,1992г.
8. Современная философия: словарь и хрестоматия. Ростов-на-Дону,1995г.
План
1. Загальна характеристика і основні етапи античної філософії.
2. Докласичний період античної філософії.
3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель).
4. Еліністична та римська філософія.
1. Загальна характеристика і основні етапи античної філософії. Слово „античний” перекладається як стародавній, але не будь-яка стародавня філософія є античною. Частіше за все під античною філософію розуміється сукупність філософських вчень, які розвивалися в давньогрецькому та давньримському суспільствах, починаючи з кінця VII ст. до н.е. і закінчуючи VI ст. н.е.
Наскрізною рисою античної філософії цілком слушно вважається космоцентризм, оскільки у давньгрецьких мислителів природа (космос) розумілася в якості чуттєво-матеріального абсолюту, підпорядкованій розуму доцільності, що вічно перебуває у стані постійного оновлення. При цьому людина розглядався не як щось зовнішнє і протилежне природі, а як невід’ємне і однорідне з нею. Така космосмоцентрична настанова обумовила приоритет натурфілософських міркувань, особливо на ранніх етапах античної філософії.
Важливим моментом античної філософії був також пантеїзм, який випливає з природи Космоса, що об’єктивно і чуттєво сприймається. Якщо існує абсолютний Космос, то цей Космос є бог. Античні боги – це порядок цього світу, це закони природи, які всім керують і все впорядковують.
На зміст своєрідної античної філософії значно вплинув, по-перше, унікальний полісний устрій суспільного життя стародавніх греків, який (завдяки винесення рабів за межі власне соціальної структури поліса) стимулював розвиток демократичного спілкування, ораторського мистецтва, основ психологічного та політичного знання. На відміну від Стародавнього Сходу, де тиранія обумовлювала свободу одного – тирана, в елінських містах-державах створилися більш сприятливі умови для розвитку торгівлі, ремесла, культури, мистецтва, для вільної і критичної думки.
По-друге, джерелом античної філософії слід вважати міфологічний світогляд, який поступово розкладався на раціональну (наукову) та ірраціональну (релігійну) складові. Філософія протиставляла міфології космологічну концепцію, що відмовлялася від будь-яких антропоморфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обгрунтування висунутих положень. Наскрізь міфологічною була антична передфілософія, що репрезентована, насамперед, Гомером („Іліада”, „Одисея”) і Гесіодом („Теоронія”, „Труди і дні”), але поступово філософія все більше і більше тяжіла до науки, відходячи від міфології.
По-третє, виникнення античної філософії відбувалося під впливом відповідних вчень Близького і Середнього Сходу, де математика, астрономія, медицина, механіка та інші науки сформувалися раніше за греків. Зокрема, важливою умовою гнучкості і „переливу” філософських понять був алфавіт, який греки запозичили у фінікійців.
Існують декілька варіантів періодизації античної філософії. Згідно одному з них, виокремлюється чотири наступних періоди.
1) Докласичний (або досократичний) етап – період зародження (передфілософія) та виокремлення філософії з міфологічного світогляду (VII – V ст. до н.е.).
2) Класичний (або сократичний) етап – період зрілості античної філософії та її переорієнтації з натурфілософських на гносєологічні і антропологічні проблеми (V – IV ст. до н.е.).
3) Елліністична філософія – розповсюдження грецької філософії на Схід, приоритет етичної проблематики (ІІІ – I ст. до н.е.).
4) Римська філософія – вплив стоїцизма, неоплатонізма та виникнення християнства (І – VI ст. н.е.).
Кінцем античної філософії вважається 529 рік н.е., коли римський імператор Юстініан закриває останню платонівську Академію. Розглянемо детальніше зміст кожного з названих етапів.
2. Докласичний період античної філософії. Перші філосфські вчення з’явилися не в самій Греції, а у іонійських містах Малої Азії, зокрема, в Мілеті, на теріторії сучасної Туреччини. Починаючи з кінця VII ст. до н.е. тут творили такі філософи як Фалес, Анаксімандр і Анаксімен. Вони вважали, що філософія повинна надати відповідь на питання про першоначало всього сущого: з чого все виникло?
Представники мілетської школи були досить обдарованими особистостями. Окрім власне філософських проблем цариною їх інтересів було широке коло природознавчих, математичних, астрономічних питань. Наприклад, Фалес Мілетський (приблизно 640-562 рр. до н.е.) заробляв на життя торговлею, чимало подорожував, навчався у єгипетських і фінікійських жреців математиці, став відомим у Греції завдяки вдалим проногнозам на урожай. В геометрії і сьогодні існує теорема Фалеса. Вивчаючи циклічність астрономічних явищ, Фалес передбачив сонячне затемнення 25 травня 585 року до н.е. Небесну сферу він поділяв на декілька зон: арктичну (постійно видиму), літню тропічну, рівнодення, зимову тропічну та антарктичну (постійно не видиму). Фалесу приписують авторство календаря, в якому рік складався з 12 місяцев. Намагаючись встановити порядок небесних тіл, він помилково вважав, що найближче всього до Землі знаходяться зірки, а найдалі – Сонце. Сама Земля, за Фалесом, мала форму диска, що плаває у нескінченому Океані. Наприклад, землетруси він пояснював як коливання Землі на хвилях Океану.
В якості першоначала, першооснови сущого Фалес обрав воду. Для нього вода – не лише особлива речовина, з якої шляхом згущення або розріження виникають всі речі; це - життєдайна сила Всесвіту, а також думка, мисленнєвий потік.
Орієнтація на той чи інший першоелемент – воду, землю, повітря чи вогонь – взагалі була дуже поширеною серед античних натурфілософів. Ще один представник мілетської школи – Анаксімандр (приблизно 610 – 546 рр. до н. е.) навіть запропонував для позначення першооснови спеціальний термін – апейрон. Будучи прикметником, апейрон тлумачився як щось невизначене, нескінчене, безкрайне не лише у просторовому, але й у часовому контексті. Отже, апейрон завжди існував в якості „наповнювача” космоса. При „світоутворенні” із апейрона поступово виникали над Землею гідросфера, атмосфера та вища оболонка з вогня. За Анаксімандром, вогонь, утворюючи сушу, знищив частку гідросфери, тобто до цього часу зберіглася лише частка першооснови.
Перші тварини зародилися у гідросфері і були покрити шипами, але коли вони виростали, виходили на сушу, їх покрив ламався, тому жили вони недовго. Здібність життя Анаксімандр розглядав як властивість матерії, тобто вся матерія є живою. Така позиція має назву гілозоїзма.
Все, що виходить з апейрона, рано чи пізно, повинно до нього ж і повернутися. Анаксімандр вважає, що за своє „самостійне” існування речі будуть покарані. Цим пояснюється народження та загибель цілих світів.
Анаксімен (585-524 рр. до н.е.) наполягав, що ані вода Фалеса, ані апейрон Анаксімандра не можуть задовільнити філософа, який шукає відповіді на питання „з чого все?”, оскільки необхідно розглядати не закінчений стан, а процес, завдяки якому з першоречовини повинні були виникнути всі тіла, що існують. На думку Анаксімена, першоначалом може бути лише повітря. Внаслідок розріження повітря перетворюється на вогонь, внаслідок сгущення – у воду, землю, навіть у каміння. Лише у безперервному і вічному русі повітря Анаксімен вбачає головну причину всього сущого. „Безмежне” повітря також є джерелом дихання і життя. Вісь світ оточений і стримується повітрям як тіло стримується душею.
Філософи Мілетської школи, попри оманливу наївність їх міркувань, заклали підстави і окреслили проблемне поле для всієї досократовської філософії. Стихійно-матеріалістичні уявлення мілетців знайшли своє продовження у інших античних полісах, до яких слід віднести малоазійський Ефес.
Найвідомішим представником ефеської школи був Геракліт (540-480 рр. до н.е.). Походячи з царського роду, він свідомо відмовився від влади на користь свого брата, пішов до храму Артеміди Ефеської, пізніше став самітником. Продовжуючи традиції Фалеса і Анаксімандра, Геракліт обрав за першоджерело вогонь. „Цей світ, - писав він, - ніким не створений ні з людей, ні з богів. Він є, був і буде вічним вогнем, який розгортається згідно з мірою і згасає згідно з мірою”. Вибір вогню в якості першоджерела пояснюється його мінливістю. За Гераклітом, єдиним началом сущого може бути лише закон світового процесу, закон одвічного переходу одного стану в інше. Будь-які знання, що не даються завдяки чуттєвому досвіду, позбавлені єдності, постійності. Тому постійна тільки непостійність. Космос, який утворюються з Хаоса за допомогою Логоса, може бути символічно виражений як вогонь. Взагалі, у цьому світі кінець одного є початком іншого: „Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогня, вода живе смертю повітря, земля – смертю води”.
Підкреслена акцентуація на мінливості, взаємообумовленості цього світу робить Геракліта „батьком діалектики”. Саме йому належить відомий вислів „все тече” (panta rei): „У ту ж саму річку вступаємо і не вступаємо. Існуємо і не існуємо”.
Діалектика Геракліта знайшла свій прояв в тому, що боротьба протилежностей проголошувалася філософом в якості внутрішнього джерела розвитку. Сталі зміни Геракліт пояснює різними способами: ”Одне і те ж живе і мертве, те, що вже прокинулося, і те, що спить, молоде і старе, оскільки перше зникає у другому, а друге – у першому”. Всі якості світу завжди відносні, релятивні. За Гераклітом, „найчудовіша з мавп потворна, якщо порівняти з людиною”.
Геракліт одним з перших в античній філософії підіймає питання про сутність знання. Розглядаючи нерозривний зв’язок чуттєвого і раціонального, досвіда і фантазії, він віддає перевагу розуму. В розумі відбивається об’єктивний розвиток світу, і як суб’єктивне умоспоглядання думка підпорядковується загальному принципу суперечності, тому знання має ймовірнісний, гіпотетичний характер. Лише виявлення загального об’єктивного закону - Логоса допомогає наблизитися до істини. „Багатознання розумності не навчає”, - протиставляє філософ справжню мудрість і ту зовнішю дрібну вченість, яку з готовністю демонстрували його сучасники.
Після завоювання Іонії персами центр античної філософії переміщується на захід – у Велику Елладу (грецькі колонії Південної Італії і Сіцілії), де існували піфагорейський союз та елейська школа.
Засновником піфагорейського союзу – таємного аристократичного товариства з культом сакрального знання на кшалт масонської ложі із складним відбором його членів, тривалим випробуванням і своєрідним ритуалом прийняття – вважається Піфагор з Самоса (приблизно 580-500 рр. до н.е.). Вважається, що саме Піфагор вперше застосував термін „філософ” у значенні „любитель мудрості”. Достовірних відомостей про його життя майже не залишилося, деякі автори навіть вважають, що ім’ям „Піфагор” (тобто „народжений Піфією”), підписували свої праці члени піфагорейского союзу, тому відома теорема Піфагора навряд чи була доведена ним особисто.
Ранні піфагорейці (Алкмеон, Епіхарм, Архіт) визнавали переселення душ, дотримувалися жорстких рекомендацій стосовно здоров’я, їжі і взагалі – способу життя, сприяли приведенню до влади членів союзу в містах Великої Еллади. Рілігійно-філософські погляди „молодших” піфагорейців (Гіпіас, Філолай, Євдокс) були пов’язані з їх політичною орієнтацією та їх розумінням моралі, яка була обгрунтуванням „соціальної гармонії”, що спиралася на принципі підкорення аристократії демосу.
Відповідаючи на питання „з чого все?”, вони наводили такі міркування: „Початок всього – одиниця, одиниці як причині підпорядкована як речовина невизначена двійця, з одиниці та невизначеної двійці виходять числа, з чисел – точки, з точок – лінії, з них – плоскаті фігури, з них – тіла, що чуттєво сприймаються, в яких чотири основи – вогонь, вода, земля, повітря; перемішуючись і перетворюючись цілком, вони породжують світ – живий, розумний, кулевидний, в середині якого – Земля; і Земля також кулевидна і населена і усіх боків”.
Як бачимо, за абсолютне начало піфагорейці вважали число, в той час як власне матеріальним першоелементам відводилося другорядне місце. Число як таке було для піфагорейців началом всіх начал, причиною матеріального існування, де всяке походження постає як дублювання, копіювання з подібного зразка. В якості останнього розумілася одиниця-монада, універсальна потенція числа, що є всередині себе безкінечною. Більш того, число як „ідеальне тіло” виявляється межею перетворень зовнішньої видимості в чисту зрозумілість існуючого в бутті. Число є підставою для порівняння і вимірювання, співставлення сущого і належного, існуючого й ідеального.
Піфагорейці чимало зробили для розвитку математичного знання. На підставі кількісного підходу вони розвивали вчення про гармонію – у музиці, архітектурі, медицині. Разом з тим, абсолютизація цього кількісного підходу обернулася у піфагорейців містичним вченням про магічні якості чисел (сімка, дев’ятка – ідеальні, гарні, добрі числа, тринадцять – нещасливе і т.ін).
Віддавши перевагу числу як оформленій, впорядкованій сутності, здатній перетворити хаотичний стан Космосу в гармонійний, що надає йому міри, форми, організованості, піфагорейці свідомо заклали підстави ідеалістичної та метафізичної філософії.
Своєрідний синтез натурфілософських уявлень багатьох давньогрецьких шкіл знаходимо у сицілійського мислителя Емпедокла (приблизно 490-430 рр. до н.е.). Учень Піфагора, Емпедокл розумівся на деталях іонійської та елейської філософії, чимало уваги приділяв мовознавству, біології, медицині, навіть врятував мешканців міста Селінунта від чуми. Емпедокл вважав, що світ походить від чотирьох стихій – вогню, землі, води, повітря. Їх він називав елементами (від сусідніх букв алфавіту „ель-ем-ен”, що повинно було символізувати – як з букв складаються слова, так з стихій складаються речі). Але стихії-елементи самі по собі є пасивними. Їх взаємодія стає можливою лише при втручанні двох світових сил – любові та ворожнечі (ненависті). При цьому любов, за Емпедоклом, породжує з елементів ідеальну сферу, а ворожнеча – ідеальний хаос. З’єднанням і роз’єднанням елементів під дією любові і ворожнечі Емпедокл пояснював всі природні феномени і процеси, у тому числі і походження життя. У реальному світі ані любов, ані ворожнеча не існують у чистому вигляді, тому ми маємо безліч проявів чуттєво даного буття. Емпедокл визнавав роль чуттєвого досвіду, аргументуючи його принципом пізнання подібного подібним, тобто сам процес пізнання стає можливим завдяки тому, що його суб’єкт (людина) і об’єкт (світ) складаються з одних і тих самих елементів.
Засновником елейської школи вважається Ксенофан (приблизно 570-478 рр. до н.е.) з міста Колофона, який підняв питання про межі та можливості людського пізнання. Протиставлення Ксенофаном суб’єктивної точки зору та об’єктивного знання знайшло подальший розвиток у гносеології елеатів, до яких відносяться Парменід, Зенон та інші.
Парменід (приблизно 540-470 рр. до н.е.) розглядає в якості першоджерела буття світу, яке він наділяв властивостями єдиного, незмінного, нерухомого, самототожнього. „Цілісне все, без кінця, - писав він в своїй поемі „Про природу”, - не рухається і однорідне, / Не існувало в минулому воно, і існувати не буде, все – нині, / Без перерива, єдине”. Вибір Парменіда на користь категорії буття свідчить про еволюцію проблеми першоначала у напрямку формування вищої абстракції, коли про саме буття вже не можна сказати щось конкретне.
За своєю суттю онтологічна концепція Парменіда метафізична і протистоїть діалектиці Геракліта. Буття не знає пустоти, отже, за Парменідом, рух, виникнення та знищення, будь-які зміни принципово неможливі. Світ єдиний, в ньому не має часток. Всіляка множина – лише омана наших почуттів, рух – лише „думки смертних”, які далекі від істини.
Гносеологічні погляди Парменіда характеризуються недооцінкою чуттєвого досвіду. Він вважав, що лише абстрактне мислення, логічне міркування наближає до істини, на почуття грунтуються суперечливі і недостовірні погляди. Філософію Парменід вважав вченням про „чисту” істину, яка не надана у чуттєвому сприйнятті.
Учень Парменіда Зенон (приблизно 490-430 рр. до н.е.), захищаючи погляди свого вчителя від опонентів, вміло дискутував з ними, за що Аристотель назвав його творцем діалектики як мистецтва осягнення істини за допомогою суперечки або тлумачення протилежних поглядів. В історію філософії Зенон Елейський увійшов як автор так званих „апорій” – логічних парадоксів, спрямованих на доказ неможливості руху.
Наприклад, в апорії „дихотомія” стверджується, що тіло не зможе зрушити з місця, оскільки воно, рухаючись до мети, повинно спочатку пройти половину шляху, а у половини існує своя половина і так – до безконечності. „Дихотомія” (поділ наполовину) доводить, що за конечний час тіло не може пройти безконечну множину точок.
В аналогічній апорії „Ахіллес” розповідається, що навіть швидкий атлет не здогонить повільну черепаху, адже для цього він повинен спочатку досягти точки, з якої черепаха почала свій рух. За цей час остання просунеться вперед. І так знов до безконечності. Ахіллес не може за конечний час пройти безконечне число відрізків.
Апорія „Стріла”: стріла, що летить в повітрі, не рухається, бо в один конкретний момент вона перебуває в конкретній точці простору, тобто є нерухомою.
В наведених апоріях йдеться не стільки про реальність руху, скільки про можливість його пояснення у логіці понять, що неможливо без розуміння діалектичної сутності протиріч конечного і безконечного, перервного і неперервного, руху і спокою. Осмислення Зеноном процесу руху вступало у протиріччя з чуттєвим досвідом, який елеати, як пам’ятаємо, не вважали за істинне джерело пізнання. Знаходячись на позиціях крайнього раціоналізму, Зенон демонстрував обмеженість чуттєвого пізнання, намагаючись виявити дійсні протиріччя об’єктивного світу, що сприяло розвитку логічного мислення.
Матеріалістичну лінію античної натурфілософії продовжують представники атомістичної школи, предтечею якої вважається Анаксагор (приблизно 500-428 рр. до н.е.). На відміну від мілетців та елеатів, які шукали першооснову сущого в підведенні багатоманіття світу під конкретний вид матерії, Анаксагор вважав, що світ складається з нескінченої множини матеріальних частинок, які відрізняються між собою. Ці частинки він називав насінням речей (або гомеомерії). Вони рухаються, складаючи речі, підпорядковуючись космічному розуму – Нусу, що існує незалежно від них.
Левкіпп (500-440 рр. до н.е.) – напівлегендарна постать в давньогрецькій філософії, про яку відомо дуже мало. Вважається, що саме він розвив інтуїтивні догадки Анаксагора в більш-менш закінчене атомістичне світорозуміння. За Левкіппом, першоначалом сущого є атоми (з грецького „неподільні”) – найдрібніші, невидимі, різноманітні частинки, що рухаються у просторі і утворюють тіла.
Найбільш відомим представником атомізму є Демокріт (460-370 рр. до н.е.) з міста Абдери. Учень Анаксагора і Левкіппа, друг видатного лікаря Гіпократа, Демокріт був автором понад 70 праць з математики, астрономії, фізики, риторики, етики, з яких до нас дійшли лише незначні фрагменти.
Демокріт наполягав, що проблему першоначала можна розкрити не синтетичним, але аналітичним шляхом, тобто на кожному рівні аналізу існують свої межі розкладання речей на складові. Абсолютною межею, за якою такий поділ далі неможливий, є атоми. Атоми вічні, різноманітні за розміром, формою, станом. Вони існували завжди, їх ніхто не створював, їх неможливо знищити. З цієї тези Демокріт робить принциповий висновок про нестворюваність і незнищуваність матерії взагалі.
Атоми постійно рухаються за своїми траєкторіями, створюючи при зіткненні тіла. Переміщення атомів у просторі стає можливим завдяки порожнечі, котра не має ні верху, ні низу, ні середини. Одвічний рух – це іманентна природа атомов, тобто вони не потребують на особливі рушійні сили чи зовнішні джерела. Все, що відбувається, здійснюється завдяки природній необхідності, яку Демокріт розумів як причинність, відкидаючи випадковість.
Свій механістичний детермінізм філософ поширював на весь Космос, в якому існує, на його думку безліч світів. Наш світ – лише один з них. Демокріт вважав, що Земля має форму диска їз заглибленням „зверху”; раніше вона була менших розмірів, вологою та мулоподібною, але приплив атомів з Всесвіту збільшив її; під впливом Сонця виникли рослини, тварини і люди. За Демокрітом, живе походить від неживого і відрізняється від нього лише наявністю великої кількості найдрібніших, найбільш рухливих, ідеально кулеподібних атомів. Саме з таких атомів, подібних до атомів вогню, складається душа. Як і всі речі, душа існує тимчасово, зі смертю людини, її атоми розсіюються.
Демокріт полемізував з Парменідом і Зеноном з приводу співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання. Якщо почуття надають нам знання про оточуючий людину світ явищ, то його сутність – атоми і порожнеча - може бути осягнута лише розумом. Проте почуття є підставою для розумової діяльності. Розум пояснює те, що надають наші почуття, знаходить причини, основі існування, походження окремих речей і процесів.
Таким чином, в докласичний період свого розвитку антична філософія пройшла важливий шлях від міфологічних до цілком раціональних, власне філософських пояснень світобудови. Але, як зазначає український філософ Г.І.Волинка, „розкріпачення теоретичної думки від антропорфізму обернулося в старогрецькій філософії досократиків закріпаченим натуралізмом, згідно з яким коли все є світ, то і думка є елементом світу. Тому всі перші стародавньогрецькі філософи були натурфілософами, яких починаючи з Фалеса цікавило насамперед питання про першоначало (архе) речей і відношення його до багатоманітного світу явищ”. Варіантами вирішення цієї проблеми були виокремлення конкретних речовин (води у Фалеса, повітря у Анаксімана, вогню у Геракліта), їх комбінацій (Емпедокл), ідеальних сутностей (число у піфагорейців, категорія буття у Парменіда) і матеріальних частинок (гомеомерії Анаксагора, атоми Левкіппа і Демокріта). Проте подібна орієнтація натурфілософії не могла розкрити специфіки самого процесу мислення, поступово формуючи потребу в усвідомленні специфіки власне людської діяльності, в усвідомленні сутності духовного в його єдності і протиставленні до природного. Загальний поворот у міркуваннях стародавніх елінів від онтологічних проблем до комплекса гносеологічних і антропологічних питань був пов’язаний з ім’ям Сократа і відкривав новий, класичний етап розвитку античної філософії.
3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель). Сократичний поворот в античній філософії був підготовлений діяльністю софістів – „вчителів мудрості”, які стали затребуваними у часи піднесення Афін після закінчення персидських війн. Полісна демократія вимагала від учасників політичного процесу широких знань у політичній, господарчій, судовій справах, в риториці, психології тощо. Софісти надавали платні послуги в освітній сфері, стимулюючи при цьому розвиток філософського мислення.
Основне питання, що підіймалося софістами (Горгій, Протагор, Гіппій, Фразімах та інш.), торкалося співвідношення реального світу і людських думок про цей світ. Софісти багато зробили для вдосконалення давньогрецької мови, відточуючи значення і контекстуальні відтінки понять і суджень. Вони акцентували увагу на відмінностях між змістом думки та формою її викладу, між тим, що пізнається і тим, хто пізнає. Софісти вперше побачили у слові той своєрідний елемент, стихію, в якій відбувається мислення. Мислення і мова ототожнювалися (з грецької "логос" - одночасно і розум, і мова, і значення). В результаті філософсько-логічний аспект розгляду мислення зливається з лінгвістичним, а "аналіз" мови підмінюється формальним аналізом.
У формальній логіці існує поняття „софізм”, під яким розуміється мисленнєва помилка, що виникає внаслідок навмисного порушення законів і правил мислення. В софізмах складнощі, які пов'язані з взаємоперетіканням об'єктивних категорій, перетворювалися у предмет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями, тобто, суперечками суто семантичного плану. Мислення, яке зафіксоване софістами у формі мислення, що існує для "іншого" як мовно оформлене уявлення, як мова, тлумачиться також і як вираз суто індивідуального переживання, суто одиничного, неповторного стану "індивідуальної" душі.
Серед основних рис софістики як філософського напрямку слід назвати агностицизм та релятивізм. Класичним виразом скептично-агностичного відношення до світу є тріада Горгія: 1) ніщо не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо його можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому словами.
Деякій час до числа софістів належав і Сократ (469-399 рр. до н.е.). Його філософські переконання невід’ємні від способу його життя. Сократ не був схожий на інших афінських філософів. Переважну частку свого часу він перебував на Агорі, де розмовляв з кожним, хто цього бажав. Стиль і характер таких розмов яскраво відображено у діалогах Платона. Сократ не вважав за потрібне вслід за натурфілософами шукати першоначало світу („Мене цікавлять не дерева у лісі, а люді у містах”), але водночас не підтримував етичного і гносеологічного релітивізму софістів, з якими розійшовся.
Сутність сократичних бесід полягала у фіксації певної відправної тези, після чого низкою питань Сократ підводив опонента до визнання прямо протилежного судження (антитези). Однак зіткнення прямо протилежних висловлювань було не тупіком, не кінцем, а початком для творчого пошуку синтеза („Я знаю, що нічого не знаю, але давайте поміркуємо разом...”). Такий діалогічний метод Сократ називав духовною майєвтикою (з грецького – „повивальне мистецтво”). Його принциповим моментом було щире прагнення до самопізнання („Пізнай самого себе”) через усвідомлення позиції співрозмовника.
Обговорюючи під час своїх діалогів зміст етичних понять – благо, мудрість, справедливість, Сократ почав використовувати індуктивні доведення і робити загальні визначення понять. Ототожнюючи моральність із знанням про мораль, Сократ вважав основними етичними цінностями стриманість (вгамування пристрастей), мужність (подолання загрози), справедливість (слідування божественним і людським законам). Ці чесноти є вічними і незмінними, вони засвоюються людиною шляхом самопізнання як основним законом розуму. Державно-політичний порядок є лише конкретне втілення цих законів.
Підкреслений антидогматизм Сократа не в останню чергу привів до того, що навколо нього сконцентрувалися критично налаштовані афінські громадяни. Ця обставина, а також занадто вільні висловлювання самого філософа призвели до того, що Сократа звинуватили у „відкиданні старих богів і шануванні нового божества”. Притянутий до суду, він був приречений на страту, але відмовився втікти, як того вимогали його учні і друзі, і свідомо пійшов з життя, випивши чашу з отрутою. Такий вчинок вплинув на афінян не менше, ніж зміст його філософських висловлювань (Сократ нічого не писав).
Значення Сократа для античної філософії полягає, насамперед, у переорієнтації останньої на вивчення духовного світу людини, на розкриття її самоцінності, на самопізнання і моральне самовдосконалення. Сократ мав чимало послідовників, найбільш відомим серед яких є Платон.
Платон (427-347 рр. до н.е.) – афінський громадянин, фундатор власної школи в саду, присвяченому герою Академу (Академія), засновник і типовий представник об’єктивного ідеалізму, залишив значну філософську спадщину.
Зміст платонівського вчення еволюціонував на протязі життя філософа, але в загальному вигляді у поглядах Платона чітко окреслені онтологічна, гносеологічна, психологічна, політична і педагогічна складові.
Онтологія Платона – це вчення про світ ідей. На його думку, оточуючий людину світ речей є мінливим, другорядним, а тому не істиним. Предмети, що чуттєво сприймаються – лише тіні, копії вищих сутностей і смислів – ейдосів (ідей). Вочевидь, джерелом такої концепції є споглядання за людськими вчинками, коли перш ніж почати конкретні дії, індивід всебічно обмірковує ці дії, створює умоглядний образ, ідеальний проект, який лише після цього буде втілений у життя. Інакше кажучи, теоретичне передує практичному.
Цю думку Платон абсолютизує, наділяючи ідеальне (теоретичне) онтологічним статусом. Він розриває ідеальне і матеріальне та переносить ідеальну складову в особливий світ – світ ейдосів. Ейдоси вічні, незмінні, нерухомі. Вони і є справжне буття, в той час як матерія, за Платоном, є небуття. Ейдоси ієрархічно впорядковані; вище за все знаходяться ідеї добра і краси, пізнання яких означає досягнення істини, а водночас – і повноцінного життя особистістю.
Гносеологія Платона відрізняється відривом чуттєвого і раціонального знання. Як і елеати, Платон вважав істінним пізнанням лише розум, що здатний осягнути сутність, тобто ейдоси. Оскільки душа людини сама є ейдосом, то справжне пізнання – це „спогади” душі про те, що вона знала, коли ще не з’єдналася з тілом і знаходилася у світі ідей, де мала можливість спостерігати істини у „чистому вигляді”. Спогади ці тим інтенсівніше, чим більше вдається душі і свідомості абстрагуватися від тілесності.
Психологічна концепція Платона стосується класифікації типів людської душі. На його думку, душі безсмертні, вони існують у світі ідей, періодично з’єднуючись з смертним тілом. В цьому Платон солідаризується із стародавніми індусами, що вірили у переселення душ. За своєю природою, душі можуть бути трьох типів. По-перше, це „логістікон” - душі, в яких панує розум; по-друге, „тімотей” – приоритет афектів і страстей; по-третє, „філохрематон” - душі, в яких переважають тілесні бажання і потреби. Трьом основним типам душі притаманні свої чесноти: для перших – мудрість, для других – хоробрість, для третіх – помірність.
З психологією тісно пов’язані політичні погляди Платона. Платон розробляє концепцію ідеальної держави, яка у нього грунтується на трьох типах души. Він виокремлює три соціальних класа: 1) правителів, 2) сторожі (воїнів), 3) землеробів і ремісників. Бажано, щоб у правителів переважав розум над почуттями (логістікон), - це частіше за все мають на увазі, коли стверджують, що Платон говорив, що керувати державою повинні філософи. Носії душі-тімотея найкраще за все підходять для того, що б стояти на сторожі безпеки держави. Нарешті, виробничий клас (філохрематон) буде оптимальним, якщо матеріальним потребам його членів буде відповідати керованість і помірність. Приналежність індивіда до того чи іншого класа визначається за народженням, перехід з одного класа в інший, за рідкими вийнятками, неможливий. Таким чином, соціальна структура, за Платоном, має кастовий характер. Окрім трьох названих вище чеснот, існує ще одна, четверта – справедливість, яка не стосується окремих класів, а є загальносуспільною і відповідає за суспільний порядок.
Аналізуючи можливі варіанти політичного устрою, Платон будує ієрархію форм правління. Ближче за все до ідеальної держави наблизилася аристократична республіка. За нею йдуть тимократія (влада честолюбців), олігархія (влада богатих), демократія (влада демосу) і тиранія (влада диктатора).
Педагогічні погляди Платона знайшли відображення у його праці „Держава”, в який детально розповідається, як слід виховувати молодь, насамперед правителів і воїнів. Особливе місце у виховальному процесі платон відводить спортивним вправам, читанню, письму. Для воїнів освіта закінчується вивченням арифметики, геометрії, астрономії і теорії музики, а для правителів - діалектики.
Такі основні положення філософії Платона, який став засновником ідеалістичного світогляду. Навіть пізніші і розвинуті форми ідеалізму в своїх основних принципах будуть тотожні з вченням Платона.
Аристотель (384-322 рр. до н.е.) народився у фракійському місті Стагірі, учень Платона, член його Академії, вихователь Александра Македонського, засновник власної перипатетичної („перипатос” – прогулянка) школи, що отримала назву Лікея. Автор понад 150 праць, він слушно вважається вершиною класичної і всієї античної філософії. Аристотелю вдалося синтезувати увесь попередній розвиток філософського знання, класифікувати науки і виокремити предмети більшості з них, створити власну енциклопедичну за масштабами філософську систему. За влучною характеристикою, у порівнянні з його попередниками він виглядає як професор серед студентів.
Філософія, на думку Аристотеля, поділяється на три складових: 1) теоретичну, 2) практичну і 3) поетичну. „Перша філософія” – метафізика – розуміється ним як наука про першоначала і принципи буття. Розробляючи її основні положення, Аристотель піддав критиці платонівське вчення про ідеї („Платон мені друг, але істина дорожче”). Він звертає увагу на відверті протиріччя у концепції Платона, з приводу чого В.І.Ленін зазначить: „коли один ідеаліст критикує іншого, виграє матеріалізм”. На підставі такої критики Аристотель робить висновок, що матеріальний світ існував і буде існувати, не вимагаючи надуманого Платоном світу ідей. Тому дослідження цього світу як такого полягає не у „спогадах душі”, а у науковому пізнанні природних феноменів.
Аристотелю належить цілісне вчення про Всесвіт. На його думку, Космос складався з багатьох концентричних сфер, центр яких займала Земна куля. Навколо Землі рухалися Місяц, далі – Сонце, інші планети Сонячної системи, ще далі знаходилися нерухомі зірки. Від сфери Місяца до Землі космос був наповнений матерією, яка складалася з чотирьох елементів (вогню, повітря, води та землі), в той час як від Місяца до зірок – одним єдиним п’ятим елементом (ефіром). Космогонічні уявлення Аристотеля панували у європейському природознавстві до часів Коперніка.
Основою буття Аристотель вважав матерію. При цьму слід розрізняти першу і другу матерію. Перша матерія – це аморфний субстрат, речовина. Друга матерія являє собою єдність першої матерії і форми. Під формою Аристотель розуміє не ейдос, тобто зовнішню причину, а притаманній самій речі „вид”. Наприклад, мідна куля є єдністю матерії (мідь) і форми (куля). Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія.
Звертаючись до проблеми руху, Аристотель відходить до його виключно механістичного трактування і визначає рух як перехід чого-небудь у дійсність. Він розрізняє чотири форми руху: 1) якісний (зміни), 2) кількісний (збільшення або зменшення), 3) просторовий (переміщення), 4) субстанційний (виникнення і знищення). Важливими аспектами руху, за Аристотелем, є час і простір. Так, зокрема, час є число руху, що проявляється відносно попереднього і наступного, простір є особлива реальність, що проявляє себе у русі тіл, існуючи незалежно від них. Кінцевим джерелом будь-якого руху є бог, він – першодвигун світу, вища мета всіх форм, що розгортаються за власними законами.
Таким чином, Аристотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих речей, в яких існує загальне і завдяки яким це загальне може бути пізнане. Для пояснення сущого він виокремлює чотири типи причин: 1) формальні (сутність і причини буття), 2) матеріальні (можливість буття), 3) спонукальні (рушійні сили буття), 4) конечні (мета). Єдність цих причин, а також її кінцевий результат позначається поняттям ентелехії.
Матерія, як бачимо, розуміється лише як одна з чотирьох причин, при цьому вона має пасивну потенцію, тобто вона є лише можливість чимось стати. Активне ж начало належить іншим причинам.
Аристотелівська гносеологія ґрунтувалася на визнанні необхідності чуттєвого пізнаня. Філософ виокремлював „сходинки пізнання”: відчуття, уявлення, досвід разом з пам’яттю, мистецтвом, наукою. З відчуттів людина починає пізнавати світ („той, хто не відчуває, нічого не знає і нічого не розуміє”). Багатство відчуттів є результатом впливу різних властивостей матерії на органи почуттів (дотик, смак, нюх, слух, зір). Разом з тим, Аристотель вважав чуттєве пізнання обмеженим, але не тому, що воно є початково помилковим, а тому, що не дає знання про загальне, абстрактне: форму, ціль, необхідність. Наукове пізнання повинно відрізнятися від відчуття і уявлення. Наукове знання найбільш достовірне, оскільки відкриває істину у вищих і останніх основах.
Тому Аристотель приділяє величезну увагу розробці логіки як вчення про закони і форми правильного мислення. Фактично він заклав підгрунтя для нової дисципліни, яка існує і сьогодні, хоч сам не вважав формальну логіку окремою наукою, називая її Органоном (знаряддям) всіх інших наук. Аристотелем були виокремлені основні форми мислення (поняття, судження, умовиводи), введені логічні змінні, сформульовані три з чотирьох законів логіки (тотожності, суперечності та виключеного третього), розроблено вчення про сілогізми та індукцію, виявлені правила визначення (дефініції) понять тощо.
З аристотелевської логіки витікає його вчення про категорії, під якими Стагірит розуміє родові поняття, що „працюють” не лише на рівні буття, а й на рівні сутності. Категорії Аристотеля (сутність, місце, час, якість, кількість, відношення, дія, положення, володіння, страждання) тлумачилися ним водночас і як онтологічні (роди буття) і як гносеологічні (роди пізнання).
Розробка „Органона” науки дозволила Аристотелю застосувати методологію до конкретних проблем природознавства. Так, наприклад, він запропонував варіант класифікації живих істот у вигляді „сходинок природи” за генетичною ознакою, заклав основи ембріології; у соціально-політичному знанні ним було проаналізовано особливості державного устрою у 158 полісах та виявлені певні закономірності. Важко навіть просто перелічити всі досягнення великого мислителя, але й сказаного досить для того, що б зробити висновок щодо провідне місце Аристотеля в класичній античній філософії.
4. Еліністична та римська філософія. Подальший розвиток філософської думки в античному світі був пов’язаний із повільним занепадом давньогрецької культури, з виникненням і розпадом імперії Александра Македонського, з розповсюдженням елінської філософії на південь і схід. Хронологічно епоха еллінізму починається у 338 р. до н.е., коли Александр переміг греків у битві при Хіронеї, і закінчується у 30 р. до н.е., коли Рим завойовує останню елліністичну державу – Єгипет.
Докорінні зміни в соціально-політичному устрої призвели до того, що елліністична людина вже не відчувала себе громадянином маленького полісу з повною відповідальністю за свої рішення, але була підданим величезної монархії, в якій від неї особисто нічого не залежило. За цих умов філософські пошуки поступово трансформуються на етико-естетичні, а від філософів чекають відповіді на питання: якого способу життя слід дотримуватися, щоб стати вільним і щасливим?
Продовжуючи традиції натурфілософії Демокріта, сократовських шкіл, платонівської Академії, філософія епохи еллінізму запропонувала декілька варіантів відповідей на це питання, серед яких слід вказати на скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм.
Засновником скептицизму був Піррон з Еліди (приблизно 360-270 рр. до н.е.). Головна теза скептиків – „утримуйся від судження”! Свою місію скептіки вбачали у критиці і спростуванні досягнень всіх філософіських напрямків і шкіл. Самі вони нічого не стверджували, навіть заперечували саме твердження „нічого не стверджувати”, оскільки прийняття його вже означало „щось ствердити”. Вони відкидали існування причин явищ, повторюючи тези елеатів, в яких заперечувався рух, об’єктивне існування добра і зла, не бачили сенсу в раціональній аргументації норм людської поведінки. Лише така позиція робила мудреця „невразливим” у дискусії. В ній скептики бачили запоруку стійкого спокою, безпристрасності, незворушливості, блаженного стану, а отже – і щастя. Проте скептицизм відрізняється від крайніх форм агностицизму, які принципово заперечують можливість пізнання світу.
Яскравим представником елліністичної філософії був Епікур (342-271 рр. до н.е.). Мета філософії, на його думку, - не стільки досягнути істини, скільки забезпечити безтурботність духу, подолати природний страх людини перед смертю. Своє вчення Епікур складав з трьох частин: „фізики” (вчення про природу), „каноніки” (теорії пізнання) та етики.
У галузі фізики він дотримувався ідей Демокріта, але, зважаючи на принципово інші історичної умови його творчості, атомістична концепція значно відрізняється від класичного атомізма. На це звернув увагу К.Маркс у своїй дисертації „Відмінності натурфілософії Епікура та натурфілософії Демокріта”. Якщо Демокріт жив у період розквиту демократичного устрою, де кожна особистість була підпорядкована загальній справі, то й атоми у нього рухаються рівномірно і прямолінійно, їх траєкторії жорстко детерміновані необхідністю. Епікур, навпаки, жив в епоху еллінізму, коли, як зазначалося вище, від маленької людини нічого не залежало. Тому атоми, на його думку, мають змогу спонтанно відхилятися від прямолінійного руху. Ця гіпотеза дозволила Епікуру обгрунтувати ідею свободи людини, її мислення і поведінки, відкинути притаманний Демокріту фаталізм.
Джерелом пізнання Епікур вважав чуттєве сприйняття, відповідність з яким і з загальними уявленнями, що на ньому базуються – критерій істинності знання. Всі омани мають місце через помилки наших думок.
Етика Епікура має чітко виражене гедоністичне спрямування, тобто проголошує насолоду головною метою людського життя. Вища мудрість для прихильників цього вчення полягала у тому, щоб жити вільно, не боятися ані смерті, ані самого життя. Для досягнення цього слід покладатися тільки на себе самого. Якщо бажаєшь бути щасливим – будь ним, насолоджуйся кожним днем свого життя. І хоч сучасники Епікура розповідали, що він веде дуже розпустний спосіб життя, потрібляє їжу та вино без міри, сам Епікур та його учні розуміли під насолодою насамперед відсутність страждань. „Проживи непомітно!”, - ось етичний ідеал епікуреїзму.
Стоїцизм як філософський напрямок відштовхується від констатації початкової недосконалості цього світу. Задля її повернення слід вивчати Закон природи та будувати свій життєвий шлях у відповідності з ним. Засновники стоїцизму були переважно сірійцями – Зенон Кітіотський з о.Кіпр, Клеанф, Хрісипп. Стоїки вважали, що всі людські зусилля повинні зосереджуватися на досягненні єдиного блага – доброчесності. Вони виокремлювали чотири основних доброчесності – розумність, помірність, справедливість, доблесть. При цьому їм протистояли чотири недоліки – відповідно нерозумність, розпутність, несправедливість, малодушність. У своєму життя людина повинна підкорятися космічному порядку, їй не слід бажати того, чого вона не може досягнути. Ідеал стоїка-мудреця – повний спокій (атараксія) або, принаймні, безучасне терпіння (анатея). Стоїцизм з самого початку був певною альтернативою епікуреїзму, а поняття доброчесності протистояла епукурейському гедонізму.
Починаючи з ІІІ ст. до н.е. у Середземноморському регіоні значно підсилюється вплив Рима, а у ІІ столітті до н.е. він володіє більшістю з еліністичних країн. Римська імперія завойовує грецькі поліси та, зіткнувшись з більш багатою матеріальною і духовною культурою, намагається запозичити кращі зразки останньої. Тому цілком природньо, що римська філософія відчуває вплив грецької філософії.
Стоїцизм, епікуреїзм та скептицизм знайшли у Стародавньому Римі свій подальший розвиток. Найбільш яскравими представниками римського стоїцизму слід вважати Сенеку і Марка Аврелія Антонія.
Сенека (приблизно 4 – 65 рр. н.е.), народився в Іспанії, був вихователем імператора Нерона, займав високи державні посади, але звинувачений у зраді, добровільно і спокійно пішов з життя. Натурфілософські погляди Сенеки дуалістичні, активним началом для нього є розум, що надає матерії форму. Душу він розуміє як пневму - суміш елементів вогня і повітря. Проте натурфілософія Сенеки – лише необхідна підстава для його етики, спрямованої на обгрунтування морального ідеалу. Щастя, на його думку – це повна згода з природою і підкореність долі.
Марк Аврелій Антоній (121-180 рр.) – римський імператор, правління якого припало на досить складний період римської історії. У філософії Марк Аврелій шукав засіб гармонізації суспільства на тлі байдужості, плинності, тимчасовості людського існування. На його думку все у цьому світі підпорядковано законам Цілого, яким керує Розум – Логос, у якому все пов’язано. В Цілому мислитель розміщує і Бога, який турбується про благо людей. Ідеалом для Марка Аврелія є віддана інтересам держави людина, громадянин, який цінує справедливість, істину, розсудливість, мужність. Саме такі чесноти необхідні для того, щоб з легким серцям зустрити виклик долі. Цілком слушно у етиці стоїцизму вбачають ідейні джерела майбутньої християнської етики.
Видатним представником римського епікуреїзму був Тіт Лукрецій Кар (приблизно 99 - 55 рр. до н.е.), автор поеми „Про природу речей”. Саме з цього твору ми маємо інформацію про життя і творчість Епікура. В центрі поеми – вчення про смертність душі. Лукрецій дотримується атомістичного погляду на світобудову. На його думку, все живе виникло з неживого, при чому складні органічні види розвивалися з найпростіших. Людина відрізняється від тварин наявністю душі (пневми), яка протікає через усе тіло і утворюється найтоншими і найменшими атомами. Із смертю тіла приходить і смерть душі, але її не слід боятися, оскільки, за словами Лукреція, „смерть не має до нас ніякого відношення: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступає, то нас уже немає”.
Римський скептицизм репрезентований Єнісеєм з Кносу та Секстом Емпіриком, але погляди цих філософів мало чим відрізняються від вчення Піррона.
Характерною рисою античної філософії римського періоду є еклектизм, тобто бажання поєднати у одній теорії елементи різних філософських вчень. Найвідомішим представником цього напрямку був Марк Тулій Цицерон (106 - 45 рр до н.е.). Він узагальнив досвід багатьох мислителів античності з урахуванням римських реалій. У творі „Про оратора” Цицерон надав високу оцінку філософській діяльності для виховання свідомого громадянина. В етиці Цицерон прагнув примирити стоїчний принцип самодостатності з періпатетичним принципом міри, вслід за Аристотелем розглядаючи „зовнішні блага” бажаними для людського щастя. В політичній теорії Цицерон дотримувався ідей, що згодом оформляться як ідеї природного права. Оптимальною формою правління він вважав поєднання елементів демократії і монархії, ідеалізуючи порядки республіканського Риму.
В останні часи існування Римської імперії набуває поширення неоплатонізм, найбільш відомим представником якого був Плотін (205 - 270 рр.). За його вченням всі форми буття є вторинними від надприродного, надрозумового, надпочуттєвого божественного начала. Осягнути останнє можливо лише при „відторгненні думки”, що супроводжується екстазом. Природа створена таким чином, що крізь матерію (темряву) проникає божественний принцип (світло). Згідно ієрархії форм буття вище за все стоїть божественний принцип, далі – божественна душа, нижче за все – природа. Індивідуальна душа людини є часткою загальної душі. Тіло лише зв’язує душу. Добро Плотін ототожнює з божественним розумом, з душею, зло, навпаки – з почуттєвим світом, з природою, з тілом, яке достойно придушення через аскезу.
Неоплатонізм, таким чином, став провісником кінця античної філософії і початком християнської ідеології.
Підводячи підсумки сказаному, слід зазначити, що антична філософія сформулювала основні питання, над розв’язанням яких працювала в майбутньому вся європейська філософія. В ній вже знайшли відображення такі течії як матеріалізм і ідеалізм, діалектика і метафізика, раціоналізм і містицизм, агностицизм і скептицизм. Багато в чому антична філософія обумовила специфіку європейського світогляду взагалі. Раціоналізм Аристотеля став тією основою, на якій ґрунтується вся філософська культура Західної Європи, в той час як візантійська і східноєвропейська традиція тяжіє до вчення Платона і неоплатонізма з їх культом мудрості і сакрального знання.
Після закриття Юстиніаном платонівської Академії фактичний занепад античної філософії отримав своє юридичне закріплення, а подальший розвиток європейської філософії пов’язаний з християнським віровченням, що отримало поширення в епоху Середніх віків.
2.3 Середньовічна філософія.
План
1. Формування середньовічної філософської парадигми
2. Латинізація духовної культури західноєвропейського середньовіччя
3. Схоластика. Реалізм і номіналізм
4. Томістська філософія і пізньосередньовічна містика
Феодальний спосіб життя, який був панівним у європейському середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності «за образом і подобою» духу. В цьому плані людина феодального суспільства постає «духовною» людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед «одухотво реною» (такою, що має душу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть-власність феодала становили передусім (і безпосередньо) люди, або, як було прийнято тоді висловлюватися, — «душі» (згадаймо, що гоголівський Чичиков скуповував саме «душі», оскільки соціальний статус поміщика визначався кількістю «душ», якими він володів, а не розмірами земельних угідь).
І безпосереднім виявом особистісно-людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як «зовнішню видимість» більш фундаментальної реаль ності — духовного світу. Тому ключ до розв'язання всіх, у тому числі й суто «земних», проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.
На цьому «ґрунті» і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим (так би мовити, «найконцентрованішим») втіленням духовності мис-литься Бог, то теологія (богослов'я) підноситься за цих умов на рівень «найголовнішого» знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі «загадки буття». Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько-середньовічна думка проголошує «неістотними» тілесні характеристики людського шдивіда, які раніше (в античності) оцінювалися як иайзначущіші. «Нема різниці поміж юдеєм та гелленом», «нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі»1. Подібні твердження заперечують традиційні (кровноспорід-нені, антропологічні тощо) критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердженім ніби задають «ключ» для нового (духовно-особистісного) «прочитування» книг Старого Заповіту.
Згідно з міркуваннями, що їх знаходимо насамперед у посланнях апостола Павла, юдеї, які (за Старим Заповітом) спершу були «обраним народом», неправильно зрозуміли Божу «благу звістку», тлумачили її як закон, «букву» (буквально-текстуально), а не як дух. Тому юдеї, мовляв, і втратили свою «обраність», тому й знадобилися Новий Заповіт і новий «обраний народ» —християни, які не знають «ні юдея, ані геллена», тобто «обраність» яких визначається їхньою духовною, а не «тілесною» (кровноспорідненою, етнічною і т. п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.
Легко зрозуміти, що в межах античної тілесно-речової цілісності буття індивід розглядав свою «включеність» в ціле як щось саме собою зрозуміле. «Громадянин давньогрецького міста-держави, — писав О. Ф. Лосєв, — досить обмеженого за розмірами (але ототожнюваного мислю з космосом взагалі) і тому цілком охоплюваного «зором», наочно даного, відчував свій органічний зв'язок із цілим, з державою»2. Людина, індивід постають тут сощальною, «політичною» істотою, істотою природно-тілесною, «політичною твариною» (Арістотель).
Інша справа — середньовіччя. Узи, що залучають індивіда у «справжні» (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають виключно духовний характер. Все ж «земне», '«світське» — держава та інші суспільні інституції — набувають характеристик «справжнього» існування, лише отримуючи санкцію «божественного буття» — благословення церкви.
Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином «двоїстого» буття. Передусім — це «справжній» (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тварний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи «тварною» (сотвореною Богом) істотою, належала до цього (хай і ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачилися як принципово «непорівнянні» (реальність була притаманна виключно духовному, «божественному» буттю, що ж до «земного» світу, то він, власне, взагалі реально не існує: адже створений він Богом з... «ніщо»), то необхідність їх зіставлення породжувала нераціональні, а то й надраціональні, містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх «контактів». '
Ірраціоналістична «несумірність» земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому «апофатичному» (негативному) богослов'ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александрійської школи. Будь-яка спроба «позитивного» пізнання божественного буття, міркує у зв'язку зі сказаним Климент Александрійський, наштовхується на межі мис-лительних і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, (Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж наша може висловити лише те, що визначене, має межі, форму та ін. Внаслідок цього, робить висновок Климент, єдино «позитивною» позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінченне, сягаюче за межі будь-якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай маловизна-чений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осяваючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі.
Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про «первородну гріховність» людини і шляхи її подолання («спасіння»). Таке «спасіїїня» неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. «Спасіння» можливе лише через посередника, який «чудесним» способом поєднує в собі непримиренні протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос — «син Божий і людський», який є однією з шостасей божественної «триєдності» (Трійці) і водночас живою людиною, народженою земною жінкою, людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.
Інакше кажучи, щоб «спасти» людство, Бог сам має «стати людиною», не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. Він може повернуги людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через власну смерть — «смертію смерть поп равши». Таким чином, у христологічній тематиці «покутування» і «спасіння» крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза: «спа сіння» людині не просто «дарується», воно здобувається людськими стражданнями, людськими життям і смертю. Починається середньовічна філософія періодом так званої «апологетики» (від грец. «апологія» —захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії.) Завершується ж період становлення і утвердження се-редньовічнохристиянської філософії так званою «патристикою» (лат. «патер» — отець), періодом формування найавторитетнішими хрис тиянськими мислителями — «отцями церкви» — вихідних принципш середньовічної християнсько-філософської думки.
Вже від самого початку середньовіччя впадає в око своєрідна «дволінійність» у становленні й подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Орієнтована, як уже наголошувалося, на духовно-ідеальне тлумачення світу, ця парадигма здійснює себе у двох напрямах, які мають своїм джерелом «роздвоєність» пізньо-античної філософії на еллшо-еллїністичну, згодом елліно-візантійську, і римську, згодом римсько-західноєвропейську, «гілки».
Двоїстість середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики. В історико-філософськш літературі чітко розрізняють «західну» (латиномовну) та «східну» (грекомовну) апологетики. Перша («західна») представлена іменами Мінуція Фелікса (кінець II ст.), Квінта Тертулліана (бл. 160 — після 220), Арнобія (бл. 260), Лактанція (кінець III ст.); друга — Юстіна (бл. 132), Теофіла (кінець II ст.), Іренея Ліонського (бл. 125), Іпполіта (кінець II —початок III ст.), Афінагора (III ст.). До «східної» гілки середньовічної філософської парадигми, безперечно, належать і такі представники вже згаданої Александрійської школи, як Філон (остання чверть І ст. до н. є. — середина І ст. н. є.), Климент (бл. 150 — бл. 215), Оріген (185—253).
Грекомовна апологетика, спонукувана своєю еллшською ментальністю на споглядання «внутрішньої» людини, неосяжних глибин духу, виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитування, тлумачення (віднайдення прихованого, «зашифрованого» смислу) «священних» текстів — так звана «екзегеза»; уже згадувана «апофатична» (негативна) теологія тощо. Римська ментальність «західної» апологетики з її практицизмом орієнтувалася на «зовнгшні», формально-логічні (так би мовити, «юридично» фіксовані) риси духовності (римсько-західноєвропей ський варіант середньовічної парадигми лише в IV ст. починає освоювати метод екзегези, а до апофатизму доходить аж у IX ст., та й то тлумачить їх — екзегезу та апофатизм — у своїй раціоналістично-формалістичній манері).
Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно-філософської спадщини. Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? —риторично запитує Клінт Теглулліан. Нова, християнська, «божественна» мудрість настільки глибша від старої (грецької, «земної»), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. «Син Божий пригвожденний до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер, — немає сумнівів у правдивості цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, — і це безсумнівно, тому що неможливо»1. За переказами, наведені міркування Тертулліан завершує словами: «Вірю, тому що абсурдно» (Credo, quia absurdum est!).
Звичайно, попри всю «войовничу» непримиренність до античної традиції, середньовічні філософи не могли будувати «нове філософське мислення» на «порожньому місці». Тим-то апологети, проголошуючи устами Тертулліана «ми не потребуємо допитливості після Христа, нам не потрібні дослідження після Євангелія», водно час інтенсивно шукають в античній спадщині ідеї, придатні для освоєння з подальшою їх трансляцією в контекст нового світогляду та нової культури. Крім того, переважна більшість апологетів була далеко не такою агресивною щодо античності, як Тертулліан.
У IV ст. завершується процес формування середньовічної світоглядно-філософської парадигми. На Нікейському соборі (325) формулюються основні догмати християнського віровчення. «Встановлення офіційної догматики, — пише російський історик філософії В. В. Соколов, — ставило перед філософуючими ідеологами християнства обмеженіші, ніж перед цим, завдання, тепер вони повинні були виправдовувати і, за можливістю, роз'яснювати встановлені та встановлювані після Нікейського собору догмати, використовуючи і необхідні елементи античної. філософської думки»2.
Вихідні принципи середньовічної манери філософування були сформульовані, як уже зазначалося, у патристичний період так званими «отцями церкви» л І тут, як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого «каппадокійського гуртка». Григорій Назіанзін (бл. 330—390), єпископ Константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий (бл. 330—379), єпископ Кесарійський; Григорій (325—394), єпископ Нисський. «Каппадо-кійці», або, як їх іще називали, «три світочі каппадокійської церкви», упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосовуючи останній до світоглядних настанов середньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип «спадаючої досконалості», застосований для обґрунтування «троїстості» християнського Бога, був витлумачений Григорієм Нисським у дусі «вирівнювання» неогоіатонівських рівнів буття (Єдиного, Ума і Душі) і проголошення рівноцінності іпостасей («ликів») «божественної Трійці». Східній патристиці (як і східній апологетиці) притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальний, «софійно-плюралістичний» підхід до світу, «екзистенційне» (орієнтоване на «внузршіній світ» унікально -неповторної людської особистості) його бачення.
Західні «отці церкви» — Амвросій (340—397), єпископ Медіо-ланський (Міланський); Ієронім Блаженний (345—420), перекладач Біблії на латинську мову; Аврелій Августин (354—430), єпископ Гіппонський — мислять, відповідно, в «західній» (спонукуваній ри мо-латинською ментальністю) манері з її практицизмом, «формалізмом», «епістемномонологічним» баченням світу тощо. Східна й західна «гілки» середньовічної філософської парадигми, звичайно, не розділені прірвою, постійно й активно взаємодіють між собою. Водночас, зберігаючи протягом усього середньовіччя риси відповідного менталітету, вони надають західноєвропейській і східноєвропейській культурі неповторної своєрідності.
У подальшому викладі йтиметься про розвиток філософських ідей головним чином у контексті західноєвропейського мислення. До східноєвропейського ж контексту повернемося, коли мова піде про вітчизняну філософську думку. Серед західних «отців церкви» найбільший вплив на подальший хід філософського розвитку в західноєвропейському світі мав Августин. «Люди, — наголошує Авіустин в одній із найвідоміших своїх праць «Сповідь», —дивуються висоті гір і величезним хвилям морським, і найвеличнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звертають уваги на самих себе». Августин дає принципово нове тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного «речово» орієнтованій традиції античності. Наголошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах, Авіустин говорить про принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно ж із циклічною концепцією часу, все існуюче є повторенням чогось такого, що вже колись було.
Таке розумним часу означало розумніші його плину як поступу, а значить —історії. Вперше виникав ґрунт для серйозної постановки таких фундаментальних гуманістичних проблем, як проблеми творчості, свободи та інш. Йдеться про нову постановку питання про час як історичний. Звичайно, розуміння цієї проблеми Августином було історично обмеженим, оскільки «історія» в його (богословському) розумінні означала лише короткий відрізок між двома «вічностя-Ми» — створенням світу Богом і конечним «тисячолітнім» царством Божим на землі. Крім того, Августин, по сугі, заперечував об'єктивне нування минулого й майбутнього, суб'єктивістськи тлумачачи їх як ам'ять і надію.
Суб'єктивістськи-ірраціоналістично тлумачить Августин і спів-днонгення розумово-мислительних і вольових характеристик людської душі, віддаючи перевагу останнім. Подібним же чином про-здить Августин розрізнення між наукою і мудрістю. Наука під-орядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися ре-іми, тоді як мудрість орієнтує на пізнанім вічних божественних грав і духовних об'єктів. Звідси «виводиться» теза про незаперечну зршість віри перед розумом (віра передує розумові), і, зрештою, остає беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у гвердженні будь-якої істини.
На початку нової ери міць світової Римської імперії починає занепадати. Вона розпадається, зрештою, на дві частини — Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії. Перша гине у V ст. н. е., друга проіснувала ще 10 століть і впала під ударами турків-османів. Перша до загибелі зберегла власне римську ментальність, у другій сформувалася своя ментальність як продовження ментальності елліно-ішіністичної. Римські інтелектуали Західної Римської імперії, :відомлюючи неминучість падіння імперії під тиском «варварських» ідебільшого германських) племен, прагнули зберегти «римський ух» і з цією метою активно розробляли програму «передачі» римської уховної спадщини новим володарям Європи. Аврелій Августин промотує Рим вічним і «нетлінним» («божественним») феноменом, гіленням якого є вселенська християнська церква (а не реальна голиця колишньої імперії, завойована у 410 р. вестготами Аларіха, ю не могло не стривожити християн), яка має стати «пастирем юдства» на шляху до «граду Божого». Римський філософ Боецій І80—524), ув'язнений (і пізніше страчений) остготським королем еодорихом, поспішає у в'язниці скласти програму перекладу рецьких філософських текстів на латинську мову, починаючи з Логіки» Арістотеля, з метою надання латинським перекладам одноз-ачної строгості й точності (і, отже, вузької «визначеності»), [одібний підхід до перекладу притаманний і попередникові Боеція - перекладачеві Біблії на латину Ієроніму. Цей переклад (пізніше изианий канонічним) дістав красномовну назву «Вульгата» (повна азва «Віlіа sacra. Vulgatae editionis», vulgaris латинською мовою значає «загальноприйнятий», «стереотипізований», «популярний»), гадаймо у зв'язку з цим аналогічний процес «спрощешгя», стереоти-ізації морфологічно-синтаксичних особливостей мови спілкування лліністичного суспільства — «койне», яка сформувалася на базі авньогрецької (еллінської) мови.
Теократичні інтенції римської церкви, претензії не тільки на духовну владу, а й на керівництво у світських справах відверто виявляються вже за портифікату папи Григорія Великого (VI-VII). Якщо в попередній період здійснювалася активна латинізація не тільки змісту, а й мовної форми середньовічної культури (нав`язування західноєвропейському суспільству етнічно чужої і тому штучної мови культурного спілкування), то тепер під тиском життєвої практики все частіше простежується своєрідне нехтування граматичною правильністю і красотами латинського мовлення. Починаються процеси певного роду деформації латини (поява, як тоді висловлювались, «варварської» латини, або, як би ми сказали сьогодні, «суржику» — неодмінного супутника користування якоюсь мовою як мовою міжнаціонального спілкування). Згадаймо принагідно гегелівське зауваження з приводу латинської мови тогочасних філософських текстів: «Вже давно відомо, що коли пишеш латиною, то маєш право бути однолінійним (пласким); те, що дозволяють собі сказати латиною, є незручним для німецького мовлення»1.
Теократичні інтенції римської церкви, претензії не тільки на духовну владу, а й на керівництво у світських справах відверто виявляються вже за понтифікату папи Григорія Великого (VI— VII ст.). Якщо в попередній період здійснювалася активна латині зація не тільки змісту, а й мовної форми середньовічної культури (нав'язування західноєвропейському суспільству етнічно чужої і тому штучної мови культурного спілкування), то тепер під тиском життєвої практики все частіше простежується своєрідне нехтування граматичною правильністю і красотами латинського мовлення. Почина ються процеси певного роду деформації латини (поява, як тоді висловлювались, «варварської» латини, або, як би ми сказали сьогодні, «суржику» — неодмінного супутника користування якоюсь мовою як мовою міжнаціонального спілкування). Згадаймо принагідно гегелівське зауваження з приводу латинської мови тогочасних філософських текстів: «Вже давно відомо, що коли пишеш латиною, то маєш право бути однолінійним (пласким); те, що дозволяють собі сказати латиною, є незручним для німецького мовлення»1.
Римські інтелектуали поклали собі за місію формувати свідомість нових господарів Європи («варварів») як римську (римоментальну) і, відповідно, формувати уявлення про латинську мову як про «єдино можливу культурну мову», виховуючи одночасно зневагу до рідних (етнічних) мов європейських народів як нібито «плебейських», що принципово «нездатні» виражати високі духовні цінності культури. Тому й засвоєння філософської культури пропонувалося як латино-мовне і римоментальне продовження історії римської філософії. Це й справді істотно загальмувало розвиток національних форм філософії у народів Західної Європи, загальмувало аж до доби Ренесансу, яка здолала мовну монополію латини на духовну культуру і тим відкрила шлях до джерел етнонаціональної духовної скарбниці (міфологія, епос, фольклор) як базису рідної культури (в тому числі й філософської).
Але конкретна культурно-історична ситуація для деяких народів (насамперед англійців, французів і німців) склалася сприятливо для етнокультурного розвитку трохи раніше, внаслідок чого маємо тут більш ранній (VIII—IX ст.) розвиток етнонаціональних шкіл філософії.
Серед європейських провінцій Римської імперії найбільш розви неною духовно була Галлія, яка ще до римського завоювання зазнала глибокого культурного впливу (так звана латенська культура IV— III ст. до н. е.) з боку грецької колонії Массалії. Тому саме тут виникають чи не перші християнські монастирі, і вже у IV ст. ми знайомимося з іменами Гіларія з Пуатьє, трохи пізніше (V ст.) — Клода Мамерта, носіїв патристичної думки. Наступ германських племен, проте, вже у IV—V ст. спричинює масову еміграцію інтелектуальних кіл до Ірландії, населеної спорідненими кельтськими племенами. Тут створилися сприятливі умови для інтелектуальної роботи в повозбудованих емігрантами монастирях (Клонард, Бангор та ш.) над стародавніми рукописами.
Наприкінці VI ст. починається повернення ірландської еміграції на європейський континент. Одним із перших повертається Колум-бан з учнями, які засновують у Галлії монастирі у Люксейлі і Сен-Галлені.
У VIII ст. на запрошення Карла Великого до Франції прибуває учень Беди Пошанованого Ллкуїн (бл. 735—804) і створює при дворі імператора знамениту «Академію», з якої починається так зване «Каролінгське відродження»; у IX ст. до Франції приїздить іще один ірландець, знаменитий Іоанн Скот Еріугена (бл. 810—877), який перекладає на латину «Корпус Ареопагітики» Псевдо-Діонісія. Творчість Еріугени багато в чому не відповідає римській ортодоксії. Так починається французька оригінальна філософія. У цей же період зароджується й англійська оригінальна філософія, започаткована так само ірландцями. Своє продовження вона знаходить у діяльності так званої Оксфордської школи, серед представників якої також зна ходимо ірландців (Р. Бекон, Іоанн Дуне Скот та ін.). Німецька філософія починається з учня Алкуїна Храбра Мавра (IX ст.) й Ноткара з Сен-Галленського монастиря. В німецькій філософії виразно помітні етнічні риси, спричинені міфоепічними впливами скандинавських саг і «Пісні про Нібелунгів».
Наприкінці V — на початку VI ст. починає складатися система освіти середньовіччя. Римський письменник V ст. Марціал Капелла пропонує ідею «семи вільних мистецтв», серед яких основою всіх знань виступають перші три — граматика, риторика й діалектика. Остання тлумачиться як мистецтво логічного міркування і його вираження в мові, тобто як формальна логіка. До решти «мистецтв» належать арифметика, геометрія, астрономія і музика. Северин Бое-цій детально розробив і обгрунтував ідею «семи мистецтв», розділивши їх на дві групи. Перша («тринуття») містила власне гуманітарне знання (граматику, риторику, діалектику); до друїої групи («чотирипуття») входили «мистецтва» природничої орієнтації (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Боецій, як уже зазначалось, зробив багато перекладів з грецької мови на латину, дав до них докладні коментарі.
Все це сприяло процесу становлення та розвитку системи освіти в середні віки. Так, уже в перших монастирських і парафіяльних школах, що виникають у IX ст. в деяких містах Ірландії, Німеччини, Франції та Італії, викладання ведеться відповідно до системи «три»-і «чотирипуття». Деякі з таких шкіл (Шартрська, Ліонська, Рейнська та Фульдська) стають провідними центрами середньовічної культури та освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки — схоластика (від грец. «схола» — школа). Трохи пізніше, в XII ст., виникають перші університети — Болонський в Італії, Паризький у Франції та інші, на базі яких схоластика й набуває свого розвитку (XI—XII ст. — рання схоластика, XII—XIII ст. — зріла схоластика, XIII—XIV ст. — пізня схоластика).
Освітницьку тенденцію на теренах ранньої схоластики репрезентує вже згадуваний Іоанн Скот Еріугена. У праці «Про розділення природи» він відтворює світовий космічний процес, який починається (в типово неоплатонічній манері) з «першої природи», представленої абсолютною «божествен-то». Остання породжує еманацію («другу природу») — божественний Ум, Логос, «сина божого». «Розділення природи», яке починається на цьому рівні, представлене тут безтілесними родовими та видовими ідеями. «Третя природа» — світ конкретних чуттєвих предметів. Одиничне, індивідуальне є «нестійким буттям», яке неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову. Це —«четверта природа», що непомітно знову перетворюється на «першу».
Центральним пунктом космічного процесу в Еріугени, по суті, иступає людина. Принаймні, саме її гріхопадіння призводить до роздрібнення буття на одиничне, а необхідність покути визначає повернення до божественної єдності «четвертої природи». Тут гуманізм Еріугени змикається з антропоцентризмом.
З освітницькою тенденцією пов'язана і творчість Алкуїна, що мала визначальний вплив на подальший хід історії філософії середніх віків. Виокремивши діалектику з-поміж інших вільних мистецтв, Алкуїн надає їй значення головного інтелектуального мистецтва сис тематизації питань віри. Тим самим він формулює теоретичні засоби схоластики. У практичному плані, як уже зазначалося, схоластика виростала з тих специфічних форм освітницької діяльності, які скла далися в західноєвропейському середньовічному суспільстві наприкінці VIII — на початку IX ст.
Захоплення діалектикою було настільки серйозним, що деякі її прихильники почали ставити міць її логічної аргументації вище за теологічні догмати. Саме так чинили Ансельм з Безати (народився :бл. 1000) і керівник Турської школи (Франція) Беренгарій (988— 1088). їм різко заперечували інші мислителі того періоду, найвідо-мішим серед яких був П. Даміані (1007—1072), котрий твердив про цілковиту зверхність віри над розумом, теології над філософією. Проте жодна з цих крайніх позицій не відповідала інтересам церкви, яка шукала компромісного рішення. Саме до нього й прийшли Ланфранк (бл. 1010—1089) і його більш знаний учень Ансельм Кентерберійський (1033—1109), який за прикладом вчителя напри кінці життя став Кентерберійським архієпископом. Авторитет Ан-сельма був настільки високим, що його називали навіть «другим Авіустином».
. У Ансельм не заперечував виключно діалектики, але максимальною мірою прагнув перетворити її на суто формальну (байдужу до змісту), «технічну» дисципліну, яка б функціонувала в системі середньовічного мислення за принципом «не для того міркувати, щоб вірити, але вірити, щоб розуміти». Виходячи з такого розуміння діалектики і взагалі філософії, Ансельм Кентерберійський формулює своє зна мените «онтологічне доведення» буття Бога. Бог, за Ансельмом, існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Подібні «докази» могли набути рис переконливості лише в межах тієї мислительної традиції, що бере свій початок від Платона і Августина — уявлення про об'єктивне існування загальних понять («універсалій», як називали їх у середні віки). Така позиція в конкретній формі, що її надибуємо в Ансельма Кентерберійського, дістала назву реалізму, оскільки визнавала реальним існування «універсалій».
На противагу реалізму компьєнський канонік Росцелін (бл. 1050— 1120) висунув позицію номіналізму, згідно з якою «універсалії» є лише «імена» (лат. потіла, звідки й назва «номіналізм»). Справді ж реаль ними є лише одиничні, індивідуальні речі. Полеміка між «реалістами» і «номіналістами» розтяглася на всю подальшу історію середньовічної філософії. Ця полеміка почалася, здавалося б, із суто теологічного питання про ступінь «реальності» Святої Трійці та її «іпостасей». Реалізм наполягав на реальності саме «єдності» триєдиного Бога. Номіналізм справді реальними вважав «лики» (іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто філософського характеру — про статус реальності категорій загального та одиничного.
Реалісти, говорячи про єдність «божественної Трійці», обстою вали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, «універсалій»), тим самим надаючи останньому статусу єдино справжньої реальності. Що ж до номіналістів, то вони, твердячи про реальність саме іпостасей Трійці, по суті, відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов'я зуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.
Полеміка між реалістами й номіналістами впродовж подальшої історії середньовічної філософії то призводила до різкого розмежування її учасників, то набувала таких більш прихованих («стертих») форм, як так званий «концептуалізм». Позиції останнього поділяв П'єр Абеляр (1079—1142) — видатний мислитель середньовіччя. Найвідмітнішою рисою Абелярової позиції було звертання до розуму як провідного інструменту й критерію в пошуках істини. (
Один із провідних принципів середньовічної філософії — підпорядкування розуму вірі —починаючи з VI—VII ст. проводився (не "так жорстко, як, скажімо, в часи Тертулліана) у філософських дослідженнях. Уже в Августина, який недвозначно вказував на безперечну вищість віри над розумом, знаходимо водночас виразний потяг до раціонального упорядкування й систематизації теології (нага даємо, що «формально-юридичне», упорядковуюче, «дисципліную че» начало —характерна ознака латино-римської ментальності). Так само й Еріугена говорить про відсутність суперечності між «пра вильним розумом» та «істинним авторитетом», а Ансельм Кентер-берійський відверто проповідує ідею «раціонального» доведення буття Божого.
Проте звертання до розуму в Абеляра мало принципово інший характер. Такі відомі на той час мислителі, як Гільйом із Шампо (1070—1121) і Ансельм Ланський — учень Ансельма Кентербе-рійського, в яких Абеляр навчався філософії та теології, не задоволь няли його насамперед начотницькою манерою викладання, від сутністю логічно-змістовної аргументації. Створивши свою школу, Абеляр став викладати у принципово відмінній від цих учителів манері, що надзвичайно імпонувало учням, які вимагали від нього людських і філософських доказів того, що може бути зрозумілим, а не тільки висловленим.
Звичайно ж, глибоковіруючий Абеляр не ставив свідомої мети боротися проти християнського світогляду. У звертанні до розуму та логічної обґрунтованості своїх ідей він убачав засоби більшого зве личення авторитету християнського вчення. Саме з цих позицій Абеляр виступав проти «сліпих проводирів слшців», котрі не знають «ні того, про що вони говорять, ні того, що вони твердять, осуджують те, чого вони не знають, і очорнюють те, чого самі не осягають». Абеляр наполягає на раціонально-доказовому прийнятті істини, оскільки її необхідно не лише сприймати, а й уміти захищати.
Офіційні ідеологи церкви вороже зустріли «новації» Абеляра. І річ тут не в заздрості «вчених мужів» типу Гільйома із Шампо або Ансельма Панського, чи в «задиристому характері» Абеляра, чим деякі зарубіжні дослідники прагнули пояснити трагічну його долю. Річ у тих об'єктивних наслідках, до яких логічно вели раціоналістичні настанови Абеляра. Рано чи пізно, і це опоненти Абеляра розуміли чудово, застосування до обґрунтування теологічних «істин» зміс товно-раціоналістичної аргументації мусило привести Абелярів раціоналізм до конфлікту з самим змістом християнського вчення.
Альберік Реймський і Лотульф Ломбардський (учні вже померлого на той час Ансельма Ланського) домоглися в 1121 р. скликання в Суассоні спеціального церковного собору, на якому мали обговорити позицію Абеляра. Незважаючи на переконливий виступ на соборі Абеляра, який не тільки спростував аргументи своїх опонентів, а й довів їх цілковиту теоретичну неспроможність, було прийнято звину вачувальну щодо Абеляра ухвалу. Він мусив власними руками кинути у вогонь свою працю і піти в монастир із суворим статутом.
Проте невдовзі Абеляр знову відкриває школу, яка швидко стає відомою далеко за межами Франції. Це викликає занепокоєння ортодоксальних кіл католицької церкви. В ситуацію активно втручається Бернар Клервоський (1091—1153) —абат монастиря Клер-во, відомий своїми містико-ірраціоналістичними переконаннями й різко негативним ставленням до будь-яких спроб хай навіть обмеже ного визнання самоцінності розуму. Бернар робить кроки до скликання нового собору та остаточного осудження Абеляра.
Абеляр же тим часом, послідовно проводячи раціоналістичний аналіз теологічної літератури, знаходить численні суперечності, а то й просто помилки не тільки в авторитетних церковних авторів, а й у самому Святому Письмі. Ці моменти відображені в книзі Абеляра «Так і ні». «Також і блаженний Августин, — пише Абеляр, — переглядаючи багато зі своїх творів, заявляє, що чимало стверджував там скоріше на основі висловлювань інших, ніж на основі власної переконаності. Дещо і в Євангелії здається висловленим скоріше за людськими гадками, ніж за істиною...»1
Спроба раціоналістичного захисту християнського вчення цілком закономірно приводила до критичного аналізу останнього, а це об'єктивно відкривало шлях до звільнення філософії від духовної диктатури церкви. Агже тлумачачи Христа як утілення божественно го розуму, Абеляр, по суті, прагне ототожнити поняття «християнин» і «філософ», уршняти теологію з філософією, що об'єктивно означа ло виведення філософії з-під контролю теології. Власне, Абеляр тлумачить самого засновника християнства (Христа) як своєрідного філософа-раціоналіста, що вербує собі прихильників невблаганною силою логічних аргументі. Така Інтерпретація, зрозуміло, аж ніяк не в'язалася з традиційним тлумаченням Христа і тому, природно, викликала звинувачення в єресі.
У 1140 р. в Сансі збираєтеся собор для розгляду Абелярових ідей. І тут Абеляр зрозумів, що його засудження на соборі —це заздалегідь вирішена справа. Відмовившись виступати на соборі, Абеляр подається до Риму шукати справедливості в самого папи. Але собор засудив Абеляра заочно, а папа Інокентій II своїм рескриптом затвердив цей вирок. Дізнавшись про це по дорозі до Риму, Абеляр впав у розпач і тяжко захворів. Помер Абеляр через два роки в монастирі Клюні.
Надаючи раціоналістичного тлумачення теології і тим самим самоцінності людському розуму, Абеляр разом з цим підходить і до ідеї істотної автономії (стосовно «божественної любові» та «благодаті») моральних (добрих і злих) вчинків людини. Принципова автономія (хай ще істотно обмежена традиційно теологічними рамками) розуму І й совісті (морального чуття) людини, що відстоювалась, по сугі, в 1 працях Лбеляра, відкривала широкі можливості для гуманістичної інтерпретації вчення видатного мислителя середньовічної Франції.
Раціоналістична альтернатива офіційній схоластичній ортодоксії поряд із Абеляровим варіантом виразно була представлена й позицією учасників так званої Шартрської школи. Шартрські мислителі цікавилися античною культурою, робили багато перекладів античних авторів. Досить активно співробітничав із шартрцями і Абе-ляр, особливо коли школу очолював Бернар із Шартра. Найваго мішим із керівників школи був учень Бернара Жільбер де ля Порре, або Порретанус (1076—1154).
Дотримуючись реалістичної (в середньовічному розумінні) орієнтації, Порре був поміркованим прихильником цієї лінії, наближаючись, як і Абеляр, до концептуалізму. На відміну від Абеляра, який хотів надати теології ращонально-понягїйної форми, керівник Шартрської школи вважав, що понятійна форма здатна відображувати лише конкретно-одиничну специфіку світу речей і спирається на досвід та індукцію. Теологія ж, користуючись дедукцією, виходить із положень божественного одкровення, що мають принципово по-задосвідний характер. Тим самим Порре поклав початок концепції, яка в подальшій історії середньовічної філософії, аж до гуманістичного Відродження, набуде поширення під назвою теорії «двоїстої істини» і стане світоглядною формою поступового звільнення філософії від ролі «служниці теології».
Таке явне розходження між філософською і теологічною істиною, неможливість охопити теологію та філософію єдиним (раціоналістичним, як мріяв Абеляр) підходом стали цілком очевидними для учасників Шартрської школи внаслідок їхніх досить інтенсивних досліджень природи, а також відповідних «натуралістичних» узагаль нень, які явно не узгоджувалися з офіційною християнською кар тиною світу. І хоча Шартрська школа десь наприкінці XII ст. при пинила своє існування, її натуралістичні настанови знаходять про довження в XIII ст. в ідеях Давида Динанського, який всезагальним субстратом усіх субстанцій тлумачить матерію (в дусі «першої матерії» Арістотеля). За не Д. Динанський був засуджений церковними ідеологами.
Через якийсь час Паризький університет, де викладав Д. Динанський, стає джерелом поширення матеріалістичних ідей авер роїзму (від Імені арабського філософа Ібн-Рушда, яке транскрибувалося на латину як Аверроес) — вчення, що виходило з матеріалістичних елементів філософії Арістотеля, Головним пропагандистом аверроїзму (латинського аверроїзму, як називали європейський варіант цього вчення) стає в Паризькому університеті Сігер Брабант-ський (бл. 1235 — бл. 1282).
Сігер боровся за незалежність філософського знання від теологічного, хоча, звичайно, ще не міг (у дусі часу) заперечувати правомірність теології і тим паче релігії. Визначаючи необхідність і неминучість суперечності між філософським і теологічним знанням, Сігер відверто стає на позиції «двоїстої істини». Він і його послідов ники, не заперечуючи правомірності теологічного шляху до істини, самі йдуть шляхом розумного осягнення природи і природного по рядку речей. Натуралізм і навіть матеріалістичність Сігерової позиції виявлялися і в запереченні нею ідеї творення природи Богом з «нічого». Матерія, природа, буття існують вічно в протистоянні Бо гові, внаслідок чого Бог виявляється не стільки творцем, скільки «першодвигуном» (в арістотелівському дусі) світу.
Якщо раціоналістичні орієнтації Абеляра та учасників Шартрської ніколи викликали різку протидію ортодоксальних церковних кіл, то аверроїзм породжує не менший спротив учня лідера францисканців Франциска Ассизького (1182—1226) Бонавентури (Джованні Фідан-ци) (1221—1274), який виступив проти аверроїзму з позицій «класичного» августиніанства, дещо доповненого ідеями єврейсько-арабського неоплатонізму та арістотелізму.
Натуралістичні ідеї Шартрської школи знаходять своє специфічне продовження в Оксфордському університеті в гуртку оригінального мислителя Роберта Гроссетеста (1175—1253), який, крім традиційної теологічно-філософської тематики, цікавш ся проблемами астрономії, метеорології, оптики, лінгвістики тощс Будучи августиніанцем у загальних принципах філософування, Госсетест вважає, що в розвитку наукового дослідження провідна роль належить математиці. Велику увагу приділяв він також проблемам емпіричної методології. Важливого значення надавав світлу, котре вважав за особливо «тонку» матерію, завдяки якій реалізується єдність походження Всесвіту і зв'язок між його окремими частинами. Аналогічне значення при писував світлу й Бонавентура, але, на відміну від Гроссетеста, нада вав йому містичного тлумачення.
В гуртку Р. Гроссетеста сформувався і одші з найвідоміших мислителів європейського середньовіччя XIII ст. Роджер Бекон (1214— 1292). Під виливом Гроссетеста Бекон знайомиться з працями Аріс-тотеля та арабомовних філософів аль-Фарабі, Ібн-Сіни, Ібн-Рушда та ін. Глибоко цікавився Бекон також ідеєю математичного природо знавства та досвідним пізнанням природи.
Неортодоксальність позиції Бекона, за що він зазнавав переслідувань, дещо відрізнялася від неортодоксальності Сігера Брабангського і навіть Шартрської школи. Бекон категорично заперечував теорію «двоїстої істини» і взагалі аверроїзм, кваліфікуючи останній як «гріховний». Він захищав ідею єдності філософії та теології. «Філософія і теологія, — писав Бекон, — не суперечать одна одній, оскільки друга вчить, для чого всі предмети призначені Богом, перша —як і через що виконується це призначення»1. Проте єдність теології з філософією мислиться Беконом не як підпорядкування другої першій, а як визнання раціональної необхідності філософії, її, так би мовити, «суверенності», самоцінності щодо теології.
Усі науки, міркує Бекон, мають слугувати теології. У цьому цінність наук. Сама теологія відповідає на питання «божественного» порядку: про сутність Бога, святої Трійці, слави і благодаті Божої. Для висвітлення ж решти питань теологія користується філософією (питання руху небесних тіл, матерії і сутності, питання про види тварин і рослин, часу і вічності світу, про перебування душі в тілі людини, питання про нескінченні види матерії і проблеми пізнаванності світу). На ці питання теологія лише коротко формулює відповіді, взяті з філософії. Теологія вказує на властивості надприродних сутностей, філософія ж розкриває властивості зовнішнього світу.
Заперечуючи тертулліанівський принцип «надрозумності» догматів теології, Бекон вважає необхідним для торжества теології розвиток філософії і взагалі позитивного знання. За допомогою знань ми можемо, міркує Бекон, навертати до християнства іновірців, не вдаючись до насильств і хрестових походів. Таким чином, виступа ючи з тезою зміцнення теології (цілком щиро), Бекон, по суті, розхитує її зсередини шляхом, так би мовити, «тотальної раціоналізації». Тут Бекон у чомусь близький до Абеляра.
Займаючи позиції поміркованого номіналізму, Бекон вважає більш фундаментальною природу індивідуального. Остання і є визначаль ною в існуванні речей. Адже, міркує Бекон, Бог створював світ не заради «універсальної» людини, а для кожної окремої особистості; Бог створив не людшгу взагалі, а Адама. Названі номіналістичні засади Бекона мають, як бачимо, виразний гуманістичний підтекст. Свою оригінальну позицію, яка, по сугі, являє собою цілу програму розвитку наукового знання, протиставлену системі ортодоксальної схоластики, він виклав у трьох головних своїх творах — «Великий твір», «Третій твір» і «Менший твір», які разом являють собою справжню енциклопедію тогочасного знання.
Виражаючи платонівсько-гуманістичну лінію в се-Томістська редньовічній філософії, авіустиніанство тривалий філософія і час виявляло себе провідним напрямом середньо-пізньосередньовічна вічної думки. Замикаючи рух філософсько-теоло-містика гічного мислення на людині, її вггутрішньому світі, духовності як втіленні справжньої реальності, пла-тонівсько-августиніанське спрямування мислення з часом (наприкінці X — на початку XI ст.) натрапляє на всезростаючі труднощі. Через ряд соціокультурних обставин все помітніше місце серед моментів, що вимагають свого пізнавального осягнення, починає займати «натуралістична» тематика. Згадаймо, що предмет філософії — не людина і не світ самі по собі, а відношення «людина —світ», у якому на різних етапах розвитку філософського знання на перший план висувається то один, то інший його моменти. Йдеться про «натуралістичні» інтенції Шартрської та Оксфордської (Р. Гроссетест, Р. Бе кон) шкіл і особливо арістотелівсько-аверроїстську «агресію», яка в XI—XII ст. починає серйозно загрожувати ідеологічним підвалинам христижїсько-католицького світогляду. Традшцйні репресивні заходи не дають позитивного результату, скоріше, навпаки, репресії приверта ють гшльніїну увагу громадської думки до переслідуваних ідей.
І перший успіх у боротьбі з аверроїзмом, що його пропагував у Паризькому університеті Сігер Брабантський, приносить застосування саме цього специфічно витлумаченого арістотелізму. Один із провідних домініканських схоластів Альберт фон Больштедт (1193 або 1206/1207—1280), або, як його частіше називали, Альберт Вели кий, застосовує в боротьбі проти Сігера специфічно препаровані в дусі католицької ортодоксії (засобами екзегези, що була сформована ще в Алексавдрійській школі) ідеї Арістотеля.
Проте найбільншй успіх у подоланні арістотелівської «загрози» шляхом екзегетичного витлумачення ідей великого мислителя давньої Еллади в католицько-теологічному дусі і перетворення заново «прочитаного» арістотелізму в потужігу філософсько-світоглядну опору католицької церкви припадає на долю учня Альберта Великого, який іще за життя затьмарив славу свого вчителя, — Фоми Аквінського (1225 або 1226—1274).
У молоді роки Фома навчався в Неаполітанському університеті. В 1244 р. вступає до Домініканського ордену. Обдарованого юнака посилають до Паризького університету, де він стає учнем славно звісного Альберта Великого. Певний час Фома проводить з учигелем у Кельнському університеті, а в 1252 р. повертається до Парижа як магістр теології і читає (до 1259 р.) в університеті лекції з теології. У 1259—1268 рр. Фома на прохання папи Урбана ГУ читає лекції в різних університетах Італії, а з 1269 р., знову ж таки за дорученням римської курії, повертається до Паризького університету, де августиніанці тоді зазнавали поразки за поразкою від Сігера Брабант-ського.
На той час Фома розробив уже в загальних рисах свою систему «покатоличеного» арістотелізму — томізму, як стали називати це вчення за іменем автора (латиною ім'я Фома вимовляється Тома, звідси «томізм»). Фома активно включається до боротьби і швидко (на початок 70-х років) здобуває остаточігу й переконливу перемогу над аверроїзмом. У 1272 р. він повернувся до Неаполітанського університету, а в 1274 р., застудившись по дорозі на церковний собор у Ліоні, помер в монастирі Клюні.
За життя Фоми Аквінського його «новації» не дуже схвалювалися августиніанськи орієнтованими теологами, а саме вони панували в Паризькому університеті. Лише римська курія підтримувала талановитого мислителя. Всесвітнє визнання і слава прийшли до нього тішлси після смерті, він був удостоєний почесного звання «ангель ський доктор», а в 1323 р. канонізований. У 1879 р. філософія «ангельського доктора» офіційно (папською енциклікою «Аеїегпі Раіге$») проголошується філософською доктриною Ватикану. Вини кає і набуває всесвітнього авторитету сучасна версія томізму — неотомізм.
Свою філософсько-теологічну систему Фома Аквінський виклав у численних працях. Найзначніші серед них: «Сума істини ка толицької віри про™ язичників» (1259—1264) та «Сума теології» (1265—1274). Фома визнає відмінність між філософією і теологією, але вбачає її лише в методах досягнення результатів. Що ж до предмета, то він відрізняється у філософії і теології лише частково. Фома визнає, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією (бутгя Бога, єдність та ініні властивості Бога, безсмертя людської душі тощо).
Більшість догматів, проте, не підвладні філософським засобам доведення, тому що вони «надрозумні», тобто цілком раціональні з позицій «божественного розуму», який набагато переважає людський розум. Коли ж людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або тих «божественних істин», він має смиренно схилитися перед вірою, оскільки остання просто «вища» від розуму, знання, науки. Отже, проголошувана Фомою «гармонія» (ні в якому разі не «суперечність») віри та знання фактично означає підпорядкування другого першій.
Фома Аквінський заперечує одну з провідних августиніанських ідей про безпосередній характер пізнання буття Божого, вважаючи неправомірним «отологічний аргумент» Ансельма Кентерберійсь-кого. Натомість Фома висуває свої п'ять доведень буїтя Божого. Всі вони не прямі, а опосередковані.
«Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше» — це перше томістське «доведення» виходить із неможливості саморуху предмета, в результаті чого утворюється ряд причин, серед яких остання — арістотелівський першодвигун, або Бог. Друге доведення виходить із арістотелівського поняття «продуктивної причини». Так само, як і в першому «доведенні», міркування доводиться до існування первинної «продуктивної причини», яка і є Богом. Третє доведен ня виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, має існувати і якась абсолютно необхідна причина, якою може бути лише Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або тих якостей. Але в такому разі мусить існувати якесь абсолютне мірило, стосовно якого ці різні ступені набувають визначеності. Таким абсолютним мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить із арістотелівського розуміння причинності як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ при чинно зумовлений, то він і цілеспрямований, отже, має бути той, хто Кнілеспрямовує існування світу, тобто — Бог.
Фома тлумачить людину як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Індивідуальність ця зберігається в безсмертній душі і після смерті тіла. Проте таке «безтілесне» існування душі є «неповним». «Повна» субстанція людини потребує єдності душі й тіла, що остаточно і має реалізуватись у день «страшного суду» возз'єднанням душі з воскресаючим тілом. Ідея єдності душі й тіла, так само як і їх неповторності, виявляє певну гуманістичну тенденцію в міркуваннях «ангельського доктора».
У своєму тлумаченні істини та процесу пізнання Аквінат, принаймні формально, погоджується з Арістотелем, визнаючи істину як «узгодженість», «адекватність» розуму та речі. Але подібність ця значною мірою формальна, бо речі для Фоми — не самостійні реальності, як в Арістотеля. Створені Богом, вони не мають власного буття і лише «беруть участь в бутті».
Томізм, виростаючи з «творчого» (з позицій католицької філософії) «прочитання» арістотелізму, допоміг Ватикану утримати свою ідеологічно-світоглядну монополію в складних умовах поширення альтернативних ідей аверроїзму. Через це томізм на довгі роки утверджується як панівна філософська доктрина католицизму. Лише за гальна криза середньовічної філософії в XV—XVI ст. надовго усуває __ томізм зі світової ідеологічної арени. Проте наприкінці XIX ст., як " уже зазначалося, відбувається своєрідний «ренесанс» томістської фі лософії, і вона знову стає протягом усього XX ст. одним із провідних філософських напрямів під назвою «неотомізм».
Ми бачили, як провідна на початку класичного середньовіччя августиніанська традиція (що спиралася на гуманістично-платонів-ську основу античності), пов'язана з францисканським орденом, поступово втрачає лідерство і, відповідно, «відчуття часу». Свідчення тому —конфлікт керівництва ордену з «духом» Шартра та Оксфорда. У цій ситуації реалістичнішими виявилися домініканці, які в особі Фоми Аквінського перехоплюють лідерство. Проте серед молодого покоління францисканців знайшовся мислитель, який зумів творчо підійти до августиніанської традиції, віднайти в ній нові, ще не вичерпані можливості. Йдеться про Іоанна Дуне Скота (1265 або 1266—1308), який, вступивши в 1281 р. до францисканського ордену й здобувши освіту в Оксфорді, читав лекції з філософії та теології в Парижі, а потім удома — в Оксфорді й Кембриджі.
Витоки творчості Скота тяжіють до математично-натуралістичної традиції Оксфорда. За Скотом, філософія постає теоретичним знанням на відміну від теології, яка є знанням практичним, переважно морально-етичним. Тому теологія не потребує тієї строгості та точності (раціональності загалом), якої намагався надати їй Фома. Тео логія цілком відповідає августиніанському критерію знання — ірраціоналістичному у своїй основі. Як і всі провідні філософи середньовіччя, в полеміці між реалізмом і номіналізмом І. Дуне Скот не дотримувався крайньої позиції. Лише в тенденції (як і П. Абеляр, і Р. Бекон) він схилявся до номіналізму.
Тлумачачи пізнавальний процес головним чином у натуралістичному дусі, Скот водночас наголошує на автономному характері людської волі, навіть на її першості щодо розуму. Воля, отже, виступає у нього як свободна воля, а свобода становить найглибшу сутність людини. Тим більше абсолютно нічим не детермінованою виступає Божа воля, і в цьому Скот вбачає джерело божественної всемогутності.
Наприкінці XIII — на початку XIV ст. класична середньовічна філософія — схоластика (і реалістична, й номіналістична), вичерпавши свої історичні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. Остання виявляє себе насамперед у спеціалізації і специфікації позитивного змісту філософських пошуків схоластики, спектр якого ще не так давно був надзвичайно широким. Тепер він дедалі виразніше набуває логічного спрямування. До речі, логічні дослідження цієї пори мали неабияку наукову цінність.
Така тенденція простежується вже в Раймунда Луллія (1235— 1315), який запропонував своєрідну «логічну машину». Це була одна з перших спроб механічного модешовання логічного мислення. Сучасні логіки вважають Луллія попередником комбінаторних методів у новітній логіці. Представник пізньої схоластики англієць Вільям Оккам (бл. 1300—1349 або 1350), який навчався, а потім викладав у Оксфорді, займав майже крайню номіналістичну позицію. Це виявилося насамперед у послідовному проведенні Оккамом позиції «двоїстої істини» аж до повного розділення предметів теології (її сфера — самі лише тексти Святого Письма) і філософії, яка цілковито незалежна від теології і спирається у своїх дослідженнях лише на розум і досвід.
Послідовно проводячи свою номіналістичну лінію в запереченні будь-якої об'єктивності існування загальних понять, Оккам використовує свою знамениту «бригву» («бритва Оккама»), за допомогою якої відтиналися всі «сутності» (загальні поняття), необхідність яких не обґрунтовувалася строго логічно. Загальні поняття самі по собі є термінами, що виражаються словами, й у цьому плані вони є чимось одиничним. Властивість загальності вони набувають лише в умі в результаті приписування їм того чи іншого значення. Звідси — «термінізм», як часто називають Оккамову теорію загальних понять. Своєю концепцією «термінізму» Оккам поклав початок тлумаченню загальних понять як системи знаків, знакових систем.
Однією з характерних рис кризової середньовічної свідомості стало поширення наприкінці XIII — на початку XIV ст. містики, серед найвідоміших представників якої був Йоган Екгарт (1260 — 1327), або, як його часто називали, Майстер, тобто вчитель. Йоган Екгарт був членом домініканського ордену, певний час викладав у Паризькому університеті.
Він виходив з «апофатичного» богослов'я «Корпусу Ареопагіти-ки». Бог, за Екгартом, присутній у всьому, але жодне існування, за винятком людини, не помічає цієї присутності. Людина «помічає» Бога в собі, але не шляхом раціонального міркування, а безпосеред нім і мовчазним «переживанням» Бога в найпотаємніших глибинах свого єства. Екгарта недаремно називали Майстром. Він справді мав багатьох послідовників, найвідомішими серед яких були Йоган Тау-лер (1300—1361) та Генріх Сузо (1300—1365). Ідеї Екгарта і його учнів мали вплив і на формування реформаційних ідей М. Лютера.
Пізньосередньовічна містика як специфічна реакція на логіко-раціоналістичну однобічність філософських побудов пізньої схоластики (остання була цілком природним наслідком формалізму римо-латинської ментальності «західної» парадигми середньовічного мислення) в «апофатичній» манері (властивій «східній» парадигмі се редньовічної філософи) відтворювала платонівську діалєктичігу думку. Саме тут черпала свою філософську «настроєність» на світ, свій неповторний діалектичний характер німецька класична філософія XIX ст., що перебувала в діалогічному спілкуванні з німецьким романтизмом. Далі ми побачимо, як той же «апофатичний» (зокрема «ареопагітичний») неоплатонізм уже безпосередньо в межах «східноєвропейської» середньовічної парадигми (конкретно — український неоплатонізм XIV—XVI ст.) стає одним із джерел оригінальної діалектичної концепції Григорія Сковороди.
У літературі трапляється огульно негативна оцінка середніх віків як «провал» у «нормальному» ході історичного процесу, як «крок назад» в історії, як «темні віки» тощо. Різко негативно оцінювалося передусім духовне життя середньовічної доби, хоч об'єктивних під став для цього немає. Середньовічна доба є однією з історичних епох, зі своєю специфікою, але вона нічим не гірша від будь-якої іншої історичної епохи. За середньовіччя було зроблено великий крок у розвитку філософського знання (нове розуміння часу і творчості, виявлення специфіки духовності як однієї з найістотніших характеристик реальності, дослідження багатогранного взаємовідношення одиничного і загального та ін.). Без цього кроку неможливий був би подальший розвиток філософії. Інша справа, що темп культурного розвитку доби середньовіччя був дещо загальмований. Але про це — у наступній темі.
Негативна оцінка середніх віків була «нормальною» реакцією представників «нового мислення» на ідеї суспільства, яке, вико навши свою історичну місію, залишалося в минулому. Такою була реакція мислителів так званого Відродження на ідеї кризового вже середньовіччя. Водночас відомо, що аналогічними були оцінки й кризової античності з боку молодого ще тоді середньовіччя, що йшло на зміну античності (згадаймо хоча б К. Тертулліана).
Криза середньовічної філософії означала насамперед кризу середньовічної філософської парадигми, необхідність її заміни новою філософською парадигмою, в межах якої містилися б можливості подолання цієї кризи. Суб'єктивна (така, що констатувала нездатність традиційної — середньовічної — філософії за нових умов ефективно забезпечувати духовні потреби суспільства) оцінка мислителями Відродження середніх віків була некритично засвоєна наступними поколіннями, абсолютизована ними. Втративши момент істини, що містився в зазначеній оцінці, вона перетворилася на заблудження. Проте мислителі Відродження не просто оцінювали (негативно) середньовічну філософію. Вони (і це головне) запропо нували нові ідеї, що лягли у фундамент нової філософської па радигми.
Питання та завдання для самоконтроля:
1. Що таке антична філософія? Які її хронологічні межі?
2. Назвіть основні періоди античної філософії.
3. В чому полягає основне питання докласичного періоду античної філософії? Які варіанти його вирішення?
4. В чому суть „сократичного повороту” в античній філософії?
5. Специфіка онтології і гносеології Платона.
6. Яке значення вчення Аристотеля для античної і світової філософської думки?
7. Чим елліністична філософія відрізняється від класичної античної філософії?
8. Сутність епікуреїзму.
9. Чим скептицизм відрізняється від агностицизму?
10. Чому стоїцизм є ідейною основою християнства?
11. Історичне значення античної філософії.
12. Обґрунтувати релігійний характер філософської думки Середньовіччя.
13.Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення.
14.Розкрийте сутність позиції реалізму в схоластичній філософії.
15. Розкрийте основні положення філософії Ф.Аквінського.
Теми для написання рефератів:
1. Атомістичний матеріалізм в античній філософії
2. Життя і філософія Сократа
3. Філософські погляди Платона
4. Аристотель як видатний представник античної філософії і науки
5. Філософія елліністичного періоду (скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм)
6. Римська філософія.
7. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.
8. Антропологічні мотиви філософії Августина Блаженного.
9. Схоластика й містика як провідні напрями середньовічної філософії.
Тести
1. Засновником античної діалектики вважається:
а) Платон
б) Аристотель
в) Геракліт
г) Фалес
2. Аристотель був фундатором:
а) Академії
б) Піфагорійського союзу
в) Лікея
г) мілетської школи
3. Кому належить вислів „Я знаю, що нічого не знаю”?
а) Анаксімандру
б) Сократу
в) Піфагору
г) Сенеці
І РІВЕНЬ
1. Апорія – це:
а) представниця елейської школи; в) філософія Зенона;
б) грецький культурний центр; г) безвихідне положення.
2. Діалектика – це філософське вчення про:
а) вічність буття; в)загальну зміну;
б) походження світу; г) вічну незмінність.
3. Положення, в силу якого все в світі відносно є:
а) суб’єктивізмом; в) релятивізмом;
б) скептицизмом; г) агностицизмом.
4. Майевтика – це:
а) богиня філософі; в) різновид філософі;
б) вчення Сократа; г) філософський метод.
5. Філософія Сократа є по перевазі:
а) космологією; в) антропологією;
б) гносеологією; г) есхатологією.
6. Схоластика – це:
а) напрямок у древній філософії;
б) філософська діяльність батьків церкви;
в) синтез релігії та філософії;
г) заперечення ролі філософії.
7. Універсалії після речей як поняття розуму:
а) крайнього розуму; в) помірного реалізму;
б) крайнього номіналізму; г) помірного номіналізму.
8. «Вірую, щоб розуміти» - це положення:
а) патристики; в) схоластики;
б) містики; г) силогістики.
9. Ідея про те, що видиме нами почасти або повністю не збігається зі справжньою реальністю, належить:
а) Платону; в) Геракліту;
б) Парменіду; г) Демокріту.
10. У середні віки філософія по відношенню до теології вважалася:
а) матір’ю; в) господою;
б) сестрою; г) служанкою.
ІІ РІВЕНЬ
ІІІ РІВЕНЬ
План
1. Філософія епохи Відродження.
2. Філософія Нового часу.
1. Філософія епохи Відродження.
Епоха Відродження – це період переходу від середньовіччя до Нового часу. Вона охоплює приблизно три століття – з ХІV до ХVІІ. Пошук нових життєвих орієнтирів, які відповідають новим соціальним умовам, що почався в Італії, переноситься потім у Францію, Німеччину, інші країни півночі Європи. Духовне шумування, яке охопило європейські країни, стимулювало процеси руйнування феодальних порядків, становлення національних держав, церковних реформ. Ця доба стала добою виникнення нового мистецтва, перших кроків сучасного природознавства, нових політичних і соціальних концепцій, соціалістичних утопій. І хоч епоха Відродження не залишила великих філософських систем, а філософська творчість розгорталась в основному в формі осучасненого пригадування, вона обґрунтувала ідею довіри до природного людського розуму, заклала основи філософії, які були вільними від релігійно-світоглядних передумов.
Філософи Відродження виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога – людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження – піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.
Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінчені війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабу самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулась діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський – продав душу дияволові. На певний час фаустівський дух – бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне – стає символом європейського духу.
У розвитку філософських ідей європейського Відродження виділяють три періоди:
Протягом усього середньовіччя панує уявлення про те, що земне життя не має самостійної цінності, що воно є тільки підготовка до життя загробного, яка здійснюється під керівництвом церкви. Таке судження ґрунтується на протиставленні природного та божественного та відповідає масовому відчуттю життя пізньої античності та середніх віків. Саме воно й було підірвано творчістю двох великих поетів-мислителів Італії – Данте і Петрарки, які стали провісниками та ініціаторами гуманістичної думки – одного з найбільш характерних явищ даної доби \гуманістичний період\.
У “Божественній комедії” Данте, яка становить собою підсумок розвитку середньовічної культури, великий синтез поезії, філософії, теології, закладені основи нового життєрозуміння. Не відкидаючи вчення про утвір, використовуючи неоплатонічні схеми міркування, Данте вчить про те, що людина має подвійну – смертну та безсмертну – природу, тобто вона є середнєю ланкою між тлінним і нетлінним й тому має подвійне призначення, визначається двома кінцевими цілями. Одна з них досягається в тутешньому земному житті та полягає в прояві власної чесноти, інша досягається лише посмертно й при сприянні божественної волі. Двом цілям відповідають два шляхи: шлях філософських наставлянь і шлях наставлянь духовних, які перевершують людський розум. Данте вчить про свободу людської волі, свободі, що лежить в основі особистісної відповідальності за учинене й визначає гідність людини.
Гуманістична програма, намічена Данте й Петраркою, отримала подальший розвиток. Вона передбачала виховання нової людини, що володіє humanitas – властивістю, яке тлумачилося як здатність здійснювати доброчесні вчинки. Нumanitas не дано людині від народження, воно виробляється освітою та життєвим досвідом, воно є результатом завзятої праці, роботи душі, в тому числі і в процесі вивчення гуманітарних дисциплін. До їх числа відносяться: граматика, яка повинна стати наукою про синтез форми й змісту, про способи виразу думки; риторика – провідниця мудрості та філософія – сама мудрість, центром якої є етика, яка спрямовує людину на шлях вдосконалення.
Основна ідея гуманізму про самоцінність земного життя, про можливість виховання здатності до доброчесних вчинків, про роль філософії в цьому процесі розвивалася та поглиблювалась в творчості суспільних і церковних діячів, ерудитів і мислителів: Лоренцо Валла, Фічіно, Пікоделла Мірандола й ін. Отже, гуманізм Відродження мав яскраво антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей; піднесення гідності людини й порівнянні її у чомусь до Бога.
На більш глибокому рівні пошук метафізичних основ гуманістичних поглядів вів М. Кузанський, який був представником платоністичного періоду. Микола Кузанський – кардинал католицької церкви. Особисте знайомство з деякими гуманістами, захоплення античною літературою, яке спонукало його вивчати грецьку мову вплинули на напрямок, метод і стиль його філософствування. Він не використовує ні дискурсивно-розсудковий спосіб мислення схоластів, ані риторичне мистецтво гуманістів, хоч часто використовує, як і гуманісти, форму відродженого ними діалогу. М. Кузанський використовує метод, аналогічний математичному, який відповідає стану вченого незнання. Вчене незнання, на його погляд, є усвідомленням структурної диспропорції між кінцевим людським розумом і нескінченністю, в яку він включений і до якої прагне. Кінцевий розум наближається до нескінченного, до бога, осягаючи його як єдність протилежностей. Кінцеві речі ми повинні розглядати, як пов’язані з цілим, із нескінченністю. Бог є єдиним початком сущого, але його сутність невимовна, виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними. Як сутність, Бог постає можливістю всього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Кожна річ, в тому числі й людина, виступає як утримуюча в згорнутому вигляді увесь світ, як мікрокосм. Проте людина є мікрокосмос і на іншому рівні. Володіючи розумом і свідомістю, вона включає в себе образи всіх речей, як дійсних, так і можливих. Людина призначена для творчості.
Прагнення знайти граничні основи для визнання самоцінності земного життя людини приводило, як це видно на прикладі творчості М. Кузанського, до питань про стан людини в космосі, про його фізичні та смислові зв’язки з світовим цілим. Доки світ залишався геоцентричним, людина мислилася як безсумнівний центр усіх зв’язків світового цілого. Становище змінюється після виступу М. Коперника, який замінив геоцентризм геліоцентризмом.
Найяскравішим представником натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно. Джордано Бруно, приймаючи геліоцентричну концепцію Коперника, іде дальше, позбавляючи і Сонце стану центра Всесвіту. Нескінченний Всесвіт, в його розумінні, має безліч планет, схожих на нашу Землю. По відношенню до нескінченності безглуздо питати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породженням нескінченної божественної міці. Життя в тій чи іншій формі притаманне усім природним речам. Розумне життя повинне існувати не тільки на Землі.
Людина – кінцева земна істота – має кінцеву смертну душу. Тільки розумна безособистіста частина душі може бути безсмертною. Однак в очікуванні смерті, на думку Дж. Бруно, неможна бути дозвільним, оскільки ми призначені для творчості на основі пізнання. Вищій ступінь пізнання і вищій ступінь людської досконалості – самовідданість і подвижництво заради високої мети – є станом героїчного ентузіазму, до якого і потрібно прагнути.
Північне Відродження представлено мислителями, творчість яких безпосередньо пов’язана з ідеями Нового часу. Еразм Роттердамський, ідучи в річищі загального настрою гуманістичної думки, виступив як непримиренний суперник філософії арістотелево-схоластичного типу, зосередженої на проблемах логіки, метафізики, фізики. Для нього філософія – це знання того типу, до якого прагнув Сократ. Це мудре розуміння життя, тобто практична розсудливість християнського життя. Християнська мудрість, вважає він, не має нестатку бути ускладненою силогізмами, її можна почерпнути з Євангелій і Послань св. Павла. Тому необхідно повернутися до християнських джерел. Еразм здійснює переклад і критичне видання Нового завіту, публікує праці батьків церкви, критикує церковні порядки, духовенство. Він жадає великої релігійної реформи, для якої потрібно стряхнути з себе все, що нав’язано силою церковного авторитету. Шлях земного життя, зазначений Христом, простий: щира віра, милосердя без лицемірства та безвадна надія.
Критика Еразмом церкви й схоластичної філософії та його заклик відродити первісне християнство, витлумачене як філософія земного життя, яке має самоцінність і не зводиться до підготовки до загробного життя, випереджали, хоч і в пом’якшеній формі, деякі погляди Мартіна Лютера. Однак заперечення Лютером свободи волі, яку, як і всі мислителі-гуманісти, визнавав Еразм, привело до розриву та полеміці між ними. У підсумку Еразм залишився католиком, а Лютер став вождем протестантизму.
Під впливом християнського гуманізму Еразма, ідей і практики церковної реформації знаходилися найкрупніші соціальні мислителі цієї доби: Томас Мор – засновник утопічного соціалізму; теоретики природного права Жак Боден, Гуга Гроций і ін. Завершують добу Відродження, безпосередньо підготовляючи перехід до нової філософії, француз Мішель Монтень, італієць Галілео Галілей та ін.
Такі деякі концепції, які висунули філософами відродженської доби. Однак вирішальний вплив на наступну думку мали не стільки самі ці концепції, скільки ідея автономної філософії, що поступово пробивала собі шлях, яка спирається на досвід і природній розум та обґрунтовує знання про природу, природне право та мораль, природну релігію. Епоха Відродження не тільки заповідала наступним століттям переконання у силі природного розуму, здатного обґрунтовувати самоцінність земного життя, але й посіяла сумніви у його силі, виявив необхідність для розуму самодослідження, тобто дослідження власних можливостей і меж.
2. Філософія Нового часу.
Формується новий світогляд, якому притаманно наступне: світ розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності. Індивід має спиратися на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза “За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити” людина, дякуючи своєму розуму повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним; індивід спирається на мислення здорового глузду, яке включає опору на факти (“краще одного разу побачити, ніж сто разів почути”) та ясну, чітку, зрозумілу логіку; світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник; людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його дякуючи знанню (“Знання – сила” /Ф.Бекон/ ).
У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, діяльність людей починає розумітися не як кругообіг подій, а як розвиток від примітивних до досконалих форм існування суспільства. Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох – божественної, героїчної, людської (Д.Віко) – до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж.А.Кондорсе).
Френсіс Бекон, що розглядав пізнання природи та використання отриманого знання як основу соціального благополуччя й спробував уявити “онаучене “ суспільство у роботі “Нова Атлантида”, наполягає на тому, що відроджувати варто не ті чи інші вчення древніх, а дух сміливого пошуку, притаманний їх творцям. Необхідно відродити самий природній розум, світло якого – проникливість – затемнений у теперішній час заблудженнями-ідолами. Перші два ідоли пов’язані з самою людиною, два останні – із соціальною діяльністю людини:
Розум, очищений від заблуджень, спираючись на спеціально проведені експерименти, використовуючи правила індуктивного (від часткового до загального) виводу, здатний надати повну та корисну картину світу. В широкому смислі слова філософія, згідно Бекону, це система усіх досвідно-раціональних пізнань, які доступні розуму як особливої здібності людини (іншій здібності – пам’яті – відповідає історія, уяві – поезія). У вузькому смислі слова філософія – вчення про всі види знань і їх співвідношення, вчення про метод (органон) пізнання. Бекон чітко розрізняє релігію від філософії. Перша базується на зверхприродному одкровенні, друга – на даних органів почуттів. В філософії навіть основні джерела піддаються обговоренню та перевірці, тоді як у релігії основні джерела установлюються авторитетом. Разом із тим Бекон стверджує, що можлива природна теологія, яка відповідає природній релігії, оскільки установлюваний пізнанням зв’язок природних явищ вказує на існування божества.
Ідея автономної філософії вперше була реалізована французьким мислителем Рене Декартом, який при цьому спирався на концепції нового природознавства, являючись одним із його засновників.
Згідно Декарту, вчення про природу – фізика – входить органічною частиною в систему філософських знань, будучи їх стовбуром. Гілками цього дерева знання служать механіка, медицина й етика, а також філософські науки. Корінням дерева знання є метафізика. Усе знання – від метафізики до етики – будується єдиним методом раціонального, подібного геометричному, міркування. До досвіду необхідно удаватися, щоб з’ясувати, що з можливо справжнього предмета розуму реалізувалося в нашому світі, який є лише одним із можливих світів.
Метафізика (а з нею і все наше знання) повинна, згідно Декарту, спиратися на положення, істинність якого не має сумніву. Щоб знайти таке положення, він стає на позиції радикального скептицизму, відвертаючи все, у чому можна хоч якось засумніватися. Сумнів викликають існування Бога, зовнішнього світу і власного тіла. Безсумнівно лише положення : “Я мислю, отже існую”. Це положення є поєднанням двох відповідних одна одній ідей: “я мислю” і “я існую”. Істина і є відповідністю ідей одна одній, яка встановлюється або безпосередньо вбачається – інтуїтивно, або логічним аналізом – демонстративно. Інтуїція та дедукція із інтуїтивно збагненого – це два шляхи, які ведуть до пізнання усіх можливих світів. Досвід грає допоміжну роль.
Такими є гносеолого-методологічні наслідки, отримані Декартом із аналізу вихідного положення його філософії. З нього випливає, що “я” є дещо мисляче – душа – певна непротяжна сутність, або субстанція. Моя власна душа є першим предметом мого пізнання. В душі я знаходжу ряд ідей, одні з яких придбані мною при житті, інші – притаманні їй із народження. Серед останніх знаходиться ідея Бога – істоти, що володіє усіма досконалостями та міццю. Аналіз ідеї Бога показує, згідно Декарту, що предмет цієї ідеї, тобто сам Бог, існує. Існує Бог, який утворив дві субстанції \субстанція – самодостатня система, яка сама себе обґрунтовує й не потребує інших основ\ протяжну й мислячу, і існую я – той, у кому ці дві субстанції поєднані і який може пізнавати і Бога, і створений ним світ. Першоосновою матеріальної субстанції є протяжність. Протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт. Матеріальна субстанція єдина і нескінченно подільна. Духовна субстанція непротяжна і неподільно, головним атрибутом духовної субстанції є мислення. Для Декарта проблема субстанції полягає в наступному: чому вони, не маючи загальних термінів, тим не менш, повинні абсолютно співпадати \алгебраїчні формули маюсь відповідати геометричним побудовам, думки – тілесним діям і т.п.\, більше того, їх неспівпадання є хибою. Висновок Декарта: взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога.
В цьому пункті мислительну естафету приймає геніальний голландський філософ Бенедикт Спіноза. Його вирішення проблеми субстанції не втратило свого значення навіть для нашого освіченого ХХІ ст. Він вважає, що декартівська проблема субстанції не має рішення, оскільки вона невірно поставлена. Не існує окремо двох декартівських половинок – матерії й духу, душі й тіла, які спочатку роз’єднані, а потім якимось чином поєднуються і співпадають. Субстанція єдина і всеохоплююча, включає в свій зміст всі можливі явища дійсності. Мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Всі речі та явища – лише модуси, різні міри поєднання – мислення і протяжності. Людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Від універсальності діяльності людини залежить ступень розвиненості її інтелекту.
Здавалося б, людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість – воля – перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.
Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей. А для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання – інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє все бачити під кутом зору вічності, тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.
Німецький філософ Г.Лейбніц захоплювався філософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. Лейбніц вважає, що у світі панує принцип “усезагальних відмінностей” – немає жодної речі, яка була б тотожна іншій, тобто у світі існує безліч субстанціальних одиниць - монад. Монади є метафізичними субстанціями, в кожній із яких у формі можливих уявлень утримується весь світ і які відрізняються одна від одної ступенем ясності уявлень. У монад, які знаходяться на найнижчому ступені – монад безжиттєвої природи – всі уявлення неясні, у монад середнього ступеню – душі тварин і людей – одні уявлення неясні, інші – ясні; у вищих монад – ангепи, Бог – усі уявлення ясні. Бог – вища з монад, монада монад, приводить усі монади у відповідність одна одній, при якій без будь-якої реальної взаємодії зміни в одній монаді пов’язані із змінами у всіх інших. Ця наперед установлена гармонія робить наш світ найкращім із можливих світів.
Такими були в ХVII ст. основні спроби реалізувати ідею автономної філософії, вільної від світоглядних умов, побудувати цільний світогляд на розумних і досвідних підставах, які виявлені дослідженнями пізнавальних здатностей людини. Філософія Нового часу досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал.
Питання та завдання для самоконтролю:
1.Основні риси епохи Відродження – антропоцентризм, гуманізм.
2.Натурфілософія епохи Відродження.
3.Онтологічна та гносеологічна проблематика філософії Нового часу.
4.Соціально-філософські концепції філософії Відродження та Нового часу.
Теми для написання рефератів:
1.”Титанізм” та “фаустівський дух” у європейському Відродженні.
2.Проблема релігії та моральності у філософії Відродження.
3.Методологічні ідеї Ф.Бекона та Р.Декарта.
4.Новоєвропейське вчення про субстанцію.
5.Особливості тлумачення людини й суспільства у філософії Нового часу.
Література
Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. — К., 1995.
Аристотель. Соч.: в 4 т. — М., 1973—1983.
Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976.
Афоризмы старого Китая. — М., 1988.
Богомолов А. С. Античная философия: в 2 ч. — М., 1985.
Бугай Д. В. Критика теории идей в «Параманиде» Ллатона//Вопросы философии. —1997. — № 4.
Буддизм. История и культура. — М., 1989.
Древняя Индия. Язык, культура, текст. — М., 1988.
История китайской философии. — М., 1988.
Лукьянов А. Е. Становление философии на Востоке. Древний Китай и Индия. — М., 1989.
Открытие Индии. Философские и зстетические воззрения в Индии XX в. — М., 1987.
Платон. Соч.: в 3 т. — М., 1968—1972.
Татаркевич В. Історія філософії: т. 1. Антична і середньовічна філософія. — Львів, 1999.
Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии.— М„ 1991.
Тема 4. Сучасна світова філософія
4.1 Західноєвропейська класична філософія
План
Західноєвропейська класична філософія
У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії та Франції в Німеччину, яка значно пізніше від своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні буржуазних перетворень виникають ідейні пошуки і духовне піднесення, що охопили все суспільство, в тому числі й філософію. Сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими безуспішно билася попередня філософська думка. Одна їх група мала гносеологічний характер: протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі; друга — онтологічний (стосувалася буття людини): протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке виходило поза межі цього світогляду.
Німецьку класичну філософію сформували І. Кант, І. Фіх-те, Ф.-В..-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. Певною мірою до цієї традиції можна зарахувати філософію К. Мар кса, принаймні категоріальний апарат і стиль мислення Ма ркса не виходить за її межі.
Філософів, які належать до німецької класичної філо софії, споріднює зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному аспекті — від природи до іс торії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класич ній філософії суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі прак тичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мис-литься як діяльність, яка у філософії після Канта все біль ше набуває історичного характеру, перетворюється на куль-туротворчу діяльність, вільне самотворення.
Критична філософія І. Канта.
Засновником німецької класичної філософії є Імману-їл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на пода льший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між ра ціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою фі лософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий іде єю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як меха нічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідов не методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналі сти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раціоналізму, що було першим його внеском у розви ток філософської думки. Другий внесок полягає в тому, що Кант теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації. Після Канта культуру роз глядали за межами природи, не прив'язуючи її до при родних закономірностей. Природа і культура постають для філософії як дві рівнозначні та незводимі одна до одної сфери.
У творчості Канта виділяють докритичний і критич ний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філо софії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути законо мірності природи, демонструючи це створеною космого нічною гіпотезою і теорією припливів та відпливів. Але ознайомлення з філософією Юма збудило Канта (за його словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує
таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Юм, поставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розв'язання цієї проблеми, назвавши його конструк тивним критицизмом.
Кант, за його словами, здійснив коперниканський пе реворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (ро зум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джере ло всезагальності й необхідності знання він пропонує шу кати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм).
Світ науки є витвором розуму, який сконструював йо го за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) лю дині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера фе номенів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хао тичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні форми Канта — це не «вроджені ідеї» Декарта. Вони по збавлені змістовності, а постають як певна здатність, пев ні правила (схеми) формування матеріалу.
Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність ем піриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не «вроджені ідеї», а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати знання.
Світ ноуменів і феноменів Канта можна уявити, при йнявши аналогію пізнання і виробництва. Припустимо, що людина все життя прожила на заводі й не бачила світу, який існує зовні. Вона має справу лише з матеріа лом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (форма ми), які обробляють цей матеріал. Для неї світ — це ство рені й упорядковані її працею на території заводу пред мети. Чи може вона на основі матеріалу, знарядь праці та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за ме жами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкова ний? Достатніх підстав для цього людина не має. Так, за Кантом, відбувається і з пізнанням. Людина має справу лише з уконституйованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй невідомий.
Оскільки, за Кантом, розум уконституював світ, да ний у науковому досвіді, то й джерело всезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних фор мах його конституювання — не в об'єкті, а в суб'єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії.
Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпірич ного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуа льному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав "трансцендентним» (потойбіч ним до емпіричного об'єкта).
Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримують ся всезагальні наукові істини математики, природознавс тва і метафізики — в трьох визнаних на той час сферах знання. Шукаючи відповідь, Кант поділяв наукові суджен ня (мовні вислови, в яких фіксуються думки) на аналіти чні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст суб'єкта судження («тіла») і пре диката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло» охоплює і поняття «протяжність» (непротяжні тіла не іс нують і немає нетілесної протяжності). Такі судження не потребують підтвердження досвідом. Вони є тавтологіч ними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.
Синтетичні судження поєднують різні за змістом по няття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на до свіді типу «вода кипить при 100°С»). Їх зміст вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма — найкоротша». Ці судження не виводяться з досвіду, але дають нове знання. Разом з тим вони як аксіоми є фундаментом науки. Тому в основній своїй пра ці «Критика чистого розуму» Кант ставить запитання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, при родознавстві та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три здатності людини: чуттєве спо глядання, розсудок і розум.
У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою самих речей, а суб'єктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу. За висловом англійського філософа Бертрана Рассела (1872—1970), простір у Канта — це щось на зразок окулярів, крізь які все набуває просторового вигля ду. І, на думку Канта, математика як наука можлива саме завдяки цим чистим формам споглядання. Зокрема, гео метрія можлива лише завдяки здатності людини уявити чистий простір і в цьому просторі оперувати ідеальними фігурами. Якби геометрія оперувала в реальному просторі з реальними фігурами, сума кутів трикутника ніколи б не дорівнювала 180°. Отже, математичне знання, за Кантом, ви водиться не на основі споглядання явищ, а на основі апріо рних форм простору і часу, які лежать в основі чуттєвого упорядкування (конструювання) цих явищ.
Природознавство можливе завдяки діяльності розсуд ку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприйман ня. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можли вість, необхідність, випадковість. Кожна з цих категорій породжує менш загальні поняття. Всі вони без сприйман ня є пустими, а сприймання без понять сліпими. Чуттєві сприймання є індивідуальними і суб'єктивними, а щоб пе ретворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні поєднатися з апріорними формами розсудку. Це упоряд кування чуттєвих сприймань формами розсудку й утво рює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення нау ки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він приписує природі. Це слід розуміти так: розсудок накинув певну категоріальну схему на чуттєві сприймання, упорядкував їх за цією схемою зробив його всезагальним досвідом і тепер цей, побудований за правилами розсудку, світ досвіду стає предметом вивчення науки. Розсудок знаходить у світі те, що попередньо вклав у нього. Іншими словами, відповідність досвіду й істин природознавства ґрунтується на тому, що вони конститу йовані одними й тими ж формами.
Отже, і математика, і природознавство як науки мож ливі завдяки суб'єктивним апріорним формам споглядан ня і розсудку. А оскільки ці форми загальнолюдські (єдиноможливі для людини), то істини математики і природо знавства вічні. Іншими словами, Кант вважав, що геометрія Евкліда і фізика Ньютона є вічним і незмінним знанням, адже в основі їх лежать притаманні людині апріорні пра вила впорядкування чуттєвого матеріалу, а інших правил вона уявити не може. Тому наука може тільки поширюва ти причинні зв'язки чи урізноманітнювати фігури в просторі, а виходу на інше розуміння причинності й просторо вості (можливість науки іншого типу, наприклад неевклідової геометрії та неньютонівської фізики) Кант не допус кав. У цьому він є спадкоємцем Просвітництва з його ві рою у вічні істини розуму.
Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму — третьої пізна вальної здатності людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його істини обмежені наявним чи можливим чуттєвим досвідом. Але людина не хоче змиритись з цією обмеже ністю. Вона намагається застосувати розсудок за межами чуттєвого досвіду, вивести його за конечне. Наприклад, у досвіді людині дана тільки обмежена частина світу, про яку вона може судити строго науково. Але ж людина пра гне висловлюватися про світ загалом, тобто про те, що ви ходить за межі досвіду. Такою здатністю — виходити за горизонти можливого досвіду — володіє розум.
Подібно до того як споглядання має чисті форми (прос тір і час), розсудок апріорні категорії (кількість, якість, при чинність та ін.), розум має апріорні ідеї. Це — ідеї душі, світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує метафізика.
Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму, Кант доводить, що логічні побудови, які метафізика намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого до свіду) є проблематичними. Наприклад, спроба перейти від ідеї Бога до його реального існування ґрунтується на логічних помилках. Кант, зокрема, спростовує онтологічне дове дення буття Бога. Необґрунтований також, на його думку, перехід від ідеї душі до душі як субстанції.
Найбільше розчарування приносить ідея світу. Спро ба метафізики мислити світ в цілому призводить до логі чних суперечностей. Так, можна без логічних помилок довести, що світ конечний в просторі й часі, і що він безкінечний; що він ділиться до безкінечності й що є неподільні частки; що світ строго детермінований і що в ньому є свобода. Ці необхідні суперечності (Кант нази ває їх антиноміями) є свідченням того, що розум тут безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей. Тому діалектика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вчен ням про необхідні, але безплідні суперечності. Згодом Гегель по-своєму переосмислить ці думки Канта.
Ідеям розуму Кант відводить тільки регулятивну фун кцію. Вони не можуть конструювати об'єкт, бо такий об' єкт виходить за сферу феноменів, досвіду, але можуть син тезувати наявне знання в систему. Скажімо, ідея душі синтезує, зводить у єдність все знання про психіку. Тому мета фізика як наука, яка б по-своєму сконструювала об'єкт і вивчала його на взірець математики чи природознавства, неможлива. Філософія не є наукою. З чого, до речі, не ви пливає, що Кант заперечував метафізику. Ні, метафізика можлива і необхідна як вища мудрість, але вона не вибудо вується на засадах вічних істин за прикладом математики чи природознавства. Отже, Кант відмежував філософію і наукове знання за принципами їх побудови.
Крім теоретичного, Кант визнавав у людині й практич ний розум, дослідженню якого присвячена «Критика прак тичного розуму». Практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю. Якщо теоретич ний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі). Заслуга Канта полягає в тому, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності — благу людини. Само по собі воно не є благом. У цьому Кант відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність.
Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він вихо див з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не зале жна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпуль сів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибуду вав свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філософії. «Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, - автономія моральності. Попере дні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зов нішніх стосовно неї принципів»1. Філософи до Канта нама гались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостій ність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтують ся на свободі волі. Воля у своїй діяльності керується пев ними імперативами — закликами, веліннями, настанова ми на зразок «дій так...». В основі корисної практичної дії (дії, яка переслідує мету) лежить гіпотетичний імператив, його правило — «якщо хочеш досягти певної мети, дій та ким чином...» В основі ж морального вчинку, який в принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб максима (правило) твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагального законодавства». Іншими словами, співмірюй принцип свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.
Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав став лення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.
Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сфе рі моралі. Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтують ся на категоричному імперативі, на обов'язку. Якщо лю дина, наприклад, робить добро іншій людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними.
Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'я зково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утве рдити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теорети чного розуму їх буття проблематичне, для практичного — необхідне. Бог, безсмертна душа і «воздаяння» (відплата) в потойбічному світі необхідні, щоб людина була мораль ною істотою.
В одному з розділів «Критики чистого розуму» Кант ставить три знамениті запитання:
1. Що я можу знати? На це запитання дає відповідь його дослідження «чистого розуму».
2. Що я повинен робити? Відповідь на нього філософ з'ясував у «Критиці практичного розуму».
3. На що я можу сподіватися? Відповідь на це запи тання містить дослідження релігії в межах розуму.
Кант відповів на всі порушені ним запитання, створи вши цільну філософську систему, своєрідний духовний па м'ятник епохи і людського розуму.
Суб'єктивний ідеалізм І. Фіхте
Дальший розвиток ідея активності суб'єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Йогана Готліба Фіхте (1762—1814), який проголосив
себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за ме жі його вчення. У Канта об'єкт пізнання (світ явищ) конституюється суб'єктом, за винятком чуттєвого матері алу, що походить від речей у собі. Але якщо річ у собі є мислимою сутністю («чистий розум» тільки допускає її існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припу щенням, і всю систему філософського знання можна ви будувати на одному принципі — «Я». Отже, філософія Фіхте — це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіх те — це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в то му, і в іншому випадку «Я» — це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів. «Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше... все інше можна вивести», — писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття по роджує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою субстанцією), то Фіхте є основопо ложником іншого принципу — «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «В діянні початок буття».
Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мис лителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання).
Перший акт цієї діяльності — самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення (і самотворення) переростає в покладання (творення) «не-Я», чогось відмінного від «Я». Скажімо, «Я» як індивідуаль ний суб'єкт в акті самоусвідомлення піднімаюсь над тим «Я», яке усвідомлюється. Останнє постає як щось конкрет не, обмежене. Наприклад, «Я» роздумує над своїм вчин ком; «Я» собі в ньому не подобаюсь, це не той «Я», яким «Я» хотів би бути, тобто це «не-Я». Якщо під «Я» розу міється абсолютний суб'єкт (Бог), то він у подібному акті самотворення несвідомо творить природу. Природа у Фіх те позбавлена самості, вона тільки матеріал, обмеження діяльності «Я» (Бога). Але ця обмеженість не об'єктивна, ця межа покладена самим «Я», яка ним же може бути й подолана в процесі діяльності. Акт самоусвідомлення є вод ночас актом самотворення. Отже, другий акт — «Я є не-Я» (антитеза). «Не-Я» виступає як об'єкт, який обмежує сво боду «Я». Об'єкт, як у формі природи, так і культури, у філософії Фіхте породжений суб'єктом. За це намагання , «виколупати» об'єкт із суб'єкта його критикували Кант і Шеллінг. «Не-Я» потрібний Фіхте як перепона, яку необ хідно подолати, тобто як засіб реалізації свободи. Через прогресивне долання обмеженостей і відбувається вдоско налення «Я».
Третій акт (синтез) — «Я є Я і не-Я» — є зняттям протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердженням їх тотож ності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкіне чність. Це ідеал, до якого людина постійно прямує. Як бачимо, Фіхте запропонував триактний цикл творчої дія льності «Я» (теза, антитеза, синтез), який пізніше успішно застосував у розбудові діалектичної системи Гегель.
За всієї надуманості (на перший погляд) запропоно ваної схеми не можна не зазначити, що розвиток у сфері культури (а саме сюди після Канта поступово перемісти вся центр філософських досліджень) відбувався саме за подібною схемою. Вихідною позицією появи будь-якого явища культури є творець, який має задум, проект. Це теза. Він втілює свій проект в життя (зводить палац, ма лює картину, приймає конституцію). Будучи створеним, об'єкт протистоїть йому як «не-Я». «Я» (в другому акті) не задоволене творінням, воно не вичерпало його твор чий потенціал або, вірніше, «Я» побачило свою обмеже ність в створеному «не Я» і прагне її подолати. Долаючи таким чином свою обмеженість, воно прогресує.
У Фіхте ця схема тільки проглядається, повною мірою вона розгорнута у Гегеля, але саме Фіхте започаткував її. Він, як і Кант, віддавав перевагу практичному розуму над теоретичним. Пізнання для нього виступає лише як мо мент залежності «Я» від «не-Я», що долається в практич ній діяльності, в якій «Я» діє як свободне, оскільки воно творить «не-Я». Філософія Фіхте порушила проблеми, які розвинули пізніше Шеллінг і Гегель.
Об'єктивний ідеалізм Ф.-В.-Й. Шеллінга
Фрідріх Шеллінг, який в університеті вивчав приро дознавство і перебував під впливом тогочасних наукових відкриттів (зокрема, дослідження електричних явищ), не прийняв концепції Фіхте, в якій об'єкту (природі) задава лось позірне, несправжнє буття. Виступивши як послідо вник Фіхте, він невдовзі долає його суб'єктивний ідеалізм і переходить на позиції об'єктивного ідеалізму.
Його творчість розвивалася в кілька етапів. Спочатку він розвиває натурфілософські ідеї, пізніше створює філософію тотожності мислення і буття, а наприкінці життя основну увагу приділяє філософії релігії. Шеллінгу нале жить також ори сіпальна естетична концепція. Перейнявши у Фіхте ідею тотожності суб'єкта і об'єк та, ІІІеллінг переносить центр ваги з суб'єкта на об'єкт. Природа у нього є не пасивним матеріалом для діяльності суб'єкта, а творчим началом. Природа — це процес само-творчості, самореалізації Абсолюту, розуму. Вона — ро зум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову (неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в людині). В природі діють ті ж форми творчої діяльності (теза, антитеза, синтез), які Фіхте відкрив у суб'єкті.
Натурфілософія Шеллінга долає механіцизм попере дніх мислителів. Він вказував на існування, крім механі чних, також електричних, хімічних і органічних сил, ко жній з яких притаманні свої протилежності — притяган ня і відштовхування, протилежні полюси тощо. У природі діє універсальний «закон полярності», вона динамічна і єдина. Вона — єдиний організм, пройнятий доцільністю, тобто не механічно-причинними, а доцільними телеологі чними відношеннями.
Творча (продуктивна) діяльність розуму в природі, за Шеллінгом, аналогічна творчій діяльності окремого су б'єкта у сфері мистецтва. В її основі «естетична актив ність». Світ можна розглядати як «твір мистецтва», як «нижчу поезію». Водночас художня творчість аналогічна стихії. На основі цього він дійшов висновку, що художня інтуїція може глибше проникати в суть природи, ніж на ука. Тому і філософії мистецтва відводиться особлива роль у розумінні сущого.
Концепції Шеллінга притаманний пантеїзм. Він праг не поєднати мотиви філософії Фіхте і Спінози. Це особли во яскраво виявилося в ідеї тотожності мислення і буття, реального й ідеального. Розум, мислення, за Шеллінгом, існують тільки в бутті (реальному) і через буття. Буття, реальність є буттям розуму. Взяті окремо ні мислення, ні буття не є першоосновою сущого, нею є їх єдність, тотож ність. Іншими словами, субстанція Шеллінга, подібно до субстанції Спінози, характеризується мисленням і реаль ністю (у Спінози протяжністю). Відмінність тільки в то му, що в голландського філософа субстанція статична, а в Шеллінга динамічна, самотворча.
Концепція Шеллінга мала значний вплив на Гегеля. Його філософія мистецтва розвивала ідеї, споріднені з ро мантизмом. Пізній Шеллінг, який значно пережив Геге ля, був одним з перших мислителів, який піддав критиці гегелівський панлогізм.
Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля
Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Ге геля (1770—1831), який увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і найобґрунтованішої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив ме тафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому да ний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впа дає в антиномії. Фіхте вважав, що всезагальне (абсолютне, тобто метафізичне знання) може бути дане розуму в інту їції. Цим самим філософія відновила свої права науки про суще. Однак інтуїція як джерело філософського знан ня у Фіхте й у Шеллінга виступала суб'єктивним і недо статньо обґрунтованим актом.
Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:
— переосмислення співвідношення розсудку і розуму;
— розуміння ідеї (істини) як системи знання, що по роджує себе в процесі розвитку.
Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосе реднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосу ється і філософського, розумного пізнання (пізнання, здій снюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осми слення наявного розсудкового знання. Розсудок, на дум ку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, не-чуттєвого знання, яке побудоване за правилами форма льної логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на йо го думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, за лежна від обставин. Скажімо, твердження «паралельні прямі не пересікаються» втрачає істинність в неевклідовій геометрії, а судження «дощ іде» — як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до абсолютного знан ня, до незумовленої істини, не може задовольнитись та кими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.
Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у концепції Гоголя не заперечує розсудку (як це було у Фіхте, ІПеллінга і особливо романтиків), а утримує його зшити, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтер претує істини розсудку, приводить це знання в рух, зні має його однобокість, вибудовує на його основі цілісну систему.
•У самому розумі Гегель виділяє «негативний» і «пози тивний» аспекти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні поняття, якими розум оперує, перехо дять одне в одного, заперечують одне одного подібно до антиномій Канта. Наприклад, конечне передбачає безкі нечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і навпаки, явище включає сутність, а сутність відсилає до явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а дум ка безупинно переходить від однієї до іншої. «Позитив ний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») поля гає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінеч не кружляння між протилежними визначеннями, у охопленні їх єдності (наприклад, єдність «сутності» і «яви ща» дає «дійсність», «причини» і «дії» — «взаємодію», «кількості» і «якості» — «міру» і т. ін. ). Внаслідок цього долання однобічних і протилежних визначень розум роз будовує істину як систему знання.
Отже, за Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) людина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це, наприклад, такі поняття, як «буття», «якість», «кіль кість», «міра», «сутність», «явище», «зміст», «форма» та ін. Він розумів, що зміст цих понять як всезагальних не можливо вивести з конкретного знання, їх неможливо ви значити і формально-логічно, підвівши під загальніші по няття, оскільки категорії — це найзагальніші поняття. І Гегель знаходить справді мудрий вихід: ці поняття (кате горії) можна визначити (розкрити їх зміст) через співвід ношення їх між собою. Саме таке відношення, яке пере ростає в систему категорій, і вивчає діалектична логіка Гоголя. Категорії він розумів як моменти, східці розвит ку ідеї (абсолютного знання).
На думку Гегеля, істина — це система знання, вірні ше — це поетапний розвиток ідеї, кожен з яких вона до лає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істи ни не заперечуються, вони обмежуються в дії, але як обме жені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для Гегеля можлива не як система готового завершеного знання (як метафізика), а як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія.
Формою діалектичного розвитку і побудови всієї сис теми у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл — теза, анти теза, синтез — так звана тріада, згідно із якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко можна окреслити метод, який уможливлює філо софію як систему абсолютного знання Гегеля.
Гегель, як і Шеллінг, виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб'єк та і об'єкта. Філософія, вважав він, повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолютне знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши по передні неабсолютні форми. Шлях, який долає свідомість для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем у «Феноменології духу», — першій його зрілій праці. В ній розгорнуто широку панораму формування індивідуа льної свідомості — від чуттєвості до понятійного рівня — і подальше збагачення її змістом через подолання (при своєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід рабства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних утворень (моралі, мистецтва, релігії і попередньої філосо фії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) підні малось до абсолютного знання.
«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізова ні в ній такі ідеї:
1. Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредметнення» свідомості й «розпредметнення» (подо лання її предметності), як покладання об'єкта і зняття цього покладання (фіхтевські теза — антитеза — синтез). Під «опредметненням» Гегель розумів вихід свідомості на зовні, набуття нею предметної форми (наприклад, інже нер створив машину, художник — твір, парламент — кон ституцію). Це творіння стає самостійним предметом (об' єктом), який починає жити власним життям. При цьому його життя може вступити в суперечність із задумами тво рця (техніка породжує проблеми, конституція, як виявля ється, не задовольняє людей тощо). Ця несумісність логіки суб'єкта і логіки життя об'єкта називається «відчужен ням». Отже, «відчуження» — це таке відношення суб'єк та і об'єкта, за якого суб'єкт не бачить себе в своєму тво рінні, відмовляється визнати його своїм.
Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчуження» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), втілюючись у предмет (матеріальне), відштовхує своє тво ріння само тому, що воно матеріальне. Тобто «відчужен ня» набуває форми протистояння ідеального і матеріаль ного. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в іншій формі). Ідея впізнає себе у своєму тво рінні й примиряється з ним.
Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчу ження» відіграли значну роль у філософії Фейєрбаха і Маркса.
2. У «Феноменології духу» субстанція виступає як субстанція-суб'єкт. Під субстанцією Гегель, як і його попере дники Фіхте і Шеллінг, розумів ідею, що розвивається.
Субстанція — це об'єктивовані, перетворені на щось самостійне форми знання (мистецтво, релігія, філософія та ін.). Але це знання (субстанція) рухається вперед реа льними людьми (суб'єктами), які засвоюють готові форми і йдуть далі. В концепції субстанції (суспільного знання) і суб'єкта (свідомості індивіда) Гегель розвиває ідею єдно сті суспільно-історичного й індивідуального суб'єкта, до лаючи робінзонаду (розгляд суб'єкта як окремого індиві да) попередньої філософії. Щоправда, ця єдність швидше декларується як загальний принцип, ніж обґрунтовується через конкретні форми. (Проблеми комунікації й інтерсу-б'єктивності, які досліджують конкретні форми виходу за межі індивідуального суб'єкта, постали перед філософією лише в XX ст.)
3. «Феноменологія духу» побудована на принципі істо ризму. Філософію XVII-—XVIII ст., предметом якої перева жно була природа, час і історія, цікавили дотично. Нато мість у XIX ст., коли предметом дослідження стає культу ра, проблеми історичності (часовості) виходять на передній план. І це зрозуміло, оскільки час не такий важливий для природи, як для культури. Час, історичність є способом іс нування, постійного самовідтворення культури. Ця думка в розгорнутому вигляді представлена вперше у філософії Гегеля, для якої минуле існує в сучасній свідомості як її структурний елемент, як елемент її логічної розбудови. І тому для розуміння сучасного знання (свідомості) необхід но досліджувати шлях його історичного становлення.
Завдяки «Феноменології духу» окрема свідомість під нялася до абсолютної ідеї, яка, власне, і є предметом ви вчення філософії Гегеля. Абсолютна ідея (Бог) у своєму розвитку долає такі ступені: спочатку вона розгортається у власній стихії — в «чистому» мисленні, відтак перехо дить у природу, але природа як матеріальне, тілесне не відповідає її суті і вона створює сферу духу, тобто людсь ку культуру, яка перебуває в історичному розвитку. От же, розвиток ідеї відбувається за діалектичною тріадою — теза (чисте мислення), антитеза (природа) і синтез (дух). Відповідно і система філософії Гегеля розпадається на «Ло гіку» як науку про чисте мислення, «Філософію приро ди» і «Філософію духу».
Згідно з принципом тотожності мислення і буття Гегель оголошує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття, оскільки сутністю буття є мислен ня. Предметом його логіки стають категорії. Але катего рії у Гегеля — це не апріорні форми розсудку Канта. Вони є загальними поняттями розуму, моментами в розвитку аб солютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) — від найбільш абстрактних і однобічних визначень до кон кретних і повних — становить зміст логіки. Тобто Гегель намагався розташувати всі найзагальніші поняття в тако му порядку, який відповідав би логіці розвитку будь-якого знання. Найзагальнішими вузловими моментами цього по рядку є «буття», «сутність» і «поняття».
Справді, будь-яке пізнання предмета фіксує насампе ред його буття (наприклад, атом є), далі пізнання прони кає в його сутність (розкриває закономірності атома) і фор мує поняття (теорію атома). Тому логіка Гегеля і розпада ється на три частини — «Буття», «Сутність» і «Поняття». Кожна з них, у свою чергу, також включає тріаду. На приклад, «Буття» поділяється на якість, кількість, міру, які знову ж розпадаються на тріади. Завдяки цьому пред метом дослідження «Лоґіки» стає понад 80 загальних по нять, кожне з яких переходить у наступні й охоплює по передні. Зокрема, в «Бутті» Гегель розглянув взаємозв'я зок категорій якості й кількості, їх перехід у міру. У «Сутності» показав єдність і взаємопроникнення проти лежностей. «Поняття», як і вся система, вибудуване на принципі заперечення заперечення. Перехід кількості в якість, взаємопроникнення (боротьба) протилежностей і за перечення заперечення були піднесені в марксизмі до ра нгу трьох законів діалектики, яким намагалися підпоряд кувати всі явища світу.
У «Логіці» Гегеля виявилася гнучкість понять, їх вза ємозалежність, субординація за глибиною проникнення в суть. Свою логіку (як логіку розуму) він протиставляв формальній логіці Арістотеля, яку вважав логікою розсу- дку. Спроба радянських філософів на основі «Логіки» Ге- геля, а також «Капіталу» Маркса створити «діалектич- Ну» логіку, підмінну від традиційної арістотелівської, ви- явилась безплідною. І все ж «Логіка» Гегеля залишається неперевершеним зразком діалектики; розроблений ним ді- алектичний метод є одним з найпродуктивніших у філо софії. Вразливим аспектом діалектичної логіки Гегеля є те, що вона нав'язує свою схему загальних понять (кате горій) будь-якому предмету. Вона не виводить ці катего рії з розвитку предмета, а намагається ззовні привнести їх у предмет. Логіка, що обмежує дійсність, постає як панлогізм. Однак не слід заперечувати і позитивної сто рони діалектичної логіки. Саме завдяки їй загальні по няття (необхідність і випадковість, тотожність і відмін ність та ін.) мисляться у взаємозв'язку, в переходах. Зміст цих понять через їх співвіднесення набув тієї визначенос ті, яка вислизала від розсудкового і буденного мислення.
«Філософія природи» Гегеля, попри деякі цікаві ідеї (про нерозривну єдність матерії, простору, часу і руху), є найменш оригінальним його твором. Характерно, що вели кий діалектик заперечував розвиток у природі, вважав, що матерія лише урізноманітнюється в просторі. Значно плід-нішою є його «Філософія духу», в якій Гегель розглянув етапи розвитку духу, виклав свої погляди на мораль, пра во, історію, релігію, мистецтво. З усіх цих проблем він читав курси лекцій, які після його смерті видали його слу хачі. У них блискуче продемонстрована плідність діалек тичного методу. І хоча Гегель часто нехтував змістом зара ди форми (втискував матеріал у тріади), але завдяки діа лектиці його філософія стала одним з найвизначніших витворів в історії філософії.
Особливий інтерес становить гегелівське розуміння іс торії. Історія людства, на його думку, — це прогрес у пі знанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, ан тичний і германський. На Сході людина, за його словами, ще не дозріла до свободи, тому там всі раби, за винятком одного вільного — деспота; в античності частина суспільс тва піднялася до ідеї свободи, інша — раби. Тільки в Єв ропі в Новий час свобода поширилася на всіх. Взірцем втілення свободи вважав німецьку монархію, що було оче видним заграванням з існуючою прусською політичною системою. Загалом Гегель, який у молодості захоплювався ідея ми Французької революції, в зрілу пору поступово схиля вся до консерватизму і реакції. Державу він тлумачив як втілення ідеї Бога і розуму в світі. «Держава в собі і для себе є етичною тотальністю, реалізацією ідеї свободи, аб солютною ціллю розуму, найреальнішою свободою». Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму: не дер жава існує заради громадян, а навпаки, громадяни для держави. Концепція Гегеля абсолютизувала тотальність, заради якої вона нехтувала одиничним, конкретним як несуттєвим. Іншими словами, Гегель прогледів особу, як новий центр, навколо якого організовувалося суспільне життя в Європі Нового часу.
Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасни ками і наступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм (Шлегель, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Керкегор), ігнорування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності (Керкегор). Фейєрбах і Маркс критикували Гегеля за ідеалізм, за некрити чне сприйняття існуючого в Пруссії соціального порядку як «розумного».
Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Ма ркса. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вони пережи ли ренесанс у неогегельянстві й почасти у Франкфуртсь кій школі.
Філософія Л. Фейєрбаха
Після смерті Гегеля прихильники його філософії поді лилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржу азії напередодні революції 1848 р., молодогегельянці — Бруно Бауер (1809—1882), Давид Штраус (1808—1874), Макс Штірнер (1806—1856) — вважали головним завданням фі лософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах, роль вчення якого в історико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміж ною ланкою між Гегелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досяг нень природознавства, яке він вивчав в університеті, пере йшов на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створена за своєю подобою (сутністю) духов ну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог- це сутність людини, перенесена на небо і протистав лена їй. Людина — страждуща істота, природа не відпові дає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.
Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у по доланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не покло нятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейєрбах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною бо жественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.
Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом фі лософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум:), волю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.
Питання та завдання для самоконтролю:
Охарактеризуйте специфіку німецької класичної філософії як особливого етапу розвитку європейської філософії.
Наведіть приклади, які б свідчили про домінування гносеологічної проблематики у класичній філософії Нового часу.
Розкрийте зміст принципу системності знання, реалізованого у філософії Г.Гегеля.
Дайте загальну характеристику філософії І.Фіхте.
Охарактеризуйте особливість філософського доробку Ф.Шеллінга.
Теми для написання рефератів:
Тема 4. Сучасна світова філософія
4.2 Некласична філософія 19-20 ст.
Філософське життя Європи з другої половини XIX ст. визначала багатоманітність течій, світоглядних настанов на світ і людину, співіснування протилежних напрямів, які по-різному вирішують одні й ті ж проблеми. Порівняно з попередньою філософією зовсім іншим стало ранжування філософських проблем. Філософія Нового часу аж до кінця XIX ст. була зорієнтована в основному на гносеологічну проблематику. Питання пізнання, ролі розуму в пізнанні, проблема методу й істини були для неї основними.
Починаючи з Ф. Ніцше, в європейській філософії по ступово на передній план виходить антропологічна і куль турно-етична проблематика. Проблема пізнання все бі льше спеціалізується і відходить на периферію суспіль ної свідомості.
Філософія Гегеля є кульмінацією раціоналізму — течії, що розглядала як основу світу і людини розум (бо жественний і людський). З погляду Гегеля, вся реаль ність є логікою божественного мислення, яке може бути адекватно відтворене мисленням людини. Цю концепцію, як зазначалось, по-своєму критикували пізній Шеллінг, Фейєрбах і Маркс. Однак радикальний розрив з раціона лістичною традицією здійснили не вони, а Керкегор і Шопенгауер — мислителі, яких з повним правом вважа ють засновниками сучасного ірраціоналізму.
Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось неро зумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання — інтуїція, почуття.
Ірраціоналізм проголошує основою світу і людини (отже, основою світогляду) волю, інстинкти, життєві по ривання, протиставляючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, не підвладні розумному пізнанню та регулюванню. Ірраціоналізм не є породженням новітньої філософії. Рі зною мірою сліди його помітні в патристиці (Тертуліан, Августин), поглядах Паскаля, романтиків, пізнього Шеллінга. Однак тільки наприкінці XIX ст. він виходить на передній план філософської думки. Поширення і вплив ірраціоналізму зумовлені насамперед розчаруванням ін телектуалів в ідеї царства розуму на землі, яку в XVIII ст. проголосили ідеологи молодої буржуазії. Соціальні катаклізми (війни, революції) засвідчили, що людство далеке від омріяних ідеалів земного раю. Утвердженню ідей ірраціоналізму сприяло й поширення зневір'я в гу маністичні засади науково-технічного прогресу. Розви ток науки і техніки — найважливіших дітищ розуму поряд з демократією — приніс людству як. вражаючі до сягнення, так і невідомі раніше біди (Хіросіма, Чорно биль, екологічна катастрофа). Засновники ірраціоналі зму, мовби передчуваючи, що перетворення науково-технічного розуму на суспільного ідола може призвести до небажаних наслідків, виступили проти абсолютиза ції та універсалізації наукового пізнання, протиставив ши йому релігійний, художній, а також філософський спосіб освоєння дійсності. Причиною виникнення ірраціоналізму можна вважа ти також усвідомлення обмеженості розуму як чинника людської поведінки. Як засвідчує психологія і філософсь ка антропологія, в поведінці людини часто вирішальна роль наложить емоціям, волі, підсвідомому, тобто т. з. ірраціональним чинникам. Ірраціоналізм засвідчив кінець класичної європейської філософії Нового часу, яка ґрун тувалась на ідеях раціоналізму.
Одним з найвідоміших критиків раціоналізму і засно вником ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ Сьорен Керкегор (1813—1855). Після бурхливого студентського життя він поринув у релігійну віру, відмо вившись навіть від нареченої. Здобувши ступінь магістра теології, проігнорував церковну кар'єру, оскільки вбачав у сучасному йому християнстві зраду самої ідеї християн ства. Своє коротке життя провів у напруженому пошуку істини; його філософія є особистим досвідом духовних по ривань, вистражданою ним істиною.
Керкегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, передусім необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Попередня філософія (на самперед, гегелівська, яка для нього є символом раціоналі стичної традиції) не дала відповіді на це питання. Раціона лістичну філософію, яка має справу зі всезагальним, мало турбує окрема людина з її переживаннями і муками.
Вихідним у своїх філософських роздумах С. Керкегор обрав не всезагальні істини, а існування одиниці (одинич ної конкретної людини). Він абсолютизує одиницю, ста вить її над родом. В тваринному світі, за його словами, індивід нижчий від роду, в людей, завдяки тому, що люди на створена за образом і подобою Бога, окремий індивід вищий від роду (загалу). Засуджуючи загал як зло, як дже рело хаосу, спасіння людини він вбачає в усамітненні. Куль тура, на думку Керкегора, позбавляє людей самобутності. Вона вдосконалює їх як екземпляри, але стає на заваді індивідуальності, перетворює більшість людей на «дреси рованих мавп». Він різко протиставив спосіб існування сві ту й існування (екзистенцію) окремої людини. В світі па нують причинні зв'язки, необхідність, яка пізнається ро зумом, чітко визначено можливе і неможливе. Існування окремої особи — це пристрасті, страждання, які не можна виразити в загальних поняттях. Розум, який намагається науково осягнути суб'єктивність, діє подібно до міфологіч ної голови Медузи Горгони, яка перетворює все суб'єктив не на камінь об'єктивного. Виражена розумом (в категоріях необхідності) суб'єктивність перетворюється на об'єкт, втрачає специфіку неповторної людської екзистенції.
Керкегор різко виступив проти всевладдя розуму (і від повідно принципу необхідності) у філософії. Він критику вав європейську філософію за те, що вона навіть не поста вила проблему походження довір'я до розуму і проблему межі розуму. Не заперечуючи того, що в буденному житті розум корисний і навіть необхідний, Керкегор стверджує, що ця корисність і потрібність виявляють себе в певних межах доти, поки людина не стикається з проблемою не можливого. Перед неможливим розум пасує, стіну немож ливого він не долає, тому що вона ним же і зведена. Подо лати неможливе може тільки віра. Віра уможливлює те, що є абсурдом для розуму.
Нова (тобто його) філософія, стверджує С. Керкегор, починається там, де розум заявляє про повну безвихідь, де умоглядна філософія замовкає. Що може сказати євро пейська філософія благочестивому біблійному Іову, в яко го забрано все — майно, дітей, здоров'я (ситуація абсурду з погляду розуму), запитує він. На переконання Керкегора, нічого, крім банальної поради «терпіти». Тільки його екзистенціальна філософія знаходить вихід — вір, для Бога не існує неможливого. Тільки віра, на його думку, дає людині сподівання подолати жорстоку необхідність, яка ввійшла і запанувала в світі через розум. Саме завдяки «гріху розуму» (біблійне гріхопадіння через смакування «яблука пізнання») людина втратила божественне «все мо жливо» й опинилася під необхідністю.
Отже, розум, пізнання С. Керкегор розглядає як щось вороже вірі, людському існуванню взагалі, як те, що об тяжує людський вибір. Бог у його вченні, на відміну від Бога раціоналістів (Декарта, Спінози, Лейбніца), є ірра ціональною істотою. Для нього «все можливе», в тому числі й скасування законів природи. Його дії не вкладаються в межі розуму, вони перевершують можливості людського розуміння.
У концепції моралі Керкегор виділяє естетичний (тоб то чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні моралі. Вони є водночас альтернативними варіанта ми, які постають перед особою, вибір яких здійснюється за принципом «або-або».
На естетичному рівні (тут він має на увазі евдемоніс тичні етичні концепції, які націлюють людину на досяг нення щастя) індивід перебуває в стані постійного жадан ня чуттєвих насолод. Символом естетичного рівня моралі є Дон Жуан. Однак чуття слабнуть, для збудження їх по трібно щоразу все сильніше стимулювати, що неминуче призводить до перенасичення і розчарування. Моральність, зорієнтована на насолоду, на залежність людини від зов нішніх факторів, заводить у глухий кут або до вибору іншої альтернативи.
На етичному рівні людина діє згідно з усвідомленою повинністю, прийнятими людськими моральними норма ми — не вбий, не вкради тощо. Вона здійснює всезагальне веління на взірець кантівського категоричного імпера тиву. На цьому рівні, на думку Керкегора, людська інди відуальність повністю залежить від всезагального, вона (ця конкретна індивідуальність) не береться до уваги і фактично з цілі перетворюється на засіб здійснення всезагальної повинності.
Своєрідність концепції С. Керкегора полягає в тому, що він розмежовує і навіть протиставляє етичний і релі гійний рінні моральності. До нього етичні норми (не вбий, не вкради) вважались божественними. Він різко виступив проти ототожнення божественного і людського («голос на роду— голос Бога»), на якому, зокрема, будувалось геге лівське і фейєрбахівське розуміння Бога. Етичний рівень стосується нормування світської поведінки людей. Він заснований на розумі. Релігійний рівень моралі є вихо дом за межі етичного (і отже, розуму), є проривом до най вищого джерела моральності — Бога.
Якщо основою естетичного рівня моральності є насоло да, етичного — повинність, то основою релігійної мораль ності є страждання. В релігійній моралі повинність перед людством поступається місцем повинності перед Богом, лю бов до Бога заступає любов до людини. Ця мораль вимагає зречення від всього земного (сім'ї, дружби тощо). Симво лом її є біблійний Авраам, який був готовий принести в жертву сина (акт, що є аморальним з погляду людської етики) на виконання веління Бога. Тільки релігійна мо раль, на думку Керкегора, ставить людину в ситуацію вибо ру, тобто передбачає свободу, тоді як етичний рівень, на яко му панує повинність, не залишає людині такого вибору.
Свобода вибору є необхідною умовою особи. На місце сократівського «Пізнай самого себе» Керкегор ставить «Ви бери себе». Тому особою людина стає, здійснюючи вибір між людським і божественним, конечним і безконечним, тимчасовим і вічним.
Безумовно, Керкегор, заперечуючи ототожнення боже ственного і людського (в моралі), впав в іншу крайність - в їх антагоністичне протиставлення. Бо якщо релігія пе ребуває поза людськими цінностями, поза розумом, тоді віруючі легко можуть стати жертвами фанатиків, релігій них пройдисвітів. Віра без єдності з розумом і людською моральністю є примітивно спрощеною. Але не можна не бачити того, що саме такий підхід відкрив проблеми, про існування яких філософія до нього не здогадувалась.
Філософські ідеї Керкегора були передчасним прозрін ням, виявилися неспівзвучними духовній атмосфері Євро пи XIX ст Тому їх не збагнули й невдовзі забули. Потріб ні були страждання мільйонів людей в окопах Першої сві тової війни, щоб через п'ятдесят років знову повернутись до них. Екзистенціалізм, який виник у міжвоєнний час, є прямим спадкоємцем філософії Керкегора.
З інших позицій піддав критиці панлогізм та ідеа лізм гегелівської системи засновник волюнтаризму ні мецький філософ Артур Шопенгауер (1788—1860). Го ловною його працею є багатотомний твір «Світ як воля і уявлення», в якій відчувається вплив Канта, Платона, ін дійської філософії.
Волюнтаризм — філософська течія, яка проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму.
Світ, за Шопенгауером, існує тільки для суб'єкта як йо го уявлення, тобто як предмет свідомості. «Все, що існує в пізнанні, і самий світ є об'єкт у відношенні до суб'єкта, тільки для суб'єкта він і існує. Світ є моїм уявленням». Об'єкт, як він даний суб'єкту, зумовлений (в цьому просте жується вплив Канта) апріорними формами споглядання простору і часу та категорією розсудку причинністю. І хоч «світ як уявлення» упорядкований і систематизова ний розсудком (в цьому Шопенгауер відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види — фізичну, логіч ну, математичну і моральну), він є тільки суб'єктивною данністю. Розмежувати сон і реальність неможливо. Життя і сновидіння, на його думку, — це сторінки однієї й тієї самої книги. Шопенгауер відсилає до Вед, які розглядали світ як покривало Майї (тобто як ілюзію) і порівнювали його зі сном. Однак він не заперечує існування іншого сві ту за «світом уявлення». «Світ уявлення» — це ілюзія, яка приховує справжній світ. Але перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання, на його думку, прин ципово неможливо.
Проте існує один феномен, який водночас належить до обох цих світів — людина, сам суб'єкт. Тіло дано суб'єкту двояким способом — в зовнішньому спогляданні (в уявленні) воно виступає об'єктом серед об'єктів (належить до «світу уявлення»), а У внутрішньому відчутті воно да но як вияв справжнього світу, а саме як воля. Акти волі й тілесні процеси — одне і теж. Тіло є нічим іншим, як об'єктивованою волею.
Суб'єкту пізнання його власне тіло дане не тільки як уявлення, але й як воля. Оскільки тіло є ключем до світо вої загадки, то, стверджує Шопенгауер, за всіма тілами «світу уявлення» прихована воля, тобто «світ волі». «Світ уявлення» — це лише вуаль, покривало Майї, яке прихо вує справжній світ — «світ волі». Воля сама по собі (як річ в собі) принципово відмінна від способу її явлення, вона вільна від просторово-часових форм і від принципу причинності.
Однак при розгляді співвідношення «світу уявлення» і «світу волі» Шопенгауеру бракує послідовності. Бо як що «світ уявлення» — це ілюзія, якщо він ніяк не про являє «світу волі», то, навіть відкривши через людину «світ волі», неможливо завдяки цьому «розшифрувати» волю в інших тілах. Адже між «світом уявлення» і «світом волі» відсутні однозначні відношення. Підносячи волю до рівня ірраціонального, активного й аморфного начала світу, Шопенгауер йде всупереч європейській традиції, яка таким началом вважала або Бога, або матеріальну суб станцію. В понятті волі відчувається біологізм, перене сення на весь світ того, що притаманне тільки біологіч ним істотам.
В неживій природі воля, на його думку, об'єктивується як дія стихійних сил (тяжіння та ін.), в органічному сві ті — як індивідум. Скрізь вияв волі виступає як суперни цтво, боротьба, біль і муки. На органічному рівні воля на буває рис «волі до життя». Пізнання є лише засобом ви живання індивіда та роду. Тому розум виконує чисто інструментальну функцію: він є засобом реалізації волі. Розум, пізнання є продовженням волі, а отже, продов женням болі та мук.
Життя окремої людини — скрута й страждання, лю дина постійно перебуває в гонитві за здійсненням бажань ненаситної волі. Щастя — ілюзорне і тимчасове. Таким є існування не тільки окремої людини, але і всього людст ва. Шопенгауер різко виступив проти тези раціоналістів, згідно з якою існуючий світ є найкращим з можливих. На його думку, він найгірший. Все це засвідчує песимізм філософії Шопенгауера.
Спасіння від світу суєти і печалі він вбачав тільки в ми стецтві й аскетизмі. Мистецтву в його концепції належить особлива роль, художнє пізнання світу він ставив вище нау кового. Воля, на його думку, перш ніж об'єктивуватись в конкретних речах та індивідах, об'єктивується в «ідеях». Наприклад, перед тим як стати конкретним дубом, воля пройшла ступені «ідеї» рослини, «ідеї» дуба. Ці ідеї Шопенгауер трактує в дусі Платона і неоплатонників: «єдине» (бла го) через «світ ідей» реалізується у світі речей.
Отже, згідно з ученням Шопенгауера, за кожним кон кретним феноменом «світу уявлень» приховується його «ідея», всезагальне. Але цю «ідею» можна осягнути, ли ше подолавши зацікавлений, тобто корисливий, продик тований волею підхід до цього феномена (мінералу, пей зажу, тварини, рослини), проникнувши в нього як в такий, що існує поза простором, часом і причинними зв'язками, схопивши його як загальне, ідею. В такий спосіб, на дум ку Шопенгауера, пізнає світ мистецтво в особі генія. В художньому пізнанні людина проникає в світ ідей і хоча б на деякий час звільняється від марноти і страждання во лі. Мистецтво, отже, перебуває значно вище науки, оскіль ки воно хоч на мить затримує волю, тоді як наука (розум) є знаряддям сліпої волі.
Справжнє звільнення від світу волі, іграшкою якої є людина, можливе лише через аскетизм, подолання бажань, які зв'язують людину зі світом. При цьому філософ ви ступає проти самогубства, вдаючись до якого, людина, на його думку, чинить як раб волі. Тільки через аскезу (типу індійських йогів, християнських святих) людина стає свободною.
Концепцію Шопенгауера спіткала така ж доля, як і філософію Керкегора. Вона випередила свій час і не була схваленою сучасниками. Лише наприкінці життя мисли теля вона отримала деяке визнання. Справжній її рене санс відбувся завдяки філософії Ніцше.
Загалом концепції Керкегора і Шопенгауера провіща ли новий тип відношення особи і суспільства, який мож на означити як індивідуалізм. Просвітники брали за від правну точку окрему людину, розглядаючи її елементом суспільства; романтики і представники німецької класич ної філософії віддавали перевагу суспільству за рахунок особи; Керкегор і Шопенгауер, керуючись різними моти вами, зайняли позицію крайнього індивідуалізму, що свід чило про наростаючу дисгармонію в реальних відносинах особи і суспільства в тогочасному бутті.
«Філософія життя»
Наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. в Європі набула популярності «філософія життя», найпомітніши ми представниками якої були Ф. Ніцше, 3. Фрейд, А. Бергсон, які відійшли від онтологічної та характерної для кла сичної філософії гносеологічної проблематики. Їх мало цікавив об'єктивний світ і наукова істина, а більше хви лювали людина, світ людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна біологічна істо та — з волею, інстинктами, підсвідомим.
Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологіч ній, психологічній формах) основним предметом філософії.
Постала вона як своєрідний протест проти класичного гегелівського ідеалізму, який не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пори ваннями. Виступила вона й проти неокантіанської та по зитивістської версії філософії, яка зводила філософію тіль ки до аналізу методологічної проблематики науки. Філо софія життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної й аксіологічної проблематики. Якщо для класичної філософії гаслом було «істина понад усе» (символом її може бути Д. Бруно), то для філософії життя — «людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнти рів, але й переоцінку цінностей.
Критиком традиційних цінностей і пророком нових ви ступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше. Світогляд його формувався під впливом волюнтаризму Шопенгауера, дар вінізму, творчості Гете і музики Вагнера. В одній із перших праць, досліджуючи виникнення давньогрецької трагедії, Ніцше виділяє два первні (складники) культури — діоні сівський (за йменням бога виноробства Діоніса), який уо соблює буяння творчої енергії, оп'яніння життям, екстаз — все те, що можна тлумачити як прояв стихійних сил в лю дині і культурі і аполлонівський (за йменням Аполлона — бога музики, гармонії, світла), який є носієм міри, порядку, тобто розуму. Визнаючи єдність цих первнів у культурі, він віддає перевагу діонісівському, тобто ірраціональній стихії. Перемога аполлонівського (раціонального) первня у дав ньогрецькій філософії та культурі, яка настала з часів Сократа, означала, на думку Ніцше, початок декадансу (занепа ду) цієї культури. Сократ, який прагнув підкорити життя розуму, звести все його розмаїття до правил розуму, є сим волом декадансу.
Посилення раціональних елементів у культурі Ніцше трактує як занепад життя. Вслід за Шопенгауером він вище оцінює волю, ніж розум. Але, на відміну від песимі зму свого попередника, який вбачав у волі джерело стра ждань, світогляд Ніцше пройнятий оптимізмом. Для ньо го життя є єдністю радості й болю, чимось на зразок «оп тимістичної трагедії», він проголошує «так!» життю у всіх його виявах.
Центральним поняттям його філософії є «життя», ви явами якого є «становлення» і «воля». Вслід за Гераклітом і буддистами він змальовує динамічну, процесуальну картину світу. Життя — постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція. Поняття «воля» у Ніц ше багатозначне і метафоричне. Це — рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживан ня, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади. Перехід від неорганічного до органічного світу і до людини є, на його думку, шляхом занепаду, а не прогресу. В борінні сліпих неорганічних сил більше істи ни і краси, ніж у тому, що виникає на їх основі.
Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Тіло людини, на його думку, є значно більшим розумом, ніж сам розум. Взагалі розум він розглядає лише як засіб, інструмент життя, позбав ляє його самоцінності, статусу абсолютної цінності. Жит тя і воля, яка складає його основу, є вищими цінностями, а все інше — лише засоби, підпорядковані цінності.
Абсолютизуючи волю як основну цінність, Ніцше під дав різкій критиці всю попередню філософію. Він вва жав своєю заслугою те, що першим порушив питання про цінність істини — центрального поняття («ідола») філософії. Справді, оскільки основними цінностями є жит тя і воля, то істина стає підпорядкованою цінністю. Про цес пізнання для Ніцше — не пошук істини, а «схемати зація», спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Від повідно істині відводиться інструментальна роль. Оскільки успішним може бути і хибне знання, то істина в такому разі урівнюється з хибним. З неї спадає ореол святості, вона втрачає цінність, заради якої варто жертву вати життям.
У такий самий спосіб Ніцше здійснив переоцінку осно вних християнських цінностей — любові до ближнього і співчуття. Його непокоїло біологічне виродження за пану вання в Європі християнських цінностей, зокрема співчут тя до страждань іншого. У зв'язку із цим він протиставив античний світ з його культом хоробрих і мужніх воїнів християнському світу, який культивує страждущу людину. Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинк ти, властиві вищому і найбільш вдалому типові «людина», за його словами, церква знищила. Тому він так пристрасно виступив проти християнства. Його мало турбувало те, іс тинна чи не істинна християнська релігія, для нього голо вним було суто практичне (прагматичне) питання: як хри стиянство впливає на біологію людини — погіршує чи по ліпшує її. Згідно з Ніцше, християнство — це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих, щоб у такий хитрий спосіб підкорити вищих, мужніх людей (марксизм, до речі, розглядає релігію як знаряддя панування вищих класів).
З таких позицій розглядав Ніцше і мораль. Він запе речував абсолютність моральних цінностей, зокрема доб ра. Цінність його, як й істини, виявляється лише в тому, розкріпачує чи сковує воно потяг до влади. Отже, мораль повинна бути спрямована на культивування сильної лю дини. «Слабкі і невдахи повинні загинути — перша запо відь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм в цьому», — проголошував він. На його думку, сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не пере кладаючи це на Бога.
Ніцше, будучи прихильником індивідуалізму та соці альної ієрархічності, осуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихи льниками демократії та соціалізму. Вони, на думку Ніц ше, культивують дрібну усереднену людину. Демократія та соціалізм — прояв волі до влади посередності.
Переоцінюючи традиційні цінності, намагаючись вибу дувати свою систему цінностей, Ніцше заявив: «Бог — по мер», тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкованого розумного світу) втра тили силу. Існуючу європейську культуру він діагнозує як культуру занепаду, декадансу, оскільки вона спрямована про ти цінностей життя. Відродження Європи пов'язує з фор муванням надлюдини, прообразом якого є іранський релі гійний реформатор VII—VI ст. до н.е., засновник зороаст ризму Заратустра. Коли Бог помер, то людині нічого не залишилося, як звалити на себе тягар, який вона раніше перекладала на нього, тобто взяти на себе відповідальність за власне життя. Але такою, на думку Ніцше, є не сучасна людина, а надлюдина майбутнього. Вона повинна стверди ти нові цінності — земні, здорові, мужні. Місце повинності в цій людині займає свободна воля (замість «ти повинен» — «я хочу»). Надлюдина — не раб загальноприйнятих ду мок і цінностей. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.
Ніцше — філософ і поет, його мова афористична, пристрасна, часто парадоксальна. Вона не так логічна, як емоційна, спрямована на формування певного враження у читача. Це не мова філософа-вченого, який розбудовує си стему і намагається послідовно одну думку вивести з ін шої. Системність і послідовність не властиві творчості Ні цше. Тому інтерпретації його ідей такі різні, а часто й протилежні.
Переоцінюючи цінності, Ніцше змусив європейців по дивитись на себе, на свою культуру немовби збоку, що є безперечною його заслугою. Внаслідок цього виявилось, що під кутом зору вітальних (життєво-біологічних) цінностей, які сприяють виживанню людини як біологічного виду, європейська культура з її християнською серцевиною не є оптимальнішою порівняно, наприклад, з античною.
Ніцше одним з перших зафіксував конфлікт між біо логією людини і культурою. Нині очевидно, що культура, створивши «парникові умови», загальмувавши природний відбір, сприяла виникненню і поширенню багатьох хво роб. Гуманізм проголошує право кожного, в тому числі й слабкого, на життя і щастя. Біологічне виживання людс тва вимагає, щоб продовжували рід сильні та здорові. Це радикальна суперечність, від якої нікуди дітись. І чи не криється в цьому помста природи розумній тварині, яка посміла повстати проти неї? Заслугою Ніцше є те, що він повів мову про цю проблему з відкритими очима, не хова ючи голову «в пісок ілюзій».
Філософія Ніцше — це крайній індивідуалізм з арис тократичним (відраза до загалу як до натовпу) і водночас біологічним забарвленнями. Він відчув всезростаючу ін дивідуалізацію європейського суспільства, про що, зокре ма, пізніше засвідчив крах тоталітарно-колективістських ідеологій фашизму і комунізму, але надав цьому процесу міфопоетичної інтерпретації: майбутнє Європи пов'язував не зі свободною особою в громадянському суспільстві, а з міфічною надлюдиною.
В образі надлюдини він намагався стати по той бік добра і зла, подібно до Раскольникова з роману «Злочин і кара» Ф. Достоєвського (Ніцше високо цінував його твор чість, знаходив у його героїв багато співзвучного своїм ідеям). Як би він не підносив надлюдей, якщо допустити їх ймовірність, неодмінно постає питання — як регулюва тимуться взаємини між ними. Якщо кожен з них твори тиме свій моральний закон, то може статися повернення до первісного стану «війни всіх проти всіх». І тоді знову постане питання про об'єктивні регулятиви (Бог, мораль, право). Все це людство вже проходило: дикун і є якоюсь мірою надлюдиною з неперевантаженою муками совістю. Ніцше, як і Маркс, сильний в критиці існуючого, але за мість нього не пропонує нічого іншого, ніж міф.
Тривалий час дискутується питання про причетність ідей Ніцше до формування ідеології фашизму. Однозначно від повісти на нього неможливо. Доведено, що під ідеї фашизму підтягувала творчість Ніцше його сестра, яка посмертно ви давала останні твори філософа. Безумовно, аристократичний і романтичний світогляд Ніцше був чужим ідеології вуль гарного натовпу — фашизму. Крім того, він акцентував на сильній людині, а не на перевазі однієї раси над іншою. І все ж співзвучність таких ідей, як воля до влади та ідея надлю дини, з ідеями фашизму не підлягає сумніву. Щоправда, фа шисти використовували й ідеї Фіхте, Гегеля та інших мис лителів. Тому ототожнювати філософію Ніцше і фашизм немає підстав, хоча певна їх спорідненість безперечна.
Слід зазначити, що Ніцше був фізично кволим та пси хічно вразливим. Цей прихильник сили і волі до влади, ставши мимоволі свідком жорстокого побиття господа рем свого віслюка, психічно зірвався (потрапив у психіа тричну лікарню, де й помер). На чиєму місці він себе уяв ляв — жорстокого господаря чи бідної тварини? Можли во, ця проповідь сили була тільки прикриттям його загадкової, вразливої душі?
Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зигмунд Фрейд (1856—1939).
Екзистенційна філософія
Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття І час*). Найбільшої популярності набув після Другої сві тової війни.
Екзистенціалізм (лат. ехізіепііа — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторо-шсіь, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзис тенції) людини.
Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціона лістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне іс нування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трак тування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в мето дологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категорі альному апараті), на його формування справила феноме нологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменоло гічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відно шення суб'єкта і об'єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.
На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітар них режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм на магався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдно го з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування силь ної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.
Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гай деггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французь кі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдеггер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розгля дали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога.
Головною темою дослідження екзистенціалістів є іс нування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «наки дає» сенс всьому сущому, так в екзистенціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчення про буття) у Гайдеггера є феномен людини. Для того, аби зро зуміти, що вкладають екзистенціалісти в поняття людсь кого існування, розглянемо концепції людини, які вони заперечують. Вчення про «природу» людини, яке розви вали просвітники, по суті, зводило людину до речі серед речей. Як довів Кант, воно не брало до уваги таку якість людини, як свобода. Декартівсько-кантівська концепція, яка його замінила, ототожнювала людину з трансценден тальною свідомістю або трансцендентальним суб'єктом. Тут людина зводилась до розуму, який мислився фактич но як окрема субстанція. Саме це розуміння людини і стало об'єктом критики екзистенціалістів.
На їх погляд, концепція трансцендентального суб'єк та грішить гносеологізмом — зведенням людини до су б'єкта пізнання, а світу до об'єкта, тобто до сукупності предметів (сущого), які підлягають пізнанню. Зведення світу до предметів, сущого призвело, на їх думку, до того, що і сама людська суб'єктивність стала мислитись як су ще, як предмет. Про це свідчить, зокрема, трактування Декартом душі як «мислячої речі» і набуття предметних форм «Я» в концепції трансцендентальної свідомості Кан та. В цій концепції, стверджують екзистенціалісти, не по доланий натуралістичний підхід до людського буття; во на зводить людську суб'єктивність до чогось незмінного, затверділого — речі, сущого, тобто мислить людину як річ серед речей.
Всупереч такому гносеологічному підходу, коли лю дина розглядається як суб'єкт, що протистоїть сущому як об'єкту, екзистенціалісти запропонували новий, за слова ми Гайдеггера, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов'я зане з буттям світу. Теза про онтологічну єдність людсь кого існування і світу мовою екзистенціалістів означає, що світ «вписаний» у структуру екзистенції, що екзистенція структурована під буття в світі. Перш ніж пізнавати світ, людина є існує в світі. Ця єдність людського існу вання (екзистенції) і буття світу передує, на їх думку, гносеологічному розколу на суб'єкт і об'єкт, в основі яко го прагнення пізнати світ і оволодіти ним.
Дещо спрощено «екзистенціальний» поворот до світу можна зобразити так: традиційна філософія (т. з. метафі зика) і наука, що формується на її основі, на думку екзисте нціалістів, ставляться до світу як до сукупності сущого, то го, чим можна оволодіти, — спочатку в мисленні, а потім у дії. Мотив, що є основою метафізичного підходу до сві ту, — це «мати», тобто присвоїти (за висловом Гайдеггера, бути «володарем» буття), тоді як екзистенціалісти пропо нують «бути» людиною в світі (бути «пастухом» буття). У цьому сенсі протиставлення «мати» і «бути» широко вико ристовується Марселем. Воно, до речі, покладене в основу відомої праці неофрейдиста Е. Фромма «Бути чи мати».
Екзистенціалісти стверджують, що перш ніж пізнава ти (бути суб'ектом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини.
На перший погляд, у твердженні Гайдеггера і його прихильників немає нічого оригінального: як біологіч ний організм людина насамперед існує, має буття, а після мислить (на цьому, зокрема, побудована концепція Ніцше). Однак проблема полягає в тому, що людину екзисте нціалісти трактують як свідому істоту. Отже, йдеться про буття людської суб'єктивності, свідомості, яке передує пі знанню, про трактування людської суб'єктивності як чо гось, що має буття і що, зрештою, робить можливим люд ське пізнання.
Прихильники цієї течії звертають увагу на такі хара ктерні риси екзистенції:
Екзистенція позбавлена субстанційного, предметно го характеру. Вона не є чимось затверділим, що може бути схоплене розумом і об'єктивістською наукою, (образ но кажучи, поняття не здатні передати емоційно-буттєву налаштованість людини на світ, у світлі якої дається все суще).
Екзистенція с трансценденцією. Гайдеггер тлумачить екзистенцію як «буття у світі», тобто не в собі, а поза собою. Людина онтологічно укорінена в бутті. Бути у сві ті — первинна визначеність людини, а бути суб'єктом пі знання — похідна, вторинна. Сартр, йдучи за Гуссерлем, наголошує, що свідомість як екзистенція завжди є «вихо дом» до предметів, що вона існує не в собі, а «при предме тах». Згідно із Сартром, свідомість є буттям, але таким буттям, самою сутністю якого є небуття, заперечення вла сного буття, тобто ніщо. Етимологія українського слова «самозречення» найкраще виражає сутність свідомості-екзистенції, як її розуміють екзистенціалісти. Свідомість «самозрікається» (перестає бути річчю) в ім'я трансценде нтних речей. Буття свідомості — це «самозречення», ви хід до речей.
Екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях, її існу вання не є чимось визначеним (затверділим у предметній формі), воно — постійна можливість визначення.
Кожна екзистенція унікальна і неповторна. Хоча люд ському існуванню і притаманні загальні структури (як-от буття у світі, буття з іншими), але ці загальні апріорні структури занурені в конкретну ситуацію, внаслідок чого людське існування стає унікальним. На думку Гайдеггера, людина приречена бути в ситуації (в конкретних обстави нах). На відміну від «трансцендентального суб'єкта» кла сичної філософії, який, подібно до птаха, ширяв над дійс ністю, екзистенціалізм розглядає людське існування тіль ки в ситуації (через укоріненість в буття).
Екзистенція не може бути об'єктивованою. За спро би схопити її розумом (виразити в понятті) вона із живої діяльності перетворюється на застиглий предмет. Ясперс заявляв з цього приводу: «Я існую, оскільки не дозволяю собі стати предметом, об'єктом. Я знаю себе, не ставлячи питання, що я таке. Я існую в реалізації своїх можливос тей». Якщо я в рефлексії (в зворотному погляді на себе) намагатимусь усвідомити себе, «спіймати» свою екзистен цію, то я матиму не «живе», не «діюче» я, а я, яке вже здійснило себе. «Живе» я — це Я, яке здійснює рефлек сію, воно уникає обіймів поняття.
Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істо тою, яка усвідомлює свою смертність. Усвідомлення смерт ності зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Визнаючи «турботу» вихідною ознакою людського існу вання, Гайдеггер наводить таку байку: Турбота (богиня), переходячи річку, зліпила з глини істоту, якій Юпітер подарував душу. Кому ж належить ця істота — homo, на звана за матеріалом (Нитиs — земля)? Сатурн (час) роз судив так: коли людина помре, то душа дістанеться Юпі теру, а тіло — землі, а поки вона живе (тимчасово) —вона вся належить Турботі. «Турбота» випливає з того, що світ входить «вбудований» у моє існування, що обставини для мого існування можуть бути сприятливі і несприятливі, що близькі мені люди, як і я, смертні.
Завдяки «турботі» людське буття набуває часового ви міру: людина «турбується» про сучасне, проектує майбу тнє:, звертається до минулого досвіду. Під часовим вимі ром буття екзистенціалісти розуміють не об'єктивний час, який фіксує перебіг природних процесів, а внутрішнє переживання часу, зумовлене «турботою» людини про бут тя. Справді, людина не просто має певний вік, вона пам'я тає, тобто утримує в стані можливого пригадування своє минуле. Це минуле не зникло, його можна ще раз пере жити. Воно є її внутрішнім досвідом. Завдяки пережи ванню часу вона може перенестись у минуле і майбутнє і звільнитись від тиску сучасності, в якій дано тільки про сторове буття. Через турботу про майбутнє вона прагне оволодіти часом, плануючи його, подібно до того, як вона володіє простором.
У Гайдеггера буття в світі означає розуміння світу. В буття людини апріорно «вплановане» розуміння світу, во на налаштована на світ у такий спосіб, що вона його розу міє і він їй відкритий. Розуміння, на думку Гайдеггера, передує пізнавальному ставленню людини до світу. В ньо му відсутній поділ на суб'єкт і об'єкт, що характерно для пізнавального відношення.
Наприклад, у певній ситуації (йдучи вулицею чи си дячи в кабінеті) людина розмірковує над науковою про блемою (взагалі думаю про щось). Її свідома пізнавальна діяльність над чимось приховано супроводжується розу мінням конкретної ситуації, в якій вона перебуває (розу міння себе на вулиці, в кабінеті). Тут свідомість як суб'єкт пізнання, що думає над чимось, і свідомість-екзистенція, яка приховано розуміє ситуацію, діють у різних площи нах. Екзистенція людини — не розум, що витає за хма рами, а приховане розуміння конкретної ситуації, в якій вона існує, розуміння, яке постійно супроводжує її існу вання.
Філософською дисципліною, що вивчає це приховане розуміння, є герменевтика, яку Гайдеггер вважає вихід ною філософською дисципліною. Якщо феноменологія Гус-серля — це саморозкриття свідомості, то герменевтика, за задумом Гайдеггера, йде глибше, вона виявляє себе як саморозкриття буття. Герменевтика, отже, виступає як доповнення і поглиблення феноменології.
Гайдеггер і Ясперс визнають таку важливу рису екзи стенції, як комунікація. На думку Гайдеггера, буття з іншим вплановане в структуру мого буття. Ясперс заяв ляє, що екзистенція неможлива без комунікації (без спіл кування з іншими людьми). Екзистенція не може бути даною об'єктивно, але вона може відкритись у спілкуван ні з іншою екзистенцією. Комунікація схожа на душевну розмову, коли людина не розумом, а чуттям, симпатією відчуває іншу людину, сприймає істину її існування. Ко мунікація — це можливість прориву до іншої екзистенції без загрози перетворення її на об'єкт. Вона не безособове спілкування, за якого її учасники виступають носіями пе вних соціальних ролей, а інтимність відкриття іншому. Безособове спілкування в повсякденному житті більше при ховує екзистенцію, ніж відкриває її.
Важливою рисою екзистенції є націленість на майбут нє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього. Ек зистенція — це можливість бути іншим, постійний вибір між різними проектами майбутнього. У цьому виборі вла сного майбутнього, на думку екзистенціалістів, виявля ється свобода людини. Сартр, який приділяв особливу ува гу проблемі свободи, вважав, що вона є невід'ємною скла довою людського існування. Свобода — це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений ви-бір. Людина, на його думку, абсолютно вільна, визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, харак теру чи навіть Бога — значить замахнутись на її свободу, на специфіку її екзистенції, звести її до стану речі. В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина мо же вибрати смерть, і в цьому вияв її свободи. Але, вибра вши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Сартра мало цікавлять соціаль но-політичні свободи. Головну увагу він приділяє екзис тенціальній свободі. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищити мож ливості його вибору.
Абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості — це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми) набуває негати вного значення. Прийняти зовнішню моральну норму озна чає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції. Для Ясперса і Марселя, які виходили з існування Бога, цієї проблеми не існувало. Для атеїста Сартра вона була дуже гострою. Щоб уникнути цього протиставлення, фі лософ оголошує, що людина сама є джерелом, критерієм і моток» цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. У виборі моральних цінностей людині ні на що опертись — ні на природу, ні на Бога. Вона приречена діяти на свій «страх* і «ризик». Звідси відчуття тривоги і відчаю. Лю дина самотня, покинута в світі, тривога і відчай — це плата за свободу.
У розумінні моралі Сартр фактично переходить на по зицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. Щоб подолати протистояння особистого вибо ру цінностей і їх всезагального характеру, Сартр наводить такі аргументи: ми завжди обираємо благо, а благо для нас є благом для всіх. Так, на думку Сартра, наш вибір кон ституює всезагальну мораль. У цій побудові філософа є вра зливе місце, а саме — декларування збігу блага для нас із благом для всіх. Воно передбачає, що вибір однієї людини здійснювався з оглядкою на інших — близьких їй людей і навіть людство загалом. Але якщо вона діятиме так, то чи не означатиме це, по суті, зречення від її екзистенції?
Дати переконливе обґрунтування всезагального хара ктеру моральних норм, виходячи з позиції унікальності людського існування, практично неможливо. Звідси і від чуття неприкаяності, абсурдності існування людини в світі, яке притаманне майже всім екзистенціалістам.
За Гайдеггером, людина, яка живе в горизонті сучас ності, полонена світом речей або соціальним світом. Тому саме існування людини має тенденцію розглядатись як щось об'єктивне, тобто перетворюватись у річ. Коли лю дина прагне благ, чинів, слави, вона перетворюється на функцію від цих чинників (відсутність того, на що вона націлена, стає її сутністю). Вона визначає себе негативно, несправжньо (не я є, а я маю чи не маю).
Як несправжнє існування розглядається й анонімність людського буття в сучасному індустріальному суспільст ві. В буденному житті (на роботі, в транспорті) ми пово димось як пересічні люди. Тут ми усереднені громадяни, а не особистості. Нас можуть замінити і замінюють інші. Нам притаманні певні способи прийняття до уваги інших людей, ми чекаємо від них відповідних правил поведін ки, розраховуючи на те, що і вони чекають від нас певних правил. Це анонімні, не персоніфіковані настанови на ін ших людей. Індустріальне масове суспільство є суспільст вом соціальних ролей, суспільством анонімів. Нікому не має справи до екзистенції іншого. Ніде не почуваєш себе так самотньо, як у натовпі. В критиці екзистенціалістами масового суспільства з його усередненими смаками і впо добаннями, клішованою свідомістю відчувається романти чна ностальгія за минулими часами.
Екзистенціалісти оцінюють анонімне існування як не справжнє і корінь його шукають не в організації суспіль ства, а в настанові індивіда, яка все існуюче перетворює на суще.
Сартр розгорнув цікаву діалектику співвідношення Я та іншого (в любові, дружбі), що також може мати справ жні та несправжні рівні. На його думку, коли хтось ди виться на людину як на тіло, він цим самим змушує і її відчувати себе тілом, породжує сором. (Правда, людину можна «звести» ще нижче. Римські матрони, які пари лись у бані в присутності рабів-чоловіків, приймали їх за «порожнє місце». В їх очах раби були річчю, знаряддям, що має мову). Тут йдеться не про свідоме «зведення» лю дини до «порожнього місця» (в такому разі це був би свідо мий акт, моральний вчинок), а про певне сприйняття ін ших на екзистенціальному рівні.
Справжнє існування (тобто перехід від об'єктивного, предметного світу до рівня екзистенції) можливе, за Гайдеггером, лише через усвідомлення своєї конечності (сме ртності). Усвідомлення смерті ставить людину обличчям до Ніщо, відкриває безглуздість будь-яких проектів і на віть самої екзистенції. Але якраз це робить людину віль ною, дає їй змогу серед суєтних можливостей обрати такі, які виявляться недосяжними для смерті. Перед обличчям смерті, якої не уникнути, людина відчуває унікальність і неповторність свого існування. В цій ситуації зберігають значення тільки справжні цінності. Ясперс також наголо шував, що для вияву екзистенції особливо важливі «ме жові» ситуації (смерть, страждання, вина), які з очевид ністю відкривають конечність людського існування.
Німецькі екзистенціалісти стверджували, що європей ська філософія, починаючи з Парменіда, «забула» пробле му буття. На думку Гайдеггера, саме метафізика звела бут тя до сукупності сущого, до предметів, сенс яких полягає в тому, щоб служити людині. У перспективі, яку метафізи ка «накинула» на світ, в тому баченні світу, яке вона на в'язала, зникла проблема буття. Це, за Гайдеггером, мало трагічні наслідки. Як він образно висловився, «першим кро ком до атомної бомби була теза про буття Парменіда, бо перетворення буття в суще, ототожнення його з думкою стало основою тієї впевненості, з якою наука і техніка при писували свої моделі природі і людині»1.
Останнім притулком буття залишились, на його дум ку, мова і поезія. Тільки в архаїчних шарах мови і в тво рах деяких поетів висвічується первинне сприймання буття, не викривлене метафізикою. Так Гайдеггер подав роман тичну критику науково-технічного суспільства і західної цивілізації загалом.
Ясперс також вбачав в ері науки і техніки велику не безпеку для людського існування — небезпеку втрати сво боди і самої людини, оскільки технічні засоби спілкування все більше підмінюють особисте спілкування (комунікацію).
Вихід з цього становища мислителі-екзистенціалісти вбачають у зміні настанови на світ, у відкритті екзистен ції та віднайденні буття, а порятунок європейської цивілі зації — в духовній переорієнтації людей.
Питання та завдання для самоконтролю:
Теми для написання рефератів:
І РІВЕНЬ
1. Німецьку класичну філософію сформували:
а) О. Конт, Дж. Мілль та Г. Спенсер;
б) А. Шопенгауер, Ф. Ніцше;
в) І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель.
2. “Річчю у собі” І. Кант називав:
а) те, що за межами суб’єкта;
б) несвідоме;
в) природу.
3. Який метод був розвинений у філософії Г.-В.-Ф. Гегеля:
а) індуктивний;
б) дедуктивний;
в) діалектичний.
4. Який напрямок був розвинений у філософії Л.Фейербаха:
а) нігілізм;
б) позитивізм;
в) антропологізм.
5. Згідно з К. Марксом, життя суспільства ґрунтується на:
а) ідеях та ідеалах Розуму;
б) матеріальному виробництві;
в) класовій боротьбі.
6. “Коперниканський переворот” у філософії здійснив:
а) Р. Декарт;
б) Г.-В.-Ф. Гегель;
в) І. Кант.
7. Згідно з Гегелем, абсолютний дух представлено:
а) філософією, політикою, релігією;
б) релігією, міфологією, мистецтвом;
в) мистецтвом, релігією, філософією.
8. Стрижнем соціальної філософії К. Маркса є концепція:
а) волі до влади;
б) базису і надбудови;
в) природного права.
9. Центральним поняттям класичної філософії виступає:
а) Бог;
б) Воля;
в) Розум.
10. Який зі вказаних напрямків є найближчим до класичної філософії:
а) філософія життя;
б) феноменологія;
в) екзистенціалізм.
ІІ РІВЕНЬ
ІІІ РІВЕНЬ
Варіант №
І РІВЕНЬ
1. Який напрямок був розвинений у філософії О.Конта:
а) аналітична філософія;
б) прагматизм;
в) позитивізм.
2. Який напрямок був розвинений у філософії А.Шопенгауера:
а) історичний матеріалізм;
б) волюнтаризм;
в) неопозитивізм.
3. “Волею до влади” Ф. Ніцше називав:
а) Бога;
б) суспільство;
в) людину.
4. Екзистенція це:
а) конкретне буття;
б) небуття;
в) буття у світі.
5. Теза “Ми – це наші бажання” належить:
а) К. Попперу;
б) З. Фрейду;
в) К. Марксу.
6. Згідно з М. Гайдеггером, “храмом буття” є:
а) міф;
б) церква;
в) мова.
7. Архетипи це:
а) загальні поняття;
б) первинні схеми образів фантазії;
в) апріорні форми споглядання.
8. Ствердження абсурдності людського існування є характерним для:
а) прагматизму;
б) структуралізму;
в) екзистенціалізму.
9. Ідея надлюдини належить:
а) М. Гайдеггеру;
б) Ф. Ніцше;
в) К. Марксу.
10. Екзистенціалізм поділяють на:
а) критичний та докритичний;
б) реалістичний та романтичний;
в) релігійний та атеїстичний.
ІІ РІВЕНЬ
ІІІ РІВЕНЬ
Тема 5.
Вітчизняна філософія.
План
3.Українська філософія XIX –XXст.
1.Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі.
Неповторну діалогічно-гармонійну цілісність українська філософська думка набула в усній народній культурі, в билинному епосі, у вітчизняних хроніках та літописах, а також у творчості давньоруських книжників.
З книжними знаннями був безпосередньо пов'язаний початок філософської думки Києворуської доби. В цей час починає домінувати уявлення, що філософ — це важлива постать, це вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості. Їх цінували за те, що вони свої знання втілювали в життя, використовували їх у процесі життєдіяльності. На цьому тлі визначилися постаті видатних давньоруських книжників: Іларіона Київського, Нестора, Володимира Мономаха, Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін.
Доречним буде згадати про такий твір як «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського (поч. XII ст.) — одного з перших давньоруських філософів. Відомості про його життя досить обмежені. Іларіон під «законом» розуміє віру, що передувала християнству і мала риси поганства.
Під «благодаттю» автор розуміє — засадниче поняття християнського віровчення, яке було покладено в основу Нового Заповіту і Біблії. Крім того, «благодать», на думку Іларіона, - це щось дуже особливе, послана Богом людству, для того, щоб останні мали можливість спокутувати всі свої гріхи.
У своєму творі Іларіон прагнув показати зростання божественної участі в людській історії, яка, на його думку, розподіляється на: період «язичницький», період іудейського «закону», і період панування безпосередньої християнської «благодаті та істини».
Природна ницість людини має змінитися на розуміння та слідування благодатним божественним істинам, які дав Господь для того, щоб люди увірували в єдиного Бога, позбулися мирських спокус і сьогоденної скверни. Цікавий та неординарний підхід мав мислитель Іларіон щодо процесу християнізації, який розглядав крізь складний процес хрещення язичницької Русі, до речі, хрещення він сприймав як благодатне розповсюдження Божого закону і Божих заповідей, які здатні підживлювати своєю потужною силою людство.
Можемо спостерігати і певний кордоцентризм у „Слові...”, коли йдеться про те, що князь Володимир своїм задумом щодо християнства прилучився до мудрості, тим самим в його серці „засяяв розум”. Давньоруський мислитель і книжник Іларіон розмірковував над етапами взаємодії Бога і людства, прийшовши до висновку, що християнство надає особливого значення останньому суду Бога над людьми і над майбутнім життям, де благодать подарує всім людям рівність перед Богом. Крім того, значну увагу автор «Слова...» надавав утвердженню патріотизму. На подальше становлення філософської думки, суттєво вплинули філософські здобутки Іларіона на ідейний процес Київської Русі.
Друга половина XI — поч. XII ст. відзначилася діяльністю відомого ченця-літописця Нестора (бл. 1056 — після 1113), який є автором «Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського» та інших творів, серед яких особливої уваги заслуговує створена ним редакція «Повісті временних літ», що стала об’єднуючою ланкою між роздрібненими літописними творами. «Повість временних літ» цікаво висвітлює цілу низку історіософських поглядів, що формувалися на тлі порівняльно-історичних першопричин і наслідків, котрі повинні були давати відповідь на актуальні питання.
Осторонь від релігійних аспектів посів місце твір давньоруського письменника XI — поч. XII ст. Володимир Мономах (1053 — 1125) - видатний державний і політичний діяч, він водночас був талановитим письменником і мислителем, був князем, який відновив значними зусиллями великокнязівську владу на значній території розрізнених руських земель.
Найбільш відомим його твором є «Повчання» («Поучення»), який став зразком тогочасної світської філософської думки. Цей твір є своєрідним духовним заповітом не тільки своїм дітям, не тільки всім сучасникам, але й майбутнім нащадкам. У творі провідною ідеєю є ідея утвердження справжнього князівського правління, яке повністю повинно було відповідати і захищати інтереси Київської Русі. Крім того, цікавою виявляється його думка про те, що Бог є постійно присутнім у людських справах, а стосунки «Людина-Бог», підкреслюючи велич і могутність Бога, який створив багато «великих чудес і благ», будуються на особливому ставленні Бога до свого створіння, тобто до людини.
Основними питаннями у творі Мономаха є питання про світобудову, державну владу, моральність людини, пошук шляхів до гармонії і злагоди.
Крім того, Володимир Мономах вчив поважати старших і менших, застерігав від накопичення матеріальних багатств, які спустошують духовне багатство людини. Основою життя людини вважав працю, не принижував ані фізичну, ані розумову працю. Провідну роль Мономах надавав світському знанню, світській мудрості, якими повинні користуватися князі, що мають на меті керувати своїм народом, відстоювати та захищати його інтереси, ідеали і потреби.
Домінуючого статусу набуває моральний інтерес, оскільки важливим для Мономаха було розглянути людину як багатоаспектну соціальну одиницю, яка благочестиво будує своє життя.
Творчість Климентія Смолятича (невід.— після 1154) припадає на занепад київської державності. До нас дійшов лише один його твір — «Послання, написане Климом митрополитом руським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом». Смолятич виступає за доцільне використання здобутків античної спадщини, при цьому створює особистий тип мислення.
Мислитель переосмислює проблеми віри, походження та сутності знань, віддаючи перевагу і звеличуючи Бога. Крім того, у цьому ж творі він піднімає проблему пізнання, зазначаючи, що в цьому процесі провідне місце належить розуму, за допомогою якого людина повинна усвідомити премудрість Бога і Його силу, здатна пізнати істину.
Головне питання, яке хвилює Смолятича — на що перетворюється людина, коли нею керують марнославство та славолюбство. Він віддає перевагу виконанню обов’язку любові до Бога і ближнього.
Друга половина XII ст. відзначилася творчістю Кирила Туровського (1130 — бл. 1182) — видатного діяча культури, який натхненно проповідував духовну красу, був оригінальним мислителем, філософом, майстром урочистого красномовства, за що був прозваний «Златоустом».
Кирило Туровський створив цілу низку оригінальних творів — урочистих слів, повчань, послань, молитов тощо. Для нащадків залишилися деякі з його творів: «Притча про сліпця та кульгавого», «Слово про премудрість», «Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню...», «Повість про білоризця» та інші, частина з яких увійшла до збірників «Златоуст» і «Торжественник».
Він не протиставляв світ Божий світові земному, а говорив про органічний їхній зв'язок. Проте, домінантою виступав все ж таки світ духовний, оскільки завдяки йому уможливлюється процес оновлення людини.
Цікавим було вирішення ним проблеми душі та тіла, де вони повинні, на його думку, існувати у гармонійному зв’язку, проте, провідне місце повинна посідати душа. Далі він акцентує увагу на людському розумі, оскільки той надається небесним покровителем. Правильно користуючись такою перевагою як розум, людина здатна розуміти та усвідомлювати, що Бог причетний до її світського життя, позбавляє її від «духовних недуг», «просвітлює», а людина, в свою чергу, повинна постійно перебувати у розумових пошуках, свою мудрість спрямовувати на благо.
Отже, філософська думка часів Київської Русі як історичне явище мала свій духовний досвід, вона була спрямована на етичну, культурну, політичну, соціально-історичну проблематику. Філософська спадщина того періоду містила непереборне бажання осмислити природу людини, оцінити значення її розуму, мудрості та духовної краси. У сфері соціальних питань переважали загальнолюдські ідеали краси, мужності, щирості, вірності та простоти.
2. Класичний період української філософії.
Засновником класичної української філософії прийнято вважати видатного мислителя та мандрівного філософа Г.С.Сковороду (1722 — 1794).
У його філософських пошуках особливого статусу набувають символи, де мікрокосмом виступає сама людина, макрокосмом є Всесвіт, а з’єднувальним символом виступає світ Біблії. В найбільш закінченому вигляді концепція «трьох світів» викладена в діалозі «Потоп зміїний».
Макрокосм (великий світ) - це природний світ відчутних, видимих речей і явищ. Він єдиний, і єдність ця складається з видимої і невидимої натури, які є нерозривними і в той же час їх не можна поєднати, «зілляти».
Мікрокосм (людина) так само складається з видимої і невидимої натури. Справжня людина народжується тоді, коли вона осягає невидимість і постає не тільки тілесною, а й духовною людиною, коли вона пов'язана із своїм єством. Служіння Богу, любов до нього є одночасно служінням і любов'ю до самої себе. Бог існує всюди, а людина знаходиться у взаємодії з ним, тому за Г.С. Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя.
Третій світ (Біблія), який пов’язує макрокосм і людину, є своєрідним переходом від видимого до духовного світу.
В його філософствуванні значне місце посіла концепція «двох натур». Сковорода стверджує, що весь світ, все існуюче має дві натури: зовнішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Сковорода продовжує думку про нерозривну єдність, цілісність цих двох натур, однак підкреслюючи, що невидима натура (Бог) є первинною щодо видимої натури.
Стверджуючи первинність божественного, духовного світу, філософ наголошує на вічності видимого, матеріального світу. Отже, дві натури, з яких, за Г.С.Сковородою, складається світ, існують у тісній взаємодії і тому жодною з них не можна нехтувати.
Одним із провідних мотивів його філософствування є кордоцентричний мотив. Із серця випливає все: і думка, і стремління, і почуття, тому потрібно слухати серце, оскільки саме через нього лю.дська натура може себе проявити. Серце є джерелом духовного життя людини, в чому висловлюється основна ідея антропологізму Г.С.Сковороди.
Звідси і вимога: «пізнай себе», «поглянь у себе» , а від цього залежать пошуки та вірний вибір «сродної праці», праці за покликанням. Така праця є дійсним вираженням людини, її життєдіяльності і самоутвердження.
У цьому плані реалізується принцип «пізнай себе» має своїм змістом пізнання своїх природних здібностей, нахилів до певного виду діяльності, свого покликання. Така праця є бажаною і виконується з насолодою. І, навпаки, коли людина займається працею, до якої «не лежить серце», не бажає творчого пошуку в праці або займається тим, до чого її примусили, тоді вона зазнає лиха і бід. «Несродна» праця — головне джерело великого нещастя.
Головне — пізнати в собі «справжню людину», а звідси: самопізнання і є універсальним способом перебудови самої людини і світу. „Сродна” праця є однією з найважливіших передумов досягнення людського щастя, вона є найвищою насолодою життям. Сковорода розмірковував і про ідеальний суспільний устрій, в якому панує любов, справедливість, добро і щастя.
Отже, філософія Г.С.Сковороди – це філософія, в якій злилися духовне прозріння людини з її вчинками та моральністю, а сам філософ явив собою яскравий приклад філософа особливого культурно-історичного типу.
3. Українська філософія XIX –XXст.
До романтичного світогляду зробили значний внесок діячі української культури Микола Іванович Костомаров (1817—1885), Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 — 1897), Тарас Григорович Шевченко (1814 — 1861) та ін., які склали основу таємної організації — Кирило-Мефодіївського товариства, заснованого в січні 1846 р. Засновником цього товариства був історик, поет М. Костомаров, який зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Члени товариства створили програми своєї діяльності, виробили «Статут», установчу «Записку».
Програма кирило-мефодіївців складалася з двох частин — зовнішньої і внутрішньої. Зовнішня частина вміщувала думки про перебудову слов'янського світу на основі єднання, зближення окремих слов'янських народів, а внутрішня спиралася на розвиток освіти, визволення українського народу, його національне відродження, Провідними ідеями були: ідея єднання слов'янських народів та федерація на основі непорушної автономності кожного народу, вирахування прав, свобод особи, поширення освіти, літератури тощо. Але 28 лютого 1847 почалися арешти братчиків.
«Книга буття українського народу», підготовлена М. Костомаровим стала історичною програмою спасіння людства через любов до єдиного Бога, який є поряд з людиною. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок для його відродження, посилаючи на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом в історії людства: «Змилувався Господь, Отець небесний, над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показати людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб відкрити людям істину.
Народ виступає спадкоємцем, що несе божественну спадщину. Сама ж Україна повинна стати вільною, незалежною і посяде почесне місце в Союзі Слов'янськім. Так соборно, разом з визволенням усіх слов'янських народів, мислилось визволення українського народу. В «Книзі буття» автор висловив думку про українську народну пісню, поезію, які пронизані глибоким духовним сенсом.
У філософській праці «Дві руські народності» (1861 р.) через порівняння характерів двох східнослов'янських народів (росіян і українців) він змальовує низку відмінностей, а саме:
1) панування загального (Бог і цар) над особистістю у росіян; в українців більшу цінність складає окрема людина, ніж загал;
2) для росіян характерним є «нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе». В Україні ж поважають і чужу мову, і не цураються людей з іншим обличчям, з іншими звичаями. В Україні панував «дух терпимости», неприязнь в українців до інших народів вибухала «лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі»;
3) росіяни — «народ матеріалістичний, українці здатні до фантазії, до одухотворення всього світу;
4) росіяни мало люблять природу, мають навіть якусь «холодність до краси природи», а українці люблять природу, тому «українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її...», в ній «усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то надії, то осуду»;
5) так само і любов до жінки — матеріальна у росіян, духовна в українців;
6) в релігії — у росіян увага та інтерес звернені на зовнішність, форму, на «букву»; в українців «неможливо, щоб повстав якийсь розкол через обряд, через букву», їх ставлення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять;
7) в суспільному житті у росіян панує «стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих ідей під владою загальних, нерушима законність загальної волі і придушення особистої волі, а для українців такий порядок є тяжким і неприємним, вони віддають перевагу «особистій свободі», добровільному об'єднанню тощо.
Через всю творчість Костомарова проходить ідея духовного відродження людини, ідея вільного духу. Це і є основою його романтичного світорозуміння.
Розглядаючи творчість ще одного члена Кирило-Мефодіївського братства, романтика, українського письменника, історика, фольклориста, етнографа Пантелеймона Куліша, який відводив особливу роль в становленні української державності національній культурі, просвіті, де важливим є етнографічне самовизначення. Провідна ідея – це ідея України. Весь світ для Куліша розділився на дві протилежні сторони, дві групи: ті, що за Україну, і ті, хто проти неї. Це привело його до принципу «подвійности людини, двох природ, двоякого єства душі». Так виникає у нього ідея «внутрішньої людини» і зовнішнього в ній.
Головну свою увагу він спрямовує на «внутрішню людину», в якій найсуттєвішою є глибина душевна, яку Куліш називає «серцем». «Серце» є «глибокий таємний колодязь», «невідомий нікому». Через «серце» людина спілкується з Богом, та й воно саме є божественним, воно є найкращим даром Бога. Тому важливим є очистити серце від усякої скверни, зробити його храмом Божим. Саме «селянська» філософія іде прямо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної науки. Тому він закликає втікати від міського життя і йти на село, на «хутір», тобто до життя серця.
Про геніального українського народного поета, художника, мислителя Т. Г. Шевченка протягом всього радянського періоду формувалась думка лише як про революціонера-демократа, борця за соціальне визволення трудового народу, ідеолога селянської революції. Але, Шевченко є не тільки викривачем і борцем проти соціальної несправедливості, а й палким прихильником національної ідеї, національного визволення українського народу. Він виступав за дружні стосунки з братніми народами, проповідуючи принцип рівності та чесності у таких стосунках.
Проблема людини займає у нього центральне місце, людина знаходиться в центрі всього буття. Природа - це віддзеркалення внутрішнього життя людини. У його творчості людина і природа, природні явища і земля прагнуть гармонії, з'єднання частин в єдине ціле, де панує глибока моральність, налаштованність на очищення і всепрощення. Але, Шевченко висловлює протест Всевишньому, оскільки загострилася проблема соціальної несправедливості, на тлі якої страждають покірні і добрі люди.
Негативно поет ставився до пишності та церемоніальності церковних служб, де священики поводили себе непристойно, забуваючи про істинну віру, в якій людина прагне досягти божественного Абсолюту, а, той, в свою чергу, намагається наблизитися до людини.
П.Юркевич (1826-1874) є продовжувачем специфічного філософського напрямку – кордоцентризму, започаткованого Г.Сковородою. Філософський доробок П.Юркевича можна визначити як „філософію серця”. „Філософія серця” П.Юркевича є філософсько-антропологічною концепцією в якій людина розглядається як індивідуальність, а людське серце є носієм тілесних сил людини, осередком духовного і морального життя людини.
П.Юркевич вважав, що мислення не вичерпує усієї повноти духовного життя людини, а досконалість її мислення не може визначити усіх особливостей людського духу. Саме серце людини здатне накопичувати почуття, вчинки, уявлення та набувати особистісного спрямування у світлі духовної істини.
Завдяки серцю можна знаходити та висловлювати такі стани, які є недоступними абстрактному знанню людського розуму. Процес кордоцентричного сприйняття формується не в голові людини, не в раціональних підвалинах її мислення, а в її серці.
П.Юркевич сприймав реальність урізноманітненою, плюралістичною, складеною з трьох компонентів: ноуменального світу – „царство” вічної правди, реального світу – царства розумних істот, феноменального світу – „царство” примарного існування тілесності. Важливою виявилася рівновага та гармонія між цими компонентами, які повинне сприйняти та пропустити крізь себе людське серце. Згідно з Юркевичем, у серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону. Серце людини – це найголовніший центр людської тілесної організації, крім того, воно виконує функції духовного керманича і виступає осередком морального життя людини.
На другу пол. ХІХ – першу пол. ХХ століття припадає життя видатного мислителя, засновника вчення про ноосферу В.І.Вернадського. На думку дослідника, людство перетворилося на загально планетну силу, а діяльність суспільно організованих розумних істот призвела до утворення ноосфери – надскладної системи (від гр. „ноос” – розум) . Людина, наділена розумом – здатна загострити ситуацію в біосфері, що, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків. Отже, проблема збереження біосферних процесів – це одна з найсуттєвіших проблем людства, оскільки є умовою збереження життя на землі.
Його вчення є узагальненням величезного досвіду про єдність людини і природи. Вченого турбувала проблема відповідальності науковців за використання наукових досягнень, які можуть нашкодити навколишньому середовищу та людству. В.І.Вернадський визнавав необхідність тісної взаємодії філософського мислення та наукової думки. У соціально-політичних поглядах В.І.Вернадський виступав проти насильства, за свободу мислення.
В.Липинський (1882 – 1931) – феноменальний науковець, який виклав своє бачення історичного процесу. Центральною темою творчості В.Липинського виступали національні питання та процес державотворення. Головним державотворчим чинником повинні бути елітарні аристократичні кола, яким відводилася важлива роль при розв’язанні суспільних проблем. Нація повинна народжуватися від держави, а саме від територіально-політичної єдності.
В.Липинський був переконаний у тому, що державна єдність сприяє формуванню та становленню нації. Оптимальною для України формою державного устрою, на його думку, повинна бути монархія, яка б спиралася на меншість (аристократію).
На думку В.Липинського, кожний народ повинен пережити період монархії, оскільки відсутність абсолютної монархії на дасть можливості створити власну державність.
Крім того, В.Липинський високо оцінив духовний потенціал селянства, яке повинно бути, на його думку, носієм справжньої національної ідеї. Селянство повинно втілити в собі безкомпромісну суспільну силу, яка в майбутньому здатна виконати відновлюючу роль у процесі відродження України.
В.Липинський висловив думку про те, що всі мешканці Української землі мають право бути повноправними громадянами Української держави.
Відчутний вплив справив на вітчизняну філософську думку глибокий аналітик Дмитро Донцов (1883 – 1973). Дмитро Донцов у своїх працях дотримувався ідеї про цілковиту самостійність української держави. На його думку, українська держава повинна набути статусу самостійної та незалежної країни. Філософські погляди Д.Донцова схилялися до того, що вирішальну роль в розвитку нації повинна відігравати еліта та носили характер волюнтаризму. Нація – це самодостатня цінність, а держава повинна виконувати роль гаранта та захисника національних ідей та інтересів.
Суспільно-гуманітарні погляди Д.Донцова зводилися до розгляду ірраціональної волі як основи окремого індивідууму, суспільства та народу. Мислитель виступав палким прихильником успішної реалізації виваженої національної ідеології.
Після Другої світової війни відбуваються певні зміни і певне відродження філософії, зростання професійного рівня філософів, оновлення проблематики. У 60-х роках XX століття, під час хрущовської „відлиги”, філософія набула відповідного статусу і отримала можливість піднімати ті теми, на які раніше накладалося партійне табу.
70-80 роки відзначилися новою генерацією вчених, які активно почали досліджувати світоглядну проблематику, процеси пізнання, глибинні сфери інтелектуальної діяльності. Доречним буде згадати такі прізвища українських філософів як П.Копнін, В.Шинкарук, І.Бичко, А.Бичко, С.Кримський, М.Попович та інші.
Питання та завдання для самоконтролю:
Теми для написання рефератів:
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
10.Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. К., 1990. Т. 1—3.
11. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів, 1985р.
12. Історія філософії України: Хрестоматія.-К.:, 1993р.
13. Донців Д. Націоналізм. – Лондон, 1986 р.
14. Юркевич П.Д. Философские произведения . – М., 1990.
15. Вільчинський Ю., Вільчинська С. та інші. Розвиток філософської думки в Україні. – Львів, 1994.
Тести до теми
І РІВЕНЬ
1. «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського. Автор розуміє «благодать» як:
а)засадниче поняття християнського віровчення, яке було покладене в основу Нового Заповіту та Біблії
б) особливе послання людству
в) можливість спокутування власних гріхів, очищення від «скверни сьогоденної»
г) всі варіанти можна долучити до поняття «благодать»
Відповідь «г»
2. Володимир Мономах «Повчання». Головною ідеєю твору є:
а) ідея утвердження справжнього князівського правління, яке повністю відповідало і захищало б інтереси Київської Русі.
б) ідея жорсткого централізованого правління князя, не звертаючи уваги на загальні принципи суспільного примирення
в) ідея власного матеріального збагачення та добробуту князів
г) немає правильної відповіді
Відповідь «а»
3. «Моління» Данила Заточеника звеличує у людині:
а)розум
б) багатство
в)красу
г)немає правильної відповіді
Відповідь «а»
4 .Г.С.Сковорода створив концепцію
а) «трьох світів»
б) «двох світів»
в)»чотирьох світів»
г) немає правильної відповіді
Відповідь «а»
5.Який орган має людина, котрий є ключем до розв’язання таємниць, а не користуючись ним, перетворюється на «опудало»:
а) очі
б) серце
в) руки
г) немає правильної відповіді
Відповідь «в»
а)нахил до певного виду діяльності, що враховує природні здібності людини
б)бажання виконати роботу з насолодою, прагнення до творчих пошуків
в) праця без примусу, до якої «лежить серце»
г)всі варіанти підходять
Відповідь «г»
а)М.І.Костомаров, П.О.Куліш, Т.Г.Шевченко
б) М.І.Костомаров, І.Я.Франко Т.Г.Шевченко
в) М.І.Костомаров, П.О.Куліш, Г.Артемовський
Відповідь «а»
а)росіян та білорусів
б)росіян та поляків
в)росіян та українців
г)немає правильної відповіді
Відповідь «в»
9 .П.Куліш. Провідна ідея його «внутрішньої людини» «Внутрішня людина» - це:
а)людина, яка замкнена, людина занурена у власні проблеми
б)духовно-збідніла, обмежена особистість
в)людина, що прислуховується до власного серця, духовно збагачена людина
г)немає правильної відповіді
Відповідь «в»
10 .Т.Г.Шевченко виступав за:
а)дружні стосунки з братніми народами, за визволення українського народу, проповідував принципи рівності
б) виступав за домінування національної ідеї на історичному тлі
в)за підкорення українського народу іншим народам, сильнішим і розвинутим
г)немає правильної відповіді
Відповідь «а»
ІІ РІВЕНЬ
ІІІ Рівень
Тестові завдання
проміжний контроль № 1.
Варіант № 1.
І РіВЕНЬ.
1. Першим термін «філософ» вжив:
а) Піфагор
б) Фалес;
в) Сократ.
2. Теорія пізнання це:
а) Аксіологія;
б) Онтологія;
в) Гносеологія.
3. Людин-подорожній це:
а) Homo ludens;
б) Homo faber;
в) Homo viator.
4. Вихід за межі світу це:
а) трансценденція;
б) екзистенція;
в) логіка.
5. Філософія є:
а) любов’ю до мудрості;
б) мудрістю та розумінням;
в) релігійним культом.
6. До функцій філософії належать:
а) творити добро;
б) створювати нове;
в) пізнавати істину.
7. Філософський метод інтерпретації це:
а) діалектика;
б) герменевтика;
в) феноменологія.
8. «Пізнай себе» сказав:
а) Гайдеггер;
б) Маркс;
в) Сократ.
9. Яка з функцій філософії виконує критичне призначення?
а) рефлективна;
б) людинотворча;
в) методологічна.
10. Категорія це:
а) вид знання;
б) відображення дійсного;
в) передбачення майбутнього.
ІІ рівень:
1) Розкрийте сутність кожної з функцій філософії.
2) Головне питання філософії – спільне та відмінне.
3) Свобода та відповідальність – особливості людського становища в світі.
ІІІ рівень:
1) Розкрийте особливості філософського типу мислення на відміну від інших способів теоретичного знання.
2) Зробіть порівняльний аналіз різних типів відношень людина-світ.
Варіант № 2.
І рівень
1. Що є характерною рисою західної цивілізації:
а) Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери;
б) Відносна автономність різних сфер суспільного життя;
в) Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє;
г) Домінування індивідуального над загальним;
д) Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле;
е) Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей;
ж) Домінування цілого індивідуальним;
з) Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення;
и) Образний, притчовий, афористичний стиль мислення;
к) Активізм, прагнення змінювати дійсність.
2. Виберіть характерні риси східної цивілізації:
а) Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери;
б) Відносна автономність різних сфер суспільного життя;
в) Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє;
г) Домінування індивідуального над загальним;
д) Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле;
е) Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей;
ж) Домінування цілого індивідуальним;
з) Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення;
и) Образний, притчовий, афористичний стиль мислення;
к) Активізм, прагнення змінювати дійсність.
3. Відмітьте найперші джерела філософської думки Стародавньої Індії:
а) Веди; б) Пятикнижжя; в) Дао-де-дзин.
4. Які джерела є найпершими джерела філософської думки Стародавнього Китаю:
а) Веди; б) Пятикнижжя; в) Дао-де-дзин.
5. «Карма» це:
а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;
б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;
в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;
г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;
д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.
6. «Сансара» це:
а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;
б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;
в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;
г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;
д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.
7. «Мокша» це:
а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;
б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;
в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;
г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;
д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.
8. «Брахман» це:
а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;
б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;
в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;
г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;
д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.
9. «Атман» це:
а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;
б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;
в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;
г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;
д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.
10. «Дао» це:
а) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;
б) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;
в) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті;
г) закон буття, початок Космосу.
ІІ рівень
1. Поясніть сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.
2. Окресліть основні світоглядні ідеї «Вед» як духовного канону Стародавньої Індії.
3. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.
4. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.
5. Окресліть світоглядні ідеї давньокитайського «Пятикнижжя».
ІІІ рівень
1. Порівняйте основні характеристики цивілізацій східного та західного типів, визначте місце України у співвідношенні цих цивілізацій.
2. Чим би ви пояснили той факт, що представники давньоіндійської філософії акцентували увагу на окремій особі й не торкались проблем удосконалення соціальної сфери.
3. Які принципові відмінності між найвпливовішими течіями давньокитайської філософії, конфуціанством і даосизмом.
Варіант № 3.
І РІВЕНЬ
1. Апорія – це:
а) представниця елейської школи; в) філософія Зенона;
б) грецький культурний центр; г) безвихідне положення.
2. Діалектика – це філософське вчення про:
а) вічність буття; в)загальну зміну;
б) походження світу; г) вічну незмінність.
3. Положення, в силу якого все в світі відносно є:
а) суб’єктивізмом; в) релятивізмом;
б) скептицизмом; г) агностицизмом.
4. Майевтика – це:
а) богиня філософі; в) різновид філософі;
б) вчення Сократа; г) філософський метод.
5. Філософія Сократа є по перевазі:
а) космологією; в) антропологією;
б) гносеологією; г) есхатологією.
6. Схоластика – це:
а) напрямок у древній філософії;
б) філософська діяльність батьків церкви;
в) синтез релігії та філософії;
г) заперечення ролі філософії.
7. Універсалії після речей як поняття розуму:
а) крайнього розуму; в) помірного реалізму;
б) крайнього номіналізму; г) помірного номіналізму.
8. «Вірую, щоб розуміти» - це положення:
а) патристики; в) схоластики;
б) містики; г) силогістики.
9. Ідея про те, що видиме нами почасти або повністю не збігається зі справжньою реальністю, належить:
а) Платону; в) Геракліту;
б) Парменіду; г) Демокріту.
10. У середні віки філософія по відношенню до теології вважалася:
а) матір’ю; в) господою;
б) сестрою; г) служанкою.
ІІ РІВЕНЬ
ІІІ РІВЕНЬ
Варіант № 4.
І рівень.
1. Теза “Знання - сила” належить:
а) Ф.Бекону;
б) Р.Декарту;
в) Ім. Канту.
2. ”Чистою дошкою” Дж. Локк називав:
а) суспільство;
б) людське тіло;
в) людську душу;
г) космічний розум.
3. Який напрямок був розвинений у філософії Дж. Бруно:
а) пантеїзм;
б) волюнтаризм;
в) панлогізм;
г) томізм.
4. Який напрямок був розвинений у філософії Р.Декарта:
а) скептицизм;
б) раціоналізм;
в) позитивізм.
5. Який напрямок був розвинений у філософії Ф.Бекона:
а) емпіризм;
б) екзистенціалізм;
в) позитивізм.
6. Що є більш характерним для раціоналізму:
а) передбачуваність;
б) розумність;
в) чуттєвість.
7. Що є більш характерним для емпіризму:
а) інтуїція;
б) мудрість;
в) досвід;
г) віра.
8. Основою теорії пізнання кого з філософів є:
а) бути - значить сприйматися;
б) на все воля божа;
в) мислю, отже існую.
9. Спіноза вважав, що існувало субстанцій:
а) 1;
б) 2;
в) безліч.
10. Філософська теза, яка належала Т.Гоббсу:
а) пізнай себе самого;
б) свобода – усвідомлена необхідність;
в) людина людині вовк.
ІІ рівень.
1. Дослідіть трансформацію ідеї Бога у епоху Відродження.
2. Проаналізуйте основні переваги і недоліки індуктивного методу, розробленного Ф.Беконом та дедуктивного методу, якого дотримувався Р.Декарт.
3. Поміркуйте, чи можливо й яким чином у процесі пізнання позбавитися від основних ідолів, які, згідно Ф.Бекона, заважають людині адекватно пізнавати.
ІІІ рівень.
Варіант № 5.
І рівень
1. Хто із давньоруських книжників є автором «Повісті временних літ»?
а )літописець Нестор,
б) Феодосій Печерський,
в) Володимир Мономах
відповідь – «а»
2. Які аспекти увійшли до твору «Статут» В. Мономаха?
а) законодавчі акти, б) вірші, в) оповідання
відповідь – «а»
3. Про яку вищу цінність згадується у творі Д. Заточеника «Моління»
а) сила, б) розум, в) чесність
відповідь «б»
4. Скільки світів існує на думку Г.С. Сковороди
а) три, б) чотири, в) п’ять
відповідь «а»
5. Яка провідна теза у філософські концепції Г.С. Сковороди
а) «пізнай себе», б) «пізнай інших», в) «пізнай світ»
відповідь «а»
6 .Які дві народності порівнює М.Костомаров у своєму творі «Дві руські народності»
а) росіяни та українці, б) росіяни та німці, в) росіяни та білоруси
Відповідь «а»
7. Згадайте основне питання «Повісті временних літ»
а) «Откуда єсть і пошла земля руськая»?;
б) «Откуда єсть і пошлі люди руськіє»?;
в) «Хто живе на землі руській»?
відповідь «а»
а) проти соціальної нерівності та безправності українського народу;
б) проти церкви і Бога, в) проти Росії
відповідь «а»
а) дві; б) три; в) чотири;
відповідь «а»
а) у Ярослава Мудрого;
б) князя Володимира;
в) князя Ігоря.
відповідь «а»
ІІ рівень
1. Із скількох частин і яких саме, на думку В.Мономаха, складається людська душа
а) з трьох: словесної, лютої, бажаної;
б) з двох: словесної, бажаної;
в) є цілісною, розподіл відсутній.
відповідь «а»
2. Як пояснює Ф. Печерський у своєму творі «Поученіє про кари Божі» взаємозв’язок церковної влади зі світською
а) церква домінує над світською владою і над інтересами;
б) повинні бути стосунки рівноправними між церквою та світською владою;
в) світська влада повинна відділитися, а контролювати її повинна влада церковна.
Відповідь «в»
3. Завдяки чому людина здатна, на думку Куліша, спілкуватися з Богом
а) завдяки розуму;
б) завдяки молитві;
в) завдяки серцю
відповідь «в»
ІІІ. Рівень
Відповідь:
2. З’ясуйте поняття «сродної» та «несродної» праці у філософській концепції Г.С. Сковороди.
Варіант № 6
І РІВЕНЬ
1. Німецьку класичну філософію сформували:
а) О. Конт, Дж. Мілль та Г. Спенсер;
б) А. Шопенгауер, Ф. Ніцше;
в) І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель.
2. “Річчю у собі” І. Кант називав:
а) те, що за межами суб’єкта;
б) несвідоме;
в) природу.
3. Який метод був розвинений у філософії Г.-В.-Ф. Гегеля:
а) індуктивний;
б) дедуктивний;
в) діалектичний.
4. Який напрямок був розвинений у філософії Л.Фейербаха:
а) нігілізм;
б) позитивізм;
в) антропологізм.
5. Згідно з К. Марксом, життя суспільства ґрунтується на:
а) ідеях та ідеалах Розуму;
б) матеріальному виробництві;
в) класовій боротьбі.
6. “Коперниканський переворот” у філософії здійснив:
а) Р. Декарт;
б) Г.-В.-Ф. Гегель;
в) І. Кант.
7. Згідно з Гегелем, абсолютний дух представлено:
а) філософією, політикою, релігією;
б) релігією, міфологією, мистецтвом;
в) мистецтвом, релігією, філософією.
8. Стрижнем соціальної філософії К. Маркса є концепція:
а) волі до влади;
б) базису і надбудови;
в) природного права.
9. Центральним поняттям класичної філософії виступає:
а) Бог;
б) Воля;
в) Розум.
10. Який зі вказаних напрямків є найближчим до класичної філософії:
а) філософія життя;
б) феноменологія;
в) екзистенціалізм.
ІІ РІВЕНЬ
ІІІ РІВЕНЬ
Варіант № 7
І РІВЕНЬ
1. Який напрямок був розвинений у філософії О.Конта:
а) аналітична філософія;
б) прагматизм;
в) позитивізм.
2. Який напрямок був розвинений у філософії А.Шопенгауера:
а) історичний матеріалізм;
б) волюнтаризм;
в) неопозитивізм.
3. “Волею до влади” Ф. Ніцше називав:
а) Бога;
б) суспільство;
в) людину.
4. Екзистенція це:
а) конкретне буття;
б) небуття;
в) буття у світі.
5. Теза “Ми – це наші бажання” належить:
а) К. Попперу;
б) З. Фрейду;
в) К. Марксу.
6. Згідно з М. Гайдеггером, “храмом буття” є:
а) міф;
б) церква;
в) мова.
7. Архетипи це:
а) загальні поняття;
б) первинні схеми образів фантазії;
в) апріорні форми споглядання.
8. Ствердження абсурдності людського існування є характерним для:
а) прагматизму;
б) структуралізму;
в) екзистенціалізму.
9. Ідея надлюдини належить:
а) М. Гайдеггеру;
б) Ф. Ніцше;
в) К. Марксу.
10. Екзистенціалізм поділяють на:
а) критичний та докритичний;
б) реалістичний та романтичний;
в) релігійний та атеїстичний.
ІІ РІВЕНЬ
ІІІ РІВЕНЬ
Змістовий модуль ІІ.
Філософське розуміння світу, людини та суспільства.
Тема 6. Філософське вчення про буття (онтологія)
План
1. Значення проблеми буття для філософії.
2. Вчення про світ
3. Категорії як структури буття
Поняття буття є вихідним для філософії, Воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світоглядний орієнтир.
Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається з'ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією (грец. оп, опіюз — суще і 1о£оз — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.
Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.
Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.
У після кантівській філософії намітились дві тенденції: 1)відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція);2)спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будувати онтологію.
У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обґрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.
Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (роз судковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е. Гуссерля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та «фундаментальної онтології» М.Гайдеггера.
В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.
У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі концепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки матеріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цінності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.
Протилежна картина постає, коли під сущим розуміють насамперед ідеї, поняття, цінності, коли їм надається справжнє буття, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо (теоп у Платона). Така позиція об'єктивного ідеалізму, який ототожнює мислення і буття, зводить буття до мислення. Це ототожнення було наріжним каменем філософії Гегеля. З позиції об'єктивного ідеалізму буття ідеї — абсолютне і необхідне, а буття речі — відносне і випадкове, оскільки річ сьогодні є, а завтра її може не бути.
Дещо інші концепції буття характерні для суб'єктивістських течій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб'єкта. В емпіричній традиції (Джордж Берклі (1685—1753), Дейвід Юм (1711—1776)) статус абсолютного буття належить психологічним переживанням, а в раціоналістичній філософії Декарта абсолютним буттям наділяється свідомість.
У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг обмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Гайдеггер. І свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріорних форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. Так пізніше охарактеризує Е. Гуссерль декартівсько-кантівську концепцію свідомості.
Якщо в попередній філософії один вид сущого (матеріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справжнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кантом, різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого (причинність і т. ін.). Таке протиставлення наявне у філософії Ф. Ніцше. У К’єркегора екзистенція як справжнє буття також протиставляється сущому, світу.
Тенденція протиставлення буття сущому стає домінуючою у феноменології та екзистенціалізмі. У феноменології за абсолютне буття приймається відомість, яка мислиться як «жива діяльність», позбавлена предметної форми. Ця діяльність свідомості, на думку Гуссерля, конституює суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідомості. Так, у сприйманні дається («конституюється») реальна річ, у вірі — цінності, у фантазії — казкові герої. Буття розпадається на різні сфери, відповідно до актів, у яких воно конституюється.
Виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:
— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;
— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);
— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.
Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об'єктивізму (прагнуть розглядати буття з об'єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі — до суб'єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини.
Очевидно, ототожнення буття з сущим, яке було характерне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед дилемою вибору між матеріальним чи ідеальним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартісного буття, до небуття. Однак для людини в житті важливі як матеріальні речі, так і духовні цінності (честь, кохання). І якщо одні «люди гинуть за метал», то інші — за честь і кохання, доводячи цим, що і те й інше має для них буття.
Для розуміння буття значно цікавішою є перспектива, яку запропонували феноменологи та екзистенціалісти, звівши буття до певного значення речей, сущого. «Бути» означає «мати» певне значення в контексті культури. Так, речі сприймання мають значення «реального буття», речі уяви — уявне буття, Інтернеті «штучки» — віртуальне буття. Різним предметам надаються різні види (модуси) буття відповідно до того, як вони даються людині.
На підставі феноменологічної концепції в сучасній онтології прийнято виділяти різні сфери буття. У різних мислителів вони мають різну структуру. Сам Е. Гуссерль відповідно до різних способів даності свідомості виділяє такі сфери буття: матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість (психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістові поняття, цінності, світ фантастичних утворень тощо. Всі вони разом утворюють світ людини як горизонт, у якому дається будь-який предмет.
Поняття буття пов'язане з поняттям «світ», яке близьке за значенням до слів «свій», «община». В найдавніші часи воно означало саму общину і освоєне нею навколишнє середовище. Поняття «світ» означало єдність, цілісність й упорядкованість всього сущого. Джерелом цієї єдності та впорядкованості світу було життя общини. Соціальний порядок, регламентація діяльності через звичаї, ритуали, табу накладалися на зовнішнє середовище, яке осмислювалось під впливом соціального порядку та діяльності. Так, світ давніх людей — це певна сукупність знань («смислова єдність»), яка утворилась на основі їх соціального життя і практичної діяльності. У цьому світі («смисловій єдності») можна виділити два аспекти: смисли, пов'язані з регламентацією життя общини (моральні норми, звичаї, ритуали) і смисли, пов'язані з практичною діяльністю (знання їстівних і лікарських рослин, навики полювання тощо), тобто об'єктивні знання. При цьому домінував перший момент: космос пояснювався на основі соціальної впорядкованості, навіть значення їстівного чи неїстівного (рослини чи тварини) регламентувалось через табу (соціальні норми). Таке розуміння світу (модель формування смислової єдності) існувало впродовж тривалого часу. З освоєнням природи і виникненням держави «світ» набув ширшого значення — світ-космос греків, християнський (мусульманський, Піднебесна) світ, Новий і Старий світ. В основі утворення цих понять також був задіяний соціокультурний підтекст. Культура (мораль, право, релігія та ін.) задавала єдності й упорядкованості цьому «світу». Такому впорядкованому світові (космосу) протистояв хаос. З одного боку, він — периферія світу, «чужий», незрозумілий світ («турки», «німота»), з іншого — постійна загроза соціальному порядку з боку природи людини.
Паралельно формувалось інше поняття світу, основою якого було знання об'єктивних властивостей і відношень речей. Уже в натурфілософії греків, а особливо під впливом наукової революції XVI — XVII ст., формується натуралістичне розуміння світу. Під світом починають розуміти світ об'єктивної природи, яка охоплює й людину. Єдність і упорядкованість такого світу мисляться як такі, що задані Богом або властиві самій природі. Знанням («смисловою єдністю») такого світу мислиться наука. Все суще сприймається в горизонті наукового знання.
У філософії світ осмислювався крізь призму категорій буття і сущого. Традиційно світ розумівся як буття упорядкованого сущого (речей). Буттю світу як буттю сущого протистояло буття, яке не є сущим (не є річчю). Таким буттям, з одного боку, є Бог (Бог має буття, але не є сущим, річчю), з іншого — буття «Я» (свідомості), яке (в феноменологічно-екзистенційному варіанті) також не є сущим. Оскільки буття Бога досліджує теологія, а про специфіку буття свідомості (екзистенцію) заговорили лише з часів К’єркегора, то в центрі уваги онтології як вчення про буття знаходився світ.
Перед онтологією як вченням про світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найзагальніші характеристики цих відношень). На питання щодо підстав існування світу (способів визначення світу) можливі такі відповіді: світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бога; світ існує (визначається) через буття свідомості.
До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окремі сфери та обґрунтування цього поділу. Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей. Аристотель висунув концепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, людина, божество), яка вибудовується за принципом зростання довершеності. Цієї ж концепції дотримувались і середньовічні мислителі, зокрема Ф. Аквінський.
За Нового часу проблема поділу світу на окремі сфери тісно переплітається з проблемою класифікації наук, що закономірно, оскільки науки вивчають окремі специфічні сфери («фрагменти») буття. У класичній німецькій філософії чітко окреслилися сфера природи і сфера духу (відповідно, науки поділяють на науки про природу і науки про дух: філософія, філоло гія, юриспруденція, історія). При цьому Ф.-В.-Й. Шеллінг, долаючи механіцизм в розумінні природи, вводить як окремі «східці» механічні, електричні та хімічні сили, а також організм (живу природу).
Під впливом цих ідей, а також позитивізму І. Канта матеріалістична онтологія (Ф. Енгельс) розвиває своє вчення про форми руху матерії, які є водночас і рівнями організації матерії (механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний). Кожна з форм руху матерії вивчається відповідною наукою. На цьому поділі ґрунтується класифікація наук. Концепція «форм руху» проводить ідею еволюції (розвиток матерії з одного рівня на інший). Вона передбачає різноякісність світу: вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Так, живі організми включають хімічний і фізичний рівень матерії, але зрозуміти специфіку живого на їх основі неможливо.
Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття — математичні та логічні предметності, а також цінності. Ідеальні сутності характеризуються поза часовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріальністю). їх вивчають математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об'єктивними: числа вступають між собою у відношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно.
Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а виявляє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають підставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії
Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана — одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб'єктивізму Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.
Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності
До сфери онтології належить і вчення про категорії (грец. ка1е£огіа — вислів, вираз).
Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ); загальні форми мислення.
У буденному житті людина оперує категоріями, не усвідомлюючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскується поступ культури. Філософія намагається вийти за межі буденної очевидності, щоб з'ясувати, як сформувався цей звичний для нас порядок, в основі якого лежать категорії. Цій меті підпорядковане філософське вчення про категорії.
В історії філософії першу систему категорій запропонував Аристотель. Категорії Аристотеля — це щось на зразок сучасних мовних форм — іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важливо зазначити, що з часів давньогрецької філософії категорії тлумачаться як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення.
Середньовічна філософія проблему категорій (як загальних ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали категорії іменами (назвами), яким нічого не відповідає в дійсності. А реалісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.
Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реалістів, вважав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом поряд ком відповідають форми буття. Просторові закономірності природи і геометрія, виведена з ідей свідомості, за Декартом, збігаються на основі наперед установленої гармонії. Отже, раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.
Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли висновку, що категорії як щось загальне не дані в досвіді. Уже Локк стверджував, що у відчуттях дані лише властивості речей, а не ідея субстанції. Цю думку підтвердили Берклі та Юм. Саме Юм заперечив ідею причинності, стверджуючи, що людині дана послідовність подій, а не їх причинний зв'язок. Субстанцію і причинність людина «домислює», вони відсутні в досвіді. Це свідчить, що емпірики прийшли до заперечення категорій як загальних форм буття і як загальних ідей.
І. Кант розумів під категоріями апріорні форми споглядання та розсудку. Ці форми упорядковують (формують) подразнення, що йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Категоріальна структура світу і категорії розсудку збігаються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він розкрив синтетичну роль категорій в мисленні та класифікував їх.
Г.-В.-Ф. Гегель, поділяючи позицію раціоналістів щодо тотожності мислення і буття, піддав критиці суб'єктивізм системи категорій І. Канта, вважаючи категорії найбільш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсолютної ідеї. У Гегеля «об'єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб'єктивний розум».
Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотожність форм мислення (суб'єктивної діалектики) і форм буття (об'єктивної діалектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об'єктивні зв'язки і відношення речей, з іншого — є реалізацією людських уявлень про ці зв'язки (реалізацією розуміння об'єктивних структур). Завдяки цьому в практиці відбувається ототожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.
Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культура загалом) виявилась плідною для пояснення походження категорій мислення. Як відомо, категорії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практичній орієнтації людини. Це ж стосується й інших категорій. Так, категорії одиничного і загального виникли як перенесен ня на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відношення серед тварин і речей світу. Тому дуб (одиничне) і дерево (загальне). Категорії тому і є апріорними стосовно до досвіду, бо вони не сформовані досвідом, а привнесенні в нього зі сфери культури.
У сучасній філософії проблема категорій зазнала радикальної трансформації. Неопозитивізм як одна з найпоширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Локка-Юма, фактично ігнорує проблему категорій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальніші поняття не верифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як суб'єктивні схеми впорядкування досвіду.
Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є предметом, сущим. А оскільки категорії — це визначення (характеристики) предметів (сущого), то вони не мають відношення до екзистенції. Екзистенція, отже, позбавлена категоріальних визначень, за винятком часовості.
Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, пост-структуралізм та ін.) зводять категорії до ідеологічних схем, які дух культури, або панівні класи, нав'язують людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодерністи позбавляють категорії будь-якого об'єктивного значення.
Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові онтологічні концепції, засновані на феноменології (Е. Гуссерль, М. Гартман та ін.). Вони поділили буття на різні сфери — неживу, живу природу, сферу духу, ідеальних предметів і піддали аналізу категоріальні структу ри цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсальності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, характерні, наприклад, для матеріального буття, не властиві буттю ідеальних предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартмана, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.
Основні категорії онтології:
Субстанція. Категорія субстанції (лат. — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, .яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).
Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:
— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;
— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.
У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.
Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.
Поняття «простір» схоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, широта і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.
Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протилежності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.
Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки. полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки.
Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримується реляційної концепції.
У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натуралістична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що вивчають просторово-часові властивості матерії, вважають геометрію та фізику.
Культурологічна традиція, навпаки, пов'язує розуміння простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою).
Категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.
Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науці вона відіграє важливу роль. Причинність — це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв'язок — місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).
Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).
У широкому сенсі причинність протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин (які вибивались із звичного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охорон ну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руйнувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до пар анормальних явищ — екстрасенсорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за зви чний науковий порядок і розглядаються окремо.)
Категорія причинності сформувалася в процесі практичної діяльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати» . На думку англійського археолога Т. Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслідок виробництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні відношення, що зустрічала первісна людина.
Вчення про причинність іноді називають детермінізмом (лат. — визначаю), проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрунтував концеп цію детермінізму Демокріт.
У нас час поняття буття доволі глибоко розроблене, гнучке, внутрішньо диференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для пізнання та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складності цього поняття. Буття є наш універсальний масштаб для пізнання та діяльності, а наші пізнання та діяльність постають реальними мірами використання цього масштабу.
Питання та завдання для самоконтролю:
1.Основні історико-філософські підходи до визначення буття.
2.Проблема буття як фундаментальна філософська проблема.
3.Основні форми буття.
4.Людські виміри проблеми буття.
Теми для написання рефератів:
Література
Ведение в философию. Ч.2. – М., 1989. Гл. 5.
Вильденбанд В. История древний философии. – К., 1995.
Доброхотов А.Л. Категория бития в классической западно-европейской философии. М., 1986.
Дышлевый П.С., Яценко Что такое научная картина мира. М., 1984.
Крімский С.Б. Зміст та функції природно-наукової картини світу // Філософська думка. 1972. № 2.
Сенека Л. Нравственные письма к Лукрецию.
Філософія: курс лекцій. – К., 1993. Розд. 3.
Філософія: Підручник для вузів. – К., 1995. Розд. 5.
Фрагменти ранних греческих философов. Ч. 1. М., 1989.
Гайдеггер М. Что такое метафізика? // Новая технократическая волна на Западе. М., 1986.
Целлер Е. Очерк истории греческой философии. – М., 1995.
ТЕСТИ
Варіант № 1.
І рівень:
1. В якому судженні дано майже повне визначення буття:
а) буття – це весь матеріальний світ;
б) буття – це вся безмежний всесвіт;
в) буття – це всі форми психічної діяльності;
г) буття – це те що існує.
2. Яке судження виражає матеріалістичне поняття єдності світу:
а) світ єдиний, тому що у його основі лежить єдина субстанція;
б) єдність світу визначається загальною структурністю;
в) єдність світу полягає в його загальній закономірності;
г) єдність світу полягає в його матеріальності.
3. Яке судження обґрунтовує ідеалістичну філософію:
а) ідеї повинні відповідати речам;
б) речі повинні відповідати ідеям;
в) повинно бути взаємна відповідність між речами та ідеями;
4. Якому філософському напрямку відповідає судження «Божий дух живить матерію і примушує її рухатись»:
а) матеріалізму; б) ідеалізму; в) дуалізму; г) сциентизму.
5. Що є найбільш стійким у предметах та речах:
а) форма; б) зміст; в) стан; г) подія.
6. Знайдіть метафізичне судження про простір та час:
а) простір та час пов’язані з матерією;
б) простір та час існують незалежно від матерії;
в) простір та час існують в єдності один з одним.
7. Якою являється сутність речей:
а) вірогідною; б) прихованою; в) непізнаваною.
8. Яким е співвідношення між поняттями «рух» та «розвиток»:
а) розвиток є часткою руху;
б) рух є часткою розвитку;
в) рух та розвиток частково входить один в одного;
г) рух та розвиток виключають одне одного.
9. За якими ознаками характеризується процес розвитку:
а) несуперечливість; в) аморфність;
б) хаотичність; г) незворотність.
10. Окресліть, якими постають визначення буття у сучасній науці.
ІІ рівень:
1. Розкрийте основні аспекти значення проблеми буття для філософії.
2. Окресліть та поясніть виявлення людських вимірів проблеми буття у філософії.
3. Окресліть категорії, якими визначалось буття в античній та середньовічній філософія.
ІІІ рівень:
1. Виділіть особливості розуміння та визначення буття у некласичній філософії.
2. Наведіть перелік основних філософських позицій, пов’язаних із розумінням вихідних підвалин буття.
Тема 7. Філософія пізнання
План
1. Гносеологічна проблема в історії філософської думки
2. Діалектика суб'єкта й об'єкта пізнання. Пізнання і практика
3. Чуттєве і раціональне в пізнанні
4. Істина, умови й шляхи її досягнення
Теорія пізнання (гносеологія) — один з основних розділів філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, закономірності переходу від знання явищ до осягнення їх сутності, методи та шляхи досягнення істини та її категорії. В основі наукової гносеології лежить матеріалістична діалектика, яка водночас є логікою і в певному розумінні збігається з теорією пізнання.
На відміну від психології, теорія пізнання як філософська наука досліджує не характер індивідуальних, функціонуючих у психіці механізмів пізнання, а всезагальні основи, що дають підстави говорити про ці результати як про знання, в яких знаходить адекватне відображення об'єктивний світ. Теорія пізнання прагне виявити і критично дослідити умови істинності будь-якого знання, виявити ті граничні основи, які дають змогу робити висновки про ступінь обґрунтованості знань з будь-якої сфери і їх відповідність об'єктивному аналогу.
Оскільки теорія пізнання не може виходити із припущення про існування передумов, які не аналізуються, а приймаються як загальноприйняті, то вона не може вибудовуватися так, як вибудовуються теорії конкретних наук.
1. Гносеологічна проблема в історії філософської думки
З самого початку виникнення, філософія прагнула оволодіти не лише таємницями буття, але й секретами пізнання цих таємниць. Вона так чи інакше ставила й вирішувала питання про можливість адекватного відображення буття у свідомості людини, досліджувала шляхи й методи пізнання.
У спробах відповісти на питання про принципову мож ливість пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм.
Оптимізм — це філософське вчення, послідовники якого визнають принципову можливість пізнання світу. Ця філософія ґрунтується на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість досягнення істинного знання, керуючись діалектико-матеріалістичним методом і вдаючись до найновіших результатів науки.
Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо.
Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді віджиле, але й те, що зберігає цінність.
Філософський скептицизм виник в епоху розкладу антич ного суспільства. В подальшій історії людства він якісно змінювався, модернізувався. Новітньою формою скептицизму є, зокрема, "критичний раціоналізм". Його засновник англійський вчений К.Поппер відстоював думку про те, що наука не є системою достовірних або переконливо аргументова них ідей'.
Загалом скептицизм відіграє негативну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини. Проте певною мірою він є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму.
Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу нарівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об'єктивної дійсності.
Термін "агностицизм" уперше застосував англійський природодослідник Г.Гекслі, хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії.
На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб'єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об'єктивної дійсності, а з нашими відчуттями. Розмірковуючи таким чином, Юм дійшов висновку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями.
І.Кант визнавав об'єктивне буття речей, проте категорич но заперечував можливість пізнання їх сутності ("речей в собі"). На його думку, людина здатна пізнавати речі лише на рівні явищ, тобто "речі для нас".
Агностицизм має свої гносеологічні і соціальні корені. Гносеологічним його підґрунтям є складність і суперечливість процесу пізнання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. Наслідком цього є абсолю тизація відносності пізнання, відрив теорії від практики з відомими агностичними висновками.
Аргументованій критиці агностицизм був підданий спочатку Гегелем, а потім Марксом.
За словами Гегеля, кантівська філософія "... ставила собі завдання досліджувати, в якій мірі форми мислення здатні взагалі доставляти нам пізнання істини. Точніше кажучи, критична філософія вимагала, щоб раніш, ніж приступити до пізнання, ми піддали дослідженню здатність пізнання. Безумовно, є правильна думка в тому, що ми повинні зробити предметом пізнання самі ж форми мислення. Проте тут же прокрадається хибна думка, що ми повинні пізнавати до того, як приступили до пізнання, що ми не повинні увійти у воду ра ніше, ніж навчимося плавати"'.
2. Діалектика суб'єкта й об'єкта пізнання. Пізнання і практика
Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття "суб'єкт" і "об'єкт". Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, по скільки він оволодів створеним людством світом культури — знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб'єктом і об'єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання, тобто знання.
Об'єкт — це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожню вати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з до помогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності.
Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мислені образи. Наукова філософія при розв'язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:
принцип об'єктивності;
принцип пізнаваності світу;
принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;
принцип відображення;
принцип творчої активності суб'єкта пізнання.
Названі принципи коротко можна сформулювати так:
Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі пізнаваний.
Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв'язків, залишаються поза пізнаваль ними можливостями людини.
Принцип об'єктивності: об'єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб'єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі. У зміст знань про ці предмети і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб'єктивності. Вимога наукової об'єктивності є водночас і нормою людської моралі.
Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання ґрунтується на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.
Принцип творчої активності суб'єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим його завданням є створення "другої реальності" (другої природи) — світу культури.
Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.
Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв'язку з пізнавальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою, дає необхідний фактичний матеріал, який піддається теоретичній обробці і узагальненню. В процесі практики відбувається формування суб'єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб'єкта. Саме практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, засобом перевірки істинності пізнання (знання). Вона перебуває в діалектичному взаємозв'язку з теорію.
Поняття практики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага філософів акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.
У Новий час необхідність практичної спрямованості філософії підкреслювалася Ф.Беконом, на думку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характеру людської діяльності.
Німецький класичний ідеалізм визнавав людську активність, та за словами К.Маркса, ідеалізм "... не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої".
Не розумів сутності та ролі практики і Л.Фейєрбах, який істинно-людською вважав лише теоретичну діяльність, а практику тлумачив як утилітарну діяльність.
Сучасна західна філософія, як правило, різко протиставляє теорію практиці, зокрема сфери теоретичного і практичного розуму.
Основною ознакою практичної діяльності людини є безпосередня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета природи. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності людини. Практичне відношення до природи втілюється у виробництві, а теоретичне — в природознавстві.
Структура практики, як і всіх інших форм людської діяльно сті, розкривається в категоріях опредметнення і розпредметнення. Аналізуючи основні моменти практичної діяльності, треба зазначити, що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього відношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів природи опосередковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці перебуває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результаті діяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не існував і в якому опредметнені здібності людини.
Практичне відношення людини до світу має універсальний характер. Для людини оточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика має тенденцію до універсальності, що виявляється в постійному розширенні сфери предметів, які втягуються в орбіту людської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що сама людина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей є суспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігається з освоєнням людиною предметного світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ.
У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметного світу, викликає дожиття свої творчі здібності.
Міра освоєння предмета виражається у формах практики, які відповідають тому чи іншому періоду історії людства і показують, яким чином задається предмет у людській діяльності. Рівень освоєння предмета визначає форму взаємозв'язку між предметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації форм практики можуть бути різні її ознаки (звичайно ж, істотні). Так, практику можна класифікувати відповідно до сфер життєдіяльності людини: практика у сфері економічного життя, практика у сфері політики та ін. Як самостійний вид практики розглядають науковий експеримент.
Визнання практики основою, метою пізнання і критерієм істини — необхідна передумова ефективного розвитку гносео логії.
3. Чуттєве і раціональне в пізнанні
Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання — чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).
Причому вони перебувають у тісному діалектичному будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.
Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.
Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприй няття й уявлення.
Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина.
Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов'язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС.
Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.
Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини внаслідок складної синтезуючої діяль ності кори головного мозку. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпіністи тощо), змушені спеціаль но тренуватися, щоб досягти відповідної майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття показників численних приладів потрібно у 8—10 разів більше часу, ніж досвідченому.
Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.
Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об'єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для органів чуття.
Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.
Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються в даному понятті.
Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.
Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.
Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).
Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. А раціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається в досвіді, і пояснюється як такий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.
Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв'язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.
Процес пізнання має свої специфічні особливості в різних сферах дійсності. Так, осягнення соціальних процесів якісно відрізняється від пізнання природних явищ.
Яка ж специфіка об'єкта соціального пізнання?
По-перше, суспільство є вищою, ніж природа, формою прояву організації матерії. Закони природи є результатом дії стихійних сил. У суспільстві ж дія законів проявляється через свідому діяльність людей.
По-друге, суспільство на відміну від природи є явищем, створеним у ході діяльності людей. Людина може змінювати природу, але остання була до неї і поза нею. Історичний процес є не що інше, як цілеспрямована діяльність людей, які переслідують свої інтереси й цілі.
По-третє, суспільство — це об'єкт, що включає в себе суб'єкт, оскільки воно формується в процесі об'єктивної діяльності людей. Суб'єкт соціального пізнання аналогічний суб'єктові пізнання в загально гносеологічному розумінні цього поняття. Це активно діюча, наділена свідомістю і волею особистість чи соціальна група, людство.
Аналізуючи сутність і специфіку пізнання соціальних явищ, необхідно враховувати той факт, що між законами природи і законами суспільного розвитку є багато спільного. Це насамперед об'єктивність. Суспільство є частиною природи. Все фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з природою. І соціальне пізнання підпорядковується загальним закономірностям пізнавального процесу.
Разом з тим суспільне життя — це специфічна частина природи, яка крім загальних має ще й свої особливі закономірності.
По-перше, якщо закони природи вічні, то закони суспільного розвитку діють лише в межах відповідного конкретно-історичного періоду, а потім поступаються місцем новим законам.
По-друге, якщо закони природи діють незалежно від людини, то функціонування законів суспільного розвитку стає можливим завдяки діяльності людей. Люди є не лише безпосередніми учасниками соціальних процесів, а й їх творцями. Роль суб'єктивного фактора в соціальному житті, зокрема й у соціальному пізнанні, визначається тим, що соціальні явища пізнає не абстрактний суб'єкт, а конкретна людина (чи група людей).
По-третє, пізнання явищ суспільного життя відрізняється від пізнання природи ще й тим, що в цій сфері ведуться дослідження не тільки матеріальних зв'язків і закономірностей, а й закономірностей розвитку духовного світу людини.
По-четверте, дослідження соціальних явищ від природничо-наукового відрізняється тим, що фактичний матеріал тут часто неможливо спостерігати безпосередньо. Навіть природа, як писали древні, "любить ховатися". Що ж до людського буття, то сутність його свідомо приховується, чому служать могутні сучасні ідеологічні засоби. До того ж експерименти на суспільних процесах, як свідчить практика, можуть призвести (і призводили!) до трагічних наслідків, а при вивченні природи постійно звертаються до експериментів.
Ці особливості функціонування суспільних законів знач ною мірою визначають і специфіку їх пізнання, а саме:
— у пізнанні соціальних явищ суспільство виступає одночасно і як об'єкт, і як суб'єкт пізнання. Люди самі створюють свою історію (правда, вони не можуть не рахуватися з об'єктивними законами), вони ж і пізнають її.
Об'єктом пізнання суспільних наук є суспільні, соціальні відносини, а суб'єктом пізнання залишається людина. Таким чином, сама соціальна дійсність виражає собою єдність суб'єкта й об'єкта пізнання. До того ж це єдина сфера пізнання, де суб'єкт і об'єкт можуть мінятися місцями;
суспільні явища самі по собі значно складніші, ніж природні. Це пояснюється тим, що суспільна форма руху матерії є найскладнішою з усіх відомих. Закони розвитку суспільства не так чітко і відкрито проявляють себе, оскільки це закони— тенденції;
пізнання явищ суспільного життя завжди протікає в атмосфері особистісного ставлення суб'єкта до проблеми, що досліджується. А таке ставлення може або сприяти ефективності пізнання, або створювати додаткові перешкоди, гальмуючи процес досягнення істини.
4. Істина, умови й шляхи її досягнення
Проблема істини є однією з центральних у гносеології. Це зумовлено тим, що складний і суперечливий характер пізнання дійсності висуває проблему оцінки знань з точки зору їх адекватності чи неадекватності змісту відповідних об'єктів. Істина і хиба — основні характеристики відношення пізнавального образу до об'єкта пізнання.
Головною метою процесу пізнання є глибоке проникнен ня людського розуму в сутність предметів і явищ, тобто осягнення істини.
Істина — це адекватне відображення в свідомості людини об'єктивної реальності.
Основними характеристиками істини є її об'єктивність за змістом, відносність і абсолютність, конкретність і зв'язок з практикою.
Об'єктивною істиною є такий зміст людських знань, який не залежить від суб'єкта, тобто не залежить ні від людини, ні від людства.
Істину прийнято (починаючи від Гегеля) розглядати як складний, внутрішньо суперечний процес, що перебуває в постійному переборенні заблуджень. Наука — це комора готових і вичерпних істин, а процес їх досягнення — це рух від знань неточних, приблизних до знань дедалі точніших і визначеніших. Тому істину і вважають відносною. Це означає, що мислення відображає об'єкт не повністю, а в певних межах, відно шеннях, умовах, які постійно змінюються. До того ж кожен об'єкт має безліч властивостей, зв'язків тощо. Як відомо, теорії, що передували сучасним, тлумачаться вченими в системі найновіших досягнень науки як відносні істини.
Разом з тим не можна абсолютизувати відносність людсь ких знань, бо це веде до релятивізму.
У міру прогресу пізнання людство дедалі більше і більше переборює відносність істини, хоча, зрозуміло, і не може досягти абсолютної адекватності знань об'єктивній дійсності.
У кожній відносній істині, оскільки вона об'єктивна, міститься момент абсолютної істини. Абсолютна істина — це таке знання, що є тотожним за змістом відповідному об'єктивному аналогу і не може бути спростованим при подальшому розвитку пізнання. Вона є результатом пізнання окремих сторін предметів, що вивчаються; завершеним знанням певних аспектів дійсності; тим змістом відносних істин, який зберігається в процесі подальшого пізнання. Під абсолютною істиною розуміють і повне знання про світ, тобто ідеал пізнання, до якого прямує людство. Абсолютна істина скла дається із діалектичної суми (нескінченної суми!) відносних істин.
Суттєвим для наукової теорії пізнання є визнання конкретної істини. Істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Це означає, що істина перебуває у зв'язку з тими умовами, в яких знаходиться об'єкт пізнання, відображає чітко визначені сторони цього об'єкта та ін. Вищий рівень конкретності істини полягає у всебічному пізнанні об'єкта із врахуванням усіх істотних моментів у їх діалектичному взаємозв'язку на відміну від механістичного підходу чи еклектичного змішування всіх сторін і ознак пізнаваних явищ.
Оскільки істина виражається в логічних формах (судженнях, умовиводах), то доводиться говорити про конкретність суджень, умовиводів, міркувань.
Іноді говорять про "вічні" істини. Проте ці істини є такими лише в певних межах, зокрема в розумінні застосування їх до обмеженої предметної сфери, кордони якої можуть у подальшому розсовуватися чи звужуватися. Розвиток таких істин відбувається шляхом включення у відповідні судження (якими виражаються ці істини) повніших і точніших вказівок на необхідні умови їх істинності. Твердження про об'єктивність і конкретність істини, єдність відносної й абсолютної істин підтверджується всією історією науки і практики
5. Практика - критерій істини
Критерій істини тривалий час вбачали або в свідомості (одні — в чуттях, інші — в розумі), або в об'єкті, що пізнається. Оскільки істина передбачає певне пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, то в цьому розумінні істина відноситься не тільки до суб'єкта, а й до об'єкта. Звідси випливає, що критерій істини повинен становити собою певне відношення, що і відрізняється від процесу пізнання, і водночас перебуває з ним у тісному взаємозв'язку. Тому зрештою було встановлено, що таким відношенням є суспільна практика, яку й потрібно розглядати як критерій істини.
Та чи інша теорія є істиною, якщо на основі її рекомендацій люди здатні здійснити поставлені ними цілі. Таке розуміння критерію істини лише зовнішньо нагадує прагматичне твердження, згідно з яким істинним є корисне. Корисність знань не причина, а лише наслідок їх істинності.
Існує кілька способів практичної перевірки істинності те оретичних положень: через активне спостереження; з допомогою експерименту, який відтворює досліджуване явище увідносно чистому вигляді; шляхом перевірки життям наукових припущень тощо. Та під практикою у філософському її ро зумінні потрібно мати на увазі не спостереження і навіть не окремі експерименти, спроби реалізувати теоретичні плани, а тривалий, фактично нескінченний історичний процес життєдіяльності людини, в якому лише й може відбутися відсів усього помилкового, хибного від справді істинного. Ігнорування такого розуміння практики давало можливість оголо шувати абсолютними істинами, нібито вже доведеними практикою, утопічні, а то й маячні ідеї деяких політичних діячів.
Не можна ототожнювати спосіб обґрунтування істини з її перевіркою, оскільки спосіб доведення значною мірою входить у процес формування істини, а перевірка істин, у кінцевому підсумку, завжди має практичний характер. У процесі формування істини можна досягти несуперечності, послідовності знань, проте їх відповідність дійсності залежить не лише від логічної досконалості доведення, а й від істинності вихідних положень, засновків, які можуть виявитися хибними. Іншими словами, формально-логічні засоби перевірки істини відіграють підпорядковану роль, а справді надійним критерієм істини є суспільна практика.
Питання та завдання для самоконтролю:
Теми для написання рефератів:
ЛІТЕРАТУРА.
1.Лосева И.Н. Миф и релігія в отношении к раціональному познанию// Вопросы философии.-1992. №7.
2. АлексеевП.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика.- М.,1991.
3. Ильин В.В. Теория познания. Введение. Общие проблемы.- М., 1991.
4. Микешина Л.А., Опенков М.Ю. Новые образы познания и реальности.- М., 1997.
5. Кант И. Критика чистого разума.- М., 1994.
6. Философия : Учебник.- М.: ИНФРА-М, 2003.- 519с.
Варіант № 2.
Гносеологія - це
а) одна з наукових дисциплін, що вивчає пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань;
б) позиція у підході до пізнання, яка заперечує принципову можливість або мати істині знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо їх віднесення до істини;
в) висловлення сумніву у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності.
2. Який з філософів уперше застосував термін „агностицизм”
а) Г.Гекслі;
б) І. Кант;
в) Д. Юм.
3. Пізнавальне відношення включає в себе три складових:
а) суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання (знання);
б) суб'єкт, об'єктивний дух і зміст пізнання;
в) суб'єктивний дух, об'єкт і зміст пізнання.
4. Скільки існує гносеологічних позицій щодо пізнання світу:
а) 5;
б) 4;
в) 3.
5. Який з гносеологічних принципів, полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, а\ створення „другої реальності” – світу культури:
а) принцип творчої активності суб'єкта пізнання;
б) принцип об'єктності;
в) принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання.
6. Який філософ висловлював словами, ідеалізм „.... не знає дійсної чуттєвої, діяльності як такої”
а) К.Маркс;
б) Л.Фейєрбах;
в) Ф. Бекон.
7. Основними формами чуттєвого пізнання є
а) відчуття, сприйняття й судження.
б) відчуття, сприйняття й уявлення.
в) уявлення, судження й умовивід.
8. Основними формами раціонального (логічного) пізнання є
а) судження, умовивід, відчуття;
б) поняття, судження, сприйняття;
в) поняття, судження, умовивід.
9. Істина – це
а) адекватне відображення в свідомості людини об'єктивної реальності;
б) зміст людських знань, який не залежить від суб'єкта;
в) основна характеристика відношення пізнавального образу до об'єкту пізнання.
10. Види пізнання:
а) життєво – досвідне, наукове, філософське, релігійно – містичне, мистецьке;
б) мистецьке, наукове, релігійно – містичне;
в) екстрасенсорне, життєво – досвідне, наукове, мистецьке.
ІІ рівень.
1. Порівняйте між собою життєво-досвідне, наукове та художньо – мистецьке пізнання, доведіть їх переваги та недоліки.
2. Розкрийте основний зміст видів, рівнів та форм пізнання.
ІІІ рівень.
1. Поясніть відмінність між поняттям істини і правди.
2. Окресліть відмінність і негативні аспекти прагнення людини пізнавати.
Тема 8. Буття людини та свідомості
1. Походження і сутність людини. Антропологія
Незважаючи на те, що людина живе на Землі мільйони років, вона дотепер знає дуже мало про своє походження і про своє призначення. Хоча кожному з нас і здається, що себе він знає добре, але на ділі ми нічого певного не можемо сказати ні про те, що таке наше мислення і свідомість, ні про те, що таке наше тіло і які його елементи і функції. Щоб показати всю незначність і у той же час велич людини перед могутністю стихій світу й обличчям Бога французький філософ Блез Паскаль писав: «Так що ж таке, нарешті, людина в природі? Ніщо в порівнянні з нескінченним, усе в порівнянні з незначністю, середина між нічим і всім. Від нього, як нескінченно далекого від збагнення крайностей, кінець речей і їх початок безперечно сховані в непроникній таємниці; він однаково нездатний бачити і незначність, з якої витягнутий, і нескінченність, що його поглинає» (Паскаль Б. Мысли. М.: Refl-book, 1994. С.68).
Вчені, теологи і філософи до сьогодення сперечаються, який варіант походження найбільш відповідає дійсності: з одного боку – походження від однієї першої людини (варіант панспермії або божественний), з другого – еволюційним шляхом з матерії (відповідно до теорії Дарвіна). Наука на це питання не має ясної відповіді.
Відповідно до сучасних наукових уявлень про походження світу, життя на Землі виникло приблизно 4 млрд років тому, а людина в сучасному виді приблизно 40 тис років тому. Однак якщо період становлення життя пов'язаний зі схованим процесом переходу хімічної еволюції в біологічну, то формування людини (з мавпи) відбувалося приблизно останні 20 млн років у вигляді еволюції: мавпа – мавполюдина – рамапітек – гомінід (перший предок). В XIX ст. Пастер ускладнив аналіз проблеми походження, переконливо показавши, що живе породжується тільки живим, і тоді сам факт породження життя із землі стає досить проблематичним. Цю проблему намагався вирішити біохімік А.И.Опарін. Відповідно до його гіпотези, у результаті абіотичних синтезів вуглецевих поєднань і їх наступної предбіологічної (хімічної) еволюції на землі склалися необхідні умови для появи життя.
Інший підхід, запропонований С.Арреніусом, заснований на гіпотезі панспермії, припустив, що зародки земного життя були занесені з інших космічних об'єктів метеорами.
Існує і проміжна теорія. Американські вчені, зібравши дані про генотип всіх рас і народів, заклали всі ці дані в сучасні обчислювальні машини, щоб вони порахували, чи могло людство відбутися з однієї особини, або ж існує безліч прабатьків людства. Цей складний процес обробки відбувався більше 20 років й у цей час обраховано більше 80% даних. На основі наявних уже результатів американські вчені встановили, що є великою ймовірність того, що все людство відбулося від двох перших людей (умовно кажучи, Адама і Еви).
У східній містичній літературі і її коментарях еволюція «духовного» обчислюється зовсім іншим (набагато більшим) порядком років. Зокрема, як вважає відомий офтальмолог Мулдашев, що побував у сховищах східної мудрості в Тібеті, духовна еволюція на Землі пройшла дуже довгий шлях, на якому були і набагато більше мудрі істоти, чим сучасна людина (6-, 12- і 60-метрові гіганти), які знали все не тільки про Землю, але й про Всесвіт у цілому. Деякі з цих істот, перебуваючи в певному стані (нірвані) у гімалайських печерах при температурі приблизно 0-4º С (коли вода ще не замерзає, але вже має властивості консервації), живуть (точніше зберігаються) мільйони років, вони здатні виходити із цього стану й бути активними. Згідно Мулдашеву, у таких печерах зберігається генофонд усього живого. Знамениту легенду про гімалайських мудреців (махатм), які керують світом, він пов'язує саме з мешканцями цих печер.
Це різноманіття варіантів походження людини привело до того, що й у сьогоденні ми мало наблизилися до загадки появи людини. Не ясні й механізми існування людини. В останній російській філософській енциклопедії пишеться: «людина – істота, що є найбільш відомою собі у своїй емпіричній фактичності і найбільше важко уловимою у своїй сутності. Способи буття людини у Всесвіті настільки унікальні, а її структура складена з настільки однорідних і суперечливих підстав, що це служить майже непереборною перешкодою на шляху вироблення якого-небудь короткого, нетривіального і у той же час загальноприйнятого поділу таких понять, як «людина», «природа людини», «сутність людини» і т. ін. Можна розмежувати щонайменше чотири підходи у визначенні того, що таке людина; 1) чоловік у природної систематиці тварин; 2) чоловік як суще, яке виходить за рамки живого світу і у деякій мірі протистоїть йому; 3) чоловік у сенсі «людський рід» і, нарешті, 4) чоловік як індивід, особистість. Як показує багатовіковий досвід, точно відомо не меньш ниж три відповіді на питання про те, що таке людина...: 1) дескриптивне (описове), 2) атрибутивне (як характеристика її властивостей) і 3) сутнісне»1. Тут треба зазначити що «наукам про дух» (гуманітарним наукам) властиві особливі методи, таки як розуміння та описовість, на відміну від «наук про природу» (природничих наук), де панують такі методи, як пояснення і доказ. У зв’язку з тим, що «науки про дух» насамперед пов'язані з життєдіяльністю самої людини (її буттям в собі, у природі, у суспільстві та у богові), стає зрозумілим, що її проблемами займаються такі науки, як антропологія (наука про людину як таку), природознавство (у сенсі дослідження властивостей людини в природі), соціологія, теологія, а також метафізика, філософія і релігієзнавство (у приватних аспектах). У сучасній білоруській енциклопедії відповіді на указані вище питання по суті також немає: «Людина – фундаментальна категорія філософії, що є значеннєвим центром практично будь-якої філософської системи. Складність філософського визначення людини складається в неможливості однозначного підведення її під будь-яке широке родове поняття (наприклад, природа, Бог або суспільство), оскільки людина завжди одночасно мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Тим самим філософське збагнення людини завжди розвертається не просто через реконструкцію її сутнісних характеристик, але через осмислення її буття у світі, суспільстві, де «людина – це у відомому сенсі все» (М.Шелер)2. Отже, ми бачимо, що практично всі науки займаються в загальному або частковому планах проблемою буття самої людини, але незважаючи на їх спільні зусилля поняття людина так і залишилося загадковим і невловимим.
Коли ми намагаємося описати, яка є людина і яке її походження, то перед нами насамперед виникають певні історичні картини буття людини, що відповідають різним міфологемам і філософемам. Це пов'язане з тим, що наша свідомість, зіштовхуючись із непоясненим, прагне насамперед повернутися до традиції і відтворити традиційні картини і уявлення. У своїй знаменитій роботі «Положення людини в космосі» М.Шелер затверджує, що при слові «людина» у свідомості європейської людини починають зіштовхуватися між собою три зовсім несумісних кола ідей. По-перше, це коло уявлень іудейсько-християнської традиції про Адама і Еву, про утвір, рай і гріхопадіння. По-друге, це греко-античне коло уявлень, у якому самосвідомість людини вперше у світі піднялася до поняття про її особливе положення, про що говорить теза, що людина стає людиною завдяки тому, що в неї є розум. Третє коло уявлень – вже також традиційне – коло уявлень сучасного природознавства і генетичної психології, відповідно до якого людина є підсумок досить пізнього розвитку Землі, істота, що відрізняється від форм, що передують її у тваринному світі, тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які самі по собі вже зустрічаються і у нижчій в порівнянні з людською природі. Між цими трьома колами ідей немає ніякої єдності. Таким чином, у нас є природнича, філософська і теологічна антропології, яким немає друг до друга ніякого діла (Шелер М. Избранные произведения. М.: Гнозис, 1994. С.133.).
Вся міфологічна і історико-філософська традиції, як західна, так і східна, вишукували особливі властивості людини для того, щоб вписати її в загальну структуру буття космосу і Бога. Людина на ранніх ступенях розвитку суспільства не виділяла себе із природи. Ця якість знаходить своє вираження в антропоморфізмі стародавніх греків (у якому космос і боги сприймалися як живі істоти за аналогією з людиною), у космологічному уявленні про «всесвітню людину» – пурушу (в індійській ведичній традиції) і т.ін. У християнстві ситуація помінялася: міфологічний світ будувався за образом і подобою людини, християнський світ вибудовує людину і світ за образом і подобою Богові. Завершенням останньої традиції є розробка ідеалів гуманізму в епоху Відродження, коли людина постає вищою цінністю. Як затверджував Піко делла Миранделла, людина є чудо із чудес. Характеризуючи трагізм буття людини між двома нескінченними величинами (незначністю і божественним абсолютом), французький філософ Нового часу Б.Паскаль назвав людину «мислячим очеретом». У роботі німецького філософа І.Канта «Антропологія з прагматичної точки зору» дана перша філософська розробка антропології. В XIX ст. людина розглядалася вже не стільки як мисляча істота, скільки, з одного боку, як начало, що воліє (має волю), з іншого боку – суспільно-історична істота. А.Шопенгауер, С.Кьеркегор, Ф.Ніцше уявляли людину як екзистенціальну істоту, наділену «волею до влади». Маркс, що розробив на противагу ідеалізму і стихійному екзистенціалізму матеріалізм, розкриває людину як працюючу, сутність якої формує її праця (саме праця людини визначає еволюцію і характер еволюції суспільства). Уже у ХХ ст. представники Франкфуртської школи на основі вчення Маркса показали, що в історичному розвитку людини здійснюється процес все більшого відчуження її від умов власного існування, вона постає бранцем створених їй інститутів (у тому числі і держави) все в більшій мірі.
Нарешті, наприкінці XIX – початку ХХ ст. представники психоаналізу (З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм та ін.), прагнучи зрозуміти «темні» механізми людської психіки, виявили наявність несвідомого. Людина розкрилася не тільки як істота розумна (свідома), але й як істота несвідома.
На початку ХХ ст. німецький філософ Е.Гуссерль, що розробив новий феноменологічний підхід до різних явищ, затверджував, що немає у світі нічого, що здатно протистояти методу «епохе» (укладанню в дужки), крім людської свідомості. Також, як з’ясувалося, не можна взяти в дужки саму людину, а значить не можна вибудувати відповідну науку. Французький філософ-структураліст М.Фуко у другій половині ХХ ст. підвів риску історичних пошуків рішення цієї проблеми: «Людина – це відкриття недавнє».
В XIX - ХХ ст. виділилося два підходи до проблеми буття людини: об'єктивістський і суб'єктивістський. У першому – людина і її буття розглядаються на основі об'єктивного існування світу, а людина гармонійно вписується в загальну структуру світу і космосу; у другому – буття і людини, і світу розглядається за допомогою існування самої людини, через призму її суб'єктивності. Претензії на подолання крайностей цих підходів висловили представники філософської антропології і діалектичного матеріалізму. Антропологія – наука про людину, що виникла, по суті лише наприкінці XIX – початку ХХ ст., – з одного боку, стає розділом філософського знання, а з іншого боку – сучасною філософською школою, основними представниками якої були М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер, Е.Ротхакер, Г.Херстенберг та ін.
Задача скласти людину з безлічі різних, часом несумісних уявлень особливо гостро постає в період становлення нових наук у Новий час. Основним завданням філософської антропології, що з'явилася на початку ХХ ст. стала розробка проблеми сутності людини. Антропологія, по М.Шелеру, – є наука про сутність людини, про її відношення до різних сфер природи, про основні напрямки її біологічного, психологічного, духовно-історичного і соціального розвитку. Відповідно, М.Шелер виділяє 5 основних сутностей (начал) у людині: homo naturalis – людина натуральна, homo sapiens – людина розумна, homo decadensus – людина декадент, людина релігійна, і надлюдина. Трохи пізніше до цієї класифікації російський філософ Н.Бердяєв додає шосту сутність homo faber – людина (діюча) творча, а німецький філософ Е.Кассірер сьому – homo symbolicus – людина символічна.
Однак ще в античності теза про зведення людини до однієї сутності викликала законні заперечення. Так, Аристотель намагался показати: якщо зводити всілякі другорядні якості людини до її відових ознак, то можно прийти до протиріч; у такому разі будь-яка вторинна властивість людини може бути сприйнята як її головна сутність (наприклад, відоме в античності іронічне визначення людини як «двоноге без пер» скоріше вказує на її відмінність від півня, ніж на її первинну якість). Аристотель також визначав людину, з одного боку, як розумну, з іншого – як політичну тварину. У Новий час людину розглядали як істоту розумну і вільну.
Отже, прямолінійне розкладання людини на різні сутності може її характеризувати лише частково, тому ближче до XIX ст. складається погляд на людину як на істоту історичну, тобто ту, що змінюється в процесі еволюції (наприклад, у відомій концепції Ч.Дарвіна).
2. Походження свідомості
Категорія свідомість є вихідною для аналізу всіх форм духовного життя людини. Незважаючи на це, питання про визначення свідомості і її походження є одним із найбільш складних у філософії.
Можна виділити чотири можливих варіанта розвитку свідомості. Перший – божественний, сформований у рамках релігійного світогляду, – полягає в тому, що свідомість людини є божественним дарунком, який разом з людиною властивий тільки Богові. У такому випадку свідомість як дарунок божественний постає властивій людині відразу після її появи. Другий варіант космічний. Він пов'язаний з тим, що невизначена кількість років тому на землі з'явилися перші живі космічні прибульці, які й заснували весь рід людський. Третій – розкривається відповідно до концепції панспермії, відповідно до якої людина з'явилася з тих первинних органічних кліток, які були занесені на планету Земля метеоритами. Подальша їх еволюція призвела до зміни форм життя. І нарешті, четвертий варіант – еволюційний, якого дотримується більшість учених і філософи-матеріалісти. Перші дві моделі – абстрактні і позаеволюційні, другі дві – еволюційні. Правда, є ще одна – містична модель, якої дотримуються на Сході (переважно в Тібеті і Індії) і в якій так само розглядається еволюція мислячих істот на Землі, але її важко віднести до наукових концепцій, скоріше, вона нагадує релігійну модель, тому що наші попередники за таким сценарієм володіли надзвичайною могутністю, а на Землі скоріше відбувалася не еволюція, а деградація розумного і духовного начала. Перші дві моделі розглядати немає сенсу, тому що ніякої достовірної інформації про божественно або космічне походження людини немає. Третя модель у цілому за виключенням початку зводиться до четвертої. Тому доцільно розглянути тільки четверту.
Згідно цієї моделі, становлення життя на Землі пройшло тривалий еволюційний процес.
Первинний етап цього процесу – формування неживої речовини у Всесвіті – пов'язують з концепцією Великого Вибуху, що, за оцінками сучасних фізиків-теоретиків, відбувся приблизно 14 млрд років тому. У цей час проходило формування нашого Всесвіту шляхом розтікання (у результаті вибуху) первинних мас. Внаслідок розширення середня температура Всесвіту знижувалася, падав й його тиск. У результаті таких процесів приблизно 4-5 млрд років тому Всесвіт прийняв сучасний вид. З цього моменту і почалося формування живої матерії. Однак більшу частину цього часу зайняла еволюція найпростіших одноклітинних, що володіють примітивною подразливістю, і потім формування різноманітного тваринного світу. На цьому етапі повинна була працювати теорія Ч.Дарвіна. У хребетних тварин виникали лише елементарні форми психіки, сприйняття. Інтелект з'являється лише у вищих форм тварин, насамперед, мавп. І лише тоді, коли був здійснений перехід від мавпи до людини, почалася еволюція свідомості. Найважливіша умова переходу до людської форми свідомості є праця. Свідомість у цій моделі виникає як функція складноорганізованого мозку. Але тільки завдяки наявності мови – матеріального носія свідомості (і другої найважливішої умови її появи) – відбувалася еволюція форм свідомої діяльності. Мова як система знаків є ще й найважливішою умовою внутрішньої діяльності свідомості (основою процесів мислення). Третьою найважливішою умовою виникнення і еволюції свідомості є формування культури, що виконує найважливішу функцію передачі накопиченого знання від покоління до покоління. Завдяки свідомості суб'єкт виділяє себе з навколишнього середовища і постає активним. Ф. Енгельс вважав, що свідомість людини у своєму розвитку проходила дві стадії: стадну (яка становить єдину синкретичну систему зародкових знань, найпростіших оцінок, емоцій і фактично співпадає із самою людиною) і розумну (на якій вже відбувалося диференціювання форм пізнання і здатностей людини). Наявність різнорідних соціальних груп у період становлення класового суспільства призвело до значного розшарування форм свідомості. Можливо, саме це і з'явилося причиною виділення в рамках релігійно-міфологічного світогляду, що характеризує докласове суспільство, нових форм свідомості, пов'язаних з появою філософії і науки.
3. Проблема визначення свідомості
Свідомість – одне із центральних понять історії філософії. Протягом усього періоду дослідження сутності свідомості були значні труднощі з її визначенням. Це пов'язане з тим, що про саму свідомість ми можемо судити лише за рядом непрямих ознак, тоді як сама свідомість не спостережувана.
У первісному суспільстві, коли не було чіткого розмежування між людиною і природою, стиралася грань між різним началами людини, матеріальним і ідеальним, душею і тілом. Такий первісний стан свідомості одержав назву синкретичности, яка пов'язана з тим, що в неї в нерозчленованій формі перебувають зачатки знань, вірувань, оцінок ситуацій. У релігієзнавстві така форма свідомості одержала назву фетишизм. Людина, згідно фетишистських уявлень, не може мислити предмет, якщо вона не бачить його перед собою, тому що душа (демон) речі є укладеною в самій речі. Мислення ж може здійснювати пізнання тільки за допомогою того, що є причетним до нього (у даному випадку через душу речі). Тому свідомість первісної людини була примітивною і скованою. Людина могла мислити про речі тільки в присутності самої речі. Справжньою революцією в первісній свідомості був перехід від фетишизму до анімізму. Останній тип первісної свідомості характеризується тим, що душа (демон) речі виділяється із самої речі, отже, людина тепер могла мислити річ навіть у її відсутності, тому що та частина речі, що причетна до свідомості, її душа була тепер вільна від самої речі. Цей перехід був пов'язаний з найважливішою зміною самої свідомості, з появою теоретичного мислення.
Один з моментів становлення свідомості на Стародавньому Сході (переважно в Древній Індії) пов'язаний з існуванням особливого процесу сомопізнання, який отримав назву медитація, відповідно до якого людина зосереджується на своїх образах та певних ідеях, відволікаючись від усіх інших думок. З точки зору древніх індусів цей спосіб самовдосконалення може бути використаний для тренування пам’яті. Він й дотепер використовується во многіх релігійних сектах і нерелігійних організаціях як можливий спосіб становлення релігійного складу психики.
У Древній Греції тривалий час свідомость розкривалася як в'язка і аморфна сутність. Більш того, людина у цей час так і не відокремила себе від міфологічного (попереднього, по суті первісного) способу мислення. В давньогрецькому суспільстві вся система мислення була побудована на незримому переході від релігійно-міфологічного мислення до філософського. Так, логос (світовий розум) у Геракліта одночасно є і вогонь (першоречовина, з якої все відбулося), і смисл речей, і основа свідомості. Більш того, у Древній Греції відбувався процес онтологічного перетворення свідомості людини, у якому послідовно розкривалася сутність різних структур свідомості, то здійснювалося становлення ієрархії свідомості. І тому, що весь цей процес проходив у рамках формування філософського світогляду, можна зробити висновок, що в самому загальному смислі філософія і є наука про свідомість: жодна інша наука не брала й дотепер не бере на себе сміливість трактувати сутність свідомості і буття людини. У багатьох натурфілософських школах у Древній Греції душа розглядалася як матеріальна першооснова (повітря – в Анаксімена, рух найтонших атомів – у Демокріта і т.ін.).
Софісти жили в епоху, коли найбільшими цінностями були знання і мудрість Вони, намагаючись розібратися у властивостях і здатностях людини, дійшли до розуміння того, що збагнення істини не є долею тільки лише людського розуму, більш того, немає жодної структури свідомості, яка мала б однозначне відношення до пізнання істини. Але якщо істини немає ні в розумі, ні в чуттєвості, але є одні лише думки про істину, то єдиним критерієм істини може бути тільки сама людина з усіма її властивостями. Найбільш значимий висновок із софізму зробив Сократ, який показав своєрідність актів свідомості і виділив її особливу структуру, що надалі стала йменуватися розсудком. Він встановив, що єдиною цінністю в людині є її душа. Але об'єктивний зміст цих актів свідомості виявив лише учень Сократа Платон. Він виніс цей зміст в особливий світ – світ ідей і обґрунтував, що мислення (і сама свідомість) без наявності цих ідей (ейдосів – вічних незмінних зразків усякої речі) взагалі неможливо. Наділивши світ ідей самостійним існуванням, Платон чітко розмежував ідеальний і матеріальний світи і протиставив ідеальне і почуттєво-сприймане в людині.
Античний лікар і вчений Гален, спираючись на досягнення медицини й науки того часу, зумів побудувати систему медичних знань, багато ідей якої і дотепер лежать в основі сучасної медицини. Наприклад, він один з перших зумів відокремити свідомість як здатність до розумових і вольових актів від інших проявів психіки.
Іншими словами, античні філософи і вчені не тільки розмежували різні області знання (тобто сприяли становленню наук), але й зуміли виявити складний характер психіки і свідомості людини.
У цілому розум в античності розкривався як синонім універсальної закономірності світу (логос), розсудок – як особлива зона оперування поняттями, чуттєвість – як джерело мнимого (недійсного, неістинного) знання про навколишній світ (як той інструмент свідомості, які робить думки про світ). Психіка виявилася як особлива область буття людини, яка є більш широка, ніж окремі області діяльності: свідомості, розуму, розсудку або органів почуття. Психіка переважно асоціювалася з діяльністю людської душі, яку хоча й намагалися визначити, але лише за допомогою функцій самої свідомості (наприклад, Аристотель розрізняв вегетативний, почуттєвий і інтелектуальний види душі). Однак у цілому її прояви носили загадковий характер.
У середньовіччя свідомість трактувалася як надсвітове начало (бог), що існувало до природи і створило її з нічого (така концепція одержала назву креаціонізм). Розум трактувався як атрибут Бога. Однак, незважаючи на крайню і радикальну зміну уявлень про свідомість, які не мали нічого спільного ні з філософією, ні з наукою, філософи цього періоду внесли істотну корекцію в розуміння душі. Зокрема, у концепціях Августина і Дунса Скота, душа, що включала і свідомість, поставала активним началом. За Августином, душа, що включає віру й перевершує розум, постає рухливою і здатною до пізнання власної діяльності. Теорія внутрішнього досвіду свідомості надалі зіграла важливу роль при розробці вчення про самопізнання. Середньовічний мислитель Фома Аквінський розглядав внутрішній досвід як спосіб самозанурення і спілкування із всевишнім за допомогою розуму. Він також розробив вчення про сутності розуму, відповідно до якого тільки в богу інтелект є сутність, тоді як у людині – лише потенцією сутності. От чому інтелект у різних людей розрізняється і є параметром індивідуальним.
У Новий час французький мислитель Р.Декарт запропонував розглядати свідомість з погляду її основного механізму – самопізнання. Розвиваючи цю теорію, він дійшов до висновку про наявність у світі тільки двох субстанцій; одна з яких є матерія (з єдиним атрибутом довжиною), інша – свідомість, основною властивістю якої є мислення. Душа тільки мислить, а тіло тільки рухається. Безсумнівна першість в цієї ієрархії Декарт відводить розуму.
На противагу Декарту, що суворо розмітив всю сферу розумної свідомості, німецький філософ і математик Ляйбніц висунув ідею про несвідому психіку. Нарешті, в епоху Просвітництва (XVIIІ ст.) французькі матеріалісти (наприклад, Ламетрі), спираючись на заново відкриту науку психологію (науку про людську психіку), обґрунтували і розвили положення про свідомість як особливу функцію мозку.
Фундаментальні філософські теорії про абсолютну і відносну свідомість розробили представники німецького класичного ідеалізму. І.Кант, прагнучи розв'язати загадки породження нового знання в кожній з трьох фундаментальних наук: математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці, – розвиває вчення про три відповідні до цих наук зони людського пізнання: чуттєвості, розсудку і розуму. У кожній з цих зон він розрізняє дві області апріорного і досвідченого знання. Канту вперше вдалося показати, що тільки в межах досвіду розсудок має законне застосування. Якщо ж він забуває про це, намагаючись пізнавати надлюдське абсолютне знання, то приходить до суперечності з розумом. Звідси Кант прийшов до висновку, що вся попередня філософія існувала на основі цієї ілюзії і була суперечливою, а також знайшов свої знамениті антиномічні положення (протиріччя розуму) про те, що світ має початок у часі і одночасно не має, що світ має просторові границі і у той же час не має. Кант провів границі застосування всіх можливих видів пізнання: почуття, розсудку, чистого і практичного розуму, – і тим самим розробив умови для всіх подальших розробок «науки про свідомість». Можна, по суті, сказати і інакше: Кант розробив першу в історії загальну «науку про свідомість» і тим самим повернув філософію в русло її природного розвитку, який було знайдено ще в античності.
Гегель, критикуючи Канта за його вчення про внутрішню єдність свідомості, затверджував, що потрібно говорити не про єдність свідомості, а про її історичність. Він вважав, що внутрішня свідомість людини (суб'єктивний дух) у процесі свого розвитку протягом життя повинна проходити той же шлях, що проходило людство протягом своєї історії (об'єктивний дух), тому свідомість особистості визначається історичними формами суспільного життя. Гегель «намалював» гранично можливу картину «життя свідомості» у рамках класичного мислення.
Після Канта, що розробив граничну можливу ієрархію структур свідомості, і Гегеля, що розкрив гранично можливий спосіб еволюції свідомості (у формі духа), європейська філософія опинилася у тієї риски, за який класичне уявлення про свідомість було вичерпано. Подальше звертання до класичної філософії для рішення проблем свідомості було безглуздим. Це й явилося тією незримою межею, за який, з одного боку, вся подальша філософія розвивалася в дусі двох протилежних напрямків: неокантіанства і неогегельянства, а з іншого – виявився неможливим розвиток уявлень про свідомість у класичному (лінійному або абсолютному) аспекті. Весь подальший розвиток філософії як «науки про свідомість» виявився некласичним (нелінійним).
Діалектичний матеріалізм і наука в XIX – XX ст. розглядали свідомість як функцію мозку, відображення об'єктивного світу, необхідну сторону практичної діяльності людини. Свідомість, відображаючи об'єктивний світ, обумовлюється природною і соціальною реальністю.
Одна із центральних концепцій свідомості, що проходить через всю історію європейського мислення, пов'язана з її етимологією. Латинська назва свідомість переводиться як спільне знання. Тому концепція ототожнення свідомості зі знанням одержала значний розвиток (все, що ми знаємо, є свідомість, і все, що усвідомлюємо, – знання).
Однак є філософи, які не погоджувалися з таким підходом. Наприклад, І.Кант вважав, що знання про трансцендентальний суб'єкт, який знаходиться у свідомості, в принципі неможливо (тому що за самим визначенням трансцендентальне є те, що перебуває за межами досвіду).
Якщо до кінця XIX ст. вважалося цілком обґрунтованим досліджувати сутність свідомості, то у кінці XIX ст. з'ясувалося, що такий підхід неправомочний. Американський прагматик У.Джеймс засумнівався в реальній наявності сущого, яке іменується свідомість. Наприкінці XІХ ст. біолог Т.Гекслі висловив припущення, що створити наукову теорію про свідомість у принципі неможливо. Не погоджувалися з такою позицією інші психологи і філософи кінця XIX в. (В.Вундт, Ф.Брентано, К.Штумпф, В.Дільтей та ін.), які вважали, що наукові дослідження можуть бути пов’язані тільки з окремими сторонами свідомості; її ж сутність не може бути виражена, незважаючи на те, що сама свідомість дана в переживанні суб'єктивним образом. Представники неопозитивізму (Л.Вітгенштейн, Д.Остін та ін.) говорили про проблематичність вираження сутності свідомості в поняттях. Екзистенціаліст Ж.-П. Сартр затверджував, що свідомість – це феномен «ніщо», про специфіку якого не можна сказати нічого конкретного.
Наприкінці XIX – початку ХХ ст. феноменологі (Ф.Брентано, Е.Гуссерль, Ж.-П.Сартр) запропонували принципово новий підхід до розуміння сутності свідомості – інтенціональний. Відповідно до їх уявлень, інтенціональність – основна властивість свідомості, що полягає в спрямованості свідомості на предмет. Такою властивістю володіють всі види і акти свідомості: сприйняття, думки, уявлення, емоції, бажання і т.ін.
У цілому в ХХ ст. склалася ситуація, коли практичне вивчення свідомості проводилося дуже інтенсивно, тоді як філософське і наукове дослідження опинилося позбавленим будь-яких істотних підстав. Вивчення свідомості у ХХ ст. проводилося або за допомогою аналізу умов її існування, або шляхом конкретизації її якостей у загальній життєдіяльності людини, або за допомогою інтенціональності.
Із невизначеності того, що є свідомость, випливають всі труднощі її дослідження. У сучасній філософії вона визначається як становище психічного життя індивіда, що включає суб'єктивні переживання подій зовнішнього світу і життя самого індивіда, а також відповідальність і звіт за своє життя. Свідомість може бути розглянута як вищий рівень психічної діяльності людини і розкрита як універсальна здатність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання, забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей. Тому вона включає всю системну ієрархію різноманітних процесів: почуттєвих (відчуття, сприйняття, подання), розумових (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами і т. ін.), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам'яті), уяви, інтуїції, спогаду і т.ін. Особливу групу станів свідомості утворюють процеси переживання і віри: сумнів, переконання, радість, пригніченість, бажання і т. ін. Треба розрізняти два різних вектори спрямованості свідомості: екстраверсія – свідомість, орієнтована на зовнішній навколишній до людини світ, і інтроверсія – свідомість, орієнтована на внутрішній світ людини. До різновидів останнього можна віднести самосвідомість, саморефлексію, самооцінку і т. ін. Отже, у самому загальному виді можна розрізняти три підходи до класифікації форм свідомості: когнітивний (пізнавальний), феноменологічний (пов'язаний з інтенціональністю) і по її спрямованості (усередину себе або на навколишній світ).
4. Свідомість як форма відображення
Відображення є загальна властивість матерії, що визначається як здатність одних матеріальних явищ, предметів і процесів відтворювати у своїх властивостях особливості інших предметів, явищ і процесів при взаємодії з ними. Звичайно виділяють відображення в неживій природі, живій природі і на соціальному рівні.
Найпростіші форми відображення в неживій природі є слід, відбиток і прямий вплив, які хоча і є наслідком впливу іншого об'єкта (наприклад, найпростіший удар, який призвів до вм'ятини), але не служать орієнтиром для власної активності. Вони протікають самостійно і пов'язані з різними взаємодіями.
І тільки при переході від неживої природи до живої з'являється новий тип відображення – інформаційний. Тут вже виникає ієрархія відображень, коли більш прості види відображення підготовляють більш складні. Інформаційне відображення пов'язане з активним використанням відбиваної інформації і здатністю об'єктів змінювати свій стан у результаті зовнішнього впливу. Але якщо друга з цих властивостей пов’язана в певних випадках і з неживою природою (наприклад, у результаті хімічних реакцій), то перша виникає тільки разом з появою відчуттів, тобто властива лише живій природі. Інформаційні відображення впливають вибірково, тому що пов'язані вже з роботою свідомості і психіки.
У живій природі відображення також можна класифікувати за їх ефективністю. Вони діляться на подразливість, чутливість і психічні відображення. Подразливість – властивість найпростіших одноклітинних організмів до специфічної реакції у відповідь на дію подразників (вона також є і у рослин, і у тварин, і людині). Чутливість – наступна, більш висока стадія відображення – пов'язана зі здатністю тварин і людини до відчуття. Психічне відображення – вищий з відомих людині як біологічній сутності способів відбиття – пов'язане із збудливістю нервових тканин (цей тип відображення властивий переважно людині і пов'язаний з нейрофізіологічними процесами, але у слаборозвиненій формі існує й у тварин). Здійснення психічної діяльності виробляється переважно свідомістю. У цьому сенсі свідомість може розглядатися як вища форма відображення дійсності. Для людини найбільш характерними є почуттєвий і раціональний типи пізнання. Однак психіка людини не зводиться тільки до свідомої (раціональної) діяльності, у неї включаються також і несвідомі процеси.
І нарешті відображення на соціальному рівні пов'язують із формами суспільної свідомості, з індивідуальними формами відображення людини, і саме останнім часом з технічними можливостями зв'язку і керування. Згідно К.Марксу, суспільна свідомість є породженням і відображенням суспільного буття. Вона може розумітися як усвідомлення суспільством свого буття і навколишньої дійсності. Звичайно ж, і тут пізнання виробляється реальним діючим суб'єктом, але тільки в інтегральній єдності групи суб'єктів проявляється феномен науки і суспільної свідомості, коли кожний з членів цієї групи виконує свою частину роботи, у цілому пізнавальні здатності суспільства багаторазово зростають. До форм суспільної свідомості відносяться: політична свідомість, правова свідомість і мораль, які пов'язані з регуляцією суспільних відносин; наука, мистецтво і філософія, що виступають формами духовного освоєння дійсності, а також релігія і міф, у яких світ розкривається у вигляді уявлень і думок, які активно впливають на суспільство. Кожна з цих форм має два підрівня психологічний і ідеологічний. Форми суспільної свідомості являють собою різні способи колективного освоєння (відображення) дійсності. Вони характеризують не стільки індивідуальну свідомість людини, скільки різні можливі способи пізнання і самовираження соціальних груп (своєрідних співтовариств вчених, художників, людей, що вірують і т. ін., об'єднаних за принципом діяльності і способу відображення дійсності).
5. Категоріальні елементи і структури свідомості.
Самосвідомість і рефлексія
Свідомість людини виконує ряд функцій, з якими пов'язані її основні структури. Як ми вже відзначали, свідомість може бути представлена як універсальна здатність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання; забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей; розкриватися за допомогою системної ієрархії різноманітних процесів: почуття (відчуття, сприйняття, подання), розсудку (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами і т.ін.), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам'яті), уяви, інтуїції, спогаду і т.ін., а також процесів переживання і віри (сумніву, переконання, радості, пригніченості, бажання і т.ін.). Можна, таким чином, вказати основні структури, компоненти і форми існування свідомості.
Ми також зазначали, що процес виникнення і розвитку свідомості пов'язаний з мовою і культурою. Мова в самому загальному смислі є система знаків, що служить необхідним способом мислення, самовираження, спілкування і комунікації людей. Її основною властивістю є символізація – здатність образно представляти за допомогою одних почуттєво сприйманих подій інші. Символ є сукупність знаків.
Знакова або символічна функція з'являється тільки на певному етапі розвитку культури. Культура (у перекладі з лат. – оброблення, культивування) у самому загальному сенсі є все те, що створене людиною. То, що створено в матеріальному виробництві, створює матеріальну культуру, у духовному – духовну культуру. Сполучною ланкою між світом природи і світом культури є людина.
Створене людиною в духовному світі є ідеальне, яке являється найважливішою властивістю і індивідуальної, і суспільної свідомості. Ідеальне є відображення у формах діяльності, свідомості і волі людини зовнішнього світу; на відміну від матеріального – того, що відображається нашими органами почуттів і існує незалежно від них. Ідеальне є те, що створює людина у світі для задоволення своїх потреб (такий механізм діяльності людини називається об'єктивацією).
У класичній філософії виробився такий спосіб сприйняття навколишнього світу, відповідно до якого людина протистоїть природі завдяки своїм духовним і розумних здатностям. Це протистояння духовного і природного було оформлено у вигляді протистояння суб'єкта і об'єкта, які доповнюючи один одного з'явилися найважливішою ланкою людського пізнання.
Іншим способом протистояння матеріального і ідеального є дихотомія (єдність, що припускає взаємозв'язок) мови і мислення. Якщо мислення в самому загальному вигляді можна визначити як процес, що дозволяє оперувати образами предметів, то мова є його матеріальною (застиглою в образах) формою. І хоча кількість різних мов у сучасному світі досить велика, кожна з них задає певний спосіб сприйняття світу, який задається регіональними особливостями. Національні мови обумовили природну комунікацію людей, наукові – штучну.
Безсумнівно, найважливішою особливістю свідомості є наявність пам'яті – мнемонічної властивості нервової системи, вираженої в здатності тривалого зберігання інформації про події зовнішнього і внутрішнього світу людини, її психіки. І хоча властивості пам'яті – внутрішня ознака свідомості кожної конкретної людини, завдяки її механізмам вона здатна дізнаватися і ідентифікувати природні і соціальні явища, пригадувати події минулого.
Кожна людина здатна домагатися поставленої мети. І єдиний механізм, що спонукує людину робити кроки для здійснення задуманого, є її воля. Воля – є здатність до вибору мети діяльності і сукупність зусиль, спрямованих на її здійснення. Це особливий акт, який не зводить до свідомості, але спонукує її до дії. Воля, визначаючи поведінку людини, формує і її характер.
Одним з найважливіших способів існування людини є процес самопізнання, що був відомий ще в античності. Сократ, що мав на увазі той факт, що саме ціннісне для людини перебуває в її душі, говорив: «Пізнай самого себе». І в пізній античності філософи, які виявили значну активність для пошуку ідеалу мудреця, основні зусилля направили на внутрішній світ самої людини. Так, кінік Діоген Синопський затверджував, що все, необхідне для щастя, людина має в самої собі, для цього їй не потрібні ні знатність, ні багатство, ні інститути. Ідеалом кініків є людина, занурена у стан автархії (самодостатності). Коли знаменитий Олександр Македонський, почувши про славу Діогена, відправився до нього, щоб винагородити, то знайшов людину, що живе в бочці. Тоді він казав: «Скажи, що ти хочеш, і я все тобі дам». На що Діоген відповів: «Відійди, не заслоняй Сонця». Ідеалом епікурейців з'явився мудрець, що перебуває у стані атараксії (самозанурення), ідеалом стоїків – людина, що піддана апатії (що ігнорує страсті), а ідеалом скептиків – людина у стані афазії (мовчанні і утриманні від суджень). У всіх цих випадках людина, щоб стати мудрецем, повинна була утримуватися від проявів зовнішнього світу і займатися самопізнанням. Іншими словами, самопізнання – історичний процес, що з'являється на певному етапі розвитку людини, коли вона виділяє себе з природи і шукає своє місце в загальній системі навколишніх подій. Але тільки в Новий час Р.Декарт розкрив механізм самопізнання як основний метод. Раціональне самопізнання, зведене Декартом до рангу теорії, з'явилося підсумком раціональних пошуків історичного мислення.
М.Ґайдеґґер затверджував, що свідомість сучасної людини є влаштованою таким же способом, який її показав Р.Декарт, тому він назвав сучасну епоху картезіанською. Але тільки для тих, хто, згідно Ґайдеґґера, прагне осягти смисл буття, упорядкувати потік власних думок, привести їх у систему, тільки для тих, хто займається самоаналізом, може відкритися сенс існування, тому що цей сенс перебуває не в навколишній дійсності, а в самій людині. Самопізнання є механізм цілісного сприйняття себе людиною як (розумної) істоти, що почуває і мислить. Але самопізнання властиве і соціальним групам людей (і суспільству в цілому), тому що кожна з них має свою суспільну свідомість.
До різних форм самосвідомості, що розкриваються в процесі еволюції мислення, можна віднести самовідчування (найпростіший зі способів виділення себе із природного світу), самокомунікацію (виділення індивідом себе із соціального середовища, усвідомлення себе приналежним до якої-небудь соціальної групи, культурі, до певного суспільства), самоздійснення (виділення свого «Я» з безлічі інших «Я» і, як наслідок цього, самооцінка і самоконтроль).
Разом з тим існують два способи розгортання самосвідомості: зовнішній – предметність, коли свідомість людини спрямована на зовнішні предмети, і внутрішній – рефлексія, коли предметом аналізу постають механізми свідомості (наприклад, процес мислення, внутрішні почуття і переживання і т.ін.). Перший з них дозволяє людині розкритися на повсякденному рівні, другий – на теоретичному.
6. Колективне, індивідуальне і символічне несвідоме, архетипи.
Психоаналіз
Класичне суспільство знало про надзвичайні явища людської психіки тільки за деякими реальними фактами нестандартної поведінки людей: гіпнотизм, крикливство, відьмовство, чаклунство і т.ін. Однак всі ці явища розглядалися як прояв диявольської сили, що пов’язана з темними силами зла, тому що вони суперечили звичним свідомим і розумним уявленням про світ, що йде від Бога. Лише у ХІХ – ХХ ст. стало зрозумілим, що більшість з цих уявлень мають психічний зміст і відносяться до явищ несвідомого.
З несвідомим у самому широкому смислі звичайно пов'язують неусвідомлювані, нерефлексивні і спонтанні прояви людської психіки. У повсякденному розумінні несвідоме є те, що вище свідомості (над- або поверх-свідомісті, інтуїція і т.ін.) або те, що нижче її (під-свідомість, з якою мають справу художники і лікарі). У сучасній філософії розрізняють наступні основні значення несвідомого: 1) сукупність активних психічних станів і процесів, неусвідомлюваних людиною без спеціальних методів (сновидіння, гіпнотичні стани, інстинкти, пов'язані з певним типом поведінки і закріплені біологічною відповідальністю – інстинкт самозбереження); 2) сама велика частина психіки людини, що перебуває за межами свідомого (тобто всі стани людини, у яких по тим або іншим причинам свідомість важко виявити); 3) форми психічного відображення, що виявляються предметом специфічних наукових і ненаукових дискусій (чаклунство, магія й т.ін.); 4) стани людини, обумовлені відсутністю свідомості (стереотипи авто матичної поведінки – наприклад, автоматична гра на піаніно).
У класичному мисленні, яке фактично не мало знання про несвідоме, існували уявлення, які можна було асоціювати з несвідомим. В античності це вчення Сократа і Платона про анамнесіс – пригадування вищих ідей. У Новий час було розроблено ряд ідей, які призвели до вчення про несвідоме. Це ідеї про непізнавані причини, що детермінують бажання (Б.Спіноза); несвідоме як нижчій формі щиросердечної діяльності (Лейбніц); зв'язок несвідомого з діяльністю нервової системи (Д.Гартлі); зв'язок несвідомого з проблемами інтуїтивного і почуттєвого пізнання (Кант); несвідомі внутрішні імпульси (Шопенгауер); діяльність несвідомого світового духу (Е.Гартман); неусвідомлюване мислення (Вундт); неусвідомлювані і невидимі травми (Шарко); несвідомому характері поведінки людей (Лебон); несвідомих факторах неврозів (Жані)
Однак тільки наприкінці XIX – початку ХХ ст. з’явилися системні науково-філософські уявлення про несвідоме. Е.Дюркгейм, аналізуючи феномен групи індивідів, робить висновок про те, що в такому стані з'являється якийсь новий результат, невластивий кожному індивідові окремо. Цей феномен Дюркгейм назвав колективним уявленням (або соціальним фактом). До такого роду фактів він відносить, зокрема, релігію.
Засновником вчення про несвідоме вважають З.Фрейда (1856 – 1939), який, трактуючи психіку як складний феномен, розробив концепцію психоаналізу. Найбільш спірною частиною його вчення була ідеї про конфлікт між природою людини і її суспільною формою існування. Розглядаючи неврози і комплекси людини як результат яскравих (переважно сексуальних) вражень минулого життя людини, він розробляє вчення про несвідоме, котре в певні моменти детермінує свідому діяльність людини. Йому вдалося встановити: якщо під впливом яких-небудь зовнішніх факторів (наприклад, гіпнозу) хворому вдається виразити свої несвідомі враження, тобто виразити за допомогою свідомості, то людина може звільнитися від своїх несвідомих комплексів – у цьому й складається робота психіатра. З.Фрейд, який за допомогою досвіду прийшов до наявності несвідомих ефектів людської психіки, розробив вчення про індивідуальне несвідоме. За Фрейдом, психіка людини може бути представлена за допомогою трьох рівнів: несвідомого, передсвідомого і свідомого. Для характеристики цих трьох рівнів Фрейд вводить іншу ієрархію форм психіки, розглядаючи її як механізм взаємодії Понад-Я (супер-его), Я (его) і Воно (аморальне темне егоїстичне начало). Супер-его формується до 5 років, коли народжується почуття провини. Понад-я народжується як результат перенесення авторитету батьків і вихователів на внутрішній світ дитини. З цього моменту Я (дитини) перебуває між двох начал, які розривають її психіку: з одного боку, інстинктивні сили (Воно), що вимагають негайного задоволення бажань, з іншого – гнітючі сили Понад-Я, що асоціюється для дитини із суспільством, які направляють руйнуючі дитину сексуальні імпульси на більш безпечні шляхи.
Намагаючись нормувати потужні руйнівні сили несвідомих потягів індивіда, суспільство створює надбудовні механізми у вигляді інститутів культури. Придушення інстинктивних потягів приводить, за Фрейдом, до розладу психіки, тому, індивід, у свою чергу, прагнучи уникнути розладу психіки, створює свої захисні механізми.
Ці механізми трансформації заборонних бажань, за Фрейдом, одержали назву сублімації – витиснення заборонних бажань на більш високі рівні психіки (де вони реалізуються у вигляді мистецтва, творчості і т.ін.). Якщо сублімація не вдається, це приводить до неврозів, які надалі і становлять явища несвідомої психіки і в крайніх випадках перетворюються в маніакальні прояви.
І хоча Фрейда багато критикували його послідовники, насамперед за зведення всіх механізмів несвідомого до сексуальних розладів, але саме він, як ніхто іншій, багато зробив для того, що окремі ідеї про несвідоме перетворилися в теорію.
Учень Фрейда К.Юнг, не погоджуючись із ідеями свого вчителя і вважаючи, що несвідоме з'являється не на індивідуальному, а колективному рівні, розробляє вчення про колективне несвідоме. Розуміючи психоаналітичну діяльність принципово інакше, ніж вчитель (тобто вибудовуючи комплекси людей відповідно до їх швидкої, без роздумів, відповіді на поставлені питання), він виявив лінгвістичні (язикові) підстави несвідомого. У своєї праці «Структура душі» він пише: «Ми повинні... розрізняти три ступені душі: 1) свідомість; 2) особисте несвідоме, що складається насамперед з всіх тих змістів, які стали несвідомими або в силу того, що вони втратили свою інтенсивність і тому виявилися забутими, або ж тому, що від них відсторонилася свідомість (так зване витиснення); 3) колективне несвідоме, що включає в себе можливі уявлення, але не індивідуальної, а загальнолюдської, і навіть загальнотваринної природи, і становить фундамент індивідуальної психіки. Якщо індивідуальне несвідоме відображає особистий досвід людини і складається з її переживань, які на попередніх етапах життя були свідомими, то колективне несвідоме – це загальнолюдський досвід, що, згідно Юнгу, включає сховані сліди пам'яті людського минулого. Зміст колективного несвідомого становлять архетипи – підсумок досвіду незліченних поколінь предків, що може бути розкритий як психічний залишок переживань одного і того ж типу, закріплений на несвідомому рівні протягом життя багатьох поколінь предків. Юнг стверджує, що архетипи мають не біологічну, а символічну природу, тобто є своєрідні внутрішні заборони (маски), закріплені на рівні символіки психіки і настільки глибоко відрефлексовані поколіннями предків, що на звичайному свідомому рівні вони попросту не сприймаються.
Один з учнів Фрейда Е. Фромм, пояснюючи сенс символічного писав: «Символ – це щось, що перебуває поза нами і символізує щось усередині нас. Мова символів — це мова, за допомогою якої ми виражаємо наше внутрішнє становище так, ніби воно було почуттєвим сприйняттям, ніби воно було чимсь таким, що ми робимо, або чимсь, що робиться з нами в навколишньому матеріальному світі. Мова символів — це мова, у якої зовнішній світ є символ внутрішнього світу, символ душі і розуму»3.
Принципово новий варіант рішення проблеми несвідомого можна знайти в структуралізмі. Завданням структурного аналізу є дослідження різноманітних символічних культурних форм (мистецтва, релігії і т.ін.) як кодів архетипічної мови. На відміну від французького філософа-позитивіста Леві-Брюля, що уявляв колективні форми мислення архаїчних народів у вигляді форм «дологічного мислення», французький структураліст К.Леві-Стросс робить висновок про наявність у міфі позитивної логіки у формі структури міфу. Ці відкриття Леві-Стросс представив у вигляді методу структурної антропології, згідно якого суспільство в цілому повинне розглядатися як багатоаспектна система комунікацій, що моед бути представлена у формі бінарних опозицій (тобто протилежних структур). У такому вигляді повинні розкриватися і всі процеси смислоутворення (на рівні свідомого і несвідомого).
Свою модель бачення несвідомого дає французький психоаналітик, представник школи структурного психоаналізу Ж.Лакан. Він виводить знамениту тезу: «бажання суб'єкта є бажання Іншого». Це означає, що причина незадоволеності бажання за допомогою володіння яким-небудь об'єктом залишається по ту сторону самосвідомості. Бажання не має об'єкта, це чиста форма, яка задана за допомогою моделі мови, тому воно є несвідомим. З цього Лакан виводить іншу знамениту тезу: «несвідоме структурується як мова». Символічними елементами в такому випадку можуть бути названі цифри, слова, осмислені знаки і т.ін. Навіть суб'єкт у Лакана постає передатною ланкою замкнутих «символічних контурів» різного порядку (сімейного, сусідського, корпоративного, національного та інших), у яких циркулюють форми вираження мови, що самовідтворюються (через мову). Суб'єкт виступає в такому випадку лише засобом вираження мови, а не її творцем. Практично Лакан повторює модель Ґайдеґґера, застосовану до буття: це буття говорить у людині, а не людина у бутті. Як приклад трактування несвідомого Лакан використовує метафору дзеркала. Дзеркало дозволяє дитині на ранній стадії, коли розпізнання себе відбувається в тілесно-почуттєвому акті, замкнутому в сфері несвідомого, розглядати себе як іншого. Розпізнання себе відбувається в тім момент, коли відбувається словесна ідентифікація себе зі своїм відображенням (у дзеркалі). Несвідоме дитини було укладено в її дзеркальному відображенні, а розпізнавання цього дзеркального іншого пов'язане з актом самосвідомості себе. Через механізм несвідомого дитина здійснює акт самоідентифікації.
Однак наприкінці ХХ ст. склалися й інші уявлення про механізми несвідомого. Так, французський структураліст М.Фуко пов’язує розуміння процесів несвідомого з механізмами бажання4. Розкриваючи сутність ціх механізмів, французький філософ Е.Левінас вважав, що бажання пов’язано з Іншим (іншою людиною), тобто механізмами її впливу).
Особливий вигляд конструкції несвідомого побудували французький філософ-постструктураліст Ж.Дельоз і психоаналітик Ф.Гваттарі. У своєму знаменитому творі «Капіталізм і шизофренія», виданому в 80-х рр. ХХ ст., вони показали, що всі поняття культури можна розподілити між двома областями, які утворюють два протилежних способи мислення (перший втілює в собі всі позитивні риси культури, другий – негативні). З другим у Дельоза асоціюється уявлення про «державне мислення» (і «державну філософію»). У цьому творі вони розробляють теорію про виробництво і «машини бажання» (під якими розуміються люди, строго підлягаючі певним бажанням). Нова теорія протиставляється теорії репрезентації і суб'єкта, що лежить в основі всіх класичних культур. «Державна філософія», за Дельозом, побудована на основі понять ідентичність, подібність, істина, справедливість, заперечення, які дозволяють створити ієрархію і структурувати внутрішні області мислення. Вона заснована на уявлені (репрезентації), тобто аналізує мислення за допомогою суб'єкта, поняття і об'єкта. Завданням такого мислення є встановити подібність між цими трьома областями і побудувати чітку систему їх розмежування. Сформованим таким чином історичним класичним моделям мислення Дельоз протиставляє номадичну модель, що заснована не на подібності внутрішнього змісту вказаних структурованих областей (суб'єкт – поняття – об'єкт), а на розходженні їх зовнішності (того, що за межами кожної з цих областей). Дельоз бачить своє завдання в створенні безперервного простору мислення, який позначає назвою «шизоаналіз» і який спрямований на вивільнення потоків бажань з-під чіткої структури суб'єкта (сформованої державним мисленням). Нове бачення поведінки суб'єкта, обумовленого бажаннями, приводить Дельоза до критика класичного психоаналізу (З.Фрейда і К.Юнга), який він вважав одним з інститутів класичного (буржуазного) суспільства.
У своїй новій теорії він протиставляє «машини бажання», що створюють творчі потоки мислення, соціальним інститутам, які прагнуть придушити всі випадкові відхилення від стандартного (державного) мислення. Основним завданням цієї теорії несвідомого є звільнення потоків бажання з-під влади «державного мислення». Однак у цілому, як можна заключити з теорії Дельоза, проблема ця дуже складна.
Теорія Ж.Дельоза і Ф.Гваттарі, як і концепції З.Фрейда, К.Юнга, Ж.Лакана та ін, є лише спроба розрішити труднощі розуміння несвідомого. Ці теорії показали важливу роль несвідомого у житті людини.
Отже, ми бачимо, що різні моделі несвідомого дуже серйозно розширюють сферу розуміння людської психіки. Тому більшість вчених, що розробляли сучасні теорії психіки, досліджували механізми несвідомого. Вважаючи, що механізми свідомого і поведінки людини вже добре вивчені і нічого нового не додадуть до наших уявлень про духовний світ людини, вони розробляли різні моделі співвідношення свідомого і несвідомого.
Питання для самоконтролю:
Тема 9. Наука і методологія наукового пізнання.
План
Як своєрідна форма пізнання – специфічний вид духовного виробництва – наука виникла в Європі, в Новий час, в ХVІ-ХVІІ ст., в епоху становлення капіталістичного способу виробництва й поділу єдиного раніш знання на філософію та науку.
Передумови науки створювались в стародавніх цивілізаціях – Єгипті, Вавілоні, Давній Греції - у формі емпіричних знань про природу й суспільство, у вигляді окремих елементів, “ зачатків” астрономії етики, логіки, математики й ін. Причина такого положення міститься у реальних суспільно-історичних факторах, які ще не утворювали об’єктивних умов для формування науки як особливої системи знання, своєрідного духовного феномену і соціального інституту. Справа в тім, що, в основному, стародавні суспільства були традиційними, тобто основну цінність в них складали традиції, неухильне слідування яким було гарантією стабільності суспільного життя. Знання, які виникали на той час, застосовувалися для обслуговування вже сформованих практичних структур і як самоцінні не розглядалися.
На відміну від традиційного знання наука Нового часу кардинально по-новому поставила питання про специфіку наукового знання і своєрідність його формування, про завдання пізнавальної діяльності та про її методи, про місце й роль науки у житті суспільства, про необхідність панування людини понад природою на основі знання її законів.
У суспільному житті почала формуватися світоглядна настанова, новий образ світу й стиль мислення, який по суті зруйнував попередню, багатьма століттями створену картину світобудови та привів до оформлення речево-натуралістичної концепції космосу з її орієнтацією на механістичні та кількісні методи. Об’явив природу механізмом, людина створила світ, в якому вона змогла щось розуміти, знати, і, відповідно, перетворювати за своєю волею та бажанням. Природа почала розглядатися з точки зору природного ладу, в якому мають місце тільки механічні події. У цьому зв’язку простір, час, матерія стали цікавити людину тільки з кількісного боку. Світ природи перестав бути заселений казковими істотами, духами тощо. І якщо, навіть, не заперечувалась ідея утвору природи Богом, то передбачалось, що він творив за законами математики. Божественна книга має шифр смислів, прихованих у її письменах.
Сприймати природу як сукупність природних подій і процесів, причино зумовлених, не залежних від людини, які відбуваються поза участю у них сил або істот – значить відноситися до неї як до об’єкта науки. Наука увійшла у світоглядний контекст епохи і виробила способи та методи спілкування людини зі світом і природою. Головною метою такого спілкування стало отримання знання.
У розумінні ґенези, виникнення науки в історії та філософії науки склалися два протилежні підходи. З точки зору екстерналізму, поява науки обумовлена цілком і повністю зовнішніми для неї обставинами – соціальними, економічними і ін. Тому основною метою вивчення науки є реконструкція соціально-культурних умов і орієнтирів науково-пізнавальної діяльності. Вони й виступають як головний фактор, що безпосередньо визначає виникнення й розвиток науки, її структуру, особливості, напрямок еволюції.
Інтерналізм, навпаки, основною рушійною силою розвитку науки вважає фактори, які пов’язані з внутрішньою природою наукового знання: логіку вирішення його проблем, співвідношення традицій і новацій тощо. Тому головну увагу при вивченні науки прибічники інтерналізму спрямовують на опис власно пізнавальних процесів. Соціокультурним факторам надається другорядне значення: у залежності від ситуації вони можуть лише прискорювати або гальмувати внутрішній хід наукового пізнання.
Отже, наука – це форма духовної діяльності людей, яка спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і само пізнання, яка має безпосередньою метою збагнення істини та відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їх взаємозв’язку, для того щоб передбачувати тенденції розвитку дійсності та сприяти її зміні.
Наука – це й творча діяльність з отримання нового знання і результат цієї діяльності: сукупність знань (переважно у понятійній формі), зведених у цілісну систему на основі певних принципів, і процес їх відтворення. Сума розрізнених, хаотичних відомостей не є науковим знанням. Як і інші форми пізнання, наука є соціокультурною діяльністю, а не тільки чистим знанням.
Таким чином, основні сторони буття науки – це, по-перше, складний, суперечний процес отримання нового знання; по-друге, результат цього процесу, тобто поєднання отриманих знань у цілісну, таку, що розвивається органічну систему; по-третє, соціальний інститут зі своєю інфраструктурою: організацією науки, професіональними об’єднаннями учених, ресурсами, фінансами, обладнанням, системою наукової інформації тощо; в-четвертих, особлива галузь людської діяльності і важливий елемент культури.
Основним завданням наукового пізнання є знаходження об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення тощо. Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, суттєві властивості предмета, його необхідні характеристики й їх вираз у системі абстракції, у вигляді ідеалізованих об’єктів. Якщо цього немає, то немає і науки, оскільки само поняття науковості передбачає відкриття законів, поглиблення у сутність досліджуваних явищ. Це – основна ознака науки.
На основі знання законів функціонування й розвитку досліджуємих об’єктів наука здійснює передбачення майбутнього з метою подальшого практичного освоєння дійсності. Націленість науки на вивчення не тільки об’єктів, перетворюваних в практиці сьогодення, але й тих, які можуть стати предметом практичного освоєння у майбутньому, є важливою рисою наукового пізнання. Передбачення майбутнього – така категорія , яка поєднує будь-які способи отримання і використання інформації про майбутнє, в і яка конкретизується у поняттях “прогноз”, “план”, “проект” та ін. Передбачення майбутнього – третя ланка у ланцюгу логічних операцій, дві попередні ланки якого складають аналіз теперішнього і дослідження минулого. Наукове передбачення зводиться до того, щоб мислено, у загальному вигляді, у відповідності із виявленими законами, сконструювати модель майбутнього з тих його одиничних фрагментів, які існують сьогодні. Будь-яке наукове передбачення завжди неминуча має свої межі, за якими воно перетворюється в утопію. У науці також важливо знати те, чого принципово бути ніколи, ні за будь-яких умов, не може.
Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, тобто сукупність знань, приведених до ладу на основі певних теоретичних принципів, які й поєднують окремі знання у цілісну органічну систему. Збори розрізнених знань, їх механічна сукупність, не поєднана у систему, ще не утворює науку. Знання перетворюються у наукові, коли цілеспрямоване збирання фактів, їх опис і узагальнення доводиться до рівня їх включення у систему понять, у склад теорії.
Для науки характерна постійна методологічна рефлексія. Це означає, що у ній вивчення об’єктів, виявлення їх специфіки, властивостей і зв’язків завжди супроводжується – у тому чи іншому ступеню – усвідомленням методів і засобів, за допомогою яких досліджуються дані об’єкти.
Безпосередньою метою і вищою цінністю наукового пізнання є об’єктивна істина, осягаємо переважно раціональними засобами і методами, але не без участи живого споглядання і позараціональних способів пізнання. Звідси виплаває характерна риса наукового пізнання – об’єктивність, усунення не притаманних предмету дослідження суб’єктивних моментів для реалізації чистоти його розгляду. Проте, активність суб’єкта – важлива умова і передпосилка наукового пізнання.
Отже, суттєвими ознаками науки є:
Наукове пізнання є цілісна система, що розвивається та має досить складну структуру. Остання є єдністю стійких взаємозв’язків між елементами даної системи. Структура наукового пізнання може бути представлена у різних її зрізах. Як такі можуть виступати: об’єкт пізнання, суб’єкт пізнання, засоби і методи пізнання – його знаряддя (матеріальні й духовні).
У структурі будь-якого наукового знання існують елементи, які не вміщуються у традиційне розуміння науковості: філософські, релігійні, магічні уявлення, інтелектуальні й сенсорні навички, які не піддаються вербалізації та рефлексії, соціально-психологічні стереотипи, інтереси, потреби, наслідки особистих пристрастей і антипатій.
Варто розрізняти наступні елементи у структурі наукового пізнання: ідеали та норми наукового пізнання, наукову картину світу, філософські основи пізнання. Ідеали та норми наукового пізнання – сукупність певних концептуальних, ціннісних, методологічних й інших настанов, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку, тобто вони є тими критеріями, які дозволяють віднести дане знання до наукового. До них відносяться і способи побудови теорії, сам науковий дискурс, критерії істинності тощо. Їх основна функція – організація та регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, засоби і форми досягнення істинних результатів. При переході на новий етап наукового дослідження (наприклад, при переході від класичної до некласичної науки) кардинально змінюються його ідеали та норми. Їх характер визначається в першу чергу предметом пізнання, специфікою досліджуваних об’єктів, а їх зміст завжди формується у конкретному соціокультурному контексті.
Наукова картина світу – цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована у результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. У залежності від основ поділу розрізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність ( тобто про природу, суспільство і само пізнання) і природничо-наукову картину світу. Остання - у залежності від предмета пізнання – може бути фізичною, астрономічною, хімічною, біологічною тощо. В загальнонауковій картині світу визначальним елементом виступає картина світу тієї галузі наукового знання, яка займає лідируюче становище на конкретному етапі розвитку науки.
Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових теорій і по мірі розвитку практики і пізнання одні наукові картини світу змінювалися іншими. Так, природничо-наукова (і, насамперед, фізична) картина будувалася спочатку на основі класичної механіки, потім – електродинаміки, потім – квантової механіки і теорії відносності, і, нарешті, - на основі синергетики.
Загальнонаукова класична картина світу при опису й теоретичному обґрунтуванні своїх об’єктів прагнула елімінувати все, що відноситься до суб’єкта, засобам, прийомам і операціям його діяльності. Тут панує об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення. Для класичної картини світу характерно уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події. У цій картині панують незмінні закони і суворий детермінізм.
Некласична картина світу, яка побудована на основі релятивістської і квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної картини, відхиляє уявлення про реальність як щось, незалежне від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. У ній зображений зв’язок між знаннями об’єкта і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв’язків розглядається як умова об’єктивно-істинного опису та пояснення світу.
Істотною ознакою постнекласичної картини світу є включеність суб’єктивної діяльності в “тіло знання”. У ній врахована співвіднесеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами. Характерною рисою постнекласичної картини світу є універсальний еволюціонізм, який поєднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу й поширюючий розвиток на усі сфери буття, установлюючи універсальний зв’язок між неживою, живою і соціальною матерією.
Поняття “філософські основи науки” виражає філософські ідеї та принципи, які утримуються в даній науці й надають найбільш загальні орієнтири для пізнавальної діяльності. Філософські основи науки поряд із функцією обґрунтування вже отриманого знання виконують також евристичну (беруть участь у побудові нових теорій) і методологічну функції. Будучи засобом (знаряддям) приросту нового знання, вони сприяють формуванню нових методів наукового дослідження. Філософські основи науки різнорідні й історичні: при переході від одного етапу розвитку науки до іншого протягом наукових революцій один їх набір змінюється іншим, проте певна наступність при цьому зберігається.
3. Методологія наукового пізнання.
Метод у самому широкому смислі слова – шлях до будь-чого, спосіб соціальної діяльності у будь-якій формі, а не тільки пізнавальній. Метод зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретної задачі, досягнення певного результату у даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили та час, рухатися до мети найближчим шляхом. Основна функція методу – регулювання пізнавальної та інших форм діяльності.
Поняття “методологія” має два основні значення: 1) система певних способів, прийомів і операцій, які застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); вчення про цю систему, теорія методу. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи обґрунтування його результатів, механізми і форми реалізації знання у практиці.
Існують дві основні методологічні помилки: 1) недооцінка або відкидання ролі методу і методологічних проблем (“методологічний негативізм”); перебільшення, абсолютизація ролі методу, перетворення його в універсальну відмичку до всього, у звичайний інструмент наукового відкриття (“методологічна ейфорія”)
Будь-який метод виробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка “стискується у метод”. У свою чергу, метод розширюється у систему, тобто використовується для подальшого поглиблення і розгортання знання, його матеріалізації на практиці.
У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В цьому плані усі методи наукового пізнання за ступенем загальності можуть бути поділені таким чином:
Філософські методи, серед яких найбільш давніми є діалектичний і метафізичний методи. Діалектика – учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання і заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і дії. Діалектику як особливий спосіб осмислення дійсності запровадив у традиціях європейської філософії Геракліт Ефеський, хоча її прояви та елементи були присутні в міркуваннях багатьох грецьких філософів, рівно як і філософів стародавнього Сходу. На рівень теоретичної розробленості діалектику вивів Г.Гегель. Діалектичний метод виходить із того, що якщо в об’єктивній дійсності відбувається постійний розвиток, виникнення та знищення всього, взаємоперехіди явищ, то поняття, категорії та інші форми мислення повинні бити гнучкими, рухомими, взаємопов’язаними, єдиними у протилежностях, щоб вірно відобразити реальну дійсність, яка розвивається. Тому найважливішим принципом діалектики є історизм, – розгляд предмета у його розвитку, саморусі, зміни та всебічність розгляду.
Категорії діалектики – це такі поняття (форми мислення), які відображають найбільш загальні та суттєві властивості, зв’язки і відносини реальної дійсності та пізнання. Філософські категорії - це результат історичного розвитку пізнання на основі чуттєво-матеріальної діяльності людей, суспільної практики. Основні категорії діалектики: сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, форма і зміст, причина і наслідок, загальне і одиничне, кількість і якість, розвиток, протиріччя тощо.
Зв’язок і взаємодія певних філософських категорій виступають як закони діалектики, першим із яких є закон єдності та боротьби протилежностей, що розкриває саме основне у розвитку – його джерело, яким є протиріччя (взаємозв’язок протилежностей).
Протилежності – це такі сторони, моменти, предмети, які одночасно: а) нерозривно пов’язані; б) взаємно виключають одне одного, причому не тільки у різних, але у одному і тому ж відношенні.; в) взаємопроникають і – при певних умовах – переходять один в одного. До них можна віднести, наприклад, такі явища і процеси як позитивне і негативне, інтегрування і диференціювання, асиміляція і дисиміляція, прогрес і регрес, матеріальне й ідеальне і ін. Тим самим розвиток постає як процес виникнення, зростання, загострення і вирішення різноманітних протиріч, серед яких визначальну роль грають внутрішні протиріччя даного предмету чи процесу. Саме вони і виступають як вирішальне джерело їх розвитку.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм розвитку: поступове накопичення кількісний найменувань у певний момент приводить до корінних якісним перетворенням (стрибкам), до виникнення нової якості, яка в свою чергу надає зворотного впливу на характер і темпи кількісних змін. Такі, наприклад, перехід води із одного агрегатного стану в інший у залежності від температури, тиску й ін. Факторів, перетворення одних хімічних елементів у інші у залежності від зміни розміру заряду ядра атома.
Закон заперечення виражає поступальний, циклічний, спадкоємний характер розвитку і його формулу: спіраль, а не коло або пряма лінія, повторення на вищій стадії деяких властивостей нижчої, повернення як би до старого. При цьому розвиток постає як процес, який начебто повторює пройдені щабелі, але повторює інакше, на більш високому рівні, наприклад, теза (ствердження) – антитеза (діалектичне заперечення) – синтез (єдність тези й антитези); за цією схемою розвиток мислення відбувається наступним чином: догматизм ( мислення рухається в межах уже заданих схем) – нігілізм (заперечення будь-якої визначеності) – діалектиктичний спосіб мислення (урахування процесуальності становлення буття).
Іншим розумінням діалектики є розуміння її як діалогу.
Антиподом діалектики є метафізика. Термін “метафізика” був впроваджений у І ст до н.д. коментатором Аристотеля Андроніком Родосським. Систематизуючи твори давньогрецького мислителя, він розташував “після фізик” ті з них, у яких йшлося про загальні питання буття та пізнання. Сучасне поняття “метафізика” має три основні значення: метафізика як:
- філософський спосіб мислення, протилежний діалектиці, якій заперечує загальний зв’язок і розвиток. Його об”єктивна основа – необхідність пояснення подробиць, окремих елементів (сторін) цілого, для чого ці сторони мають були мислено вилученими із цього цілого та досліджені окремо. До метафізичних відносять наступні методологічні позиції: релятивізм (все відносно), софістика (свідоме перекручення думки на засадах того, що протилежності тяжіють одна до одної), еклектика (довільне поєднання різнородних елементів), парадоксалізм (накопичення несумісних тверджень).
Загальнонаукові підходи та методи дослідження виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (пов’язане з описом і вимірюванням), порівняння та експеримент, де відбувається активне втручання у перебіг досліджуваних процесів.
Серед наукових методів теоретичного дослідженні виділяють формалізацію, ідеалізацію, індукцію, дедукцію, аналіз, синтез тощо. Формалізація – це відображення змістовного знання у знаковому формалізмі, символічних позначеннях; ідеалізацією є доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті; індукцією являється рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень); індукція – це рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень); аналізом є розкладання фактів на їх елементарні складники; синтез – передбачає поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище. Зазначені методи часто застосовуються людьми у повсякденному досвіді. У науці вони мають чітке процедурне розроблення. Використання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі ці методи приводять до виникнення наукових теорій – системи раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами реальності.
Необхідність та виправданість уваги до питань методу у сучасній філософії зумовлена тим, що людська діяльність не детермінована генетично, а тому й не видобудовується природно-стихійним шляхом; в цілому людська діяльність розвивається від рецептурного типу внутрішньої організації до методологічного. Метод постає складним утворенням, що включає описову, процедурну і концептуальну складові. Обґрунтування способів використання методів відбувається у межах відповідної методології, зумовленої соціокультурно.
Запитання та завдання для самоконтролю.
Теми для написання рефератів.
1.Етика науки у сучасному світі.
2.Культурні витоки науки.
3.Проблема експеременту в науці.
4.Сучасна методологічна ситуація у науці.
5.Вплив науки на розвиток суспільства.
Література
Тести:
І рівень:
а) філософія є частиною науки;
б) наука є частиною філософії;
в) філософія та наука частково включаються одна в одну;
г) філософія та наука виключають одна одну.
а) закон тотожності;
б) закон єдності та боротьби протилежностей;
в) закон суперечності;
г) закон взаємозв’язку змісту та форми.
а) суб’єктивним;
б) об’єктивним;
в) трансцендентним;
г) конвенціональним.
а) абстрагуванням;
б) аналізом;
в) синтезом.
а) софістика;
б) метафізика;
в) діалектика.
6. Філософська теза, згідно якій, довести можна все, що бажано, у залежності від підстав, притаманна:
а) софістиці;
б) метафізиці;
в) діалектиці.
а) очевидною;
б) схованою;
в) непізнаваною.
8. Співвіднесеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами, є характерною рисою постнекласичної картини світу
а) класичної картини світу;
б) некласичної картини світу;
в) постнекласичної картини світу.
9. Уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події, панування незмінних законів і суворого детермінізму, характерно для:
а) класичної картини світу;
б) некласичної картини світу;
в) постнекласичної картини світу.
10. Критерії істинності відносяться до:
а) ідеалів та норм наукового пізнання;
б) наукової картини світу;
в) філософським основам науки.
ІІ рівень.
1. Охарактеризуйте основні причини появи науки.
2. Порівняйте класичну і некласичну картини світу.
3. Опишіть будь-яку методологію.
ІІІ рівень
1. Простежте основні тенденції розвитку науки. Якими вони Вам уявляються - більш позитивними чи негативними? Чому?
2. Використовуючи, на Ваш погляд, адекватну методологію, проаналізуйте людину як предмет пізнання.
Тема 10. Суспільство у вимірах філософського аналізу
(філософія суспільства)
План
1. Основні підходи до розуміння суспільства
Суспільну сторону людського буття досліджують різноманітні науки – історія, політологія, правознавство, мистецтвознавство, етика, естетика, соціальна психологія тощо. Кожна з них аналізує і вивчає суспільство власними специфічними методами, досліджуючи певну окрему сторону соціальної реальності: чи то хронологію подій і соціальні інститути, чи то владу і політику, чи то мораль і право. Фундаментальні проблеми суспільного життя вивчає соціальна філософія. Вона концентрує увагу на масштабних суспільних явищах, націлена на з’ясування спрямованості і закономірностей розвитку суспільства.
Соціальна філософія – це галузь у структурі філософського знання переметом вивчення якої є суспільство в його цілісності, його сутнісні ознаки, якісна своєрідність і відмінність від природи, джерела соціодинаміки, перспективи розвитку, а також коло питань суспільного буття людини.
Майже всі філософи починаючи з давніх часів певною мірою торкалися цих питань: хтось їх тільки означив (наприклад, Піфагор, Епіку), хтось виклав детальне і концептуальне їх бачення (наприклад, Платон, Маркс). Варто говорити про розширення «предметного» простору соціальної філософії в процесі розвитку філософської думки. ХІХ століття спричинило зростання уваги до проблеми суспільного життя. Про це свідчить і остаточне формування соціології, так званої «соціальної фізики», в якості самостійної науки про суспільство на основі потужного емпіричного базису з використанням теоретичних та емпіричних методів дослідження. Соціальна філософія і соціологія мають точки дотику, але соціологія зорієнтована на вивчення механізмів соціальної взаємодії у мікро – і мікропроцесах, в той час як соціальна філософія, будучи генетично первиною залишається методологічною основою соціології, досліджуючи суспільне життя під кутом зору вирішення світоглядних проблем, претендуючи на широкі теоретичні узагальнення. Деякі соціологи-скептики ставлять під сумнів існування такої галузі філософського знання як «філософія суспільства», пропонуючи замінити її «наукою про суспільство», обмежуючи цю систему знань тільки прикладним соціологічним знанням, що безперечно неправомірно.
Соціально-філософський аспект властивий усім напрямам сучасної філософії. Слово «суспільство» відноситься до тих слів значення яких начебто зрозумілі самі собою. Але одні його зміст ототожнюють з історичною спільнотою (наприклад, первісне, індустріальне, сучасне суспільство), інші – з регіональною групою (наприклад, європейське, українське, латиноамериканське суспільство) або ж із людством в цілому.
Вся історія філософської думки свідчить про пошуки підходів до з’ясування сутності суспільства. Прослідкуємо їх еволюцію і результати, зробивши невеликий історико-філософський екскурс у проблему.
Серед соціально-філософських вчень Стародавнього Сходу вирізняється конфуціанська концепція. Конфуцій ототожнював суспільство і державу, проводячи паралель між державою і сім’єю, владою батька і владою імператора. Мудрість володаря і шанобливість народу були, на його розум, запорукою суспільного спокою.
Античні філософи спиралися на принцип індивідуальної свободи людини. У Платона та Аристотеля вчення про суспільство невід’ємне від вчення про державу. Платон аналізував проблему суспільної справедливості, в його «Законах» викладена чітка регламентація індивідуального і соціального життя, яка підпорядковує людину суспільству. Аристотель витлумачував суспільство як об’єднання людських індивідів для задоволення «соціальних інстинктів», об’єднання індивідів з раціональною метою.
Теоцентрична філософія середньовіччя визнавала земний порядок продовженням небесного, земне – символом небесного, Бога, як справжнє буття – вічним, а все інше – тлінним, тимчасовим.
Августин говорив про «Град Земний» через призму «Граду Божого», зрозуміло, віддаючи перевагу останньому.
Для філософії Нового часу було характерним розуміння суспільства як історичного утворення на основі конвенції, договору. Гоббс, Локк, Руссо виступали авторами договірної концепції. Не високо оцінюючи природу людини Гоббс вважав, що люди в результаті суспільної угоди позбавляються страху за власне життя. Руссо з’ясувавши значення економічних відносин, підійшов до проблеми соціальної нерівності.
Кант орієнтував людину на сферу належного, ідеалів та цінностей. Гегель у своїй філософії розробив філософські основи пізнання суспільства, його історії, суспільного буття людини. Гегель у противагу «договірній» теорії сформулював концепцію правової держави і громадянського суспільства як сферу відносин в якій переплітається залежність всіх від всіх.
Захоплення успіхами природознавства ХІХ ст. спричинило поширення позитивістсько-натуралістичного світогляду. Еволюціонізм як провідний напрямок суспільної думки того часу спирався на уявлення про єдність законів природи і суспільства, а соціальна еволюція вкладалася в межі еволюції біологічної. Дарвінівська теорія «природного відбору» пристосовувалася до пояснення соціальної напруги, яка ототожнювалася з боротьбою за виживання. Таким чином освоєння соціальними теоретиками досвіду природничо-наукового знання мало не тільки сильні, а і слабкі сторони.
Соціальна теорія Маркса ґрунтувалася на матеріалістичному розумінні історії. Матеріалістичне розуміння історії базується на тезі, що суспільство є соціальним утворенням, єдиною соціальною системою, джерело розвитку системи міститься в ній самій. Основу будь-якого суспільства складає спосіб виробництва матеріальних благ. За Марксом суспільство – це «продукт взаємодії людей». Маркс та Енгельс детально дослідили соціальні групи сучасного їм суспільства – пролетаріат, буржуазію, селянство та характерні відносини між ними.
Дюркгейм зробив спробу пояснити суспільство не як сутність ізольованих індивідів чи то суму договорів і загальних домовленостей. На його думку суспільство - це надіндивідуальне утворення, органічна єдність, дещо в своєму роді своєрідне. Закони, звичаї, релігійні вірування, мова набувають самостійного об’єктивного існування і спонукають індивідів до певних дій. Не слідуючи їм або недотримуючись їх, індивід відчуває тягар суспільного несхвалення. Солідарність як вищий моральний принцип виступає, за Дюркгеймом, цементуючою силою суспільного порядку. Особистість і суспільство, будучи взаємопов’язаними і взаємозалежними зацікавлені у благові протилежної сторони, що забезпечує суспільну гармонію.
Філософські напрямки ХХ століття проблеми суспільства аналізують відштовхуючись від людської індивідуальності.
Специфіка екзистенційної філософії полягає у тому, що вона акцентує увагу на людській «одиничності», «самості». Людина – це потенційна можливість, можливість завжди бути або стати іншим, можливість, яка розкривається протягом життя. Людина самотня, безособистісний світ суспільства в якому всі – «інші», саму людину по відношенню до себе робить «іншою» такою «як всі». Спілкування набуває рис анонімності, лише підкреслюючи самотність кожного. Наприклад, за Камю, єдиним способом справжнього спілкування може бути єднання індивідів у бунті проти «абсурдності» світу, проти смертності, недосконалості та безсмисленості людського буття. В екзистенціоналізмі домінуючою є проблема «чужості» людини у світі і «окремішності» людини, іншого та суспільства.
Представники феноменології (Гуссерль, Щюц) наполягають на тому, що кожна людина, маючи власну біографію, сприймає світ по-своєму, але це не виключає «взаємних перспектив» завдяки яким стає можливим взаємне спілкування. «Життєвий світ» - світ повсякденний, створений культурою постає фундаментом суспільства, феноменологія суб'єктивізує і психологізує перебування людини у суспільстві.
Французький структуралізм зробив спробу побудувати нову модель соціальної реальності. Леві-Стросс досліджував формування символічних структур суспільства – мови, культурних традицій, ритуалів, звичаїв, своєрідної загальної субстанції, нормативних структурованих систем суспільства.
Суспільство як засіб і результат практичної і комунікативної діяльності індивідів пояснював представник комунікативної філософії Хабермас. Життєвий світ, основу якого складає мовна комунікація обумовлює взаємодію індивідів не на основі нормативних узгоджень та домовленостей, а засобом комунікативно досягнутого розуміння. Панування у суспільстві авторитарності, закритості, недіалогічності, спустошує життєвий світ і робить повсякденне життя все більш убогим.
Провідні українські мислителі теж не залишали поза увагою соціальну проблематику зробивши свій внесок у формування соціально-філософських ідей. Не дивлячись на розмаїття соціальних теорій в українській філософії можна виділити їх загальні риси. Це по-перше, домінування етико-просвітницького підходу у поясненні основ суспільного життя і по-друге, осмислення основ буття саме українського суспільства, тобто звернення до національних основ і підвалин.
Прикладом може слугувати антропологічна філософія Сковороди. Просвітник Сковорода підкреслював, що благополуччя людей і суспільства основане на праці, бо саме вона є «машиною» суспільного життя, «началом» і «вінцем» радості людини і суспільства. Праця має бути «Сродною» людині, не примусовою, а творчою і вільною, до неї має «лежати серце» людини. Щастя доступне всім, через пізнання в собі «справжньої людини», через віру у Бога, надію на Бога, любов до Бога.
В основі соціально-філософських поглядів Драгоманова лежала ідея ліберальних цінностей. Первинність загальнолюдських цінностей, соборність, свобода, широке волевиявлення громадських і особистих інтересів були, на думку Драгоманова запорукою поступу суспільства. Освічені, чесні і добрі люди подолають роз’єднання і неволю. Заперечуючи «обов’язковий націоналізм» він застерігав, що за певних обставин культурні ідеї «можуть служити джерелом великих помилок».
Наріжним каменем розвитку українського суспільства Франко бачив швидкий розвиток культурного життя, розвиток письменства, освіти і науки, плекання української мови.
Прихильник історико-соціологічного методу Грушевський досліджуючи етнокультурне становлення української нації віддавав перевагу духовним факторам у формуванні національних ідеалів українського народу, який є рушієм суспільного поступу.
Мислитель-натураліст Вернадський аналізував проблеми суспільного буття у контексті вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму) висуваючи ідею єдності людства і природи, впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність.
Таким чином різні мислителі в різні часи намагалися пояснити, що об’єднує чи роз’єднує людей, чому вони дотримуються загальних правил життя чи ігнорують їх, як співіснують окремий індивід і суспільство, що є базовим і домінуючи у суспільному житті, чи існують ідеальні форми соціальної організації, у чому своєрідність саме ЛЮДСЬКОГО життя, тощо.
Для проведення подальшого аналізу підсумуємо вищеозначене і окреслимо зміст основної категорії соціальної філософії «суспільство».
Суспільство – це частина матеріального світу, що обособилася від природи, це велика сукупність людей, які сумісно здійснюють життєдіяльність в межах певних правил і штучних утворень, це населення внутрішньо організоване. Така позиція називається «соціальний атомізм». З позиції «соціального універсалізму», суспільство – це надбання культури, яке продукує культуру і одночасно є її результатом, це особлива форма надіндивідуальної взаємодії, яка не зводиться до простої сукупності людей, що на раціональних засадах дотримуються певних угод. Узагальнюючи позиції пропонуємо називати суспільством локалізовану у часі і просторі спільноту людей, життєдіяльність якої підтримується певними способами господарювання і спілкування, силою закону, звичаю, традиції, певним способом виробництва і споживання благ.
Наявність суспільства передбачає взаємозв’язок індивідів за певних умов і обставин. Коли йде мова про природу відносин між людьми, про ставлення людини до людини, про усвідомлення і оцінку людьми умов життєдіяльності, свого місця у суспільстві, доречно використовувати термін «соціальне». Соціальне – це сутнісна ознака суспільства. інколи зміст понять «суспільне» і «соціальне» неправомірно ототожнюється.
Соціальне виникає в процесі взаємодії людей і є результатом цієї взаємодії, несе «відбиток» людяності. Соціальність розмежовує світ людський і світ природний. Безумовно людина є природною істотою, але в той же час вона – істота соціальна. Тварина ж ніколи не набуде рис соціальності, хоча бджола або мурашка може вражати підпорядкованістю «колективу» і «добросовісною працею», соловей може зачаровувати співом, лебеді можуть демонструвати зразки вірності, а бобри – викликати подив своїми неперевершеними «будівельними» здібностями. Людина багато у чому поступається тварині, не маючи гострого орлиного зору, хижих кігтів лева, швидкості вовка, але вона їх всіх перевершує, створюючи мікроскоп і телескоп, різноманітні промислові прилади, транспортні засоби, засоби комунікації, тощо. Причина у соціальності людини. Вона є свідомою мислячою істотою, яка творчо планує і програмує свою діяльність, будучи вільною від безпосереднього тиску інстинктів тваринного світу. Людина є діяльною істотою. Діяльність – це форма людської активності, яка характеризується цілеспрямованістю. Діяльність передбачає наявність цілі, результату, способів його досягнення, сам процес виконання дій, а це означає що вона, діяльність, є усвідомленою, генетично не успадкованою формою відношення людини до світу. Здатність ставити цілі, осмислювати життєві проблеми, рефлектувати з приводу свого буття і бути взагалі, є проявом не біологічного, природного, а позабіологічного, тобто соціального рівня організації життя людини у суспільстві. Таким чином, соціальне – це діяльне спілкування людей, діяльність і соціальність обумовлюють одне, соціальне є сутністю суспільного.
2.Історичні та природничі умови існування суспільства.
Суспільство не існує у вакуумі, воно завжди історичне, має час і місце свого буття. Існування суспільства робить можливим низка факторів. Доцільно говорити про умови і фактори життєдіяльності суспільства розділивши їх на дві групи: історичні та природничі.
Існує якісна різниця в діях сил природи і суспільства. перші діють стихійно, в той час як людина, допускаючи елемент стихії, все ж творить свою історію свідомо, свідомо прагне задовольнити свої потреби, створюючи все нові способи для цього, модифікуючи, вдосконалюючи їх, керуючись цілями, настановами. Історичними, на відміну від природничих, є фактори створені самою людиною. Перший з них, і, на думку деяких мислителів, основний – фактор суспільного виробництва і праці, другий – знання, техніка, технології, третій – інституалізація суспільного життя.
Суспільне виробництво представляє процес взаємодії людини з іншими людьми та з природою за допомогою знарядь праці на основі розподілу праці в умовах історично визначених економічних відносин, метою яких є створення матеріальних і духовних благ. Це необхідна умова і матеріальна форма життєдіяльності суспільства, порушення суспільно-виробничої діяльності спричиняють соціальні кризи, а припинення її загрожує існуванню суспільства. Суб’єкти суспільно-виробничої діяльності історично змінюються (первісні мисливці, землероби, раби, робітники, управлінці, комп’ютерні системи, роботи) але вони мають бути. Праця – це необхідна умова існування суспільства, в процесі праці люди впливають на навколишній світ з метою його перетворення і підкорення власним потребам та інтересам. Праця забезпечує своєрідний обмін речовин між природою, людиною, суспільством. Доцільно згадати тезу про те, що писати вірші, насолоджуватися музикою, вивчати філософію і юриспруденцію людина може лише задовольнивши свої елементарні первинні потреби.
У процесі виробництва люди задовольняють свої первинні потреби у їжі, помешканні, вдосконалюють засоби задоволення потреб тим самим покращуючи і вдосконалюючи умови свого буття, розширюючи сферу потреб, ставлячи перед собою нові цілі. Таким чином у процесі виробництва виробляються не тільки блага, й форми спілкування, способи формування і задоволення потреб, тобто «виробляється» сама людина як соціальний продукт. Як суспільство виробляє людину як людину, так і людина виробляє суспільство. Людина постає не лише об’єктом, але і суб’єктом соціальної дії.
Маркс зводив трудову, виробничу діяльність людей до першооснови розвитку суспільства, спрямованої на задоволення в першу чергу матеріальних потреб людини. Таку позицію можна назвати соціально-економічним детермінізмом.
Детермінізм означає, що всі події у світі відбуваються за певних умов, без яких вони відбутися не можуть, всі явища і події у світі обумовлені зв’язками і відношеннями, тому детермінізм не зводиться лише до причинно-наслідкових зв’язків. Причинний детермінізм призводить до викривленого уявлення про дійсність. У даному випадку соціально-економічний детермінізм абсолютизує чи то надмірно звеличує роль економічного виробничого фактору в існуванні і розвитку суспільства.
Вагомим історичним фактором суспільного розвитку виступають знання, техніка і технології та його закономірності. Знання – це достовірна інформація про світ накопичення людством. Ще Бекон наголошував, що знання – це сила здатна змінити світ. Знаряддям зміни світу і підкорення його потребам людини є техніка і нові технології. Техніка постає комплексом речей, створених людиною, які вона використовує збільшуючи свої виробничі можливості. Техніка опосередковує зв'язок природи і людини, підсилюючи міць останньої.
Представники технологічного детермінізму фетишизують роль і місце науки і техніки в сучасному соціальному розвитку, забуваючи при цьому, що аморальне використання досягнень сучасної науки і техніки, незнання або ігнорування можливих наслідків застосування нових технологій можуть спричинити катастрофічні наслідки, які деструктивно та руйнівно впливають і на довкілля, і на суспільство.
Історичним фактором який забезпечує відносну стійкість суспільства є інституціалізація суспільного життя. Будучи членом суспільства кожна людина співвідносить себе с певною структурою соціальних і моральних цінностей, правил, норм для оцінки своїх і чужих дій. Це їй дає можливість орієнтуватися у соціальному середовищі, визначити за що вона буде схвалена, а за що засудження, а може і покарана. Суто соціальними утвореннями, які унормовують суспільство є соціальні інститути. Інститут (від лат. Institutum – устрій) виступає низкою регламентованих стандартів поведінки у різних сферах соціального життя, заохочуючи до певних дій чи утримуючи від них, контролює і впорядковує поведінку людей. Соціальні інститути різноманітні. В структуру економічних інститутів входить система норм і морально-етичних стандартів які регламентують сферу економіки (власність, прибуток, обмін). Політичні інститути забезпечують реалізацію політичної влади через функціонування держави, партій, армії, уряду тощо. Інститут сім'ї визначає відносини між чоловіками і жінками, між батьками і дітьми, методи виховання. Не менш значимим є функціонування у суспільстві таких соціально-культурних інститутів як релігія, наука, система освіти, правова система, система охорони здоров'я. Соціальні інститути є своєрідним соціальним каркасом суспільства.
Природничими умовами, відсутність яких унеможливлює існування суспільства є, по-перше, географічне середовище, по-друге, народонаселення. Територія, клімат, рельєф місцевості, гори, ріки і моря, рослинний і тваринний світ, атмосфера представляють географічне середовище. Воно поставляє суспільству ресурси забезпечуючи виробництво та потреби людей, створює матеріальні умови господарювання. Людина є природною істотою і суспільною одночасно. Ставлення суспільства до природи на різних етапах еволюції людства було різним. На різних етапах воно було злите з природою і абсолютне залежне від неї. Перші мисливці і землероби освоювали тваринний і рослинний світ, родючі землі. З часом, предметом освоєння стають земні надра, глибини морів та океанів, людина намагається освоїти атом, розщепивши його і поставити собі на службу. Людина починає усвідомлювати себе не часткою, а володарем природи, створюючи нову природу на основі методів секреції генної інженерії, змінює ландшафти будуючи мегаполіси і рукотворні моря. Не слід забувати і про те, що природа, завжди була способом естетичного і емоційного задоволення людини, надихала митців на створення шедеврів. Для сучасної людини недоторкана природа, справжня, нештучна, є розкішшю. Нажаль, внаслідок вдосконалення технології, зростання виробництва, волюнтаристичних дій людини природа потерпає порушення екологічної рівноваги ставити людство на межу екологічної катастрофи.
Деякі дослідники абсолютизують роль природного фактору в розвитку суспільства, на їхню думку, особливості географічного середовища обумовлюють характер взаємодії людини з природним середовищем, впливають на тип господарювання і на нерівномірність економічного і технічного розвитку суспільств, визначають навіть ментальні особливості людей різних регіонів. Ця позиція отримала назву географічного детермінізму.
Ще одним природничим фактором життєдіяльності суспільства є народонаселення. Кількість населення, його склад, народжуваність, смертність, міграційні процеси вивчає демографія. Теорії, які визнають чисельність і якість населення, відтворення населення домінантою суспільного розвитку отримали назву демографічного детермінізму. Вони ставлять питання про необхідність збалансованого зростання народонаселення і матеріальних ресурсів суспільства, застерігаючи від демографічних криз як у формі «демографічних вибухів» (значне перенаселення) так і у формі «демографічних ям» (значне зниження чисельності народонаселення, «старіння» суспільства).
Про якісний стан народонаселення свідчить стан його здоров'я, освіта, кваліфікація. Кількісна характеристика народонаселення визначається його чисельністю, на яку впливає низка факторів: соціальні (в період соціальних потрясінь народжуваність зменшується), екологічні (стан економічного хаосу не сприяє народжуваності), морально-психологічні (рівень готовності людей до батьківства), медичні (стан здоров'я чоловіків і жінок) та інші.
Говорити про домінування лише одного з вищеназваних факторів недоцільно, лише їх збалансованість і свідоме дбайливе та відповідальне ставлення людини до довкілля, до самої себе, до інших буде запорукою соціального блага.
3.Соціум як життєвий світ людини. Індивід у соціальних структурах.
Ключовою ланкою суспільства завжди була і буде людина. Народжуючись індивід застає певну систему норм, правил, цінностей, зразків поведінки, тобто культурний і соціальний контекст, соціум. Марксистська філософія розглядає людину як родову істоту, котра завдяки праці створила сама себе. Людина народжується з певними природними задатками, розвиваючи їх і реалізуючи себе в різних видах діяльності вона набуває родової універсальності, що проявляється у різноманітності життєдіяльності людства. Перебування людини у світі передбачає її соціалізацію, включення у суспільні структури через засвоєння культури, знайомство з нормами, цінностями, установками, зразками поведінки.
Соціальні норми – це загальні правила, встановлені суспільством вимоги, які визначають спосіб поведінки схвалений суспільством. Норми передписуються правом, релігією, мораллю: наприклад, сплачуй податки, не бери чужого, шану батьків тощо.
Цінності – це явища, процеси, що є соціально-значимими для індивідів і активно впливають на формування внутрішньої програми дій людини як в повсякденних так і в екстремальних життєвих ситуаціях, наприклад, вірність, гроші, час тощо.
Ціннісні орієнтації – це системно об’єднанні ціннісні уявлення про світ і свідчать про соціальну спрямованість особливості, наприклад, гедонізм, егоїзм, альтруїзм тощо.
Суспільство, з одного боку створює можливості формування всебічно розвиненої особистості, а з іншого, постає автономною силою, змушуючи людину діяти за певними зовнішніми стандартами, можливо, чужими їй, зводить людину до речі серед речей. Нажаль, недавня історія продемонструвала сумні приклади як суспільство на основі авторитарних прийомів намагалося з «людського матеріалу» створити особистостей з заданими характеристиками, а систему цінностей і норм використати у якості репресивного апарату.
Філософські течії, базовані на пріоритетах індивідуального життя (персоналізм, екзистенціоналізм) протиставляють людину і суспільство, пояснюючи останнє як вороже людині. Персоналісти наполягають на тому, що існування людини у суспільстві, включення її в хитросплетіння суспільних відносин, підпорядкованість загальноприйнятому виключає для неї можливість ствердити свою неповторність, сприяє «відчуженню» людини у сучасному суспільстві. Суспільство, ставлячи людину в певні межі залишає її лише біологічною одиницею, своєрідним атомом, вільне волевиявлення людини можливе лише за умови подолання соціальних схем, зразків і кінцевість буття людини в ній самій. Яскравий представник персоналізму Муньє говорив про ворожість суспільства у ставленні до людини. Шляхом збереження особистості і суспільства від крайнощів тоталітаризму та індивідуалізму він бачив внутрішнє самовдосконалення кожного і єднання людей на духовній, в першу чергу, християнській основі.
Песимістично налаштовані мислителі скептично ставляться до можливості самореалізації людини в промислово-урбанізованій сучасності. Масове виробництво потребує масового споживача людина стає масовою або одномірною як стверджує Маркузе, ховаючись за маскою «як всі». Людина «маси» задовольняється критично сприйнятими примітивними стандартами. «Масова людина» репрезентує «масове суспільство», розмежовуючи остаточно «еліту» і «масу» привносячи у сучасність хаос і дезорієнтацію. На думку Швейцара, сучасна людина втрачає індивідуальність і немаючи більше нічого відчуває страх, що від неї може вимагатися щось своє.
Чи є золота середина у взаємовідношенні «людина – суспільство»? Чи може суспільство не «конструювати» людину, а вона не бунтувати проти нього, в активних революційних діях чи мовчазному ігноруванні? Це питання риторичні. Цілком зрозуміло одне: поза суспільством людина існувати не може, адже її суть розкривається в соціумі у зв’язках із собі подібними, в діяльності і спілкуванні.
У суспільстві людина постає у різних проявах, своєрідних соціальних ролях, які з часом її життя змінюються (дитина, батько, дідусь), які вона обирає сама або до яких їх спонукають обставини (студент, керівник, міністр, турист, домогосподарка, виборець). Таким чином вона заявляє про себе суспільству, а суспільство, в свою чергу «виділяє». Їй місце в соціальній ієрархії, через визнання авторитету, схвалення чи засудження, винагороду, пропагування чи замовчування. Таким чином людина проявляє свою соціальну природу. На відміну від давніх часів коли походження або рід занять батька чітко окреслював місце в суспільстві його дитини, сучасність дає можливості кожному соціально визначитися, досягаючи вершин соціальної ієрархії (наприклад, колишній актор стає президентом, а звичайна школярка – прим'єрміністром) або впасти у соціальну прірву (маргінальні групи людей – наркомани, п’яниці). Соціальна мобільність – можливість змінити місце особистості в соціальних структурах, стала домінуючим явищем у ХХ – ХХІ століттях, що свідчить про динаміку самого суспільства.
Суспільство є явищем структурованим. Окремі елементи суспільства певним чином пов’язані і взаємодіють між собою. Прихильники структурно-функціонального підходу виокремлюють такі складові суспільства:
Кожна з цих систем функціонує завдяки людині і для людини. Це ще раз підкреслює тезу про людину як центральну ланку суспільства. соціальна структура суспільства багатовимірна. Принципи структурування суспільства теж різноманітні але вони передбачають наявність структур, спільнот, взаємодіючих між собою.
Соціально-історична спільнота – це група людей об’єднана спільними умовами існування і ціннісними настановами. Спільноти характеризуються чисельністю (великі, малі, середні), часом існування (від декількох хвилин до століть), мірою згуртованості (стихійні, централізованості). Основними соціально-історичними спільнотами є племена, етноси, народи, нації, сім'ї, класи, страти тощо.
Однією з найдавніших форм соціалізації людини є сім'я. Сім'я – це невелика група людей, об’єднаних кровним родством або шлюбом, спільністю побуту, інтересів та взаємною відповідальністю. Сім'я виконує низку важливих соціальних функцій: репродуктивну, виховну, майнову, рекреативну. Кризові ситуації у сучасному суспільстві з одного боку, провокують кризу сучасної сім'ї (високий рівень розлучень, малодітство), послаблення родинних зв’язків, з іншого – зміцнюють її, згуртовуючи і захищаючи її членів від негараздів буття.
Етнос – група людей, які пов’язані між собою загальним походженням та тривалим сумісним проживанням.
Нація – особлива історична спільнота, що має спільні походження, мову, територію, економічний лад, психологічний склад, культуру і потребу у самовизначенні. Кінець ХХ – початок ХХІ століття демонструє зростання національної самосвідомості, націоналізму, патріотизму майже у всіх регіонах світу. Україна є яскравим прикладом цього процесу.
Класи – це великі групи людей які розрізняються місцем у системі суспільного виробництва і відношенням до власності. За марксистсько-ленінською соціальною теорією у суспільстві існує два протилежні класи – власники і експлуатовані. Відповідно між експлуататорами і експлуатованими існують антагоністичні протиріччя.
ХХ століття внесло корективи у класову теорію. Соціальні теоретики говорять не про два, а про три класи – нижчий, вищий і середній. Приналежність більшості членів суспільства до середнього класу є запорукою його соціально-політичної стабільності.
На противагу класові, стратифікаційна теорія віддає перевагу поняттю «страта». Страта – це спільнота. Приналежність до якої визначається не одним параметром, наприклад, майновим, а багатьма: освіта, прибуток, рід занять, район проживання, культурно-смакові уподобання) отже, за цією теорією суспільство складається не з двох і не з трьох груп людей, а з багатьох, в яких людина вільно «мігрує».
Процес розвитку суспільства супроводжується все більшим його віддаленням від уніфікованості і ускладненням соціальних структур, зростаючою соціальною диференціацією, що збільшує можливості вибору людини і одночасно зумовлює неоднозначність особистості.
Запитання та завдання для самоконтролю.
1.Розкрийте зміст поняття «суспільство» і покажіть відмінність «соціального атомізму» і «соціального універсалізму». Яка позиція здається вам більш правомірною? Аргументуйте свою відповідь.
2.Розкрийте природу соціального.
3.Назвіть етапи взаємодії суспільства і природи. Охарактеризуйте особливості сучасних проблем у сфері даної взаємодії.
4.Розкрийте зміст позиції економічного детермінізму, назвіть філософські системи, які віддають їй перевагу.
5.Що є причиною «відчуження» людини у сучасному світі? Чи сприяє сучасне суспільство нівелюванню особистості? Аргументуйте свою позицію.
Теми для написання рефератів:
Література:
І рівень
1. Вчення про те, що суспільство є результатом свідомого об’єднання окремих індивідів з метою реалізації прагматичних цілей є:
а) соціальний атомізм; в) соціальний плюралізм
б) соціальний редукціонізм; г) соціальний деструктивізм.
2. проблеми суспільного буття в контексті вчення про ноосферу аналізував:
а) Конфуцій; в) Вернадський;
б) Фіхзте; г) Шестов.
3. Ототожнення суспільства і держави мало місце в філософії:
а) Аристотеля; в) Вебера;
б) Дюркгейма; г) Пуанкаре.
4. Визнання виробничої діяльності першоосновою суспільного розвитку є:
а) суб’єктивний ідеалізм; в) провіденціалізм;
б) соціально-економічний детермінізм; г) об’єктивний ідеалізм.
5. Представники технологічного детермінізму в процесі розвитку суспільства абсолютизують і фетишизують роль:
а) совісті; в) віри;
б) грошей; г) техніки.
6. Соціальні інститути впорядковують і регламентують:
а) сферу освіти; в) рекреаційну сферу;
б) сферу торгівлі; г) всі сфери суспільства.
7. Проблему відчуження особистості у сучасному суспільстві аналізує філософія:
а) неопозитивізму; в) екзистенціоналізму;
б) постпозитивізму; г) структуралізму.
8. Історична спільнота, що сформувалася на певній території і характеризується спільністю мови, культури, історичних переживань, економічних інтересів – це:
а) раса; в) нація;
б) клас; г) страта.
9. Засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей для успішного функціонування у суспільстві – це:
а) соціалізація; в) комерціалізація;
б) деградація; г) новація.
10. «Людина маси» досліджується в концепції:
а) Поппера; в) Парсонса;
б) Ортеги-і –Гассет; г) Тулміна.
ІІ рівень
ІІІ рівень
Тема 11. Філософія історії.
План
1. Предметне коло філософії історії.
Між безмежною доісторією і невимірністю майбутнього лежить 5000 років відомої нам історії. Вона відкрита в минуле і в майбутнє. Її неможливо обмежити ні з того, ні з іншого боку, щоб отримати замкнуту і завершену картину існування людства. Філософія історії є розділом філософії у якому інтерпретується історичний процес та історичне пізнання. Філософія історії розвивається переважно в контексті соціальної філософії.
Термін «філософія історії» в перше використав Вольтер для пояснення універсального історичного огляду людської культури. Гердер вперше розглядав філософію історії як соціальну дисципліну про загальні проблеми історії, його цікавила наявність незмінних законів розвитку суспільства.
Предметна сфера філософії історії надзвичайно широка. Не акцентуючи увагу на хронології подій, на суб’єктивних позиціях окремих історичних діячів і конкретно-історичних фактах, філософи за одиничним намагаються з’ясувати загальну основу (якщо така є) історичного розвитку і його логіку. Проблема єдності історичного процесу і різноманітність його форм, теорія соціального прогресу, сенсу історії теж залишається у полі досліджень філософії історії. Для вивчення минувшини і сьогодення бажано знати схеми всесвітньо-історичного розвитку але впорядкування історичного матеріалу не завжди вкладається в раціоналізовані концепти. Тому ще однією проблемою філософії історії стає логіка і методологія історичного пізнання. Наприклад, «аналітична» філософія історії, що тяжіє до позитивістської традиції, аналізує дослідницькі процедури і прийоми історика. Дільтей, будучи представником «філософії життя», називає історичне пізнання співпереживанням. Щоб зрозуміти історію, треба, на його думку, проникнути в переживання минулих поколінь. Історик не просто описує, він переживає хід історії, виносячи вирок з позиції тих фактів які він відчув і пропустив «через себе». Не раціональний скептик, а чуттєва сентиментальна людина краще зрозуміє історію. Об’єктивне історичне знання завжди суб’єктивне, стверджує засновник описової психології. Головним критерієм істинності історичного пізнання є думка історика, а не історичний факт.
Ставить під сумнів можливість строго-наукового знання в історичній царині і постпозитивіст Поппер. На його думку, історизм нав’язує надумані закони і закономірності історичного розвитку, що є абсолютно безпідставним. В плині історичних подій він не вбачає чіткого детермінізму, відводячи значну роль випадковостям, спонтанним явищам, які роблять неможливим прогнозування ходу історії і майбутнього. За Поппером, строга логічна теорія історичного розвитку неможлива, єдиним можливим результатом історичного пізнання залишається функціонування суспільних тенденцій, вірогідних можливостей розвитку соціокультурних процесів, які можуть стати реальністю у майбутньому, а можуть і не реалізуватися.
Отже, філософія історії вивчає суспільство у часових трансформаціях і методи та способи історичного пізнання.
Грецьке слово історія означає розповідь про минуле, про те що було, колись мало місце. Минуле оцінюється тепер, зараз, тут, у сьогоденні. Сьогодення готує майбутнє. Минуле – теперішнє – майбутнє – це характеристики часу. Розуміння історії завжди ґрунтувалося на усвідомленні часу.
Доцільно виокремити три парадигми в осмисленні феномену часу, що є основою історичності. Першій відповідає графічний образ кола (мал. 1), в якому початок і кінець як такі відсутні, все було, є і ще колись у майбутньому повториться. Ця парадигма репрезентує філософські системи стародавнього світу. Другу парадигму витлумачення часу представляє графічний образ прогресивно спрямованого лінійного розвитку (мал. 2). Минуле визначає теперішнє, теперішнє визначає майбутнє. Розвиток суспільства від сивої давнини до неосяжного майбутнього можна прорахувати, передбачити і вкласти в систему заданих координат, час був об’єктивною реальністю, а людина не могла на нього вплинути, могла тільки перебувати в ньому. Світоглядною і методологічною базою даної моделі були монотеїстичні релігії і класична механіка Ньютона. Європейська філософія з часів раннього середньовіччя до ХІХ століття пояснюючи історію спиралася саме на цю основу.
Мал. 2.
Мал. 1.
|
О О О О О О О О О |
Мал. 3.
Некласична наука кінця ХІХ – ХХ століття революційно змінила уявлення про час. Теорія відносності, теорія термодинаміки спростували класичну картину світу, побачивши час нелінійним, дискретним, залежним від позиції спостерігача. Графічною моделлю нового бачення часу може бути гілчаста графіка або зображення різноспрямованих локальних утворень (мал.3). Майбутнє завжди залишається невизначеним, воно може визначатися долею випадку, незначним фактом, чітка строга детермінація відсутня. Минуле не перейняте для сучасників.
Інтерпретація часу в певну добу певною філософською системою була фундаментальною основою для пояснення і розуміння історії. Ця взаємообумовленість прослідковується у вирішенні ключової проблеми філософії історії – проблеми єдності і багатоманітності історичного процесу.
У філософії представлені три основні традиції дослідження спрямованості, єдності і багатоманітності історії: циклічна, лінійна і культурно-цивілізаційна. Дамо коротку характеристику кожній з них.
2. Проблема єдності і багатоманітності історичного процесу.
Антична філософія вже містила уявлення про минуле і майбутнє, але закінченої системи поглядів вона ще не представляла.
Перші космогонічні і космологічні теорії древніх греків ієрархізували Всесвіт (мікрокосмос, макрокосмос), пояснюючи як з Хаосу з’явився Космос, як він був упорядкований Богами і з тих часів живе за космічними природними циклами, визначеними землеробськими роботами і логосом – космічним законом розуму і порядку.
Буддизм розкриває нам періоди класичного часу «кальпи», тривалістю 4 млрд. 320 млн. років. Завершується кожна кальпа згорянням всесвіту і знищенням гріхів усіх живих істот. У межах циклів космічного часу буддизму не можливо зупинення і «колесо сансари» яке символізує вічний колообіг життя, ланцюг перероджень. Символами циклічності стають щорічні свята, що набувають сакрального значення (день народження Бога, подвиги героїв, святих) і залучають людину до відчуття повторення ритмічності буття.
Ідею циклічності існування зустрічаємо і у новоєвропейській філософії. Ніцше приваблював поетичний образ світу у Геракліта як потоку становлень, вогню, що мірою згасає і мірою спалахує. Важливим елементом ніцшеанської філософії є його ідея «вічного повернення». Життя Ніцше не зводить до біологічних процесів, ототожнює його зі «становленням» «Вічний піщаний годинник буття знову і знову перевертається… Все йде все повертається. Все помирає, все розквітає знову. В кожному моменті починається буття: в кожному «тут» повертається колесо «там». Всюди середина». За Ніцше, розвитку від нижчого до вищого не існує, все повертається, світ нескінченну кількість разів проходить все ж скінченну кількість своїх станів.
Циклічна модель історичного розвитку закріпачує людину, пропонує їй життя не як проблему з вибором, свободою і відповідальністю, а як даність. Життя треба просто прожити. Змінити, шукати, бунтувати, сподіватися марно.
Середньовічна християнська філософія вибудовує історію лінійно. Вона не циклічна, історія слідує у напрямку, заданому Богом. Створення світу Богом, гріхопадіння, пришестя Христа – минуле. Акт творення світу є диво, наслідок Божественної Премудрості, відправна точка земної історії. Історія у Августина - шлях до есхатологічного «царства божого». Есхатологія (вчення про кінцеву долю людини і світу) ґрунтується на тезі передрікання кінця світу, Страшного суду, що стане завершенням земної історії, і обіцянкою царства небесного для істинно віруючих та покарання грішників.
Лінійна історіософська модель середньовіччя представлена трьома періодами: початок світу (акт креаціонізму) – земна історія (життя людини у світі, боротьба добра зі злом) – кінець світу (Апокаліпсис). Людині залишається шанс порятунку безсмертної душі і вічне життя у царстві небесному.
Починаючи з доби Відродження і Просвітництва світська філософія історії розвивала раціоналістичне пояснення історії як реалізацію розуму, «здійснення природних законів».
У поглядах Гердера історія постає послідовним процесом зростання і розквіту сил людини, людство націлене на кінцеву мету – гуманність і щастя.
Основи наукової типізації історії було закладено Гегелем. Він наголошував, що історію роблять люди, але разом з тим в ній здійснюється об’єктивна логіка. етапи історії – це етапи самопізнання світового духу, прогрес в усвідомленні свободи. Гегель виділяв три такі історичні етапи:
Народи, за Гегелем, змінюють одне одного в історичному процесі по мірі виконання своєї місії, прогрес духу здійснюється через «дух» окремих народів. Ідея об’єктивної закономірності, що торує собі шлях незалежно від окремих осіб має місце у вченні про «хитрість світового розуму» який користується індивідуальними інтересами і пристрастями людей для досягнення своїх цілей.
У філософській концепції Маркса розвиток людства представляє собою процес функціонування і зміни якісно-визначених типів суспільства на основі дії об’єктивних законів. Історія – закономірний процес руху суспільства від примітивних до складних і досконалих форм організації, що супроводжується зміною типів взаємозв’язків індивіда і суспільства:
1. етап нерозривної єдності з природою і родом (докласове суспільство);
2. етап особистої і речової залежності (класове суспільство);
3. етап вільного розвитку вільної особистості (безкласове суспільство).
Першому етапу відповідає природний стан людства, другому – суспільний, третьому – розумний або ідеальний.
Маркс, для підтвердження ідеї єдності історичного процесу формулює категорію «суспільно-економічна формація». Суспільно-економічна формація – це історичний тип суспільства, ступінь суспільного розвитку. Теоретичною моделлю історичного процесу є лінійна схема, що включає такі формації:
Є в марксистській теорії згадка і про азійську формацію. Змістом історичного розвитку людства, класики марксизму бачили послідовний перехід суспільства від первісного стану до комунізму, на основі розвитку виробництва і розширення сфери людської свободи.
Згідно Конту «закон трьох стадій» визначає етапи становлення людства: теологічна, метафізична, позитивна. Критерієм виокремлення стадій він пропонує вважати рівень розвитку знань: на теологічній стадії людина за відсутності знань і нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків прагне пояснити всі явища втручанням надприродних сил; на метафізичній стадії пояснення явищ світу досягається посиланням на сконструйовані абстрактні філософські системи які створюють видимість відповіді, видимість розуміння природи речей. На думку Конта, лише позитивна стадія (сучасна йому), відмовляючись від теологічних і філософських претензій спираючись на висновки наук, об’єктивно пояснює дійсність.
Зміна соціально-економічних і політичних реалій ХХ століття обумовила інакше пояснення лінійності історичного розвитку. Для пояснення нової стадії суспільно-історичного розвитку з’явилася нова категорія «індустріальне суспільство». Французький філософ Арон визнавав поступальний характер розвитку суспільства, його рух до все більш високих технологічних рівнів на основі економічного детермінізму. «Індустріальне» суспільство – це капіталістичне суспільство, яке приходить на зміну аграрному, «традиційному» суспільству з низьким рівнем споживання і зайнятістю населення в сільськогосподарській сфері діяльності. Аграрне суспільство характеризує соціальна статика, станова ієрархія, панування натурального господарства. Індустріальне суспільство своєю основою має ринкову економіку, ініціативу, конкуренцію і демократичні цінності, це суспільство масового споживання, стандартизації, урбанізації, бюрократизації усіх сфер суспільного життя, поширення засобів масових комунікації і масової культури. Індустріальне суспільство, з одного боку, забезпечує високий рівень споживання, а з іншого, робить нездійсненними ідеали соціальної справедливості, гуманізму, породжує соціальний песимізм.
Філософи, соціологи і футурологи другої половини ХХ століття (Белл, Бжезинський, Тофлер, Фурастьє) запропонували нове бачення стадіальності всесвітньої історії:
Основою постіндустріального суспільства виступає високий рівень організації виробництва, домінуючою стає сфера освіти і науки, формується технократична еліта, власність перестає відігравати вирішальну роль, її місце займають знання і володіння інформацією, місце має боротьба і напруга не між багатими і бідними, не між трудом і капіталом, а між компетентними і некомпетентними. Сферою, в якій зайнята більша частина населення стає сфера послуг і розваг. Зворотною стороною такого соціального буття може бути холодна безособистісність, реабілітація окультизму, націоналізму. Шалене прискорення темпу життя спричиняє байдужість, депресію, страх перед майбутнім. Американський філософ Фукуяма взагалі з сумом говорить про можливий «кінець історії», тому що людство вичерпало себе, розгубивши ідеї романтизму, створивши проблеми, існування яких в минулому було просто неможливим (екологічні¸ технологічні, психологічні). Схематично структуру вищеназваних стадії історичного розвитку можна представити таким чином:
|
доіндустріальне суспільство |
індустріальне суспільство |
постіндустріальне суспільство |
|
|
домінуюча сфера діяльності |
сільське господарство |
промисловість |
сфера послуг, освіта, наука |
|
домінуючи форми соціальної організації |
церква, армія |
корпорація |
університети, дослідні центри |
|
домінуюча верства |
землевласники, священики |
бізнесмени |
вчені, фахівці |
Лінійна модель історичного процесу раціоналізує і в той же час певною мірою уніфікує розвиток людства. Вона має своїх прихильників і опонентів. Якщо сприймати людство монолітним явищем, то доцільно віддавати їй перевагу. Якщо спробувати за загальним побачити одиничне і співставити історичний розвиток наприклад, Зімбабве, України та Японії, то виникає сумнів, щодо можливості вбачання спільної магістральної лінії історичних змін. Інший погляд на сутність історичного процесу можемо побачити в культурологічних і цивілізаційних теоріях.
Для з’ясування сутності культурологічної (цивілізаційної) моделі історичного процесу треба окреслити зміст основних категорій «культура» і «цивілізація», хоча в різних філософських контекстах він різниться. Нагадаємо, що культура (від латинського cultura – обробка, розвиток) – це термін для позначення всього, що створене людиною і людством та протистоїть природі. Культура – це сукупність генетично неуспадкованих механізмів і зразків поведінки, це світ створений людиною. Культура різноманітна у своїх проявах, від способів оформлення інтер’єрів до способу життя, від матеріальних об’єктів до способів комунікації.
Цивілізація (від латинського civitis – громадянський, міський, державний) – це, по-перше, синонім терміну культура, по-друге, рівень суспільного розвитку, технологічний аспект культури, орієнтованої не на творчість, а на споживання, стандартизацію і масовість всьому.
За теорією Данилевського не існує всесвітньої історії, а є лише історія культурно-історичних типів, що мають індивідуальний замкнутий характер. Всесвітня історія не утворює реальне смислове ціле, а людство – лише порожнє поняття, облишене значення. Данилевський виділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, асиро-вавілоно-фінікійський, індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, аравійський, європейський. Основна реальна одиниця історії – відособлений культурно-історичний тип (цивілізація), утворений на основі мовної спорідненості етносів, єдності традицій, вірувань.
Розуміння історичного процесу Шпенглером обумовлене приналежністю його поглядів до філософії життя. Представники цієї філософської течії заперечують раціоналізм у поясненні дійсності відкидаючи саму можливість її пояснення, пропонують описовий підхід. Шпенглер вважав, що історія не має єдиної лінії розвитку. Філософія історії Шпенглера будується на основі специфічного витлумачення культури, яка не є чимось єдиним, а розколена на 8 культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, культуру майя, західноєвропейську і російсько-сибірську, культура, в його розумінні, - це організм, підпорядкований строгому біологічному ритму основних фаз її існування: народження і дитинство, молодість і зрілість, старість і сутінки. Цивілізація є ознакою смерті культури, заключною стадією будь-якої культури, що супроводжується розвитком індустрії і техніки, деградацією мистецтва, перетворенням народів у «маси», високою концентрацією міського населення. Зниклі культури, наголошував Шпенглер, пізнати неможливо, можна описати лише їхній портрет. В шпенглерівській концепції історії широко використовуються біологічні аналогії, їхнє перенесення на історичну реальність є біологізацією соціального, формою редукціонізму (зведення складного до простого).
Досліджуючи всесвітню історію англійський філософ Тойнбі представляє її у формі культурно-історичної монадології, переосмислюючи суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії локальних цивілізацій. За Тойнбі, всесвітня історія є сукупністю історій окремих своєрідних і відносно замкнутих монад – цивілізацій (він нараховує в різних варіантах різну їхню кулькість – 21, 13, не рахуючи другорядні, недорозвинені, побічні). Етапами існування цивілізацій є виникнення, зростання, розквіт, занепад, руйнування. Не дивлячись на схожість поглядів Шпенглера і Тойнбі, останній поряд з природною необхідністю визнає за людиною здатність до вільного самовизначення. Рушійною силою розвитку цивілізацій він бачив «творчу меншість», носія містичного «життєвого пориву», енергії і наснаги, у цьому проявляється вплив інтуїтивіста Бергсона. Відповідаючи на історичні «виклики» «творча меншість» веде вперед «інертну більшість», відчужену масу населення, забезпечуючи розвиток цивілізації. Природні катастрофи та воєнні експансії дають імпульси руйнівному процесу. Ситуація «Виклик – Відповідь» обумовлює розвиток цивілізації, який припиняється неможливістю її вирішити. Цивілізація зникає, залишаючи тільки археологічні факти.
Данилевський, Тойнбі, Шпенглер, показуючи «розірваність» соціокультурних утворень, прагнули подолати європоцентризм в розумінні історії.
Філософська концепція Ясперса не відповідає традиційно витлумаченому лінійному або культурологічному (цивілізаційному) розумінню історії. Критикуючи концепції Шпенглера і Тойнбі, Ясперс робить акцент на тому, що людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, не зважаючи на те, що багато фактів свідчать про протилежне. Не погоджується Ясперс і з марксистським тлумаченням історії, в якому визначальна роль у розвитку суспільства відводиться економічним факторам. Таким чином, у полеміці зі Шпенглером Ясперс наполягає на єдності світового історичного процесу, а в полеміці з марксизмом – на пріоритеті духовної складової, але оскільки, на його думку, єдність історичного процесу раціонально довести неможливо, він називає припущення цієї єдності постулатом філософської віри.
Європейська філософія від Августина до Гегелі, як вже зазначалося, бачила відправним пунктом історичного розвитку появу Христа. Гегель називав її віссю світової історії. Ясперс, звертаючись до лінійної схеми історії, відмовляється вбачати її «вісь» у боговтіленні, вважаючи, що історична вісь має бути значимою для всього людства, в той час як явлення Христа значиме тільки для християн. Ні буддизм, ні брахманізм, ні іудаїзм, ні мусульманство не запропонували віру, спільну для всього людства, вони часто служать джерелом розбрату і непорозумінь. Ясперс переконаний, що спільною для людства може бути тільки філософська віра, вона давніша світових релігій. Час народження філософської віри «вісь світової історії», «осьова епоха». Це час – між 800 та 200 р. до н.е., коли виникають в Китаї, Індії, Древній Греції духовні рухи, які сформували той тип людини, який, за Ясперсом, існує донині. Змістом «осьової епохи» є прорив міфологічного світосприйняття «до осьових» культур, виникнення філософії і релігії. Пробудження духу було початком загальної спільної історії людства, розділеного до того на локальні культури. Ідея Ясперса така: істинна єдність народів – духовна, а не родова, природна, не економічна чи технологічна. Паралельне виникнення центрів філософствування в різних віддалених культурах стало для Ясперса основою віри в духовну єдність людства, джерелом якої є таємниче трансцендентне джерело. Осьовий час виявляє універсальний смисл історії, роблячи можливою загальнолюдську комунікацію над культурними бар’єрами. Осьовий час Ясперса – це священна епоха світової історії, це постулат віри і в той же час припущення розуму. Трансценденція – це таємниця, Ясперс визнає існування розуму і науки, але єднання людей, на його думку, найбільш гуманним і глибинним буває тоді, коли ґрунтується на незнанні, люди об’єднані навколо трансцендентної таємниці, сповнені смиренності і подиву, а не фанатизму і самовпевненості.
Нині концепції лінійного прогресу, які критерієм розвитку суспільства вважають переважно кількісне нарощування сфери матеріальних благ – і культурологічні (цивілізаційні) теорії, які наголошують на закритості культур, їхньої непроникливості, поступаються місцем новим поглядам. Світ, звичний людині ХХ століття трансформується, докорінно змінюється, глобалізується. Те, що історіє – це єдиний процес розвитку людства стає все більш очевидним: глобальні проблеми, кризи у світовій економіці, кардинальні зміни у геополітичному просторі. Світ вибирає свій шлях, містячи в собі потенційні можливості як злету так і падіння, можливо непередбачувані моделі світопорядку. Суб’єктом цього непростого процесу стає все активніше і Україна. Необхідність вибору подальшого шляху, непередбачувані повороти історії, феномени невизначеності і нестабільності покладають велику відповідальність не на якісь безособистісні сили чи механізми, а на держави, уряди, релігійні групи, політичні сили, врешті-решт, на кожну людину.
Література.
Запитання та завдання для самоконтролю.
1.Чи пов`язане розуміння часу та історії? Аргументуйте свою позицію.
2. Назвіть основні підходи до окреслення моделі історичного процесу.
3. Розкрийте зміст лінійної філософії історії.
4.За що опоненти критикують концепцію лінійного розвитку суспільства? Чи є для цього підстави, на ваш погляд?
5. У чому полягає сутність «осьового часу» за Ясперсом?
Теми для написання рефератів:
ТЕСТ
І рівень
1. Хто вперше використав термін «Філософія історії»:
а) Віко; в) Віндельбанд;
б) Вольтер; г) Вітгенштейн.
2. Циклічна модель історії домінувала в добу:
а) античності; в) Відродження;
б) середньовіччя; г)сучасності.
3. Теорія індустріального суспільства була розроблена:
а) Августином; в) Ароном;
б) Марксом; г) Шпенглером.
4. Грецьке слово історія означає:
а) розповідь; в) гіпотеза;
б) наука; г) принцип.
5. Проблему осьового часу історії досліджував:
а) Маркс; в) Сорокін;
б) Фрейд; г) Ясперс.
6. Лінійну модель історії представляє філософська концепція:
а) Ніцше; в) Тойнбі;
б) Маркса; г) Данилевського.
7. Цивілізація – це:
а) те ж, що і культура; в) зовнішній вияв предмета;
б) чуттєві дані; г) форма мислення.
8. Питання про «кінець історії» в новітній філософії поставив:
а) Фейєрбах; в) Фукуяма;
б) Фейєрабенд; г) Фуко.
9. Домінуючими сферами суспільного життя освіта і наука стають у суспільстві:
а) доіндустріальному; в) постіндустріальному.
б) індустріальному;
10. Заперечувала існування єдиної логіки і етапів всесвітньо історичного процесу:
а) теорія природного відбору;
б) теорія культурно-історичних типів;
в) теорія відносності.
ІІ рівень
ІІІ рівень
ТЕСТИ
Варіант № 1.
І рівень:
1. В якому судженні дано майже повне визначення буття:
а) буття – це весь матеріальний світ;
б) буття – це вся безмежний всесвіт;
в) буття – це всі форми психічної діяльності;
г) буття – це те що існує.
2. Яке судження виражає матеріалістичне поняття єдності світу:
а) світ єдиний, тому що у його основі лежить єдина субстанція;
б) єдність світу визначається загальною структурністю;
в) єдність світу полягає в його загальній закономірності;
г) єдність світу полягає в його матеріальності.
3. Яке судження обґрунтовує ідеалістичну філософію:
а) ідеї повинні відповідати речам;
б) речі повинні відповідати ідеям;
в) повинно бути взаємна відповідність між речами та ідеями;
4. Якому філософському напрямку відповідає судження «Божий дух живить матерію і примушує її рухатись»:
а) матеріалізму; б) ідеалізму; в) дуалізму; г) сциентизму.
5. Що є найбільш стійким у предметах та речах:
а) форма; б) зміст; в) стан; г) подія.
6. Знайдіть метафізичне судження про простір та час:
а) простір та час пов’язані з матерією;
б) простір та час існують незалежно від матерії;
в) простір та час існують в єдності один з одним.
7. Якою являється сутність речей:
а) вірогідною; б) прихованою; в) непізнаваною.
8. Яким е співвідношення між поняттями «рух» та «розвиток»:
а) розвиток є часткою руху;
б) рух є часткою розвитку;
в) рух та розвиток частково входить один в одного;
г) рух та розвиток виключають одне одного.
9. За якими ознаками характеризується процес розвитку:
а) несуперечливість; в) аморфність;
б) хаотичність; г) необратимість.
10. Окресліть, якими постають визначення буття у сучасній науці.
ІІ рівень:
1. Розкрийте основні аспекти значення проблеми буття для філософії.
2. Окресліть та поясніть виявлення людських вимірів проблеми буття у філософії.
3. Окресліть категорії, якими визначалось буття в античній та середньовічній філософія.
ІІІ рівень:
1. Виділіть особливості розуміння та визначення буття у некласичній філософії.
2. Наведіть перелік основних філософських позицій, пов’язаних із розумінням вихідних підвалин буття.
Варіант № 2.
Гносеологія - це
а) одне із наукових дисциплін, що вивчає пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань;
б) позиція у підході до пізнання, яка заперечує принципову можливість або мати істині знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо їх віднесення до істини;
в) висловлення сумніву у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності.
2. Який з філософів уперше застосував термін „агностицизм”
а) Г.Гекслі;
б) І. Кант;
в) Д. Юм.
3. Пізнавальне відношення включає в себе три складових:
а) суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання (знання);
б) суб'єкт, об'єктивний дух і зміст пізнання;
в) суб'єктивний дух, об'єкт і зміст пізнання.
4. Скільки існує гносеологічних позицій щодо пізнання світу:
а) 5;
б) 4;
в) 3.
5. Який з гносеологічних принципів, полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, а\ створення „другої реальності” – світу культури:
а) принцип творчої активності суб'єкта пізнання;
б) принцип об'єктності;
в) принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання.
6. Який філософ висловлював словами, ідеалізм „.... не знає дійсної чуттєвої, діяльності як такої”
а) К.Маркс;
б) Л.Фейєрбах;
в) Ф. Бекон.
7. Основними формами чуттєвого пізнання є
а) відчуття, сприйняття й судження.
б) відчуття, сприйняття й уявлення.
в) уявлення, судження й умовивід.
8. Основними формами раціонального (логічного) пізнання є
а) судження, умовивід, відчуття;
б) поняття, судження, сприйняття;
в) поняття, судження, умовивід.
9. Істина – це
а) адекватне відображення в свідомості людини об'єктивної реальності;
б) зміст людських знань, який не залежить від суб'єкта;
в) основна характеристика відношення пізнавального образу до об'єкту пізнання.
10. Види пізнання:
а) життєво – досвідне, наукове, філософське, релігійно – містичне, мистецьке;
б) мистецьке, наукове, релігійно – містичне;
в) екстрасенсорне, життєво – досвідне, наукове, мистецьке.
ІІ рівень.
1. Порівняйте між собою життєво-досвідне, наукове та художньо – мистецьке пізнання, доведіть їх переваги та недоліки.
2. Розкрийте основний зміст видів, рівнів та форм пізнання.
ІІІ рівень.
1. Поясніть відмінність між поняттям істини і правди.
2. Окресліть відмінність і негативні аспекти прагнення людини пізнавати.
Варіант № 3.
І рівень:
1. Як співвідносяться між собою філософія та наука:
а) філософія є частиною науки;
б) наука є частиною філософії;
в) філософія та наука частково включаються одна в одну;
г) філософія та наука виключають одна одну.
2. Який із названих законів відноситься до основних законів діалектики:
а) закон тотожності;
б) закон єдності та боротьби протилежностей;
в) закон суперечності;
г) закон взаємозв’язку змісту та форми.
3. Яким є зміст істини:
а) суб’єктивним;
б) об’єктивним;
в) трансцендентним;
г) конвенціональним.
4. Розкладання фактів на їх елементарні складники є:
а) абстрагуванням;
б) аналізом;
в) синтезом.
5. Учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання є:
а) софістика;
б) метафізика;
в) діалектика.
6. Філософська теза, згідно якій, довести можна все, що бажано, у залежності від підстав, притаманна:
а) софістиці;
б) метафізиці;
в) діалектиці.
7. Якою є сутність речей:
а) очевидною;
б) схованою;
в) непізнаваною.
8. Співвіднесеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами, є характерною рисою постнекласичної картини світу
а) класичної картини світу;
б) некласичної картини світу;
в) постнекласичної картини світу.
9. Уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події, панування незмінних законів і суворого детермінізму, характерно для:
а) класичної картини світу;
б) некласичної картини світу;
в) постнекласичної картини світу.
10. Критерії істинності відносяться до:
а) ідеалів та норм наукового пізнання;
б) наукової картини світу;
в) філософським основам науки.
ІІ рівень.
1. Охарактеризуйте основні причини появи науки.
2. Порівняйте класичну і некласичну картини світу.
3. Опишіть будь-яку методологію.
ІІІ рівень
1. Простежте основні тенденції розвитку науки. Якими вони Вам уявляються - більш позитивними чи негативними? Чому?
2. Використовуючи, на Ваш погляд, адекватну методологію, проаналізуйте людину як предмет пізнання.
Після лекції з соц. Філос.
Варіант № 4.
І рівень
1. Вчення про те, що суспільство є результатом свідомого об’єднання окремих індивідів з метою реалізації прагматичних цілей є:
а) соціальний атомізм; в) соціальний плюралізм;
б) соціальний редукціонізм; г) соціальний деструктивізм.
2. Проблеми суспільного буття в контексті вчення про ноосферу аналізував:
а) Конфуцій; в) Вернадський;
б) Фіхте; г) Шестов.
3. Ототожнення суспільства і держави мало місце в філософії:
а) Аристотеля; в) Вебера;
б) Дюркгейма; г) Пуанкаре.
4. Визнання виробничої діяльності першоосновою суспільного розвитку є:
а) суб’єктивний ідеалізм;
б) соціально-економічний детермінізм;
в) провіденціалізм;
г) об’єктивний ідеалізм.
5. Представники технологічного детермінізму в процесі розвитку суспільства абсолютизують і фетишизують роль:
а) совісті; в) віри;
б) грошей; г) техніки.
6. Соціальні інститути впорядковують і регламентують:
а) сферу освіти; в) рекреаційну сферу;
б) сферу торгівлі; г) всі сфери суспільства.
7. Проблему відчуження особистості у сучасному суспільстві аналізує філософія:
а) неопозитивізму; в) екзистенціоналізму;
б) постпозитивізму; г) структуралізму.
8. Історична спільнота, що сформувалася на певній території і характеризується спільністю мови, культури, історичних переживань, економічних інтересів та має потребу у самовизначенні – це:
а) раса; в) нація;
б) клас; г) страта.
9. Засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей для успішного функціонування у суспільстві – це:
а) соціалізація; в) комерціалізація;
б) деградація; г) новація.
10. «Людина маси» досліджується в концепції:
а) Поппера; в) Парсонса;
б) Ортеги-і –Гассет; г) Туліна.
ІІ рівень
ІІІ рівень
Варіант № 5.
І рівень
1. Хто вперше використав термін «Філософія історії»:
а) Віко; в) Віндельбанд;
б) Вольтер; г) Вітгенштейн.
2. Циклічна модель історії домінувала в добу:
а) античності; в) Відродження;
б) середньовіччя; г)сучасності.
3. Теорія індустріального суспільства була розроблена:
а) Августином; в) Ароном;
б) Марксом; г) Шпенглером.
4. Грецьке слово історія означає:
а) розповідь; в) гіпотеза;
б) наука; г) принцип.
5. Проблему осьового часу історії досліджував:
а) Маркс; в) Сорокін;
б) Фрейд; г) Ясперс.
6. Лінійну модель історії представляє філософська концепція:
а) Ніцше; в) Тойнбі;
б) Маркса; г) Данилевського.
7. Цивілізація – це:
а) те ж, що і культура; в) зовнішній вияв предмета;
б) чуттєві дані; г) форма мислення.
8. Питання про «кінець історії» в новітній філософії поставив:
а) Фейєрбах; в) Фукуяма;
б) Фейєрабенд; г) Фуко.
9. Домінуючими сферами суспільного життя освіта і наука стають у суспільстві:
а) доіндустріальному;
б) індустріальному;
в) постіндустріальному.
10. Заперечувала існування єдиної логіки і етапів всесвітньо історичного процесу:
а) теорія природного відбору;
б) теорія культурно-історичних типів;
в) теорія відносності.
ІІ рівень
ІІІ рівень
лОГІКА ……Змістовий модуль ІІІ.
Тема 1. Предмет і значення логіки.
План.
Як відомо, спочатку існувала одна наука - філософія, причому не як окрема галузь знання, а як спроба теоретичного освоєння будь-яких предметів, явищ дійсності, як любов до мудрості. Поступово, предметом спеціального розгляду ставав не лише зовнішній світ, а й сам спосіб його дослідження, мислення про саме мислення.
Термін «логіка» для позначення науки про мислення, про його форми і закони, ввів на початку 3 століття до н.е. засновник стоїчного напрямку у філософії – Зенон із м. Кітіона, що на Кіпрі (336-264 рр. до н.е.). Однак, першим мислителем, який спробував надати органічний синтез, енциклопедичне зведення усіх теоретичних знань про мислення, був Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Проте Арістотель, справжній засновник логіки як науки, ніде і ніколи не застосовував термін «логіка» у тому значенні, яке їй було надано пізніше; він користувався для її позначення терміном «аналітика». Основним принципом Арістотеля був принцип відповідності слова речам. Саме Арістотелем були сформульовані усі основні закони логіки та логічні силогізми. Зазначена стоїками наука наближалася за предметом до граматики і риторики. Середньовічна схоластика перетворила логіку у простий органон ведення словесних диспутів, у знаряддя тлумачення священих текстів, тим самим вихолостивши арістотелівську логіку.
Швидше за все, термін «логіка» походить від давньогрецького слова «logos», яке тоді було дуже багатозначним виразом, що стало засадничим для філософських поглядів багатьох античних філософів. Багатозначність логоса відобразилась і на значенні терміна «логіка». Логос – це і поняття, і слово, і думка, і розум, і принцип, і закон, і порядок тощо.
Отже слово «логіка» використовується у наступних значеннях:
а) необхідний, закономірний зв’язок предметів та подій у оточуючому світі, зв’язок попереднього з наступним ( логіка подій, логіка речей, логіка дійсності тощо);
б) будь-яке послідовне міркування ( «залізна» логіка, логіка міркування N, «жіноча логіка» тощо);
в) наука про форми та закони мислення.
У своєму першому значенні слово «логіка» входить як складова до багатьох різних наук ( біологія, геологія, психологія тощо), тим самим підкреслюючи, що вони досліджують закони, необхідні, об’єктивно існуючі, причинно-наслідкові зв’язки оточуючого світу. Нас же, насамперед, цікавить логіка у останньому значенні – логіка як наука про форми і закони правильного мислення.
На відміну від інших наук, логіка вивчає особливості, властивості форм мислення, відволікаючись при цьому від конкретного змісту, яке можуть нести ці форми мислення; вона вивчає їх з боку побудови структури, тобто внутрішнього закономірного зв’язку, що складає форму мислення елементів. Наприклад, і для періоду античності, і для сьогодення, поняття є суворо визначеною, структурованою формою. Вона є незмінною не за змістом, а за конструкцією, структурою, будовою.
Таким чином, предметом логіки є структура форм мислення, мислительні методи, закони зв’язку думок поміж собою, можливі при цьому порушення законів. Логіка вивчає форми мислення як би такими, що існують самі по собі, незалежно від тих засобів (знакових систем), у яких думка виражається, і від тих предметів, які подумки відображаються. Логіка не заперечує усіх цих зв’язків, проте вони не входять до предмету логіки.
Ця особливість форми думки є однією з найбільш суттєвих труднощів, що визначають начебто відірваність логіки від дійсності, її абстрактний характер. Найбільш розповсюдженою помилкою є ототожнення або заміна думки самим предметом, який думка відображає, або словом, у якому думка виражається. Думка сама по собі, у якому б вигляді (формі) вона не виявлялась, залишається якісно різною і з предметом, і зі словом.
Чуттєві форми відображення не є предметом логіки як науки, однак їх необхідно торкнутися як підґрунтя для раціональних, логічних форм відображення, які і генетично й історично є необхідним їх розвитком. Перехід від уявлення до поняття є якісним стрибком, оскільки уявлення неможливе без відчуття і сприйняття, тобто без безпосереднього контакту предмету відображення й органів чуттів, а поняття за своєю природою не потребує такого контакту; воно завжди узагальнене, ідеальне відображення. Оскільки людина мислить за допомогою понять, думка, таким чином, є узагальненим, опосередкованим, ідеальним відображенням дійсності.
Отже, логічною формою конкретної думки є будова цієї думки. Для фіксації логічної форми міркувань, у логіці створюють штучні мови, які отримали назву формалізованих мов. У таких мовах висловлювання природної мови замінюють спеціальними символами. Дякуючи цьому, міркування перетворюється на певну послідовність знаків, яка будується і підпорядковується певним правилам. Формалізовані мови – це схематизація природних мов, яку здійснюють з метою вираження тих специфічних властивостей, які неможливо виразити засобами природних мов. Побудову моделі, у якій міркуванням природної мови ставлять у відповідність їх формальні аналоги називають методом формалізації. Для визначення логічної форми того чи іншого виразу необхідно встановити структури логічних термінів (знаків) і абстрагуватися від значень нелогічних термінів. Поняття, судження, умовиводи мають свої специфічні логічні форми, які виражаються за допомогою символів.
Логічний закон – це об’єктивно існуючий, стійкий, необхідний, такий, що повторюється, причинно-наслідковий зв’язок між думками. Основними формально-логічними законами є закон тотожності, закон суперечності, закон виключеного третього, закон достатньої підстави.
Сучасна логіка суттєво відрізняється від тієї, що була започаткована в античності. Поява сучасної логіки зумовлена, зокрема, необхідністю переосмислення власних основ науки. Саме тут, у пригоді стає логіка, суттєво модернізована через впровадження математичного інструментарію до понять і проблематики традиційної логіки.
Предметне коло логіки значно розширилося. Логіка звернулася до аналізу таких типів міркувань, яким раніше відмовлялося у можливості логічного аналізу. Наприклад, предметом дослідження логіки стають практичні міркування. Виникають нові розділи логічного знання, які пов’язуються з різними галузями наукового знання (математика, лінгвістика, інформатика тощо) і притаманними для них специфічними типами міркувань.
Метод формалізації, що не тотально використовувався у традиційній логіці, стає основним методом у сучасній логіці. Сьогодні йдеться про майже повну формалізацію логічного знання.
У результаті критики класичної логіки з’явилися новітні розділи сучасної логіки, які отримали назву некласичної логіки. До них належать атлетична логіка, тобто логіка, що досліджує поняття «необхідно», «можливо», «випадково»; темпоральна логіка, що вивчає логічні зв’язки між висловлюваннями у контексті часу, епістемічна логіка, що аналізує поняття «доведено», «спростовано», «знати», «сумніватися» тощо.
Перелічити всі розділи некласичної логіки практично неможливо, оскільки постійно відбувається їх зростання Можна лише зазначити, що усі ці розділи орієнтовані на раніше невизначені певні контексти людського буття, що здавалося б пізнати неможливо.
2.Значення логіки.
Перед вищою школою та суспільством взагалі стоїть завдання – сформувати розумних, мислячих фахівців у тій чи іншій галузі, озброївши їх новітніми досягненнями науки і техніки, найбільш досконалими методами і засобами наукового та інтелектуального дослідження, прищепити їм високу культуру теоретичного мислення. Досягти останнього можливо лише за умов вільного володіння мислительними (інтелектуальними, раціональними, логічними) формами та їх закономірними властивостями.. Саме тому й необхідно вивчення логіки, оскільки лише вона досліджує форми і закони мислення для подальшого їх ефективного використання. Логіка мала велике значення із самого свого виникнення. Ще у Стародавній Греції та Стародавній Індії були розповсюджені змагання ораторів при великому зібранні глядачів. Згідно опису відомого східнознавця В.Васильєва, у Стародавній Індії будували арену для змагання, обирали cудів. Якщо сперечалися дві особи, то іноді переможений мав лишити себе життя – кинутися зі скелі або ж стати рабом переможця, перейти у його віру. Якщо то була особа, яка користується повагою й має великий добуток, то її майно могло відійти жебраку, який зміг її перемогти. У диспуті іноді приймали участь цілі монастирі, які внаслідок невдачі могли раптом щезнуть після довгого існування. Тобто для інтелектуала тих часів знання логіки було конче необхідно. Ситуація і тепер не дуже змінилася, просто придбала більш приховані форми. Істина і логіка взаємопов’язані. Логіка допомагає доводити істинні судження і спростовувати хибні, вчить мислити чітко й лаконічно. Вона потрібна представникам багатьох спеціальностей: юристам, які будують свій захист або звинувачення у відповідності із правилами логіки; викладачам, щоб логічно викласти матеріал; політикам, щоб логічно й обгрунтованно довести свою думку; студентам, щоб логічно оволодіти численною інформацією.
Ігнорування формальної логіки у попередні роки в освітянському процесі негативно відобразилося на теоретичній, інтелектуальній культурі нашого суспільства. Численні представники так званої духовної еліти не можуть говорити і міркувати послідовно, по суті, відрізняти головне від другорядного тощо. Заплутаність думки, захоплення фрагментарністю, невизначеність, емоційна залежність, тобто, - нераціональність – найбільш характерні риси мислення таких людей. Їх висновки часто не погоджені з вихідними положеннями, не випливають з необхідністю; визначенням притаманна двозначність, неповнота; докази є сумбурними, непослідовними. Тому і потрібна логіка: «ваш розум, недоторканий донині, вона привчить до дисципліни», Гьоте.
Оскільки мислення – невід’ємна і відокремлююча ознака людини розумної, то їй необхідно знати, що таке думка, мислення, які його форми, які закони, котрим думка підкорюється. Вести полеміку, аргументований диспут, робити необхідні висновки із вихідних думок неможливо без знання властивостей форм мислення, їх законів, тобто без знання логіки. Завдання логіки полягає у тому, щоб навчити людину свідомо застосовувати закони і форми мислення, ясно виражати свої думки. Мислити логічно – означає мислити послідовно, не припускати суперечностей у своїх міркуваннях, досконало розкривати логічні помилки.
Логіка як одна з найбільш вагомих дисциплін є невід’ємною частиною системи наук, які утворюють інтелектуальне ядро духовної культури. Вона виконує різноманітні функції, до яких належать наступні:
Питання та завдання для самоконтролю:
1. Розкрийте зміст логіки як науки про закони та форми правильного мислення.
2. Що таке логічна форма?
3. Що таке логічний закон?
4.У чому полягає сутність методу формалізації?
5.У чому різниця між традиційною і некласичною логікою?
6.Чому виникає некласична логіка?
7. У чому полягає значення логіки?
8. Які основні функції логіки?
9.У чому полягає гносеологічна функція логіки?
10.Охарактеризуйте методологічну функцію логіки. У яких науках необхідно використовувати логіку.
11. Охарактеризуйте практичну функцію логіки. На Вашу думку, вона посилюється або зменшується у сучасності порівняно з античністю?
12. Деякі автори виділяють ідеологічну функцію логіки. Чи згодні Ви з цим? Аргументуйте.
Теми для написання рефератів.
1. Мислення як предмет вивчення логіки.
2. Чуттєве пізнання та абстрактного мислення.
3. Форми правильних міркувань та їх детермінованість законами логіки.
4. Діалектична логіка і логіка формальна.
5. Становлення логіки в античності.
6. Розвиток логіки у середньовіччі.
7. Розвиток логіки у період Нового часу.
8. Логічні курси у Києво-Могилянській академії.
9. Логіка Дж Буля.
10.Логічні ідеї Г.Фреге.
11.Логіка оцінок як один з розділів некласичної логіки.
12.Логіка змін як один з розділів некласичної логіки.
13.Логіка дії як один з розділів некласичної логіки.
Рекомендована література:
3. Гетманова А.Д. Логика: Учебник для студентов пед. ВУЗов. – М.: Высшая школа, 1986 – С. 4 –22.
4. Горский Д.П. Логика. – М., 1963., С. 24-27.
5.Жоль К.К. Вступ до сучасної логіки. – К.: Вища школа, 1992.
6. Иванов Е.А. Логика. Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1998., С. 54-68.
7. Ивин А.А. Логика: учебник для ВУЗов. – М.: Гардарика, 1999 – С. 7 – 21.
8.Кальман Э, Зих О. Занимательная логика.- М.: Наука, 1966.
9. Логика: наука и искусство.- М.: Мир, 1992.
6. Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. К.,1996., С.7 –20.
Тема 2. Поняття як форма раціонального мислення.
План
1. Загальна характеристика понять.
2. Зміст, обсяг та види понять.
3. Основні відношення між поняттями.
4. Логічні операції з поняттями.
1. Загальна характеристика понять.
За давньою усталеною традицією людство виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їхня взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визна но, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.
Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання: це фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відпові дно до їх внутрішніх можливостей.
Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприк лад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання немож ливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах:
відчуття фіксу ють окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.);
сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням пев ного образу або певної проекції речей;
уявлення відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.
Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чут тя втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків: відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми мо жемо бачити, відчувати й т. ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні; самі відчуття не дають нам надійного критерію для роз межування суттєвого та несуттєвого. Уявлення завжди одиничне й конкретне, це так би мовити, “мислення у картинках”, але щоб від нього перейти до справжнього мислення, потрібно вживати поняття, які вже є певним ступенем абстрактності.
Отже, названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнан ня: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми аб страктного мислення досить чітко виражають його особливості:
поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві ха рактеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);
судження — це речення, які зв'язують між собою понят тя так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з про цесами реальності;
умовиводи — сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення.
Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттє ве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розгля дає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.
Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є ста більним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також має певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної ре альності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосе редньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, каже мо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, прита манне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не ба чили).
Поняття — одна з форм раціонального мислення, у якій узагальнюється зміст предмета або явища. Елементами змісту поняття виступають істотні для того чи іншо го класу предметів чи явищ їх загальні риси, властивості, перетво рені в голові людини, тобто такі, які одержали ідеальну мислену форму існування.
Риси, що виражають подібність або відмінність предметів, нази вають їхніми ознаками.
Ознаки, що належать багатьом предметам (класові предмети), називаються загальними. Ознаки, притаманні тільки окремому предметові, називаються відмітними.
У загальних і відмітних ознаках можуть фіксуватись як істотні, так і неістотні властивості предметів.
Існування предмета як предмета першого роду неможливе, коли відсутня хоча б одна з таких істотних ознак. Істотні ознаки другого роду, якщо вони беруться у сукупності, достатні для вираження суті предмета, а кожен з них окремо є необхідним для неї.
Ознаки предметів поділяють на основні і похідні, необхідні і ви падкові.
Основні ознаки — це ті істотні ознаки, в яких виводяться як не обхідний наслідок інші істотні ознаки. Похідні ознаки — це ознаки, що виводяться з основних. Наприклад, у понятті «рівносторонній трикутник» рівність сторін є основною ознакою, а рівність кутів — вже похідною. Необхідні ознаки — це ті самі істотні ознаки, але взяті у відношенні до тих ознак, які не є ні основними, ні необхід ними висновками з них. Поняття «необхідні ознаки» означає, що без них не може існувати жоден індивідуум даного класу предметів. У самих предметів можуть існувати і випадкові ознаки, тобто такі, що належать або тільки деяким представникам класу, або усім предста вникам, але які не є необхідним наслідком основних ознак. Наприк лад, світле волосся, високий зріст, знання кількох іноземних мов тощо — це випадкові ознаки першого роду. Як приклад другого роду випадкових ознак, що характеризують весь клас предметів, можна назвати чорний колір пір'я у ворон.
Змістом будь-якого складного поняття є синтез елементів, їх єд ність. Особливість цієї єдності характеризує структуру поняття, у якій істотним є різниця між родовою ознакою (головною частиною) змісту поняття і видовою ознакою (побічною частиною змісту поняття).
Головна частина відповідає на запитання: «хто?» або «що?», а побічна частина — «який?». Побічна частина може бути близькою або віддаленою, залежно від того, як приєднуються відповідні ознаки до головної частини змісту поняття — безпосередньо чи за допомо гою інших ознак.
Наведене вище визначення передбачає, що утворення понять пов'язане з певними діями в мисленні, які дозволяють встановлюва ти загальні ознаки у предметів, виділяючи в них істотні та неістотні ознаки, утворювати з виділених істотних ознак певну єдність.
До таких дій належать:
1) аналіз — мислене розчленування змісту предмета та його складових властивостей, ознак;
2) порівняння — встановлення подібності і відмінності між пре дметами, що розглядаються;
3) синтез — мислене поєднання ознак та властивостей предмета, які відображаються в змісті поняття;
4) абстрагування — виділення з усієї сукупності ознак пред метів єдності найбільш істотних ознак, що становлять зміст по няття;
5) узагальнення — дія, подібна до абстрагування і пов'язана з ним. Виділення ознак певного роду фактично є абстрагуванням сто совно цих виділених ознак. Водночас воно є і узагальненням, якщо мається на увазі більш широка сукупність ознак, що їх мають різні види предметів, які відповідають утворюваному поняттю.
2. Зміст, обсяг та види понять.
Зміст поняття - це сукупність ознак, які мисляться у даному понятті. Обсяг поняття — це сукупність елементів, які мисляться у даному понятті.
Між обсягом і змістом існує таке співвід ношення: із збільшенням обсягу зменшується зміст поняття і навпаки, із зменшенням обсягу, збільшується зміст. Тобто зміст і обсяг поняття перебувають в оберненому відношенні. У цьому суть закону оберненого відношення між обся гом і змістом понять.
Якщо складові обсягу поняття містять один елемент, то вони називаються індивідуумами, а якщо декілька— видами.
Гранично загальні поняття називаються категоріями. У них най більший обсяг і найменший зміст. Приклади категорій: «сутність», «форма», «свідомість», «буття», «простір», «час», «рух». Це основ ні філософські категорії, але в окремих науках існують терміни: «живий організм» у біології, «молекула» у фізиці, «фі гура» в геометрії тощо. У рамках філософії категорії менш загаль ної філософської теорії можуть бути видовими відносно категорій більш загальної філософської теорії. Наприклад, буття і суспільне буття, свідомість і суспільна свідомість.
З філософських категорій для формальної логіки найбільше зна чення мають категорії «річ», «зміст», «відношення». Катего рія «річ» уособлює в собі сукупність властивостей, а останні знахо дяться в тих самих просторових межах, у яких існує сама річ. Річ може втрачати ту чи іншу властивість, продовжуючи самостійно іс нувати в ролі особливого об'єкта, але зовсім без властивостей речей не існує.
Річ може бути позбавленою окремих відношень з іншими реча ми, залишаючись сама собою. Що стосується зв'язку властивостей і відношень, то слід зазначити те, що властивості речей проявляються у відношеннях речей між собою або у відношеннях однієї частини речі до іншої.
У змісті понять можуть мислитися або ознаки однієї категорії ре чей, явищ дійсності, або ознаки предметів інших категорій, наприк лад категорій речі, властивості, відношення, часу, простору і т.д. За лежно від цього, а також від ступеня загальності поняття поділя ються на такі види.
А. Реєструючі й нереєструючі. Основою цього поділу є наяв ність або відсутність у побічній частині змісту поняття таких ознак, які відповідають на запитання: «де?», «коли?», «якого роду індиві дуум?». Якщо у змісті поняття є ознаки, що відповідають на названі запитання, то вони називаються реєструючими, а в зворотному ви падку — нереєструючими. Приклади реєструючих понять: «арифметична дія», «море», «Т. Г. Шевченко», «студенти Слов`янського державного педагогічного університету». Поняття цього виду визначені не тільки якісно. За допомогою частини ознак їх змі сту визначається, так чи інакше, і чисельність мислимих предметів, які виділяються із загального числа предметів, що мають якісну ви значеність, представлену головною частиною цього поняття.
Нереєструючі поняття — це поняття, що визначаються лише якісно: в них немає ознак, які виділяють у класі предметів певну які сну означеність будь-якої її частини шляхом фіксування просторо вих або часових меж чи шляхом посилання на одиничність предме та. Тому ці поняття іноді називаються відкритими, на відміну від реєстраційних понять, які часто називають закритими. Приклад не-реєстраційних (відкритих) понять: «людство», «квіти», «рослини», «відданість», «слово» і т.п.
Будь-яке реєструюче поняття за допомогою логічної операції може бути перетворене в одиничне поняття, а саме відкрите поняття при довільному його обмеженні не може стати одиничним. Відкриті поняття можуть відрізнятися одне від одного рівнем загальності, а значить, і рівнем абстрактності і рівнем складності, але ніколи не можуть бути одиничними. Для перетворення відкритого поняття в реєструюче (закрите) зміст першого необхідно мислити у єдності з ознаками поняття «одиничний предмет» або з ознаками поняття «скінчена множина предметів».
По відношенню до реєструючих понять елементами обсягу висту пають індивіди в логічному значенні слова, а по відношенню до від критих — види понять, на які підрозділяється дане поняття, що ха рактеризується більшим ступенем загальності в порівнянні з кож ним із наявних видів.
За ступенем загальності відкриті (якісні) поняття, у свою чергу, поділяються на більш загальні і менш загальні. Більш загальні ма ють назву всезагальні, а менш загальні — особливі (часткові). Всезагальні відносяться до деяких інших понять як рід до виду, а особ ливе поняття може й не поділятися на види. Воно може належати лише до множини дійсних або тільки мислимих предметів, тобто ін дивідуумів. Приклади всезагальних понять: «органічний світ», «гео метрична фігура», «час», «рідина» і т.п. Відповідно приклади особ ливих понять: «рослина», «круг», «метан», «вода».
Б. Пусті і непусті поняття. Пустими називаються поняття, яким не відповідає жоден предмет в предметній області. Наприклад, ідеальна дружина є пустими. Але непусти ми є поняття «числа N > 2 та N < 3 в області «раціональні числа».
В. Конкретні і абстрактні поняття. Перші з них — це поняття про конкретні предмети (стіл, кінь, рослина тощо), а другі — про властивості і відношення предметів (мужність, хоробрість, білизна, темрява тощо).
Г. Абсолютні і відносні поняття. Абсолютне поняття виражає повний, незалежний від інших предметів зміст. Відносне поняття має ту ознаку, що фіксує відношення одного предмета до іншого (батько-син, вчитель-учень і т.п.), а у змісті абсолютного (безвідносного) поняття така ознака відсутня (наука, культура, мис тецтво та ін.).
Д. Позитивні і негативні поняття. Позитивне — це таке поняття, яке сформоване в результаті узагальнення наявних оз нак. У негативних поняттях узагальнення проводиться при відсу тності ознак, мислиться не заперечення ознак співвідносного по зитивного поняття, а тільки відмінність видової ознаки першого від видової ознаки другого за наявності однієї родової ознаки у двох понять. Наприклад, «люди» — «нелюди», «ссавці» — «нессавці».
3. Основні відношення між поняттями.
У відношеннях між поняттями насамперед розрізняють порівняні і непорівняні поняття.
Порівнянними називаються поняття, що мають певні спільні ознаки, які дають змогу зіставляти ці поняття. Наприклад, «кішка» і «лев». Названі поняття належать до одного і того са мого біологічного виду.
Непорівнянними називаються поняття, які не мають спільних ознак, а тому порівнювати такі поняття неможливо. Наприклад, «яблуко» і «схід». У порівнянних поняттях обсяги повністю або частково збігаються, а в непорівнянних обсяги не мають жодної спі льної ознаки. Звідси випливає, що в логічних відношеннях можуть перебувати тільки порівнянні поняття.
Порівнянні поняття бувають сумісними або несумісними. Сумі сними називаються поняття, обсяги яких повністю або частково збігаються. Існує три види відношень за сумісністю: рівнозначність (тотожність), перетин (перехресність, частковий збіг обсягів) і під порядкування (субординація). Відношення між обсягами понять зо бражуються за допомогою колових схем, або діаграм Ейлера, кола Ейлера, де кожне коло позначає обсяг поняття.
Діаграми сумісних понять мають такий вигляд:
Відношення рівнозначності (тотожності)
Рівнозначні (тотожні) поняття А — « Столиця України»
В — «Київ»
Відношення перетину (перехресності, часткового збігу)
Перехресні поняття (поняття, що перетинаються)
А — «інженер»
В — «жінка»
Відношення підпорядкування (субординації)
А — «дівчина»
В — «розумна дівчина»
А — підпорядковуюче поняття, В — підпорядковане. Поняття, об сяги яких не збігаються ні повністю, ні частково, називаються несуміс ними. Існують три види несумісності: співпідпорядкування (координа ція), протилежність (контрарність) і суперечність (контрадикторність).
У відношенні співпідпорядкування знаходяться два або більше видових понять, підпорядкованих родовому і які між собою не пере тинаються.
Відношення співпідпорядкування (координації)
А — «риба»
В — «щука»
С — «акула»
А — підпорядковуюче поняття.
В, С — співпідпорядковані поняття.
Поняття, що містять взаємовиключаючі (несумісні) ознаки, нази ваються протилежними (контрарними).
Відношення протилежності (контрарності)
А — «чорний»
В — «білий»
А, В — протилежні (контрарні поняття),
С — родове поняття «колір».
Відношення суперечності — це таке відношення між поняттями, коли одне з них містить ознаку, яку інше поняття її заперечує, не за мінюючи заперечувану ознаку іншою. Поняття, що перебувають у та кому відношенні, називаються суперечними, або контрадикторними.
А — «білий»
не-А — «небілий»
А, не-А — суперечні (контрадикторні) поняття
4. Логічні операції з поняттями.
1.Узагальнення поняття — логічна операція, що полягає в пере ході від поняття з меншим обсягом до поняття з більшим обсягом. Наприклад, Київський національний університет ім.Т.Г.Шевченка — університет — вищий навчальний заклад — навчальний заклад — заклад. Узагальнювати поняття можна до категорій — понять з гра нично широким обсягом.
2.Обмеження понять — логічна операція, у процесі якої перехо дять від понять з більшим обсягом до понять з меншим обсягом. Наприклад, держава — європейська держава — Українська держава. Обмежувати поняття можна до індивідуальних (одиничних) понять, бо далі буде вже не обмеження, а розчленування цілого на частини, оскільки обсяг одиничних понять складається лише з одного елемента.
3. Визначення понять
Визначенням, або дефініцією, називається логічна операція, що розкриває зміст поняття. Наприклад: «Студент – людина, яка навчається уВНЗ або технікумі». Поняття, зміст якого визначається, називається визначуваним поняттям (definiendum, скорочено — Dfd), а поняття, за допомогою якого розкривається зміст визначуваного поняття, визначаючим поняттям (definiens — Dfn).
Якщо у визначенні розкривається тільки назва поняття, то воно називається номінальним (від лат. потіш — ім'я, назва). Якщо ж у визначенні розкриваються істотні ознаки предмета, то воно називає ться реальним.
Види визначень і їх правила докладно висвітлювалися в підруч никах з логіки. Найпоширенішим видом реальних визначень є ви значення через найближчий рід і видову відмінність. Правила цього виду визначення студенти мають твердо знати і вміти використову вати їх на практиці.
Основні правила визначення понять:
1). Визначення понять повинно бути співрозмірним definiendum, (скорочено — Dfd) повинен дорівнювати definiensу — (Dfn);
2). Визначення понять не повинно містити хибного кола;
3).Визначення понять по можливості не повинно бути заперечним;
4). Визначення понять повинно бути чітким, ясним, не містити двозначностей.
4. Поділ понять
Логічна операція, що розкриває обсяг поняття, називається поді лом поняття. Поняття, обсяг якого розкривається, називається діле ним поняттям. Ознака, за якою здійснюється поділ, називається ос новою поділу, а поняття, одержані в результаті поділу, — членами поділу. Залежно від кількості членів поділу розрізняють поділ дво членний, тричленний і багаточленний. Серед двочленного поділу виділяють дихотомію (від грец. dicha — два і tome — поділ, розтин, тобто поділ на дві частини), що являє собою поділ обсягу діленого поняття С на два суперечних поняття — А і не-А: швидкий — не швидкий, збитковий — незбитковий і т.п.
Особливим видом поділу є класифікація. Від звичайного поділу класифікація відрізняється тим, що в ній поділ здійснюється за істо тною, корінною ознакою, а члени поділу займають постійне і чітко фіксоване місце. Прикладом класифікації може служити періодична система хімічних елементів Менделєєва.
Основні правила поділу понять:
1) Поділ повинний здійснюватися по одній основі;
2) Поділ повинний бути співрозмірним: обсяг діленого поняття повенен дорівнюватися сукупному обсягу членів поділу;
3) Поділ повенен бути послідовним, не містити у собі стрибка;
4) Члени поділу повинні взаємно виключати один одного.
Запитання та завдання для самоконтролю.
1. Структура поняття.
2.Види понять.
3.Чим відрізняється поняття і слово?
4.Які існують операції з поняттями?
5.Які існують відношення поміж поняттями?
Теми для написання рефератів:
1.Роль поняття в логічній культурі спеціаліста.
2. Поняття та судження як форма відображення дійсності.
3. Класифікація понять.
4. Позитивні і негативні поняття в логічному мисленні.
Рекомендована література до теми:
1.Гетманова А.Д. Логика : Словарь и задачник: Учебн. Пособие для ВУЗов. – М.: Гуманитарное изд. Центр ВЛАДОС, 1998 – С. 143 – 159.
2.Гетманова А.Д. Логика: Учебник для студентов пед. ВУЗов. – М.: Высшая школа, 1986 – С. 24 – 46.
3.Горский Д.П. Логика. – М., 1963., с. 28 -56.
4.Иванов Е.А. Логика. Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1998., с. 69 -97.
5.Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. К.,1996., с.21 -48.
Тема 3. Судження як форма раціонального мислення.
План
1. Загальна характеристика судження.
2.Складні судження. Відношення між судженнями за істинністю.
3.Основні закони формальної логіки
1. Загальна характеристика судження.
Судження — це форма мислення, у якій щось стверджується чи заперечується в існуванні предметів або виражається зв'язок між предметом та його властивостями чи відношення між предметами.
Судження бувають прості і складні. У простих судженнях два терміни — суб'єкт S і предикат Р пов'я зані за допомогою зв'язки є чи не є. У складних судженнях пов'язані два і більше простих суджень за до помогою логічних сполучників кон'юнкції, виключаючої і невиключаючої диз'юнкції, імплікації і еквівалентності. Природною мовою ці спо лучники виражаються за допомогою граматичних сполучників «і» (або «та»), «або...або», «або» («чи»), «якщо..., то» «тоді і тільки тоді, коли».
Прості судження поділяються на:
1) екзистенціальні (судження існування), у яких виражається сам факт існування предмета, що відображається в думці: а — а;
2) відносні судження, у яких роль предмета, що виражає відно шення між двома іншими елементами судження, виконують інші поняття: a R в, або R (а, в);
3) атрибутивні судження, у яких стверджуються або заперечуються певні властивості, що належать предмету: S є Р, S не є Р. Ці судження називаються ще категоричними (див. табл. класифікації суджень).
У логіці існує поділ суджень за кількістю та якістю. За кількістю судження бувають загальними, частковими, одиничними за лежно від того, чи мова йде про весь клас предметів, його частину чи про один предмет у суб'єкті:
а) загальні судження — «всі S є (не є) Р»;
б) часткові судження — «деякі S є (не є) Р»; вони можуть бути визначеними і невизначеними. Кванторами визначених суджень ви ступають терміни: «тільки деякі», «більшість», «меншість», «нема ло», «не всі», «майже всі», «декілька». Квантором невизначених су джень виступає термін «деякі»;
в) одиничне судження — «це S є (не є) Р».
За якістю судження бувають ствердними та заперечними. Ствердними називаються такі судження, у яких стверджується належність до предмету певної ознаки. Судження, які виражають відсутність у предмета певної ознаки, називаються заперечними.
В логіці прийнято користуватися об”єднаною характеристикою суджень за їх кількістю та якістю:
Судження:
А — загальноствердні (всі S є Р).
Е — загальнозаперечні (жодне S не є Р).
І — частковоствердні (деякі S є Р).
О — частковозаперечні (деякі S не є Р).
Відношення між судженнями та їх класифікація за якістю й кількістю.
Логічні відношення між судженнями можна подати у формі «логічного квадрата».
Примітки.
1. Лінії квадрата по вертикалі відображають відношення підпорядко ваності між судженнями А та І, Е та О, де А, Е — підпорядковуючі су дження, а Е та О — підпорядковані.
2. Лінії квадрата по діагоналі відображають відношення суперечності (контрадикторності) між судженнями А і О, Е та І.
3. Лінія квадрата по верхній горизонталі відображає відношення контрарності (протилежності) між судженнями А та Е.
4. Лінія квадрата по нижній горизонталі відображає відношення субконтрарності (часткові збіжності) між судженнями І та О.
Розподіленість термінів у судженні. Розподіленим називається такий термін, який в даному суджен ні повністю включений у обсяг іншого терміна, або повністю виключений з нього. Нерозподіленим називається такий термін, який частково включений у обсяг іншого терміна.
У загальноствердних судженнях (А) суб'єкт (S) по винен бути розподіленим, а предикат (Р) нерозподіленим.
У загальнозаперечних судженнях (Е) суб'єкта (S) та предикат (Р) завжди є розподіленими.
У частковоствердних судженнях (І) суб'єкт (S) і предикат (Р) завжди не розподілені.
У частковозаперечних судженнях (О) суб'єкт (S) зав жди є нерозподіленим, а предикат (Р) — розподіленим (див. табл. класифікації суджень і схему взаємозв'язків суджень у тради ційній логіці).
ТАБЛИЦЯ КЛАСИФІКАЦІЇ СУДЖЕНЬ
|
Поділ суджень за структурою |
||||||
|
Прості |
Складні |
|||||
|
s |
p |
Безумовні |
Умовні |
|||
|
Катего-. ричні |
Розділові |
|||||
|
Загально-ствердні Загально-заперечні Частково-ствердні Частково-заперечні |
+ + _ _ |
_ + _ + |
Кон'юнк ції |
Строгої диз'юнкції Нестрогої диз'юнкції |
Імплікацій пі Еквіваленції |
2.Складні судження. Відношення між судженнями за істинністю.
Складні судження утворюються шляхом поєднання між со бою простих суджень за допомогою логічних сполучників (кон'юнк ції, виключаючої і невиключаючої диз'юнкції, імплікації та еквіва лентності). Природною мовою названі логічні сполучники виражаю ться за допомогою граматичних сполучників «і», «та», «або-або», «або» («чи»), «якщо..., то...», «тоді і тільки тоді, коли...».
1) Єднальні (кон'юнктивні) судження — це такі судження, які утворені з двох суджень за допомогою сполучника «і» (або «та»).
Дано деякі судження А та В. Припустимо, що вони семантично незалежні одне від одного, тобто істинність або хибність А не ви кликає істинності або хибності В, і навпаки. Тоді судження «А і В» є функцією істинності суджень «А» та «В». Це означає, що істинність або хибність судження «А і В» повністю визначається істинністю і хибністю складових його суджень А та В.
Можливі такі комбінації кон'юнктивних суджень та їх результатів:
|
А |
В |
А і В (А ^ В) |
|
І |
1 |
І |
|
І |
X |
X |
|
X |
1 |
X |
|
X |
X |
X |
Єдиною умовою істинності кон'юнктивного судження є істин ність обох складових цього судження.
2) Розділові (диз'юнктивні) судження бувають двох видів:
а) виключаючо-розділові судження (строга диз'юнкція) — це такі судження, які утворюються з будь-яких двох інших суджень за допомогою логічного сполучника «або...або».
Зміст цього сполучника полягає в тому, що він поєднує несумісні II судження. ВРС істинне, коли одна зі складових частин істинна, аі інша — хибна, і хибне, коли обидві складові частини його хибні, або істині.
|
А |
В |
Або А, або В (A В) |
|
І |
І |
X |
|
І |
X |
I |
|
X |
І |
І |
|
X |
X |
X |
б) невиключаючо-розділові судження (нестрога диз’юнкція) утворюються з будь-яких двох суджень за допомогою сполучник; «або», що припускає сумісність суджень.
НВРС істинне, коли істинні обидва його компоненти, або коли одне з них істинне, а друге — хибне. НВРС хибне тоді, коли є хиб ними обидва компоненти судження.
|
А |
В |
А або В (A В) |
|
І |
І |
І |
|
І |
X |
І |
|
X |
І |
І |
|
X |
X |
X |
3) Умовні (імплікативні) судження утворюються з будь-яких двох інших суджень за допомогою логічного сполучника «якщо..., то...» Його формула: «Якщо А, то В». А називається основою, або антецедентом, В — наслідком, або консеквентом.
Умовне судження хибне тоді, коли його основа — істинна, а на слідок — хибний, і істинне в усіх інших випадках.
|
А |
В |
Якщо А, то В(А→В) |
|
І |
І |
І |
|
І |
X |
X |
|
X |
І |
І |
|
X |
X |
І |
4) Судження еквівалентності утворюється з будь-яких двох ін ших суджень за допомогою логічного сполучника «тоді і тільки то ді, коли ...». Воно істинне, коли обидва складові судження є істин ними або коли вони обидва є хибні, і хибне в усіх інших випадках.
|
А |
B |
A тоді і тільки тоді, коли В (А↔В) |
|
І |
І |
І |
|
І |
X |
X |
|
X |
І |
X |
|
X |
X |
І |
Два судження називаються взаємозаперечними або суперечни ми одне одному, якщо одне з них істинне (І), а друге — обов'яз ково хибне (X).
Взаємозаперечними є такі пари суджень:
1) А — О «Всі S є Р» і «Деякі S не є Р»;
2) Е — 1 «Жодне S не є Р» і «Деякі S є Р»;
3) «Це S є Р» і «Це S не є Р».
|
а |
|
|
І |
X |
|
X |
І |
Заперечення бувають внутрішніми і зовнішніми. Внутрішнє запе речення означає невідповідність предиката суб'єктові. Зовнішнє — заперечення усього судження.
3.Основні закони формальної логіки.
Закон є результатом відображення необхідного, істотного, ста лого і багаторазово повторюваного зв”язку між предметами і явищами реальної дійсності.
Закон мислення — це результат відображення необхідних істот них, сталих, багаторазово повторюваних зв'язків між думками, ви раженими логічними засобами.
У формальній логіці найбільш відомі чотири основних закони: тотожності, несуперечності, виключеного третього, закон достатньої підстави.
Перші три закони були сформульовані ще Арістотелем. Ці за кони можуть бути виражені у вигляді формул математичною сим волікою.
Закон тотожності: обсяг і зміст понять (суджень) повинні бу ти строго визначеними і лишатися незмінними у процесі логічних міркувань (а = а; а → а; а ↔ а).
Закон несуперечності: у процесі міркування про який-небудь предмет не можна одночасно стверджувати і заперечувати що-небудь в одному і тому самому відношенні, в один і той самий час ().
Закон виключеного третього: з двох суперечних суджень од не повинно бути істинним, друге — хибним, третього бути не може ().
Закон достатньої підстави: всяка істинна думка повинна бути достатньо обґрунтованою (за допомогою вихідних поло жень, припущень, відомих законів і правил, практичного досвіду тощо).
Запитання та завдання для самоконтролю.
1. Що таке судження як форма логічного мислення?
2. Яка структура судження?
3. Поясніть,чому існують різні форми судження?
4. Що таке квантори,назвіть їх види?
Теми для написання рефератів:
Рекомендована література до теми:
1.Гетманова А.Д. Логика : Словарь и задачник: Учебн. Пособие для ВУЗов. – М.: Гуманитарное изд. Центр ВЛАДОС, 1998 – С. 159 – 172.
2.Гетманова А.Д. Логика: Учебник для студентов пед. ВУЗов. – М.: Высшая школа, 1986 – С. 65 – 83.
3.Горский Д.П. Логика. – М., 1963.,с. 28 -56.
4.Иванов Е.А. Логика. Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1998., с. 98 - 103.
5.Івін А.А. Логика: учебник для ВУЗов. – М.: Гардарика, 1999 – с. 146.
Тема 4. Умовивід як форма раціонального мислення.
План
1. Загальна характеристика умовиводу.
2. Безпосередні умовиводи.
3. Категоричний силогізм та його різновиди. Ентимема.
4. Індуктивні умовиводи. Аналогія.
1. Загальна характеристика умовиводу.
Умовивід — це форма мислення, у якій з одного чи кількох іс тинних суджень на основі певних правил виводу виводять нове судження.
Структура кожного умовиводу включає в себе засновки, ви сновок, логічний зв'язок між засновками та висновком.
Умовивід буде правильним тоді і тільки тоді, коли в ньому вико нуються основні закони логіки (тотожності, несуперечності, виклю ченого третього, закон достатньої підстави).
Логічним висновком з цих засновків є таке речення, яке не може бути хибним, коли ці засновки істинні.
Умовиводи поділяються на дедуктивні, індуктивні і умовиводи за аналогією. Вони можуть бути необхідними та ймовірними (прав доподібними).
Дедуктивний умовивід - це умовивід, у якому висновок зроб лено обов'язково із засновків, які виражають знання достатньо ве ликого ступеня загальності і які самі є знанням меншого ступеня за гальності:
1) усі люди смертні;
2) Сократ_- людина;
3) отже, Сократ - смертний.
Логічне слідування іде від роду до виду, від загального класу до підкласу.
Правила виводу повинні задовольняти ряд вимог:
по-перше, з істинних засновків вони повинні давати змогу виводити тільки істинні судження;
по-друге, правила виводу в даній логічній системі повинні буті несуперечними (сумісними), тобто не можна одним способом з одних і тих самих засновків виводити висновок «а», а другим cпособом — «не-а»;
по-третє, необхідно виходити з наявності повноти системи, а це означає: користуючись тільки даними правилами виводу в даній ло гічній системі, можна вивести будь-які змістово-істинні висновки, які сформульовані в термінах даної системи і логічно випливають з даних засновків.
Правила прямого виводу дають змогу з наявних істинних за сновків одержати істинний висновок.
Правила непрямого виводу дають змогу робити висновок про правомірність деяких висновків з правомірності інших.
2. Безпосередні умовиводи.
Безпосередніми умовиводами називаються дедуктивні умо виводи, які виводять з одного засновку. До них належать: перетво рення, обернення, протиставлення предикатові та умовивід за «логічним квадратом».
Перетворення — вид безпосереднього умовиводу, в якому змінюється якість засновків без зміни їх кількості. Перетворення будуються:
а) шляхом подвійного заперечення, яке ставиться перед зв'язкою і перед предикатом:
(S є Р → S не є не-Р),
б) заперечення переноситься з предиката до зв'язки:
(S не є Р→ S є не-Р ).
Перетворенню підлягають усі 4 види суджень А, Е, І, О:
— А → Е (Всі S є Р → Жодне S не є не-Р)
— Е → А (Жодне S не є Р → Усі S є не-Р)
— І → О (Деякі S є Р → Деякі S не є не-Р)
— О → І (Деякі S не є Р → Деякі S є не-Р)
Оберненням називається такий безпосередній умовивід, в якому у висновку (новому судженні) суб'єктом стає предикат, а предикатом — суб'єкт. Обернення бувають прості (без обме жень) і з обмеженнями. Частково заперечні судження не оберта ються.
Прості обернення утворюються тоді, коли і S і Р вихідного су дження або розподілені, або нерозподілені.
Наприклад: «Деякі студенти — спортсмени. Деякі спортсмени— студенти».
Обернення з обмеженням можна зробити тоді, коли у вихідному судженні суб'єкт є розподіленим, предикат — нерозподіленим, або навпаки — суб'єкт є нерозподіленим, а предикат — роз поділеним.
Наприклад: «Всі свині - ссавці. Деякі ссавці — свині».
Протиставлення предикатові — такий безпосередній умови від, у якому в новому судженні (тобто висновку) суб'єктом виступає поняття, яке суперечить предикату вихідного судження, а предика том є суб'єкт вихідного судження, причому зв'язка змінюється на протилежну. Алгоритмом для отримання висновку для категорич ного судження є:
— замість Р беремо не-Р,
— міняємо місцями S і не-Р,
— зв'язку міняємо на протилежну.
Інакше кажучи, для протиставлення предикатові треба спочатку зробити з судженням перетворення, а потім — обернення.
Наприклад: «Всі вовки — хижі тварини,
Жодна нехижа тварина не є вовком».
В абстрактному плані:
Для А — Всі S є Р → Жодне не-Р не є S;
Для Е — Жодне S не є Р → Деякі не-Р є S;
Для О — Деякі S не є Р →Деякі не-Р є S,
Для І — з частково ствердного судження необхідні висновки не робляться.
Умовиводи за «логічним квадратом» будуються на основі спів відношення А, Е, І, О, які показано в таблиці на с 33.
3. Категоричний силогізм — це вид дедуктивного умовиводу, в якому з двох категоричних суджень, зв'язаних середнім термі ном (М), при додержанні правил обов'язково випливає висновок. У складі силогізму обов'язково повинні бути два засновки і ви сновок.
Поняття, що входять до складу силогізму, називають його тер мінами.
Більший засновок має в собі більший за обсягом термін, менший засновок — менший термін.
В основі висновку в категоричному силогізмі лежить аксіома силогізму. Все, що стверджується або заперечується стосовно виду (або члена даного класу), належить до даного роду.
Фігурами силогізму називаються форми силогізму, які розрізня ються за положенням середнього терміна М у засновках. Розрізня ють 4 фігури силогізму:
Особливі правила фігур:
І фігура: більший засновок повинен бути загальним, а менший — ствердним.
// фігура: більший засновок є загальним, а один із засновків і висновок — заперечними.
/// фігура: менший засновок повинен бути ствердним, а висно вок—частковим.
IV фігура: загальноствердних висновків не дає; якщо більший за сновок ствердний, тоді менший повинен бути загальним.
Якщо один із засновків заперечний, то більший повинен бути за гальним.
Модусами категоричного силогізму називаються його різновиди, що відрізняються один від одного якісною й кількісною характерис тикою засновків, що входять до нього, і висновком. Всього правиль них модусів у 4 фігурах — 19.
Правила для термінів категоричного силогізму:
— в кожному силогізмі повинно бути тільки 3 терміни (S, Р, М);
— середній термін (М) повинен бути розподілений хоча б в од ному із засновків;
— термін, не розподілений у засновку, не може бути розподіле ним у висновку.
Правила для засновків категоричного силогізму:
— з двох заперечних засновків не можна зробити ніякого ви сновку;
— якщо один із засновків заперечний, то й висновок повинен бу ти заперечним;
— з двох часткових засновків висновку робити не можна;
— якщо один із засновків частковий, то й висновок повинен бути частковим.
Ептимемою називається скорочений категоричний силогізм, в якому пропущений один із засновків або висновок.
Наприклад: «Олександр вивчає філософію, оскільки він студент». Тут пропущений більший засновок. «Усі студенти вивчають філософію».
Відновлений з ентимеми силогізм має такий вигляд: Усі студенти вивчають філософію. Олександр – студент.
Отже, Олександр вивчає філософію.
Полісилогізмом (складним силогізмом) називаються два або кілька простих категоричних силогізмів, пов'язаних один з одним так, що висновок одного з них є засновком для іншого.
У полісилогізмі висновок попереднього силогіз му стає більшим засновком наступного силогізму. Його схема:
|
єQ єQ або: |
Приклад: |
Всі багатокутники — геометричні фігури. Всі трикутники — багатокутники. |
||
|
Отже: |
єP єR |
Отже: |
Всі трикутники — геометричні фігури. Всі рівносторонні трикутники – трикутники. |
|
|
Отже: |
єQ |
Отже: |
Всі рівносторонні трикутники – геометричні фігури |
|
Логічна формула епіхейреми: |
M є Р, тому що M є N S є М, тому що S є Q Отже: S є Р |
|
Аналіз першого засновку: |
N є P M є N M є P |
|
Аналіз другого засновку: |
Q є M S є Q S є M |
|
Висновок: M є Р |
|
|
S є M, |
|
|
S є Р |
4. Індуктивні умовиводи. Аналогія.
Індуктивні умовиводи — це опосередковані умовиводи, у яких з одиничних суджень — засновків — виводять часткове, або й загальне судження — висновок. Слід відзначити, що індукція може виступати у науковому пізнанні подвійно – як метод та як логічний висновок. У якості методу вона виступають правилом наукової діяльності окремого ученого або цілого наукового співтовариства. У формі логічних висновків ця процедура виражає себе як правило та норма мислення – однією з активностей суб”єкта, який пізнає.
Звичайно виділяють два основні смисла поняття “індукція”: 1) індукція як узагальнення, 2) індукція як імовірний висновок. Існують наступні види індукції:
- Математична індукція
- Перечислювальна (енумеративна) індукція
- Еліминативна індукція
- Індукція как зворотна дедукція
- Аналогія
- Логична індукція
Математична індукція – індукція як узагальнення, яка є достовірним ( не імовірним) висновком. Ступінь достовірності цього виду висновків здавалась деяким мислителям настільки значною, що передбачалося розглядати математичну індукцію як одну з аксіом формальної логіки.
Загальнусхему аксіоми математичної індукції можна було б зобразити у наступному вигляді:
Властивість Р вірна для 1
Якщо властивість Р вірна для n, то Р вірна для (n+1)
Властивість Р вірна для n
Перечислювальна (енумеративна) індукція. У індуктивному висновку мислитель має справу із певним класом об”єктів. Цей клас містить звичайно дуже велику кількість об”єктів, які усі практично неможливо дослідити. Далі З”ясовується, що певне кінцеве число об”єктів має певну властивість Р.На цій підставі дослідник може із певної ймовірністю передбачити, що властивість Р виконується для усіх об”єктів класу. Отримуємо наступну загальну формулу енумеративної індукції
1-й об»єкт о1 класу К володіє властивістю Р
2-й об»єкт о2 класу К володіє властивістю Р …
n-й об»єкт оn класу К володіє властивістю Р
Все об»єкти класу К володіють властивістю Р
Тут розрізнюють два випадки:
Клас усіх об”єктів К вичерпується множиною F, тобто у посилках ми перевірили володіння властивістю Р для усіх об”єктів класу К. Наприклад, ми стверджуємо властивість “бути молодше 20 років” для усіх учнівпевного класу. Якщо у класі , наприклад, 17 осіб, то для кожного з них ми можемо визначити вік, устоновивши, що він менше 20 років, а потім перейти до висновку, що “Усі ученики класу молодше 20 років”. Такий вид перечислювальної індукції називається повною перечислювальною індукцією, оскільки множина F повністю вичерпує собою досліджуємий клас К.
Клас усіх об`єктів К не вичерпується множиною F, наприклад, К може бути нескінченною множиною, тоді як множина F завжди утримує тільки кінцеве число елементів. Цей вид перечислювальної індукції називається неповною перечислювальною індукцією. Тут ми уже здійснюємо стрибок у мисленні, переходячи від виконання властивостей Р на частині класу К до виконнання цієї властивості на цілому класі К. Через цей стрибок можливі помилки, коли у залишившейся частині К може знайтися об`єкт, який ще не перевірений на володіння властивістю Р й айсправді такою властивістю не володіє. Наприклад, ви стоїте на зупинці і чекаєте автобуса № 3. Першого разу підійшов автобус № 2 ( автобус № 3 не підійшов у момент t1), потім підійшов автобус № 7 ( автобус № 3 не підійшов у момент t2), Потім –11 (автобус № 3 не підійшов у момент t3). У розпачі виготові зробити індуктивний висновок “ Автобус № 3 ніколи не підійде”, і раптом радісно помічаєтеавтобус № 3. Тому неповна перечислювальна індукція – це тільки ймовірний висновок.
Аналогія. У випадку висновку за аналогією звичайно дані два об”єкта і безліч властивостей ( на відміну від перечислювальної індукції, де дана одна чи дві властивості і безліч об”єктів). Можна сказати, що перечислювальна індукція – це узагальнення по об”єктах, коли фіксуються властивості і змінюється множина об”єктів, а аналогія – узагальнення по властивостям, коли навпаки, фіксуються об”єкти і змінюється множина властивостей.Розглянемо наступний приклад аналогії. Людина стверджує, що на Марсі є життя, оскільки на Марсі, як і на Землі, є атмосфера, вода тощо. Такий висновок можна було представити наступним чином. Позначимо судження
« На Землі є атмосфера» - як А(з)
«На Землі є вода» - як В(з)
«На Землі перепад температур у межах DТ» - як Т(з)
«На Землі перепад сили ваги у межах DF» - як F(з)
«На Землі є життя» - як Ж(з)
«На Марсі є атмосфера» - як А(м)
«На Марсі є вода» - як В(м)
«На Марсі перепад температур у межах DТ» - як Т(м)
«На Марсе перепад сили ваги у межах DF» - як F(м)
«На Марсі є життя» -як Ж(м)
Тоді висновок за аналогією може бути представлений у наступному вигляді:
А(з), В(з), Т(з), F(з), Ж(з)
А(м), В(м), Т(м), F(м)
Ж(м)
Як і неповна перечислювальна індукція, аналогія є ймовірним висновком. Існує проста аналогія, у якій на підставі подібності предметів за одними якими-небудь ознаками роблять висновок про їх поді бність в інших ознаках. Є також строга аналогія, яка ґрунтується на знанні залежності ознак предметів, що порівнюються, й нест рога аналогія, у якій робиться висновок без знання про зв'язок подібних ознак.
Варто відзначити, що проблема індукції як особливої мислительної операції до цих пір приховує безліч неоднозначностей. Деякі філософи, наприклад, К. Поппер, взагалі заперечували індукцію як засіб і метод наукової діяльності. Ймовірно, справа тут у великому значенні додаткових методів обгрунтування, необхідних для повного використання індукції.
В логіці існують також опосередковані дедуктівні умовиводи. Проведемо логічний аналіз наступного міркування: Якщо число поділяється на 4, то воно поділяється і на 2. Число поділяється на 4. Отже, воно поділяється і на 2. У формалізованому вигляді цей висновок записується так:
А→В, А
В
У традиційній логіці такий висновок називається умовно-категоричним сілогізмом, оскільки перша посилка тут – умовна, друга – категоричне судження.
Взагалі складні опосередковані дедуктівні умовиводи розрізняють, виходячи із того які судження складають посилки.
ТАБЛИЦЯ ІНШИХ ВИДІВ ОПОСЕРЕДКОВАНИХ ДЕДУКТИВНИХ УМОВИВОДІВ
|
№ п/п |
Назви умовиводів |
Формули |
|
1 |
Суто умовний умовивід |
А→В, В→С А→С |
|
2 2.1 2.2 |
Умовно-катего ричні умовиводи: Стверджуючий модус Заперечуюч ий модус |
А→В, А В А→В, не-В не-А |
|
3 3.1 3.2 |
Розділово-катего ричні умовиводи: Стверджуючо-за-перечуючий мо дус (Більший засновок — завжди строга диз'юнкція) Заперечуючо- стверджуючий модус (Більший засновок — як строга, так і нестрога диз'юнкція) |
|
|
4 4.1 |
Умовно-розділові умовиводи: Проста конструк тивна дилема |
|
|
4.2 |
Складна кон структивна ди лема |
|
|
4.3 |
Проста деструк тивна дилема |
|
|
4.4 |
Складна деструк тивна дилема |
Запитання та завдання для самоконтролю.
1.Що таке умовиводи?
2.Які існують умовиводи?
3.Поясніть структуру сілогізму.
4.Назвіть основні модуси і структури сілогізму.
5.Які існують основні помилки при побудові силогізму?
Теми для написання рефератів:
Рекомендована література:
1.Гетманова А.Д. Логика : Словарь и задачник: Учебн. Пособие для ВУЗов. – М.: Гуманитарное изд. Центр ВЛАДОС, 1998 – с. 194 – 227.
2.Гетманова А.Д. Логика: Учебник для студентов пед. ВУЗов. – М.: Высшая школа, 1986 – с. 110 – 130.
3.Івін А.А. Логика: учебник для ВУЗов. – М.: Гардарика, 1999 – с. 148 – 153.
Тести
Варіант 1
1. Визначте вид відношення між поняттями “майор” і “лейтенант”:
А) відношення рівнозначності (тотожності)
Б) відношення підпорядкування;
В) відношення перетинання (перехрещення або часткового збіру)
Г) відношення співпідпорядкування;
2. Поняття “аполітичний” є:
А) позитивним;
Б) негативним.
А) узагальненням поняття;
Б) обмеженням поняття
4. Судження “ Цигани шумною юрбою по Бесарабії кочують” є:
А) загальноствердним судженням(А);
Б) загальнозаперечним судженням (Е);
В) частковостверднм судженням (І);
Г) частковозаперечним судженням (О);
5. Якими є істотні ознаки понять “капіталізм”, “студент”, “кооперація”, “держава”?
6. Визначте обсяг і зміст понять “нація”, “місто”, “планета Сонячної системи”, “конфедерація”.
“Рух без матерії не існує”.
Всі живі організми мають клітину.
Камінь не має клітини.
Камінь не є живим організмом.
10 Алюміній — тверде тіло; залізо, мідь, цинк, срібло, платина, золото, нікель, барій, калій, свинець — також є твердими тілами; отже всі метали — тверді тіла. Це міркування є:
А) індуктивним;
Б) дедуктивним;
В) міркуванням за аналогією.
2-й рівень
1. Знайдіть поняття, що є тотожніми за обсягом до наведених (не використовуйте власні імена):
а) Рівносторонній трикутник.
б) Прямокутний ромб.
2. Знайдіть декілька понять, які були б співпідпорядкованими до наведених (по відношенню до деякого третього родового поняття):
а) Тварина.
б) Поняття.
3-й рівень
1. Що таке класифікація і які її види існують?
2. Які існують помилки у визначенні понять? Охарактеризуйте їх.
3. Наведіть приклади суттєвих родових та суттєвих видових ознак.
Варіант 2
1. Визначте вид відношення між поняттями “кішка” і “собака”:
А) відношення рівнозначності (тотожності);
Б) відношення підпорядкування;
В) відношення перетинання (перехрещення або часткового збору);
Г) відношення співпідпорядкування.
2. Поняття “злоба” є:
А) позитивним;
Б)негативним.
3. Перехід від поняття “ дика тварина” до поняття “тварина” є:
А) узагальненням поняття;
Б) обмеженням поняття.
4. Судження “ Окремі студенти не склали іспит” є:
А) загальноствердним судженням(А);
Б) загальнозаперечним судженням (Е);
В) частковостверднм судженням (І);
Г) частковозаперечним судженням (О);
5. Якими є істотні ознаки понять “капіталізм”, “спортсмен”, “школа”, “ягода”?
6. Визначте обсяг і зміст понять “клас”, “столиця”, “федерація”, “людина”.
7. Дайте повний логічний аналіз судження:
Де дим, там і вогонь.
8. Визначте логічну істинність чи хибність наведених суджень. Хибні судження перетворіть в істинні:
9. Встановить фігури силогізму:
Всі хірурги – лікарі.
Всі лікарі – інтелігенти.
Деякі інтелігенти – хірурги.
10. Будь-яка рідина є рідкою; вода — це рідина; от же, вода є рідкою. Міркування це є:
А) індуктивним;
Б) дедуктивним;
В) міркуванням за аналогією.
2-й рівень
1. Знайдіть поняття, що є тотожними за обсягом до наведених (не використовуйте власні імена):
а) Столиця Литви.
б) Друга голосна літера української абетки.
2. Знайдіть декілька понять, які були б співпідпорядкованими до наведених (по відношенню до деякого третього родового поняття):
а) Аналіз.
б) Співпідпорядкування понять.
3-й рівень
2. Що таке міркування? Яка його структура?
3. У чому полягає специфіка формалізованих мов?
Варіант 3
1. Визначте вид відношення між поняттями “гроші” і “брудні гроші”:
А) відношення рівнозначності (тотожності)
Б) відношення підпорядкування;
В) відношення перетинання (перехрещення або часткового збіру )
Г) відношення співпідпорядкування;
2. Поняття “безкорисливий” є:
А) позитивним;
Б) негативним.
3. Перехід від поняття “ людина” до поняття “розумна людина” є:
А) узагальненням поняття;
Б) обмеженням поняття.
4. Судження “ Деякі з нас здатні витримати ще й не таке випробування” є:
А) загальноствердним судженням(А);
Б) загальнозаперечним судженням (Е);
В) частковостверднм судженням (І);
Г) частковозаперечним судженням (О);
5. Якими є істотні ознаки понять “доба”, “тварина”, “протокол”, “жінка”?
6. Визначте обсяг і зміст понять “комаха”, “зошит”, “країна”, “око”.
7. Піддайте критиці таке твердження: “Квантова механіка остаточно встановила, що закон причинності недійсний”. На якій підставі фізики заперечують причинність у мікросвіті? Дайте визначення детермінізму і назвіть його протилежне поняття.
8. Визначте логічну істинність чи хибність наведених суджень. Хибні судження перетворіть в істинні:
9.В об’яві читаємо:
“На зимівлю залишено отару овець, яку доглядають троє чабанів і більше двохсот свиней”.
Напишіть цю об’яву правильно.
10. Прямокутник — це плоска геометрична фігура, в якої протилежні сторони однакові і паралельні, а всі кути — прямі. Квадрат також є плоскою геометричною фігурою з однаковими і паралельними протилежними сторонами. Отже, всі кути квадрату — прямі.
А) індуктивним;
Б) дедуктивним;
В) міркуванням за аналогією.
2-й рівень
1. Які з наведених прикладів фіксують відношення роду і виду, а які виражають відношення частини і цілого?
а) Школа. Середня школа.
г) Україна. Європа.
28. Знайдіть декілька понять, які були б співпідпорядкованими до наведених (по відношенню до деякого третього родового поняття):
а) прикметник.
б) обличчя
3-й рівень
1. Які види визначень Ви знаєте? Наведіть відповідні приклади.
3. Яка мета створення формалізованих мов?
Варіант 4
1. Визначте вид відношення між поняттями “верх” і “низ”:
А) відношення співпідпорядкування;
Б) відношення протилежності;
В) відношення суперечності.)
Г) відношення підпорядкування;
2. Поняття “безцінний” є:
А) позитивним;
Б) негативним.
3. Перехід від поняття “розумна людина” до поняття “ людина” є:
А) узагальненням поняття;
Б) обмеженням поняття.
4. Судження “ Ми не склали це випробування” є:
А) загальноствердним судженням(А);
Б) загальнозаперечним судженням (Е);
В) частковостверднм судженням (І);
Г) частковозаперечним судженням (О);
5. Якими є істотні ознаки понять “людина”, “закон”, “олівець”, “знання”?
6. Визначить обсяг і зміст понять “риба”, “дах”, “свобода”, “офіцер”.
7. Що таке явне і неявне визначення понять? Які ще є визначення?
8. Визначте логічну істинність чи хибність наведених суджень. Хибні судження перетворіть в істинні:
Всі хірурги – лікарі.
Всі лікарі – інтелігенти.
Деякі інтелігенти – хірурги.
10. Визначте правильність силогізму:
Всі письменники – діячі мистецтва.
Композитори не письменники.
2-й рівень
1. Які з наведених прикладів фіксують відношення роду і виду, а які виражають відношення частини і цілого?
а) Школа. Випускний клас середньої школи.
б) День. Доба.
2. Знайдіть поняття, які знаходяться у відношенні суперечності і протилежності до запропонованих понять:
а) Дієслово минулого часу.
б) Південь.
3-й рівень
3. Чи можна говорити про формалізовані мови як про спрощені фрагменти природних умов? Обґрунтуйте відповідь.
Варіант 5
1. Визначте вид відношення між поняттями “біле” і “не біле”:
А) відношення співпідпорядкування;
Б) відношення протилежності;
В) відношення суперечності.
Г) відношення підпорядкування;
2. Поняття “брутальність” є:
А) позитивним;
Б) негативним.
3. Перехід від поняття “ надія” до поняття “ остання надія” є:
А) узагальненням поняття;
Б) обмеженням поняття
4. Судження “ Людина має право на життя” є:
А) загальноствердним судженням(А);
Б) загальнозаперечним судженням (Е);
В) частковостверднм судженням (І);
Г) частковозаперечним судженням (О);
5. Якими є істотні ознаки понять “змія”, “податок”, “кохання”, “відмінник”?
6. Визначить обсяг і зміст понять “село”, “свиня”, “весілля”, “ненависть
7. Назвіть основні прийому утворення понять. Стисло охарактеризуйте їх.
8. Визначте логічну істинність чи хибність наведених суджень. Хибні судження перетворіть в істинні:
9. Оранжерейні рослини люблять тепло. Ці рослини люблять тепло. Чи можна зробити з цих посилок висновок, що “ці рослини оранжерейні”? Чому?
10. Проаналізуйте силогізми:
Рух – вічний.
Ходіння до інституту – рух.
2-й рівень
1. Які з наведених прикладів фіксують відношення роду і виду, а які виражають відношення частини і цілого?
д) Частина України. Частина Європи.
є) Сільське господарство. Тваринництво.
29. Знайдіть поняття, які знаходяться у відношенні суперечності і протилежності до запропонованих понять:
а) ввічливість;
б) спека
1. Назвіть прийоми, що подібні до визначення і які інколи замінюють його. Наведіть приклади таких прийомів.
2. Чи може правильне міркування мати хибний вис новок? Обґрунтуйте відповідь.
3. У чому полягає сутність методу формалізації?
Варіант 6
1. Визначте вид відношення між поняттями “кохання” і “сум”:
А) відношення співпідпорядкування;
Б) відношення протилежності;
В) відношення суперечності.
Г) відношення перетинання
2. Поняття “жадібність” є:
А) позитивним;
Б) негативним.
3. Перехід від поняття “ остання надія” до поняття “надія” є:
А) узагальненням поняття;
Б) обмеженням поняття
4. Судження “ Він мав право цього не робити” є:
А) загальноствердним судженням(А);
Б) загальнозаперечним судженням (Е);
В) частковостверднм судженням (І);
Г) частковозаперечним судженням (О);
5. Якими є істотні ознаки понять “футбол”, “зірка”, “страва”, “кіт”?
6. Визначіть обсяг і зміст понять “сумка”, “лапа”, “сум”, “посмішка”.
7. Визначте логічну істинність чи хибність наведених суджень. Хибні судження перетворіть в істинні:
8. Дайте повний логічний аналіз таких суджень:
г) Якщо свідок на суді говорить правду, то він є або правдива людина, або боїться звинувачення за брехливі свідчення.
д) Якщо в трикутнику один кут більший, ніж кожен із двох інших, то він може бути або прямокутним, або тупокутним.
9. У чому полягає різниця між атрибутивними судженнями, категоричними, існування та судженнями з відношеннями. Наведіть приклади.
10. В об’яві читаємо:
“Громадяни обраховуються тільки в порядку черги”.
Напишіть цю об’яву правильно.
2-й рівень
1. Які з наведених прикладів фіксують відношення роду і виду, а які виражають відношення частини і цілого?
а) Клас. Класна дошка,
б) Корінь слова. Частина слова.
2. Знайдіть декілька понять, які були б співпідпорядкованими до наведених (по відношенню до деякого третього родового поняття):
а) європейська країна;
Б) сонце
3-й рівень
3. У чому полягає специфіка логічних констант і змінних?
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО…………Змістовий модуль ІV.
Основи теорії релігії ТА ЇЇ ІСТОРИЧНА ГЕНЕЗА.
Тема 1. Основи теорії релігії.
План
Релігієзнавство як наука та навчальна дисципліна.
Елементи та структура релігії.
Функції та роль релігії в суспільстві.
1. Релігієзнавство як наука та навчальна дисципліна.
Є знання, потрібні спеціалістам для успішної діяльності у своїй галузі, але є знання, без яких неможливе становлення кожної людини як особистості, формування її духовної культури. Саме до таких належить релігієзнавство.
Релігієзнавство як комплексна та відносно самостійна галузь знання складалася починаючи з 19 ст., незважаючи на те, що відповідні знання накопичувалися протягом століть. Воно складалося на межі загальної та соціальної філософії, історії філософії, психології та інших наук. Релігієзнавство вивчає закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігії, її структури та різні компоненти, її різноманітні феномени, як вони поставали в історії суспільства, взаємозв’язок та взаємодію релігії та інших галузей культури. Головним в ньому є філософський зміст, оскільки, по-перше, центральне місце в ньому займає розробка універсальних понять і теорій об’єкта, по-друге, дослідження релігії необхідно звертається до філософсько-світоглядних питань про людину, світ, суспільство. В релігієзнавстві існує ціла низка підрозділів, основними серед яких є філософія, соціологія, психологія тощо. Філософія розкриває глибинні сутнісні властивості релігії, соціологія, психологія, феноменологія, історія . дозволяють побачити, яким чином вона виявляється на різних рівнях, як вона виражається в різних релігійних феноменах.
Філософські концепції релігії. Вагомий внесок в дослідження феномену релігії зроблений відомим німецьким класичним філософом 19 ст. Г.Гегелем. Одним з перших вихідних принципів нового осмислення релігії стало його положення про те, що всесвітня історія здійснюється в духовній сфері, в тому смислі, що субстанціальним тут є “дух та процес його розвитку”, а не матеріальна природа. Поширюючи визначення природи духа, Гегель відзначає, що “як субстанцією матерії є вага, так субстанцією духа є свобода”. Поняття свободи він розкриває через визначення , яке дається її антиподу. Несвобода – це злиття людини з природою, її повна залежність від неї. Чим більше вона перебуває “в безпосередньому та некультурному стані”, тим більше її визначають «імпульси, які вкладені природою», тим менше вона вільна.
Розглядаючи далі всесвітню історію як прогрес в усвідомленні свободи, а свободу як субстанцію духа, Гегель в цьому саморозкритті духу бачить внутрішню кінцеву мету історії. Таким чином, шлях розвитку свідомості індивіда від несвободи до свободи, (який, за Гегелем, безпосередньо пов’язаний із розвитком релігійної свідомості) виявляеться внутрішньо необхідним подоланням людиною своєї залежності від домінуючих над нею сил природи.
Релігія, за Гегелем, одна з форм саморозкриття абсолютного духу. Вона проходить наступні стадії розвитку:
- безпосередня релігія (примітивна, нижча, несправжня форма релігії, проте елементи вірувань, які виникли тут, отримують подальший розвиток),
- субстанціальні релігії,
- християнство – релігія істини.
Г.Гегелем вперше починається застосовуватись діалектика єдності протилежностей, які містяться у віронавчальних мотивах і практиці цієї релігії.
Він зауважує, що християнську релігію то докоряли, то прославляли за те, що вона зуміла пристосуватися до самих несхожих звичаїв, до найрізноманітнішого складу і побудови життя. Колискою її стає розбещеність римської держави, і вона приходить до влади тоді, коли імперія йде назустріч своєму кінцю, причому непомітно, щоб падіння її було затримано християнською релігією, навпаки, завдяки цій події галузь останньої поширюється і в один час вона постає і як релігія надвитончених римлян і греків, під час рабства і як релігія найбільш диких, але й найвільніших варварів. Вона була і релігією італійських держав у найпрекрасніші часи їх відвертої свободи у середні віки, і в поміркованих монархіях Європи в Новий час, рівно і як релігією найбільш пригнічених кріпаків та їх панів: і перші, й інші ходять в одну церкву.
Іспанці, які йшли за хрестом, знищували цілі людські покоління, англійці, і спустошуючи Індію, співали християнські гімни-подяки. В її лоні народились і виросли кращі витвори мистецтва, а розвиток наук дорівнював безбожжю.
В будь–якому кліматі розквітало дерево хреста, скрізь воно пускало коріння, скрізь давало плоди, з нею, релігією, пов’язували народи радощі життя, і найбільш безвихідний смуток знаходив в ній їжу для себе і виправдання.
Дослідженням релігії займався і німецький філософ Л.Фейєрбах. Для Л.Фейєрбаха природа є первинною інстанцією і існує об’єктивно. Поза нею не існує нічого, в тому числі і тих вищих істот, які релігійна фантазія ставить понад природою та людиною. Для нього релігія – це дитяча сутність людства. Але дитина свою сутність людини розглядає як щось стороннє. Людина, оскільки вона є дитиною, об’єктивує себе як іншу людину.
Філософськи осмислюючи природу бога, Л.Фейєрбах встановлює, що бог є об’єктивованою сутністю людини, втіленням її якостей, яка протягом тривалого процесу абстрагування фантастично осмислювалася як інший об’єкт, інша, яка стоїть над ним, істота. Бог людини такий, як і її власні думки та прагнення. Про людину ми можемо судити по богу і про бога по людині. Природа божественного, за Л.Фейєрбахом, своєрідна сутність людського. Історичний прогрес релігії пов’язаний з тим, що все, що уявлялося більш ранній релігії об’єктивним, тепер здається суб’єктивним, те, що раніше вважалося божественним, тепер вважається людським. Явища дійсності стають об’єктами релігії не через їх адекватне відображення в психіці, а навпаки: шануються людиною лише настільки, наскільки вони викривляються.
Аналіз релігії, здійснений К.Г. Юнгом та Е.Фромом, відбувався на межі філософії та психології. Так, аналітична система К.Г. Юнга розглядає релігійні уявлення як продукти «колективного несвідомого», а останнє – як «базовий релігійний феномен». Колективне несвідоме ідентично у всіх людей і утворює тим самим загальну підставу психічного життя кожного, будучи за своєю природою надособистісним. Зміст колективного несвідомого відкривається свідомості людей через архетипи, під якими розуміються форми й образи, колективні за своєю природою, які зустрічаються практично по всій землі як складові елементи міфів і котрі в той же самий час є автохтонними індивідуальними продуктами несвідомого походження. Вони можуть заявляти про себе у фантазії, в художній творчості, медіумічному трансі, в містичному досвіді; для Юнга як психіатра не останню роль грає поява архетипів у психічних продуктах патологічного характеру. Архетипи знаменують собою зустріч свідомості з несвідомим, що і є початковим релігійним досвідом і створенням вихідного матеріалу для формування міфів, казок, релігійних вчень і символів. Юнг підкреслює спонтанну активність проявів колективного несвідомого. Вони не утворюються індивідами, а примусово занурюються у свідомість індивіда. Ці вторгнення носять характер нумінозного переживання (поняття нумінозного Юнг запозичає в Рудольфа Отто). Нумінозне охоплює людину і ставить її під свій контроль; вона тут завжди, скоріше, жертва, ніж творець нумінозного. Якою би не була його причина, нумінозне виступає як незалежні від волі суб'єкта умови. Відповідно релігія, за Юнгом, – це в першу чергу поняття, що означає особливу настанову свідомості, зміненої досвідом нумінозного, в свою чергу, людина релігійна, – це людина, яка бере до уваги і старанно спостерігає певні чинники, які впливають на неї (маються на увазі незалежні від її свідомого наміру чинники психічного життя).
В той же час релігія не тільки служить вираженням подібного досвіду, але і виконує важливу функцію захисту свідомості від цих «динамічних чинників» психічного життя, які не підкоряються свідомій волі індивіда і нерідко деструктивно впливають на свідоме Я. Людині притаманний таємний страх перед невідомими небезпеками душі, і тому є численні віронавчання і церемонії, які існують із єдиною метою – захиститися від несподіваного, небезпечного, що приховується в несвідомому. Їх захисна функція забезпечується тим, що в міфологіях і віровченнях людина зіштовхується не з безпосереднім досвідом, а з його переробленим матеріалом, тобто має справу не з природними, а з культурними символами. Якщо індивідуальний досвід, в якому виникають природні символи, обтяжений випадковими нашаруваннями, ірраціональний і безсистемний, то віровчення являють собою кодифіковані і догматизовані форми первісного релігійного досвіду. Зміст досвіду освячується і звичайно застигає в жорстокій, часто добре розробленій структурі. Таким чином, догмат зобов'язаний своїм існуванням, з одного боку, так званому, безпосередньому досвіду одкровення, а з іншого – співробітництву багатьох розумів, яке не припинялося протягом століть. Культурні символи, «завдяки тисячолітнім зусиллям людського духу», виявилися покладеними у всеохоплюючу систему думок. Подібні системи складають головні цінності духовної культури людства. До них відносяться не тільки міфології і релігійні віровчення; не в останню чергу К.Г. Юнг відносить до подібних систем культурних символів також ритуали і релігійні організації; тому протестантизм, зокрема, одержує закид у тому, що, зруйнувавши церкву і сильно редукувавши обрядність, він залишив своїх прихильників беззахисними перед стихією ірраціонального світу психічного життя.
Проте системи релігійних символів покликані не тільки захищати індивіда від колективного несвідомого, але і прокладати шляхи до нього. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного й одночасно охороняють від безпосереднього з ним зіткнення. З погляду Юнга, останнє є значно важливішим для сучасної раціональної людини, яка втратила зв'язок з ірраціональними за своєю природою життєвими основами власної душі. В цьому – приваблююча сила релігії. Тому релігія являє собою також відношення до вищих і сильніших за впливом цінностей, будь вони позитивними або негативними. Відношення до них може бути як довільним, так і мимовільним, тобто ви можете свідомо прийняти ту цінність, якою ви вже одержимі несвідомо. Наділений у вашій системі найбільшою силою чинник – це і є Бог, оскільки Богом завжди називається переважаючий всі інші психологічний чинник.
К.Г. Юнг намагається посісти нейтральну позицію в питаннях віри і безвіря, стверджуючи, що психолога цікавить факт існування і закріплення в культурі певних уявлень, а не проблема відповідності цих уявлень деякій дійсності. Наприклад, говорячи про мотив непорочного зачаття, психологія цікавиться винятково фактом наявності такої ідеї; її не займає питання про істинність або хибність цієї ідеї в будь-якому іншому смислі.
«Гуманістичний психоаналіз» німецько-американського філософа, соціолога і психолога Е. Фрома (1900-1980) переосмислює символіку несвідомого, акцентуючи увагу на протиріччях людського існування, конфліктних ситуаціях, викликаних соціокультурними чинниками в суспільстві тотальної відчуженості. Поняття релігії отримує широке тлумачення. Неправомірно зводити релігію тільки до тих систем, у центрі яких знаходяться Бог і надприродні сили; крім монотеїстичних існувало й існує низка інших релігій. І світські системи, такі, як сучасний авторитаризм, психологічно необхідно віднести до релігійних. Релігію Фром розуміє як будь-яку систему поглядів і дій, якої дотримується якась група людей і яка надає індивіду систему орієнтації й об'єкт поклоніння. Релігійність вбачається в будь-якому служінні ідеалам, незалежно від того, вклоняється людина ідолам, богам і святим, або вождям, класу, нації і партії, або успіху, багатству і силі. Будь-яка людина є релігійною, а релігія притаманна усім історичним епохам. Однією з різновидів релігії Е. Фром вважає невроз. Він перевертає формулу 3. Фрейда, який вважав релігію колективним неврозом, і трактує невроз як особисту форму релігії або, точніше, як регресію до примітивних форм релігії, що знаходиться в конфлікті з офіційно визнаними формами релігійної думки.
Е. Фром розрізняє авторитарну і гуманістичну релігії. Авторитарною релігію робить ідея, відповідно до якої людина повинна коритися зовнішній силі, що панує над нею. Головна чеснота такої релігії – слухняність, головний гріх – непокора. На думку Е. Фрома, підкорення могутній владі являє собою один із засобів, за допомогою якого людина запобігає почуття самотності та власної обмеженості. Цим актом підкорення вона втрачає свою незалежність і цілісність як індивід, але знаходить почуття безпеки і захищеності завдяки силі, яка вселяє страх і благоговіння та частиною якої вона ніби стає. Гуманістична релігія, навпаки, зосереджена на людині та її здібностях, орієнтуючи індивіда на самостійність і віру у власні сили, на реалізацію свого потенціалу; вона підтверджує цінність людської особистості, право людини на щастя і свободу. Релігійне переживання такого роду релігії є переживанням єдності з усім існуючим, засноване на родинному ставленні до світу, усвідомленому за допомогою мислення і любові. Гуманістична релігія розвиває здібності любові до ближнього і до самого себе і почуття солідарності з усіма живими істотами. Метою людини в такій релігії є досягнення найбільшої сили, а не найбільшого безсилля, чеснотою – самореалізація, а не покора.
Е. Фром вважає, що релігійний досвід не обов'язково пов'язаний з теїзмом, і ідею Бога розглядає як символічну. Проте безбожництво, з його точки зору, не означає безрелігійності, і власну концепцію психоаналізу Е. Фром оголошує «новою теологією».
2.Елементи та структура релігії.
Що таке релігія? На яких підставах ті або інші погляди, ідеї, дії можна вважати релігійними? Різні мислителі по – різному виділяють пріоритетні сфери в релігії. Одні вважають, що фундаментальним ядром релігії є релігійна свідомість із її основною складовою – вірою, інші як пріоритет виділяють релігійні культи, треті – релігійні організації або релігійну діяльність, причому багато дослідників наполягають на синтезі усіх складових.
Розглянемо релігійну свідомість. Багато дослідників з необхідністю пов’язують релігійну свідомість з вірою (часто релігійна людина – віруюча людина). Однак, в цьому міститься наступна проблема – і нерелігійні люди можуть бути віруючими (наприклад, комуністи). Будь – яка віра має свій предмет. Віра – активне емоційне та оціночне ставлення до свого предмету, неодмінно охоплює і вольовий процес та виявляється в тій чи інший поведінці особистості. Віра як складовий елемент вольового вибору виражає стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних та фізичних сил в певній проблематичній ситуації: при нестачі інформації, відсутності достатніх логічних доведень, при наявності сумнівів тощо. Розум обмежений. Вже при вивченні природи ми часто зіткаємося з тим, що можна назвати ірраціональним. В. Гьоте зауважував, що «природа не поділяється без остачі на розум», наприклад, в фізиці «індетермінізм» розуміється як відхилення від принципу суворої причинності в так званому мікросвіті. Обмеженість розуму виступає з особливою ясністю по відношенню до людини.
В людині є дуже багато позараціонального знання, тобто знання, яке не визначається раціональним знанням і не залежить від нього, тобто не є справжнім знанням, яке має велике значення в нашому житті. Сюди відноситься все те, що підказує нам наше серце, відчуття, інтуїція. Б.Паскаль: «серце надає нам знання, про підстави якого нічого не знає наш розум». Предметом релігійної віри є надприродне. Згідно з основними релігійними концепціями, надприродне не підлягає законам оточуючого світу, знаходиться по той їх бік та руйнує природній перебіг подій. До надприродного не можна застосувати звичайні критерії емпіричної вірогідності. Це яскраво постулював Тертулліан в тезі: «Вірую, оскільки неймовірно». Віра – це особливий психологічний стан впевненості в досягненні мети, в істинності ідеї за умови дефіциту точної інформації про досяжність поставленої мети, про кінцевий результат події. В ній міститься очікування здійснення бажаного. Даний психологічний стан виникає в ситуації ймовірності, коли існує можливість для успішної дії, його успішного результату і знання про цю можливість. Якщо подія відбулася або стало ясно, що вона неможлива, якщо реалізоване або виявлено, що воно буде здійснено, якщо істинність або хибність ідеї доведена, віра вгасає. Віра виникає з приводу тих процесів, подій, ідей, що мають для людей істотно значимий зміст, і являє собою сплав когнітивного, емоційного і вольового моментів. Оскільки віра з'являється в ситуації ймовірності, дія людини в ній пов'язана з ризиком. Незважаючи на це, вона виступає важливим фактом інтеграції особистості, групи, маси, стимулом рішучості й активності людей. Що, власне кажучи, розуміється під релігійною вірою? Насамперед, внутрішня впевненість в існування вищої істоти, вищої сили, всемогутнього бога (або богів), бога, який створив світ, такого, який надав норми моралі, який карає та врятовує. Релігія надає детальні норми поведінки в основних сферах життя, аж до гігієнічних. Вона містить в собі конкретні твердження про побудову або походження світу. Релігійні догми та норми, які викладені в будь – якому священому зібранні догм (Старий Заповіт, Євангеліє, Коран) вважаються наданими Богом. В основі релігійної віри міститься саме це ствердження про існування Божества, якому притаманні означенні властивості, та про істиність його догм. Це твердження, яке розглядається з гносеологічної точки зору, є судженням інтуїтивним, яке неможно перевірити шляхом досвіду. Істиність будь – якого твердження, яке не міститься в священій збірці догм, доводиться дискурсивним зведенням до цього джерела. Таке твердження, канонізоване церквою, стає догматом. І вже тут виникають ускладнення: серед тверджень, релігійного вчення, які визнаються безумовно істиними, зустрічаються такі, які містять логічні (або хоча б дискурсівні) неузгодженості і також внутрішні суперечності, які не вирішуються раціонально. Найбільш відомою є наступна антиномія: чи може всемогутній Бог утворити каміння, яке не в змозі потім підняти? Будь – яка відповідь «так» чи «ні» – означає, що він не всемогутній в тому чи іншому відношенні. В релігійній свідомості питання, яке обговорюється, залишається серед тих, відносно яких неможна вимагати раціональної відповіді. Єдиною відповіддю залишається відсилання до ірріціональної сутності релігії. Іншою рисою догм, які приймаються, є їх протиріччя із такими, що поступово розкриваються, людиною властивостями фізичного світу, тобто із позитивним знанням. Віра в диво є необхідним елементом релігійності. Б.Паскаль в «Думках» писав: Де твій Бог? Дива його визначають та суть сяяння його. До того ж Паскаль приводить слова св. Августіна: Я не був би християнином, якщо б не існувало див, – і зауважує: «Неможна розумно міркувати проти див». Це, ймовірно треба розуміти так, що потрібно повірити в дива всупереч розуму, або ж відмовитися від релігійності. Віра всуперіч розуму надається зверху, як одкровіння.
Релігійна свідомість містить в собі звичайні людські почуття кохання, страху, радості, надії. Особливості цій свідомості надає її особлива направленість на об’єкт її віри. Наприклад, релігійна любов – це притаманне всім людям почуття любові, звернене на релігійний об’єкт. Релігійний страх – це звичайний трепет серця, але пов’язано з ідеєю божої кари (У. Джемс).
В принципі, всі релігієзнавці погоджуються з тим, що релігійна свідомість відрізняється від інших форм її інтенціональністю. Розбіжності починаються при тлумаченні джерел цієї свідомості. Представники богословсько – теологічної думки вважають витоками релігійної свідомості надприродне, представники філософської думки – природне.
Релігійна свідомість на концептуальному рівні – концептуалізована свідомість – це спеціально розроблювальна свідомість, свідомість, систематизавана у вигляді сукупності понять, ідей, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій. До її складу входять: 1) більш-менш упорядковане вчення про Бога (богів), світ, природу, суспільство, людину, цілеспрямовано розроблювальне фахівцями (віровчення, теологія, богослов'я, символи віри і т.д.); 2) здійснювана відповідно до принципів релігійного світогляду інтепретація економіки, політики, праву, моралі, мистецтва, тобто релігійно-економічні, релігійно-політичні, релігійно-правові, релігійно-етичні, релігійно – естетичні та інші концепції (теологія праці, політична теологія, церковне право, моральне богослов'я тощо ); 3) релігійна філософія, що знаходиться на стику богослов'я і філософії (неотомізм, персоналізм, християнський екзистенціалізм, християнська антропологія, метафізика всеєдності ін.).
Релігійна діяльність. Наступним структурним елементом релігії є релігійна діяльність. Варто розрізняти нерелігійну і релігійну діяльність релігійних індивідів, груп, інститутів і організацій. Нерелігійна діяльність здійснюється у позарелігійних галузях: економічній, виробничій, фаховій : політичній, державній, художній, науковій. Вона може бути релігійно забарвлена, в якості одного з її мотивів може виступати релігійний мотив. Але за об'єктивним змістом, предметом і результатам – це позарелігійна діяльність.
Релігійна діяльність посідає своєрідне місце в системі суспільної діяльності. Визначають два види релігійної діяльності: позакультова і культова. Позакультова здійснюється в духовній і практичній сферах. Духовну позакультову діяльність становить розробка релігійних ідей, систематизація й інтепретація догматів теології, богословських творів тощо. Різновидами практичної позакультової діяльності є виробництво засобів релігійного культу, місіонерство, участь у роботі соборів, викладання богословських дисциплін у навчальних закладах (школах, університетах, духовних навчальних закладах), управлінська діяльність у релігійних організаціях і інститутах, пропаганда релігійних поглядів через пресу, радіо, телебачення, релігійна пропаганда в сім'ї та в інших контактних групах. Варто підкреслити, що, як правило, у позакультову діяльність у більшій або меншій мірі проникають і елементи культу.
Найважливішим видом релігійної діяльності є культ . Його існування визначається відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догматами. Релігійна свідомість постає у культі, насамперед, у вигляді культового тексту, до якого відносяться тексти Священного Писання, Священного Переказу, молитов, псалмів тощо. Відтворення цих текстів під час відправлення культу актуалізує у свідомості учасників релігійні уявлення і міфи. Проаналізований з погляду існування культ може бути охарактеризований як «драматизація релігійного міфу». У мистецтві (наприклад, у театрі) відтворення художнього тексту, яким би точним і майстерним воно не було, не усуває умовності ситуації дії. А драматизація тексту в релігійному культі пов'язана з вірою в дійсне вчинення описаних у міфі подій, у повторювальність цих подій, у присутність міфологічних персонажів, в одержання відповіді від визнаних об'єктивними істот, у ідентифікацію з ними. Предметом культової діяльності стають різноманітні об'єкти і сили, що усвідомлюються у формі релігійних уявлень. У якості предметів культу в релігіях різних типів, у різних релігійних напрямках і конфесіях виступали матеріальні речі, тварини, рослини, ліси, гори, ріки, Сонце, Місяць та ін. з відповідними властивостями і зв'язками. Різноманітні процеси і явища можуть поставати у якості предмета культу й у вигляді гіпостазованих духовних істот-духів, богів, єдиного всемогутнього Бога. Різновидами культу, зокрема, є ритуальні танці навколо зображень тварин – предметів полювання, заклинання духів тощо (на ранніх стадіях розвитку релігії); богослужіння, релігійні обряди, проповідь, молитва, релігійні свята, паломництва (у розвинених релігіях).
Результатом культової діяльності є, насамперед, задоволення релігійних потреб, пожвавлення релігійної свідомості. У свідомості віруючих за допомогою культових дій відтворюються релігійні уявлення, символи, міфи, збуджуються відповідні емоції. Культ може стати чинником динаміки психологічних станів віруючих: відбувається перехід від стану пригніченості (занепокоєння, незадоволеності, внутрішньої розірваності, скорботи, туги) до стану полегшення (задоволеності, заспокоєності, гармонії, радості, припливу сил). У культовій діяльності відбувається реальне спілкування віруючих один з одним, вона є засобом замкнення релігійної групи. Під час відправлення культу задовольняються і естетичні потреби. Ікона, що має художню цінність, архітектура й оздоблення храму, читання молитов і псалмів – усе це може приносити естетичну насолоду.
Релігійні відносини. Відповідно до різноманітних видів діяльності укладаються відносини позарелігійні і релігійні. Протягом виконання економічної, політичної, державної, просвітницької й іншої діяльності релігійні індивіди, групи, інститути вступають у відповідні цим видам активності зв'язки. У цього роду зв'язках можливий релігійний смисл, проте за об'єктивним змістом вони позарелігійні.
Релігійні відносини – це відносини в духовній сфері, які складаються на підставі релігійної свідомості, реалізуються й існують за допомогою релігійної діяльності. Їх носіями можуть бути індивіди, групи, інститути, організації.
Носіями релігійних відносин у залежності від ступеню впливу релігії могли бути етнос, сім'я, стан, клас, фахова група або частини зазначених груп, тобто такі соціальні і політичні об'єднання, представники яких відносять себе також до одного загального віросповідання. Особливо велику роль у зберіганні і відтворенні релігійних відношень грали соціальні групи, що виділялися за релігійною ознакою, – варна брахманів у давньоіндійському суспільстві, жерці в рабовласницьких державах Європи, стан духівництва в середньовічних феодальних монархіях тощо.
Релігійні відносини можуть мати різний характер – солідарності, толератності і нейтралітету, конкуренції, конфлікту і боротьби, нерідко із сильною тенденцією релігійного фанатизму. Проте навіть при «мирному співіснуванні», як правило, є уявлення про перевагу даного об'єднання, конфесії, напрямки, релігії.
Релігійні організації. В якості інстанцій, які регламентують релігійну діяльність, виступають інститути й організації. Для «орієнтації» у позарелігійних галузях створюються економічні інститути (наприклад, «Банк святого духу» у Ватикані), політичні партії (християнські, ісламські й ін.), профспілки, жіночі, молодіжні та інші формування.
Складаються організації й у релігії .У первісній спільноті релігійних організацій не було. Керували релігійними церемоніями спочатку старійшини роду і племені. Поступово з'являлися виконавці культу: шамани, знахарі й ін. Укладалися релігійні групи – «таємні спілки», що не збігалися з етнічними спільностями. В міру диференціації суспільства, поділу праці поступово утворився стан жерців, а разом із ним релігійні організації.
Послідовники певного віросповідання складають релігійну спільність. У рамках спільності на основі різноманітних видів діяльності – культової і позакультової – виділяється ціла система релігійних субгруп. Існування і функціонування спільності як єдиного цілого забезпечуються організацією.
На основі вивчення християнства виділені наступні типи релігійних об'єднань: церква, секта, деномінація, установлена секта, містерія й ін. Найбільша єдність дослідників одержало визнання трьох перших типів.
Церква являє собою порівняно широке об'єднання, приналежність до якого визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а традицією. Звідси визнання можливості кожної людини стати членом церкви. У багатьох церквах члени діляться на духівництво і мирян. Позиції і ролі, ступені і градації упорядковані за ієрархічним й авторитарним принципам.
Секта виникає як опозиція стосовно тих або інших релігійних напрямків. Для неї характерна претензія на винятковість своєї ролі, доктрини, ідейних принципів, цінностей, настанов. З цим пов'язані настрої виключеності, а нерідко і тенденція до ізоляціонізму. Різко виражене прагнення до духовного відродження. Інститут священства відсутніх, лідерство вважаються харизматичним. Підкреслюється рівність усіх членів, оголошується принцип добровільності об'єднання, робиться акцент на «обертанні», що передує членству. Історична доля сект неоднакова. Одні з них через певний проміжок часу припиняють своє існування. Інші з часом перетворюються в інші типи.
Деномінація може розвиватися з інших типів об'єднань або укладатися із самого початку в такій якості. Її ідейні, культові й організаційні принципи формуються в опозиції до церкви і секти. Зберігаючи акцент на «обраності» членів, вона визнає можливість духовного відродження для будь-якого віруючого. Ізоляція від «світу» і замкнутість усередині релігійної групи не вважається обов'язковою ознакою «щирої» релігійності. Хоча і висувається принцип постійного і суворо контрольованого членства, відповідно до яких наказується активність, насамперед, у релігійній діяльності, спостерігається тенденція до з'єднання з «світом», послідовники призиваються до активної участі в житті суспільства. Деномінації властива чітка організація як по горизонталі, так і по вертикалі.
3. Функції та роль релігії в суспільстві.
Релігія виконує цілу низку функцій й відіграє певну роль в житті суспільства. Функції – це способи дії релігії в суспільстві, роль – сумарний результат, наслідки виконання нею функцій. Виділяють декілька функцій релігії:
Виокремлюють і інші функції релігії.
Результат, наслідок виконання релігією її функції, тобто її роль, значимість її дії були і є різними. Роль релігії неможна вважати засадничою, хоч вона впливає (інколи, - суттєво) на економічні відносини та інші сфери суспільного життя Вона санкціонує певні погляди, діяльність, відношення, інститути. Релігійний фактор впливає на економіку, політику, державу, міжнаціональні відносини, сім'ю, культуру через діяльність релігійних індивідів, груп, організацій. Відбувається накладання релігійних відносин на інші суспільні відносини.
Ступінь впливу релігії не є одвічно даним, а змінюється в контексті процесів сакралізації та секуляризації. Сакралізація означає втягнення в сферу релігійного санкціонування форм суспільної та індивідуальної свідомості, діяльності, відносин тощо. Секуляризація, навпаки, призводить до послаблення впливу релігії на суспільну та індивідуальну свідомість, до обмеження санкціонування різноманітних видів діяльності, поведінки, відносин тощо. Зазначені процеси не є лінійними, несуперечливими. Вони різні як в окремих соціокультурних регіонах, так і в різних часових межах, відповідно, різною виявляється і роль релігії.
Питання для самоконтролю
1. Який із підходів до аналізу феномену релігії Вам уявляється найбільш вірним? Чому?
2. Визначте основні переваги і недоліки кожного з підходів до дослідження релігії.
3. Що таке релігійна свідомість? Чи можна дорівнювати релігійну людину та віруючу людину?
4. Які з основних елементів структури релігії Ви вважаєте головними, а які другорядними? Чому?
5. Які, на Вашу думку, основні функції виконує релігія в сучасному українському суспільстві? Посилилась чи стала більш слабкою її роль?
Теми рефератів.
Література.
1. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.
2. Гараджа В.И. Социология религии: Учебное пособие. – М.: Наука, 1996.
3. Гегель Г.Философия религии. – М, 1977.
2. Джеймс В.Многообразие религиозного опыта. – СПб., 1993.
4. Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство: Підручник. – К.: Наукова думка, 1997.
5. Калінін Ю.А. Релігієзнавство: Курс лекцій. – К.: ВІПОЛ, 1996.
6. Релігієзнавство. – К.: Академія, 2000.
7. Релігієзнавство / Під ред. М. Законовича. – К., 2000.
8. Релігієзнавство / Під ред. М. Бублика. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
9. Релігієзнавчий словник / Під ред. А. Колодного, Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996.
10. Религия и общество. Хрестоматия. – М., 1996.
11. Фрейд З. Психоаналіз. Религия . Культура. – М.,1991.
12. Юнг К.Г. Психология и религия. // Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.
13. Яблоков И.Н. Основы религиеведения: Учебник. – М.: Высшая школа, 1994.
Тема 2. ПЕРВІСНІ ФОРМИ РЕЛІГІЇ.
План
1. Загальна характеристика первісних форм релігії.
Говорячи про ранні форми релігії, ми спираємося на опосередковані свідчення археологічних розкопок та спостереження етнографів над сучасними примітивними суспільствами. Так австрійський етнолог В. Шмідт та його послідовники висунули концепцію прамонотеїзму, згідно з якою всі сучасні релігії беруть свої витоки з так званого “первісного монотеїзму”. Але ми можемо створювати лише реконструкції цих релігійних форм, не маючи можливості безпосередньо спостерігати їх.
Дані сучасної археології свідчать, що близько 40 тис. років тому зародилися найпростіші форми вірувань одночасно з завершенням трансформації первісних людей (неандертальців) у людей сучасного типу (homo sapiens). Щоправда, частина вчених повязує появу первісних вірувань з більш пізнім часом – з добою кроманьйонця – викопного представника “готового” типу людини. Але ми надаємо перевагу першій точці зору.
Існування ранніх релігійних уявлень підтверджують також памятки первісного живопису. Схематичність цих зображень дають підстави говорити про наявність вірувань у надприродні звязки між людиною та певними тваринами. Іноді люди були зображені у шкірах тварин, а іноді це були напівтварини-напівлюди. Відтворені на малюнках рухи свідчать про існування комплексу магічних дій, тобто зявляється постать чаклуна як посередника між світом, що сприймається на чуттєвому рівні, та надприродним світом. На підставі цих знахідок вченими були створені висновки, що в цей період історії можна говорити про існування релігії.
2. Ранньоістиричні форми релігії та родоплеменні культи: фетишизм, тотемізм, табу, магія, анімізм.
До ранніх форм релігії належать: магія і фетишизм, тотемізм і анімізм, землеробський культ і шаманізм, які виникли в період формування і розвитку родового ладу (від 100 до 40 000 років тому). Цей родоплемінний лад пройшов через три основні фази: ранній та пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній фазі відповідала своя форма релігійних уявлень: ранньому матріархатові – тотемізм, пізньому – землеробський культ, патріархатові – шаманізм. Але всі ці форми вірувань супроводжувалися фетишизмом і магією, анімізмом і аніматизмом.
Встановлено, що у первісних людей було дуже розповсюдженим шанування різних предметів, які повинні були відводити небезпеку і приносити вдачу. Ця форма релігійних вірувань отримала назву фетишизм від португальського слова feitico (амулет, магічна річ), або латинського factitius (магічно майстерний) – це віра в існування у матеріальних обєктів надприродних властивостей. Вона вперше була знайдена португальськими моряками в Західній Африці в XV ст., а потім численні аналоги фетишизму були виявлені в релігіях майже всіх народів. Обєктом поклоніння, або фетишем міг стати будь-який предмет, що вразив уяву людини: каміння дивної форми, шматок дерева, зуб тварини, тощо. Цьому предметові приписували не властиві йому функції (здібность лікувати, охороняти від ворогів, допомогати на полюванні тощо). Найпізнішим проявом фетишизму стала практика штучного виготовлення фетишів. Новий фетиш утворювався завдяки сполученню природних компонентів (кора, листя, коріння) з предметами, що традиційно вважалися чудодійними (шматочки священних дерев, равлики, нарости на деревах, пісок з місця злиття двох річок, хвіст скорпіона, тощо. У пізніших формах релігії фетишизм зберігся у формі поклонінь ідолам – наділеним таємничою силою впливу матеріальним предметам з рисами людини або тварини. В сучасних релігіях фетишизм зберігся у вигляді шанування священних предметів (хрести, ікони, мощі), а як самостійний залишок – у вигляді віри в талісмани та амулети. Талісман, на погляд марновірних людей, приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя (підкови, ладанки, кулони тощо).
Іншою ранньою формою релігійних поглядів треба вважати тотемізм (мовою індіанців-оджибве (журавля) ot-totem означає – його рід) – віра у надприродну спорідненість людських колективів (рід, племя) з певними видами тварин та рослин (рідше – явищами природи та неживими предметами). Термін тотемізм зявляється у науковій мові на початку XVIII ст. й закріплюється на межі ХІХ – ХХ ст.ст. в працях видатного англійського етнографа Джеймса Фрейзера (1854 - 1941). На тотемів люди дивилися як на заступників роду і племені, захистників, помічників у розвязанні всіх конфліктів, вони вважали їх братами і сестрами. Тому свої родові колективи первісні люди називали іменами тотемів. Спочатку тотемом вважалася тільки справжня тварина, рослина, птах або комаха. Потім стало вистачати його більш-менш реалістичного зображення, а кінець-кінцем люди стали задовольнятися будь-яким символом, словом або звуком, що позначають власний тотем.
Тотемний культ був спрямований на те, щоб отримати заступництво тотема. Наприклад, в Австралії кожна людина перед сном і пiд час пробудження промовляла імя свого тотема, оскільки гадала, що завдяки його надприроднiй підтримцi з нею нічого поганого не станеться, навпаки, і в полюванні, і в інших справах їй пощастить.
Виникнення тотемізму тісно повязано з господарською діяльністю первісної людини – збиральницьтвом та полюванням. Рослини і тварини, що дали людині можливість існувати, ставали обєктами поклоніння.
Так у тотемному культі виникає табу – система заборон на використання в їжі тотемної тварини або спричинення йому будь-якої шкоди. Класичною країною, де система табу отримала свій найбільший розвиток, є Полінезія. На думку Дж. Фрейзера, слово “табу” з мови полінезійців перекладається як “помічений” або “особливо виділений”. Табу являли собою важливий механізм регулювання соціальних відносин. Так, статевовікові табу розєднали первісний колектив на шлюбові класи, тим самим виключили статеві звязки між близькими родичами. Усі ці табу були дуже суворими. Тотемні табу надовго пережили сам тотемізм і залишилися у більш розвинутих релігіях у формі відповідних заборон на вживання “нечистих (брудних)” видів їжі. Так, наприклад, у євреєв та мусульман мясо свинини вважається брудним і тому негідним у їжу. Врозумілого пояснення цьому ніхто не може дати, а те, що це брудна тварина, виглядає не переконливо, тому що свиня – це дуже перебірлива в їжі тварина.
В умовах розпаду родового устрою первинності тотемні вірування переростають в антропоморфні культи природи, стихій, тварин, де цим обєктам поклоніння надається вже людиноподібне обличчя. Пізніше елементи тотемізму ввійшли до всіх релігій. Його вплив дуже відчувається в індуїзмі, де багатьох тварин (наприклад, корову, слона, мавпу, змію) вшановують як священних. Пережитки цієї первісної форми релігії можна бачити і в образах кентаврів з грецької олімпійської міфології. Сліди тотемізму чітко помітні і в християнстві. Святий дух і зараз зображується у вигляді голуба, а Христос часто зветься “агнцем (ягням) Божим”, або символізується рибою. Від обряду ритуального поїдання тотема веде свій початок християнське таїнство причащання: вважається, що під виглядом хліба і вина віруючі поїдають тіло і пють кров Христа.
Наряду з тотемізмом і табу значне місце в життєдіяльності первісної людини посідала магія (від грецьк. mageia – чаклунство, ворожба) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу або людину, тобто навколишній світ. Між магією та релігією не існує розподілу, неймовірно противопоставляти релігію магії, тому що кожен культ включає магічну практику: молитви, починаючи з первісних і вплоть до сучасних релігій. Людина – продукт матерії, і тому він повністю в її владі.
Витоки цієї форми релігійних вірувань були повнiше описані англійським етнографом Брониславом Маліновським (1884 – 1942) в його роботі “Магія, наука і релігія”. Магія приходить на допомогу людині, якщо не існує надійного алгоритму досягнення успіху, коли людина не впевнена у своїх силах, коли над людиною панує випадковість та невизначеність. Це й змушує її покладатися на допомогу могутніх надприродних сил та здійснювати магічні дії.
Відносини, що установилися між людиною та природою завжди мали подвiйний характер: з одного боку, господство всесильної природи над безпомічною людиною, з другого – вплив на природу, який людина прагнула здійснювати, використовуючи свої недосконалі сили, свої здібності. Ці прийоми і є магічною практикою.
Імітація засобів полювання повинна сприяти успіху самого полювання. Перш ніж йти на пошуки кенгуру, австралійці ритмічно танцюють навколо малюнка, на якому зображена бажана здобич, від якої залежить існування племені.
Магія поділяється на 6 видів: виробничу, лікувальну, любовну, шкідливу (деструктивну), метеорологічну (магія погоди) та військову. Ця видова класифікація є далеко не повною, оскільки в кожному виді магії можна виділити багато підвидів. Так, виробнича магія, у свою чергу мала багато різновидів: мисливська, рибальська, будівельна, землеробська, гончарна, навчальна, спортивна, ковальська тощо.
Іноді також говорять про “чорну”, шкідливу, та “білу” магії, яка направлена на принесення користі при здійсненні магічного обряду.
Зазвичай магічними прийомами займалися спеціально підготовлені люди – чарівники та шамани, які щиро вірили у свою здібність спілкуватися з духами, передавати їм прохання соплемінників, впливати на духів або чудодійні сили. Але головне полягало не в тому, що вони самі вірили у свої незвичні здібності, а в тому, що їм вірив колектив і звертався до них за допомогою в дуже критичні моменти. Тобто чарівники та шамани користувалися особливими почестями і повагою у соплемінників. Таким чином, колдовська практика не противоположна релігії, а, навпаки, зливається з нею.
Віра в магію зберіглася і до наших днів як елемент сучасних релігій (віра в надприродну силу обрядів: молитва, жертвоприношення, очищення, піст), та в самостійній формі (гадання на картах).
У ранньородовому суспільстві поширеними були й анімістичні уявлення. Анімізм (від лат. аnima – душа) – віра в духів та душі як двійника тіла, носія життя людини, а також тварин і рослин. Детальніший аналіз анімістичних вірувань був описан англійським антропологом, етнологом та релігієзнавцем Едуардом Тейлором (1832 – 1917) в його роботі “Первісна культура”. Він був впевнений, що відправною межою для анімізму послужили роздуми первісної людини над такими питаннями: що є різницею між живим та мертвим тілом, в чому полягає причина сну, ведіння, екстазу, хвороби, смерті, а також із переживання трансу і галюцінацій. Але не в змозі правильно пояснити ці складні явища, первісна людина випрацьовує поняття про душу, що знаходиться в тілі і залишає його час від часу. Дедалі формуються більш складніші уявлення: про існування душі після смерті тіла, про загробний світ тощо.
Безпосередньою же причиною появи такого роду анімістичних поглядів може бути і своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних та оптичних явищь: еха, шумів, тіней тощо. Вони уявлялися їм свідотством не тільки існування людської душі, але й існування подібних нетілесних двійників майже всього в світі. Це вже стадія пізнього анімізму, або демонізму, що веде до появи віри в Бога, ангелів, сатану, русалок, гномів, фей, німф, водяників, безсмертні душі тощо. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди, у спіритизм (можливість спілкування з душами померлих за допомогою різних приладів).
3. Шаманізм.
Шаманізм (мовою сибірських народів “саман” – несамовитий) – особливий комплекс обрядів та ритуалів, повязаних з віруваннями у надприродні здібності і можливості служителів культу – шаманів.
Шаман — це знахарь, жрець і душеводитель; він лікує хвороби, керує суспільними жертвоприношеннями та провод жає души мертвих в iнший світ. Все це є можливим завдяки тому, що він володіє техніками екстазу, тобто здатний залишати своє тіло за власною волею.
Шаманізм був заснований на уявленнях давніх людей про існування звязку між шаманом і духами, що допомогає битися з іншими, ворожими людині силами. Тобто першим духом-заступником був його родовий або сімейний тотем. У багатьох народів душу шамана уособлювала тварина, з якою вона була злита в єдине ціле. Потім образ “матері-тварини” набув вигляду духа-предка самого шамана, а згодом він перетворився в духа-помічника шамана, людиноподібного.
Давні люди вважали, що тільки духи встановлюють звязок із майбутнім шаманом. Наглядним свідотством цього була так звана “шаманська хвороба”, яка вражала людину у дитячому аба юнацькому віці. Симптоми цієї хвороби були найрізноманiтнiшими, але завжди хвора людина виглядала в очах інших людей божевільною. Течія шаманської хвороби повністю співпадала з циклом ініціації: страждання, смерть і воскресіння. Коли хвороба проходила, людина вже перетворювалася у “виборця духів”, що перевищує своїми здібностями всіх смертних.
Шаманський культ неможна уявити собі без особливого “шаманського реквізиту” (фартух, головний убор, барабан або бубен). Він щиро розмальовувався стилізованими зображеннями духів-заступникiв і духів-помічників, космічними символами, численними підвесками, що також уособлювали духів. В релігійному відношенні сам факт переодягання шамана в особливий одяг був дуже значущим, він символізував переборення шаманом мирського простору та свідчив про його готовність увійти в контакт зі світом духів.
Звичний ритуал дії шамана – це так зване камланіє – ( исступленний ) пляс зі співом, ударами в барабан або бубен, громом залізних підвесок тощо. Камланіє розглядається як засіб спілкування з духами, що досягається двома шляхами: або духи вселяються в тіло шамана (або в його бубен), або, навпаки, душа шамана відправляється в подорож у царство духів.
Шаманський Всесвіт складається з трьох частин: Верхнього Світу (Неба), Середнього Світу (Землі), де живуть люди, та Нижнього Світу (Підземелля). Всі три частини Всесвіту зєднювала воєдино Світова Ось, яка символізувалася Світовим деревом, горою і стовбами. У Верхньому або Нижньому Світі шаман зустрічався з духами, домовлявся з ними про допомогу в різних справах, розпитував про те, що не міг знати ніхто (наприклад, про життя людини, що зникла). Тобто дії шамана в час камланія були ні чим іншим, як розповіддю про його неймовірну подорож. Але сенс камланія – у гипнозі оточуючих та в самогипнозі, завдяки якому шаман не тільки примушує глядачів вірити в свої надприродні здібності, але й вірить у них сам і у час камланія переживає галюцінації. На думку дослідників, шаманське камланіє дуже нагадує істеричний припадок, та й самі шамани дуже нервові, істеричні люди.
З переходом від первинності до цивілізації архаїчні форми релігії не зникли, а стали составною частиною більш розвинутих релігій або народної культури. Як свідчить релігійна статистика, що на рубежі ХХ – ХХІ ст. різні форми первісних релігій сповідувало не меньш 100 млн. людей: 80% від цього числа приходилося на Африку, 18% – на Азію та Латинську Америку, 2% – на Австралію та Океанію.
Тематика рефератів.
Література:
Тема 3. ЕТНІЧНІ РЕЛІГІЇ
План
1. Характерні риси етнічних релігій.
2. Різновиди етнічних релігій.
1. Характерні риси етнічних релігій.
На зміну родо-плем'яним віруванням приходять етнічні релігії, які подекуди ще називають національними чи національно-державними. Обов'язковим історичним під'рунтям їх появи є наявність в суспільстві спільнот, породжених соціальною диференціацією, і консолідація їх у формі держави. Етнічні релігії – це такі релігійні вірування, які, як правило, охоплюють своїм впливом всі прошарки населення в межах однієї національної держави. Не всі народи пройшли етап етнічних релігій. Деякі з них сприйняли у свій світогляд якусь світову релігію, знаходячись ще на стадії родоплем'яної. Так, більшість арабських народів і багато народів Африки не проходили стадію етнічних релігій і відразу прийняли якусь із світових.
У національних релігіях конфесійні й етнічні кордони, як правило, співпадають, хоча за певних умов і обставин їх прихильниками можуть бути особи інших національностей. Існуючи на конкретному етнічному 'рунті, вони тісно переплелися з елементами національної культури, традицій і звичаїв народів, що їх сповідували чи сповідують. Національні релігії справляють значний вплив на формування менталітету народу, регламентують поведінку і побут його представників, сприяють розвитку та збереженню відповідного етносу, перешкоджають його культурній і мовній асиміляції. Функціонуючи в межах певних етнічних визначеностей, релігія так тісно переплітається з ними, що можемо говорити про певний етноконфесійний синкретизм.
Витоки етноконфесійних утворень пов'язані з довготривалим існуванням релігій на 'рунті різних історичних типів спільностей людей, починаючи від первісних племен і закінчуючи сучасними розвинутими націями. Формування зв'язків між ними переростають в етноконфесійні спільноти, які є наслідком взаємодії певної релігії з елементами етносу. Під впливом етнічних і релігійних традицій у етноконфесійній спільноті складається відносно замкнутий тип її життєдіяльності, специфічні риси побуту. Для етноконфесійних утворень характерний високий ступінь ізоляції від інших етносів і релігій, який підтримується забороною міжнаціональних і міжкон фесійних шлюбів, ревнивим захистом своєї етнічної винятковості та істиності власної віри.
Етап етнічних релігій пов'язаний переважно із домінуванням політеїзму, а то й генотеїзму. На цьому етапі вже відбулося чітке відмежування касти жреців-служителів етнічного культу. Значно спрощуються, але вже оформляються у строгу систему дотримання обрядові дійства, інших форм набирає жертвоприношення. Етнічні релігії мають письмову традицію, з'являються їх "священні тексти". Утверджується вчення про потойбічну відплату кожному за його земне життя.
Не всі етнічні релігії збереглися, їх, як правило, витіснили світові релігії. Ті ж, що збереглися, зазнали значних трансформацій і не постають у своєму витоковому вигляді.
2. Різновиди етнічних релігій. Характерною особливістю духовної історії різних народів світу є те, що вони на певних етапах своєї історії витворюють свою власну релігійну систему. Розглянемо коротко деякі з них.
Давньогрецька релігія — система політеїстичних вірувань і культів племен та народів Стародавньої Греції, що з'явилися і оформилися в період виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Характерними особливостями цієї релігії були уособлення й одушевлення явищ природи (анімалізм), пов'язані з ними людиноподібні боги та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Все, що оточувало стародавніх греків, за їхніми уявленнями, було заселене божествами. Особливою шаною у давніх греків користувалась годувальниця всього — Гея, що відображало вплив матріархату. За панування родової знаті дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими божествами, ієрархію яких очолив Зевс — "батько людей і богів". Зевс втілював у релігійній формі риси патріархального владики: панував над небом, землею, морем і пеклом. Пантеон давньогрецьких богів описали Гомер (VIII ст. до н.е.) в "Іліаді" й "Одисеї" та Геосид (VII ст. до н.е.) у "Теогонії", тобто "Родоводі богів". На початку нової ери стара грецька віра все більше і більше поступається християнству, яке більше відповідало вимогам часу і духовним потребам людей.
Давньоєгипетська релігія як політеїстична система вірувань і культів сформувалась у VІ-ІV ст. до н.е.. У кожній області (номі) Єгипту були свої пантеони та культи богів, втілених у небесних світилах, камінні, деревах, звірях, птахах, зміях і т.д. Пізніше місцеві божества групуються у вигляді тріад на чолі з богом-деміургом (фіванська тріада — бог сонця Амон, його дружина Мут — богиня неба, їхній син Хонсу — бог місяця; мемфіська — Птах, його дружина Сехмет — богиня війни, їхній син Нефертум — бог рослинності і т.д.). Велику роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом виникають уявлення про те, що душі (ба) померлих подорожують по світу тощо. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. До найбільш шанованих тварин — втілення різних богів — належить: бик (Апіс, Мневіс та ін.), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) і т.д. За уявленнями стародавніх єгиптян, світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей тварин і рослини. Тут на перше місце бога деміурга виступає сонце. Традицією давньоєгипетської релігії обожнювання фараонів, які бачились як «служителі Гора», впливало на династійність царювання.
Давньоіндійська релігія — сукупність релігійних поглядів та брядів, шо виникають у II тис. до н.е. в середовищі так званих індо-аріїв. У становленні цієї релігії виділяють ведичну та брахманську доби. Перша з них характеризується створенням Вед _- священних книг, де описуються пантеон богів, важливі сторони ритуалу та обрядовості. Весь пантеон складається з 33 богів (хоча згадуються й інші числа), які поділяються на земних, атмосферних та небесних. Важливе місце у цей період займають також різноманітні божества як уособлення абстрактних понять, напівбоги, міфологізовані діячі, ворожі сили. Головний сенс обрядовості — жертвоприношення (яджна) як вживання священного напою сома або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Світ, за Ведами, створений або з води ворожими силами (девами і асурами), або з яйця богом Праджапаті, чи Брахманом. Всесвіт складається з 5 елементів — води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Брахманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед — брахманів та аран'як, а також релігійно-брахманів, поширюється явище аскези. Світ, згідно з вченням цього періоду, керується загальними законами карми, якій підкоряються боги й люди. Панівною стає концепція реінкарнації (переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара).
Джерела, вивчення давньоіндійської релігії, зокрема брахманізму, є: 1) чотири збірки Вед ("Рігведа", "Атхарваведа", "Самаведа", "Яджурведа"); 2) Брахмани — тексти-коментарі до відповідних Вед; 3) Аран'яки — тексти, пов'язані з Брахманами; 4) Упанішади — релігійно-філософські тексти періоду брахманізму. Головний принцип світосприйняття брахманізму — обожнювання природи. Більшість богів пантеону Вед втілюють окремі природні явища та стихії. Ці боги поділяються на земних, атмосферних і небесних. Богам-девам протистоять демонічні істоти — асури, пані, даса та ін. Першоосновою світу і діючих в ньому законів, універсальним принципом Всесвіту, якому підкоряються боги і люди, є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта — безладдя, хаоси, відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи концепції карми і дхарми.
Привілейованим станом в давньоіндійському суспільстві були жреці-брахмани. Спочатку основна їх функція складалася з виконання обрядів та промовляння або співання молитв. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя суспільства. З цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового пантеону Рігведи, в якому був відсутній центральний, об'єднуючий образ, до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до безособового космічного абсолюту – Брахмана.
Поява в VI ст. до н.е. таких релігійних систем, як буддизм і джайнізм, призвело до ослаблення брахманізму і поставило перед ним завдання реформації. Наслідком цієї реформації була поява наприкінці І тис. до н.е. індуїзму.
Давньоіранську релігію називають ще зороастризмом (інколи - парсизмом). Ця дуалістична релігія виникла в Х-VII ст. до н.е. й поширилась в Середній Азії та Азербайджані, її засновником вважають пророка Заратустру (Зороастра), якому приписують створення священної книги Авести і об'єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів. Основна ідея цієї релігії — визнання боротьби двох існуючих сил — Ахурамазди (уособлює світло, добро, істину і життя) і Анхра-Майнью (темрява, зло, омана і смерть). Ареною боротьби цих сил є світ. В ній беруть участь і люди, які володіють свободою вибору. Зусилля прибічників Ахурамазди повинні привести зрештою до перемоги світла і добра. Праведним життям, вартим спасіння, в зороастризмі вважалося примноження матеріальних благ за допомогою землекористування. Культ зороастризму зводиться до визнання безсмертя душі, загробного життя і кінця світу, вшанування священного вогню, якому присвячувались храми (вогонь розглядається ними як "сила, що очищує "). В наш час ця релігія збереглась у парсів в м. Бомбеї (Індія) та у вогнепоклонників в Ірані.
Давньоримська релігія значною мірою відображена у римській міфології, яка зазнала великого впливу від грецької. З утворенням Римської держави боги (їх було близько ЗО) стали загальнодержавними, не пов'язаними з певною територією. Найвищим серед цих богів, що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер. У Римі для всіх громадян був встановлений обов'язковий культ так звані трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило помітний вплив тут східних культур з культами їхніх богів, зокрема мітраїзму. Криза ж суспільного ладу в Римі на початку нової ери і особливо в ІІІ-V ст. н.е. викликала глибокі соціальні та світоглядні зміни в житті імперії, спричинила перехід величезних мас населення до християнства.
Індуїзм в його класичному вигляді сформувався в середині І тисячоліття н.е. внаслідок еволюції і злиття ведичної і брахманістської традицій. В основу його віровчення покладено лігійні і філософські ідеї брахманізму (дхарма, карма, сансара, мокша, реінкарнація). Серед розмаїття богів в індуїзмі найбільш ощиреними і шанованими є Брахма, Вішну і Шива. Вони складають "тримурті" — тріаду головних індійських богів і уособлюють три основні функції — творчу, охоронну і руйнівну. Сьогодні самостійний культ Брахми майже відсутній. Перевага віддається богам Вішну і шибі, які доступні і близькі рядовим віруючим. Шанувальники цих богів – вішнуїти (вайшнави) та шиваїти складають дві основні групи індуїстів. Бог Вішну з'являється в багатьох образах і приймає десятки різних імен. Восьмим втіленням (аватарою) Вішну був Крішна, дев'ятим — Будда, прихід десятої аватари — Калкі — лише очікується. Шива поєднує в собі протилежні, але злиті між собою риси: він водночас і носій смерті, і переможець її, він знищує і дарує життя. В індуїзмі популярний культ богинь, які виступають у ролі дружин основних богів. Крім того, кожний індуїст обирає для поклоніння особистого бога серед трьох тисяч існуючих.
Культова практика індуїзму така ж різнорідна, як і саме вчення. Але спільним є визнання трьох шляхів (марги) вшанування Бога, наближення до нього і спасіння: кармамарга (праведне життя у відповідності до релігійних настанов), джнянамарга (правильне пізнання Бога через філософствування і роздуми), бхактімарга (наближення до Бога через безмежну любов до нього). Всі об'єкти пошанування в індуїзмі — священні камені, рослини, тварини, Боги — мають свої храми, часовні, вівтарі, яких в Індії тисячі з різними культурними традиціями, архітектурними формами.
В індуїзмі відсутня єдина церковна організація. Його Функціонування забезпечується інститутом жрецтва, високий авторитет якого зберігається й досі. Храмові жреці відправляють культ в храмах, місцях масових молінь, домашні — наглядають за Релігійним життям у родинах. Індуїстів нині у світі біля мільярда. Його сповідує 85 % населення Індії, він поширений у Пакистані, Малайзії, Шрі-Ланці, Непалі, Бангладеш, ряді країн Африки. Є прихильники і серед європейців та американців, які сповідують його, найчастіше в реформованих чи модернізованих варіантах. В Україні неоіндуїзц, репрезентують громади Товариства Свідомості Крішни, Ощ0 Раджніша, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Товариства Всесвітньої Чистої релігії та ін.
Китай презентують дві національні релігії – даосизм і конфуціанство.
Даосизм (від кит. дао цзя — школа дао) виник у другій пол. І тис. до н.е. Згідно з традицією засновником його вважається Лао-цзи. Даосизм як релігія базується на вченні про дао (шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку і зникнення Всесвіту). В основі практики лежить принцип наслідування Дао, який дістав назву "у вей" (недіяльності). Даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо.
Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та інших істот. Цей пантеон очолювався спочатку трьома абстрактними містичними символами: Тай-чу, Тай-су, Тай-і, а за іншою версією — Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (вище єдине). В процесі розвитку даосизму і поглинення ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади були персоніфіковані в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу (іноді Тай-і).
Конфуціанство (власне жу цзя — школа вчених книжників) — найбільш впливова релігійно-філософська течій Китаю. Заснована вона філософом Конфуцієм. Це є своєрідне етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідають питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Важливе місце в своїй системі Конфуцій відвів концепції "неба" і "небесного веління". "Небо" — це частина природи, але й вища духовна сила. Людина, обдарована "небом" певними етичними якостями, повинна жити в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення — досягнення рівня "благородного чоловіка" (Цзюнь-цзи), який має 5 "шляхетних якостей": Жень (людяність), І (обов'язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо — любові сина до своїх батьків. Після смерті Конфуція його течія поділилася на 8 шкіл.
Національною релігією японців є синтоїзм (від японськ. синто - шлях богів). Вона сформувалася в VІ-VІІ ст. на базі родоплем'яних анімістичних культів і шаманства. Синтоїсти поклоняються сонму божеств й духів (камі), які, згідно з їхніми "явленнями, оживляють всю природу і здатні втілитися в будь-який предмет (спис, фігурку божества, дзеркало та ін.), що стає об'єктом поклоніння (синтай — дослівно "тіло бога"). Найважливішою серед божеств в синтоїзмі є сонячна богиня Аматерасу Омікамі. Головне в синтоїзмі — поклоніння численним камі, які спочатку були уособленням тварин і рослин, предметів і явищ природи, душ предків. Згідно з сінтоїзмом зв'язок між камі і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі — імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Священною книгою синто є збірник легенд "Кодзікі".
Складовими частинами державного синтоїзму в Японії стали: тенноїзм — культ імператора (тенно) і його предків; династичний синтоїзм, тобто культ, що особливо вшановується імператорською сім'єю, яка нібито перебуває в родинних зв'язках з богами; храмовий синтоїзм — культ різних богів у храмах; домашній синтоїзм — культ богині Аматерасу з її кнотами в кожній "вірнопідданій" сім'ї.
Метою життя, згідно з синтоїзмом, є здійснення ідеалів предків. На відміну від буддизму, який одночасно визнають багато японців, що вбачають в ньому гарант свого потойбічного благополуччя, з синтоїзмом вони пов'язують свої надії на краще земне життя. З 1946 року синтоїзм в Японії відокремлено від держави. Формально був відкинутий культ імператора, хоч покійні імператори продов жують вшановуватися як "боги" і на їх честь в країні споруджено багато храмів.
Класичним зразком національної релігії є іудаїзм, поширений головним чином серед євреїв. Формування іудаїзму починається в II тис. до н.е. і відзначається, зрештою, розвитком принципово нової релігійної концепції — ідеї єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту. Традиційну космогонічну міфологію давніх вірувань заступає вчення про створення світу творчою волею Бога та історична епопея, у центрі якої — формування народу Ізраїлю і його завіт з Яхве — богом племені УДИ, яке відіграло головну роль у формуванні давньоєврейської держави. В ній він перетворюється на загальнодержавний культ, а згодом — і культ єдиного Бога. Ці уявлення відтворені у тикнижжі Мойсея (Торі), що письмово зафіксувало багатовікову еволюцію вірувань євреїв.
Важливий етап у розвитку іудаїзму пов'язаний з коментуванням його священної книги Біблії законовчителями, внаслідок чого була вироблена галаха — частина Талмуду, яка регламентувала життя єврея і стала найповнішим виразом його релігії. Наріжними засадами іудаїзму є: віра в єдиного, живого, всюдисущого, ненародженого, не вмираючого і не воскресаючого Бога; віра в месію, воскресіння мертвих; необхідність дотримуватися 613 заповідей (365 забороні 248 установлень). Здійснив комплексне сформулювання їх Маймонід. Емансипація європейського єврейства у новий час спричинила до різних реформ в іудаїзмі, виникнення реформістської, консервативної, реконструктивістської його течії. Згідно з даними ООН у сучасному світі нараховується приблизно 14 млн прибічників іудаїзму.
Питання для самоконтролю.
Тематика рефератів.
Література
Тема 4. БУДДИЗМ ЯК СВІТОВА РЕЛІГІЯ.
Людина, яка слідує Дхармі, схожа на людину,
що війшла з вогнем в темну кімнату.
Темрява перед нею раступилася, та її оточить світло.
З наставлень Будди
План
Світовими є релігії, які долають етнонаціональні обмеженості й постають доступними для сприйняття будь-якої людини. До них відносяться: буддизм (виник у VI ст. до н.е., нараховує до 400 млн. віруючих), християнство (виникло у І ст. н.е., нараховує близько 1,7 млрд. віруючих) та іслам (виник у VII ст. н.е., нараховує 935 млн. віруючих). Але це приблизна кількість, тому як з кожним роком можуть бути різні дані.
В світових релігіях у більш повному та закінченому вигляді присутній монотеїзм, уявлення про єдиного Бога як творця світу й законодавця людей. Автономна община як домінуюча форма релігійної організації на етапі національно-державних релігій змінюється більш централізованою організацією – церквою, яка складається з мирян і священослужителів. Але головна особливiсть світових релігій полягає в їхньому наднаціональному характері. Люди обєднуються в релігійну організацію як єдиновірці, незалежно від національної, державної, мовної або соціальної приналежностi. Ця характерна риса світових релігій тісно повязана з їх особливiстю: віра в єдиного Бога має на увазi саме те, що Він є Богом для всіх людей.
Релігійна статистика стверджує, що на рубежі ХХ – ХХІ ст. до числа послідовників світових релігій відносять себе більше половини населення планети: кожна третя людина земної кулі є християнином, кожна шоста – мусульманином, а вісімнадцята – буддистом. Останні, 1,3 млрд. людей або атеїсти, або люди, що сповідують різні форми первісних й національно-державних релігій.
Самою ранньою з світових релігій є буддизм. Тому з нього й треба починати розгляд феномену світових релігій. Основна зона розповсюдження буддизму – країни Південної та Південно-Східної Азії. Більше всього буддистів у таких азіатських країнах, як Китай, Тайланд, Японія, Бирма, Вєтнам, Корея, Шрі-Ланка, Камбоджа, Тибет як автономна область Китаю, Лаос, Монголія та Бутан.
Буддизм – це найстаріша зі світових релігій, що виникла в VI ст. до н.е. в стародавній Індії (точніше, в долині Ганги – однієї з найбільш економічно розвинутої частини країни). Колишні індійські вірування (брахманізм, племінні культи) не могли в достатній мірі задовольнити потребу в розраді. Культова практика брахманізму полягала в основному з жертвоприношень багаточисленним богам и складних ритуалів, що супроводжують практично кожну подію. Суспільство поділялось на варни (верстви): брахманів (вища верства духовних наставників і жреців), кшатрієв (воїнів), вайшєв (торговців) і шудр (що обслуговують усі інші верстви). Буддизм з моменту свого виникнення заперечував дію жертвоприношення та не приймав розподіл на варни, розглядаючи суспільство як таке, що складається з двох категорій: вищої, куди входили брахмани, кшатрії та гахапати (домохозяєва — люди, що володіють земельною та іншою власністю), та низшо ї — вона включала людей, що обслуговують панівні слої.
Привабливість буддизму в країні зі специфічною кастовою структурою була в тому, що він оголосив життя будь-якої людини неминучим нещастям, і в такий спосіб зрівняв усіх людей. Для буддизму в людині важливими були тільки власні заслуги. Так, словом “брахман” Будда називає кожну благородну та мудру людину незалежно від її походження. Ось що говориться з цього приводу в одному з класичних творів раннього буддизму — “Дхаммападі”:
“Я не називаю людину брахманом тільки за її народження або за її матір. Я називаю брахманом того, хто вільний від привязаностей та усунений благ. Я називаю брахманом того, хто вiдрiкся від світу й скинув ношу, хто навiть в цьому світі знає знищення свого страждання. Я називаю брахманом того, хто серед схвильованих залишається несхвильованим, серед тих, хто пiднiмає палку — спокійним, серед привязаних до світу — вільним від привязаностей. Я називаю брахманом того, хто говорить правдиву річь, повчальну, без різкостей, що нікого не скривдить. Я називаю брахманом того, хто знає своє попереднє існування та бачить небо й преісподню; хто, будучи мудрецом, досягнув знищення народження; хто здiйснив усе, що можливо здiйснити”. Принцип загальної рівності – характерна риса буддизму, що ріднить його з іншими світовими релігіями.
Спочатку те, що проповідував Будда, і те, про що потім розповідали його учні, передавалося усно з покоління в покоління. І тільки через декілька століть після зародження буддизму на о. Цейлон були вперше зроблені записи зібрань священих текстів буддизму, що отримали назву Тіпітака (літ. три кошики). За легендою, в І ст. до н.е. цар Цейлону зібрав 500 найкращих знавців усної традиції та примусив їх продиктувати те, що вони запамятали, такій же кількості кращих писців. Ці записи були зроблені на пальмових листях, які потім складалися на зберігання в плетені кошики.
Інша версія канону – так звана санскритська Трипітака – була написана пізніше в Індії. Різноманітні школи і течії буддизму вносили поправки до Трипітаки. Тому в 1871 р. у Мандалаї (Бірма) було скликано спеціальний собор, на якому 2400 його учасників шляхом зіставлення різних списків та перекладів Трипітаки створили єдиний уніфікований текст. Потім його вирізали на 729 мармурових плитах, кожну з яких помiстили в особливому храмі з гострим дахом. Так в цій країні було створено своєрідну оригінальну місто-бібліотеку – Кутодо, яку шанують буддисти всього світу.
Трипітака включає в себе 3 великих частини:
Крім канонічної літератури, буддисти вважають корисною і неканонічну. Це збірники біографії Будди або коментарі до канону, що складалися у ІІ – VІІІ ст. н.е. Найбільше такої літератури було написано у IV – VIII ст. н.е. в період розквіту буддизму в Північній Індії і на Цейлоні.
Основою буддистського віровчення є відкриття, що зробив Будда в день великого прозріння, та виклав у першій бенареській проповіді. Насамперед це вчення про “Чотири благородні істини” і “Благородний восьмиступеневий (восьмеричний) шлях”. Ці істини, як вважають самі буддисти, вказують на “Зло, виникнення Зла й преодоління Зла та благородний восьмеричний шлях, що веде до зупинення Зла” (Дхаммапада, XIV, 191).
Перша благородна істина проголошує: “Життя в світі сповнене страждань”, тобто “народження – страждання, старість – страждання, хвороба – страждання, смерть – страждання, обєднання з неприємним – страждання, розлука з приємним – страждання, неотримання чогось бажаного – страждання; коротко кажучи, пятирічна привязаність до існування є стражданням”. (Типитака // Антология мировой философии: В 4-х т. – М., 1969. – Т. 1, ч. 1. – с. 118). Це виникає тому, що навколишньому для людини світові властиві: Страждання, Субєктивність й Мінливість. Тому що, по-перше, навколишній матеріальний світ є іллюзією (майя), що створена нескінченними комбінаціями – дхарм, мілких носіїв свідомості людини. Комбінації дхарм, тобто їх специфічні поєднання і утворюють природний світ в цілому та будь-яку його окрему складову – богів, людей, тварин, духів тощо. Проблема в тому, що людина не знає цього та ставиться до світу як до чогось реального, чим і прирекає себе на нескінченні страждання. По-друге, існування людини також не є постійним. І по-третє, ніщо в світі не є постійним, все проходить, все знаходиться в процесі безперервної зміни, а тому, якщо ми прагнемо досягти чогось, то кінець-кінцем, залишаємось ні з чим.
Друга благородна істина говорить про джерело страждань: це – людське бажання, дурні пристрасті – спрага життя, насолод, земних благ тощо, що призводить до нових народжень. Спрага життя виникає з трьох джерел – ненависті, обману та “чуттєвих привязаностей )”. Вона виникає тому, що людська свідомість “омрачена” незнанням істиної, ідеальної природи всього. Із незнання виникає порочне прагнення до дії, з порочного прагнення до дії – помилкова установа свідомості, з помилкової свідомості – помилкові данні органів почуттів, які вводять нас в оману відносно реальності навколишнього світу, з іллюзорних почуттів – марні бажання, пристрасті та привязаности, спрага життя. Але найнебезпечнiшою, на думку буддистів, є привязанiсть до індивідуального “Я”, тобто егоїзм. Не менш небезпечними є й інші пять привязаностей: до богатства, сексу, слави, їжі та сну. Тут можна побачити посилання на вихiдні для індуїзму релігійні ідеї існування Колеса буття – сансари, тобто нескінченного переродження, та Карми – морального воздаяння за людськи гріхи, котру буддисти називають “законом залежного існування”. Дію “закона залежного існування” сам Будда проiлюстрував притчею про мисливця: якщо людина, яка є мисливцем, знищує життя, марає руки кровю, то , знов народжуючись серед людей, вона проживе недовге життя. Якщо людина, що жалiє всіх живих істот, складе зброю, то в наступному перевтіленні серед людей вона буде жити довго.
Третя благородна істина пояснює, що для звільнення від страждань необхідно позбавитися бажань. Вже сама думка про це є саморозкриттям благородної істини.
І остання, четверта істина торкається шляху позбавлення бажань – дотримуватися вчення Будди, яке може привести віруючого до головної мети його буття – нірвани (заспокоєння, згасання) – це стан абсолютного спокою, в якому згасають усі емоції, пристрасті, почуття, будь-яка привязаність до земного життя, навіть бажання існувати у наступних переродженнях.
Чотири благороднi iстини багато в чому нагадують принципи лiкування: iсторiя хвороби, дiагноз, визнання можливостi вилiкування, рецепт лiкування. Не випадково буддистськi тексти порiвнюють Будду з лікарем, що зайнятий не загальними розмiрковуваннями, а практичним вилiковуванням людей вiд духовних страждань. I своiх послiдовникiв Будда закликає постiйно працювати над собою заради врятування, а не витрачати час на розмови про предмети, якi вони не знають за власним досвiдом. Вiн порiвнюе любителя вiдволiченних розмов з глупцем, що замiсть того, щоб дозволити витягти влучену в нього стрiлу, починає розмiрковувати про те, ким вона була випущена, з якого матерiалу зроблена, тощо.
Існує шлях, який веде до подолання страждань. Це “благородний восьмирічний шлях”, повязаний з додержанням восьми чеснот:
“Восьмирічний шлях” буддисти зазвичай поділяють на три частини: перша (1 – 2) – пов’язана з мудрістю, друга (3 – 6)– з моральною поведінкою, третя (7 – 8) відноситься до практики споглядання, “очищення розуму”, “тренування думок”, або йоги. Той, хто пройде цим шляхом, досягне спочатку просвітлення (самадхі), а потім й ідеального стану нірвани. Людина, що досягла нірвани (архат), розмикає Колесо буття і більше не народжується в майбутньому в будь-якій тілесній формі. Це внутрішнє угасання почуттєвості й тілесності якби звiльнює людину від її страждаючого “Я” та від спраги життя, яка тягне усіх живих істот до нескінченних перероджень. Тим самим змінюється влада Карми, та просвітлений таким чином мудрець до кінця розчиняється в абсолютному спокої, в гармонії всесвіту, що неможливо описати за допомогою звичних людських категорій і понять. “Той незрівнянний острів, де нічим не володіють і нічого не прагнуть, я називаю Нірваною, знищенням смерті та гибелі” – говорив Будда. Мало хто досягнув цього острова, але тим, кому вдалося це зробити, заздрять навiть боги.
Можна зробити висновок, що суть віровчення буддизму зводиться до заклику кожної людини стати на шлях пошуку внутрішньої свободи, відкинути всі кайдани, що сковують її життя. Будда спробував переосмислити вчення релігійної системи Давньої Індії – брахманізму – про панування закону Карми над кожною окремо взятою людиною. Він вчив, що не тільки Карма підкорює собі будь-яку людину, але що кожна людина може звільнитися від сансари завдяки індивідуальному зусиллю. При цьому Будда вказував і на те, що всі люди, незалежно від своїх національних або соціальних вiдмiнностей, мають у своєму розпорядженні однакові здібності для Просвітлення.
Унікальною рисою буддизму є відсутність віри у бога-творця. Але що ж робить його релiгiєю, якщо в ньому немає нi такого Бога, як в християнствi, iсламi та iнших монотеїстичних релiгiях, нi такоi вiри в богiв, як в полiтеїстичних релiгiях, нi безсмертної душi — основи церкви як посередника мiж богом i людьми? Тим не менш вiдомо, що буддизм сповiдують бiльшiсть народiв Азiї. Буддизм — релiгiя перш за все тому, що вчить вiрити в порятунок, або, як говорять буддисти, в можливiсть для людини досягнути нiрвани. Однак рятує в буддизмi не бог; порятунок приходить або з середини людини, завдяки її власним духовним зусиллям, або ж завдяки допомозi будд i бодхiсаттв.
Буддизм не є ні політеїстичною, ні монотеїстичною релігією, але Будда не заперечує існування богів й інших надприродних істот. Він гадає що вони підкорені дії закону Карми та не можуть допомогти людині вийти з колеса перероджень. Тільки серед людей можуть з'явитися істоти, з яких складається своєрідний пантеон буддизму, що складається з будд, бодхісаттв і архатів.
Кожна жива істота, що досягла просвітлення та змінила світ сансари на світ нірвани, стає буддою. Будди мешкають у космічному просторі та мають 32 надприроднi якостi, що пiднiмають їх над богами (ходять по воді, стають небаченими, читають думки, та головне – знають весь цикл перероджень наперед). Іноді вони перевтілюються в земне тіло, щоб відкрити очі людям землі. Тоді трапляються великі дива: з неба падають зірки, гримить грім з ясного неба, дрижжить земля, підіймається вода тощо. Будди проповідують Істинне Вчення та наставляють людей на благородний восьмирічний шлях до порятунку. Найпопулярніші будди, яких шанують у всіх буддистських країнах: вже відомий нам Шак'ямуні; божественний месія, будда майбутнього світового періоду, прихід якого символізуватиме всезагальну перемогу над стражданням Майтрейя; п'ять будд частин світу – Вайрочана (в центрі Всесвіту), Акшобх'я (на сході), Ратнасамбхава (на півдні), Амітабха (безкінечне світло) (на заході), це володар щасливої чистої землі, та Амогасіддхі (на півночі).
Бодхісаттва (пробуджена істота) – це людина, яка досягла стану найвищого духовного пробудження, але свідомо не ввійшла до нірвани, щоб з великим успіхом просвітлювати ще непросвітлених. Шлях, який повинен пройти майбутній бодхісаттва, поділяється на багато етапів, які людина проходить не послідовно, а одночасно, подібно благородному серединному (восьмирічному) шляху. Майбутній ботхісаттва, що прагне до визволення, спочатку дає своєрідний обіт рухатися в наміченому напрямку, не звертаючи уваги на втомленість, не заспокоюючись на досягнутому. На кожному з рівнів він оволодіває якимось з 6-ти важливих ступенів: щедрістю, моральністю, терплячістю, мужністю, здібністю до медитації, мудрістю. Перший рівень – це щедрість, вимагає роздачи мілостині всім, хто має в цьому потребу; другий – дотримування всіх загальнолюдських і буддистських моральних передписань, що вимагають від людини також мужності, терплячості та оволодіння мистецтвом медитації. Всі попереднi рівні, разом взяті, є основою для шостого рівня – мудрості. Піднявшись на цей рівень, людина стає вже святою, тобто архатом.
В буддизмі на вiдмiну від християнства та iсламу немає церкви, але є община віруючих — сангха. Це духовне братство, що допомогає в процесi просунення буддистським шляхом. Община забезпечує своїм членам жорстку дисципліну (віная) та керівництво досвiдних наставників. Вона не має складної ієрархії, як в християнській церкві. Сангхою можна назвати й місцеву общину, та всіх буддистських монахів у світі разом узятих, а її члени не є священослужбовцями, посередниками між богом (або богами) та мирянами. Миряни повинні подавати монахам — це їх обовязок и добродітель; монахи в свою чергу вчать їх моралі, ведуть душерятiвнi бесіди, але вони не вправі сповідувати або відпускати гріхи. Якщо в одних напрямках буддизму, наприклад в тхераваді, сангха вiдiграє визначальну роль, то в інших, особливо в буддизмі махаяни, велике значення мають монастирі-університети. Впрочем, останні в широкому смислі також є сангхами.
На практиці людина, що прагне досягти нірвани, має пройти в своєму житті три основних ступеня.
По-перше, людина повинна увірувати в Тріратну (три скарби): Будду, вчення Будди (Дхарму) та буддистську общину – Сангху, повіривши всією душею та всім серцем в те, що тільки в цих скарбах є єдиний порятунок від потоку перероджень.
По-друге, послідовник Будди має перш за все вести праведне життя, що зводиться до пяти заповідей (панчашила):
Виконуючи пять етичних вимог, людина могла готувати себе до наступного більш досконалiшого перевтілення, яке і відкриє шлях до нірвани.
І, по-третє, для досягнення нірвани, вищим та останнiм ступенем культової практики в буддизмі є медитація. Буддисти, які практикують медитацію, спочатку переборюють зовнішні бажання, що приносить вiдчуття внутрішнього спокою. Далі досягається повне визволення свідомості від усього матеріального. І, нарешті, людина досягає стану повної невозмутимості. Кінець-кінцем, свідомість виходить за ті межи, які наклала на нього звичка мислити власно “Я”.
В буддизмі вперше в історії релігії зявляється чернецька організація. Доступ в неї було відкрито всім бажаючим, незалежно від расової, національної, мовної або соціальної приналежності, за невеликим виключенням: рабів, боржників, державних або військових службовців, інфекційних або душевнохворих. Більшість буддистських монахів – чоловікі, але є і жінкі-монахині. Згідно з буддистськими текстами, чоловік та жінка рiвнi між собою, однак сам Будда чомусь був проти прийняття в общину жінок.
Крім пяти заповідей для мірян, буддистські монахи підкоряються особливим пяти заповідям і 253 правилам поведінки (з них 227 – заборони).
І це вже не говорячи про те, що монах був зобовязаним свято слідувати пяти основним моральним заповідям (наприклад, йому пропонувалося уважно слідкувати за тим, щоб у час питiя води не проковтнути якусь живу істоту. Для цього монахи завжди носили з собою сітечко).
Крім зусиль по власному просвітленню монахи були зобовязані займатися місіонерською діяльністю, пропагувати вчення свого вчителя. Це вчення зустрічало великий інтерес, але не кожен був здатен встати на шлях відмови від усього мирського. Тому виникла проблема буддистів-мирян. Ця проблема була вирішена на основі розробки вчення про два шляхи (напрямки) врятування: хінаяна та махаяна.
Хінаяна (“Мала колісниця”) – це вузький шлях до порятунку. Вона передбачала відносно жорсткий аскетизм. Це інтелектуально ритуально складний шлях індивідуального просвітлення та набуття нірвани, яким ішли архати – члени сангхи. Тому “мала колісниця” – це шлях небагатьох, тих, хто віддає себе служінню трьом головним скарбам буддизму – Будді, дхармі (вченню) та сангхі (спільноті монахів). Хінаяну ще називають “південним буддизмом”, оскільки вона розповсюджена в країнах, що знаходяться на південь від Індії: Тайланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Лаос.
Махаяна (“Велика колісниця”) – широкий шлях до порятунку. В махаяні припускалася можливiсть набуття нірвани й мирянами, що дотримуються обіти духовного вдосконалення під керівництвом бодхісаттви. Мирянам давався простіший етичний кодекс поведінки. Він зводився до дотримування пяти перших заповідей. Разом з тим, в махаяні отримала великий розвиток культова практика.
Культові практики махаяни повязані з вшануванням бодхісаттв і святих, будд. В країнах буддистської традиції розповсюджені їх скульптурні зображення. Застосовуються жертвоприношення, які зазвичай проводяться у храмах. Буддисти використовують спеціальні молитви (мантри).
Махаяна – це “північний буддизм”, оскільки вона отримала розповсюдження в країнах, що знаходяться на північно-захід від прадержави – в Кореї, Японії, Непалі, Бірмі.
Але є ще і третій напрямок в буддизмі – ваджраяна (“Бріліантова колісниця”), або тантризм (від лат. хитросплетіння, магія, тайне знання). Ця тайна течія зародилася в Індії в середині І ст.н.е., та погано вивчена. Її можна охарактеризувати як різновид махаяни, що покрита оккультним, містичним й магічним туманом.
Шлях буддизму по країнам Азїi починається ще до нової ери. З III ст. до н.е. буддизм зявився на територiї Центральної Азiї (теперишнiй Таджикистан й Узбекистан), з I ст. н.е.— в Китаї, з II ст. — на пiвостровi Iндокитай, з IV ст. — в Кореї, з VI cт. — в Японiї, з VII ст. — в Тибетi, з XII ст. — в Монголiї. Використовуючи свiй головний принцип — не порушувати складенi культурнi традицiї рiзних країн i народiв й намагатися зростатися з ними, — буддизм швидко прижився всюди та, привившись до древа мiсцевої культури, дав новi побiги. Наприклад, у Китаї цей процес почався з V—VI ст.ст. В VIII— IX ст.ст. там успiшно розповсюджувалися вже два чисто китайських напрямкiв буддизму — школа чистої землi будди Амiтабхи та школа чань. В Японiю буддизм проник уже в китайському обличчi. Китайськi школи тяньтай, хуаянь-цзун, школа чистої землi будди Амiтабхи та чань завоювали Японiю, став школами тендай, ке-гон, амiдаїзма та дзен.
В кожному регiонi розвивалися своя власна буддистська символiка та буддистськi обряди — шанування святих мiст, календарнi свята, обряди життєвого циклу, пiдпитанi мiсцевими традицiями. Буддизм увiйшов у кров i плоть багатьох народiв, став часткою їх повсякденного життя. Вiн змiнив мiсцевi традицiї, але й сам претерпiв змiни. Буддизм сприяв розквiту культури цих країн — архiтектури (будiвля храмiв, монастирiв i ступ), мистецтва (буддистська скульптура й живопис), а також лiтератури (поезiя, що надихається iдеями дзен-буддизму).
З ослабленням впливу великих монастирiв, якi в епоху розквiту буддистської цивiлiзацiї були свого роду “державними у державi”, головну роль у життi буддистiв стали вiдiгравати невеликi мiсцевi монастирi та храми. Влада почала бiльш активно втручатися в релiгiйнi справи сангхи. Особлива ситуацiя склалася в Тибетi, де утворилася теократична держава пiд керiвництвом голови “жовтошапочної” школи гелукпа далай-лами, що був i релiгiйним, i державним лiдером. Лами доносять послання Будди та вiдчиняють його сенс учням, тому їх шанують як непогрiшимих божеств, вiра в яких важливiша за знання буддистських догматiв.
Буддизм в Українi репрезентують бiльше 30 громад, що нараховують близько 500 членiв i 10 000 симпатикiв. Але буддизм поширюється в Українi переважно в модернiзованих формах (дзен-буддизм, нiтерен, рiзнi школи тибетського буддизму).
Тематика рефератів.
Література:
Тема 5. Іслам як світова релігія.
План
1. Соціально-історичні причини виникнення ісламу.
2. Мусульманська догматика і культова практика.
3. Мусульманська філософія. Розповсюдження ісламу. Іслам в Україні.
1. Соціально-історичні причини виникнення ісламу.
За кількістю своїх послідовників іслам є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, загальне число мусульман на земній кулі складає десь один мільярд прихильників. Вони мешкають у більше, ніж 120 країнах. В 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Мароко, Саудівська Аравія, Пакістан та інші). Переважна більшість мусульман (понад дві третини загальної кількості) живуть в Азії. Це приблизно 20 % населення цієї частини планети. Біля 30 % послідовників ісламу живуть в Африці, що складає приблизно 49 % населення цього континенту. Відтак, основна маса віруючих мусульман зосереджена на цих двох континентах світу.
Іслам — відносно молода світова релігія. Він виник на початку VII ст. н.е. Формально часом появи ісламу вважається 622 р., коли засновник нової релігії Мухаммед був змушений тікати з свого рідного міста Мекки в сусідню Медіну. Пануюча аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла його вчення. Це відбулося 26 липня 622 р. Від цієї дати і починається мусульманське літочислення.
Час виникнення ісламу період гострої соціальної та політичної боротьби, швидкого руйнування первісного ладу та формування раннього класового суспільства на Аравійському півострові. Водночас загострилась озброєна боротьба двох світових імперій – Візантії та Ірану. Соціальні та ідейні хвилювання своїми відгомонами доходили й до Західної Аравії. Як соціальне та духовне явище, іслам був, з одного боку, підсумком особливого розвитку суспільства аравійського півострова, а з другого – одним з породжень загальних процесів, які тривали на Ближньому Сході в епоху від давнини до середньовіччя. Виникнення ісламу пов'язане як з впливом та розвитком монотеїстичних релігій – іудаїзму та християнства, так і з еволюцією релігійної свідомості мешканців Аравії, з специфічними аравійськими формами синкретичного монотеїзму. З'явилися люди, які вірили у єдиного Бога, але вони не відносили себе до якоїсь офіційної релігії. Активно відбувався процес етнічної та культурної консолідації арабів, формувалась єдина арабська мова. Потреба в ідеологічному обгрунтуванні цих політичних, економічних та соціальних змін, у стимулюванні їх розвитку породила в Аравії різні ідейно-політичні рухи. Іслам був виявом цих загальних процесів. Він став важливим фактором у становленні середньовічної арабської народності, нового політичного утворення – Халіфату, нової етноконфесійної спільності – громади мусульман (умма).
На відміну від християнства, іслам народжувався в умовах боротьби багатьох економічних укладів. З одного боку, в арабських племенах велась жорстока боротьба між могутньою родовою аристократією племені корейшитів, а з другого – масою вільних бідняків – простих ремісників, землеробів, кочівників-пастухів. Ця боротьба, що розгорнулась в умовах первісного ладу, розхитувала його і наближала перехід до класового суспільства. Роздробленість арабських племен, їх економічна відсталість, перехід до класового суспільства з сильною централізованою державною владою — все це викликало потребу в суспільній силі, яка спроможна була б здійснити це історичне завдання. Такою силою постав народжений феодальний устрій. Йому необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від ворожих сусідів - Візантії та Ірану. Однією з перешкод на шляху до здійснення цього завдання були старі плем'яні культи, які підтримували віджилі традиції первісного ладу. Тому, починаючи з кінця VI ст. серед арабів починається реформаційний рух, відомий під назвою Хафінського (від араб, "хафін" – пророк). Цей рух охоплює всю територію Аравії. Складається ряд центрів релігійної реформації. Найбільшим з них був Йємен на півдні Аравії. На чолі цього руху стає Мусалім. Другий центр реформаційного руху розмістився на північному заході півострова. Вождем його стає виходець з роду корейншитів Мухаммед, котрий після довготривалої боротьби одержав перемогу як над старою родовою аристократією, так і над Мусалімом.
Виникнення ісламу підпорядковується загальним закономірностям формуванням світових релігій. Він виник на базі родоплеменних культів одного з найбільш впливових племен Західної Аравії – курейшитів. Їхнім племенним богом був Аллах (араб. Аль – Ілах), який з часом витіснив богів слабкіших племен. В цілому соціокультурна ситуація того часу сприяла формуванню в арабів монотеїзму. Звичайно, процес формування монотеїстичної релігії не проходив тут сам собою. Рішучий імпульс йому надала реально історична особа – пророк Мухаммед (570-632 рр.). Полишивши торгові справи, він в 610 році виступив з проповіддю монотеїстичної релігії, яку назвав іслам (в перекладі з арабської означає "покірність", "віддання себе Богу"). Мухаммед проголосив, що існує лише Аллах і що всі повинні бути покірні його настановам .
2. Мусульманська догматика і культова практика.
В середні віки були систематизовані обрядові вимоги ісламу. П'ять з нього виділені окремо і названі "стовпами": 1. Сповідання віри. 2. Виконання намазу -п'ятиразової молитви. 3. Дотримання посту (урази) протягом місяця рамадану, 4. Виплата релігійного податку (зак'ят, садаку). 5. Паломництво в "священні місця" ісламу – хадж. В хадж увійшло й поклоніння могилі Мухаммеда в Медіні, молитви в ряді історичних міст. Кожний мусульманин прагне хоч раз в житті побувати в Мецці, де знаходиться Храм Кааба з відомим чорним каменем - посланцем неба. Крім цих основних обрядових звичаїв в ісламі існують й інші, наприклад, джихад – участь у війні за інтереси своєї країни.
Найбільш важливим обрядом мусульман є обряд суннет (обрізання), якому піддаються хлопчики у віці від 5 до 7 років. Цей обряд є внутрішньою ознакою релігійної приналежності, служить меті відособлення мусульман від людей інших віросповідань.
Мухаммед заклав першу в мусульманському світі мечеть. Вона мала вигляд квадратного майданчика. Молитовні збори проходили тут під відкритим небом.
В ісламі, як і в інших релігіях, окрім обрядів і традицій, існують ще й чисельні свята. Класичний ортодоксальний іслам узаконив всього лише два – Курбан-байрам та Ураза-байрам.
Свято Мавлід (день народження пророка) відзначається мусульманами за місячним календарем у місяці рабі-аль-авваль. 29 серпня 570 року нашої ери за арабськими джерелами народився пророк.
Мухаммед почав свою проповідницьку діяльність у рідному місті. Першими прихильниками його релігії були найближчі родичі та їхні раби. Вчення Мухаммеда містило важливу й цінну думку – знищення міжплеменної і внутрішньоплеменної ворожнечі, бо ж всі віруючі становлять один народ – єдину умму (за його термінологією). Община віруючих, яка згуртувалась навколо пророка в Мецці, стала немовби зародком такої умми. Ця умма з самого початку була задумана як позаплеменна спільнота, що приймає до своїх лав усіх бажаючих — представників різних племен, різних рас. Об'єднання арабів під зеленим прапором ісламу завершили перші наступники Мухаммеда – "праведні Халіфи".
Іслам не тільки вимагає від своїх послідовників віри у свої догмати, а й пропонує їм досить стійкі принципи і правила поведінки, дотримання яких вважається богоугодною справою. Сукупність цих норм отримала нову назву "Шаріат" (від араб, шаріа – вірний шлях до мети). Шаріат включає культові правила та правово-етичні настанови ісламу, виконання яких є обов'язковим для всіх мусульман. Шаріат не має собі аналогу в інших релігійних системах. Він включає як цивільні (світські), так і релігійні вимоги. Його настанови регламентують правові, моральні та релігійно-обрядові відносини. Авторитет шаріату дуже великий і пояснюється тим, що з часу виникнення ісламу і до XIX століття мусульманський світ практично не знав інших законів.
На відміну від всіх інших релігій, в ісламі основні вимоги релігійного культу були включені в систему шаріату. Відтак культ був піднесений до рангу закону, невиконання якого розглядалося не тільки як морально-релігійне порушення (гріх), але й як правове порушення (злочин).
Будь-які спроби реформ, навіть часткові, неминуче визнавалися такими, що суперечать ісламу і рішуче заперечувались.
3. Мусульманська філософія. Розповсюдження ісламу. Іслам в Україні.
Мусульманська філософія являє собою систему релігійно-світоглядної орієнтації та методів обґрунтування віровчення ісламу, що розгорталася і функціонує в жорстких віроповчальних рамках. Основи релігійного вчення ісламу були закладені арабським релігійним і політичним діячем Мухаммедом, який проголошений мусульманами великим пророком і посланцем Бога. Основну частину догматики свого вчення, зокрема ідею страшного суду, потойбічного життя, окремі моральні принципи тощо, Мухаммед запозичив із Біблії. Недарма деякі історики релігії розглядають іслам як спрощену версію християнства з яскраво вираженим монотеїзмом. Мусульманський монотеїзм тісно пов'язаний із вченням про передвизначення, яке виключає будь-яку можливість вільного вибору і виступає основою фаталізму.
Філософське проблемне поле ісламу спочатку було обмежене морально-етичними повчаннями і яскраво вираженими соціально-політичними принципами устрою: правовими аспектами життя перших мусульманських громад. Ця обставина зробила нову релігію надто вразливою, а її соціальні і політичні норми та принципи виявилися майже нерухомими. Деякі з них почали застарівати ще з часів перших халіфів. Необхідність перегляду багатьох ісламських норм детермінувала виникнення різноманітних течій у мусульманстві. І хоча зовні це виглядало як суто релігійне явище, насправді в його основі лежали соціально-політичні процеси.
Теоретичні основи ісламу закладені трохи пізніше, в результаті його безпосередніх контактів і полеміки з християнською теологією. Початок мусульманському богослов'ю поклали дискусії, які розгорнулися на початку VIII ст. з приводу свободи волі і передвизначення, несотворимості «слова Божого», божественних атрибутів і трансцендентності Бога. Під безпосереднім впливом близькосхідної християнської думки перші мусульманські богослови познайомились із античною філософською спадщиною (платонізмом, арістотелізмом), яка спричинила розвиток раціоналістичних тенденцій у мусульманській теології (Абу-аль-Хасан, Хасан-аль Басрі, Васіл ібн Ата та ін.). Ашарітам доводилось вести боротьбу не тільки з мутазілітами, але й із крайніми ортодоксами, які виступили проти схильності ашарітів до компромісів. Так, ашаріти перейняли мутазілітську атомістичну систему, яка була вільною інтерпретацією теорії Демокріта та Епікура. На думку метакалімів існують не тільки атоми простору, але й атоми часу. Безмежна їх кількість є основою всіх явищ Всесвіту. Але ці атоми не матеріальні, не мають маси. Кожен з них відокремлений один від одного абсолютною пустотою, їх рух, поєднання та зміни в них відбуваються завдяки активній волі Аллаха. Аллах уявляється не тільки деміургом, творцем Всесвіту, що започаткував його словом "будь". Він знаходиться в стані безперервної творчої діяльності, створює одні атоми і знищує інші. Тому, наприклад, ріст і розвиток живих організмів, як і рослин, пояснюється тим, що Бог весь час творить нові атоми, а випаровування та вивітрювання тим, що він знищує окремі частини води і мінералів.
Школи мутазілітів та ашарі, апелюючи до античної філософії і намагаючись використати її в інтерпретації засад мусульманського віровчення, мимоволі створили благодатний ґрунт для виникнення і розквіту в ІХ – ХІІ ст. арабської філософії (аль-Кінді, аль-Фараб, ібн Сіна, ібн Рушд), яка стала помітною ланкою у світовій філософській думці між античною філософією й європейською середньовічною схоластикою. Основним завданням арабської філософії залишалось те ж намагання теоретичного обґрунтування віровчення ісламу і його церковної догматики. Спочатку араби перейняли у греків ідеї Платона і неоплатоніків, але згодом їх увага все більше зосереджувалась на теоретичній спадщині Арістотеля, зокрема на його трактат з метафізики, логіки та фізики. Щоправда арістотелізм у них не культивувався у чистому вигляді. Він, як правило, переплітався з елементами неоплатонізму, який більшою мірою відповідав інтересам теології. Ті ж окремі представники арабської філософії, які будували свої філософські системи в основному на арістотелізмі (ібн Сіна та ібн Рушд), неминуче приходили до жорсткої конфронтації з ісламською ортодоксією. Незважаючи на теоцентричність їх філософії, вони заперечують релігійну догму про творення Богом світу з "нічого", а єдиною основою буття, його вічним джерелом можливості вважають матерію. Богу, при цьому, відводиться лише роль вічного джерела дійсності. Відкинувши ідею потойбічного життя, безсмертя душі, воскресіння з мертвих, східні арістотеліки безсмертним визнають лише людство в цілому, його розумову діяльність. Щодо співвідношення науки та релігії, то ця проблема вирішується ними в площині теорії "двоїстої істини", згідно з якою наука дає конкретні, часткові знання, а релігія – загальну картину світобудови.
Реакцією на цю інтелектуалізацію ісламу в арабській філософії було виникнення арабського містицизму, представленого суфізмом, який виступив не тільки проти східного арістотелізму, але й проти мусульманської ортодоксальної теології. Його ідеологія сприйняла елементи вчення і практики східного християнства, неоплатонізму і буддизму. Заперечуючи ортодоксальну обрядовість і не визнавши авторитету ортодоксального духовенства, пантеїстичне зорієнтовані суфії, проповідували містичну, безкорисливу любов до Бога, бажання злитися з ним. Кінцевою метою вони вважають нівелювання індивідуальних особливостей людини та заміну їх божественними, уявлень про мусульманську єдність, ґрунтованих на основі ідей ісламу про єдинобожжя (Саті аль-Хасурі). Центральною стає теорія "ісламського шляху" розвитку, яка широко пропагується багатьма міжнародними мусульманськими організаціями.
В Україні іслам поширений переважно в автономній республіці Крим. Мусульмани Криму належать до сунітського напрямку. В 1242 році татаро-монголи завоювали півострів: Крим увійшов до складу Золотої Орди. В XV ст.у зв'язку з розпадом останньої, в Криму виникло Кримське ханство, яке з 1457 р. ввійшло до складу Османської імперії. На чолі мусульманського духовенства Кримського ханства стояв муфтій. Як вища духовна особа, він був другим після халіфа – турецького султана. Всім життям релігійної громади Криму керував імам. У XVIII ст. тільки в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривались мектеби і медресе. У 60-х рр. XIX ст. в Криму було 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової освіти). У 1774 р., після війни Росії з Туреччиною, Кримське ханство отримало самостійність, але у 1783 р. вона була знову втрачена: Крим був приєднаний до Російської імперії, яка утискала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно. У другій половині XIX ст. Крим залишило 161 тис. татар.
У 1917 р. татари становили лише 36,6% сільського і 11,3% міського і населення Криму. Зазнавало утисків татарське населення Криму і за часів Радянського Союзу. У травні 1944р. з Криму було виселено 188626 татар. Нині йде процес їх повернення до Криму, відродження мусульманських релігійних громад.
В Україні на початок 2005 року діяло 472 мусульманських громад, більша кількість яких знаходиться в Криму. Мусульманські громади України діють в структурі трьох самостійних центрів: в Києві – Духовне управління мусульман України (ДУМУ), в Донецьку – Духовний центр мусульман України (ДЦМУ), в Сімферополі -Духовне управління мусульман Криму (ДУМК).
Стислі підсумки:
1. Іслам – наймолодша світова релігія. Він виникає в VІІ ст. н.е. на Аравійському півострові.
2. Іслам – релігія, що динамічно розвивається. Протягом ХХ ст. спостерігався постійне зростання ваги мусульман серед населення земної кулі.
3. Головна особливість ісламу полягає в нерозривному зв»язку між релігійно-культовим та суспільно-політичним життям.
4. На основі ісламу сформувалася високорозвинена цивілізація, що принесла невимірювальний (значний) внесок до скарбниці світової культури.
5. Засновник ісламу – Мухаммад (570-632) – один із великих релігійно-політичних діячів в історії людства.
6. Віровчення ісламу викладено в священній книзі Корані. Мусульмани вірять в те, що «Немає ніякого Бога, крім Аллаха, а Мухаммад – посланець Аллаха».
7. Культова практика мусульман складається з обов»язкової щоденної п»ятикратної молитви, посту в священний місяць рамадан, сплати благодійного податку, паломництва до священного міста Мекки.
8. Основні напрямки в ісламі – суннізм і шиїзм.
Питання для самоконтролю.
1. Якою особливістю іслам відрізняється від інших світових релігій?
2. У багатьох країнах, де панує іслам, існує особливий календар, який бере початок з моменту таємного переїзду Мухаммада і мусульман з Мекки до Медини (Хіджри). Визначте, в якому столітті за цим календарем зараз живуть ці країни. Для цього:
- відніміть від року, в якому ми живемо за європейським календарем, рік Хаджри;
- поділіть число, яке отримали на 32;
- результат ділення додайте до кількості років, які минули від року Хіджри за європейським календарем.
3. Назвіть основні положення віровчення ісламу. Які з цих положень сприяють, на ваш погляд, розвитку в наш час ісламського екстремізму?
4. Які п'ять столпів ісламу вам відомі? Який елемент – віровчальний чи культовий у ньому переважає і чому?
5. Скільки разів на день моляться мусульмани? Про що вони просять Аллаха під час ритуальної молитви?
6. Порівняйте уявлення мусульман та християн про гріх і загробну відплату.
7. У мусульман – п'ятниця, а у християн?
8. Які напрямки в ісламі Вам відомі? Поясніть, чому головні розходження між цими напрямками не стосуються віроповчальних чи обрядово-культових питань?
9. Спробуйте порівняти релігійну організацію вже відомих Вам світових релігій.
10.Чи згодні Ви з тим, що мулла – те ж саме, що і священник у християн?
11.Чим відрізняється стстус священих споруд в ісламі та християнстві?
12.У чому офіційно вбачає схожість та відмінність між християнством та ісламом сучасна католицька церква?
13.Який вплив здійснив іслам на виникнення «ісламського світу», мусульманської цивілізації? У чому полягає зміст цієї цивілізації для світової культури?
Тематика рефератів:
Література:
1. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К.: Освіта, 1992.
2. Калінін Ю.А.. Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство / Підручник. К.: Наукова думка, 1997.
3. Релігієзнавство\ Київ В.ц.”Академія” – 2000.
4. Релігієзнавство / Під ред. Заковича М. Київ. – 2000.
5. Релігієзнавство / Під ред. Бублика М. Київ “Юрінком Інтер”, – 1999.
6. Мень А. История религии. В 7-ми томах. – М., 1991-1994.
7. Релігієзнавчий словник / Під ред. Колодного А., Лобовика Б. – К.: Четверта хвиля, 1996.
8. Яблоков И.Н. Основы религиеведения / Учебник. – М.: Высшая школа, 1994.
9. Watt W. Montgomery. Bells Introduction to the Quran. – Edinburgh: Edinburg University Press, 1970.
10. Wiedke W. Women in Islam. – Montclair, NJ: Abner Schram Ltd., 1981.
11. Woodward M.R. Islam in Java: Normative Piety and Mysticism in the Sultanate of Yogyakarta. – Tucson: University of Arizona Press, 1989.
1 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1.Яка з складових частин релігії є засадничою:
а) віровчення;
б) віра;
в) культ;
г) організація.
2.Автор, який вважав релігію колективною формою неврозу:
а) Ф.Вольтер;
б) К.Маркс;
в) З. Фрейд.
3. Як називається поклоніння богам в образі тварин :
а) зооморфізм;
б) антропоморфізм;
в) фетишизм.
3.Фетишизм – це :
а) віра у надприродню спорідненість людей з тваринами та рослинами;
б) віра в надприродні можливості матеріальних предметів;
в) система заборон.
4.Монотеїзм виник :
а) у національно – державних релігіях;
б) у світових релігіях;
в) нетрадиційних релігіях.
5.Священні тексти в індуїзмі:
а) Пурани;
б) Веди;
в) Араньяки.
6.Серединний шлях звільнення від страждань нараховує:
а) вісім ступенів;
б) сім ступенів;
в) дванадцять ступенів.
7.Що означає життя згідно вчення Гаутами:
а) радість;
б) спокій;
в) страждання.
8.Яка релігія стала в Китаї і політикою, і адміністративною системою, і верховним регулятором економічних і соціальних процесів:
а) чань-буддизм;
б) конфуціанство;
в) даосизм.
9.Іслам виник:
а) в VІІ ст. до н.е.;
б) в VІІ ст.;
В) в V ст.
10.Мухаммад для мусульман:
а) Посланець Аллаха;
б) Син Божий;
в) Боголюдина.
ІІ РІВЕНЬ.
1.Визначте структуру та функції релігії.
2.Охарактерізуйте первісні релігійні вірування.
3.Назвіть характерні риси етнічних релігій.
4.В чому своєрідність буддизму як релігії?
ІІІ РІВЕНЬ
1. Які з етнічних релігій нині є державними? Охарактеризуйте їх.
2. Визначте, з якої релігії походить догмат про Мессію та в яких ще релігіях він поширений?
3. Визначте, з якої релігії походить догмат про Страшний Суд над мертвими, що воскреснуть?
4. Назвіть п’ять категорій класифікації дій мусульманина за шаріатом.
2 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Вищою формою релігійної організації є:
а) община;
б) церква;
в) деномінація.
2. Основною ознакою релігійної свідомості є віра в.
а) реальне існування надприродних сил та істот;
б) магію;
в) міфи.
3. Як називається поклоніння людиноподібним богам:
а) зооморфізм;
б) антропоморфізм;
в) фетишизм.
4. Анімізм – це:
а) віра в існування душі та духів;
б) поклоніння померлим предкам;
в) віра у надприродну спорідненість людей з тваринами та рослинами.
5. Священним Писанням іудеїв є:
а) Талмуд;
б) П’ятикнижжя Мойсея;
в) Старий Завіт.
6. Хто в індуїзмі творець світу:
а) Вішну;
б) Брахма;
в) Шива.
7.Карма – це:
а) вчення про переселення душ;
б) закон моральної відплати;
в) ваш варіант.
8. Основний принцип буддійської етики:
а) неспричинення шкоди тваринам;
б) неспричинення шкоди всьому живому;
в) не вбивай!
9. Іслам виник на:
а) Аравійському півострові;
б) Синайському півострові;
в) Апенинському півострові.
10. «Символ віри» в ісламі звучить таким чином:
а) Аллах Великий!
б) В ім’я Аллаха, милостивого та милосердного!
в) Немає ніякого божества, окрім Аллаха, а Муххамад – посланець Аллаха!
ІІ РІВЕНЬ
1.З'ясуйте відмінності між теологічним та філософським розумінням релігії.
2. Яким є предметне поле філософії релігії?
3. Охарактеризуйте давньокитайську та давньоіндійську релігійні системи.
4. В чому своєрідність ісламу як світової релігії.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Охарактеризуйте релігію як форму суспільної свідомості.
2. Які уявлення про людину та світ в ранньонаціональних релігіях?
3. Назвіть 8 сходинок до шляху спасіння за буддизмом.
4. Дайте характеристику основних положень шаріату.
3. ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Одним з провідних представників біологічного та психологічного підходу до релігії є:
а) З. Фрейд;
б) М.Вебер;
в) Л. Фейєрбах.
2. Як називається система дій, за допомогою яких бажають вплинути на надприродне:
а) літургія;
б) шабаш;
в) магія.
3. Політеїзм – це:
а) віра в духів;
б) віра в єдиного бога;
в) віра в багатьох богів.
4.У якій релігії існував у чистому вигляді антропоморфізм:
а) давньоєгипетській;
б) давньокитайській;
в) давньогрецькій.
5. Бог ізраїльського народу:
а) Амон – Ра;
б) Моїсей;
в) Яхве.
6. Жерці в індуїзмі – це:
а) шудри;
б) кшатрії;
в) брахмани.
7. Основними напрямками в буддизмі є:
а) тхеравада та махаона;
б) шиїзм та сунізм;
в) ваш варіант.
8.З ким послідовники буддизму пов’язують виникнення цієї релігії:
а) царем Ашокою;
б) принцом Гаутамою,
в) Майтреєю.
9. Хадж – це:
а) паломництво до «святих місць»;
б) обов’язок вести « священну війну»;
в) кожноденна ритуальна молитва.
10. Протягом ХХ ст. питома вага мусульман:
а) збільшилася;
б) зменшилася;
в) залишилася на тому ж рівні.
ІІ РІВЕНЬ.
1. Дайте характеристику основним філософським концепціям релігії.
2. Охарактеризуйте релігійну свідомість.
3. Визначте й порівняйте основні течії в ісламі.
4. Порівняйте розуміння Бога та відношення до нього в іудеїв та індуїстів.
ІІІ РІВЕНЬ
1.В якій релігії вперше зявилася ідея про відплату за справи людини, яка потім стала стрижневою у світових релігіях? Чому?
2. Чому іудаїзм став основою для християнства?
3. Яка релігія вперше сформулювала ідею про кінець світу та страшний суд? Як склалася її доля до сьогодення?
4. До якої релігії належить вчення про переселення душ? В чому його сенс?
4 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Одним з провідних представників етнологічного підходу до релігії є:
а) Г.Гегель;
б) У.Джеймс;
в) Б. Маліновський.
2. Виконання релігією визначника ціннісної орієнтації особи, ролі певного світорозуміння, світовідчуття, світо відношення – це:
а) комунікативна функція;
б) світоглядна функція;
в) регулятивна функція.
3. Монотеїзм – це:
а) віра в єдиного бога;
б) віра в одвічну боротьбу доброго та злого першоначал;
в) віра у багатьох богів.
4. Десять заповідей були даровані:
а) Аврааму;
б) ваш варіант;
в) Христу.
5. Характерною рисою віровчення зороастризму є:
а) вчення про мирне співіснування доброго та злого начал;
б) вчення про протиборство доброго та злого начал;
в) вчення про єдність доброго та злого начал.
6. Протягом ХХ століття питома вага буддистів:
а) зросла;
б) зменшилася;
в) залишилась на висхідному рівні.
7. Яка релігія не знає Бога – творця:
а) іудаїзм;
б) іслам;
в) буддизм.
8. Послідовниками основних напрямків в ісламі є :
а) вішнуїти та шиваїти;
б) фарисеї та саддукеї;
в) шиїти та сунніти.
9. Посту в ісламі дотримуються один раз:
а) на рік;
б) на місяць;
в) на тиждень.
ІІ РІВЕНЬ.
1. Дайте характеристику основним теологічнимим концепціям релігії.
2. Охарактеризуйте релігійний культ.
3. Визначте й порівняйте основні напрямки в давньокитайській релігії.
4. Назвіть ознаки, які характерні для ісламу та буддизму як світових релігій
ІІІ РІВЕНЬ.
1.Як розуміється сенс життя в іудаїзмі?
2.В чому полягають основні переваги та недоліки фрейдівського дослідження релігії.
3. Які суспільні процеси вплинули на формування національно – державних релігій?
4. Які уявлення про людину та світ в буддизмі?
5 ВАРІАНТ.
І РІВЕНЬ
.
1. Одним з провідних представників соціологічного підходу до релігії є:
а) З.Фрейд;
б) П.Бергер;
в) К.Юнг.
2. Здатність релігії бути засобом ідейного об»єднання, згуртування мас, індивідів та інститутів, спільністю єдиної віри, догм, сповідання – це:
а) інтегративна функція;
б) світоглядна функція;
в) регулятивна функція.
3. Як називається релігія, якій притаманне уявлення про ієрархію богів, кожний з яких опікується тією чи іншою світовою стихією:
а) магія;
б) політеїзм;
в) тотемізм.
4. Світові релігії – це:
а) буддизм, християнство, іслам;
б) християнство та іслам;
в) індуїзм, християнство, іслам.
5. Перший Храм у Ієрусалімі був побудований:
а) Мойсеєм;
б) Давидом;
в) Соломоном.
6. Яка релігія вперше сформулювала ідею про кінець світу та страшний суд:
а) зороастризм;
б) іслам;
в) християнство.
7. Священним Писанням в ісламі є:
а) Коран;
б) Сунна;
в) ваш варіант.
8. Синтоїзм – це національна релігія:
а) китайців;
б) японців;
в) євреїв.
9. Мусульмани моляться:
а) п’ять раз за добу;
б) три рази за добу;
в) шість раз за добу.
10. Шаріат – це:
а) один з напрямків в ісламі;
б) одна з обрядово-культових дій;
в) система норм та правил.
ІІ РІВЕНЬ
1. Дайте характеристику основним соціологічним концепціям релігії.
2. Охарактеризуйте релігійні організації.
3. Визначте й порівняйте основні напрямки в індуїзмі.
4. Проаналізуйте й порівняйте основні священні книги буддизму та ісламу.
ІІІ РІВЕНЬ
1.Як розуміється сенс життя в буддизмі?
2. Які існують схожі догмати в іудаїзмі та ісламі?
3. В чому містяться найбільш принципові особливості національно – державних релігій?
4. Які національно – державні релігії стали основою світових релігій? Чому ?
6 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Виконання релігією різноманітних зв’язків між віруючими, засіб їхнього спілкування в межах єдиного віросповідання – це:
а) комунікативна функція;
б) світоглядна функція;
в) регулятивна функція.
2. Тотемізм –це:
а) віра в існування душі та духів;
б) віра в деяку надприродну , яка керує світом;
в) віра у надприродну спорідненість людей з тваринами та рослинами;
3.У якому столітті мислителі вперше почали уявляти, що люди самі створювали собі богів за своїм образом та подобою:
а) V ст. до н.е.;
б) ІІ ст. до н.е.;
в) ІІ ст. н.е.;
4. Політеїзм виник:
а) у первісних релігіях;
б) у національно – державних релігіях,
в) у світових релігіях.
5. Три верховних божества в індуїзм :
а) Брахма, Вішну, Шива;
б) Брахма, Вішну, Крішна;
в) Вішну, Калі, Шива.
6. В буддизмі нараховується:
а) чотири шляхетні істини;
б) три шляхетні істини;
в) вісім шляхетних істин.
7. Як називається ідеальний стан людського буття в буддизмі:
а) карма;
б) сканди;
в) нірвана.
8. Що в перекладі означає слово Будда?
а) святий;
б) пророк;
в) просвітлений.
9. День відпочинку в ісламі:
а) п’ятниця;
б) субота;
в) неділя.
10. Щоденна п’ятиразова молитва – це:
а) намаз;
б) ураз;
в) хадж.
ІІ РІВЕНЬ
1. Дайте характеристику основним етнологічним концепціям релігії.
2. Охарактеризуйте роль релігії в системі культури.
3.В яких національних релігіх обов’язковими були жертвоприношення. Чому?
4. Визначте й порівняйте основні напрямки в буддизмі.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Охарактеризуйте релігію як форму суспільної свідомості.
2. Які уявлення про людину та світ в ранньонаціональних релігіях?
3. Назвіть 8 сходинок до шляху спасіння за буддизмом.
4. Дайте характеристику основних положень шаріату.
Змістовий модуль V.
Християнство як світова релігія та його роль в історії і сьогоденні
Тема 6. Християнство: загальна характеристика.
1.Становлення християнства. Основні етапи розвитку.
Приступаючи до вивчення християнської релігії необхідно враховувати те, що за доктринальною, культовою й етичною простотою масовою із світових релігій приховується досить складний релігійний феномен.
Релігія під назвою християнство (від грецького - помазаник) зародилася в четвертому десятилітті першого століття нашого літочислення у східній провінції Римської імперії, у Палестині. Особа її засновника Ісуса Христа, – ще не так давно вважалася вченими (представниками т.з. міфологічної школи) фантастичною, легендарною. На даний момент домінує точка зору прибічників історичної школи, котрі мають як прямі (джереловідчі та археологічні), так і не прямі докази земного життя Ісуса.
Для того, щоб адекватно сприймати й орієнтуватися у розкидистому дереві цієї світової релігії, потрібний крок у бік пояснення її ідейних витоків. Християнство виникає і початково розвивається у середовищі іудеїв діаспори, що сповідували іудаїзм, а потім і язичників. Тому, зрозуміти його витоки можливо лише звернувшись до релігійного світогляду давніх євреїв, їх національно-конфесійної писемності (Старий Завіт), плюс до їхньої оригінальної культурної традиції. Можна сказати, що ідейний комплекс закладений у Старому Завіті визначив обрій розвитку ідейної структури християнської релігії.
До основних Старозавітних ідей слід віднести: 1). ідею послідовно проводимого теїзму, тобто світогляду, що затверджує буття єдиного, «живого» й особистісного Бога; 2). ідею креаціонізму у відповідності з якою, Бог «за своєю волею» є Творцем всього сущого, включаючи людину; 3). антропоцентричну ідею, тобто виділенність Богом людини як такої (образ і подоба Божі), із створеного світу, з рядом функцій, притаманних лише людині; 4). ідею «первородного гріха» або порушення першими людьми волі Бога, надаючи перевагу «зла» - «добру», «розрив» із Богом, що потяг за собою викривлення безсмертної і блаженної природи людської, т.б. хвороби і смерть; 5). ідею Заповіта Бога з людиною (зокрема – з богообранним народом), що повинна нормувати і регулювати морально-бездоганні відношення з Творцем і людей один з одним; 6). ідею спокутування людей від «першородного гріха» і відновлення першородного блаженного стану, гармонії з Богом і світом; 7). ідею Месії (помазаника)- спасителя, посередника між Богом і всіма людьми (перша версія), або Богом і обраним народом (друга версія) власне християнство конституювалося в лонах цієї релігійно-культурної традиції але в прямому діалозі з нею, а також у діалозі з іншими релігійними і філософськими системами елліністичної культури (язичницькою за своїм характером).
Священне Писання – «Новий Завіт» (Бога з людьми) та Священний Переказ християн, т.б. сукупність церковних документів, богословських текстів, досвіду життя подвижників благочестя, де розкриваються істини християнської віри, – містять фундаментальні віросповідні принципи. Коротко їх охарактеризуємо.
В ідейному плані християнство послідовно теїстично затверджує персоніфіковане розуміння Абсолюту. Даний принцип закріплено в двох догматах: догматі про Божественну Триєдність (Бог-Отець, Бог – Син, Бог – Дух Святий) і догматі про Боговтілення. Перший догмат встановлює сутнісну єдність Бога при наявності Тьох іпостасей і внутрішніх відносин між ними. Бог-Отець є безначальний творець і про мислитель, Бог-Син (Ісус Христос, Логос) є Спокутувач (людства), Бог-Дух Святий є Утішник «живодатель». Тим не менше, Бог християн неподілений і не зілляний. Єдність трьох іпостасей, прозорість стосунків між ними досягаються любов’ю. На відміну від античних уявлень про любов (любов як -е), християнство запропонувало іншу перспективу в її розумінні. Тут любов постає у вигляді , - жертовної любові-самовіддачі. (Син Божий через любов до людей набуває людського образу і розпинається за людські гріхи, взявши цей тягар на себе), самознищення () Бога за ради спасіння рода людського в межі всякої стражденної істоти. Ця любов Божа звернена до всіх людей, включаючи останніх грішників і, отже, вона втілює в собі найвищу моральну мудрість і свідоцтво про благодать. Вона «є виконання закону» (Рим. 13,10).
Любов тут виступає не лише одним з атрибутів самого Бога, але також показником якості відносин людини з Богом і людей один з іншим (заповідь любові – Мф. 22, 37-39). Відносно до людини християнство вчить про особливу цінність всякої особистості вбачаючи в ній безсмертне духовно-матеріальне єство, створене Богом за своїм Образом і подобою, і призвано наслідувати Царство небесне. В силу цієї обставини життя людини на землі повинне підкоритися меті обожнення (-а). Слід врахувати, що в християнстві показником обожнення людини в земному, грішному житті виступають плоди Святого Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, благость, милосердя, віра, кротость і стримання.
Моральна доктрина християнства є універсальною, оскільки, по-перше, в ньому проголошено принцип етичної рівності всіх людей (у їх відношеннях до Бога, який любить усі свої творіння), скасовуючи усі попередні національні і майнові, статеві, тощо. рамки; по-друге, в християнстві проголошена рішуча боротьба з частиною природи людини, яка поневолена гріхом. (до т.з. смертних гріхів) належать гордість, скупість, нечистота, заздрість, нестриманість, гнів, лінощі); по-третє, християнство апелює до гідності та добродетелі людини, закликає його наслідувати заповіді «блаженства» (Мф. 5, 3 – 14), здолати зло добром, не відповідати насильством на насильство, любити ворогів.
Крім цього, в християнській релігії міститься ідея воскресіння (яка передбачає воскресіння плоті і душ людей) для наступного блаженства у вічному просвітленому світі. Однак лише праведники можуть стати спадкоємцями Царства Божого і показниками їх праведності виступають головні цінності християнства: віра, надія, любов.
Говорячи про становлення християнства як світової релігії слід звернути увагу на основні етапи в його розвитку. Існує думка, що християнська релігія проходить три фазиси власного становлення: 1) початковий – апостольський етап (І ст.), що співвідноситься з першими кроками нової релігії в лонах іудаїзму і характеризується простими уявленнями і правилами (на приклад, віра в спокуту вільну жертву Месії Ісуса, общинним способом організації релігійного життя, сумісними моліннями і трапезами, активною трудовою діяльністю на благо общини). На цьому етапі виникає Церква /грец. / як містичне об’єднання людей різноманітних етнічних груп, що сповідували Ісуса розп’ятого і воскреслого, віруючих в Його обітування і чекаючи на швидке Друге Пришестя Спасителя; 2) період раннього християнства (ІІ – ІІІ ст.) відрізняється двома головними процесами – становленням єпископальної Церкви (т.б. інституціоналізація і закріплення ієрархії «всередині» церковної організації: диякон або диякониса – пресвітер – єпископ, кожний з яких мав певні повноваження і функції) і розривом з іудаїзмом (подолання іудео-християнства) у вигляді змін уявлень про Закон, заміни святкування суботи в воскреслий день, відмова від обрізання і заміна його водним хрещенням, корекції змісту свята Пасхи на християнське, тобто святкування Воскресіння Ісуса Христа). Важливо відмітити також, що саме в цей період Церква також в особах апостолів та їх учнів зуміла зібрати (створити) Священне Писання християн – Новий Заповіт. Новий Завіт у своєму канонічному вигляді має 27 книг і розбитий (подібно до Старого Завіту) на 3 частини: «Євангелія» (грец. блага звістка), книгу історичну – «Діяння» плюс послання апостолів, і, врешті решт, єдину пророчу книгу, яка стосується остаточної долі світу і людства – «Одкровення».
На цьому етапі відбувається не тільки оформлення організації Церкви, але й її локалізація в різноманітних частинах Римської імперії (наприклад «Одкровення» Іоанна Богослова повідомляє про сім общин у грецьких містах Малої Азії, а книги «Діяній апостольських» і окремих послань – про общини в інших містах, включаючи столицю імперії – Рим). Потрібно сказати, що життя християн в перші століття існування світової релігії було відмічене гоніннями з боку римської влади та язичників. Не чіпаючи причин переслідування християн (розпочатих імператором Клавдієм 54 – 65 роки і припинених при Костянтині Іліцинії (Міланський едикт 313 року), відмітимо, що мучеництво за віру (у Христа) стало важливим фактором затвердження нової релігії.
Якщо до 5 століття християнство розповсюджувалося переважно в межах римської імперії і територіях, на які вона здійснювала культурно-політичний вплив (наприклад Арсенію, що стала першою християнською державою в 303 році), то пізніше воно виходить «у поза» і проникає до язичницьких народів (германським, кельтським, слов’янським племенам). Подальше еволюціонування християнства пов’язується з набуттям християнством державного статусу в Римській імперії, розподілом імперії на Західну і Східну частини (395 рік) і створенням помісних Церков з певними центрами керування. Головні єпископські кафедри існували в Римі, Єрусалимі, Антіохії, Олександрії і після створення нової політичної і релігійної столиці у Східній частині Римської імперії – Константинополя, – Константинополі. Добре відомо, що протистояння (з 9 століття) двох найбільш впливових кафедр – Риму і Константинополя завершилося розколом Церкви на католицьку (римо-католицьку) і православну (східну) в 1054 році. Пізніше (в 16 столітті) відбувся розкол уже в католицизмі, від якого поступово відмежувався протестантизм, - третя гілка християнства.
Питання для самоконтролю:
1. Вкажіть основні ідеї Старого Заповіту.
2. Охарактеризуйте Образ Ісуса Христа як засновника світової релігії
3. Яка загальна релігійно-культурна ситуація в Римській імперії та Палестині, на момент проповіді Ісуса?
4. Що ви знаєте про структуру і зміст Нового Заповіту?
5. У чому, на вашу думку, складався основний зміст вчення Ісуса Христа?
6. Якими ознаками характеризується життя ранньохристиянської Церкви?
7. Що вам відомо про географічне розповсюдження християнства в перші віки його існування?
8. Які культові дії здійснювалися в давній Церкві?
9. За допомогою яких моральних принципів християнство звернулося до людини (і людства), бажаючи виправити його природу?
10. Що таке християнський Символ віри й які догмати в ньому закладено?
Тематика рефератів:
Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета (Любое издание).
Академічне релігієзнавство. Підручник / Під ред. А.Колодного. – К.: Світ знань, 2000. – С. 372 – 379.
Кислюк К.В., Кучер О.Н. Религиоведение. Учебное пособие для студ. вузов. – Харьков: Консум, 2002. – С. 192 – 224.
Чернышев В.М. Религиоведение. – К.: О-во любителей православной литературы им свят. Льва, папы Римского, 2003. – С. 170 – 183.
Колодний А. Християнство// Релігієзнавчий словник/ За ред. проф. А.Колодного та Б.Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – С. 367 – 368.
Христианство// Христианство. Энциклопедический словарь в 3 томах. Т.3. – М.: “Большая российская энциклопедия”, 1993. – С. 395 – 459.
Аверинцев С.С. Християнство// Софія-Логос. Словник. 2-е вид. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 227 – 237.
Александр Мень. История религий. В поисках Пути, Истины и Жизни. В 7 т. Т. 7: Сын человеческий. – М.: СП «Слово», 1992.
Миркина З., Померанц Г. Великие религии мира. – М.: “РИПОЛ”, 1995. – С. 110 – 152.
Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви в 4-х т.т. Т. 2 – 4. – М.: Свято-Преображенский Вааламский монастырь, 1994 (репринтное изд.).
Поснов М.В. История христианской Церкви (до разделения церквей – 1054). – К.: Путь к Истине, 1991.
Свенцицкая И.С. От общины к Церкви. – М.: Политиздат, 1985.
Свенцицкая И.С. Тайные писания первых христиан. – М.: Политиздат, 1980.
Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. 3-е вид. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 85 – 88.
Радугин А.А. Введение в религиоведение: теория, история и современные религии. Курс лекций. – М.: Центр, 1999.
Лекции по истории религии. Учебное пособие/ Научн. ред. А.Н.Типсина. – СПб.: Лань, 1997.
Библейская энциклопедия. – М.: Российское Библейское общество, 1996.
Религия в истории и культуре/ Под ред. Г.М.Письманика. – Пермь: “Кнрижный двор”, 1995. – С. 113 – 120.
Тема 7. Православя
План
1. Загальна характеристика православ’я.
2.Віросповідні і культові особливості православ’я. Вплив православ’я на розвиток загальнолюдської та національної культури.
1. Загальна характеристика православ’я.
Православя є напрямком християнства, внутрішня історія якого найбільш драматичніша (з релігієзнавчої та історичної точок зору), кількість послідовників, порівняно з гілками західного християнства – (католіцизмом та протестантизмом), – найменша (вона складає 300 – 350 млн.), а духовно-моральний вплив на соціальні процеси у різних країнах світу, – найпотужніший.
Православна віра здебільшого поширена у регіонах, у яких мала вплив візантійська імперска культура (у період її найбільшого розвитку), - на Близькому Сході, в Греції, Болгарії, Сербії, на Кавказі (у Грузії), у східних словян (Київська Русь), на Півночі Африки. Алє пізніше “східне християнство” пускає коріння в інших етносів, зокрема, у фінів, північних американців, японців. На цей час світове православя виявляється як дуже складний, неоднородний релігійний феномен. Він включає (до свого складу) шіснадцять автокефальних Церков: Александрійську (Египет та деякі країни Африки), Антіохийську (Сірія, Ліван), Ієрусалимську (Палестина), Російську (до канонічної теріторії якої належить і Україна), Грузинську, Сербську, Румунську, Болгарську, Кіпрську, Елладську (Греція), Албанську, Чеську, Словацьку, Американську та Константинопольску. Самостійність в їх управлінні, тим не менш, не перешкоджає єдності Церкви, яка є єдною во Христі та вірі в Нього. Формально головою всіх православних Церков є патріарх Константинопольський (Турція), який має тітул вселенського, алє найважливіші для всієї Церкви рішення приймаються соборним розумом, тобто органом, де представлені всі православні автокефалії.
Перед тим, як ознайомитися з ним, необхідно зупинитися на самому терміні. Сама течія у християнстві, що позначається терміном “православя”, виникла на Сході, тобто у східній частині Римської імперії, у Візанії. Тут культурно-ідеологічний та мовний ареали здебільшого були грецькими (давньогрецькими), тому слово є органічним до змісту тих релігійно-докринальних пошуків, які разгорталися в період з II по VIII століття на теренах Візантії. Перш за все, їм позначався еталон у справах істиної віри, згідно з яким розглядалися ті чи інші вчення про Бога, Його атрибути, смисл тексту Святого Письма тощо, які виникали у Церкві, у віки її догматичного, культового та організаційного становлення. О - це уявлення про автентичну віру всієї Церкви, на противагу -ї, тобто, різноманіттю думок (про Бога, про шлях спасіння) єретиків. Значно пізніше, на час розколу (великої схізми) Церкви, згаданий термін закріпився за “східною Церквою”, тобто вживався (та вживається) як її самоназва.
2. Віросповідні і культові особливості православ’я. Вплив православ’я на розвиток загальнолюдської та національної культури.
До феномену православя доцільно підійти таким чином, щоб масимально торкнутися всіх його аспектів.
По-перше, православя виявляє себе у джерелах свого віровчення. Мова йде про Святе Письмо та Священний Переказ. Обидва джерела віри та благодаті розглядаються в едності та взаємодоповнюють один одного. Існує богословьска думка про те, що Священний Переказ має нормативний характер за рахунок того, що в ньому розкриваються істини віри, проголошені у Святому Письмі. До складу Переказу входять: “апостольскі настанови”, визначення віри та рішення перших сімох Вселенських Соборів і декільнох помісних соборів, стародавні тексти богослужіннь, праці святих отців, молитовні канони, монастирські устави, акти, в яких проголошено канонізацію святих. Все це формує певну традицію, де акумулювався духовний досвід Церкви, досвід, конститутивний щодо віросповідної практики сьогодення.
По-друге, православя репрезентує себе через догматику. У цій площині воно визнає непорушним Нікео-Константинопольський символ віри (див. тему “Загальна характеристика християнства”), прийнятий на двох перших Вселеньских Соборах (тоді ще єдиної Церкви). Ця догматична основа православної віри всіляко захищалася від єретичних уявленнь, які супроводжували життя Церкви протягом формування “символу”. Він залишається таким і зараз, бо у православній богословській думці існує уявлення про неможливість догматичного розвитку, на відміну від римо-католицтва чи течій у протестантизмі. Інакше кажучі, отці перших семи Соборів дали повне (раціональне) визначення догматам, гарантуючиїх подальше расповсюдження та популярізацію. Наприклад, іконічно-художнім виразом догмату про Святу Трійцю (триєдність Бога) є відома ікона Андрія Рубльова.
По-третє, православя слід визначити як культову систему. Культова практика дає найвиразливіші форми (інтерпретації) положень самого віровчення. Культові дійства зосереджені на богослужінні як колективному спілкуванні церковної громади з Богом. Останнє має три кола: добове, тижневе та річне. Кожний із них включає до свого складу принципові для цієї віри події: як з Священної історії Старого Завіту, так і з Нового Завіту. Наприклад, тижневі богослужіння присвячені: у понеділок – “силам небесним”; у вівторок – пророкам Старого Завіту, і насамперед, Іоану Хрестителю; у середу та пятницю Церква пригадує факт зради Іудою Іскаріотом – Ісуса Христа, Його великі страждання і хрестну смерть; у четвер – прославляє апостолів, алє особливу пошану надсилає святителю Миколаю Чудотворцю з Мір Лікийських; у суботу шануються всі святі. На сам кінець, і це свято є основаю, всіх богослужбових кіл, наступає неділя, - день Воскресіння Ісуса. До цієї події логічно збігаються всі інші, бо вона репрезентує найвищій сенс православного християнства як такого. Далі, розглядаючи культову систему у православї, необхідно звернути увагу на структуру та хід богослужбової практики, яка складається з молитов (у яких Церква просить помилування чи шанує Бога), духовних співів, поклонів, хрестних знамень і таїнств.
Таїнства становлять найважливішу ланку у культовій практиці православя. Звісно, що таїнство тлумачиться як священна дія, котра дає віруючому (від Бога через Його благодать) духовні дари. Принаймі, цє містичне дійство відбувається таким чином, що всі мають змогу бачити його форму. Зміст же всіх сімох таїнств, що встановила православна Церква, треба пояснювати розглядаючи їх окремо та послідовно.
Так, таїнство хрещення є першим кроком людини до християнського життя (життя вічного, з Господом Ісусом Христом). Вважається, що будь-яка людина несе на собі тягар гріха прабатьків (Адама та Єви), тому водне хрещення (во імя Отця і Сина і Святого Духа) залишає їх позаду, спрямовуючи душу до богосинівства, тобто повноцінного церковного життя. Наступне таїнство це миропомазання. Воно є ритуалом у межах якого священиком здійснюється помазання людини миром (освячена особливим засобом олія). При цьому віруючий отримує від Бога благодатну силу, що знадобиться йому у земному житті. Найбільш важливішим таїнством у православному культі вважається таїнство Євхаристії або причастя. Всі члени церковної громади зацікавлені в особливому ставленні до Бога. Це ставлення виражається як у спроможності принести Богу свої гріхи (визнання особистих гріхів, глибоке каяття в них та відпущення їх Богом через священнослужителя становить зміст таїнства сповіді, яке здійснюється перед таїнстівом причастя), так і у спроможності з чистою душею прийняти Тіло та Кров Ісуса Христа, - в знак єднання з Ним. Таке містичнє єднання богословськи визнається реальним єднанням душі людини з Богом, дійсною підготовкою її як цілісності, - до особистого воскресіння. У пракиці православної Церкви існує, також, таїнство маслосвяття (соборування). Це таїнство змістовно повязане з тим, що будь-яка людина (при тому, що вона – хвора) може тілесно та духовно одужати. Прагнення людей до зцілення задовольняється і цим таїнством. Церква здійснює його декілька разів: протягом постів, коли людина хворіє чи помирає. Природньо, що всі ці дії повинні виконувати не звичайні люди, а лише ті, хто досяг певного ступеню духовної зрілості, хто може виконувати функції служителя культу та бути пастирем. У такому разі православна Церква здійснює таїнстіво священства. Чоловік, що потрапляє на служіння проходить особливий ритуал, в якому діючий Єпископ (архієпископ, митрополит) символічно залучає його до апостольского служіння. Ця людина, по молитвах Церкви, отримує благодать від Бога на священницьку діяльність. Окреме таїнство, що встановлено у Церкві, - це таїнство шлюбу. Оскільки християнство дає людині вибір шляху спасіння (чи то чернецтво, чи то шлюбне життя), Церква повинна освятити відносини між чоловіком та жінкою, якщо вони розділяють почуття одне одного, готові виховувати дітей у дусі християнского морального ідеалу, допомагати один одному на шляху до Царства Божого. Недарма сімя у православній традиції тлумачиться як “мала Церква”, тобто містичне поєднання людей у одного “тіла”.
Всі ці священні дії здійснюються у храмі (домівці Божої). У православї існує специфічний канон будівлі цих культових споруд. Загальнохристиянске уявлення про храм таке, що він символізує корабель, на якому пливтимуть віруючі крізь бурхливе життєве море (море гріхів). Кормчи цього корабля – сам Ісус Христос. Тому, з давніх пір християни будували храми у вигляді скінії, хрестообразні та у вигляді кола (яке символізує вічність). В Київській, Московській Русі, потім в імператорський період, склався своєрідний стиль у храмобудуванні. Якщо спочатку ктітори будували храми під впливом візантійських зразків, то потім почався пошук самостійних рішень. У цьому сенсі, ні з чим не сплутаєш будівлі Софії Київської, храм Покрова на Нерлі, ансамбль храмів Московського кремля та Київо-Печерської лаври, храм Христа-Спасителя (відновлений).
Внутрішнє вбрання православного храму малює в душі віруючого сожети священної історії: від події створення Богом світу та перших людей – до Страшного Суду всього людства. Так, у фресках, іконах, хоругвях зображені Ісус Христос, Богородиця, апостоли, канонізовані Церквою святі. Окрім того, у православному храмі знаходяться: зображення розп'яття Спасителя (хрест), священні реліквії, мощі святих. Уесь простір цієї культової споруди розбито на три частини: 1) алтар, де знаходиться престол з жертовником; 2) середня частина, де збирається паства для молитов; 3) притвор, у якому в стародавні часи знаходилися ті особи, хто готувався до вступу у Церкву (оглашенні), ті, хто проходив каяття, та відлучені від причастя. Алтар як найважливішу частину храму, відділяє від інших його частин, так званий іконостас. Він містить у собі ікони храмові (на честь Бога, матері Божої чи святих, – кому він присвячений), ікони дванадцятьох великіх свят, зображення Таємної вечері тощо. Перед іконами запалюють лампади та свічки. Найголовніше – перед іконами здійснюють молитви (храмові та вдома). Іконошанування становить один з найважливіших елементів культу, остаточно встановлений на VII Вселенському соборі (787 р.). Православний храм має ще декілька важливих рис. По-перше, цє його орієнтація. Храм будується алтарною частиною на Схід, прицьому вісь храму чітко визначається щодо сходу сонця у день, в честь якого святого він будується. Далі – його куполи (які прикрашаються хрестами). Вони символізують (якщо купол один) голову Церкви – Ісуса Христа, (якщо ії пять) – Христа та чотирьох апостолів-евангелістів, (з дванадцятьма “головами”) – собор всіх апостолів тощо. До будівлі храму надходить також дзвінниця. Розташовані тут дзвони “оголошують” навкруги про початок богослужіннь, про найважливіщі місця у самому богослужінні (напр. час, коли читають Евангеліє), про піст чи свята, що приходять. На всякий випадок у православній Церкві існує свій дзвін.
Суттєву рису в житті православної людини складає піст. Традиційно у церковному році мають місце чотири пости. Перший – це різдвяний; другий – “великий” (який триває сорок шість днів на згадку про те, що сам Ісус тримав піст сорок днів у пустелі та Його останні страждальницкі дні на землі); третій – на честь верховних апостолів Петра та Павла, на сам кінець року – піст на честь Матері Божої, т.д. “успенський”. Усі пости повинні підготувати віруючого до найважливіших свят, перш за все – до Воскресіння Ісуса Христа. Тому, піст, “великий піст” зокрема, є часом внутрішнього відновлення людини, позбавлення нею гріховного єства та народження нового. На тлі традиційних уявлень про праведне життя, що склалися у православ’ї (нагадаємо, воно зафіксоване як у Святому Пісьмі, так і у Священному переказі), піст передбачає не тільки утримання від вживання їжи, але й особливі молитовні канони, знайомство з творіннями отців та вчителів Церкви, думки про вічне життя, поклони, дії, що опрямовані на поширення добра у світі. Окрім цього, в продовж всього церковного року (за винятком декількох тижнів – різдвяних святок, мясного та сирного та “світлого”), віруючи повинні дотримуватися посту у середу і пятницю. Ці дні є днями шанування Ісуса Христа.
При знайомстві з православям неможливо залишитися осторонь від такого важливого факта в його існуванні як чернецтво. Свій специфічний вигляд воно отримало ще у стародавні часи, з прикладу, яким збагатили досвід християнського життя св.Антоній Великий та св. Пахомій Великий (кінець III – початок IV ст. по Р.Х.). Якщо перший сформував шлях чернецького життя анахоретського типу (усамітнене життя), то другій створив шлях спільножитного (кіновійного) чернецького життя. У православї довгий час існували обидва напрямки, алє в останні століття аскетичний досвід отримується здебільше у монастирі, під керівництівом духовного свідомих ченців. Ченці як прихильники життя, зорієнтованного на ідеал – Ісуса Христа, зрікаються від світу (власності, імені та шлюбу) та впроваджують аскетичні зусилля щодо реалізації бажаного ідеалу. Слід відмітити, що у деяких православних Церквах культувується т.з. старецтво як інститут, за допомогою якого вдосконалюється духовне життя ченців та мирян. Відомо, що великий вплив на життя російського та українського народів здійснювали старці Оптіної і Глинської пустель, Київо-Печерської і Троїце-Сергієвої лавр, Святогірського та багатьох інших духовних центрів.
Питання для самоконтролю
1. Як ви розумієте термін “Православя”?
2. Які головні риси притаманні православній вірі?
3. Де поширене православя?
4. Як організаційно створено православну Церкву?
5. Чи існує у православї голова Церкви на кшалт Папи Римського?
6. В чому зміст православного “символа віри”?
7. Які структурні елементи входять до культу Православної Церкви?
8. Що таке православний храм?
9. Що Вам відомо про православні свята?
10. Чи має православне чернецтво якісь відмінності?
11. В чьому полягає сенс соціального вчення Православної Церкви?
12. Дайте загальну характеристику православної віри.
Тематика рефератів:
1. Кислюк К.В., Кучер О.Н. Религиоведение: Учебн. пособие для высших учебн. заведений. – Х.: Торсинг, 2002. – С. 225 – 244.
2. Лекции по истории религии. Учебное пособие/ Научн. ред. А.Н.Типсина. – СПб.: Лань, 1997. – С. 155 – 211.
3. Чернышев В.М. Религиоведение. – К.: Изд-во имени святителя Льва, папы Римского, 2003. – С. 184 – 217.
4. Аверінцев С.С. Образ Ісуса Христа у православній традиції// Аверинцев С.С. Софія-Логос. Словник. 2-е вид. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 532 – 548.
5. Академічне релігієзнавство. Підручник / Під ред. А.Колодного. – К.: Світ знань, 2000. – С. 405 – 411.
6. Барсов Н.И. Православие// Христианство. Энциклопедический словарь. Т. 2. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1995. – С. 379 – 382.
7. Радугин А.А. Введение в религиеведение: теория, история и современные религии. Курс лекций. – М.: Alma mater, 1999. – С. 135 – 160.
8. Булгаков С.Н. Православие. Очерки учения православной церкви. – М.: Терра, 1991.
9. Струве Н.А. Православие и культура. 2-е изд. испр. и доп. – М.: Русский путь, 2000.
10. Мень А. Православное богослужение: Таинство, Слово и образ. – М.: СП «Слово», 1991.
11. Прот. Александр Шмеман. Исторический путь Православия. – М.: Паломник, 2003.
12. Осипов А.И. Православное понимание смысла жизни. – К.: Изд-во имени святителя Льва, папы Римского, 2001.
13. Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия. 3-е изд., испр. и доп. – Мн.: Тетра Системс, 1998. – С. 58 – 113.
14. Кучер О.Н. Христианство: история и современность. – Ростов-на-Дону: Феникс; Харьков: Торсинг, 2004. – С. 85 – 153.
15. Церковь и мир: Основы социальной концепции Русской Православной Церкви. – М.: Изд-во Моск. Патриархии, 2000.
Тема 8. Католицизм.
План
«Вірити, щоби знати, знати, - щоби вірити»
Бл. Августін
1. Віровчення культ католицизму.
У 1054 році на Нікейському Соборі відбулося розділення християнства на православ’я та католицизм. Католицька гілка віросповідання є найпоширенішою в християнському світі. Зокрема, вона поширена у більшості країн Західної та Південно-Західної Європи (Іспанія, Франція, Італія, Португалія, Німеччина, Австрія, Польща, Бельгія, Чехія, Словаччина, Угорщина) та в Латинській Америці та США. Вагомий вплив на духовний розвиток суспільства католицизм має в країнах Прибалтики, Західної України та Білорусії. Загальна чисельність католиків в світі складає більше 1100 млн. осіб. Центром римо-католицької Церкви є папська держава Ватикан, що розташована на території Риму та є з 1870 року офіційною резиденцією Пап і Римської Курії, має всі державні атрибути, в тому числі дипломатичні відносини з більш як 100 країнами світу. При Папі існує уряд, який очолює кардинал – статс-секретар. Окрім того, за вирішення церковних справ у Ватикані існує дорадчий орган – Синод, утворений рішенням ІІ Ватиканського Собору. Ватикан має широку мережу університетів, академій (в тому числі Папську академію наук), коледжів і семінарій.
В католицькій гілці християнства надзвичайно великого значення надається церковним утворенням – Церква є представником Бога на землі (дана традиція обґрунтовується ще в роботах Августина Блаженного – «Сповідь» та «Про два гради»). Спасіння людини, обтяженої первородним гріхом, можливе тільки через посередництво церкви, – звідси, особливе значення надається таїнству сповіді, целібату (заборона на статеві стосунки), таїнству причастя.
Засновником католицької церкви вважається Святий Петро, який став «каменем віри» для заснування церкви. Головою католицької церкви є намісник Ісуса Христа на землі Папа Римський, а першим єпископом Риму був власне сам Петро (Петро був страчений в І столітті шляхом розп’яття на перевернутому хресті – апостол попросив своїх катів розіп’яти його саме таким чином, оскільки вважав, що він не заслуговує на розп’яття, якому був підданий Христос). Стосовно статусу Папи прийнято догмат, згідно якого він є непогрішимим, а всі його енцикліки (офіційні промови) такими, що не піддаються критиці чи сумніву. Безпосереднє керівництво паствою (віруючими) Папа здійснює через посередництво римської курії – центрального адміністративного апарату, – якому підпорядковані дев’ять конгрегацій (які курують різні напрямки діяльності церкви), дванадцять рад, три трибунали та три канцелярії. Згідно рішенню ІІ Ватиканського Собору при Папі діє з правом дорадчого голосу церковний Синод, який скликається раз на рік. До його складу входять, окрім кардиналів – безпосередніх представників церковної влади на певній території, патріархи та митрополити східних католицьких церков (зокрема, від Української греко-католицької церкви – кардинал Любомир Гузар), представники національних єпископських конфесій, чернечих орденів та осіб, персонально призначених Папою.
Католицька церква нараховує понад 400 тис. священиків, до обов’язку яких, навіть на найнижчих щаблях ієрархії, входить дотримування целібату.
Важливе значення в католицькій церкві надається чернецтву, яке поєднано в конгрегації та братства. На даний момент нараховується близько 140 чернечих орденів, діяльністю яких керує Ватиканська конгрегація у справах освяченого життя та апостольського життя. Чернечі об’єднання займаються місіонерською діяльністю та доброчинністю. Найбільш впливовими орденами є домініканці, францисканці та орден єзуїтів. Представники останнього нараховують близько 72 тис. членів у 87 країнах світу, викладають у 475 університетах світу та займають провідні посади в урядах держав, керують засобами масової інформації.
Розвитку католицизму, на відміну від православ’я та протестантизму, властиве таке явище, як анджортаменто – церковна реформа, спрямована на оновлення як соціальної доктрини церкви, так і на її доктринальні принципи. Зокрема, ці проблеми обговорювалися на ІІ Ватиканському Соборі, сесії якого проходили з 1962 по 1965 роки. Після тривалих дискусій на ньому було прийнято 16 документів з різноманітних теологічних і соціальних питань. Поміж іншого, була зроблена поступка щодо поєднання латинського богослужіння з місцевими звичаями, особливо в азіатських і африканських країнах – використання національної мови, музики тощо.
2. Сучасна соціальна доктрина католицької церкви.
Соціальні вчення римсько-католицької церкви постає в якості сукупності суспільно-політичних, економічних та етичних концепцій. Суттєве місце в цій доктрині відводиться сучасному стану цивілізації, яке базується на гуманістичній, а не догматичній культурі. Песимістичне бачення світу покладене в основі більшості католицьких папських енциклік. Витоки песимізму полягають перш за все в хибному розумінні сутності людини, відчуженості від буття Бога. Визначні ідеологи нового часу як представники світської науки опинилися перед дилемою – або визнати наявність Бога, або науковим чином пояснити світ (Декарт, Спіноза, Лейбніц).
На сьогоднішній день католицька церква є значним політичним фактором впливу на міжнародну політику – міжнародна політика представників католицької віри розповсюджується на всі держави світу, вони мають вплив не тільки на громадські організації, а й на уряди найбільших країн.
Суттєве розмежування католицької та православної віри полягало в тому, що: 1) в обґрунтуваннях віри сповідувався різний підхід до триєдності віри, – якщо в православ’ї сповідуються єдність трьох сутностей, то в католицизмі виділяються дві основні – Сина та Духа; 2) католицизм і православ’я відрізняються безпосереднім здійсненням обрядів – католики здійснюють обряд латиною, православні – старослов’янською, православні визнають розп’яття Христа на трьох цвяхах, а католики – на чотирьох, дію покладення на себе хреста у католиків здійснюється двома пальцями, у православних – трьома; 3) католицька церква більше зорієнтована на римську цивілізацію, що, зокрема, виявляється в прихильності до юридичного тлумачення категорії «совість, – Бог в католицькій гілці віри виступає в якості верховного судді, – праведного і справедливого, – а в православ'ї – Творця світу, який любить своє творіння.
3. Онтологія віри в працях найвидатніших теоретиків християнства.
Католицька віра включає в себе дві основні гносеологічні думки – «сповідальність» Бл. Августина та «логічну доведеність» Т. Аквінського. Якщо перший зосереджував власну увагу на внутрішньому, виключно спекулятивному знанні, – неопосередкованому досвідом, то Аквінат віддавав перевагу логічним доведенням існування Бога. Тома Аквінський побудував власну теологію на філософії Аристотеля, за допомогою якої спробував довести логічне існування Бога: 1) божественна сутність тотожна існуванню; 2) Бога не може не бути, оскільки світ не мав би першопричини – Бог є засадничим фактором світу; 3) Бог є кінцевою метою світу, який має прийти до цієї мети; 4) світ, згідно божественної волі, створеної на принципах гармонії – коли в межах єдиного цілого співіснують індивідуальне і сутнісно-єдине. Звісна річ, всі докази існування Бога у Докторського Ангела виступають в якості опосередкованих, – жоден з них не доводить безумовність існування Бога, а тільки вказує на його буття. Зрештою, варто звернутися до одного з апологетів християнської віри Квінта Тертулліана: «Вірю, оскільки абсурдно».
Під час розвитку схоластики, теології та містики в Середні віки філософія була визначена як наука «обслуговування» теологічних доктрин, оскільки (див. епіграф) першочерговим фактором виступає віра, і лише потім з’являється знання. Відповідно до цього положення на тривалий період наукове знання було занедбаним – перевага віддавалася виключно настановам церкви, енциклікам Папи, розпорядженням кардиналів. Звісновідомим є кардинал Саванарола – ідеолог святої інквізиції, внаслідок якої були спалені або розіп’яті понад 1 млн. людей. Особливо постраждали від даної ідеології жінки та душевно хворі люди, які вважалися на цей період або «представниками диявола», або соціально девіантними елементами. Останнє спалення відбулося в середині ХVIII ст. в Німеччині. В новітній філософії, в постмодернізмі існує такий термін як «Освенцім», - який містить в собі весь зміст людської негідності. Йдеться, зокрема, про те, що одна з найцивілізованіших націй – німецька – страчувала представників інших націй (євреїв, слов’ян). Виявляється, 6 тисячоліть розвитку людської цивілізації (починаючи від Давньоєгипетської держави, Шумеру та Акади в Вавілоні) не принесли нічого суттєвого, оскільки людська «тваринність подоби» лежить на поверхні її індивідуальності – достатньо лише спровокувати її.
Критерії релігійної моральності та етики обов’язку перед Богом зобов’язують людину бути на тільки чесною та щирою перед відповідачем, але й перед самою собою. Моральна доктрина християнства в цілому викладена в Нагорній проповіді Ісуса Христа та в Посланнях Святих Апостолів. Найстарший і наймолодший з них (Петро та Іоанн) написали відповідно тільки декілька заповідей, а основний корпус Священного Тексту складають Послання Святого Павла. Окрім того, до новозавітного рукопису додається й одне послання Святого Юди. В цих текстах зосереджено всі основні тлумачення та екзистенційні принципи буття людини. І якщо протестанти, а до певної міри й православні, наполягають на тому, що достатньо лише самого ознайомлення з текстами й «праведного» життя, то католики наполягають на тому, що тільки церква є чинним представником Бога на землі, і тільки через неї можливе спасіння. В цьому полягає певний консерватизм католицизму, який не визнає самочинності людської особи, а цілком і повністю підпорядковує її божому провидінню.
У V ст. відбувся теоретичний спір між Пелагієм і Августином, який був зосереджений на предметі людської волі. Якщо чернець Пелагій відстоював і обґрунтовував думку, згідно якої людська подоба, - як подоба Божа, - наділена свободою, то Августин, - на противагу йому, - заперечує право людини на власний вибір. Августин доводить, що людська воля є причиною людського гріха, бо тільки Бог може вибрати для неї єдино правильне вирішення будь-якої проблеми, - а як тільки людина починає самостійно приймати рішення, вона опиняється в стані пастки – і одразу потрапляє в тенета диявола. Згідно положення Августина людина має повністю покластися на Бога, який єдиний спроможний врятувати її від «марноти провалля».
Якщо раннє християнство вибудовувалося як соціальна доктрина, то католицизм, а певною мірою і православ’я, вже формувалися як певна інституція. Так, зокрема, ще Г. Гегель в роботі «Християнство і позитивна релігія» відзначав суттєві розбіжності між християнством як вірою та християнством як релігією. Як не парадоксально, але ця думка отримала своє логічне продовження в філософії Ф.Ніцше, який, з одного боку, поважав Ісуса як представника істини, а з іншого, - критикував всі релігії світу та церковні установи як такі, що нівелюють саме віровчення.
Між тим, сучасна католицька церква після процесів анджортаменто наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. займає активну соціальну позицію, намагається враховувати останні наукові досягнення та відкриття, веде миротворчу та благочинну міжнародну діяльність, - це не може не впливати позитивним чином на її авторитет у багатьох країнах світу.
Питання для самостійної перевірки знань:
Теми рефератів:
Література:
Тема 9. ПРОТЕСТАНТИЗМ.
План
1. Протестантизм як історичний феномен.
Протестантизм – один з трьох, поряд з католіцизмом та православ'ям, головних напрямків християнства, що представляє собою сукупність численних самостійних церков і деномінацій, пов'язаних своїм походженням з Реформацією – широким антикатолицьким рухом XVI ст. у Європі. Два сторіччя інтенсивних хрестових походів (XI – XIII) показали безперспективність поширення ідей християнства силою та підірвали довіру широких мас до папства як інституту, який їх організовував. Три сторіччя інквізиції (XIII – XV) розкрили світу недосконалості церковної системи католицизму. На початку епохи Відродження католицька церква була піддана тяжким хворобам: симонія, крайня аморальність багатьох римських первосвящеників, зловживання індульгенціями тощо. Підготували початок реформації у Германії і зміцнення соціально-економічних умов бюргерства, і поява університетів на базі шкіл при монастирях (Париж, Болонья, Оксфорд тощо), і необхідніть ведення богослужіння національними мовами, і поява книгодрукарства, що зазвичай вказують у підручниках. Але, крім того, міцною духовною основою були ідеї германських містиків XIII – XIV ст., які шукали безпосереднього єднання з Богом, сутність якого – Любов, поза церковною ієрархією. Вони вплинули на погляди багатьох європейських богословів. Протестанти – це загальна назва християнських громад, що утворилися в результаті проповіді Мартіна Лютера, Ульріха Цвінглі і Жана Кальвіна. Назва “Протестантизм” – історична випадковість. Слово «протестант» (від лат. protestans, род. відм. protestantis – привселюдно доводити) вперше було використано на рейхстазі в Шпеєрі (1529) для позначення учасників, що підписали Protestatio – документ, в которому відкрито висловлювалася незгода з рішенням рейхстагу заборонити ряд реформ в межах церкви. Ранніми формами протестантизму були лютеранство, цвінгліянство і кальвінізм, унітаріанство і соціанство, анабаптизм і менонітство, англіканство. Надалі виникає ряд плинів, відомих як пізній, або неопротестантизм: баптисти, методисти, квакери, адвентисти, п'ятидесятники, мормони, або "святі останніх днів", армія порятунку, християнська наука і багато інших. Іноді класифікують дві гілки протестантизму як явище відокремлення деноменацій від католицької та православної церков.
Формування більшості цих плинів проходило під знаком "релігійного відродження" (ривайвелізму), повернення до ідеалів раннього християнства, тому самі протестанти називають себе “євангельськими церквами”, підкреслюючи, що вони повертаються до основ євангельської віри.
У Німеччині найпоширеніше лютеранство. У Швейцарії головним представником протестантизму стала реформатська церква (результат проповідей Ульріха Цвінглі та Жана Кальвіна). Їх віровчення поширилося у формі пресвітеріанства. В протилежність цьому протестантизм в Англії не був справою реформаторів: від початку англіканська община була нерозривно пов’язана з політичними планами правлячої еліти Англії. Четверта форма протестантизму, більш радикальна, пов’язана з анабаптистами. Вони наполягали на суворому дотриманні новозавітних заповідей, тому в них вбачають духовних попередників менонитів і, як вважають деякі релігієзнавці, баптистів.
На даний час протестантизм одержав найбільше поширення в Скандинавських країнах, США, Німеччині, Великобританії, Нідерландах, Канаді, Швейцарії. Світовим центром протестантизму вважаються США, де розташовуються керівні органи баптистів, адвентистів та інших протестантських церков і деномінацій. Для сучасного протестантизму характерне прагнення до інтеграції, що знайшло вираження в створенні в 1948р. Всесвітньої ради Церков, міцному екуменістському русі. Загальне число прихильників протестантизму у різних джерелах коливається від близько 325 млн. до 470 млн. Таке велике розходження у цифрах виникає через розмитість самого поняття «протестантизм». Нові релігійні угрупування протестантського кшалту постійно утворюються та зникають; у процесі імплантації ортодоксальних форм протестантизму на різні національні грунти часто відбувається утворення зовсім нових форм, які важко класифікувати як протестантизм. Цьому сприяють і різні назви тих самих конфесій у різних частинах світу, і розмитість догматичних та організаційних меж багатьох протестантських конфесій. Крім того, у різних країнах релігієзнавці по-різному класифікують самі релігійні організації: наприклад, у німецькомовних країнах протестантами називають тільки лютеран, а кальвіністів вже називають «реформатською церквою» тощо. На теперішній час лютеранство – найкрупніша протестантська деномінація в світі.
Деякі релігійні течії історично передували Реформації, проте зазвичай їх прийнято відносити до протестантських. Це вальденси (виникли у XII ст. во Франції); гусити (XV ст., Чехія; перша християнська церква, що не визнавала Папи Римського).
За сто років з початку Реформації від католицької церкви відійшло близько 90 мільйонів віруючих, утворилися десятки нових християнських конфесій. Виступаючи проти необмеженої влади Римського папи, протестанти взагалі відмовилися від визнання всякого церковного ієрархічного авторитету. Відкидаючи католицьке вчення про дієвість таїнств у силу досконалої дії, вони зовсім відмовилися визнавати деякі таїнства, а за іншими утримали або алегоричне, або нагадуюче значення. Початок процесу Реформації поклали загальновідомі 95 тез Лютера. Спочатку він виступив тільки проти індульгенцій, потім вже сама логіка боротьби привела його до заперечення інших основ католицького вчення. Лютер вперше перевів на німецьку мову Священне Писання. Основні положення цього вчення наступні:
Як не багатоманітні ортодоксальні протестантські течії, їх символи віри зазвичай містять три загальних для всіх фундаментальних принципи: протестанти визнають 1) найвищий авторитет Біблії, 2) виправдання тільки вірою, 3) всезагальне священство віруючих. Найранніше офіціальне формулювання протестантського віровчення міститься в Аугсбургському сповіданні. Інші найавторитетніші документи ортодоксального історичного протестантизму – це Сповідання віри вальденсів 1120 року; Гейдельбергський катехізис 1563 року; Лондонське баптистське віросповідання 1689 року; Московське баптистське віросповідання 1928 року під редакцією баптистського пастора Н.В.Одинцова тощо.
Перші голоси протесту в лоні римо-католицької церкви пов’язані з ім’ям Джона Уїкліфа (1330?-1384). Він був католицьким священиком і професором теології в Оксфорді (Велика Британія). Д. Уїкліф гостро критикував те, що церква занедбала вивчення Біблії. У літературі часто цитують його заяву відносно бажання Бога: “Бог хоче, щоб кожна парафіяльна церква цієї країни мала добру Біблію і добре розуміла Євангеліє, щоб священики належно досліджували їх та дійсно навчали людей Євангелії і Божих заповідей!” (Людство в пошуках Бога. // Реформація – Нові спроби знайти Бога. 2001, с.310) Уїкліф останні роки свого життя віддав перекладу Вульгати (Біблія, що написана латинською мовою) англійською мовою. З допомогою Ніколаса Герефордського, він видав першу повну Біблію англійською мовою. Його вчення поширилося у Швейцарії й південній Німеччині в XVI столітті як цвінгліянство. Ідеологічна основа цвінглиянства представляє христоцентричний паулінізм, тобто викладене в посланнях апостола Павла вчення про спокуту Христом гріха й жорсткий детермінізм порятунку обраних Богом людей від благодаті через віру. Критерій істинності цвінгліянства дуже суворий: істинно лише те, що підтверджується Священним писанням. Таїнства заперечуються й сприймаються тільки як символи. У зв'язку з цим цвинглианство сприймалося як украй радикальне й нецерковне вчення. Друга хвиля поширення цвінгліянства пов’язана з ім’ям Булінгера. До початку XYII століття цвінгліянство зливається з кальвінізмом.
Погляди англійського реформатора дуже вплинули на Яна Гуса (1369?-1415). Він був католицьким священиком в Богемії і, крім того, ректором Празького університету. Ян Гус виступав проти заперечення католицької церкви і наголошував на важливості читання Біблії. Ця діяльність Яна Гуса швидко викликала обурення з боку ієрархії. Влада наказала йому припинити проповідування антипапських ідей Д. Уїкліфа, але він безкомпромісно захищав Біблію. Спочатку його відлучили від церкви (1410 р.), а потім, після допиту на Констанцькому соборі, визнали винним у єресі. Ян Гус відмовився зректися і в 1415 р. його спалили. На тому ж соборі було видано наказ викопати і спалити кістки Уїкліфа, незважаючи на те, що після його смерті минуло більше 30 років.
Початок протестантської Реформації пов’язаний з 31 жовтня 1517 р., коли Мартін Лютер (1483-1546) прибив до дверей церкви свої 95 тез. Він був августиніанським ченцем, доктором богослов’я і професором біблійних досліджень у Віттенберзькому університеті. Його тези не були запланованим бунтом, він протестував спочатку тільки проти продажу індульгенцій (“Диспут про силу індульгенцій” – так він назвав свої 95 тез). Проте подальший осуд його ідей папою призвели до формулювання Лютером нових, ще більш радкальних тез.
Розглянемо лише три тези з того документу, що так не сподобалось папі:
-5. “Папа не має ні права, ні влади звільняти від будь-якого покарання, за винятком покарання, яке він наклав на когось, користуючись своєю владою…
-20. Отже, коли папа говорить про повне відпущення гріхів і звільнення від усіх покарань, це насправді не стосується всіх покарань, а лише тих, які він сам на когось наклав…
-36. Кожен християнин, що відчуває справжні докори сумління, навіть без листів прощення, має право на повне звільнення від покарання і вини” (Людство в пошуках Бога. // Реформація – Нові спроби знайти Бога. 2001, с.314).
Подальша його праця й ідеї реформаціїї набули популярності. У 1524 р. послідовники Лютера отримали назву “Лютерани”, а в 1526 р. імператор надав право кожному німецькому князівству самому вибирати собі релігію – католицизм чи лютеранство. Правда через три роки імператор відмінив своє рішення, і деякі німецькі князі запротестували. Відтоді прихильникам реформації дали назву “протестанти”.
З теоретичних питань пішли розходження між протестантами і католиками? Найважливіші три. Лютер навчав, що спасіння можливе завдяки “виправданню лише особистою вірою”, а не через відпущення гріхів священиком або через плоди покути. Прощення досягається завдяки Божій милості, а не через священиків чи римських пап. Всі питання віри мають затверджуватись лише Писаннями, а не папами чи церковними соборами.
Основи віровчення лютеран викладені в “Книзі угоди” (1584 р.). Новий Заповіт Господа І. Христа – найважливіша частина всієї Біблії. Євангеліє від Іоанна та послання апостола Павла – це джерело, або перлинка Нового заповіту. Лютерани не поклоняються іконам. Свічки, вівтар, розп’яття збережені. Католицька меса відкинута. Богослужіння виконується на мові парафіян, як правило, – це проповідь з поясненням пунктів віровчення. На відміну від римо-католицької церкви і православ’я з таїнств визначаються лише хрещення і причастя. Подружня невірність може бути однією з причин для розлучення, а сам шлюб не вважається таїнством. Церква в їх розумінні – це “конгрегація святих. Там Євангелія правильно сповідуються, а таїнства дійсно здійснюються”.
Авторитетом у питаннях віри визнано Священне Писання, а право зрозуміти й тлумачити його надається кожному віруючому.
Громаду очолює пастор та виборна церковна рада. Існує думка, що німецькі переселенці занесли в Україну цю релігію. Сьогоднішня Українська лютеранська церква не є цілковито іноземним явищем. Вона має довгу історію в Україні. Головна мета цієї церкви – пробудження духовності й національної свідомості українців. Вона зуміла зберегти й розвинути східний український обряд (на основі літургії Івана Золотоуста). Сучасний розмах громад в Україні невеликий. Фахівці вважають, що діють близько 64 громад. В Україні зареєстровані лише три лютеранські церкви: німецька (48), українська (18) і шведська (1). Найбільш відома спілка “Братня лютеранська церква в Україні”.
За 400 років у світі з’явилося понад 30 релігійних течій цього напрямку. Кожна з них вважає Біблію за слово Бога і знаходить там “своє” святе, що є чимось значним і особистим як у світорозумінні, так і в намірах Бога.
Кальвінізм. Кальвінізм – є різновид реформаторської течії. Він виник на початку XVI ст. Теоретичним джерелом цієї релігії стала праця Жана Кальвіна “Настанови у християнській вірі”. Цей твір став основою усіх пізніших реформатських церков на земній кулі. Його праця підсумувала ідеї ранніх отців церкви і богословів. Розглянемо основні доктрини.
Бог є абсолютним сувереном і за своєю волею керує всім.
Людина абсолютно недостойна милості через своє гріхопадіння.
Спасіння не залежить від виконання людиною добрих справ, а залежить лише від Бога.
Процитуємо Ж. Кальвіна догмат про визначення: “Ми заявляємо, що Бог через вічний і незмінний намір один раз для всіх визначив, кому Він дає спасіння, а кого Він засуджує на знищення. Ми твердимо, що цей намір стосовно обраних базується на Його великодушній милості і не залежить від заслуг людини; а для тих, кого Він віддає на засудження, брама життя зачинена через справедливий і бездоганний, однак незбагненний вирок” (Людство в пошуках Бога. // Реформація – Нові спроби знайти Бога. 2001, с.323).
Цей уривок досить суровий, а вчення його виявлялось у різних сферах життя. Християни, згідно твердженню Ж.Кальвіна, мусять провадити святе і чеснотливе життя, уникати задоволень та фривольності. Церква, яка складається з обранців, повинна бути вільною від усіх цивільних обмежень. Завдяки їй можна побудувати справді благочестиве суспільство.
Вільям Форель – реформатор з Франції – умовив Кальвіна поселитись у Женеві і разом там впроваджувати кальвінізм в життя. Вони на все встановили строгі правила: від релігійних настанов і церковних служб до суспільної моралі. Вони запровадили суворі покарання за недотримування тих правил. Найбільш горезвісна справа – це спалення Мігеля Сервета та наукових книг кальвіністами.
Вплив кальвінізму та його різновидів на мешканців України скоріше має теоретичне значення. Слідів широкого поширення офіційних послідовників кальвінізму в Україні в практичному напрямку важко знайти і можна констатувати, що ця течія майже не охопила нашу країну.
Англіканство. Це «реформація зверху», без якихось змін у принципах церковної організації, а також доктрині й обрядовості. У 1534 році за спеціальним актом відбулося підпорядкування англійської церкви королю: Генріх VIII розірвав відносини з Ватиканом і встав на чолі церкви, що дозволило йому розірвати шлюб. Монастирські землі були конфісковані на користь його скарбниці, що збагатило короля й дало можливість одержати нові земельні володіння. У 1562 р. була проголошена доктрина нової церкви і реформована церква була названа англіканською. У 1571 р. – було проголошено англіканський Символ віри з 39 членів, у якому були збережені церковна ієрархія (з епископатом і безшлюбним духівництвом), пишний культ, літургія, таємниче розуміння Євхаристії тощо. Остаточний вигляд англіканства склався під час царювання Єлизавети I у XVI ст. У цей період була завершена розробка "Книги загальних молитов" та 39 документів, що містять основу англіканського віровчення. Англійська англіканська церква є однією з державних церков Великобританії. Архієпіскопи та єпіскопи призначаються монархом за рекомендацією урядової комісії. Частина єпископів займає місця в палаті лордів парламенту.
Англіканство сполучає католицький догмат про рятівну силу церкви з протестантським вченням про порятунок особистою вірою. Єпископат нагадує католицький та претендує на апостольську наступність. У сфері догматики й обрядовості в англіканстві є умовний поділ на два плини – "високий", що тяжіє до католицизму, та "низький", протестантський, що дозволяє англіканській церкві вступати в екуменнічні рухи як з католицькою церквою, так і з протестантськими течіями.
До складу Англіканської співдружності входять 25 автономних церков та 6 незалежних церковних організацій, ієрархи яких зустрічаються на періодичних Ламбертських конференціях. Загальне число сучасних англіканців становить близько 70 мільйонів, переважно у Великобританії та її колишніх колоніях.
Баптизм. Баптизм, як релігія, приваблює людей своїми моральними нормами. Вона для віруючих завжди виступала як наука життя. У моралі баптистів завжди можна виділити питання про правила поведінки, норми моральності, а також про зміст життя. Особливо підкреслюється аморальність безбожників. Баптисти вірять у спокутну місію Христа, та його друге пришестя і Божий суд. Вони вважають, що за всі гріхи людей перед Богом уже поніс кару Спаситель – Христос. Людям залишається вірити в Сина Божого і таким чином “очиститися”. Баптисти підтримують також віровчення про триєдність Бога і особисто трактують це. Кілька разів на тиждень, і обов’язково у неділю, вони збираються в молитовних будинках. Особливих культових споруд (як у католиків і православних) там немає. На зборах вони проголошують молитви, читають і співають гімни у супроводі музичних інструментів. Раз на місяць відбувається хлібопреломлення, або вечеря любові. Символом “духовного відродження” стає обряд хрещення, але над дорослими і після релігійної підготовки. Хрещення немовлят у баптистів відсутнє, бо немовля ще не має віри, а доросла людина має свободу вибору і свідомо обирає релігію. Хрещення і хлібопреломлення не важаються таїнствами, бо це лише обряд, пов’язаний з Христом, і здійснюється на Його честь. Тому усі християнські свята, пов’язані з іменем Христа, баптисти дуже шанують. Вільний час баптист присвячує Біблії і баптистським зборам. На користь громади віддається значна частина свого заробітку. Особливо шанується та людина, яка дотримується цього напрямку, не одружується з людьми іншої віри, а тим більш – з невіруючими.
Баптизм виник у 1609 р. В Україну ця релігія потрапила з Німеччини у середині XIX ст. У 1944 р. створена церква євангельських християн-баптистів (ЄХБ). У 1945 р. до них приєдналася частина п’ятдесятників. П’ятдесятники – досить молода релігійна організація. Початок її діяльності у світі припадає на 1901 р. Вони вірять у можливість сходження до них Святого Духа і безпосереднього спілкування з Богом. Дари святого Духа – це зцілення, пророкування, спілкування на інших мовах тощо. Найбільш поширені п’ятдесятницькі релігійні організації в Рівненській, Волинській та Тернопільській областях.
На початку 60-х років ХХ ст. відбувся розкол церкви ЄХБ. Найактивніші члени потім створили керівний орган – Раду церкви ЄХБ. “Баптисти-розкольники” особливо ставилися до законодавства про свободу совісті.
В Україні діють більш 2000 громад ЄХБ-баптистів. Найбільш поширені баптистські громади в Чернівецькій (142), Київській (139), Вінницькій (126) та Хмельницькій (132) областях; Громади утворили Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ). Баптисти мають 5 періодичних видань.
Всеукраїнський союз християн віри Євангельської (п’ятдесятники) найбільшу кількість громад мають у 4-х областях України: Рівненській (207), Волинській (130), Чернівецькій (101) та Тернопільській (80). Видавництво нараховує три періодики.
В Україні існують також інші різновиди протестантства, але всі вони мають багато спільного з баптизмом. Наприклад, адвентисти виникли у 1831р. Адвентизм заперечує безсмертя душі. Під час “другого пришестя” Христа Бог воскресить як тіла, так і душі померлих. Це перший етап. Другий полягає в тому, що після воскресіння Бог буде їх судити. Грішники не будуть мати ніякої надії на подальше життя, а праведники існуватимуть вічно. Останні моменти віри дуже близькі з баптистами.
Варто нагадати, що в Україні досить поширені адвентисти сьомого дня (АСД). Вони зосереджені приблизно у 500 громадах, та відносно рівномірно розташовані по Україні. На цьому фоні виділяються Чернівецька та Вінницька області. Там їх відповідно 85 та 70. В суспільстві вони ведуть широку діяльність. Як правило, це допомога тим, хто знаходиться в будинках для людей похилого віку, лікарнях, сиротинцях. Інакше кажучи, вони там, де людям тяжко. Видавницька діяльність охоплює дві періодики.
В протестантських церквах існують необхідні управлінські структури, в тому числі республіканські духовні центри. Вони діють на підставі статутів, зареєстрованих в установленому законом порядку. Там панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська робота. Зв'язки з братніми церквами інших держав ретельно підтримуються. З-за кордону регулярно завозиться релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед людей похилого віку, інших малозахищених верств населення.
3. Теологія протестантизму.
Отже, протестантизм розділяє загальнохристиянські представлення про буття Бога, його триєдність, про безсмертя душі, рай та пекло (відкидаючи при цьому католицьке вчення про чистилище), про Одкровення тощо. Разом з тим, протестантизм висунув 3 нових принципи: порятунок особистою вірою, священство усіх віруючих, винятковий авторитет Священного Писання (Біблії).
Відповідно до вчення протестантизму, першорідний гріх зіпсував природу людини, позбавив її здатності до добра, тому вона може домогтися порятунку не за допомогою добрих справ, таїнств та аскетизму, а тільки завдяки особистій вірі в спокутну жертву Ісуса Христа.
Кожен християнин, становлячись охрещеним, одержує "присвяту" на спілкування з Богом, право проповідувати і робити богослужіння без посередників (церкви і духівництва). У протестантизмі в такий спосіб знімається догматичне розходження між священником і мирянином, скасовується церковна ієрархія. Тому в протестантизмі відсутня сповідь і відпущення гріхів, а також безшлюбність священиків та пасторів (М.Лютер відмовився від чернецтва та одружився з колишньою монахинею). Молитовні дома протестантів були звільнені від пишного оздоблення, від вівтарів, образів і статуй, зняті дзвони. Богослужіння протестантів гранично спрощене і зведено до проповіді, молитви і співові псалмів та гімнів на національних мовах. Біблія була переведена на національні мови, а її вивчення і тлумачення стало головним обов'язком кожного віруючого. Принцип загального священства заклав основу демократичного устрою громад (рівність мирян і духівництва, виборність, звітність і т.д.).
Теологія протестантизму пройшла у своєму розвитку ряд етапів. Це ортодоксальна теологія XVI ст. (М. Лютер, Ж. Кальвін), непротестантська, або ліберальна теологія XVIII - XIX ст. (Ф. Шлейєрмахер, Е. Трьольч, А. Гарнак), "теологія кризи", або діалектична теологія, що з'явилася після Першої світової війни (К. Барт, П. Тилліх, Р. Бультман), радикальна, або "нова" теологія, що поширилася після Другої світової війни (Д. Бонхоффер).
У XIX-XX ст. для деяких напрямків протестантизму характерне прагнення дати раціоналістичне тлумачення Біблії, проповідь “релігії без бога” (тобто тільки як морального вчення). Протестантські церкви відіграють головну роль у світовому екуменічному русі.
Питання для самоконтролю:
1. Назвіть відомі вам історичні підстави виникнення протестантизму.
2. За яким принципом визначається приналежність релігійної течії до протестантизму?
3. Назвіть основні етапи розвитку протестантської теології.
Теми рефератів:
1. Протестантизм як одна з трьох найпоширеніших християнських релігійних течій.
2. Основні етапи розвитку протестантської теології.
4. Сучасні концепції протестантизму.
5. Особливості протестантської богослужбової практики.
Література:
План
1. Загальна релігійна ситуація в Україні.
2. Сучасний стан українського християнства.
1. Загальна релігійна ситуація в Україні
Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ'я. Православ'я українське - християнське віровчення і культ, організація церковного життя, що ввібрали в себе особливості національної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є символами української духовності.
Сьогодні українське православ'я репрезентують Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) - 2900 парафій, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) - 1040 парафій та Українська право-славна церква Московського патріархату (УПЦ МП) - 9200 парафій.
Православ'я, подібно до інших церков, релігій, функціонує у певному соціальному середовищі, у складній системі взаємовпливів і залежностей. Як суспільний інститут церква розвивається водночас із суспільством, державою. Вона реагує на зміни у суспільному житті, соціальному оточенні, на імперативи часу. Модернізм, чи оновлення, є адаптацією церкви до умов постійного руху суспільства, змін у ньому, наукового та культурного прогресу. Один із напрямів модернізації православ 'я — осучаснене тлумачення традиційних релігійних догм, розстановка інших акцентів, висування на перший план аспектів, які були досі своєрідним резервом церковної аргументації.
Українська православна церква (УПЦ-мп)
Українська православна церква — є найбільшою за кількістю релігійних громад конфесією України і канонічно підпорядковується Московському Патріархату. УПЦ діє лише на території України. Найвищим органом УПЦ є Архиєрейський Собор, в період між засіданнями якого УПЦ керує Священний Синод (складається з Предстоятеля, 4-х постійних і 3-х тимчасових членів). Перiодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помiсний) за участю єпископату, представникiв духовенства, ченцiв та мирян УПЦ для обговорення найважливiших питань внутрiшнього життя УПЦ. УПЦ була створена на основі Київського екзархату РПЦ рішенням Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 31 січня 1990 р. Їй були надані права, близькі до автономії, але не визначено чітко її канонічний статус. Єдина конфесія на території держави, що є частиною Вселенської Православної Церкви, перебуваючи у євхаристійному спілкуванні з усіма Помісними Православними Церквами світу. Поряд з іншими православними і католицькими церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею руської Київської митрополії 10 століття.
Українська православна церква (УПЦ-кп)
Українська православна церква — Київський патріархат, є Помісною Православною Церквою, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей. На сьогодні єпископат УПЦ Київського Патріархату налічує близько 40 архієреїв, в Україні діють понад 4000 парафій, об’єднаних у 29 єпархій у всіх областях нашої держави. Ця церковна організація ви никла у червні 1992 р. в результаті обєднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ і УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Найбільш питома вага громад УПЦ-КП в Київській, Івано-Франківській, Рівненській, Миколаївській областях. Плідно функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.
Загальні положення: Українська Православна Церква Київського Патріархату є Помісною православною Церквою в Україні і входить до складу єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви, Главою якої є Господь наш Ісус Христос; “Київський Патріархат" є другою офіційною назвою Української Православної Церкви Київського Патріархату; вона є рівна в правах з усіма автокефальними помісними православними Церквами, і незалежна у своєму устрої та управлінні; юрисдикція Української Православної Церкви поширюється на осіб православного віровизнання, які добровільно ввійшли до неї і проживають на канонічній території України та в діаспорі, в різних країнах світу, будучи об’єднаними в єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, братства, сестрицтва, духовні навчальні заклади, місії, представництва, подвір’я; Українська Православна Церква Київського Патріархату бере свій початок від хрещення Руси-України (988 р.) і є спадкоємницею Київської митрополії у складі Константинопольського Патріархату; Помісна Українська Православна Церква здійснює свою діяльність на основі: Святого Письма і Священного Передання; канонів і правил святих апостолів; правил і постанов семи Вселенських Соборів; правил і постанов Помісних Соборів і Святих Отців; постанов своїх Помісних і Архиєрейських Соборів, Священного Синоду і Указів Патріарха Київського і всієї Руси-України.
Українська автокефальна православна церква (УАПЦ)
Поняття “автокефальний” походить від грецьких слів autos - сам і kefalos - голова. Воно означає статус церкви, самостійної в керівництві й сполученої з іншими автокефальними Православними Церквами в єдину Святу Соборну Апостольську Церкву, главою якої є Ісус Христос. Структурне оформлення цієї релі гійної організації було здійснене у 1990 р., коли на помісному соборі обрали першого в Україні патріарха (Мстислава).
Пiсля завершення Другої світової війни в 1945 роцi, УАПЦ в Україні була знищена радянською владою. Частина єпископату i духовенства УАПЦ були забрані в німецькі концтабори, а частині вдалось емігрувати до Європи та Америки, де продовжували своє церковне життя і будували церкви УАПЦ. У 1990 роцi, пiсля святкування 1000-лiття Хрещення Руси-України, в Українi почався новий рух відродження автокефалії Української Православної Церкви. Його започаткував Митрополит Іван Бондарчук, а в центральній Україні в квітні 1990 року відродження УАПЦ було започатковано протоієреєм Олегом Куликом (сьогодні Патріарх Мойсей), який зорганізував біля 200 громад УАПЦ будучи митрополичим адміністратором на Хмельницьку, Вінницьку і Житомирську області.
УАПЦ відправляє богослужіння згідно з традицією візантійського обряду. Як і кожна з Православних Церков, УАПЦ виробила власний різновид візантійського обряду - візантійсько-український. Йому властиві особливе шанування Пресвятої Богородиці, Українських святих, самобутні церковні розспіви, широке використання вишитих облачень, хоругов, рушників, оригінальна храмова архітектура, увага до проповіді, часта відправа молебінь і акафістів, а в пості - відправа чину пасії. Зберігається старий (юліянський) календар церковних свят, традиційний грецький покрій священичих риз. Мова богослужіння - сучасна українська та церковнослов'янська. Сучасна мова запроваджується в богослужіння з 1919 р. УАПЦ керується Поміcним Собором, який збирається раз на три роки. Протягом цього часу вищим органом канонічної влади є Архиєрейський Собор, що його складають всі єпископи. Главою УАПЦ є Патріярх, якому співдіє Патріярша Рада. За територіяльною ознакою УАПЦ в Україні поділяється на єпархії. Єпархії очолюються єпископами. Вищими органами управління єпархіями є єпархіяльні собори, між якими діють єпархіяльні ради на чолі з єпископами. Адміністративні центри єпархій -єпархіяльні консисторії. Церковні громади не менш, як з десяти чоловік утворюють парафії, очолювані настоятелем.
Українська греко-католицька церква (УГКЦ)
Досить активно відбувається відродження Укра їнської греко-католицької церкви. Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — найбільша (понад 5,5 мільйонів віруючих) католицька церква східного обряду в світі, яку нині очолює Єпископ Кам’янець-Подільський та Верховний Архієпископ Києво-Галицький, Кардинал Любомир Гузар. Греко-католицька церква формально виникла із проголошенням Берестейської унії в 1596 у Бересті, проте першу спробу церковної унії на Русі можна віднести ще до часів Данила Галицького. Ідея унії була зумовлена як і зовнішніми політичними обставинами, так і внутрішньому стремлінню вірних до церковної єдності: православні віруючі на терені Речі Посполитої та Угорщини зазнавали утисків від представників панівного римо-католицизму як схизматики — та були схильні урівняти прихильників грецького обряду перед лицем Ватикану.
Розквіт Української греко-католицької церкви припадає на 19 століття.
Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській, Тернопільській, Івано-Фран ківській та Закарпатській областях. Остан нім часом помітне поширення греко-католицизму і в інших регіонах України. Громади УГКЦ діють в Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Хар ківській, Херсонській областях та в Республіці Крим. УГКЦ має понад 20 періодичних видань.
УГКЦ у своєму управлінні та організаційній діяльності керується Кодексом канонів східних церков (1991) та партикулярним правом. Сьогодні УГКЦ бере активну участь в екуменічному русі в Україні. Екуменічний рух - об'єднавчий рух християнських церков.
Римо- католицька церква (РКЦ)
Римо-католицька церква- друга за чисельністю парафій Католицька Церква в Україні; до неї належать католики латинського обряду. Україна від початків своєї християнізації зазнала впливу і Візантійської, і Римської Церков. У ХVІІІ ст. РКЦ в Україні зазнає втрат. Із входженням українських земель до складу Російської імперії тут розгортаються переслідування католицького кліру, насамперед уніатів. Упродовж 1772-1795 рр. відбуваються три поділи Речі Посполитої, в результаті яких відбуваються зміни і в релігійному житті. До Львівської архидієцезії були включені Луцька, Холмська та Кам'янецька дієцезії. Австрійська влада закрила сотні монастирів на західно-українських землях, вивела чернечі ордени з-під папського права і підпорядкувала їх місцевим єпископам. Протягом ХІХ ст. чернече життя відроджується.
Зусилля РКЦ сьогодні спрямовані на відрод ження церковної мережі, що існувала в період най більшого впливу католицизму в Україні у XVII— XVIII ст. РКЦ практично закінчила свою розбудову. У підпорядкуванні посла Ватикану в Україні автономно діє струк тура РКЦ у Закарпатті. Відкрито Київський духовний коледж, Камянець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький універ ситет.
2. Сучасний стан українського християнства.
Україна, як і абсолютна більшість держав світу, має багатоетнічний склад населення. Окрім українців як найчисленнішої нації, на її теренах живуть і національні меншини - росіяни, білоруси, болгари, поляки, греки, євреї, угорці, німці тощо, які дотримуються різних релігійних вірувань.
У формуванні української духовності значним був вплив релігійного світогляду. Без перебільшення можна сказати, що населення нашої землі в усі часи особливу увагу приділяло релігійним питанням, а географічне розташування України призвело до зустрічі мусульманського Сходу і християнського Заходу, східного православ’я та захіного католицизму.
Крім того, в силу історичних причин, а саме панування чужих народів протягом сотень років над українськими землями та українським народом, призвело до виникнення великої кількості релігій на теренах України, оскільки кожен народ намагався насадити свої вірування. Україна — багатонаціональна держава, а відповідно — полірелігійна.
Необхідно також зазначити, що сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням діяльності церков національних меншин. Поряд з традиційним православ'ям поширюють свій вплив на населення інші релігії та вірування. Так, зокрема, сьогодні в Україні нараховується біля 100 іудейських та 150 мусульманських громад. Останнім часом виникло багато релігійних організацій, що належать до нетрадиційних релігій. Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, науково-релігійна конфесія «Діанетика. Фонд Лафает Рона Хаббарда», релігійні громади Міжнародного Товариства Свідомості Кріпни, буддистів, РУН-Віри, бахаїстів, рерихівців та ін. Певна кількість релігійних угрупувань діють нелегально. Що ж стосується ставлення до релігії та її вибору, то в українській державі свобода совісті стала конституційним принципом, нормою державного права. Громадянину надано право вільно визначати своє ставлення до релігії. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони дотримуються чинного законодавства, здійснення культів не призводить до порушення громадського порядку й не супроводжується посяганням на права віруючих. Надання з боку держави можливості сповідати будь-яку релігію займає перше місце, але здійснення певного релігійного культу не повинне порушувати законів та посягати на права інших громадян, не нести шкоди їхньому здоров’ю.
Широко представлені в Україні церкви протестантського напряму.
В протестантських церквах є необхідні управ лінські структури, в тому числі республіканські ду ховні центри, що діють на підставі зареєстрованих в установленому законом порядку статутів. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться релігійно-просвітниць ка, морально-виховна, місіонерська робота; підтриму ються тісні звязки з братніми церквами інших дер жав, регулярно завозяться з-за кордону релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед людей похилого віку, інших малозахищених верств населення.
Принципово новий етап розвитку протестантизму почався в роки незалежності України, коли було створено всі умови для нормального функціонування різних віро-вчень. Упродовж 90-х років XX ст. протестантські громади кількісно зросли у 2,4 раза. Сьогодні церкви протестантського напряму є наймасовішими серед аналогічних напрямів у країнах СНД.
Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад. Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму.
Іслам в Україні має давню історію. Його масове поширення концентрується переважно в Криму, який було ісламізовано за часів Золотої Орди. В період Кримського ханства, до завоювання його Росією, іслам мав всі умови для розвитку. У подальшому мусульманство терпіло утиски з боку світської і духовної влади імперії. Зазнавало ві домих переслідувань татарське ісламське населення і за часів Рад. Союзу. Особливо це відбувалося під час депортації кримських татар. Нині відбувається відро дження мусульманських громад, вони діють в структурі трьох об'єднань: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Асоціація незалежного ДУМУ і ДУМ Криму. Найбільше громад, створених на етноконфесійному грунті, діє у південно-східних областях України, зокрема в Криму - 298, або 45,5% від загальної кількості в Україні. Регіонами найбільшого поширення послідовників ісламу в Україні є: Автономна республіка Крим, Донецька, Луганська, Харківська, Херсонська області, м. Київ. Найбільша кількість громад і об'єднань мусульман знаходиться у Криму.
Єдиної структури управління мусульмани не мають. Нині діють три зареєстровані автономні центри: Духовне управління мусульман України (м. Київ), Духовне управління мусульман Криму; Незалежне духовне управління мусульман України. Мусульманські громади діють, як правило, у межах чинного законодавства, стоять на засадах української державності, не допускають проявів крайнього релігійного фанатизму та екстремізму. Водночас наявність в Україні кількох незалежних один від одного мусульманських центрів зумовлює суттєві суперечності між ними, зокрема боротьбу за лідерство у мусульмансько му середовищі, монопольний вплив на віруючих, одноосібне представництво мусульман як в Україні, так і поза її межами. Процес утворення самостійних духовних управлінь у деяких регіонах України набув тенденції розмежування мусульманських громад і об'єднань за національною ознакою, що може призвести до релігійно-етнічних конфліктів. Проте керівники мусульманських громад не відкидають можливості спільного й узгодженого вирішення своїх проблем. А взагалі взаємини між мусульманами та представниками інших релігій цілком коректні. Зростання ролі ісламу в політичному житті України відбиває: тенденцію до використання національними меншинами релігії як інструмента політичного самозахисту; прагнення влади, різних політичних сил у регіонах компактного проживання мусульман спертися на іслам, враховуючи його зростаючий вплив. Внаслідок обмеженої і незначної чисельності "етнічних" мусульман в Україні, відсутності єдиної централізованої системи управління громадами та об'єднаннями, конкуренції між ними, змагання об'єднань за лідерство тощо нині вплив мусульман України на громадсько-політичне життя поки що є досить обмеженим. Мусульмани не є вагомою політичною силою у загальнодержавному масштабі. На регіональному ж рівні мусульмани мають певний вплив на внутрішньополітичну ситуацію. У перспективі вплив мусульман на внутрішньополітичну ситуацію в Україні може зростати внаслідок: консолідації мусульманського середовища; поширення участі лідерів громад, об'єднань, організацій мусульман у громадсько-політичному житті країни; активізації діяльності закордонних центрів. В Україні сьогодні мусульмани не мають вагомого політичного впливу, екстремістські течії не поширені, але країна (як і північнокавказький регіон) перебуває в полі зору Саудівської Аравії, Туреччини (насамперед Крим і кримські татари, серед яких почали поширюватися ідеї ваххабізму), які мають вплив Заходу.
Іудаїзм. Перші іудеї з'явилися на території нашої держави ще в І ст. н. є. (Крим). Однак лише за роки незале-жності держави вони отримали усі умови для своєї діяльності. На 1 січня 2001 р. в Україні було 249 зареєстрова-них іудейських організацій порівняно з 42 в 1992 р. Вони належать до таких об'єднань: Об'єднання хасидів Хабад Любавич іудейських релігійних організацій, Об'єднання іудейських релігійних організацій, Релігійні громади про-гресивного іудаїзму, Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних громад. Є також незалежні іудейські релігійні громади. Протягом 90-х років минулого та на початку нинішнього століть в Україні було створено понад 100 культурологічних єврейських центрів та організацій, відкрито єврейські школи, синагоги, театри, видаються єврейські газети. Успішно діє Міжнародний Соломонів університет (м. Київ) тощо.
Караїзм. На території України, зокрема в Криму, представлена мало відома широкому загалу караїмська релігія, носіями якої є етнічні караїми - тюрки (караї) і незначні групи росіян і українців, предки яких були вихід-цями з козачих станиць Північного Кавказу і колишньої Астраханської губернії.
Розквіт караїзму припадає на VIII--XIII ст., коли його релігійні громади успішно функціонували на територіях нинішніх Іраку, Сирії, Єгипту, Туреччини та ін. У Криму перші караїми з'являються в деяких тюрксь-ких племенах, які згодом прийняли вчення Анана.
Буддизм. Перша в Україні офіційно зареєстрована буддійська громада була організована в м. Донецьку в 1991 році. На сьогодні в Україні існує близько сотні буддійських громад і груп, 38 з яких мають офіційну реєстрацію і статус юридичної особи. Найчисленніші громади й групи належать до тибетського напрямку буддизму – тантричної традиції Ваджраяна ("Діамантова Колісниця").
Таким чином, сучасний стан релігійних об'єднань дає можливість дійти до висновку щодо їх поліконфесійності. І тому нині, в умовах демократизації суспільного життя, відкрилися сприятливі можливості для конструктивного діалогу різних церков та релігійних організацій. Мета цього діалогу полягає в тому, щоб на засадах релігійної моралі, пошуку національної ідеї, утвердження соборності наших земель, сприяти нашій громадськості в налагодженні справи духовного процвітання українського народу.
Питання для самоконтролю
Тематика рефератів
Література
3. Історія релігії в Україні. -К., 1999.
Тема 11. Містицизм як духовно-релігійний феномен. Давні містерії і таємні спілки.
План
1. Містицизм, його типологія, особливості та проблеми вивчення як ненауково-наукового феномена.
2. Містерії як форми освоєння трансцендентної реальності. (Містерії друїдів Британії та Галліі, культ Мітри, гностицизм, містерії Асар-Хапі, містерії Одіна)
1. Містицизм, його типологія, особливості та проблеми вивчення як ненауково-наукового феномена.
Містицизм, як розвинута система осмислення і трактування даних містичного досвіду і специфічно можливих шляхів його досягнення, обов'язково визначається ступенем розвитку інтелектуальної сфери взагалі і, зокрема, рівнем розвитку теоретичного знання, причому не тільки на релігійному і філософському рівні. Містика і містицизм, споконвічно націлені на єдність, у будь-який спеціалізованій області людського знання і діяльності.
Містицизм існує самостійно, навіть, у вигадливих сполученнях із релігією, філософією, теологією, політикою, економікою. І будь-яка гіпертрофія «теорії» або «практики» в усіх можливих її переплетеннях з іншими формами людської життєдіяльності не позбавляє його унікальної своєрідності.
В «Ілюстрованій енциклопедії містицизму і таємних релігій» Дж. Фергюсона термін «містика» пов'язується з поняттями «містерія» і «містичний стан» («містичний досвід»). Дж. Фергюсон розглядає переважно психологічну сторону містики, у першу чергу, як комплекс психічних переживань, приділяючи основну увагу емпіричним, так сказати, прикладним дослідженням містичних фактів, поза їхнім теоретичним осмисленням5.
Філософсько-теоретичне осмислення містики, а також релігійно-містичного досвіду в даній лекції припускають вироблення ряду загальнофілософських критеріїв, під які можна підвести поняття, що дозволять виявити цілий спектр незвичних форм релігійно-містичного освоєння дійсності як окремо взятою людиною, так і суспільством. Крім цього, з'явиться можливість визначити містико-релігійно-філософський напрямок ряду значеннєвих відтінків у життєво-практичному трактуванні даного феномену.
У лекції буде подано пояснювальний матеріал, що дасть можливість розкрити і зрозуміти особливості релігійно-містичного досвіду у вигляді переживань, екстазів, видінь, споглядань, крізь призму містерій і таємних спілок, що дозволить проілюструвати життя суспільства.Відповідне ставлення до визначеної проблеми дозволить суспільству уникнути хаотичного шабашу безпрецедентного агресивно-ультимативного відношення до єдиної галузіі чудес і перетворень, що покликані протистояти розгулу бездуховності в лабіринтах апокаліптичного часу.
Крім того, слід визначитися і повернути поняттю «релігійно-містичний досвід» початкове тлумачення, яке можна сформулювати в такий спосіб: знаходження необхідного щаблю органічного духовного розвитку суспільства, набуття рівноваги і гармонії, достатнє освоєння ним аспектів життя в сфері трансцендентної Реальності.
Всім народам і цивілізаціям був відомий такий унікальний духовний феномен як релігійно-містичний досвід, який набуває особливої актуальності тому що відбувається глобальна криза стосовно уявлень про світ і людину в ньому. На зміну «соціально-політичному містицизму» радянського суспільства6 прийшов «тотальний містицизм із тут і тепер - психологією»7 . Духовність сприймалася як патологія і невиправне каліцтво на фоні атеїстичної розсудливої сфери, де інстинкт Абсолюту втрачений, а реальність почуттєвого світу безвісти втрачена. На загальному фоні домінує скептична страхітливість нігілізму, що повідомляє прилюдно про абсурдність світу трансцендентної реальності, відкидаючи, аспекти релігійно-містичного порядку.
Але одночасно з послабленням суспільного інтересу до науки та зниженням її можливостей в якості світоглядної ролі в сучасному культурному просторі значно зросли впливи релігій, невід'ємною рисою яких є містичність. Відродження релігійності, широкий інтерес до містичних практик стародавніх і новітніх релігій, прагнення прилучитися до них, видання релігійної літератури і перевидання містико-богословських праць свідчать про нові процеси, що виражають шанобливе ставлення до релігійних ідей і потреб у них із боку сучасників, які «випробували», в переважній більшості, чималу кількість суспільних ідеалів на собі і відчули їх негативні наслідки. Така ситуація викликає одночасно і побоювання за майбутнє людства, можливо, що воно робить чергову помилку, і сподівається на те, що оптимальний і відомий людству шлях духовного перетворювання буде знайдено.
Постійний розподіл на два полюси раціональне й ірраціональне, зовнішнє і внутрішнє, наукове і релігійне - унеможливило пізнання феномена, який існує для людини в якості трансцендентної реальності. Класична наука характеризується обмеженими методологічними можливостями, але яка в своїх претензіях на абсолютне знання відсторонює містичний досвід за межу наукової картини світу. Існувало серйозне переконання у тому, що містика до цього часу парадоксальним чином об'єднувала в собі раціональний науковий метод пізнання і «не - науковий» предмет, яким є внутрішня духовна реальність людини, традиційно закріплена лише за релігією8 Класична раціональність практично цілком випускала з виду внутрішній світ людини, що виникає в ній як складність і наслідок взаємодії з навколишнім світом і розглядє процеси, що відбуваються, лінійно, як рух від простого до складного, де увага зосереджувалася лише на зовнішньому боці подій. Релігійно-містичний досвід, властивий кожному людському «Я», що знаходиться одночасно в особливих відношеннях з емпіричним світом і світом трансцендентним, виявився для класичної науки не тільки не пізнаваним, але і реально не існуючим, піддаючи усе девізу: «не з'ясовне, значить не існуюче». Такі ознаки людини як дух і духовність були всього лише частиною її психіки, виведеної із відчуттів, інстинктів і потягів. А саме по собі, людське тіло розвивало уявлення про механічне утворення, що складається з множини частин, які гармонійно взаємодіють між собою. Альтернативою людської еволюції, у якій не було місця для власне особистісних внутрішніх характеристик виступила Людина-машина з усією своєю неповнотою і незавершеністю. Наукове пояснення внутрішніх процесів зводилося до традиційного застосування раціональних методів дослідження, що споконвічно були непізнаваною Кантовською річчу-в-собі. Гармонійна духовність живої людської душі з її єдністю була втрачена класичною наукою, відчайдушно зверненою до окремих законів космосу і природи. Стрімкий розвиток класичної науки і значна кількість наукових відкриттів «диктували обумовленість усіх майбутніх рухів у Всесвіті наявними початковими умовами, вони наче б виганяли зі світу не тільки ідею Святого Духа, але і творчий вольовий початок самої людської особистості»9. Активне прагнення усе зводити до обмеженого числа елементарних форм і формул; спростити до елементарності уявлення про людину і навколишній світ, абсолютизувати безкомпромісність наукових знань забезпечили вкрай негативне відношення до всього, що об'єктивно не описувалося з позицій класичної раціональності, не розкладалося на «запчастини» і, насамперед, це стосувалося містичного досвіду. Подібна однобічність і лінійність класичної раціональності призвели до культурної кризи сучасності, яка характеризувалася посиленим зверненням до поза наукових методів пізнання, ірраціональності і містики у всьому, що стосується людини. «Непояснене панує у світі, що саморозуміння людства нічим не виправдане і що всі спроби людини зрозуміти цей світ закінчуються непереборним прагненням сунути голову в пісок, щоб не бачити нічого незрозумілого...»10 У класичній науці, позараціональній за своїм характером, містичний досвід як феноменальний модус, виявився практично не вивченим феноменом, винесеним за рамки наукового розуміння, що призвело до однобічного уявлення про людину як про чисто матеріальну сутність.
Матеріал, запропонований у даній лекції, являє собою можливість переосмислити жадібні і не завжди виправдані сенсації і крайнощі, що неминуче тягли людство тисячі років до провалів і безодень. Вандерхілл Елізабет у книзі «Містики ХХ століття» писала: «і от уже залишилася обвуглена головешка – людина, що живе на прикінці ХХ століття, оточена віртуальними масками mass media, що втратила зв'язок із минулим і не набула зв'язку з теперішнім...»11 Протягом існування людського суспільства, незмінним залишався той факт, що людині притаманна певна раціональність. Склалося так, що її відносять до тих феноменів нашого світу, які приводили мислителів усіх часів до висновку – цей світ є продуктом діяльності якогось розуму, вищого і сильнішого, здатного обмежити галузь людської раціональності, котра є безсилою перед могутнім трансцендентним Розумом: «Більшість тих, хто глибоко замислювався про природу і походження світу, висловлювали припущення: існування світу свідчить про щось таке, що виходить за межі цього світу, - про джерело існування, яке не має фізичної природи, а володіє величним розумом, силою і владою. Майже всі великі філософи-класики - Платон, Арістотель, Декарт, Лейбніц, Берклі, Локк Спіноза, Кант, Гегель, - вбачали походження Всесвіту в трансцендентній реальності. Вони дотримувалися різних поглядів на таку реальність і підходили до її аналізу по-різному. Але те, що наш світ не може пояснити себе сам, і те, що він вимагає пояснення, котре йому не належить, не викликало у них жодних сумнівів...»12
Інтерпретація певних духовних технік, які виробило людство сповнена ознаками глибокого екзистенційного відчуття., що допоможе виявити людині «нетрадиційне», або незвичне відчуття повсякденності. Таємничу реальність, яку ми постійно відчуваємо як зсередини, так і поза собою, але до якої так важко дістатися крізь міазми наших власних туманних уяв і думок – (ЦЕ). Уотс називав “ЦЕ”: «...необумовленою, невизначеною природою буття, ще не розчленованого на відвернені поняття і символи. Усвідомлювати це - значить більше ніколи не змішувати обумовлене з дійсним, скинути із себе владу слів, ідей і осягнути, що справжній світ є непізнаваний розумом. Щоб досягти ЦЬОГО, необхідно розпрощатися зі світом умовностей, і це саме той крок, якого багато людей боїться. Але деякі, визнавши, що світ неможливо визначити словами, і єдина річ, яку потрібно знати про нього це те, що він є, набувають свідомість усіх речей у їхній абсолютній конкретності, і в той же час, у всій їхній божественності і невимовності. Таке усвідомлення виходить за рамки повсякденної самосвідомості і веде за собою відчуття єдності із Всесвітом, у якому всі речі сяють надзвичайною ясністю і любов'ю. Це відкритість всьому існуючому, це не райське бачення, а бачення світу у всієї його цілісності - і це усе є чистим чудом...»13 Для науки, яка ніколи не мала однозначного уявлення про релігійно-містичний досвід, його пошуки залишалися повною загадкою і виконували функцію ірраціонального і відчуженого початку: «Ірраціональне - у самому широкому розумінні - те, що перебуває за межами розуму, алогічне або неінтелектуальне, нерозмірне з раціональним мисленням або навіть суперечне йому...»14 Акцентуючи увагу на аспектах класичної науки, раціональної за своїм характером, релігійно-містичний досвід не був гідним предметом для вивчення. Віднесення містичного до числа ірраціонального, тобто прояву в людині надзвичайних можливостей, зазвичай не можливих, і відсутність відповідних наукових теорій і методів, із погляду на які можна було б описати так зване «чудо». Взагалі зняти з розгляду все ірраціональне, у тому числі і містичне як крайню форму його прояву запропонувала Епоха Просвітництва. «Ірраціональне - принципово неприпустиме раціональному пізнанню, несумісне з розумом і не відповідне до його можливостей... Об'єктивної реальності, що відповідала б цій категорії, діалектичний матеріалізм не визнає»15. Внутрішній світ людини з її потенційними можливостями раціональної форми світоорієнтації, (у тому числі і філософської як визначеного типу відношення людини до світу і себе), не припускали можливості реального існування того, що не обмірковувалося з позицій класичної науки. Містичне як крайній прояв ірраціоналізму залишалося поза межами наукової картини світу і визнавалося нереальним, не гідним уваги. «Наука, подібно до всіх інших витворів людини, теж, у міру своїх можливостей, творить Реальність із Нереальності - і теж коливається між цими двома крайнощами…»16 Будучи загальною рисою нашого часу містицизм, а точніше релігійно-містичний досвід, має до себе не однозначне відношення і представляє серйозну проблему. Багато хто в ньому знаходить деструктивний і гармонійний вплив на людську особистість, яка намагається знайти духовні шляхи свого подальшого розвитку, засвоїти аспекти релігійного духовно-містичного досвіду на фоні власної трансформації, при цьому найчастіше звертаючись до окультних феноменів, містичних практик і т.д. «Тисячі і тисячі людей починають засвоювати вчення або прилучатися до практик, не маючи уявлення про те, куди ці заняття містикою й езотеризмом можуть привести. Не випадково, багато лікарів і психологів уже давно відзначили, що слідом за черговим захопленням у суспільстві новим езотеричним або містичним вченням наростає і нова хвиля психічних захворювань, причиною яких є дані вчення»17 У такий спосіб духовна криза, яка давно назріла у глибинах людської сутності знаходить вихід і виявляється в ущербності індивіда і повній незатребуваності.
Фундаментальною властивістю людської природи, як відомо, є прагнення до загадкового і таємничого. Проте сучасна людина, часто маючи при цьому практичну мету, намагається пізнати трансцендентні аспекти лише на основі свого власного досвіду. Суспільство добре засвоїло все, чому його вчив довгі роки науковий матеріалізм: усе, що може бути використаним людиною в ім'я її ж блага - повинно негайно використовуватися, знімаючи будь-яке почуття небезпеки і не піддаючи сумніву обрану мету.
Наука, раціональна за своїм характером, також потерпає від значної кризи, що і збільшує проблему вивчення містичного досвіду: «Ми далекі від того положення у світі, коли прогрес науки забезпечить добробут, мир і гармонію для всіх. ...Сучасність більше не розглядається як досягнення еволюції, об'єднаної з прогресом»18. Тому мова сьогодні йде не про певні наукові можливості, а про культурну кризу взагалі, однієї з ознак якої є звернення до ірраціональності і містики у всьому, що стосується людини19 .
Експлуатація давньої мудрості являє собою вульгаризацію духовного, культурного і наукового контексту, з якими пов'язуються нові шляхи осмислення реальності, використовуються нові ресурси людської природи і зачіпаються перспективи духовних пошуків. Історія розвитку філософії, демонструє, що містика і релігійно-містичне пізнання є дуже плідними для самої науки. Підтвердженням можуть бути піфагореїзм, платонізм, неоплатонізм, класичний німецький ідеалізм. Як показала історія еволюції людського суспільства, містика і містичний досвід, у тому числі світових духовних традицій, не можуть залишатися поза увагою наук, що вивчають людину.
Заперечення і зневага містичними аспектами уже є неможливою, оскільки проблема, яка виникла сьогодні змушує суспільство вдаватися до підвищення теоретичного і методологічного рівнів пізнання на сучасному етапі його еволюціонування.
Слід зазначити, що філософський підхід до вивчення проблеми релігійно-містичного досвіду як феноменального-духовного модусу в контексті трансформації особистості має ряд складностей, обумовлених, насамперед, наступним:
1. Релігійні традиції, що розвивають містичний досвід, відбитий у творах культури різних народів, сприяли тому, що містичний досвід трансформувався у величезну кількість різноманітних учень, практик, шкіл і методик. Вони, у силу своєї феноменальності, просторово-тимчасової загальності і розмаїтості відповідно не обмірковувалися класичною наукою, раціональною за своїм характером, що цілком відривала проблему існування Абсолюту (Єдиного) і цілого спектру форм, пов'язаних із ним.
2. Не дивлячись на те, що містичний досвід, є гідним предметом розгляду для цілого ряду наукових галузей, не мав під собою твердої бази або основоположної концепції, що визначала б сутність і особливості даного феномена. В жодній із них небуло відповідного розуміння понять «містика», «містицизм», «містичний досвід», оскільки дані поняття або замовчувалися, або вживалися в неправильному контексті. Крім того, розуміння процесу містичного «делания» як єдиного засобу досягнення вихідної містичної мети – набуття вічного просвітленного Абсолютного єднання зі світом трансцендентної реальності, вважалося зайвим.
3. Містичний досвід залишався за рамками наукової картини світу, оскільки діалектичний матеріалізм, убачав у ньому крайню форму ірраціонального, вважаючи останнє, згубною формою світоорієнтації, не допускаючи навіть можливості існування внутрішнього світу людини як феноменального конгломерату духовності. Відсутність у науці відповідних теорій і методів, неможливість його досягнення в лабораторних умовах і пізнання теоретичним шляхом робили релігійно-містичний досвід ненауковим предметом, який не може виконувати доказові базисні функції при розгляді данної проблематики.
4. Релігійна система вірувань традиційно пов'язувалася з містикою, містицизмом і містичним досвідом. Варто пригадати, що ставлення до релігії донедавна було таким однобічним, що не визнавало самої можливості її претензії на істину, хоча зараз це відношення значно відхилилося від атеїстичної осі. Суспільство поступово відроджує в собі бажання осмислити релігійно-містичну істину. Таке бажання знайшло відбиток у прагненні створити містичні групи, що являють собою не ізольований ореол, а розширену систему містичних відношень із трансцендентним світом (майстри, адепти).
5. У сучасній науці і релігії є відсутньою єдність у поглядах щодо містики і містичного досвіду. Відсутність єдності формує повне протиріччя: від визнання містичного досвіду як «вищого духовного стану, в якому відбувається вихід за антропологічну межу»20 до його визначення як «стану релігійної одержимості» і «релігійного фанатизму»21 . У той же час, можна вважати, що релігія є основною точкою, в якій розуміння даного феномена і відношення до нього є, зокрема, тією проблемою, що утворює безодню нерозуміння як між самими релігіями, так і усередині них. Як зауважив Кіпріян (Керн), «містик містика скоріше зрозуміє, ніж богослов богослова, незважаючи на вигадливу своєрідність мови...»22 .
Релігійно-містичний досвід, є предметом теоретичного наукового дослідження, при цьому споконвічно належав до особливої сфери, яка демонструє зв'язок людини з трансцендентним світом. Хоча, визначена проблема в межах наукової теорії завжди намагається з'єднатися зі своїм об'єктом, тому і виникає нова проблема - проблема наукового раціонального підходу до дослідження того, що по своїй суті є ірраціональним і позанауковим.
Крім того, складності виникають і при витлумачуванні значень містичного досвіду як такого. Щоб уникнути цього розглянемо декілька аспектів:
1. Релігійно-містичний досвід, являє собою специфічний вид світогляду, що базується на процесі пошуку шляхів осягнення Іншого (Містичний Шлях), спираючись на результати містичного «делания» (містять у собі елементи аскетизму, споглядання, духовної зрілості), набуваючи, тим самим, містичного світовідчування.
2. Небажаним є уявлення, теорії, ідеї, яке людство прагне підводити під сувору структуру побудови цілісного наукового вчення, заснованого на містичному матеріалі, але при цьому не варто позбавляти останнього елементарної системности і термінологічної бази.
3.Варто особливо відзначити, що розглядати містичний досвід як особливу форму існування цілісної духовно практичної життєдіяльності суспільства (від шаманизму і містерій до аспектів духовного вдосконалення на грунті якогось із містичних вчень
4.Відбувається усвідомлення того, що мудрість містики виходить за межі соціального буття, а протиріччя, що виникають у передбачених відношеннях ведуть до цілком іншого давно забутого світу, а - Всесвіт виводять, на новий рівень світовідносин, де досягається гармонійна єдність на рівянх «людина - світ», - ширше «людина - Всесвіт»
5.Очевидно, що логіка, яка встановлює суб'єктно-об'єктні відносини, - не здатна підпорядкувати містичний досвід традиційній раціональності.
6.Містичний досвід як проблема викликає ряд методологічних складностей, через не правильну картину сприйняття людини як соціальної одиниці, що характеризується високим рівнем складності, має розум, волю, моральні почуття, складну систему психічних стосунків, спроможність створювати нові цілі і самостійно обирати шляхи свого розвитку як особистості.
7.Крім того, біосоціальний характер, який виражається в приналежності людини до двох світів - природно-еволюційного і культурно-історичного споконвічно ставить її до рангу суперечного духовного ареолу в аспектах містичної реальності.
8.Донедавна було нормальним однобічне і перекручене уявлення, а точніше, відсутність адекватного уявлення, про людину як матеріально-духовну або природно-енергетичну цілісність.
8.Відсутність у сучасній науці єдиного розуміння сутності свідомості і її взаємозв'язку з людським «Я», не розбираючи останнє на елементи і частини - поки є недоступним щаблем у духовному розвитку суспільства і трансформації особистості як основного елемента даного соціуму.
Часто ігнорувалося багато обставин, акцентуючи увагу не на людській особистості як цілісності, а на окремих її проявах, вивчення яких закріплювалося за певними науками такими як: біологія, психологія. «Кожну людську особистість розділити на незліченну кількість складових, у залежності від її сфери діяльності, можливостей, емоцій, вірувань і т.д. Невпинні протиріччя і конфлікти між складовими особистості породжують постійне метафізичне сум'яття і розпач. Ця внутрішня роздробленість відбиває, наш погляд, «зовнішній» світ, який ми сприймаємо як множину окремих речей і подій»23 .
Тобто з позицій логіки і раціоналізму продовжувалося винищування духовного і трансцендентного початків у людині, шляхом поділу її на елементарні складові, проте, як відомо, не можна зрозуміти те, що «розбито» на частини. Поза «єдністю людини», поза уявленням про неї як цілісність не може бути зрозумілим те, що стосується всієї її сутності. Неузгодженість, а часом, і відкрите протиставлення цих аспектів людського буття актуалізовували питання подальшого дослідження містичного досвіду як феноменального модусу в проектуванні на перспективи розвитку потенційних можливостей людини як цілісності.
Таким чином, класична наука з її методологічними підходами до проблеми дослідження містичного досвіду демонструє сьогодні свою неспроможність і, можливо, обмеженість. Сучасна наука подає нові підходи до дослідження фундаментальних філософських проблем, що переосмислюють концепцію людини і дають поштовх до подальшого дослідження містичного досвіду як феноменального духовного модусу, обумовлені розвитком холістичних ідей. Концепція єдності елементів людської сутності передбачає не обмежене дослідження людини, а вивчення її як матеріально-духовної цілісності, «нерозкладеної» на окремі частини або функції. Ідеї цілісності в сучасній науковій картині грають важливу роль, оскільки сприяють переосмисленню взаємовідносин раціонального й ірраціонального, науки і релігії, дозволяють піднятися до проблеми духовності, відкидають нові підходи до розуміння свідомості людини і її особливих містичних станів. Холістичні ідеї формують нове розуміння картини світу і людини в ньому, формують новий тип раціональності, що принципово відрізняється від класичного. “Нова” раціональність не зводиться тільки до логіко-інтелектуальної діяльності дослідника, вона не позбавляє його раціонального погляду на світ і людину з її потенційними можливостями. Проблема цілісності сьогодні знайшла свій відбиток у теорії самоорганізації, основні ідеї якої мають значну роль для синтезування філософського знання про універсальні закони еволюціонування цілісних систем, у тому числі і людини.
Отже, виникає необхідність наукового переосмислення містичного досвіду як феноменального модусу в контексті трансформації особистості з урахуванням найбільше ефективних і всебічних підходів до проблеми, що формує особливий вищий тип раціональності.
ХХ століття залишило багату спадщину в аспекті зовнішніх здійснень і перетворень, які дали можливість інтенсивно пізнавати внутрішній світ людини, знайомитися з її духовними глибинами і таємними силами, що рухають нею з моменту народження і, протягом життя, наполегливо ведуть до єдиної мети - осягнення гармонійної цілісності і загального Просвітління.
2. Містерії як форми освоєння трансцендентної реальності. (Містерії друїдів Британії та Галліі, культ Мітри, гностицизм, містерії Асар-Хапі, містерії Одіна)
Термін «містерія» як і «містика» походить від грецького слова «тует», що означає «тримати закритим рота». «Містами» називалися учасники сакральних дійств – містерій і хранителі (зберігачі) таємних вчень стародавності, зміст яких ретельно приховували від непосвячених. Навряд чи хтось спробує відкинути твердження про те, що містерії складають своєрідне підгрунття для чималої кількості систем абстрактних понять, які, в свою чергу, не можуть існувати без конкретних філософських систем і течій . Саме уявлення про містерію - уявлення трансцендентне, навіть містичне й ірраціональне. Воно є аспектом свідомості, що завжди вміщає в себе тільки частину від Цілого, тобто частку від Всесвіту. У певному змісті, містерії виконують роль особливої трансцендентної науки, що є самодостатнім і замкненим на себі знанням, яке претендує на особливе формулювання проблем і основ буття, в якому існує людина
Містерії, як цілісне освоєння духовного і практичного досвіду в конкретній людській свідомості, породжували нові можливості, передумови і наслідки щодо осмислення багатьох філософських, релігійних, етичних, естетичних проблем. Містика завжди має «прикладний» характер, вона принципово не може бути «теоретичною», якою часто бувають філософські системи, побудовані в гіпотетичному просторі неживого розуму. Містика нерозривно пов'язана з конкретним суб'єктом знання, що одночасно є об'єктом містеріального знання і самопізнання.
Кардинальна відмінність містики від усіх наук і, у цілому, від області матеріальної людської культури, складається в тому, що вона мала і має справу з донаучными і предрелигиозными предметами. Обвинувачувати її в зсуві меж між науками, - усе рівно, що обвинувачувати живий організм у нерозбірливому й одночасному використанні усіх фізичних, хімічних, біологічних і інших законів.
Тепер, із позначених нами позицій розгляду містицизму в аспекті цілісної духовно-практичної людської активності (власне-містичної практики), ми можемо більш чітко позначити спектр можливих філософських підходів до нього, а також розглянути основні аспекти прояву. Цікавим етапом знайомства з проявами надзвичайного духовного світу людини, були містерії. Про них відомо не так уже й багато, але ми спробуємо, зібравши цінний матеріал, відшукати дейкі особливості і зрозуміти причини, які спонукали людство обєднуватися у специфічні спільноти аби вшанувати своїх богів і доторкнутися до завіс таємночості. М.П. Холл у своїй книзі «Энциклопедическое изложение масонской, герметической, каббалистической и розенкрейцеровской символической философии» сфрмулював мету і завдання чималої кількості містерій: «свою таємну інформацію і філософські досягнення вони приховували від профанів і вчили невелику групу спеціально посвячених осіб...»24. Приховане емблемами, ритуалами секретів знання зберігалося, як правило, невеликою групою посвячених умів. Потім посвячені філософи залишали свої таємничі формули іншим, щоб ті мали змогу досягти цілковитого розуміння. Проте, якщо ці таємниці потрапляли до рук невігласів, Велика Таємниця залишалася прихованою за великою кількістю символів та алегорій.
У світі небагатьом відкривається зміст справжнього езотеричного або духовного вчення, тому, саме через це, людина задовольнялася екзотеричною інтерпретацією духовних вчень, перетворюючи їх у «слухняні» абстрактні принципи природних законів, в яких поступово згасали джерела життєдайної сили Всесвіту.
Для того, щоб зробити простими принципи великої істини Природи, достатньою була персоніфікація. Вівтарі, статуї та жертвоприношення стали не більше ніж символічний вираз великих абстрактних істин.
У давні часи існували групи філософів-містиків, які були глибоко зануреними у таємниці Природи, створюючи замкнуті таємні філософські та релігійні гуртки - містерії: «Священні драми виконувалися у певні періоди. Найбільш значними були Містерії Ісіди, Сабазія, Кібели та Елевсінські Містерії....Після допуску до спілки посвячених вчили багатовіковій таємній мудрості...»25. Тому багато ритуалів засновувалися на випробуваннях, які повинні були пройти кандидати і лише після вдалого проходження їм вручали ключі мудрості. Не можна недооцінювати ступінь впливу давніх таємних шкіл на розвиток цивілізації в цілому: «...вся досконалість цивілізації, всі досягнення науки, філософії та мистецтв зобов’язані тим інститутам, які під покровом таємниці намагалися описати найтонші істини релігії та моралі, вкласти їх до сердець учнів....Їх основні зусилля були спрямованими на вчення про єдиного Бога, на воскресіння людини до вічного життя, на шляхетність людської душі. Вони прагнули підвести людей до того, щоб ті бачили відблиск божественності в красі, величі та досконалості Всесвіту...»26
На жаль, відбулася криза, яка потягла за собою викривлення та збочення містерій як таких. На перший план виступило чаклунство, маючи статус божественної магії, тим самим пророкуючи таємним доктринам забуття.
Із самого розквіту своєї свідомості людина обожнювала речі, поклонялася ним як символам всюдисущої, невидимої Сили, про яку мало що могла знати. Давні філософи вірили, що жодна людина не може жити розумно без фундаментального знання законів Природи, тому Містерії були спрямованими на те, щоб навчити людину оперувати божественним законом у земній сфері, розумно використовувати свої власні здібності, бути стійким перед спокусами, вести праведне життя, перетворюючи своє тіло у вівтар, присвячений Божеству.
Поклоніння сонцю – відігравало значну роль у всіх ранніх язичницьких Містеріях. Сонячне Божество персоніфікувалося в прекрасного юнака з довгим золотим волоссям, яке, в свою чергу, символізувало промені сонця. Юнака було жорстоко вбито злодіями, які персоніфікували жорстокий принцип Всесвіту. Завдяки ритуалам, церемоніям, символічному очищенню, Бог Добра повертався до життя і перетворювався на Рятівника всього народу. Таким чином, воскресіння символізує рамки, в яких людина здатна подолати низинну і проявити вищу природу. Містерії давали поштовх в процесі пробудження духовних сил, які довгий час були закуті в земну похіть.
Існує чимало давніх культів, які розсіялися по всьому світу, на Сході та на Заході. Деякі з них, наприклад, піфагорійці або герметисти, явно демонструють східний вплив, у той час як Розенкрейцери запозичили багато чого із мудрості арабських містиків. Хоча містичні школи зазвичай асоціюються з цивілізованими часами, є докази того, що люди в доісторичні часи знали про існування таких шкіл. Мешканці віддалених островів, навіть знаходячись на нижчій стадії розвитку, мають містичні ритуали та таємничу практику, якими б примітивними вони не були.
Орден Друїдів шанувався за глибоке розуміння законів Природи. Друїди досить добре були обізнаними в медицині, зналися на лікарняних рослинах. На думку науковців, багато друїдів були жерцями та лікарями, які лікували магнетизмом та амулетами з їх флюїдами. Універсальними засобами були зміїні яйця та омела, оскільки вони притягують астральне світло. Святковість, з якою омела зрізалася, говорить про те, що в народі укорінилася віра про її магнетичні властивості. Гриби, трюфелі, нарости на деревах та різноманітні види омел будуть свідомо використовуватися в медичній науці.
Омела вважається священною не лише тому, що є символом універсальної медицини або панацеєю, але тому, що росте на дубі. Дуб у Друїдів символізував Верховне Божество. У певну пору року, при певному розташуванні зірок, сонця та місяця Головний Друїд з дуба, тримаючи священний ніж, зрізав омелу, загортав у спеціально приготовану білу тканину так, щоб не торкнутися землі, бо інакше вона передасть свої негативні вібрації і водночас, під деревом, у жертву приносили білого бика.
На жаль, друїди не записували своє таємне вчення, а передавали його усно спеціально підібраними та підготованими для цього кандидатами. Школа Друїдів була розподіленою на три частини, а їх таємне вчення було аналогічним Містеріям, які були схованими в алегоріях Блакитної Масонської Ложі.
Найнижчою з трьох частин вважалася школа Оватів (Овід). Це був почесний ступінь, який не вимагав спеціального очищення і ретельної підготовки. Овати вдягалися в одежу зеленого кольору, який у Друїдів символізував їх обізнаність у медицині, астрономії, поезії, музиці, сюди належали люди, які були досить добре обізнаними у життєвих проблемах.
До другої школи належали Барди (Бейрди). Колір їхнього одягу був небесно-блакитним, а це, в свою чергу, символізувало гармонію та істину, крім того, на них покладалася значна розумова праця, бо їм потрібно було запам’ятати 20 тисяч віршів священної поезії Друїдів.
Третя школа складалася власне з Друїдів, які задовольняли релігійні потреби народу, колір їх одягу був білим і символізував чистоту.
Їхня величність мала золотий скіпетр та вінок з листя дуба. Молоді члени Ордену були поголені та дуже просто одягнуті, на відміну від старіших, які мали довгі, розкішні бороди та золоті прикраси.
Друїди жили у повному стриманні, вивчали природничі науки, віддавали перевагу повній таємничості та приймали нових членів тільки після того, як тривалого випробувального строку. Багато хто з членів жив у помешканнях, які нагадували собою монастирі, об’єднувалися в групи аскетів, небагато з них, за свідченями науковців, були одруженими, усамітнювалися в печерах, домівках із каміння. Тут вони молилися та розмірковували, виходячи лише для виконання релігійних ритуалів.
Друїди вірили в існування трьох світів та в можливість переселення з одного світу в інший. У найвищому світі переважало щастя, у найнижчому – нещастя, а середній світ – це існуючий світ. Переселення з одного світу в інший існувало для покарання та заохочення, а також для очищення душі. Вони були переконані в тому, що в існуючому світі дуже тісно перепліталися добро і зло, а людина мала свободу і здатність обирати між ними. Програму Друїдів можна сформулювати достатньо просто: «…зібрати в одній душі властивості всіх речей, набути знання всіх істот і отримати владу над дияволом. Маючи три види пізнання: природи кожної речі, причин та впливів. Є три речі, які постійно зменшуються, - темрява, брехня і смерть. І є три речі, які постійно збільшуються, - світло, життя та істина...»27 Подібно до всіх інших Містерій, вчення Друїдів поділялося на дві значні частини. Найпростішій з них, моральному кодексу, навчали простий народ, а езотерична частина була доступною лише для освічених. Для того, щоб кандидат мав змогу увійти до Ордена, він мав бути вихідцем із шляхетної родини, маючи при цьому високі моральні якості. Доки кандидат не піддався всіляким спокусам і випробуванням на силу характеру, йому не довіряли ніякі важливі таємниці. Друїди вчили народ тому, що душа має безсмертну сутність, вірили у здатність переселення душі і, частково, у її воскресіння, вчили також і тому, що люди повинні бути врятованими, але небагато хто з них повернеться на землю, після власної смерті, доки не позбавиться і не здолає в собі елементи зла.
Таємні доктрини відкривалися в місцях віддалених від людських поселень, після того, як кандидат давав клятву зберігати їх священну і недоторкану сутність.
Хрест і змія були для Друїдів священними елементами. Хрест виготовлявся з гілок дубу, символізуючи Найвище Божество, вірили в існування маленьких мешканців лісу, а саме: русалок, фей, гномів, яким приносили жертви у храмах. Храми Друїдів мали різноманітні форми: яйце, символізувало зародження життя на Землі, хреста виступав символом відродження, а храм у формі крил символізував політ Божественного Духу, змія символізувала собою Ху – Бога Сонця. «Їх головні божества зводилися в основному до двох фігур – чоловіка та жінки, великим Отцю та Матері – Ху та Керидвен, аналогам Осіріса та Ісіди, Вакха та Цербери, що представляли собою два принципи всього Буття...»28
Ініціації друїдів – це особливий процес, в якому приховувалося під іменем Бога Сонця, а отже, Верховного Бога Друїдів – Ху, якого було вбито, а потім після численних ритуалів та містичних перевтілень, повернено до життя. Таким чином, кандидатів клали в домовину, символізуючи смерть свого Бога, потім цю домовину виштовхували у відкрите море, і ті, хто повертався звідти живий, автоматично проходив третій ступінь і отримував достатню кількість таємних істин, якими раніше не володів.
Культ Мітри. Культ Мітри був досить швидко розповсюдженим внаслідок римських завоювань та роботі місіонерів. «Мітра» в перекладі означає «сонце», «повелитель Сонця». Митра як божество втілює в собі жіноче начало, а Всесвіт є її символом.
Згідно з персами, у світі існує два принципи: перший має назву Ахурамазда (Ормузд), уособлював в собі Духа Добра, від якого походять ангели та архангели. Він має одне око і цим оком (місяцем, зірками, сонцем) він бачить усе. Другий принцип має назву Ариман. Він повстав проти Ормузди внаслідок того, що той створив світ, не порадившись з ним. Ариман став Духом зла і підкорив собі численну кількість руйнівних духів, символізуючи принцип зла у Всесвіті, втіливши в собі низинну природу люди. Він має десять тисяч очей, все бачить. (Символ ока буде пізніше розглядатися у Масонському ракурсі). Тому в людині завжди будуть боротися два начала: добро і зло, Ариман та Ормузд мірятимуться силами.
Три тисячі років мудро керував Ормузд небесним світом і добром у ньому, створивши людину. Наступні три тисячі років він розумно та цілісно керував людиною. Наступні три тисячі років панувала влада Аримана, що призвело запеклої боротьби за душу людини. Останні три тисячі років ознаменували собою повернення Ормузда, до світу повернулося добро, а смерть і зло назавжди зникли, при цьому Мітра (Бог Розуму) виконував роль посередника між ними.
Отже культ Митри здійснювався у печерах. Джон Лунді спробував описати ці печери: Ці печери були відповідно прикрашеними знаками Зодіаку: Рака і Козерога. Зимове та літнє сонцестояння були в центрі уваги як ворота для душ, які сходяться в цей світ або сходяться до Бога. Рак був першими воротами для входження, а Козеріг – другими воротами. Це були шляхи безсмертного проходження з неба на землю і з землі на небо.
Посвячення до ритуалів Мітри складалося з трьох досить важливих рівнів: самоочищення, підсилення інтелектуальної потужності та контроль над тваринною природою. Кандидатові на першому етапі пропонувалася корона на гострому лезі меча, при цьому його посвящали до таємних сил Мітри. Корона, швидше за все, символізувала собою духовну природу, яка повинна бути очищеною, перед тим, як він постане, безпосередньо, перед Мітрою. Мітра, в свою чергу, уособлювала душу кандидата, яка знаходиться між його власним духом, Ормуздом, Аріманом, тваринною природою. На другому рівні кандидатові давався панцир розуму та чистоти, який допомагатиме йому битися на фоні земних небезпек із демонами похоті, пристрасті, виродження. Третій рівень давав дозвіл на ковпак, на якому були намальовані знаки Зодіаку та інші астрономічні символи. Після того, як посвята була завершеною, кандидата вітали як повсталого з мерців і він ставав повноцінним членом Ордена, при цьому його називали «левом» і ставили на лобі єгипетський хрест. Тому досить часто Мітра був зображений з двома левиними головами.
Через увесь ритуал проходить тема народження Мітри як Бога Сонця, який приніс себе у жертву заради людства, його смерті і воскресіння заради та спасіння душі перед всемогутнім Ормуздом. Жінки і хлопчики, які не досягли зрілості ніколи не були допущеними до цього Ордену.
Таким чином, багато інститутів виявили мітраістську культуру. Сходи з сімома перекладинами є символом мітраістської ініціації, тому, масонський символ східців мають мітраістське походження. Символ ока трансформувався в Масонське Око, яке ніколи не закривається, не відпочиває і все бачить.
Гностицизм. Слово «гностик» походить від грецького «гносис», що в перекладі означає «мудрість», «знання». Члени цього Ордена були обізнані з таємними доктринами раннього християнства. Вони інтерпретували християнські Містерії у відповідності з язичницьким символізмом. Свою таємну інформацію та філософські досягнення вони приховували від невігласів та навчали лише невелику групу спеціально посвячених осіб.
Постать Симона Мага часто розглядають як засновника гностицизму, а виникнення його секти припадає, на думку дослідників, на І століття від Різдва Христового. Симон Маг мав таємничі та надприродні сили, крім того від достатньо цікаво сформулював принципи гностицизму: «пишу ось про що... Із всесвітніх Еонів (періоди, площини, цикли створення життя в просторі та часі, небесні створіння) виростають два паростки, без початку і без кінця, від одного Кореня, який є невидимою силою, неосяжним мовчанням (Битос). Із цих паростків один виявляє себе над іншим, і той, що зверху , є Великою Силою, Універсальним Розумом, що впорядковує всі речі, і є чоловічим. Другий паросток виявляє себе знизу, Велика Думка, і є жіночим початком, яке відтворює всі речі. Поєднуючись один з одним, вони створюють Проміжне Середовище, неосяжне Повітря, якому немає початку і кінця. І в ньому є Отець, який підтримує всі речі,... які не мають початку і кінця...»29 .
Крім того, слід розуміти, що існують результати негативного і позитивного принципів, коли один діє на інший, а це відбувається в середній площині або в точці рівноваги, яку називають плеромою. Іншими словами, плерома – це особлива субстанція, яка утворилася шляхом поєднання суміші духовних та матеріальних еонів. Із плероми зародився Деміург – безсмертний смертний, якому людство повинно завдячувати не тільки власним фізичним існуванням, але й стражданнями, які ми відчуваємо протягом свого життя.
Цікавим є те, що в системі гностиків є три пари протилежностей (Сізігії), які походять від Вічного і разом з Ним утворюють сімку: «Перші два – Ум (Нус) та Думка (Епінойя). Після йдуть Голос (Фон) і його протилежність Ім’я (Онома) і, нарешті, Причина (Логісмос) та Міркування (Ентумезис). Із цих початкових шести , що з’єднуються Вічним Полум’ям, походять Еони (Янголи), які спрямовуються Деміургом, організовують нижчий світ...»30 .
Слід зауважити, що гностична Містерія засновувалася на гіпотезі еманації як логічному зв’язку між не з’єднаними протилежностями, Абсолютним Духом та Абсолютною Субстанцією, які, на думку гностиків, співіснували у Вічності.
Школа гностицизму розділилася на олександрійський та сірійський культи. Олександрійська школа схилялася до пантеїзму, а олександрійська тяжіла до дуалізму. Сирійський культ наслідував Симона, а олександрійський розвивав філософську творчість Василида, який навіяв своїм послідовникам єгипетський герметизм, східний окультизм, персидську філософію. Його доктрина спрямовувалася на тому, щоб об’єднати школи раннього християнства із язичницькими Містеріями. Василид вчив тому, що Всесвіт розподілено на 365 еонів або духовних циклів, а їх сума - Верховний Отець (Абраксас), який зображується як складна та неоднозначна істота, з тілом людини і головою півня, а кожна з його ніг – це змія.
Гностики розділися у своїх поглядах щодо Деміурга, творця нижчих світів. Перша секта вважала, що Деміург, за допомогою своїх шістьох синів (еманацій) створив Всесвіт, він створив Себе і в середині Себе, був відповідальним щодо зла, яке коїлося на землі, відділив душі людей від істини та “одяг” на них смертну оболонку. Друга секта вважала, що Деміург лише виконував волю невидимого Повелителя, який був жорстоким та невблаганним.
Цікавими були думки гностиків, щодо Христа. Для гностиків Христос був персоніфікацією Нуса, втіленням Божественного Розуму, еманацією духовних Еонів. Нус увійшов у тіло Христа під час розп’яття. Гностики були переконаними в тому, що Христа неможливо було розіп’яти, оскільки Божественний Нус не може вмерти: Коли нестворений Отець, - на їх думку, побачив падіння людства, Він посилав Свого первістка Нуса в світ у формі Христа для спокутування всіх тих, хто вірив у Нього, для вивільнення сил, які створили світ (Деміург та шість його синів, планетарних творців). Він з’являвся серед людей як Ісус і робив дива.
Після смерті Василида домінуючу роль у гностичному русі почав відігравати Валентин, який ускладнив систему гностичної філософії: він збільшив чисельну кількість еманацій від Великого (Безодня), їх нараховувалося 15 пар та спирався на Непорочну Софію (Мудрість).
Згодом, діяльність гностиків припинилася, оскільки всі матеріали, які були пов’язані з їх діяльністю, були знищені. Зараз можна побачити елементи гностичних концепцій у сучасному світі, бо ті гармонійно вплелися в офіційну догматику християнської церкви.
Містерії Асар-Хапі. Доречним буде почати з етимології слова, що дасть можливість знайти цікаві моменти в подальшому розгляді: «сорос-апіс» або «сор-апіс» – означають «склеп бика». Єгиптяни вклонялися домовині, яка мала людський вигляд.
Походження Асар-Хапі оточено завісою таємничості, через те, що його таємна природа була відкритою лише для тих, хто сповідував культ Серапіса. Єгиптяни були переконаними: «Як бог я такий, яким тобі здаюся, зіркові небеса – моя голова, мій тулуб – море, земля – це мої ноги, мої вуха – це повітря, проміні сонця, діамантові стріли – це мої очі..»31
Деякі дослідники, як, наприклад Макробія, вважали, що Серапіс – це ім’я Сонця. В перекладі з єврейської «серапіс» або «сараф» – «сяяти», крім того, це слово має ще кілька значень «Священний Бик», «Сонце в Бику», «Душа Осирису», «Священна Змія», «Бик, який пішов шукати спокій» . Серапіс – це бог, який міцно узурпував свій статус, став найвищим богом у грецькій та єгипетській релігіях аж до ІY століття християнської ери.
Давні єгиптяни вважали, що існує багато спільного між Осирис-Апісом та Серапісом. Матеріальне тіло Природи було названо Апісом, душа, яка після смерті залишала тіло, була міцно скута, наче тенетами, формами фізичного життя та мала назву Серапіс – сила, що повинна навести лад у Всесвіті. Слід зазначити, що скільки б не існувало варіативних форм перекладу чи кількість зображень цього бога, є те, що не можна піддавати сумніву або заперечувати. Образ цього бога акумулював у собі більшість уявлень, гармонійно сполучивши чоловічу силу з жіночою грацією. Статуї Серапіса виготовлялися з міцного матеріалу та оздоблювалися дорогоцінним камінням
Єгипетська таємна філософська школа розділилася на дві, які називалися Мала та Велика Містерії. Діяльність першої спрямовувалася на вшанування Ісіди, друга - проповідувала відданість Серапісу та Осирису. До Великих Містерій допускалася дуже обмежена кількість осіб, що дозволяло зберігати таємниці Містерій, крім того, участь у Великих Містеріях в основному брали жерці. Ініціації та ритуали проводилися в спеціальних приміщеннях: печерах та підземних лабіринтах. Лабіринти повинні були символізувати ілюзорний характер нижчого світу, в якому людська душа блукає в пошуках істини, намагаючись з’єднатися з Безсмертним. При цьому містичному возз’єднанні повинен бути присутнім Людина-Бик, Людина-Сонце (Серапіс), який виступав прототипом Христа.
Містерії Одіна. Дата заснування Містерій Одіна – не визначена дослідниками точно, через те, що одні вважають що вони виникли в І столітті до Різдва Христового, інші, - в перше століття нашої ери. Послідовники цієї містерії проводили таємні обряди, богослужіння, вершили правосуддя, виступали пророками та вершили долі.
Після смерті Одіна його образ проголосили божественним, він символізував мудрість, а керували культом, після його смерті дванадцять священних Дроттарів, які символізували знаки Зодіаку. Вони виступали покровителями мистецтв та наук, які можна було опанувати лише після вдалого проходження випробувань.
Ритуальність та міфологія цих Містерій мала своєю основою Священну драму, яка розповідала про те, що існує Верховний та невидимий Творець всіх речей, Все-Отець, а його регентом в Природі виступає Одін, з тіла (Іміра) якого виник всесвіт. Імір виник завдяки туману, який випав з світової Безодні, в якій мешкали гіганти Льоду та Вогню.
Одін створив світ та підкорив його законам порядку та ладу, він збудував чарівну фортецю, в який розташувалися дванадцять богів (Езирів) на верхівці гори. Там було відведене місце для смерті (Валгалла).
Сином Одіна був Бальдер Прекрасний (скандинавський Христос), він не був войовничим і жорстоким, а приносив із собою добрий та прекрасний дух. Так само як Христос, мав серед учнів Іуду, Бальдера зрадив Локі (персоніфікація зла). Локі підмовив сліпого бога долі (Хеда) вбити Бальдера стрілою з омели. Радість і щастя, разом із смертю Бальдера зникли, а боги почали збиратися з метою відкрити таємниці воскресіння духу молодості та життя, які приносив із собою вбитий бог, як результат таких «зборів» виникли Містерії.
Містерії Одіна проводилися в дев’яти печерах, яки символізували Дев’ять Світів Містерій. Кандидат повинен був воскресити вбитого бога, для цього він називав себе мандрівником, а печера виступала символами світів та сфер Природи. Дійство проводилося трьома верховними ініціаторами – Піднесеним, Рівним Піднесеному та Височайшим, які виступала аналогами Майстра, Молодшого та Старшого Зберігача в Масонській Ложі. «Після декількох годин блукання по хитросплетеним коридорам кандидата підводили до статуї Бальдера Прекрасного....Ця фігура стояла в центрі величезної зали....Там знаходилося дерево з сімома квітами – емблемою планет. У цій кімнаті, яка символізувала дім Езира, або Мудрості, неофіт клявся на мечі. Він пив священний напій із кубка-черепа, вдало пройшовши всі випробування, які віддаляли його від пошуку мудрості, після чого йому дозволялося проникнути до таємниці Одіна – персоніфікації Мудрості. Він ставав перед священним кільцем порядку, роблячи це в ім’я Бальдера. Посвячений прославлявся як людина новонароджена: про неї говорили, що вона померла і знову народилася, не проходячи крізь ворота смерті...»32 При цьому людина визначає своє призначення та свій статус у Всесвіті та Космосі, виключаючи маніпулювання собою негативними силами, які з’являються ззовні, створюючи складну захисну оболонку Трансцендентного, знаходячи в ній потенційний стан сили своєї величі.
Вона активно прагне завоювати своє місце в Безначальному та Безкінечному Житті, в малому та великому масштабах свого існування прагне відобразити себе у фундаментальному аспекті Космічної ідеї. Вириваючись із безкінечних ланцюгів логічних умовиводів, людина потрапляє до іншої стихії, де всі дії та думки не піддаються законам логіки, більше того, - протистоять їй.
Якщо ми будемо довіряти свідченням містиків, то відчуємо дивну переконливість та благу віру. Саме їм вдалося те, що в інших не виходило: вони встановили безпосередній зв’язок людського духу, що блукає, як вони кажуть, серед речей матеріального світу, з тією «єдиною Реальністю», тим нематеріальним та вичерпним Буттям, в якому знаходиться прихована Істинав, яка є об’єктом пристрасного, жагучого бажання людини, єдиною прийнятною метою її пошуків.
Отже, слід зауважити, що філософсько-теоретичне осмислення містики, а також релігійно-містичного досвіду передбачають виникнення значного ряду загально-філософських критеріїв під які можна підвести поняття, що дозволять виявити цілий спектр незвичайних форм містичного освоєння дійсності.
Відповідний матеріал дозволить суспільству уникнути хаотичного шабашу безпрецедентного агресивно-ультимативного відношення до єдиної галузі чудес і перетворень, що покликані протистояти розгулу бездуховності в лабіринтах апокаліптичного часу. Експлуатація давньою мудрістю являє собою вульгаризацію духовного, культурного і наукового контексту, з якими пов'язуються нові шляхи осмислення реальності, використовуються нові ресурси людської природи і зачіпають перспективи духовних пошуків. Історія розвитку філософії демонструє, що містика і містичне пізнання є плідними для самої науки. Підтвердженням цього можуть бути піфагореїзм, платонізм, неоплатонізм, класичний німецький ідеалізм. Як показала історія еволюції людського суспільства, містика і релігійно-містичний досвід, у тому числі світових духовних традицій, не можуть залишаться поза увагою наук, що вивчають людину.Заперечення і зневага містичними аспектами уже є неможливою, оскільки проблема, яка виникла сьогодні змушує суспільство вдаватися до підвищення теоретичного і методологічного рівнів пізнання
Питання для самоконтролю:
Теми рефератів:
Література:
Андерхилл Э. Мистицизм. Опыт иследования природы и законов развития духовного сознания человека. К.: «София», 2000. – 496 с.
2. Архимандрит Киприан (Керн). Духовные предки святого Григория Паламы: Опыт мистической родословной // Богословская мысль. - Париж, 1942. – Вып. 4. – С. 102-131.
3. Волков Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Энциклопедический словарь. – М.: Гардарики, 1999. – 520с.
4. Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. – К.: Лыбидь, 1990. – 152с.
5. Капра Ф. Дао физики. – К.: «София», М.: ИД «Гелиос», 2002. – 352с.
6. Мамардашвили М.К. Мысль под запретом. Беседы с А.Э. Эпельбуэн // Вопросы философии. – 1992. - №5. – С. 105-113.
7. Містики ХХ сторіччя: Енциклопедія. - М.: ООО «Видавництво Астрель»: МІФ: ООО «Видавництво АСТ», 2001. - 576 с.
8. Оже М. Кризис смысла в современном мире // Философская и социологическая мысль. – 1995. - №5-6. – С. 134-150.
9. Розин В.М. Мистические и эзотерические учения и практики в средствах массовой информации // Общественные науки и современность. – 1997. - №3. – С. 44-54.
11. Философский энциклопедический словарь / Сост. С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989. – 815с.
12. Философская энциклопедия. – М.: Сов. Энциклопедия, 1962. - 584с.
13. Холл М. Энциклопедическое изложение масонской, герметической, каббалистической и розенкрейцеровской символической философии. – М.: Изд-во Эксмо; СПб.: Terra Fantastica, 2003. – 960 с.
14. Хоружий С.С. Заметки к энергийной антропологии. «Духовная практика» и «отверзание чувств»: два концепта в сравнительной перспективе // Вопросы философии. - 1999.- №3.- С. 55-85.
15. Энциклопедический словарь / Издатели Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон. – СПб.: Типо-Литография И.А. Ефрона, 1896. –Т. 19.– 476с.
16. Юревич А.В., Цапенко И.П. Функциональный кризис науки // Вопросы философии. – 1998. - №1. – С. 15-25.
17. Ferguson J. An Illustrated Encyclopaedia of Mysticism and the Mystery Religions, L., 1976.
18. Ward K. God, Chance, and Necessity.Oxford: One World Publications, 1996. P. 1
Тести
1 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1.Період зародження християнства – це…
а) початок 1 ст. н.е.; в) кінець 1 ст. н.е.;
б) початок 2 ст. н.е.; г) середина 2 ст. н.е.
2.Місце народження християнства.
а) Віфлеєм; в) Єгипет;
б) Ватикан; г) Палестина.
3. Центральна постать християнства.
а) Будда; в) Шак'ямуні;
б) Єгова; г) Ісус Христос.
4. Символ віри – це …
а) стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обов’язком віруючого;
б) беззастережне прийняття того, кого любиш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення;
в) вербальне звернення людини до Бога;
г) обрядова дія в християнстві, через яку, за вченням церкви, віруючому передається Божа благодать.
5. Основа і перше джерело моральної доктрини християнства – це …
а) Господня молитва «Отче наш»;
б) десять заповідей Божих;
в) сім святих таїнств;
г) Символ віри.
6. Кульмінація тижневого кола богослужінь – це…
а) недільна літургія; в) євхаристія (причастя);
б) хрещення; г) сповідь.
7. Як поділяються дванадесяті свята, або дванадцять найвизначніших свят?
а) на великі і малі;
б) на початкові і завершальні;
в) на перехідні і неперехідні;
г) на потрібні і непотрібні.
8. Свято християн встановлене на честь воскресіння Ісуса Христа – це…
а) Різдво Христове; в) Хрещення Господнє;
б) П’ятидесятниця; г) Пасха.
9. Кількість Євангелій в Новому Заповіті.
а) 5; б) 3; в) 4; г) 2.
10. Перша в Україні книга Святого Письма – це …
а) Острозька Біблія; в) Псалтир;
б) Остомирове Євангеліє; г) Пятикнижжя Мойсеєве.
ІІ РІВЕНЬ
1. Чому щорічно Християнську Пасху святкують в інший день?
2.Чому у протестантських, католицьких і православних виданнях Біблія містить різну кількість книг?
3. В чому була причина запровадження григоріанського календаря?
4. Які святові обряди християни запозичили з українського язичництва.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Які з Біблійних легенд, канонів чи висловів ви вважаєте негуманними, застарілими чи шовіністськими (назвати не менше п'яти-семи)?
2. В чому суть і значущість поновлення католицької церкви, про які оголосив цей собор?
3. З'ясуйте сучасне ставлення християнської католицької церкви до нехристиянських конфесій, до власності.
4. Чим кальвінізм відрізняється від католицизму за М.Вебером?
2 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1.Хто є засновником універсального християнства:
а) Ісус Христос; б) апостол Павло,
2. Що святкують християни під час свята Трійці?
а) Різдво Діви Марії;
б) Вознесіння Христове;
в) Сходження Святого Духа на учнів Ісуса Христа;
г)Преображення Ісуса Христа під час молитви на горі.
3 .Яке свято довго не визнавали прихильники православ’я?
а) Стрітення; в) Спас;
б) Воздвиження Хреста Господнього; г) Вхід Господній в Єрусалим.
4. Християнство існує як догматична релігія:
а) в Китаї; в) в Об’єднаних Арабських Еміратах;
б) в Індії; г) на о.Кріт.
5. Ця церква в православ’ї займає перше місце поміж церков.
а) Олександрійська; в) Сербська;
б) Константинопольська; г) Єрусалимська.
6. Різниця в часі між юліанським та григоріанським календарями становить
а) 14; б) 13; в) 10; г) 21.
7.Основа культу православ’я – це
а) сім християнських таїнств; в) заповіді Мойсея;
б) заповіді Ісуса Христа; г) ступені священства.
8. Чи допускаються до духовного сану у православ’ї одружені чоловіки?
а) так, але якщо їм більше 30 років;
б) ні;
в) тільки одружені і допускаються;
г) так.
9. Православне Різдво відзначається
а) 7 січня; в) 31 грудня;
б) 14 січня; г) 6 січня.
10. Церковна одиниця з обмеженою автономією – це
а) єпархія; в) екзархат;
б) парафія; г) митрополія.
ІІ РІВЕНЬ
1. Які джерела становлення християнства?
2. Які основні поділи відбулися в християнській Церкві з початку його формування?
3. Зясуйте відмінності між католицькою та православною конфесіями.
4. Коли і як виник у християнстві рух протестантів?
ІІІ РІВЕНЬ
1. Які основні течії, конфесії і деномінації є в протестантизмі?
2. Які риси характеризують Українське християнство?
3. Яку структуру має Біблія.
4. Розкрийте зміст віросповідних формул Символу віри.
3 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Автокефалія – це
а) релігійна організація зі складними централізованими та ієрархізованими стосунками між священиками і віруючими;
б) предмет релігійного культу, який наділяється особливою магічною силою;
в) обєднання послідовників певного віро сподівання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення, культом, системою організаційних принципів, правил і ролей;
г) повне самоврядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних церков.
2. Особливе місце, де душі померлих очищаються від гріхів – це (в католицизмі)
а) рай; в) пекло;
б) земля; г) чистилище.
3. Хто особливо шанується в католицизмі?
а) Богородиця; в) Бог;
б) Ісус Христос; г) Святий Андрій.
4. Рішення, яке католики, на відміну від православних визнають – це рішення
а) 23 Вселенського собору; в) 21 Вселенського собору;
б) 22 Вселенського собору; г) 20 Вселенського собору.
5. Целібат – це
а) повноваження і сила, які Бог надає чоловікам і які необхідні для виконання спаситель них обрядів католикам;
б) обов’язкова безшлюбність католицьких священників і православних ченців;
в) віра в те, во певні предмети мають надзвичайні якості та відповідне пошанування їх;
г) один із основних обов’язків кардинала, який полягає в відвідуванні святих місць.
6. Голова Римської католицької церкви – це
а) Будда; б) Халіф; в) Бог; г) папа.
7. Центр Римської католицької церкви.
а) Ватикан; в) Австрія;
б) Палестина; г) Єрусалим.
8. Дорадчі органи при православних патріархах і папі римському.
а) свята колегія; в) курія;
б) синод; г) релігійна організація.
9. Поява протестантизму пов’язана з таким широким релігійним, соціально-політичним рухом 16-17 ст. у Західній Європі, як:
а) Ренесанс; в) Відтворення;
б) Відродження; г) Реформація.
10. Відокремлюють такі етапи в розвитку протестантизму:
а) ранній і пізній;
б) ранній, середній і пізній;
в) початковий, середній та кінцевий;
г) початковий та кінцевий.
ІІ РІВЕНЬ
1. Назвіть і охарактеризуйте структурні елементи християнського культу.
2. Чим відрізняється ієрархічна та суспільна роль римського Папи від ролі патріархів православних церков.
3. Які найважливіші дії здійснюються під час таїнства.
4. Чи можливе обєднання католицизму й православ’я.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Порівняйте ставлення до Ісуса Христа в ісламі та християнстві.
2. Порівняйте концепції про те, що відбувається після смерті у християн, мусульман та буддистів.
3. Назвіть причини непорозумінь між християнами та іудеями з точки зору православ’я.
4. Які докази наведені християнським віровченням про одночасні боже і людське єство Ісуса Христа.
4 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Яке століття пов’язане з розвитком раннього протестантизму?
а) 19ст; б) 18 ст; в) 17ст; г) 16ст.
4. Крім Біблії, для лютеран священною є
а) «Книга згоди»; в) «Книга буття»;
б) «Книга злагоди»; г) «Книга віри».
2. Яких таїнств дотримуються лютерани?
а) миропомазання, священства, шлюбу;
б) хрещення, євхаристії, сповіді;
в) чернецтв, поклоніння мощам, святим;
г) євхаристії, оливо освячення.
3. Єдине джерело віровчення баптистів – це
а) Трипі така; в) Біблія;
б) Катехізис; г) Пересопницьке Євангеліє.
4. Голова всіх адвентистів світу – це
а) ВСОЄХБ; в) ВРЄХБ;
б) ООН; г) Генеральна конференція.
5. Виберіть правільний варіант відповіді:
а) Протестантизм заперечує таїнство священства;
б) Православ’я заперечує таїнство священства;
в) Католицизм заперечує таїнство священства.
6. Виберіть правільний варіант відповіді:
Кірха – це
а) головний убір православних монахів;
б) лютеранський храм;
в) католицьке таїнство.
7. Виберіть правільний варіант відповіді:
Примас – це
а) в католицькій церкві головний з єпископів, який має вищу владу стосовно духовенства даної країни;
б) в католицькій та англіканській церквах головний з єпископів, який має вищу владу стосовно духовенства даної країни;
в) людина, яка прийняла нову віру;
г) в протестантських церквах і християнських сектах – керівник громади.
ІІ РІВЕНЬ
1. Дайте загальну характеристику католицизму.
2. З позицій сучасності висловіть свою точку зору на моральні заповіді християнства.
3. Зясуйте сучасне ставлення християнської католицької церкви до нехристиянських конфесій, до власності.
4. Спільні догматичні та віросповідальні засади в усіх протестантських конфесіях.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Етапи становлення християнства як релігії.
2. Християнськи таїнства та дії під час їх здійснення.
3. В чому суть і значущість поновлення католицької церкви про які оголосив Другий Ватиканський собор (1962-1965р.).
4. Конфесійні відмінності в святковому календарі християн.
5 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Церква в Херсоні, у якій влітку 988 р. був охрещений князь Володимир?
а) церква св. Петра; в) церква св. Якова;
б) церква св.Юри; г) церква св.Андрія.
2. Річка, приток Дніпра,на якій за літописом 14 серпня 988 р. відбулося хрещення киян?
а) Почайна; в) Прип’ять;
б) Полтва; г) Прут.
3. Автор «Слова про закон і благодать»?
а) Іон; б) Іов; в) Герц; г) Іларіон.
4. У яких роках силою державної влади було закріплено християнство як державну релігію Київської Русі?
а) 983-990 рр.; в) 989-993 рр.;
б) 988-991 рр.; г) 990-997 рр.
5. У якому столітті виникли перші автокефальні церкви?
а) 6 ст.; б) 2 ст.; в) 5 ст.; г) 7 ст.
6. У У якому році було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етопів підготовки Всеукраїнського собору?
а) 1918 р.; б) 1923 р.; в) 1921 р.; г) 1928 р.
7. Єзуїт, який стверджував, що лише прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання Риму та Рісі Московської.
а) Антоній Поссе він; в) Мартін Лютер;
б) Онисифор Дівочка; г) І. Іріугена.
8. У якому році у синодальному храмі возз’єдналися західноукраїнські уніати з православною церквою?
а) 1835; б) 1840; в) 1839; г) 1843.
9. Віровчення про чистилище є:
а) догматом православ’я;
б) догматом католиків;
в) догматом лютеран.
10. До яких релігій чи їх напрямків належать ці Символи Віри (кредо):
а) «Вірую в усіх українських Богів, єдиних у Сварозі»;
б) «Вірую в єдиного Бога-отця і Бога-Сина і Бога-Святого Духа, що від Отця походить»;
в) «Вірую єдиного Бога-отця і Бога-Сина і Бога-Святого Духа, що від Отця і від Сина походить».
ІІ РІВЕНЬ
1. Прокоментуйте твердження: «Викладання в школах «Закону Божого» та підтримка державою християнської церкви є порушенням Конституції України, Законів про Освіту та про Свободу совісті й релігійних віросповідань».
2. Які основні етапи становлення християнства як релігії.
3. Дайте загальну характеристику православ’я.
4. Охарактеризуйте особливості українського православ’я.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Охарактеризуйте основні догмати християнського віровчення.
2. Які спільні догматичні та віросповідні засади в усіх протестантських конфесіях?
3. Яким чином пов’язана протестантська етика і капіталістичне суспільство.
4. Чи сприяє християнство, на ваш погляд, розвитку людської свободи чи ні. Обґрунтуйте відповідь.
6 варіант
І рівень
1. Грецька царівна, дружина князя Володимира.
а) Ольга; б) Катерина; в) Анна; г) Єрея.
2. Яке місто було резиденцією Київського митрополита до 1036?
а) Переяслав; в) Київ;
б) Константинополь; г) Львів.
3. У якому році стараннями князя Юрія Львовича було засновано Галицьку метрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді?.
а) 1301; б) 1305; в) 1303; г) 1308.
4. У якому році була прийнята Берестейська унія?
а) 1596; б) 1593; в) 1598; г) 1599.
5. Митрополит, який останнім носив титул «Київський і всієї Русі»?
а) Роман; в) Афанасій;
б) Іона; г) Алексій.
6. До якого року православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату?
а) 1983 р.; б) 1993.; в) 1990.; г) 1997.
7. Бюрократична установа, яку заснував Петро 1 у 1721 р. для нагляду за справами церкви – це …
а) патріархат; в) Установа нагляду;
б) Священний синод; г) управлінський орган.
8. Засновник ордену єзуїтів, який виник у 1534 р. для боротьби з Реформацією.
а) Бенедикт Нурсійський; в) Альберт Ейнштейн;
б) Домінік; г) Ігнатій Лойок.
9. Міжнародний центр управління католицизму – це…
а) Візантія; б) Ватикан; в) Москва; г) Рим.
10. Яка з перекислених течій належить до ранніх течій протестантизму?
а) мормони; в) п’ятидесятники;
б) анабаптизм; г) квакери.
ІІ РІВЕНЬ
1. Дйте загальну характеристику каталіцізму.
2. Охарактеризуйте Біблію як священну книгу і культурно-історичну памятку.
3. В чому полягає християнське вчення про Святу Трійцю.
4. Які існують конфесійні відмінності в святковому календарі християн?
ІІІ РІВЕНЬ
1. Чим відрізняються догматичні та віросповідні засади в усіх протестантських конфесіях?
2. Порівняйте концепції про те, що відбувається після смерті у християн, мусульман та буддистів.
3. Назвіть причини непорозумінь між християнами та іудеями з точки зору православ’я.
4. З'ясуйте сучасне ставлення християнської католицької церкви до нехристиянських конфесій, до власності.
Тести
1 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1.Період зародження християнства – це…
а) початок 1 ст. н.е.; в) кінець 1 ст. н.е.;
б) початок 2 ст. н.е.; г) середина 2 ст. н.е.
2.Місце народження християнства.
а) Віфлеєм; в) Єгипет;
б) Ватикан; г) Палестина.
3. Центральна постать християнства.
а) Будда; в) Шак'ямуні;
б) Єгова; г) Ісус Христос.
4. Символ віри – це …
а) стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обов’язком віруючого;
б) беззастережне прийняття того, кого любиш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення;
в) вербальне звернення людини до Бога;
г) обрядова дія в християнстві, через яку, за вченням церкви, віруючому передається Божа благодать.
5. Основа і перше джерело моральної доктрини християнства – це …
а) Господня молитва «Отче наш»;
б) десять заповідей Божих;
в) сім святих таїнств;
г) Символ віри.
6. Кульмінація тижневого кола богослужінь – це…
а) недільна літургія; в) євхаристія (причастя);
б) хрещення; г) сповідь.
7. Як поділяються дванадесяті свята, або дванадцять найвизначніших свят?
а) на великі і малі;
б) на початкові і завершальні;
в) на перехідні і неперехідні;
г) на потрібні і непотрібні.
8. Свято християн встановлене на честь воскресіння Ісуса Христа – це…
а) Різдво Христове; в) Хрещення Господнє;
б) П’ятидесятниця; г) Пасха.
9. Кількість Євангелій в Новому Заповіті.
а) 5; б) 3; в) 4; г) 2.
10. Перша в Україні книга Святого Письма – це …
а) Острозька Біблія; в) Псалтир;
б) Остомирове Євангеліє; г) Пятикнижжя Мойсеєве.
ІІ РІВЕНЬ
1. Чому щорічно Християнську Пасху святкують в інший день?
2.Чому у протестантських, католицьких і православних виданнях Біблія містить різну кількість книг?
3. В чому була причина запровадження григоріанського календаря?
4. Які святові обряди християни запозичили з українського язичництва.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Які з Біблійних легенд, канонів чи висловів ви вважаєте негуманними, застарілими чи шовіністськими (назвати не менше п'яти-семи)?
2. В чому суть і значущість поновлення католицької церкви, про які оголосив цей собор?
3. З'ясуйте сучасне ставлення християнської католицької церкви до нехристиянських конфесій, до власності.
4. Чим кальвінізм відрізняється від католицизму за М.Вебером?
2 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1.Хто є засновником універсального християнства:
а) Ісус Христос; б) апостол Павло,
2. Що святкують християни під час свята Трійці?
а) Різдво Діви Марії;
б) Вознесіння Христове;
в) Сходження Святого Духа на учнів Ісуса Христа;
г)Преображення Ісуса Христа під час молитви на горі.
3 .Яке свято довго не визнавали прихильники православ’я?
а) Стрітення; в) Спас;
б) Воздвиження Хреста Господнього; г) Вхід Господній в Єрусалим.
4. Християнство існує як догматична релігія:
а) в Китаї; в) в Об’єднаних Арабських Еміратах;
б) в Індії; г) на о.Кріт.
5. Ця церква в православ’ї займає перше місце поміж церков.
а) Олександрійська; в) Сербська;
б) Константинопольська; г) Єрусалимська.
6. Різниця в часі між юліанським та григоріанським календарями становить
а) 14; б) 13; в) 10; г) 21.
7.Основа культу православ’я – це
а) сім християнських таїнств; в) заповіді Мойсея;
б) заповіді Ісуса Христа; г) ступені священства.
8. Чи допускаються до духовного сану у православ’ї одружені чоловіки?
а) так, але якщо їм більше 30 років;
б) ні;
в) тільки одружені і допускаються;
г) так.
9. Православне Різдво відзначається
а) 7 січня; в) 31 грудня;
б) 14 січня; г) 6 січня.
10. Церковна одиниця з обмеженою автономією – це
а) єпархія; в) екзархат;
б) парафія; г) митрополія.
ІІ РІВЕНЬ
1. Які джерела становлення християнства?
2. Які основні поділи відбулися в християнській Церкві з початку його формування?
3. Зясуйте відмінності між католицькою та православною конфесіями.
4. Коли і як виник у християнстві рух протестантів?
ІІІ РІВЕНЬ
1. Які основні течії, конфесії і деномінації є в протестантизмі?
2. Які риси характеризують Українське християнство?
3. Яку структуру має Біблія.
4. Розкрийте зміст віросповідних формул Символу віри.
3 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Автокефалія – це
а) релігійна організація зі складними централізованими та ієрархізованими стосунками між священиками і віруючими;
б) предмет релігійного культу, який наділяється особливою магічною силою;
в) обєднання послідовників певного віро сподівання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення, культом, системою організаційних принципів, правил і ролей;
г) повне самоврядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних церков.
2. Особливе місце, де душі померлих очищаються від гріхів – це (в католицизмі)
а) рай; в) пекло;
б) земля; г) чистилище.
3. Хто особливо шанується в католицизмі?
а) Богородиця; в) Бог;
б) Ісус Христос; г) Святий Андрій.
4. Рішення, яке католики, на відміну від православних визнають – це рішення
а) 23 Вселенського собору; в) 21 Вселенського собору;
б) 22 Вселенського собору; г) 20 Вселенського собору.
5. Целібат – це
а) повноваження і сила, які Бог надає чоловікам і які необхідні для виконання спаситель них обрядів католикам;
б) обов’язкова безшлюбність католицьких священників і православних ченців;
в) віра в те, во певні предмети мають надзвичайні якості та відповідне пошанування їх;
г) один із основних обов’язків кардинала, який полягає в відвідуванні святих місць.
6. Голова Римської католицької церкви – це
а) Будда; б) Халіф; в) Бог; г) папа.
7. Центр Римської католицької церкви.
а) Ватикан; в) Австрія;
б) Палестина; г) Єрусалим.
8. Дорадчі органи при православних патріархах і папі римському.
а) свята колегія; в) курія;
б) синод; г) релігійна організація.
9. Поява протестантизму пов’язана з таким широким релігійним, соціально-політичним рухом 16-17 ст. у Західній Європі, як:
а) Ренесанс; в) Відтворення;
б) Відродження; г) Реформація.
10. Відокремлюють такі етапи в розвитку протестантизму:
а) ранній і пізній;
б) ранній, середній і пізній;
в) початковий, середній та кінцевий;
г) початковий та кінцевий.
ІІ РІВЕНЬ
1. Назвіть і охарактеризуйте структурні елементи християнського культу.
2. Чим відрізняється ієрархічна та суспільна роль римського Папи від ролі патріархів православних церков.
3. Які найважливіші дії здійснюються під час таїнства.
4. Чи можливе обєднання католицизму й православ’я.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Порівняйте ставлення до Ісуса Христа в ісламі та християнстві.
2. Порівняйте концепції про те, що відбувається після смерті у християн, мусульман та буддистів.
3. Назвіть причини непорозумінь між християнами та іудеями з точки зору православ’я.
4. Які докази наведені християнським віровченням про одночасні боже і людське єство Ісуса Христа.
4 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Яке століття пов’язане з розвитком раннього протестантизму?
а) 19ст; б) 18 ст; в) 17ст; г) 16ст.
4. Крім Біблії, для лютеран священною є
а) «Книга згоди»; в) «Книга буття»;
б) «Книга злагоди»; г) «Книга віри».
2. Яких таїнств дотримуються лютерани?
а) миропомазання, священства, шлюбу;
б) хрещення, євхаристії, сповіді;
в) чернецтв, поклоніння мощам, святим;
г) євхаристії, оливо освячення.
3. Єдине джерело віровчення баптистів – це
а) Трипі така; в) Біблія;
б) Катехізис; г) Пересопницьке Євангеліє.
4. Голова всіх адвентистів світу – це
а) ВСОЄХБ; в) ВРЄХБ;
б) ООН; г) Генеральна конференція.
5. Виберіть правільний варіант відповіді:
а) Протестантизм заперечує таїнство священства;
б) Православ’я заперечує таїнство священства;
в) Католицизм заперечує таїнство священства.
6. Виберіть правільний варіант відповіді:
Кірха – це
а) головний убір православних монахів;
б) лютеранський храм;
в) католицьке таїнство.
7. Виберіть правільний варіант відповіді:
Примас – це
а) в католицькій церкві головний з єпископів, який має вищу владу стосовно духовенства даної країни;
б) в католицькій та англіканській церквах головний з єпископів, який має вищу владу стосовно духовенства даної країни;
в) людина, яка прийняла нову віру;
г) в протестантських церквах і християнських сектах – керівник громади.
ІІ РІВЕНЬ
1. Дайте загальну характеристику католицизму.
2. З позицій сучасності висловіть свою точку зору на моральні заповіді християнства.
3. Зясуйте сучасне ставлення християнської католицької церкви до нехристиянських конфесій, до власності.
4. Спільні догматичні та віросповідальні засади в усіх протестантських конфесіях.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Етапи становлення християнства як релігії.
2. Християнськи таїнства та дії під час їх здійснення.
3. В чому суть і значущість поновлення католицької церкви про які оголосив Другий Ватиканський собор (1962-1965р.).
4. Конфесійні відмінності в святковому календарі християн.
5 ВАРІАНТ
І РІВЕНЬ
1. Церква в Херсоні, у якій влітку 988 р. був охрещений князь Володимир?
а) церква св. Петра; в) церква св. Якова;
б) церква св.Юри; г) церква св.Андрія.
2. Річка, приток Дніпра,на якій за літописом 14 серпня 988 р. відбулося хрещення киян?
а) Почайна; в) Прип’ять;
б) Полтва; г) Прут.
3. Автор «Слова про закон і благодать»?
а) Іон; б) Іов; в) Герц; г) Іларіон.
4. У яких роках силою державної влади було закріплено християнство як державну релігію Київської Русі?
а) 983-990 рр.; в) 989-993 рр.;
б) 988-991 рр.; г) 990-997 рр.
5. У якому столітті виникли перші автокефальні церкви?
а) 6 ст.; б) 2 ст.; в) 5 ст.; г) 7 ст.
6. У У якому році було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етопів підготовки Всеукраїнського собору?
а) 1918 р.; б) 1923 р.; в) 1921 р.; г) 1928 р.
7. Єзуїт, який стверджував, що лише прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання Риму та Рісі Московської.
а) Антоній Поссе він; в) Мартін Лютер;
б) Онисифор Дівочка; г) І. Іріугена.
8. У якому році у синодальному храмі возз’єдналися західноукраїнські уніати з православною церквою?
а) 1835; б) 1840; в) 1839; г) 1843.
9. Віровчення про чистилище є:
а) догматом православ’я;
б) догматом католиків;
в) догматом лютеран.
10. До яких релігій чи їх напрямків належать ці Символи Віри (кредо):
а) «Вірую в усіх українських Богів, єдиних у Сварозі»;
б) «Вірую в єдиного Бога-отця і Бога-Сина і Бога-Святого Духа, що від Отця походить»;
в) «Вірую єдиного Бога-отця і Бога-Сина і Бога-Святого Духа, що від Отця і від Сина походить».
ІІ РІВЕНЬ
1. Прокоментуйте твердження: «Викладання в школах «Закону Божого» та підтримка державою християнської церкви є порушенням Конституції України, Законів про Освіту та про Свободу совісті й релігійних віросповідань».
2. Які основні етапи становлення християнства як релігії.
3. Дайте загальну характеристику православ’я.
4. Охарактеризуйте особливості українського православ’я.
ІІІ РІВЕНЬ
1. Охарактеризуйте основні догмати християнського віровчення.
2. Які спільні догматичні та віросповідні засади в усіх протестантських конфесіях?
3. Яким чином пов’язана протестантська етика і капіталістичне суспільство.
4. Чи сприяє християнство, на ваш погляд, розвитку людської свободи чи ні. Обґрунтуйте відповідь.
6 варіант
І рівень
1. Грецька царівна, дружина князя Володимира.
а) Ольга; б) Катерина; в) Анна; г) Єрея.
2. Яке місто було резиденцією Київського митрополита до 1036?
а) Переяслав; в) Київ;
б) Константинополь; г) Львів.
3. У якому році стараннями князя Юрія Львовича було засновано Галицьку метрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді?.
а) 1301; б) 1305; в) 1303; г) 1308.
4. У якому році була прийнята Берестейська унія?
а) 1596; б) 1593; в) 1598; г) 1599.
5. Митрополит, який останнім носив титул «Київський і всієї Русі»?
а) Роман; в) Афанасій;
б) Іона; г) Алексій.
6. До якого року православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату?
а) 1983 р.; б) 1993.; в) 1990.; г) 1997.
7. Бюрократична установа, яку заснував Петро 1 у 1721 р. для нагляду за справами церкви – це …
а) патріархат; в) Установа нагляду;
б) Священний синод; г) управлінський орган.
8. Засновник ордену єзуїтів, який виник у 1534 р. для боротьби з Реформацією.
а) Бенедикт Нурсійський; в) Альберт Ейнштейн;
б) Домінік; г) Ігнатій Лойола.
9. Міжнародний центр управління католицизму – це…
а) Візантія; б) Ватикан; в) Москва; г) Рим.
10. Яка з перекислених течій належить до ранніх течій протестантизму?
а) мормони; в) п’ятидесятники;
б) анабаптизм; г) квакери.
ІІ РІВЕНЬ
1. Дйте загальну характеристику каталіцізму.
2. Охарактеризуйте Біблію як священну книгу і культурно-історичну памятку.
3. В чому полягає християнське вчення про Святу Трійцю.
4. Які існують конфесійні відмінності в святковому календарі християн?
ІІІ РІВЕНЬ
1. Чим відрізняються догматичні та віросповідні засади в усіх протестантських конфесіях?
2. Порівняйте концепції про те, що відбувається після смерті у християн, мусульман та буддистів.
3. Назвіть причини непорозумінь між християнами та іудеями з точки зору православ’я.
4. З'ясуйте сучасне ставлення християнської католицької церкви до нехристиянських конфесій, до власності.
ТЕСТИ
Варіант № 1.
І рівень:
1. В якому судженні дано майже повне визначення буття:
а) буття – це весь матеріальний світ;
б) буття – це вся безмежний всесвіт;
в) буття – це всі форми психічної діяльності;
г) буття – це те що існує.
2. Яке судження виражає матеріалістичне поняття єдності світу:
а) світ єдиний, тому що у його основі лежить єдина субстанція;
б) єдність світу визначається загальною структурністю;
в) єдність світу полягає в його загальній закономірності;
г) єдність світу полягає в його матеріальності.
3. Яке судження обґрунтовує ідеалістичну філософію:
а) ідеї повинні відповідати речам;
б) речі повинні відповідати ідеям;
в) повинно бути взаємна відповідність між речами та ідеями;
4. Якому філософському напрямку відповідає судження «Божий дух живить матерію і примушує її рухатись»:
а) матеріалізму; б) ідеалізму; в) дуалізму; г) сциентизму.
5. Що є найбільш стійким у предметах та речах:
а) форма; б) зміст; в) стан; г) подія.
6. Знайдіть метафізичне судження про простір та час:
а) простір та час пов’язані з матерією;
б) простір та час існують незалежно від матерії;
в) простір та час існують в єдності один з одним.
7. Якою являється сутність речей:
а) вірогідною; б) прихованою; в) непізнаваною.
8. Яким е співвідношення між поняттями «рух» та «розвиток»:
а) розвиток є часткою руху;
б) рух є часткою розвитку;
в) рух та розвиток частково входить один в одного;
г) рух та розвиток виключають одне одного.
9. За якими ознаками характеризується процес розвитку:
а) несуперечливість; в) аморфність;
б) хаотичність; г) необратимість.
10. Окресліть, якими постають визначення буття у сучасній науці.
ІІ рівень:
1. Розкрийте основні аспекти значення проблеми буття для філософії.
2. Окресліть та поясніть виявлення людських вимірів проблеми буття у філософії.
3. Окресліть категорії, якими визначалось буття в античній та середньовічній філософія.
ІІІ рівень:
1. Виділіть особливості розуміння та визначення буття у некласичній філософії.
2. Наведіть перелік основних філософських позицій, пов’язаних із розумінням вихідних підвалин буття.
Варіант № 2.
Гносеологія - це
а) одне із наукових дисциплін, що вивчає пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань;
б) позиція у підході до пізнання, яка заперечує принципову можливість або мати істині знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо їх віднесення до істини;
в) висловлення сумніву у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності.
2. Який з філософів уперше застосував термін „агностицизм”
а) Г.Гекслі;
б) І. Кант;
в) Д. Юм.
3. Пізнавальне відношення включає в себе три складових:
а) суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання (знання);
б) суб'єкт, об'єктивний дух і зміст пізнання;
в) суб'єктивний дух, об'єкт і зміст пізнання.
4. Скільки існує гносеологічних позицій щодо пізнання світу:
а) 5;
б) 4;
в) 3.
5. Який з гносеологічних принципів, полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, а\ створення „другої реальності” – світу культури:
а) принцип творчої активності суб'єкта пізнання;
б) принцип об'єктності;
в) принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання.
6. Який філософ висловлював словами, ідеалізм „.... не знає дійсної чуттєвої, діяльності як такої”
а) К.Маркс;
б) Л.Фейєрбах;
в) Ф. Бекон.
7. Основними формами чуттєвого пізнання є
а) відчуття, сприйняття й судження.
б) відчуття, сприйняття й уявлення.
в) уявлення, судження й умовивід.
8. Основними формами раціонального (логічного) пізнання є
а) судження, умовивід, відчуття;
б) поняття, судження, сприйняття;
в) поняття, судження, умовивід.
9. Істина – це
а) адекватне відображення в свідомості людини об'єктивної реальності;
б) зміст людських знань, який не залежить від суб'єкта;
в) основна характеристика відношення пізнавального образу до об'єкту пізнання.
10. Види пізнання:
а) життєво – досвідне, наукове, філософське, релігійно – містичне, мистецьке;
б) мистецьке, наукове, релігійно – містичне;
в) екстрасенсорне, життєво – досвідне, наукове, мистецьке.
ІІ рівень.
1. Порівняйте між собою життєво-досвідне, наукове та художньо – мистецьке пізнання, доведіть їх переваги та недоліки.
2. Розкрийте основний зміст видів, рівнів та форм пізнання.
ІІІ рівень.
1. Поясніть відмінність між поняттям істини і правди.
2. Окресліть відмінність і негативні аспекти прагнення людини пізнавати.
Варіант № 3.
І рівень:
1. Як співвідносяться між собою філософія та наука:
а) філософія є частиною науки;
б) наука є частиною філософії;
в) філософія та наука частково включаються одна в одну;
г) філософія та наука виключають одна одну.
2. Який із названих законів відноситься до основних законів діалектики:
а) закон тотожності;
б) закон єдності та боротьби протилежностей;
в) закон суперечності;
г) закон взаємозв’язку змісту та форми.
3. Яким є зміст істини:
а) суб’єктивним;
б) об’єктивним;
в) трансцендентним;
г) конвенціональним.
4. Розкладання фактів на їх елементарні складники є:
а) абстрагуванням;
б) аналізом;
в) синтезом.
5. Учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання є:
а) софістика;
б) метафізика;
в) діалектика.
6. Філософська теза, згідно якій, довести можна все, що бажано, у залежності від підстав, притаманна:
а) софістиці;
б) метафізиці;
в) діалектиці.
7. Якою є сутність речей:
а) очевидною;
б) схованою;
в) непізнаваною.
8. Співвіднесеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами, є характерною рисою постнекласичної картини світу
а) класичної картини світу;
б) некласичної картини світу;
в) постнекласичної картини світу.
9. Уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події, панування незмінних законів і суворого детермінізму, характерно для:
а) класичної картини світу;
б) некласичної картини світу;
в) постнекласичної картини світу.
10. Критерії істинності відносяться до:
а) ідеалів та норм наукового пізнання;
б) наукової картини світу;
в) філософським основам науки.
ІІ рівень.
1. Охарактеризуйте основні причини появи науки.
2. Порівняйте класичну і некласичну картини світу.
3. Опишіть будь-яку методологію.
ІІІ рівень
1. Простежте основні тенденції розвитку науки. Якими вони Вам уявляються - більш позитивними чи негативними? Чому?
2. Використовуючи, на Ваш погляд, адекватну методологію, проаналізуйте людину як предмет пізнання.
Варіант № 4.
І рівень
1. Вчення про те, що суспільство є результатом свідомого об’єднання окремих індивідів з метою реалізації прагматичних цілей є:
а) соціальний атомізм; в) соціальний плюралізм;
б) соціальний редукціонізм; г) соціальний деструктивізм.
2. Проблеми суспільного буття в контексті вчення про ноосферу аналізував:
а) Конфуцій; в) Вернадський;
б) Фіхте; г) Шестов.
3. Ототожнення суспільства і держави мало місце в філософії:
а) Аристотеля; в) Вебера;
б) Дюркгейма; г) Пуанкаре.
4. Визнання виробничої діяльності першоосновою суспільного розвитку є:
а) суб’єктивний ідеалізм;
б) соціально-економічний детермінізм;
в) провіденціалізм;
г) об’єктивний ідеалізм.
5. Представники технологічного детермінізму в процесі розвитку суспільства абсолютизують і фетишизують роль:
а) совісті; в) віри;
б) грошей; г) техніки.
6. Соціальні інститути впорядковують і регламентують:
а) сферу освіти; в) рекреаційну сферу;
б) сферу торгівлі; г) всі сфери суспільства.
7. Проблему відчуження особистості у сучасному суспільстві аналізує філософія:
а) неопозитивізму; в) екзистенціоналізму;
б) постпозитивізму; г) структуралізму.
8. Історична спільнота, що сформувалася на певній території і характеризується спільністю мови, культури, історичних переживань, економічних інтересів та має потребу у самовизначенні – це:
а) раса; в) нація;
б) клас; г) страта.
9. Засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей для успішного функціонування у суспільстві – це:
а) соціалізація; в) комерціалізація;
б) деградація; г) новація.
10. «Людина маси» досліджується в концепції:
а) Поппера; в) Парсонса;
б) Ортеги-і –Гассет; г) Туліна.
ІІ рівень
ІІІ рівень
Варіант № 5.
І рівень
1. Хто вперше використав термін «Філософія історії»:
а) Віко; в) Віндельбанд;
б) Вольтер; г) Вітгенштейн.
2. Циклічна модель історії домінувала в добу:
а) античності; в) Відродження;
б) середньовіччя; г)сучасності.
3. Теорія індустріального суспільства була розроблена:
а) Августином; в) Ароном;
б) Марксом; г) Шпенглером.
4. Грецьке слово історія означає:
а) розповідь; в) гіпотеза;
б) наука; г) принцип.
5. Проблему осьового часу історії досліджував:
а) Маркс; в) Сорокін;
б) Фрейд; г) Ясперс.
6. Лінійну модель історії представляє філософська концепція:
а) Ніцше; в) Тойнбі;
б) Маркса; г) Данилевського.
7. Цивілізація – це:
а) те ж, що і культура; в) зовнішній вияв предмета;
б) чуттєві дані; г) форма мислення.
8. Питання про «кінець історії» в новітній філософії поставив:
а) Фейєрбах; в) Фукуяма;
б) Фейєрабенд; г) Фуко.
9. Домінуючими сферами суспільного життя освіта і наука стають у суспільстві:
а) доіндустріальному;
б) індустріальному;
в) постіндустріальному.
10. Заперечувала існування єдиної логіки і етапів всесвітньо історичного процесу:
а) теорія природного відбору;
б) теорія культурно-історичних типів;
в) теорія відносності.
ІІ рівень
ІІІ рівень
1 Див.: Новая философская энциклопедия / Под ред. В.Степина. М.: Думка, 2000. Т.4. С.344
2 Див.: Новейший философский словарь / Под ред. А.А.Грицанова. Мн.: Интерпрессервис; Книжний дом, 2001. С.1173
3 Див.: Фромм Э. Забытый язык. Введение в науку понимания снов, сказки и мифы
4 Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – С.Пб.: Университетская книга, 1997. С. 177
5 Ferguson J. An Illustrated Encyclopaedia of Mysticism and the Mystery Religions, L., 1976., 201
6 Мамардашвили М.К. Мысль под запретом. Беседы с А.Э. Эпельбуэн// Вопросы философии.- 1992. - № 5.- , 112
7 Юревич А.В., Цапенко И.П. Функциональный кризис науки // Вопросы философии. – 1998. - №1. – С. 15-25. , 20
8 Тейяр де Шарден. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 240
9Энциклопедический словарь/ Издатели Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон. – Спб.: Типо-Литография И.А. Ефрона, 1896, -Т.19. - 14.
10 Андерхилл Э. Мистицизм. Опыт исследования природы и законов развития духовного сознания человека. К.: «София, 2000, 484.
11 Містики ХХ сторіччя: Енциклопедія. – М.: ООО «Видавництво Астрель»: МІФ: ООО «Видавництво АСТ», 2001, 13.
12 Ward K. God, Chance, and Necessity.Oxford: One World Publications, 1996. P. 1, 83
13 Містики ХХ сторіччя: Енциклопедія. – М.: ООО «Видавництво «Астрель»: МІФ: ООО «Видавництво АСТ, 2001,43.
14 Философский энциклопедический словарь/ Сост. С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев. – М.: Сов.энциклопедия, 1989, 95.
15 Философская энциклопедия. – М.: Сов.энциклопедия, 1969, 318-319.
16 Містики ХХ сторіччя: Енциклопедія. – М.: ООО «Видавництво Астрель»: МІФ: ООО «Видавництво АСТ», 2001, 482.
17 Розин В.М. Мистические и эзотерические учения и практики в средствах массовой информации// Общественные науки и современность.- 1997. - № 3, 45.
18 Оже М. Кризис смысла в современном мире// Философская и социологическая мысль. – 1995. - № 5-6.
19 Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. – К.: Либидь, 1990, 129
20 Хорунжий С.С. Заметки к энергийной антропологи. «Духовная практика» и «отверзание чувств»: два концепта в сравнительной перспективе// Вопросы философии, - 1999. - № 3, 55
21 Волков Ю.Г, . Поликарпов В.С. Человек: Энциклопедический словар. – М.: Гардарики, 1999, 231
22 Архімандрит Киприан (Керн). Духовне предки святого Григорія Паламы: Опит мистической родословной // Богословская мисль. – Париж, 1942. – Вып. 4 , 123
23 Капра Ф. Дао физики. – К.: «София», М.: ИД «Гелиос», 2002. - 28
24 Холл М. Энциклопедическое изложение масонской, герметической, каббалистической и розенкрейцеровской символической философии. – М.: Изд-во Эксмо; СПб.: Terra Fantastica, 2003. – 98
25 Там само, С. 50.
26 Там само, С. 50.
27 Там само, С. 58.
28 Там само, С. 60.
29Там само, С. 70
30 Там само, С. 70
31 Там само, С. 76
32 Там само, С. 86