Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ , МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Київський коледж будівництва ,архітектури та дизайну
ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
до курсового проекту
з дисципліни<Ландшафтна архітектура>
Виконав:
студент групи СП-32
Абельмас.Б.А
Перевірив:
Кізілова .М.Д
Київ,2013
ЗМІСТ
Вступ
1. Кліматичні та ґрунтові умови
2 .Ідея парку
3 .Планувальні особливості мережі доріг
4. Архітектурно - планувальне рішення
4.1 Зона головного входу
4.2 Зона прогулянкова
4.3 Зона активного відпочинку
4.4 Зона тихого відпочинку
5. Малі архітектурні форми
6 . Запроектовані насадження
Висновок
Використана література
Вступ
Історія паркобудуваня на теренах України слід віднести до періоду коли
Були розповсюджені ще утилітарні сади і парки при стародавніх населеннях , в також оточуючі лісові території ,жителі яких займались полюванням та збиранням грибів.
Природні умови України надзвичайно різноманітні : вони врадають унікальною придавленістю з точки зори великого спектра ландшафтів, що можна легко прослідкувати по регіонам. Тут теплі зими , родючі ґрунти та великий асортимент деревних рослин і плодових рослин. Формування парків на Україні пройшло чи малим етапом розвитку. Все це значно вплинуло на систему типологічних особливості їх організації.
Велика кількість парків України , що збереглася набула статусу пам’яток культури національних та природних заповідників , а через художню досконалість окремі з них стали врівень світового садово - паркового мистецтва.
Переходячи до типологічної характеристики парків загалом , а українських парків зокромя ,слід зауважити що в ієрархії міських о зеленнях загально користування (партери,сквери,парки ,сади)до парків прийнято відносити великі (як правило ,5 га) упоряджені тереторії є багатим складом деревних і чагарникових порід . Парки є рокрсаційним простором колективного користування призначень якого - розширити можливість змін обстановки людини умови пізнаня та оздоровчої діяльності в природніму оточені .
Створеня паркового середовища базується ряді аспектів :
Функціональний розподіл зон різного призначеня , планувальний вибір конфірмацій доріг , площ розміщеня паркових споруджень,композицій досягненя образної виразності ,при цьому комплексне їхнє рішення припускає проходженя ряду основних принципів проектуваня парків.
В основу класифікації парків покладено функціональну ознаку ,тобто
Перевагу одного ,характерного виду поводженя людини в природному середовищі.Наявність ведучої ,домінуючої функції в парку визначає його профіль , що надає можливість використовувати частину його території для
інших функцій.
1. Кліматичні та ґрунтові умови
Клі́мат, також підсо́ння — багаторічний режим погоди, який базується на багаторічних метеорологічних спостереженнях, 25—50-річні цикли, одна з основних географічних характеристик тої чи іншої місцевості. Основні особливості клімату обумовлюють атмосферний тиск, швидкість і напрямом вітру, температура і вологість повітря, хмарність і атмосферні опади, тривалість сонячної радіації, дальність видимості, температура верхніх шарів ґрунту і водоймищ, випаровування води із земної поверхні в атмосферу, висота і стан сніжного покриву, різні атмосферні явища і наземні гідрометеори (роса, ожеледь, туман, грози, завірюхи тощо). У ХХ ст. у число кліматичних показників увійшли характеристики елементів теплового балансу земної поверхні — сумарна сонячна радіація, радіаційний баланс величини теплообміну між земною поверхнею і атмосферою, витрати тепла на випаровування. З географічних факторів, що впливають на клімат окремого регіону, найістотнішими є широта і висота місцевості, висота над рівнем моря, близькість до морського узбережжя, вплив океанічних течій, особливості рослинного покриву, наявність снігу і льоду, ступінь забруднення атмосфери (парниковий ефект, руйнування озонового шару), що формує місцеві варіанти клімату.
Використання ґрунтів протягом тривалого часу під сільськогосподарськими культурами при незбалансованому внесенні добрив призводить до гострої нестачі тієї чи іншої поживної речовини, тобто зниження родючості .Важливим показником рівня родючості ґрунтів є вміст гумусу. Вміст гумусу в ґрунтах Вінниччини підпорядкований певній зональності і зумовлений особливостями генезису ґрунтів: тип ґрунтоутворення, гранулометричний склад ґрунтів, вид рослинності, тощо.
Найбільш поширеними ґрунтами в області є опідзолені ґрунти (приблизно 1318,6 тис. га), з яких 351,2 тис. га чорноземи опідзолені. Орні землі становлять 82%. Середній вміст гумусу в ясно - сірих та сірих опідзолених ґрунтах – 1,85%, темно - сірих опідзолених – 2,77% і чорноземах опідзолених – 3,39%.
Чорноземи типові займають площу приблизно 494 тис. га, з яких 91% розорані. Середній вміст гумусу - 4,01%. 36,3 тис. га припадає на інші типи чорноземних ґрунтів.
На площі 14,8 тис. га поширені дерново - слабопідзолисті ґрунти , середній вміст гумусу яких становить 0,90%. 9,1 тис. га цих земель зайняті малопродуктивними сільськогосподарськими вгіддями, з них 59% розорюється.
Решта типів ґрунтів поширені переважно на незначних площах і становлять 115,3 тис. га.
Середній вміст гумусу в ґрунтах області за даними Вінницького філіалу інституту “Укрземпроект”(1982р.) – 2,94%. Найвищий вміст його мають ґрунти Липовецького (3,99%), Хмільницького (3,87%), Калиновського (3,65%), Козятинського (3,87%) районів, найнижчий – у Барському (1,86%), Жмеринському (1,94%), Тиврівському (1,92%) і Муровано-Куриловецькому (1,97%) районах.
Відповідно ст.150 Земельного Кодексу України до особливо цінних ґрунтів в області віднесені чорноземи не еродовані суглинкові на лесах, лучно - чорноземні суглинкові, темно - сірі і чорноземи опідзолені суглинкові на лесах та їх глеюваті відміни, торфовища глибокі і середньоглибокі осушені. Загальна площа їх складає 580,9 тис. га, з них під орними землями – 550,1 тис. га.
105,9 тис. га сільськогосподарських угідь зазнають перезволоження, з них ріллі - 96,2 тис. га, 75,9 тис. га – заболочення, з них ріллі 38,9 тис. га, 2,2 тис. га – кам’янисті, з них ріллі 0,4 тис. га.
Мочаристі ґрунти або мочарі носять природно - антропогенний характер.
Висока розораність, насиченість сівозмін просапними культурами та шаблонна система обробітку - основні причини, які призводять до збільшення площ з мочарами.
Як елемент ландшафту, вони являють собою періодично перезволожену за рахунок підгрунтових вод ділянку місцевості, яка знаходиться в автоморфних умовах зволоження - на вододілах та схилах балок.
Так в Ямпільському, Томашпільському, Крижопільському, Піщанському, Могилів – Подільському, Чечельницькому і Чернівецькому районах на площі 18,1 тис. га, на вододілах та їх схилах, де ґрунтоутворюючі породи щільні дочетвертинні глини або ж оглеєні леси підстелені ними, утворились чорноземні - лучні мочаристі та мочарні ґрунти.
Мочарі, порівняно з оточуючими їх ґрунтами відрізняються більш важким гранулометричним складом і відсутністю агрономічно цінної структури: у вологому стані вони в'язкі, дуже липкі, в сухому – дуже злиті, щільні, тріщинуваті.
Частота появи і ступінь перезволоження таких ґрунтів залежить від погодних умов (після сухих років вони зникають, а після вологих, навпаки, збільшуються).
Періодичність у водному режимі ускладнює їх використання.
В місцях розміщення цих ґрунтів на схилах більше 7 градусів, в роки з надмірною кількістю опадів, виникають зсуви, які спричиняють руйнування поверхні ґрунту. Значна площа їх уже заліснена, але ще до 200 га знаходиться під сільськогосподарськими угіддями (переважно під малопродуктивними пасовищами).
2. Ідея парку
Парк культури та відпочинку у регулярному стилі. Вхід в парк вільний
Ідея створення парку полягає в тому ,щоб відвідувачам комфортно було ,щоб могли насолоджуватися красою природи , подихати свіжим повітрям та відпочити від повсякденного житя. Щоб в усіх завжди був заряд енергії та гарного настрою і всі могли гарно відпочити від денної праці.
Особливості психології перебування у природніму функціонального зонування паркових територій , розкритя планувальними засобами інтересів більш-менш рухливих груп відпочинку в парку на значній відстані від житлових масивів , ніж люди літнього віку і батьки з маленькими дітьми.
3. Планувальні особливості мережі доріг
Від правильного планування доріжко-стежкової мережі залежить не тільки перше враження від об’єкту , а й його функціональність .Але вигляд доріжко-стежкової мережі та співвідношення цього фактору і функціональність є дуже важливою.
Обєкт виконаний у регулярному стилі і цей стиль підображається саме у доріжко-стежкової мережі . Вони мають плавне закрученя на поворотах. Навіть в регулярному стилі пересуватися по ним комфортно.
Доріжки – важливий атрибут ландшафтного проектування. Варто врахувати , щоб доріжки були красиві та функціональні . На доному об’єкті доріжки асфальтні і пліточного покритя , стежки топтані і посипані щебенем.
Це покритя легко очищається є одним із самих дешевих варіантів. Краї доріжок захишені бордюром.
Вцілому мережа доріг призначена для зручного пересування відвідувачів по парку , а також для зручного догляду за рослинами.
4. Архітектурно-плнувальне рішення
4.1.Зона головного входу
Зона головного входу запроектована в регулярному стилі ,що з двох боків обсажана Липами та зеленим партером який обралює її. Дивлячись прямо ми можемо по бачити длінпровеу алею для прогулянки , але пройшовши далі ми дивимося на розмежування доріжок що ведуть до різних куточків парку. Центральна доріжка веде до пам’ятника (благородного оленя який проведе вас в прогулянку по парку . Він може повести в трьох напрямках :
1.В південно-східному напрямку зона тихого відпочинку.
2.В північно-схівдному розташована зона активного відпочинку.
3 .В східному напряму веде алея прям до річки.
4.2 Зона прогулянкова
Трасування дорожно-стежкової системи межі в зоні прогулянок носить певажно орієнтований характер та на вигідне розкритя серії пейзажних картин , визначають послідовний «відеоряд» різних за глибиною і перемінних та орієнтацією (на вид,на групи дерев , на високі точки місцевості) перспектив парку.
Прогулянкова зона призначена для огляду периферійної частини парку.
До прогулянкової зони можна включити всю систему доріг, щоб ознайомитися із різними куточками парку .
Прогулянкова зона має в собі складний лабіринт , що повинен зацікавити відвідувачів з малечою.
4.3 Зона активного відпочинку
Інтересам відвідувачів зона активного відпочинку парка відповідає її розташування поблизу входу до житлових будинків , з незначним розривом від транспортних магістралей та від інших , більш гучних зон , пов’язаних з масивним відвідуванням . Ландшафт цієї частини парку будується з урахуванням пріоритету невеликих напівзамкнених просторів , оточених акцентів (дерев з контрасними за формою і колористикою кронами ).
Багаторічні насадження дерев з боку транспортної магістралі виконує роль шумозахисного екрана . Ця зона парку більш тяжіє до найкоротшого зв’язку з другорядним входом .
Зона активного відпочинку в нас находиться в північно-східному напрямку від головного входу . В цій зоні у нас розташовані : ( танцювальна площадка , паркові кафе , спорт зал та розважальний комплекс) . Ця зона відкрита ,а в тіні можна сховатися лише під павільйонах для відпочинку .
На території активного відпочинку запроектовано різні види атракціонів , що призначені для дітей та дорослих .
Пляжна зона активного відпочинку включай в себе лодочну станцію , вишку спасателя , припляжні кафе , водні горки . Пляж улюблена зона відвідувачі в літні пори року.
4.4 Зона тихого відпочинку
Зона знаходиться в північно-східному напрямку від парадного входу . Вона складається з площаді на якій знаходиться фонтан . Цей водойм призначений для поліпшення настрою відвідувачів .
До зонии тихого відпочинку можна віднести майданчик для ігри в шахмати чи шашки який знаходиться на центральній площі парку . В зоні тихого відпочинку багато прогулянкових зон та зелених кімнат в яких можна відпочити після пргулянки по парку. До зони тихого відпочинку віднесемо і літній театр який розташований на іншому березі річки Дирло.
5. Малі архітектурні форми
Серед малих архітектурних форм було запропоновано арки , лавки , смітники ,альтанки , скульптури та фонтани і зелені кімнати.
Уявити наше життя без освітлення доріг ,вулиць , парків і алей практично не можливо , до того ж ліхтарні стовпчики – це приваблива декоративність сучасного пейзажу. Якісно виконати роботу по установці ліхтарів можуть тільки висококлафіковані професіонали .
Фонтан- це улюблене місце відпочинку в засушливий атмосфері сучасного міста . В містях з фонтано приглашанть на побаченя і ділові зустрічі . Тут влаштовують зону тихого відпочинку , які завжди заповнені людьми.
А влітку фонтан чудово рятує від спеки даруючи прохолоду людям та свіжість.
Лавки виконані з архітектурним нахилом з дерева покриті лаком та ажурної ковки. Конструкція є декоративною і має функціональне призначення – тимчасового відпочинку.
Смітники також мають декоративне призначення і виготовлені із цегли.
Альтанка – це місце . що дає змогу розслабитись людям і наставляти на подальший споглядання та спокій . Виконані із дерева та металу вони напіввідкриті на території парку вони призначені для відпочинку великої кількості населення .
Скульптури у парку знадяться біля парадного входу у вигляді Оленя та розкидані по всім куткам парку для різноманітності декоративних груп.
Арки є відокремлених елементам зони тихого відпочинку . Вони виконані із металу і мають ажурну форму.
МАФ є мистецтвом , що все створює для затишку і комфорту.
6 Запроектовані насадження
Яли́на (Picea Dietrich) — рід шпилькових дерев родини соснових; бл. 50 видів, поширених у помірній і холодній смугах Північної півкулі. В Україні поширена смерека звичайна або європейська (P. abies (L.) Karsten, або P. excelsa Link.), 20 — 40 (50) м заввишки, до 1 м товщини; плодоношення з 15, у насадженнях з 25 — 30 pp.; вік до 150, іноді й 200 pp. C. тіньо- і вологовитривале дерево, витримує незначне заболочення, найкраще розвивається на суглинкових і супіскових ґрунтах. В Україні С. займає бл. 850 000 га або 12,5 % всіх ліс. порід (третє місце після сосни і дуба). С. поширена насамперед у Карпатах (у Галичині й на Буковині та на сх. і півн.-сх. Закарпатті); у нижчій смузі лісів разом з буком і ялицею, у вищій (понад 900 — 1 200 м) становить суцільні (смерекові) ліси з убогим трав'яним настилом. Менші простори займає С. на Передкарпатті і Розточчі; невеликі острови (звич. як домішка до сосни і дуба) на Підляшші, півд.-зах. Поділлі й Чернігівщині. С. дає цінну деревину (вона біла, легка і м'яка), яку широко використовують у будівництві, деревообробній, целюлозно-паперовій промисловості, у виготовленні муз. інструментів тощо; кора С. має 7—15 % дубильних речовин. З С. добувають смолу, дьоготь, терпентину, живицю, деревний оцет; її розводять як декоративне дерево в парках, використовують у ліс. смугах тощо.
У Карпатах трапляється гірська форма звич. С., яку раніше вважали за окремий вид (P. montana). На Кавказі поширена С. східня [P. orientalis (L.) Link, et Carr.], в озелененні має значення С. енґельманська (P. engelmannii Engelm.) і С. колюча (P. pungens Engelm.).
Ли́па (лат. Tília) — род древесных растений. Объединяет около сорока видов деревьев и крупных кустарников, а также свыше сотни гибридогенных видов. Со времён Карла Линнея было описано свыше 350 видов, многие из которых позднее были сведены в синонимы ныне существующих таксонов.
По классической системе классификации Кронквиста род входит в семейство Липовые (Tiliaceae), но по результатам современных генетических исследований данное семейстЛистья очерёдные, косо-сердцевидные, сердцевидные, косо-овальные с более или менее выраженным пильчатым краем. При распускании листьев имеются прилистники, которые быстро опадают. У основания листа часто присутствуют экстрафлоральные нектарники.
Цветки по два—много собраны в цимозные зонтиковидные соцветия, которые отходят от особого прицветного листа — непохожего на обычные листья, до половины прирастая к его пластинке. Чашечка и венчик пятичленные. Тычинки в большом числе, при основании срастаются в более или менее заметные пять пучков. При этом у некоторых видов лип часть тычинок не имеют пыльников, превращаясь в стаминодии. Завязь цельная, пятигнёздая, в каждом гнезде по две семяпочки.во в системе классификации APG II включили в семейство Мальвовые.
Клен звичайний, або гостролистий — (Acer platanoides L.) — високе (25-30 м заввишки), струнке дерево роду клен родини сапіндових з колоноподібним стовбуром, вкритим дрібнотріщинуватою темно-сірою корою, з густою розлогою кроною. Пагони буруваті, блискучі з світлими смужками і сочевичками. На пагонах супротивно розміщені притиснуті бруньки, прикриті чотирма-шістьма шкірястими лусками. Верхівкова брунька більша і оточена двома боковими. Листки великі (5 — 15 см завдовжки, 8-15 см завширшки), 5-7-пальчастолопатеві, при основі серцеподібні. Лопаті загострені, виїмки між ними тупі.; молоді листки по жилках волосисті, у кутках жилок з борідкою волосків. Квітки правильні одностатеві або двостатеві з подвійною оцвітиною, розміщені в багатоквіткових прямостоячих щіткоподібних голих суцвіттях на коротких квітконосах. Чашечка п'ятироздільна (5-7 мм завдовжки, 3-4 мм завширшки), пелюсток п'ять, вони жовтувато-зелені, трохи вужчі і довші за чашолистки, оберненояйценодібні, тупі, звужені в нігтик. Тичинок 5-12, маточка одна, зав'язь верхня з двома стовпчиками..
Ко́нский кашта́н, или жёлудник[3], или эскулус[4] (лат. Aésculus) — род растений семейства Сапиндовые (Sapindaceae), многие виды которого повсеместно разводятся в парках. Листопадное дерево, достигающее 25 м высоты, или кустарник высотой 1,5—5 м.
Листья крупные, сложные 5—7-пальчатые, супротивные, с длинными черешками, без прилистников. Образуют плотную крону.
Цветки колокольчатые, до 2-х см диаметром, обоеполые, неправильные, с косой плоскостью симметрии, проходящей через четвёртый чашелистик. Соцветия большие, в виде пирамидальных прямостоячих кистей. Цветочный покров двойной; зелёная чашечка состоит из 5 сросшихся у основания чашелистиков; беловатый с розовым основанием венчик состоит из пяти свободных лепестков, из которых один, находящийся между третьим и четвёртым чашелистиками, очень маленький, а иногда его и совсем не бывает; тычинок 7, нити у них длинные и согнутые; пестик один, состоящий из 3 плодолистиков; завязь верхняя трехгнёздая, в каждом гнезде по 2 семяпочки, из которых одна направлена вверх, а другая вниз; столбик длинный. Цветёт в мае—июне. Нектар цветков каштана содержит 65—75 % сахарозы. Форма конского каштана с махровыми цветками нектара не даёт.
Плод — трёхстворчатая шиповатая коробочка, открывающаяся по створкам, с одним крупным семенем; зародыш согнутый, белка нет.
Граб звичайний (Carpinus betulus L.) — дерево родини березових (Betulaceae). Стовбур ребристий, 7-20 м заввишки, вкритий ясно-сірою гладенькою корою. Крона густа, циліндрично-округла. Молоді пагони тонкі, бурі, опушені шовковистими волосками, з білими сочевичками, бруньки загострені з війчастими лусочками. Листки чергові, овальні (6-15 см завдовжки, 3-6 см завширшки), загострені, при основі інколи серцеподібні, двічі зубчасті, темно-зелені, голі. Завдяки численним випуклим жилкам молоді листки мають гофровану поверхню. Квітки одностатеві, рослина однодомна. Тичинкові квітки голі, зібрані в циліндричні сережки (2,5-6 см завдовжки), кожна квітка має приквіткову червонувату лусочку, при основі якої знаходяться 5-7 тичинок. Маточкові сережки (до 2 см завдовжки) при достиганні видовжуються (до 15 см), малоквіткові. Квітки з простою оцвітиною, що має короткий зубчастий відгин, сидять у пазухах дрібних покривних лусок. Пізніше луски розростаюся, утворюючи листоподібну трилопатеву обгортку (плюску). При достиганні плодів обгортка стає шкірястою і покриває горішок. Плід — горішок (5-10 мм завдовжки), овальний, бурий, блискучий, ребристий, вгорі з залишками оцвітини.
Берёза пови́слая (лат. Bétula péndula) — вид растений рода Берёза (Betula) семейства Берёзовые (Betulaceae). Широко распространённая лесообразующая порода, формирующая мелколиственные леса по всем климатическим зонам, кроме тундры; однако берёзовые леса по большей частью не являются коренными, а возникают на месте сведённых или сгоревших лесов, в первую очередь хвойных. Чаще связана с бедными, хорошо дренированными почвами. Так как берёза светолюбива, легко вытесняется более долгоживущими и крупными деревьями; во многих случаях присутствует в лесах только как примесь, по более светлым участкам. В лесостепных и степных районах формирует коренные древостои.
Имеет обширный ареал в Европейской части России (от тундры до степей), растёт в Западной Сибири, на Алтае и Кавказе. Восточная граница — озеро Байкал.
За пределами России распространена почти по всей Европе, за исключением Пиренейского полуострова, в Северной Африке, в Передней и Центральной Азии. Из видов берёз имеет наибольший ареал. В горы эта берёза поднимается до высоты 2 100 — 2 500 м над уровнем моря. Интродуцирована повсюду в зоне умеренного климата. При благоприятных условиях достигает 25—30 м в высоту и до 80 см в диаметре. Корневая система берёзы сильно развита, но проникает в почву неглубоко, поэтому деревья нередко подвергаются ветровалу. Кора у молодых деревьев коричневая, а с 8—10 лет белеет. Молодые особи можно спутать с видами ольхи. Во взрослом состоянии хорошо отличается от других деревьев по белой коре. У более старых деревьев кора в нижней части ствола становится глубокотрещиноватой, чёрной.
Дуб (лат. Quércus) — род деревьев и кустарников семейства Буковые (Fagaceae).
Род объединяет более 600 видов. Естественным ареалом дуба являются регионы Северного полушария с умеренным климатом. Южной границей распространения являются тропические высокогорья; несколько видов встречаются и южнее экватора: например, Quercus lineata Blume — на Больших Зондских островах, Quercus humboldtii Bonpl. — в Боливии.
Многие виды этого рода принадлежат к числу так называемых вечнозелёных, то есть снабжены листьями кожистыми и остающимися на растении по нескольку лет. У других листья опадают ежегодно или, высыхая, остаются на дереве и разрушаются постепенно. У одних — у большинства вечнозелёных — листья цельные, у других лопастные. Цветки мелкие, однополые: мужские и женские на одном и том же растении. Женские цветки образуют небольшие пучочки или серёжки, мужские собраны висячими или стоячими, часто длинными серёжками. Цветочные покровы простые, слабо развитые, но при основании женских цветов образуется множество чешуевидных листочков, сидящих на кольчатом валике, который есть не что иное, как разросшееся цветоложе.
Формула цветка:
При созревании плодов этот валик вместе со своими чешуями разрастается ещё больше и таким образом формируется характерное блюдце — плюска, которая облекает снизу дубовый плод, или жёлудь. У разных видов дуба величина жёлудей и форма чешуек крайне разнообразны: у одних чешуйки весьма малы, у других, как у дуба венгерского, они длиной почти в сантиметр, отвёрнуты и т. д. Завязь цветков дуба почти всегда трёхгнёздая; но во время созревания плодов разрастается только одно гнездо и получается односемянный плод с крепким кожистым околоплодником, причисляемый справедливо к числу орехообразных плодов.
То́поль (лат. Pópulus) — род быстрорастущих деревьев семейства Ивовые (Salicaceae). Лес с преобладанием тополей называют тополёвником. Русское слово «тополь» происходит от др.-рус. тополь, а то, в свою очередь, от праслав. *topolь (откуда также церк.-слав. тополь (ж. р), укр. топо́ля, белор. таполя, болг. топо́ла, сербохорв. топо̀ла, словен. tорólа, чеш. tороl, словацк. tороľ, польск. tороlа, tороl, в.-луж. , н.-луж. tороł и даже лит. tãpalas). О происхождении праславянской формы существует несколько гипотез:
традиционно её считают ранним заимствованием из лат. pōpulus с последующей диссимиляцией р-р > t-р, однако в тех романских языках, с которыми могли контактировать носители праславянского, засвидетельствована только форма с метатезой *plōp(u)lus (рум. рlор, алб. рlер, итал. рiорро), из которой невозможно вывести славянскую форму[4];
возможно, она связана со славянским же словом *topь («топь, болото»), ср. рус. тополь (ж. р.) «болотистое место»;
если лит. tuopa является исконным словом, с ним может быть связано славянское *top-olь, которое в таком случае является продолжением индоевропейской формы (ср. ниже др.-греч. πτελέᾶ).
Родовое название происходит от лат. pōpulus, обозначавшего ещё в античности белый и чёрный тополя[6], известна также форма «popplum». Все известные романские и германские формы (англ. poplar < англо-норм. popler < ст.-франц. poplier; нем. Pappel < др.-в.-нем. popel, papilboum, также лит. pẽplė < вост.-прус. pępp(e)l) восходят в конечном счёте к латинскому. Происхождение латинского слова остаётся неясным . Традиционно его связывают с др.-греч. πτελέᾶ «вяз» (ср. эпидаврск. πελέα «то же» и др.-греч. ἀπελλόν , однако их родство плохо объясняется как по фонетическим, так и по семантическим основаниям . Против этого также свидетельствует название тополя, по своему словообразованию похожее на лат. opulus «клён», учитывая сходство по форме пластины листьев белого тополя и итальянского клёна . Предполагается также галльское происхождение названия .
ВИСНОВОК
Світова практика створення парків , особливо в останні десятиліття , свідчуть про динаміку зміни в уявлені про призначення паркового середовища , у змісті відпочинку і характері планувальної організації території. Ці зміни відбуваються в напрямку інтеграції усіляких формул відпочинку , гнучкої трансформації у використанні паркових просторів і відновленні засобів досягнення їхньої образної виразності.
Даний парк виконаний в регулярному стилі .
Ідея створення парка полягає в тому ,щоб відвідувачам комфортно було відпочивати , щоб вони , могли насолодитись свіжим повітрям та відпочинком від повсякденного життя. Щоб в усіх завжди був заряд енергії і він міг гарно вплинути на цілий день.