Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Безробіття — соціально-економічне явище, що характеризується відсутністю повної зайнятості у певної частини сукупної робочої сили, здатної і бажаючої трудитися.
Бідність — неможливість для людини жити по мінімальних національних стандартах споживання. Бідне населення — громадяни, чиї доходи нижче офіційного прожиткового мінімуму.
Депопуляція — природний збиток населення країни внаслідок перевищення смертності над народжуваністю, що проявляється в зменшенні абсолютної чисельності населення, перевищенні смертності над народжуваністю.
Державний мінімальний соціальний стандарт (ДМСС) — встановлені органами державної влади на визначений період часу єдині мінімальні соціальні нормативи і норми, що відбивають найважливіші потреби людини в матеріальних благах, загальнодоступних і безкоштовних послугах, які гарантують відповідний рівень життя.
Децентралізації управління соціальною сферою — передача все більшого обсягу повноважень регіональним і місцевим органам влади в реалізації соціальної політики. Припускає регіоналізацію соціальної політики, тобто облік регіональних особливостей формування і протікання соціальних відносин при реалізації соціальних програм на місцях.
Змішана фінансова участь у реалізації соціальних програм — активізація механізмів залучення поряд з бюджетними і позабюджетними засобами для фінансування соціальної сфери.
Молодіжна державна політика — система діяльності держави у відносинах з особистістю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов і гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах країни, суспільства.
Об’єкт соціальної стандартизації — послуга чи інший аспект діяльності галузей соціальної сфери, що підлягає стандартизації.
Політика — організована, цілеспрямована діяльність держави, пов’язана з проведенням певної лінії, в регулюванні соціальних відносин забезпечення соціальних гарантій, пільг і виплат.
Пріоритети соціальної політики — найважливіші, найбільш значущі соціальні проблеми, усвідомлені як першочергові задачі соціальної політики. Пріоритетність визначається виходячи зі складу, реального взаємозв’язку і гостроти найважливіших соціальних проблем і припускає ранжирування заходів у рамках соціальної політики, виділення довгострокових, середньострокових і екстрених заходів.
Система державних мінімальних соціальних стандартів (ДМСС) — сукупність взаємозв’язаних державних, регіональних і місцевих стандартів.
Соціальне обслуговування — діяльність соціальних служб по соціальній підтримці, наданню соціально-побутових, соціально-медичних, психолого-педагогічних, соціально-правових послуг і матеріальної допомоги, проведення соціальної адаптації, абілітації і реабілітації громадян, які перебувають у важкій життєвій ситуації.
Соціальна політика — система цілеспрямованих державних заходів і акцій по регулюванню відносин між різними соціальними групами населення в частині підвищення суспільного добробуту, поліпшення якості і рівня життя, раціонального використання трудового потенціалу і на цій основі — зростання ефективності функціонування економіки країни.
Соціальна реабілітація — відновлення юридичного, соціального, професійного статусу. Індивідуальний процес С. р. — це відновлення в особистості навичок до соціального спілкування, актуалізація особистістю правил і норм, прийнятих у даному суспільстві. Правова Р. — знаходження людиною всіх юридичних прав і гарантій, прийнятих у даному суспільстві, побутова Р. містить у собі реабілітацію професійну, виробничу, сімейного статусу. До С. р. належить також проблема психологічної реабілітації, насамперед у питанні знаходження особистістю колишнього соціального статусу. У соціальній політиці пріоритетне значення має проблема юридичної і професійної С. р.
Соціальна справедливість — соціально-психологічне сприйняття принципів і форм організації суспільства, що відповідає інтересам людей і соціальних груп, тобто узагальнена моральна оцінка суспільних відносин. С. с. — один з основних загальнолюдських соціальних ідеалів, конкретне розуміння якого змінювалося протягом історії; і сьогодні немає єдиного розуміння його змісту. При визначенні С. с. найчастіше її співвідносять із соціальною рівністю, і в цьому контексті С. с. розуміється як міра рівності в розподілі матеріальних і духовних благ у суспільстві, статусів і влади, а також у життєвому стані різних суспільних груп.
Соціальна сфера (економіко-управлінський аспект) — сукупність галузей, програм і заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей і результатів, пов’язаних з підвищенням суспільного добробуту і поліпшення якості життя населення.
Соціальна сфера як підсистема суспільного організму характеризується специфічними процесами взаємодії і відтворення людини, особистості, соціальних груп, населення в цілому особливого виду відносинами, що складаються з приводу відтворення людського потенціалу і розподілу соціальної справедливості в суспільстві, здійснює тільки їй властиві функції диференціації й оформлення соціальних груп.
Соціальний стандарт — норми, правила, характеристики, розроблені на основі згоди по істотних питаннях соціальної політики між більшістю заінтересованих сторін, прийняті, затверджені відповідним органом. Соціальні стандарти відбивають рівень задоволення сукупності соціальних потреб населення, тому за рівнем можуть диференціюватися на мінімальний, середній, раціональний.
Соціальні відносини — вид універсальних суспільних відносин, що розвиваються на основі взаємодії особистісних, міжособистісних і групових відносин з урахуванням соціального статусу кожної людини, ступеня спільності і відмінності громадян за родом занять, політичними симпатіями, етнічною приналежністю, майновим статусом й іншими сутнісними факторами. Основною ланкою соціальних відносин є міра соціальної справедливості, що є похідною від рівності можливостей для реалізації свого потенціалу всіма членами суспільства.
Стандартизація соціальних послуг — діяльність по встановленню основних вимог до об’єктів стандартизації, обсягів і якості соціальних послуг, порядку й умов їх надання.
Стратегія соціальної політики — корінне рішення системи соціальних проблем на конкретному історичному етапі розвитку суспільства. Визначальним у стратегії є не тимчасові параметри, а характер рішення, достатність для якісних змін ситуації. Вихідним пунктом її розробки є вибір перспективної моделі соціально-економічного устрою суспільства.
Суб’єкти соціальної політики — різні організаційні структури, соціальні інститути, соціальні групи, персоналії, що реалізують соціальні програми і заходи в суспільстві.
Цивільне суспільство — тип суспільного устрою, який відрізняється багатосуб’єктністю суспільного, економічного, соціального, культурного, політичного життя, що припускає діяльність у суспільстві вільних асоціацій, соціальних інститутів, соціальних рухів, наявність безлічі самостійних суб’єктів господарювання й інститутів самоврядування, реалізацію прав і свобод особи, забезпечення її недоторканності і безпеки.
Тема 1. Соціальна політика як функція державного
управління та її складові 24
Тема 2. Становлення ринкової економіки в Україні
та зміни в соціальній політиці 49
Тема 3. Нормативно-правове забезпечення соціальної
політики в Україні 77
Тема 4. Планування і фінансування розвитку соціальної
сфери 95
Тема 5. Соціальний захист людини як система 118
Тема 6. Соціальний захист економічно активного
населення 144
Тема 7. Соціально-трудові конфлікти, їх урегулювання
та вирішення 170
Тема 8. Форми захисту соціально вразливих категорій
населення 201
Тема 9. Захист і соціально-трудова реабілітація інвалідів 220
Тема 10. Державна підтримка сімей з низькими доходами 237
Тема 11. Державне пенсійне страхування і недержавні
пенсійні фонди 263
Тема 12. Основи формування соціальної політики
підприємства. 285
ТЕМА 1. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК ФУНКЦІЯ
ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ЇЇ СКЛАДОВІ
5.1. Генезис соціальної держави.
5.2. Соціальна політика сучасної держави.
1. Ключові слова і терміни дисципліни
Кожна навчальна дисципліна спирається на обмежену кількість слів і термінів, що утворюють своєрідний кістяк, опорну конструкцію, на якій тримаються вся термінологія і основний зміст навчального посібника.
Такі слова і терміни називають ключовими. Правильне їх тлумачення полегшує розуміння і засвоєння матеріалу.
Для нашої дисципліни роль ключових відіграють такі слова і терміни: «соціальні потреби», «соціальні відносини», «соціальні процеси», «соціальна політика», «соціальне управління», «соціальні нормативи», «соціальні стандарти».
Соціальні потреби — це вираз або вияв соціальних очікувань та запитів індивідумів та соціальних груп у суспільстві на певному рівні його розвитку. Потреби у міру їх усвідомлення перетворюються на інтереси, що, у свою чергу, стимулює індивідів та соціальні групи на досягнення мети.
Потреби можна зобразити у вигляді такої піраміди (рис. 1.1):
Всі потреби класифікуються: за сферами діяльності; за об’єктами; за функціональною роллю; за суб’єктами.
Рис.1.1. Піраміда життєво необхідних потреб індивіда
Соціальні відносини — це відносини між групами людей, що різняться своїми засобами буття, займають різне положення у суспільстві та беруть неоднакову участь у його економічному й політичному житті.
Соціальні відносини — це відносини рівності та нерівності людей у їхній спільній діяльності. Вони можуть носити характер співпраці або конфлікту.
Соціальні відносини пов’язані з нерівноцінними можливостями та умовами існування й розвитку особистості залежно від причетності до соціальної спільноти або групи (рис. 1.2).
Вищою метою соціальних відносин є досягнення соціальної справедливості.
Соціальні процеси — це послідовні зміни стану, елементів соціальної системи під впливом внутрішніх та зовнішніх умов.
Соціальні процеси поділяють на процеси функціонування (вони забезпечують відтворення об’єкту соціальної системи), процеси розвитку (вони обумовлюють перехід об’єкта до нового (якісного) стану. Але розвиток може бути як прогресивним, так і регресивним (рис. 1.3).
Через розв’язання соціальних протиріч і проблем здійснюється реалізація соціальних процесів. Останні потребують соціального управління.
Рис. 1.2. Соціальні відносини особистості
Соціальне управління — це різновид управління, функцією якого є забезпечення та реалізація потреб прогресивного чи регресивного розвитку суспільства та його підсистем. Зміст соціального управління полягає у формуванні критеріїв та показників соціального розвитку, розробка заходів щодо реалізації соціальних проблем, використання засобів вирішення соціальних проблем.
Рис. 1.3. Напрями розвитку соціальних процесів
Соціальне управління має багато підсистем і здійснюється через державну політику, яка втілюється у життя на всіх рівнях соціального буття.
Суб’єктом соціального управління є система соціалізованих органів (державних, громадських), а об’єктом — особистість, соціальні групи, суспільство.
Стадії соціального управління:
1) прогнозування;
2) практикування;
3) планування;
4) регулювання;
5) керівництво.
Засоби соціального управління:
1) економічні;
2) адміністративні;
3) ідеологічні;
4) соціально-психологічні;
5) специфічно соціальні.
Соціальне управління по-іншому називають державною політикою.
У свою чергу державна політика — це сума актів публічної діяльності, які уряд здійснює через свої органи і які мають вплив на громадян держави. Або, по-іншому, — це організована ціле-
спрямована діяльність держави та її органів на всіх рівнях влади, що забезпечує регулювання певних відносин і впливає на різні сторони життя людей (рис. 1.4).
Соціальна політика — це важлива складова внутрішньої політики держави, яка втілюється в життя через соціальні програми і на практиці реалізує відносини в суспільстві в інтересах і через інтереси основних соціальних груп населення.
Визначальною у соціальній політиці є діяльність держави, спрямована на регулювання, стабілізацію і розвиток соціальних відносин у суспільстві та реалізацію (задоволення) соціальних потреб людини.
Соціальна політика має завдання по розробці заходів щодо збереження та укріплення існуючого суспільного устрою, або заміни його новим (прогресивним або регресивним).
28
Узагальнюючий висновок
Основні ланки
Соціальна політика у суспільстві втілюється через соціальні програми, кінцевою метою яких є задоволення соціальних потреб на більшому чи меншому рівні. Для розробки соціальних програм і оцінки їх виконання потрібні соціальні нормативи і державні соціальні стандарти.
Соціальні нормативи і соціальні стандарти пов’язані з процесами соціального управління і використовуються у розробці основ соціальної політики.
Соціальні нормативи — це певні регламентовані значення соціальних показників, що виражають систему типових вимог соціальних суб’єктів до соціальних об’єктів з метою забезпечення відтворення і розвитку суспільства як цілого, та розв’язання його соціальних проблем.
Соціальні стандарти — встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних соціальних гарантій в даній державі3.
2. Об’єкт, предмет, методи і завдання дисципліни
«Соціальна політика»
Об’єктом називають ту об’єктивну реальність, на яку спрямована пізнавальна діяльність людини в межах конкретної галузі науки.
Об’єкт дисципліни «Соціальна політика» — це сукупність соціальних потреб людини, які вона має реалізувати в різних сферах свого життя і які повинні бути захищені з боку держави і суспільства.
Термін «метод» у буквальному перекладі з грецької означає «шлях до чого-небудь». У мовній практиці під методом взагалі розуміють упорядковану діяльність, спрямовану на досягнення певної мети. Діяльність людини може бути практичною і теоретичною, пізнавальною. Стосовно практичної діяльності метод означає прийом, спосіб, образ конкретної дії (наприклад, прогресивний метод праці). Науковці під методом розуміють спосіб або сукупність способів пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Метод є знаряддям теоретичного дослідження предмета, своєрідною розумовою технологією.
Предмет і метод тісно пов’язані між собою. Первинним звичайно є предмет, а метод дослідження має бути адекватним предмету. Невідповідність обраного метода предмету обов’язково стане на заваді дослідникові, може призвести зрештою до хибних підсумків усього процесу пізнання. Дослідження складних предметів нерідко вимагає застосування кількох взаємодоповнюючих методів.
Це повною мірою стосується соціальної політики, яка будучи складною системою, включає в себе такі підсистеми: органи управління, нормативно-правову базу, науково-дослідні установи, освітні заклади, служби профорієнтації та зайнятості, управління праці та соціального захисту населення, процедури управління, програми та організаційні заходи їх реалізації, матеріально-технічну базу, відповідні комп’ютерні технології, інформаційне забезпечення тощо. Отже, для успішного дослідження такої складної системи не обійтися без сукупності різноманітних методів:
Основні завдання навчальної дисципліни:
3. Суб’єкти, об’єкти, принципи та механізми
реалізації соціальної політики
Соціальна політика у суспільстві реалізується через соціальні програми, які базуються на законодавчій базі, постановах, положеннях, інших урядових рішеннях, втілення в життя яких на різних рівнях виконавчої влади забезпечує задоволення соціальних потреб, соціальний захист, надання соціальних послуг населенню чи працівникам на вищому чи нижчому рівні, що забезпечує соціальну захищеність і відповідно соціальну справедливість у громадянському суспільстві.
Головна мета соціальної політики в державі полягає у створенні умов для посилення рівня соціального захисту та соціальної безпеки в суспільстві, досягнення соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності.
Основними завданнями у проведенні соціальної політики є захист рівня життя через застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги найбіднішим сім’ям; надання допомоги у разі безробіття; здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров’я людей та довкілля переважно за рахунок держави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації.
Основні структурні елементи соціальної політики держави зображені на рис. 1.5. Вони включають, крім суб’єктів та об’єктів, також принципи, інститути та механізми здійснення соціальної політики.
Держава та її органи в цивілізованому суспільстві є центральним, але не єдиним суб’єктом соціальної політики. ЇЇ роль значною мірою підкріплюється роллю безлічі інститутів громадянського суспільства, яким держава делегує широкий спектр функцій. Однак особливість, унікальність ролі держави полягає у відповідальності за соціальну стабільність у суспільстві, стійкість соціального стану громадян, родин, соціальних груп, політику прогресивного розвитку суспільства. Це зумовлено самою природою держави як єдиного політичного й правового суб’єкта, що володіє всім спектром владних повноважень.
32
Особистість
33
Принциповою умовою дійсного існування цивілізованої соціальної держави в сучасному світі є наявність розвинутих структур громадянського суспільства, що припускає діяльність у суспільстві вільних асоціацій, соціальних інститутів, соціальних рухів і т. ін., наявність безлічі самостійних суб’єктів господарювання та інститутів самоврядування, реалізацію прав і свобод особи, забезпечення її недоторканості та безпеки. Саме наявність громадянського суспільства дозволяє істотно підвищувати рівень людського потенціалу і соціальної захищеності громадян, адже структури такого суспільства найбільшою мірою наближені до потреб конкретної людини і тому здатні найчутливішим чином реагувати на них з більшою розмаїтістю, ніж держава, розв’язувати задачі по забезпеченню соціального балансу і розподілу соціальної справедливості між групами і прошарками суспільства. Крім держави й інститутів громадянського суспільства, як суб’єкти соціальної політики можуть виступати корпорації (підприємства, організації) і сама особистість (рис. 1.6).
Звичайно ключовим механізмом реалізації соціальної політики в умовах цивілізованої соціальної держави виступає соціальне страхування (обов’язкове і добровільне), яке доповнюється низкою соціальних гарантій та послуг з боку держави і громадських організацій.
Проте в Україні страховий механізм захисту населення і перш за все працездатного тільки започатковується, що ускладнює соціальний захист громадян. До цього слід додати економічні негаразди перехідного до ринку періоду, високий рівень безробіття, різке скорочення захисних функцій держави стосовно сім’ї і громадян, що викликало не тільки обвальне падіння рівня життя значної частини населення, а й деформацію колишніх соціальних норм і гарантій.
4. Взаємозв’язок дисципліни
із суміжними дисциплінами
Дисципліна «Соціальна політика» входить до блоку нормативних, тобто є обов’язковою для вивчення студентами спеціальності «Управління трудовими ресурсами» і посідає чільне місце серед дисциплін, які сприяють професійному формуванню магістрів з менеджменту персоналу.
Соціальна політика як навчальний предмет тісно пов’язана з цілим рядом дисциплін економічного і соціального характеру: філософією, політекономією, сучасними економічними теоріями, макроекономікою, менеджментом, соціологією, соціальною психологією.
35
Такі предмети, як «Розміщення продуктивних сил», «Соціальна інфраструктура і політика», «Прогнозування та державне регулювання», «Ринок праці та зайнятість населення», складають теорію конкретно економічного характеру, яку необхідно знати, приступаючи до вивчення дисципліни «Соціальна політика».
Нарешті, вивчення таких дисциплін, як «Правознавство», «Фінанси», «Статистика», «Економічний аналіз», «Соціально-економічна інформація», дає уявлення про джерела та зміст необхідної інформації, яка потрібна для ефективного управління соціально-політичними процесами.
Дисципліна «Соціальна політика», у свою чергу, є базою для вивчення ряду конкретно економічних і соціальних дисциплін, що формують спеціальність «Управління трудовими ресурсами», зокрема таких, як «Менеджмент персоналу», «Економіка праці», «Конфліктологія», «Людський розвиток», «Управління трудовими ресурсами», «Соціально-трудові відносини».
Схема зв’язків дисципліни «Соціальна політика» із суміжними дисциплінами наведена на рис 1.7.
5. Держава та її роль у реалізації
соціальної політики
5.1. Генезис соціальної держави
Людство пройшло довгий шлях у своїй історії, доки соціальні функції держави набули масштабного характеру і стали домінуючими. Власне, і соціальна політика як напрямок діяльності держави і сама соціальна держава — явища досить молоді. Перші слабкі ознаки того, що сьогодні характерно для сучасних соціальних держав, можна спостерігати лише наприкінці XIX століття.
Починаючи з античності, європейська цивілізація пройшла кілька етапів у своєму розвитку (рис. 1.8).
Перший етап можна позначити як етап політичної держави. Це період античних міст-полісів, у яких домінувала політична сфера життя.
Другий етап характерний для періоду середньовіччя, коли на перше місце в діяльності держави вийшли релігійно-ідеологічні функції, пов’язані з узаконюванням, поширенням і підтримкою релігійно-церковних догматів і норм у житті суспільства. Це період держави релігійної.
Рис. 1.8. Етапи розвитку європейської цивілізації
Промислова революція та її наслідки — бурхливий розвиток капіталістичних відносин, укрупнення ринків, створення масштабних фінансових інститутів — зумовили необхідність висунути економічну політику на перший план у діяльності держави. Цей період можна назвати економічним. Результатом функціонування економічних держав з’явилися, з одного боку, їх бурхливий розвиток у промисловому, технологічному, фінансовому плані, але з іншого, — рідка соціальна і матеріальна диференціація суспільства, загострення соціальної напруженості і невдоволення серед масових груп населення. Держава була вимушена взяти на себе функцію підтримки й підвищення рівня соціальної справедливості в суспільстві та створення рівних умов для розвитку всіх соціальних груп і громадян суспільства.
У результаті в першій половині XX століття в багатьох країнах Європи починають поступово формуватися ознаки соціальної держави, а економічна доцільність поступово починає розглядатися крізь призму соціальної доцільності і соціальних цінностей. У діяльності держави починає займати домінуюче положення новий напрямок, що одержує назву соціальної політики.
5.2. Соціальна політика сучасної держави
У соціальній політиці сучасної соціальної держави ключову роль відіграє держава, завдячуючи якій виникають, існують і діють інші суб’єкти, як-то об’єднання, громадські, благодійні організації тощо. Для держави, яка проголосила побудову соціально орієнтованої ринкової економіки (згідно з Конституцією Україна поставила це собі за мету), соціально-політична діяльність пов’язана з низкою заходів уряду, спрямованих на підвищення добробуту населення і посилення соціального захисту громадян шляхом реалізації різноманітних соціальних програм та заходів.
Соціальна політика за своєю суттю і повинна бути спрямована на побудову держави загального добробуту.
«Держава загального добробуту» — широке поняття, і сутність його полягає в тому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати повний добробут населення. До сфери діяльності згаданої держави входять такі соціальні сфери, як охорона здоров’я, освіта, соціальні служби і розгалужені програми соціального страхування, а також політика, що сприяє повній зайнятості чи допомагає найменш захищеним працівникам. В останні роки передові держави загального добробуту пропонують політику, що домагається рівності людей за популяційними групами та статтю.
На сьогодні поняття «держава загального добробуту» ще академічно не визначене, але для його концептуального розкриття потрібно, за словами канадського вченого Теренса Ганслі4, враховувати як мінімум чотири підстави, що включають програми, служби та заходи, які переслідують соціальні цілі. Сюди також можна включити програми, чиї первинні цілі інші — це, зокрема, оподаткування та фінансова політика, адже все економічне одночасно є соціальним.
Перша підстава полягає в пошуку альтернативи державному забезпеченню приватної діяльності, отриманню при цьому доходів та винагород і забезпечення цим самим її захисту й самозахисту. Такий варіант не виключається в теорії держави спільного добробуту, проте традиційна характеристика держави загального добробуту передбачає забезпечення громадських послуг та виключення прибутку при цьому.
У Північній Америці, наприклад, та в багатьох країнах Європи домінанта політичної діяльності скерована на суворе обмеження розростання урядового апарату. Переважає тенденція надавати перевагу приватному сектору, комерційним чи неприбутковим організаціям, бо їх механізм надання послуг — поза компетенцією державної бюрократії. Державний апарат часто вважається дорогим, неповоротким для змін і важкодоступним. Менші, приватні організації вважаються ефективнішими, оскільки послуги набагато легше звести до вдоволення найпекучіших потреб, персонал може бути не об’єднаним у профспілку і тому одержувати меншу платню, а відсутність довгострокових повноважень робить приватний сектор здатним до швидкої зміни потреб і політичних пріоритетів. Отже, функції надання громадських послуг, як і збільшення обсягу їх регулювання та планування, все більше передаються приватному сектору. Грані між громадським і приватним стираються.
Крім того, виникає змога націлювати приватних роботодавців і приватну ініціативу на те, що може принести певні соціальні здобутки. Наприклад, сприяння впровадженню гнучких режимів праці та відпочинку з метою поєднання роботи із сімейними обов’язками.
Другою підставою такої концепції є важливість суспільної та добродійної діяльності. Ці ідеї поки що як слід не враховані теоретиками держави загального добробуту, мабуть тому, що представляють систему, яка була попередницею сучасної соціальної політики. Проте такі форми соціального захисту й соціального забезпечення все ще продовжують існувати у попередньому вигляді, з огляду на відчутний розрив між межами державного втручання та потребами людей. Навіть попри свою периферійність відносно великих систем соціального захисту, вони все ж таки відіграють важливу роль у розвитку нових і непередбачених послуг. Ці менш формалізовані системи можуть бути корисними для соціальної політики у країнах, які фінансово неспроможні підтримувати всебічну систему соціального захисту.
Третя підстава такої концепції — глобальна економічна трансформація, що протидіє ефективності та масштабам національних заходів урядів. Така трансформація включає падіння торговельних бар’єрів між країнами і поступову локалізацію кожного компонента виробництва та розподілу в країні, де найкраще поєднуються витрати та винагороди. Сюди також слід включити різку ескалацію розвитку й маркетингу технологій, що витісняють людську працю, і, як результат, трансформацію національних ринків праці. Означені процеси розвитку обмежують потенціал традиційної національної соціальної політики при визначенні природи й характеристик національних ринків праці.
Четвертою підставою такої концепції є наявна в багатьох зонах світу тенденція децентралізації до рівня місцевого уряду тих обов’язків, що так чи інакше можуть бути централізовані на національному чи субнаціональному адміністративних рівнях. У цілому ця тенденція означає, що місцеві рішення можуть не вимагати загальнонаціональної узгодженості, яка характеризує основний напрям соціальної політики, і що може статися чимала плутанина заходів і методів надання послуг.
Відтак застосовуваний підхід засвідчує чільне місце держави і визначає параметри сфери соціальної політики, але залишає відкритими межі дій та методів надання послуг.
Отже, соціальна політика є функцією державної діяльності й відповідальності:
Сюди входять:
У рамках соціальної політики існує конкретна мета — надання особливого захисту й допомоги бідним і слабозахищеним групам населення.
Спеціальна увага приділяється також розв’язанню або полегшенню соціальних проблем, що їх можуть спричинити економічні обставини або несподівані природні катаклізми.
Крім того, постійним прагненням соціальної політики є досягнення всіх соціальних цілей та сприяння й посилення соціальної солідарності та загального добробуту населення в цілому. Два основні принципи цього намагання — зменшення нерівності в суспільстві та уникнення економічної і соціальної маргіналізації у неповноцінних групах населення.
6. Соціальна політика і соціальна справедливість
Ключовим принципом у реалізації соціальної політики виступає забезпечення соціальної справедливості. Соціальна справедливість — соціально-психологічне сприйняття принципів і форм організації суспільства, що відповідає інтересам людей і соціальних груп, тобто узагальнена моральна оцінка суспільних відносин.
Соціальна справедливість — це і узагальнена моральна оцінка суспільних відносин, і один з основних загальнолюдських соціальних ідеалів, конкретне розуміння і зміст якого змінювалося протягом історії. При визначенні соціальну справедливість найчастіше співвідносять із соціальною рівністю, і в цьому контексті соціальна справедливість розуміється як міра рівності й нерівності в розподілі матеріальних і духовних благ у суспільстві, статусів і влади, а також у стані життя різних суспільних груп. Механізми такого розподілу по-різному бачаться прихильникам багатьох політичних доктрин.
Консервативна традиція виходить з невизнання іншого принципу розподілу, крім ринкового. Вільне суспільство не допускає встановлення моделей розподілу, оскільки це зумовлює втручання в права людини й обмеження її волі. Марксизм вбачав у соціальній справедливості знищення приватної власності та реалізацію принципу розподілу по праці.
Справедливість, відповідно до визначення відомого представника сучасної економічної теорії Макміллана — це чесність, неупередженість. Якщо ж розглядати справедливість у контексті відомої нам теорії економіки добробуту, то справедливим можна було б вважати розподіл, що відповідає двом умовам: по-перше, воно повинно бути рівноправним, тобто жоден із суб’єктів суспільства не претендує на товарний набір іншої особи на користь власному товарному набору.
По-друге, воно повинне бути ефективним за Парето. Одночасно і рівноправний, і ефективний за Парето розподіл можна трактувати як справедливий. Взагалі соціальна справедливість в економічній теорії — це проблема прийнятного ступеня нерівності в розподілі доходів. І тут треба відразу сказати, що єдиної відповіді на це питання в економістів-теоретиків, по суті, немає.
У науковій літературі мають місце чотири погляди на соціальну справедливість. Ми розглянемо найбільш відомі концепції справедливості чи справедливого розподілу доходів: егалітаристську, утилітаристську, роулсіанську й ринкову (табл. 1.1).
Таблиця 1.1
Чотири погляди на СОЦІАЛЬНУ справедливість
|
№ |
Вид погляду |
Зміст |
|
1 2 3 4 |
Егалітарний Роулсіанський Утилітарний Ринковий |
Усі члени суспільства отримують рівні блага Максимізація корисності найменш забезпечених членів суспільства Максимізується загальна корисність усіх членів суспільства Соціальна справедливість встановлюється ринком і його регуляторами |
Егалітаристська концепція (фр. еgalite — рівність) вважає справедливим зрівняльний розподіл доходів, тобто коли всі члени суспільства отримують рівні блага. Логіка міркувань тут така: якщо потpібно розділити визначену кількість благ між людьми, які однаково цього заслуговують, то справедливим був би розподіл порівну. Проблема полягає в тім, що розуміти під «однаковими заслугами»? Однаковий трудовий внесок у суспільний добробут? Однакові стартові умови в розумінні володіння власністю? Однакові розумові й фізичні здібності? Єдиної відповіді на це питання ми, мабуть, не одержимо, тому що знову звертаємося до моральних суджень. Але тут важливо підкреслити, що егалітарний підхід не настільки примітивний, як іноді висловлюють свою думку деякі автори: взяти й поділити все нарівно, як пропонував персонаж знаменитої повісті Михайла Булгакова «Собаче серце» Шариков.
Другий концептуальний принцип — роулсіанський — пов’язаний з ім’ям Джона Роулса, сучасного американського філософа. На його думку, справедливою вважається така диференціація доходів, при якій відносна економічна нерівність припустима лише тоді, коли вона сприяє досягненню більш високого абсолютного рівня життя найбіднішими членами суспільства (докладніше див.: Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. — М., 1992. — С. 131).
Третій концептуальний принцип — утилітарний — походить своїми коренями із вчення Ієремії Бентама, англійського економіста, основоположника доктрини утилітаризму. Бентам вважав, що головним завданням держави є забезпечення найбільшого щастя для можливо більшої кількості членів суспільства. Однак Бентам виходив із того, що функції корисності в різних людей неоднакові. Інакше кажучи, здатність до насолоди в результаті володіння якоюсь кількістю благ у кожної людини своя. Одержувати при цьому більшу частку суспільного багатства має той, хто корисніший для суспільства.
Таким чином, загальна корисність максимізується не у випадку рівного розподілу багатства між членами суспільства, а в результаті пропорційного (відповідно до різних функцій корисності) його розподілу. Тому в утилітаристському погляді максимізується корисність усіх членів суспільства.
І, нарешті, ринковий розподіл доходів припускає відповідність доходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту, отриманого від даного фактора. Соціальна справедливість при цьому встановлюється ринком і його регуляторами. Таким чином, у цьому випадку припустима значна нерівність при розподілі доходів.
Вибір принципів соціальної справедливості в перерозподілі доходів визначається в кожнім суспільстві по-своєму, виходячи з духовних підвалин і вироблених національних стандартів, що формувалися протягом усього попереднього історичного розвитку даної країни. Наприклад, українське суспільство, що формувалося під впливом складних історичних подій, природних особливостей країни і якому були нав’язані й прищеплені принципи егалітаризму (у вигляді колективістських засад), у значній своїй більшості не сприймає філософію індивідуалізму. І ринкові принципи справедливості на перших етапах переходу України до ринку потрібно формувати, виховувати, впроваджувати.
Для реалізації економічних реформ, відновлення суспільства необхідний пошук компромісу, що відповідає національним особливостям, духовному настрою суспільства і враховує економічну ситуацію в країні.
Рівень економічного розвитку країни визначає рівень і масштаби споживання, а, значить, багато в чому — й умови формування потреб людей.
Якби всі люди були зовсім однакові своїми смаками і перевагами, то утилітарний принцип перетворився б на егалітарний. При цьому необхідно підкреслити, що система соціального захисту не визначається тільки підтримкою малозабезпечених прошарків населення, тобто тих, хто не охоплений суспільним виробництвом (учні, пенсіонери, інваліди). Вона передбачає також захист осіб, що беруть участь у суспільному виробництві, насамперед людей, що працюють за наймом. Система соціального захисту реалізується через регламентацію праці у законодавчій формі (тривалість робочого тижня, тривалість і порядок надання відпусток, охорони праці й ін.) та її оплати (установлення мінімальних ставок заробітної плати й ін.), а також визначення прав працівників при прийомі на роботу і звільненні. Ця сторона системи соціального захисту також зумовлена рівнем економічного розвитку країни, співвідношенням у ній політичних сил і рівнем суспільної самосвідомості.
Проблеми нерівності в розподілі доходів і соціальна політика держави знову стали предметом жвавих теоретичних дискусій наприкінці 70-х — початку 80-х років, у період неоконсервативного зрушення в державному регулюванні («рейганоміка», «тетчеризм»). Суть проблеми полягає в наступному. Які межі втручання держави у перерозподільчі процеси? Чи не зменшується ефективність функціонування економіки в цілому через зростаючі масштаби трансферних виплат — адже їх джерелом є податки? Чи не підривають усе більш прогресивні податкові ставки стимули до підприємництва? Чи не сприяють багато соціальних програм збільшенню прошарку соціальних утриманців? Американський економіст П. Хейне із цього приводу зауважує: дійсно, люди, що мають яхти, багаті; люди, що риються у сміттєвих контейнерах, бідні. Але якщо будуть уведені нові правила, згідно з якими кожен власник яхти обкладатиметься щорічним податком 10 тис. дол. у спеціальний фонд «помийників», і якщо кожний з «помийників» одержить право на одержання із цього фонду щорічної допомоги в 2000 дол., то, швидше за все число власників зареєстрованих яхт скоротиться, а число осіб, що називають себе «помийниками», на диво швидко зросте (див.: Хейне П. Экономический образ мышления. — М., 1991. — С. 379).
Не можна забувати, що нерівність у доходах значною мірою породжена об’єктивною дією ринкового цінового механізму. Прагнення цілком знищити диференціацію доходів означало б намір зруйнувати сам ринковий механізм.
Масштаби перерозподільчих процесів у різних країнах неоднакові, але за загальним визнанням вони особливо великі у Швеції. Так, якщо взяти розподіл доходу по факторах виробництва у цій країні та згрупувати домашні господарства в 10 груп (тобто по 10 % населення), то вийде наступна картина: валовий дохід домашнього господарства у вищому 10%-му класі (групі) приблизно в 100 разів перебільшить цей показник у нижчих 10 % населення. Але якщо взяти реальний дохід (тобто дохід після сплати податків і одержання трансферних виплат), то різниця між вищою і нижчою групою домашніх господарств складе значно меншу величину: перевищення буде всього в 4 рази. Такі масштаби перерозподілу нерідко й у шведських економістів викликають певні сумніви. Так, за результатами проведених у Швеції досліджень, скорочення розходжень у заробітній платі (після сплати податків) багато в чому сприяло зниженню динамічності ринку праці (див.: Хейне П. Экономический образ мышления. — С. 109).
45
Таким чином, соціальна політика держави в ринковому господарстві повинна бути дуже тонким інструментом: з одного боку, вона покликана сприяти соціальній стабільності і пом’якшенню соціальної напруженості, а з іншого, не повинна підривати стимулів підприємництва та високоефективної праці по найму (рис. 1.9). Узагальнюючи все вищесказане можна відзначити, що соціальна справедливість існує як деякий феномен суспільної свідомості (правової, релігійної, моральної, економічної). Вона закріплюється у суспільній думці, що фіксує соціальну справедливість, як винагорода і визнання по результатах праці, забезпечення усім мінімального соціально гарантованого рівня та якості життя, рівний доступ до соціальних благ (отримання освіти, охорона здоров’я), інформації, культурних цінностей тощо.
7. Соціальне партнерство, його роль
у реалізації соціальної політики
Соціальне партнерство як механізм регулювання соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин, включає державу, підприємців і профспілки. Воно спрямоване на укладення багатосторонніх угод, колективних договорів.
Соціальне партнерство здійснюється на 3 рівнях:
1 — національний;
2 — галузевий (регіональний);
3 — підприємства.
Їх суб’єкти:
Предмети переговорів:
Соціальне партнерство передбачає виконання таких функцій:
а) захисна — захист кожної зі сторін партнерства, вирівнювання переваг економічного положення підприємців при визначенні умов найму;
б) організуюча — створення можливостей для типізації трудових відносин;
в) примирна — досягнення миру та згоди на час дії тарифної угоди. Тарифний договір на час своєї дії виключає боротьбу за покращення умов праці та її оплати, висування нових вимог у сфері трудових норм.
Нормативно-правове забезпечення соціального партнерства:
Головним органом, що виступає на державному рівні і здійснює регулювання стосунків у соціальному партнерстві є Національна Рада соціального партнерства при Президенті України. Система соціального партнерства реалізує зусилля держави, роботодавців та найманих працівників на досягнення благополуччя й злагоди у суспільстві — перш за все у сфері соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин.
3 Детальніше соціальні нормативи і соціальні стандарти буде розглянуто в темі 3 цього посібника.
4 Теренс М. Ганслі. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки: Пер. з англ. О. Перепадя. — К.: Основи, 1996. — С. 11—14.