Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Соціалістична Ліга Нового Сходу
Соціалістична Ліга Нового Сходу – одна із міжнародних організацій, що функціонувала у Празі на протязі 1927–1930 х років завдячуючи зусиллям українських, російських і білоруських соціалістів: Микити Шаповала, Никифора Григорієва, Миколи Мандрики, Віктора Чернова, Віссаріона Гурєвіча, Григорія Шрейдера, Тамаша Гриба, Василя Захарки, Петра Кричевського та інших. Згодом до складу організації, поділяючи її мету та завдання, спрямовані на «мирне врегулювання національного питання на Сході Європи», приєдналися діячі Вірменського революційного союзу «Дашнакцютун» (Н. Нікогосян, О. Акінян, Е. Айрапецян, Н. Бадалян) та Єврейського «Паалей Ціон» – Соломон Гольдельман і Хаїм Житловський. Епізодично в діяльності Ліги брали участь діячі празької філії Грузинської соціал-демократичної партії, Націонал-демократичної партії горців Північного Кавказу, Кубанської громади.
Починаючи з жовтня 1926 року й на протязі дванадцяти місяців по тому, на спільних засіданнях, які відбувалися практично щотижнево, в процесі обмірковування питань координації спільної діяльності соціалістичних сил щодо ідеологічного протистояння більшовизму та фашизму, під час дискусій та обговорень, поступово випрацьовувалася політична платформа організації та завершувався процес її організаційного оформлення. Так, згідно з узгодженим статутом та його основними положеннями, Ліга оголошувалася персональним (поосібним) об'єднанням представників соціалістичних партій, які ставлять перед собою мету «створити таку морально-політичну атмосферу, що була б конче необхідною та доцільною для врегулювання національного питання в Східній Європі». Зауважимо: питання «поосібності» було вимушеним для організаторів. Пояснювалося все негативною позицією Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу в ставленні до СЛНС. Окремим параграфом в статуті було занотовано й інше: членами Соціалістичної Ліги можуть бути не тільки представники народів, «які в силу історичних обставин опинилися в складі Радянського Союзу, але й тих, які межують із кордонами останнього,» (Фінляндія, Польща, країни Балтії), а також представники тих народів, «культурно-господарське життя яких тяжіє до аграрного Сходу». Цей параграф з часом був поглиблений пропозицією українських соціалістів приймати до лав організації тільки тих «народних представників», які є соціалістами за переконанням.
Стосовно політичної платформи Соціалістичної Ліги, як складової частини статуту. В її основі, опрацьованій спеціально створеною комісією, обстоювалася думка, що реальною умовою врегулювання національного питання в Східній Європі є визнання рівноправності націй, їхнього невід'ємного права на самовизначення аж до повної незалежності та демократизація міжнародних відносин. Окремо були включені положення про незалежність та захист національних меншин, про політичну сутність соціалістичного інтернаціоналізму, про організацію плебісциту у випадку оголошення суверенітету, про пропорційну ліквідацію боргів у випадку розподілу загальнодержавної власності, про вирішення суперечливих міжнародних і міжнаціональних конфліктів.
В політичній програмі СЛНС акцентувалась увага і на обстоюванні ідеї створення на теренах колишнього СРСР «вільного союзу нових національних держав» («трудових республік») на основі ряду певних принципів, таких як: 1) проведення солідарної та консолідованої міжнародної політики; 2) взаємної гарантії суверенітету суб'єктів союзу, шляхом підписання загальної й обов'язкової для всіх сторін військової конвенції; 3) взаємної гарантії прав національних меншин, завдяки підписанню міжнародного статуту, в котрому чітко окреслювався б правовий статус останніх; 4) міцне економічне («народно-господарське») та фінансове співробітництво; 5) створення митного та тарифного союзів; 6) вирішення зовнішніх та внутрішніх проблем, насамперед власними силами; 7) створення союзного трибуналу для вирішення серйозних міждержавних й міжнаціональних суперечок.
Вагомими умовами здійснення окреслених завдань повинні були стати пробудження політичної активності соціалістичних антибільшовицьких сил як на еміграції, так і в СРСР; створення єдиного соціалістичного фронту; викриття сутності «білого» й «червоного» імперіалізму, великодержавності та шовінізму. Пропонувалося навіть створити міжнародну комісію з представників європейських соціалістичних партій з морально-юридичної експертизи Ризького мирного договору 1921 року як «ганебного акту» порушення цілісності економічного й національно-культурного життя українського й білоруського народів.
Паралельно з комісією, яка займалася розробкою програмових положень, було створено й так звану «Ініціативну групу СЛНС», яка влітку 1927 р. зосередила увагу на розробці «Декларації до трудящих усіх націй». У цьому програмовому документі було проаналізовано, по-перше, тогочасну політичну міжнародну ситуацію в Європі, по-друге, визначено політичну лінію Ліги – ідейне несприйняття і активну протидію «червоному імперіалізму Кремля» (більшовизму) і «чорному імперіалізму капіталу» (фашизму) та, по-третє, наголошувалось, що більшовизм в Радянському Союзі може бути зліквідований під тиском власних внутрішніх проблем, а не через військову іноземну інтервенцію, отож «трудова демократія Східної Європи» за таких умов повинна була морально й організаційно готуватися до нового народно-громадського підйому в СРСР [7].
За політичною підтримкою члени СЛНС неодноразово зверталися до керівництва Соціалістичного Інтернаціоналу в Лондоні, Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу, деяких соціалістичних партій Європи та Північної Америки. Були здійснені також спроби створити мережу регіональних структур організації. Для цього використовувалися поїздки Віктора Чернова, Никифора Григорієва, Віссаріона Гурєвича, Миколи Мандрики в міста Франції, Швейцарії, Німеччини, Польщі, Естонії, Латвії, США, Канади з метою читання лекцій. А в 1928 та 1929 роках власними зусиллями організація спромоглася видати два російськомовних примірники «Вісника Соціалістичної Ліги Нового Сходу».
Що собою являли ці «Вісники»? Чим була конкретно зумовлена їхня поява? За яким принципом добирався матеріал? Звернемося до тексту листа Микити Шаповала, датованого 19 лютим 1928 року і надісланого Никифору Григорієву: «…Бачився з Крофтою1… розповів йому про Лігу Нового Сходу. Він не зреагував на це як Гірса.2 До Ліги холодні. В той же день мав 2,5 годинну розмову з д-ром Завазалом3, тут все розкрилось: вони проти групи Чернова. Чернов зірвав руський єдиний фронт в національній справі, спеціально в українській. Росія воюватиме з самостійною Україною аж доти, доки твердо не стане на Чорному морі… З групою Чернова треба бути обережними. Він не такий популярний в Росії, як думають черновці. Тепер дві руських сили єднаються, скоро буде з'їзд і його виключать з партії… Мене прохав в інтересах української справи не форсувати Ліги! Ми вирішили, що Ліга виросла політично і тривожить весь російський демократичний мурашник, який тепер агітує чехів проти Чернова. Ми не підемо на розбиття Ліги і не одцураємося від черновців. Рішили в Лізі випускати місяшник «Новый Восток» і ширити наші погляди…» [8].
Отже, основною причиною появи «Вісників» стало «прагнення організації» закріпити власні позиції шляхом надання достовірної інформації про власну діяльність. Незаперечним є й те, що «вони» стали одним із кроків у відповідь на закиди російських промонархічних сил, згуртованих навколо газети «Дни» та Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу, які вбачали у Лізі сильного політичного конкурента й ворога. В цілому, «Вісники» являли собою журнали обсягом понад двадцять сторінок, з рядом «традиційних» (як передбачалося) рубрик: «Печать и жизнь», «В Лиге Нового Востока», «СЛНВ и РСИ», «Отовсюду». В свою чергу, російська мова як офіційна мова видання, була обрана через свою «історичну розповсюдженість», а, отже, доступність. Підбір матеріалу здійснювався з урахуванням зазначених нами вище причин появи друкованого органу організації. Нез'ясованим залишається тільки питання тиражу двох журналів, оскільки в реквізитах російською, чеською та французькою мовами така інформація відсутня. Перший примірник «Вісника» вийшов у травні 1928 р. В його змісті, окрім зазначених традиційних рубрик, знайшлося місце для ряду «вступних», оглядових статей: зверненню редакції до читачів; матеріалу Микити Шаповала про Лігу та грузинську соціал-демократію, взаємодія яких, за словами Шаповала, за своєю суттю ненормальна, бо»… по-перше, в наявності є розрізненість та ізольованість, по-друге, деяка дипломатична нещирість при різних формах випадкових контактів та, по-третє, догматична, а в деяких випадках, індивідуалістична нетерпимість до найдрібніших відмінностей в формі інтерпретації рівнозначних за змістом поглядів…» [9]; матеріалам Миколи Мандрики про індійське питання й англійську робітничу партію та біографії Петра Кричевського, написаній Василем Захаркою.
Матеріали рубрики «Печать и жизнь» адресувалися російським монархістам, зокрема, їх керівникам та ідеологам: О. Керенському, М. Вішняку, Г. Стєпуну, В. Сухомліну, проф. Тімашину, які неодоразово на сторінках «Дней» намагалися довести «раскольничью суть Лиги Нового Востока». Перший примірник «Вісника», майже в повному обсязі цитує матеріали цієї промонархічної газети (стаття С.Г – «На собрании «Дней») і віртуозно вступає в полеміку з їх авторами. Так, наприклад, на закиди зразку: «…Мы видим в мире два течения: распыление старых централистических империй и объединение в форме сверхнаций, сверхгосударств. Всякий шаг в этом направлении является шагом не назад, а вперед»… (О. Керенський.); «…Россия, сведенная в пределах Великороссии, будет военной монархией с завоевательными целями, с сильной экспансией и прочим. Она будет вести войны со своими соседями, будет стремиться к их завоеванию, и в конце концов завоюет…» (Тімашин) [10]; дається чітка, конкретна й у дечому іронічна відповідь, згідно з якою «при такому підході до справи мирним шляхам вирішення національної проблеми просто не має місця». Дискусія в «Днях», за словами С. Г-на, мала показати «всім незасліпленим, яким є шлях порятунку від катастрофічних наслідків» [11]. В рубриці «Печать и жизнь» було вміщено ще одну цікаву статтю під назвою «Атабеков та незалежність Вірменії», автором якої був п. Б. Цікава вона, насамперед, тим, що за своїм змістом потрапляє в категорію «промонархічну», бо мова в ній йде про п. Атабекова, виразного представника вірменської буржуазії, члена Вірменської народної партії4, котрий на чергових зборах «Днів» виступив проти незалежності Вірменії. Мотивація такого кроку полягала за словами самого п. Атабекова, в певних «історичних правах», в історії цієї країни, а також – реальному стані відносин вірменів із сусідами, в першу чергу – із грузинами та азербайджанцями, оскільки серед цієї «закавказької когорти», саме Вірменія виступає «культурною колискою». Ухиляючись від такого чергового «нападу», Ліга, в особі автора статті, пропонувала п. Атабекову чітко визначитись у ставленні до політичної долі як Грузії, так і Азербайджану, які мають спільні кордони з Вірменією, тоді як з Росією спільного кордону у вірменів немає.
Наступна рубрика «Отовсюду» вмістила в собі чотири статті: по-перше, матеріал Тамаша Гриба про тяжке політичне, соціально-економічне та релігійне становище західнобілоруського населення, що опинилося в складі Польщі згідно з умовами Ризького мирного договору; по-друге, матеріал Z про курдський фактор на Близькому Сході та політичну тактику й стратегію відносно нього посткемалійської Туреччини; по-третє, відомості Ф.Л. про проведення у Празі 28–29 січня 1928 року першого об'єднаного з'їзду чеської, німецької, карпаторуської, польської й угорської соціал-демократичних партій з метою подолання національної розрізненості трудящих та створення єдиного фронту боротьби з політичною, соціальною й культурною реакцією та, по-четверте, нарис того ж таки Z про паніранізм й «адвокатів» пантуранізму.
На розгляді рубрики «СЛНВ и РСИ» варто зупинитися детально, оскільки в її епіцентр потрапляє питання політичної ваги українських есерів шаповалівської течії, як в середовищі всього українського закордонного соціалістичного руху в цілому, так і міжнародного загалом. Розпочнемо з того, що в закордонному середовищі українського соціалістичного руху вагомими в 20–30 х роках були дві таких течії: есери-шаповалівці та соціал-демократи, керовані І. Мазепою, Феденком і Матюшенком. Вони мали чітку спрямованість на досягнення самостійності та соборності України й підкреслювали у національно-визвольній боротьбі примат власних сил українського народу. Разом з тим, у кожній з цих груп було своє бачення конкретних форм і методів боротьби за незалежну Українську державу та її майбутнього суспільного устрою. Якщо есери головну ставку робили на нову національну і соціальну революцію в Україні, метою якої мало б стати «запровадження справжньої трудової республіки робітників і селян», то соціал-демократи як альтернативу висували загальнодемократичну парламентську республіку, виходили з доцільності тривалого розвитку самостійної України «капіталістичним шляхом» й надавали перевагу мирному переростанню капіталізму в соціалізм.
З іншого боку, під поняттям «міжнародний соціалістичний рух» у даному випадку мається на увазі ІІ Інтернаціонал і його ідеологічний наступник Робітничий Соціалістичний Інтернаціонал. До останнього есери-шаповалівці ставилися досить стримано, критикуючи його за поміркованість і захист інтересів суто окремих європейських держав. Разом з тим, вони не вважали ІІ Інтернаціонал ворожим собі, на відміну від ІІІ-го, і співпрацювали в рамках так званого Міжнародного бюро революційних партій. Соціал-демократи ж приділяли особливу увагу розбудові зв'язків з партіями саме ІІ Інтернаціоналу. А згодом – і з партіями його наступника, РСІ, за умови несприйняття останніми тактики Комінтерну.
Таким чином, питання падіння політичної ваги есерів шаповалівської течії, а отже, падіння політичного авторитету Ліги, де вони задавали тон, зосереджується суто на тактичних і стратегічних прорахунках. Можна навіть сказати, на тактичних й стратегічних прорахунках їхніх ідеологів, першим в когорті яких виступає непересічна особистість Микити Шаповала.
Увесь полемічний матеріал цієї рубрики («Заседание экзекутивы», «Тенденциозная информация», «Письмо в Секретариат РСИ») базувався на тих же питаннях політичної тактики й стратегії.
Остання рубрика «Вісника» – «В Лиге Нового Востока» – подавала повний текст Статуту організації, некролог білоруського соціаліста-федераліста Петра Антоновича Кричевського та відомості про практичну діяльність Ліги в Празі.
Як зазначалося вище, «Вісник СЛНС» задумувався як щомісячний журнал, проте наступний його другий і останній номер в силу об'єктивних та суб'єктивних (внутрішніх та зовнішніх) причин вийшов тільки в травні 1929 року, тобто з інтервалом у дванадцять місяців. На жаль, примірник цього номеру зберігся не в повному обсязі. Сталися суттєві зміни і в його змістовому оформленні: так, серед традиційних п'яти рубрик відсутня «Печать и жизнь», тоді, як запроваджено нову, під назвою «Письмо в редакцию.»
Розпочинали примірник нові «вступні, оглядові статті»: звернення редакції до читачів із закликом підтримувати і в подальшому дискусію з різних питань, пов'язаних з вирішенням національного питання на Сході; стаття Микити Шаповала про соціальні сутність українського питання, своєрідне соціологічне дослідження; матеріали Бадаляна про проблеми Закавказзя та відомості Василя Захарки відносно «віленського» (вільнюського) питання; стаття Соломона Гольдельмана «Антисемитизм и национальный вопрос в Советском Союзе». «Жидівська справа» завдала Лізі чимало клопотів, про що зокрема писав в листах до Никифора Григорієва Микита Шаповал: «…В Соціалістичній Лізі ми тепер поставили жидівську справу. Я виробив 15 тез. Вже робив доклад і в Лізі. Ліга приймає наш погляд…» [12] «…В семінарі і в Лізі по 4 засідання було присвячено цьому. Виступив дуже погано Гольдельман від імені «національно-думаючих» жидів. Це чистої води шовінізм. У нас в семінарі виступили Білецький, Гольдельман, Шелухін і багато учасників. Мій доклад нашими прийнятий дуже добре… В Лізі білоруські есери за нас, росіяни балансують між ними і жидами. Вибрали комісію для виправки тез: я, Чернов і Гольдельман…» [13].
Знайшлося місце серед оглядового матеріалу й іншій статті, статті Віссаріона Гурєвича «О великогосударственном социализме». Ця вже стаття замінила в цілому відсутню рубрику «Печать и жизнь», оскільки була відповіддю на статтю монархіста В. Сухомліна, присвячену Лізі і вміщену в книжку п'ятого журналу «Воля России» за 1928 рік. Матеріал Гурєвича в цілому був своєрідним адвокатським захистом групи Чернова та письмовим спростуванням довільного тлумачення ряду багатьох загальнополітичних понять: «…Парадоксально, но Сухомлин в силу печальной случайности до сих пор фигурирует еще в качестве представителя в Исполкоме РСИ. Вот эти его попытки использовать общепартийный капитал и ярлык международного социализма в противоречие с действительным назначением того и другого для целей фракционной борьбы, вот этот guasi интернационализм, плохо прикрывающий великодержавие и национальную серцевину нашего критика и составляют те характерные особенности его писаний, которые заставляют нас уделить им особое внимание, отнюдь не соответсвующее их действительному весу и значению…» [14].
У наступній рубриці «Отовсюду» було подано інформацію про ситуацію в Радянській Білорусії, в Україні, а також відомості про діяльність у Вільно (Вільнюсі) Єврейського наукового інституту.
З початком 1930 х, Соціалістична Ліга почала поступово зникати з політичної арени. Далося взнаки хронічний брак коштів та економічна криза, яка охопила тогочасну Чехословаччину. Ще однією причиною занепаду Ліги стала смерть двох її ідеологів, Петра Кричевського в 1928 р. та Микити Шаповала в 1932 р.
Висновки
1) Факт створення Соціалістичної Ліги на принципах рівноправності націй, взаємного визнання за кожним народом права на власне незалежне державне існування має велике історичне значення.
2) Практично вперше представники російської демократії (есери-черновці, а також деякі інші політичні сили, що відмовилися від шовіністичної ідеї «єдиної та неподільної») зробили зустрічний крок до порозуміння й погодились на створення союзу з представниками неросійських демократичних еліт. Практично вперше російські демократи публічно визнали українців та білорусів самостійними та суверенними народами, підтримали прагнення всіх неросійських народів колишньої Російської імперії мати свою власну державність, вільно плекати свої економіку та культуру.
3) З іншого боку, факт спільної співпраці з російськими демократами українських, білоруських, вірменських та єврейських соціалістів свідчив про відсутність у останніх штучної русофобії, невизнання і несприйняття Росії і росіян загалом.
4) Ідеї й теоретичні напрацювання СЛНС щодо створення вільного союзу суверенних держав Східної Європи, а в перспективі і єдиного європейського міждержавного союзу на основі рівноправності і рівності, демократизації міжнародних стосунків в цілому, мають сьогодні не тільки пізнавальне, а й, думаємо, практичне значення.
Література
1. «Зодак», часопіс. – №8, 1938. - Вільня. С. 14.
2.» Бацькавшчина» №26 за сьнежань 1953 гаду. – С. 4.
3. Фонды Русского заграничного исторического архива в Праге. – М., 1999.
4. Фонды Русского заграничного исторического архива в Праге». – М, 1999.
5. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України в м. Києві (далі ЦДАВО).-Ф. 4465. («Колекція окремих документальних матеріалів українських еміграційних закладів, організацій і осіб») – Оп. 1.-Спр.328.-Арк.1–14. А також. Ф. 3793 («Український Соціологічний Інститут в Празі») – Оп.1.-Спр.157.-Арк.1–5.
6. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. – К., Інтел, 1994. – С. 129.
7. Державний архів Російської Федерації (ГАРФ) – Ф. 5910. (Особистий фонд Віктора Чернова) – Оп.1. – Спр. – 88.-Арк.130–131.
8.ЦДАВО України в м. Києві.-Ф. 3562 (Особистий фонд Никифора Григорієва).-Оп.1.-Спр.100.-Арк. 152 зв.
9. «Вестник Социалистической Лиги Нового Востока» №1 за май 1928 год. – С. 12. // Державний архів Російської Федерації.-Ф. 5910.-Оп.1.-Спр.531.-Арк.1–23.
10. Там же.-Арк. 13–14. (С. 13–14).
11. Там же.-Арк. 15. (С. 15)
12.ЦДАВО України в м. Києві. – Ф. 3562.-Оп.1.-Спр.100.-Арк. – 154 зв.
13. Там же.-Арк.155.
14.» Вестник Социалистической Лиги Нового Востока» №2 за май 1929 года. С. 2–3 // Державний архів Російської Федерації.-Ф. 5910. – Оп.1 Спр.531.-Арк.1–24.
1 Крофта – чеський урядовець, на той час – уповноважений міністр, один із заступників міністра закордонних справ.
2 Гірса – чеський урядовець, другий заступник міністра закордонних справ
3 Д-р. Завазал – чеський урядовець, радник міністерства закордонних справ.
4 Вірменська народна партія – буржуазно-ліберальна партія, яка не мала сильних позицій у самій Вірменії, проте активно протидіяла іншій вірменській організації, союзу “Дашнакцютун”, а також з 1918 року співпрацювала з більшовиками.