Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
I.Після поразки визвольних змагань 1917— 1921 рр. Україна надовго втратила національну державність, знову потрапивши в задушливі обійми Росії, на цей раз "червоної". Почався період терору, голодоморів, насильницької денаціоналізації тощо.
Встановлення влади на українських землях було для більшовиків нелегкою справою. Перші два їхні походи на Україну були невдалими: 1-й радянський уряд існував тут з кінця 1917 по квітень 1918 р., а 2-й — з кінця 1918 по вересень 1919 р. Тому, збираючись у черговий раз завойовувати Україну, більшовики змушені були врахувати свої попередні помилки, насамперед насадження колективізації та ігнорування українського націоналізму.
Отже, остаточна перемога більшовицького режиму в Україні була забезпечена не чим іншим як збройною силою Радянської Росії, яка на весну 1920 р. нараховувала 5 млн. солдатів під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів. Але й за таких умов українці доволі ефективно боролися проти більшовизму. До серпня 1921 р. 15-тисячна армія H. Махна контролювала окремі регіони у центрі та на півдні України. Крім того, у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських загони. Деякі з них проіснували аж до кінця 1920-х років.
Що собою являла більшовицька влада в Україні! Згідно з офіційними даними партійного перепису КП(б)У, в 1918 р. ця організація мала у своїх лавах тільки 3 % членів, що визнавали себе українцями. Оскільки керівні пости займали, як правило, комуністи, можна зробити висновок, що комуністичний режим був чужим для України і не міг виражати інтереси українського народу.
Прагнення більшовицької Росії будь-що завоювати Україну пояснювалося тим, що, за словами Л. Троцького, "без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря — Росія існувати не може...".
З метою виконання більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії, сотень тисяч радянських чиновників та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) було запроваджено жорстку економічну політику, названу "воєнним комунізмом". Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і товарів. Провідне місце в політиці "воєнного комунізму" посідала продрозкладка (продовольча розкладка — система державних заготівель сільськогосподарських продуктів). Згідно з нею, селяни зобов'язані були здавати більшовицькій владі всі надлишки і навіть частину необхідної їм сільськогосподарської продукції, перш за все хліба. Під охороною військових загонів більшовицькі комісари шуліками налітали на села, конфісковуючи зерно, інші продукти.
Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами — комітети незаможних селян, їхні члени, маючи переваги при розподілі землі, були звільнені від податків і отримували 10— 20% "здобичі". Все це разом з низкою інших причин призвело до голоду 1921—1923 рр.
Голод 1921—1923 рр. в Україні, його причини і наслідки
Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування. Водночас великі райони Південної України, Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха. Розпочався голод 1921—1923 рр.
Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.
Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С. Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжя н Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула.
Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, відкинуло її. Водночас більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб ослабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди.
Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.
Отже, причинами голоду 1921—1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1,5 до 3 млн. жертв, у т. ч. 70 % новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.
II. Україна за років нової економічної політики
Катастрофічне становище в економіці призвело на поч. 1920-х років до різкого зростання невдоволення політикою більшовиків. Прокотилася хвиля селянських повстань, робітничих страйків в Україні, у Росії.
У березні 1921 р. відбувся черговий X з'їзд РКП(б), на якому більшовицький вождь переконав однодумців у необхідності нової економічної політики. Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої конвертованої грошової одиниці; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; запровадження господарського розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозкладки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції та масових виступів населення.
Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом, не мала наміру відмовлятися від мрії створити "соціалістичну економіку". Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими ''командними висотами" в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля.
У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозкладки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозкладки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.
У промисловості неп передбачав поверненні дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися у трести. Була скасована обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.
У торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки, У 1922—1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який дорівнював 10 золотим рублям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Було запроваджено єдину систему податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк.
Політику непу неоднозначно сприйняли деякі діячі компартії України, які виступили проти заміни продрозкладки продподатком. Але, незважаючи на це, нові віяння поширилися й на українських землях.
Підсумки непу досить суперечливі. Завдяки йому було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання, пожвавилася торгівля і товарообмін, була Знята соціальна напруженість.
Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, що, як і транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля, перебували під контролем держави. У державній власності залишались усі великі підприємства. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і практикою.
III. Створення Союзу PCP і Україна
Поряд зі змінами в економічній сфері, зокрема заміною політики "воєнного комунізму" непом, більшовики мусили рахуватися з українським рухом, що значно зміцнів за роки національно-визвольних змагань. Але їхні поступки українцям, як правило, мали декларативний характер. Зокрема, проголошуючи на словах відданість принципу самовизначення націй та "визнання самостійності УСРР", російське керівництво на чолі з В; Леніним насправді прагнуло міцніше прив'язати Україну до Москви. Вже влітку 1919 р. більшовики втягнули її у т.зв. воєнно-політичний союз радянських республік, під егідою створювалися єдина армія, органи безпеки, деякі інші структури. Наступним кроком стало підписання 28 грудня 1920 р. між РСФРР і УСРР Союзного робітничо-селянського договору. За ним Радянська Україна фактично втрачала ознаки реального суверенітету, передавши в союзне, а насправді — московське, підпорядкування армію і флот, управління економікою та зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами ї навіть засобами зв'язку.
Ще більше зросла залежність України від російського центру, коли ЗО грудня 1922 p. І з'їзд Рад Росії, України, Білорусі й Закавказької федерації (Азербайджан, Вірменія, Грузія) ухвалив у Москві декларацію і договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Єдине, чого вдалося домогтися національним республікам — це уникнення сталінської моделі об'єднання, яка передбачала входження їх на правах автономій до складу Російської Федерації. За основу державного союзу було взято ленінський федеративний принцип, що формально надавав суб'єктам об'єднання однаковий статус. В. Ленін не був противником централізації, але розумів, що негайне створення відверто централізованої держави за образом і подобою Російської імперії негативно вплине на перспективи "світової соціалістичної революції". Однак, як показало майбутнє, створення СРСР все ж ґрунтувалося на принципі імперського централізму, .який реалізовувався через диктатуру правлячої компартії, поставлення вірних Москві людей на чолі республік.
Союзний договір передбачав: 1) теоретичну юрисдикцію українського радянського уряду на території республіки над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою, охороною здоров'я та соціальним забезпеченням; 2) поділ повноважень із союзним урядом у питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, народного господарства та інспекції; 3) виключну компетенцію союзного уряду у зовнішніх зносинах, армії, флоті, зовнішній торгівлі, зв'язку, транспорті.
За Конституцією СРСР 1924 р. Україна мала формальне право на вихід із союзу, але лише за дозволом компартії. Пізніше генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін визнавав: "За бажанням республіки можуть вийти з СРСР. Та в кожній з них на те й існує компартія, щоб вони цього ніколи не побажали".
Легітимність договору про створення СРСР с сумнівною, оскільки всі рішення приймалися партійною верхівкою, а про такі загальнодемократичні механізми, як опитування чи референдум, ніхто й не згадував. Крім того, деякі дослідники стверджують, що навіть з погляду радянського права під час утворення союзної держави припустилися серйозних порушень. Так, історик Я. Дашкевич, проаналізувавши союзний договір 1922 р., дійшов таких висновків:. 1) Радянський Союз як тоталітарна держава був утворений з допомогою брутальної сили, яка від свого виникнення навіть не дбала про те, щоб своє терористичне існування і правовий нігілізм маскувати юридичними формулами; 2) Україна, приєднуючись до союзного договору 1922 р. як нібито окрема соціалістична держава, вже в той час перебувала в становищі колонії, що було закріплено де-юре два роки раніше російсько-українським союзним, договором 1920 р.; 3) так званий союзний договір 1922 р. ніколи не вийшов поза стадію проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати і вводити в дію. Як міжнародний акт він не був ратифікований і ніколи не діяв ні формально, ні фактично.
Жорстка централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, призводила до обмеження і так незначних прав республік, які об'єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання УСРР з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, із можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.
IV. Коренізація (українізація): зміст та наслідки.
Надзвичайно цікавим явищем в історії України було українське відродження сер. 1920-х -поч. 1930-х років. Безсумнівно, його коріння були в періоді нетривалої української державності 1917-1919 рр., який розкував творчі можливості української нації.
Успіхи в національно-культурному будівництві того часу були досягнуті передусім завдяки політиці, що увійшла в історію під назвою коренізаціі. Намагаючись розширити національну та соціальну базу режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки у партійно-державному апараті. Зокрема, наприкін. 1920 р. українці, становлячи бл. 80 % населення республіки, у КП(б)У становили лише 19 %, а у квітні 1922 р. — 23,3 %, частка-росіян і євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6%.
Виправити таку невідповідність взявся у квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику "коренізаціі" партійно-державного апарату в неросійських республіках.
Щоб зміцнити вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і брати власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що "коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених доти національних культур.
В Україні політика "коренізаціі" набрала форми "українізації". Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов'язкового вживання української мови в установах-переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки. Це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановили термін переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури.
Поряд із підтримкою українізація спричинила й значний опір. До її противників належали верхівка КП(б)У, російська бюрократична верхівка, російське та обрусіле міщанство і робітництво, Червона армія, представники російської інтелігенції, священики РПЦ.
За такого співвідношення сил українізація від самого початку була приречена на провал. Та все ж за порівняно короткий час наполеглива праця дала значні результати..
Поряд з українізацією не менш наполегливо здійснювалася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншин. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну СРР. До 1931 р. завершено організацію 25 автономних районів та 1074 сільрад нацменшин.
Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані, де проживало 3 млн. українців, діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.
Незабаром українізація була втоплена в крові, задушена в муках штучного Голодомору.