Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
5.2. Діяльність митних органів УСРР у 1920-х роках
1 вересня 1917 р. розпочав свою роботу з’їзд митних службовців. До регламенту з’їзду було включено такі питання: про бюрократизм управління; про систему митних установ; техніка служби; застосування тарифів до товарів; митні штати; інститут доглядачів; умови проходження служби; соціально-побутові проблеми евакуйованих митників та їх сімей.1 Таким чином вдруге (перший раз під час революції 1905 – 1907 рр.) митні службовці були змушені особисто втручатися у своє майбутнє. Результатом роботи з’їзду стало обрання Центрального комітету профспілок митників, який фактично здійснював управління митним відомством за підтримки Народного комісара фінансів В.Р. Менжинського. На початку 1918 р. відновив роботу Департамент митних зборів при Народному комісаріаті фінансів. Але подальша перспектива ДМЗ була покрита саваном невідомого. З листопада 1917 р. по квітень 1918 р. в Радянській Росії розпочалась колосальна трансформація та перебудова всього державного апарату управління, законодавчої системи, судоустрою колишньої Російської імперії. Уже 26 жовтня 1917 р. під час роботи ІІ з’їзду Рад створюється більшовицький радянський уряд Рада Народних Комісарів (РНК), розпочинає активну діяльність Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), його рішення мали силу законів і визначали роботу місцевих органів радянської влади, фактично спрямовували внутрішню й зовнішню політику держави. На базі ліквідованих міністерств було створено народні комісаріати. 2 грудня 1917 р. ЦВК затвердив декрет про утворення Вищої Ради Народного Господарства (ВРНГ). За висловом В.І. Леніна, ВРНГ мав стати “таким же боевым органом для борьбы с капиталистами и помещиками в экономике, каким Совет Народных Комиссаров является в политике”. Так формувався потужний, озброєний більшовицькою ідеологією новий державний апарат, який за ступенем централізації і виконавської дисципліни значно випереджав старий імперський апарат. Одночасно з розбудовою нового державного апарату розпочинається впровадження політики воєнного комунізму – комплексу економічних і політичних засобів, застосований радянською владою на підпорядкованій їй території колишньої Російської імперії.
Ця політика виражалася в жорсткій концентрації промислового виробництва, землі, банків, транспорту, зв’язку цілковито в руках держави, націоналізації не лише великих, а й середніх і дрібних підприємств. Соціалізація землі й націоналізація банків, морського й річкового транспорту почалися ще в листопаді 1917 р., а “червоноармійська атака на капітал” у промисловості – саме у період воєнного комунізму: у травні 1918 р. нахлинула націоналізація цукрової промисловості й заводів транспортного машинобудування, у червні 1918 р. – нафтової промисловості і великих підприємств інших галузей, із літа 1919 р. прискореними темпами націоналізовувались середні підприємства, а з 29 листопада 1920 – усі дрібні підприємства з кількістю робітників за наявності двигуна – 5 чоловік, а без нього – 10.
Запроваджувалась політика суворої централізації управління народним господарством, що відома в літературі ще й під назвою “главкізм”. Головні комітети ВРНГ (Головпраця, Головторф, Головтекстиль, Головшкіра, Головодяг, Головпаливо та ін.) ставали фундаментом управління величезними галузями економіки. Вони зосереджували у себе весь розподіл сировини та вироблену продукцію. Усі попередні ланки в управління скасовувалися: головні комітети безпосередньо керували підприємствами і безпосередньо підпорядковувалися Президії ВРНГ. Але згодом жорстке управління “по вертикалі” дедалі більше доводило свою неспроможність, почали виникати об’єднання підприємств – трести, всього їх було створено 90.
Політика воєнного комунізму передбачала також хлібну монополію, концентрацію у руках держави, тобто Наркомпроду, всієї справи розподілу продовольства і введення продрозверстки, тобто обов’язковості здачі селянами всіх “надлишків” (понад установлених державою норм на особисті й господарські потреби) сільгоспродуктів. Спочатку продрозверстка охоплювала лише хліб і фураж, згодом поширилася на картоплю й м’ясо, а у 1920 р. на все продовольство.
У країні вводилася карткова система розподілу продуктів та пайки, тобто нормоване державою постачання населення за його класовою приналежністю. Одночасно заборонялась приватна торгівля продовольчими й промисловими товарами, націоналізація приватних оптових складів, торговельних фірм. На практиці ця заборона порушувалась і призводила до зростання спекуляції. У той же час зарплата набула характеру натуралізації. Це відбулося через параліч грошового обігу, нуліфікацію грошей, гостру нестачу товарів широкого вжитку і низьку оплату праці. Тенденція до підвищення натуральної частини оплати праці весь час зростала і наприкінці 1920 р. досягла майже 100 %. Це було грубим порушенням принципів оплати праці, декретованих у грудні 1918 р. у Кодексі законів про працю РРФСР, та загальноросійських тарифів, уведених із лютого 1919 р., але вже восени зарплата робітника найвищого розряду лише на 9 % перевищувала зарплату робітника 1 розряду, а в 1920 р. ця різниця скоротилася до 4 %. Також набувала темпів мілітаризація виробництва, запровадження загальної трудової повинності, примусового закріплення робітників і службовців за підприємствами та установами. Спочатку вона охоплювала військову промисловість, із листопада 1918 р. – залізниці, а згодом – усі галузі народного господарства. Робітники багатьох підприємств переводилися на становище військовослужбовців. Встановлювалися обов’язкові середні норми виробництва. Самовільне залишення підприємства прирівнювалося до дезертирства і каралося за законами воєнного часу. До праці в цивільних установах у примусовому порядку залучалися червоноармійці або все працездатне доросле населення у порядку трудової повинності.
Щодо УСРР, то політика воєнного комунізму тут запроваджувалася зі значними відмінностями від іншої частини колишньої Російської імперії. Тут вона розпочалася значно пізніше ніж на інших територіях. Ще наприкінці 1918 р. було скасовано всі закони й розпорядження Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та білогвардійців, поширено на Україну чинність багатьох декретів РРФСР. У березні 1919 р. Україну оголошено воєнним табором, запроваджено основні принципи воєнного комунізму, а згодом узято курс на створення комітетів незаможних селян, експропріацію капіталістів та поміщиків, ізоляцію та економічний розгром “куркульства”. На відміну від Росії в Україні зберігалася значна кількість не націоналізованих середніх і дрібних підприємств (із річним оборотом до 1 млн. крб.), залишались у приватній власності невеликі вугільні шахти (із річним видобутком до 5 млн. пудів вугілля), значно більшим виявився грошовий обіг, діяла споживча кооперація тощо.
У цілому політика воєнного комунізму, перетворення країни в єдиний воєнний табір допомогли більшовикам насильницькими засобами утримати владу, але не прижилися ні в Росії, ні в Україні: заводи і фабрики зупинялися, міське господарство й транспорт виявилися паралізованими, сільське господарство дедалі занепадало, запаси збіжжя танули на очах. Цілковитий крах системи воєнного комунізму ставав реальністю і змусив більшовицьке керівництво терміново шукати виходу із катастрофічного становища, бо штовхали їх до цього не лише виявлена неспроможність “стрибка у комунізм”, входження у нього військовим маршем, а й численні селянські заворушення у вигляді махновського чи григор’євського рухів, антонівського та кронштадтського повстань. Усе це змусило радянське керівництво запровадити вже у 1921 р. нову економічну політику.
Саме в таких складних внутрішніх і зовнішніх умовах (інтервенція, економічна блокада радянських республік) створюються радянські митні органи. Але нова радянська ідеологія державотворення повністю змінювала роль і місце органів економічної безпеки. Митні органи повинні були виконувати свої функції в умовах нової зовнішньоекономічної стратегії, тобто державної монополії на зовнішню торгівлю. І це можна побачити в перших законодавчих актах митного спрямування. Уже 29 листопада 1917 р. РНК затвердив Постанову “Про дозвіл на вивезення та ввезення”, згідно з цим документом експортно-імпортна діяльність підпадала під повний контроль Народного комісаріату торгівлі і промисловості, який видавав спеціальні дозвільні ліцензії на право займатися зовнішньою торгівлею. Відповідно до цієї Постанови будь-який товар без ліцензії вважався контрабандою й митниці зобов’язувались його конфісковувати. 12 грудня 1917 р. Народний комісаріат внутрішніх справ і Народний комісаріат закордонних справ підготували Постанову “Про правила в’їзду та від’їзду з Росії”2. Ця Постанова надавала повноваження митним органам проводити огляд особистих речей усіх осіб, крім дипломатів, які покидали територію Росії. Такі кроки радянського уряду були викликані намаганням зберегти контроль за збереженням та подальшим розподілом товарних, продовольчих, валютних та інших ресурсів держави. Більшовики чудово розуміли, що в боротьбі, яку вони розпочинали, сторона, що зможе забезпечити тотальний контроль за накопиченням та розподілом матеріальних цінностей, буде спроможна досягти перемоги. Тому в нових політичних реаліях на митні органи в першу чергу покладались контрольно-адміністративні функції, а фіскальні відходили на далеку перспективу. Логічним продовженням грудневих постанов РНК став Декрет “Про націоналізацію зовнішньої торгівлі”, прийнятий 22 квітня 1918 р.3 З цього нормативного акта почалась нова історія митної справи РРФСР і Радянської України зокрема. Фактично нова державна влада, крім соціальної і політичної перебудови суспільного фундаменту, революційно змінювала принципи економічного розвитку, у тому числі й у сфері обміну вироблених продуктів. Якщо розглядати Декрет “Про націоналізацію зовнішньої торгівлі” з точки зору тактики більшовиків, то руйнувалася одна з базисних основ приватного капіталу, з точки зору стратегії держава отримувала монопольне право на надприбутки з експортно-імпортної діяльності. А в подальшому держава могла концентрувати колосальні ресурси для виконання практично будь-яких завдань і бути незалежною від політичних уподобань фінансово-промислових кіл. Одночасно держава втрачала гнучкі механізми управління економічними процесами, оскільки зникав приватний інтерес і його місце займав лише державний. У подальшому з ускладненням і державної, й економічної, і соціальної структури такий шлях призводив лише до зростання кризових явищ.
Зовсім по-іншому радянська влада оцінювала і роль державного кордону. Якщо в царській Росії державний кордон виконував функцію адміністративного розмежування територій держав і економічного захисту, то для більшовиків державний кордон набував, у першу чергу, політичного значення в умовах революційного протистояння з капіталістичними державами. Ці кардинальні зміни було закріплено Декретом РНК “Про організацію прикордонної охорони”, прийнятому 28 травня 1918 р. Зазначений нормативний акт мав на час прийняття досить велике значення, бо містив норми, що встановлювали компетенцію прикордонної охорони, і, таким чином, більш чітко окреслювались права та обов’язки митних органів, зокрема при здійсненні службової діяльності на кордоні. Відбувалися структурні зміни і в самому ДМЗ. 29 травня Рада Народних Комісарів видала черговий Декрет “Про розмежування прав центральної й місцевої радянської влади щодо збирання мита та регулювання діяльності місцевих митних установ”. Обкладання митом та іншими зборами товарів, що провозились через кордон, передавалось у виключну компетенцію центральної влади. Митні установи залишались у структурі Наркомату фінансів. Будь-які цивільні чи військові державні органи не мали права втручатися в діяльність митниць. Слід зазначити, що, користуючись слабкою організацією влади, у перші місяці 1918 р. деякі губернські виконавчі комітети розпочали перебирати на себе частку повноважень, які до цього часу належали лише центральним органам влади. Саме перша половина 1918 р. відзначалась характерною рисою доби – парадом “губернських” та “крайових” суверенітетів. Наступним Декретом РНК від 29 червня 1918 р. Департамент митних зборів було перейменовано в Головне управління митного контролю, яке включалося в структуру Народного комісаріату торгівлі й промисловості (НКТіП); останній згідно з Декретом РНК від 11 червня 1920 р. було трансформовано у Народний комісаріат зовнішньої торгівлі. Таким чином митна справа розглядалась радянським режимом як складова зовнішньоторговельної політики держави.
У попередніх розділах ми вже розглянули розвиток митної справи в період існування УНР і Української держави. Як же український радянський уряд ставився до цієї справи?
На початку 1919 р. на території північних та східних губерній України знову зміцнює свої позиції радянський режим. Розпочинається друга і на цей раз вдала спроба “експорту” революції в Україну. Слід зазначити, що в тих умовах, а саме при максимальному розгортанні революційної війни практично ніяка сила не мала можливості забезпечити збереження суверенності УНР. Як свідчить історичний досвід, кожна революція розвивається екстенсивно, охоплює все нові й нові території. Так, англійська революційна війна 1640 – 1648 рр. завдяки намаганням Кромвеля була перенесена на територію Ірландії, Велика французька революція 1789 р. еволюціонувала у революційну інтервенцію 1793 – 1799 рр., апогей якої припадав на добу Наполеона. Французька інтервенція охопила Бельгію, Німеччину, Італію, Північну Африку. Таким чином російська революція розвивалася за загальними законами, характерними для будь-якої революції. Також слід ураховувати, що перший радянський уряд РНК складався з екзальтованих професійних революціонерів. Ці люди повністю захопилися ідеями революційних перетворень у майже всіх країнах світу. Ця ідеологія перетворилася на державну ідеологію і знайшла свій вищий розвиток і втілення в політиці воєнного комунізму. Тому вже 28 листопада 1918 р. в Україні створюється Тимчасовий робітничо-селянський уряд, який 21 січня 1919 р. трансформується у Раду Народних Комісарів України. Юридичне оформлення нової влади в Україні було закріплено 10 березня 1919 р. Всеукраїнським з’їздом Рад, який затвердив Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Відповідно до Конституції будувалась і нова владна вертикаль. Влада трудящих мала здійснюватися Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Її центральними органами вважалися Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та Рада Народних Комісарів. До виключної компетенції ВУЦВК віддавалося формування РНК (тобто уряду), у тому числі питання про визначення та захист кордонів, зовнішні стосунки, збройні сили, визначення напрямів розвитку народного господарства. Промисловість і торгівля також підлягали націоналізації та державній монополії4.
У першій половині 1919 р. РНК УСРР на основі декретів митного спрямування, виданих урядом РРФСР розпочав також процес перебудови митних органів. 9 березня 1919 р. прийнято Декрет “Про перехід митних установ та прикордонної охорони у підпорядкування Ради Народного Господарства України”, 11 березня цього ж року – “Про в’їзд та виїзд з України”. Практична діяльність з відновлення роботи митниць в Україні розпочинається лише із січня 1920 р. Саме цей період з 1920 по 1922 р. відрізняється своєрідною організацією митної справи в Україні. З 9 січня 1918 р. як суверенна держава, Україна спочатку в рамках УНР, а потім і УСРР була повноправним суб’єктом міжнародного права й у цій ролі мала до утворення Союзу РСР рівноправні відносини з п’ятьма іншими радянськими республіками у військовій, господарській і дипломатичній сфері. 28 грудня 1920 р. УСРР і Радянська Росія укладають Союзний робітничо-селянський договір, ст. 3 якого передбачала об’єднання урядів двох республік, у тому числі й народних комісаріатів зовнішньої торгівлі5. На основі Договору спеціальною угодою було реалізовано ідею про створення такого органу, як Уповноважений Народного комісаріату зовнішньої торгівлі (УпНКЗТ) при РНК УСРР із відповідним апаратом. Своєрідність цього органу полягала в тому, що, з одного боку, він був ланкою в єдиній зовнішньоторговельній системі обох республік, але паралельно фактично продовжував виконувати роль і функції республіканського НКЗТ в Україні. 20 січня 1920 р. митниці України перейшли у підпорядкування Відділу митного контролю при управлінні Уповноваженого Наркомзовнішторгу РРФСР в Україні. 9 травня 1920 р. Постановою Президії ВУЦВК та РНК УСРР затверджено Уповноваженого Народного комісаріату зовнішньої торгівлі РРФСР при Раднаркомі УСРР, а вже 21 червня 1920 р. у Харкові створено Відділ митного контролю при управлінні Уповноваженого Наркомзовнішторгу РРФСР в Україні для управління митною службою у межах України. Уповноважений НКЗТ в Україні почав діяти офіційно на правах народного комісара у складі РНК УСРР, міг мати своїх торгових представників за кордоном, реалізовувати свій експортний та імпортний план, укладати самостійні торгові угоди за кордоном.
Так, до жовтня 1921 р. по всьому периметру кордонів УСРР функціонувало 44 прикордонних митних установи 3-х видів: митниці, митні нагляди і митні пости. Серед митниць були, зокрема, Олевська, Ямпільська, Волочиська, Густинська, Подільська, Херсонська, Миколаївська, Одеська, Рибницька, Тираспольська, Маріупольська, Бердянська і Таганрозька. Митні застави існували, зокрема, в Очакові, Овідіополі, Генічеську, а митні пости – у Шепетівці та інших пунктах переходу митного кордону. Крім прикордонних, функціонували і 2 внутрішні митниці – у Києві й Харкові. У розглянутий період до жовтня 1921 р. прикордонні митні установи України підпорядковувалися губернським митним відділам: Волинському, Миколаївському, Одеському, Приазовському. Внутрішні ж митниці підпорядковувалися безпосередньо Центру, тобто Митному відділу УпНКЗТ. Відділ митного контролю при цьому виконував таке коло завдань, пов’язаних із створенням та реорганізацією митних установ на території УСРР: керівництво і контроль за діяльністю митних установ; проведення заходів по боротьбі з контрабандою; регулювання митних зборів; контроль за виконанням нормативно-правових актів із митної справи. Завідуючий окружним митним відділом, перебуваючи у підпорядкуванні місцевого Уповноваженого НКЗТ, зберігав автономність у митній галузі. У справах, які виникли в цій галузі, завідуючий окружним митним відділом через назване відділення мав стосунки з управлінням Уповноваженого НКЗТ по Центральному відділу митного контролю, одержуючи від нього належні вказівки. Губернські відділення Наркомзовнішторгу УСРР як представники цього органу на місцях мали право спостерігати за діяльністю митних установ, що входили в підвідомчий їм район. Характерною ознакою функціонування тогочасних митниць була обов’язкова наявність у структурі установи посади політичного комісара. З метою політичного нагляду за роботою митних установ “Тимчасовим положенням про комісарів митних установ” від 31 січня 1921 р. призначались комісари. Завданням комісара було робити відмітку на всій кореспонденції митних установ. Утримання комісарів проводилось за рахунок бюджету НКЗТ за ставками, що відповідали ставкам управляючого або начальників відділів митних установ. При цьому комісар особисто відповідав за правильність виконання митними органами всіх розпоряджень та декретів, пов’язаних із націоналізацією зовнішньої торгівлі. Більш детально розвиток митної системи УСРР у 1920 – 1922 рр. демонструється на рис. 5.1.
Відповідно до нових реалій часу змінювалась і штатна організація митниць. 22 лютого 1921 р. митниці УСРР одержали розпорядження про терміновий перегляд штатів митниць та створення нових. Слід зазначити, що до наведеного терміну штати митниць формувались на основі наказу відділу митного контролю за № 6610/511 від 12.12.1920 р., де рекомендувалось користуватися циркуляром Департаменту митних зборів № 773 від 7 січня 1913 р.6 Але після запровадження на території України нової системи тарифних поясів у 1921 р. типова штатна структура українських митниць набула такого вигляду7. (табл. 5.1).
Таблиця 5.1
Посади |
Розряд за тарифом |
Оклад (крб.) |
|
Управляючий |
35 |
6400 |
|
Помічник управляючого |
33 |
6000 |
|
Старший контролер |
30 |
5400 |
|
Завідувач відділенням |
29 |
5200 |
|
Помічник завідуючого митною частиною |
24 |
4350 |
|
Діловод І розряду |
23 |
4200 |
|
Помічник архіваріуса |
20 |
3760 |
|
Старший рахівник |
20 |
3760 |
|
Доглядач складу, корабельний доглядач І розряду |
14 |
3040 |
|
Двірник |
8 |
2400 |
У той же час, розглядаючи еволюцію митних органів УСРР, слід ураховувати той факт, що за нормами військово-політичного договору з РРФСР від 1920 р. зміни, що стосувались НКЗТ, поширювались і на український аналогічний виконавчий орган. 31 березня 1922 р. РНК РРФСР затвердила “Тимчасове положення про місцеві митні установи”, яке запроваджувало систему митних округів і нову класифікацію митниць.
Одночасно здійснення заходів, пов’язаних з веденням зовнішньоекономіч-ної діяльності, зосереджувались у представників Уповноваженого НКЗТ при губернських виконавчих комітетах.
Рис. 5.1. Становлення радянської митної системи в Україні
У свою чергу відділи зовнішньої торгівлі при губвиконкомах скасовувались. Таким чином радянський уряд на практиці здійснював реалізацію програми щодо тотальної монополізації зовнішньої торгівлі і на митні органи покладалось завдання з охорони та регуляції цієї державної монополії. Тому 3 червня 1922 р. відділ митного контролю при управлінні Уповноваженого НКЗТ в Україні було реорганізовано в Український митний округ (УМО). До компетенції Управління УМО належали: організація та комплектування митних установ, керівництво та контроль за їх діяльністю, боротьба з контрабандою, контроль за стягненням митних зборів, ведення митної статистики. Суттєві зміни вносилися також у структуру митниць. Митні установи розподілялися за функціональним призначенням на І, ІІ, ІІІ розряди та митні пости. Митниці І розряду створювалися при великих транспортних вузлах і здійснювали всі митні процедури, передбачені Митним статутом 1910 р. Митниці ІІ розряду засновувались при невеликих морських та річкових портах, а також на шосейних дорогах. Ці митниці працювали з усіма дозволеними групами товарів, окрім міжнародних поштових відправлень. Митниці ІІІ розряду здійснювали митний контроль та оформлення лише з товарами, які не вимагали технічної експертизи. Через митні пости дозволявся пропуск пасажирів та їх багаж. Зазначена структура функціонувала до 26 жовтня 1923 р., коли Український митний округ у зв’язку із створенням СРСР було ліквідовано, а українські митниці ввійшли до складу Головного митного управління Союзу РСР.
Якщо проаналізувати основні напрямки діяльності українських митниць у період з 1920 по 1922 рр. то на першому місці була боротьба з контрабандою: економічною й політичною. Фіскальний напрямок у зв’язку з деградацією валютного ринку радянських республік, торговельною блокадою з боку західних держав, яка тривала до 1922 р., займав незначний сектор у діяльності митних органів. На початку 1920 р. головний товаропотік спостерігався через Одеську, Миколаївську та Волочиську митниці. При цьому з початку 1922 р. було відновлено порядок стягнення мита з іноземних вантажів у золотій валюті, до цього – у радянських карбованцях. Так, з 1 січня по 15 травня 1922 р. митниці Українського митного округу перерахували до державного бюджету 5.374.461.226 карбованців митних доходів. Але панівне становище займав все ж правоохоронний напрямок у діяльності української митниці того часу. Запровадивши монополію на зовнішню торгівлю, радянська влада на той момент опинилась через об’єктивні причини неспроможною забезпечити споживчий ринок. Така ситуація й стала тим середовищем, яке сприяло контрабанді в першу чергу споживчими товарами й продовольством. Користувалися таким становищем і закордонні сусіди УСРР. На підтвердження цього можна навести цікавий документ – доповідну записку Волинського губернського відділу зовнішторгу: “Вся пограничная полоса Польши с Украиной покрыта сетью кооперативов, которые в сущности не имеют ничего общего с кооперативной деятельностью, так как в действительности являются замаскированными частными фирмами. Все такие кооперативы пользуются большими привилегиями и даже покровительством со стороны государства. Им предоставлено право почти свободной контрабанды. При предъявлении счетов таких лжекооперативов контрабанда свободно пропускается польскими пограничными властями. Есть информация, что лицам и “кооперативам”, промышляющим контрабандой, предоставляются большие кредиты”8. Лише за 1921 р. митницями Волинського митного відділу було оформлено 1214 справ про затримання контрабанди, у тому числі на митницях і митних постах:
Слобідський пост – 300 справ;
Кривінська митниця – 290 справ;
Піщевська митниця – 250 справ;
Куневський пост – 147 справ;
Шибенський пост – 120 справ;
Ожиговецький пост – 43 справ;
Ямпільська митниця – 30 справ;
Олевська митниця – 12 справ;
Антопольський митний нагляд – 9 справ;
Шепетівський пост – 5 справ;
Городницький пост – 3 справи.
Усього ж за грудень 1921 р. було затримано контрабандних вантажів на суму 340.560.932 крб.9 За даними Рахунково-статистичного підвідділу Митного відділу УпНКЗТ за останні три місяці 1921 р. було зареєстровано 327 випадків затримання предметів контрабанди – усього на суму 998 млн. крб. (крім валюти). А за перші 3 місяці 1922 р. – 267 випадків на суму 3 млрд. 127 млн. крб. Основними предметами контрабанди під час вивезення були валюта, вироби з коштовних металів, хутра. Під час ввезення – мануфактура, шкіра та вироби з неї, цукор, галантерея, фарби – і все це, головним чином, через польський кордон10. Зважаючи на такі обставини, митні органи Радянської України концентрували свої зусилля саме на боротьбі з контрабандою. У контексті цієї боротьби та посилення державного контролю за економічними процесами еволюціонувало і радянське право. Так, декретом СНК УРСР від 15 листопада 1921 р. “Про порядок реквізицій і конфіскацій майна приватних осіб і товариств” визначалися ознаки контрабанди та порядок конфіскації товарів, що ввозилися до УСРР чи вивозилися без дозволу митних органів УпНКЗТ. Кримінальний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК 23 серпня 1922 р., зараховував у ст. 97 до злочину проти порядку управління порушення законів і обов’язкових постанов щодо переміщення через кордон товарів, і це каралося примусовими роботами на термін до 3-х місяців, а також конфіскацією усіх чи частини таких товарів, або штрафом до 300 крб. золотом. Посадові особи, учасники злочину (тобто контрабанди), що здійснювали його вперше, були озброєні, або предметом контрабанди були речі, зазначені в ст. 10 Декрету СНК від 15 листопада 1921 р. (а саме: продукти харчування, ліки, зброя, коштовності, валюта), каралися позбавленням волі на термін не менше трьох років із суворою ізоляцією, а за обтяжуючих обставин – вищою мірою соціального захисту. І підстави для застосування зазначених правових норм існували. Так, завідувач Слобідського митного поста Волинського митного відділу Прітасов після виявлених зловживань утік до Польщі11. У примітках зазначалося, що норми даної статті не поширювалися на порушення митних правил, за які законом встановлювалась адміністративна відповідальність.
У цілому ж, зрівнявши два традиційні напрями діяльності митних органів – фіскальний та правоохоронний, можна зазначити, що в добу революційних перетворень, громадянської війни й руйнації народного господарства, вони мали відбиток часу, не відрізнялися стабільністю, страждали перекосами, незбалансованістю. Умов для нормальних зовнішньоторговельних відносин фактично до 1921 р. не існувало. Але інколи, коли митниці застосовували митно-тарифні процедури, зверталися до єдиного нормативного джерела – Закону про митний тариф 1903 р. Проте існувала невідповідність між митним законом, прийнятим під час функціонування зовсім іншої, по суті, економічної системи, із революційною ідеологією. Тому після закінчення громадянської війни і з поверненням до економічних методів, з пожвавленням господарської діяльності знову посилювалась роль і значення митних зборів, що, у свою чергу, вимагало відповідного правового забезпечення. З цією метою в РРФСР уже наприкінці 1921 р. створюється спеціальна комісія з працівників НКЗТ для перегляду тарифного законодавства. 9 березня 1922 р. ВЦВК і РНК затверджено перший радянський митний тариф. Було, зокрема, встановлено, що дія нового тарифу поширюється на товари і предмети, ввезені в РРФСР і пов’язані з нею союзними договорами радянські республіки, тільки по європейському кордону та по кордону Далекосхідної республіки (ДСР). Справа в тім, що по азіатському кордону РРФСР діяли інші митно-тарифні норми, які базувались на принципах зовнішньої політики Радянської Росії стосовно країн Сходу, а саме максимальна підтримка: фінансова й військова антиколоніальних процесів у східниих країнах. Такі принципи найбільш яскраво виражені в договорах 1921 р. з Персією, Туреччиною, Афганістаном. Аналогічний договір про дружбу та братерство укладено в 1921 р. між УСРР і Туреччиною. Це стосувалося, зокрема, надання митних пільг названим країнам, що робили у той час перші кроки на шляху звільнення від колоніальної чи напівколоніальної залежності. Іноді поступки у сфері митного обкладання робилися і західним країнам – у боротьбі за визнання принципу монополії зовнішньої торгівлі та з метою відновлення економічних і торгових зв’язків. Але в цілому тариф 1922 р. давав можливість одержання стабільних митних прибутків, у тому числі й у бюджет України. Можна лише додати до наведеного, що до грудня 1922 р. (точніше – до того часу, коли 6 липня 1923 р. набрав чинності Договір (далі – Договір) про утворення СРСР) між радянськими республіками існували тісні зв’язки міжнародно-правового характеру як у військовій, економічній, дипломатичній, так і в митній справі, митній політиці та законодавстві, що підтверджує існування митного союзу. Виходячи з цього, 20 квітня 1922 р. РНК УСРР прийнято Постанову “Про введення в дію на території УСРР Митного тарифу з європейської торгівлі”, прийнятого в РРФСР 9 березня 1922 р. Відомий теоретик вітчизняного митного права К. Сандровський характеризує відносини, про які йде мова, як міждержавні, що будувалися на справді міжнародно-правовій основі, неодмінному врахуванні прав та інтересів сторін, їх взаємної вигоди. Фактично діяв принцип рівності в його широкому змісті. Тому нерідко висловлювані думки про залежне, нерівноправне становище України в її відносинах з РРФСР у розглянутий період безпідставні. От лише один, але дуже характерний у зв’язку з цим факт. У звіті про діяльність Укрзовнішторгу за 1922 р. у розділі “Закордонні представництва” читаємо таке: “Постановою РТО (Рада труда та оборони) від 24 червня 1921 р., підтвердженим угодою НКЗТ РРФСР з УпНКЗТ УСРР встановлена сфера переважного впливу УСРР відносно зовнішньої торгівлі в Польщі, Чехословаччині, Туреччині, Румунії, Болгарії і Греції. У зазначених державах Торгпред України повинен займати керівне становище з підпорядкуванням йому Торгпреда РРФСР. Відповідно до цього Торгпред УпНКЗТ у Туреччині призначений Головою Об’єднаної місії УСРР та РРФСР. Стосовно інших країн, наприклад Німеччини, встановлено, що питання узгоджуються на підставі угоди Торгпредів обох республік від 7 січня 1922 р. Ця угода набуває важливості внаслідок рішення УпНКЗТ про створення в Берліні центру для допомоги всім закордонним представництвам. Відповідно до згаданої вище угоди, торгпреди обох республік організують загальну Колегію, в якій за Торгпредом УСРР залишається право самостійного прийняття рішень, які стосуються України”.
З утворенням Союзу РСР зовнішні відносини, у тому числі митна справа, перейшла у відання загальносоюзних органів за звичайного, прийнятого в будь-якій федерації, схемою. У ст. 1 цього Договору зазначалось, що до компетенції Союзу Радянських Соціалістичних Республік належить його представництво в міжнародних відносинах, ратифікація міжнародних договорів, встановлення систем зовнішньої та внутрішньої торгівлі, визначення основ і загального плану всього народного господарства, затвердження єдиного державного бюджету, встановлення монетної, грошової та кредитної системи, а також системи загальносоюзних, республіканських та місцевих податків тощо.
Таким чином, входження України до Союзу РСР і підписання згаданого Договору означало її відмову від значної частки свого державного суверенітету. Адже з цього часу всі загальні народногосподарські проблеми, фінансова, банківська і податкова системи, зовнішні відносини, зовнішньоекономічна сфера і торговельні стосунки із зарубіжними країнами, а також їх складова – митна справа – належали виключно до компетенції союзного уряду та інших загальнодержавних структур Союзу РСР. Перша Конституція СРСР, прийнята 31 січня 1924 р., так само, як і Договір про створення СРСР, зараховувала до компетенції вищих органів Союзу представництво СРСР у міжнародних відносинах, провадження всіх дипломатичних стосунків, укладання політичних та інших договорів із зарубіжними країнами, а також керівництво зовнішньою торгівлею тощо (ст. 1 Основного закону (Конституції) СРСР). Місцеві органи влади й управління УСРР не мали права втручатися у діяльність митниць, а стягнені українськими митниками кошти до останньої копійки перераховувались у союзний бюджет.
Таким чином митні органи УСРР у період з 1920 по 1923 рр. пройшли короткий, але наповнений активними подіями шлях розвитку. У митних органах Радянської України відбулася цікава організаційна еволюція від децентралізованої митної системи у вигляді губернських відділів митного контролю до діючого органу центральної виконавчої влади у митній справі. Митна система УСРР починала діяльність у складних умовах кардинальної трансформації економічних і політичних відносин. Митні органи практично до 1924 р., до прийняття нового Митного статуту змушені були працювати одночасно як за правовими нормами дореволюційної доби (доби ліберальних економічних відносин), так і в правовому полі нового радянського митного законодавства, яке в першу чергу стверджувало принцип державної монополії у зовнішньоекономічній діяльності. Але історичний досвід підтвердив ще раз особливу роль митної системи для держави, незалежно від соціально-економічної формації.
1 Державний архів Харківської області. – Ф. 84, оп. 1, спр. 910, арк. 26.
2 Угаров Б.М. У таможенного барьера. – М.,1975. – С. 74 – 75.
3 Декреты Советской Власти. – М.: Госполитиздат, 1964. – С. 158.
4 Українське державовторення. Словник-довідник / За ред. О. Мироненка.– К.,1997. – С. 250
5 Документы внешней политики СССР. – М., 1961. – Т. 3. – С. 433 – 435.
6 ДАХО. – ФР. 341, оп. 3, спр. 21, арк. 83.
7 Там же . – ФР. 341, оп. 3, спр. 21, арк. 26.
8 Державний архів Житомирської області. – Ф. 2464, оп. 1, спр. 2, арк. 37.
9 Там же. – Арк. 34.
10 Сандровский К.К. Таможенное право в Украине. – К., 2000. – С. 28.
11 ДАЖО. – Ф. 2464, оп. 1, спр. 11, арк. 2.
271
PAGE 257
Декрет РНК РРФСР від 22.04.1918 р. “Про націоналізацію зовнішньої торгівлі”
31.03.1922 р. у складі НКЗТ створюється Митно-тарифний комітет
Декрет РНК РРФСР від 21.01.1919 р. “Про розмежування прав центральної та місцевої радянської влади щодо збирання мит і про регулювання діяльності місцевих митних установ”
Декрет РНК УСРР від 9.03.1919 р. “Про перехід митних установ та прикордонної охорони у підпорядкування рад народного господарства”
9.05.1920 р. Постанова Президії ВУЦВК та РНК УСРР. “Про затвердження Уповноваженого НКЗТ РРФСР при РНК УСРР”
21.06.1920 р. у Харкові формується відділ митного контролю при Управлінні НКЗТ РРФСР в Україні
Постанова ВУЦВК від 08.06.1921 р. “Про створення ради зовнішньої торгівлі України”
16.10.1920 р. “Тимчасове положення про Управління митною частиною УСРР”
08.07.1921 р. Тимчасове Положення про місцеві органи Уповноваженого Наркомату зовнішньої торгівлі. 16.08.1923 р. перетворюється в Управління Уповноваженого НКЗТ СРСР при РНК УСРР
З червня 1922 р. по 16 серпня 1923 р. період функціонування Українського митного округу
ІІ розряду
ІІІ розряду
Митні пости