Характеристика світогляду- апоняття світогляду- структура світогляду босновні світоглядні питання

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1. Характеристика світогляду: а)поняття світогляду: структура світогляду б)основні світоглядні питання.

Світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння миру. Світогляд - це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості. Істотне значення для його характеристики має пропорційну присутність різних компонентів - знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, норм, ідеалів і т.д. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:  1) Пізнавальний компонент. 2) Ціннісний-нормативний компонент. 3) Емоційно-вольовий компонент. 4) Практичний компонент. Світогляд у розвинутій формі є системою поглядів на оточуючу дійсність і сам суб’єкт пізнання і обумовлює діяльність людини, її життєві уподобання ідеали, ціннісні орієнтації.

Питання про сутність світу-як розташ. світ? чи розвив. він за певними законами? яке місце в світі належить закономірності, а яке випадковості? б)питання ,що стосуються сутності людини та її становища у світі - смертна людина чи ні? може людина дізнатися про своє призначення? чи існують межі людського пізнання. в)кожну людину хвилюють і морально-етичні проблеми-що таке честь, обов’язок, відповідальність, справедливість? чи існує чітка межа між добром і злом? в чому сенс життя?

2. Історичні типи світогляду: а)історичні форми світогляду

б)специфіка світогляду як форми світогляду

Розрізняються історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський. Між ними не існую чітких граней, зате простежується зв'язок. При чому філософія, як всеохоплююче бачення, є стержнем світогляду. Філософія формується в процесі багатовікового суперечливого осмислення людиною об’єктивної дійсності. Це осмислення починається ще на тому етапі розвитку суспільства, коли людина відчувала свою нерозривну єдність з оточуючим середовищем. Олюднення об’єкта і суб’єкта ,речі і слова  породжувало досить специфічне ставлення  і до самого місця людини в природі. Походження і подальша історія того чи іншого роду, племені пов’язувалась з відносинами між Землею і Небом. Задовго до виникнення філософії людей цікавили питання про становлення всього існуючого. Філософія-вчення про найбільш загальні, цілісні, універсальні уявлення закони(закономірності)розвитку природи, суспільства і людського мислення. Також  витоки філософського мислення простежуються в міфологічних і релігійних уявленнях. Міфологія-спосіб чуттєво-фантастичного осмислення навколишнього світу, форма синкретичного світосприймання на ранніх етапах існування людства. Міфологічне світосприймання проявлялося не тільки в переказах, але й в обрядах, танцях, звичаях. В міфах відображається матеріально-практичний досвід, найдавніші уявлення  про виникнення світу і людини. Міфологія має багато спільного з релігійними віруваннями. Проте на відміну від міфу релігія пов’язана з вірою в надприродне, з культом. Зберігаючи зв'язок з іншими формами світогляду, філософія виступає я специфічний тип знання. Вона ґрунтується на прагненні до істини, на роздумах про сутність буття і самої людини, досліджує  форми відношення людини до навколишньої дійсності. На відміну від міфології і релігії філософія опирається на все більш розгалужену систему категорій. Від окремих фактів, поодиноких прикладів, філософія намагається піднятися до широких узагальнень, до універсального знання, до самої суті буття і свідомості.

Філософія - специфічна форма світогляду, вчення про загальне в системі людина - світ, виникає на відносно зрілому етапі становлення людського суспільства. Світ - це вся дійсність е цілому - і космос, і земна природа, і сфера людської комунікації - все, з чим ми стикаємось і все, що активно впливає на нас. Багатоманітність і складність світу одночасно своєю передумовою має суттєву єдність. Частин світу багато, але світ один. Це можливо тому, що світ є цілісність, яка не зводиться просто до суми частин.  Людина і світ - це єдність, що пізнає саму себе.

3. Філософія як світогляд: а)основні філософські проблеми та їх специфіка б)основне питання філософії

На рубежі тисячоліть дискусії навколо проблем сутності і перспектив суспільного прогресу загострюються. Вони викликані  реаліями земною цивілізацією, і в першу чергу, поглибленням контрастів між невеликою групою індустріально розвинутих країнах і гігантською більшістю населення земного шару. Духовно-творча природа філософії. Особливо виразно проявляється в період революційних зрушень, на грані епох, науково-технічних переворотів. Суспільство потребує нових ідей, духовних орієнтирів, які б об’єднали людей., допомагали уникнути конфліктів, захистити довкілля. Філософія-вчення про найбільш загальні, цілісні, універсальні уявлення закони (закономірності) розвитку природи, суспільства і людського мислення. В європейській культурі перше вживання терміну філософія належить грецькому мислителю Піфагору(6 ст. до н.е), а також Платону, який закріпив це поняття як назву особливого наукового знання. Філософія - специфічна різновидність світогляду. Вона виникає на високому етапі розвитку людської свідомості, коли з’являється потреба в пізнанні загальних першопричин, зв’язків, витоків. Філософія є, по суті, теоретичною основою світогляду. Це стає зрозумілим, якщо розглянути етапи та рівні проникнення людини в таємниці навколишнього світу.

Основне питання філософії-питання про взаємовідношення  буття і духу. Матеріалісти вважають, що матерія є первинною, що світ існує об’єктивно, незалежно від людської свідомості і самого людства. Ідеалісти вважала, що вихідним, первісним є ідея, духовне начало. Відомі різні підходи до проблеми матерії і свідомості. Зокрема Платон і Гегель визнавали об’єктивне існування світу, хоч не були матеріалістами. Фалес вважав, що все навколо одушевлено.

4.Філософія в системі культури: А)співвідношення філософії, науки та мистецтва Б)охарактеризувати функції філософії

Елементами науково знання є факти, закономірності, теорії. Знання регламентуються вже на імпиричному рівні. А філ. висновки не підлягають емпір. перевірці. Наука розлядає лише фрагмент світу, а не в цілому. Сутність філ. - розмірковування над загальними проблемами у системі людина-світ. Наука відпов. На питання чому?, а філ - для чого? з якою метою? Наука покликана обслуг. Практичні потребиа філ. Обґрунтовує ідеал, повяз. З пошуком сенсу життя людини та суспільства. В науці завжди є фундам. теорія - парадигма, яку приймають усі вчені, що працюють в даній області. У філ ніколи не було єдиної парадигми, тут ми вступаємо в царство свободи духу(можна прийняти будь яку точку зору)Це зближує з мистецтвом. Також зближує з мистецтвом те, що вони носять особистісний та суб’єктивний характер, завжди на творах лежить відбиток особистості Наука еволюціонує по типу природно-істор. прогресу, поступальним рухом від нижчих форм до більш досконалих. Філ  та мистецтву притаман. соціокультурний тип прогресу, при якому кожна нова  форма розгляд. як самоцінна і  НЕ порівн.. з інш. З точки зору прогресивності. Поява нових філ. вчень Не обезцінює змісту раніше створених, а лише збільшує розмаїття можливих самодостатніх систем світобачення. Якщо питання науки питання і проблеми знах. остаточне рішення в обмежений час,то філ. питання не піддаються остаточн. вирішенню.

Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції. Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найзагальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.

5. Досократівський період античної філософії: А)погляди різних шкіл до сократівського періоду на першооснову світу Б)евдемоністична етика Демокрита

Мілетська школа відома як перша філософська школа. У ній уперше свідомо було поставлене питання про першооснови всього сущих. На першому місці тут коштує питання про сутність світу. Основу світу вони бачать у визначеному матеріальному принципі. Можна сказати, що ця перша грецька філософська школа стихійно тяжіє до матеріалізму. Наприклад, геометрія в той час була настільки розвитий наукою, що була визначена основою наукової абстракції. Основою всього сущого Фалес із Мілета вважав воду.  Іншим видатним мілетським філософом був Анаксімандр стихійно тяжів до матеріалізму. Також як Фалес, Анаксімандр порушував питання про початок світу. Він затверджував, що «першоосновою й основою є безмежне, і не визначав його ні як повітря, ні як воду, ні як що-небудь інше. Він учив, що частини змінюються, ціле ж залишається незмінним». Третім видатними мілетським філософом є Анаксімен, який зміцнив і завершив тенденцію стихійного давньогрецького матеріалізму пошуків природних причин явищ і речей. Він першоосновою світу думає визначений вид матерії. Такою матерією він вважає необмежений, нескінченний, що має невизначену форму повітря. Геракліт з Ефеса пояснював природним образом такі природні явища як вітер, блискавки, грім, блискавиці й інші, так що сновою усього він вважав вогонь. Ксенофана з Колофона  можна вважати ідейним попередником елейської школи. Подібно мілетцям, Ксенофан визнає матеріальність світу, що на відміну від них вважає постійно тим самим, незмінним. Ксенофан прагнув також до натуралістичного пояснення природних явищ. Власне засновником єлейської школи був Парменід з Єлеі. Основним для Парменіда, як і для всієї єлейської школи, є наука про буття, про сущий. У Парменіда мається також заперечення «створення» сущого, твердження його вічності. Суще не тільки вічно у своєму існуванні, воно також і незмінно. Одним з найбільш яскравих учнів Парменіда був Зенон, який у своїх онтологічних поглядах  однозначно відстоює позиції єдності, цілісності і незмінності сущого. Суще, по Зенонові, має матеріальний характер. Піфагор займався рішенням геометричних задач, але пішов також далі. Він досліджує і взаємини чисел. Вивчення залежності між числами вимагало дуже розвитого рівня абстрактного мислення, і цей факт відбився на філософських поглядах Піфагора. Інтерес, з яким він вивчав характер чисел і відносин між ними, вів до визначеної абсолютизації чисел, до містики чисел. Числа були підняті на рівень реальної сутності всіх речей. Анаксагор вважає основою всіх речей нескінченна безліч малих матеріальних часточок, якісно різних між собою, що він називав «насіння речей».

Етика Демокрита - продовження його атомістичної фізики: як атом є повне й самодостатнє буття, так і людей є самодостатнє буття, тим більше щасливе, чому більш замкнене на собі самому. Для вираження свого розуміння щастя Демокрит придумав кілька термінів: "благодушність", "добробут", "безстрашність", "незворушність", використовував також і традиційні терміни "гармонія" і "розміреність". Центральне поняття його етики - эвтюмия, якої була присвячена окрема книга. Вчення про благодушність- эвтюмии перебуває у зв'язку із критикою Демокритом традиційної релігії й вірувань у долю. Неологізми euthumia і euesto підкреслювали його відмова від традиційного розуміння щастя як дарованого богами або вдалим випадком: у результаті сам принцип щастя здобував не зовнішню, а внутрішню обумовленість. Значення терміна насамперед пов'язане з поняттям заходу, самообмеження стосовно тілесних задоволень: "Эвтюмия виникає завдяки помірності в задоволеннях і розміреного життя" Мудрець уміє радіти тому, що має, не заздрячи чужому багатству й славі, він прагне до слушних і законних справ. Виразний мотив радості, переданий терміном, не означає ототожнення эвтюмии й задоволення: "Эвтюмия не тотожна задоволенню, як помилково вважаються деякі; вона є такий стан, при якім душа спокійна й неколебима, не терзається ніякими страхами, марновірствами або іншими переживаннями".

6. Філософські погляди Сократа: А)людина як основна проблема філософських пошуків Сократа Б)етичний раціоналізм Сократа

Сократ акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей. Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Основний зміст філософії Сократа становить етика. У його етиці чітко виражається раціоналізм: чеснота в Сократа невіддільна від знання. Чеснота - це знання того, що добре й разом з тим корисно людині, а дурне - це незнання. Філософ був переконаний у тому, що ніхто не грішить свідомо, що здійснюючий зло робить це через незнання. Чесноти можна навчити, тому що знання природжене людині. Прагнення до добра існує в кожної людини від народження й для перетворення його в чесноту необхідно його згадати. Процесу спогаду повинен сприяти розроблений Сократом діалектичний метод, за допомогою якого розвиваються, обґрунтовуються етичні поняття.

7. Вчення Платона А)вчення Платона про ідеї Б)вчення Платона про пізнання.

Філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування душі. Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають, вважати ці тіні справжніми предметами. Тіні - це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності - світу ідей можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.

8. Філософські погляди Аристотеля А)критика Аристотелем платонівського вчення про ідеї Б)вчення Аристотеля про причини речей, про матерію та форму

На противагу Платону Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих “ідей”. Природа, на думку філософа, – це сукупність речей, що знаходиться у вічному русі і змінах. Фактично, філософ виступив проти основних положень ідеалістичного вчення Платона. Арістотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Арістотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: “Хоч Платон і істина мені дорогі, однак святий обов’язок наказує віддати перевагу істині”. Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Арістотель був переконаний, що “ідеї” Платона не можуть існувати окремо від самих речей. Він висунув проти “теорії ідей” Платона шість заперечень.
Аристотель виходить у своєму аналізі причин зі структури акту людської діяльності. Будь-який предмет, вважає він, має саме ці причини. Аристотель за аналогією трактує усе світове ціле і кожне з явищ у ньому. Тільки розглядаючи природні процеси, він бачить у них самоздійснення форми: його улюблений приклад полягає в тому, що якщо лікар лікує інших заради здоров'я, то природа схожа на людину, що лікує сама себе. Аристотель вважає, що по суті справи всі причини можуть бути зведені до двох, тому що і діюча, і цільова причини можуть бути підведені під поняття "форми". Тоді залишаються матерія і форма. Матерія не може бути первинною: вона пасивна, безформна, а отже, може представляти лише матеріал для оформлення. Сама річ як об'єднання форми і матерії теж не може бути визнана первинною: вона складна. Залишається прийняти, що первинна форма -- вона і є сутність і суть буття у власному змісті. А виходить, прагнучи перебороти теорію ідей Платона, Аристотель приходить лише до іншого різновиду того ж ідеалізму: первинна форма як поняття, "зміст" речі. Причому форми в Аристотеля настільки ж незмінні" вічні і загальні, як і ідеї в Платона часів "наївної" теорії ідей.

9. Філософія пізньоантичного періоду А)основна спрямованість філософії елліністичного періоду Б)гедоністична етика Епікура

Це епоха воєнної, економічної та культурної експансії еллінського світу на схід. Культурі цього періоду притаманний синкретизм, наслідок взаємодії еллінської та місцевих культурних традицій. Це була космополітична культура, яку творив «громадянин світу», а не тільки грецького поліса. Відірваність людей від співвітчизників, численні перевороти, війни, розорення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм - віра у повну підкореність людини долі. Усі ці зміни знайшли свій прояв у релігії, філософії, літературі. В науці провідні позиції продовжує займати математика, де працюють такі великі уми, як Евклід і Архімед. Їх зусилля математика не тільки прогресує в теоретичному плані, але й знаходить широке практичне застосування в механіці, оптиці, статиці, гідростатиці, будівництві.

Для обґрунтування своєї етики Эпикур залучає атомістику Демокрита. Він виходить із трьох сформульованих їм передумов:
1) ніщо не виникає з неіснуючого й у нього не переходить;
2) всесвіт був завжди саме такий, яка є в цей час і завжди буде такою; 3) всесвіт складається з тіл і порожнечі.
Ці передумови ухвалювалися й попередніми філософами, у тому числі Демокритом і Левкиппом. Слідом за ними Эпикур визнає, що тіла складаються з атомів, які неподільні й різняться за формою, величині й ваги. Етика Эпикура рекомендує уникати суспільної діяльності, займатися більше приватним життям. У цьому виявилася індивідуалістична спрямованість етичних поглядів Эпикура, характерна для всього періоду еллінізму. "Живи непомітно" - от його правило.

10. Філософія Середньовіччя А)основні етапи розвитку середньовічної філософії і видатні представники

Б)основна проблематика середньовічної філософії

Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей. Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона  Августин. Він вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена. Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування.

Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. сновна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцент-ризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думкиі Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес —релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я. Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — ченець Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема й схоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою.

11. Філософія епохи Відродження А)основні представники та головні ідеї філософії епохи Відродження Б)етичні погляди доби Відродження

XIV—XVII ст. Загальним гаслом епохи Відродження стала ідея гуманізму. Нова епоха стала відродженням античної культури, античного способу життя, способу мислення і відчуття. Перед особистістю розкриваються нові, хоча і історично обмежені, перспективи реалізації її можливостей. Людина відчула себе в силах стати творцем своєї власної долі, а також, в значн мірі, і долі суспільства. У центрі світобудови  гуманістів істинно творчим початком буття виявлявся не Бог, а людина.  Істотна переорієнтація філософської проблематики в епоху Ренесансу на людину обумовлює її антропоцентризм, згідно з яким людина постає як центр та вища мета світобудови.

Таким чином, людина Відродження сама ставить себе у центрі його, ставала справжнім володарем, а відтак і «мірою всіх речей».Такий реальний антропоцентризм невідворотно відбирав у Бога його могутність, залишаючи йому лише почесну роль «творця світу»,і ставив на його місце людину, наділяючи її роллю могутнього володаря світу. Людина тут—не просто природна істота - вона насамперед є творцем самої себе.

Період Відр. на перше місце ставить вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина. Характерна риса світогляду епохи Відр-я: орієнтація на мистецтво.  Основні представники: Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Лоренцо Медичі, Боттічеллі, Донателло, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Франсуа Рабле, П'єр де Ронсар, Мішель де Монтень, Джефрі Чосер, Томас Мор, Томас Уайет, Едмунд Спенсер, Вільям Шекспір.

12. Філософія Нового часу А)передумови та основні риси філософії Нового часу Б)основні філософські ідеї Ф. Бекона

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI —XVII ст., становлення експериментального природознавства. Характеризується бурхливим розвитком досвіду,підкріпленого знанням,виробництвом,розвитком мистецтва і науки,критичним ставленням до схоластики.

Ф.Бекон – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і всієї тогочасної експерементальної науки, саме він сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки. Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини. В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм “Знання – сила” виражає ідею високої ролі експерементальної науки, яка приносить людині практичну користь.
Б. не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської. У поясненні природи суспільства Б. був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною роботою Б. є “Новий Органон”

13. Філософія Нового часу А) передумови та основні риси філософії Нового часу Б)основні методологічні ідеї Р. Декарта

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI —XVII ст., становлення експериментального природознавства. Характеризується бурхливим розвитком досвіду,підкріпленого знанням,виробництвом,розвитком мистецтва і науки,критичним ставленням до схоластики.

Основоположник раціоналістичного напрямку у філософії — французький філософ Рене Декорт. Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод", "Роздуми про першу філософію", "Начала філософії", "Пристрасті душі". Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання.  Суть дедуктивного методу Декарт сформулював у чотирьох правилах. 1. Піддавай усе сумніву! Вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення. 2. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. 3. Треба "дотримуватись певного порядку мислення", починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. 4. Треба орієнтуватися на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення, мати повний перелік і детальний огляд усіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій істинності знання, за Декартом, — ясність і очевидність. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.

14. Філософські погляди І. Канта А)вчення І. Канта про пізнання: явище та «річ у собі» Б)автономна мораль і категоричний імператив за Кантом

Філософ розглядає три сфери пізнання: почуття, розсудок та розум. За допомогою почуття речі нам даються; за допомогою розсудку вони осмслюються; розум ж направлений на розсудок і з досвідом зовсім не пов’язаний. Живе споглядання за допомогою почуттів маєсвої форми існування та пізнавання – простір та час. Вони не існують об’єктивно, не виступають об’єктивними характеристиками речей, а являються здатністю сприйняття предметів. Друга частина вчення Канта про пізнавальні здатності людини – вчення про розсудок. Кант приходить до висновку, що свідомість сама створює предмет науки – загальні та необхідні закони, які дозволяють «упорядковувати» світ явищ, вносячи до нього причинність, зв’язок, необхідність субстанціональність тощо. Природа реальна лише в «емпіричному сенсі», як світ явищ – феноменів. Поняття ж «ноумен» - це те, що « не є об’єкт нашого чуттєвого споглядання», а є «осягнітий розумом предмет». Це поняття введено Кантом, щоб підкреслити неможливість пізнання «речі у собі», що «річ у собі» - це лише уявлення про річ, про яку ми не можемо сказати ні те, що вона можлива, ні те, що вона неможлива.

Мораль, на думку Канта, це сфера волі людину, воля якого тут автономна й визначається їм самим. Для додання цій волі морально-позитивного значення необхідне узгодження її з вищим моральним законом - категоричним імперативом. Найбільш відоме формулювання категоричного імперативу виглядає так: "Надходь тільки згідно з такою максимою, керуючись якої, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом". За Кантом, існує один і тільки один фундаментальний моральний принцип: діяти так, щоб завжди розглядати інших людей як цілі, і ніколи тільки як засіб. Цей принцип є імперативом, і він є категоричним. Він є класичним прикладом етичних теорій, систем моралі, що зосереджуються радше на істинному характері поведінки (і намірах особи), аніж на наслідках цих дій.

15. Філософські погляди Г. Гегеля А)Г. Гегель як представник об’єктивного ідеалізму Б)діалектичний метод Г. Гегеля

Спрямованість філософії Геґеля — на відміну від природничої орієнтації Шеллінґа — була гуманістична, особливо історична. Геґель приєднався до ідеалістичної j позиції Фіхте і вважав подоланим буденне переконання, що речі існують \ незалежно від мислення. Дуалізм думки та речі є хибним. Тільки мислення є j первинним, а речі є його витворами.  Тому саме в мисленні слід шукати первісну природу буття. Слід прийняти також і те, що буття, як мислення, має логічну природу. Наголошував на цілісності буття: тільки в цілісності воно є абсолютом. Тільки тоді, коли буття береться в цілісності, до нього стосується твердження, що воно є раціональним та логічним. Геґель вважав, що буття в своїй сутності повинно бути мінливим, бо інакше воно не могло б породити такого різноманіття форм, які притаманні йому.

Вихідним законом логіки Геґель вважав діалектичний закон, який говорить, що кожному істинному твердженню відповідає не менш істинне заперечення, кожній тезі відповідає антитеза, з яких потім виникає синтеза. Бо яке б судження ми не застосували до цілісності буття, одразу виявляється, що воно до нього не підходить і вимагає заперечення. Якщо ми скажемо, що абсолют є чистим буттям (з цього, на перший погляд, безсумнівного твердження Геґель і починає) , то не припишемо йому жодного предиката, тобто, по суті, скажемо, що воно є нічим. Це означає, що твердження про те, що абсолют є буттям, веде до антитези, тобто що воно є нічим. Це ж саме стосується й усіх інших тверджень. Бо істинами вони 6 могли бути тільки тоді, коли б стверджували щось про цілісність буття (це засновок Геґеля, його концепція істини) , але жодне ствердження не охоплює цілісності буття. Отже, жодне твердження не є цілковито істинним. Істина та хиба об'єднуються, вони не є категоричними протилежностями. Істина міститься як у твердженні, так і в його запереченні, а отже, в твердженні, яке йому суперечить. Мислення не повинне, і навіть не може, уникати суперечностей, не може без них обійтись, вони ведуть через діалектичний процес мислення до повної істини. Переконаний у тотожності мислення та буття, Геґель перетворив закон діалектики у всезагальний закон буття. Процес переходу від тези до антитези становив для нього основу не тільки міркування, але й реального розвитку. За кожною формою буття йде її заперечення, тому, всупереч загальноприйнятій думці, протиріччя не тільки не є елімінованим з дійсності, але становить її глибинну природу. Романтики дошукувались діяльності суперечних сил у людській душі, натомість Геґель розповсюдив їх погляд на всю дійсність. Зрештою, дійсність переходить не тільки від тези до антитези, але й до синтези, містить не тільки суперечності, але й їх узгодження.

16. Філософські погляди Л. Фейєрбаха А)матеріалізм Л. ФейєрбахаБ)вчення Л. Фейєрбаха про людину

Фейєрбах висунув теорію антропологічного матеріалізму. Суть цієї Теорії в тому, що: - єдино існуючими реальностями є природа й людей - людей є частиною природи; - людей є єдність матеріального й духовного;' - людей повинен стати головним інтересом філософії; - ідея існує не сама по собі, а є продукт свідомості людину; - Бога як окремої й самостійної реальності не існує; Бог плід уяви людину; - природа (матерія) вічна й нескінченна, ніким несотворима й ніким не уничтожима; - усе, що нас оточує (предмети, явища), різні прояви матерії. У теорії пізнання Фейербах був прибічником матеріалістичного сенсуалізму. Предметом філософії він вважав людину: "вона ... єдиний універсальний і вищий предмет філософії...»

Людина, на думку Фейербаха, — це матеріальний об'єкт і мисляча істота. Проте, виходячи з позицій антропологічного матеріалізму, він ігнорує соціальну природу людини, розглядаючи її як психофізіологічну істоту. В розумінні суспільства Фейербах стояв на ідеалістичних засадах, а критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод. Етичне вчення Фейербаха мало прогресивне значення завдяки його гуманістичному характеру, проте було гранично абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттям роду і міжіндивідуального спілкування. З поглядів Феєрбаха випливає те, що природа-єдина реальність,а людина-ії вищий продукт. Основою його Ф. є людина і природа; людська природа тлумачиться переважно як біологічна. Для нього окремий індивід є ланкою розвитку людського роду; історичний процес здійснюється лише під впливом змін у релігії та у моральній свідомості людини. Він весь час підкреслює значення природи в житті людини, своїм існуванням людина зобов’язана природі і може існувати лише в ній, тому саме природа і стала першим релігійним «богом» для людей.

17. Філософія марксизму А)передумови виникнення філософії марксизму та його основні ідеї Б)марксистська концепція людини

Активна участь у революційно-демократичному русі, прагнення довести необхідність докорінних соціально-економічних перетворень та дати теоретичне обґрунтування революційної боротьби пролетаріату проти капіталістів спонукали цих учених до дослідження економічних процесів і явищ, у яких вони вбачали першоджерела суспільного розвитку. Сутність Марксової концепції така: "Розвиток політичної економії і породженої нею самою антитези іде в ногу з реальним розвитком властивих капіталістичному виробництву суспільних суперечностей і класової боротьби". Характерною ознакою буржуазної політичної економії, за К. Марксом, є її позаісторизм та метафізика розгляд підприємницького ладу, можливості розвитку якого в соціальне орієнтованому напрямі він не розрізняв, не як історично минущого ступеня розвитку, а, навпаки, як абсолютної, кінцевої форми суспільного виробництва.

Вихідним моментом в маркс. Ф є вчення про людину, в якій поєднується природне, соціальне і духовне. Людину від тварини відрізняє спосіб існування.. Оскільки людина перетворює природу, а тварини лише пристосовуються до прир.умов. Людина все перетворює під себе, все може стати предметом і знаряддям її життєдіяльності. Основною формою існування і характеристикою людини є праця – цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої вона за допом. Маркс стверджує, що сутність людини – це не щось окреме, властиве певному індивіду, це асамблей усіх сусп. стосунків. Оскільки у всі епохи матер. відтворення відбувалося різними шляхами, то і людина характеризується як сусп-істор істота. І усі її характеристики формуються в процесі розвитку д-сті. Матер.вир-цтво – це творчість, в якій втілені фіз. і дух здібності людини.

18. Філософська думка в Україні А)основні етапи розвитку філософської думки в Укр., їх видатні представники Б)філософське вчення Чижевського

Становлення філософського світогляду в Україні - тривалий процес, який був започаткований задовго до прийняття християнства в міфологічних та релігійних уявленнях праслов'янських та слов'янських народів. В перших оригінальних творах - "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Ходження ігумена с Данила в святую Землю", а також в "Повісті временних літ" (XI -XII ет.), Київському (XII) і Галйцько-Волинському (XII - ХПІ) літописах містяться не тільки важливі історичні факти, але і філософські роздуми про добро і зло, милосердя і соціальну справедливість, співвідношення традиційного і нового в житті суспільства, ролі християнського світогляду (особливо, в зв'язку з посиланнями на св. Августина, Григорія Богослова та ін. Християнська етика і вчення про суспільство давали простір для широких узагальнень процесів, що хвилювали еліту Київської Русі України.В "Поученії" Володимира Мономаха своїм синам (1096) проводиться думка про важливість порядку, благочестя, людяності і працьовитості в житті людини, міститься заклик не забувати про убо¬гих сиріт, вдів, чинити справедливий суд, минущість всього земного і важливість доброчинності. В "Молінні" Данила Заточника життєвий досвід і розум людини характеризуються як джерело добра і зла, які розглядаються в діалек¬тичному зв'язку "Зла не видавши, добра не постигнути..." Період татаро-монгольского нашестя, поширення влади Литви на Східну Волинь, Поділля, Чернігів і Київ, а Польщі - на Галичину та західну Волинь характеризувався руйнуванням центрів матеріальної і духовної культури Русі. Після Люблінської унії 1569 р. майже вся Україна опинилася під владою польсько- литовських володарів. Таким чином, XIII - перша половина 16 ст - ціла епоха розбрату і насильства, в якій було немало трагічного і героїчного, що знайшло відображення в билинному епосі, в думах, нарешті, в "життях" святих, де релігійно - біблійні мотиви смирення, служіння Всевишньому пе-репліталися з утвердженням доброчесності, вірності релігійним тра¬диціям, своєму народові. В XVI - XVII ст. спостерігається певне відродження духовного життя. Немало українців навчалися в Європейських університетах, а повернувшись на батьківщину, відкривали школи, поширювали куль¬турні цінності, книги. Відновлено самостійність Київського удільного князівства. Кінець XVI - перша половина XVII ст. ознаменувався піднесенням творчості письменників-полемістів. До них належали: Герасим Смотрицький, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський, Іов Борецький та ін. мислителі, які гостро засуджували намагання "ополячити" українські землі, принизити і ліквідувати православ'я, насаджувати унію між православ'ям і католицизмом.

Загальне розуміння суті філософії Д. Чижевський виводив з традиційного визначення як «любові до мудрості», що первісне поставало у значенні «наука», «знання». З появою окремих наук змінюється слово «філософія» і мислиться як сфера поза межами окремих конкретних наук, те, що стоїть над ними. Завданням філософії стає перед-відкриття і з'ясування того шляху, яким окремі науки шукають правду. У цьому значенні вона називається теорією пізнання, гносеологією, логікою, методологією. Однак і в цьому випадку філософія не втрачає своєї власної сфери — людської діяльності поза межами наук, пошуку єства або сенсу людського життя в цілому та світу в цілому, тобто постає як метафізика. Якщо вона виходить з одного принципу, то називається моністичною, двох — дуалістичною, багатьох — плюралістичною. Філософія може поставати як матеріалізм, якщо за основу світу визнається матерія, або як спіритуалізм, коли розглядає душу як основу світу. Залежно від того, що мислиться формою життя людини — розум чи емоції, філософські вчення Д. Чижевський поділяв на раціоналізм та емоціоналізм. Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розуміючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтерпретація Д. Чижевським терміна «ідеалізм». «Ідеалізм, ідеаліст: ідеалізм, — зазначає він, — є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в «ідеалі», а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно живе («непрактична людина»).Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси звернення його до історії філософії загалом і, зокрема, до історії філософії України, що, власне, стало центром наукових інтересів вченого.

19. Філософська думка в Україні А) основні етапи розвитку філософської думки в Укр., їх видатні представники Б)філософські погляди П. Юркевича

Становлення філософського світогляду в Україні - тривалий процес, який був започаткований задовго до прийняття християнства в міфологічних та релігійних уявленнях праслов'янських та слов'янських народів. В перших оригінальних творах - "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Ходження ігумена с Данила в святую Землю", а також в "Повісті временних літ" (XI -XII ет.), Київському (XII) і Галйцько-Волинському (XII - ХПІ) літописах містяться не тільки важливі історичні факти, але і філософські роздуми про добро і зло, милосердя і соціальну справедливість, співвідношення традиційного і нового в житті суспільства, ролі християнського світогляду (особливо, в зв'язку з посиланнями на св. Августина, Григорія Богослова та ін. Християнська етика і вчення про суспільство давали простір для широких узагальнень процесів, що хвилювали еліту Київської Русі України.В "Поученії" Володимира Мономаха своїм синам (1096) проводиться думка про важливість порядку, благочестя, людяності і працьовитості в житті людини, міститься заклик не забувати про убо¬гих сиріт, вдів, чинити справедливий суд, минущість всього земного і важливість доброчинності. В "Молінні" Данила Заточника життєвий досвід і розум людини характеризуються як джерело добра і зла, які розглядаються в діалек¬тичному зв'язку "Зла не видавши, добра не постигнути..." Період татаро-монгольского нашестя, поширення влади Литви на Східну Волинь, Поділля, Чернігів і Київ, а Польщі - на Галичину та західну Волинь характеризувався руйнуванням центрів матеріальної і духовної культури Русі. Після Люблінської унії 1569 р. майже вся Україна опинилася під владою польсько- литовських володарів. Таким чином, XIII - перша половина 16 ст - ціла епоха розбрату і насильства, в якій було немало трагічного і героїчного, що знайшло відображення в билинному епосі, в думах, нарешті, в "життях" святих, де релігійно - біблійні мотиви смирення, служіння Всевишньому пе-репліталися з утвердженням доброчесності, вірності релігійним тра¬диціям, своєму народові. В XVI - XVII ст. спостерігається певне відродження духовного життя. Немало українців навчалися в Європейських університетах, а повернувшись на батьківщину, відкривали школи, поширювали куль¬турні цінності, книги. Відновлено самостійність Київського удільного князівства. Кінець XVI - перша половина XVII ст. ознаменувався піднесенням творчості письменників-полемістів. До них належали: Герасим Смотрицький, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський, Іов Борецький та ін. мислителі, які гостро засуджували намагання "ополячити" українські землі, принизити і ліквідувати православ'я, насаджувати унію між православ'ям і католицизмом.

П. Юркевич аналізує філософські погляди Платона, ідеї якого становлять вищий щабель розвитку античної філософії й філософську систему Канта, яке є центральним пунктом розвитку новітньої філософії. Всупереч ґрунтовному знайомству з усією класичної німецької філософією він звертається до філософської спадщини сааме Канта.Кант залучає його як мислитель, що робить спробу філософські осмислити питання духовності, і в цьому плані інтерпретація Юркевичем ідей етики категоричного імперативу має важливе значення як для кантознавства так і для розуміння сутності української філософії. Він розглядає життя крізь призму вищого морального закону, гарантом якого є Бог, і що кожна людина повинен індивідуально осягнути у своєму житті. Так, на думку видатного російського філософа П.Д.Юркевича "серце може виражати, виявляти й розуміти зовсім своєрідно такі щиросердечні стану, які по своїй ніжності, переважній духовності й життєвості не піддаються відверненому знанню розума… Поняття й виразне знання розуму, оскільки воно робиться нашим щиросердечним станом, а не залишається відверненим образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе почувати й зауважувати не в голові, а в серце".на думку П.Д. Юркевича, "1) серце може виражати, виявляти й розуміти зовсім своєрідно такі щиросердечні стани, які по своєї ніжності, переважній духовності й життєвості не піддаються відверненому знанню розуму; 2) поняття й виразне знання розуму, оскільки воно робиться нашим щиросердечним станом, а не залишається відверненим образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе почувати й зауважувати не в голові, а в серце; у цю глибину воно повинне проникнути, щоб стати дійною силою й двигуном нашого духовного життя". За вічно мінливими явищами природи, сприйманими нашими органами почуттів, Юркевич намагався (у дусі платонізму) виявити незмінну ідею об'єкта. Згідно з його навчанням, у цієї ідеї мислення й буття тотожні. Істина виявляється не тільки мисленням, але й "серцем", тому що виявлення істини пов'язане з релігійними й моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання сполучається з вірою, яка представляє більш потужний фактор, чим просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати бога; найвищий щабель сходження до абсолютному, тобто богу, є вже містичним спогляданням. Те, що може існувати, стає дійсним за посередництвом того, що повинне бути, а саме через мету ідеї добра.

20. Філософські погляди Григорія Сковороди А)вчення Г. Сковороди про «дві натури» та «три світи» Б)етичні погляди Г. Сковороди

Підґрунтя філософії Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи: все існуюче поділяється на три види буття, або світи — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Шлях пізнання невидимої натури — Бога — через пізнання людиною себе самої, своєї внутрішньої суті, "внутрішньої людини" можливий і, на думку Сковороди, єдино правильний. "Внутрішня людина" у Сковороди водночас індивідуальна і надіндивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи.  Розв'язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства.

Він приходить до висновку, що своє щастя людина повинна знайти в “сродній” праці (праця, що відповідає природнім здібностям, нахилам та уподобанням людини). Тим часом у світі панують відносини, які грунтуються на несправедливому розподілі праці. В цьому філософ вбачає головне джерело нещасть і страждань людей, їх постійного невдоволення долею. Він виступає проти породженого таким станом речей поневолення людини, наруги над її гідністю. Утопізм уявлень і сподівань Сковороди полягав у тому, що в тому суспільстві обрання “сродної” праці обмежується соціальним, класовим становищем усіх і кожного, що поділ праці зовні нав’язується індивідам — стихійною силою. Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму і просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в неменучість торжества правди й справедливості.

21. Філософія життя: А)основні представники та головні ідеї «філософії життя» Б)етичні погляди Ф. Ніцше

Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.  Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму – Ерист Макс та Ричард Авенаріус, а в 20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм. Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних „життєвих” позицій.

Філософія життя (Ніцше, Шопенгауер) “ Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.  Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти  обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій. Засновник – Шопенгауер (песиміст). За Ш. , суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм). Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний хар-р, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять. Основна життя , за концепцією Ніцше, -  це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі,  як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади..Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів) Ніцше назвав себе філософом неприємних істин ( осн. твір - “Так говорив Заратустра”)

22. Філософія екзистенціалізму: А)загальна характеристика та основні представники Б)вихідні принципи та категорії екзистенціалізму

Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Визначальні риси екзистенціалізму: 1.на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; 2.особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; 3.поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; 4.вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; 5.існування людини тлумачиться як драма свободи; 6.найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами.

23. Філософська герменевтика А)історичні етапи розвитку герменевтики Б)основні поняття герменевтики

Герменевтика (від греч. hermeneuo - роз'ясняю, витлумачую) - мистецтво тлумачення, перекладу літературних текстів, засноване на граматичнім дослідженні мови, вивченні конкретних типів літературних творів і пов'язаних з ними історичних дан, що допомагає розкрити внутрішній, глибинний зміст історичного тексту. Г. виникла в давньогрецькій філософії й філології як мистецтво розуміння виречень жерців, оракулів і т.п. Назва сходить до імені бога Гермеса, який уважався вісником богів і толмачем їх приречень. Протестантські теологи використовували Г. як мистецтво "дійсної" інтерпретації священних текстів. У гуманістів Відродження Г. стає методом розуміння й перекладу пам'ятників античної культури на національні мови. В XIX в. Г. проголошується найважливішим методом історичного пізнання й гуманітарних наук у цілому. У середині XX в. у роботах відомих європейських филосо- фов М. Хайдеггера, Є. Бетті й Г. Гадамера Г. з методу гуманітарних наук перетворюється у філософське вчення про буття. У сучасній методології наукового пізнання Г. залучає до себе все більша увага як вчення про розуміння, про способи розуміння текстів і досягнення взаєморозуміння між людьми.

24. Філософія позитивізму та постпозитивізму А)три стадії розвитку позитивізму Б)філософія постпозитивізму

Позитивізм (лат. positivus - позитивний) у якості головної проблеми розглядає питання про взаємовідношення філософії й науки. Головна теза позитивізму полягає в тому, що справжнє (позитивне) знання про дійсність може бути отримане тільки лише конкретними, спеціальними науками. Перша історична форма позитивізму виникла в 30-40 г. XIX століття як антитеза традиційній метафізиці в змісті філософського вчення про початки всього сущого, про загальні принципи буття, знання про яких не може бути дане в безпосередньому почуттєвому досвіді. Засновником позитивістської філософії є Огюст Конт , французький філософ і соціолог, який продовжив деякі традиції Освіти, висловлював переконання в здатності науки до нескінченного розвитку, дотримувався класифікації наук, розробленої енциклопедистами. Друга історична форма позитивізму (рубіж XIX-XX вв.) пов'язана з іменами німецького філософа Рихарда Авенариуса  і австрійського фізика й філософа Эрнста Маху. Основні плини - махізм і емпіріокритицизм. Махісти відроджували традиції Беркли і Юма. Головне завдання філософії бачили не в узагальненні даних часток наук, а в створенні теорії наукового пізнання. Розглядали наукові поняття як знак (теорія ієрогліфів) для ощадливого опису елементів досвіду – відчуттів. В 10-20 рр. XX століття з'являється третя форма позитивізму - неопозитивізм або аналітична філософія, що має кілька напрямків. Логічний позитивізм або логічний емпіризм представлений іменами Морица Шлика, Рудольфа Карнапа  і інших. У центрі уваги проблема емпіричної свідомості наукових тверджень. Філософія - це рід діяльності по аналізі природніх і штучних мов. Логічний позитивізм ґрунтується на принципі верифікації, Логічний позитивізм ґрунтується на принципі верифікації, який означає емпіричне підтвердження теоретичних положень науки шляхом зіставлення їх зі спостережуваними об'єктами, почуттєвими даними, експериментом.

Четверта форма позитивізму - постпозитивізм характеризується відходом від багатьох принципових положень позитивізму. Подібна еволюція характерна для творчості Карла Поппера (1902-1988), пришедшего до висновку, що філософські проблеми не зводяться до аналізу мови. Головне завдання філософії він бачив у проблемі демаркації- розмежуванні наукового знання від ненаукового. Метод демаркації заснований на принципі фальсифікації, тобто принципової опровержимости будь-якого твердження, що ставиться до науки. Якщо твердження, концепція або теорія не можуть бути спростовані, то вони ставляться не до науки, а до релігії. Ріст наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і їх спростуванні.

25. Філософська онтологія А)категорія буття та її форми

Б)поняття матерії

Категорія буття має складний і комплексний зміст. Як відомо, в повсякденному житті ми пізнаємо речі тільки через їх конкретні властивості, а щоб зрозуміти, що таке буття загалом, треба, навпаки, абстрагуватися від цих властивостей. Про нього не можна казати, що воно глибоке, поверхове, велике чи мале. При його аналізі мова й думка сягають того рівня мислення, коли ми абстрагуємось від окремих предметів, їхніх ознак і станів й переносимо нашу думку на граничний рівень абстрагування. Тут ми відходимо не лише від предметів та їхніх станів, а й від загального, від відмінностей між природою і людиною, суспільством та індивідом, тілом і духом, шукаємо спільне між ними, всеоб'єднуюче. Результати цих пошуків і фіксує філософія за допомогою категорії буття. Розуміння й використання останньої дає змогу розвивати необхідні здатності людського розуму, виявляти й досліджувати найзагальніші зв'язки дійсності. В осмисленні світу вирізняють такі аспекти:  • світ існує як безмежна й неминуща цілісність;  • матеріальні об'єкти, явища існують і є передумовою єдності світу;  • матеріальний світ становить сукупну реальність, яка є передумовою людської свідомості та дій всіх поколінь людей. філософія об'єднує форми буття в такі групи: • буття речей, процесів, станів природи (в тому числі й "другої природи"); • буття людини серед інших речей світу; • буття соціального (індивідуальне і суспільне буття); • буття ідеального (духовного). Поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом,  з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода,  земля,  дерево, глина  тощо). Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового розуміння. Представники давньогрецької філософії в  більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші
частинки  атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які  є першоосновами буття. Матерія як філософська категорія — не закостеніла,  незмінна форма або вмістилище всього існуючого у  світі.  Вона  визначає найбільш  суттєві властивості об'єктивно-реального буття  світу   пізнаного і  ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак  належать: цілісність, невичерпність,  мінливість, системна упорядкованість та інше.

26. Категорії діалектики: сутність та явище А)основний зміст категорії «сутність» та «явище» Б)діалектичний зв'язок категорії «сутність» та «явище»

Процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об'єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об'єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона виступає як внутрішній, повторюваний і відноснотривкий зв'язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності. Таким чином, сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі і між предметами, внутрішня суперечність - тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою виразу сутності. Сутність і явище виступають як взаємопроникаючі сторони процесу розвитку, де сутність становить основу, а явище — його конкретну реалізацію через перерви поступовості. В цьому плані сфера сутності - це сфера загального, а сфера явища — прояв одиничного. Разом ці категорії становлять діалектику втілення в речах взаємопроникаючих сторін єдиного процесу їх розвитку. Ідеалісти та метафізики часто неправильно пояснюють зміст цих категорій. Наприклад, Б. Рассел вважав, що питання про сутність є питання лише про те, як вживати слова. Метафізики ж, як правило, невиправдано протиставляють ці категорії.

27. Категорії діалектики: причина та наслідок А) основний зміст категорії «причина» та «наслідок» Б) діалектичний зв'язок категорії «причина» та «наслідок»

Детермінізм-вираження причинно-наслідкової залежності. Причина-вирішальна умова, яка викликає дію.Але причину треба відрізняти від приводу.Привід-це несуттєвий,поверховий вираз причини. Наслідок-те що породжується певною причиною чи сукупністю причин. Причина і наслідок перебувають у єдності.Однакові причини при однакових умовах спричинюють ті ж самі наслідки. Причина і наслідок-співвідносні поняття. Явище,що викликає до життя інше явище, виступає відносно нього як причина,а результатом дії причини є насліддок. Причинність-це такий внутрішній зв'язок між явищами, при якому завжди,коли існує одне,за ним іде інше.Пізнаючи причини виникнення явищ і процесів,людина дістає можливість впливати на них, штучно їх відтворювати, викликати до життя або запобігати їх утворенню. Причина у часі передує наслідкові і зумовлює його.Але це не означає що будь-яке явище,яке передує наступному, перебуває з ним у причинному звязку. Не можна плутати причинний зв'язок з часовою послідовністю явищ. Наприклад,якщо вибух пролунав одночасно із заходом сонця,то це не значить,що тут і криється причини вибуху.Причинно-наслідковий зв'язок характеризується такими рисами: 1)має обєктивний характер; 2)закономірний і необхідний і виступє як закон; 3)цей зв'язок загальний і універсальний; 4)сувора послідовність у часі; 5)цей зв'язок лише частинка всесвітнього звязку. Отже,причинний зв'язок явищ має обєктивний, універсальний,загальний характер.

28. Категорії діалектики: необхідність і випадковість А) основний зміст категорії «необхідність» та «випадковість» Б) співвідношення  категорії «необхідність» та «випадковість»: різні підходи

Необхідність і випадковість - філософські категорії, що виражають відношення до основи (сутності) процеса його окремих форм (виявів).  Необхідність - є те, що обов'язково повинно статися в даних умовах, однак в такій формі, яка залежить не тільки від сутності, що відбувається, але і від чого склалися умови його вияву. Форма необхідності може бути різною; по відношенню до основи процеса вона виступає як випадковість. З одного боку всі явища виникають під дією якоїсь причини, отже вони не могли не виникнути. З іншого боку, їх поява залежить від нескінченного числа різноманітних умов, при яких дана причина діє, їх поєднання, що непередбачається робить таке положення не обов'язково випадковим. Можливість і дійсність категорії, за допомогою яких відображається розвиток матеріального світу. Категорія можливості фіксує об'єктивну тенденцію розвитку існуючих явищ, наявність умов їх виникнення або, як мінімум, відсутність обставин, перешкоджаючих цьому виникненню. Категорія дійсність являє собою будь-який об'єкт, який вже існує як реалізація деякої можливості. Перехід можливості в дійсність заснований на причинному зв'язку явищ об'єктивного світу.

Діалектичне розуміння співвідношення цих категорій було закладене Гегелем. Вважаючи категорії проявом світового духу, він відкрив діалектичний взаємозв’язок необхідності й випадковості. З’ясовуючи категорію необхідності, він вважав, що й „випадковість” має свою основу, тому що вона випадкова і так само не має своєї основи, бо вона випадкова. Інакше кажучи, випадковість має зовнішню основу, не маючи внутрішньої. Але вона не безпричинна, хоч і викликається зовнішніми, побічними, несуттєвими причинами. Як вважають метафізики, необхідність і випадковість не абсолютні протилежності. Вони взаємопроникають, перебувають у взаємодії, є рухомими, відображаючи взаємопереходи явищ в об’єктивній реальності

29. Категорії діалектики: одиничне, особливе, загаьне А) основний зміст категорії «одиничне», «особливе» та «загальне» Б) діалектичний зв'язок категорії «одиничне», «особливе» та «загальне»

Об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального. Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю. Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об’єктивно пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково – в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”, яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі – загальне. Поняття “злакова рослина” є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”.Відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні

Діалектичний взаємозв’язок одиничного, собливого і загального виявляється в таких моментах: по-перше, кожний предмет, явище є єдність одиничного, особливого і загального; по-друге, загальне не існує без зв’язку з одиничним, окремим і виявляється тільки через нього; по-третє, одиничне не існує інакше, як у тому зв’язку, що веде до загального; по-четверте, будь-яке загальне приблизно охоплює окремі предмети, а будь-яке окреме неповно входить у загальне; по-пяте, у процесі розвитку світу спостерігається перетворення одиничного на загальне, а загального- на одиничне.

30. Категорії діалектики: форма та зміст А) основний зміст категорії «форма» та «зміст» Б) діалектичний зв'язок категорії «форма» та «зміст»

Філософські категорії, що відображають взаємозв'язок двох сторін: природної і соціальної реальності певним чином впорядкованої сукупності елементів і процесів, створюючих предмет і явища, тобто змісту, і способи його існування і вираження цього змісту, його різних модифікацій, тобто форма.Взаємовідношення змісту і форми типовий випадок взаємовідношення діалектичних протилежностей, що характеризують як єдністю змісту і форми, так і протиріччями і конфліктами між ними.
Єдність змісту і форми відносна, перехідна, в ході розвитку неминуче виникають конфлікти і протиріччя між ним. У результаті з'являється невідповід-ність між змістом і формою, яке зрештою дозволяється скиненням старою і виникненням нової форми. Виникнення, розвиток подолання протиріч між змістом і формою, боротьба змісту і форми важливий компонент діалектичної теорії розвитку.Поняття форми в філософії Арістотеля мислилось і застосовувалось в постійному співвідношенні з протилежним поняттям, яке означало те, що підлягає оформленню, упорядкуванню. Арістотель “антиподом” форми мислив матерію, Гегель – зміст. Форма, починаючи з Арістотеля, розумі-лась як організуючий фактор буття. Оформленність протиставлялася безфор-меному та пов’язувалась з організованістю, стійкістю, упорядкованостю. Арістотелю форма уявлалась активною силою, яка організовує пасивну матерію. За Арістотелям, буття стає доступним раціональному пізнанню, тому що воно оформлене, організоване. Гегель також пов’язував з поняттям форми визначеність предмета.

Категорії форми і змісту були призначені у Гегеля для осягнення різноманітності буття. Він обгрунтував нерозривний діалектичний зв’язок форми і змісту. Думки Гегеля про діалектичну єдність, взаємодію форми і змісту, о гнучкості, відносності цих понять ввійшли і в навчання матеріалістичної діалектики. Під змістом розуміють сукупність різних елементів та їх взаємодій, які визначають основний тип, характер того чи іншого предмета, явища, процеса. Форма – принцип упорядкованості, спосіб існуван- ня того чи іншого змісту. “Зміст” і “форма” – поняття діалектичні. Вони виражають різні, лае нерозривно пов’язані аспекти одного і того ж предмета: зміст оформлений, а форма змістовна, як пояснував Гегель. Варіанти динамічних співвідношень форми і змісту різноманітні.

31. Категорії діалектики: можливість та дійсність А) основний зміст категорії «можливість» та «дійсність» Б) діалектичний зв'язок категорії «можливість» та «дійсність»

„Можливість” і „дійсність”, як і інші категорії діалектики, виводяться з принципу руху й розвитку матеріального світу, оскільки в ньому завжди щось виникає, розривається, а щось відживає свій вік і відмирає розвиток і є процесом перетворення можливості в дійсність. У перетворенні можливості в дійсність важливу роль відіграють умови. Саме вони й спричиняють можливість, тобто роблять те чи інше явище можливим або неможливим. Отже, можливості можуть бути реальними й нереальними.Реальною можливістю називають те, що випливає з внутрішніх законів розвитку предмета, явища чи сукупності певних конкретно-історичних явищ. Реальна можливість -- це те, що може за наявності певних умов перетворитися в дійсність. Наприклад, у будь-якій насінині є реальні можливості для її перетворення в рослину. За наявності таких умов, як ґрунт, волога, тепло й мінеральні речовини, насінина обов'язково, з необхідністю повинна прорости.Проте є й абстрактна (формальна) можливість. Вона теж має об'єктивну природу, оскільки випливає із загальних умов розвитку об'єктивного світу. Коли відсутні необхідні конкретні умови, ця можливість залишається лише абстрактною.Звичайно, зазначені відмінності відносні, оскільки абстрактна й реальна можливості ґрунтуються на об'єктивних умовах, хоч і різного порядку. Крім того, абстрактна можливість може з часом перейти  у реальну, а потім і в дійсність. Наприклад, люди здавна мріяли про польоти в повітрі, про підводні човни тощо. Були й спроби здійснити ці мрії. Проте до певної пори ці спроби мали абстрактну можливість. Зі зміною матеріального и духовного життя суспільства ця можливість стала реальною.І все ж, незважаючи на відносність відмінностей абстрактної й реальної можливостей, їх потрібно враховувати, оскільки це важливо як для теорії, так і для практики.Діалектика завжди зауважувала бідність певних абстрактних можливостей, особливо неможливостей. Тому потрібно пам'ятати, що абстрактна можливість не може безпосередньо перетворитись у дійсність. Нерозуміння цього веде зокрема до авантюризму. 

Категорія „дійсність”, перебуваючи у зв'язку з „можливістю”, відображає у свідомості людини другу сторону об'єктивної реальності (в широкому розумінні -- всю реальність). Якщо можливість існує в своїх умовах, через них, то дійсність існує безпосередньо, як самі явища зовнішнього світу, що нас оточує. Іншими словами, дійсність є реалізованою можливістю.Дійсність пов'язана із закономірністю й ґрунтується на ній. Як тільки закони перестають діяти, дійсність втрачає свою необхідність, своє право на існування, свою „розумність”. Вона замінюється новою. Виникнення можливостей у природі і їх перетворення в дійсність відбувається об'єктивно й стихійно. Людина може пізнати, але їй не під силу впливати на астрономічні чи геологічні явища. Іншу специфіку мають ті процеси, в які можливе втручання людини. Людина може обмежити руйнівні дії стихійних сил природи, використати їх у своїх інтересах, а іноді й спричинити такі явища з природних можливостей, які вона нібито оберігає як свою таємницю. Специфічно відбувається перетворення можливості в дійсність у соціальних явищах. Тут процес здійснюється за наявності необхідних об'єктивних і суб'єктивних умов. Кажучи про перетворення можливості в дійсність, не можна випускати з уваги суперечливого характеру будь-якого руху. Тому в об'єктивній дійсності необхідно бачити основну можливість, прогресивну, й неосновну, консервативну, або навіть реакційну. В окремих випадках (тимчасово) може навіть перемогти реакційна можливість (перемога гітлеризму в Німеччині). Проте перемога реакційних тенденцій у загальноісторичному плані -- тимчасова. Нове, прогресивне раніше чи пізніше переможе неодмінно.

32. Закони діалектики. Закон кількісних і якісних змін. А) категорії «кількість», «якість» та «міра» Б) загальна характеристика дії закону кількісних та якісних змін

Одним з основних законів діалектики, що пояснює як, яким чином відбуватися рух і розвиток. Цей загальний закон розвитку констатує, що накопичення непомітних, поступових кількісних змін в певний для кожного окремого процесу момент з необхідністю приводить до істотних якісних змін, до стрибкоподібного переходу від старої якості до нового. Цей закон має місце у всіх процесах розвитку природи, суспільства і мислення. Кількісні і якісні зміни взаємопов'язані і обумовлюють один одну: має місце не тільки перехід кількісних змін в якісні, але і зворотний процес зміна кількісних характеристик внаслідок зміни якості предметів і явищ. Кількісні і якісні зміни відносні. Одні і ті ж зміни по відносини до одних властивостей  є по відношенню до інших  кількісними. Будь-який процес розвитку одночасно і перервний і безперервний. При цьому перерність виступає в формі якісного стрибка, а безперервність в формі кількісної зміни. Будучи найважливішим законом об'єктивного світу, цей закон є також і найважливішим принципом пізнання світу і свідомого практичного перетворення його. З зміною умов суспільного розвитку змінюються і форми вияву законів діалектики.Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього. -Якість — це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість.  Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо  Міра — це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей.- Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент, коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період ,коли стара якість змінюється не відразу, не раптово, не одноактно, а поступово. - Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв'язок. І тому цілком можливо якусь одну властивість у її вузькому розумінні видати за якість предмета, який у різних зв'язках може бути самим собою й іншим.

33. Закони діалектики. Закон єдності ті боротьби протилежностей А) категорії тотожності, протилежності, суперечності Б) загальна характеристика дії закону єдності та боротьби протилежностей

Є основним із законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішних суперечностях, притаманнх процесам і явищам об`єктивної дійсності - боротьбі протиложностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають в стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і ,взаємодіючи, стикаються між собою, вступають в взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде з рештою до розв`язання суперечностій, яка є переходом до нового якісного стану. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, що пов`язані з оновленням системи, ії внутрішними структурами і функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення. З'ясувавши форми суперечностей в об'єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності — як суперечність, яка зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності — як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності — як суперечність, що є нерівністю за суттю; 4) на етапі протилежностей — як суперечність, усвідомлювана як "боротьба" сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв'язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін.  Тотожність — це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). Слід підкреслити, що тут мова йде не про формально-логічну тотожність типу: "А" є "А", а про конкретну, реальну тотожність, яка неминуче включає в себе і відмінність. Відмінність же визначає нерівність предмета самому собі. Тобто тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії (взаємозв'язку). Суперечності не є стабільними. Їхні зміни пов'язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність Такі форми суперечностей байдужі до змісту процесу. Вони притаманні усім процесам розвитку. Що ж до такої сфери буття, як суспільство, то тут соціальні суперечності набувають нових форм, таких, скажімо, як соціальний конфлікт, антагонізм.Соціальний конфлікт — це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв'язання на спільній основі. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.

34. Закони діалектики. Закон заперечення заперечення: А)категорії «заперечення», «заперечення заперечення»

Б) загальна характеристика дії закону заперечення заперечення

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що запер. і тим, що заперечеє. Першим цей термін запровадив у філ. Гегель. Він є автором цього закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання. Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – заперечення буття. Поняття – друге запереченя або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття – синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або заперечення заперечення. Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, прроцесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Особливості закону випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності. Цей закон виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку, коли мають місце три ступені в процесі розв-ку. Одже особливостями даного закону є те, що він здійснює свої оберти, коли є повний цикл. І нарешті, закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальних характер розвитку.
Є три різні точки зору на цей закон: 1. Закон заперечення заперечення – основний закон діалектики, і тому він має характер всезагальності, тобто діє в різних сферах дійсності. 2. Так це закон діалектики. Але він не має статусу всезагального, бо є речі, в розв. яких важко уявити друге заперечення , або та кий закон не є всезаг., оскільки він проявляється сише у процесах розв. по прогресу і не охоплює руху по регресу. 3. Даний закон може бути тільки законом суб’єктивної діалектики, діалектичної логіки, як у Гегеля.
Закон з.з., як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивно. лінією, а й за регресивною Закон заперечення заперечення — основний закон діалектики, і тому він має характер всезагальності, тобто діє у різних сферах дійсності. 2. Так, це закон діалектики. Але він не має статусу всезагаль-ного, бо є речі, у розвитку яких важко уявити друге заперечення, або даний закон не є всезагальним, оскільки він проявляється лише в процесах розвитку по висхідній лінії (прогрес), і не охоплює руху по нисхідній лінії (регрес). 3. Даний закон може бути тільки законом суб'єктивної діалектики, діалектичної логіки, як у Гегеля.

35. Сутність пізнавального процесу: А)різні підходи до сутності пізнання в історії філософії Б)об’єкт та суб’єкт пізнання і їх взаємодія

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання,'а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.  Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях.  1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта. 2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства.  3. Принцип активного творчого відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.  4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.  5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.  6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.  7. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу. Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єкт пізнання — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

36. Сутність пізнавального процесу: А)чуттєве та раціональне пізнання: основні форми та їх взаємозв’язок Б)діалектика абсолютної та відносної істини

Пізнання - вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюєтьсяя за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього - пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки і т.п. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія) Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення. Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини. Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи. Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.
Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною. Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною. Абсолютна істина — це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з й об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

37. Наукове пізнання: А) основні рівні та форми пізнання Б)форми та методи наукового пізнання

Наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний /гр. - досвід/ - це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду /зі спостережень та експериментів/, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх подовжують; дає знання зовнішніх, видимих зв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо. Теоретичне пізнання /гр. - розгляд, дослідження/ - це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, але й абстрактного мислення. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Методи наукового пізнання - способи, що застосовуються свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування - на емпіричні й теоретичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах.

Форми наукового пізнання: наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея факт, гіпотеза, проблема, концепція емпіричні закони, емпіричні поняття, факти.

38. Людина як предмет філософського осмислення: А)основний зміст категорії «людина», «індивід», «індивідуальність» та «особистість» Б)структура особистості

Поняття «людина» фіксує загальні властивості представників людського роду, жив істот. людина відрізн від тварини. «Індивід»- окремо взятий одиничн представник homo sapiens,; здатність індивіда бути самим собою-індивідуальність…»особистість»- акцент увагу на соц-значим рисах людськ індивіда, людина як суб’єкт суспільн життя. Особистість має багато соц-значимих якостей, що утв динамічну і в той же час стійку систему. Вона характ-ся рядом наступн властивостей: Спрямованість, характер, воля, інтелект, темперамент,здібності,самосвідомість.

Платанов виділяв у структурі особистості чотири підструктури: соціальне зумовлену підструктуру спрямованості особистості; підструктуру досвіду; підструктуру психічних процесів; підструктуру біопсихічних властивостей особистості. Ф. Лерш запропонував поєднати соціально-психолого-індивідуальний і діяльнісний плани особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми. Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: соціально-психолого-індивідуальний; вертикальний; діяльнісний; горизонтальний;  генетичний; віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.

39. Людина як предмет філософського осмислення: А)співвідношення біологічного і соціального в людині

Б)соціалізація особистості: етапи, механізми, форми

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Cистема біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації.  Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини. Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості. Індивід—це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.  На певному етапі постає особистість із притаманними їй соціально зумовленими ознаками—вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе. Особистість—це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість—це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного життя.В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної діяльності й самого себе. Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість зажди конкретно-історична, вона—продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім’ї. Вона—очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності. Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як соціальна біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак—антропологічних, етнографічних, культурних та ін.  Можна виділити три основних аналітичних напрями, у річищі яких здійснювалися спроби формування базових системних засад побудови цілісної психологічної структури особистості. Це соціально-психолого-індивідуальний, діяльнісний та генетичний напрями. К. К. Платанов виділяв у структурі особистості чотири підструктури: соціальне зумовлену підструктуру спрямованості особистості; підструктуру досвіду; підструктуру психічних процесів; підструктуру біопсихічних властивостей особистості. Ф. Лерш запропонував поєднати соціально-психолого-індивідуальний і діяльнісний плани особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми. Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: соціально-психолого-індивідуальний; вертикальний; діяльнісний; горизонтальний;  генетичний; віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.

40. Свідомість як фундаментальна властивість людини:

А)біологічні та соціальні передумови виникнення та функціонування свідомості Б)основні функції свідомості

Передумовами виникн свідомості є біологічн та соц чинники…свідомість не зводиться лише до наявн мозку, хоча і не може існувати без нього. Вона є суспільно-історичн продуктом, виникаючи і розвив-сь в суспільн діяльн Л, в проц їх праці і спілкування..Соц та біологічне тісно пов’язані, як у природі Л в цілому. На  ранніх етапах становл Л і її свідомості переваж-ла біологічна еволюція. зараз визначн роль суспільн-історичн діяльн.

Функції свідомості: *пізнавальна(формув образів оточуюч світу)..*ціле покладання (формув образу-результату діяльн-ті,вироблен цілей,ідеалів діяльності..*конструктивно-творча- перетвор знань та інформації за допомог мислення,інтуїції,уявлення і фантазії… *контрольно-регулятивна- спостереж за діями Л та їх корегув-ня у відповідн до соу-значимиз смислів..*прогностична- передбач майбутн розвитку подій..*оцінююча- визначення на осн ідеальн зразків і норм ступеню значущості явищ…*комунікативна-за допомог мови, спілкув Л, обмін думками, досвідом, відчуттями.

41. Свідомість як фундаментальна властивість людини: А)структура свідомості та її основні сфери Б)самосвідомість як вищий рівень свідомості

Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності, суб'єктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності. Саме цей "сталий" внутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії (філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін.), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності. Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй. Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об'єкта і дії у вигляді суб'єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб'єктивної реальності. Це будь-яке знання, що існує у формі суб'єктивності, але пов'язане з матеріальними мозковими нейродинамічними процесами.  Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам.Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.

Структурним компонентом свідомості є самосвідомість, самосвідомість – унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки, думки, почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві, колективі, родині. Самосвідомість – це друге “Я”, своєрідний “двійник” людини, її рефлексія на умови, в котрих вона знаходиться. Це – здатність людини до “самороздвоєння”, самооцінки і самокритики. Самосвідомість в широкому розумінні цього поняття – це усвідомлення людиною свого світогляду, мету, інтересів, мотивів своєї духовно-практичної діяльності. Слід відзначити, що таке явище, як самосвідомість має суспільний характер: міра і висхідний момент ставлення людини до самої себе і до інших – інші люди. Як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до громади.

42. Суспільна свідомість: А)суспільна свідомість та її рівні

Б)форми суспільної свідомості

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емо-цій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у лю-дей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму 'їхніх повсякденних інтересів. Суспільна пси-хологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чут¬тєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Діалектика розвитку суспі-льної свідомості полягає в суперечливо¬му переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає взаємопроникнення їх од-на в одну. А тому в розвитку суспільної свідомості конче необхідним є врахування особливостей функціонування як психологічних, так і ідеологічних моментів, оскільки прора-хунки в цій сфері здатні привести до незворотних негатив-них процесів у становленні в людей духовної культури. Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить ма-совій свідомості. Сучасне суспільство породжує новий тип масової свідомості. В умовах пізнання людиною багато-гранності світу вона поступово набуває певною мірою рис науково-практичного відображення дійсності, що сполучає і побутове, й ідейно-теоретичне. Масовій свідомості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елемен-тів узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином, масова свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен, сукупність поглядів, уявлень, думок, на-строїв, оцінок, норм, почуттів певної соціальної групи, етніч-ної спільності, вироблених у процесі їхньої діяльності. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхідності підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин, ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього відображення. В цьому поля¬гає суперечливий характер розвитку як масової свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.

43. Етика як наука про мораль: А)предмет та специфіка етики Б)гумністична та авторитарна етика

Етика (лат. ethika, від грец. ethos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності. Предметом етики с мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття. На рівні буденної свідомості надто поширеним є ототожнення моралі з етикою. Однією з причин їх нерозрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлене в їх свідомості, з реальним, а не-представлене — з неіснуючим.

Канон гуманістичної етики (загальнолюдських моральних засад) включає у себе альтруїзм, вдячність, великодушність, відвертість, відданість, вірність своїм обов’язкам, вірність у дружбі, вірність у сім’ї, героїзм, гостинність, готовність допомагати іншим, добрість, дружелюбність, дружність, завбачливість, законослухняність, колективізм, лагідність, милостивість, мужність, незворушність, необразливість, патріотизм, порядність, поступливість, пошана до батьків, правдивість, працьовитість, привітність, принциповість, пунктуальність, розважність, самовідданість, саможертовність, співчутливість, справедливість, сумлінність, тактовність, твердість у правильних учинках, тепла прив’язаність у дружбі, товариськість, уважність, увічливість, урівноваженість, чемність, чесність, шанобливість, щирість, тощо. Авторитарна етика знищує особистісну світоглядну позицію суб’єкт-суб’єктних відносин, індивідуальне поле для самовираження — вона всього боїться. Авторитарну етику лякає самореалізація, самовизначення особистості, адже неповторні індивіди можуть мати свою думку, особистіснй вибір ціннісного, а це дуже погано для «головного авторитету». «Авторитетна думка» в авторитарній етиці — основа: тут кожен має бути як усі. Саме тому авторитарна етика веде нещадну боротьбу з інакодумцями.

44. Основні категорії етки: добро і зло: А)основний зміст категорії «добро» та «зло» і їх діалектичний зв'язок Б)особливості категорії «добро» та «зло»

Добро та Зло-найбільш загальні поняття моральної свідомості, познач-ть діаметрально протилежні характеристики соц явищ і виражають найвадл установки моральн свідомості.

Добро. позитивні, значимі для людини, необхідн умови життя- гармонія, благополуччя…мир, любов, повага-все що пов’яз з гуманізацією. Зло. протистоїть моральн ідеалу, перешкодж досягн щастя та гуманності у відносин між людьми…все аморальне-заздрість, помста, злодіяння та інш. Добро та зло-чесноти та пороки.

Особливості Д та З:  універсальний характер -історичність субєктивність(оцінюючі) -відносність(зло мож виступити добром). Між категоріями Д та З існує єдність і нерозривн зв'язок. Не можуть існув одна без одної.—єдність протилежностей.

45. Основні категорії етики: свобода та відповідальність:

А)співвідношення свободи та необхідності: різні підходи

Б)проблема вибору особистості та її відповідальності

Співвідношення свободи та необхідності: 1)етичний фаталізм-людина фатально залежна від об’єктивних обставин, діє за певн, визнач-ю Богом, чи долею схемою. Людина невільна у св вчинках+не несе ніяк відповідальн за св дії…2)етичний волюнтаризм-заперечує будь-яку необхідн та ствердж, що Л абсолютн вільна в своїх моральних

рішеннях і повинна діяли за св волею.---відмова від моральн норм. Обидві концепції запереч моральн свободу. Ідея необхідності як обумовленості людськ діяльності у ф знаходь свій вираз в моральному законі.
Свобода людини-здатність вибирати…вибір мож бути вільним чи не вільним. Моральна відповідальність особистості.- зворотна сторона вільно прийнят рішення, природн наслідок свободи вибору. Бути вільним––бути відповідальним…Між свободою та відповідальністю існ пряма залежність:чим ширше свобода,тим більше відпов. Види відпов: *перед самою собою.. *перед інш людьми.. *перед світом та людством.

46. Сутність моралі: А)структурні елементи моралі

Б)суперечливість морального прогресу

Мораль-одна з найдавн форм суспільн свідомості, що виникає та розвив на осн потреби суспільства регулювати поведінку людей в різн сферах їхн життя за допомог норм, заборон, вимог. Елементи моралі:   - свідомість -переконання,наміри;.. -діяльність-вчинки..; - моральні норми-проста форма моральн приписів, в як зображ усталені потреби людськ відносин(позитивні чи заборони).. - моральні якості людини(доброчинності),котрі проявл у вчинках.. - моральн принципи - осн моральн орієнтації Л- егоїзм, альтруїзм та ін. вибір моделі поведінки.. - моральн цінності-суспільні установки, імперативи, цілі та проекти, в формі нормативн уявлень як добро та зло… - моральн ідеали - найвищ моральн вимоги, взірці найбільш цінних і досконалих моральн орієнтирів і прикладів наслідування.

Моральн прогрес-складний багатоплановий процес утвердження гуманістичних засад у свідомості і діяльності Л. Моральн вдосконал можн прослідувати аналізуючи основні історичн етапи її розвитку, через осн культурологічн категорії страху, сорому, совісті ті ін…Суперечливість, неоднозначність-не лише набутки але й втрати…Оптимістичні концепції-мораль завжди прогресує,люди вдосконал-ся,готові творити добро…Песимістична концепція - криза, занепад моралі в перехідні періоди в історії людства. Індифірентні конц.- якісних змін в моралі не спостеріг. вічна боротьбі Добра і Зла.

1. Отрицания и антитезы в Eструктурах
2. 12325960 89817633111 www.
3. Что такое геопатогенные зоны
4. важные качества Медицинские противопоказания Знания Умения
5. Тульский государственный университет Политехнический институт ТулГУ Кафедра Сварка литье и техн
6. Формирование сети физкультурно-спортивных сооружений с учетом атмосферной экологии.html
7. Методы системного анализа
8. Вариант 2 Выполнил студент Группы М2111
9. Оптимизация НДС в рамках холдинга
10. Рок Панорама ВИА 6 марта 2014 года Детская школа искусств 6 Члены жюри-
11. Тема заняття- Юридична відповідальність Зміст заняття - Визначення підстав для притягнення до юридичної ві
12. КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА 2 По дисциплине-
13. тема по уходу за полостью рта В наше непростое время для здоровья особенно важно содержать свою полость рт
14. Место и роль права в системе социального регулирования
15. Параметры социолингвистики
16. Изменение длины и определение частоты электромагнитных волн.
17. кваліфікаційного рівня Бакалавр з галузі знань 0306 Менеджмент і адміністрування за напрямом підгото
18. тематизация полученных ранее знаний овладение навыков проведения научного исследования
19. Реферат- Борьба за живучесть судна
20. статьям затрат 15статей

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе