Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

тема економічних відносин які складаються між державою підприємствами й громадянами з приводу привласненн

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 6.11.2024

1. Предмет і метод курсу

В загальноприйнятому значені фінанси – це система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами й громадянами з приводу привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та перерозподілу НД у відповідності з виконанням державою соціально-економічних функцій.

Предмет: грошові відносини, які виникають у зв’язку із формуванням і використанням фондів грошових засобів між державою та юридичними або фізичними особами; окремими державами; окремими юридичними особами.

Метою: вивчення основ функціонування грошових відносин: в матеріальному виробництві та у нематеріальній сфері економіки; виявлення специфічних принципів організації фінансових відносин на підприємствах, які здійснюють як комерційну, так і некомерційну діяльність; розкриття принципів організації державних фінансів, фінансів суб’єктів господарювання та кредитно-банківської системи в цілому; визначення особливостей страхового захисту виробничого процесу; визначення особливостей соціального захисту населення.

Фінанси – це економічні відносини, які виникають у процесі розподілу і перерозподілу вартості ВВП та частини НБ у зв’язку з формуванням грошових доходів і фондів у суб’єктів господарювання або держави та використанням їх на розширене відтворення, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.

 

2. Фінансові категорії

Видима сторона фінансів, як визначалося, проявляється у грошових потоках, які рухаються між суб’єктами фінансових відносин. У грошових потоках завжди чітко відображаються відносини двох суб’єктів з яскраво вираженим їх характером: обмін – оплата рахунків за товари і послуги; розподіл і перерозподіл – сплата податків, виплата дивідендів, отримання субсидій та ін. Вхідні потоки пов’язані або з формуванням фінансових ресурсів – надходження від розміщення акцій, отримання кредиту, бюджетні асигнування тощо, або з отриманням доходів – надходження оплати за товари, роботи, послуги. Вихідні потоки відображають або витрати, або процес повернення фінансових ресурсів, що використовувались на зворотній основі, або розміщення тимчасово вільних ресурсів на фінансовому ринку.    З одного боку, фінанси неможливі без грошей, адже інструментом фінансових відносин є саме гроші, а зовнішнім, видимим проявом цих відносин є грошові потоки. З іншого боку, функціонування грошей без фінансів багато в чому втрачає сенс і зводиться до суто технічних питань обміну.     

Вихідними фінансовими категоріями є доходи і видатки та фінансові ресурси. Доходи одного з суб’єктів завжди є видатками іншого. Доходи У широкому розумінні – це всі надходження, які забезпечують фінансування видатків (витрат). У вузькому розумінні – це ті надходження, що відображають приріст вартості. Джерелом цих доходів є основні складові доданої вартості – заробітна плата, прибуток, позичковий процент, рента, непрямі податки.

Під витратами розуміють використання грошових коштів, що є в розпорядженні того чи іншого суб’єкта на даний момент, з метою забезпечення певних потреб.  Фінансові ресурси – це сума коштів, спрямованих в основні та оборотні засоби підприємств, на основі яких формуються продуктивні доходи. Об’єктами даних відносин є національне багатство та вироблений ВВП. Суб’єктами фінансових відносин у процесі створення ВВП є підприємці, робітники і службовці, держава. Характерні ознаки фінансів: обмінно-розподільний характер; рух вартості від одного суб’єкта до іншого; грошова форма відносин; формування доходів і здійснення видатків; еквівалентний (за призначенням) характер обміну та розподілу і нееквівалентний – перерозподілу.

3. Функції та роль фінансів

Фінанси виконують дві функції: розподільну; контрольну.

Сутність розподільної функції полягає в тому, що фінанси є цільовим інструментом розподілу і перерозподілу ВВП. Схемою розподілу ВВП : 1) первинний розподіл; 2) перерозподіл; 3) вторинний розподіл. Сутність контрольної функції полягає в тому, що фінанси – це інструмент контролю за діяльністю суб’єктів обмінно-розподільних відносин. Рух грошових потоків відображає обмін, розподіл і перерозподіл вартості і тому об’єктивно вимагає контролю. Фінансовий контроль – це один з найвпливовіших видів контролю у суспільстві.

Роль у суспільстві. Вони: забезпечують розподіл ВВП і фінансові потреби юридичних і фізичних осіб та держави; забезпечують кругообіг фінансових ресурсів, а відтак безперервність відтворення виробництва; здійснюють перерозподіл первинних і вторинних доходів між галузями, регіонами, соціальними верствами населення, окремими юридичними і фізичними особами; впливають на інтереси суб’єктів розподільних відносин і регулюють різні напрями соціально-економічного розвитку; відіграють провідну роль у системі економічних методів керування економікою країни; утворюють систему фінансових показників, які відіграють роль індикаторів стану і розвитку економічної та соціальної сфер суспільства; забезпечують всеохоплюючий контроль між суб’єктами обмінно-розподільних відносин за формуванням і використанням фінансових ресурсів та доходів.

4. Взаємозв’язок фінансів з іншими категоріями

Ціна і фінанси: Ціна – це грошовий вираз вартості товару. Ціна має дві межі:  нижню – собівартість; верхню – ринкова ціна.

Сутність ціні - ціноутворенні. Ціна визначає величину грошових коштів, які поступають від реалізації продукції її власнику. Фінанси, базуючись на пропорціях цінового розподілу, які склалися під впливом цін, виступають інструментом, який реалізує ці пропорції. Одночасно фінанси коректують ці пропорції з урахуванням економічних умов розвитку суспільства.

Фінанси і заробітна плата: Фінанси “допомагають” заробітній платі формувати фонд оплати праці, відокремлюючи його від інших фондів підприємства. Заробітна плата, виступає джерелом формування фінансових ресурсів підприємства. Перебуваючи в кругообігу грошових коштів підприємства, ці грошові кошти виступають джерелом поповнення його оборотних коштів.

Фінанси і кредит:Кредит функціонує на основі зворотності, терміновості, платності і визначеності. Фінансові ресурси надаються безкоштовно і без обговорення умов повернення, тобто безстроково. Кредитні ресурси формуються в процесі перерозподілу тимчасово вільних грошових засобів (коштів) у суб’єктів господарювання. Фінансові ресурси формуються на стадії вартісного розподілу доданого продукту. Взаємодія фінансів і кредиту яскраво виявляється в комплексному використанні цих ресурсів в процесі розширеного виробництва.

5. Еволюція розвитку, історичні передумови та етапи виникнення фінансів

Фінанси виникають із появою грошей. Гроші, виконуючи функцію обігу коштів, стають капіталом, тобто самозростаючою вартістю, або вартістю, що приносить прибуток або дохід. Термін "фінанси" походить від латинського слова «finis», що означає кінець, закінчення, фініш.; виник в XIII-XV ст. у  торговельних містах Італії й спочатку означав будь-який грошовий платіж. Даний термін відображав: по-перше, грошові відносини між двома суб'єктами, тобто гроші виступали матеріальною основою існування й функціонування фінансів; по-друге, суб'єкти мали різні права в процесі цих відносин: один з них (держава) мав особливі повноваження; по-третє, у процесі цих відносин формувався загальнодержавний фонд коштів – бюджет; по-четверте, регулярне надходження коштів у бюджет не могло бути забезпечене без додання податкам, зборам і іншим платежам державно-примусового характеру, що досягалося за допомогою правової нормотворчої діяльності держави, створення відповідного фіскального апарата. Як історична категорія, фінанси є продуктом цивілізації. Вони виникають з появою торгівлі і як похідне від торгівлі.  Перша передумова. В Центральній Європі влада монархів була значно урізана, й саме головне – відбулося відторгнення глави держави (монарха) від скарбниці. Виник загальнодержавний фонд коштів – бюджет, яким глава держави не міг одноосібно користуватися. Друга передумова. Виникли системи державних доходів і видатків з певним складом, структурою й законодавчим закріпленням. Уже тоді були визначені чотири напрямки видатків: - на військові цілі;- управління;- економіку;- соціальні потреби. Практично дотепер незмінною (11-13%) залишається частка видатків на управління в бюджетах різних країн у різні періоди. Третя передумова. Податки в грошовій формі придбали переважний характер. Тільки на даному етапі розвитку став можливим розподіл створеного продукту у вартісному вираженні.

7. Значення та роль фінансів

Як економічний інструмент господарювання, фінанси здатні кількісно та якісно впливати на суспільне виробництво. Кількісний вплив характеризується обсягом і пропозицією мобілізованих, розподілених та використаних фінансових ресурсів. Через якісний вплив відбувається перетворення фінансів на економічний стимул розвитку суспільного виробництва. Три головні напрями фінансового впливу на процеси суспільного розвитку: 1) фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення; 2) фінансове регулювання економічних і соціальних процесів; 3) фінансове стимулювання.

Фінансове забезпечення відтворювального процесу – це покриття затрат за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб'єктами господарювання і державою. Форми здійснення фінансового забезпечення:- бюджетне фінансування надання коштів з бюджету на безповоротних засадах;- кредитування – це надання коштів на принципах повернення, платності, строковості і забезпеченості;- самофінансування передбачає відшкодування видатків суб'єктів господарювання з основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів;- оренда (лізинг) – це передання майна у користування за певну плату і на певний термін;- інвестування – процес вкладення грошей у ті чи інші об'єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.

У складі фінансових стимулів розвитку виробництва і підвищення його ефективності можна виділити:- бюджетні стимули;- ефективне інвестування фінансових ресурсів;- фінансові пільги і санкції.

6. Моделі фінансових відносин у суспільстві

Моделі розрізняються за двома ознаками: а) за послідовністю розподілу ВВП; б) за рівнем державної централізації ВВП. За послідовністю розподілу ВВП розрізняють дві моделі: ринкової й адміністративної економіки.  Сутність ринкової економіки спочатку вартість реалізованого національного доходу розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Характерна ознака моделі полягає в тому, що держава отримує свої доходи, насамперед, на основі перерозподілу національного доходу.Модель є відкритою, зрозумілою і точно характеризує фінансові реалії у суспільстві:по-перше, у ній точно відображається рівень доходів кожної юридичної і фізичної особи; по-друге, достовірно визначається рівень оподаткування;по-третє, чітко зафіксовано стимули до зростання доходів на основі зростання виробництва і підвищення продуктивності праці. Сутність адміністративної економіки полягає в тому, що переважна частина національного доходу одразу централізувалась у бюджеті й виключалась із розподільних відносин. Характерна ознака моделі полягає в тому, що переважну частину своїх доходів держава отримує в процесі первинного розподілу національного доходу.Модель закрита : по-перше, з неї не видно реального рівня доходів юридичних і фізичних осіб;по-друге, доходи юридичних і фізичних осіб не відображають їх вклад у створення національного доходу;по-третє, неможливо достовірно визначити рівень оподаткування; по-четверте, відсутні стимули до продуктивної праці. Американська модель характерна незначним рівнем бюджетної централізації  25-30%. Фінансове втручання в економіку зведене до мінімуму. Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті  35-45%.Сутність моделі зводиться до паралельного функціонування державних і комерційних установ у соціальній сфері. Скандинавська модель передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП – 50-60%. Відповідно, для неї характерна розгалужена державна соціальна сфера як у галузі освіти, так і охорони здоров’я. Вона створює клімат упевненості й соціальної врівноваженості.

8. Етапи становлення фінансової науки

Засновником теоретичної фінансової науки вважається видатний шотландський політеконом А.Сміт (1723р), який у своїй книзі  “Дослідження про  природу та причини багатства народів” аналізує такі головні фінансові поняття як вартість і додану вартість.

Наука про фінанси пройшла ряд етапів: - I етап (початок XV ст. -  середина XVII ст.) На цьому етапі в  процесі зародження фінансової науки розвивалося вчення про платежі, податки та державні доходи. - II етап (друга половина XVII ст. і до кінця ХVIII ст.), коли продовжується розвиток вчення про державний бюджет та його визначну роль у розвитку державності. - ІІІ етап (початок ХІХ ст. – поч. ХХ ст. до 1914р. ),  коли продовжується розвиток та поглиблення вчення про державні фінанси, доходи, заробітну плату, кредит, страхування тощо. - ІV етап (1914р. до теперішніх часів), який пов’язаний  із ринковою концепцією розвитку фінансів, коли вивчаються такі фінансові категорії як: фінансовий ринок, фінансовий механізм, механізм оподаткування, кредитування тощо, розкривається зв’язок фінансової науки з іншими економічними науками.

У теперішньому розумінні термін «фінанси» почали застосовувати ще наприкінці XIII ст. в Італії. Він означав мобілізацію грошових засобів державою для виконання своїх функцій.

причиною появи фінансів можна вважати потреби суб'єктів господарювання і держави у фінансових ресурсах, які забезпечують їх діяльність.

9. Зарубіжна фінансова думка

Де існують товар і гроші, там є й фінанси. У наукових дослідженнях фінанси постають як категорія економічного життя, що випливає з об'єктивних процесів у економіці й державному будівництві і є невід'ємною частиною ринкової економіки.

Центральне місце посідають ідеї спрямування та використання фінансів для досягнення суспільного блага, що забезпечуеться за допомогою демократичних інститутів держави та політичної волі правлячих еліт. Обов'язковою умовою для цього є розвиток приватного підприємництва та ефективних державних структур. Вперше основні положення теорії суспільного добробуту були розроблені італ. економістом В. Парето (1848- 1923 р.р.) - зміни або дії у сфері фінансів мають сенс лише тоді, коли матеріальне становище певних соціальних груп покращується без погіршення його для інших. Згідно з ідеями Парето, видатки бюджету можуть зростати за певними напрямками тільки за умови, що це не зашкодить іншим напрямкам. Фінанси у Парето відіграють роль регулятора суспільного добробуту, механізму, за допомогою якого можна створити умови для поліпшення добробуту всіх. Парето стверджує, що коли існує великий розрив між багатими і бідними, то доцільно фінансовими методами здійснити перерозподіл на користь бідних верств населення. Мається на увазі, що при одних і тих же ресурсах можна збільшити добробут одних верств населення, не погіршуючи добробут інших.Інший висновок із концептуальних положень Парето стосується морально-етичних аспектів фінансової науки. її суть полягає в тому, що всі фінансові явища і процеси повинні мати хороше моральне підґрунтя, в іншому разі вони матимуть руйнівний характер.

Американський вчений Дж. Бюкенена. Його наукові праці "Державні фінанси в демократичному процесі" (1967 ) і "Попит та пропозиція суспільних благ" (1972 р.) є одними з фундаментальних робіт у сучасній світовій фінансовій думці. Шведські вчені ще на початку століття довели, що фінанси справляють величезний вплив на економічні й соціальні процеси в державі. Зарубіжній фінансовій науці притаманна висока етика наукової полеміки, суперечливість і багатоваріантність наукового пізнання сьогодення, плюралістичне змагання ідей та пізнавальних підходів.

10. Розвиток фінансової науки в Україні

Питанням фінансів І. Франко присвятив понад 40 праць. Передусім, це праця з аналізу фінансової політики Австро-Угорської імперії, характеристика діяльності багатьох фінансових установ, у тому числі комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств. Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів, І. Франко регулярно здійснює критичні огляди проектів та звітів державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для Галичини та скорочення видатків на її економічні й соціальні цілі.

Наприкінці XIX століття І. Франко проявив активну зацікавленість щодо питань розвитку банківської системи в Галичині. Це було викликано появою значної кількості банківських установ, які швидко збанкрутіли, що призвело до втрати вкладів громадян, здебільшого селян. Схоже сталося і в умовах незалежної України, коли різні комерційні структури, створивши фінансову піраміду, призвели до втрати громадянами своїх заощаджень.Водночас І. Франко в своїх працях висловлює впевненість, що розвиток фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в країні.

М.І. Туган-Барановський У своїх працях заперечує твердження К. Маркса про те, що прибуток і заробітна плата перебувають у зворотному співвідношенні одне до одного. Вчений доводить, що зі зростанням прибутку може зростати також і заробітна плата, а відповідно – доходи держави. Він також стверджує, що заробітна плата і прибуток можуть збільшуватися при зростанні продуктивності праці. Це збільшує фінансові можливості держави, підприємця, працівника.

М.І. Туган-Барановський різко виступав проти запровадження прогресивного прибуткового податку, рекомендуючи для покриття витрат держави на ведення війни, використовувати позики, які, на його думку, не мають елементів примусу і не вимагають від приватних осіб приносити в жертву свої майнові інтереси.

11. Основні елементи сучасної  фінансової думки

1.Фінанси – це гроші (гроші – основна і необхідна умова функціонування фінансів).2.Фінанси – це система грошових відносин із приводу руху фондів коштів.3.Фінанси є системою імперативних («наказових» – вимога, наказ, закон) грошових відносин.4. Фінанси – це планомірний рух фінансових фондів, які виражають відносини із приводу необхідного, обов’язкового (індиспенсабельного) вилучення вартості та їхнього використання в суспільних інтересах.4.Фінанси (франц. finance, від латинського finantia – оплата) – система грошових відносин, що зумовлена характером економічного ладу суспільства і його політичної надбудови – держави.5.Фінанси – це застосування різноманітних економічних засобів для досягнення максимальної прибутковості фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу.6.Фінанси – система грошових відносин, що виражають формування і використання грошових фондів у процесі їх кругообігу.7.Фінанси – це система грошових відносин, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу на макрорівні валового внутрішнього продукту і національного доходу із приводу утворення і розподілу, використання фінансових ресурсів з метою задоволення суспільних інтересів і потреб.

Друга позиція акцентує увагу на фінансах фірми, ігноруючи інші структурні підрозділи економічної системи.

Четвертий та п'ятий з наведеного переліку підходів перетворюють фінанси з економічної категорії на явище, яке організується державою, тобто фактично викреслюють фінанси із сфери економіки і відносять до політики та управління.

Різні підходи до визначення економічної суті поняття "фінанси".

По-перше, фінанси – це система грошових відносин, за допомогою яких створюються, розподіляються та перерозподіляються фонди грошових коштів.

По-друге,– це сукупність об'єктивно зумовлених економічних відносин, що мають розподільчий характер, грошову форму вираження, матеріалізуються у грошових доходах і нагромадженнях, які зосереджуються в державних структурах і у суб'єктів господарювання з метою розширеного відтворення, матеріального стимулювання працівників, задоволення соціальних потреб суспільства.

По-третє,– це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами з приводу формування, розподілу, перерозподілу і використання централізованих та децентралізованих грошових фондів, які повинні регулюватися правовими нормами.

В загальноприйнятому значені фінанси – це система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами й громадянами з приводу привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та перерозподілу НД у відповідності із виконанням державою соціально-економічних функцій.

13. Фінансове право в системі права України

Специфічною рисою правового регулювання суспільних відносин є те що, як правило, до більшості сфер людської діяльності включається багато різновидів соціальних зв'язків. Тому майже неможливо знайти настільки ізольовану сферу суспільного життя, щоб у ній домінував лише один вид суспільних відносин, що виступав предметом регулювання лише однієї галузі права. Сфера суспільних відносин, яку організовує певна правова галузь, постійно відчуває на собі вплив інших самостійних соціальних утворень. У процесі функціонування вони взаємодіють і неминуче сприяють чи, навпаки, гальмують реалізацію галузевими нормами свого прямого соціального призначення.
Фінансове право - самостійна галузь єдиної правової системи держави. Його самостійність обумовлена предметом правового регулювання, змістом, якісною єдністю суспільних відносин, що регулюються фінансовим правом, превалюванням однотипних фінансово-правових методів. З іншого боку, характеризуючи окрему галузь права, слід брати до уваги зв'язок з іншими елементами системи права. Фінансове право, як публічна галузь права, тісно пов'язане з конституційним та адміністративним правом. Не менш важливим є його зв'язок з цивільним та господарським правом.

Конституційне право охоплює суспільні відносини, що випливають з організації держави, її устрою, адміністративне право - суспільні відносини, пов'язані з державним управлінням. 

14. Система та джерела фінансового права

Система фінансового права - це його визначена внутрішня структура, яка складається як відображення реально існуючих суспільних відносин у фінансовій сфері. Система фінансового права дозволяє з'ясувати, з яких підгалузей, частин складається ця галузь права і як ці складові взаємодіють між собою.

Система фінансового права:

Загальна частина закріплює такі норми й інститути, які є спільними для всіх фінансово-правових інститутів і становлять базу для регулювання правовідносин у сфері фінансової діяльності держави:

- поняття фінансів та фінансової діяльності держави, її завдання, принципи, форми і методи здійснення;

- правову характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм;

- правовий статус уповноважених у сфері фінансової діяльності державних органів;

- правові основи фінансового контролю, його види та методи

Джерела фінансового права - це конкретні форми його вираження, тобто правові акти представницьких і виконавчих органів державної влади і органів місцевого самоуправління, що містять норми фінансового права.

15. . Фінансове право та наука фінансового права

Фінансове право - публічна галузь права. Саме сфера фінансів потребує проведення складного, однак дуже важливого розмежування між необхідними державними витратами й визначенням способу належного розподілу податкового тягаря між різними суб'єктами. Закони, що застосовуються у фінансах, відображають державну політику і можуть дещо різнитися від суто "юридичних" законів. Основний акт у сфері фінансів - закон про державний бюджет.

Право являє собою особливу форму соціального регулювання, що має певне цільове спрямування.

Поряд з іншими аспектами дослідження фінансове право можна розглядати й як галузь юридичної науки. Тобто наука фінансового права є сукупністю теоретичних понять, тлумачень і уявлень про чинне фінансове право, його предмет і метод, правові підгалузі та інститути, що входять до його складу. Предметом фінансового права як науки є його гносеологія, а також осмислення й дослідження проблем та перспектив удосконалення галузі.

Фінансове право як галузь права матеріалізується у фінансово-правових нормах, принципах, методах; наука фінансового права — в узагальненнях, оцінках, висновках, концепціях, нових поняттях і категоріях, у теоріях і доктринах, що відображаються в наукових працях: статтях, монографіях, навчальних посібниках та підручниках із фінансового права.

16. Сутність, класифікація та основні елементи податків 

Податки – це обов’язкові платежі, встановлені вищим органом державної законодавчої влади, які сплачують фізичні та юридичні особи до бюджету в розмірах та в строки, встановлені законодавством.Податки є частиною національного доходу і необхідною ланкою економічних відносин у суспільстві.

Податок – це форма примусового відчуження результатів діяльності юридичних і фізичних осіб у власність держави, вони вносяться в бюджет відповідного рівня на підставі акта компетентного органа державної влади і виступають як нецільовий, безоплатний і безумовно обов'язковий платіж.

функціями податку є: фіскальна – виявляється в надходженні коштів у бюджет для задоволення потреб держави; регулююча – може виступати або стимулюючою, або стримуючою для уряду і споживання через механізм податкових інструментів;  контрольна – оцінюється доцільність і раціональність кожного податкового платежу і податкової системи в цілому; стимулююча – створює умови для розвитку чи скорочення того чи іншого виду діяльності; розподільна – на стадії формування бюджету виступає як фіскальна, регулююча, стимулююча функція, а на стадії витрат – як перерозподільна функція.

Основні елементи податку зазначені в I-й статті Закону  “Про систему оподатковування”. Платники – юридичні і фізичні особи, що фактично сплачують податок (носії податку).Суб'єкт оподатковування – юридична або фізична особа, що є платником податку. Існують визначені механізми перекладання податкового тягаря на інших осіб, тому спеціально виділяється таке поняття, як носій податку. Носій податку – особа, що фактично сплачує податок. Об'єкт оподатковування – доход (прибуток), майно (матеріальні ресурси), ціна товару або послуги, додана вартість, на які нараховується податок. Одиниця обкладення – одиниця виміру об’єкту податку, щодо якого відбувається встановлення норм і ставок оподаткування.Податкова база – частина предмету оподаткування, до якої встановлюється податкова ставка. Податкова ставка (норма оподатковування) – це величина податку на одиницю обкладання . Розрізняють: граничну ставку, ставку оподаткування додаткової одиниці доходу і середню, стосовно співвідношення суми податків до величини доходів. Якщо гранична ставка зростає разом із доходом, то і середня зростає в міру зростання доходів.

Розрізняють також: тверді, пропорційні, прогресивні і регресивні податкові ставки.

1. Тверді ставки встановлюються в абсолютній сумі на одиницю обкладання, незалежно від розмірів доходу (наприклад, на тонну нафти або газу). 2. Пропорційні – діють в однаковому процентному відношенні до об'єкта податку без обліку диференціації його величини . 3. Прогресивні – середня ставка прогресивного податку підвищується в міру зростання доходу. При прогресивній ставці оподатковування платник податків виплачує не тільки велику абсолютну суму доходу, але і велику його частку.4. Регресивні – середня ставка регресивного податку знижується по мірі зростання доходу. Податкова пільга являє собою повне або часткове звільнення від податку. Податковий оклад – сума податку, що сплачує суб’єкт з одного об’єкту.

Класифікація податків – це угрупування податків за наступними ознаками:

від платника: з юридичних осіб; з фізичних осіб; змішані

Від форми обкладання: прямі – податки стягненні в процесі придбання чи акумуляції матеріальних благ, визначені розміром об'єкта обкладання, непрямі – включені в ціну товару (ПДВ, акциз, мито).

від компетентності органа, що регулює вид податку: загальнодержавні і  місцеві.

від способу стягнення: кількісний (розмір податку встановлюється для кожного платника окремо) і розкладкові – визначення розміру здійснюється на групу платника.

від каналу надходження: державні, місцеві, пропорційні між державою і місцевим бюджетом (на прибуток), позабюджетні (надходження у визначені фонди).

від характеру використання: загального призначення, цільові.

від періодичності стягнення: разові – 1 раз протягом податкового періоду при здійсненні визначених дій, систематичні – через визначений проміжок часу.

від обліку  податкового платежу: податки, які фінансуються споживачем, що включені в собівартість ; за рахунок балансового прибутку; фінансові з чистого прибутку.

18. Податкове право і політика оподаткування України в сучасних умовах

Одним з головних важелів державного регулювання економіки, засобом налагодження нових економічних взаємовідносин підприємців з державою стає в Україні податкова система.

Податкове право – це сукупність правових норм, що регулюють  відносини в області оподатковування.
Джерелом податкового права виступають податкові закони та інші нормативні акти: правила, розпорядження, інструкції.

Податкова політика являє собою сукупність заходів, які спрямовані на те, щоб упорядкувати діяльність у системі оподаткування, здійснити на неї позитивний вплив та передбачити об’єктивне проходження процесу, взаємовигідних, як для платників податків, так і для тих, хто збирає податки.

Головним призначенням податкової політики є акумуляція коштів до бюджету з метою подальшого забезпечення ефективних пропорцій. Однак, у теперішній час розробка та застосування такої податкової політики, особливо в умовах  глобалізації економіки, – складний процес.

Податкова політика  України повинна бути спрямована на створення сприятливого клімату для виробників.

Завдання податкової політики зводяться, головним чином, до забезпечення держави фінансовими ресурсами, створення умов для регулювання господарства країни в цілому, згладжування нерівності в рівнях доходів населення, що виникає в процесі ринкових відносин. Усю сукупність завдань податкової політики можна умовно поділити на три основні групи:

- фіскальна – мобілізація коштів до бюджетів усіх рівнів для забезпечення держави фінансовими ресурсами, необхідними для виконання її функцій;

- економічна або регулююча – спрямована на підвищення рівня економічного розвитку держави, пожвавлення ділової і підприємницької активності в країні і міжнародних економічних зв'язків, сприяння вирішенню соціальних проблем;

- контролююча – контроль за діяльністю суб'єктів економічних відносин.

Умовно виділяють три можливі типи податкової політики:

Перший тип – високий рівень оподатковування, тобто політика, що характеризується максимальним збільшенням податкового тягаря. При цьому неминуче виникнення ситуації, коли підвищення рівня оподатковування не супроводжується приростом надходжень до бюджетів різних рівнів.

Другий тип – низький податковий тягар, коли держава максимально враховує не тільки власні фіскальні інтереси, але й інтереси платників податків. Така політика сприяє якнайшвидшому розвитку економіки, особливо її реального сектора, оскільки забезпечує найсприятливіший податковий і інвестиційний клімат (рівень оподатковування нижчий, ніж в інших країнах, відбувається активне залучення іноземних інвестицій, у тому числі експортно орієнтованих, і, відповідно, зростає рівень конкурентноздатності національної економіки). Податковий тягар на суб'єкти підприємництва істотно пом'якшено, але державні соціальні програми значно урізано внаслідок скорочення бюджетних доходів.

Третій тип – податкова політика з досить істотним рівнем оподатковування як для корпорацій, так і для фізичних осіб, що компенсується для громадян країни високим рівнем соціального захисту, існуванням значної кількості державних соціальних гарантій і програм.

Взагалі податкова політика здійснюється через податковий механізм, що являє собою сукупність організаційно-правових форм і методів управління оподатковуванням. Держава додає цьому механізму юридичну форму за допомогою податкового законодавства.

Метою податкової політики України повинні бути розвиток ринкової інфраструктури, подолання спаду виробництва, стабілізація економіки і стимулювання пріоритетних сфер діяльності.

Зазначимо, що стратегічними цілями податкової політики на даний момент є:

  •  скасування більшості прямих податкових пільг суб'єктам господарювання незалежно від  форм власності;
  •  зниження тіньової економіки і легалізація тіньових форм бізнесу;
  •  збалансована регіональна бюджетна політика, збільшення податкових  надходжень у місцевий бюджет;
  •  збільшення  податкових надходжень від податку на прибуток фізичних осіб за рахунок зростання рівня доходів і максимально ефективної реалізації прав власності;
  •  максимальне зниження кількості податків і регулювання в сфері підприємницької діяльності, особливо в сфері малого і середнього бізнесу;
  •  значне збільшення обсягів довгострокового інвестування і прийняття внесків населення у фінансово-кредитну сферу за рахунок вітчизняних і закордонних джерел.

12. Предмет фінансового права та методи фінансово-правового регулювання

Право являє собою особливу форму соціального регулювання, що має певне цільове спрямування. Фінансове право - публічна галузь права. Саме сфера фінансів потребує проведення складного, однак дуже важливого розмежування між необхідними державними витратами й визначенням способу належного розподілу податкового тягаря між різними суб'єктами. Основний акт у сфері фінансів - закон про державний бюджет. Це план дій певної організації (держави), яка надає повноваження конкретним учасникам фінансових відносин на мобілізацію, розподіл або використання фондів коштів. Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави. П.М.Годме зазначає, що фінансове право - це галузь публічного права, предметом якого є норми, що регулюють державні фінанси. У фінансових відносинах інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваженнями - Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна податкова служба, Національний банк тощо. Іншим учасником фінансових відносин можуть виступати як державні органи, організації, установи (наприклад, бюджетні організації), так і суб'єкти підприємницької діяльності та громадяни. Визначальною умовою для віднесення таких відносин саме до фінансових є наявність діяльності щодо мобілізації, розподілу або використання коштів централізованих та децентралізованих фондів.

Метод – это совокупность средст влияния со стороны государства на участников финансово правовых отношений. Метод фінансово-правового регулювання - це сукупність засобів впливу з боку держави на учасників фінансово-правових відносин. Основним методом фінансового права є метод владних приписів, який за своєю структурою є органічно цілісною системою безперервного впливу на учасників фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх функцій. Метод владних приписів характерний для публічних галузей права. Метод владних приписів являє собою органічну систему, що уособлює цілісність юридичних фактів, з якими пов'язані виникнення, зміна та припинення фінансових правовідносин, юридичний статус їхніх суб'єктів, розподіл прав та обов'язків між ними, встановлення санкцій за порушення приписів фінансових правових норм та порядок їх застосування. Для фінансового права характерні метод субординації(практическая реализация данного метода основывается на организационной структуре предприятия в штатном расписании должостных обязанностей членов трудового коллектива), метод погодження( реализовывается путём согласования конкретного документа его содержания с разными структурными подразделениями), метод рекомендації (данный метод состоит в том, что информация или рекомендации субъектом финансовых правоотношений носят рекомендационный характер).

19. Сутність, значення та функції бюджету

Бюджет походить від англ. budjet (чемодан, мішок з грошима) – розклад грошових доходів та витрат на визначений період.

Згідно Бюджетного Кодексу України бюджет – це план формування і використання фінансових ресурсів для вирішення завдань та функцій, які здійснюють органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду .

Як економічна категорія бюджет - це сукупність економічних відносин з приводу формування, розподілу та використання централізованого фонду грошових коштів держави.

Метою бюджету є визначення та обгрунтування обсягу коштів, необхідних на бюджетний рік для виконання державних завдань.

Держава планує бюджет, його доходи і видатки. Бюджет як фінансовий план відіграє координуючу роль стосовно інших фінансових планів.

Бюджет об'єднує основні фінансові категорії (податки, державні видатки, державний кредит) у їх дії, через бюджет здійснюються постійна мобілізація ресурсів та їх витрачання.

Функції Державного бюджету:

1. Розподільчу функцію, завдяки якій здійснюються розподіл та перерозподіл ВВП і національного доходу. Важливе значення має частка ВВП, що перерозподіляється державою через бюджет. У різних країнах і в різні часи вона змінюється залежно від характеру і спрямованості панівної економічної доктрини.

2. Регулюючу функцію, за допомогою якої створюється матеріально-технічна база для функціонування держави через формування централізованого фонду фінансових ресурсів, що дає їй можливість виконувати свої функції.

А. Бюджет у сучасних умовах використовується державою для впливу на різні напрями економічної політики:

  •  сприяння процесу нагромадження капіталу;
    •  прискорення темпів економічного зростання;
    •  розвиток перспективних галузей господарства;
    •  регулювання темпів оновлення основного капіталу;
    •  багатосторонній регулюючий вплив на процес реалізації
    •  сукупного суспільного продукту шляхом розширення або звуження державного споживання, тобто купівлі товарів і послуг;
    •  сприяння процесу розширеного відтворення, структурній перебудові економіки, прискоренню НТР;

Б. За допомогою бюджету держава впливає на процес відтворення робочої сили. Вдосконалення та ускладнення технологій виробництва, розвиток НТР зумовили необхідність зростання державних витрат на середню та вищу освіту, професійну підготовку та перепідготовку кадрів. "Інвестиції в людину" сьогодні розглядають як одну з форм капіталовкладень, що приносить прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави.

В. Бюджет фінансово забезпечує соціальну політику держави. Значні кошти спрямовують на фінансування систем соціального страхування та соціального забезпечення (пенсії за віком, інвалідам, при втраті годувальника, втраті працездатності, допомога по безробіттю), а також на освіту, науку, охорону здоров'я.

3. Контрольну функцію. Контрольна функція дає можливість знайти недоліки в управлінні фінансами, своєчасно і повно оцінити фінансові ресурси, які надходять у розпорядження держави, проаналізувати, як фактично складаються пропорції розподілу бюджетних коштів, наскільки ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух бюджетних коштів, що відображається у відповідних показниках бюджетних надходжень та витрат.

Складовими державного бюджету є доходи і видатки. Кожна з них поділена на два фонди: загальний і спеціальний. Залежно від співвідношення доходів і видатків бюджет є збалансованим, з дефіцитом, з профіцитом .

Дефіцит бюджету виникає у разі перевищення видатків над доходами, а профіцит – у разі перевищення доходів над видатками. Збалансованим бюджет вважається за умови, коли обсяг витрат відповідає обсягу доходів на відповідний бюджетний період, а держава може зіставлять обсяг своїх фінансових можливостей із витратами.

20. Бюджетний устрій і бюджетна система України

Бюджетний устрій - це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структура і взаємозв'язок між бюджетами, які він об'єднує, у процесі забезпечення виконання єдиної загальнодержавної фінансово-бюджетної політики.

В основу бюджетного устрою покладено:

визначення видів бюджетів; установлення принципів побудови бюджетної системи; розмежування доходів і видатків між ланками бюджет

ної системи;організацію взаємовідносин між бюджетами різних рівнів.

Бюджетний устрій України визначається закріпленим у Конституції України державним ладом України та її адміністративно-територіальним поділом. Україна - унітарна держава, яка поділена на 25 адміністративно-територіальних одиниць (Автономну Республіку Крим і 24 області країни).

Бюджетна система – це сукупність усіх бюджетів, які формуються і діють на території певної країни згідно з її бюджетним устроєм.

В основу формування бюджетної системи України покладено Конституцію України та Бюджетний кодекс України, прийнятий у червні 2001 р. Верховною Радою України.

Бюджетна система України – це сукупність усіх бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного та адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Бюджети місцевого самоврядування - це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Усі бюджети України - від державного до сільського - в сукупності становлять зведений бюджет України.

Зведений бюджет - це сукупність показників усіх бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного та соціального розвитку держави. Законодавчими органами влади він не затверджується.

Доходи місцевих бюджетів складаються з таких елементів:

Власні джерела доходів:(закріплені доходи;регулюючі доходи.)

Додаткові джерела:( дотації вирівнювання;субвенції;субсидії;кредитні ресурси.)

Закріплені доходи - це кошти, які повністю надходять до відповідних бюджетів.

Регулюючі доходи - це кошти, які поділяються за нормативами від загальнодержавних податків бюджетам нижчих рівнів для збалансування їх видатків. Нормативи передбачаються у відсотках.

Дотації вирівнювання, субвенції - виділяються у твердій сумі бюджетам нижчих рівнів при затвердженні державного бюджету, якщо закріплені та регулюючі доходи не покривають видатки місцевих бюджетів (головним чином обласних).

Кредитні ресурси - це кошти, залучені шляхом державних та місцевих позик під певні державні зобов'язання - облігації.

Організація взаємовідносин між бюджетами передбачає поділення їх напрямів, видів та форм. За напрямами взаємовідносини між бюджетами поділяють на вертикальні - між бюркетами різних рівнів, і горизонтальні - між бюджетами одного рівня (в Україні тільки вертикальні).

17. Особливості податкової системи України

Податкова система – це сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів і внесків у бюджет і державні цільові фонди, що діють у встановленому законом порядку. Сутність, структура і роль системи оподатковування визначаються податковою політикою, що є виключним правом держави виходячи із задач соціально-економічного розвитку. Через податки, пільги і фінансові санкції, а також обов'язки і відповідальність, що виступають невід'ємною частиною системи оподатковування, держава  висуває єдині вимоги до ефективного ведення господарства в країні.

У той же час податкова система України характеризується рядом особливостей, що відрізняють її від податкових систем розвинених країн. До них належать:

- існування двох підсистем оподатковування;

- стандартна і спрощена, що порушує цілісність податкової системи;

- значна нерівномірність розподілу податкового тягаря внаслідок масштабного ухилення від сплати податків і наявності податкових пільг;

- високий рівень податкової заборгованості.

Через податки, пільги і фінансові санкції, а також обов'язки і відповідальність, що виступають невід'ємною частиною системи оподатковування, держава висуває єдині вимоги до ефективного ведення господарства в Україні

Для створення оптимальних податків найбільш важливими є наступні вимоги:

а) податкова структура повинна сприяти використанню податкової політики з метою стабілізації, оздоровлення і підйому економіки країни;

б) податкова система повинна бути справедливою, не допускати довільного тлумачення, бути зрозумілою платникам податків;

в) податки повинні, якщо це можливо, не впливати на прийняття різними особами економічних рішень або такий вплив повинний бути мінімальним;

г) скорочення витрат податками на утримання адміністрації і дотримання податкового законодавства, тощо.

Загальнодержавні податки:

  1.  Податок на прибуток підприємств
  2.  Податок на доходи фізичних осіб
  3.  Податок на додану вартість (ПДВ).
  4.  Акцизний податок
  5.  Податок на майно.
  6.  Збір у Державний соціальний фонд.
  7.  Державний збір.
  8.  Ресурсні і рентні платежі.
  9.  Екологічний податок.

21. Етапи бюджетного процесу

Бюджетний процес - це регламентований законом порядок складання, розгляду та затвердження бюджетів, їх виконання і контролю за їх виконанням, затвердження звітів про виконання бюджетів, що входять до бюджетної системи України.

Етапи бюджетного процесу:

складання проекту бюджету; розгляд проекту бюджету; затвердження бюджету; виконання бюджету; складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету.

Регулювання бюджетів упорядковує суспільні відносини при мобілізації у бюджет коштів і при їх розподілі й перерозподілі між ланками бюджетної системи, при фінансуванні видатків за рахунок одержаних доходів та всього процесу виконання бюджету.

1. Складання проекту бюджету:

направлення Президентом Верховній Раді бюджетного послання;

збирання інформації для розроблення пропозицій проекту Державного бюджету України;

розробка пропозицій щодо проекту Державного бюджету України;

розробка Верховною Радою бюджетної резолюції, у якій визначаються основні напрями бюджетної політики на наступний рік;

розробка бюджетних запитів головними розпорядниками коштів та подання інформації до Міністерства фінансів;

аналіз бюджетних запитів і розробка Міністерством фінансів проекту Державного бюджету України (узгодженого з міністерствами, відомствами) і подання його в Кабінет Міністрів;

розгляд проекту бюджету в Кабінеті Міністрів України, прийняття постанови про його схвалення і подання його до Верховної Ради України разом з відповідними матеріалами:

2. Розгляд проекту закону про Державний бюджет України:

 представлення проекту закону про Державний бюджет України Верховній Раді України:  підготовка Верховною Радою України проекту закону про Державний бюджет України до першого читання, розгляд Комітетом Верховної Ради з питань бюджету разом з уповноваженими Кабінету Міністрів ,розгляд проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні: доповідь Голови ,прийняття проекту закону про Державний бюджет України України у першому читанні;

підготовка проекту закону про Державний бюджет України до другого читання

розгляд проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні: друге читання проекту закону про Державний бюджет України передбачає постатейне голосування;

якщо рішення про схвалення закону про Державний бюджет України із запропонованими пропозиціями Комітету з питань бюджету в цілому не прийнято, проводиться голосування за кожною пропозицією.

3. Затвердження бюджету.

Закон про Державний бюджет України Верховна Рада має прийняти до 1 грудня року, що передує плановому.

Якщо закон про Державний бюджет України не буде прийнято у зазначені вище строки, то Кабінет Міністрів має повноваження здійснювати видатки відповідно до положень Бюджетного кодексу, в якому передбачено, що в такому разі фінансуються тільки поточні видатки, а фінансування капітальних видатків забороняється, крім випадків, пов'язаних із введенням воєнного або надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації. До прийняття закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період податки і збори (обов'язкові платежі) стягуються відповідно до закону про державний бюджет на бюджетний період, що передує плановому, та іншими нормативними актами. Запозичення в цей період можуть здійснюватися лише з метою погашення основної суми державного боргу.

4. Виконання бюджету полягає у мобілізації запланованих доходів і фінансуванні передбачених видатків. Організація виконання бюджету покладається на Кабінет Міністрів; оперативна робота ведеться Міністерством фінансів і Державним казначейством.

Бюджетний період (бюджетний рік) в Україні збігається з календарним роком, тобто розпочинається 1 січня і закінчується 1 грудня.

Виконання бюджету здійснюється на підставі розпису доходів і видатків. Цей документ складається у місячний термін після затвердження бюджету відповідно до підрозділів бюджетної класифікації, яка містить повну деталізацію видів доходів і напрямів видатків. До затвердження бюджетного розпису Міністерство фінансів затверджує тимчасовий розпис на відповідний період. Розпис доходів і видатків складається з поквартальним розбиттям, що дає змогу збалансувати бюджет на різні періоди.

Касове виконання бюджету (зарахування коштів на рахунки бюджету та перерахування з них) може здійснюватися за двома системами: банківською і казначейською. За банківської системи рахунки бюджету відкриваються в установах банківської системи. За казначейської - створюється спеціальна структура - казначейство, яке веде рахунки бюджету, мобілізує кошти і фінансує видатки.

5. Завершальною ланкою бюджетного процесу є складання і затвердження звіту про виконання державного бюджету та місцевих бюджетів.

22. Збалансованість бюджетів як принцип бюджетної системи України

Держава збалансовує регіональні бюджети лише за допомогою міжбюджетних трансфертів – надання дотацій і субвенцій, щоправда, останніми роками у визначених за допомогою ґрунтовних розрахунків обсягах.

Збалансованість бюджету є необхідною умовою подолання економічного спаду української економіки. Для дотримання цього принципу бюджетної системи вітчизняні економісти рекомендують:

введення суворої фінансової дисципліни в усіх ланках державних фінансів;

формування державного бюджету з метою досягнення визначених результатів і сприяння зацікавленості всіх ланок державного управління у цих результатах;

започаткування нової ідеології визначення державних задач і пріоритетів;

поступове зниження частки перерозподілу ВВП через бюджет.

Державна політика у сфері державних фінансів має бути спрямована на формування соціально орієнтованої системи, стабілізацію економічного середовища, що створить необхідні умови для досягнення довготривалого економічного зростання, підвищення життєвого рівня населення, розширення можливостей розвитку бізнесу. Збалансованість бюджету України може істотно вплинути на поліпшення макроекономічної ситуації і забезпечення фінансової стабільності держави.

Згідно з Бюджетним кодексом України принцип збалансованості означає, що повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період. Тобто, ідеальне виконання бюджету передбачає повне покриття видатків доходами. Але на практиці, як правило, обсяги видатків і доходів бюджету не збігаються.   

Сальдо державного бюджету у відповідності з рекомендаціями Міжнародного валютного фонду визначається за формулою:

Сальдо державного бюджету=(Державні доходи+офіційні трансферти)-(державні видатки-чисте кредитування)

Трансферти – це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній і безповоротній основі.

Чисте кредитування (кредитування за вирахуванням погашення) – операції, пов’язані з наданням коштів з бюджету на умовах повернення, платності і строковості, в результаті яких з’являються зобов’язання перед бюджетом та операції, пов’язані з поверненням цих коштів до бюджету.

Перебільшення доходів над видатками формує активне сальдо або профіцит бюджету.  

Профіцит бюджету затверджується виключно з метою погашення основної суми боргу.

Найбільш складну ситуацію, яка найчастіше зустрічається в економічній практиці, являє дефіцит бюджету – перебільшення видатків бюджету над його доходами.

23. Економічна природа бюджетного дефіциту і його причини

Бюджетний дефіцит відображає співвідношення між доходами і видатками бюджету з перевищенням видатків. Бюджетний дефіцит є наслідком певного стану економічних відносин, які виникають між учасниками суспільного виробництва в процесі використання фінансових ресурсів у більших обсягах, ніж є у державі.

Класифікація дефіциту державного бюджету:

За формою прояву розрізняють відкритий і прихований дефіцит бюджету.

Відкритий дефіцит – сума бюджетного дефіциту, яка офіційно зазначена у Законі про Державний бюджет на відповідний рік.

Прихований дефіцит не визначається державою офіційно й проявляється в завищенні планових обсягів доходів держави.

За причинами виникнення бюджетного дефіциту його поділяють на вимушений і свідомий.

Свідомий дефіцит виникає в умовах достатності ресурсів у суспільстві та досить високому рівні доходів юридичних та фізичних осіб. Він пов’язаний з політикою помірного оподаткування з метою зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. За таких умов досить активною є політика позикових фінансів.

Вимушений дефіцит пов’язаний з низьким рівнем виробленого ВВП, коли навіть високий рівень оподаткування не може забезпечити бюджет держави достатніми доходами.

За критерієм впливу на економіку бюджетний дефіцит поділяється на:

Активний дефіцит характеризується витрачанням коштів на інвестування економіки, що, в свою чергу, веде до зростання ВВП.

Пасивний дефіцит бюджету характеризується спрямуванням коштів на покриття поточних витрат: соціальні трансферти, виплата заробітної плати в бюджетній сфері тощо.

За критерієм визначення складових частин бюджетного дефіциту виділяють:

фактичний дефіцит бюджету – зовнішній прояв незбалансованості прибуткової і видаткової частин бюджету, який відображає реальні доходи, витрати бюджету і його дефіцит за певний період часу;

структурний дефіцит бюджету – різниця між витратами й доходами бюджету в умовах повної зайнятості;

циклічний дефіцит бюджету – оцінюється як різниця між фактичною величиною бюджетного дефіциту й структурним дефіцитом, є циклічного падіння виробництва внаслідок кон’юнктурних коливань, що призводить до  дії вбудованих стабілізаторів: прогресивної системи оподатковування; системи державних трансфертів, системи участі в прибутках.

За терміном дії бюджетний дефіцит поділяють на тимчасовий і стійкий.

Тимчасовий дефіцит викликається касовими розривами у виконанні бюджету або непередбачуваними обставинами і подіями. Стійкий дефіцит бюджету існує в довгостроковому періоді, і, як правило, є наслідком спаду економіки або результатом проведення відповідної фінансової політики.

            Бюджетний дефіцит можна класифікувати залежно від його зв’язку з державним боргом. 

Первинний дефіцит – це різниця між величиною дефіциту бюджету й всією сумою виплат по державному боргу. Інакше кажучи, цей дефіцит прирівнюється до різниці між сумою трансфертів і державних закупівель товарів і послуг і податкових надходжень до бюджету.

Операційний дефіцит – загальний дефіцит державного бюджету за винятком інфляційної частини процентних платежів з обслуговування державного боргу.

Причинами дефіциту бюджету в Україні є: 1.  Зменшення приросту національного доходу. 2.  Збільшення бюджетних витрат. 3. Зменшення надходжень до бюджетів усіх рівнів порівняно з видатками. 4.  Відсутність чіткої фінансової стратегії. 5.  Інфляційні процеси.6. Циклічні спади і автоматичні стабілізатори.7. Скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування державних видатків тощо.8. Наявність тіньового сектора економіки тощо.

Основними причинами виникнення дефіциту державного бюджету в Україні є зниження обсягів виробництва й скорочення доходів бюджету, низька податкова дисципліна, наявність значного тіньового сектора в економіці, надмірні державні витрати за окремими статтями бюджету. Ліквідація або значне зменшення зазначених негативних явищ є основними напрямками скорочення дефіциту державного бюджету в Україні.

24. Джерела покриття бюджетного дефіциту

У ст. 15 Бюджетного кодексу визначені джерела фінансування дефіциту бюджету. Такими джерелами є :

державні внутрішні та зовнішні запозичення;

внутрішні запозичення органів влади Автономної республіки Крим;

внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування з дотриманням умов, визначених Бюджетним кодексом.

Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, передбачених Законом про Державний бюджет України. Запозичення не використовуються  для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги.

У ст. 72 Бюджетного кодексу врегульовані питання дефіциту місцевих бюджетів.

Бюджет Автономної Республіки Крим та міські бюджети можуть прийматися з дефіцитом виключно у частині дефіциту бюджету розвитку.

Дефіцит бюджету Автономної Республіки Крим та міських бюджетів покривається за рахунок запозичень. Затвердження обласних, районних, районних у містах, сільських та селищних бюджетів із дефіцитом не допускається.

Бюджетний дефіцит в Україні в 1992 - 2006 рр. мав два основні джерела покриття – внутрішні джерела та зовнішні запозичення.

Основні заходи, які застосовувались урядом України щодо зменшення бюджетного дефіциту, були такі:

Налагодження системних зв'язків між платниками податків і державою, проведення роз'яснювальної роботи, застосування штрафних санкцій до злісних порушників. Це дало змогу істотно поповнити бюджети всіх рівнів.

Поступове зниження податкового тиску, що сприяло частковому виведенню економіки із тіньового сектору.

Зниження витрат держави, насамперед на управління.

Поступове зменшення, включаючи відміну, дотацій і пільг збитковим підприємствам.

Розширення приватизаційних процесів.6. Реформування міжбюджетних відносин.

  1.  Контроль рівня інфляції.

Постійний дефіцит державного бюджету, особливо той, що фінансується за рахунок зовнішніх джерел, призводить до накопичення державного боргу.

Серед першочергових завдань бюджетної політики провідне місце посідає розробка науково - обґрунтованих концепцій доходів держави, побудова оптимальної моделі податкової системи, чітке дотримання податкового законодавства.

При розробці державного бюджету слід враховувати наступне:

1.річні проекти мають складатися лише на основі існуючої податкової бази;

2.важлива умова стабільності податкових надходжень - мораторій на податкове законодавство впродовж двох-трьох років;

3.поступове впровадження нових змін податків, особливо тих, що стосуються значного скорочення надходжень до бюджету;

4.поступове  скасування  податкових  пільг  із  переходом  до диференційованої сплати податків у відповідних галузях;

  •  проста й доступна система оподаткування, контроль за дотриманням сплати податків.

Об'єктивною передумовою забезпечення оптимальної збалансованості бюджету країни є його реальне наповнення, в основі якого - економічне зростання.

25. Сутність та функції державного кредиту

Державний кредит не має ні окремого фінансового фонду (кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні обособленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит - це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами - з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом.
Основна класична форма кредитних відносин, коли держава виступає позичальником коштів.

Будучи кредитором, держава за рахунок коштів бюджету надає на платній основі за умови обов'язкового повернення кредити юридичним і фізичним особам.

У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов'язань, взятих на себе фізичними чи юридичними особами, вона є гарантом (умовний державний кредит). Оскільки державні гарантії, як правило, розповсюджуються на недостатньо надійних позичальників, то вони призводять до зростання витрат із централізованих грошових фондів.

Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини..

Державний кредит - це відносини вторинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту. У сферу державно-кредитних відносин надходять частина прибутків і грошових фондів, сформованих на стадії первинного розподілу.

Об'єктивна необхідність використання державного кредиту на задоволення потреб суспільства обумовлена постійною суперечністю між величиною цих потреб і можливостями держави щодо їх задоволення за рахунок бюджетних фондів. Регулювання економіки, соціальна політика держави, виконання нею своїх функцій щодо оборони країни й управління вимагають постійного збільшення бюджетних витрат. Чималих коштів потребує і міжнародна діяльність держави. Проте доходи державного бюджету завжди обмежені. Тому за наявності вільних грошових ресурсів у населення, підприємств і організацій органи влади вдаються до державного кредиту.

Призначення державного кредиту виявляється насамперед у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси використовуються на покриття різниці між бюджетними видатками і доходами. У разі позитивного бюджетного сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту кошти використовуються безпосередньо для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може стати важливим чинником прискорення соціально-економічного розвитку держави.

Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції:

- розподільну;

- регулюючу;

- контрольну.

Через розподільну функцію державного кредиту забезпечується формування централізованих грошових фондів держави або їх використання на принципах строковості, платності і повернення. Будучи позичальником держава мобілізує додаткові кошти для фінансування своїх витрат. У промислово розвинутих країну державні позики є основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту і посідають друге місце (після податків) у формуванні доходів бюджету.

Сутність регулюючої функції державного кредиту виявляється в тому, що, вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан грошового обігу, рівень процентних ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість. Держава регулює грошовий обіг, розміщуючи облігації державної позики серед різних груп інвесторів. Мобілізуючи кошти фізичних осіб, держава зменшує їх платоспроможний попит. Тоді, якщо за рахунок кредиту профінансовані виробничі витрати, наприклад інвестиції, відбудеться абсолютне скорочення готівкової грошової маси в обігу. У випадку фінансування витрат на виплату заробітної плати, наприклад вчителям, лікарям, кількість готівкової грошової маси в обігу залишиться незмінною, хоча можлива зміна структури платоспроможного попиту.

Контрольна функція державного кредиту органічно переплітається з контрольною функцією фінансів. Однак вона має свої специфічні особливості, породжені особливостями даної категорії:

  1.  ця функція тісно пов’язана з діяльністю держави і станом централізованого фонду грошових коштів;
  2.  охоплює рух вартості в двосторонньому порядку, оскільки передбачає повернення і відшкодування отриманих коштів;
  3.  здійснюється не тільки фінансовими структурами, а й кредитними установами.

26. Основні форми державного кредиту та їх характеристика

Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.

Внутрішній державний кредит виступає в таких формах:

- державні позики, - перетворення частини вкладів населення в державні позики,

- запозичення коштів загальнодержавного позикового фонду,

- казначейські позики, - гарантовані позики.

1.Державні позики є основною формою державного кредиту. Класифікація державних позик здійснюється за такими ознаками:

за правовим оформленням розрізняють державні позики, що оформляються підписними зобов'язаннями або надаються на підставі угод (безоблігаційні), і забезпечені випуском цінних паперів (облігаційні). Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку;

залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні - на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни) і зовнішні - надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інституцій;

за правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління. Находження від них спрямовуються в Державний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети;

за характером використання цінних паперів бувають ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати;

залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування - матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення. їх надійність визначається авторитетом держави її статусом у світовому співтоваристві;

відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років);

за характером витати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном).;

за характером погашення заборгованості розрізняють одноразову виплату і виплату частинами;

залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права дострокового погашення. Право дострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

2. Перетворення частини внесків населення в державні призначені на потреби держави, здійснюється через купівлю особливих цінних паперів (наприклад, казначейських ощадних сертифікатів) або ринкових цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань), а також оформленням безоблігаційних позик. У нашій країні зараз це досягається через придбання Ощадбанком державних цінних паперів.

3. Використання державою коштів позикового фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не обмежуючи цих операцій купівлею державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що особливо небезпечні в умовах жорсткого контролю за емісією грошових знаків із боку демократично обраних органів.

4. Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини з надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах терміновості, платності і поворотності. У нашій країні ця форма державного кредиту поки що використовується не дуже активно.

5. Гарантовані позики. За гарантованими позиками уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у разі неплатоспроможності платника. У нашій країні утворені умови для відродження гарантованих позик у зв'язку з наданням місцевим органам влади, а також окремим господарським структурам права проводити операції щодо укладання позик.

27. Державний борг та методи управління ним

Державний борг - це сума заборгованості за всіма борговими зобов'язаннями держави, відсотки за нею і невиконані фінансові зобов'язання держави перед суб'єктами економіки.

Державний борг поділяється також на внутрішній і зовнішній.

Слід зазначити, що внутрішній борг має певні переваги над зовнішнім. Повернення внутрішнього боргу і виплати відсотків за ним не зменшують фінансового потенціалу держави, тоді як зовнішній борг має у своїй основі відплив капіталу з держави. Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у власності держави.

Управління державним боргом - це комплекс заходів, що здійснює держава в особі її уповноважених органів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення платоспроможності держави. В управлінні державним боргом України можна виділити такі принципи:

• безумовності - забезпечення безумовного виконання державою всіх зобов'язань перед інвесторами і кредиторами, які держава як позичальник взяла на себе, оформляючи договір запозичення коштів;

• єдності - урахування в процесі управління державним боргом всіх видів зобов'язань, емітованих як центральним урядом, так і місцевими Радами;

• зниження ризиків - розміщення і погашення позик у такий спосіб, щоб максимально знизити вплив коливань кон'юнктури світового ринку капіталів і спекулятивних тенденцій ринку цінних паперів на ринок державних зобов'язань;

• оптимальність структури - підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави за строками обігу і погашення, пом'якшення «піків» платежів;

• збереження фінансової незалежності - підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави між інвесторами-резидентами й інвесторами-нерезидентами, поступове заміщення зовнішнього запозичення внутрішнім;

З метою забезпечення платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів, застосовуються різноманітні методи коригування позикової політики.

Найпоширеніші:

Рефінансування державного боргу - це погашення основної заборгованості й процентів за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Для успішного застосування механізму рефінансування необхідна висока фінансова репутація країни-позичальника. На світовому фінансовому ринку репутація позичальників виражається в рейтингах, що присвоюються відповідній країні спеціальними агентствами відповідно до міжнародних правил рейтингування.

Реструктуризація заборгованості полягає в тому, що на певних умовах відстрочується виплата частки боргу. Зокрема, сьогодні використовується кілька варіантів реструктуризації зовнішньої заборгованості, які відпрацьовані Паризьким клубом офіційних кредиторів.
Один із варіантів - це коли на певних умовах проводиться відстрочення виплати частки боргу терміном до трьох років. Існують також варіанти конверсії боргів на акції для вкладення їх у національну економіку.

Іншими методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення й анулювання позики.

28. Місцеві фінанси, їх суть і значення в економічному розвитку регіонів

Функціонування місцевих фінансів пов'язане із забезпеченням необхідними фінансовими ресурсами місцевих Рад та органів місцевого самоврядування.

Метою фінансової діяльності місцевих органів влади є задоволення суспільних інтересів і потреб та сприяння соціально-економічному розвитку регіону. Наявність завдань і функцій, що покладаються на місцеві органи влади, є об'єктивною причиною необхідності фінансів для цих органів влади. Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява держави і товарно-грошових відносин, то причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладаються на їхні органи влади.

Таким чином завдання та функції місцевих органів влади може бути розділено на дві основні групи:

  •  завдання та функції, які взагалі передано місцевим органам влади в межах місцевих інтересів і вони є їхньою невід'ємною власною компетенцією;
  •  завдання та функції, доручені місцевим органам влади центральною владою, або, так звані, делеговані повноваження.

В Україні формами місцевих фінансів є фінанси територіальної громади (комунальні фінанси), фінанси Автономної Республіки Крим, фінанси областей та міст Києва і Севастополя, фінанси міста, фінанси районів, областей, районів в містах, фінанси сел.

Місцеві фінанси - це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінапсових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.

Фінанси місцевих органів влади як система включають кілька основних взаємопов'язаних структурних елементів: видатки, доходи, способи (формування доходів, інститути системи, суб'єкти, об'єкти системи, відносини між суб'єктами системи, системою ти іншими ланками фінансової системи держави взагалі.

Основні форми впливу місцевих органів влади, їх фінансів на економіку та соціальну сферу держави.

По-перше, до фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту. Через зазначені системи здійснюються розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Це означає, що поряд із державним регулюванням економічної та соціальної сфер здійснюється комунальне (муніципальне) регулювання їх. Держава і місцеве самоврядування розподіляють між собою функції соціально-економічного регулювання. Функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів  влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади подібно до держави у сфері своєї компетенції здійснюють також нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто встановлюють певні правила поведінки суб'єктів господарювання.

По-друге, місцеві фінанси є фіскальним інструментом. Це дає змогу забезпечувати ресурсами розв'язання завдань, що покладаються на місцеві органи влади. Як бачимо, є як державний фіск, так і фіск місцевих органів влади. Відмінність між фіском першої і другої форми в тому, що межі фіскальної діяльності місцевих органів влади регламентуються державою, а її фіскальна діяльність ніким не обмежується.

По-третє, місцеве самоврядування, як і держава, є інструментом, який надає громадські послуги. Держава і місцеве самоврядування розділяють між собою завдання та відповідальність за надання громадянам країни громадських послуг. Ефективність і масштаби діяльності місцевих органів влади у сфері надання громадських послуг залежать, головним чином, від стану фінансів місцевих органів влади.

По-четверте, місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання. Вплив фінансів місцевих органів влади на економічне зростання здійснюється через капітальні витрати, діяльність на ринку позичкового капіталу, нерухомості, землі.

32. Особливості формування та сутність фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань

Система загальнообов’язкового державного соціального страхування, яка створена в Україні базується на вимогах Європейського кодексу соціального забезпечення (1964р.) та рекомендаціях Міжнародної організації праці № 67 (1944 р.).

Базовий Закон визначив три головних завдання Фонду:

  •  проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням.
  •  відновлення здоров’я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань.
  •  відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей. 

Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання є єдиним видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, що не передбачає сплати страхових внесків найманими працівниками. Кошти Фонду формуються виключно за рахунок страхових внесків роботодавців.

29. Місцеві бюджети, їх доходи і видатки

Місцеві бюджети - це фонди фінансових ресурсів, що мобілізуються й витрачаються на відповідній території.

При дослідженні проблеми місцевих бюджетів треба розглядати у двох аспектах. По-перше, як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування. По-друге, як систему фінансових відносин, що складаються між:

місцевими бюджетами й господарськими структурами, що функціонують на цій території;

бюджетами й населенням цієї території;

бюджетами різних рівнів із перерозподілу фінансовихтресурсів;

місцевими і державним бюджетами.

До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів.

Місцевий бюджет може складатися із загального й спеціального фондів.    

Місцевий бюджет поділяється на поточний (адміністративний) бюджет і бюджет розвитку (капітальний або інвестиційний).

Фінансовою основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Наявність видатків є причиною утворення доходів. Доходи місцевих органів влади можна класифікувати за їхніми джерелами та за економічною природою.

За джерелами доходи місцевих органів влади поділяють на податкові доходи, неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі та від господарської діяльності підприємств комунальної власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяють на власні, закріплені і регульовані.

Власні доходи -  місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів та позик.

Закріплені доходи - це одна з форм доходів, переданих місцевим органам влади на стабільній, довгостроковій основі.

Регульовані доходи - це також одна з форм доходів, що передаються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бюджетів територій нижчого адміністративного рівня.

Структура доходів місцевих бюджетів: міжбюджетні трансферти, власні доходи, закріплені законодавством на довгостроковій основі, та регулюючі доходи.

Міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бюджетним кодексом є дотація вирівнювання та субвенції.

Дотація вирівнювання (субсидія) - міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності відповідного бюджету.

Субвенція - цільовий міжбюджетний трансферт, призначений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який її надав.

Місцеві позики - операції, пов'язані з отриманням коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких з'являються зобов'язання перед бюджетом, і операції, пов'язані з поверненням цих коштів до бюджету.

Тимчасовий касовий розрив - незбіг у часі фінансування видатків з надходженням доходів.

30. Збалансування місцевих бюджетів

У цьому напряму Бюджетним кодексом України передбачене удосконалення системи збалансованості місцевих бюджетів, що включає дві складові.

Перша стосується збалансування доходів, що передбачає розподіл надлишкових доходів бюджетів територій з вищою за середню податкозабезпеченістю між територіями з нижчою за середню податкозабезпеченістю. Причому трансфертні платежі надаються територіям із чітко визначеними напрямами їх витрачання, що буде забезпечувати цільове використання коштів.

Друга складова збалансування бюджетів стосується видаткової частини. Дуже важливим при збалансуванні видатків місцевих бюджетів є врахування структурних видатків територій. Наприклад, якщо на певній території проживає велика кількість престарілих людей або інвалідів, котрим необхідно надавати додаткову допомогу, то у таких випадках при визначенні сум офіційних трансфертів враховуються виплати населенню такої категорії. Крім того, у великих містах соціальні видатки також більші. Проте на територіях сільської місцевості виникає проблема більших видатків, пов'язаних із транспортуванням. Важливе значення при розрахунках структурних видатків мають також і видатки, пов'язані з кліматичними умовами території, історією її розвитку, її статусом тощо. Все це береться до уваги при збалансуванні видатків бюджетів.

Інший шлях - це запровадження владою того територіального рівня, де виник вертикальний фіскальний дисбаланс додаткових податків. Ще один шлях - передання центральною владою частини своїх податків територіальному рівню влади, що має такий дисбаланс.

Вертикальних фіскальних дисбалансів можна позбутися і за рахунок надання центральною владою грантів, субсидій та інших трансфертів.

На відміну від вертикальних фіскальних дисбалансів горизонтальні фіскальні дисбаланси пов'язані з різними фінансовими можливостями органів влади одного територіального рівня. Горизонтальний фіскальний дисбаланс - це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів однієї або кількох територіальних одиниць одного рівня й обсягами завдань, котрі на них покладаються і забезпечуються іншими територіальними одиницями цього рівня.

Фінансове вирівнювання - це процес усунення вертикальних і горизонтальних дисбалансів. У процесі фінансового вирівнювання здійснюються    заходи    щодо перерозподілу фінансових ресурсів як між ланками системи бюджетів по вертикалі, так і між "бідними" й "багатими" територіями - по горизонталі. Мета фінансового вирівнювання - перерозподіл фінансових ресурсів на користь тих владних рівнів, котрі мають вертикальні й горизонтальні фіскальні дисбаланси з метою їх усунення.

Оскільки не всі місцеві бюджети самодостатні, тобто спроможні самостійно фінансувати делеговані їм державою повноваження, приміром, забезпечити встановлені стандарти медичних чи освітніх послуг, Бюджетним кодексом України встановлена система трансфертів із держбюджету місцевим бюджетам, які визначаються на основі математично-розрахункової формули. Ця формула враховує основні відмінності між місцевостями в їх бюджетній спроможності.

31. Загальна характеристика державних цільових фондів

Державні цільові фонди - це грошові відносини з приводу розподілу та перерозподілу вартості суспільного продукту та частини національного багатства, пов'язаних з формуванням фінансових ресурсів в розпорядженні держави та використанням державних коштів для забезпечення розширеного відтворення, задоволення соціально-культурних потреб суспільства, матеріального стимулювання членів суспільства щодо пенсійного, соціального захисту населення, розвитку науково-технічного потенціалу держави.

Основне призначення державних цільових фондів полягає у:

- забезпеченні соціального захисту населення шляхом виплати субсидій, пенсій, фінансування соціальної інфраструктури; - сприяння економічному піднесенню держави через фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств;- фінансування природоохоронних заходів;- надання позик, кредитів.

Джерелами формування доходів державних цільових фондів є:

- бюджетне фінансування;- обов'язкові відрахування юридичних та фізичних осіб;

- доходи від інвестування власних коштів;- добровільні внески, спонсорська допомога;- інші джерела.

Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні фонди (фонди, що входять до складу державного бюджету) і державні позабюджетні фонди (фонди, що не входять до складу державного бюджету).

Реформування системи фінансів України на початку 90-х років призвело до появи нової ланки загальнодержавної системи фінансів - позабюджетних фондів. Особливе значення серед них мають соціальні позабюджетні фонди (ПФ, ФСВП, ФСБ, ФСНВ).

Специфікою позабюджетних фондів є чітке закріплення дохідних джерел і, як правило, суворе цільове їх використання. Джерелами формування позабюджетних фондів є: спеціальні податки і збори, асигнування із державного і місцевих бюджетів, спеціальні позики, добровільні надходження. Надходження можуть формуватися також від капіталізації частини тимчасово вільних коштів позабюджетних фондів (як, наприклад, покупка цінних паперів, інвестування тощо).

33. Сутність та значення фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття

Кошти Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття використовуються на виплату матеріального забезпечення та надання послуг.

Види матеріального забезпечення:

допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;

матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного;

  допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні.

Види соціальних послуг:

професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація;

пошук належної роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та фінансування організації оплачуваних громадських  робіт для безробітних;

інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням.

Впровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття розширило активну політику на ринку праці. Програми активних заходів реалізовувались в значних обсягах та за різними напрямами, що сприяло закріпленню позитивних тенденцій на ринку праці, зокрема збільшенню зайнятості та зменшенню безробіття. Серед цих програм особливого поширення набули інформаційні та профорієнтаційні послуги, створення банку вакансій та пошук належної роботи в автоматизованому режимі.

34. Загальна характеристика фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі - Фонд) створений відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" і є правонаступником Фонду соціального страхування України.

Фонд є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, а також символіку, що затверджена правлінням Фонду.

У своїй діяльності Фонд керується Конституцією України, Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням", Кодексом законів про працю України, іншими законодавчими та нормативно-правовими актами, а також Статутом Фонду.

Фонд є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, проводить збір і акумуляцію страхових внесків та інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг, види яких передбачені Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням", та забезпечує їх надання, а також здійснює контроль за використанням цих коштів. Фонд є некомерційною самоврядною організацією і належить до цільових позабюджетних страхових фондів. Держава є гарантом надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам Фонду, стабільної діяльності Фонду.

За загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, Фондом надаються такі види матеріального забезпечення та соціальних послуг:

- допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);

- допомога по вагітності та пологах;

- допомога на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);

- забезпечення оздоровчих заходів (оплата путівок на санаторно-курортне лікування застрахованим особам та членам їх сімей, часткове фінансування санаторіїв-профілакторіїв підприємств, установ, організацій, утримання дитячо-юнацьких спортивних шкіл, дитячих оздоровчих таборів і позашкільного обслуговування.

Управління Фондом здійснюється на паритетній основі представниками від держави, застрахованих осіб і роботодавців

35. . Особливості формування фонду Пенсійного страхування

Пенсійний фонд є центральним органом державної виконавчої влади.

Згідно “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, проводить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов’язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичуваним фондом та інші функції, передбачені Законом і статутом Пенсійного фонду.

Органами управління Пенсійного фонду є правління та виконавча дирекція Пенсійного фонду.

Відповідно до покладеного на нього завдань Пенсійний фонд України:

1. Організовує і контролює роботу органів Пенсійного фонду по забезпеченню дотримання вимог законодавства про державне страхування, що стосується пенсійного забезпечення, повному і своєчасному обліку платників і надходження зборів і платежів у Пенсійний фонд; перевірці правильності призначення і виплати пенсій і допомоги; повному і своєчасному фінансуванню витрат на виплату державних пенсій.

2. Розробляє проект бюджету Пенсійного фонду і складає звіт про його використання.

3. Бере участь у підготовці пропозицій по удосконаленню законодавства про соціальне страхування, у тому числі про пенсійне забезпечення.

4. Видає в межах своєї компетенції положення, інструкції, роз'яснення, методичні рекомендації з питань обліку платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, числення і сплати цих внесків, порядку використання й обліку коштів Пенсійного Фонду.

5. Взаємодіє в питаннях, що знаходяться в його компетенції, з міністерствами, відомствами, іншими органами державної виконавчої  влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами й організаціями і багато чого іншого.

6. Інші завдання згідно із Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Для вирішення поставлених завдань управлінням здійснюються наступні заходи:

  1.  контроль і забезпечення підприємствами, установами, організаціями і громадянами вимог законодавства про державне загальнообов'язкове страхування;
  2.  планування надходжень і витрат коштів Фонду, забезпечує виконання бюджету Пенсійного фонду;
  3.  здійснення реєстрації і ведення обліку платників, забезпечення надходження збору й інших платежів у Пенсійний фонд;
  4.  контроль надходження збору й інших платежів у Фонд від підприємств;
  5.  призначення і виплата пенсії;
  6.  здійснення повного і своєчасного фінансування витрат на виплату державних пенсій у місті, проведення перевірки цільового використання коштів Фонду;
  7.  здійснення введення автоматизованих робочих місць, автоматизованої обробки інформації тощо.

36. Фінансові відносини суб'єктів господарювання

Фінанси суб'єктів господарювання - базова відносно самостійна сфера фінансових відносин, яка має свою специфіку організації та реалізації притаманних фінансам функцій.

Специфіка фінансів підприємств та організацій полягає в тому, що через них мобілізуються кошти й створюються фонди фінансових ресурсів не для подальшого перерозподілу, як це має місце у сфері державних фінансів, а для обслуговування процесу виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг.

Однак не всі грошові відносини належать до фінансових. Грошові відносини перетворюються на фінансові, коли рух грошових коштів стає відносно самостійним. Таке відбувається в процесі формування, розподілу, використання грошових доходів та фондів згідно з цільовим призначенням у формі фінансових ресурсів. Отже, фінанси господарських суб'єктів - це економічні відносини, що пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів на мікроекономічному рівні в процесі відтворення.

Фінансовими є грошові відносини:

  1.  між засновниками підприємства у процесі формування статутного капіталу, що є першоджерелом створення виробничих фондів, придбання нематеріальних активів;
  2.  між суб'єктами господарювання під час розрахунків з постачальниками і покупцями, надання комерційних кредитів, здійснення інвестиційної діяльності, організації спільних виробництв, розрахунків за штрафами, оренді і лізингу. Від ефективної організації цих відносин значною мірою залежить кінцевий фінансовий результат комерційної діяльності;
  3.  між підприємством і його підрозділами (філіями, відділеннями, цехами) з приводу фінансування витрат, розподілу і використання прибутку, оборотних коштів. Ця група відносин впливає на організацію і ритмічність виробництва;
  4.  між підприємством і його працівниками - у процесі розподілу і використання доходів, випуску і розміщення акцій та облігацій підприємства, виплати процентів за облігаціями і дивідендів за акціями, утримання штрафів і компенсацій за спричинений матеріальний збиток. Від організації цих відносин залежить ефективність використання трудових ресурсів;
  5.  між підприємством та інституціями фінансового ринку: розміщення власних цінних паперів та інвестування тимчасово вільних коштів. Від того, наскільки ефективною є організація цих відносин, залежать можливості залучення додаткових джерел фінансування підприємницької діяльності;
  6.  між підприємством і галузевими та корпоративними органами (всередині фінансово-промислових груп, холдингів, корпорацій, спілок, асоціацій, концернів, галузевих міністерств і відомств), куди входить підприємство. Фінансові відносини виникають під час формування, розподілу і використання централізованих цільових фондів і резервів, фінансування цільових галузевих програм, проведенні маркетингових досліджень, науково-дослідних робіт, проведення виставок, надання фінансової допомоги на поворотній основі для здійснення інвестиційних проектів і поповнення оборотних коштів. Ця група фінансових відносин пов'язана, як правило, із внутрішньогалузевим (внутрішньокорпоративним) перерозподілом грошових коштів і спрямована на підтримання і розвиток підприємств;
  7.  між підприємством і фінансовою системою держави - під час сплати податків й інших платежів до бюджету, формування державних цільових фондів, надання підприємствам податкових пільг, застосування штрафних санкцій, фінансуванні з бюджету, надходженні коштів із цільових державних фондів;
  8.  між підприємством і банківською системою - у разі відкриття та ведення рахунків, зберігання коштів на депозитах, отримання і погашення кредитів, отримання і сплати відсотків, купівлі і продажу валюти, надання інших банківських послуг;
  9.  між підприємством і страховими компаніями - під час страхування майна, окремих категорій працівників, комерційних і підприємницьких ризиків;
  10.  між підприємством та інвестиційними інституціями - під час розміщення інвестицій, приватизації тощо.

Кожна із зазначених груп фінансових відносин має свої особливості і сферу застосування, але матеріальною основою усіх їх є рух грошових коштів. Саме рухом грошових коштів супроводжується формування статутного капіталу підприємства, починається і завершується кругообіг виробничих фондів, формування і використання грошових фондів і резервів. Звідси можна зробити висновок, що зазначені грошові відносини визначають сутність і зміст фінансів господарських суб'єктів.

37. Фінанси некомерційних установ і організацій

Головним чином вони належать до невиробничої сфери. Особливістю діяльності вказаних організацій є те, що вони не виробляють матеріальний продукт, не створюють вартість. Заклади невиробничої сфери існують за рахунок продукту, створеного у матеріальному виробництві. І тому рівень матеріально-технічної бази, оплати праці працівників цих установ в значній мірі залежить від розвитку матеріального виробництва. Частина чистого продукту, створеного працею робітників у виробничій сфері з допомогою фінансів через бюджет і державні цільові фонди направляється на фінансування організацій невиробничих галузей.

Установи, що утримуються за рахунок коштів бюджетів називаються бюджетними. Це - школи, дитячі дошкільні заклади, лікарні, поліклініки, професійно-технічні училища, вищі навчальні заклади, державні органи влади і управління тощо. В більшості випадків перелічені заклади надають населенню послуги безкоштовно. Матеріальною основою функціонування установ невиробничої сфери є основні невиробничі фонди, по яких амортизація не проводиться. Найбільша питома вага у видатках бюджетних установ - це оплата праці.
Установи, що працюють у невиробничій сфері можна поділити на 3 групи в залежності від організації їх діяльності:

  1.  установи, що знаходяться на бюджетному фінансуванні (лікарні, школи, технікуми та ін.);
    1.  установи, що працюють на засадах госпрозрахунку, отримують доходи і повністю відшкодовують свої видатки, пов'язані із основною діяльністю та її розвитком (побутові, видовищні, житлово-комунальні організації). Переважно вони мають низький рівень доходності; високий рівень характерний лише для кредитних, страхових та інших фінансових установ;
    2.  структурні підрозділи бюджетних установ, що працюють на засадах негоспрозрахункової окупності затрат. Надають послуги і виконують роботи за плату за рахунок якої відшкодовують свої затрати, сплачують передбачені законодавством податки, але самостійного юридичного статусу не мають. Це - платні кабінети спеціалістів в медичних закладах, науково-дослідні та інформаційні центри вузів тощо.

Серед всіх некомерційних структур найбільшу частину складають бюджетні організації, діяльність яких за останні роки зазнала багатьох змін. Для багатьох з них головним джерелом фінансування залишається бюджет.

Фінансовий план бюджетної організації складається у вигляді кошторису. Кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання нею своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Найбільш розповсюдженими видами поступлень бюджетних установ за платні послуги і роботи є:

- кошти, що надходять за навчання, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів; - плата за надання додаткових освітніх послуг; - плата батьків за утримання дітей в дитячих дошкільних закладах; - плата за надані медичні послуги; - доходи від реалізації продукції навчально-виробничих та лікувально-виробничих майстерень, цехів; - доходи від здачі в оренду майна; - плата за проживання в гуртожитках та ін.

Загальна сума доходів установи визначається з урахуванням залишків коштів на початок року по всіх надходженнях.

В умовах дефіцитності державних фінансових ресурсів найбільш реальним виходом із такої складної ситуації є запровадження страхової медицини, яка дасть можливість залучити нові джерела доходів, покращити матеріально-технічну базу лікувальних закладів.
Відрахування на медичне страхування повинні бути визначеними в таких розмірах, щоб:

- забезпечити фінансування затрат медичних закладів;

- врахувати створення резервного фонду, який буде використовуватися у випадках збільшення захворювань;

- відшкодувати затрати страхових організацій - посередників у медичному страхуванні;

- передбачити формування прибутку страховими організаціями, які працюють в умовах комерційного розрахунку.

38. Соціально-економічна сутність і функції фінансів домашніх господарств у ринковій системі господарювання

В економічній системі домашні господарства грають наступні ролі:

(а) виступають на ринку як покупців товарів і послуг, вироблених фірмами;

(б) надають тим же самим фірмам фактори виробництва;

(в) зберігають частину сформованого в економіці сукупного доходу, здобуваючи реальні й фінансові активи.

Відомо, що фінансові відносини носять, як правило, грошовий характер. Там, де не передбачається рух грошових коштів і (або) їхніх еквівалентів, немає й фінансових відносин. Ведення домашнього господарства в умовах ринкової економіки неможливо без використання грошей, виходить, існує реальна база для виникнення фінансових відносин на рівні домашнього господарства. Однак відомо, що не всі грошові відносини можна вважати фінансовими.

Домашнє господарство в умовах ринкової економіки не може перебувати поза фінансовими відносинами, воно постійно вступає в такі відносини, що виникають як усередині домашнього господарства, так і із зовнішніми по відношенню до домашнього господарства ринковими суб'єктами.

До внутрішніх фінансів домашнього господарства належать відносини, що виникають між його учасниками із приводу формування сімейних грошових фондів, що мають різне цільове призначення: страхового резерву для підтримки рівня поточного споживання; грошового резерву для підвищення рівня капітальних видатків; грошового фонду з метою його подальшого інвестування й ін.

Домашнє господарство може вступати у фінансові відносини:

з іншими домашніми господарствами із приводу формування й використання спільних грошових фондів (до них не ставляться відносини взаємного обміну, у яких також можуть брати участь домашні господарства);

з підприємствами, що працюють у різних сферах матеріального виробництва або виробництва послуг і виступаючими як роботодавців стосовно учасників домашнього господарства із приводу розподілу частини виробленого валового внутрішнього продукту у вартісній формі;

з комерційними банками із приводу залучення споживчих кредитів, їхнього погашення; із приводу розміщення тимчасово вільних коштів на банківські рахунки;

зі страховими організаціями із приводу формування й використання різного роду страхових фондів;

з державою із приводу утворення й використання бюджетних і позабюджетних фондів.

Фінанси домашнього господарства - це сукупність грошових відносин із приводу створення й використання фондів коштів, у які вступають домашнє господарство і його окремі учасники в процесі своєї соціально-економічної діяльності.

Соціально-економічна сутність фінансів домашніх господарств проявляється через їхні функції. Найважливішою функцією фінансів домашніх господарств є розподільна функція.

Виконуючи розподільну функцію, фінанси домашніх господарств забезпечують матеріальними ресурсами безперервність процесу відтворення робочої сили - як одного з виробничих факторів. Саме через цю функцію фінансів домашніх господарств відбувається забезпечення кожної людини ресурсами, необхідними йому для підтримки життя.

Об'єктом дії розподільної функції є розташовуваний дохід домашнього господарства - частина сукупного доходу, що залишилася в розпорядженні домашнього господарства після виплати податків і інших обов'язкових платежів.

До суб'єктів розподілу належать всі учасники домашнього господарства.

Ще однією функцією фінансів домашніх господарств є контрольна функція.

Домашнє господарство в умовах ринкової економіки є самостійним господарюючим суб'єктом, тобто рівень життя членів домашнього господарства повністю залежить від величини доходу, що доводиться на його частку. На цю величину впливає цілий ряд факторів. Під їхнім впливом вона може змінюватися як убік збільшення, так і убік зменшення. Тому, маючи на меті підтримка звичайного рівня споживання, домашнє господарство просто не може обійтися без контролю розподілу отриманого доходу по різних фондах, а також за цільовим використанням коштів цих фондів.

Отже, фінанси домашнього господарства виконують ще одну важливу функцію - регулюючу, котра підтримує збалансований розвиток домашнього господарства як єдиного цілого. Досягається це шляхом перерозподілу фінансових ресурсів. Важливо підкреслити, що на рівні домашнього господарства регулювання його розвитку відбувається в основному за допомогою саморегулювання. Воля учасників домашнього господарства в цьому процесі не може бути обмежена державою.

Важливою функцією фінансів домашніх господарств у системі суспільного відтворення виступає також інвестиційна. Вона укладається в тім, що домашні господарства є одними з основних постачальників фінансових ресурсів для економіки. Зростання доходів домашніх господарств є матеріальною основою для виконання даної функції.

39. Джерела і структура фінансів домогосподарств

Фінанси населення стосуються економічної категорії “домашнє господарство” (домогосподарство), як це прийнято у світовій практиці - планування фінансів різних рівнів. Фінанси населення формуються доходами і витратами окремих домогосподарств.

Фінанси домашніх господарств функціонують у межах фінансової системи країни і мають прямі й зворотні зв’язки з державними фінансами та фінансами підприємств. Фінанси держави та фінанси підприємств спрямовуються на нагромадження або споживання. До нагромаджень належать усі вкладення коштів на розширення виробництва, створення основних фондів усіх видів або нагромадження грошових ресурсів у кредитних установах і фінансових інститутах. Споживанням є вкладення коштів у матеріальні блага та послуги, що призначені для відтворення робочої сили і споживаються населенням.

Формуючись за рахунок розподілу і перерозподілу новоствореної вартості у виробничій та невиробничій сферах, а також у сфері державних фінансів, фінанси домашніх господарств збільшуються за рахунок власної господарської діяльності населення та доходів від інвестування на фінансовому ринку.

До джерел фінансів домогосподарств належать:

· заробітна плата, отримана у виробничій і невиробничій сферах (у складі собівартості продукції і послуг);

· пенсії, стипендії, субсидії, допомога тощо (за рахунок надходжень до суспільних фондів споживання у вигляді податків і відрахувань);

· доходи від підсобного господарства;

· доходи від надання послуг населенню;

· доходи від володіння цінними паперами;

· інші доходи (спадок, аліменти, гонорари тощо).

Обсяг фінансів домашніх господарств і їх структура за джерелами надходжень залежать від впливу низки чинників, основним з яких є рівень розвитку економіки країни. За допомогою цього чинника визначають частку національного доходу, що спрямовується на споживання у вигляді як оплати праці, так і соціального захисту з боку держави непрацездатних членів суспільства.

Структура фінансів домогосподарств за напрямками розподілу коштів формується, виходячи з необхідності першочергового забезпечення розширеного відтворення робочої сили, тобто залежить від обсягу витрат на фізіологічні потреби населення, які є пріоритетними. Таким чином, чим менший загальний фонд споживання країни, тим більша питома вага витрат на життєзабезпечення населення і, відповідно, менші витрати на духовний розвиток людини та інвестиційна спроможність населення.

Структура фінансів домашніх господарств має наступні складові:

· придбання матеріальних благ для відтворення робочої сили у її фізичному вигляді;

· витрати на оплату послуг, що забезпечують фізичне відтворення робочої сили (відпочинок, платне медичне обслуговування);

· витрати на духовний розвиток і освіту для відтворення якості робочої сили (як доповнення до безкоштовного бюджетного фінансування);

· податки та збори;

· страхові внески;

· довгострокові вклади населення в цінні папери та банківські депозити;

· витрати на розвиток приватного підприємництва.

40. Фінансові рішення домашніх господарств

Як і будь-яка організація, домашні господарства для забезпечення існування, а також підвищення рівня добробуту своїх членів, приймають численні рішення, що відносяться до різних сторін життєдіяльності.

Однак, є значні відмінності, як у механізмі прийняття рішень, так і в їхній цільовій спрямованості. Вони значною мірою виникають із того факту, що між членами домашніх господарств існують різноманітні зв'язки, які носять не стільки економічний, скільки соціальний характер.

Домашнє господарство повинне приймати два основних типи економічних рішень:

1) як формувати структуру своїх майбутніх активів з обліком наявних у нього, тобто чи треба здобувати нову нерухомість (наприклад, житло, земельні ділянки), спонукувані кошти (наприклад, автомобілі, обстановку у квартирі та ін) або цінні папери й т.д.; одночасно визначається співвідношення між активами, що здобувають знову;

2) як формувати фонд робочого часу (визначення працюючих членів домашнього господарства, місця їх роботи та ін.).

Обидва типи рішень впливають на майбутні доходи домашнього господарства. Перший тип рішень можна назвати інвестиційним, а доходи, одержувані від нього, - інвестиційними. Разом з тим, будь-які інвестиції вимагають фінансових витрат у тій або іншій формі.

Фінансові рішення домашніх господарств приймаються, насамперед, відносно використання грошових фондів. З погляду матеріального складу, фінанси домашнього господарства – це сукупність створених їм цільових грошових фондів, іншими словами – це загальний обсяг фінансових ресурсів, що має домашнє господарство.

Всі види економічних рішень домашнього господарства тісно взаємопов'язані між собою. Так, заощадження залежать від того, коли людина вирішує піти на пенсію. Вибір портфеля активів, у свою чергу, залежить від того, як домашнє господарство визначає пріоритети в поточному споживанні й заощадженні, а також від індивідуальних переваг. Одні домашні господарства можуть віддати перевагу більшій частині поточних доходів споживати, інші, навпаки, зберігати. Як і в організації бізнесу, структура портфеля активів багато в чому залежить від схильності до ризику.

Економічні й фінансові рішення в домашньому господарстві залежать від багатьох факторів, серед яких основними є:

1) поточні й перспективні цілі;

2) відносини між членами домашнього господарства;

3) рівень доходів домашнього господарства;

4) переваги й схильність до ризику членів домашнього господарства;

5) зовнішнє середовище, в якому діє домашнє господарство.

Зовнішнє середовище робить дуже великий вплив на рішення в домашньому господарстві. Найбільш важливими факторами зовнішнього середовища для них є:

- законодавче регулювання доходів і видатків, особливо в сфері зайнятості, оподатковування доходів, соціальної допомоги;

- відносини в колективі, у якому працюють члени домашнього господарства; участь останніх у суспільних і політичних організаціях;

- відносини між самими домашніми господарствами.

41. Інвестиційна діяльність населення

Фінанси населення за джерелами формування належать до сфери споживання, але завжди від споживання у населення залишається частина коштів, що спрямовуються на заощадження, тобто нагромаджуються.

Частина доходу домогосподарства, що не використовується на купівлю товарів і оплату послуг, а також на сплату податків, називається заощадженнями. Найпоширенішою формою заощаджень є використання частини доходу або для створення нагромаджень у вигляді готівки чи вкладів в ощадних банках, або для придбання цінних паперів.

Вільні кошти, що залишаються після всіх витрат на придбання матеріальних благ, оплату послуг та духовний розвиток, населення використовує:

· як резервний фонд у вигляді простого грошового нагромадження без інвестування;

· як інвестиційний фонд для отримання додаткового доходу його власником.

Вибір виду інвестування вільних фінансових ресурсів населення залежить від законодавчих передумов розширення підприємництва у країні й стану фінансового ринку (у тому числі фондового).

Інвестиції населення здійснює:

· у засоби виробництва для індивідуальної підприємницької діяльності в межах законодавства про підприємництво;

· у цінні папери з метою отримання дивідендів за акціями або доходу за облігаціями;

· у банківські депозити (вклади) та ощадні сертифікати;

· у валютні ресурси.

Вибір між вкладеннями в цінні папери і банківські депозити ґрунтується на стандартному підході: за відсутності інфляції вибирається варіант найбільшої доходності шляхом порівняння банківського відсотка за вкладами і розміру дивідендів за цінними паперами. В умовах інфляції населення переважно обирає інвестування у валютні ресурси.

42. Сутність і функції страхування. Основні терміни і поняття страхування.

Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі виникнення певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються за рахунок сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

Економічній сутності страхування відповідають його функції, що виражають суспільне призначення даної категорії. Вони є зовнішніми формами, що дозволяють виявити особливості страхування як ланки фінансової системи. Категорія фінансів виражає свою економічну сутність, насамперед, через розподільну функцію. Ця функція знаходить конкретний, специфічний прояв у функціях, властивих страхуванню - ризиковій, попереджувальній, ощадній.

Головною є ризикова функція, тому що страховий ризик, як можливість збитку, безпосередньо пов'язаний з основним призначенням страхування із надання грошової допомоги постраждалим.

Попереджувальна (превентивна) функція спрямована на фінансування заходів щодо зменшення страхового ризику за рахунок частини коштів страхового фонду. 

Ощадна функція страхування пов’язана із заощадженням коштів за допомогою страхування.

Контрольна функція страхування укладена у суворо цільовому використанні коштів страхового фонду.

Всю сукупність термінів, що визначають страхові відносини можна умовно розділити на три групи.

До першої групи належать терміни, пов’язані з загальними умовами здійснення страхування (загальні страхові терміни).

Страховик – це юридична особа будь-якої, визначеної законодавством організаційно-правової форми, що має державний дозвіл (ліцензію) на проведення операцій страхування, що створює і використовує кошти страхового фонду для захисту інтересів страхувальників.

Страхувальник – це юридична або фізична особа, що володіє повною дієздатністю, яка страхує свій власний інтерес або інтерес третьої сторони; сплачує для цього страхові платежі (премії, внески) і має право за законом або договором страхування одержати страхове відшкодування через виникнення страхової події (випадку).

До відзначеної групи належать також наступні терміни:

• страховий • страховий інтерес • застрахований • об'єкти і предмети страхування • одержувач страхового відшкодування або страхової суми • страхове свідчення

До другої групи належать терміни, які характеризують страхові відносини, пов'язані з формуванням страхового фонду. Основними термінами в цій групі відносин є такі:

•  страхова оцінка • страхове забезпечення •  страхова сума •  страховий тариф •  страхова премія (страховий платіж, страховий внесок) •  термін страхування • страхове поле •   страховий портфель • страховий вік

У третій групі об'єднані терміни, що характеризують страхові відносини, пов'язані з витратою коштів страхового фонду:

• страховий ризик • страховий випадок • страховий акт • страховий збиток • страхове відшкодування • страхове сторно • страхова рента.

43. Основні галузі та форми страхування.

В системі страхування відокремлюють такі галузі страхування: майнове, особисте, страхування відповідальності і страхування економічних (підприємницьких) ризиків, соціальне страхування.

Майнове страхування захищає інтереси страхувальника, пов'язані з володінням, користуванням, розпорядженням майном і товарно-матеріальними цінностями. У свою чергу, виділяють декілька видів позначеного виду страхування. До традиційних і основних видів майнового страхування відносяться сільськогосподарське страхування, транспортне страхування, страхування майна громадян, страхування майна підприємств різноманітних форм власності, морське й авіаційне страхування, страхування вантажів, страхування транспортних засобів від усіх ризиків, страхування від вогневих ризиків.

Особисте страхування виступає формою соціального захисту і зміцнення матеріального добробуту населення. Його об'єктами є життя, здоров'я, працездатність громадян. Основна частина операцій з особистого страхування здійснюється на добровільній основі. Найбільш поширеними є змішане страхування життя із широким обсягом страхової відповідальності, страхування дітей у зв'язку з досягненням ними повноліття, страхування дітей і школярів від нещасних випадків, страхування пенсій, ритуальне страхування.

Страхування відповідальності на відміну від майнового й особистого захищає інтереси як самого страхувальника, оскільки збиток за нього відшкодовує страхова організація, так і інших (третіх) осіб, яким гарантуються виплати за збиток, заподіяний унаслідок дії або бездіяльності страхувальника незалежно від його майнового положення. Тим самим, страхування відповідальності забезпечує захист економічних інтересів можливих винуватців шкоди й осіб, яким у конкретному страховому випадку заподіяний збиток.

У закордонній страховій практиці широко застосовується страхування економічних (підприємницьких) ризиків. Підприємницька діяльність і страхування – тісно пов'язані категорії ринкового господарства. У цьому виді страхування виділяють: страхування від комерційних, технічних, правових, політичних ризиків і ризиків у фінансово-кредитній сфері.Страхування комерційних ризиків охоплює ті види страхування, у яких, насамперед, зацікавлений підприємець. Об'єктом цього страхування є комерційна діяльність страхувальника, під якою розуміється інвестування грошових і матеріальних ресурсів у якийсь вид виробництва або бізнесу й одержання від цих вкладень відповідної фінансової віддачі у виді прибутку. Необхідність страхування фінансово-кредитних ризиків обумовлена достатньо високим ступенем можливості їхньої появи – страховий ризик випливає зі специфіки прямування фінансових і кредитних потоків.

Соціальне страхування – гарантована державою система заходів щодо забезпечення громадян у старості, на випадок захворювання, втрати працездатності, підтримки материнства та дитинства, а також з охорони здоров'я членів суспільства в умовах безплатної медицини.У соціально-політичному аспекті соціальне страхування є способом реалізації конституційного права громадян на матеріальне забезпечення у старості, у випадках хвороби, повної або часткової втрати працездатності або ж за браком такої від народження, при втраті годувальника, при безробітті.

За формою розрізняють добровільне та обов'язкове страхування.

Обов'язкова форма страхування ґрунтується на тому, що законодавством встановлюється перелік об'єктів, які підлягають обов'язковому страхуванню, та механізм, за яким забезпечується його реалізація. Відповідальність за здійснення обов'язкового страхування покладається на державні страхові органи.

Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком.

Страхові послуги можуть бути надані на умовах обов'язковості і добровільності. Відповідно за формою проведення, страхування може бути обов'язковим і добровільним.

44. Страховий ринок України на сучасному етапі

За роки незалежності в Україні, в основному, створено законодавчу та нормативну базу страхування. Це дало можливість розбудовувати страховий ринок на засадах конкуренції, що сприяє підвищенню якості надання страхових послуг.

В сучасних умовах розвитку України, зареєстровано понад 310 страхових компаній, з яких майже третина працює масштабно і ефективно.

Проте рівень розвитку страхового ринку в Україні покриває ще не більше 10% потенційних ризиків, тоді як в більшості розвинутих країн це не менше 90-95%.

Страховий ринок – це система фінансово-економічних відносин, де об'єктом купівлі-продажу виступає страхова послуга, формуються попит і пропозиція на неї. Необхідність забезпечення безперервності відтворювального процесу у випадку непередбачених, несприятливих обставин обумовлює розвиток страхового ринку.

Базова ланка страхового ринку – страхове товариство або страхова компанія. Саме тут здійснюється процес формування і використання страхового фонду, формуються і з'являються інші економічні відносини, особисті, групові, колективні інтереси.

Структура страхового ринку може бути охарактеризована в інституціональному та територіальному аспектах.

В інституціональному аспекті вона представлена акціонерними, корпоративними, взаємними і державними страховими компаніями. У територіальному аспекті можна виділити місцевий (регіональний) страховий ринок, національний (внутрішній) і світовий (зовнішній) страхові ринки.

У залежності від масштабів попиту та пропозиції на страхові послуги, можна виділити: внутрішній, зовнішній і міжнародний страхові ринки.

Внутрішній страховий ринок – місцевий ринок, в якому є безпосередній попит на страхові послуги та який тяжіє до задоволення конкретними страховиками.

Зовнішнім страховим ринком називають ринок, який перебуває за межами внутрішнього ринку і тяжіє до суміжних страхових компаній як у даному регіоні, так і за його межами.

Під світовим страховим ринком варто розуміти пропозицію і попит на страхові послуги в масштабах світового господарства.

Страховий ринок становить складну багатофакторну динамічну систему: страхові продукти, система тарифів, інфраструктура страховиків, засоби взаємодії з клієнтурою тощо. Це система взаємодії з навколишнім середовищем за допомогою зовнішніх зв'язків, що характеризують як вплив оточення на систему, так і вплив системи на середовище.  Таким чином, страховий ринок становить діалектичну єдність двох систем – внутрішньої системи і зовнішнього оточення. Внутрішня система цілком підлягає керуванню з боку страховика. Зовнішня система, або зовнішнє оточення, складається з елементів, на які страховик може надавати управлінський вплив, а також з елементів, не керованих із боку страховика. При цьому зовнішнє середовище оточує внутрішню систему й обмежує її.

Діяльність в умовах ринку супроводжується різноманітного роду ризиками. Тому принципово змінюються характер і функції страхування в Україні, зростає його значення як ефективного, раціонального, економічного і доступного засобу захисту майнових інтересів господарюючих суб'єктів, виробників товарів і послуг, а також громадян.

Страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатися іншими видами страхування. Ліцензії на проведення страхування життя видаються без зазначення в них строку дії. Кабінет Міністрів України встановлює розмір плати за видачу ліцензій на проведення конкретних видів страхування.

Керівниками страховика (голова виконавчого органу та головний бухгалтер страховика) мають бути дієздатні фізичні особи. Голова виконавчого органу страховика або його перший заступник повинен мати вищу економічну або юридичну освіту, а головний бухгалтер страховика повинен мати вищу економічну освіту.

Для одержання ліцензії страховик подає до Уповноваженого органу заяву, до якої додаються:

копії установчих документів та копія свідоцтва про реєстрацію;

довідки банків або висновки аудиторських фірм (аудиторів), що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду;

довідка про фінансовий стан засновників страховика, підтверджена аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі повного чи командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю;

правила (умови) страхування;

економічне обґрунтування запланованої страхової (перестрахової) діяльності;

інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та його заступників, копія диплома голови виконавчого органу страховика або його першого заступника про вищу економічну або юридичну освіту, копія диплома головного бухгалтера страховика про вищу економічну освіту, інформація про наявність відповідних сертифікатів у випадках, передбачених Уповноваженим органом.

Уповноважений орган зобов'язаний розглянути заяву страховика про видачу йому ліцензії у строк, що не перевищує 30 календарних днів з часу одержання всіх передбачених цією статтею документів.

Про внесення змін у зазначені у цій статті документи страховик зобов'язаний повідомити Уповноважений орган в десятиденний строк з часу реєстрації цих змін у встановленому порядку.

Підставою для відмови у видачі юридичній особі ліцензії на здійснення страхової діяльності може бути невідповідність документів, що додаються до заяви, вимогам чинного законодавства України.

45. Сутність та особливості функціонування фінансового ринку

Фінансовий ринок – це грошові відносини, що складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах.

Фінансовий ринок є ринком, на якому об’єктом купівлі-продажу виступають різноманітні фінансові інструменти і фінансові послуги.

Фінансовий ринок – це складна економічна система, що є:

- сферою прояву економічних відносин при розподілі доданої вартості та її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи. Під фінансовими активами розуміють грошові зобов’язання та інвестиційні цінності. Інвестиційні цінності – це інструменти утворення фінансових ресурсів (цінні папери, валютні цінності, дорогоцінні метали, нерухомість та ін.);

- сферою прояву економічних відносин між продавцями і покупцями фінансових активів. На фінансовому ринку взаємодіють попит в особі покупця фінансових активів і пропозиція в особі продавця цих активів. Кожний з них має свої інтереси, що можуть збігатися або не збігатися. В результаті збігу інтересів відбувається акт купівлі-продажу, дарування, застави фінансових активів. А це означає реалізацію вартості і споживчої вартості, укладених у даних активах;

- сферою прояву економічних відносин між вартістю і споживчою вартістю тих товарів, що обертаються на цьому ринку. Товари, що обертаються на фінансовому ринку, – це фінансові активи. До них належать: гроші (як гривня, так і валюта), депозити, цінні папери різних видів, зобов’язання та борги (що навіть хочуть закласти в бюджет), позичковий капітал, дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, об’єкти нерухомості.

У цілому, фінансовий ринок (ринок фінансових послуг) – це узагальнена назва тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні фінансові активи (фінансові послуги), це сукупність усіх фінансових активів країни, що є сферою реалізації фінансових активів і фінансових відносин між продавцями та покупцями цих активів.

Сутність та роль фінансового ринку в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях, основними з яких є: 

1 ) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів, іноземних інвесторів та трансформація акумульованих грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал;

  1.  реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників);
  2.  перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із метою їх ефективнішого використання;
  3.  фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення виробництва та часткової участі на основі визначення найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері;
  4.  вплив на грошовий обіг та прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів;
  5.  формування ринкових цін на окремі види фінансових активів;
  6.  страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та комерційних ризиків;
  7.  операції, пов’язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші фінансові операції, пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю;
  8.  кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів;
  9.  розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу тощо.

Механізм функціонування фінансового ринку забезпечує виявлення обсягу і структури попиту на окремі фінансові активи та своєчасне його задоволення в межах усіх категорій споживачів, які тимчасово мають потребу в залученні капіталу із зовнішніх джерел. 

Функція фінансового ринку, що полягає в організації процесу доведення фінансових активів до споживача надається через створення мережі різноманітних інститутів з реалізації фінансових активів (банків, бірж, брокерських контор, інвестиційних фондів, фондових магазинів, страхових компаній та ін). Її завдання полягає в створенні нормальних умов для реалізації грошових ресурсів (заощаджень) споживачів (покупців, вкладників) в обмін на фінансові активи, що їх цікавлять.

46. Структура фінансового ринку

Основними суб’єктами ринку виступають інститути позафінансової сфери, держава, населення, професійні учасники ринку – фінансові інститути та інститути інфраструктури, а також іноземні учасники ринку.

Інститути позафінансової сфери – це юридичні особи, резиденти певної держави, які займаються виробництвом різноманітних товарів та наданням послуг, виключаючи фінансові послуги. До інститутів позафінансової сфери належать: промислові та сільськогосподарські підприємства, корпорації, установи, організації тощо. Разом з іноземними учасниками ринку вони або виступають інвесторами, або емітують і розміщують на ринку власні фінансові активи.

Населення виконує на ринку роль інвестора, купуючи ті чи інші цінні папери або запозичуючи кошти на кредитному ринку.

Представниками фінансових інститутів, без яких неможливе функціонування фінансового ринку, є комерційні банки, кредитні спілки, інвестиційні банківські фірми, пенсійні фонди, страхові та інвестиційні компанії тощо. Основними видами діяльності фінансових інститутів на ринку є:

• придбання на ринку одних фінансових активів і перетворення їх на інші, які задовольняють певним вимогам (трансформація активів);

• торгівля фінансовими активами за свій рахунок;

• купівля-продаж фінансових активів від імені клієнтів;

• допомога в створенні й розміщенні на ринку нових фінансових активів;

• консультації учасникам ринку щодо інвестування;

• управління активами інших учасників ринку.

Наявність багатьох типів фінансових ринків пов'язана з існуванням різних підходів до їх класифікації. Основними класифікаційними ознаками фінансового ринку є наступні:

1. За умовами передачі фінансових ресурсів у користування фінансовий ринок поділяють на ринок позикового і ринок акціонерного капіталу. 

2. За терміном обігу фінансових активів, що можуть бути в обігу на ринку, фінансовий ринок поділяють на грошовий ринок та ринок капіталів.

На ринку грошей здійснюється короткострокове інвестування коштів. На цьому ринку перебувають в обігу фінансові активи, термін обігу яких не перевищує одного року. Ринок капіталів призначений для довгострокового інвестування коштів в основний капітал.

3. Залежно від того, чи нові фінансові активи пропонуються для продажу, чи емітовані раніше, фінансовий ринок поділяють на первинний та вторинний ринки. Первинний ринок є ринком перших та повторних емісій, на якому здійснюється початкове розміщення фінансових активів серед інвесторів та початкове вкладення капіталу в рідні галузі економіки. Обов'язковими учасниками первинного ринку є емітенти цінних паперів та інвестори.  На вторинному ринку мають обіг емітовані раніше фінансові активи

  4. Залежно від місця, де відбувається торгівля фінансовими активами, розрізняють біржовий та позабіржовий ринки. Біржовий ринок пов'язують із поняттям біржі як уособлений спосіб організованого ринку, що сприяє збільшенню мобільності капіталу та виявленню реальних ринкових цін активів. На позабіржовому ринку діють так звані торгово-інформаційні системи. Учасники таких систем – фінансові посередники мають змогу ознайомитись з попитом-пропозицією на фінансові активи та укласти угоди з тими посередниками, пропозиції яких їх зацікавлять.

5. Якщо взяти за характерну ознаку для класифікації поняття глобальності, можна здійснити поділ фінансових ринків на міжнародні та національні. Останні, в свою чергу, можуть бути поділені на ринки резидентів та нерезидентів.

Ринок резидентів є ринком фінансових активів, емітованих резидентами на національному ринку. Ринок нерезидентів – це ринок, на якому нерезиденти емітують фінансові активи відповідно до законодавства певної країни.

6. За інституціональною структурою фінансовий ринок поділяється на банківську систему, яка представлена центральним банком, спеціалізованими та універсальними комерційними банками; небанківські кредитні установи: кредитні союзи, факторингові компанії, лізингові компанії та ін; інвестиційні  фінансові установи, до складу яких входять:  інвестиційні трасти, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, фінансові компанії.

7. За сегментарною структурою можна класифікувати фінансовий ринок як:  грошовий ринок,  валютний ринок,  ринок позик, фондовий ринок, ринок по хеджуванню ризиків.

47. . Характеристика основних інструментів фінансового ринку

Фінансові інструменти – це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку.

Фінансові інструменти, які обертаються на окремих сегментах фінансового ринку, характеризуються на сучасному етапі великою різноманітністю.

За окремими видами фінансових ринків розрізняють наступні інструменти, які їх обслуговують.

Інструменти ринку позичкових капіталів. До них відносять гроші і розрахункові документи, які обертаються на грошовому ринку.

Інструменти валютного ринку. До них відносять іноземну валюту, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Інструменти страхового ринку – страхові послуги, які пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи та окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Ринок золота (срібла, платини) та дорогоцінного каміння. До них належать вказані види цінних металів та каменів, які купуються з метою формування фінансових резервів і тезаврації, а також розрахункові документи і цінні папери, що обслуговують цей ринок.

До інструментів ринку нерухомості відносять цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.

За термінами обігу виділяють наступні види фінансових інструментів.

Короткострокові фінансові інструменти (з періодом обігу до одного року).

Довгострокові фінансові інструменти (з періодом обігу більше одного року).

За характером фінансових зобов’язань фінансові інструменти поділяють на наступні види.

Боргові фінансові інструменти. Ці інструменти, характеризуючи кредитні відносини між їх покупцем і продавцем, зобов’язують боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у формі відсотка. Прикладом боргових фінансових інструментів є облігації, векселя, чеки тощо.

Часткові фінансові інструменти. Вони підтверджують право їх власника на частку (пай у статутному фонді їх емітента) і на отримання відповідного доходу (у формі дивіденду, відсотку та ін). Частковими фінансовими інструментами є, як правило, цінні папери відповідних видів (акції, інвестиційні сертифікати тощо).

Залежно від пріоритетної значимості розрізняють наступні види фінансових інструментів.

Первинні фінансові інструменти (фінансові інструменти першого порядку). Такі фінансові інструменти (як правило, цінні папери) характеризуються їх випуском в обіг первинним емітентом і підтверджують прямі майнові права або відносини кредиту (акції, облігації, чеки, векселя та ін.).

Вторинні фінансові інструменти або деривативи (фінансові інструменти другого порядку) характеризують виключно цінні папери, що підтверджують право або зобов’язання їх власника купити або продати первинні цінні папери, які обертаються, валюту, товари або нематеріальні активи на попередньо визначених умовах у майбутньому періоді

За гарантованістю рівня дохідності фінансові інструменти бувають наступних видів:

Фінансові інструменти з фіксованим доходом. Вони характеризують фінансові інструменти з гарантованим рівнем прибутковості при їх погашенні (або протягом періоду їх обігу) незалежно від кон’юнктурних коливань ставки позикового відсотка (норми прибутку на капітал) на фінансовому ринку.

Фінансові інструменти з невизначеним доходом. Вони характеризують фінансові інструменти, рівень прибутковості яких може змінюватись залежно від фінансового стану емітента (прості акції, інвестиційні сертифікати) або у зв’язку зі зміною кон’юнктури фінансового ринку (боргові фінансові інструменти із плаваючою відсотковою ставкою, «прив’язаною» до встановленої облікової ставки, курсу певної «твердої» іноземної валюти та ін).

За рівнем ризику виділяють наступні види фінансових інструментів.

Безризикові фінансові інструменти. До них відносять державні короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найбільш надійних банків, «тверду» іноземну валюту, золото та інші цінні метали та каміння, придбані на короткий період.

Фінансові інструменти з низьким рівнем ризику. До них належать, як правило, короткострокові боргові фінансові інструменти, що обслуговують ринок грошей, виконання зобов’язань за якими гарантовано стійким фінансовим станом і надійною репутацією позичальника.

Фінансові інструменти з помірним рівнем ризику. Вони характеризують групу фінансових інструментів, рівень ризику за якими приблизно дорівнює середньоринковому.

Фінансові інструменти з високим рівнем ризику. До них належать фінансові інструменти, рівень ризику за якими суттєво перевищує середньоринковий.

Фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику («спекулятивні»). Вони характеризуються найвищим рівнем ризику і використовуються для здійснення найбільш ризикованих спекулятивних операцій на фінансовому ринку.

48. Регулювання фінансового ринку

Регулювання фінансового ринку повинно передбачати встановлення правил інвестиційного процесу, обов'язкових для всіх – і для дрібних, і для великих інвесторів. Весь досвід економічного розвитку показує, що висока якість фінансових активів підвищує якість ринку і тим самим стимулює економічне зростання.

По-перше, високоякісний, добре відрегульований фінансовий ринок  знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов'язують з конкретною країною.

По-друге, якісний, добре відрегульований ринок – це незамінний інструмент для залучення в процес економічного розвитку всього обсягу заощаджень населення.

По-третє, висока якість фінансового  ринку підвищує динамічність системи та її репутацію, що дуже важливо для того, щоб населення поступово схвалило перехід до ринкової економіки.

Основними завданнями здійснення державного регулювання фінансового ринку є;

проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

захист інтересів споживачів фінансових послуг;

створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства тощо.

До основних напрямів державного регулювання фінансового ринку належать регулювання:

1) процедур випуску та обігу фінансових активів;

2) різних видів фінансової діяльності, таких як торгівля фінансовими активами, валютними цінностями, наданням кредитних, страхових послуг, емісійна діяльність тощо;

3) діяльності конкретних фінансових інститутів (комерційних банків, страхових, інвестиційних компаній, пенсійних фондів та інших посередників);

4) діяльності іноземних учасників ринку.

Державне регулювання діяльності фінансового ринку здійснюється  шляхом:

ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

нагляду за діяльністю фінансових установ;

застосування вповноваженими державними органами заходів впливу;

проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Основними проблемами сучасного фондового ринку України визначено:

- розбудову інфраструктури фондового ринку;

- запровадження системи моніторингу фондового ринку;

- стабілізацію ринку облігацій внутрішніх державних позик тощо.

Основними органами державного регулювання фінансового ринку в Україні є:

- щодо ринку банківських послуг – Національний банк України;

щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

49. . Теоретичні основи фінансового менеджменту

Менеджмент з англійської "manage" - управляти. Відповідно фінансовий менеджмент - це процес управління формуванням і використанням фондів фінансових ресурсів на рівні держави, підприємницьких структур, інших господарських об'єднань і громадян, якщо вони здійснюють фінансові операції. 

Об'єктивність функціонування фінансів в економічній системі зумовлює об'єктивність фінансового менеджменту. За економічним змістом фінансовий менеджмент - це приведення в дію для досягнення високої ефективності фінансової діяльності всіх складових фінансового механізму.

Фінансовий менеджмент ґрунтується на знаннях економічних законів розвитку суспільства, закономірності розподілу валового внутрішнього продукту між державою та суб'єктами господарської діяльності, державою і населенням, між галузями економіки і територіями. Все це здійснюється за допомогою фінансового механізму, котрий є системою взаємопов'язаних елементів, за допомогою яких менеджер з фінансів здійснює цілеспрямований вплив у цілому на господарську або зокрема на фінансову діяльність на всіх рівнях економічної системи.

Фінансовий менеджмент включає об'єкт і суб'єкт. Об'єктом управління є централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках державних фінансів.

Суб'єкт управління - фінансовий апарат, що зосереджений у фінансових службах міністерств, відомств, об'єднань, підприємств і організацій, апараті міністерства фінансів і місцевих фінансових органах, податковій службі, контрольно-ревізійному апараті, інших фінансових інститутах. Усі зазначені підрозділи фінансового апарату мають свої функції і сферу впливу на фінансові відносини в державі.

50. Організаційні основи фінансового менеджменту

Фінансовий менеджмент як економічний орган управління господарюючого суб'єкта є частиною апарату управління. Організаційна структура фінансового менеджменту, а також кадровий склад можуть бути побудовані по-різному залежно від розміру, виду діяльності, забезпеченості фінансовими ресурсами та умов функціонування господарюючого суб'єкта.

Вибір організаційної структури фінансового менеджменту зумовлюється величиною підприємства, особливостями його функціонування тощо. При цьому велике значення мають як організування фінансового відділу, так і професійні якості фінансових менеджерів.

Служба фінансового менеджменту на промисловому підприємстві повинна мати чітко визначені цілі, які формулюють і закріплюють у внутрішніх документах і доводять до відома персоналу підприємства. Це сприятиме розв'язанню поставлених завдань у належний термін і на необхідному організаційному рівні.

Будь-яка організація будує взаємодію рівнів управління і функціональних сфер так, щоб успішно досягти мети організації. Кожне підприємство потребує засобів для діяльності і розвитку, тому створенню раціональної структури управління фінансами приділяють значну увагу.

51. Система інформаційного забезпечення фінансового менеджменту

Одна з характерних рис фінансового менеджменту полягає в тому, що його інформаційна база піддається на даний час істотним змінам. В умовах трансформаційної економіки якість використовуваної інформації при прийнятті управлінських рішень значною мірою залежить від обсягу фінансових ресурсів, розмірів прибутку, ринкової вартості підприємства та інших економічних параметрів, що формують рівень добробуту власників підприємства і темпи його економічного розвитку.

Управління фінансовими ресурсами підприємства передбачає вирішення як поточних управлінських завдань, пов'язаних з реалізацією конкретних виробничих проблем, так і довгострокових стратегічних завдань, що визначають його розвиток на тривалу перспективу. Інформаційне забезпечення фінансового менеджменту являє собою процес цілеспрямованого безупинного добору відповідних показників, необхідних для обліку, аналізу, планування, контролю та ефективного управління при прийнятті управлінських рішень за всіма напрямками фінансової діяльності підприємства.

Інформаційна система фінансового менеджменту повинна забезпечувати необхідною інформацією управлінський персонал і власників підприємства, задовольняти інтереси широкого кола зовнішніх користувачів.

52. Системи і методи внутрішнього фінансового контролю

В складі механізму фінансового менеджменту важлива роль належить системам і методам внутрішнього фінансового контролю.
Внутрішній фінансовий контроль являє собою організований самим підприємством процес перевірки виконання і забезпечення реалізації управлінських рішень в сфері управління фінансами підприємства з метою досягнення стратегічних цілей і попередження кризових ситуацій, які можуть призвести до банкрутства.

В практиці країн з розвиненою ринковою економікою широкого поширення набула нова прогресивна комплексна система внутрішнього контролю, що застосовується в великих компаніях з розгалуженою мережею або в холдінгових компаніях, яка називається “контролінг”.

Побудова системи фінансового контролінгу базується на наступних основних принципах:

1) спрямованість системи фінансового контролінгу на досягнення фінансової стратегії підприємства;

2) багатофункціональність фінансового контролінгу;

3) орієнтованість фінансового контролінгу на кількісні показники;

4) відповідність методів фінансового контролінгу специфіці методів фінансового аналізу і фінансового планування;

5) своєчасність, простота і гнучкість побудови системи фінансового контролінгу;

6) економічна ефективність впровадження фінансового контролінгу на підприємстві.

57. Фінансова безпека як складова економічної безпеки держави

з позицій ресурсно-функціонального підходу, фінансова безпека - захищеність фінансових інтересів суб'єктів господарювання на усіх рівнях фінансових відносин; забезпеченість домашніх господарств, підприємств, організацій і установ, регіонів, галузей, секторів економіки держави фінансовими ресурсами, достатніми для задоволення їх потреб і виконання відповідних зобов'язань;

з погляду статики, фінансова безпека - такий стан фінансової, грошово-кредитної, валютної, банківської, бюджетної, податкової, інвестиційної, митно-тарифної і фондової систем, які характеризуються збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, здатністю попередити зовнішню фінансову експансію, забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи і економічне зростання;

у контексті нормативно-правового регламентування фінансова безпека передбачає створення таких умов функціонування фінансової системи, за яких, по-перше, фактично відсутня можливість спрямовувати фінансові потоки в незакріплені законодавчими нормативними актами сфери їх використання і, по-друге, до мінімуму знижена можливість зловживання фінансовими ресурсами.

Таким чином, з позицій різностороннього підходу фінансова безпека - захищеність фінансових інтересів на усіх рівнях фінансових відносин; певний рівень незалежності, стабільності і стійкості фінансової системи країни в умовах впливу на неї зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих факторів, що складають загрозу фінансовій безпеці; здатність фінансової системи держави забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та стале економічне зростання.

Фінансову безпеку будь-якої держави визначають такі фактори:

рівень фінансової незалежності (при цьому велике значення має розмір зовнішньої фінансової допомоги з боку міжнародних фінансових інституцій, економічних угруповань, урядів окремих країн, обсяг іноземних інвестицій у національну економіку); характер фінансово-кредитної політики (як внутрішньої, так і зовнішньої), яку проводить держава; політичний клімат у країні;

рівень законодавчого забезпечення функціонування фінансової сфери.

Фінансова безпека держави має як внутрішній, так і зовнішній аспекти.

Безпека внутрішньої фінансової сфери України визначається досконалістю правової, організаційної та інституціональної бази, а також політичною стабільністю, рівцем ризиків ринкової кон'юнктури, масштабами тіньової економіки та рівнем корупції в державі.

Фінансова безпека держави включає: бюджетну, податкову, боргову безпеку, фінансову безпеку банківської системи, валютну, грошово-кредитну, інвестиційну безпеку, фінансову безпеку страхового та фондового ринку.

53. Економічна природа та система міжнародних фінансових відносин

Фінансові операції є діями, спрямованими на вирішення певного завдання з організації та управління грошовими відносинами, що виникають при формуванні та використанні відповідних коштів.

Фінансові операції (трансакції) можуть зумовлюватись як грошовими платежами (розрахунки, трансферти тощо), так і рухом капітальних ресурсів (лізинг, траст, кредит, франчайзинг та ін.). Об'єктами фінансових операцій є різноманітні фінансові активи, до яких належать: національні гроші, іноземна валюта, цінні папери, дорогоцінні метали, нерухомість.

Виділяють такі види фінансових операцій:

операції з переказу грошей;

інвестиційні операції;

спекулятивні операції;

операції з капіталом.

Операції з переказу грошей охоплюють усі форми та види розрахунків (операції з обміну "гроші – товар") та трансфери (рух грошей в одному напрямі).

Інвестиційні фінансові операції пов'язані з переміщенням капіталу з метою його приросту. Вони опосередковують середньо- та довгострокові вкладення капіталу. До них належать: кредит, лізинг, траст, оренда, франчайзинг, рента та інші операції тривалістю понад 180 днів.

Спекулятивні операції – це короткострокові фінансові дії з отримання прибутку у вигляді різниці у процентах з отриманих кредитів. До них належать: валютний арбітраж, процентний арбітраж, операції своп, валютна спекуляція тощо.

Операції з капіталом спрямовуються на управління ним в умовах ризику та невизначеності економічної кон'юнктури. Тут переважають страхові операції, включаючи хеджування, операції застави, в тому числі, іпотека.

Фінансова система ринкової економіки досягла наприкінці XX – на початку XXI ст. надзвичайно високого рівня розвитку як у національному, так і в міжнародному масштабі. Це виявляється в таких процесах:

високий ступінь концентрації фінансових ресурсів на макроекономічному рівні;

висока мобільність та взаємозв'язок фінансових ринків на базі новітніх інформаційних технологій;

різноманітність фінансових інструментів макро- та мікроекономічної політики;

глобалізація фінансових відносин.

Міжнародні фінанси становлять сукупність відносин зі створення і використання грошових коштів, необхідних для здійснення зовнішньоекономічної діяльності державами, фірмами, іншими юридичними та фізичними особами.

У цілому, перерозподіл фінансових коштів у світовому масштабі забезпечує зростання конкуренції й ефективніше використання виробничих потужностей та інших ресурсів економічного розвитку.

Система міжнародних фінансових відносин складається між різними суб'єктами. Ними є: фізичні, юридичні особи та держави, які згідно з законом мають і здійснюють безпосередньо або через представників свої права та обов'язки, пов'язані з міжнародними фінансами.

Суб'єктів системи міжнародних фінансів з позицій конкретної держави поділяють на: резидентів і нерезидентів.

З економічного погляду розрізняють таких суб'єктів: домашні господарства, господарюючі підприємства, різноманітні фінансові інститути, держава, міжнародні організації.

Можна виділити цілу низку грошових відносин, які формують систему міжнародних фінансів. Це, зокрема, відносини:

між експортерами та імпортерами з приводу платежів за товари, надання та погашення кредитних зобов'язань;

між вказаними вище суб'єктами та банками щодо отримання та погашення кредитів, відкриття та обслуговування валютних рахунків, надання гарантій;

між усіма вказаними вище суб'єктами та страховими організаціями з приводу страхування ризиків;

між усіма вказаними вище суб'єктами та фізичними особами з приводу оплати праці, здійснення міжнародних переказів, сплати за товари і послуги, виконання договорів страхування та ін.;

між фізичними особами з приводу різноманітних міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів;

між вказаними вище суб'єктами та державою з приводу сплати податків та виконання певних зобов'язань, що випливають з правил державного регулювання міжнародних фінансових відносин;

між урядами різних країн з приводу сплати (отримання) контрибуцій та репарацій, надання та погашення кредитів тощо;

між урядами країн і міжнародними організаціями з приводу грошових внесків у ці організації, отримання кредитів, субсидій тощо;

між міжнародними організаціями.

59. Види загроз фінансовій безпеці держави

Основні загрози фінансовій безпеці держави становлять:

— недосконалість бюджетної політики і нецільове використання коштів бюджету;

— ефективність податкової системи, масове ухилення від сплати податків;

— значні обсяги державного та гарантованого державою боргу, проблеми з його обслуговування;

— різкі зміни рівня цін та курсу національної валюти;

— значна різниця співвідношення доходів найбільш і найменш забезпеченого населення та недостатня соціальна захищеність певних груп населення;

— невисокий рівень капіталізації банківської системи, невеликі обсяги довгострокового банківського кредитування та значний рівень відсоткових ставок із кредитів;

— залежність реформування економіки країни від отримання іноземних кредитів;

— низький рівень інвестиційної діяльності;

— зростання "тіньової" економіки, посилення її криміналізації, нелегальний відплив валютних коштів за кордон тощо.

Ступінь впливу загроз визначається на підставі розрахунку і моніторингу системи індикаторів та порівняння їх із пороговими значеннями. Індикатор (від лат. indico — вказую, визначаю) — елемент, що відображає процес або стан об'єкта спостережень, його якісні та кількісні характеристики.

60. Система показників оцінки фінансової безпеки держави

Система фінансової безпеки неможлива без критеріальних вимог до неї. Найважливішим інструментом її забезпечення служать граничні значення індикаторів фінансової безпеки.

Граничне   значення   фінансової   безпеки – це  граничний показник, значні відхилення від якого означають наявність тієї або іншої загрози фінансової безпеки. Іншими словами, граничне значення – це кількісний параметр, що окреслює границю між безпечною і небезпечними зонами у фінансово-кредитній сфері.

Думки вчених у питанні визначення гранично припустимих значень деяких показників розходяться. Наприклад, дефіцит бюджету не повинен перевищувати 5%, проте обсяг зовнішнього боргу коливається від 25% до 60%.

Граничні значення фінансової безпеки не отримують конкретного значення доти, поки вони не будуть співставлені з фактичними показниками, що характеризують фінансово-кредитну сферу. Наближення до їх гранично припустимої величини свідчить про наростання загроз економічної стабільності суспільства, а значне відхилення від граничних значень – про перехід суспільства з критичної зони в зону нестабільності фінансової системи і соціальних конфліктів, тобто про реальний підрив фінансової безпеки.

Отже, забезпечення фінансової безпеки регіону на сьогоднішній день є складною і важливою проблемою, вирішення якої дасть змогу жити в економічно розвиненому та фінансово стабільному регіоні. А для цього перш за все необхідно вивчити основи її забезпечення та критерії виявлення загроз, які можуть негативно відобразитися на економічному становищі.

54. Міжнародна фінансова політика, її типи та інструменти

Політика – це слово грецького походження, означає мистецтво управління державою. Міжнародна фінансова політика представлена сукупністю заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів. Юридично вона оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права.

Міжнародну фінансову політику за характером заходів і рекомендацій, а також їх наслідків можна поділити на: довгострокову (структурну) та поточну.

Довгострокова політика передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму. Тобто, це – суттєві зміни, що відбуваються у системі міжнародних розрахунків, режимі валютних паритетів і курсів, ролі золота в міжнародних відносинах, наборі резервних (ринкових) валют, міжнародних розрахункових і платіжних засобах, завданнях міжнародних і регіональних фінансових організацій, методах сальдування та вирівнювання платіжних балансів, перегляді пріоритетів податкової та кредитної політики тощо.

Поточна політика – це щоденне оперативне регулювання кон'юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжнародної інвестиційної діяльності, податків. Здійснюється таке регулювання з метою підтримання рівноваги платіжного балансу та забезпечення стабільності й чіткого функціонування національної, світової та регіональних валютних систем.

Складовими поточної міжнародної фінансової політики є:

валютна політика, яка включає низку методів: дисконтну та девізну політику; валютні інтервенції; девальвацію та ревальвацію національної валюти; політику валютних обмежень; політику конвертованості (оборотності) валют; диверсифікації валютних резервів тощо;

податкова політика;

кредитна політика.

Дисконтна політика представлена маневруванням обліковою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати величину грошової маси в обігу шляхом підвищення (зниження) ціни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг сукупного попиту, надходження з-за кордону та відплив короткострокових капіталів, курс національної валюти.

Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій. Вперше валютні інтервенції було здійснено у XIX ст., у 20-30-х роках XX ст. вони набули широкого розвитку. Девізи (фр. devises) – це платіжні засоби в іноземній валюті, передбачені для міжнародних розрахунків.

Валютна інтервенція є купівлею-продажем державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок офіційних резервів, спеціальних (стабілізаційних) фондів і кредитів за міжбанківськими угодами "своп" (англ. swap – обмін).

Девальвація є знеціненням курсу національної валюти у формі зниження її курсу (ціни) відносно іноземних валют, міжнародних розрахункових грошових одиниць (МРГО), раніше – золота. Ревальвація є підвищенням курсу національної валюти відносно інших валют, МРГО та золота.

Політику валютних обмежень вперше запровадили під час Першої світової війни: Австро-Угорщина, Німеччина та інші країни. Валютні обмеження – це сукупність заходів і правових норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями. Вони передбачають державне регулювання переказів та платежів за кордон, вивезення середньо- та довгострокового капіталу, репатріацію прибутків, вивезення валютних цінностей, купівлю-продаж іноземної валюти тощо.

За валютних обмежень валютні операції зосереджуються в центральному або уповноважених банках. З політикою валютних обмежень тісно пов'язана політика режиму оборотності валют.

Конвертованість валют (оборотність валют) відображає можливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом. Валюта вважається неконвертованою, якщо держава-емітент (або її уповноважений орган) забороняє (або обмежує) операції з її обміну на інші валюти. Валюти з проміжним режимом конвертованості називають частково оборотними. У такому разі оборотність поширюється на певних утримувачів відповідної валюти та окремі види операцій. Частіше конвертованість може мати регіональний характер, тобто обмежуватися певним колом країн (наприклад, межами певної валютної зони).

Диверсифікація валютних резервів дає змогу зменшити ризик можливих збитків, пов'язаних зі зміною курсу резервних валют. Головний принцип диверсифікації валютних резервів – продаж нестабільних валют і купівля більш стійких. Ця політика спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу різних іноземних валют.

Поточна податкова політика в галузі міжнародної економіки визначається пріоритетами держави на конкретному етапі її розвитку та загальним станом світової економіки.

Податкова політика може сприяти імпорту товарів, послуг і капіталу. Для цього застосовують: пільгові ставки мита та пільговий режим інших непрямих податків (акцизи, податок на додану вартість) щодо товарів, послуг і капіталу, які ввозяться до країни; пільгове пряме оподаткування доходів (прибутків), отриманих за участю іноземних інвестицій, а також доходів (прибутків) від зовнішньоекономічної діяльності.

Податкова політика може застосовуватися для обмеження надходжень у країну імпортних товарів, послуг і капіталу шляхом підвищення рівня відповідних податків. Отже, податкова політика є дієвим інструментом державного регулювання експорту та імпорту товарів, послуг і капіталу.

Кредитна політика держави може бути пов'язана: з наданням кредитів національним імпортерам та експортерам; наданням кредитів іноземним позичальникам; одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зарубіжних комерційних банків; наданням гарантій за отриманими кредитами. Гарантії можуть надаватись як за резидентів своєї країни, так і за резидентів інших країн, за держави.

61. Особливості функціонування фінансових систем країн, що розвиваються

Бюджетна система країн, що розвиваються, складається з центрального і місцевого бюджетів. Слід відзначити, що бюджетна система у країнах з федеральним адміністративним устроєм має три ланки: центральний, федеральні і місцеві бюджети.

З поточних бюджетів кошти виділяються на: управління, оборону, охорону суспільного порядку, деякі види соціальних витрат.

У “бюджетах розвитку” концентруються фінансові ресурси, що мобілізуються з внутрішніх і зовнішніх джерел і використовуються для фінансування заходів щодо виконання річних програм у рамках національних планів соціально-економічного розвитку. Що стосується автономних і приєднаних бюджетів, то темпи їхнього росту значно повільніше. Питома вага цих бюджетів у загальнодержавних ресурсах звичайно не перевищує 5-10 %.

Слід відмітити, що державні бюджети здійснюють фінансування знову створених промислових виробництв, насамперед, у галузях 1-го підрозділу, направляють ресурси на будівництво і модернізацію підприємств в обробній промисловості, розвідку корисних копалин і розширення їхнього видобутку і переробки, спорудження теплових і гідроелектростанцій, іригаційних і меліоративних систем, портів і аеродромів, на створення і зміцнення державного сектора в банківській сфері. Зазначені витрати відіграють вирішальну роль у формуванні національного господарчого комплексу, досягненні прогресивних структурних зрушень в економіці, розширенні робочих місць.

Витрати на соціальні потреби, як правило, недостатні, щоб забезпечити швидкі і вирішальні зрушення в цій сфері.

Ведуча роль держави в господарській діяльності в багатьох країнах, що розвиваються знаходить прояв у виділенні з бюджетів значних коштів на капіталовкладення. Їхня питома вага в загальних асигнуваннях коливається від 15 до 40 % і більше. Величина даного показника нерідко залежить від структурних особливостей бюджетної системи і масштабів державного підприємництва, принципів фінансування.

Звернемо увагу на те, що джерела бюджетних доходів підрозділяються на звичайні (податки, збори, доходи від державного майна і підприємств) і залучені у виді внутрішніх і зовнішніх позик.

Основним джерелом звичайних надходжень, що формують від 50 до 90% доходів державного бюджету, є податки. Податкова політика країн, що розвиваються спрямована на регулювання економічних і соціальних процесів. За допомогою податків уряди намагаються стимулювати і спрямовувати приватнокапіталістичне нагромадження, забезпечити більш рівномірний галузевий і територіальний розподіл капіталовкладень.

Основою податкових надходжень у бюджети країн, що розвиваються, як правило, залишаються непрямі податки, причому в багатьох країнах їх найважливішою складовою частиною є мита як імпортні, так і експортні. Це ставить стан бюджетних доходів у пряму залежність від обсягу й умов зовнішньої торгівлі. У той же час ряд факторів веде до поступового зниження фіскальної ролі мита. Серед них: зниження або навіть скасування митного обкладання на імпорт засобів виробництва, заходи щодо стимулювання експорту - основного каналу надходжень іноземної валюти, зокрема, звільнення його значної частини або навіть цілком від мита.

55. Міжнародний фінансовий ринок

Міжнародний фінансовий ринок виник у середині XX ст. Його головне призначення полягає в тому, щоб за допомогою акумуляції вільних фінансових ресурсів у деяких країнах забезпечити між ними їх перерозподіл для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу.

Нині міжнародні фінансові ринки – це величезні фінансові центри, які мобілізують і перерозподіляють в усьому світі значні обсяги фінансових ресурсів. Вони сформувались на основі розвитку міжнародних економічних відносин. З функціонального погляду – це система акумуляції і перерозподілу світових фінансових потоків з метою безперервного і рентабельного відтворення. З інституційного погляду – це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків. У результаті конкуренції сформувались світові фінансові центри – Нью-Йорк, Лондон, Цюрих, Люксембург, Франкфурт-на-Майні, Сінгапур та ін. Новим світовим фінансовим центром після Другої світової війни став Токіо.

Міжнародний фінансовий ринок має три складові: міжнародний ринок грошей (валютний ринок), міжнародний ринок кредитних ресурсів, міжнародний ринок цінних паперів.

Ринок кредитних ресурсів і ринок цінних паперів у фінансовій літературі часто називають ринком капіталів.

Міжнародні валютні ринки – це купівля й продаж іноземної валюти або цінних паперів в іноземній валюті на основі попиту і пропозиції. Є світові і регіональні міжнародні валютні ринки. Найбільшим світовим валютним ринком є лондонський, на якому проводиться майже половина всіх валютних операцій. Учасниками міжнародних валютних ринків є: банки, банкірські будинки, брокерські фірми, транснаціональні корпорації. Інструментами валютних операцій є банківські перекази – поштові й, особливо, телеграфні, у тому числі, з використанням електронної техніки (Рейтер-ділінг, Телерейт), телефаксу і телефону. Хоча в деяких країнах (ФРН, Франція, Японія, країнах Бенілюкса, Скандинавії) збереглися валютні біржі, їх роль незначна і зводиться до фіксації довідкових курсів валют. Починаючи з 70-х років XX ст., деякі операції з валютою знову здійснюються на товарних біржах (наприклад, валютні, ф'ючерсні й опціонні операції – на товарних біржах в Чикаго, Нью-Йорку).

Розвиток європейської інтеграції і досягнення достатньої стабільності валют країн ЄС привели до нової стадії розвитку європейської валютної системи – переходу до єдиної валюти – євро. Слід відзначити, що важливу роль у впровадженні євро відіграв досвід використання ЕСІХ.

Введення в обіг євро означає новий етап у розвитку системи міжнародних фінансів у цілому і європейської валютної системи зокрема.

Міжнародний ринок кредитних ресурсів це специфічна сфера руху коштів між країнами. Кредитні ресурси на міжнародному ринку рухаються на загальновідомих принципах, а саме: обов'язкового повернення коштів, терміновості,  платності  і  забезпеченості.  На міжнародний кредит впливають такі фактори, як: платіжний баланс, розмір процентної  ставки,  вид   валюти,  курс валюти, рівень рентабельності кредитних операцій та ін. Міжнародний кредит виконує такі функції:

забезпечує перерозподіл фінансових ресурсів;

посилює процес нагромадження в рамках світового господарства;

прискорює процес реалізації товарів  (робіт,  послуг) у всесвітньому масштабі.

Міжнародні кредити бувають різних видів, форм і варіантів кредитування.

З інституційного погляду міжнародний ринок кредитних ресурсів є сукупністю установ і організацій, за допомогою яких здійснюється рух капіталів у сфері міжнародних економічних зв'язків. У ролі кредиторів виступають приватні банки, фірми, страхові компанії.

Діяльність міжнародного кредитного ринку тісно пов'язана із світовим ринком цінних паперів.

Міжнародний ринок цінних паперівце теж форма мобілізації капіталів з метою задоволення виробничих потреб. Він набув розвитку у другій половині XX ст., коли було знято обмеження в національних законодавствах на вивіз капіталу.

Міжнародний ринок цінних паперів спеціалізується переважно на емісії цінних паперів (первинний ринок) і їх купівлі-продажу (вторинний ринок). Поряд з ринком іноземних облігацій у 70-х роках XX ст. виник ринок єврооблігацій – облігацій у євровалютах. Найбільше їх випускається у доларах США.

Ринок єврооблігацій – важливе джерело фінансування середньо- і довгострокових інвестицій транснаціональних корпорацій. Держави використовують єврооблігаційні позики для покриття дефіциту держбюджету і рефінансування старих позик.

Міжнародний ринок євроакцій почав розвиватись лише з 1983 р. Усього у світі щорічно обертається акції та облігації на астрономічну суму понад 40 трлн дол. США. Основними фінансовими центрами, де торгують європаперами, є: Лондон, Цюріх, Люксембург.

Ринок євровекселів (з 1981 р.) за обсягом невеликий, включає, в основному, короткострокові єврокомерційні папери і середньострокові векселі. Щоб залучити додаткових клієнтів і збільшити свої прибутки, учасники міжнародного кредитно-фінансового ринку створили ринок фінансових ф'ючерсів, фінансових опціонів і "своп", випускають цінні папери з додатковими страховими умовами.

65. Особливості та роль ЄС у загальносвітовому розвитку

Формування єдиної господарської системи на міжнародному рівні, що вимагає єдиного міждержавного управління, слід вважати економічною інтеграцією. Результатом цього процесу стає ринок, де витрати виробництва стають нижчі порівняно з національними ринками інтегрованих країн.

Процес поступової передачі функцій національної держави в галузі регулювання економіки на наднаціональний рівень, що активно розвивається в Європі, - об'єктивне відображення реалії феномена транснаціоналізації високорозвиненої економіки відносно малих у своїй більшості європейських країн. Не випадково економічна інтеграція просунулася найбільше саме на європейському континенті.

Для багатьох країн стратегічні цілі у сфері економіки стають дуже схожими. Якщо спробувати їх підрахувати, то в концентрованому вигляді вони виражаються в прагненні паралельно домогтися рішення ряду таких найважливіших завдань: забезпечити стабільне економічне зростання; створити економічні умови, які гарантують зайнятість населення і скорочення безробіття; не виходити за рамки низьких темпів інфляції, перетворити це завдання в головне для грошово-кредитної політики країн ЄС; підтримувати високу конкурентоспроможність європейської продукції, використовуючи переваги єдиного ринку, модернізації економіки і її структурної перебудови; розвивати транс’європейські проекти як чисто економічні, так і в зв'язаних сферах (наприклад, освітні); підтримувати «найменш розвинуті регіони»; зберегти відносно високі стандарти рівня життя і соціальних гарантій для населення; у більш загальному плані - підкорити розвиток економіки інтересам індивіда і забезпечити повний розквіт особистості на основі нових науково-технічних можливостей суспільства, поставлених на його службу.

Виходячи з вище позначеного, відмітимо, що існують причини розвитку інтеграційних процесів: Інтернаціоналізація господарського життя,  посилення  міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, переплетення капіталів  та Протиборство центрів суперництва на світових ринках і валютній нестабільності

Європейський Союз у даний час є одним з провідних економічних центрів сучасного світу, які здійснюють вплив на розвиток економічних відносин як на регіональному, так і глобальному рівнях.

Відмітимо, що основною метою ЄС - відірвати економічну модель від національного ґрунту. На це спрямовано рішення органів ЄС, діяльність яких підпорядковується інтересам усього Союзу, але не його окремих країн. Європейське право має безумовний пріоритет над національним правом. Фінансуються і підтримуються проекти, в першу чергу, міжнаціонального трансграничного масштабу. Заохочується співробітництво фірм із різних країн ЄС. Чиновникам ЄС запропоновано «забути» свою національну приналежність і приймати рішення тільки в інтересах усього Союзу. Краще з національних моделей відбирається за допомогою надзвичайно тонкого і всебічного механізму попередніх консультацій і узгодження з усіма зацікавленими сторонами з усіх країн ЄС, що настільки ж важливий у Союзі, як і сам процес прийняття рішень.

56. Міжнародні фінансові інституції

Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку. Окрім МБРР до структури Світового банку входять: Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи Організації Об'єднаних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Згідно зі Статутом, метою створення МВФ було сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримування рівноваги платіжних балансів країн-членів Фонду, вживання системи заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам-членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань. 27 квітня 1992р. Україна стала повноправним членом цієї впливової міжнародної організації.

Політика траншів застосовується тоді, коли кредити Фонду надаються звичайними каналами країнам-членам МВФ у вигляді траншів, або часток, які становлять 25 % квоти відповідної країни у Фонді. Для одержання першого та наступних кредитних траншів країни-члени МВФ повинні продемонструвати серйозні зусилля з подолання ними труднощів, пов'язаних зі станом платіжного балансу.

Механізм розширеного фінансування використовується тоді, коли Фонд підтримує середньострокові програми шляхом домовленості про розширене фінансування країн-членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним балансом, викликаних макроекономічними і структурними проблемами.

У 1944 р. на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі крім МВФ було утворено Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). надає довгострокові кредити під державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ. Так, Міжнародний валютний фонд, головним чином, здійснює контроль за функціонуванням міжнародної валютної системи, валютною політикою і валютними курсами країн-членів МВФ, за дотриманням ними певного кодексу поведінки в міжнародних валютних відносинах, включаючи надання допомоги тим чи іншим країнам у вигляді короткотермінових кредитів у випадку виникнення труднощів, пов'язаних зі станом платіжного балансу. Головним завданням Світового банку є сприяння сталому економічному зростанню, яке веде до скорочення бідності в країнах, що розвиваються, шляхом надання допомоги у зростанні виробництва через довгострокове фінансування проектів і програм розвитку. Статутний капітал МБРР утворюється шляхом підписання країн-членів на його акції та випуск облігацій. Акції розподіляються між країнами-членами відповідно до їх квот у Міжнародному валютному фонді. Першочергові внески до статутного капіталу здійснюються в розмірі 20 % від суми підписання, для створення власних ресурсів Банку, необхідних для здійснення його операцій. Інші 80 % мають бути сплачені за першою вимогою Банку. Значну частину позик МБРР надає з коштів, одержаних від розміщення на ринку капіталів своїх облігаційних позик. Позики МБРР надаються, як правило, на термін 15-20 років і мають п'ятирічний пільговий період.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як філія МБРР у 1960р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надавала безпроцентний кредит на термін до 50 років (з 1986р. термін надання кредитів скорочено до 40 років для найменш розвинутих країн та до 35 років – для інших країн "третього світу"). Погашення кредитів починається з 11-го року після початку їх використання. Кредити надаються урядам та приватним організаціям країн, що розвиваються, без процентів. Кредити МАР призначені найбіднішим і найменш платоспроможним країнам і виділяються з урахуванням розмірів їх території, річного доходу на душу населення, ступеня ефективності економічної політики. Тільки країни з річним доходом на душу населення, що становить менше ніж 1305 дол. США, можуть користуватися позиками МАР. Більшість кредитів МАР надає країнам з розмірами річного доходу на душу населення 800 дол. США або меншими.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була створена в 1959 р. з ініціативи США. Її мета – заохочування розвитку приватних підприємств у країнах, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантії уряду на термін від 5 до 15 років з умовою, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень відсоткових ставок відповідає існуючим на міжнародних фінансових ринках.

Статутний капітал МФК створено з внесків країн-членів. Розмір внесків пропорційний частці їх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки члени МБРР. Свою діяльність МФК здійснює у таких основних напрямках:

•   інвестування приватного сектору (головним чином, країн, що розвиваються);

•   надання комплексних консультаційних послуг урядам і підприємствам у здійсненні приватизації;

•  формування ринку капіталів у країнах з перехідною економікою.

У 1988 р. країни-члени Світового банку створили Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ), яке страхує капіталовкладення від витрат, викликаних некомерційними ризиками. До його складу сьогодні входять 142 країни.

БАГІ доповнює діяльність інших міжнародних страхувальників і пропонує чотири основних типи гарантій: неконвертованість валюти, експропріація, війна та громадянські заворушення, порушення умов контрактів. Неконвертованість валюти – це захист від втрат, які виникли у зв'язку з неможливістю конвертувати місцеву валюту в іноземну для її переведення за межі країни перебування. Експропріація – захист від втрат, які викликані діями уряду країни, перебування у зв'язку з обмеженням або ліквідацією права власності чи контролю над нею, а також права на застраховані інвестиції. Війна і громадянські заворушення – це захист від збитків, заподіяних воєнними діями чи громадянськими заворушеннями, які призвели до руйнування чи заподіяння шкоди матеріальним активам підприємства або до створення перешкод для його діяльності. Порушення умов контрактів – це відмова від зобов'язань за контрактом з одержувачем гарантій або його порушення з боку уряду країни перебування, коли: одержувач гарантій не має можливості звернутися до суду чи арбітражного суду для розгляду позову про відмову від контракту або порушення його умов; рішення суду не приймається в розумні терміни; таке рішення не може бути виконано.

Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) заснований у 1966 р. і призначений для сприяння зростанню потоків міжнародних інвестицій шляхом надання послуг з арбітражного розгляду і врегулювання суперечок між урядами й іноземними інвесторами; надання консультативних послуг; проведення наукових досліджень; надання інформації про інвестиційне законодавство. Послугами МЦВІС сьогодні користуються 119 країн-членів цієї організації.

Основним мотивом вступу країн до МВФ і Світового банку є можливість одержати зовнішні кредити та позики на більш сприятливих умовах порівняно з тими, що існують на міжнародних валютних ринках, як додаткові важливі валютні ресурси для врегулювання своєї заборгованості, для забезпечення рівноваги платіжного балансу. Крім того, ці країни можуть брати участь у конкурсних проектах зі спорудження різних об'єктів у інших країнах, що також відкриває додаткові можливості

58. Сутність та складові фінансової безпеки держави

Фінансова безпека держави — це ступінь захищеності фінансових інтересів держави, стан фінансової, грошово-кредитної, бюджетної, податкової, валютної, банківської, інвестиційної, митно-тарифної, розрахункової та фондової систем, що характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, спроможністю держави ефективно формувати та раціонально використовувати фінансові ресурси, достатні для задоволення її потреб, шляхом виконання зобов'язань і забезпечення соціально-економічного розвитку.

Отже, система фінансової безпеки відіграє роль надсистеми, одночасно вона є і підсистемою економічної безпеки держави (яка, у свою чергу є складовою національної безпеки держави та міжнародної економічної безпеки). 

Фінансова безпека держави значною мірою визначається характером формування державного та місцевих бюджетів, станом її платіжного балансу, співвідношенням грошей в офіційній і тіньовій економіці, ступенем повернення грошей, що перебувають в обігу, до банків, рухом валютних коштів.

62. Особливості фінансової системи США, особливості її функціонування на  сучасному етапі

Сучасна система державних фінансів США включає в себе: фінансову систему федерації; фінансову систему штатів; фінансову систему місцевих підрозділів; спеціальні фонди.

Бюджетний рік федерального уряду починається 1 жовтня й завершується 30 вересня наступного року, а у більшості штатів - з 1 липня і завершується 30 червня наступного року. При цьому понад половини штатів практикує складання бюджетів на два роки. У більшій частині місцевих адміністративних одиниць бюджетний рік співпадає з календарним.

Центральне місце у системі державних фінансів США займає федеральний бюджет.

У доходах федерального бюджету домінують прямі податки, у доходах штатів - непрямі, у доходах місцевих органів - помайнові податки. Федеральний бюджет США крім видатків за кошторисами міністерства оборони включає витрати, що здійснюються за іншими поточними й довгостроковими військовими програмами уряду (витрати за кошторисами федерального управління енергетичних досліджень й розробок по створенню нових видів термоядерної зброї, за кошторисом закладів, що займаються питаннями забезпечення запасів стратегічної сировини й матеріалів та ін.)

Витрати по втручанню в економіку включають фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), сільського господарства, енергетики, промисловості, транспорту, зв'язку, освоєння й охорони природних ресурсів і навколишнього середовища, розвитку дорожнього, міського, комунального і житлового господарства. Особливим різновидом витрат по втручанню в економіку є витрати уряду, пов'язані зі сприянням приватному сектору економіки. Важливу роль у даній групі витрат грає фінансування НДДКР, значна частина яких здійснюється в рамках військових програм.

Втручання держави в сферу сільськогосподарського виробництва сприяє зміцненню позицій приватних агропромислових об'єднань і значних капіталістичних фермерських господарств.

Значною статтею бюджетних витрат є витрати, пов'язані з дорожнім господарством. Федеральний уряд фінансує дорожнє будівництво в основному за рахунок надання цільових дотацій владі штатів і місцевої влади.

Значні бюджетні витрати на соціальні потреби. Федеральні асигнування на потреби освіти в основному використовуються для надання цільових дотацій штатам і місцевим органам на фінансування державних початкових, середніх і вищих навчальних закладів; деяка сума коштів розподіляється між приватними навчальними закладами, витрачається на професійно-технічне навчання і науково-дослідні роботи у галузі освіти.

У США медичне обслуговування ставиться до сфери приватного підприємництва.

Витрати на керування (витрати на утримання центральних законодавчих, виконавчих і судових органів) у США систематично зростають. До цих витрат варто віднести і витрати на утримання управлінського апарату функціональних федеральних міністерств і відомств.

Дохідна частина бюджету формується в основному за рахунок податкових і інших обов'язкових платежів - біля 90 %. При цьому в складі податкових прибутків частка платежів, вироблених приватнокапіталістичними компаніями у вигляді прямих податків знижується. Біля 70 % податкових прибутків бюджету дають прямі податки і збори і біля 30 % - непрямі.

Податок на прибуток корпорацій по обсягу надходжень значно поступається прибутковому податку з населення, і його фіскальна роль постійно змінюється. У США діє прогресивна шкала податкових ставок. Законодавство передбачає для корпорацій спеціальну систему пільг.

Внески на соціальне страхування складають особливу, дуже значну і динамічну групу прибутків федерального бюджету. Платниками є особи, що працюють по найманню (робітники та службовці), особи вільних професій, підприємці.  Неоподаткований мінімум при стягуванні зазначених податків не застосовується.

Важливе місце в системі державних фінансів належить довірчим, кредитним і іншим спеціальним фондам. Найбільш значними є фонди соціального страхування, керування якими покладено на федеральні.

До основних загальнонаціональних систем Фондів соціального страхування і забезпечення можна віднести страхування по старості, із нагоди втратити годувальника і страхування здоров'я. Крім того, існує страхування по безробіттю, по тимчасовій непрацездатності і, нарешті, система державної помочі старезним, інвалідам і нужденним. На додаток до цього є дуже урізані системи сімейної допомоги, що частково фінансуються федерацією, але перебувають у віданні влади штатів і місцевих органів.

Право на одержання пенсії по старості в повній сумі виникає лише в осіб, що досягли 65 років і мають необхідний стаж страхування. Допомоги по страхуванню здоров'я виплачуються особам по досягненні 65 років.

Найбільше значними в складі витрат бюджетів штатів є витрати на освіту, дорожнє будівництво й утримання доріг, соціальне забезпечення, охорону здоров'я, освоєння природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, утримання поліції й інших каральних служб, законодавчих, виконавчих і судових органів, адміністративно-управлінського апарату.

63. Фінансова система Великобританії, її склад і механізм функціонування

після другої світової війни одержала подальший розвиток у напрямку більш активного втручання держави в економіку країни і соціальні процеси. В даний час фінансова система включає чотири ланки: державний бюджет; позабюджетні спеціальні фонди; фінанси місцевих органів влади; фінанси державних корпорацій.

Головною ланкою є державний бюджет, йому належить основна роль у забезпеченні політичних і економічних умов відтворення виробничих відносин капіталізму. Через державний бюджет перерозподіляється близько 40% національного доходу країни. У той же час у загальнодержавних витратах значне місце займають місцеві бюджети.

Державний бюджет Великобританії складається з двох частин: консолідованого фонду і національного фонду позик. Основна частина ресурсів проходить по Консолідованому фонді, що являє собою рахунок поточних надходжень коштів і їх витрати. Національний фонд позик це бюджет капіталовкладень.

Для державного бюджету Великобританії характерна хронічна дефіцитність.

Основними витратами в державному бюджеті є витрати на оборону, по втручанню в економіку, на соціальні потреба, субсидії місцевим органам влади і на утримання державного апарата. На військові витрати припадає близько 30% усього бюджету.

Основна частина прибутків державного бюджету ( 90 %), формується за рахунок податків. Відсотки по кредитах, наданих націоналізованим галузям і місцевим органам влади, прибуток емісійного департаменту Банку Англії і деякі інші надходження складають незначну частину прибутків. У Великобританії стягаються такі прямі податки: прибутковий податок; - податок із прибутку корпорацій; - податок на прибутки від видобутку нафти; - податок на приріст капіталу; - податок на передачу капіталу.

Основними непрямими податками є: - ПДВ; - акциз; - мита. Серед непрямих податків усе зростаючу роль грає ПДВ - на його частку припадає близько 50% усіх непрямих податків; їм оподатковується різноманітний асортимент національних і імпортних товарів першої необхідності. Значні надходження дають акцизи на пальне, тютюн, пиво і спиртні напої.

У Великобританії нараховується більш 80 значних спеціальних урядових фондів: фонд національного страхування; пенсійні фонди державних підприємств; зрівняльний валютний фонд (для підтримки курсу фунта стерлінгів); фонд Департаменту гарантії експортних кредитів; фонд національної корпорації по розвитку наукових досліджень і тощо. Найважливіше значення має фонд національного страхування, він створюється за рахунок внесків трудящих, підприємців і державних дотацій, внеску трудящих у цей фонд являють собою відрахування з заробітної плати.

64. Склад і особливості функціонування фінансової системи Франції

Сучасна фінансова система Франції, що відрізняється багатоланковістю, включає: загальний бюджет, спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, соціальні фонди, місцеві фінанси, фінанси державних підприємств.

Уряд використовує ланки фінансової системи для стимулювання суспільного відтворення, рівномірного розміщення продуктивних сил у країні, соціального маневрування. Державний бюджет у цілому не затверджується законодавчою владою. Щорічно він складається як допоміжний документ, що механічно об’єднує загальний бюджет, численні спеціальні рахунки казначейства і приєднані бюджети. Доходи і витрати бюджету поділяються на дві частини:

  •  операції остаточного характеру, тобто звичайні поточні витрати,
  •  операції тимчасового характеру. Переважна частина витрат і доходів проходить по першому розділу державного бюджету.

Витрати бюджету підрозділяються по відомчій класифікації, а також по функціональній ознаці на поточні і капітальні.

Військові витрати включають прямі військові витрати.

Витрати на економіку включають державні капіталовкладення на поточне фінансування державних підприємств і ряду галузей приватного сектора, витрати на науку. Їх частка в державному бюджетні досягає 25-35% усіх витрат.

Значну фінансову допомогу одержують приватнокапіталістичні підприємства у формі державних замовлень, субсидій, дотацій, а також пільгових кредитів. В останні роки прийнято кілька цільових програм в області НІОКР, пов'язаних із загальними задачами національного розвитку. Витрати на соціальні потреби (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення) відносно знижуються. Витрати на управління охоплюють витрати, пов’язані з утриманням парламенту, а також всіх органів виконавчої влади. У цілому ці витрати складають близько 12 % усіх витрат державного бюджету.

Доходи державного бюджету формуються за рахунок податків, коштів державних підприємств, позик і інших надходжень.

Головним доходом 6юджету є податки. Вони складають у бюджеті 95% і більше. Для податкових надходжень характерне швидке зростання, що випереджає по своїх темпах національний доход і приріст населення. В даний час через державні податки і податки інших ланок фінансової системи перерозподіляється близько 50 % національного доходу. Співвідношення непрямих і прямих податків у державному бюджеті складає 60:40, у місцевому – 55:45.

У країні діють 3 види непрямих податків - акцизи, мита, фіскальні монопольні податки.

Важливою ланкою фінансової системи Франції є спеціальні фонди. До них належать: спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, фонди фінансово-кредитних установ, соціальні фонди.

Соціальні фонди охоплюють фонд страхування через хворобу, інвалідність і материнство, пенсійний фонд, фонд допомоги сім’ям, Національний фонд допомоги безробітним і деякі інші. Ці фонди автономні і не включаються в державний бюджет. Джерелом їх коштів є внески підприємців - близько 60 %, застрахованих - близько 18 %, надходження держави - 20 %, а також інші доходи. Центральне місце в соціальних фондах займає пенсійний фонд призначений для виплати пенсій за віком. На його частку припадає близько 40 % усіх витрат.

66. . Основні характеристики (аспекти) створення і розвитку ЄС

Європейська економічна інтеграція у своєму розвитку включає кілька етапів.

1. Зона вільної торгівлі (50-60-і рр. XX ст.) - найпростіша форма, у рамках якої відзначаються торгові обмеження між країнами, насамперед мита. Відносно третіх країн кожна держава проводить самостійну торгову політику.

2. Митний союз (70-80-і рр. XX ст.) - встановлюється єдиний зовнішньоторговельний бар'єр (тариф) і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики відносно третіх країн. Він доповнюється платіжним союзом, що дозволяє забезпечити взаємну конвертованість валют і функціонування єдиної розрахункової грошової одиниці (ЕКЮ, з 1999 р. - євро).

3. Загальний ринок (80- 90-і рр. XX ст.) забезпечує поряд з вільною взаємною торгівлею і єдиним зовнішньоторговельним тарифом переміщення капіталу і робочої сили, а також узгодження економічної політики.

4. Економічний, політичний і валютний союз (90-і рр. - теперішній час) - вища форма інтеграції, що поєднує всі перераховані вище форми з проведенням загальної економічної і валютно-фінансової політики, зі створенням системи міждержавного регулювання соціально-економічних процесів.

Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) - найбільш розвинуте регіональне інтеграційне угруповання країн Західної Європи; функціонує з 1 січня 1958 р. на основі Римського договору, підписаного в березні 1957 р. шістьма країнами - ФРГ, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом. З 1973 р. у ЄЕС увійшли Великобританія, Ірландія, Данія, з 1981 р. - Греція; з 1986 р. - Португалія та Іспанія.

Рада міністрів - законодавчий орган (принцип консенсусу з липня 1987 р. замінений принципом кваліфікованої більшості із вступом у силу Єдиного європейського акта; у 50 комітетах працюють посли країн-членів). Останнім часом звичайними стали засідання галузевих міністерств. Рада у своїй діяльності спирається на Комітет постійних представників, що готує матеріал до засідання Ради і координує попередню роботу робочих груп. Великобританія, ФРН, Італія і Франція мають у Раді по 10 голосів, Іспанія - 8, Бельгія, Греція, Нідерланди, Португалія - 5, Австрія і Швеція - 4, Ірландія і Фінляндія - 3, Люксембург - 2 голоси.

Комісія ЄС (КЄС) - виконавчий орган, складається з 20 членів (Великобританія, ФРН, Італія, Франція - по 2 чол.) і голови, які призначаються 15 представництвами за спільною згодою і за схваленням Європейського парламенту. Тільки Комісія має право подавати на затвердження Раді міністрів проекти законів.

Європейська комісія була реформована 2004 р. План її голови Романо Проді, представлений у Брюсселі 18 червня 2001 р., передбачає значну зміну принципу роботи виконавчого органу ЄС з метою забезпечення більшої її ефективності перед розширенням ЄС на схід.

Європейський парламент - консультативний орган, контролює діяльність КЄС і Ради міністрів, затверджує бюджет ЄС, його повноваження розширені відповідно до Маастрихтського договору. Депутати Європейського парламенту (626 депутатів) обираються в ході прямих виборів на п'ятирічний термін, засідання парламенту проходять один раз на місяць у Страсбурзі в Палаці Європи.

Суд ЄС - вищий судовий орган за дотриманням правових норм, складається з 15 суддів. Він стежить за дотриманням права з інтерпретації і застосуванням норм договорів. Суд дозволяє суперечки між державами-членами, між органами, співтовариствами і приватними особами, готує експертні висновки і відповідає за попередні рішення (за клопотанням національного суду).

67. Організація, структура і динаміка союзного бюджету

Владні повноваження в ЄС, як і функції управління, розподіляються за принципом субсидарності. А саме: кожному рівню ієрархії надаються тільки ті компетенції, які необхідні для вирішення проблем цього рівня. Центр втручається у вирішення питань локального характеру тільки тоді і тільки в такій мірі, коли вони не можуть бути вирішені на місцях.

До 1970 р. країни-члени ЄС за рахунок коштів своїх бюджетів робили внески в загальний бюджет. З квітня 1970 р. він має у своєму розпорядженні власні кошти незалежно від країн, що входять у нього. Цей факт надає адміністративним органам ЄС великий ступінь незалежності. Сьогодні бюджет ЄС становить 100 млрд. дол.

Доходи союзного бюджету складаються з: ввізних мит, які компенсують різницю в цінах на сільськогосподарські продукти в країні-імпортері і на зовнішньому ринку, крім мита Європейського об'єднання вугілля і сталі, певної частини відрахувань від податку на додану вартість та інші кошти.

Починаючи із середини 80-х рр., ці доходи вже не могли покривати постійно зростаючі витрати, і після тривалих переговорів у лютому 1988 р. на нараді глав урядів країн-членів була прийнята нова система фінансування ЄС.

Відповідно до цієї системи на кошти бюджету ЄС виділяється 1,2-1,3% валового суспільного продукту всіх держав, що відповідає значному (майже 20%) збільшенню бюджету цієї організації.

Видаткову частину Європейського Союзу становлять такі витрати: (у 1999 р. бюджетні витрати 15 країн становили 47% ВВП):

субсидії та інші витрати по сільському господарству (приблизно 73%);

субсидії на впровадження в життя регіональної політики, тобто на надання фінансової підтримки менш розвинутим регіонам, наприклад, Південній Італії, Португалії і т.д.(5,8%);

витрати із субсидування наукових досліджень та дослідно-конструкторських розробок, кошти, які виділяються на енергетику, промисловість і транспорт (2,6%);

економічна допомога країнам, що розвиваються (3,8%);

адміністративні витрати (4,7%);

інші витрати (4,4%).

Постійне зростання витрат сільського господарства призвело до того, що в останні роки витрати ЄС перевищили його доходи. Англійський уряд, частково погодивши дане питання з іншими країнами-членами - ФРН, Бельгією, Голландією, намагається обмежити розмір цих субсидій на користь вільнішої зовнішньоторговельної політики в галузі сільського господарства. Такого роду протиріччя вирішуються звичайно на зустрічах у верхах.

68. Організація оподатковування в ЄС, напрямки гармонізації податкового законодавства

Можна виділити кілька загальних напрямків податкової політики, проведених в останнє десятиріччя в європейських країнах і які мають регулюючий характер. Напрямки податкової політики Європейських країн:

Зниження податкових ставок при одночасному скороченні податкових пільг з метою стимулювання

Регулювання зовнішніх ефектів, наприклад, стимулювання споживання екологічно чистіших видів палива

Зменшення прогресивності і перехід до помірковано пропорційного оподатковування доходів

Стимулювання окремих пріоритетних секторів економіки, зокрема, дрібного бізнесу, внутрішньофірмових досліджень і розробок, а також створення

Підвищення, відповідно до концепції нейтральності, ролі непрямих податків

Найбільш гострою для європейських країн проблемою є високий рівень безробіття, обумовлений, відповідно до розповсюдженої думки, надмірним податковим тягарем. У Європі в середньому податки становлять близько 40% ВВП, а рівень безробіття досягає 10%, при цьому в США і Японії, де податковий тягар не перевищує 30% ВВП, безробіття майже в два рази нижче.

Прийняті або запропоновані на розгляд Ради ЄС заходи стосуються тільки принципів системи оподатковування і податкової бази, процентна ж ставка, як більш гнучкий елемент, залишається в підпорядкуванні національної влади. Зусилля органів ЄС зосередилися на 2-х головних напрямках: на гармонізації ставок ПДВ і впровадженні акцизних зборів; на уніфікації податків на доходи від цінних паперів і депозитів у банківських установах.

У більшості європейських країн максимальні надходження в бюджет забезпечують особисті прибуткові податки, при цьому в Данії за рахунок цього податку формується більше половини всіх податкових надходжень.

Податки на прибуток корпорацій становлять значно меншу, в порівнянні з особистими прибутковими податками, частку державних доходів. Європейські країни можна розділити на три групи в залежності від діючих у них систем оподаткування прибутку, які розрізняються за способами оподатковування частки, що розподіляється, і частки, що не розподіляється:

  1.  у Нідерландах, Швеції, Швейцарії, Люксембурзі та Іспанії діє класична система, відповідно до якої частина прибутку, що розподіляється, і частина прибутку, що не розподіляється, обкладаються за єдиною ставкою, що призводить до подвійного оподатковування доходу (ця система також діє в США, Австралії і Новій Зеландії);
  2.  у Великобританії, Франції, Канаді, Бельгії, Данії, Ірландії, Італії застосовується так звана система умовного нарахування, при якій до всього прибутку застосовується єдина ставка податку, але при виплаті дивідендів сплачена компанією частка податку акціонерам компенсується (нині ця система зазнає серйозної критики, оскільки, з одного боку, надає можливості для маніпуляцій з акціями і дивідендами, з іншого боку, створює перешкоди
    для діяльності ТНК);
  3.  в Австрії, Фінляндії, Греції і Норвегії вищеназвані частини
    прибутку обкладаються за різними ставками, аналогічна система
    використовується в Японії.

ФРН складно віднести до якої-небудь групи, оскільки тут застосовується комбінована система: ставки податку на частини прибутку різні, але при цьому кінцеві акціонери одержують компенсацію при розподілі дивідендів.

Значну частину державних доходів у всіх країнах формують непрямі податки - ПДВ і акцизи. Цей вид податків домінує в Ісландії, Ірландії і Португалії. Висока роль податку на додану вартість, що діє у всіх країнах ЄС, є характерною рисою європейських податкових систем.

З 1977 р. у ЄС ПДВ нараховується за єдиною системою, хоча зберігається значна диференціація за кількістю і рівнями ставок. Значно більша розбіжність існує в акцизах, особливо - на вино і алкогольні напої.

У світовій практиці непрямі податки стягуються на підставі двох принципів: принципу країни походження, і принципу країни призначення. Перехід з 1997 р. до принципу країни походження в торгівлі продуктами власного виробництва тісно пов'язаний зі скасуванням митного контролю на внутрішніх кордонах Союзу.

69. Перспективи інтеграції фінансів в державах ЄС

Винятково важливою особливістю європейської інтеграції є перерозподіл ресурсів серед країн-членів ЄС. Воно стало можливим завдяки зростанню бюджету ЄС до нинішніх, нехай і скромних показників, що складають 1% ВВП Євросоюзу.

Перерозподіл фінансів придбало особливу важливість, коли в ЄС почали вступати відносно бідні країни. Після розширення 2004 року, розходження в рівні економічного розвитку серед країн-членів ЄС різко зросли. Якщо підрахувати показники зробленого національного продукту на душу населення, то 12 країн ЄС з нинішніх 25 перевищують середній рівень, у той час як 13 країн мають показники нижче, а часом і вдвічі нижче середнього. З прийняттям Болгарії і Румунії в 2007 році, у ЄС-27 нижній рівень добробуту буде складати всього 34-35 % від середнього по Союзі.

Перерозподіл коштів у ЄС проводиться з розрахунком на багаторічну перспективу. Фінансова вага проблем і викликів, пов'язаних із процесом розширення, повною мірою  проявиться в 2007-2013 роках. Сценарії, розроблені незалежними дослідницькими групами до лютого 2004 року, коли були опубліковані плани Європейської Комісії на 2007-2013 роки, враховували широкий набір можливостей, включаючи радикальні реформи сільськогосподарського сектора і витрат на проведення політики єдності. З появою же публікації Комісії на цю тему, фокус дискусії змістився на обговорення розмірів бюджету ЄС.

Нижче приведені три помірних і два радикальних сценарії перерозподілу засобів серед країн-членів ЄС на період 2007-2013 років. Ці сценарії відбивають ту дискусію, що розгорнулася щодо розмірів бюджету Євросоюзу, можливої позиції по фінансових питаннях країн-членів ЄС, ефективності трансфертів усередині Співтовариства і напрямку раніше початих реформ.

Перший сценарій ідентичний пропозиціям Єврокомісії. Він відштовхується від нинішньої (2000-2006 рр.) структури витрат. Витрати, спрямовані на підвищення конкуренції в Європі вважаються першочерговими. Ще один важливий елемент - це впровадження механізму загальної корекції для рішення фінансових проблем.

Другий сценарій припускає, що переможе точка зору країн-донорів, що пропонують обмежити бюджет ЄС 1% від його ВВП. У ньому, як і у всіх інших сценаріях, передбачається, що прямі дотації фермерам і адміністративні витрати зменшуватися не будуть, як не занадто вигідні і важко піддаються скороченню.

Третій сценарій стосується розмірів бюджету ЄС, являє собою компроміс між пропозиціями Єврокомісії і країн-донорів. Структура витрат подібна першому і другому сценаріям.

Четвертий і п'ятий сценарії описують шлях радикальних реформ. Четвертий сценарій під девізом "більше конкуренції", залишає витрати на "розвиток ЄС" такими ж, як пропонує Єврокомісія. Необхідні скорочення витрат проводяться за рахунок бідних країн. У цьому сценарії пропонується зменшити витрати на "підтягування" бідних країн-членів до рівня багатих на третину від того рівня, що зараз пропонується Європейською Комісією. Скорочення програм, спрямованих на проведення "політики єдності" досягне 42 мільярдів у 2013. У 2013 році витрати по них складуть приблизно половину від рівня 2006 року, тобто  року, що передує вступу в ЄС Болгарії і Румунії.

У п'ятому сценарії, за назвою "більше єдності", витрати на проведення цієї політики залишаються без змін, а зменшуються витрати на "розвиток ЄС". Лише в цьому проекті упор робиться на перерозподіл фінансів на користь бідних країн і регіонів. Частка незмінних статей витрат (у всіх сценаріях вона містить у собі витрати на адміністрування і керування) складає 80% бюджету, запропонованого на 2007 рік Європейською Комісією. Це означає, що інші статті повинні "піти під ніж" у випадку урізування бюджету до 1% ВВП Союзу. Аналіз витрат на сферу керування показує, що в перші роки витрати на неї практично не будуть зменшуватися. Після 2007 року ситуація почне повільно мінятися і відносна вага платежів фермерам і бідним країнам буде зменшуватися, а витрати на розвиток почнуть зростати.

 




1. . Исторические предпосылки предопределяющие развитие и перспективы права в России сложны и противоречивы
2. Реферат- Правовое регулирование банкротства в РФ
3. Реферат- Товарное производство
4. Основные понятия в терминологии БЖД
5. Системы линейных алгебраических уравнений
6. Системы связи ВМФ
7. МЫСЛЬ 1979 РЕДАКЦИИ ФИЛОСОФСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ Мееровский Борис Владимирович род
8. Дипломная работа- Коррекция и развития свойств внимания у детей младшего школьного возраста
9. Леонтьева СЖО БЛАНК ДЛЯ ОТВЕТОВ ИНСТРУКЦИЯ- Вам будут предложены пары противоположных утверждений
10. Книга Семи Дорог - Эксмо; Москва; 2013 ISBN 9785699629978 Аннотация Давнымдавно три сильнейших темных маг
11. Утверждаю Согласовано Проректор по УМР Г
12. Волгоградский государственный медицинский университет Министерства здравоохранения Российской Феде.
13. 1Доказать признак Лейбница сходимости знакочередующегося ряда; оценка суммы и остатка такого ряда
14. Освоение новых видов наружных отделочных работ на складе
15. История становления и развития субъектов оперативно-розыскной деятельности
16. методическое пособие для студентов исторического факультета
17. О ратификации Договора о Таможенном кодексе Таможенного союза
18. Реализация алгоритма обратной трассировки лучей для моделей с большим числом полигонов
19. 50 метров от колонны всегда высылается дозор из двухтрех человек
20. Реферат Вирусы