Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 4. Філософія доби Нового часу
План
Недоцільно шукати чітку межу між філософією Ренесансу та Нового часу, оскільки в період формування філософських систем Бекона та Декарта, в Італії та Європі ще звучать ідеї Ренесансу. У цей період центр економічного розвитку переміщується в Англію Голландію та Францію
У др. пол. XVст., за часів правління Єлизавети І, Англія стає значною колоніальною та торговою державою, що веде до розвитку мануфактури та виникненню нових суспільних відносин. Економічна діяльність, інтереси реального практичного життя ведуть цей суспільний прошарок до орієнтації на дійсне пізнання світу, зокрема природи, до орієнтації на знання, яке не було б засноване на цитатах з Біблії чи на схоластиці Аристотеля, а спиралося б на практичний досвід.
Проблематику філософії Нового часу визначили такі чинники як наукова революція XVI- XVII ст, та формування буржуазного громадянського суспільства XVIIІст.
На першому етапі панує гносеологія, на другому етапі, епоха Просвітництва – панує соціально-політична проблематика.
Наукова революція формується від праці Коперніка “Про обертання небесних сфер” до праці Ісаака Ньютона “Математичні засади натуральної філософії”.
Особливості наукової революції:
1. Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого
2. Піднесення досвіду до рангу експерименту
3.Проголошення математики мовою науки
Чільне місце у філософії – XVIIст. посідала гносеологія. Це метод Ф.Бекона та “Роздуми про метод” Декарта, які мали намір пояснити механізм формування загальних наукових істин і розробити метод ефективного відкриття цих істин
Завдяки науці світ перетворюється на об’єкт, який потребує “очищення” його від суб’єктивних якостей (вимірів, смислів). Себто, річ треба визначати через експеримент, коли суб’єкт виключається із взаємодії речей. Перетворення речей на об’єкт відбувається паралельно з перетворенням цих речей на об’єкти технологічних маніпуляцій, так як світ є речовиною, масою, енергією. Людина ж стає суб’єктом пізнання. Виникає поняття “свідомість” (Декарт), якому приписуються пізнавальні (гносеологічні) властивості. При цьому, як і об’єкт “очищувався” від суб’єктивних домішок, так і свідомість філософи намагалися “очистити” від усього, що може викривити процес пізнання – від вірувань, авторитету, недостовірних фактів.
2. Протистояння матеріалізму та ідеалізму. Матеріалісти вважають субстанцією матерію, природу, ідеалісти – Бога, душу.
4. Протистояння раціоналізму – віра у всемогутність наукового пізнання та ірраціоналізму –обмеження наукового пізнання на користь релігії (Бльоз Паскаль).
Ф.Бекон (1561-1626) був філософом ери промисловості, віруючи в те, що знання має приносити свої плоди в практиці, що наука має служити промисловості. В 16 років він уже навчався у Кембріджському університеті, де вперше зрозумів, що філософія Аристотеля «хороша только для научных диспутов, но она бесплодна в том, что касается конкретной пользы для жизни людей» . Він закінчує школу юриспуденції, що було необхідно для подальшої кар єри. Веде активну політичну діяльність, публікує свій “Новий Органон”, який повинен був замінити “Органон” Аристотеля.
З Беконом в історії Заходу виникає “нова інтелектуальна атмосфера”. Він досліджує: - функцію науки в житті та історії людства; - формулює етику наукового дослідження всупереч магічному менталітету; - пробує сформулювати теоретичні основи нової техніки; - закладає фундамент сучасної енциклопедії наук, яка стала одним з найбільш важливих діянь європейської філософії.
Дві головні тези Бекона: знання – сила, наука – служниця природи. Тут він заперечує магічну традицію Відродження, говорячи про те, що магія – це інструмент володарювання над іншими людьми; істинне ж знання приносить людям користь. Істина дочка часу, а не авторитету. Отже, настав час замінити “філософію слів” “філософією справи”.
Поняття істинної індукції. Хибна індукція – це аксіоми традиційної філософії виводяться шляхом довільного переходу від небагатьох приватних випадків до загальних висновків. Істинна індукція – рух до основних принципів через проміжні аксіоми, постійно контролюючи себе за допомогою досвіду. Цей шлях людство має пройти, щоби замінити культуру історико-літературного типу науково-технічною цивілізацією. (“Велике відновлення наук” – не було завершене).
У чому ж полягає “відновлення наук”? У новій цілі для науки – у” відкритті форми природи, природної відмінності, джерела еманації”.
Бекон погоджується з Аристотелем у тому, що “істинне знання є знання причин”, але з цих причин “цільова найменш корисна для науки, скоріше, вона руйнує останню”. Дієва причина й матерія, віддалені від процесу формотворення, себто фони причини зовнішні, малоцінні для дієвої науки.
Отже, залишається формальна причина: “Человек, знающий формы, может получить результаты, которых никогда не давали ни естественные изменения, ни случай, ни опыт». Знати форму різних речей, означає проникати у глибинні тайни природи, стати її володарем. Таких тайн небагато.
Що ж таке форми? Бекон розрізнює “прихований процес” і “прихований схематизм”. У Бекона йдеться не про міру чи ступінь видимих процесів, а про постійний процес, який здебільшого втікає від наших відчуттів.
“Прихований схематизм” – це структура природи (анатомія органічних тіл), сутність природного явища; у той час як “прихований процес” можна розглядати як закон, який керує й продукує явища. Зрозуміти форму – означає зрозуміти структуру явища і закон його протікання. Події відбуваються відповідно до законів, у науках дії той же закон. А той, хто знає форму, може виявити єдність природи навіть у самих несхожих матеріях. Тому за розкриттям форми слідує істина спостереження і свобода дії. Ці здогадки Бекона стали предтечею появи біохімії й навіть сучасної атомної фізики.
Теорія “ідолів”. Бекон визначає 4 –і типи ідолів, підкреслюючи, що розрізняти ідоли необхідно для того, щоби звільнитися від них, оскільки останні є перепоною у пошуках істини. Та найкращий спосіб позбавлення від них людського розуму – наповнення розуму аксіомами і концептами, які вироблені за допомогою правильного методу, істинної індукції.
1. “Ідоли(привиди) роду” – схильність розуму спрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми
2. “Привиди печери” – відхилення індивідуального розуму, власна печера (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини.
3. “Привиди площі чи ринку” – підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов’язані зі вживанням слів на означення неіснуючих рече (доля, вічний двигун). “Слова насилуют разум, мешая рассуждению, увлекая людей бесчисленными противоречиями и неверными заключениями». Люди вірять, що володарюють над словом, та буває так, що слова виступають проти розуму, а саме це й робить філософію бездіяльною.
4.“привиди театру” – викривляюча дія хибних вчень та філософських теорій.
У схоластиці та у вченні Аристотеля основним методом була – дедукція, Бекон пропонує метод індукції, доповненої пошуком негативних випадків. Індукція – це рух від одиничного до загального, напр., фіксуючи, що кожний конкретний метал є електропровідником, доходимо висновку, що “всі метали – електропровідники”. Недолік індукції полягає у тому, що вона рідко буває повною, а це призводить до таких курйозів – “всі лебеді білі”. Отже, судження, отримані через індукції слід перевіряти експериментально.
Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей, але не був крайнім емпіристом. Він розмежовує: досвід плодоносний і світлоносний, надаючи великого значення першому, себто практичній користі дослідження. Та він не абсолютизує ролі практичної користі, вказуючи на важливість світлоносних досвідів, безпосередніх теоретичних досліджень для більш глибокого пізнання предмету.
Метод індукції передбачає послідовне проходження 5-ти етапів дослідження, кожен з яких фіксується у відповідній таблиці.
Таблиці: 1 – присутності (перераховуються усі випадки, де зустрічається явище); 2. – відхилення чи відсутності; 3 – порівнянь чи ступенів9співставлення збільшення чи зменшення даного ознаки в одному й тому ж предметі); 4 – відкидання(виключення окремих випадків, які не зустрічаються у даному явищі, не типові для нього); 5 – “збір плодів”(формулювання висновку на основі того загального, що є у всіх таблицях).
Бекон ілюструє свій метод на прикладі аналізу тепла, але він може примінятися до будь-якого емпіричного дослідження у конкретних науках.
Томас Гоббс. Народився у 1588 р, коли Англія розгромила іспанський флот (Велику армаду), він є сучасником вищих стадій розвитку Англійської революції. Себто, політичне життя того часу вплинуло на формування філософського мислення Гоббса. Він закінчує університет, де вивчає теологію та античну філософію, подорожує по Європі. Третій візит(1631-1637) найбільше вплинув на формування його поглядів, оскільки він встановив особисті контакти з відомими вченими того часу (Гассенді, Галілей). Звідси його механістичний світогляд(об єктивні якості властивостей тіл , які підлягають кількісному виміру).
У цей час загострюються суспільні протиріччя в Англії, що й спонукає Гоббса на соціально-політичну проблематику У 1640 р видається його перша робота – “Елементи законів”, де він виступає як захисник монархії.
Потім була еміграція до Франції, де виходить робота (1642) з філософсько-політичною проблематикою – “Про громадянина”, а у 1651р. – “Левіафан”. Тут він відстоює свої переконання про корисність сильної централізованої влади, хоча є й критичні замітки з приводу духовенства та роялістської еміграції; тут можна зустріти ідеї про можливість примирення з наслідками революційних подій у Англії. Це призводить до того, що від Гоббса відвертається більшість роялістської еміграції.
Він повертається до Англії, де продовжує працювати над своєю філософською системою: “О теле”, “О человеке”, які доповнюють трактат “Про громадянина” – ця трилогія є вершиною його філософських, соціальних та політичних поглядів.
Після його смерті у 1679р. працю “Левіафан” публічно спалюють в Оксфордському університеті.
Гоббс розуміє раціональне пізнання як спирання на чуттєвий досвід (тут він близький до Бекона) та він спирається також на європейську думку, і перш за все на раціоналізм Декарта. Себто, Гоббс вважає відчуття головним джерелом пізнання, однак він не зупиняється на констатації фактів, але й бачить сенс пізнання у раціональному виявленні причин. Він підкреслює, що філософія має спиратися на розум як на тверду основу.
Гоббс, говорячи, що лише наукова філософія осягає дійсну істину, долає теорію подвійної істини (пізнання, що спирається на віру, не може дати дійсної істини). Стосовно істини, то він вважає її властивістю наших суджень про речі, але ні в якому разі не тим, що належить самим об’єктам (і може бути пізнано відчуттями), і не тим, що спирається на одкровення чи вроджену інтуїцію.
Матеріалістична орієнтація Гоббса проявляється і у критичному аналізі онтологічного доведення буття Бога. З послідовного заперечення вроджених ідей логічно виходить і факт, що людина не може мати вродженої ідеї бога – божественної субстанції (Декарт).
Та найбільшого значення набувають його соціально-політичні погляди: “Про громадянина” та трактат “Левіафан”. У ньому Гоббс створює договірну концепцію походження держави. Висхідна думка така: природний стан – це “природна схильність людей шкодити собі взаємно, яку вони виводять із своїх пристрастей, але головне, з права усіх на все. До формування суспільства природним станом людей була війна – “війна усіх проти усіх”. Та така війна, за Гоббсом, не має переможців, оскільки це ситуація за якої кожному загрожує все.
Вихід – створити суспільство. Та окрім “згоди між людьми”, узгодження їх інтересів, необхідно щоби було дещо інше, що підсилило би й надовго зміцнило цю угоду. Таким явищем може “бути суспільна влада, яка утримує і направляє усі дії людей на шляху до суспільного блага”. Суспільна влада має спиратися на добровільне відречення (відчуження) від частини своїх прав на користь правителя. З відчуження прав на користь держави й народжується Левіафан, держава є чудовисько, але краще з нею, ніж без неї.
Держава ставить на місце законів природи закони суспільства. Цим воно, власне, обмежує природні права (угоду, на основі якої виникає держава) громадянським правом. Громадянські права є ні чим іншим, як природними правами, перенесеними на державу. А так як природні права (права людини у природному стані) були необмежені, необмеженими є й права держави, й обов язковість громадянських законів.
Гоббс розрізнює три види держави: демократію, аристократі., монархію, яку він вважає найкращою. Правитель-суверен, спираючись на розум, має турбуватися про духовне та матеріальне зростання підданих, має турбуватися про розвиток економіки, піднесенні рівня моралі. У цьому йому допомагають закони, їх обв язковість гарантується державною владою.
У свій час погляди Гоббса на державу та суспільство були прогресивними і вплинули на більшість буржуазних мислителів XVII – XVIIIст. Від його теорії угоди та виникнення держави шлях веде до “суспільної угоди” Руссо. Це був один із перших поглядів на державу та суспільство, який спирався на розум та досвід, а не на теологію.
Джон Локк. народився 1632р, Оксфорд – вчитель грецької та риторики. Цікавиться природознавством, філософськими системами Бекона та Декарта. Політичний компроміс між буржуа та дворянами – основа тогочасної революції, знаходить відображення(ідейне, теоретичне) у його творчості.
“Опыт о человеческом разуме» - йдеться про вияснення того, чого може досягнути пізнання, які його межі, яким чином воно отримує знання про зовнішній світ.
У визнанні пріоритету чуттєвого пізнання Локк близький Бекону. Він не виключає у цілому роль розуму, але визнає за ним у “досягненні істини” ще менше простору, ніж Гоббс. Вчення Локка спрямоване проти раціоналізма Декарта, проти Спінози та Ляйбніца. Локк заперечує існування “вроджених ідей”, які відіграють важливу роль у теорії пізнання Декарта, і концепцію “вроджених принципів” Ляйбніца, які, власне, є деякою природною потенцією розуміння ідей.
Людська думка (душа), за Локком, позбавлена будь-яких вроджених ідей, понять, принципів. Він вважає душу чистим листком паперу (tabula rasa). Лише досвід (за допомогою чуттєвого пізнання) цей чистий папір заповнює письменами.
Досвід – це вплив предметів зовнішнього світу на наші чуттєві органи (зовнішній досвід), тобто відчуття – основа будь-якого пізнання. Це чуттєві ідеї. Але Локк вивчає і межі людського пізнання, і сам процес пізнання, діяльність думки. Такий досвід – “внутрішній”, а ідеї, породжені внутрішнім досвідом – “рефлексії”, що виникли. Ці два досвіди(зовн. і внутр.) безпосередньо ведуть до виникнення простих ідей. А для отримання загальних ідей, необхідне міркування. Загальні ідеї – простір, час, ми отримуємо на основі чуттєвого сприйняття, напр., простір – на основі чуттєвого сприйняття відстані та розмірів окремих тіл.
Теорія пізнання. Локк розрізняє:
безсумнівне(продукт міркування) знання, яке має три сходинки: 1 – безпосередня (інтуїтивна), спирається на мислення, основа якого – узагальнення внутрішнього досвіду; 2 – демонстративне, доказове знання, яке спирається на мислення, основа якого – узагальнення ідей, отриманих на основі зовн. досвіду; 3 – чуттєве знання, яке спирається на ідеї, що прямо осягаються відчуттями( це знання має найменшу цінність).
правдоподібне ( продукт емпіричного досвіду, те, що не пройшло через сито мислительної діяльності) знання.
“Два трактати об управлении государством» - йдеться про упорядкування суспільства, про розділ влади. Локк розрізняє владу “законодавчу”, “виконавчу” і “федеративну”. Його судження про “законодавчу”, “виконавчу” владу вплинули на ідеологів французької буржуазії.
Якщо Гоббс відмовляє підданим у праві обговорювати дії “суверена”, то Локк вважає навпаки. “Угода” виникає на основі поваги до природного закону, природного права. Тому, якщо суверен (правитель) порушує ці права, його піддані мають право відмовитися від угоди. Це прогрес Локка у порівнянні з Гоббсом. Його ідеї вплинули не лише на французький механістичний матеріалізм, а й на таких значимих представників французького Просвітництва, як Руссо і Вольтер.
Стосовно богослів я: “Якби я раніше узнав про те, що шлях на небеса відкритий однаково і неуку, й освіченим людям, і що істини, які для цього відкриваються, вище нашого розуміння, то я б ніколи не наважився охопити їх своїм слабким міркуванням”.
Зберігаючи дещо від схоластів, Декарт здійснює спробу відбудувати філософію заново. У цьому проявляється симптом нової віри людей у самих себе. Та Декарт пише не як учитель, а як першовідкривач , який, володіючи прекрасним літературним даром, бажає повідомити про свою знахідку.
“Філософія, - пише Декарт в “Началах філософії”, - нагадує дерево, корені якого – метафізика, стовбур – фізика, а віття, що ростуть із стовбура, - усі інші науки: медицина, механіка й етика, як найвищий ступінь мудрості”.
Отже, метафізика є тим, від чого залежить наступний урожай, тому Декарту важливо досягнути коріння, щоби потім зібрати плоди. А цьому слугує метод.
Що є метафізика Декарта? З одного боку вона інтерпретує результати сучасної науки, з іншого – повідомляє, з чого зроблено світ і як його зроблено, вона встановлює “парадигму”, чи “програму дослідження”, впливаючи на наступний розвиток науки. Таким чином, механіцизм Декарта стає впливою метафізикою. ЇЇ основа – ідентичність матерії і простору, звідси наслідки:
1 – світ нескінченно протяжний; 2 – матеріально він одноманітний; 3 – матерія може ділитися до нескінченності; 4 – пустота чи простір, який не містить матерії, є протиріччям – значить пустоти немає.
Отже, метафізика вказує, що має шукати вчений, а для досягнення поставлених цілей, необхідно мати метод, який полягає в порядку і знаходженні речей, на які треба звернути силу духу, щоби відкрити істину.
Правила методу (“Міркування про метод”). Їх 4-і, оскільки Декарт вважає, що чим менше законів має народ, тим легше ним керувати, за умови дотримання цих законів.
1) Перше правило це фундаментальний нормативний принцип, який полягає у тому, що все має зводитися до ясності й чіткості. У цьому й заключається очевидність. Треба уникати поспішності й упередженості, і включати у свої судження лише те, що не дає приводу для сумніву. Це розумова дія чи інтуїтивна дія як акт свідомості. Мова йде про “чистий світ розуму”, про ідею, яка ще не узгоджена з іншими ідеями, але побачена сама собою, інтуїтивно і бездоказово. Себто це ідея, яка присутня у розумі, відкритому їй без будь-якого посередництва. Досягти її мають три інші правила.
2) Друге правило. Це аналітичний метод розділення складного (знання) на просте “до меж можливого”. Просте це те, що вже не можна більше розділити. Це “звільнення істинного від шлаків брехні”.
3). Третє правило. За аналізом має слідувати синтез чи сходження від простого, очевидного до складного, неочевидного. Себто, це нове 2об єднання елементів, в яких живе одна складна реальність”. В результаті ми отримаємо аргументи, які освітлюють складні зв язки. В чому важливість синтезу? Хоча в результаті ми отримуємо той же предмет, з якого починали, в дійсності він інший – це реконструйований комплекс, який став прозорим під промінням розуму.
4) Четверте правило Під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків. Себто, “постійно, безперервним рухом думки продивлятися все, що має відношення до нашої цілі”.
Теорія “вроджених ідей”. Звідки ж беруться істини? Якщо чуттєвість не є джерелом істини, то ним є ідеї, “вроджені” нашому розуму: ідея Бога, числа, тілесності, принципи логіки, категорії. Це тотожньо концепції “пригадування” Платона, але для Декарта “вродженими” є лише найзагальніші ідеї, інші він виводить із простих за допомогою свого методу.
Декарт відкидає очевидність чуттєвого досвіду та авторитету, знаходячи її у мислячому Я – у свідомості, в її внутрішній свідомій очевидності: “Протиприродно вважати, те, що мислить, не існує. А тому факт, виражений словами: “я мислю, значить, існую” (cogito, ergo sum), є найдостовірнішим”.
Декарт відкриває мисленеву діяльність “Я”, суб єкта. Свідомість – це сукупність актів (дій) – сприймання, судження, бажання та ін. Я можу сумніватись, що я вірно розв язую задачу, але принципово неможливо сумніватись у тому, “Я” її розв язую. Самоочевидність для людини її актів свідомості – необхідна внутрішня опора для нормальної діяльності свідомості. Роздвоєння психіки і полягає якраз у втраті цієї очевидності, коли “Я” приписує свої акти іншій людині, іншому “Я”.
“Я” як духовна субстанція, неподільна, позбавлена просторової визначеності, її реальним атрибутом (виявом) є мислення. Їй притаманні “вроджені ідеї”, напр., Бога. Отже, Бог реально існує, виступаючи запорукою того, що мені з очевидністю даний увесь світ.(Схема – від “Я” до Бога, до світу). Бог знімає замкненість свідомості у самій собі.
Світ – постає як тілесна субстанція, атрибутом якої є протяжність (простір), себто Декарт ототожнює матерію з простором, матерія перебуває у русі, ділячись до безкінечності. На основі цих якостей: просторовості й руху, світ постає велетенським механізмом, а Бог є механіком.
Але як узгодити дві субстанції: тілесну і мислячу в людині? Він стверджував, що у мозку існує пункт, у якому відбувається контакт обох субстанцій, але якщо субстанції діють одна на одну, то вони перестають бути незалежними.
Механіцизм Декарта виявився плідною філософською основою для розвитку його наукових ідей – аналітичної геометрії, теорії оптики та ін.
Бенедікт Спіноза (1632-1677) досліджував переважно етичні проблеми. Спіноза використав дедуктивно-геометричний метод Декарта для побудови своєї основної праці “Етика”, яка складається з дефініцій, аксіом, теорем, доведень. А оскільки у цій праці викладено і вчення про субстанцію, пізнання, то можна сказати, що математичну раціональність Спіноза визнавав принципом побудови всього сущого.
Спіноза перейняв вч. Декарта про субстанцію як абсолютну і безумовну річ, яка для свого існування не потребує інших речей, тобто є “причиною самої себе”. Але він відкинув концепцію Декарта про існування абсолютної субстанції Бога та двох похідних – тілесної та духовної, оскільки це призводить до суперечностей. Він визнає одну субстанцію – Бога, а похідні субстанції Декарта є його атрибутами. Себто, атрибути Бога – це протяжність та мислення. Спіноза долає дуалізм Декарта, але виникає інша проблема. Бог, атрибутом якого є протяжність, = природі; природа – це Бог у речах. Отже, Спіноза є пантеїстом, продовжуючи у цьому сенсі Кузанського та Дж. Бруно.
Все суще, як існуюче в\через Бога, пройняте абсолютною необхідністю. Свобода ж полягає в усвідомленні цієї необхідності. Тіла і думки для Спінози є модусами (конечними утвореннями) двох атрибутів субстанції – протяжності та мислення. вони породжені Богом. Звідси висновок: у природі Бога, який поєднує протяжність і мислення, слід шукати причину того, що математичні конструкції світу відповідають реальній структурності цього світу. А оскільки душа людини є частиною безкінечного розуму Бога, то і для неї порядок ідей відповідає порядку речей.
Готфрід Вільгельм Ляйбніц. Намагався поєднати вчення Декарта(механіцизм) та вч. Аристотеля про конечні причини(цілі, які речі містять у собі як власне призначення, тому до них можна ставити питання не тільки “чому?”, а й “для чого?”). Засновники ж механістичного світогляду Бекон і Декарт винесли поняття мети за межі механіки і науки. Ляйбніц був першим мислителем, котрий усвідомив обмеженість цього світогляду, так як механіка може пояснити “як” іде тварина, але “для чого” вона йде пояснити не може.
Він долає цю обмеженість, вважаючи справжньою реальністю не протяжність і рух, а певні духовні центри сили – неподільні активні духовні одиниці, монади (грец. монос – одиниця, неподільне). Матерія пасивна, носієм активності є монада. Якщо протяжність та матеріальність є зовнішнім виявом монади, то її формами активност (атрибутами)і є сприйняття і прагнення.
Кожна монада подібна до душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло). Світ, за Ляйбніцом, є сукупністю монад – простих і складних (результат сполучення простих монад). Отже, він пропонує замість механістичної (однорідної) біологічну (складну, різноманітну) модель світу – плюралістичну.
Кожна монада віддзеркалює у собі весь Всесвіт, у тому числі минуле, майб., сучасне (вч греків про макрокосм і мікрокосм). Відмінність між монадами (вищими та нижчими) полягає у чіткості сприйняття і прагнення. Лише людині дано розум, свідомі сприйняття, але дещо проходить поза свідомістю. Ляйбніц першим (до Фройда) виявив у людині несвідоме.
Як узгодити дії душі й тіла?. Гарантом виступає Бог, який синхронізує поведінку душі й тіла подібно до двох маятників, що коливаються гармонійно без взаємодії. Це концепція – наперед установленої гармонії.
Просвітництво – ідейний рух XVIIIст. , що охопив передові країни Зах.Європи –Францію, Англію, Німеччину, Польщу, Україну, Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання, засаду побудови щасливого життя, віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та атеїзм, визнання природних прав людини.
Якщо релігія була духовним виразником інтересів аристократії, то молода буржуазія зайняла протилежну – матеріалістичну чи атеїстичну ідеологічну позицію. Просвітництво пройняте вірою у щасливе майбутнє людства, в “свободу, рівність і братство” – лозунг просвітників. Ця віра грунтується на переконанні, що наука й технічний прогрес створять рай на землі. Та його представники не передбачили, що прогрес принесе свої проблеми, а “земний рай” весь час буде маритися на горизонті й відступатиме в міру наближення до нього.
Європа жила за ідеалами, заданими іншими народами: Середньовічна Європа жила в іудейсько-християнських ідейних координатах, в епоху Відродження – наслідувала античність. Європа дала світу такі цінності як наука та демократична держава. отже, справжня Європа починається З Просвітництва. Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія, яку з 1751 по 1772рік видавали французькі просвітителі Даламбер, Дені Дідро, Гольбах. Думки просвітників поширювалися не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в памфлетах, дискутувалися в салонах.
Відмінності в тлумаченні розуму:
1. Просвітництво створювало культ розуму, він став ідеалом епохи. Однак вони тлумачать розум дещо інакше, ніж Декарт і Ляйбніц. Якщо для Декарта розум – це пасивне вмістилище вічних ідей (спільних для людини і Бога), то у просвітників розум набуває рис активності, постає як прагнення до істини, знаряддя перетворення буття. З цього приводу Готфрід Лєссінг говорить: “Якщо би Бог тримав у правій руці всі істини, а в лівій – єдине і завжди живе прагнення до істини і сказав би мені: “Вибирай”, я б смиренно впав на коліна перед його лівою рукою і сказав: “Отче, дай мені це! Право на чисту істину належить тільки тобі!”.
2. Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютний вихідний принцип, просвітники інтерпретують розум швидше у дусі Локка. Опора на факти, чуттєві дані є необхідною передумовою розуму. Так Даламбер стверджував, що філософія повинна спиратись на факти, інакше вона перетворюється на химеру. На цьому локківському підході до розуму грунтувалася боротьба просвітників з попереднім раціоналізмом як метафізикою, тобто умоглядною філософією, що не має під собою фактів. Взірцем науки вони вважали фізику Ньютона, теорію, що грунтувалася на фактах. Себто, просвітники не розмежовували філософію і науку. Щодо цього, то просвітники є попередниками позитивістів – течії ХІХ ст, що намагалася побудувати філософію за зразком науки.
Поєднання ідей емпіризму та раціоналізму – віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти – просвітники здійснювали декларативно, поверхово, без обгрунтування. Гегель звинуватив Просвітництво у відсутності глибин и й оригінальності.
У поглядах просвітників на світ панував механістичний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Дідро декларував, що світ уже більше не є Богом, а є машиною з колесами, приводами, пружинами й гирями. Світ- - це матерія, що рухається в просторі та часі й має причинні зв язки. При цьому причинність у межах механіцизму набуває рис фаталізму, заперечення будь-яких випадковостей. Людина – це високоінтелектуальна машина.
Механіцизм, поширений на людину, призводить до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини. В соціальній концепції просвітники виходили з людини як природної істоти. Вони вірили в незмінну природу людині, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. Вони схилялися до думки про всесилля виховання. Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.
З природи людини просвітники виводили природні права (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробуту.
Вчення про “природні права” людини було покладено в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській “Декларації прав людини і громадянина” (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності, статі), народ проголошувався джерелом влади. Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.
Романтизм ХІХст. Німеччина (Фр.Шлегель, Новаліс, пізній Шеллінг)– світська ідеологія аристократії, яка постала як антипросвітництво, і виходить з віри та релігії (Відродж – з науки та розуму).
Просвітники відправною точкою вважали окрему людину (права людини), рухалися до соціального цілого, а романтики – від цілого (душі народу) до людини. Просвітники апелювали до природи, романтики – до історії, культури. Просвітники були носіями прогресивних ідей, романтики – консервативних.
Просвітники. Франсуа Вольтер (1694-1778) “Философские письма», які були спалені за наказом паризького парламенту у 1734 р. як скандальное произведение, противное религии... подрывающее уважение к властям» . «Трактат о метафизике», а також філософські повісті, памфлети, поеми: “Орлеанская девственница”, трагедії “Брут”, “Смерть Цезаря” та ін.
М.Горький: Твой сын, Франция, Вольтер, человек с лицом дьявола, всю жизнь, как титан, боролся с пошлостью. Крепок был яд его мудрого смеха! Даже попы, которые сожрали тысячи книг, не портя своего желудка, отравлялись насмерть одной страницей Вольтера, даже королей, защитников лжи, он заставлял уважать правду”.
Вольтер був ідеологом нової буржуазії (антиклерикалом), а отже виступав проти феодальної ідеології – релігії. Та Вольтер не заперечує релігію як таку, а вимагає лише релігійної свободи. Джерелами релігії, за В., є невігластво, фанатизм, брехня. Дуже популярною у свій час була ідея Вольтера про те, що релігія виникла тоді, коли зустрілися шахрай і дурень. Вольтер виступає як захисник жертв релігійного фанатизму і королевського свавілля.
Його відома фраза-лозунг: “Раздавите гадину!” має на увазі церкву, яка розтліває духовне життя суспільства.
Що є Бог для Вольтера? Протягом життя він постійно повертався до цієї проблеми, то доводячи його існування, то з їдким скепсисом висуваючи контраргументи. У цілому це була раціоналістична ідея про деяку вищу силу, яка доцільно організувала матерію у всесвіті, але більше не втручається у подальший процес розвитку.
У філософській поемі “За і проти (Послання до Уранії)” автор говорить про суперечливі дії бога, який створив людей слабкими лише для того, щоби “зліше сміятися над їх скорботами”, наділив пороками, щоби їх можна було карати загробними муками. Отже, бог постає як деяка стихійна сила, сліпа у любові й гніві, навіть не усвідомлюючи, що творить. Коли Вольтер помер (1778р), його вивезли з Парижу, так як церковники мали намір вчинити розправу над мертвим філософом, оскільки вони нічого не могли зробити з живим.
Філософія для нього не лише повчання, догми, погляди чи строго логічна система, вона перш за все є засобом розуму у боротьбі проти нерозумного та відживаючого устрою суспільства. Саме це і визначило характер філософування Вольтера. Ніхто до нього, а з сучасників лише Руссо, не виступали так відкрито.
У філософії Вольтера велику роль відіграє питання активності суб єкта.
“Моя цель- изучить человека, живущего в обществе; не могу в нем жить, если не существует общество вне нас». Це розуміння людини як істоти суспільної, ця суспільність полягає у тому, що вона живе серед інших суспільних людей. Тут він підкреслює “суспільність людини” як предмету філософських інтересів. Цим він випереджає проблематику, яка стає важливою для німецької класичної філософії.
У своїх працях він висловлює основну вимогу нової буржуазії – рівність людей. Однак, на відміну від Руссо це лише рівність політична, рівність перед законом і правом. Соціальна та майнова нерівність – це лише передумова збереження суспільної рівноваги і нормального розвитку суспільства(Руссо – проти приватної власності). Свобода людини – це дещо абстрактне у правовому й політичному смислі. Це свобода волі, спочатку індетерміністська, але тоді б людина задуже відхилилася б від доцільно влаштованого світу; пізніше, під впливом детермінізму Ньютона, Вольтер обмежує свободу людської волі принципом, що обмежує цей світовий порядок.
Творчість Вольтера- це провісник гострих соціальних конфліктів, які після його смерті виливаються у Велику франц. буржуазну революцію. Прогресивність його філософії обумовлена і обмежена прогресивністю суспільного класу – буржуазії, представником якої він був.
Ідеї Вольтера не залишилися у 18 ст. , вони актуальні й сьогодні. Це боротьба за загальнолюдські ідеали і прогрес, викривання ним всього застарілого нерухомого й реакційного. Його життя – це урок ідейності, його вірность боротьбі за звільнення людини моральне і фізичне. Ніщо не змогло змусити Вольтера зійти з цього шляху.
Віктор Гюго до 100 з дна смерті Вольтера: “Бороться против фарисейства, разоблачать лицемерие, повергать в прах тиранию, узурпацию, ложь, предрассудки, суеверия, разрушить храм, чтобы соорудить новый, то есть заменить ложь истиной, нападать на жестокость суда, нападать на кровожадное духовенство, взять бич и изгнать всех торгашей из святилища, требовать наследства для лишенных его, защищать слабых, бедных, страждущих, подавленных, сражаться за преследуемых и угнетенных – вот война Иисуса Христа. И кто же тот человек, который вел эту войну? Вольт ер!»
Жан Жак Руссо(1712-1778) – представник найнижчих прошарків суспільства. Різна проблематика: “О влиянии наук на нравы”, економика “Рассуждения о политической экономии”; соц.-полит. вопросы – “Рассуждения о происхождении и причинах неравенства между людьми”; критика основ госуд. и права – “Об общественном договоре”: роман о лучшей морали – “Новая Элоиза”.
Усі роботи Руссо пов язані одним центральним мотивом – проблема нерівності між людьми та шляхи її подолання.
1- «О влиянии наук на нравы» - відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяє удосконаленню нравів. Та він не відкидає науку і культуру як такі. Він одним із перших виявив, що розвиток культури створює “штучні потреби”, задоволення яких має суперечливий характер. Людина намагається “здаватися” іншою, ніж є у дійсності. Отже, розвиток науки призводить до того, що людина намагається “здаватися”, а не “бути”. Однак, він також вважає, що культура і наука – належить володарюючим соціальним прошаркам.
2 - Та основою, джерелом соціального зла є соціальна нерівність, майнова нерівність “Рассуждения о происхождении и причинах неравенства между людьми”.
Сходинки нерівності:
Таке розуміння нерівності дозволяє Руссо морально і юридично обгрунтувати право народу на бунт проти деспота.
Отже, причини нерівності: майнова нерівність та взаємна залежність людей одне від одного, яка викликана розвитком розділення праці й цивілізації.
Природний стан людського суспільства – людини як самодостатня істота, яка не залежить від інших людей ні як виробник, ні як споживач, тут не було майнової нерівності. Таке суспільство – ідеал, до якого не можна прийти, але до якого можна повернутися. Основною рисою цього природного стану була моральна неушкодженість. Та ця “іділія” первинного суспільства закінчилася з появою власності. Та людини, яка вперше сказала: “Це моє!” і переконала інших у цьому – стала засновником громадянського суспільства.
Руссо вважає, що прямим наслідком виникнення приватної власності є суперечливість людських інтересів, конкуренції та жага збагачення за рахунок інших. Природний стан суспільства змінився, таким чином, “жахливим станом ворожнечі”.
3 – Праця “Суспільна угода” починається такими словами: “Человек рожден свободным, а между тем везде он в оковах». Отже, ціль Вольтера – повернути людині свободу. Нова ж модель суспільства заснована на голосі свідомості суспільної людини. “Перехід від природного стану до суспільного здійснює в людині значні зміни, замінюючи у поведінці інстинкти справедливістю і надаючи її вчинкам моральних зв язків, які раніше були відсутні.”
Сувереном, єдиним правителем суспільства, що виникає на основі “суспільної угоди” є “об єднаний народ”. Він є гарантом правильного і корисного розвитку всіх членів суспільства.
Поняття “воля”: “Загальна воля” - приймає до уваги лише загальні інтереси. “Воля всіх” приймає до уваги приватні інтереси і є сукупністю індивідуальних воль. Якщо ми вирахуємо звідси взаємопротилежні волі, то залишиться – загальна воля.
Поняття свобода – громадянська свобода, яку людина отримує через суспільну угоду, є, за Руссо, свободою вищого типу у порівнянні зі свободою природною, так як одні лише бажання є рабством, а підкорення закону, який ми самі встановлюємо, є свободою.
Політика та держава. Принцип радикалізму – полягає у критиці феодально-абсолютистської держави та у критиці надмірного багатства взагалі. Цей принцип проголошували найбільш прогресивні й радикальні течії Великої французької революції. Для Робеспьєра “Суспільна угода” Руссо стає біблією та імпонує прогресивним мислителям наступних поколінь. Філософські та соціальні погляди Руссо значно вплинули на утопічних соціалістів ХІХ ст, на їх судження про рівність людей.
14