Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1
ТЕМА: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ
ПЛАН
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ЗМІСТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ
З усіх галузей і сфер, які регулюють адміністративно-правові норми, найскладнішими є ті, що стосуються економіки. Формування Україною власної економічної політики пов’язується з визначенням головних напрямів розвитку на основі принципів демократії, свободи підприємництва й відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна національна економіка є гарантією незалежності держави, її територіальної недоторканності і цілісності, забезпечення умов нормальної життєдіяльності суспільства. Економіку визначають як єдиний комплекс господарських відносин, що охоплює усі ланки виробництва, торгівлі та обміну в суспільстві. Розвиток законодавства з питань комплексного регулювання економічних відносин з урахуванням інтересів різних категорій осіб: суб’єктів господарювання, їх об’єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти, пов’язаний зі змінами в правових формах регулювання економічної сфери, переходом до ринкових механізмів.
Держава в особі її органів влади здійснює економічну й соціальну політику з метою комплексного та збалансованого забезпечення інтересів усіх верств населення, стимулює ринкову економіку, забезпечує ефективність її функціонування з одночасним обмеженням і запобіганням негативним наслідкам економічної влади власників, особливо монополістів; гарантує захист національних інтересів і внутрішнього ринку від зовнішньої економічної та політичної експансії.
Основною метою адміністративно-правового регулювання у сфері економіки є виконання завдань, що впливають на організацію ринку, ринково-конкурентних відносин, досягнення економічних, соціальних та фіскальних цілей, спрямованих на підтримку та забезпечення ринкового порядку в державі, корегування розподілу ресурсів з метою впливу на господарюючу структуру та структуру національного продукту.
Державна економічна політика — це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки. При цьому держава застосовує економічну стратегію та економічну тактику. В ст. 10 Господарського кодексу України (ГК) закріплені основні напрями економічної політики держави: структурно-галузева, інвестиційна, амортизаційна політика, політика інституційних перетворень, цінова, антимонопольно-конкурентна, бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна і зовнішньоекономічна політика.
Відносини в сфері економіки регулюються нормами багатьох галузей права, однак тільки адміністративне право правовими засобами впорядковує певну частину економічних відносин, надаючи їм організаційного змісту.
Адміністративно-правове регулювання відносин у сфері економіки здійснюється за кількома основними напрямами:
До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України; наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі; міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України; кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України; спільна господарська діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України; роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб’єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами; інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України та інші види діяльності;
Отже, зміст адміністративно-правового регулювання в сфері економіки полягає в: удосконаленні взаємодії центральних органів виконавчої влади й органів виконавчої влади на місцях, органів місцевого самоврядування, організацій та об’єднань роботодавців; чіткому закріпленні повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади в економічній сфері; поглибленні децентралізації в адмініструванні економічним розвитком та торгівлею, гарантуванні реалізації економічних прав місцевих органів виконавчої влади, підприємств і установ, невтручанні в їх діяльність та повноваження, віднесені до компетенції органів місцевого самоврядування; удосконаленні правового статусу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюють адміністрування галузями народного господарства; конкретизації в нормативних актах (статутах) завдань і функцій центральних органів виконавчої влади, їх повноважень з координації і регулювання у відповідних галузях і сферах регулювання.
2. СИСТЕМА ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В
СФЕРІ ЕКОНОМІКИ ТА ЇХ КОМПЕТЕНЦІЯ
В економічній сфері повноваженнями публічного адміністрування наділена значна кількість суб’єктів, серед яких чільне місце посідають Кабінет Міністрів України та центральні органи виконавчої влади. Органи виконавчої влади здійснюють організуючу, цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України.
Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, рівні умови розвитку всіх форм власності, організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України тощо. Провідним центральним органом виконавчої влади у забезпеченні реалізації єдиної державної політики економічного і соціального розвитку та торгівлі України є Міністерство економічного розвитку і торгівлі України (Мінекономрозвитку України), створене відповідно до Указу Президента України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” на базі реорганізованого Міністерства економіки України із покладенням на нього функцій у сфері реалізації державної регуляторної політики, державної політики з питань розвитку підприємництва, регулювання цінової політики (крім питань реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців). Очолює відповідне міністерство Перший віце-премєр-міністр України — Міністр економічного розвитку і торгівлі України. Через діяльність керівника відповідного міністерства спрямовується і координується діяльність Державної служби експортного контролю України, Державної служби статистики України, Державної служби технічного регулюваня України, Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України, Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України, Державного агентства резерву України, Державного агентства України з управління державними корпоративними правами та майном тощо.
Мінекономрозвитку України згідно з Положенням про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, затв. Указом Президента України від 31 травня 2011 р. № 634/2011, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мінекономрозвитку України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики економічного і соціального розвитку, цінової, промислової, інвестиційної, зовнішньоекономічної політики, державної політики у сфері торгівлі, державної регіональної політики, державної політики з питань розвитку підприємництва, технічного регулювання та захисту прав споживачів, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва України з Європейським Союзом.
Основними завданнями Мінекономрозвитку України є:
Повноваження щодо окремих галузей економіки мають інші міністерства: Міністерство аграрної політики та продовольства України, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Міністерство інфраструктури України, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Міністерство фінансів України тощо. Крім галузевих міністерств, повноваження щодо публічного адміністрування (галузевого та міжгалузевого) економікою мають також деякі інші центральні органи виконавчої влади: Державна казначейська служба України, Державна митна служба України, державна служба експортного контролю України, Державна служба технічного регулювання України, Державна служба фінансового моніторингу України, Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України, Державне агентство резерву України, Державна фінансова інспекція України тощо.
Повноваження щодо міжгалузевого публічного адміністрування економікою також мають такі центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, як Фонд державного майна України та Антимонопольний комітет України.
На місцевому рівні у структурі обласних, міських Київської та Севастопольської державних адміністрацій діє Головне управління економічного розвитку та торгівлі обласної, Київської міської державної адміністрації та управління економічного розвитку та торгівлі Севастопольської міської державної адміністрації, які є структурними підрозділами відповідної обласної державної адміністрації, а також територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що діють на підставі Типового положення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 р. № 563.
Безпосереднє адміністрування державних підприємств та організацій здійснює керівник — генеральний директор (директор), який очолює адміністрацію цього підприємства або організації. Свої функції керівник здійснює відповідно до контракту, укладеного між ним та Мінекономрозвитку України, а також статуту (положення), затвердженого Мінекономрозвитку України, якщо відповідне підприємство (організація) входять до його сфери адміністрування.
Варто зазначити, що останнім часом спостерігається істотне розширення повноважень місцевих органів щодо публічного адміністрування у сфері економіки у межах певних адміністративно-територіальних одиниць, а також поширення набуває практика делегування відповідних повноважень на місцевому рівні. Окрім того, поширення набула практика укладання договорів у форматі державно-приватного партнерства на виконання положень Закону України від 1 липня 2010 р. "Про державно-приватне партнерство". Специфіка відповідних відносин полягає у тому, що відповідне партнерство відбувається між державним партнером (державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами (від їх імені діють уповноважені органи держави, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування) і приватним партнером (яким може бути не лише індивідуальний підприємець чи юридична особа, а й їх об’єднання без прав юридичної особи) у сфері пошуку, розвідки родовищ корисних копалин та їх видобування; виробництво, транспортування і постачання тепла та розподіл і постачання природного газу; будівництво та (або) експлуатація автострад, доріг, залізниць, злітно-посадкових смуг на аеродромах, мостів, шляхових естакад, тунелів і метрополітенів, морських і річкових портів та їх інфраструктури, машинобудування тощо із використанням фінансових ресурсів приватного партнера та позичених в установленому порядку, а також коштів державного партнера (державного та місцевих бюджетів), інших джерел, не заборонених законом, із реалізацією інших ознак відповідного партнерства на практиці, серед яких: забезпечення більш високих технологій, техніко-економічних показників ефективності діяльності, ніж у разі її здійснення державним партнером без залучення приватного партнера, значна тривалість відносин (від 5 до 50 років), передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення відповідного партнерства, внесення приватним партнером інвестицій в об’єкти відповідного партнерства з джерел, не заборонених законодавством, із посиленим контролем з боку держави в особі уповноважених органів тощо.
3. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
У ГАЛУЗІ ПІДПРИЄМНИЦТВА
Конституція гарантує право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42). Підприємницька діяльність суб’єктів господарювання в Україні регулюється нормами цивільного, господарського права та рядом нормативно правових актів інших галузей права. Законодавство закріплює економіко правові основи підприємництва, зокрема статус суб'єктів підприємницької діяльності, принципи, гарантії тощо.
При визначенні поняття "підприємництво" прийнято виходити саме з його теоретико-економічної основи, яка пояснює його суть та призначення. Таким чином, сучасне публічне адміністрування підприємництва, у широкому його розумінні, поєднує економічну і політичну основу, рівень техніки й технології, морально-психологічний стан суспільства, його цінності зі станом юриспруденції в країні.
Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності — це заснована на нормах законодавства форма державного впливу на підприємницьку діяльність шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на забезпечення належних умов підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб, що забезпечується можливістю застосування правових санкцій при порушенні зазначених правил.
Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності необхідне як додатковий до системи саморегулювання ринку механізм, спрямований на коригування економічної поведінки в інтересах суспільства.
ГК містить основні положення щодо державно-правового регулювання підприємницької діяльності. Так, глава 2 ГК визначає основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання. Окремими сферами державного регулювання підприємництва є: банківська діяльність; біржова діяльність; зовнішньоекономічна діяльність; інвестиційна діяльність; інноваційна діяльність; конкуренція; реклама; ринок цінних паперів; страхова діяльність; якість продукції, робіт та послуг тощо.
ГК розмежовує поняття господарської та підприємницької діяльності. Так, ч. 1 ст. З ГК визначено, що під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Як правова категорія підприємництво отримало визначення у ст. 42 ГК, відповідно до якої підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Для характеристики підприємництва як об’єкта адміністративно-правового регулювання важливим є визначення його родової та видової належності, його класифікація. Сучасне адміністративне право розглядає підприємництво або як зовнішнє вираження (форму) економічної діяльності, або як окремий вид діяльності господарюючих суб’єктів. За колом суб’єктів підприємництво поділяють на: індивідуальне (колективне) підприємництво громадян (фізичних осіб); підприємництво юридичної особи. За правовим статусом "підприємця”: підприємництво власника; підприємництво посередника; делеговане підприємництво. За роллю у суспільному виробництві: виробниче (промислове); комерційне (торговельне); фінансове. За розміром (масштабом): мале; середнє; велике.
Також існують й багато інших класифікацій підприємництва, які у сукупності відображають систему об’єктів державно-правового впливу на економічну сферу.
Відповідно до ст. 12 ГК держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.
Основними засобами регулюючого в тому числі адміністративно-правового впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є: державне замовлення; ліцензування, квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих засобів адміністративно-правового регулювання господарської діяльності визначаються ГК, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.
Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією та законами України.
Важливе значення під час здійснення державного регулювання підприємницької діяльності має державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності (державна регуляторна політика), яка відповідно до Закону України від 11 вересня 2003 р. "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" є напрямом державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Принципами державної регуляторної політики є: доцільність, адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість та врахування громадської думки.
Регуляторним актом як одним із найважливіших важелів впливу є прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який (або окремі положення якого) спрямований на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання. Регуляторний акт — це прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права; застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який (або окремі положення якого) спрямований на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади га суб’єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.
До регуляторної діяльності віднесено й інші види діяльності державних регуляторних органів у галузі економіки, підприємництва та промисловості, але ці види діяльності регулюються відповідними нормативно-правовими актами. До таких видів належить здійснення регуляторної діяльності, пов’язаної з прийняттям:
Центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи та місцеві органи виконавчої влади з метою реалізації покладених на них законом повноважень у здійсненні державної регуляторної політики створюють у своєму складі в межах граничної чисельності структурні підрозділи з питань реалізації державної регуляторної політики або покладають реалізацію цих повноважень на один з існуючих структурних підрозділів чи окремих посадових осіб відповідних органів.
Вчені-юристи, які вивчали проблеми адміністративно-правового регулювання відносин у сфері підприємницької діяльності акцентували увагу на необхідності розв’язання проблеми визначення міри і ступеню державного втручання в цю сферу. З цією метою розроблялись, зокрема, пропозиції про використання першочергових механізмів адміністративно-правового регулювання:
Адміністративно-правове регулювання у сфері підприємництва забезпечується наступними засобами державного впливу:
Порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності регулюється ст. 58 ГК, що містить відсильні норми щодо порядку здійснення державної реєстрації підприємців, та Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Цим Законом передбачена єдина система державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності — всі суб’єкти підлягають державній реєстрації у відповідних органах в однаковому порядку. Виняток становлять лише окремі суб'єкти підприємництва (наприклад, банки), специфіка діяльності яких вимагає спеціального порядку їх легітимації.
Згідно із ст. 4 Закону державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців вважається засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені зазначеним Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Відповідна реєстрація здійснюється Державною реєстраційною службою України.
Загальні положення щодо ліцензування містяться у Цивільному кодексі України (ЦК) (ч. З ст. 91), у ГК (ст. 14; ч. З ст. 43; ч. 6 ст. 128). Базовим документом, що регулює ліцензування, є Закон "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", який визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону ліцензування — це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом певного строку за умови виконання ліцензійних умов.
Ліцензування необхідно для того, щоб держава в особі уповноважених органів, посадових осіб могла контролювати ті сфери підприємницької діяльності, які впливають на забезпечення безпеки, а також для захисту державою майнових інтересів. Ліцензування слугує запобіганню можливим правопорушенням, об’єктивно протиправним суспільно небезпечним діянням через причини об’єктивного характеру, зокрема дію непідконтрольних людині чинників (наприклад, джерел підвищеної небезпеки).
Здійснюється відповідно до Закону України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність”. Квотування — встановлення граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг, які дозволено експортувати з території України (або імпортувати на її територію) протягом встановленого строку, та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях. В Україні діють такі види експортних (імпортних) квот (контингентів): глобальні, групові, імпортні, індивідуальні, спеціальні. По кожному виду товару може встановлюватися лише один вид квот. Переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню і на які встановлюються квоти, затверджуються Кабінетом Міністрів України щорічно.
Частина 2 ст. 15 ГК визначає, що застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для: суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в технічних регламентах; учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні. Правові засади стандартизації визначаються Законом України від 17 травня 2001 р. "Про стандартизацію". Нормативні документи із стандартизації поділяються на: державні стандарти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств (ч. 1 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. № 48-93 "Про стандартизацію і сертифікацію"). Державні стандарти містять певні обов’язкові та рекомендовані вимоги. Галузеві стандарти розробляються на продукцію за відсутності державних стандартів України чи у разі необхідності встановлення вимог, які перевищують або доповнюють вимоги державних стандартів. Технічні умови містять умови, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготівником) і споживачем (замовником) продукції. Стандарти підприємств розробляються на продукцію, яка використовується лише на конкретному підприємстві.
Отже, стандарти застосовуються не для того, щоб дозволити певні дії, проте є умовою здійснення, зокрема, підприємницької діяльності, яка пов’язана із виробництвом, переробкою та іншою діяльністю, яка вимагає їх застосування. Суть стандартизації полягає у встановленні правил, загальних принципів та характеристик для загального і багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров’я та майна людини, охорони довкілля та усунення загрози для національної безпеки.
Правові засади сертифікації визначаються Законом України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності", в якому зазначається, що сертифікація — процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам. Сертифікація продукції здійснюється уповноваженими на те органами з сертифікації — підприємствами, установами, організаціями з метою: запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища; сприяння споживачеві у компетентному виборі продукції; створення умов для участі суб’єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі (ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію"). Сертифікація поділяється на обов’язкову і добровільну. Обов’язкова сертифікація — сертифікація на відповідність обов’язковим вимогам нормативних документів і проводиться виключно в державній системі сертифікації шляхом проведення перевірок та випробувань продукції. Під час проведення сертифікації та у разі позитивного рішення органу з сертифікації заявникові видасться сертифікат та право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності. Відповідність продукції (товару), яка ввозиться і реалізується на території України, стандартам, що діють в Україні, має підтверджуватися сертифікатом відповідності чи свідоцтвом про визнання відповідності.
Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і нагляд щодо підприємницької діяльності, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю й нагляду визначаються законодавством. До системи таких органів слід віднести: Державну казначейську службу України, Державну податкову службу України, Державну санітарно-епідеміологічну службу України, Державну службу фінансового моніторингу України, Державну фінансову інспекцію України, Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки України тощо.
ГК містить заборону незаконного втручання органів державної влади та місцевого самоврядування у господарську діяльність. Однією із загальних гарантій прав підприємця є відшкодування йому збитків, завданих внаслідок порушення органами державної влади його майнових прав.
Органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господарювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб’єктів господарювання.
4. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ
Конкуренція є найважливішим елементом ринкової економіки, що обумовлює розвиток ринкових відносин, визначає їх суть. Саме тому добросовісні конкурентні відносини захищаються державою, і, як наслідок, важливим елементом державної економічної політики с політика у сфері захисту економічної конкуренції.
Різноманіття доктринальних визначень поняття "конкуренція" у вітчизняній і зарубіжній літературі відбиває багатоаспектність цього терміна, який тлумачиться як боротьба, змагальність, суперництво, протиборство компаній із метою завоювання більш широкого ринку для своєї продукції.
Поняття ”конкуренція” можна розуміти як з об’єктивної, так і суб’єктивної сторони. З об’єктивної сторони, конкуренція — це економічні відносини між суб’єктами господарювання на ринку, результатом яких є певний стан ринку, за якого можлива свобода вибору для споживачів та суб’єктів господарювання і виключений вирішальний вплив окремого суб’єкта господарювання на ринок. З суб’єктивної сторони конкуренція — це вільні і правомірні дії суб’єктів господарювання змагального характеру, засновані на власних досягненнях і спрямовані на одержання переваг над іншими суб’єктами господарювання і, в кінцевому підсумку, максимального прибутку.
Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на запобігання недобросовісній конкуренції та монополістичним зловживанням, їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників відповідно до встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з нормативного регулювання, контролю за станом ринку і дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції.
Основні засади захисту економічної конкуренції визначені в Конституції (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 14 ч. 1 ст. 106 голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України) та ГК — главі 2 (ст. 18 "Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання"), главі З "Обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції" (ст.ст. 25—41), главі 28 "Відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства" (ст.ст. 251—257), де визначені загальні правила антимонопольно-конкурентного законодавства. Згідно з ч. 1 ст. 25 ГК держава підтримує конкуренцію як змагання між суб’єктами господарювання, що забезпечує завдяки їхнім власним досягненням набуття ними певних економічних переваг, у результаті чого споживачі й суб’єкти господарювання одержують можливість вибору необхідного товару, й при цьому окремі суб’єкти господарювання не визначають умови реалізації товару на ринку.
Законодавчими актами, що безпосередньо визначають правові засоби регулювання захисту економічної конкуренції в Україні, є закони України від 26 листопада 1993 р. "Про Антимонопольний комітет України", від 7 червня 1996 р. "Про захист від недобросовісної конкуренції", від 20 квітня 2000 р. "Про природні монополії", Закон "Про захист економічної конкуренції", а також підзаконні нормативно-правові акти на виконання вимог зазначених законів: розпорядження Антимонопольного комітету України від 25 грудня 2001 р. N9 182-р "Про Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції", від 5 березня 2002 р. № 49-р "Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку", від 12 лютого 2002 р. № 27-р "Про затвердження Типових вимог до узгоджених дій суб’єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Анти монопольного комітету України на узгоджені дії суб’єктів господарювання" тощо.
Відповідно до ст. 1 Закону "Про захист економічної конкуренції" економічна конкуренція (конкуренція) — змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
В Україні активне запровадження державної політики в сфері конкуренції розпочалося з прийняттям Державної програми демонополізації економіки та розвитку конкуренції, в якій визначались напрями розвитку державної політики у сфері конкуренції.
Основними напрямами конкурентної політики України є:
Державна політика в сфері розвитку економічної конкуренції й обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної й іншої підтримки суб’єктів господарювання, що сприяють розвитку конкуренції, здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування й органами адміністративно-господарського управління й контролю.
Серед цих органів у сфері конкуренції визначальне місце належить Кабінету Міністрів України, який забезпечує розробку і здійснення згальнодержавних програм економічного розвитку (зокрема, програм демонополізації і розвитку конкуренції), забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, вживає заходів щодо демонополізації економіки і розвитку конкуренції.
Крім того, Кабінет Міністрів України встановлює найважливіші показники і параметри антимонопольного регулювання, зокрема щодо регулювання цін і тарифів на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного вжитку, роботи і послуги монопольних утворень, визначає порядок визначення сум, які повинні вноситись до бюджету підприємствами-монополістами, правові засади створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансових груп та запровадження механізмів запобігання монополізації товарних ринків тощо. Відповідно до ст. 10 Закону "Про захист економічної конкуренції" Кабінет Міністрів України може дозволити узгоджені дії та економічну концентрацію, на які не було надано дозволу Антимонопольним комітетом України, якщо учасники цих дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.
Міністерство економічного розвитку і торгівлі України безпосередньо здійснює функції публічного адміністрування, в тому числі у сфері конкуренції, зокрема:
Фонд державного майна України виконує завдання щодо демонополізації економіки та розвитку конкуренції при захисті майнових прав України, здійсненні прав розпорядження майном державних підприємств у процесі приватизації, створенні спільних підприємств, приватизації державного майна, а також вирішує питання, що пов’язані з перетворенням монопольних утворень, іноземним інвестуванням, виникненням об’єднань підприємств разом з Антимонопольним комітетом України та його органами. Фонд Державного майна України діє на підставі Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затв. постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 р. № 2558-ХІ1.
Провідним державним органом, що здійснює публічне адміністрування в сфері економічної конкуренції, є Антимонопольний комітет України (АМК), що здійснює діяльність на підставі Закону "Про Антимонопольний комітет України", яким визначається порядок створення і функціонування зазначеного органу. Відповідно до Закону АМК є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.
ЛМК посідає центральне місце серед органів публічного адміністрування щодо реалізації державної політики в сфері економічної конкуренції. В своїй діяльності він підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. Крім того, АМК щорічно подає Верховній Раді України звіт про свою діяльність. Відповідно до Закону України від 11 липня 1996 р. "Про Рахункову палату" Рахункова палата проводить попередній аналіз, до розгляду на засіданнях комітетів і Верховної Ради України, звітів АМК щодо здійснення ним державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства (ст. 6) та має право проводити фінансові перевірки, ревізії в АМК (ст. 7).
АМК є колегіальним органом і утворюється у складі Голови та 10 державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначаються 2 перших заступники та 3 заступники Голови. АМК, адміністративні колегії АМК, державні уповноважені АМК та адміністративні колегії територіальних відділень АМК ( органами АМК.
Основним завданням АМК є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; контроль за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції; методичне забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції; здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.
З метою реалізації конкурентної політики на місцевому (регіональному) рівні АМК утворює територіальні відділення АМК, що реалізують у регіоні завдання, покладені на АМК, в межах повноважень, визначених Положенням про відповідне територіальне відділення, що затверджується АМК.
З метою реалізації завдань і функцій антимонопольних органів за рішенням АМК з окремих найбільш складних питань діяльності АМК можуть створюватися інші колегіальні органи, зокрема постійні й тимчасові адміністративні колегії АМК та адміністративні колегії відділень.
У сфері конкуренції за допомогою державного контролю здійснюється своєчасність внесення коректив у господарську діяльність, отримання інформації про реальний стан розвитку і функціонування конкурентних відносин, виявлення порушень конкурентного законодавства та відхилень від установлених стандартів і правил. Контрольні функції АМК дістають вияв у здійсненні попереднього, поточного (оперативного) та наступного контролю. Особливості вимог щодо захисту економічної конкуренції в Україні зумовлюють використання також специфічних заходів адміністративного примусу, специфіка якого дістає вияв в процесі застосування заходів адміністративної відповідальності до порушників конкурентного законодавства.
5. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
У СФЕРІ ПРОМИСЛОВОСТІ
Найважливішою сферою економіки з використанням матеріального виробництва є промисловість, до якої відносять промислово-виробничу діяльність підприємств і господарських організацій. Розвиток промисловості значною мірою визначає вектор економічного розвитку держави й, відповідно, розвитку соціально-культурної сфери і рівня життя громадян. Рівень розвитку промисловості держави — одна з найважливіших ознак її технічного прогресу та цивілізованості. Потреба у високорозвинених промислових галузях особливо актуалізується при інтеграції у європейську та світову економіку. Промисловість ( базисом для ефективного входження України у світове співтовариство і зайняття в ньому місця, що відповідає рівню розвинутої держави.
Промисловість прийнято розділяти за галузевою належністю на: важку (виробництво засобів виробництва); легку (виробництво предметів споживання); видобувну; харчову; текстильну та інші види (залежно від кінцевого продукту), які становлять підгалузі промисловості. У свою чергу підгалузі промисловості поділяють на ще дрібніші — так звані субгалузі промисловості, тому управління промисловістю будується за галузевим принципом з урахуванням міжгалузевих та територіальних зв’язків між підприємствами і організаціями та має на меті: координацію та подальший розвиток виробничих сил суспільства й держави; зростання ефективності праці; зниження собівартості продукції; підвищення її якості та конкурентоспроможності на ринку; захист і наповнення внутрішнього ринку вітчизняними товарами, послугами тощо.
Система органів публічного адміністрування промисловістю формується з "промислових" міністерств, державних комітетів, які регулюють діяльність промислових об’єктів, управлінь промисловості місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування й місцевих рад та їх виконавчих комітетів (з питань, делегованих їм державою), адміністрацій промислових об’єднань та промислових підприємств.
Визначення та закріплення концептуальних засад публічного адміністрування промисловості в Україні належить до компетенції Верховної Ради України, яка визначає державну політику, здійснює законодавче регулювання відносин, що виникають у цій галузі.
Метою державної промислової політики є реалізація стратегії випереджаючого розвитку та євроінтеграції, створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво і здатного до саморозвитку промислового комплексу. Основними принципами державної промислової політики є: забезпечення національних інтересів; соціальна, екологічна спрямованість реформування промисловості; реалізація інноваційного типу розвитку промисловості; поєднання державного регулювання з ринковими механізмами саморегуляції; програмно-цільовий підхід до вирішення завдань промислової політики; євроінтеграція.
Поряд із промисловими підприємствами державної форми власності в нових економічних умовах подальшого розвитку набувають промислові підприємства недержавних форм власності: приватні, акціонерні, спільні, підприємства з іноземними інвестиціями тощо, публічне адміністрування яких має свої суттєві відмінності й зводиться переважно до впливу на них економічними заходами (податковою, митною, фінансовою політикою тощо) та контролю за їх діяльністю.
Загальне публічне адміністрування промисловості в Україні, здійснення визначеної Верховною Радою України державної політики в цьому напрямі покладені на Кабінет Міністрів України, який керує об’єктами державної власності, спрямовує і координує роботу окремих міністерств та інших органів виконавчої влади.
Центральне місце серед суб’єктів публічного адміністрування промисловістю належить Державному агентству України з управління державними корпоративними правами та майном (Агентство держмайна України), яке було утворено Президентом України відповідно до Указу "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" в результаті реорганізації Міністерства промислової політики України. Згідно з Положенням, затв. Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 451/2011,
Агентство держмайна України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Основними завданнями Агентства держмайна України є реалізація державної політики у сфері управління об’єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами держави. Агентство держмайна України відповідно до покладених на нього завдань:
— здійснює управління об’єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами, які належать до сфери його управління;
Певними повноваженнями публічного адміністрування у сфері промисловості наділені:
Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України (Держгірпромнагляд України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра надзвичайних ситуацій України. Правовий статус Держгірпромнагляду України визначено Положенням, яке затверджене Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 408/2011.
Основними завданнями Держгірпромнагляду України є:
Державне агентство резерву України (Держрезерв України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Першого віце-прем’єр-міністра України — Міністра економічного розвитку і торгівлі України. Правовий статус Держрезерву України визначено Положенням, яке затверджене Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 463/2011.
Основними завданнями Держрезерву України є реалізація державної політики у сфері державного матеріального резерву та внесення пропозицій щодо її формування. Державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених Законом України від 24 січня 1997 р. "Про державний матеріальний резерв", у тому числі для надання державної підтримки окремим галузям народного господарства, підприємствам, установам і організаціям з метою стабілізації економіки у разі тимчасових порушень термінів постачання важливих видів сировини і паливно-енергетичних ресурсів, продовольства, виникнення диспропорції між попитом і пропозицією на внутрішньому ринку та участь у виконанні міждержавних договорів. 4 На місцевому рівні певними повноваженнями публічного адміністрування у сфері промисловості наділені територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що діють на підставі Типового положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 р. № 563.
Регулювання основною виробничою ланкою промисловості — промисловим підприємством здійснює адміністрація об’єднання (для підприємства, яке входить до його складу) або міністерство — для об’єднань і деяких важливих підприємств міністерства, які підпорядковані безпосередньо міністерству. Органом управління підприємством є адміністрація. Незалежно від виду, форми власності та господарювання керівник, його заступники, керівники апарату й структурних підрозділів, рада, правління, дирекція здійснюють функції оперативного управління підприємством. Адміністрація діє в межах повноважень підприємства, реалізуючи їх у вирішенні внутрішніх питань цього об’єкта та зовнішніх зв’язках. Маючи всі необхідні розпорядчі повноваження юридично-владного характеру, вона забезпечує інтереси власника та держави.
Певним обсягом повноважень публічного адміністрування у сфері промисловості наділено Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (Мінрегіон України), яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної житлової політики і політики у сфері будівництва, архітектури, містобудування та житлово-комунального господарства, у тому числі у сфері промисловості будівельних матеріалів. Правовий статус Мінрегіону України визначає Положення, затверджене Указом Президента України від 31 травня 2011 р. № 633/2011. До сфери промисловості можна віднести такі функції Мінрегіону України, як затвердження методології проектування, будівництва та реконструкції об’єктів промислового призначення, а також здійснення повноважень щодо організації розроблення, схвалення, прийняття, перегляду та зміни національних стандартів у галузі промисловості будівельних матеріалів.
Промисловість будівельних матеріалів — комплекс галузей у складі важкої промисловості, які забезпечують найважливішими будівельними матеріалами всі види будівельних робіт. Промисловість будівельних матеріалів включає в себе: видобування і первинну обробку мінерально-будівельної сировини (піску, гравію, щебню, бутового каменю, пиляного каменю, глини тощо); виробництво в’яжучих матеріалів (цементу, вапна, гіпсу та ін.); виробництво різноманітних стінових матеріалів і конструкцій для зведення будівель і споруд (цегли, бетону, залізобетону тощо); виробництва з виготовлення м’яких покрівель, тепло- і звукоізоляторів та інших спеціальних будівельних матеріалів; галузі скляної та фарфоро-фаянсової промисловості.
До базових ланок промисловості, які сьогодні потребують державного регулювання та першочергового реформування і є основою економічної безпеки України, належить електроенергетика, від ефективності роботи якої залежить функціонування усіх галузей народного господарства та вирішення багатьох соціальних питань, бо саме енергетична ефективність економіки в сучасних умовах є одним із важливих показників рівня розвитку держави.
Концептуальні підходи до розвитку паливно-енергетичного комплексу України (ПЕК) на період до 2020 р. передбачають: проведення активної політики ресурсо- і енергозбереження, максимально економічно та екологічно виправдане використання власних енергоресурсів, здійснення структурної перебудови економіки, зменшення енергоємності виробництва та орієнтацію на використання альтернативних видів палива та енергії.
Правове регулювання основними галузями енергетики грунтується на ряді законодавчих актів. В електроенергетиці для врегулювання ключових питань функціонування галузі прийнято Закон України від 16 жовтня 1997 р. "Про електроенергетику", який визначає основні положення комплексного реформування галузі,
Стаття 1 Закону "Про електроенергетику" містить поняття суб’єктів електроенергетики — це суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм власності, що займаються виробництвом, передачею, постачанням електричної та теплової енергії за централізованого теплопостачання. Проте наведене законодавче визначення суб’єктів ґрунтується на їх розумінні суто в економічному (господарському), а не адміністративно-правовому сенсі. Під суб’єктами державного управління у галузі електроенергетики слід розуміти відповідні органи державного управління, які здійснюють керуючий або координуючий вплив на електроенергетичну галузь як об’єкт управління з метою забезпечення її оптимального розвитку.
Загальне керівництво у ПЕК здійснює Кабінет Міністрів України, першочерговим завданням якого є формування енергетичної безпеки країни, стимулювання енергозбереження, запровадження механізмів ефективного тарифо- та ціноутворення на енергоресурси, забезпечення прозорості фінансово-економічної діяльності підприємств ПЕК тощо.
Публічне адміністрування у паливно-енергетичній сфері здійснюється центральними і місцевими суб’єктами публічного адміністрування. Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому та нафтогазовому комплексах (паливно-енергетичного комплексу) є Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міненерговугілля України), яке діє відповідно до Положення про Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, затв. Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 382/2011.
Міненерговугілля України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому, торфодобувному та нафтогазовому комплексах (паливно-енергетичний комплекс). Міненерговугілля України відповідно до покладених на нього завдань здійснює наступні функції:
Уповноваженими суб’єктами публічного адміністрування у паливо-енергетичній сфері також можна вважати Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України і а Державну інспекцію ядерного регулювання України.
Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України (Держенергоефективності України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Першого віце-прем’єр-міністра України — Міністра економічного розвитку і торгівлі України. Правовий статус Держенергоефективності України визначається Положенням, яке затверджене Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 462/201 1.
Основними завданнями Держенергоефективності України є:
Державна інспекція ядерного регулювання України (Держатомрегулювання України) є центральним органом виконавчої влади, який є головним у системі центральних органів виконавчої влади з формування та реалізації державної політики у сфері безпеки використання ядерної енергії. її правовий статус закріплюється в Положенні, затвердженому Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 403/2011.
Основними завданнями Держатомрегулювання України є:
Державний нагляд за дотриманням законодавства, умов виданих документів дозвільного характеру, норм, правил і стандартів з ядерної та радіаційної безпеки, вимог фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання, обліку та контролю ядерних матеріалів та інших джерел іонізуючого випромінювання здійснюють державні інспектори Держатомрегулювання України, які мають право відвідувати безперешкодно в будь-який час підприємства, установи та організації всіх форм власності для проведення у межах своїх повноважень відповідних перевірок, а також мають інші права, передбачені законом.
Умовно суб’єктами адміністрування можна вважати і спеціалізовані утворення. Відповідно до Статуту Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 747, компанія "Нафтогаз України" утворена з метою сприяння структурній перебудові нафтової, газової та нафтопереробної галузі економіки України, підвищення рівня енергетичної безпеки держави, забезпечення ефективного функціонування та розвитку нафтогазового комплексу, більш повного задоволення потреб промислових і побутових споживачів у сировині та паливно-енергетичних ресурсах і отримання прибутку шляхом провадження підприємницької діяльності. Відповідно до загальної мети компанія отримала статус юридичної особи, мас самостійний баланс, поточні та інші рахунки в установах банків, а також печатку із зображенням Державного Герба України, своїм найменуванням та зображенням фірмового знака, а також знак для товарів і послуг, штампи, бланки та інші реквізити.
Компанія діє на принципах повної господарської самостійності, самоврядування і самоокупності, несе відповідальність за наслідки своєї господарської діяльності та виконання зобов’язань перед партнерами і бюджетом.
Компанія має право утворювати в установленому порядку філії, представництва, інші відокремлені структурні підрозділи та дочірні підприємства як на території України, так і за її межами, наділяючи їх основними та обіговими засобами. Філії, представництва та інші відокремлені структурні підрозділи Компанії діють на підставі положень, а дочірні підприємства — на підставі статутів, що затверджуються Компанією. Керівництво їх діяльністю здійснюють особи, які призначаються головою правління Компанії. Компанія разом з іншими господарськими товариствами, підприємствами та організаціями може утворювати спілки, асоціації та інші об’єднання для координації діяльності та захисту своїх інтересів, а також господарські товариства.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1996 р. № 1268 "Про створення Національної атомної енергогенеруючої компанії "Енергоатом" з метою поліпшення енергопостачання народного господарства і населення, завершення ринкових перетворень в електроенергетиці та підвищення ефективності функціонування атомних електростанцій в умовах впровадження енергоринку та більш чіткого розмежування господарських функцій на базі майна атомних електростанцій та їх інфраструктур створено державне підприємство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" (компанія "Енергоатом") з покладенням на неї функцій експлуатуючої організації, частину яких у перехідний період вона делегує атомним електростанціям.
На компанію "Енергоатом" покладено виконання таких основних завдань:
Атомні електростанції компанії "Енергоатом" працюють в єдиній енергосистемі України і узгоджують з Національним диспетчерським центром Міненерговугілля України питання оперативного регулювання виробництва електроенергії.
Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність галузей економіки, яке включає сільськогосподарські та інші специфічні утворення і функціонує на основі широко розвинених і урегульованих нормами права інтеграційних та коопераційних зв’язків. Він охоплює усі стадії виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та її переробки, виробництво засобів виробництва для сільського господарства і тісно пов’язаних з ним галузей, їх матеріально-технічне забезпечення і виробниче обслуговування. З урахуванням виключної значущості цієї сфери для народного господарства, Законом України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) її віднесено до пріоритетних.
Державну політику у сфері АПК, правові засади його функціонування, національні та інші програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку села, обсяги бюджетного фінансування, напрями інвестиційної політики визначає Верховна Рада України. Так, постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. № 3924-ХІІ була схвалена Концепція Національної програми відродження села на 1995—2005 роки, яка передбачала: проведення аграрної реформи; утвердження поряд з іншими формами приватної власності на землю та інші засоби виробництва; врахування інтересів виробників сільськогосподарської продукції під час здійснення приватизації виробничих об’єктів харчової, переробної та інших галузей, що обслуговують сільське господарство; створення економічного механізму ринкового типу як головної передумови динамічного розвитку агропромислового комплексу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучаснім технологічній основі, удосконалення структури виробництва, відновлення родючості землі, раціональне використання природних ресурсів; підвищення ролі місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у вирішенні соціальних проблем села; впровадження в практику механізму державного інвестування розвитку соціальної сфери села і системи пільг із залученням до цього коштів усіх суб’єктів підприємницької діяльності; забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку села і міста; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села тощо. На жаль, ця Концепція реалізована не була.
Державно-правове регулювання АПК здійснюється відповідними законодавчими актами: Законом "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", законами України від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати", від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в редакції Закону від 16 листопада 2006 р.), від 26 грудня 2002 р. "І Іро насіння і садивний матеріал", від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин" (в редакції Закону від 17 січня 2002 р.), від ЗО червня 1993 р. "Про карантин рослин" (в редакції Закону від 19 січня 2006 р.), від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", Земельним кодексом України (ЗК) тощо.
Президент України й Кабінет Міністрів України визначають потребу держави в сільськогосподарській продукції та сировині, здійснюють політику підтримки вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції, захисту внутрішнього ринку тощо.
Серед актів Президента України, присвячених сільському господарству, необхідно відзначити укази від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", від
8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" та деякі інші.
Провідним центральним суб’єктом публічного адміністрування АПК є Міністерство аграрної політики та продовольства України (Мінагрополітики України) як центральний орган виконавчої влади. Правовий статус та функції Мінагрополітики України визначаються Положенням, затвердженим Указом Президента України від 23 квітня 2011 р. № 500/2011.
Основними завданнями Мінагрополітики України є формування та забезпечення реалізації:
До суб’єктів публічного адміністрування АПК належить також Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України (Держветфітослужба України). Держветфітослужба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у галузі ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів, сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, державного нагляду (контролю) за племінною справою у тваринництві. Держветфітослужба України діє на підставі Положення, яке затверджене Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 464/2011.
Основними завданнями Держветфітослужби України є:
Держветфітослужба України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи: головні управління ветеринарної медицини в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління ветеринарної медицини у містах обласного значення, районах; державні фітосанітарні інспекції в областях, а також міжрегіональні територіальні органи — Головну державну фітосанітарну інспекцію, державну фітосанітарну інспекцію Автономної Республіки Крим.
Держветфітослужба України для виконання покладених на неї завдань утворює регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні України та транспорті.
Відповідно до Закону "Про ветеринарну медицину" державний ветеринарно-санітарний контроль — функції, що виконуються державними інспекторами ветеринарної медицини та/або уповноваженими лікарями ветеринарної медицини і полягають у постійному забезпеченні виконання встановлених чинним законодавством ветеринарно-санітарних заходів та технічних регламентів.
Державний ветеринарно-санітарний нагляд — функції, що виконуються державними інспекторами ветеринарної медицини та/або уповноваженими лікарями ветеринарної медицини і полягають у періодичній перевірці дотримання вимог чинного законодавства в галузі ветеринарної медицини.
Суб’єктом публічного адміністрування земель сільськогосподарського призначення, які є головним засобом виробництва в сільському господарстві, є Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагентство України). Держземагентство України є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин.
Основними завданнями Держземагентства України є:
Держземагентство України діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 2011 р. № 445/2011.
Безпосередню діяльність у сфері виробництва, заготівлі і переробки сільськогосподарської продукції та сировини здійснюють різноманітні державні, колективні, приватні підприємства та організації, кооперативи, товариства, а також окремі громадяни. Особливості створення і діяльності суб’єктів у сфері агропромислового виробництва визначає Закон України від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство".
Важливою функцією публічного адміністрування агропромислового комплексу є здійснення державного контролю та нагляду, що покладається на Державну інспекцію сільського господарства України (Держсільгоспінспекція України). Правовий статус Держсільгоспінспекції України визначено у Положенні, затвердженому Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 459/2011. Державна інспекція сільського господарства України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
Основними завданнями Держсільгоспінспекції України є:
Держсільгоспінспекція України та її посадові особи в межах своїх повноважень мають право: складати акти перевірок, протоколи про адміністративні правопорушення та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення, давати обов’язкові для виконання приписи (розпорядження), а також подавати в установленому законодавством порядку до відповідних органів матеріали перевірок для притягнення винних осіб до відповідальності; безперешкодно обстежувати в установленому законодавством порядку підприємства, установи та організації усіх форм власності, що перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, для проведення перевірок з питань, що належать до компетенції Держсільгоспінспекції України; забороняти експлуатацію машин та інших технічних засобів для агропромислового комплексу, якщо їх технічний стан не відповідає вимогам нормативних документів щодо показників якості, технологічності та безпечності, охорони праці та охорони навколишнього природного середовища, загрожують життю і здоров’ю працюючих або створюють можливість виникнення аварії, тощо.
Держсільгоспінспекція України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи — державні інспекції сільського господарства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах.
6. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
В ГАЛУЗІ ФІНАНСІВ
Категорія "фінанси", як правило, сприймається на побутовому рівні шляхом їх ототожнення із грошовими коштами або окремими фондами грошових коштів. При цьому в поняття фінансів вкладається зміст певного виду економічних відносин, пов’язаних із проведенням розрахунків (платежів) у грошових відносинах між господарюючими суб’єктами, окремими фізичними особами та державою.
Категорії учасників фінансових відносин дають можливість виділяти державні фінанси (обов’язковий учасник — держава) та фінансове підприємництво (учасники — фізичні та юридичні особи).
Проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики, спрямованої на реалізацію визначених завдань економічного та соціального розвитку України, забезпечує Міністерство фінансів України (Мінфін), яке здійснює координацію діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади.
Мінфін України відповідно до Положення, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 2011 р. № 446/2011, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Основними завданнями Мінфіну України є:
Через Міністра фінансів України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України діяльність Державної казначейської служби України, Державної фінансової інспекції України, Державної пробірної служби України, Державної служби фінансового моніторингу України, Державної податкової служби України, Державної митної служби України.
Державна казначейська служба України (Казначейство України) входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Правовий статус Казначейства України визначено Положенням, яке затверджене Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 460/2011.
Казначейство України є учасником системи електронних платежів Національного банку України.
Основними завданнями Казначейства України є:
Казначейство України здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення (у разі їх утворення).
Державна фінансова інспекція України (Держфінінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю. Держфінінспекція України діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 23 квітня 2011 р. № 499/2011.
Основними завданнями Держфінінспекції України є реалізація державної політики у сфері державного фінансового контролю, а також внесення пропозицій щодо її формування. Держфінінспекція України відповідно до покладених на неї завдань:
Державна пробірна служба України (Пробірна служба України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України. Пробірна служба України діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 461/2011.
Основними завданнями Пробірної служби України є реалізація державної політики у сфері державного пробірного контролю та внесення пропозицій щодо її формування. Пробірна служба України відповідно до покладених на неї завдань:
Державна податкова служба України (ДПС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України. Правовий статус ДПС України визначено у Положенні, затвердженому Указом Президента України від 12 травня 2011 р. № 584/2011.
Основними завданнями ДПС України є:
До системи органів Державної податкової служби України належать центральний апарат та територіальні органи. Центральний апарат ДПС України здійснює свої повноваження безпосередньо і а через територіальні органи. До територіальних органів ДПС України належать державні податкові служби в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, округах (на 2 і більше регіони), державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні, об’єднані та спеціалізовані державні податкові інспекції та в їх складі відповідні підрозділи податкової міліції.
Державна служба фінансового моніторингу України (Держфінмоніторинг України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України. Держфінмоніторинг України діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 466/2011.
Основними завданнями Держфінмоніторингу України є:
Безпосередньо фінансове підприємництво в Україні здійснюється на ринках фінансових послуг. Відповідно до Закону України від 12 липня 2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" ринки фінансових послуг це сфера діяльності з метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів. Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності.
Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:
Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом: ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ; нагляду за діяльністю фінансових установ; застосування уповноваженими державними органами заходів впливу; проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.
Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:
Особливе значення у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків має митна справа, тобто діяльність митних органів, що регулюється МК, іншими законами та підзаконними актами. Саме від належного правового регулювання митної справи, оптимального кадрового забезпечення митниць, регулювання всього комплексу зовнішньоекономічних і митно-тарифних стандарті залежить подальший розвиток міждержавних економічних відносин, а також рівень відкритості країни для міжнародного співробітництва. Митна справа с складовою зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України. У митній справі Україна додержується визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм і стандартів.
Правові, економічні та організаційні основи митної справи визначено в Конституції, законах України (серед них особливе місце належить МК — комплексному закону в сфері митної справи), нормативних актах Президента України й Кабінету Міністрів України, актах Державної митної служби України (Держмитслужби) та інших центральних органів виконавчої влади. Виключно законами України визначаються засади митної справи.
Система митних органів в Україні складається з Державної митної служби, регіональних митниць, митниць, спеціалізованих митних організацій та установ. З урахуванням структури, система митних органів поділяється на 2 рівні. До першого належить Державна митна служба України. Вона здійснює свою діяльність на всій території України. Другий рівень становлять всі інші митні органи, що здійснюють свою діяльність на території підвідомчого регіону. Межі діяльності митних органів, як правило, збігаються із межами адміністративно-територіальних одиниць.
Державна митна служба була створена Указом Президента України від 29 листопада 1996 р. № 1145/96 як центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері митної справи. Діяльність Держмитслужби спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України. Правовий статус Держмитслужби закріплено в Положенні, затвердженому Указом Президента України від 12 травня 2011 р. № 582/2011.
Основними завданнями Державної митної служби України є:
Держмитслужба України у процесі виконання покладених на неї завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, профспілками та організаціями роботодавців, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, підприємствами, установами, організаціями.
Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Держмитслужби України, обговорення найважливіших напрямів її діяльності в Держмитслужбі України утворюється колегія у складі Голови Держмитслужби України (голова колегії), першого заступника та заступників Голови, посадових осіб Мінфіну України, визначених посадових осіб Держмитслужби України. У разі потреби до складу колегії можуть входити керівники структурних підрозділів Держмитслужби України, а також у встановленому порядку інші особи. Держмитслужбу України очолює Голова, якого призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра фінансів України, та звільняє з посади Президент України.
Відповідно до Положення про Державну митну службу України Голова Держмитслужби призначає на посади та звільняє з посад: керівників регіональних митниць та митниць (за погодженням із Міністром фінансів України та головами відповідних місцевих державних адміністрацій); заступників керівників регіональних митниць та митниць, а також керівників і заступників керівників структурних підрозділів апарату Держмитслужби України (за погодженням із Міністром фінансів України); інших державних службовців і працівників апарату Держмитслужби України.
Найважливішою організаційно-структурною особливістю Держмитслужби є те, що вона організована за принципом "виконавчої вертикалі", здійснює свої повноваження за допомогою підрозділів, кожний з яких є юридичною особою. Держмитслужбі підпорядковані митниці, спеціалізовані митні установи та організації, а також інші організації і установи митної системи.
Основна складова частина системи митних органів — це митниці (у тому числі регіональні). Вони були і є державними установами і у передбаченому порядку безпосередньо здійснюють митну справу, координують і контролюють діяльність підлеглих їм митних постів. Кількість, зона діяльності, місця дислокації, компетенція митниць (у тому числі регіональних), підлеглих їм митних установ (у тому числі спеціалізованих митних організацій), а також митних постів визначаються Держмитслужбою.
Регіональна митниця на території закріпленого за нею регіону в межах своєї компетенції здійснює митну справу та забезпечує комплексний контроль за додержанням законодавства України з питань митної справи, керівництво й координацію діяльності підпорядкованих їй митниць та спеціалізованих митних установ і організацій.
Митниця як найбільш чисельна ланка митної системи є митним органом, що здійснює захист економічних інтересів України, безпосередньо забезпечує виконання законодавства України з питань митної справи та виконання інших завдань, покладених на митну службу України.
За місцезнаходженням митниці умовно можна поділити на прикордонні та внутрішні. Прикордонні митниці розташовані на митному кордоні, який, як правило, збігається з державним кордоном, вони пов’язані із транспортними вузлами (аеропортами, залізничними станціями, портами, важливими автомобільними шляхами).
Митний контроль і митне оформлення товарів та інших предметів, переміщуваних через митний кордон України, також здійснюють митні пости. Митний пост не є самостійним структурним елементом митної системи і не має статусу юридичної особи. Він є структурним підрозділом митниці, підлеглий їй, створюється та розміщується з урахуванням таких факторів, як наявність автомобільних і залізничних магістралей, авіаційних, морських і річкових портів, а також залежно від потреб зовнішньоекономічної діяльності. У зоні своєї діяльності митний пост практично виконує функції митниці.
Для забезпечення виконання завдань, покладених на митні органи, відповідно до МК та законів України спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи в межах повноважень в митній службі можуть створюватись експлуатаційні, транспортні, інформаційно-аналітичні, кінологічні спеціалізовані установи та освітні організації.
Одним з найважливіших завдань митних органів є організація та здійснення митного контролю. Згідно з п. 15 ч. 1 ст. 1 МК під митним контролем слід розуміти сукупність заходів, що здійснюються митними органами в межах своєї компетенції з метою забезпечення додержання норм МК, законів та інших нормативно-правових актів з питань митної справи, міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку, контроль за виконанням яких покладений на митні органи.
Митний контроль проводиться посадовими особами митних органів за правилами, обумовленими ст. 41 МК, шляхом: 1) перевірки документів і відомостей, необхідних для митного контролю; 2) митного огляду; 3) обліку товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон; 4) усного опитування громадян і посадових осіб, підприємств; 5) перевірки системи звітності та обліку товарів, що переміщуються через митний кордон України, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів, які відповідно до законів справляються при переміщенні товарів через митний кордон України; 6) огляду територій і приміщень складів тимчасового зберігання, митних ліцензійних складів, вільних складів, спеціальних митних зон, магазинів безмитної торгівлі та інших місць, де можуть перебувати товари і транспортні засоби, що підлягають митному контролю, або здійснюється діяльність, контроль за якою покладений на митні органи; 7) використання інших форм, передбачених МК та іншими законами України з питань митної справи.
Митному контролю підлягають усі товари та транспортні засоби, які переміщуються через митний кордон України, за винятком випадків, передбачених МК. Товари і транспортні засоби перебувають під митним контролем з моменту його початку і до його завершення згідно із заявленим митним режимом. У разі ввезення на митну територію України товарів і транспортних засобів митний контроль починається з моменту перетинання митного кордону України і завершується в момент їхнього випуску; при вивезенні — з моменту пред’явлення товарів і транспортних засобів для митного оформлення та їх декларування в установленому МК порядку. При проведенні митного контролю можуть застосовуватися технічні засоби, які безпечні для життя та здоров’я людей, тварин і рослин і не завдають збитків товарам, транспортним засобам та особам.
7. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
У СФЕРІ ІНФРАСТРУКТУРИ
З оновленням нормативної бази діяльності центральних органів виконавчої влади дещо модифіковано і об’єкт адміністративного регулювання, а саме — з’являється так зване комплексне об’єднання — інфраструктура, яка об’єднує транспорт, дорожнє господарство та туристичну галузь. В Україні регулювання відносин у сфері діяльності транспорту належить до пріоритетних напрямів внутрішньої політики держави. Створення правових стимулів щодо розвитку транспортної системи є одним з основних резервів підвищення добробуту суспільства, його економічного потенціалу відповідно до напрямів розвитку держави, закріплених Конституцією. Розвиток транспорту та інших засобів комунікації визначає не тільки структуризацію економічного простору держави, тобто екстенсивний процес економічного росту, але й якісне вдосконалення економіки, тобто процес інтенсивного росту, відповідно функціонування транспорту стає найважливішим фактором розвитку економіки, суспільства в цілому.
Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у просторовому переміщенні. Метою публічного адміністрування в галузі транспорту є своєчасне, повне і якісне задоволення зазначених потреб в перевезеннях та потреб оборони держави, захист прав під час транспортного обслуговування, безпечне функціонування транспорту, додержання необхідних темпів і пропорцій та інше.
В Україні діє єдина транспортна система. Вона повинна відповідати вимогам суспільного виробництва і національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки країни. Єдину транспортну систему становлять: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт і метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування.
Публічне адміністрування транспорту і комунікацій регулюється законами, кодексами, статутами, положеннями про окремі види транспорту і зв’язку. Організаційно-правові, економічні засади діяльності транспорту визначаються Законом України від 10 листопада 1994 р. "Про транспорт" та рядом інших актів законодавства. Правовий статус залізничного транспорту визначається Законом України від 4 липня 1996 р. "Про залізничний транспорт", а також Статутом залізниць України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457, морського — Кодексом торговельного мореплавства України (КТМ), річкового — Водним кодексом (ВК), авіаційного — ПовК, автомобільного — Законом України від 30 червня 1993 р. "Про дорожній рух", а також Статутом автомобільного транспорту Української РСР, затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969 р. № 401, трубопровідного — Законом України від 15 травня 1996 р. "Про трубопровідний транспорт".
Центральним органом виконавчої влади в цій галузі є Міністерство інфраструктури України (Мінінфраструктури України). Мінінфраструктури України діє на підставі Положення, затвердженою Указом Президента України від 12 травня 2011 р. № 581/2011.
Основними завданнями Мінінфраструктури України у сфері транспорту є:
Через Міністра інфраструктури Кабінет Міністрів України спрямовує та координує діяльність наступних центральних органів виконавчої влади у сфері транспорту:
Згідно з Законом "Про залізничний транспорт" залізничний транспорт — виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо.
Статтею 1 Статуту залізниць України встановлено, що залізничний транспорт загального користування є однією з базових галузей економіки України, забезпечує її внутрішні та зовнішні транспортно-економічні зв’язки і потреби населення у перевезеннях. Основною організаційною ланкою на залізничному транспорті є залізниця — статутне територіально-галузеве об’єднання, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, за централізованого управління, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі (ст. 1 Закону "Про залізничний транспорт").
Відносини залізниць з місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування базуються на податковій і договірній основах відповідно до чинного законодавства України. До компетенції цих органів належать: контроль за роботою залізничного приміського пасажирського транспорту і вокзалів, погодження тарифів у приміських сполученнях, погодження питання щодо пунктів зупинок, закриття залізничних станцій для обслуговування пасажирів, автомобільних переїздів через залізничні колії.
На місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування покладається організація виконання робіт з благоустрою привокзальних площ, спорудження та впорядкування під’їздів до залізничних станцій, забезпечення їх телефонним зв’язком та транспортним сполученням з населеними пунктами за місцем розташування станцій, запобігання правопорушенням на залізницях. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування взаємодіють із залізницями з метою поліпшення використання транспортних засобів власниками вантажів, забезпечення злагодженої роботи з іншими видами транспорту, розвитку (в тому числі на пайових засадах) транспортної і соціальної інфраструктури щодо обслуговування пасажирів та економіки регіонів.
Крім залізничного транспорту загального користування, функціонує промисловий залізничний транспорт, під яким розуміється транспортно-технологічний комплекс, що забезпечує системне переміщення вантажів у процесі виробництва (між виробництвами, виробничими циклами, окремими операціями або підприємствами в цілому) та взаємодію із залізничним транспортом загального користування.
До суб’єктів публічного адміністрування залізничним транспортом належить Державна інспекція України з безпеки на наземному транспорті (Укртрансінспекція України). Укртрансінспекція України є центральним органом виконавчої влади, правовий статус якої визначено Положенням, затвердженим Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 387/2011.'Укртрансінспекція України забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування, на перевезення яким видано ліцензію, міському електричному, залізничному транспорті, експлуатації автомобільних доріг загального користування. Укртрансінспекція України у сфері залізничного транспорту виконує наступні функції:
Публічне адміністрування залізничним транспортом здійснює Укрзалізниця, її діяльність регулюється Положенням про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. № 262, та іншими нормативними актами. Укрзалізниця — це орган адміністрування залізничного транспорту загального користування. До сфери управління Укрзалізниці входять Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська залізниці, а також інші об’єднання, підприємства, установи і організації залізничного транспорту: метрополітени, об’єднання "Укрпромзалізтранс", консорціум "Укрзалізпром", заводи колійного господарства, підприємства матеріально-технічного постачання, проектно-вишукувальні конструкторські організації, транспортно-експедиційне підприємство "Інтертранс", Український центр транспортного сервісу "Ліски", Укрспецвагон, Укррефтранс та інші.
До основних завдань Укрзалізниці належать:
Укрзалізниця у межах своєї компетенції видає накази, обов’язкові для виконання залізницями, об’єднаннями, підприємствами та організаціями залізничного транспорту, які входять до сфери управління Укрзалізниці, організує та контролює їх виконання.
Для розроблення основних напрямів розвитку залізничного транспорту, вирішення найважливіших питань його господарської діяльності створюється рада Укрзалізниці. Укрзалізницю очолює генеральний директор.
Наступною ланкою адміністрування залізничного транспорту є управління залізниць, у межах яких функціонують відділи залізниць. Крім того, як відокремлений структурний підрозділ можуть функціонувати дирекції залізничних перевезень.
Низовою ланкою залізничного транспорту є залізнична станція (пасажирська, вантажна, сортувальна, дільнична, проміжна (у тому числі роз’їзди та обгінні пункти). її очолює начальник станції. Залізничні станції є виробничо-технологічним підрозділом залізниці з організації перевезень пасажирів, вантажу, вантажобагажу і пошти та взаємодії і координації виробничого процесу з підприємствами, суміжними службами залізничного транспорту. Крім станцій, існують лінійні підприємства як механізована дистанція вантажно-розвантажувальних робіт, дистанція сигналізації і зв’язку, вагонні і локомотивні депо, дистанція шляху та інші. Керівництво станцією забезпечується начальником станції через апарат, організаційна структура якого затверджується начальником залізниці та начальником управління або дирекції залізничних перевезень.
Морський і річковий транспорт є важливою складовою народногосподарського комплексу. Його діяльність регулюється системою норм, що включають як адміністративно-правові, так й норми права іншої галузевої належності (цивільно-правові, земельні, трудові, фінансові).
Адміністративно-правове регулювання діяльності морського та річкового транспорту здійснюється нормами Закону "Про транспорт", ВК, КТМ, іншими нормативними актами, які регулюють окремі питання діяльності морського і річкового транспорту, підзаконних актів, зокрема Статуту внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801. Враховуючи, що довжина морського узбережжя України сягає 1900 км, наявність виходу до морів, а також виходу судноплавних річок до морського узбережжя, Україна заявила про свої наміри стосовно інтегрування у міжнародне співтовариство щодо водного транспорту. Так, Україна підтримала Конвенцію СОН з морського права 1982 р., виходячи з норм якої можна провести класифікацію морських просторів України — ті, що у межах державних кордонів (внутрішні води; територіальні води; протоки, щодо яких є спеціальні домовленості; протоки, в яких встановлене транзитне проходження), а також ті, що знаходяться за межами державних кордонів (економічна зона; замкнуті і незамкнуті моря; відкрите море; морське дно за межами національної юрисдикції).
Україна приєдналась до Конвенції з охорони людського життя на морі 1974 р. (SOLAS-74), Конвенції про Міжнародні правила запобігання зіткненню суден на морі 1972 р. (МППСС-72), Міжнародної конвенції про пошук і рятування на морі 1979 р. (SAR) тощо. Крім того, зазначається, що водні транспортні суспільні відносини регулюються міжнародними морськими звичаями.
До складу морського транспорту входять підприємства морського транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, порти і пристані, ^судна, судноремонтні заводи, морські шляхи сполучення, а також підприємства зв’язку, промислові, торговельні, будівельні і постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу морського транспорту.
До складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв’язку, промислові, торговельні, будівельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту.
Основним органом, що здійснює адміністрування морським і річковим транспортом, є Державна інспекція з безпеки на морському та річковому транспорті (Укрморрічінспекція). Укрморрічінспекція діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 2011 р. № 447/2011.
Основними завданнями Укрморрічінспекції є:
Укрморрічінспекція реалізує свої повноваження безпосередньо та через свої міжрегіональні територіальні органи.
Автомобільний транспорт — галузь транспорту, яка забезпечує задоволення потреб населення та суспільного виробництва у перевезеннях пасажирів та вантажів автомобільними транспортними засобами.
До складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, авторемонтні і шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства, а також автовокзали і автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації та соціально-побутові заклади, інші підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.
Державне регулювання та контроль у сфері автомобільного транспорту реалізується шляхом проведення центральними та місцевими органами виконавчої влади, державними органами управління автомобільним транспортом, органами місцевого самоврядування економічної, тарифної, науково-технічної та соціальної політики, ліцензування, стандартизації та сертифікації на автомобільному транспорті, задоволення потреб автомобільного транспорту в паливно-енергетичних і матеріально-технічних ресурсах і транспортних засобах.
Основними функціями публічного адміністрування діяльності автомобільного транспорту є:
Згідно із Законом України від 5 квітня 2001 р. "Про автомобільний транспорт" систему органів державного регулювання автомобільного транспорту становлять Верховна Рада України, яка визначає основні напрями державної політики у сфері автомобільного транспорту, законодавчі основи її реалізації; Кабінет Міністрів України здійснює загальне державне регулювання діяльності автомобільного транспорту відповідно до своїх повноважень.
До органів публічного адміністрування, наділених повноваженнями з питань автомобільного транспорту, варто віднести Державне агентство автомобільних доріг України та Державну інспекцію з безпеки на наземному транспорті.
Державне агентство автомобільних доріг України (Укравтодор) є центральним органом виконавчої влади, який діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 456/2011.
Основними завданнями Укравтодору є:
Державна інспекція України з безпеки на наземному транспорті (Укртрансінспекція України) є центральним органом виконавчої влади який у сфері автомобільного транспорту забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування, на перевезення яким видано ліцензію та експлуатації автомобільних доріг загального користування.
Укртрансінспекція України у сфері автомобільного транспорту виконує наступні функції: затверджує мережу міжнародних та міжміських і приміських автобусних маршрутів загального користування, що виходять за межі території області (міжобласних маршрутів), та веде реєстр таких маршрутів; видає дозвільні документи на міжнародні перевезення пасажирів і вантажів; здійснює державний контроль і нагляд за дотриманням вимог нормативно-правових актів щодо забезпечення безпеки на автомобільному транспорті; видає свідоцтва про встановлення класу автобуса за параметрами комфортності; видає свідоцтва про атестацію автостанцій та веде перелік атестованих автостанцій; здійснює диспетчерський контроль за роботою автомобільних перевізників, що здійснюють перевезення пасажирів на міжобласних маршрутах загального користування; видає ліцензійні картки на транспортні засоби суб’єкта господарювання; здійснює габаритно-ваговий контроль транспортних засобів у пунктах пропуску через державний кордон та на автомобільних дорогах загального користування тощо.
Особливістю державного регулювання у сфері авіаційного транспорту є забезпечення потреб громадян, держави у перевезеннях. У зв’язку з цим (за призначенням) авіаційний транспорт можна поділити на 2 види: державний і цивільний. Таке виділення дозволяє здійснити певне узагальнення особливостей регулюючої діяльності щодо відповідного виду авіаційного транспорту. Щодо державного транспорту регулювання відбувається на засадах паритетного використання прямих і непрямих методів. Щодо цивільного транспорту — регулювання його діяльності здійснюється за допомогою, в основному, непрямих методів. Спільними для усіх видів транспорту є обов’язкові процедури реєстрації та сертифікації, які здійснюються з метою забезпечення безпеки перевезень повітряними суднами, надання послуг аеропортами, а також контроль та нагляд за забезпеченням безпеки польотів повітряних суден. Особливим — додатково передбачена процедура ліцензування для цивільного авіатранспорту. Особливістю регулювання авіаційного транспорту є також і те, що підставою виникнення цивільно-правових відносин є акт організаційно-розпорядчого характеру, тобто той, що містить норми адміністративного права. Зокрема, це стосується видачі ліцензій, здійснення сертифікації та реєстрації. Існують й акти, якими регулюються зміни в організації діяльності авіаційного транспорту.
До складу авіаційного транспорту входять підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомку, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.
Авіація як галузь — це усі види підприємств, організацій та установ, діяльність яких спрямована на створення умов та використання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден.
У ст. 21 Закону "Про транспорт" визначено, що авіаційний транспорт входить до складу єдиної транспортної системи як структурна складова транспорту загального користування.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 2001 р. №919 "Про додаткові заходи на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 вересня 2000 року" та на виконання Указу Президента України від 18 жовтня 2000 р. № 1143/2000 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 вересня 2000 року "Про стан авіаційного транспорту та авіаційної промисловості України" було прийнято Державну комплексну програму розвитку авіаційного транспорту України на період до 2010 року та Програму фінансового оздоровлення підприємств авіаційного транспорту. Програмою передбачено, зокрема, створення Державного лізингового фонду для реалізації та оновлення вітчизняної авіаційної техніки.
Основним суб’єктом публічного адміністрування у сфері авіаційного транспорту є Державна авіаційна служба України (Державіаслужба України), яка входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики в сфері цивільної авіації. Правовий статус Державної авіаційної служби України визначено у Положенні, яке затверджене Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 398/201 1.
Основними завданнями Державіаслужби України є:
Публічне адміністрування авіаційного транспорту на місцях здійснюється також адміністраціями авіаційних підприємств у межах власної компетенції.
Важливим є те, що чинним законодавством передбачено право здійснення господарської і комерційної діяльності в галузі авіації. Умовами їх здійснення є передбачені процедури ліцензування, сертифікації, реєстрації.
Правом на здійснення господарської і комерційної діяльності в галузі авіації може володіти будь-яка юридична чи фізична особа, яка займається експлуатацією, технічним обслуговуванням, ремонтом, виробництвом, розробкою та іншою діяльністю в галузі авіаційної техніки та одержала ліцензію, якщо це передбачено законодавством України. Будь-яка юридична чи фізична особа, яка займається діяльністю, пов’язаною з розробкою, виробництвом, ремонтом і експлуатацією цивільної авіаційної техніки, повинна одержати від державного органу з питань сертифікації і реєстрації сертифікат, що підтверджує відповідність рівня технічної підготовки вказаної особи вимогам відповідних авіаційних правил України.
ПовК передбачено, що державне повітряне судно, якщо воно використовується на військовій, митній, прикордонній та міліцейській службах, повинно бути зареєстроване у реєстрі державних повітряних суден, а реєстрацію цивільних повітряних суден мас бути здійснено у державному реєстрі цивільних повітряних суден.
Цивільне повітряне судно нової конструкції (нового типу) повинно бути сертифіковано на відповідність його чинним в Україні нормам льотної придатності і маги сертифікат типу.
Кожний виготовлений в Україні екземпляр цивільного повітряного судна повинен бути сертифікований на відповідність його конструкції, характеристик та експлуатаційно-технічної документації вимогам, передбаченим правилами сертифікації цивільних повітряних суден України.
Цивільні повітряні судна підлягають обов’язковій реєстрації і можуть бути зареєстровані тільки в одній державі.
Цивільному повітряному судну, занесеному до державного реєстру повітряних суден України, видається реєстраційне посвідчення, що є фактом визнання його національної належності. З моменту занесення повітряного судна до державного реєстру повітряних суден України всі записи, зроблені раніше стосовно цього повітряного судна у реєстрах повітряних суден інших держав, не визнаються Україною. Таким же чином не визнається Україною занесення повітряного судна України до реєстру повітряних суден іншої держави, якщо це повітряне судно не виключено з державного реєстру повітряних суден України.
Цивільні повітряні судна підлягають перереєстрації у державному реєстрі цивільних повітряних суден України у разі зміни власника повітряного судна, а також в інших випадках, передбачених правилами реєстрації цивільних повітряних суден України.
Правила реєстрації цивільних повітряних суден України розробляються та вводяться в дію державним органом з питань сертифікації та реєстрації.
Після реєстрації повітряного судна в державному реєстрі цивільних повітряних суден України власник такого судна повинен отримати в державному органі з питань сертифікації і реєстрації відповідне посвідчення (сертифікат) про придатність його до виконання польотів як бортовий документ. Процедура сертифікації також передбачена і для цивільних повітряних суден, що імпортуються в Україну. Для цивільних повітряних суден, що експортуються, передбачено проведення випробувань і сертифікацію, а також видачу експортного посвідчення про придатність для польотів та інших сертифікаційних документів, що встановлюється правилами сертифікації цивільних повітряних суден України.
Обов’язковій сертифікації на відповідність чинним в Україні кваліфікаційним вимогам за професійною ознакою підлягає авіаційний персонал. Авіаційний персонал — це особовий склад авіаційного підприємства, організації, підрозділу, навчального закладу, що складається з авіаційних спеціалістів за професійною ознакою.
Систему трубопровідного транспорту України складають: магістральний трубопровід — технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об’єктами і спорудами, зв’язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів; промисловий трубопровід (приєднані мережі) — всі інші немагістральні трубопроводи в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішньо-промислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газопровідні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільчі трубопроводи водопостачання, меліоративні системи.
Відносини в галузі трубопровідного транспорту регулюються Законом "Про транспорт" та Законом України від 15 травня 1996 р. "Про трубопровідний транспорт".
Публічне адміністрування у сфері трубопровідного транспорту здійснюють центральні та місцеві органи виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції відповідно до чинного законодавства України.
Місцеві органи виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень:
Згідно зі ст. ІЗ Закону "Про трубопровідний транспорт" діяльність, пов’язана і проектуванням, будівництвом, ремонтом та експлуатацією об'єктів трубопровідного транспорту, здійснюється на підставі спеціального дозволу (ліцензії) і підлягає обов’язковій сертифікації.
Охорона об’єктів магістрального трубопровідного транспорту здійснюється спеціальними відомчими підрозділами цих підприємств, порядок роботи яких визначається Правилами охорони магістральних трубопроводів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р. № 1747. Охорона (у тому числі пожежна) найбільш важливих об’єктів трубопровідного транспорту, включаючи лінійну частину, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України, здійснюється також органами Міністерства внутрішніх справ України на договірних засадах (ст. 19 Закону "Про трубопровідний транспорт").
Контроль у сфері трубопровідного транспорту спрямовується на забезпечення додержання вимог законодавства про трубопровідний транспорт органами виконавчої влади, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та видів діяльності, і громадянами.
Державний контроль у сфері трубопровідного транспорту здійснюється відповідними міністерствами та відомствами, органами державного нагляду і контролю та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами, а також представницькими органами та органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства України.
Не менш важливою сферою публічного адміністрування є туризм. Розвиток туристичної галузі є надзвичайно актуальним для України. Унікальний комплекс історичних, культурних і природних пам’яток, значні рекреаційні можливості, які має Україна, приваблюють дедалі більше туристів. Забезпечити використання потенціалу в інтересах активного відпочинку та оздоровлення людей можна лише за умови чіткої організації туризму, створення і зміцнення матеріально-технічної бази, залучення до неї досвідчених і кваліфікованих кадрів.
Туризм в Україні може і повинен стати джерелом поповнення державного та місцевих бюджетів, засобом загальнодоступного і повноцінного відпочинку й оздоровлення, а також ознайомлення з історико-культурною спадщиною та сьогоденням нашого народу і держави.
Організаційними формами туризму є міжнародний і внутрішній туризм. До міжнародного туризму належать: в’їзний туризм — подорожі в межах України осіб, які постійно не проживають на її території, та виїзний туризм — подорожі громадян України та осіб, які постійно проживають на території України, до іншої країни.
Внутрішнім туризмом є подорожі в межах території України громадян України та осіб, які постійно проживають на її території. Залежно від категорій осіб, які здійснюють туристичні подорожі (поїздки, відвідування), їх цілей, об’єктів туризму, існують такі види туризму: 1) дитячий; 2) молодіжний; 3) сімейний; 4) для осіб похилого віку; 5) для інвалідів; 6) лікувально-оздоровчий; 7) спортивний; 8) релігійний; 9) екологічний (зелений); 10) сільський;
11) підводний; 12) гірський; 13) пригодницький; 14) мисливський;
15) автомобільний; 16) самодіяльний тощо.
Пріоритетним видом туризму для України залишається в’їзний (іноземний) туризм як важливий чинник поповнення валютними надходженнями державного бюджету та створення додаткових робочих місць.
Важливим фактором, яким держава повинна забезпечити туриста, є безпека туризму — сукупність факторів, що характеризують соціальний, економічний, правовий та інший стан забезпечення прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави в галузі туризму.
Правовою основою публічного адміністрування у сфері туризму є Закон України від 15 вересня 1995 р. "Про туризм", Закон України від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти", Державна програма розвитку туризму на 2002—2010 роки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 р. № 583, укази Президента України від 10 серпня 1999 р. № 973/99 "Про Основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року", від 2 березня 2001 р. № 127/2001 "Про підтримку розвитку туризму в Україні".
Визначення основних напрямів політики держави у сфері туризму, правових, економічних та соціальних гарантій її реалізації здійснює Верховна Рада України.
Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері туризму, є Міністерство інфраструктури України. Мінінфраструктури України у сфері туризму виконує наступні функції:
Публічне адміністрування у сфері туризму здійснює також Державне агентство з туризму та курортів України. Державне агентство України з туризму та курортів (Держтуризмкурорт України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем’єр-міністра України — Міністра інфраструктури України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері туризму та курортів. Держтуризмкурорт України діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 2011 р. № 444/2011.
Держтуризмкурорт України відповідно до покладених на нього завдань виконує наступні функції:
Повноваженнями публічного адміністрування у сфері туризму та інфраструктури взагалі наділено Національне агентство з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 р. з футболу га реалізації інфраструктурних проектів (Укрєвроінфрапроект), яке діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 2011 р. № 443/2011. Укрєвроінфрапроект є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем’єр-міністра України Міністра інфраструктури України.
Основними завданнями Укрєвроінфрапроекту є реалізація державної політики із забезпечення підготовки і реалізації інфраструктурних проектів чемпіонату та інших міжнародних спортивних подій.
Ключові терміни
Аграрна політика; агропромисловий комплекс; адміністративно-правове регулювання; асоціація; банк; банківська система; будівництво; бюджет; бюджетна система; господарська діяльність; державна реєстрація; дефіцит бюджету; дотації; економіка; експорт; житлова сфера; збори; зв’язок; зовнішньоекономічна діяльність; імпорт; інфраструктура; квота; квотування; комунікації; конкуренція; консорціум; концерн; корпорація; ліцензування; митна політика; митниця; митний режим; монополіст; недобросовісна конкуренція; патент; паливо-енергетичний комплекс; підприємницька діяльність; підприємство; податкова міліція; податкова система; податок; природні монополії; промисловість; промислове об’єднання; регуляторна політика; реекспорт; реімпорт; сертифікація; стандартизація; субсидії; субвенції; транзит; транспорт; туризм; фінанси; фінансова система.
Питання для самоконтролю
Тести-тренінги
Б) централізоване адміністрування підприємствами транспорту та зв’язку, їх безпосереднє підпорядкування урядовому органу;
Г) правове регулювання транспортної та комунікаційної діяльності, охорона праці та пожежної безпеки;
Д) здійснення контрольно-наглядових повноважень за діяльністю підприємств транспорту та зв’язку на регіональному рівні.
Б) Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України;
Г) Міністерство енергетики та вугільної промисловості України;
Д) Міністерство оборони України.
Б) здійснення державного нагляду за транспортною системою України, додержанням вимог законодавства щодо забезпечення безпеки на транспорті;
Г) надання посадовими особами обов’язкових для виконання приписів щодо усунення порушень в сфері зв’язку;
Д) встановлення вимог щодо заборони експлуатації транспорту на території України.
Б) в установленому законодавством порядку Президентом України;
Г) в установленому законодавством порядку Верховною Радою України за поданням Президента України;
Д) в установленому законодавством порядку Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Б) Державної податкової служби України;
Г) Державної пенітенціарної служби України;
Д) Державної служби фінансового моніторингу України.
Б) Державна служба фінансового моніторингу України;
Г) Державна казначейська служба України;
Д) Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.
Б) централізоване адміністрування сільхозпідприємств, їх безпосереднє підпорядкування органу адміністрування;
Г) адміністрування земель сільськогосподарського призначення, які є головним засобом виробництва в сільському господарстві;
Д) система агропромислового виробництва та систем адміністрування агропромисловим комплексом.
А) Міністерство інфраструктури України;
Б) Міністерство аграрної політики та продовольства України;
В) Міністерство економічного розвитку і торгівлі України;
Г) Міністерство внутрішніх справ України;
Д) Міністерство фінансів України.
Б) Укртелеком;
Г) Національна телекомпанія України;
Д) Укрпошта.
Б) Міністерство аграрної політики та продовольства України;
Г) Міністерство внутрішніх справ України;
Д) Міністерство фінансів України.
Б) обслуговування платників податків;
Г) обслуговування державного боргу;
Д) емісія грошей.
Б) Рахункова палата України;
Г) Національний банк України;
Д) Міністерство фінансів України.
Б) своєчасним поверненням кредитів, отриманих під гарантію Кабінету Міністрів України;
Г) за виконанням державного бюджету України.
Б) Верховна Рада України за поданням Президента України;
Г) Президентом України особисто.
Б) ревізія;
Г) аудиторська перевірка;
Д) вірним є все наведене.
Б) Міністерство фінансів України;
Г) Державна казначейська служба України.
Б) притягувати до кримінальної відповідальності за злочинне порушення антимонопольного законодавства;
Г) дозволяти узгоджені дії, концентрацію.
Д) вірним є все наведене.
Б) Міністерство соціальної політики України;
Г) Антимонопольний комітет України;
Д) вірної відповіді немає.
Б) забезпечення стабільності грошової одиниці України;
Г) організація системи рефінансування;
Д) вірним є все наведене.
А) здійснення структурної перебудови вугільної галузі;
Б) формування бази вугільної продукції;
В) забезпечення енергетичної безпеки держави;
Г) адміністрування паливо-енергетичного комплексу;
Д) державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в електроенергетиці.
Завдання на перерахування
Завдання на порівняння
Продовжіть думку:
Ситуаційні завдання
Завдання 1.
Вповноважений службовець територіального органу Державної реєстраційної служби України відмовив представнику нерезидента України, який бажав зареєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності, мотивуючи відмову необхідністю особистої присутності нерезидента, який має намір зареєструватися як фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності.
Надайте правову оцінку законності відмови державного реєстратора, спираючись на норми чинного законодавства України.
Завдання 2.
Управління в справах приватизації міської ради, здійснюючи перевірку дотримання вимог чинного законодавства в сфері приватизації, прийняло рішення про накладання штрафу на підприємство за невиконання умов договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, яке раніше перебувало у комунальній власності.
Чи правомірні дії управління в справах приватизації міської ради? Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.
Завдання 3.
Міністерством юстиції України було відмовлено у державній реєстрації нормативного акту Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, яким був затверджений галузевий стандарт, мотивуючи це тим, що до компетенції Міністерства не входить затвердження галузевих стандартів.
Чи є правомірною відмова? З посиланням на законодавство України визначте функції Міністерства енергетики та вугільної промисловості України як центрального органу виконавчої влади.
Завдання 4.
Єдиний в Білозерському районі молокозавод встановив для постачальників молока ціни, в півтора рази нижчі, ніж в сусідніх районах та областях. Розташовані поблизу молокозаводу постачальники, не маючи можливості відвозити молоко на інші молокозаводи через значну відстань і відсутність у них відповідного транспорту, змушені були здавати молоко за цими цінами. Однак група фермерів, не погоджуючись з втратами від продажу молока за необгрунтоване низькими, на їх думку, цінами, звернулася зі скаргою надії Білозерського молокозаводу до Антимонопольного комітету України.
Чи вірно обраний у цьому випадку антимонопольний орган? З посиланням на законодавство України визначте компетенцію Антимонопольного комітету України.
Завдання 5.
До Національного банку України були подані передбачені законодавством документи для реєстрації комерційного банку. Через місяць з дати подання зазначених документів Національний банк України відмовив в державній реєстрації банку, мотивуючи це невідповідністю професійної придатності головного бухгалтера банку.
Чи правомірна відмова у реєстрації? За яких підстав Національний банк України може відмовити у державній реєстрації банку?