РЕФЕРАТ Українські землі у другій половині ХVІІІ століття
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Мінстерство освіти і науки України Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара
Хімічний факультет
РЕФЕРАТ
Українські землі у другій половині ХVІІІ століття.
Ліквідація Російською імперією української державності
Виконав: студент групи
ХФ-13-1
Дранік Олег
Перевірив: доц. Чепурко О. О.
м. Дніпропетровськ 2013
Зміст
- Напишіть ознаки кризи феодально-кріпосницької системи господарювання в сільському господарюванні українських земель і визрівання капіталістичної економіки.
- Заповніть таблицю «Основні реформи російського уряду в Наддніпрянській Україні у першій половині ХІХ ст.».
- Охарактеризуйте особливості промислового перевороту ХІХ ст. в України.
- Російська імперська влада використовувала в українських землях стародавній принцип «розділяй і володарюй». Аргументовано доведіть або спростуйте вищезазначену тезу.
5. Поясніть вислів, який стосується Кримської війни 1853 – 1856 рр.: «Не народ, а російське самодержавство зазнало поразки в цій війні».
1.Криза феодально-кріпосницької системи
Визрівання передумов скасування кріпацтва. Скасування кріпацтва в Західній та Східній Україні. Економічний розвиток у пореформений період
Наприкінці ХVІIІ ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 p. він становив у Правобережній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії — 6%.
У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв’язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій більш досконалий сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу. Проте більшість їхніх спроб закінчувалася невдало.
Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщики розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. З 20-х років ХІХ ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.
У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату худобу, овець. Особливу увагу приділяли вирощуванню тонкорунних овець. У 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн голів овець, з них майже половина тонкорунних.
Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались гуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років ХІХ ст. поміщики почали будувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.
Поміщики намагалися використати всі можливості підвищення прибутковості своїх господарств. Поряд з гуральництвом, цукроварінням, суконною промисловістю зростали інші галузі: броварництво, млинарство, медоваріння, виробництво скла, шкір тощо. Значні доходи давала суконна промисловість.
Розширення поміщицького господарства, прагнення збільшити прибутки призводили до посилення експлуатації селянства і, як наслідок, до занепаду селянського господарства. А оскільки поміщицькі й селянські господарства були тісно пов’язані, починає занепадати і поміщицьке господарство. Шукаючи виходу з цього становища, поміщики починають заставляти маєтки, бувало і вдруге, і втретє. Уряд намагався поліпшити становище поміщиків у 1830 і 1839 рр. Цар Микола І дозволив збільшувати розмір позики, що видавалася поміщикам державними кредитними установами, і одночасно зменшив банківський процент. Та ці заходи не поліпшили становища, а тільки призвели до збільшення кількості застав. На 1856 р. було заставлено 23,9% поміщицьких маєтків і 53% — селян-кріпаків. Невикуплені маєтки продавалися на публічних торгах. Їх купували більш хазяйновиті поміщики, купці, підприємці.
Таким чином, з 30-х років ХІХ ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що зникає натуральність господарства. Все було підпорядковане вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщицькі господарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонитві за прибутками вимагали, щоб крім панщини селяни сплачували чинш, і цим самим примушували селян продавати частину своєї продукції.
Про кризу свідчило також і те, що йшло обезземелення селян, тобто їх залишали без засобів виробництва. Якщо в другій половині ХVIII ст. селяни Лівобережної України користувалися майже 75% усієї поміщицької землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 45,5%. На Правобережній Україні в селян у користуванні було ще менше землі — 37%. Це мало наслідком зростання мало- і безземельних селян. На Лівобережній Україні в 1859 р. селян-городників було 10%, а халупників, тобто безземельних — 24%.
Кріпосне право було причиною низького агрокультурного рівня сільського господарства, зумовлювало його екстенсивність і низьку продуктивність. Урожайність землеробства була на низькому рівні (30—35 пудів зерна з десятини, у 2 рази менше, ніж в Англії).
У своїх господарствах поміщики почали впроваджувати машини: косилки, молотарки, віялки тощо. Але більшість цих спроб закінчувалися невдачею. Все гальмувало панування феодально-кріпосницької системи. Частина поміщиків розуміла, що вихід з цього становища був тільки в скасуванні кріпацтва.
З 20-х років почало розвиватися цукроваріння. Спочатку заводи будували багаті поміщики, але вже з 40-х років цукрові заводи почали будувати купці, застосовуючи парову техніку. У 1843 р. вихідці з заможного селянства, великі підприємці Яхненко і Симиренко збудували цукровий завод у Городищі (Київська губернія). У 1861 р. на Україні було вже 229 цукрових заводів, що становило 2/3 всіх цукрових заводів країни. Частка купецького капіталу в них зростала.
Наприкінці ХVIII — на початку ХІХ ст. розквіт вотчинних і посесійних мануфактур пояснювався здебільшого державними замовленнями. Проте, коли вотчинне виробництво перевищило потреби казни і вимушене було зі своєю продукцією вийти на ринок, воно опинилося в надзвичайно скрутному становищі. Справа в тому, що техніка виробництва на вотчинних і посесійних мануфактурах була надзвичайно низькою, що було обумовлено наявністю дармової робочої сили кріпаків. У той же час продуктивність праці незаінтересованих у результатах праці селян була низькою. Ні за своєю якістю, ні навіть вартістю вироби кріпосницьких мануфактур не могли конкурувати з продукцією капіталістичних підприємств. Уже на початку ХІХ ст. продуктивність праці на капіталістичних мануфактурах була в 2—4 рази вищою, а коли з’явилося машинне виробництво, воно остаточно знищило вотчинне і посесійне (за винятком поміщицьких цукрових заводів).
Особливо важким було становище посесійних підприємств у зв’язку з тим, що власники посесійних підприємств не мали права відчужувати робочу силу від підприємств. Вони зверталися до уряду з вимогами звільнити їх від посесійних селян. У 1840 р. така постанова вийшла. У результаті за порівняно короткий строк посесійні підприємства перетворились у капіталістичні. Якщо в 1828 р. кількість підприємств з вільнонайманою працею становила 46,2%, то в 1861 р. — 94,2%, а вільнонайманих робітників у 1828 р. — 25,6%, у 1861 р. — 73,7%.
2.Основні реформи Рос. Імперії щодо Наддніпрянщини
|
назва |
ДАТА |
ЗМІСТ РЕФОРМИ |
НАСЛІДКИ |
|
Указ «Про вільних хліборобів» |
20 лютого1803 |
законодавчий акт російського імператора Олександра I, за яким поміщики отримали право звільняти кріпаків поодинці і селищами з обов'язковим наділенням землею. За свою волю селяни виплачували викуп або виконували повинності. Якщо обумовлені зобов'язання не виконувалися, селяни поверталися до поміщика. Селян, які отримали таким чином волю, називали вільними або вільними хліборобами (звідси і "прізвисько" указу), з 1848 їх стали називати державними селянами. |
Указ про вільних хліборобів мав важливе ідеологічне значення: у ньому вперше затверджувалася можливість звільнення селян із землею за викуп.Це положення лягло в основу реформи 1861 року. Практичне застосування указу мало показати наскільки насправді дворянство готове розлучитися зі своїми привілеями. |
|
«Управління державними селянами» |
1837—41 |
Зростання податкових недоїмок, особливо з українських губерній, і ряд заколотів та бунтів державних селян, переважно в центральних губерніях Росії, змусили царський уряд провести реформу управління державних селян. Зокрема, протягом 1837—41 років було реорганізовано управління державними маєтностями: створені міністерство державних маєтностей, губернські палати державних маєтностей, штат окружних начальників, сільські і волосні управління, сільські і волосні розправи (суди) тощо. Замість подушного окладу запроваджено оброк з земельної площі і з доходів від промислів. Державні селяни, які перебували на «господарському становищі», протягом 1839—59 років поступово переводились на оброк; запроваджувався рекрутський набір шляхомжеребкування, дещо була покращена переселенська справа. До того ж, в Україні були скасовані панщинні повинності й припинене здавання державних маєтностей в оренду приватним особам. В той же час розроблялась реформа зі скасування кріпацтва. |
В результаті проведення Селянської реформи 1861 року феодальну залежність було знято і з державних селян. У західних губерніх, в тому числі і на Правобережжі України указом від16 серпня 1863 року державні селяни були переведені в розряд селян-власників і обкладені викупними платежами. Згідно з указом 1866 року, за всіма групами державних селян були закріплені за сплату чиншу в безстрокове користування земельні наділи. Переведення на викуп (строком на 44-49 років) земельних наділів державними селянами по всій імперії було тривалим процесом — на українських землях воно було скінчене в цілому на початок 1880-х років |
|
«Інвентарна реформа» |
15 квітня 1844 |
Цілі реформи не зовсім ясні. Микола Миколайович Улащик вважав , що метою реформи було поліпшення становища селян зважаючи загальної кризи феодальної системи . Причиною проведення реформи лише в західних губерніях він називав опір російських поміщиків центральних губерній Росії. На думку Улащика , небажання влади псувати відносини зі «своїми» поміщиками не поширювалося на західні губернії , де було мало російських поміщиків , а « польські » не вселяли владі довіри. У радянській історіографії було також поширена думка , що справжньою метою проведення реформи було переманювання селян на бік уряду перед можливістю « польського повстання » . Підсумки і значення реформи |
Підсумки реформи оцінюються по різному. Більшість дослідників вважають , що в результаті реформи становище селян погіршилося , так як в інвентарях повинності були завищені поміщиками. Тим часом , ряд дослідників вказують і на прогресивність реформи. У разі перевищення поміщиками норм , закріплених у інвентарях , приватновласницькі селяни вперше отримали можливість скаржитися. У джерелах зазначається , що інвентарі « похитнули повагу селян до поміщика » |
3.Промисловий переворот в Україні
Розвиток машинобудування зумовив промисловий переворот в Україні; як і в Росії, він розпочався з 30-х років ХІХ ст. і мав свої особливості. Так, якщо в Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні — у горілчаній і цукровій галузях промисловості. Відмінність полягала також і в тому, що в Росії промисловий переворот охопив спочатку купецьку мануфактуру, а в Україні — поміщицьку. У 1841 р. поміщик Кандиба побудував на Чернігівщині завод сільськогосподарських машин, парових котлів, ткацьких верстатів тощо. У 40-х роках заможні купці побудували машинобудівні заводи в Києві, Млієві, Херсонській губернії.
Промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підприємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприємець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мінімуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили, 59,7% усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскільки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.
Промисловий переворот зумовив утворення основних класів капіталістичного суспільства — буржуазії і пролетаріату.
У першій половині ХІХ ст. західноукраїнські землі знаходились у складі Австро-Угорської імперії. Це був період феодальної реакції. У Східній Галичині вся земля поділялася на домініальну (поміщицьку) і рустикальну (селянську). Рустикальна земля вважалася не майном селян, а наділом, вона становила 48,9% усіх земель. У користуванні селян були також пасовища, луки і зовсім незначна частина лісів. Тут панувало велике феодальне землеволодіння. Тільки 4% всіх земель належало державі — камеральні маєтки, церкві, міським громадам, вільним селянам. У сільському господарстві переважало продовольче хліборобство і технічні культури; вирощували овес, ячмінь, жито, пшеницю, льон, коноплі, тютюн. З 80-років ХVІІІ ст. почали широко культивувати картоплю.
Втягнення поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини приводило до посилення експлуатації селянства. Основною формою експлуатації була панщина, яка зростала протягом усієї першої половини ХІХ ст. Усупереч закону 1786 р., що обмежував панщину трьома днями на тиждень, в багатьох фільварках селян примушували працювати шість—сім днів на тиждень. Селяни відбували панщину не тільки за користування орною землею, а й за користування лісом, луками, пасовищами. Крім панщини, існували інші повинності. Частину прибутку сплачували державі як земельний податок, на користь духовенства. Врешті-решт селянинові з його прибутку залишалося 15,3%.
Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині ХІХ ст. розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Широко розповсюджено було виробництво полотна. Засновувались суконні мануфактури, папірні, гути, керамічні й залізоробні підприємства, ливарні заводи. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицьке ремесло і мануфактури занепали. Винятком було тільки гуральництво, основною сировиною для якого стала картопля. Це було одним з найважливіших джерел доходу. В 1841 р. в Галичині було 203 горілчаних заводів.
Успішно розвивалася сірчана промисловість.
В розвитку економіки Галичини важливе місце належало торговельному капіталу. Він відігравав важливу роль у зовнішній торгівлі, головною статтею якої була худоба.
Головною причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузький внутрішній ринок, що стримувало розвиток місцевої промисловості. Друга важлива причина економічної відсталості Галичини — особливість галицького торговельного капіталу. Купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.
У Північній Буковині багато земель належало релігійному фонду, який було утворено в 1786 р. Він складався з 267 монастирських маєтків і володів 27,75% всієї земельної площі. Під маєтками поміщиків знаходилась приблизно така ж кількість землі (27,18%). У користуванні селян знаходилась рустикальна земля — 41,9% всієї земельної площі. Вона вважалася власністю феодала. Був ще невеликий прошарок дрібних землевласників — резешей або каларашей.
У Північній Буковині було мало землі, придатної для землеробства, тому тут більшого значення набувало скотарство, розведення великої рогатої худоби й овець. Головними культурами в сільському господарстві були кукурудза і картопля.
Як і в інших районах України, тут посилюється товаризація поміщицького господарства, що приводить до розширення площі маєтків за рахунок селянських земель. Поміщики нехтували законами 80-х років ХVІІІ ст. і поступово відновлювали свої позиції, що існували до реформ 70—80-х років ХVІІІ ст. У зв’язку зі збільшенням панських маєтків зростала панщина, в деяких маєтках вона доходила до 100—150 днів на рік. Крім панщини селяни сплачували натуральні й грошові чинші, віддавали поміщикам десятину від урожаю тощо.
Для ремесла тут була характерна обробка продуктів вівчарства, вироби з дерева.
У містах існували цехи. Цеховими ремісниками були здебільшого німці, які мали від уряду пільги.
Із галузей промисловості розвивалися гуральництво, виробництво поташу, видобування солі, залізоробна і металообробна промисловості. У промисловості переважали мануфактури ремісничого типу, але подекуди з’являлися і парові машини, тобто мануфактури почали переростати у фабрично-заводські підприємства. Основну частину робітників становили вільнонаймані.
У першій половині ХІХ ст. тут також відбувалася товаризація поміщицького господарства. Поширювалися площі, зайняті здебільшого пшеницею, виноградниками. Поміщики поліпшували породи великої рогатої худоби, вирощували свиней. Більше уваги почали звертати на переробку сільськогосподарської продукції в маєтках; в окремих маєтках засновуються лісопильні й підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються машини і застосовується наймана праця.
На початку ХІХ ст. основна маса селянства була покріпачена: поміщикам і монастирям належало 94,15% всіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, норми якої весь час зростали. Крім панщини, селяни давали поміщикам дев’яту частину від урожаю зернових і виноградників, від худоби і бджіл; також сплачували різні податки і відбували державні повинності.
Посилення експлуатації призводило до поглиблення розшарування селян, збільшувалась кількість малоземельних і безземельних. У 40-х роках ХІХ ст. в окремих повітах безземельні становили до 50% селянських дворів і лише 2—3% заможних.
У першій половині ХІХ ст. мало місце і деяке пожвавлення в промисловості. Розвивалось залізоробне, поташне, селітряне, галунове, горілчане, лісопильне виробництво. Майже все воно було зосереджено в руках поміщиків. На підприємствах почали застосовувати парові машини і найману робочу силу. З’являються підприємства, засновані купцями, з використанням тільки найманих робітників. Отже, і в Закарпатті розпочався промисловий переворот, мануфактурна промисловість почала переростати у фабрично-заводську.
Посилення феодального гніту викликало різкі протести селян, опір з їхнього боку. Селяни з західноукраїнських земель тікали у великій кількості поодинці та сім’ями на Правобережну Україну, у степи Південної України, в Молдавію і т. ін. Подавали позови на поміщиків, підпалювали їхні економії, відмовлялися від примусової купівлі горілки, від виконання феодальних повинностей тощо. Нарешті, селяни із зброєю в руках почали виступати проти кріпосницького ярма. В 1843 р. в Північній Буковині вибухнуло повстання під проводом Лук’яна Кобилиці. В 1846 р. в Галичині повсталі селяни розгромили 474 панські маєтки. В 1847 р. — знову заворушення в Північній Буковині. Всі вони були придушені, але уряд, щоб заспокоїти селян, мусив іти на деякі поступки. Проте, головне питання — феодальна власність поміщиків на землю — не вирішувалося, право власності залишалося за поміщиками і зберігалися всі найтяжчі повинності. Півзаходи уряду не задовольняли селян, вони не припиняли боротьби.
Розвиток капіталізму в економічному житті й невпинна боротьба селян проти кріпацтва зробили нагальним питання про його скасування. Вирішення цієї проблеми було прискорене буржуазною революцією 1848 р. в Західній Європі і, зокрема, в Австро-Угорщині.
Щоб запобігти повстанню в західноукраїнських землях, уряд іде на поступки і видає 17 квітня 1848 р. закон, за яким з 15 травня 1848 р. в Галичині скасовувались феодальні (панщинні й інші) повинності селян-господарів, халупників і комірників. Ліси, пасовища, луки, водойми тощо, якими селяни користувалися спільно з поміщиком, залишаються власністю останнього і, якщо селяни бажають ними користуватися, мають укладати з паном договір і за це платити. За втрату повинностей поміщики звільнялися від «опікунських обов’язків» щодо селян: від обов’язку лікувати селян на випадок епідемії і селянську худобу при епізоотіях, від обов’язку допомагати своїм нужденним підданим, від витрат на доставку рекрутів на місця набору і т. ін. Держава зобов’язувалася компенсувати поміщикам 2/3 вартості феодальних повинностей, а 1/3 дорівнювала вартості «опікунських обов’язків» поміщика. Таким чином уряд проголошував, що він дарує селянам свободу від усіх феодальних повинностей.
7 вересня 1848 р. було підписано закон про скасування кріпосного права в Австрії. Згідно з цим законом селяни оголошувалися вільними громадянами держави, поміщики втрачали владу над селянами. Домініальні і рустикальні землі ставали вільною власністю, і селяни стали власниками своїх земельних наділів. Всі повинності халупників і комірників цим законом скасовувалися безплатно. Скасовувалося також право поміщиків примушувати селян купувати у них горілку і пиво. Але право пропінації залишилося.
Одним з найголовніших питань при скасуванні феодальних повинностей було питання визначення розміру відшкодування втрат так званої індемнізації, тобто відшкодування за пішу панщину, панщину з кіньми і волами, за десятину, натуральні данини зерном і чинш. Вартість цих повинностей була оцінена в 46,5 млн золотих гульденів. При визначенні вартості повинностей враховувалась їхня річна ціна. Вона мала дорівнювати 5% річних з капіталу.
Таким чином, сума винагороди обчислювалася так: поміщик мусив одержати таку суму, щоб, поклавши її в банк, тільки на річний процент міг би одержувати щорічно свій прибуток в минулому від повинностей.
X*100/5=сума винагороди
де х — річна ціна повинностей.
30% від цієї суми відкладалися за скасовані «опікунські обов’язки». Поміщик одержував 70% вартості феодальних повинностей, причому не готівкою, а п’ятипроцентними облігаціями, які погашалися державними кредитними установами протягом ряду років.
Проте, як тільки реакція одержала перемогу над революцією, усе відшкодування держава переклала на селян. Селяни щорічно мусили сплачувати відповідну частину боргу, проценти на борг і, крім того, певну суму на утримання адміністрації, яка займалася цією фінансовою операцією. З цією метою було введено спеціальний податок на селян. «Подарунок» держави перетворився на викуп, який селяни мали б платити до 1943 р.
Феодальні повинності селян Північної Буковини було скасовано спеціальним актом 1 липня 1848 р. Вартість селянських повинностей була визначена в 4 млн золотих гульденів. Як і в Галичині, власність поміщиків лишилася недоторканою, їм залишилися сервітути (землі громадського користування). Реформу було проведено таким чином, що приблизно 72% селянських дворів землю або зовсім не одержали, або одержали таку кількість, що прожити з неї було неможливо, і селяни перетворювались на наймитів з наділом і без наділу.
Як і в Галичині, обіцянка подарувати звільнення від панщини обернулася на борг, який селяни мусили б платити до 1944 р.
Селянська реформа в Закарпатті мала деякі особливості. Закон про скасування панщини було видано угорським сеймом 18 березня 1848 р. Від панщини звільнили не всіх селян. Становище селян-орендарів, двораків і наймитів поміщицьких маєтків не змінилося. Крім того, від селян було відрізано багато земель, у деяких місцевостях 70—80% селян одержали менше половини того наділу, що мали до реформи. Поміщики одержали компенсацію в 4,4 млн форинтів. Її сплачували селяни у формі додаткового податку.
Отже, аграрна реформа 1848 р. в Західній Україні не тільки не знищила поміщицького землеволодіння, а й розширила його за рахунок сервітутних земель, які мали велике господарське значення для селян цього краю. Безземельні й малоземельні селяни землі не одержали. Поміщики втратили владу над селянами, але мали можливість їх закабалити, надаючи їм землю в оренду. Вони одержали компенсацію за втрачені феодальні повинності й тепер щорічно отримували платежі, сплату яких гарантував уряд.
Селянська реформа 1848 р. мала грабіжницький характер. Усі селяни втратили сервітутні землі, багато селян отримали зменшені наділи орної землі. Вони мусили сплачувати величезний індемнізаційний борг.
Усе це гальмувало розвиток капіталізму в сільському господарстві Західної України і в економіці загалом. Але разом з цим реформа й полегшила дальший розвиток капіталізму.
У Східній Україні цю реформу було проведено в 1861 р.
Реформа була підготовлена всім ходом економічного розвитку Росії, який витягував її на шлях капіталізму, а кріпацтво перетворилося на гальмо для розвитку промисловості й сільського господарства.
Кримська війна 1853—1856 рр., в якій Росія зазнала поразки, виявила економічну, технічну і воєнну відсталість царської Росії, гнилість кріпосницької системи.
Нарешті, селянський рух набрав надзвичайно широкого розмаху. Хвиля селянських заворушень безперервно наростала. Пануючі кола Росії почали розуміти необхідність скасування кріпосного права. В 1857 р. було створено Таємний комітет для підготовки реформи. Згодом підготовку реформи очолив Головний комітет у селянській справі. Крім того, в губерніях були створені дворянські комітети для складання проектів реформи.
Реформа готувалася майже 5 років, і весь час точилась боротьба між окремими групами поміщиків про умови звільнення селян. Більшість поміщиків України були прихильниками звільнення селян або без землі, або з невеликими клаптиками землі, щоб забезпечити поміщиків робочими руками, а також за обов’язковий викуп землі й особи селянина.
19 лютого 1861 р. Олександр II підписав маніфест і «Положення про селян, звільнених з кріпосної залежності». До них належали «Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності», де було викладено основні умови скасування кріпацтва; чотири місцевих положення (Великоросія, Лівобережжя, Правобережжя, Литва та Білорусія). Великоросійське положення одночасно стосувалося і трьох південних губерній України: Катеринославської, Таврійської і південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. На Лівобережній Україні переважно з подвірно-сімейним землекористуванням діяло Малоросійське місцеве положення. На Правобережній — Київська, Волинська, Подільська губернії, де також у більшості було подвірне-сімейне землекористування, діяло окреме місцеве положення. Було також опубліковано положення про дворових селян і т. ін.
Реформа торкалася трьох найголовніших питань: 1) особи селянина, 2) наділення селян землею і 3) викупної операції.
На підставі «Загального положення» селянин ставав вільною людиною й одержував ряд громадянських прав: він міг займатися торгівлею та промисловістю, володіти рухомим і нерухомим майном, укладати договори, виступати позивачем і свідком у суді, переходити в інші стани, вступати в навчальні заклади, брати участь в органах самоврядування та ін.
Проте воля, яку здобули селяни, була обмеженою. Було збережено сільську общину, усі члени якої були пов’язані круговою порукою — відповідальність усіх за своєчасні платежі податків і викупних платежів за землю, відбування повинностей тощо. Без згоди общини селянин не мав права вийти з неї. Поміщики втручалися в господарське життя сільських общин: без згоди поміщика не можна було міняти сівозміни, розорювати нові землі тощо.
Селяни залишалися нижчим станом. Вони сплачували подушний податок, відбували рекрутчину, їх могли піддавати фізичним покаранням.
Крім того, до укладення викупних угод з поміщиками селяни залишалися тимчасовозобов’язаними, повинні були відбувати повинності, платити оброк або відбувати панщину і підлягали вотчинній владі поміщика. Розуміючи складність питання визначення розміру наділів і суми викупу, держава надала на укладення угоди 2 роки, але в деяких місцевостях з різних причин селяни були тимчасовозобов’язаними 22 роки. Тимчасовозобов’язаний селянин, якщо володів наділом землі, що за реформою дорівнював вищому наділу, мусив або відбувати 70 днів (40 чоловічих, 30 жіночих) на рік панщини, або платити чинш, розмір якого становив від 6 до 12 крб. на рік. Після укладення викупної угоди селянин переходив на викуп, тимчасовозобов’язане становище припинялося.
9 років після реформи селянин не мав права відмовитися від землі й виходити зі складу сільської общини.
Нарешті, органи селянського управління, які було створено реформою (сільський схід, сільський староста, збирач податків, волосний схід, волосне управління, волосний староста тощо), залежали від представників царської адміністрації — мирових посередників з дворян та ін. Мирові посередники мали право відміняти рішення сільських сходів, піддавати селянських виборних арешту або штрафу. Отже, владу окремого поміщика над селянами було замінено владою представників місцевого дворянства в цілому.
Грабіжницька суть реформи яскравіше за все виявилась при визначенні розмірів наділів. Земля вважалася власністю поміщиків. Вони були зобов’язані надати селянину наділ. Наділення селян землею визначалося місцевими положеннями. Всю територію України було поділено на чорноземні, нечорноземні й степові губернії. В чорноземних і нечорноземних губерніях було дві норми наділу — вища і нижча, котрі співвідносились як 1:3, у степових — одна, указна від 3 до 6,5 десятини залежно від місцевості. Землею наділялися ревізькі душі — особи чоловічої статі, що досягли 12 років, і старші. Розміри наділів у чорноземних губерніях дорівнювали: нижчий — 0,9—2 десятини; вищий — 2,7—6 десятин, в нечорноземних — нижчий 1,0—2,3, вищий — 3—7 десятин. Були і місцеві особливості.
Поміщики мали право забирати собі кращі землі, переносити селянські садиби, польові наділи в інші місця, прокладати дороги, де їм вигідно тощо.
Селяни не отримали лісів, пасовищ, водойм.
На Лівобережній і Степовій Україні поміщики пересічно відрізали у селян майже 28% загальної площі селянського землекористування. В окремих місцевостях відрізки становили значно більше. В Степовій Україні відрізки доходили до 70%, а в Лукашівці Золотоніського р-ну на Полтавщині вони становили 92%. Зменшували наділи різними шляхами. Якщо селянин до реформи мав більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу для даної місцевості, поміщик міг надлишок відрізати.
У тих місцевостях, де були родючі ґрунти, поміщики були заінтересовані залишити собі якомога більше землі і пропонували селянам узяти безкоштовно 1/4 вищого наділу — це так звані дарчі або четвертні наділи. Такі наділи отримали 3,9% селян.
Поміщик мав право зменшити селянські наділи, якщо в нього залишалося менше третини всієї землі, що він мав до реформи у чорноземних та нечорноземних губерніях і менше половини — у степових.
Зовсім не одержували землі селяни дрібнопомісних поміщиків, селяни Південного узбережжя Криму, двораки, місячники, солдати, бобилі, городники тощо. З 2,5 млн ревізьких душ поміщицьких селян було обезземелено 440 тис. селян (9,2%), близько 100 тис. дістали наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Середній наділ на Лівобережжі становив до 2,5 десятини, у Степовій — до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини.
Землю відводили сільський общині, а потім закріпляли за селянськими родинами згідно з кількістю ревізьких душ у спадкове користування.
Нa Правобережній Україні були деякі особливості в проведенні реформи, викликані польським національно-визвольним повстанням 1863 р. Тут селянам було повернуто всі відібрані в них після інвентарної реформи 1848 р. землі, не було відрізків і навіть зроблено деякі прирізки. За законом від 30 липня 1863 р. викуп селянських наділів був обов’язковим, і суму викупу було зменшено пересічно на 20%, а в деяких місцевостях на 40—50%. Незважаючи на ці поступки, тут теж залишилося багато малоземельних і безземельних селян.
Селян було пограбовано і при визначенні суми викупу. Було створено спеціальне «Положення про викуп». За ним садибні ділянки селянин міг викупити в будь-який час, а польовий наділ тільки за згодою поміщика. Причому селянин не міг примусити поміщика виділити йому наділ, а поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп.
Визначаючи суму викупу, поміщик орієнтувався не на ринкові ціни на землю, а на свій дореформений грошовий оброк. Поміщик бажав одержати таку суму грошей, щоб 6% річних приносили йому дореформений грошовий оброк.
Х*100/6= викупна сума
де х — річний оброк.
Ці суми значно перевищували ціну землі. Селяни не могли сплатити їх відразу. Тому держава, захищаючи інтереси поміщиків, взяла на себе обов’язок сплатити 80% всієї викупної суми, а 20 % сплачують селяни, якщо вони викупали повний наділ, або 75% — за неповний.
У цих умовах селяни ставали боржниками держави і мусили протягом 49,5 року платити щорічно по 6% від боргу державі. Через це селяни мусили б сплатити суму втричі більшу, ніж було сплачено державою.
Тільки в 1906 р. під впливом революції 1905—1906 р. уряд відмовився від стягнення заборгованості. До цього часу селяни 8 українських губерній сплатили тільки державі 382 млн карбованців, в той час як їхній борг становив 166,8 млн крб.
Таким чином, при проведенні реформи селяни були пограбовані і поміщиками і державою.
Проте, реформа мала велике значення для економічного розвитку України. Нею були знищені перепони для розвитку капіталізму, і він почав швидко розвиватися.
Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відносини, змусила їх вийти на ринок, зробила можливим купівлю землі, продаж і купівлю робочої сили. Вона примусила селян підвищувати товарність їхніх господарств у зв’язку з необхідністю сплати викупних платежів. Господарства селян стають товарними, починається швидке розшарування селянства, з’являються нові типи сільського населення: сільська буржуазія і сільський пролетаріат. Саме вихід селян на ринок прискорив розшарування, тому що собівартість продукції в кожному господарстві різна, і той селянин, в якого вона була низькою, одержував більше прибутків, збагачувався і навпаки.
До селянської буржуазії належали селяни, що вели торгове землеробство, а також власники невеликих торгових і промислових підприємств і закладів. Ця категорія в Україні в 90-х роках ХІХ ст. становила 15—20%.
До сільськогосподарських найманих робітників належали малоземельні й зовсім безземельні селяни, наймити, чорноробочі й т. ін. Вони становили 60% усіх селян.
Невелику групу в 20—25% складали селяни-середняки, що в більшості вели натуральне господарство.
Заможні селяни були добре забезпечені землею, реманентом, худобою. В їхніх руках було близько 40% надільної і приватної землі, 80% орендної, понад 50% робочої і продуктивної худоби. На одне господарство припадало майже 22 десятини землі, у той час як на один двір бідноти — 4 десятини, середнього селянства — 7 десятин.
Кожна з цих груп по-різному впливала на розвиток внутрішнього ринку. Найактивніший вплив чинили сільська буржуазія і пролетаріат. Буржуазія виступала як продавець і покупець, пролетаріат — як покупець. Найменше значення мало середнє селянство, воно зверталося до ринку значно менше, задовольняючи свої потреби у власному господарстві.
Реформа 1861 р. змусила і поміщиків перебудувати свої господарства. Ця перебудова складалася з трьох важливих частин:
1) поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці;
2) придбати власний інвентар, робочу худобу;
3) остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.
Природно, що такий перехід не міг відбутися швидко, оскільки, по-перше, не було умов для розвитку капіталістичного господарства: не було достатньо людей, що звикли працювати за наймом, не було в достатній кількості грошей, щоб купити машини, і, нарешті, поміщики не мали досвіду торговельно-підприємницької діяльності. По-друге, були умови, що дозволяли поміщикам господарювати по-старому. Панщинна система господарства не була знищена зовсім, її було лише підірвано. Та обставина, що селяни не одержали пасовищ, луків, лісів, водойм, а також те, що селяни не одержали достатньо земель, змушувала їх орендувати землю в поміщиків. Поміщики за оренду примушували селян відробляти в своїх господарствах. Це не що інше як видозмінена панщина.
4. Російська імперська влада використовувала в українських землях стародавній принцип «розділяй і володарюй». Аргументовано доведіть або спростуйте вищезазначену тезу.
У 1842 р. поміщикам дозволили переводити селян у стан вільних хліборобів з наданням у користування землі за винагороду на підставі добровільних письмових угод. На противагу закону 1803 р., за цим законом земля залишалась у приватній власності поміщиків і лише передавалась селянам у користування. Умови договорів становили собою умови наймання робочої сили, яку ще й не потрібно було шукати. Цей принцип поширили не лише на селян, а й на чиншовиків. У 1847 р. поміщицьким селянам, що мешкали в маєтках, які продавалися з торгів за борги їх господарів, було дозволено викупатись на волю разом із землею шляхом участі у торгах. Держава не брала на себе обов’язок кредитувати викуп. Ця законодавча норма прискорила реалізацію майна поміщиків-боржників для задоволення державних і приватних кредиторів. А в 1856 р. законодавець дозволив колишнім поміщицьким селянам закріплювати в приватній власності землю, придбану ними за власні кошти. Ця законодавча новація була продовжена в 1859 р. запровадженням правил про права і обов’язки селян, які мешкали в поміщицьких маєтках, і були придбані до казни за угодою з їх власником чи з публічних торгів за борги поміщика. Сума платежів, які держава витратила на придбання цих маєтків, покладалась для повернення на місцевих селян пропорційно до розмірів їх земельних наділів. Після сплати цього боргу селянам надавався у повну власність земельний наділ. Таким чином, формування протягом другої третини XIX ст. законодавчої бази спрямовувалось на підготовку скасування кріпацтва. Крім соціально-політичних важелів на селянську політику самодержавства в Правобережній Україні впливав і польський фактор, який спонукав владу вдатись до політики „розділяй і володарюй”, для утворення в особі селянства противаги польській економічній могутності в країні.
5. Поясніть вислів, який стосується Кримської війни 1853 – 1856 рр.: «Не народ, а російське самодержавство зазнало поразки в цій війні».
Кримська війна спалахнула в 1853 р. як результат довго накопичувалися економічних і політичних протиріч між Англією, Францією,Туреччиною та Росією. Кожна з цих країн прагнула зміцнити свій вплив на Близькому Сході, завоювати ринки збуту, підпорядкувати собі нові території. Англія і Франція, вміло використовуючи все більш загострюються російсько-турецькі відносини, спровокували Туреччину на оголошення війни Росії Перші удачі російських військ, а особливо розгром турецького флоту в Синопі спонукали втрутитися у війну Англію і Францію на стороні Османської Туреччини. У 1855 р. до воюючої коаліції приєдналося Сардінське королівство. До союзників готові були приєднатисяШвеція і Австрія, до цього, пов'язане узами "Священного союзу" з Росією. Військові дії велися в Балтійському морі, на Камчатці, на Кавказі, в Дунайських князівствах.
Основні дії розгорнулися в Криму при обороні Севастополя від військ союзників (звідси і назва війни - Кримська).У підсумку, загальними зусиллями, об'єднана коаліція змогла здобути перемогу в цій війні. Росія підписала Паризький мир і втратила всіх європейських "друзів".Висновок з цієї війни може бути таким: Не май сто друзів за кордоном, а одного у себе вдома - сильну армію.
Союзні держави не хотіли більше бачити Росію на світовій політичній сцені
Список використаної літератури:
1.Лугова О.І. Про становище України в період капіталізму / Укр.іст.журнал-1967-№3.-с.15-25
2.Деревянкин Т. О социальной стороне промышленного переворота. / Экономика Сов. Украины-1975-№7-с.19-29
3.Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма 1825-1860 / Наука-1981-с.215
4.Лановик Б.Д. Матисякевич З.М. Промисловий переворот. Індустріалізація / 1999-с.463-488
5.Гусєв И.І. Українські земної у складі Російської Імперії наприкінці XVIII- на початку ХІХст. / Історія України-2003-с.117-129
6.Греченко В.А. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперії: (ХІХ-ХХ ст.) / Історія України-2003-с.92-128
7.Ковальова Н. , Нікілєв О. Уроки реформування сільського господарства України ХІХ-ХХ ст.:погляд істориків / Бористен-2002-№2-с.22-23
8.Інтернет-ресурс: znaimo.com.uа
9.Інтернет ресурс: library.if.ua
2. Контрольная работа- Стратегия ассортимента продукции, сотрудничества и владения
3. Методы НЛП
4. временные отношения подчиняются не только общим закономерностям но и специфическим которые присущи объект
5. затратывыпуск и межотраслевые балансы
6. шириат было наиболее значительной системой права в странах Востока
7. Общиe пpинципы и зaкoны вeдeния бyхгaлтepcкoгo yчeтa
8. правовых норм регулирующих общественные отношения по установлению и взиманию налогов в бюджетную систему и
9. Теория бухгалтерского учета
10. Лабораторная работа по дисциплине- Безопасность жизнедеятельности на тему- Параметры микроклимата
11. 117 МДж 20002400 ккал в сутки
12. тематичних наук Харків 2004 Дисертацією є рукопис
13. Вы можете употреблять Вашу кухню и ее ресурсы для приготовления травных лекарств которые сделают здоровыми
14. Важнейшим компонентом концепции должна быть единая методология проектирования баз данных
15. Вариант 5 Задача 5
16. апринятием христианства созданием национальной письменности на базе которой появились разнообразные пол
17. УК Кузбассразрезуголь крупнейшая компания в Кемеровской области и РФ специализирующаяся на добыче угл
18. Тема- Хлеб ~ всему голова Цели- закрепить представление детей о значимости хлеба в рационе
19. З курсу історії відомо що тисячі років людство яке називалося первісним суспільством жило і розвивалось бе
20. Количественная оценка включает в себя- показатели объема запасов тур